Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'защита прав потребителей'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.

Календари

  • Основной календарь

Найдено 187 результатов

  1. На сайте много образованных людей в сфере кредитования.Еще одни аферисты-Товариство з обмеженною відповідальністю "Престо".Зарегестрированны по адресу г.Киев ул.Васильківська буд.38 в лице директора Крумер Сергій Валентиновича.Условия для получения кредита-просто "сногшибательные":звучит приблизительно так:хотите кредит заплатите 3500 гр.страховку.Мы на протяжении 2-4 часов на счет выдаем кредит на Вашу карточку.Далее...Сюрприз...Люди звонят :"Где деньги?" В ответ:"Через час...два...".Далее(на следующий день:" Внесите 4000гр. для подтверждения платежеспроможности.." Аут .То же что и пресловутый Андрей Шевченко и так далее.Хотя-договор почитать клиентам дали.В нем ни слова о 4 000.Сейчас одно из отделений в г.Ужгороде по ул.Швабская 12а.Аферисты наглеют во всю.Постараюсь загрузить договор.
  2. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 грудня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Кузнєцова В.О., Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу та повернення коштів, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 09 липня 2015 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «ЛК «Ваш Авто») укладено договір № 000282 фінансового лізингу з додатками на придбання автотранспортного засобу Renault Logan (Asses), об'ємом двигуна 1,2, з механічною коробкою передач, передньопривідний. Зазначав, що умови оспорюваного правочину порушують положення Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII), оскільки є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків і завдають йому шкоди як споживачеві, що є підставою для визнання такого договору недійсним. Із урахуванням викладеного, позивач просив визнати договір фінансового лізингу № 000282 від 09 липня 2015 року недійсним та стягнути з відповідача на свою користь 153 590 грн, сплачені на виконання вказаного договору. Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним договір № 000282 фінансового лізингу від 09 липня 2015 року, укладений між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4 Стягнуто з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 153 590 грн, сплачені на виконання договору фінансового лізингу № 000282 від 09 липня 2015 року. У касаційній скарзі ТОВ «ЛК «Ваш Авто» проситьухвалені у справі судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами встановлено, що 09 липня 2015 року між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4 укладено договір фінансового лізингу № 000282, відповідно до умов якого товариство бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - автомобіль RenaultLogan (Asses), об'ємом двигуна 1,2, з механічною коробкою передач, передньопривідний у власність та передати його в користування ОСОБА_4 на строк та на умовах, передбачених договором. Відповідно до умов додатку 1 до цього договору вартість предмета лізингу становить 10 752,10 доларів США; авансовий платіж - 5 376,05 доларів США (50 % вартості предмета лізингу); щомісячний платіж - 448 доларів США; адміністративний платіж - 1075,21 доларів США (10 % вартості предмета лізингу); комісія за передачу - 322,56 доларів США (3 % вартості предмета лізингу). На виконання договору 09 липня 2015 року ОСОБА_4 сплатив ТОВ «ЛК «Ваш Авто» адміністративний платіж у сумі 25 590 грн, а 15 липня 2015 року - авансовий платіж у сумі 128 тис. грн. Згідно з умовами договору адміністративний платіж - це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу. Відповідно до додатку 1 до договору розмір адміністративного платежу становить 10 % від вартості предмета лізингу, що становить 1075,21 доларів США. Відповідно до п. 3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу й у разі необрання нового предмета лізингу лізингоодержувачем протягом одного року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу всі сплачені ним кошти за мінусом адміністративного платежу. При цьому згідно з п. 12.1 договору лізингодавець повертає лізингоодержувачу лише 60 % авансового платежу, а 40 % утримує як штраф за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає. За умовами договору лізингоодержувач сплачує лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу. Згідно із ч. 2 ст. 1 Закону № 723/97-ВР за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2 ст. 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Проаналізувавши норму ст. 18 Закону № 1023-ХІІ, слід дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п. 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (п. 13). Згідно з укладеним між сторонами договору фінансового лізингу лізингодавець зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати передбачені договором платежі (п. п. 1.1, 3.3.1 договору). Вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила 10752,10 доларів США з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом долара США до гривні на момент укладення цього договору складало 255 900 грн з ПДВ (п. 8.2). Гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, визначений на дату укладення договору, може змінюватися в разі зміни обмінного курсу долара США до гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу в продавця (п. 8.3). Усі планові платежі здійснюються лізингоодержувачем відповідно до умов, визначених у додатках 1, 3 до договору фінансового лізингу. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно з обмінним курсом долара США до гривні на дату фактичного зарахування платежу на рахунок лізингодавця (п. 8.5). За змістом указаних пунктів договору розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає. Проаналізувавши зміст договору, суд установив, що за невиконання своїх зобов'язань за договором фінансового лізингу лізингодавець не несе відповідальності, а, навпаки, отримує вигоду - штраф у розмірі 40 % від розміру авансового платежу та всю суму сплаченого адміністративного платежу (пункти 3.2.7, 12.1 договору). Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 723/97-ВР істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Крім того, з огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень ст. 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог ст. ст. 638, 655, 691 ЦК України. Відповідно до п. 10.4 договору в разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору сторони домовились та беруть на себе зобов'язання до купівлі транспортного засобу підписати додаток 3 до цього договору із установленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі та передачі транспортного засобу. Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатком 3 до договору, на який робиться посилання у змісті договору фінансового лізингу, однак який до договору не додається. При цьому згідно з п. 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (додаток 3 до договору), який сторони зобов'язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу. Таким чином, на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача. Відповідно до п. 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За такими зобов'язаннями відповідає продавець. Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (ст. 808 ЦК України). Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то п. 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням ст. 808 ЦК України. Крім того, статтею 16 Закону № 723/97-ВР передбачено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу (10 % вартості предмета іпотеки) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Крім того, достроково погасити лізингові платежі можна не раніше ніж через 12 (дванадцять) календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокове погашення лізингових платежів у термін до 12 (дванадцяти) календарних місяців з моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингоодержувач сплачує штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від суми дострокового погашення (п. 10.14). За змістом ч. 5 ст. 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. Дослідивши умови договору фінансового лізингу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, які вказані у п. п. 4, 5, 7, 11, 13 ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ, а виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки у п. п. 8.14, 12.1-12.3, 12.7, 12.10, 12.11, 12.12 договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафу, що порушує принцип добросовісності призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдає шкоди споживачеві. Отже, визнаючи умови договору фінансового лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму, попередні суди ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, правильно застосувавши положення Закону № 1023-XII та статей 203, 215 ЦК України. Такі висновки судів відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України, прийнятій за наслідками розгляду заяви про перегляд судових рішень в порядку глави 3 розділу V ЦПК України у справі № 6-330цс16 від 08 червня 2016 року. Доводи касаційної скарги зводяться фактично до переоцінки доказів, і не дають підстав для висновку про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Відсутні й передбачені ст. 338 ЦПК України підстави для обов'язкового скасування судового рішення. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» відхилити. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 рокузалишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: В.О. Кузнєцов Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова http://reyestr.court.gov.ua/Review/63955735
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що 3 липня 2014 року він видав публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Актив-банк» (далі – ПАТ «КБ «Актив-банк») письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Хрещатик» (далі – ПАТ «КБ «Хрещатик») (НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_1–3 від 4 липня 2014 року). Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію. Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з Фонду: суму коштів, що надійшли на його рахунок під час здійснення тимчасової адміністрації, у розмірі 1 тис. 200 доларів США; упущену вигоду в розмірі 10,5 % річних з 9 вересня 2014 року на суму невиконаних розпоряджень про здійснення перерахувань грошових коштів відповідно до наданого розрахунку; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; суму грошових коштів, яку позивач перерахував на свій рахунок з іншого банку, а саме: у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_ 1 від 3 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_2 від 4 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 100 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_3 від 4 липня 2014 року, а всього 3 тис. 500 доларів США. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 9 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року скасував; провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди закрив. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення в частині закриття провадження у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 15 цього Кодексу, статей 17, 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 18 червня 2013 року, 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суд установив, що 3 липня 2014 року ОСОБА_1 видав ПАТ КБ «Актив-банк» письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжне доручення НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_ 1–3 від 4 липня 2014 року). Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію. Постановляючи ухвалу про закриття провадження у цій справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку; Фонд є особою публічного права. При цьому суд вважав, що оскільки спір виник з приводу стягнення коштів з Фонду, тобто зі звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, то він підлягає розгляду за правилами КАС України. Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року зазначено, що спір за позовом банку в особі уповноваженої особи Фонду щодо стягнення з фізичної особи – боржника заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб’єктом господарювання та фізичною особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року зауважено, що оскільки спір у справі виник з правовідносин між фізичною особою – вкладником та банком і Фондом щодо стягнення сум за поточним вкладом на підставі цивільно-правової угоди, а в силу вимог закону саме на Фонд покладено обов’язок відшкодувати ці кошти від імені сторони договору (банку), не здійснюючи при цьому владних повноважень, то вказаний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2013 року зазначено, що у спорі між Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівської області та Чернігівським обласним військовим комісаріатом щодо визнання протиправною бездіяльності та відшкодування суми зайво сплаченої пенсії відповідач не виконував функцій суб’єкта владних повноважень, а виступав організацією, установою, яка мала надати документи, необхідні для перерахунку пенсії органами, що призначають пенсії, отже, спір не належить до компетенції адміністративних судів; - у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року та 16 лютого 2016 року висловлено правовий висновок про те, що спір, який виник між фізичною особою та Фондом із цивільних правовідносин, а саме із цивільно-правової угоди (зокрема, кредитного або депозитного договору), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року зазначено, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Закон установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. Саме такий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року, наданих заявником для порівняння. Таким чином, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав, що вимоги позивача про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, які виникли із цивільних відносин, належать до юрисдикції адміністративних, а не цивільних судів, та закрив провадження у справі, неправильно застосувавши норми статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі, та передачі справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2735цс16 Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2735цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FF9629CF0AB77796C225809200398E73
  4. Добрый всем всем! Меня зовут Алексей Николавевич Бобров. Как многим из вас мне также в своё время нужна была помощь в получение кредита на большую сумму денег, я не знал куда можно обратится кроме банков , где-то с месяц назад я отыскал человека это Алексей Сияница- он профессиональный юрист ,работает в ОО Всеукраинской правозащитной организации "Юридическая Сотня" который может как проконсультировать так и помочь в решение вашего вопроса, я не долго думая , позвонил ему и в ближайшее время он смог мне помочь! Я безумно ему благодарный , поэтому всем кто сомневается или не знает куда можно обратится , я с чистой совестью рекомендую Алексея Сияницу! Каждому из нас в наше время,приходилось брать кредит в банке. И у многих возникали проблемы при его погашении. Если возникли проблемы при оформлении кредита,или его погашении,обращайтесь к Алексею Сиянице. От него вы получите качественную,юридическую помощь,не только по кредиту,а и другим банковским услугам. Если нуждаетесь в юридической помощи,звоните-0982773367, 0665170474.Участникам АТО,консультация бесплатно. Предоставляю сайт : http://xn-----6kcbbmsawagcidjoioi9a8bj1hl8b3m.pp.ua/
  5. Добрый день, уважаемые форумчане. Поделитесь информацией, кто и как в судебном порядке смог разблокировать депозитные вклады и карточные счета открытые в Крыму. Данная информация будет полезной многим соотечественникам, принявшим решение в судебном порядке получить доступ к своим денежным средствам. Что требовал Приватбанк для разблокировки счетов: 1. Справку с Департамента социальной защиты населения о выезде из АР Крым на временное проживание. 2. Постоянную регистрацию на материковой части Украины через миграционную службу с предоставлением справки (дополнение №11, к правилам регистрации места проживания или места пребывания физических лиц в Украине). Что сделал клиент банка: 1. Получил и передал в главный офис Приватбанка (по месту регистрации) все указнные выше документы 2. Добился смены регистрационных данных о месте проживании и открыл новые карточные счета 3. Подал заявку через службу поддержки 3700 и получил письменный отказ о разблокировке депозитных счетов (электронное письмо через Приват24) 4. Подал заявку и получил устный отказ (звонок менеджера главного офиса в г. Днепропетровск) о разблокировке карточных счетов Пересмотрел тактику общения и отправил в главный офис Приватбанка (Днепропетровск) 2 отдельных письма (ценное письмо с описью и уведомлением о вручении): 1. Заявление о предоставлении полной информации по счетам (состояние счетов, выписки движения денежных средств, копии депозитных договоров и квитанций о внесении средств, разрывал ли банк депозитные договора в одностороннем порядке и т.д. ). Итог - получил от банка письменный отказ в предоставлении информации (электронное письмо через Приват24) 2. Заявление о переводе крымских депозитных вкладов в главный офис Приватбанка по месту постоянного проживания и разблокировании карточных счетов. Итог - получил SMS уведомление, что банк рассмотрит обращение в течение 30 дней. Какие можно сделать выводы: 1. Не теряйте время на службу поддержки 3700 и разные электронные заявки, сразу оформляйте свои заявления в письменном виде (ценное письмо с описью и уведомлением о вручении) 2. Отказ банка предоставить клиенту финансовую информацию + отсутствие доступа к счетам через Приват 24 (крымские счета там уже не отображаются) - веские основания не доверять банку и истребования информации через суд. Быть может кто-то из уважаемых юристов имеет судейскую практику в данном вопросе? Есть ли на данный момент позитивные решения судов о разблокировке крымских счетов или примеры их взыскания по решению суда через исполнительную службу?
