Поиск в системе

Державний герб України ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 [email protected] ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "17" вересня 2019 р. Справа № 910/16664/18 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Дикунської С.Я. суддів: Мальченко А.О. Жук Г.А. секретар судового засідання Бовсуновська Ю.В. за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання розглянувши матеріали апеляційної скарги Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 (повний текст складено 22.04.2019) у справі № 910/16664/18 (суддя Усатенко І.В.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія Пост- Продакшн «АВ-ТВ» до 1) Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» 2) Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса В С Т А Н О В И В: Товариство з обмеженою відповідальністю «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» (далі - ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ», позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк», відповідач-1) та Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Шевченківський РВ ДВС міста Києва ГТУЮ у місті Києві, відповідач-2) про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса. В обґрунтування своїх вимог зазначило про стягнення відповідачами коштів за виконавчим написом нотаріуса, який скасовано в судовому порядку, а також виконавчого збору, які позивач просив повернути. Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 у справі № 910/16664/18 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» грошові кошти в розмірі 177 197, 04 грн. та судовий збір у розмірі 2 657, 56 грн., витрати на правову допомогу в розмірі 9 086, 00 грн. В частині позовних вимог про стягнення з Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» грошових коштів у розмірі 17 825,98 грн. - відмовлено. Не погоджуючись із згаданим рішенням, АТ КБ «Приватбанк» оскаржило його в апеляційному порядку, просило скасувати в частині задоволених позовних вимог, в іншій частині залишити без змін та ухвалити нове, яким відмовити в позові в повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. За твердженнями апелянта, суд першої інстанції не з`ясував, чи існує у позивача заборгованість перед АТ КБ «Приватбанк», відповідно за наявності заборгованості та невиконаних зобов`язань позивача за Кредитним договором, повернення йому сум за цим договором апелянт вважає таким, що суперечить, як приписам чинного законодавства, так й умовам Кредитного договору. При цьому, апелянт стверджував, що виконавчий напис нотаріуса скасовано не в зв`язку із сплатою заборгованості, а з підстав недодержання нотаріусом вимог закону. Крім цього, вважає недоведеним факт перерахування стягнутих коштів від державної виконавчої служби на рахунок відповідача для погашення відповідної заборгованості, оскільки до суду не надано належних доказів на підтвердження вказаних обставин, а саме, меморіальних ордерів або інших документів про перерахування коштів саме за Кредитним договором, одночасно апелянт зазначав про незаконне стягнення з нього витрат на правничу допомогу тощо. Заперечуючи проти апеляційної скарги, позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому стверджував про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін. Зокрема, щодо доводів апелянта з приводу не з`ясування судом наявності чи відсутності у позивача заборгованості перед відповідачем, зазначив, що вирішення даного питання не є завданням суду у даній справі, адже позовні вимоги у цій справі обґрунтовано стягненням з позивача коштів за виконавчим написом нотаріуса, який скасовано в судовому порядку. При цьому, зазначив, що оскільки виконавчий напис визнано таким, що не підлягає виконанню, отримані відповідачем-1 кошти в сумі 177 197, 04 грн. належить повернути власнику (позивачу), відповідно висновки суду першої інстанції в цій частині вважає такими, що ґрунтуються на достатніх та допустимих доказах, які дають змогу встановити дійсні обставини справи та винести законне рішення. Крім цього, позивач стверджував про безпідставність та необґрунтованість доводів апелянта щодо відсутності підстав для стягнення з нього витрат на правову допомогу, надання якої підтверджено позивачем належними та допустимими доказами тощо. В судове засідання апеляційної інстанції 17.09.2019 з`явилися представники позивача та відповідача-1, представник відповідача-2 не з`явився, хоча про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином шляхом надіслання на його адресу відповідної ухвали про оголошення перерви, яка згідно повідомлень про вручення поштових відправлень отримана уповноваженим представником останнього 27.08.2019, відтак апеляційний суд вважав за можливе справу розглядати за відсутності представника відповідача-2 за наявними у справі матеріалами. Представник відповідача-1 в судовому засіданні апеляційної інстанції надав пояснення, в яких підтримав свою апеляційну скаргу, просив її задовольнити за наведених в ній підстав, оскаржуване рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати, в іншій частині залишити без змін та ухвалити нове, яким відмовити в позові в повному обсязі. Представник позивача в даному судовому засіданні також надав пояснення, в яких заперечив доводи апеляційної скарги, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін. Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції вимог процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Як встановлено матеріалами справи, рішенням Господарського суду м. Києва від 16.04.2015 у справі №910/4124/15-г вимоги за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» задоволено повністю. Стягнуто з до ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість по тілу кредиту в розмірі 46 054,32 грн., заборгованість по процентам за користування кредитом - 5 066,25 грн. та пеню за несвоєчасність виконання зобов`язань - 488,61 грн. Під час розгляду згаданої справи судом встановлено, що заборгованість ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» перед ПАТ КБ «Приватбанк» за Кредитним договором по тілу кредиту становила 46 054,32 грн. На виконання вказаного рішення суду, постановою головного державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві Руденко Н.В. від 22.09.2015 відкрито виконавче провадження (ВП №48806670) про стягнення з позивача боргу в розмірі 53 436,70 грн. Постановою головного державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві Руденко Н.В. від 28.04.2017 виконавче провадження закінчено в зв`язку з виконанням позивачем рішення суду в повному обсязі, у вищевказаній постанові зазначено, що кошти стягнуто та перераховано стягувачу. 17.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ Швець Русланом Олеговичем вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №21627 (далі - виконавчий напис), яким запропоновано стягнути з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» за період з 23.12.2011 по 19.09.2017 суму заборгованості, що становила 204 377,29 грн. та складається з: - сума заборгованості по тілу кредиту - 46 054,84 грн.; - заборгованість по відсоткам - 78 713,05 грн.; - заборгованість по комісії - 66 437,84 грн.; - заборгованість з пені - 66 437,84 грн. Постановою державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві Борисюком Р.А. від 31.01.2018 відкрито виконавче провадження №55672493 з виконання згаданого виконавчого напису. Крім цього, постановою державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві Борисюком Р.А. від 31.01.2018 у вищевказаному виконавчому провадженні накладено арешт на майно позивача. В подальшому, 01.02.2018 постановою державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві Борисюком Р.А. в рамках виконавчого провадження №55672493 накладено арешт на кошти ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ». Вищевказані обставини встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 25.09.2018 у справі № 910/9258/18 за позовом ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» до АТ КБ «Приватбанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович, яким визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 17.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Русланом Олеговичем за реєстровим номером 21627, яким запропоновано стягнути з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» суми заборгованості в розмірі 204 377,29 грн. За приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки є встановленими у рішенні, немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву законність судового акту, який набрав законної сили. За змістом ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно преамбули та ст. 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.02 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Оскільки судове рішення у справі № 910/9258/18, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, встановленим є факт визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого напису, вчиненого 17.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Русланом Олеговичем за реєстровим номером 21627, яким запропоновано стягнути з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» суми заборгованості в розмірі 204 377,29 грн. Як встановлено матеріалами справи, на підтвердження обставин щодо здійснення стягнення за вищезгаданим виконавчим написом нотаріуса, позивачем долучено до матеріалів справи меморіальні ордери про перерахування коштів, а саме, меморіальний ордер № 55672493 від 12.02.2018 на суму 106,26 грн з призначенням платежу «примусове списання коштів на підставі ВП № 21627 від 17.11.2017», меморіальний ордер № 55672493/3 від 20.06.2018 на суму 139 104,52 грн з призначенням платежу «списання коштів на підставі виконавчого напису № 21627 від 17.11.2017»; меморіальний ордер № 55672493/3 від 25.07.2018 на суму 55 812,24 грн. з призначення платежу «списання коштів на підставі виконавчого напису від 17.11.2017 № 21627». До матеріалів справи також долучено лист Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 20.11.2018 № 55672493/34, за змістом якого 30.01.2018 до Відділу на виконання надійшов виконавчий напис № 21627 від 17.11.2018, виданий приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець P.O. про стягнення з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» боргу в розмірі 204 377,29 грн. В порядку примусового виконання виконавчого напису державним виконавцем з боржника стягнуто на депозитний рахунок Відділу кошти в розмірі 195 023,02 грн. За розпорядженням державного виконавця від 05.05.2018 стягнуті з боржника кошти (в розмірі 106,26 грн.) перераховано як витрати виконавчого провадження. За розпорядженням державного виконавця від 02.07.2018 стягнуті з боржника кошти (в розмірі 139 104,52 грн.) перераховано на користь стягувана (в сумі 67 000,00 грн.) та на користь держави як виконавчий збір (в сумі 12 645,87 грн.). За розпорядженням державного виконавця від 02.08.2018 стягнуті з боржника кошти (в розмірі 55 812,24 грн. та 59 458,65 грн.) перераховано на користь стягувача (в сумі 110 197,04 грн.) та на користь держави як виконавчий збір (в сумі 5 073,85 грн.). 09.11.2018 державний виконавець на підставі п.5 ч.1 ст.39 Закону України «Про виконавче провадження» виніс постанову про закінчення виконавчого провадження. Станом на 20.11.2018 на депозитному рахунку відділу відсутні стягнуті з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» кошти. З огляду на наведене, на підставі згаданого вище виконавчого напису, визнаного рішенням суду таким, що не підлягає виконанню, з позивача стягнуто кошти в сумі 177 197,04 грн., які в подальшому перераховано відповідачу, а також з кошти в розмірі 17 825,98 грн., які в якості виконавчого збору зараховано до Державного бюджету. Відповідно доводи апелянта в цій частині як безпідставні та необґрунтовані відхиляються судом апеляційної інстанції. Відповідно до глави 12, п. 1.1 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, захист цивільних прав здійснюється нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису. Виконавчі написи вчиняються нотаріусами на документах, які встановлюють заборгованість або передбачають повернення майна. Якщо виконавчий напис не вміщується на документі, що встановлює заборгованість, то він має бути продовжений чи викладений повністю на прикріпленому до документа спеціальному бланку нотаріального документа. Для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість, або на правочинах, що передбачають звернення стягнення на майно на підставі виконавчих написів. За змістом ч. 1 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: 1) виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України. Положеннями ст. ст. 386, 387 ЦК України визначено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. За приписами ч. ч. 1-2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають в зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України). Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб. Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Оскільки рішенням Господарського суду міста Києва від 25.09.2018 у справі № 910/9258/18 виконавчий напис, вчинений 17.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Русланом Олеговичем за реєстровим номером 21 627 про стягнення з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» суми заборгованості в розмірі 204 377,29 грн. визнано таким, що не підлягає виконанню, отримані відповідачем-1 кошти в сумі 177 197,04 грн. підлягають поверненню позивачу, адже підстава, на якій вони були отримані відпала, отже позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню в повному обсязі. При цьому, відповідачем-1 (апелянтом) не надано суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що кошти ним не отримано чи вони утримуються ним за наявності правових підстав чи були повернуті позивачу. Твердження відповідача про те, що у нього багато проваджень відносно позивача, відповідно він не може ідентифікувати, які кошти стягнуто за яким виконавчим провадженням, а надані позивачем меморіальні ордери не підтверджують перерахування коштів ВДВС відповідачу-1, у відповіді відповідача-2 на адресу позивача дати перерахування коштів не співпадають з датами отримання коштів та одержаними сумами за меморіальними ордерами, не заслуговують на увагу, оскільки відповідач-1 не заперечив надходження коштів, як й не надав будь-яких доказів на підтвердження наявного боргу позивача або ненадходження коштів за вищенаведеним виконавчим написом, й доказів оскарження винесеної 09.11.2018 державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження. З приводу вимоги позивача про стягнення з Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (відповідача-2) 17 825,98 грн. виконавчого збору, слід зазначити, що відповідно до ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, який справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. У разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню. За змістом ст. 39 цього Закону виконавче провадження підлягає закінченню, зокрема, у разі скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. Оскільки відповідно до наведених вище норм набувачем сплаченого боржником у виконавчому провадженні збору є Державний бюджет України, помилково або надмірно сплачені суми виконавчого збору підлягають стягненню саме з Державного бюджету України. Відповідно до ч. 2 ст. 45 Бюджетного кодексу України Казначейство України веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету, перерахування компенсації частини суми штрафних (фінансових) санкцій покупцям (споживачам) за рахунок сплачених до державного бюджету сум штрафних (фінансових) санкцій, застосованих такими органами за наслідками проведеної перевірки за зверненням або скаргою покупця (споживача) про порушення платником податків установленого порядку проведення розрахункових операцій. Згідно Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 787 від 03.09.2013, цей Порядок визначає