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та зобов’язання здійснити перерахунок за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та зобов’язання здійснити перерахунок. Позивач зазначав, що 24 березня 2008 року між ним та ПАТ «Укрсоцбанк» було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 665 тис. 175 грн зі сплатою 14,25 % річних строком до 23 березня 2030 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти на умовах, визначених цим договором. Посилаючись на те, що в порушення умов кредитного договору з 31 липня 2008 року банк збільшив процентну ставку за користування кредитом до 20 % річних в односторонньому порядку, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати незаконним таке збільшення процентної ставки. Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 червня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом із підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначене судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 270, 629, 640, 653, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2010 року, 26 квітня і 7 вересня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 22 травня, 7 серпня, 9 жовтня 2013 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року та постанов Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 березня 2008 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 665 тис. 175 грн зі сплатою 14,25 % річних строком до 23 березня 2030 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти на умовах, визначених цим договором. За пунктом 2.7 кредитного договору в разі зміни процентних ставок за користування кредитами на кредитному ринку України, у тому числі внаслідок прийняття компетентними державними органами України рішень, що прямо або опосередковано впливають на стан кредитного ринку України, а також за рішенням правління, комітету з питань управління активами та пасивами, кредитно-інвестиційного комітету, тарифного комітету чи інших органів кредитора, кредитор має право ініціювати зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом, надавши (надіславши) позичальнику відповідний документ про внесення змін до цього договору не менш як за десять робочих днів до дати застосування нового розміру процентів за користування кредитом. Згідно з пунктом 2.7.1 кредитного договору в разі згоди позичальника на зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом він зобов’язаний до дати застосування їх нового розміру, вказаної у документі про внесення змін до цього договору, надісланому кредитором, підписати та повернути такий документ про внесення змін останньому. Відповідно до пункту 2.7.2 кредитного договору в разі незгоди позичальника на зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом він зобов’язується протягом 5 робочих днів із дати застосування їх нового розміру, вказаної в документі про внесення змін до цього договору, надісланого кредитором, повернути кредитору в повному обсязі заборгованість за цим договором (строкову та прострочену), а також погасити вимоги кредитора, що випливають з цього договору в тому числі, але не виключно: кредит, нараховані проценти за користування кредитом, комісії, неустойку (пеню, штрафи), передбачені цим договором. Пунктом 7.1 кредитного договору визначено, що всі додатки, зміни та доповнення до цього договору мають бути вчинені в письмовій формі та підписані належним чином уповноваженими на те представниками сторін, з обов’язковим посиланням на цей договір. Згідно з пунктом 7.2 кредитного договору всі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином у випадку, якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур’єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатися дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв’язку одержувача. ПАТ «Укрсоцбанк» на адресу позивача направило лист, яким, ураховуючи підвищення облікової ставки НБУ (постанова НБУ від 21 квітня 2008 року № 107), зростання вартості грошових ресурсів на міжбанківському кредитному ринку України, на підставі рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року, повідомило про збільшення з 31 липня 2008 року процентної ставки за кредитним договором до 20 % річних. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішення банку про збільшення процентної ставки за кредитним договором було прийнято до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», тобто до 9 січня 2009 року; змінюючи в односторонньому порядку розмір процентної ставки за кредитним договором, банк діяв із додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника. При цьому суд дійшов висновку, що збільшення процентної ставки відбулося відповідно до умов пункту 2.7 кредитного договору, рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях містяться такі висновки: - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2010 року касаційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про нікчемність умов кредитних договорів про новий розмір процентних ставок за кредитним договором та безпідставність їх застосування, оскільки додаткових угод про збільшення процентних ставок позивачка не підписувала; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2011 року касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недійсність умови кредитного договору щодо збільшення розміру процентної ставки та неправомірність дій банку стосовно зарахування здійснених ним чергових платежів за новою збільшеною ставкою з огляду на те, що сторони спірного договору не досягли згоди в письмовій формі про збільшення розміру процентної ставки; - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року касаційний суд відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою на рішення апеляційного суду про визнання дій ПАТ «Укрсоцбанк» щодо одностороннього збільшення процентної ставки неправомірними та зобов’язання відповідача здійснити перерахунок здійснених платежів, зазначивши, що банк не направляв позивачу повідомлення про збільшення процентної ставки; позивач не сплачував кредит із урахуванням нової процентної ставки; банк не вимагав дострокового погашення кредиту у зв’язку з непідписанням боржником додаткової угоди та змінював нарахування за кредитом за новою ставкою. Аналогічні висновки містяться в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 22 травня, 7 серпня, 9 жовтня 2013 року. У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року міститься висновок про те, що вирішуючи спір щодо правомірності дій банку зі зміни умов кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки, необхідно перевірити, чи було передбачено таке збільшення кредитним договором, чи були виконані банком усі умови договору в цій частині та дотримано порядок узгодження цього питання з боржником. У випадку, коли передбачено обов’язкове укладання письмової форми такої угоди зі зміни договору, слід ураховувати вимоги статей 629, 639, 1055 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 4 липня 2012 року міститься висновок про те, що подальше здійснення (після повідомлення банку про збільшення процентної ставки) позичальником платежів за кредитним договором за встановленою договором процентною ставкою не свідчить про погодження ним пропозиції банку щодо збільшення процентної ставки, оскільки відповідного повідомлення позичальник не отримував, додаткову угоду про внесення змін до кредитного договору не підписував; у зв’язку з відсутністю доказів отримання боржником відповідного повідомлення банку частина друга статті 642 ЦК України застосуванню не підлягає. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 270, 629, 640, 653, 1054, 1056-1 ЦК України, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами. Згідно із частинами першою, другою статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. За змістом частини першої статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною третьою статті 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. У справі, яка переглядається, така процедура передбачена умовами пунктів 2.7, 2.7.1, 2.7.2, 7.1, 7.2 кредитного договору. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Проте у справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (пункт 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами пунктів 2.7.1, 7.1 кредитного договору. Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року, наданих заявником на підтвердження своїх вимог. У справі, яка переглядається, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди (рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року), передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту. Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (пункт 1.2 кредитного договору). Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 629, 640, 651, 653, 642, 1054, 1056-1 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи; судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів (дослідження обґрунтованості, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, установлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, установленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2315цс16 Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) договір є обов’язковим для виконання сторонами. Згідно із частинами першою, другою статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. За змістом частини першої статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною третьою статті 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. У справі, яка переглядається, така процедура передбачена умовами пунктами 2.7, 2.7.1, 2.7.2, 7.1, 7.2 кредитного договору. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Проте у справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (пункт 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами пунктів 2.7.1, 7.1 кредитного договору. Крім того, у справі, яка переглядається, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди (рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року), передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту. Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (пункт 1.2 кредитного договору). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2315цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D2E977F0531AED92C2258099002F43DB
  7. При поданні таких позовних заяв, представники банку в принципі ігнорують більшість вимог статей 119,120 ЦПК України, натомість суди без жодних проблем відкривають провадження по справі, та не звертають увагу на такі недоліки. 1. Належне засвідчення копій Проблема № 1 всі додані до позовної заяви "аркуші паперу" не є оригіналами, та не можуть вважатися копіями, оскільки не відповідають вимогам чинного законодавства щодо засвідчення копій: відсутня печатка юридичної особи - замість неї стоїть штамп, не вказується дата засвідчення копій, не вказується посада особи, яка засвідчує копію. Без обовязкових реквізитів, передбачених законом - "аркуші паперу" не є належними та допустимими доказми. ВІдповідач може спокійно стверджувати, що взагалі не отримував копії позовної заяви та додатків до неї. 2. Повноваження представника Значну частину позовних заяв від імені ПАТ "УКРСОЦБАНК" подають представники, які, водночас, не підтверджують своїх повноважень ні на подання позовної заяви, ні на ведення справи в суді. Мають місце випадки, коли у довіреності представника зазначається, що представник уповноважується на вчиненння юридично значимих дій виключно в межах договору про надання послуг щодо стягнення заборгованості. Таке формулювання є, по-суті, застереженням про обмеження повноважень представника банку. Ані сам договір про надання послуг, ні його копію представник до позовної заяви не додає. Без ознайомлення з умовами договору неможливо встановити в яких межах уповноважений діяти представник. Виникають запитання також щодо повноважень осіб, які тау довіреність підписали - до позову не додаються документи, які засвідчують повноваження осіб, які підписали довіреність.
  8. Державний герб України Номер провадження 2/754/2633/16 Справа №754/2832/16-ц РІШЕННЯ Іменем України 13 жовтня 2016 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Таран Н.Г. за участю секретаря судового засідання Чернишової А.М., Величко Л.П., Моторенко К.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою, - В С Т А Н О В И В : Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», що є правонаступником всіх прав та обов'язків Закритого акціонерного товариства «Альфа-Банк», звертаючись з позовом до суду, просить стягнути солідарно з відповідачів на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором №800003143 від 12.02.2008 року у розмірі 32312,86 грн. Вказані вимоги вмотивовані тим, що 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, зі сплатою 14,50% річних, з визначеним строком дії договору - 12.02.2033 року. В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір Поруки №800003143-П, за умовами якого ОСОБА_2 зобов'язувалась перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, також 12.02.2008 року в забезпечення виконання кредитних зобов'язань, між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір Поруки №800003143-П-1, за умовами якого ОСОБА_3. зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, Позивач виконав свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі та видав позичальнику ОСОБА_1 кредит в обумовленій договором сумі, однак відповідач свої зобов'язання належним чином не виконує, в результаті чого станом на 07.12.2015 року має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 31229,70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1083,16 доларів США, що є предметом позовних вимог. На підставі ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року, яка занесена до журналу судового засідання судом прийнято зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою (а.с.81). Відповідно до предмету позовних вимог за зустрічним позовом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 пред'явлені вимоги до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» про визнання припиненими договорів поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (а.с.78-80). Представник позивача по первісному позову - відповідача по зустрічному позову ПАТ «Альфа-Банк» - ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, правову позицію щодо вимог позивача по зустрічному позову не висловила. Представник відповідача - позивача по зустрічному позову ОСОБА_7 в судовому засіданні проти первісного позову заперечував, просив в позові відмовити та задовольнити зустрічний позов, пояснив, що дійсно 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, на умовах передбачених укладеним договором. В забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П. Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1. Вказував на те, що суму заборгованості у розмірі 32312,86 доларів США позивач підтверджує доданим до позовної заяви розрахунком заборгованості за кредитним договором станом на 07.12.2015 року. Однак, матеріали справи не містять детального та документально підтвердженого розрахунку заборгованості відповідача перед позивачем. З наданого позивачем розрахунку неможливо встановити, як саме розраховувалась сума несплачених відсотків за користування кредитом, сума пені за несвоєчасну сплату кредиту та відсотків. У наданому представником позивача розрахунку заборгованості не зазначено усіх дат погашення позичальником тіла кредиту та відсотків за його користування. Позивачем жодним чином не доведено наявність заборгованості котра вказана у позовній заяві, оскільки не можна вважати розрахунком саму лише кінцеву суму заборгованості. Позивач в свою чергу мав надати розрахунок із обов'язковим зазначенням періодів заборгованості, відсоткових ставок та чітких графіків розрахунків заборгованості. Зокрема така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі». Також з розрахунку заборгованості вбачається, що Банком з 12.09.2008 року нараховувалися відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5 % річних, в той час як згідно укладеного Кредитного договору, за користування кредитом Позичальник повинен був сплачувати відсотки у розмірі 14,5 % річних. Жодного повідомлення про підвищення відсоткової ставки Позичальнику не було надіслано. Отже є незрозумілим з яких причин і на яких підставах були нараховані відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5% річних. Вважає, що зобов'язання відповідачів за вищевказаними договорами поруки повинно бути припинено з тих підстав, що Позивачем було змінено умови основного зобов'язання без згоди поручителів, що призвело до збільшення обсягу відповідальності останніх. Заслухавши пояснення представника відповідачів - позивачів по зустрічному позову ОСОБА_7, дослідивши матеріли справи, оцінивши наявні у справі докази, суд приходить до наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. З матеріалів справи вбачається, що 12.02.2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №800003143, відповідно до умов якого позичальнику надані кредитні кошти у розмірі 75000,00 доларів США, які вона зобов'язалася повертати частинами та остаточно повернути суму кредиту до 12.02.2033 року і сплатити проценти за користування коштами виходячи з 14,50% річних (а.с.4-7). Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем ) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишалася, та сплати процентів, належних за договором. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитор надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Згідно п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та\або відсотків щонайменше на один календарний місяць; перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. (ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України). Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання. (ч.2 ст.615 ЦК України). Відповідно до частини першої статі 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Згідно ч. 2 ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Згідно ч. 2 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до графіку платежів та розрахунку скупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який надано Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» по Кредитному договору за №800003143 від 12.02.2008 року, за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальник повинна була сплатити Банку в погашення заборгованості за кредитним договором суму грошових коштів у розмірі 87608,00 доларів США. При цьому відсоткова ставка була встановлена на рівні 14,50 % річних. Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитом №800003143 від 12.02.2008 року, який надано позивачем та відповідно до якого з 12.09.2008 року змінено відсоткову ставку та контр розрахунку наданого представником відповідачів за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальником на погашення заборгованості по кредитному договору було сплачено грошові кошти у розмірі 94000,00 доларів США, у зв'язку з чим докази надані позивачем в якості доказів наявності у позичальника заборгованості за кредитним договором, та зокрема саме на день звернення до суду у такому розмірі мають суперечливий характер та не підтверджені належними доказами, у зв'язку з чим у суду відсутні підстави для її стягнення. Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором є необґрунтованим та такими що не підлягає задоволенню, оскільки суду не надано позивачем доказів про винекнення заборгованості по сплаті кредитних коштів станом на 12.11.2015 року, відповідно до наданих копій кредитного договору з додатками до нього. Звертаючи з зустрічною позовною заявою позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять визнати припиненою з 12.09.2009 року поруку, яка виникає на підставі Договору поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», визнати припиненою з 12.09.2008 року поруку, яка виникає на підставі договору поруки №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк». Вказані вимоги обґрунтовують тим, що поручителями не було вчинено жодної дії, яка б свідчила про надання ними згоди на зміну зобов'язання, передбаченого Кредитним договором, яка мала наслідок збільшення обсягу відповідальності позичальника. Отже, можна дійти висновку про те, що в силу вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України припинились поруки, що виникли на підставі Договору поруки №800003143-П та Договору поруки №800003143-П-1, укладеними між Банком та поручителями. Оскільки Банк збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителя у порушення пункту 2.1 Договору поруки, то підстав для покладення відповідальності на останнього за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед Банком немає, оскільки порука припинилась. Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором № 800003143 від 12.02.2008 року, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П (а.с.11). Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1(а.с.27). Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 2 статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до положень статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди зі усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другої сторони. Статтею 543 ЦК України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Згідно з ч.1 ст. 553, ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. З матеріалів справи убачається, що кредитний договір складається з двох частин - частини №1 «Базові умови кредитування» та частини №2 «Загальні умови кредитування». Частиною №1 «Базові умови кредитування» кредитного договору погоджена, зокрема, номінальна процентна ставка на рівні 14,5% річних. Розділом 5 (5.2) Частини №2 «Загальні умови кредитування» кредитного договору передбачено право банку змінити розмір процентів за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку, облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін), загальновизнаних внутрішньодержавних та/або міжнародних грошових та/або фондових індексів тощо. Сторони домовились, що такі обставини вважаються подіями, що не залежать від волі сторін договору та мають безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Зміна розміру процентів за користування кредитом здійснюється за правилом, відповідно до якого процентна ставка підвищується в разі підвищення вартості кредитних ресурсів. Про зміну розміру процентної ставки по кредиту та внесення у зв'язку з цим змін в додаток №1 до цього договору банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, зазначену в частині №1 цього договору. У зв'язку зі зміною процентної ставки в разі настання події, незалежної від волі сторін, позичальник цим надає свою згоду на внесення змін до додатку №1 до цього договору та викладення додатку №1 у новій редакції. Сторони погоджуються, що оновлений додаток №1 набуває чинності з дати зміни розміру процентної ставки. Оновлений розрахунок сукупної вартості кредиту та графік платежів по кредиту, який скасовує попередній і стає невід'ємною частиною цього Договору, позичальник отримує в банку самостійно. Банк не має права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку зі зміною кредитної політики Банку. Установлено також, що відповідно до даних розрахунку заборгованості за кредитом (а.с.30,31), починаючи з 12.09.2008 року використовується процентна ставка 16,50%, тобто підвищена (порівняно з 14,5%). Відповідно до пункту 6.4 Договору поруки №8000030143-П, укладеного між позивачем та ОСОБА_2 та договору поруки №80000343-П-1, укладеного між позивачем та ОСОБА_3 сторони домовились, що у разі збільшення обсягу відповідальності Боржника за основним договором передбачена цим Договором порука дійсна тільки у випадку, якщо Поручитель надасть свою згоду на таке збільшення. За таких обставин, 12.09.2008 року відбулось збільшення процентної ставки за кредитним договором без своєчасного погодження з поручителями, внаслідок чого, починаючи з цієї дати збільшився обсяг відповідальності поручителів і станом на дату таких змін згоди поручителів не існувало. Зазначений висновок випливає зі змісту ч.1 ст. 559 ЦК України, яка вказує на те, що у разі збільшення обсягу відповідальності без згоди поручителя, порука припиняється автоматично. Окрім того, Верховним Судом України в постановах, прийнятих за результатами розгляду справ з подібних правовідносин, висловлена аналогічна правова позиція щодо застосування цієї норми права. За змістом положень ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК, поручитель пов'язаний із боржником зобов'язальними правовідносинами, проте він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором; має право висувати заперечення проти вимог кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК). У зв'язку з тим, що банк відповідно до умов кредитного договору збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителів у порушення договору поруки, підстав для покладання відповідальності на останніх за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком немає, оскільки порука припинилася (постанови Верховного Суду України від 21 листопада 2011 року у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 року у справі №6-67цс11). За змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки, здійснене за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови у договорі поруки, не дає підстав для покладення на поручителя відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Верховного Суду України від 18 червня 2012 року у справі №6-73цс12). Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі №6-172цс12). Відтак, з 12.09.2008 року поруки припинені в силу закону. З урахуванням наведеного, підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. На підставі викладеного та кеуючись ст. ст. 10, 11, 57-60, 79, 88, 209, 212-215, 294 ЦПК України, ст. ст. 526, 543, 546, 553, 554, 559, 615, 625, 627, 629, 1049, 1050, 1054 ЦК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без задоволення. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою задовольнити. Визнати поруку ОСОБА_1, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_8 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. Визнати поруку ОСОБА_3, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_8 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_3 понесені ним судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва через Деснянський районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі та не були присутні під час проголошення рішення - протягом десяти днів з дня отримання копії даного рішення. Повний текст рішення суду виготовлено 18.10.2016 року. Суддя: Н.Г. Таран http://reyestr.court.gov.ua/Review/62116088
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки. У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних. Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1. Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних. Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору. У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США. Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом. Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону. Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-82цс16 Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові. Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-82цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7A5B07201AA7AB5C225808F003859D5
  10. Приватбанк принципиально не возвращает вклады Крымчанам. По практике рассмотрения дел в Жовтневом районном суде г. Днепропетровска правовая позиция банка основывается на следующем: - Крым временно оккупированная территория, а у Приватабанка конфисковали активы в Крыму; - согласно Постановления НБУ Приват прекратил деятельность Крымского регионального управления (филиала); - надлежащий ответчик, по мнению банка, - АНО "Фонд захисту вкладників" (http://www.fzvklad.ru/news/27/) - российский фонд гарантирования вкладов и якобы он должен проводить выплаты за счет конфискованного имущества; - отрицание факта заключение договора и наличия средств на депозитном либо текущем счету. Если с первыми пунктом можно бороться, то по последнему пункту начали возникать опасные решения апелляционного суда Днепропетровской области (предположительно Приват договорился с тройкой судей Повєткіна В.В., Рудь В.В., Ткаченко І.Ю.) http://reyestr.court.gov.ua/Review/42692484 Опасность момента заключается в том, что у некоторых вкладчиков отсутствуют квитанции о внесении средств на счет либо платежных поручений о перечислении средств если это безналичная операция. Возможность выдачи выписок по счетам Привата для подтверждения остатка заблокирована на всех отделениях. При письменном обращении банк выдает ответ "О природе-погоде и временной оккупации Крыма" без указания суммы остатка средств. Обращаясь в кол-центр, приват-24 или непосредственно ранее клиентам высылались ссылки на документы в электронном виде созданные с помощь сервисов https://docs.google.com/document/ либо https://bitly.com/. Они доказательство в суде не могут выступить. К тому же Банк в суде утверждает, что в Приватбанке ОТСУТСТВУЕТ человек выдавший справку - Начальник департамента по координации работы с клиентами Крымского РУ Черный А.В. и подразделение оформившее выписку - "Операционный центр NPS". Также в суд предоставляется справка о том, что на дату выдачи такой выписки Крымское региональное управление прекратило свою деятельность. Таким образом, все доказательства существования договорных отношений и остатков на счете у Приватбанка, который, естественно, ничего не выдаст даже по запросу суда. Например, ссылаясь на отсутвтиее оригиналов документов либо отсутствием информации в програмном комплексе (технический сбой и т.п.). Какие у кого будут мысли по поводу подтверждения остатка по вкладу в подобных ситуациях? Предпосылки, что на этом основании будут отказывать вкладчикам четко просматривается из мотивировки последнего решения апелляционного суда Днепропетровской области: "При зверненні в квітні 2014 року до суду з позовом на підтвердження позовних вимог щодо наявності залишків грошових коштів на вкладному та картковому рахунках позивачем ніяких доказів не надано. В жовтні 2014 року позивач звернулась до суду з уточненою позовною заявою (а.с.47-48), до якої додала довідку Кримського регіонального управління ПАТ КБ "Приватбанк" від 12.05.2014 року № 38729823, яка виготовлена Операційним центром NPS, та підписана начальником департаменту з координації роботи з клієнтами Кримського РУ ОСОБА_3, підпис якого завірений малою печаткою банку, крім цього напис на довідці: "справку подготовил: Операционный центр NPS" завірений печаткою Київської районної філії м. Сімферополя ПАТ КБ "Приватбанк" (а.с.50). В подальшому при розгляді справи позивач в жовтні 2014 року до своєї заяви про прийняття додаткових доказів надала суду першої інстанції дві ксерокопії такої самої довідки № 38729823, датованих від 04.10.2014 року, які від ксерокопії першої довідки різняться відсутністю печатки Київської районної філії м. Сімферополя ПАТ КБ "Приватбанк" на них та іншою датою видачі (а.с.62,64). Надані позивачем ксерокопії довідки № 38729823 від 12.05.2014 року та від 04.10.2014 року містять відомості про залишки грошових коштів, які зазначені позивачем в уточненій позовній заяві. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав оцінки щодо довідки, що міститься в матеріалах справи, на підтвердження залишку коштів на рахунках позивача, не можуть бути прийняті до уваги. Відмовляючи у позові суд першої інстанції визнав, що дана довідка є неналежним доказом, оскільки вона видана неповноважною особою, копія довідки належним чином не завірена, факт видачі такої довідки відповідачем не визнаний, тобто суд надав оцінку цим довідкам. До апеляційної скарги позивачем додано ксерокопію довідки від 04.10.2014 року № 38729823, яка ідентична ксерокопії такої довідки від 12.05.2014 року (а.с.50), з тією різницею, що на місці розташування печатки Київської районної філії м. Сімферополя ПАТ КБ "Приватбанк" наявний підпис невідомої особи (а.с.125). В апеляційному суді позивачем надано ксерокопію довідки № 38729823 від 04.10.2014 року, яка містить кольорові елементи, а саме: напис "ПриватБанк" зеленого кольору та малу печатку та підпис ОСОБА_3 голубого кольору (а.с.156), але за іншими ознаками є ідентичною ксерокопіям довідки від 04.10.2014 року, наданим позивачем суду першої інстанції в жовтні 2014 року (а.с.62,64). Як вбачається з аналізу усіх наданих позивачем та наявних у справі ксерокопій довідки № 38729823 (а.с.50,62,64,125,156), незалежно від дати та інших наявних в них розбіжностей, зазначених вище, в усіх довідках "мала печатка банку" та підпис на ній "ОСОБА_3" однаково розташовані як відносно друг друга та і інших елементів довідки - написів "Начальник департамента по координации работы з клиентами Крымского РУ", "ОСОБА_3", "Крымское региональное управление ПАО КБ Приватбанк"", так і відносно таблиці рахунків, що свідчить про їх виготовлення шляхом копіювання із зміною датування довідки: 12.05.2014 року та 04.10.2014 року. А зважаючи на відсутність у позивача такої "довідки" при її зверненні до суду з позовною заявою та надання її суду в жовтні 2014 року, слід визнати, що така довідка, датована 12.05.2014 року, була виготовлена саме в жовтні 2014 року, в той час як згідно нормативних актів Центрального банку Російської Федерації з 21.04.2014 року і Національного банку України з 06.05.2014 року діяльність Кримського регіонального управління ПАТ КБ "Приватбанк" була припинена. Згідно довідки ПАТ КБ "Приватбанк" від 09.12.2015 року в організаційній структурі банку такої структури як "Департамент по координации работы з клиентами Крымского РУ" не існувало і не існує (а.с.225). За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що надана позивачем довідка про наявність залишків грошових коштів на рахунках позивача є неналежним доказом. Надані позивачем в суді апеляційної інстанції докази щодо зарахування грошових коштів та їх часткового зняття не можуть бути прийняті у якості доказів, що підтверджують наявність залишків грошових коштів на рахунках позивача, вказаних в позовній заяві, оскільки в наданих позивачем квитанціях про отримання коштів, про внесення коштів, про поповнення карти та фотографіях "SMS" на телефоні позивача про зняття та отримання коштів відсутні відомості про здійснення відповідних операцій за рахунками, на які позивач посилається в уточненій позовній заяві, а також про наявність залишків грошових коштів на вказаних позивачем рахунках (а.с.165-170,175-179).
  11. Державний герб України Справа № 127/5392/15-ц Провадження № 22-ц/772/3114/2016 Головуючий в суді першої інстанції Сичук М. М. Категорія 57 Доповідач Медвецький С. К. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2016 рокум. Вінниця Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області у складі: головуючого Медвецького С.К., суддів: Нікушина В.П., Оніщука В.В., з участю секретаря Сніжко О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Омега Банк», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання споживчого кредитного договору та договору іпотеки недійсними, встановила: У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 04 липня 2008 року він та відкрите акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») уклали кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого йому було надано 65 000 дол. США кредиту, строком до 03 липня 2038 року. Відповідно до пункту 1.4 договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, він та ВАТ «Сведбанк» уклали іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами публічного акціонерного товариства «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в публічне акціонерне товариство «Омега Банк» (далі - ПАТ «Омега Банк»). 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. З метою захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, запобіганню завданню споживачам моральної чи матеріальної шкоди через надання свідомо недостовірної чи неповної інформації Національним банком України були розроблені та затверджені постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року «Правила надання банкам України інформації України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила). На його думку, відповідачем, у порушення п. п. 1.3, 3.3, 3.4 Правил та ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у кредитному договорі № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року не було зазначено реальної процентної ставки по кредиту та абсолютного значення подорожчання кредиту з урахуванням вартості всіх супутніх послуг. У вартості платежів не розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. У порушення п. 2 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» йому, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі не надано повної інформації про умови кредитування, а також не повідомлено орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Такими діями банку, при укладанні договору, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді абсолютного значення подорожчання кредиту. Унаслідок протиправних дій відповідача, лише за період з 10 липня 2012 року до 10 червня 2014 року відбулося безпідставне зарахування суми процентів на користь банку в розмірі 612, 02 дол. США. Жодні розрахунки не відповідають умовам кредитного договору. Вважає, що оспорюваний договір укладено із застосуванням нечесної підприємницької діяльності та введенням його в оману, оскільки він не був повідомлений про орієнтовну сукупну вартість кредиту, тому не міг передбачити можливі ризики при укладанні зазначеного правочину. Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1; зняти заборону відчуження цієї квартири та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1; застосувати правові наслідки недійсності правочину шляхом зарахування всіх сплачених ним платежів у сумі 47 154 дол. США; стягнути солідарно з відповідачів завдані збитки в подвійному розмірі в сумі 49 663, 32 дол. США; частково зарахувати суму збитків до суми повернення залишку по кредитному договору, а решту коштів в розмірі 31 817, 32 дол. США солідарно стягнути з відповідачів на його користь. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі заявник просить скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Окрім цього, просить постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права, допущені судом першої інстанції під час проголошення рішення та видачі його копій. У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити. Представник ПАТ «Дельта Банк» Горобець Д.Г. заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив її відхилити. Представник ПАТ «Омега Банк» в судове засідання не з'явився, хоча належним чином і завчасно повідомлявся про час та місце розгляду справи. Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які зявилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню частково з таких міркувань. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що підстави для визнання кредитного договору недійсними відповідно до ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України, ст. ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» відсутні, оскільки при укладенні оспорюваного кредитного договору позивач діяв вільно, виходячи з власних інтересів, прийняв рішення про вибір контрагента та про вступ з ним в договірні відносини, на власний розсуд визначив характер договору з контрагентом, який вони уклали, його умови (зміст), в тому числі порядок видачі та погашення кредиту. Проте погодитися з такими висновками суду не можна. Статтею ст. 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Установлено, що 04 липня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого позивачу було надано 65 000 дол. США кредиту, зі сплатою 11,9% річних за весь строк фактичного користування (пункт 1.3. договору), на строк до 03 липня 2038 року. Сторони за взаємною згодою, досягнутою при укладенні цього договору, встановили, що розмір визначеної у цьому пункті процентної ставки може змінюватися без укладення додаткового правочину до цього договору, у випадках і у порядку, встановленому п. 6.1.2. цього договору. Відповідно до пункту 1.4. договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. Згідно з пунктом 1.5. договору, до складу сукупної (загальної) вартості кредиту для позичальника (його витрат) у зв'язку з отриманням кредиту на умовах цього договору включаються суми, необхідні для погашення кредиту, суми передбачених цим договором процентів, комісій, можливих неустойок, а також вартість витрат, пов'язаних з укладанням іпотечного договору, передбаченого п. 2.1. цього договору, у тому числі будь-яких змін та доповнень до нього та вартість страхування предмету іпотеки за іпотечним договором відповідно до п. 5.1.8 договору. Витрати, пов'язані з укладанням/зміною іпотечного договору, договору страхування предмета іпотеки, сплачуються позичальником самостійно безпосередньо особам, що надають відповідні нотаріальні послуги/послуги страхування. Пунктом 2.1. кредитного договору визначено, що забезпечення виконання зобов'язань позичальника по погашенню заборгованості за кредитом, сплаті процентів за користування кредитом, оплаті комісій, пені за несвоєчасну сплату процентів і несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, відшкодування збитків у зв'язку з порушенням умов даного договору та інших витрат банку, пов'язаних з одержанням виконання, виступає іпотека об'єкта нерухомості, що придбавається позичальником за договором купівлі-продажу, зазначеним в пункті 1.4. цього договору (далі - «заставне майно» або «предмет іпотеки»). З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами ПАТ «Сведбанк» було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в ПАТ «Омега Банк». 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. Відповідно до висновку судової економічної експертизи № 01/06/2015-02 від 12 жовтня 2015 року розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,94%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року складає 187 933, 74 дол. США; щомісячний платіж у розмірі 663,60 дол. США, визначений споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, не може відповідати чи не відповідати розміру процентної ставки цього ж договору, оскільки щомісячний платіж - є ануїтетним платежем, який складається із двох частин: суми основного боргу за кредитом та нарахованих відсотків за його користування, при визначенні яких повинна застосовуватися певна відсоткова ставка; сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року більше над загальною сумою нарахованих в додатку 1 до кредитного договору процентів складає 14 037,73 дол. США (т. 1, а.с.110-123). Згідно з висновком додаткової судової економічної експертизи від 03 червня 2016 року № 03/02/2016-02, за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США, розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,95%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США складає 188 077,73 дол. США; якщо, відповідно до умов кредитного договору кількість періодів виплати складає 30 років, загальна сума, яку необхідно виплатити (основна сума кредиту) - 65 000 дол. США, ставка, що вираховується шляхом ітерації для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США складає 11,90002%, для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США - 11,9080276%; дослідити питання на погашення якої заборгованості (тіла кредиту чи процентів) банком щомісяця зараховувалась різниця в розмірі 0,40 дол. США, що виникла між сумою ануїтетного платежу, зазначеного в тексті кредитного договору, та сумою ануїтетного платежу, зазначену в додатку до договору не видається за можливе через абсолютну невідповідність фактичного зарахування банком, як ПАТ «Омега Банк», так і ПАТ «Дельта Банк», коштів, що надходили в погашення кредитної заборгованості як в розрізі періодів, так і розрізі видів заборгованості (основна сума та проценти). За спірним кредитним договором за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Омега Банк» сукупно: основної суми кредиту - 1 101,61 дол. США; процентів за користування кредитом - 29 423,99 дол. США, а всього: 30 525,60 дол. США . Відповідно до виписок ПАТ «Омега Банк» за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року погашення кредитної заборгованості склало: 688,00 дол. США - основна сума кредиту, 29 866,00 - проценти за користування кредитом, а всього: 30 554,00 дол. США. За кредитним договором за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Дельта Банк» сукупно: 844,74 дол. США - основної суми кредиту; 15 745,26 дол. США - процентів за користування кредитом, а всього: 16 590,00 дол. США. Відповідно до виписок ПАТ «Дельта Банк» за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року погашення кредитної заборгованості склало: 1 186,91 дол. США - основна сума кредиту; 15 413,09 дол. США - проценти за користування кредитом, а всього: 16 600,00 дол. США (т.2, а.