процедури повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, а саме: податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету, коштів від повернення до бюджетів бюджетних позичок, фінансової допомоги, наданої на поворотній основі, та кредитів, у тому числі залучених державою (місцевими бюджетами) або під державні (місцеві) гарантії (далі - платежі). Положеннями п. 5 вказаного Порядку визначено, що повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджетів здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, а при поверненні судового збору (крім помилково зарахованого) - за ухвалою суду, яка набрала законної сили. Подання за формою згідно з додатком 1 до цього Порядку подається платником до органу Казначейства разом з його заявою про повернення коштів з бюджету та оригіналом або копією документа на переказ, або паперовою копією електронного розрахункового документа, які підтверджують перерахування коштів до бюджету. Заява про повернення коштів з бюджету, яка подається до відповідного органу Казначейства, складається платником у довільній формі з обов`язковим зазначенням такої інформації: причини повернення коштів з бюджету, найменування платника (суб`єкта господарювання), код за ЄДРПОУ (для юридичної особи) або прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи, реєстраційний номер облікової картки платника податків (ідентифікаційний номер) або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та мають відмітку у паспорті), місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи та номер контактного телефону, сума платежу, що підлягає поверненню, спосіб перерахування коштів з бюджету - у безготівковій формі із зазначенням реквізитів рахунку одержувача коштів чи у готівковій формі. Відповідно до п. 2 розділу 2 Порядку повернення помилково або надміру зарахованих до бюджетів платежів здійснюється відповідними органами Казначейства з відповідних рахунків, відкритих в органах Казначейства відповідно до законодавства, у межах поточних надходжень за день. Таким чином, територіальний орган Державної казначейської служби України є органом, який здійснює повернення коштів, які було помилково або надмірно зараховано до бюджету, за поданням органу стягнення, яким у цьому випадку виступає Державна виконавча служба України. Зазначені положення встановлюють порядок взаємодії державних органів між собою, тому у разі, коли орган стягнення в установлений законом строк не надає відповідний висновок органу державного казначейства, платник вправі скористатись своїм правом на судове оскарження бездіяльності шляхом звернення з позовом про стягнення відповідної суми коштів (повернення надміру сплаченої суми) з державного бюджету. Оскільки кошти державного бюджету належать на праві власності державі, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (ч. 2 ст.2 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади в межах їхньої компетенції, встановленої законом. В господарському процесі згідно ч. 4 ст. 56 ГПК України держава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник. Таким чином, відповідачем у даній справі має бути держава, яка бере у ній участь через відповідний орган (органи) державної влади, якими в даному випадку є Відділ примусового виконання (дії якого призвели до безспірного стягнення коштів) та Казначейська служба (яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету). Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16. Визначення відповідачів у справі, до яких звернено позов, є правом позивача, відповідно судом суб`єктний склад відповідачів без заяви позивача змінений бути не може. Оскільки відповідачами у даній справі в частині вимог про стягнення виконавчого збору мають бути Відділ виконавчої служби та Казначейська служба, а позивачем визначено лише одного відповідача, заявлені ним в цій частині вимоги з неналежним суб`єктним складом не підлягає задоволенню. Крім цього, під час розгляду справи судом першої інстанції позивачем заявлено до стягнення 10 000, 00 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу. За змістом ст. 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Право учасників справи користуватися правничою допомогою передбачено ст. 16 ГПК України. За приписами ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: - розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, яка сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; - розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, а також здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. В зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. За змістом наведених законодавчих приписів необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Витрати, які підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у встановленому Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядку. Дія цього Закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами. У відповідності до ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачено цим Законом. За приписами ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Як встановлено матеріалами справи, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем до матеріалів справи долучено копію Договору №195 про надання правничої допомоги від 25.06.2018, укладеного між позивачем та Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери», копію акту надання послуг № 894 від 21.11.2018, який містить перелік наданих послуг, а також їх вартість в розмірі 10 000, 00 грн., копію платіжного доручення № 208 від 21.11.2018 на суму 10 000,00 грн., відповідно до якого позивач сплатив вказану суму адвокатському об`єднанню на підставі виставленого рахунку № 205 від 20.11.2018 на суму 10 000,00 грн., а також копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серія КВ № 005689 від 28.12.2015, яке видане на ім`я Волкодав Ірини Юріївни та ордер на надання правової допомоги серії КВ № 384419 від 08.12.2018. З огляду на наведене, сукупність доказів щодо витраченого адвокатом часу на підготовку матеріалів до судового засідання, участь адвоката у судових засіданнях, складність юридичної кваліфікації правовідносин у справі, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що заявлений позивачем до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката є співмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг й виконаних робіт та ціною позову, підлягає частково в розмірі 9 086,00 грн. пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За аналогічних підстав підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення з відповідача 4 500, 00 грн. витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції, оскільки долученими до справи доказами: копіями акту надання послуг № 1142 від 09.07.2019, який містить перелік наданих послуг, а також їх вартість в розмірі 4 500, 00 грн., рахунку на оплату № 208 від 02.07.2019 на суму 4 500, 00 грн. та платіжного доручення № 295 від 09.07.2019 на суму 4 500, 00 грн. підтверджується факт надання адвокатом юридичних послуг у даній справі та перерахування коштів на підставі укладеного між позивачем та адвокатським об`єднанням Договору. Доводи апелянта з приводу неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції. Враховуючи приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянта за текстом його апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі. За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків. Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 у справі № 910/16664/18 - без змін. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд 1Д, ідентифікаційний код 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» (04050, м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, ідентифікаційний код 24265476) 4 500, 00 грн. витрат на правову допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва. Матеріали справи № 910/16664/18 повернути до Господарського суду міста Києва. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 288-289 ГПК України. Повний текст постанови складено 19.09.2019 Головуючий суддя С.Я. Дикунська Судді А.О. Мальченко Г.А. Жук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84348338

ПОСТАНОВА Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/20084/14 Провадження N 11-174ас18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяву Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк") про перегляд судових рішень у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України (далі - Кабмін), треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ "КБ "Надра"), ПАТ КБ "Приватбанк", Публічне акціонерне товариство "Альфа-банк" (далі - ПАТ "Альфа-банк"), про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови, УСТАНОВИЛА: У грудні 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовами (з урахуванням уточнених позовних вимог) про визнання незаконними, нечинними та часткове скасування пунктів 1 та 2 постанови Кабміну від 26 листопада 2014 року N 662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (далі - постанова Кабміну N 662). Окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 4 березня 2015 року вказані позовні заяви об'єднав в одне провадження. Суди розглядали справу неодноразово. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 7 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив частково: визнав незаконною та нечинною постанову Кабміну N 662 в частині: - пункту 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), зокрема текст "після слів "заставлене майно" доповнити словами " (крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)"; доповнити розділ пунктом 11 такого змісту: "11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу". - пункт 2 Змін, зокрема текст "Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту: "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин" 2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості". У задоволенні решти позовних вимог суд апеляційної інстанції відмовив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 листопада 2017 року касаційні скарги Кабміну та ПАТ "КБ "Приватбанк" залишив без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року без змін. 15 листопада 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до Верховного Суду України із заявою (з урахуванням доповнення до неї) про перегляд цього рішення з підстав, установлених пунктами 1, 2, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, на підтвердження чого додало копії постанови Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року (N К/9991/34681/11), ухвали цього ж суду від 24 листопада 2015 року (N К/800/24829/15), постанови Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року (N 910/32719/15), ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (N 761/28870/15-ц), 4 жовтня 2017 року (N 523/6518/15-ц), 1 листопада 2017 року (N 761/2573/15-ц), постанов Верховного Суду України від 11 липня 2012 року (N 6-63цс12), 4 лютого 2015 року (N 6-238цс14), 20 травня 2015 року (N 6-158 цс15), 9 вересня 2015 року (N 6-483цс15), 3 лютого 2016 року (N 6-2947цс15), 22 червня 2016 року (N 6-197цс16), 6 липня 2016 року (N 6-969цс16), 30 листопада 2016 року (N 308/22362/13-ц), 5 липня 2017 року (N 754/9711/14-ц). Заявник просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 листопада 2016 року залишити в силі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС викладено в новій редакції. Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки справа за заявою ПАТ "КБ "Приватбанк" згідно із частиною другою статті 241 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат в адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, то її відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 лютого 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який відповідно до підпункту 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив провадження у справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Кабміну, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, ПАТ "КБ "Надра", ПАТ "КБ "Приватбанк", ПАТ "Альфа-банк", про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови, а ухвалою від 8 червня 2018 року призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, а також доводи, що містяться у запереченні ОСОБА_4 та поясненні Кабміну, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди попередніх інстанцій встановили, що на виконання вимог статті 87 Закону України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) Кабмін прийняв постанову від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (далі - Перелік). Відповідно до пункту 1 цієї постанови (в редакції до 26 листопада 2014 року) документами, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, є нотаріально посвідчені угоди, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно. При цьому для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Постановою Кабміну N 662 до зазначеного Переліку внесено зміни, відповідно до яких, серед іншого, в абзаці першому пункту 1 після слів "заставлене майно" доповнено словами " (крім випадку, передбаченого пунктом 1 цього Переліку)". Крім того, розділ "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами" доповнено пунктом 11 такого змісту: "Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу". Також Перелік доповнено розділом "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин" та пунктом 2 такого змісту: "Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості". Суди також установили, що позивачі є сторонами кредитних та іпотечних договорів, укладених за участю банківських установ, за якими позивачі мають прострочену заборгованість. Листом від 12 грудня 2014 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" повідомило позивача ОСОБА_3, що в разі невиконання ним умов кредитного договору банк може звернутись до суду або відповідно до постанови Кабміну N 662 до нотаріуса для вчинення виконавчого напису на кредитному договорі. Вважаючи оскаржувану постанову незаконною, позивачі звернулися із цим позовом до суду. Відповідно пункту 1 частини першої статті 237 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Підставою звернення з такою заявою ПАТ "КБ "Приватбанк" зазначає неоднакове, на його думку, застосування судами касаційної інстанції в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 46, 87, 88 Закону N 3425-XII. На підтвердження таких доводів заявник додав до заяви копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року (N К/800/24829/15), Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року (N 910/32719/15), Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня, 4 жовтня та 1 листопада 2017 року (N 761/28870/15-4, 523/6518/15-ц, 761/2573/15-ц відповідно). У справі, яка розглядається, позивачі оскаржують пункти постанови Кабміну N 662, якою внесено зміни до постанови Кабміну від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів". Однак, як убачається зі змісту ухвал Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 листопада 2017 року, позовні вимоги у цих справах стосувалися визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Тому ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ці рішення судів касаційної інстанції не є такими, що прийняті у подібних правовідносинах та можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року у цій справі. Ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня та 4 жовтня 2017 року, не містить висновків щодо застосування норм матеріального права, оскільки судами касаційної інстанції у цих справах скасовані рішення судів попередніх інстанцій, а справи направлено на новий розгляд до судів першої та апеляційної інстанцій, тобто рішення по суті позову не прийнято. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. На підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права ПАТ "КБ "Приватбанк" надало постанову Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року (К/9991/34681/11), у якій, на думку заявника, цей суд по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосував положення частини другої статті 171 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, а саме про те, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, тобто особа повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. Разом з тим, як убачається зі змісту постанови Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року, наданої на підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права, у цій справі суд дійшов висновку, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки позивачі уклали кредитні та іпотечні договори з банківськими установами, мають повідомлення стосовно прострочення заборгованості, що вказує на можливість застосування до них оскаржуваного нормативно-правового акта в майбутньому, тому вони мають право оскаржити такий акт до суду. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними твердження ПАТ "КБ "Приватбанк" про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права у справі що розглядається та у справі, рішення у якій надано нарівняння. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 237 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та постанов Верховного Суду України від 11 липня 2012 року, 4 лютого 2015 року, 20 травня, 9 вересня 2015 року, 3 лютого, 22 червня, 6 липня та 30 листопада 2016 року, 5 липня 2017 року не дає підстав вважати, що висновок Вищого адміністративного суду України не відповідає висновкам щодо застосування норм матеріального права, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України, оскільки рішення у цих справах стосувалися іншого правового регулювання. Так, у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року спір стосувався стягнення заборгованості за кредитним договором; у постанові від 4 лютого 2015 року - зобов'язання старшого державного виконався відділу примусового виконання рішення управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Дніпропетровській області зняти арешт з нерухомого майна, що є предметом іпотеки, накладеного в порядку виконання рішення суду та надання до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про зняття арешту з нерухомого майна; у постанові від 20 травня 2015 року - визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню; у постанові від 9 вересня 2015 року - стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки; у постанові від 3 лютого 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, у постанові від 22 червня 2016 року - усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення; у постанові від 6 липня 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки; у постанові від 30 листопада 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та визнання частково недійсним кредитного договору; у постанові від 5 липня 2017 року - визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 242 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися (частина перша статті 244 КАС в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду). Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 244 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк", Публічне акціонерне товариство "Альфа-банк", про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА Іменем України 15 січня 2020 року м. Київ Справа № 305/2082/14-ц Провадження № 14-557 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського Володимира Анатолійовича, третя особа - відділ державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції Закарпатської області, про визнання виконавчих написів нотаріуса такими, що не підлягають виконанню, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 27 червня 2017 року, ухвалене у складі колегії суддів Готри Т. Ю., Джуги С. Д., Бисаги Т. Ю. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до Рахівського районного суду Закарпатської області із зазначеним позовом, який обґрунтований тим, що 31 серпня 2014 року приватним нотаріусом Чуловським В. А. було вчинено виконавчий напис № 3121, відповідно до якого запропоновано звернути стягнення на нежитлову будівлю магазину площею 175,90 кв. м, розташовану в будинку АДРЕСА_1 , яка у свою чергу є предметом іпотеки на забезпечення зобов`язань ОСОБА_1 на підставі договору іпотеки від 28 листопада 2007 року № 2157. Крім того, приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис № 3124, відповідно до якого запропоновано звернути стягнення на автомобіль Toyota Auris, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску, який переданий у заставу згідно з договором застави № 943, посвідченим 22 червня 2007 року, на забезпечення зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 червня 2007 року № 943. 2. ОСОБА_1 вказувала, що зазначені виконавчі написи нотаріуса є таким, що не підлягають виконанню, оскільки у провадженні Рахівського районного суду Закарпатської області знаходиться цивільна справа за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») до ОСОБА_1 про стягнення з неї заборгованості за кредитними договорами від 22 червня 2007 року № 934 та від 28 листопада 2007 року № 2157 на загальну суму 1 050 557,93 грн, що свідчить про існування між сторонами спору. Однак, нотаріус, вчиняючи виконавчі написи, не врахував та не з`ясував факту безспірності заборгованості, не перевірив, чи входить в перелік безспірних заборгованість, відносно яких було вчинено вказані виконавчі написи, і чи була така заборгованість за договорами. 3. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд: виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В. А., зареєстрований в реєстрі від 31 серпня 2014 року за № 3121, про звернення стягнення на нежитлову будівлю магазину загальною площею 175,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , визнати таким, що не підлягає виконанню; виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В. А., зареєстрований в реєстрі від 31 серпня 2014 року за № 3124, про звернення стягнення на автомобіль марки Тоуоta, моделі Auris, типу хетчбек легковий, номер кузова НОМЕР_2 , сірого кольору, реєстраційний номер НОМЕР_3 , рік випуску 2007, визнати таким, що не підлягає виконанню. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 4. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 26 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. 5. Рішення суду мотивоване тим, що будівля, на яку запропоновано звернути стягнення за виконавчим написом від 31 серпня 2014 року № 3121, належить на праві власності ОСОБА_2 , який з відповідним позовом до суду не звертався, а ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що її права та інтереси порушені вчиненням оспорюваної нотаріальної дії. При вчиненні виконавчого напису від 31 серпня 2014 року № 3124 приватний нотаріус діяв у межах Закону України «Про нотаріат», спору щодо розміру заборгованості суд не встановив, а тому підстави для задоволення позову відсутні. 6. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 27 червня 2017 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 26 грудня 2016 року змінене у частині правового обґрунтування. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишене без змін. 7. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що спірні виконавчі написи були вчинені нотаріусом з додержанням вимог Закону України «Про нотаріат», тому у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання виконавчого напису нотаріуса від 31 серпня 2014 року № 3121 таким, що не підлягає виконанню, слід відмовити саме з цих підстав, а не за відсутністю доказів порушення прав та інтересів позивачки, як помилково вважав суд першої інстанції. Позивачка має право на оскарження зазначеного виконавчого напису, оскільки є позичальником за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 2157, на забезпечення виконання зобов`язань за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку банку вищезазначену нежитлову будівлю магазину. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 8. В липні 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 27 червня 2017 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. 9. Касаційна скарга мотивована, зокрема, тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що виконавчі написи нотаріуса від 31 серпня 2014 року № 3121 та № 3124 не підлягають виконанню, оскільки на момент їх вчинення та пред`явлення до виконання визначені у них суми заборгованості оспорювались у судовому порядку в межах справи № 305/1656/14-ц. Крім того, поза увагою суду апеляційної інстанції залишилось те, що станом на момент передачі у заставу транспортного засобу для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 22 червня 2007 року звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не було передбачене Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Рух справи в суді касаційної інстанції 10. Ухвалою ВССУ від 15 серпня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі. 11. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених пунктом 7 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 13. 07 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду 14. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. 15. За загальним правилом статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один зі способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. 16. Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. 17. Вчинюючи виконавчі написи, нотаріус відповідно до закону встановлює та офіційно визнає факт наявності певної безспірної заборгованості та викладає такий свій висновок у відповідному нотаріальному акті - документі (виконавчому написі), що одночасно є підставою для примусового виконання (пункт 3 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»). 18. Нотаріус у межах реалізації наданих йому юрисдикційних повноважень не вирішує спорів про право, але в результаті розгляду нотаріальної справи та вчинення нотаріальної дії правова невизначеність все ж припиняється. Отже, здійснюючи повноваження у сфері безспірної юрисдикції, нотаріус має встановлювати наявність або відсутність певного юридичного складу, щоб покласти його у підставу нотаріального акта в межах вчинюваної ним відповідної нотаріальної дії. 19. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 цього Закону). Таким актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій). 20. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. При цьому безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на і підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі Перелік). 21. Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій. 22. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною - стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності. 23. Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. 24. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. 25. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 глави 16 розділу ІІ цього Порядку). 26. Згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість, або на правочинах, що передбачають звернення стягнення на майно на підставі виконавчих написів. 27. Підпунктом 1.2 пункту 1 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій вчинення нотаріальних дій перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, установлюється Кабінетом Міністрів України. 28. Підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, зокрема якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. 29. Безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172. 30. Пунктом 1 Переліку передбачено, що для одержання виконавчого напису нотаріуса за нотаріально посвідченими договорами, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно (крім випадку, передбаченого пунктом 1-1 цього Переліку), подаються: оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання. 31. У пункті 1-1 Переліку зазначено, що для одержання виконавчого напису за іпотечними договорами, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов`язанням до закінчення строку виконання основного зобов`язання, подаються: оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов`язання; засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв`язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання; довідка фінансової установи про ненадходження платежу. 32. Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. 33. На момент звернення заінтересованих осіб до нотаріуса з метою ініціювання вчинення нотаріальної дії відсутність спору про право цивільне є обов`язковою умовою, а наявність спору у свою чергу унеможливлює вчинення нотаріальної дії і є перешкодою, яка утворює підстави для відкладення і зупинення нотаріального провадження (стаття 42 Закону України «Про нотаріат»). Разом з тим суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що на момент вчинення виконавчого напису спір про право був відсутній, про що свідчать матеріали справи. 34. Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Така правова позиція Великої Палати Верховного Суду відповідає висновкам, викладеним у раніше ухвалених нею постановах від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) та від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 14-278 гс18) з подібних правовідносин, відступати від яких немає підстав. 35. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 04 березня 2015 року у справі № 640/5240/13-ц (провадження № 6-27цс15) викладено правовий висновок, який зводиться до того, що наявність судового спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника, а отже, свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису. 36. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб`єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, а за об`єктивним закріпленням такого виду заборгованості у Переліку. 37. Ураховуючи вищезазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема статті 88 Закону України «Про нотаріат», викладеного у постанові Верховного Суду України від 04 березня 2015 року у справі № 640/5240/13-ц (провадження № 6-27цс15). 38. Таким чином, вирішуючи питання правомірності вчинення виконавчого напису у розумінні статті 88 Закону України «Про нотаріат» слід враховувати, що наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника та жодним чином не свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису. 39. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що спір про право, який унеможливлює вчинення виконавчого напису і, як наслідок, зумовлює певну правову реакцію нотаріуса, міг вбачатися нотаріусом винятково із заяви боржника про зупинення виконавчого провадження, поданої відповідно до частини четвертої статті 42 Закону України «Про нотаріат» і обґрунтованої тим, що боржник звернувся до суду із відповідною позовною заявою про оспорювання заборгованості, а також на підставі отриманого від суду повідомлення про надходження його позовної заяви. Але навіть такі обставини свідчили б про існування спору про право, проте не змінювали б правової характеристики цього виду заборгованості як безспірної. 40. Так, оскільки позивач у встановленому законом порядку не спростував належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості за кредитним договором на дату вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису була іншою, ніж та, яка запропонована в ньому до стягнення; не надав доказів часткового чи повного погашення заборгованості, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про законність вчинення нотаріусом виконавчих написів. 41. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 42. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін. Щодо судових витрат 43. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення та оскаржуваного судового рішення апеляційного суду без змін, то судові витрати у такому випадку розподілу не підлягають. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 27 червня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. В. Пророк Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич В. С. Князєв О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87857851