с.206-222). Отже, на момент звернення до суду з позовом ОСОБА_3 сплачено відповідачам 47 154,00 дол. США., з яких: 1 874,91 дол. США - основна сума кредиту, 45 279,09 дол. США - проценти за користування кредитом. Ці обставини підтверджуються копіями квитанцій. Постановою Пленуму Верховного суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» № 8 від 30 травня 1997 року визначено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та об'єктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. Дослідивши вказані вище висновки експерта, колегія суддів вбачає їх належними та допустимими доказами у справі, оскільки вони належно обґрунтовані, дають вичерпні відповіді на поставлені питання, висновки експерта узгоджується з дослідницькою частиною та матеріалами справи. Висновки експерта підтверджують обставини, зазначені в позовній заяві. Так, реальні значення вартісних показників фінансової послуги істотно перевищують задекларовані банком. За таких умов, виконання спірного правочину направлене на отримання кредитором прихованого прибутку та, водночас, на виникнення непередбачених втрат у боржника. Представник ПАТ «Дельта Банк» в поданих запереченнях не спростував вказаних вище невідповідностей. Факт отримання позивачем доходів в іноземній валюті судом не встановлено. Для здійснення платежів за кредитним зобов'язанням позичальник отримував необхідну валюту, шляхом обміну гривні на долари США в установленому законом порядку, що підтверджується копіями квитанцій. Відповідно до п. 3.1.1. кредитного договору, позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США у чітко встановлений цим договором термін 10 числа кожного місяця. За рахунок ануїтетного платежу позичальник зобов'язується щомісяця здійснювати у першу чергу погашення суми нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору процентів, а за рахунок залишку суми - погашення частини кредиту. Виходячи з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США, протягом 360 місяців. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем при встановленій договором відсотковій ставці 11,9% фактично сплачувалося 13,95% при сплаті щомісячного (ануїтетного) платежу в сумі 664,00 дол. США. Ця обставина відповідачами належними та допустимими доказами не спростована. Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України). За змістом ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України ), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (стаття 1055 ЦК України). Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні. Так, ч. ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Аналогічні вимоги встановлені пунктом 2.1 постанови Правління Національного банку України за № 168 від 10 травня 2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (далі - Правила), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808, у якому визначено, що банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за кредитом; вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, в включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством. Національний банк України своїми листами № 18-112/219-637 від 19 січня 2006 року, № 43-311/4217-7165 від 13 липня 2007 року, № 40-/117/2093/-6134 від 16 червня 2007 року та постановою № 98 від 28 березня 2007 року «Про схвалення методичних рекомендацій щодо вдосконалення корпоративного управління банками України», неодноразово попереджав комерційні банки про дотримання вимог Закону України «Про захист прав споживачів та можливість виникнення комплаєнс ризиків юридичних санкцій, фінансових збитків або втрати репутації внаслідок невиконання банком вимог законодавства України, нормативно-правових актів, внутрішніх положень і правил. Також НБУ вказав, що у разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а також отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. Відповідачі не надали доказів проведення ВАТ «Сведбанк» належної переддоговірної роботи у відповідності до вимог статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та постанови НБУ № 168 від 10 травня 2007 року. У пункті 1.2. Правил визначено, що вони регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо) і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту. У розділі третьому Правил (пункти 3.1.-3.8.) викладені вимоги щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору. Пунктом 3.1. Правил визначено, що банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом (пункт 3.2. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту (пункт 3.3. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках (пункт 3.4. Правил). Відповідно до пункту 3.6. Правил, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Відповідно до ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Пунктом дев'ятим зазначеної статті визначено, що під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває. Конституційний Суд України в рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 по справі № 1-26/201 зазначив, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму. Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. За положеннями ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Сукупною вартістю кредиту є інформація про процентну ставку, вартість сукупних послуг та інших фінансових зобов'язань позивача, варіанти погашення кредиту, кількість платежів, їх періодичність та обсяги. Крім того, як роз'яснено у рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Директива розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди. Згідно з п. 2 ст. 7 Директиви, комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, вводячою в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Виходячи з умов кредитного договору (пункт 3.1.1.) позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США, тоді як з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США. Розрахунок платежів споживача проведений поверхово, оскільки в ньому зазначено тільки такі показники: дата погашення, погашення відсотків, тіла кредиту, щомісячний платіж та залишок заборгованості; й не зрозуміло для споживача, так як не зазначено із чого складаються ці суми та на момент укладання договору взагалі відсутня інформація щодо кінцевих сум. Всупереч пункту 3.2. Правил банком не надано позивачу графік платежів із зазначенням сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом, і такий графік сторонами не підписувався. Також всупереч пункту 3.3. Правил у кредитному договорі не зазначено сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також не зазначено її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту. Як слідує з висновку експерта сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним споживчим договором за умови, що розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США (такий платіж сплачував позивач) складає 188 077,73 дол. США (т.2, а.с.217). Сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним кредитним договором більше над загальною сумою процентів за цих умов складає 14 181,73 дол. США (188 077,73 - 173 896,00) та включає в себе наступні складові: - комісія за надання кредиту 650,00 дол. США; - сукупну різницю за 360 місяців між розміром ануїтетного платежу, визначеним умовами кредитного договору (п. 3.1.1.) - 664 дол. США та розміром ануїтетного платежу, визначеним у додатку № 1 до договору - 663,60 дол. США, а саме 144,00 дол. США; - платежі за надані супутні послуги на користь третіх осіб, пов'язані із: страхуванням - 11 353,97 дол. США, сплатою обов'язкових платежів за посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості - 2 012,66 дол. США, реєстрацію договору купівлі-продажу об'єкта нерухомості 21,11 дол. США Допитана в судовому засіданні експерт ОСОБА_5 пояснила, що виходячи з розміру щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США розмір реальної річної процентної ставки за спірним споживчим кредитом становить 13,95%. Такий розмір нею визначений з урахуванням сукупної вартості кредиту, процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, відповідно до Таблиці визначення сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, яка міститься в додатку до Правил № 168. Абсолютне подорожчання кредиту нею визначено з урахуванням комісії за надання кредиту, різниці між розміром ануїтетного платежу зазначеного в кредитному договорі і додатку до спірного договору та платежів за надані супутні послуги на користь третіх осіб. Отже, враховуючи висновки експертизи та пояснення експерта про невідповідність процентної ставки, вказаної у договорі, реально сплачуваній, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена у договорі сума кредиту не відповідає його умовам і вартості кредиту. Орієнтована сукупна вартість кредиту становить значно більшу суму, проте така сума в договорі відсутня, як і будь-які посилання на неї. Виходячи із принципу рівності сторін та, враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку про наявність в діях банку факту обману та недобросовісної підприємницької практики. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді значення абсолютного значення подорожчання кредиту. Доказом приховування істотної інформації, що необхідна споживачу для здійснення ним свідомого вибору, є не проведення банком визначеної Законом України «Про захист прав споживачів» переддоговірної роботи, що мало безпосередній вплив на прийняття споживачем рішення щодо кредитування на певних умовах та призвело до укладення споживачем кредитного договору за найбільш невигідною для нього, та водночас, за найбільш прибутковою для банку, ануїтетною схемою. Мотивом введення споживача в оману є отримання максимально можливого прибутку, в тому числі й прихованого. На думку колегії суддів, за таких умов, формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, що не відповідала дійсності, та створювала помилкове уявлення про ціну фінансової послуги. Крім того, колегія суддів погоджується з позивачем, що вчинений сторонами правочин містить несправедливі умови, оскільки його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду ОСОБА_3 Оскільки оспорюваний договір про надання споживчого кредиту укладений внаслідок обману та не відповідає вимогам ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами надання позичальнику як споживачу фінансових послуг банку повної інформації про кредитні умови, а саме: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних із одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту, що передбачено Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, то кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 слід визнати недійсним. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Оскільки основне зобов'язання визнано недійсним, то слід визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 Відповідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у випадку визнання договору іпотеки недійсним. Згідно зі ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Щодо пред'явлених позивачем вимог про зняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення записів із відповідних реєстрів, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Відповідно до рішення Конституційного суду України №11-2/2002 від 09 липня 2002 року право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами, відтак звернення позивача з такого роду вимогами є його правом. Частиною другою статті 230 ЦК України сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що за умовами кредитного договору ним було сплачено банку за перевірку документів комісію у розмірі 1% від розмірі кредиту в сумі 650 дол. США що еквівалентно 3 152,37 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), здійснено оплату не менше ніж 10% вартості об'єкта нерухомості відповідно до укладеного договору купівлі-продажу, а саме 21 003,55 дол. США, що еквівалентно 101 863,00 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), укладено іпотечний договір (за вчинення нотаріальних дій: посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості було сплачено 2 012,66 дол. США, що еквівалентно 9 761,00 грн.), за реєстрацію права власності на об'єкт нерухомості було сплачено 21,11 дол. США, що еквівалентно 102,36 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), застраховано об'єкт нерухомості (за час дії договору вартість страхування склала 659,71 дол. США, що еквівалентно 3 456,50 грн.), а всього на користь банку та третіх осіб ним було сплачено 24 831,66 дол. США. Оскільки всі ці кошти були сплачені на користь банку та третіх осіб, то зазначені витрати, на думку позивача, є його збитками, які банк повинен відшкодувати на його користь у подвійному розмірі. Матеріалами справи встановлено, що позивачем на користь банку було сплачено комісію за перевірку документів в сумі 650 дол. США. Ураховуючи те, що спірний договір визнаний недійсним внаслідок обману, то з ПАТ «Омега Банк», як правонаступника ПАТ «Сведбанк» необхідно стягнути на користь позивача у подвійному розмірі сплачену ним комісію за перевірку документів в сумі 1 300 дол. США, що еквівалентно 33 868,90 грн., відповідно до офіційного курсу НБУ на час розгляду справи. В іншій частині вимог ОСОБА_3 про стягнення збитків необхідно відмовити, оскільки зазначені кошти були сплачені позивачем на користь третіх осіб - 10% вартості квартири, нотаріальні послуги, реєстрація права власності та страхування нерухомого майна, а відтак ці витрати не можна вважати збитками. Також матеріалами справи встановлено, що у листопаді 2015 року представник ПАТ «Дельта Банк» подав заяву про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 1057-1 ЦК України, та просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 (т.2, а.с.17). Відповідно до статті 1057-1 ЦК України у разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 ЦК України, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює, юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину. Оскільки, відповідно до наданих сторонами доказів позивач повинен повернути банку, як кредитодавцю 65 000 дол. США, з яких ним сплачено 47 154 дол. США, колегія суддів вважає, що ОСОБА_3 зобов'язаний повернути ПАТ «Дельта Банк» різницю між отриманими та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 дол. США. З метою виконання зобов'язання про повернення коштів, колегія суддів вважає за необхідне, накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3 Доводи представника позивача про неможливість застосування до спірних правовідносин вимог статті 1057-1 ЦК України, оскільки Цивільний кодекс України доповнений цією статтею лише 02 жовтня 2010 року, тобто до укладення оспорюваного договору, колегія суддів не приймає до уваги, так як зазначена стаття введена в дію з 03 листопада 2012року та регулює правові наслідки недійсності кредитного договору. Крім цього, колегія суд вважає безпідставними доводи представника ПАТ «Дельта Банк» про пропуск позивачем строку позовної давності. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позивач зазначив, що про можливість існування обману з боку банку при укладенні кредитного договору йому стало відомо на початку 2014 року, у зв'язку з чим він неодноразово звертався до ПАТ «Дельта Банк» із заявою про надання роз'яснень. Лише 15 лютого 2015 року банк надав відповідь на його звернення, зі змісту якої стало зрозуміло про порушення його прав. Про наявність обману позивач дізнався з висновку експертизи. Окрім цього, згідно з вимогами ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Отже, у справі, яка переглядається, суд зазначених норм матеріального права не врахував та неправильно їх застосував, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, відповідно змінює розподіл судових витрат згідно з правилами, передбаченими статтею 88 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. За правилами частини 3 вказаної процесуальної норми якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Оскільки позов задоволено частково, то відповідно до вимог ч. 3 ст. 88 ЦПК України та з урахуванням суми судового збору, що підлягала сплаті за подання позовної заяви (за вимогу майнового характеру - 6 890 грн. та за вимоги немайнового характеру (4 х 243, 60 = 974,40 грн.), а також апеляційної скарги (6890 х 110% + 974,40 х 110%), від сплати яких позивач звільнений на підставі закону, стягненню з ПАТ «Омега Банк» на користь держави підлягає 2 448,48 грн. судового збору. Відповідно до ст. 211 ЦПК України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Рішення суду яке оскаржується, відповідає вимогам статей 212 - 215 ЦПК України, тому підстав для постановлення окремої ухвали щодо головуючого судді немає. Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, вирішила: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року скасувати й ухвалити нове рішення. Позов задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Зняти заборону відчуження та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк», юридична адреса: 04080, місто Київ, вулиця Новокостянтинівська, 18-В, код ЄДРПОУ 19356840 на користь ОСОБА_3 1 300 (тисячу триста) дол. США, що еквівалентно 33 868 (тридцять три тисячі вісімсот шістдесят вісім) грн. 90 коп., відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 18 листопада 2016 року, завданих збитків. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк» на користь держави 2 448 гривень 48 копійок судового збору. У решті позову відмовити. Зобов'язати ОСОБА_3 повернути публічному акціонерному товариству «Дельта Банк» різницю між отриманими від публічного акціонерного товариства «Сведбанк» та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 (сімнадцять тисяч вісімсот сорок шість) дол. США. Накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Головуючий: /підпис/ С.К. Медвецький Судді: /підпис/ В.П. Нікушин /підпис/ В.В. Оніщук З оригіналом вірно: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62790670
  12. Державний герб України 465/6496/16-ц 2/465/3113/16 РІШЕННЯ Іменем України 17.11.2016 року Франківський районний суд м. Львова в складі: Головуючого судді Дзеньдзюра С.М. при секретарі Стасишин А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ВАТ «Універсал Банк», третя особа - ОСОБА_4 про визнання недійсним кредитного договору, договорів іпотеки, застосування наслідків недійсності правочину, в с т а н о в и в: Позивачі звернулись до суду з позовом, в подальшому змівши підставу позову, та просять визнати недійсним кредитний договір, договори іпотеки, застосувати наслідки недійсності правочину. В обґрунтування позову посилаються на те, що 15.10.2007р. між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №11-1/737к-07 згідно якого банк надав позичальнику грошові кошти у тимчасове платне користування на наступних умовах: сума кредиту - 170 000,00 доларів США; термін кредиту - 360 місяців; дата погашення кредиту - 14 жовтня 2037 року; процентна ставка - 12,45%. Вказують, що в кредитному договорі №11-1/737к-07 від 15.10.2007 року немає відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, не має умов, які п.п. 3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, визнані обов"язковими. Окрім того, банком не було надано окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача. Відповідно до висновку експерта №2803-14 від 23.04.2014 року, складеного ТОВ «Агенція Судових Експертиз» позичальник ОСОБА_3 повинен був би сплатити після завершення строку користування коштами, окрім кредиту в розмірі 170 000 доларів США проценти на суму 290 252,24 доларів США. Зазначили, що в порушення ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідач не надав позичальнику, як споживачу фінансових послуг, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Умови кредитного договору передбачають додаткові нарахування за користування кредитними коштами, зокрема винагороди за видачу кредиту в розмірі 1,0% від суми кредиту по курсу НБУ на день здійснення платежу. Таким чином, умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності та погіршують становище споживача. Окрім того, п.6.1.7. Кредитного договору банком встановлено обтяжливу перешкоду щодо права на отримання ОСОБА_3 іншого кредиту без попередньої згоди кредитора, чим порушено вимоги ст. 19 Закону України «Про захист права споживача». Просили позов задоволити. Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилась. Представник позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_5 в судовому засіданні позов підтримав, просив його задоволити. Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, подала заяву в якій позов підтримала, просила його задоволити. Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні позов визнав, просив його задоволити. Представник відповідача ВАТ «Універсал Банк» в судовому засіданні позов заперечив з підстав, викладених у письмових запереченнях, вказав, що під час підписання кредитного договору ОСОБА_3 був ознайомлений з умовами договору. Просив у задоволенні позову відмовити. Третя особа ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, не повідомив про причини неявки, хоча належно повідомлений про час та місце слухання справи, наслідки неявки. Тому суд вважає за можливе справу слухати у його відсутності. Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_5, пояснення відповідача ОСОБА_3 та представника відповідача ВАТ «Універсал Банк», дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підставний та підлягає до задоволення. Судом встановлено, що 15.10.2007р. між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №11-1/737к-07 згідно якого банк надав позичальнику грошові кошти у тимчасове платне користування на наступних умовах: сума кредиту - 170 000,00 доларів США; термін кредиту - 360 місяців; дата погашення кредиту - 14 жовтня 2037 року; процентна ставка - 12,45%. Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача - враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.(ст.627 ЦК України). Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За змістом ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст.ст. 215-216 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі,; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, сплата яких передбачена ст.1048 ЦК України. Відповідно до положень ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов»язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов»язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну скупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов»язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо). Відповідно до п.3.2 Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року №168, кредитний договір має містити графік платежів у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Пунктами 3.3; 3.4 Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року №168, передбачено, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту. Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках. Разом з тим, відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління НБУ від 10.05.2007р. №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору). З врахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що кредитний договір №11-1/737к-07 не містить відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, кінцева сума відсотків перевищує суму кредиту більш ніж у два рази. Так, відповідно до висновку, експерта №2803-14 від 23.04.2014 року, складеного ТОВ «Агенція Судових Експертиз» позичальник ОСОБА_3 повинен був би сплатити після завершення строку користування коштами, окрім кредиту в розмірі 170 000 доларів США проценти на суму 290 252,24 доларів США. Разом з тим, пункт кредитного договору щодо винагороди за видачу кредиту в розмірі 1,0% від суми кредиту по курсу НБУ на день здійснення платежу не відповідає вимогам чинного законодавства. Згідно із ст. 19 Закону України «Про захист прав споживача» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб'єктом господарювання. Таким чином, п.6.1.7. кредитного договору, яким банком встановлено обтяжливу перешкоду щодо права на отримання ОСОБА_3 іншого кредиту без попередньої згоди кредитора, не відповідає вимогам ст. 19 Закону України «Про захист права споживача». З врахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що кредитний договір №11-1/737к-07 слід визнати недійсним. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Судом встановлено, що з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ «Банк Універсальний», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 15.10.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М., який зареєстрований у реєстрі за №8091. Предметом іпотеки була квартира АДРЕСА_1. Окрім того, між ВАТ «Банк Універсальний», ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 15.10.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М., який зареєстрований у реєстрі за №8087. Предметом іпотеки був цегляний житловий будинок разом з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2. Згідно ч.2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Таким чином, задовольняючи вимогу про визнання недійсним кредитного договору, слід також визнати недійсними договори іпотеки від 15.10.2007 року, оскільки ці договори є похідними від головного договору. У зв'язку з цим підлягає скасуванню заборона відчуження зазначеного в іпотечних договорах нерухомого майна. Керуючись ст. 8, 10, 11, 57, 58, 60, 79, 88, 209, 212, 213, 215 ЦПК України, суд,- в и р і ш и в: позов задоволити. Визнати недійсним кредитний договір №11-1/737к-07 від 15.10.2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» про надання у тимчасове платне користування коштів у розмірі 170 000 доларів США. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний», який зареєстровано у реєстрі під №8087 та припинити іпотеку згідно договору іпотеки. Застосувати наслідки недійсності договору іпотеки, який укладено 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» та зареєстровано у реєстрі під №8087, шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону щодо цегляного житлового будинку разом із господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 5841326, контрольна сума 02ГГБ46383, скасування запису в єдиному державному реєстрі іпотек, реєстраційний номер 5898882, контрольна сума 49Д1БАЕ523 та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення іпотеки, згідно договору іпотеки від 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» шляхом скасування запису про заборону щодо цегляного житлового будинку разом із господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний», який зареєстровано у реєстрі під №8091 та припинити іпотеку згідно договору іпотеки. Застосувати наслідки недійсності договору іпотеки, який укладено 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний» та зареєстровано у реєстрі під №8091, шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону щодо квартири АДРЕСА_1, реєстраційний номер 5841282, контрольна сума 285215093Б, скасування запису в єдиному державному реєстрі іпотек, реєстраційний номер 5841310, контрольна сума 38БАГБББ76 та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення іпотеки, згідно договору іпотеки від 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний» шляхом скасування запису про заборону щодо квартири АДРЕСА_1. Стягнути з ВАТ «Універсал Банк» на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 243,60 грн. судового збору. На рішеня суду може бути подана апеляційна скарга протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Дзеньдзюра С.М. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62866222
  13. Державний герб України Справа № 202/127/16-ц Провадження № 2/202/726/2016 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 листопада 2016 року м. Дніпро Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська у складі: головуючого судді: Волошина Є.В. за участю секретаря Величко А.А. позивача ОСОБА_1 представника позивача ОСОБА_2 представника відповідача 2 ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки та скасування заборон, - ВСТАНОВИВ: У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Індустріального районного суду м.Дніпропетровська з позовом до ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки, скасування заборон та зобовязання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 30 березня 2007 року між ОСОБА_1 та ВАТ «КБ» Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ» Надра», було укладено кредитний договір № 8/2007/840-К/875-Н з наступними змінами та доповненнями, відповідно до якого банк надав позивачу у тимчасове користування, на умовах забезпеченості, строковості та платності грошові кошти у сумі 50600 доларів США зі сплатою за користування кредитом 12,49 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту 20 березня 2036 року. В забезпечення зобовязання по вищезазначеному кредитному договору між позивачем та ВАТ «КБ «Надра» було укладено Договір Іпотеки № 875-Н/1, відповідно до умов якого позивач передав, а ВАТ «КБ «Надра» прийняв в іпотеку нерухоме майно, а саме квартира №286, що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18. Крім того, в забезпечення зобовязань ОСОБА_1 за вищезазначеним кредитним договором, 30 березня 2007 року між ОСОБА_4 та ВАТ «КБ «Надра» було укладено договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, згідно якого ОСОБА_4 поручився за належне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору. В позовній заяві позивач зазначає, що під час укладання кредитного договору 30 березня 2007 року банк ввів її в оману щодо умов кредитування. Так, згідно умов кредитного договору мінімальний розмір щомісячного платежу складає 546,87 доларів США. Разом з цим, з висновку експертного економічного дослідження від 05 листопада 2015 року, зробленого Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром Головного управління МВС України в Дніпропетровській області, позивачу стало відомо, що відсоткова ставка, яку позивач сплачує при виконанні вищезазначеного кредитного договору становить не 12,49% річних, а 13,425% річних. За таких умов відсотки за кредитним договором штучно завищені на загальну суму 20133,20 доларів США. Також наголошує на тому, що згідно вищезазначеного висновку при внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США кінцевий строк погашення кредиту становить 20 березня 2033 року, а не 20 березня 2036 року, як визначено у п.3.3.4 кредитного договору. Вважає, що реальні умови кредитування не відповідають умовам, встановленими кредитним договором, що є нечесною підприємницькою практикою з боку банку. Крім того, в порушення вимог п.2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» банк при укладанні кредитного договору не надав позивачу в письмовій формі інформацію про умови надання кредиту та орієнтовну сукупну вартість кредиту. Також зазначає на несправедливість умов договору, оскільки банком взагалі не зазначено своєї відповідальності в разі невиконання та неналежного виконання ним договірних умов, в той час як на позивача покладено жорсткі умови відповідальності, навіть за незначні порушення. На підставі викладеного просив суд визнати недійсним кредитний договір за № 8/2007/840-К/875-Н; визнати недійсним договір іпотеки № 875-Н/1; визнати недійсним договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н; зняти заборону відчуження нерухомого майна, зазначеного в договорі іпотеки № 875-Н/1 від 30 березня 2007 року, яка накладена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 30 березня 2007 року та зареєстрована в реєстрі за №796 та виключити з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером №4731682, про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження квартира, що знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ (м.Дніпро), АДРЕСА_1; зобовязати приватного нотаріуса Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_5 здійснити зняття заборони відчуження зазначеної у договорі іпотеки №875-Н/1 від 30 березня 2007 року з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна; стягнути з ПАТ «КБ «Надра» судовий збір. В судовому засіданні позивач зі своїм представником позовні вимоги підтримали та просили позов задовольнити у повному обсязі. Представник ПАТ «КБ «Надра» у судові засідання не з'явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив. В минулих судових засіданнях заперечував проти задоволення позову, зазначивши, що вони є безпідставними та не ґрунтуються на законі. Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 у судовому засіданні позов визнали у повному обсязі. Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 у судові засідання не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, про причини неявки суд не повідомила. Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали даної цивільної справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 30 березня 2007 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 8/2007/840-К/875-Н, згідно якого Банк надав позивачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 50600 дол. США на строк до 20 березня 2036 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12,49 % річних. (а.с. 14-16). Укладений сторонами кредитний договір є споживчим, а тому для нього встановлено особливий порядок укладення. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22, 23 ст.1, ст.11,ч. 8 ст.18, ч. 3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч. 4ст. 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За положеннями ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. ч. 1, 2ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6ст. 203 цього Кодексу. Частиною 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», та ч.1ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що «Фінансові послуги врегульовують питання щодо відомостей, які кредитодавець має у письмовій формі повідомити споживачеві перед укладенням договору споживчого кредитування». У частині 4 пункту 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено: «У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством. Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у частині 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. Частиною 2 п. 16. постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено що суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11,18,21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168. Разом з тим, із досліджених в судовому засіданні доказів вбачається, що позивач був ознайомлений лише з тією інформацією, яка була фактично викладеною безпосередньо в змісті самого договору, який був розроблений відповідачем. До суду не подано доказів надання позивачу інших видів документів зокрема, у вигляді інформаційного листа банку чи пам'ятки позичальника, що свідчить про те, що відповідач дій щодо ознайомлення позичальника з усіма умовами кредитування перед укладенням кредитного договору не вчиняв. Надана представником ПАТ «КБ «Надра» копія анкети-заяви на отримання кредиту ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не є містить будь-якої інформації щодо умов кредитування. З аналізу матеріалів кредитного Договору № 8/2007/840-К/875-Н встановлено, що в їх змісті відсутні встановлені законодавством обов'язкові умови, які необхідні для їх укладення, а саме: - всупереч вимогам ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» належно не наведено детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, у тому числі перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору, тощо; - всупереч вимогам ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» кредитний договір і зокрема, графік платежів не містить відомостей (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі - щомісяця, щокварталу, тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, вартості сплати вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки, вказані обов'язкові відомості не зазначені в кредитному договорі то відсутні підстави вважати, що кредитний договір відповідає вимогам чинного законодавства України. В п.14. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» зазначено: «При вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215,1048-1052,1054-1055),статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч.5 ст.11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цьогоЗаконупро несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Згідно висновку судової економічної експертизи від 14 вересня 2016 року №6/11.3/1234, яка була проведена судовим експертом Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України ОСОБА_6, реальна відсоткова ставка, яку Позичальник оплачує при виконанні кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, з внесенням щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США за весь період кредитування з 30 березня 2007 року по 20 березня 2036 року становить 12,425 % річних. Тобто Банком штучно було завищено відсоткову ставку на 0,935 % річних, що в свою чергу підтверджує доводи позивача про приховані відсотки та те, що під час підписання кредитного договору позивач був введений в оману. За результатами судової економічної експертизи також встановлено, що відсотки за вищезазначеним кредитним договором були штучно збільшені у звязку із використанням методу нарахування відсотків «факт/360», що призвело до фактичного завищення нарахування відсотків на суму 20133,20 доларів США за весь період кредитування з 30 березня 2007 року по 20 березня 2036 року. У висновку також зазначено, що при внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США відповідно до п. 3.3.2. кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, загальна сума відсотків за користування кредитом, яка підлягає сплаті за період з 30 березня 2007 року по 20 березня 2033 року при застосуванні методу нарахування відсотків «Факт/Факт» становить 119594,94 доларів США. При внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США відповідно до п. 3.3.2. кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, при застосуванні методу «Факт/Факт», щомісячний платіж у сумі 546,87 доларів США повинен бути внесений 311 разів, останній 312 платіж буде встановити 118,38 доларів США, загальна сума яка підлягає сплаті за період з 30 березня 2007 року по 20 березня 2033 року становить 170194,94 доларів США, в тому числі: 50600 доларів США сума кредиту; 119594,94 доларів США сума відсотків за користування кредитом. Кінцевий строк погашення кредиту - 20 березня 2033 року, що не відповідає строку визначеному в кредитному договорі № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року 20 березня 2036 року (а.с. 123-139). Таким чином, вищезазначеним висновком підтверджується, що відповідач скористався тим, що позивачу об'єктивно бракувало знань необхідних для здійснення правильного вибору при підписанні оспорюваного договору і він був введений в оману при отриманні кредитних послуг, а відповідач, в порушення вимог ч. 2 ст.11та абзацу 16 ч.1 ст.6 закону «Про захист прав споживачів»не надав позивачу відомості, які потрібні клієнту при укладенні договору, та по суті примусив останнього до сплати платежів на незаконних підставах. Статтями 18,19 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено підстави для визнання кредитного договору недійсним у випадку включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч. 4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним. Згідно ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Частиною 1 ст. 230 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Відповідно до п.20 Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Висновок судово-економічної експертизи підтверджує, що під час укладення кредитного договору відповідач приховав від позичальника повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав в угоді занижені значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості. Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. В зв'язку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позивача як споживача фінансових послуг. Вищенаведене приховування важливої, обєктивної та необхідної інформації від позичальника перед підписанням договору та невідповідність встановлених між сторонами у договорі умов до фактично встановлених з метою встановлення завищених процентів за користування кредитом та отримання прихованого прибутку, може свідчити про наявність умислу в діях відповідача. Зважаючи на вищевикладене та враховуючи висновок експерта, суд вважає доведеним, що при укладенні кредитного договору позивача було введене в оману щодо фактичних істотних умов кредитного договору (зокрема, щодо його ціни), а тому позовні вимоги в частині визнання недійсним кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, укладеного між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 підлягають задоволенню. Відповідно достатті 236 Цивільного кодексу Україниправочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. В забезпечення зобовязань ОСОБА_1 за вищезазначеним кредитним договором, 30 березня 2007 року між ОСОБА_4 та ВАТ «КБ «Надра» було укладено договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, згідно якого ОСОБА_4 поручився за належне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору. Крім того, судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», 30 березня 2007 року було укладено договір іпотеки №875-Н/1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстром №795(а.с. 17-20). За вказаним іпотечним договором позивачем передано в іпотеку квартиру №286, що розташована за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18, загальною площею 44,7 кв.м. Вказаною іпотекою забезпечується виконання зобовязань позивача за вищезазначеним кредитним договором. Згідно ч.5 ст.3 закону України «Про іпотеку»іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно ч.1 ст.575 Цивільного кодексу України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Відповідно до ч. 1 ст.546 ЦК України застава є видом забезпечення виконання зобовязань. Згідно ч.2 ст.548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Виходячи з того, що кредитний договір є недійсним з моменту його укладання, то як наслідок, недійсними є іпотечний договір та договір поруки. Оцінюючи наслідки недійсності кредитного договору та договору іпотеки, суд виходить з наступного. Згідно ст.1057-1Цивільного кодексу Україниу разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першоюстатті 216 цього Кодексу, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Арешт на майно, накладений відповідно до частини другої цієї статті, підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти у розмірі, визначеному судом. Визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті. Разом з цим, в матеріалах справи відсутня заява представника ПАТ «КБ «Надра» про стягнення з ОСОБА_1 грошової суми, яка має бути повернута кредитодавцю та заява про накладення арешту на заставне майно. Відповідно дост. 4 Закону України «Про іпотеку»обтяження майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Порядок проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав регламентуєтьсяЗаконом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядком ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868. Згідно п. 2 Порядку № 868, державну реєстрацію прав та обтяжень на нерухоме майно проводять орган державної реєстрації прав та нотаріус як спеціальний суб'єкт. Згідно з ч. 2статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»прийняття рішення про державну реєстрацію прав, відмову в такій реєстрації, її зупинення, про державну реєстрацію обтяжень, про скасування запису, погашення запису та внесення змін до записів у Державному реєстрі прав відноситься до компетенції державного реєстратора органу державної реєстрації прав. Відповідно до абз. 5 ч.1 ст.17 Закону України «Про іпотеку»іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. За таких обставин, внаслідок недійсності договору іпотеки, обтяження на спірне нерухоме майно припиняється, а запис про таке обтяження підлягає вилученню з Державного реєстру іпотек. Крім того, відповідно до ч. 5ст. 73 Закону України «Про нотаріат»за повідомленням іпотекодержателя нотаріус накладає заборону відчуження нерухомого майна, яке є предметом іпотеки. Як вбачається з матеріалів справи, 30 березня 2007 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 було накладено заборону на квартиру №286 за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18, загальною площею 44,7 кв.м., зареєстровану в реєстрі за №796 (реєстраційний №4731682 в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна). Згідно ст.74Закону України «Про іпотеку»одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна. Таким чином, у звязку з припиненням іпотечного договору на підставі абз. 1 ч.5 ст.17 Закону України «Про іпотеку»вищевказані заборони на нерухоме майно підлягають зняттю з виключенням відповідних записів з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. У звязку з тим, що на день винесення рішення існує певний порядок виключення відповідних записів з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині зобовязання приватного нотаріуса Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_5 здійснити зняття заборони відчуження зазначеної у договорі іпотеки №875-Н/1 від 30 березня 2007 року з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна є передчасними та задоволенню не підлягають. Згідно зіст. 88 Цивільного процесуального кодексу Українистороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.11,18,21 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст.14,203,215,230,236,509,526,527,536,548,599,610,634,1054 ЦК України, ст.ст.10,11,60,79,88,212,213,215 ЦПК України суд,- ВИРІШИВ: ОСОБА_7 Вікторівни до Публічного акціонерного товариства «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки та скасування заборон задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір за № 8/2007/840-К/875-Н, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1). Визнати недійсним договір іпотеки № 875-Н/1, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1), посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстром №795. Визнати недійсним договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_2). Зняти заборону відчуження нерухомого майна, зазначеного в договорі іпотеки № 875-Н/1 від 30 березня 2007 року, яка накладена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 30 березня 2007 року та зареєстрована в реєстрі за №796 та виключити з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером №796, про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження квартира, що знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ (м.Дніпро), АДРЕСА_1. Стягнути зПублічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) судовий збір у розмірі1461(одна тисяча чотириста шістдесят одна) грн.60коп. В іншій частині позовних вимог відмовити. Повний текст рішення буде виготовлений до 21 листопада 2016 року. На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Волошин Є.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62882283
  14. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 травня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Касьяна О.П., суддів: Дербенцевої Т.П., Попович О.В.,Остапчука Д.О., Савченко В.О.,розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, позовну заяву ОСОБА_6 до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, визнано неподаною та повернуто заявнику з підстав неусунення у встановлений судом строк її недоліків. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, а питання про відкриття провадження у справі передати на розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги тим, що судами порушені норми процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Визнаючи неподаною та повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач, отримавши копію ухвали судді про залишення позовної заяви без руху, у визначений судом строк не виконав вимог ухвали щодо сплати судового збору та не усунув недоліків позовної заяви, що є підставою для її повернення, як передбачено ст. 121 ЦПК України. Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитись не можна з огляду на наступне. З матеріалів справи видно, що у листопаді 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору. При поданні позовної заяви позивач не оплатив її судовим збором, вказавши, що він звільнений як споживач від сплати судового збору на підставі ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів». 16 листопада 2015 року ухвалою судді Ленінського районного суду м. Кіровограда позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення її недоліків - терміном 5 днів з дня отримання копії ухвали, а саме: для сплати судового збору та надання оригіналу квитанції про оплату. 20 листопада 2015 року ОСОБА_6 отримав копію ухвали та надав до суду заяву, у якій зазначав про те, що звільнений від сплати судового збору на підставі закону. 27 листопада 2015 року ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, позовну заяву визнано неподаною та повернуто, оскільки позивач у встановлений ухвалою судді строк не усунув недоліків позовної заяви та не сплатив суму судового збору. Частиною 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам справи та не звернув уваги на вимоги закону, які звільняють споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав, та не перевірив, чи звільнений позивач від сплати судового збору за цим позовом, а пославшись на те, що Законом України «Про судовий збір» (в редакції від 01 вересня 2015 року) який є спеціальним по відношенню до Закону України «Про захист права споживачів», не передбачено пільг для сплати споживачами судового збору, зробив передчасний висновок про те, що позивач повинен сплатити судовий збір у загальному порядку. Не врахував, що у випадку, якщо статтею 5 Закону України «Про судовий збір» не передбачено пільг щодо сплати судового збору деякими категоріями осіб чи за відповідними позовами, то при їх визначенні потрібно керуватися іншим законодавством України, зокрема і ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», дійшов передчасного висновку про визнання позовної заяви неподаною та її повернення позивачеві, постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права. Апеляційний суд цих недоліків не усунув, на порушення ст. 303 ЦПК України не перевірив законності та обґрунтованості ухвали суду першої інстанції, залишив її без змін. За таких обставин касаційну скаргу потрібно задовольнити, ухвали судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а питання про відкриття провадження у справі передати на вирішення до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити, ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року скасувати, питання про відкриття провадження у справі передати на вирішення до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Судді: Т.П. Дербенцева Д.О. Остапчук О.В.Попович В.О. Савченко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58045164
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зазначало, що 29 травня 2008 року між сторонами було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 84 450 доларів США на строк до 28 травня 2033 року зі сплатою 13 % річних. ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконувала, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 17 лютого 2015 року складала 150 238 доларів США 23 центи, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 3 913 689 грн 92 коп., які позивач просив стягнути на свою користь. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2015 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 29 травня 2008 року з урахуванням строку позовної давності, а саме: 76 020 доларів США, що еквівалентно 1 739 489 грн 64 коп., заборгованості за тілом кредиту, 50 075 доларів США 70 центів, що еквівалентно 1 145 832 грн 17 коп., заборгованості за відсотками, 17 398 доларів США 54 центи, що еквівалентно 398 113 грн 16 коп., пені; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 253, 254, 256-258, 261 та 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 надає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2014 року, 28 січня, 27 травня, 8 липня та 23 грудня 2015 року, постанови Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року та 27 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 травня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту НОМЕР_1, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 84450 доларів США з кінцевим терміном повернення 28 травня 2033 року та сплатою 13 % річних. Підпунктом 1.1.1 кредитного договору сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом усього часу дії договору в розмірі 281 долар США з кінцевим терміном погашення 28 травня 2033 року. 21 жовтня 2008 року між сторонами була укладена додаткова угода НОМЕР_2 про внесення змін до кредитного договору НОМЕР_1 від 29 травня 2008 року, якою сторони збільшили процентну ставку за користування кредитними коштами до 14 % з 3 листопада 2008 року. Відповідно до підпунктів 3.3.8 та 4.5 цього договору позичальник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит з нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному підпунктом 1.1 договору. У разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив. Позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. Останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 внесла 10 листопада 2008 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, погашення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку сплати чергового платежу. Оскільки за умовами кредитного договору останній платіж позичальник повинен був здійснити 28 травня 2033 року, а в суд позивач звернувся у грудні 2013 року, період заборгованості потрібно обчислювати в межах строку позовної давності з грудня 2010 року. Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня та 23 грудня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності, оскільки умовами кредитних договорів передбачено, що в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених договором, більше ніж 60 (90) календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитними коштами та неустойку. Таким чином, у зв’язку з порушенням вказаних умов договору термін повернення кредиту змінився, а позивач звернувся до суду з позовом з пропуском строку позовної давності. У постановах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року та 27 січня 2016 року, на які у своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання і повинен пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення боржником установленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2014 року, 28 січня та 8 липня 2015 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій та передав справи на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої статтею 338 ЦПК України підстави порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з підпунктом 4.5 кредитного договору в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених підпунктами 3.3.8 (сплата процентів), 3.3.9 (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснила 10 листопада 2008 року, а тому за визначенням пункту 4.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 9 лютого 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено на 9 лютого 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 2 грудня 2013 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Отже, висновки судів про те, що строк позовної давності не сплив щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло з грудня 2010 року (в межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду) і що в цій частині заявлених вимог позов підлягав задоволенню, є неправильними і не відповідають вищезазначеним нормам права. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Ухваливши рішення про стягнення щомісячних платежів за кредитом, відсотків за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за відсотками за період з грудня 2010 року по грудень 2013 року, суди не врахували, що у зв’язку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобов’язання (підпункт 4.5 кредитного договору) і що банк мав право з 9 лютого 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду з позовом, однак позовну заяву подав лише у грудні 2013 року. Після зміни строку виконання зобов’язання до 9 лютого 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 4.5 договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню. За таких обставин висновки судів про стягнення заборгованості за кредитним договором є помилковими, а тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2015 року та рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 квітня 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-900цс16 Оскільки строк виконання основного зобов’язання на підставі частини 2 статті 1050 ЦК України було змінено, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом з пропуском строку позовної давності. Після зміни строку виконання зобов’язання до 9 лютого 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 4.5 договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню. Постанова від 16 листопада 2016 року № 6-900цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9C02662617E5AAEDC22580740035CE0C
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про визнання кредитного договору частково недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») про визнання кредитного договору частково недійсним. Зазначав, що 26 червня 2008 року між ним та ПАТ «ВіЕйБі Банк» було укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав йому кредит на придбання автомобіля в сумі 112 770 грн зі сплатою 22 % річних за користування кредитом та строком повернення до 10 червня 2015 року. Умовами договору передбачено щомісячну комісію в сумі 146 грн 60 коп. Обов’язок сплачувати комісію позивач вважав несправедливою умовою договору, яка суперечить статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», тому просив визнати вказану умову недійсною з моменту укладення договору. Заочним рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 р ОСОБА_1 задоволено: визнано умову договору споживчого кредиту від 26 червня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк», щодо обов’язку позичальника сплачувати щомісячну комісію в розмірі 146 грн 60 коп. недійсною з моменту укладання договору. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року вказане заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що за умовами кредитного договору НОМЕР_1 від 26 червня 2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк», позивач отримав кредит у сумі 112 770 грн на придбання автомобіля зі сплатою за користування кредитом 22% річних та кінцевим строком повернення кредиту до 10 червня 2015 року. Крім того, умовами договору було встановлено щомісячну комісію в розмірі 146 грн 60 коп. Ухвалюючи заочне рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що при визначенні в кредитному договорі обов’язку боржника сплачувати щомісячну комісію не було зазначено, за які саме послуги цю комісію встановлено, отже, позивач фактично був змушений сплачувати за послуги, що супроводжували кредит, а така умова договору не відповідає вимогам справедливості та суперечить частині першій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що відсутні підстави, передбачені статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» для визнання кредитного договору недійсним, оскільки всі умови договору були узгоджені сторонами добровільно, а підпункт 1.3.1 кредитного договору передбачає плату комісійної винагороди, а не за обслуговування кредиту; позивач підписав договір, попередньо ознайомившись із його змістом та погодившись із ним. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, судове рішення в якій надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов’язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, є незаконним. При цьому нарахування комісії здійснювалося за послуги, що супроводжують кредит, а саме як компенсація сукупних послуг банку за рахунок клієнта, що є незаконним. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки відповідно до умов кредитного договору від 26 червня 2008 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів». За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року підлягає скасуванню із залишенням у силі заочного рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року скасувати, заочне рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 Положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. Постанова від 16 листопада 2016 року №6-1746цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A9A7D786A1AC844FC2258073004396D2
  17. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про визнання кредитного договору частково недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») про визнання кредитного договору частково недійсним. Зазначав, що 26 червня 2008 року між ним та ПАТ «ВіЕйБі Банк» було укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав йому кредит на придбання автомобіля в сумі 112 770 грн зі сплатою 22 % річних за користування кредитом та строком повернення до 10 червня 2015 року. Умовами договору передбачено щомісячну комісію в сумі 146 грн 60 коп. Обов’язок сплачувати комісію позивач вважав несправедливою умовою договору, яка суперечить статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», тому просив визнати вказану умову недійсною з моменту укладення договору. Заочним рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 р ОСОБА_1 задоволено: визнано умову договору споживчого кредиту від 26 червня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк», щодо обов’язку позичальника сплачувати щомісячну комісію в розмірі 146 грн 60 коп. недійсною з моменту укладання договору. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року вказане заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що за умовами кредитного договору НОМЕР_1 від 26 червня 2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк», позивач отримав кредит у сумі 112 770 грн на придбання автомобіля зі сплатою за користування кредитом 22% річних та кінцевим строком повернення кредиту до 10 червня 2015 року. Крім того, умовами договору було встановлено щомісячну комісію в розмірі 146 грн 60 коп. Ухвалюючи заочне рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що при визначенні в кредитному договорі обов’язку боржника сплачувати щомісячну комісію не було зазначено, за які саме послуги цю комісію встановлено, отже, позивач фактично був змушений сплачувати за послуги, що супроводжували кредит, а така умова договору не відповідає вимогам справедливості та суперечить частині першій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що відсутні підстави, передбачені статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» для визнання кредитного договору недійсним, оскільки всі умови договору були узгоджені сторонами добровільно, а підпункт 1.3.1 кредитного договору передбачає плату комісійної винагороди, а не за обслуговування кредиту; позивач підписав договір, попередньо ознайомившись із його змістом та погодившись із ним. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, судове рішення в якій надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов’язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, є незаконним. При цьому нарахування комісії здійснювалося за послуги, що супроводжують кредит, а саме як компенсація сукупних послуг банку за рахунок клієнта, що є незаконним. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки відповідно до умов кредитного договору від 26 червня 2008 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів». За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року підлягає скасуванню із залишенням у силі заочного рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року скасувати, заочне рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 квітня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 Положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A9A7D786A1AC844FC2258073004396D2 Довгоочікуване рішення ВСУ для всіх борців з нерівним ставленням суду якщо стороною процесу є банк. ВСУ у справі 6-1746цс16 вказав: 1) Ст. 11 Закону Про захист прав споживачів розповсюджується на всі правововідносини (як під час укладення, так і виконання кредитного договору) 2) нарешті звернув увагу на п.3.6 Постанови НБУ №168: банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь 3) комісія за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позичальника - є незаконною
  18. Подав касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції, залишене без змін апеляцією, яким позов банку про стягнення з кредитної заборгованості задоволено повністю, а у задоволенні моїх вимог про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними відмовлено. Серед іншого я просив скасувати ухвалу апеляції про стягнення з мене судового збору у розмірі 2 041,35 грн. У відповідь ВССУ залишає скаргу без розгляду і просить сплатити судовий збір, бо: «Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Враховуючи, заявник касаційної скарги просить скасувати судові рішення як в частині вирішення його зустрічного позову, так і в частині позову ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до нього про стягнення заборгованості, то вищевказані положення законодавства не поширюються на відносини, що виникли між сторонами в частині вирішення первинного позову за яким заявник є відповідачем, а тому не можуть бути застосовані у цьому випадку.» http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62249415 Зауважу, що банк сплатив в першій інстанції судовий збір на суму 1 855,77 грн., апеляція змісила мене сплатити судовий збір за апеляцію у розмірі 2 041,35 грн (т.т. 110% від збору, що сплатив банк), а тепер касація хоче змусити мене сплатити 2 023,77 грн. Хтось може мені пояснити, чому я маю платити судовий збір? З логіки викладеної в ухвалі ВССУ виходить те, що якщо б мене як споживача не звільняли від судового збору, то при поданні касації, в якій я прошу скасувати рішення суду в частині задоволення вимог банку і в частині відмови в задоволенні моїх вимог, я мав би платити подвійний судовий збір, т.т. 120% від судового збору сплаченого банком і 120% від судового збору, який я би платив?! Це яким таким законодавством передбачено? Чи є в когось рішення ВССУ, які б свідчили про неоднакове застосування ВССУ норм матеріального права? Дякую за допомогу
  19. Помогите разобраться в ситуации с ЖЭКом! Есть действующий договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (на основе утвержденного типового договора).В договоре есть пункты: 2. Виконавець надає послуги відповідно до встановленого рішенням органу місцевого самоврядування тарифу, його структури, періодичності та строків надання послуг, копія якого додається до цього договору. 3. Розмір щомісячної плати за надані послуги на дату укладення цього договору становить 200 (двісті) гривень. 12. Виконавець має право: 5) вносити за погодженням із споживачем у договір зміни, що впливають на розмір плати за послуги. 13. Виконавець зобов'язаний: 2) подавати споживачеві в установленому законодавством порядку необхідну інформацію про перелік послуг, структуру тарифу, загальну суму місячного платежу, норми споживання, режим надання послуг, їх споживчі властивості тощо; 6) своєчасно ознайомлювати споживача з нормативно-правовими актами у сфері житлово-комунальних послуг; К договору, согласно п. 2, прилагается копия составляющих тарифа и сам тариф (сумма всех составляющих). На основании этого тарифа, в п. 3 зафиксирован размер ежемесячного платежа (тариф, умноженный на площадь квартиры). В одно прекрасное время орган місцевого самоврядування утвердил новый тариф. Об этом я узнала из присланных ЖЭКом платежек, причем, он отличался от тарифа, указанного на сайте органу місцевого самоврядування. Зная "мутность" своего ЖЭКа, попросила его (виконавця послуг) привести в соответсвие действующий договор (подписать, например, допсоглашение), приложить к договору копию составлящих нового тарифа, зафиксировать новую цену (в п.3) с учетом нового тарифа. Как потребитель услуг, я имею право на четкую, понятную мне цену оказываемых услуг, которую хочу зафиксировать в договоре? ЖЭК сказал, что делать этого не нужно, ибо о составляющих тарифа меня уведомили, развесив информацию на доске объявлений в холле возле лифта и пр. ерунду. В итоге, я плачу цену, указанную в договре. ЖЭК насчитывает другую цену, с учетом новых тарифов. По мнению ЖЭКа, образовалась задолженность. ЖЭК требует вернуть эту задолженность. Подал в суд и выиграл его. Неужели ЖЭК и суд правы?
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 вересня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г. Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 22 листопада 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 11,80 % річних та кінцевим терміном повернення до 12 листопада 2038 року. З метою забезпечення виконання кредитних зобов’язань цього ж дня між ТОВ «Український промисловий банк», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено окремі договори поруки. ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги по кредитному договору від 22.11.2007 року на підставі договору про передачу активів та кредитних зобов’язань, укладеного 30 червня 2010 року між ПАТ «Дельта Банк», ТОВ «Український промисловий банк» та Національним банком України. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, ПАТ «Дельта Банк» просило, з урахуванням уточнень позовних вимог, стягнути з відповідачів солідарно на користь банку заборгованість станом на 28 листопада 2014 року 655 тис. 552 грн 76 коп., з яких: заборгованість за кредитом в розмірі 40 тис. 486 доларів США, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за процентами в розмірі 2 тис. 818 доларів США 20 центів, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за комісією в розмірі 7 тис. 423 грн 78 коп. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 6 квітня 2015 року позов Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задоволено повністю. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 26 травня 2015 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 6 квітня 2015 року в частині солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором з боржника і поручителів скасовано та стягнуто з позичальника ОСОБА_1 солідарно з кожним з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором станом на 28 листопада 2014 року в розмірі 655 тис. 552 грн 76 коп., з яких: заборгованість за кредитом в розмірі 40 тис. 486 доларів США, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за процентами в розмірі 2 тис. 818 доларів США 20 центів, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за комісією в розмірі 7 тис. 423 грн 78 коп. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року рішення Апеляційного суду Рівненської області від 26 травня 2015 року залишено без змін. У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення й постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, а саме частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини четвертої статті 559 ЦК України. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня і 21 лютого 2013 року, 25 листопада 2015 року, 30 квітня 2010 року та постанови Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року та від 17 вересня 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди встановили, що 22 листопада 2007 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 10,80% річних та кінцевим терміном повернення до 12 листопада 2038 року на придбання нерухомості. Одночасно з кредитним договором з метою забезпечення належного виконання зобов’язань 22 листопада 2007 року ТОВ «Український промисловий банк» уклав договори поруки з ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які діють до повного виконання зобов’язань за кредитним договором. На підставі договору про передачу активів та кредитних зобов’язань, укладеного 30 червня 2010 року між ПАТ «Дельта Банк», ТОВ «Український промисловий банк» та Національним Банком України ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги за вказаним кредитним договором. Унаслідок невиконання ОСОБА_1 належним чином зобов’язань за кредитним договором, позивач у серпні 2014 року направив кожному відповідачу окремо досудову вимогу про погашення простроченої (поточної) заборгованості в сумі 3 тис. 21 долар США 9 центів та 4тис. 395 грн 30 коп., яка виникла станом на 05 серпня 2014 року. Також у вимозі банк зазначив, що у разі незадоволення претензії банк звернеться до суду з вимогою про стягнення загальної суми заборгованості у розмірі 42тис. 773 доларів США 9 центів та 5 тис. грн. 16 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позову у повному обсязі та дійшовши висновку про відсутність з боку банку порушень порядку стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами укладено кредитний договір на придбання нерухомості, а тому порядок повідомлення банком про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором дотримано. Доводів відповідачів щодо укладення споживчого кредиту судом не обговорено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд погодився з правовою оцінкою правовідносин, що виникли між сторонами при укладенні та виконанні кредитного договору, однак зазначив, що оскільки з поручителями укладені окремі договори поруки, то вони не несуть солідарної відповідальності між собою. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновком судів попередніх інстанції. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня і 21 лютого 2013 року, від 25 листопада 2015 року, від 30 квітня 2010 року, суд установивши, що між кредитором та позичальником були укладені договори споживчого кредиту, зазначив про відсутність підстав для дострокового стягнення споживчого кредиту через невиконання банком вимог частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо направлення попередження позичальнику про дострокове повернення коштів, строк повернення яких не настав. Отже, існує неоднакове застосування судами положень частини 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про наявність неоднакового застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Ухвалюючи рішення про задоволення позову в повному обсязі, у тому числі про задоволення позову про стягнення заборгованості з поручителів, суд виходив з того, що поручитель повинен відповідати за порушення боржником умов договору в повному обсязі протягом усього строку дії договору без урахування строку пред’явлення до нього вимоги. Разом з тим у постановах від 23 грудня 2015 року та 17 вересня 2014 року Верховний Суд України дійшов висновків, що у випадку пред’явлення вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання певної частини основного зобов’язання, у вигляді періодичних платежів, порука припиняється зі спливом строку пред’явлення вимоги до поручителя, який вираховується по кожному платежу окремо. Відтак, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень частини четвертої статті 559 ЦК України. Усуваючи розбіжності щодо застосування норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного. Відповідно до положень статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частини перша та четверта статті 1054 ЦК України) та Законом України «Про захист прав споживачів». За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, яка діяла на час укладення договору, між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Пунктом 23 частини 1 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, яка діяла на час виникнення правовідносин, визначено, що споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. З 16 жовтня 2011 року діє нова редакція статті 11, відповідно до якої надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» регулюються кредитні відносини між банком та споживачем щодо надання кредитних коштів на споживчі потреби, а з 16 жовтня 2011 року забороняється надання споживчого кредиту в іноземній валюті. Задоволення споживчих потреб людини здійснюється шляхом отримання нею споживчих благ, які мають на меті задоволення її потреб на забезпечення життя, здоров’я та життєдіяльності, зокрема придбання товарів широкого вжитку і тривалого користування, транспортних засобів, на нагальні потреби: лікування, навчання, весілля, народження дитини, непередбачені обставини тощо. Засобом задоволення тих чи інших споживчих потреб людини виступають споживчі блага. Це товари та послуги індивідуального або виробничого призначення, що використовуються для задоволення особистих економічних та побутових потреб окремих людей. Споживчі блага можуть бути як матеріальними потребами (товари) так и нематеріальними (послуги). Споживчій кредит надається кредитором фізичним особам на придбання споживчих товарів або послуг, однак конкретні ознаки такого кредиту законодавцем не встановлено, за винятком надання споживчого кредиту в іноземній валюті з 16 жовтня 2011 року. А відтак, визначити правову природу кредитних правовідносин щодо наявності в них ознак споживчого кредиту повинен суд при розгляді спору, який випливає з зазначених правовідносин. При цьому законодавець встановлює спеціальний порядок стягнення як поточної заборгованості, так і дострокового стягнення заборгованості за споживчим кредитом (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів»). За положеннями пункту 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. За своїм змістом частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються. Отже, визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб та чи використано цей кредит на зазначені потреби. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів. У даній справі судами встановлено, що між позичальником та банком виникли кредитні відносини, однак судами не з’ясовано на які потреби було видано кредит, чи є цей кредит споживчим, а отже які права та обов’язки виникли між сторонами при укладенні та виконанні умов зазначеного кредитного договору. Вирішуючи питання про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 559 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного. Частиною першою статті 553 ЦК України встановлено, що поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). За змістом частини четвертої стаття 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від установлення строку її дії договором чи законом сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не означають, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу. Суди встановили, що позичальник зобов’язався перед банком сплачувати платежі за цим договором частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, разом з установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою стаття 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Крім того, при застосуванні частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. Отже, виходячи з положень частини четвертої статті 559 ЦК України вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинна бути пред’явлена у судовому порядку в межах строку дії договору поруки, або протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі, якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Судом зазначені вимоги закону залишені поза увагою, питання про застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України, у тому числі з урахуванням фактичного погашення чергових платежів боржником, не вирішено. Відповідно до статті 360-2 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. Враховуючи викладене, заява про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року підлягає задоволенню частково, а судові рішення, ухвалені у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 26 травня 2015 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 6 квітня 2015 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правовий висновок у справі №6-223цс16 За своїм змістом частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються. Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб та чи використано цей кредит на зазначені потреби. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів. При застосуванні частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. Отже, виходячи з положень частини четвертої статті 559 ЦК України, вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинна бути пред’явлена у судовому порядку в межах строку дії договору поруки, або протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі, якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 14 вересня 2016 року № 6-223 цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/03671B90EC933D37C225804F0029CC43 В данном решении ВСУ наконец-то обратил внимание на прямые нормы Закона Украины "О зашите прав потребителей", которыми установлены условия для досрочного возврата потребительского кредита, а именно обязательность предварительного уведомления о возврате всей суммы кредита. Кроме того ВСУ в очередной раз обратил внимание на преклюзивность сроков поручительства и его прекращения в случае нарушения шестимесячного срока для обращения с иском.
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 жовтня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про захист прав споживачів, визнання недійсним пункту договору та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі – ТОВ «ЛК «Еталон») про захист прав споживачів, визнання недійсним пункту договору та стягнення коштів. Позивач зазначав, що 24 лютого 2015 року між ним та ТОВ «ЛК «Еталон» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого відповідач зобов’язався придбати та передати в користування ОСОБА_1 трактор «Чері 244» вартістю 150 тис. грн. Того ж дня позивач здійснив оплату за послуги згідно з указаним договором в розмірі 15 тис. грн. Наступного дня після підписання договору з інформації від виробника ОСОБА_1 дізнався, що запропонована модель та комплектація трактора його не влаштовує за своїми технічними характеристиками та витратами пального, крім того, з веб-сайтів продавців позивач дізнався про суттєве збільшення вартості предмета лізингу. 27 лютого 2015 року позивач звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору з моменту отримання відповідачем цієї заяви та просив повернути сплачені товариству кошти в розмірі 15 тис. грн. У листі від 27 березня 2015 року ТОВ «ЛК «Еталон» визнало факт розірвання договору фінансового лізингу, однак відповідач відмовився повертати ОСОБА_1 сплачені кошти в розмірі 15 тис. грн, посилаючись на пункт 12.11 договору. Посилаючись на те, що умови пункту 12.11 договору фінансового лізингу є несправедливими відповідно до пункту 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», позивач просив визнати зазначений пункт договору недійсним та стягнути з ТОВ «ЛК «Еталон» сплачені кошти в розмірі 15 тис. грн. Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 30 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 вересня 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення його позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня і 16 травня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, 11 травня і 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Еталон» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого відповідач зобов’язався придбати та передати в користування ОСОБА_1 трактор «Чері 244» вартістю 150 тис. грн. Згідно з пунктом 8.2.1 договору перший лізинговий платіж складається із: комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням цього договору, що розраховується як комісія за організацію, яка визначена в додатку 1 до договору; авансу ціни предмета лізингу, що розраховується як авансовий платіж, розмір якого визначений у додатку 1 до договору; комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу як платіж, що покриває витрати лізингодавця, пов’язані з організацією передачі предмета лізингу на користь лізингоодержувача, розмір якого визначений у додатку 1 до договору. Згідно з додатком 1 до договору вартість предмета лізингу становить 150 тис. грн; авансовий платіж – 75 тис. грн; комісія за організацію – 15 тис. грн (10 %). 24 лютого 2015 року позивач здійснив оплату комісії за організацію в розмірі 15 тис. грн з призначенням платежу за послуги згідно з договором фінансового лізингу. 27 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору з моменту отримання відповідачем цієї заяви, оскільки з веб-сайтів продавців він дізнався про істотне збільшення вартості трактора «Чері 244», запропонована модель та комплектація трактора його не влаштовує за своїми технічними характеристиками та витратами пального, у зв’язку із чим просив повернути сплачені товариству кошти в розмірі 15 тис. грн. У листі від 27 березня 2015 року ТОВ «ЛК «Еталон» визнало факт розірвання договору фінансового лізингу, однак відмовилось повертати ОСОБА_1 сплачену ним комісію за організацію в розмірі 15 тис. грн, посилаючись на пункт 12.11 цього договору. Відповідно до пункту 12.11 договору фінансового лізингу у випадку його розірвання лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що законодавством про фінансовий лізинг чітко визначено умови, порядок та наслідки розірвання договору лізингоодержувачем в односторонньому порядку лише в разі затримки передачі товару в користування, в інших випадках сторони повинні обов’язково керуватися умовами договору (частина перша статті 7, пункт 3 частини першої статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг»). Посилання позивача на те, що умовами договору передбачена сплата лізингоодержувачем комісійної винагороди за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням договору, яка складає 10 % від вартості предмета договору, що не передбачено законом і не входить у перелік послуг, які підлягають оплаті відповідно до Закону України «Про фінансовий лізинг», є безпідставними, а умова договору про сплату комісійної винагороди за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням договору, не суперечить вимогам законодавства, не містить ознак несправедливості та не є підставою для визнання оспорюваного пункту договору недійсним. Окрім того, посилання позивача на частину другу статті 806 та статтю 799 ЦК України щодо недійсності/нікчемності договору, зокрема на те, що зазначений договір не був нотаріально посвідчений, не заслуговують на увагу, оскільки стаття 799 ЦК України є складовою параграфа 5 глави 58 цього Кодексу, який регулює відносини, що виникають із найму (оренди) транспортного засобу, а тому зазначена норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, які виникли на підставі договору фінансового лізингу. Разом з тим параграфом 6 глави 58 ЦК України та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг» не передбачено вимог обов’язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу. Таким чином, умови спірного договору не можна вважати несправедливими, оскільки його положення не мають таких ознак. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів з тих підстав, що умови оспорюваного договору не відповідають вимогам закону та беззаперечно є несправедливими, оскільки внаслідок розірвання договору з ініціативи лізингодавця лізингоодержувач не отримає транспортного засобу і при цьому понесе невиправдані витрати – утримання штрафу в розмірі 20 % від сплаченого авансового платежу і неповернення йому сплаченої суми комісії за організацію, що свідчить про існування явного, істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року (справа № 127/17385/15-ц) суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, яким частково задоволено позов про визнання недійсним договору фінансового лізингу. При цьому касаційний суд зазначив, що за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Оскільки спірний договір нотаріально не посвідчений, то він є нікчемним відповідно до частини другої статті 215 ЦК України. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року (справа № 677/1316/15-ц) суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів з тих підстав, що умови оспорюваного договору не відповідають вимогам закону та беззаперечно є несправедливими, що свідчить про існування істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Окрім того, суд установив відсутність ліцензії у ТОВ «ЛК «Еталон» для здійснення фінансової діяльності, а також те, що спірний договір не було посвідчено нотаріально. У постанові від 16 грудня 2015 року Верховний Суд України зазначив про те, що в спірному договорі фінансового лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача; звужені обов’язки лізингодавця, передбачені Законом України «Про фінансовий лізинг» та ЦК України; виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов’язків щодо передачі предмета лізингу належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема частині першій статті 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця. Окрім того, згідно зі статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою. Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу. Відповідно до статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Однак суд не взяв до уваги зазначених порушень законодавства щодо відсутності ліцензії у лізингової компанії для провадження фінансової діяльності та відсутності нотаріального посвідчення спірного договору. У постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-65цс16 Верховний Суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що умови спірного договору фінансового лізингу є несправедливими відносно споживача, у зв’язку із чим наявні правові підстави для визнання договору недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України та положень Закону України «Про захист прав споживачів». У постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-3020цс15 Верховний Суд України погодився з висновками суду першої інстанції про те, що в спірному договорі фінансового лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов’язків, передбачених договором та законом; звужені обов’язки та значно розширені права лізингодавця, зокрема виконання зобов’язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача; передбачена сплата лізингоодержувачем штрафів, пені, при цьому відповідного захисту його прав від неналежного виконання договірних зобов’язань лізингодавцем умовами договору не передбачено; установлено право лізингодавця змінювати та розривати договір в односторонньому порядку, однак таке право не надається лізингоодержувачу, якому встановлено жорсткі зобов’язання та непропорційно великий розмір штрафу. Отже, умови спірного договору є несправедливими, що є правовою підставою для визнання договору недійсним та повернення коштів. У постанові від 8 червня 2016 року Верховний Суд України вказав на те, що оспорюваний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму цієї статті, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2–4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). Перелік несправедливих умов у договорі зі споживачем не є вичерпним (частина четверта статті 18 цього Закону). У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з оспорюваним пунктом 12.11 договору фінансового лізингу у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. При цьому в разі збільшення вартості предмета лізингу лізингоодержувач повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем для відповідності відсоткового розміру авансового платежу фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу в момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено (пункти 4.3–4.4 договору). За таких обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що оспорюваний пункт 12.11 договору фінансового лізингу не підпадає під несправедливі умови, встановлені пунктом 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки передбачає повернення суми авансових платежів з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору. Суди не врахували, що цією нормою до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору, а спірним пунктом договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у пункті 12.11 умова договору є несправедливою в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). Саме такі висновки щодо застосування зазначених норм права містяться у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Отже, висновок суду першої інстанції про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню норма статті 799 ЦК України щодо обов’язкового нотаріального посвідчення договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи, є помилковим. Також, згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 111 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Разом з тим, розглядаючи зазначений спір, суди не встановили, чи була у лізингової компанії на час укладення спірного договору ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до статті 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним; безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, не надавши оцінки відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні норми частини першої статті 220 цього Кодексу. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1551цс16 Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з оспорюваним пунктом 12.11 договору фінансового лізингу у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. При цьому в разі збільшення вартості предмета лізингу лізингоодержувач повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем для відповідності відсоткового розміру авансового платежу фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу в момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено (пункти 4.3–4.4 договору). За таких обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що оспорюваний пункт 12.11 договору фінансового лізингу не підпадає під несправедливі умови, встановлені пунктом 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки передбачає повернення суми авансових платежів з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору. Суди не врахували, що цією нормою до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору, а спірним пунктом договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у пункті 12.11 умова договору є несправедливою в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, розглядаючи зазначений спір, суди не встановили, чи була у лізингової компанії на час укладення спірного договору ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до статті 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним; безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, не надавши оцінки відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні норми частини першої статті 220 цього Кодексу. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 19 жовтня 2016 року № 6-1551цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B83B5DBE43F46FB6C225805A00303310
  22. http://reyestr.court.gov.ua/Review/51750128 У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 вересня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого суддів: за участю: позивача представника позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», треті особи: ОСОБА_8, ОСОБА_9 про захист порушеного права споживача та визнання кредитного договору недійсним за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2012 року позивач звернувся до суду з даним позовом, зазначивши в його обгрунтування, що 25 грудня 2007 року між ним та Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») укладено кредитний договір № 20.00.001258, відповідно до умов якого йому надано кредит в сумі 70 000 доларів США зі сплатою 12 % річних за користування кредитними коштами терміном до 24 грудня 2022 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 25 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_8 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку банку належну їй квартиру АДРЕСА_1, та договір поруки № 20.00.001258/2. Того ж дня між банком та ОСОБА_9 укладено договір поруки № 20.00.001258/1 на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. Посилаючись на те, що при укладенні договору позивач був введений в оману банком, зокрема щодо розміру відсотків, які він має сплатити за користування кредитом, оскільки договір містить приховані проценти; кінцева сукупна вартість кредиту не відповідає фактичній вартості кредиту; при укладенні договору порушено Закон України «Про захист прав споживачів» щодо надання повної та достовірної інформації про умови кредитування, а також не досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору, у звґязку з чим, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд визнати недійсними кредитний договір від 25 грудня 2007 року, договір іпотеки та поруки, зняти заборону відчуження майна, яке є предметом іпотеки та виключити записи про обтяження з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 15 травня 2013 року, позов задоволено. Визнано недійсним кредитний договір від 25 грудня 2007 року, укладений між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 Задоволено заяву ПАТ «ВТБ Банк» про накладення арешту. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_8 та передана в іпотеку ПАТ «ВТБ Банк» згідно із іпотечним договором від 25 грудня 2007 року, до моменту повернення ОСОБА_4 на користь ПАТ «ВТБ Банк» коштів на загальну суму 52 569,81 доларів США, отриманих на підставі кредитного договору від 25 грудня 2007 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, позов задоволено. Ухвалено визнати недійсним кредитний договір від 25.12.2007 року № 20.00.001258, який укладений між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 Визнано недійсним з моменту вчинення іпотечний договір від 25.12.2007 року б/н, укладений між ОСОБА_8 та ВАТ «ВТБ Банк», посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Котенко Л.О. та зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за № 2901. Визнано недійсним з моменту вчинення договір поруки від 25.12.2007 року № 20.00.001258/2, укладений між ОСОБА_8 та ВАТ «ВТБ Банк». Знято заборону відчуження зазначеного в іпотечному договорі нерухомого майна, що зареєстрована в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 2902 та виключено з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 6302632, контрольною сумо 84Г0762Г97 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження: квартиру АДРЕСА_1, номер за РПВН 21222137. У касаційній скарзі ПАТ «ВТБ Банк» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді-доповідача, позивача та його представника, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню, виходячи з наступного. Судами встановлено, що 25 грудня 2007 року між ОСОБА_4 та ПАТ «ВТБ Банк» укладено кредитний договір, за яким йому надано кредит в сумі 70 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних терміном до 24 грудня 2022 року. На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_8 укладено договір поруки, а також договір іпотеки, за яким вона передала в іпотеку банку належну їй квартиру АДРЕСА_1. В обгрунтування свого висновку щодо введення позивача в оману щодо умов кредитування, суд першої інстанції послався на висновок судово-економічної експертизи від 02 квітня 2014 року № 11, відповідно до якого вихідним параметрам кредитування відповідає ануїтетний платіж в розмірі 862 долари США, натомість банком встановлене значення даного платежу в сумі 870,18 доларів США. Такому значенню відповідає відсоткова ставка 12,19 %. Абсолютне значення здорожчення кредиту за проведеним розрахунком становить 89 778,04 доларів США, що на 8 645,65 доларів США вище від задекларованого кредитором в умовах договору - 81 132,39 доларів США. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу . За змістом ст. 230 ЦК України , якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України ), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Встановивши, що на момент звернення позивача до банку із заявою-анкетою про видачу кредиту у фінансовій установі діяла затверджена форма переддоговірної роботи, яка в порушення Закону України «Про захист прав споживачів» йому надана не була, що призвело до укладення споживачем кредитного договору на невигідних для нього умовах, та прибутковою для банку ануїтетною схемою, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно вважав, що формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, яка не відповідала дійсності, та вірно зазначив, що виконання спірного правочину направлено на отримання кредитором прихованого прибутку та виникнення не передбачених втрат у боржника, а тому, з урахуванням висновку судово-економічної експертизи від 02 квітня 2014 року № 11, дійшли обгрунтованого висновку про наявність в діях відповідача умислу, який полягає в замовчувані реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді значення абсолютного здорожчання кредиту. Встановивши наявність правових підстав для визнання недійсним кредитного договору, суди визнали недійсними з моменту вчинення договір іпотеки на підставі ст. 17 Закону України «Про іпотеку» та договір поруки на підставі ч. 2 ст. 548 ЦК України відповідно. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права не ґрунтуються на матеріалах справи, зводяться до іншої оцінки фактичних обставин справи, яка відрізняється від зробленої судом оцінки, і висновків суду не спростовують. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального й матеріального права, а тому передбачених ст. 338 ЦПК України підстав для їх скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» відхилити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Н.А. Горелкіна Судді: Є.П. Євграфова О.І. Євтушенко І.М. Завгородня О.М. Ситнік
  23. Апеляційний суд видав такий умовивід: "Проаналізувавши пункт 2.1. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту та ч. 2 ст. 11 Закону № 1023-XII у їх системному взаємозв'язку, апеляційний суд зазначає, що такі містять вимогу про те, що споживач повинен бути повідомлений саме письмово про те, що ознайомлений з інформацією про умови кредитування, а не про те, що таке ознайомлення споживача повинно бути зафіксовано в окремій, самостійній письмовій формі на, що посилається позивач." Цікаво, вони самі до цього додумалися чи є якісь рішення вищих судів з таким перлом?! Нікому не зустрічалося щось подібне? Ухвала в ЄДРСР
  24. https://secure.avaaz.org/ru/petition/NACIONALNYY_BANK_UKRAINY_TREBOVANIE_OTNESTI_PRIVATBANK_K_KATEGORII_PROBLEMNYH/share/?new Уважаемые друзья, Появилось очередное решение суда, блокирующее исполнительное производство в отношении ПриватБанка Пока мы все находились в ожидании отмены третьего решения судьи Мороза о запрете взыскивать с ПриватБанка финсредства, которое должно было состояться 11 октября 2016 г. но его перенесли на 15 ноября, Приват не стоял на месте. 26 сентября 2016 г. судья Октябрьского районного суда Днепропетровска Ольга Наумова вынесла решение, практически до запятой повторяющее скандальные решения судьи Мороза. Исполнительной службе опять запретили дышать в сторону банка. Заметим, что решение было принято в дату, когда Апелляционным судом Днепропетровской области должно было быть отменено третье решение Мороза, но заседание было перенесено из‐за отставки судьи. Ознакомиться с решением можно по ссылке: http://reyestr.court.gov.ua/Review/61570308 В ближайшее время адвокаты Совета обжалуют данное решение, и мы уверены, что оно будет отменено. Однако приходится признать, что накануне отмены решения судьи Наумовой от 26 сентября, скорее всего появится очередное идентичное решение. Данная схема может действовать годами, и самое парадоксальное, что формально она находится в правовом поле. Для того, чтобы разрешить сложившуюся ситуацию, мы («крымские» клиенты Привата, их адвокаты и правозащитники) должны выработать план совместных действий, который наравне с обязательным обжалованием судебных решений о запрете ГИС осуществлять любые действия по взысканию с банка финсредств, позволит разрешить патовую ситуацию при которой судебная система Украины фактически лишает граждан их права не только на свободное распоряжения своими финсредствами, но и на справедливый суд. Каждому вкладчику, который хочет приблизить возврат своих денег, надо обратиться в НБУ с заявлением, в котором потребовать от регулятора отнести Приватбанк к категории проблемных в связи с невыполнением последним своих прямых обязательств - а именно выдачи депозитов по первому требованию - которое они не исполняют даже после решения аппелляционного суда - перед вкладчиками. В случае вам в этом отказа ‐ Скан‐копии переписки с НБУ и информацию о поданном в суд иске прошу предоставить Совету для привлечения СМИ и придания этой активности информационной огласки. К сожалению, ни для кого не секрет, что выиграть суд с ПриватБанком о взыскании депозитов не просто. Особенно непросто взыскать финсредства уже на стадии исполнительного производства. Мы просим Вас обязательно обратиться в НБУ с данным заявлением (проект заявления можно запросить по нижеприведённому имайлу). Скан‐копии Ваших заявлений и ответов НБУ на них просим направить на : | duginovlawyers @ gmail. com | duginovlawyers.com С уважением Дмитрий Дугинов Адвокат , Глава Совета по защите прав потребителей финансовых услуг +380 (66) 924‐67‐68
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» про захист прав споживачів та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» (далі – ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива») про захист прав споживачів та стягнення коштів. Позивач зазначав, що 13 грудня 2013 року між ним та відповідачем було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, відповідно до умов якого було відкрито депозитний рахунок НОМЕР_2 на суму 105 тис. грн на строк до 18 березня 2015 року. Позивач після закінчення строку дії договору 18, 27 та 30 березня 2015 року звертався до банку із заявами про повернення вкладу та відсотків за ним, проте на його вимоги відповідач не надав відповіді, не повернув коштів та не сплатив відсотків. Унаслідок безпідставного утримування коштів та позбавлення можливості розпоряджатися ними для задоволення життєвих потреб, позивачу було завдано моральної шкоди. Позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти, з яких: 105 тис. грн – сума вкладу; 223 грн 55 коп. – проценти за вкладом; 2 453 грн 55 коп. – упущена вигода; 353 грн 83 коп. – 3 % річних; 11 340 грн – інфляційні втрати; 129 150 грн – пеня та 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Заочним рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 16 червня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором банківського вкладу № 254894 від 13 грудня 2013 року у сумі 105 тис. грн, проценти в сумі 223 грн 55 коп., 3 % річних за прострочення грошового зобов’язання в сумі 253 грн 83 коп. та інфляційні втрати в розмірі 11 340 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення несплачених відсотків в розмірі 2 453 грн 55 коп. скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_1 несплачені відсотки за договором банківського вкладу НОМЕР_1 від 13 грудня 2013 року за період з 18 березня по 23 червня 2015 року в розмірі 837 грн.; вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановленої у справі ухвали суду касаційної інстанції в частині відмови в стягненні пені та направлення справи в цій частині на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 11 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, за умовами якого відповідач відкрив для позивача депозитний рахунок НОМЕР_2 зі строком зберігання 460 календарних днів та зі сплатою щомісячних процентів з 13 грудня 2013 року за ставкою 25 % річних, з 18 грудня 2014 року – за ставкою 3% річних, з терміном повернення вкладу – не пізніше 18 березня 2015 року. Позивач сплатив, а відповідач зарахував на зазначений рахунок кошти в сумі 105 тис. грн, що підтверджується квитанцією НОМЕР_3 від 13 грудня 2013 року. 18 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до відділення № 11 ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» у м. Дніпропетровську про повернення з власного поточного рахунку як суми вкладу, так і процентів за ним, а 27 та 30 березня 2015 року ОСОБА_1 повторно звертався з аналогічними заявами до банку , проте відповідач не надав жодної відповіді, не повернув коштів вкладу та не сплатив відсотків. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач порушив умови договору, позбавивши позивача права вільно володіти та користуватися належними йому грошовими коштами, а тому для поновлення вказаного права позов підлягає задоволенню в частині виплати суми вкладу, нарахованих процентів з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох відсотків річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що положення частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», яка встановлює відповідальність виконавця робіт (послуг) за їх невиконання в обумовлений договором строк у вигляді сплати пені, спірні правовідносини не регулює та не поширюється на випадки порушення зобов’язань з повернення депозитних коштів. Разом з тим у постанові Верховного Суду України, на яку посилається у своїй заяві ОСОБА_1, міститься правовий висновок про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає за мету створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону, фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець – це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону, у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті не лише відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, а й додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 цього Закону. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року та заочне рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 16 червня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П.Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 28 вересня 2016 року у справі №6-1699цс16 Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Постанова від 28 вересня 2016 року № 6-1699цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A27FC648BE9F1FEDC2258043002BDEB0