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 753/4294/17-ц Провадження N 14-340цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Фермерське господарство "Ранет" (далі - ФГ "Ранет"), відповідач - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий Вадим Володимирович (далі - приватний нотаріус), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Хрещатик" (далі - ПАТ "КБ "Хрещатик"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ФГ "Ранет" на рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року у складі колегії суддів Лапчевської О.Ф., Кравець В.А., Кулікової С.В. у цивільній справі за позовом ФГ "Ранет" до приватного нотаріуса, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ПАТ "КБ "Хрещатик", про скасування виконавчого напису нотаріуса, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ФГ "Ранет" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 31 липня 2015 року між ним та ПАТ "КБ "Хрещатик" укладено кредитний договір, згідно з умовами якого господарство отримало кредит у розмірі 34 920 доларів США зі сплатою 13,21 % річних із терміном користування до 17 червня 2016 року. 16 грудня 2016 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис, яким запропоновано стягнути з ФГ "Ранет" на користь ПАТ "КБ "Хрещатик" заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 30 658,74 доларів США та 71 389,31 грн. На думку позивача, виконавчий напис вчинено із порушенням вимог закону, а саме банком не надано відповідних документів та відсутні докази безспірності кредитної заборгованості. З цих підстав ФГ "Ранет" просило виконавчий напис приватного нотаріуса скасувати. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 11 вересня 2017 року позов ФГ "Ранет" задоволено. Скасовано виконавчий напис приватного нотаріуса, вчинений 16 грудня 2016 року за реєстровим N 2777. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що у приватного нотаріуса не було підстав вважати безспірним розмір заборгованості позивача перед банком та суми штрафних санкцій і процентів, що зазначені у виконавчому написі. Оспорюваний виконавчий напис нотаріуса вчинено із порушенням вимог закону, оскільки ПАТ "КБ "Хрещатик" не надав нотаріусу документів первинної бухгалтерської документації на паперових носіях та розрахунків заборгованості, документи повинні містити всі реквізити, передбачені частиною другою статті 9 Закону України 16 липня 1999 року N 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність". Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року апеляційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костенка Ігоря Івановича задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 11 вересня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ФГ "Ранет". Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції керувався тим, що нотаріус є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки немає спільних/однорідних прав чи обов'язків відносно ФГ "Ранет", він вчиняє дії від імені держави. Спори між боржниками і стягувачами, а також скарги за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акти, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом, вирішуються господарським судом за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо суб'єктний склад сторін відповідного спору відповідає приписам статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; тут і далі - у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). При цьому нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а залучається до участі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Крім того, способом захисту цивільних прав та інтересів відповідно до пункту 2 частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є визнання правочину недійсним, проте виконавчий напис не є правочином у розумінні частини першої статті 202 ЦК України. У січні 2018 року ФГ "Ранет" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просило скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що право на оскарження нотаріальної дії або відмови в її вчиненні, а також нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. За правилами цивільного судочинства, як спір про право цивільне, в позовному провадженні розглядаються спори за позовами про оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії. На думку ФГ "Ранет", апеляційним судом порушено правила суб'єктної юрисдикції, оскільки нотаріус не є суб'єктом владних повноважень чи юридичною особою, а тому не може бути учасником судового процесу у порядку господарського чи адміністративного судочинства; на справи за позовами щодо нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні поширюються загальні правила цивільного процесуального законодавства. Також у скарзі зазначено, що нотаріусом порушена процедура повідомлення боржника до вчинення виконавчого напису, стягнута відповідачем заборгованість не є безспірною. Підставою оскарження виконавчого напису може бути як порушення нотаріусом процедури вчинення напису, так і неправильність вимог боржника. Вчинення нотаріусом виконавчого напису є окремим, самостійним способом захисту цивільних прав та інтересів, що врегульовано статтями 2, 15, 16 ЦК України. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 червня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 серпня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена частково. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). За положеннями статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За пунктом 1 частини першої статті 2 зазначеного Кодексу господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Суди встановили, що боржник ФГ "Ранет" порушило зобов'язання за кредитним договором N 03-ЮО-15КЛ, укладеним 31 липня 2015 року між ним та ПАТ "КБ "Хрещатик", у зв'язку з чим утворилася заборгованість у розмірі 30 658,74 доларів США та 71 389,31 грн. 16 грудня 2016 року приватний нотаріус вчинив виконавчий напис з метою погашення вказаної кредитної заборгованості ФГ "Ранет" перед ПАТ "КБ "Хрещатик". В обґрунтування позовних вимог боржник зазначив, що у момент вчинення виконавчого напису заборгованість не була безспірною, а банком не надано приватному нотаріусу таких доказів. Відповідно до статті 87 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі? Закон N 3425-XII) для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. За статтею 88 Закону N 3425-XII нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями? не більше одного року. Постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року N 1172 затверджено Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Згідно з пунктом 1 вказаного Переліку для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Згідно зі статтею 50 Закону N 3425-XII нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, права та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. У позовній заяві ФГ "Ранет" йдеться про порушення порядку вчинення виконавчого напису нотаріусом. Разом із тим способом захисту порушеного права позивача є визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. У порядку цивільного судочинства розглядаються вимоги про оскарження дій нотаріуса лише у разі відсутності спору про право між сторонами правочину, на виконання якого вчинено напис. ПАТ "КБ "Хрещатик", яке залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, подало до суду першої інстанції заперечення, у яких звертало увагу суду, що фактично спір у справі виник між двома юридичними особами (ФГ "Ранет" та ПАТ "КБ "Хрещатик") щодо наявності кредитної заборгованості, який має розглядатися в порядку господарського судочинства, тому просило закрити провадження у справі у зв'язку з порушенням судом суб'єктної юрисдикції (а. с. 55, 56). ПАТ "КБ "Хрещатик" зверталося з апеляційною скаргою на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 11 вересня 2017 року, яким позов ФГ "Ранет" про скасування виконавчого напису нотаріуса задоволено. Суд апеляційної інстанції, прийнявши цю апеляційну скаргу до розгляду і постановивши рішення про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у позові, підтвердив, що цим рішенням суду першої інстанції зачіпаються права банку. Спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом, якщо суб'єктний склад сторін відповідного спору відповідає приписам статті 1 ГПК України вирішуються господарським судом за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів. При цьому за змістом статей 1, 2, 18, 22, 27 ГПК України, статей 1, 3 Закону N 3425-XII нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а може бути залучений до участі в ньому як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. У цьому випадку позивач, який згідно зі статтею 1 Закону України від 19 червня 2003 року N 973-IV "Про фермерське господарство" у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, є юридичною особою, оспорює наявність заборгованості за укладеним ним з іншою юридичною особою - ПАТ "КБ "Хрещатик" кредитним договором, що підтверджує довідкою про відсутність заборгованості за кредитним договором від 31 липня 2015 року. Отже, перевірці підлягає як наявність заборгованості, так і дії кредитора про повідомлення про заборгованість і неналежні дії приватного нотаріуса, що, враховуючи суб'єктний склад такого спору, є спором, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, на що суд першої інстанції уваги не звернув, а апеляційний суд цих помилок не виправив. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне закрити провадження у справі. При цьому позивачу слід роз'яснити про його право на судовий захист у встановленому господарським процесуальним законом порядку. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від наведених у касаційній скарзі доводів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року суд своє ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 11 вересня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 259, 268, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Ранет" задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 11 вересня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року скасувати. Провадження у справі за позовом Фермерського господарства "Ранет" до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Легкого Вадима Володимировича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Хрещатик", про скасування виконавчого напису нотаріуса - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 6 грудня 2013 року за заявою товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Кредитні ініціативи» приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на нерухоме майно – квартиру АДРЕСА 1, що була передана нею, позивачкою, в іпотеку банку на забезпечення зобов’язань за кредитним договором від 28 грудня 2007 року, укладеним нею із ВАТ «Сведбанк». Позивачка просила визнати зазначений виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню. В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначала, що існує судове рішення, постановлене в справі за позовом банку до неї, про стягнення заборгованості за кредитним договором, при цьому жодних правочинів із ТОВ «Кредитні ініціативи» вона не укладала, а тому при вчиненні виконавчого напису нотаріус порушив чинне законодавство. Під час розгляду справи позивачка доповнила обґрунтування позову та посилалась також на те, що виконавчий напис нотаріус вчинив без перевірки чи є ТОВ «Кредитні ініціативи» належним кредитором у зобов’язанні щодо неї, позивачки, заборгованість, зазначена у виконавчому написі, на момент його вчинення була спірною, в результаті вчинення нотаріусом виконавчого напису її, ОСОБА_1, двічі притягнуто до відповідальності. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 16 грудня 2014 року позов задоволено. Постановлено визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 6 грудня 2013 року та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР 1. В апеляційному порядку справа судами розглядалась неодноразово. Останнім рішенням апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат», постанови Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 року «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса», а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Кредитні ініціативи» - ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, рішення в якій переглядаються, суд встановив, що 28 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі – ВАТ «Сведбанк»), яке є правонаступником акціонерного комерційного банку «ТАС – Комерцбанк» (АКБ «ТАС - Комерцбанк»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР 2, за умовами якого ОСОБА_1 було надано кредит у розмірі 120 000 доларів США. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 28 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та АКБ «ТАС-Комерцбанк» було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА 1. ОСОБА_1 порушила свої зобов’язання за кредитним договором і ПАТ «Сведбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_4, її поручителя, про стягнення заборгованості за цим договором. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14 червня 2012 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_4 на користь ПАТ «Сведбанк» заборгованість за кредитним договором від 28 грудня 2007 року в розмірі 148 268, 13 доларів США та 195 929 грн. 28 коп. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк», яке є правонаступником ВАТ «Сведбанк», АКБ «ТАС – Комерцбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» був укладений договір факторингу і в той же день, 28 листопада 2012 року, між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» був укладений договір факторингу, за умовами яких клієнт відступає фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, зазначеними у реєстрі заборгованості боржників та у переліку кредитних договорів та договорів забезпечення. До зазначеного реєстру включено кредитний договір НОМЕР 2 від 28 грудня 2007 року. За заявою ТОВ «Кредитні ініціативи» приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 6 грудня 2013 року вчинив виконавчий напис, відповідно до якого запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно – квартиру АДРЕСА 1, що належить на праві власності ОСОБА_1, та за рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна, задовольнити вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 у розмірі 1 493 821 грн. 67 коп. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачка отримала вимогу ТОВ «Кредитні ініціативи» про необхідність погашення боргу, яку не виконала, а нотаріусу для вчинення виконавчого напису були надані документи, що підтверджують безспірність заборгованості, тому він правомірно, з дотриманням вимог чинного законодавства, вчинив виконавчий напис і звернув стягнення на предмет іпотеки. Апеляційний суд зазначив, що заборгованість за кредитом, на погашення якої за виконавчим написом звернуто стягнення на предмет іпотеки, має відмінність лише розміром заборгованості за процентами. Збільшення розміру заборгованості в цій частині згідно з поясненнями ТОВ «Кредитні ініціативи» сталося в зв’язку з тим, що після ухвалення рішення суду в 2012 році кредит позичальником не погашався. У наданих Верховному Суду України для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 15 грудня 2016 року, постановленій у справі за позовом про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, суд касаційної інстанції, застосувавши статті 87, 88 Закону України «Про нотаріат», виходив з того, що не підлягає виконанню виконавчий напис нотаріуса, якщо на час його вчинення між сторонами існував спір щодо розміру заборгованості по кредиту, а саме коли на час вчинення нотаріусом виконавчого напису у суді розглядалася справа про стягнення кредитної заборгованості і на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису заочне рішення суду про солідарне стягнення із боржників на користь банку кредитної заборгованості вже набрало законної сили; - від 1 грудня 2016 року суд касаційної інстанції залишив без змін ухвалені судами рішення про задоволення позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Суд погодився з висновками про те, що в цій справі нотаріус при вчиненні виконавчого напису порушив приписи підпункту 2.3. Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5; - від 23 вересня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення місцевого суду, яким позов задоволено та визнано виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, виходив із того, що визначена у виконавчому написі сума заборгованості не є безспірною, якщо між боржником та банком в суді вже існував спір з цього приводу; - від 8 квітня 2015 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими позов задоволено та визнано виконавчий напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, виходив з того, що виконавчий напис було вчинено при відсутності безспірності заборгованості боржника, оскільки частина заборгованості вже була стягнута рішенням суду від 27 грудня 2011 року, що само по собі свідчить про існування раніше спору щодо заборгованості; - від 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено позов про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, виходив із того, що вчиняючи виконавчий напис, нотаріус повинен врахувати та перевірити факт безспірності заборгованості, перевірити чи входить в перелік безспірних заборгованостей та заборгованість, щодо якої вчиняється виконавчий напис, і чи була така заборгованість за договором; - від 14 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що виконавчий напис може бути вчинений нотаріусом лише після перевірки безспірності заборгованості. Розмір заборгованості не є безспірним, якщо банк не надав доказів на підтвердження розміру заборгованості боржника, зазначеного у виконавчому написі, доказів на підтвердження своєчасного повідомлення боржника про наявність цієї заборгованості та про відповідні розрахунки, а також у разі, якщо розмір заборгованості оспорюється позичальником у суді; - від 12 лютого 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що Законом України «Про нотаріат» і Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачено обов’язкову вимогу встановлення безспірності боргу не лише як факту, а й встановлення суми заборгованості з метою захисту прав боржника у випадку не співмірності заявлених кредитором вимог та фактично встановленого розміру заборгованості. Про існування спору про право на час вчинення виконавчого напису свідчить судовий спір про стягнення кредитної заборгованості, а також збільшення у заяві про вчинення виконавчого напису розміру заборгованості в порівнянні з розміром, зазначеним у судовому рішенні про стягнення заборгованості. Крім того, на підтвердження передбаченої пунктом 4 статті 355 ЦПК України підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_1 надала для порівняння постанову Верховного Суду України від 4 березня 2015 року в справі № 6-27цс15, в якій викладено наступний правовий висновок. Відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса» для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. Зміст наданих ОСОБА_1 для порівняння рішень суду касаційної інстанції, крім ухвали від 1 грудня 2016 року, свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат». Невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права – не вбачається. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. При цьому, відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першої статті 1 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (далі – Закон «Про нотаріат») нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі – Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок). Вчинення нотаріусом виконавчого напису – це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій. Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень – письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі – Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій. При цьому стаття 50 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти наступних висновків. Вчинення нотаріусом виконавчого напису – це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов’язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису – надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов’язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника – це обов’язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками – наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Захист прав боржника в процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається в спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку, – шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов’язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З огляду на наведене та з урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Зокрема, спростовує безспірність заборгованості боржника той факт, що на час вчинення нотаріусом виконавчого напису в суді розглядається по суті спір щодо розміру цієї заборгованості (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 4 березня 2015 року в справі № 6-27цс15, від 11 березня 2015 року в справі № 6-141цс14). Проте не свідчить про наявність спору щодо заборгованості лише та обставина, що у виконавчому написі зазначена більша сума заборгованості, ніж у повідомленні, надісланому стягувачем боржнику в процедурі звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 травня 2015 року в справі № 6-158цс15). Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. У справі, рішення в якій переглядаються, суди встановили, що спір про стягнення заборгованості за кредитним договором від 28 грудня 2007 року, укладеним між ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк», за позовом банку до ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розглядався в суді. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14 червня 2012 року позов банку задоволено й постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_4 на користь ПАТ «Сведбанк» заборгованість по кредиту в розмірі 115 563 доларів США, заборгованість по процентах у сумі 32 705, 13 доларів США та 195 929 грн. 28 коп. пені. Зазначене рішення суду не оскаржувалося та набрало законної сили 25 червня 2012 року. Виконавчий напис нотаріус вчинив 6 грудня 2013 року. Оскільки станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису справа за позовом ПАТ «Сведбанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_4 вже була розглянута судом по суті з ухваленням судового рішення, яке набрало законної сили, спору в суді з приводу заборгованості ОСОБА_1 станом на 6 грудня 2013 року не існувало. Отже відсутні підстави вважати, що рішення суду касаційної інстанції в справі, яка переглядаються, не відповідає висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, викладеному у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 року в справі № 6-27цс15. Разом із тим, в обґрунтування позову ОСОБА_1, крім іншого, посилалася також на те, що вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи», зазначені в заяві про вчинення виконавчого напису, неправомірні. Зокрема, ОСОБА_1 не погоджувалася з розміром процентів за користування кредитом, який зазначений у виконавчому написі нотаріуса як безспірна заборгованість, зі строком їх нарахування. Позивач також зазначала, що в порушення статті 87 Закону України «Про нотаріат», підпунктів 3.1, 3.4 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріус вчинив виконавчий напис, хоча з дня виникнення права вимоги минуло більше трьох років. Апеляційний суд установив, що розмір заборгованості по процентах за користування кредитом, зазначений у виконавчому написі нотаріуса, є більшим від розміру цієї заборгованості, вказаного в рішенні Деснянського районного суду м. Києва від 14 червня 2012 року. Установивши такий факт, апеляційний суд послався на пояснення відповідача про те, що підставою збільшення розміру заборгованості став факт невиконання ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором і після ухвалення судом рішення. Проте ці пояснення ТОВ «Кредитні ініціативи» суд прийняв без перевірки розрахунків заборгованості ОСОБА_1, хоча вона заявляла суду про неправильний розрахунок відповідачем процентів за користування кредитом і про те, що в цій частині вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» неправомірні. Мотивів, із яких апеляційний суд не прийняв до уваги ці доводи позивача, в рішенні не наведено. При цьому, аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (наприклад, рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес. Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов’язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що доводи ОСОБА_1 щодо неправильного розрахунку розміру процентів за користування кредитом, який був поданий ТОВ «Кредитні ініціативи» нотаріусу для вчинення виконавчого напису, є важливими і такими, що можуть прямо вплинути на результат розгляду справи, а тому не можна погодитися з відсутністю в рішенні апеляційного суду будь-яких аргументів стосовно відмови в прийнятті судом цих доводів позивачки. Отже в справі, рішення в якій переглядаються, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, - статті 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та відповідні їм норми Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій у поєднанні зі статтями 15, 16, 18 ЦК України, статтею 50 Закону України «Про нотаріат», але не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування цих норм та вирішення спору. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату в цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення. Крім того, ухвалюючи рішення, апеляційний суд застосовував до спірних правовідносин норми Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5, хоча ця Інструкція не діяла на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису 6 грудня 2013 року. Вона втратила чинність згідно з наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 у зв’язку із затвердженням Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-887цс17 З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису. Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Зокрема, спростовує безспірність заборгованості боржника той факт, що на час вчинення нотаріусом виконавчого напису в суді розглядається по суті спір щодо розміру цієї заборгованості. Проте не свідчить про наявність спору щодо заборгованості лише та обставина, що у виконавчому написі зазначена більша сума заборгованості, ніж у повідомленні, надісланому стягувачем боржнику в процедурі звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису. Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 5 липня 2017 року № 6-887цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2E99E9C297FBC8C2C225815B0030EE96

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 320/8269/15-ц Провадження N 14-83цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" (далі - ТОВ "Порше Мобіліті"), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хижняк Андрій Миколайович, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Маловічко С.В., Кочеткової І.В., Кримської О.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Хижняка А.М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ТОВ "Порше Мобіліті", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Хижняка А.М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Позивач указував на те, що 07 липня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хижняк А.М. вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на належний йому транспортний засіб, переданий ним у заставу відповідачу для задоволення за рахунок коштів, отриманих від його реалізації, вимог у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року. При цьому ОСОБА_3 зазначив, що заборгованість, вказана у згаданому виконавчому написі на момент його вчинення, була спірною, оскільки обчислена у гривневому еквіваленті за курсом долара США, без урахування тих фактів, що кредит він отримував у національній валюті та, що Національний банк України не видавав ТОВ "Порше Мобіліті" генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій та індивідуальну ліцензію на використання іноземної валюти, у зв'язку із чим позивач також оскаржив у судовому порядку й укладений 24 квітня 2013 року з ТОВ "Порше Мобіліті" кредитний договір. При цьому, ОСОБА_3 зауважив, що не отримував вимоги від ТОВ "Порше Мобіліті" про дострокове погашення усієї суми заборгованості за кредитним договором, зазначеної у спірному виконавчому написі, крім того відповідач як обтяжувач не зареєстрував у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Реєстр) відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Позивач просив визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис N 947, вчинений 07 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняком А.М., про звернення стягнення на транспортний засіб марки "Volkswagen", модель "Polo", номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2, 2013 року випуску, колір синій, реєстраційний номер НОМЕР_1, що передано ним у заставу ТОВ "Порше Мобіліті" для задоволення за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, вимог у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Виконавчий напис N 947, виданий 07 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняком А.М., про звернення стягнення на згаданий вище транспортний засіб марки "Volkswagen", що на праві власності належить ОСОБА_3 та переданий ним для задоволення вимог ТОВ "Порше Мобіліті" за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року, визнано таким, що не підлягає виконанню. Рішення місцевого суду мотивовано тим, що вказана у виконавчому написі сума заборгованості за кредитним договором не є безспірною, оскільки нарахована ТОВ "Порше Мобіліті", виходячи з курсу гривні до іноземної валюти всупереч умовам кредитного договору, який до того ж оспорюється ОСОБА_3 у суді. Крім того, немає підтвердження отримання позивачем вимоги про дострокову сплату кредитної заборгованості в зазначеному у спірному виконавчому написі розмірі, у тому числі й за рахунок звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, як і здійснення реєстрації цих відомостей у Реєстрі, що свідчить про недотримання обтяжувачем позасудового порядку звернення стягнення на предмет застави та суперечить вимогам статей 24, 26, 27 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (далі - Закон N 1255-IV). Вказані обставини суд першої інстанції вважав достатніми підставами для задоволення позову ОСОБА_3. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 рокускасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що наявне зворотне повідомлення про вручення поштового відправлення хоча й без підпису позивача, однак свідчить про отримання останнім 09 червня 2015 року вимоги ТОВ "Порше Мобіліті"; відмінність розміру заборгованості за кредитним договором, зазначеної у виконавчому написі, від указаної в повідомленні у бік зменшення з огляду на обумовлений сторонами її розміру цілому та щомісячні обов'язкові платежі зокрема, в еквіваленті іноземної валюти - долара США до національної валюти - гривні, полягає у зміні офіційного валютного курсу, а збільшення її розміру відбулося у зв'язку з нарахуванням штрафу за недотримання ОСОБА_3 умов цього договору, що не вказує на його спірність; до заяви ТОВ "Порше Мобіліті" надало нотаріусу всі необхідні для вчинення виконавчого напису документи. Крім того, апеляційний суд вважав, що пред'явлення ОСОБА_3 до суду позову про визнання кредитного договору недійсним уже після вчинення спірного виконавчого напису на його законність не впливає та правового значення при вирішенні питання про визнання цього документа таким, що не підлягає виконанню, не має. В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції зазначив, що ТОВ "Порше Мобіліті" як фінансова установа має право вимагати від позивача сплату суми заборгованості за кредитним договором у гривнях з урахуванням зміни валютного курсу, що не потребує наявності у відповідача генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, а період виникнення заборгованості не перевищує трьох років. Таким чином, суд апеляційної інстанції визнав наведені в апеляційній скарзі ТОВ "Порше Мобіліті" доводи обґрунтованими, у зв'язку із чим зробив висновок про відсутність порушень вимог законодавства під час вчинення нотаріусом спірного виконавчого напису. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року, в якій посилався на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і просив його скасувати, а рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року залишити в силі. Наведені в касаційній скарзі доводи Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивовано тим, що під час вирішення справи суд апеляційної інстанції не врахував, що зазначена у виконавчому написі нотаріуса сума заборгованості є спірною у зв'язку з обчисленням її відповідачем з урахуванням курсу долара США до гривні, хоча кошти за кредитним договором позивач отримав у національній валюті, а генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій та індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти у ТОВ "Порше Мобіліті" немає; повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання з указаною в ньому сумою загального розміру невиконаної вимоги (237 976,94 грн), що зазначена у спірному виконавчому написі нотаріуса, позивач не отримував і повідомлення про вручення поштового відправлення не підписував, а відомості про реєстрацію такого відправлення у відділенні поштового зв'язку взагалі відсутні; сума заборгованості, зазначена в повідомленні від 19 травня 2015 року, відрізняється від указаної в оспорюваному виконавчому написі. Крім того, у касаційній скарзі заявник зауважив, що ТОВ "Порше Мобіліті" як обтяжувач, незважаючи на вимоги частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV свого обов'язку щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не виконало, а також що виконавчий напис від 07 липня 2015 року інформації про строк, за який здійснюється стягнення, не містить. 20 грудня 2016 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою. У лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ТОВ "Порше Мобіліті" на касаційну скаргу, у яких зазначено, що розрахунок суми заборгованості відповідає умовам укладеного від 24 квітня 2013 року між товариством та ОСОБА_3 кредитного договору, у якому сторони погодили сплату коштів у рахунок погашення заборгованості з урахуванням обмінного курсу валют, що не суперечить вимогам законодавства, а невідповідність суми, зазначеної в повідомленні, сумі, вказаній у виконавчому написі, спричинило коливання курсу валют, що не свідчить про спірність розміру кредитної заборгованості; вимогу про дострокове повернення суми кредиту позивач отримав, однак дій, спрямованих на її виконання, не вчинив. За таких обставин ТОВ "Порше Мобіліті" вважало, що вчинило усі дії, обов'язкові для видачі виконавчого напису, та надало документи, визначені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року N 1172 (далі - Перелік N 1172); виконавчий документ містить усі необхідні реквізити, а посилання заявника на необхідність зазначення в ньому періоду за який провадиться стягнення кредитної заборгованості, є безпідставним, оскільки товариство як кредитор змінило строк виконання основного зобов'язання шляхом пред'явлення вимоги саме про повне дострокове погашення усієї заборгованості за кредитним договором, включаючи сплату процентів за весь час користування кредитними коштами і штрафні санкції за порушення його умов, а не за певний період, у зв'язку із чим касаційну скаргу ОСОБА_3 просило залишити без задоволення, а рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року - без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року справу призначено до розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. З указаної ухвали вбачається, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає, що спори про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, містять виключну правову проблему з огляду на наявність неоднакової правозастовчої практики в указаних справах. Зокрема, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду посилається як на приклад: - постанову Вищого господарського суду України від 16 січня 2017 року у справі N 910/29733/15, де зазначено, що Закон N 1255-IV не визначає порушення терміну реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження як підставу для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, а також указано, що позивач у встановленому процесуальному порядку не спростував належними та допустимими доказами тієї обставини, що сума заборгованості перед банком відрізняється від зазначеної у спірному виконавчому написі, з урахуванням суми боргу, визначеної у повідомленні-вимозі банку, та вартості предмета застави за спірним виконавчим написом. - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року у справі N 461/3895/16, де зроблено висновок про відсутність правових підстав для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, оскільки боржник не довів порушення своїх прав чи законних інтересів внаслідок відсутності у виконавчому написі вказівки про те, що обтяжувач до початку процедури звернення стягнення зареєстрував у Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. - постанову Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі N 923/299/16, у якій суд касаційної інстанції погодився з правильністю висновків судів попередніх інстанцій про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, з огляду на відсутність у матеріалах справи документів, які б свідчили про виконання обтяжувачем вимог частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV, у якій визначено, що обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року у справі N 755/13563/16-ц, де містяться аналогічні висновки про необхідність надання документів, які б свідчили про виконання обтяжувачем вимог частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV у якій визначено, що обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. - постанову суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі N 310/9293/15, де суд касаційної інстанції не погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про законність виконавчого напису нотаріуса без з'ясування того, чи встановлено безспірність вимог обтяжувача, чи дотримано було ним процедури повідомлення заставодержателя відповідно до вимог Закону України "Про заставу", а також із тих підстав, що розмір заборгованості, який заставодержатель запропонував погасити боржнику, відрізняється від розміру заборгованості, зазначеного в заяві на вчинення виконавчого напису, та виконавчому написі нотаріуса, тобто вказані суми не узгоджувалися з боржником та не були безспірними. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначає, що з наведених прикладів убачається, що суди по-різному застосовують як норми Закону N 1255-IV, так і правові норми щодо способів захисту в контексті визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Позиція Великої Палати Верховного Суду Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, тоді як ця довіра є важливим елементом держави, що керується принципом верховенства права (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Вінчіч та інші проти Сербії", заява N 44698/06). Право на справедливий суд, визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), також пов'язане з вимогами єдиного застосування закону. Розбіжності в тлумаченні правових норм можуть сприйматися як невід'ємна риса судової системи, що складається з певної мережі судів. Тобто різні суди можуть дійти неоднакових, але водночас раціональних та обґрунтованих висновків стосовно подібного юридичного питання, з подібними фактичними обставинами. Однак за певних обставин суперечливі рішення національних судів, особливо найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції. У цьому контексті треба проаналізувати: чи глибинні та довготривалі розбіжності в судовій практиці національних судів, чи національне право пропонує засоби для подолання таких розбіжностей, чи ці засоби застосовуються, і якщо застосовуються, то якими є наслідки (рішення ЄСПЛ у справі "Томіч та інші проти Чорногорії", заява N 18650/09, у справі "Шахін і Шахін проти Туреччини", заява N 13279/05). Верховний суд повинен забезпечувати єдність судової практики, щоб виправляти непослідовності та в такий спосіб підтримувати громадську довіру до судової системи (рішення ЄСПЛ "Альбу та інші проти Румунії", заява N 34796/09). Беручи до уваги відсутність єдності судової практики указаної категорії справ судів господарської та цивільної юрисдикції, а також наявність у кожній із цих юрисдикцій протилежних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, з метою забезпечення єдності правозастосовної практики як Верховним Судом, так і місцевими й апеляційними судами, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити про таке. Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України). Законом N 1255-IV визначено правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Пунктом 1 частини першої статті 21 Закону N 1255-IVдо забезпечувальних обтяжень належить застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 ЦК України, що виникає на підставі договору. За змістом статті 22 Закону N 1255-ІV обтяження може забезпечувати виконання боржником дійсної існуючої вимоги або вимоги, яка може виникнути в майбутньому. За рахунок предмета обтяження обтяжувач має право задовольнити свою вимогу за забезпеченим обтяженням зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій договором. Розмір забезпеченої обтяженням вимоги визначається на момент її задоволення і включає: 1) відшкодування витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги і зверненням стягнення на предмет обтяження; 2) сплату процентів і неустойки; 3) сплату основної суми боргу; 4) відшкодування збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов'язання або умов обтяження; 5) відшкодування витрат на утримання і збереження предмета обтяження. Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Відповідно до частини першої статті 590 ЦК Українизвернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом статті 20 Закону України "Про заставу" встановлено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. У частині першій статті 23 Закону N 1255-IVy редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин передбачено, що відповідно до забезпечувального обтяження обтяжувач має право в разі порушення боржником забезпеченого обтяженням зобов'язання або договору, на підставі якого виникло забезпечувальне обтяження, одержати задоволення своєї вимоги за рахунок предмета обтяження в черговості згідно із встановленим пріоритетом. Статтею 26 Закону N 1255-IV визначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, серед яких і реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса. Згідно із частиною першою статті 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Частиною першою статті 50 цього Закону визначено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Отже, можливість звернення стягнення на предмет застави передбачена як загальним Законом України "Про нотаріат", так і спеціальним - Законом N 1255-IV. При цьому частинами першою, третьою статті 24 Закону N 1255-IV установлено порядок звернення стягнення на предмет застави. Зокрема, звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. Така вимога узгоджується з частиною першою статті 27 Закону N 1255-IV, згідно з якою обтяжувач, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку, зобов'язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Тобто законодавець визначив, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача. У статті 27 Закону N 1255-IV передбачені вимоги до повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Це повідомлення повинне містити таку інформацію: 1) зміст порушення, вчиненого боржником; 2) загальний розмір не виконаної боржником забезпеченої обтяженням вимоги; 3) опис предмета забезпечувального обтяження; 4) посилання на право іншого обтяжувача, на користь якого встановлено зареєстроване обтяження, виконати порушене зобов'язання боржника до моменту реалізації предмета обтяження або до переходу права власності на нього обтяжувачу; 5) визначення позасудового способу звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, який має намір застосувати обтяжувач; 6) вимогу до боржника виконати порушене зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу протягом 30 днів з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Згідно зі статтею 28 Закону N 1255-IV якщо протягом 30 днів з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження зобов'язання боржника, виконання якого забезпечене обтяженням, залишається невиконаним і в разі якщо предмет забезпечувального обтяження знаходиться у володінні боржника, останній зобов'язаний на вимогу обтяжувача негайно передати предмет обтяження у володіння обтяжувача. До закінчення процедури звернення стягнення обтяжувач зобов'язаний вживати заходи щодо збереження відповідного рухомого майна згідно з вимогами, встановленими статтею 8 цього Закону. Закон N 1255-IV пов'язує подальші дії стягувача не лише з виконанням чи невиконанням боржником вимоги усунути порушення зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу, але й установлює відповідний строк для такого виконання - протягом 30 днів, та пов'язує початок спливу цього строку з моментом реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а отже, і подальших дій зі звернення стягнення на предмет застави. Тобто ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють вчинення нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави. Порядок ведення Реєстру та внесення відомостей до нього врегульовано статтею 42 Закону N 1255-IV, згідно з якою держателем Реєстру є уповноважений центральний орган виконавчої влади. До Реєстру вносяться, зокрема, відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Частиною четвертою статті 43 Закону N 1255-IV визначено, що відомості про звернення стягнення на предмет обтяження згідно зі статтею 24 цього Закону реєструються держателем або реєстратором Реєстру на підставі заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України або індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та посилання на звернення стягнення на предмет обтяження. Порядок ведення Реєстру затверджено постановою Кабінету Міністрів Українивід 05 липня 2004 року N 830 (далі - Порядок N 830). Пунктом 4 Порядку N 830 визначено, що державна реєстрація відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження проводиться шляхом внесення до Реєстру запису. У пункті 5 Порядку N 830 передбачено, що державна реєстрація приватних обтяжень рухомого майна проводиться будь-яким нотаріусом або його помічником, які відповідно до законодавства отримали ідентифікатор доступу до Реєстру, а також адміністратором Реєстру та його філіями на підставі відповідного договору. А у пункті 6 цього Порядку вказано, що заяву про виникнення, зміну, припинення обтяжень, а також про звернення стягнення на предмет обтяження (далі - заява) у паперовій формі підписує обтяжувач, справжність підпису якого нотаріально засвідчується (крім випадків подання заяви щодо публічних обтяжень та випадків подання заяви нотаріусу, яким безпосередньо вчинено дію, спрямовану на виникнення, зміну, припинення обтяження, а також на звернення стягнення на предмет обтяження). Процедуру вчинення виконавчого напису врегулювано у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року N 296/5 (далі - Порядок N 296/5). Для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява (підпункт 2.1пункту 2 глави 16 розділу ІІПорядку N 296/5), а нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем, передбачені Переліком N 1172, та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року (стаття 88 Закону України "Про нотаріат", підпункти 3.1, 3.2 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5). Підпунктом 3.5 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5 передбачено, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у Переліку N 1172, а якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус має право витребувати їх у стягувача, а якщо для вчинення виконавчого напису, крім документа, що встановлює заборгованість, необхідно подати й інші документи, зазначені в цьому Переліку, то вони до виконавчого напису не приєднуються, а залишаються у матеріалах нотаріальної справи (підпункт 2.2 пункту 2 та підпункт 3.6 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5). Разом з тим, відсутність у Законі України "Про нотаріат" та в Порядку N 296/5 вимоги до нотаріуса провести перевірку дотримання стягувачем норм спеціального Закону N 1255-IV щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та спливу тридцятиденного строку з моменту реєстрації не свідчить про можливість невиконання нотаріусом цих вимог, оскільки в разі розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо його скасовано виданим пізніше загальним актом. Тобто, в цьому випадку необхідно дотримуватися вимог Закону N 1255-IV. Встановлення нотаріусом на стадії відкриття нотаріального провадження, що заява стягувача не містить такої інформації або стягувач не надав необхідних документів, що підтверджують зазначені обставини, перешкоджає вчиненню нотаріусом виконавчого напису. При цьому неподання стягувачем на вимогу нотаріуса на стадії підготовки до вчинення нотаріального провадження доказів реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави є підставою для відмови у вчиненні нотаріальної дії на підставі пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про нотаріат", а невчинення нотаріусом дій щодо вжиття заходів про витребування від обтяжувача згаданої інформації та документів на її підтвердження і, як наслідок, вчинення виконавчого напису без таких документів вказує на незаконність нотаріальної дії як виконаної без усіх необхідних даних. У зв'язку з викладеним Велика Палата Верховного Суду вважає, що факт недотримання стягувачем положень частини третьої статті 24 та частини першою статті 27 Закону N 1255-IV і нездійснення ним до вчинення виконавчого напису реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження є достатньою правовою підставою для визнання за рішенням суду виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання визначення судами безспірності суми заборгованості під час розгляду справ про оскарження законності вчинення нотаріусом виконавчого напису, вже досліджене Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі N 6-158цс15 зазначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком N 1172, нотаріус під час вчинення виконавчого напису не встановлює права та обов'язки учасників правовідносин, а лише перевіряє наявність необхідних документів. У постанові Верховного Суду України від 04 березня 2015 року у справі N 6-27цс15 зазначено, що наявність спору про розмір заборгованості у суді на час вчинення виконавчого напису спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі N 6-141цс14 та від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17. Так, у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17 міститься правовий висновок про те, що суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком N 1172. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. У цій постанові також зазначено, що законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлює суд відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що сам по собі факт подання стягувачем відповідних документів нотаріусу не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого (постанова Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17). При цьому лише та обставина, що у виконавчому написі зазначено більшу суму заборгованості за кредитом, ніж у повідомленні, не свідчить про наявність спору про розмір заборгованості (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі N 6-158цс15). Під час розгляду справ такої категорії суд перевіряє право стягувача на вчинення вказаної дії, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій нотаріуса та встановлює той факт, чи дійсно розмір заборгованості, що підлягає стягненню, у тому числі розмір процентів, неустойки (штрафу, пені), якщо такі належать до стягнення, відповідає сумі, вказаній у виконавчому документі, та залежно від встановленого ухвалює рішення про відмову чи задоволення позову. Щодо суті позовних вимог про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, то Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи повноваження суду касаційної інстанції з перегляду рішення суду апеляційної інстанції за касаційною скаргою ОСОБА_3, перевіривши наведені в ній доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 24 квітня 2013 року між ОСОБА_3 та ТОВ "Порше Мобіліті" укладено кредитний договір, за умовами якого позивач отримав 114 940, 06 грн (в еквіваленті 14 110,00 доларів США) та додатково 35 158,15 грн (в еквіваленті 4 316,00 доларів США) строком на 60 місяців на умовах сплати 9,90 % за користування кредитними коштами та 2,50 % разової комісії за надання кредиту (т. 1, а. с. 8). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 26 квітня 2013 року сторони уклали договір застави транспортного засобу, предметом якого є належний ОСОБА_3 автомобіль марки "Volkswagen", модель "Polo", кузов N НОМЕР_2, об'єм двигуна 1 598 куб. см, 2013 року випуску (т. 1, а. с. 9-12, 12 зворот). У зв'язку з порушенням позивачем умов кредитного договору та існування простроченої заборгованості, ТОВ "Порше Мобіліті" зазначило, що направило боржнику повідомлення від 19 травня 2015 року про дострокове повернення кредиту та сплату заборгованості, у якому заборгованість позивача становить 229 953,32 грн. у тому числі: дострокове повернення невиплаченої суми кредиту в розмірі 9 060,60 доларів США (в еквіваленті 196 388,51 грн згідно з обмінним курсом), несплачені чергові платежі (прострочені відсотки та прострочена сума основного боргу) в розмірі 29 356,89 грн та штрафні санкції відповідно пункту 8.3 договору в розмірі 4 207,92 грн. а також штраф у розмірі 20 % від суми кредиту, що складає 22 988,01 грн. Цим повідомленням позичальника попереджено, що у випадку неповернення суми кредиту та несплати заборгованості протягом 30 календарних днів з дати одержання цієї вимоги кредит та заборгованість будуть стягнуті примусово, у тому числі за рахунок заставленого автомобіля (т. 1, а. с. 75). Згідно з наявною у матеріалах справи фотокопією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення позивач його отримав 09 червня 2015 року (т. 1, а. с. 76). Оскільки ОСОБА_3 у визначені кредитором строки заборгованості не сплатив, 03 липня 2015 року ТОВ "Порше Мобіліті" звернулося до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису, у якій зазначено: суму дострокового погашення кредиту в розмірі 9 060,60 доларів США (в еквіваленті 190 499,12 грн за обмінним курсом), несплачені чергові платежі в розмірі 20 865,66 грн. штраф згідно з пунктом 8.3 кредитного договору в розмірі 3 624,15 грн. а також штраф у сумі 22 988,01 грн у зв'язку з невиконанням вимоги від 19 травня 2015 року, а всього 237 976, 94 грн (т. 1, а. с. 51). Крім того, суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ "Порше Мобіліті" до вищевказаної заяви надало нотаріусу документи згідно з Переліком N 1172, зокрема: оригінал кредитного договору від 24 квітня 2013 року, оригінал договору застави від 26 квітня 2013 року та вимогу про дострокове повернення кредиту, докази направлення та отримання цієї вимоги боржником. Зазначені обставини в частині отримання повідомлення про дострокове повернення кредиту позивач оспорював. 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис, яким зобов'язано звернути стягнення на транспортний засіб марки "Volkswagen", модель "Polo", номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2, 2013 року випуску, колір синій, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить на праві власності ОСОБА_3, згідно із договором застави від 26 квітня 2013 року для задоволення за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, запропоновано задовольнити вимоги ТОВ "Порше Мобіліті" на суму 237 976,94 грн (т. 1, а. с. 129). 17 липня 2015 року ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві відкрив виконавче провадження за спірним виконавчим написом від 07 липня 2015 року (т. 1, а. с. 13, 13 зворот). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 указав на спірність суми, визначеної відповідачем у виконавчому написі від 07 липня 2015 року, оскільки позивач звертався до відповідача зі зверненнями (заявами) щодо перегляду умов кредитування, зміни валюти кредитування (конвертації в гривню за взаємовигідним курсом) та зміни графіку платежів (т. 1, а. с. 15, 16). Крім того, позивач на підтвердження вказаних підстав зазначив про те, що в провадженні Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області перебуває справа за його позовом до ТОВ "Порше Мобіліті" про порушення прав споживача (N 320/6620/15-ц), предметом якої є кредитний договір від 24 квітня 2013 року, у зв'язку з невиконанням якого приватним нотаріусом вчинено спірний виконавчий напис; в указаній справі призначено судову економічну експертизу (т. 1, а. с. 17-22, 23, 23 зворот, 130-132). Ці обставини суд першої інстанції визнав такими, що свідчать про спірність суми кредитної заборгованості та порушення порядку звернення стягнення на предмет застави. Переглядаючи рішення місцевого суду та вказуючи на законність (безспірність) визначеного у виконавчому написі розрахунку заборгованості, суд апеляційної інстанції керувався тим, що на момент вчинення приватним нотаріусом спірної нотаріальної дії (07 липня 2015 року) в суді не існувало спору щодо розміру заборгованості за кредитним договором від 24 квітня 2013 року, оскільки з позовною заявою про оспорення цього правочину ОСОБА_3 до суду звернувся лише 30 липня 2015 року. Крім того, сам по собі факт звернення позивача до ТОВ "Порше Мобіліті" та відповідь кредитора від 22 жовтня 2014 року, у якій міститься пропозиція щодо підписання додаткової угоди до договору з метою зменшення щомісячних платежів, жодним чином не спростовує висновку апеляційного суду про безспірність заборгованості боржника. Суд апеляційної інстанції, зазначаючи про правильність визначення суми кредитної заборгованості ОСОБА_3, з огляду на курс іноземної валюти - долара США до національної валюти - гривні, обґрунтовано послався на погоджені сторонами основні умови укладеного між ними кредитного договору від 24 квітня 2013 року. Крім того, у зв'язку з наявністю у ТОВ "Порше Мобіліті" свідоцтва про реєстрацію цього товариства як фінансової установи від 02 липня 2009 року воно має право надавати фінансові послуги, в тому числі й ОСОБА_3 за кредитним договором від 24 квітня 2013 року. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в цьому випадку посилання позивача на обчислення заборгованості в еквіваленті до обмінного курсу гривні до долара США у Публічному акціонерному товаристві "Креді Агріколь Банк" (далі - ПАТ "Креді Агріколь Банк") як на порушення вимог чинного законодавства не є обґрунтованим, оскільки загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК України, серед яких, зокрема, свобода договору. За змістом положень статей 626, 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України). Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. У кредитному договорі від 24 квітня 2013 року, укладеному між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3, зазначено, що усі платежі за кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквіваленту суми кредиту в доларах США, визначеному до курсу ПАТ "Креді Агріколь Банк". Велика Палата Верховного Суду вважає, що кредитний договір не є предметом спору в указаній справі, а також виходить із встановленого статтею 204 ЦК України принципу презумпції правомірності правочину, оскільки рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 травня 2016 року у справі N 320/6620/15 у задоволенні позову ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті" відмовлено, а згідно з даними з Єдиного реєстру судових рішень ухвалою від 07 липня 2016 року Апеляційного суду Запорізької області (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58839555), а також ухвалою від 24 травня 2017 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67004491) вказане рішення місцевого суду залишено без змін. ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо законності вчинення приватним нотаріусом виконавчого напису від 07 липня 2015 року з огляду на таке. Як убачається з позовної заяви, позивач також оспорював у судовому засіданні обставини щодо направлення йому та отримання безпосередньо ним повідомлення про дострокове повернення кредиту та попередження про звернення стягнення на предмет застави від 19 травня 2015 року, у зв'язку із чим у справі за його клопотанням Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області призначив судову почеркознавчу експертизу. На неодноразові вимоги суду оригінал згаданого поштового відправлення відповідач не надав, а тому експертизу неможливо було провести у зв'язку із відсутністю об'єкта дослідження. Суди попередніх інстанцій по-різному визнавали факт, для з'ясування якого експертиза була призначена. При цьому суд апеляційної інстанції, вважаючи достатніми доказами отримання копії повідомлення про вручення поштового відправлення без особистого підпису отримувача, не врахував, що таке повідомлення всупереч пункту 106 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року N 270, є неналежним доказом, оскільки в ньому немає підпису отримувача. При цьому, маючи підтвердження ухилення відповідача від надання оригіналу бланка повідомлення, про що зазначено в рішенні суду першої інстанції, апеляційний суд визнав указаний факт всупереч статті 146 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи, не встановивши інших обставин, не навівши доводів на спростування висновку суду першої інстанції, фактично безпідставно переоцінивши доказ. Крім того, суд апеляційної інстанції, вказуючи на законність вчинення нотаріусом оспорюваної дії, залишив поза увагою обставину звернення позивача із цим позовом та вказану ним правову підставу для визнання спірного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, як невнесення відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та їх відсутність у Реєстрі, та не надав їй жодної правової оцінки. Також апеляційний суд не врахував, що звернення стягнення на предмет застави пов'язується саме з реєстрацією у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження та сплив тридцятиденного строку для добровільного виконання боржником свого зобов'язання. Приватний нотаріус не перевірив реєстрації стягувачем у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, не врахував, що звернення стягнення на предмет застави може бути розпочате лише в разі невиконання боржником свого зобов'язання протягом тридцяти днів з дня реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, оскаржуване рішення апеляційного суду - скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі, оскільки суд правильно вирішив спір, а правильне по суті і законне рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Статтею 26 Закону N 1255-IV визначено види позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, серед яких і реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса. Згідно із частиною першою статті 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Отже, можливість звернення стягнення на предмет застави передбачена як загальним Законом України "Про нотаріат", так і спеціальним - Законом N 1255-IV. При цьому частинами першою, третьою статті 24 Закону N 1255-IV встановлено порядок звернення стягнення на предмет застави. Зокрема, звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. Така вимога узгоджується із частиною першою статті 27 Закону N 1255-IV, згідно з якою обтяжувач, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку зобов'язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Тобто законодавець визначив, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача. Закон N 1255-ІVпов'язує можливість звернення стягнення на предмет застави не лише з виконанням чи невиконанням боржником вимоги усунути порушення зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу, але й встановлює відповідний строк для такого виконання - протягом 30 днів, та пов'язує початок спливу вказаного строку з моментом реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а отже, і подальших дій зі звернення стягнення на предмет застави. Тобто ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення запеченого обтяженням зобов'язання, реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють вчинення нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави. Відсутність у Законі України "Про нотаріат" та в Порядку N 296/5 вимоги до нотаріуса провести перевірку дотримання стягувачем норм спеціального Закону N 1255-IV щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та спливу тридцятиденного строку з моменту такої реєстрації не свідчить про можливість невиконання нотаріусом цих вимог, оскільки при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо його не скасовано виданим пізніше загальним актом. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 413, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року скасувати, рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Постанова Іменем України 23 січня 2018 року м. Київ справа № 310/9293/15 провадження № 61-154 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя - доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог 1 - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ХижнякАндрій Миколайович, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог 2 - відділ державної виконавчої служби Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області у складі судді Троценко Т. А., від 18 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області у складі колегії суддів: Дзярука М. П., Крилової О. В., Трофимової Д. А., від 11 травня 2016 року В С Т А Н О В И В : У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» (далі - ТОВ «Проше Мобіліті»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хижняк Андрій Миколайович, відділ державної виконавчої служби Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Позовна заява мотивована тим, що 03 липня 2013 року між нею та ТОВ «Порше Мобіліті» було укладено кредитний договір № 50009541, за яким вона отримала кредит в розмірі 254 560 грн 80 коп., що на дату укладання договору становило еквівалент 31 200 доларів США, додатковий кредит в розмірі 85 914 грн 25 коп., що становило 10 530 доларів США, а всього 340 475 грн 05 коп. із застосуванням процентної ставки 9,90 % річних на строк 60 місяців зі змінною процентною ставкою. Цільове призначення кредиту - купівля автомобілю Volkswagen Tiguan, кузов № НОМЕР_1, об'єм двигуна 1984 куб. см, рік випуску 2013 року. 12 липня 2013 року між сторонами було укладено договір застави транспортного засобу. Через складну ситуацію в країні та значним подорожчанням національної валюти у неї виникла заборгованість за вказаним договором. 02 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняком А. М. вчинено нотаріальний напис № 926 щодо звернення стягнення на вищевказаний автомобіль білого кольору державний номер НОМЕР_2 на суму 578 207 грн 16 коп. Вказаним виконавчим написом нотаріус запропонував задовольнити вимоги відповідача за рахунок коштів, отриманих від реалізації автомобілю, переданого в заставу, за невиплачену в період з 25 січня 2015 року по 03 квітня 2015 року заборгованість в розмірі несплачених чергових платежів (прострочені відсотки та прострочена основна сума основного боргу) - 51 532 грн 26 коп., штрафні санкції за вимоги щодо сплати - 3277 грн 51коп., штраф за повернення кредиту - 50 912 грн 16 коп., суми кредиту - 472 485 грн 23 коп., що разом становить 578 207 грн 16 коп. З урахуванням викладеного, позивач просила визнати цей виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню за тих підстав, що він був зроблений таємно, без попередження боржника, без направлення їй письмової вимоги, та без надання нотаріусу документів, що підтверджують безспірність суми боргу. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 лютого 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що виконавчий напис вчинено нотаріусом з дотриманням вимог встановлених, статтями 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5. Зокрема, ТОВ «Порше Мобіліті» вчинило усі дії, які передбачені законодавством для здійснення відшкодування за кредитним договором, а саме: завчасно повідомило боржника про наявність і розмір суми заборгованості, надало нотаріусу усі передбачені Інструкцією документи, які підтверджували наявність, розмір, та безспірність заборгованості. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 11 травня 2016 року апеляційна скарга ОСОБА_3 відхилена, а рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що згідно з частиною першою статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість, і такі документи приватному нотаріусу ТОВ «Порше мобіліті» були надані, перевіряти розмір заборгованості нотаріус при вчиненні виконавчого напису не зобов'язаний. 13 липня 2016 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було враховано, що жодних доказів отримання нею від ТОВ «Порше Мобіліті» письмових вимог про дострокове повернення боргу суду не надано, існування між сторонами кредитного договору спору щодо розміру заборгованості за цим договором, відсутності підстав для стягнення штрафів за виконавчим написом. 27 липня 2016 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у даній справі. 12 січня 2018 року ухвалою постійної колегії суддів Першої судової палати Верховного Суду дану справу призначено до судового розгляду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 02 січня 2018 року справу № 310/9293/15-ц та матеріали касаційного провадження Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частинами першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судами встановлено, що 03 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Порше Мобіліті» було укладено кредитний договір № 50009541, за умовами якого останнє надало позивачу кредит в сумі 254 560 грн 80 коп., що еквівалентно за курсом Національного банку України 31 200,00 доларів США, додатковий кредит в сумі 85 914 грн. 25 коп., що еквівалентно за курсом Національного банку України 10 530,00 доларів США строком на 60 місяців, на придбання автомобіля марки Volkswagen Tiguan кузов № НОМЕР_1, об'єм двигуна 1984 куб. см, рік випуску 2013 року, зі сплатою 9,90 % відсотків річних, а позичальник зобов'язалася прийняти, належним чином використовувати і повернути Компанії кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом та інші платежі відповідно до умов кредитного договору. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, між сторонами було укладено договір застави транспортного засобу від 12 липня 2013 року № 50009541, відповідно до умов якого предметом застави є автомобіль Volkswagen Tiguan кузов № НОМЕР_1, об'єм двигуна 1984 куб. см., рік випуску 2013 року. Відповідно до пунктів 1.1., 1.3. договору застави, заставодавець з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 03 липня 2013 року №50009541 щодо своєчасного повернення кредиту, своєчасної плати за користування кредитом передає у заставу заставодержателю належний йому на праві власності автомобіль марки Volkswagen Tiguan кузов № НОМЕР_1, об'єм двигуна 1984 куб. см, рік випуску 2013 року. Згідно з пунктами 5.1., 5.2. договору застави заставодержатель має право задоволення своїх вимог за цим договором та за кредитним договором, яке виникає у заставодержателя у випадку невиконання (або часткового невиконання) заставодавцем зобов'язань перед заставодержателем за кредитним договором, шляхом добровільної передачі предмета застави у власність заставодержателя або шляхом звернення стягнення на предмет застави. За домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 318 201 грн. Відповідно до частини 1 статті 589 ЦК України разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Судами встановлено, що з 25 січня 2015 року ОСОБА_3 припинила виконувати умови кредитного договору і станом на 03 квітня 2015 року у неї виникла кредитна заборгованість у розмірі 582 342 грн 69 коп., яка складається з дострокового повернення невиплаченої суми кредиту у розмірі 527 532 грн 92 коп., що є еквівалентом за курсом Національного банку України 22 450,12 доларам США із застосуванням курсу валют на день розрахунку 03 квітня 2015 року; несплачених чергових платежів у сумі 51 532 грн 26 коп.; штрафних санкцій у сумі 3 277 грн. 51 коп. У зв'язку з систематичним порушенням умов кредитного договору відповідачем надіслано позивачеві письмову вимогу про дострокове повернення кредиту від 03 квітня 2015 року. В зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 своїх зобов'язань за кредитним договором, ТОВ «Порше Мобіліті» звернулося до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Хижняка А. М. із заявою про вчинення виконавчого напису на договорі застави транспортного засобу, посвідченого 12 липня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бродським В.В., який зареєстровано в реєстрі за № 984, з метою звернення стягнення заборгованості в сумі 578 207 грн 16 коп., з яких: 51 532 грн 26 коп. - несплачені чергові платежі (прострочені відсотки та прострочена сума основного боргу), 3 277 грн 51 коп. - штрафні санкції за вимоги щодо сплати; 50 912 грн 16 коп. - штраф за порушення терміну дострокового повернення кредиту; 472 485 грн 23 коп. - сума кредиту в перерахунку з доларів США станом на 03 квітня 2015 року. До заяви відповідачем додано: договір застави транспортного засобу, кредитний договір, зведена облікова виписка по рахунках боржника із зазначенням суми заборгованості та відміткою про те, що заборгованість на день звернення за виконавчим написом не погашена з рахунку, несплачені рахунки, копію листа, який направлявся позивачці з вимогою погасити заборгованість, повідомлення поштового відділення про надсилання листа позивачу, довіреність представника стягувача. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. При цьому, відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першої статті 1 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (далі - Закон «Про нотаріат») нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерстваюстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок). Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій. Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Законунотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов договору застави здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій. При цьому стаття 50 Закону «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти наступних висновків. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З огляду на наведене та з урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року № 6-887цс17. Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції з висновками якого погодився й апеляційний суд, не встановив у повному обсязі фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для її вирішення, не надав належної оцінки наданим сторонами доказам у їх сукупності та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що надаючи приватному нотаріусу розрахунок заборгованості, ТОВ «Порше Мобіліті» зазначало, що заборгованість визначена відповідно до вимог закону та умов договору, у тому числі, щодо нарахування процентів за користування кредитом та штрафних санкцій за порушення умов договору. Проценти за користування кредитом не збільшувалися, а при розрахунку заборгованості враховувався курс іноземної валюти на час платежу. Проте судами попередніх інстанцій при перевірці доводів позивача та заперечень відповідача не було враховано, що позивач неодноразово (13 січня 2015 року, 22 квітня 2015 року тощо) зверталась до відповідача із зверненнями (заявами) щодо перегляду умов кредитування, зміни валюти кредитування (конвертації в гривню за взаємовигідним курсом) та зміни графіку платежів, що свідчить про наявність спору між сторонами щодо розміру заборгованості за кредитним договором. Про відсутність безспірності свідчать і наступні дії сторін, а саме: звернення ТОВ «Порше Мобіліті» у травні 2016 року з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та її звернення до суду із зустрічним позовом до ТОВ «Порше Мобіліті» про визнання кредитного договору недійсним. Про наявність такого спору позивач вказувала під час розгляду даної справи у суді першої інстанції (а.с. 145-149) та просила врахувати зазначені обставини при ухваленні рішення, проте судами попередніх інстанцій вказані обставини були залишені поза увагою. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Проте відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції не з'ясував чи встановлена безспірність вимог ТОВ «Порше Мобіліті», чи дотримана була відповідачем процедура повідомлення заставодержателя належним чином відповідно до вимог Закону «Про заставу», залишивши поза увагою те, що розмір заборгованості, який відповідачем запропоновано погасити позивачеві відрізняється від розміру заборгованості, зазначеного у заяві на вчинення виконавчого напису та виконавчому написі нотаріусу, тобто вказані суми не узгоджувались із нею, як з боржником та не є безспірними. Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати їм відповідну правову оцінку та вирішити спір на підставі вимог закону і повно та всебічно з'ясованих обставин справи. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 11 травня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» – ОСОБА_1, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті», треті особи: Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Українська страхова група», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» про визнання недійсними пунктів кредитного договору, додаткових угод, зобов’язання зарахувати додатково сплачені кошти в рахунок погашення чергових платежів за кредитним договором за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» про перегляд рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 6 травня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» (далі – ТОВ «Порше Мобіліті») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 29 березня 2013 року між ним та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, згідно з умовами якого позивач зобов’язався надати відповідачу кредит у сумі 86 тис. 518 грн 3 коп., що було еквівалентно на дату укладення договору 10 тис. 609 доларам США 20 центам, строком на 60 місяців зі змінною процентною ставкою, з цільовим призначенням – для придбання автомобіля марки VW, модель Polo Sedan, 2013 року випуску. 8 квітня 2014 року сторони уклали додаткову угоду НОМЕР_2 про внесення змін до кредитного договору від 29 березня 2013 року НОМЕР_1, відповідно до якої позивач зобов’язався надати відповідачці кредит у сумі 43 тис. 391 грн 37 коп., що було еквівалентно на дату укладення договору 3 тис. 376 доларам США 76 центам, строком на 60 місяців зі змінною процентною ставкою, з цільовим призначенням – для оплати страхових платежів згідно з договором страхування, укладеним на виконання вимог кредитного договору. 8 квітня 2013 року сторони уклали договір застави НОМЕР_1 з метою забезпечення виконання кредитних зобов’язань. Предметом договору був указаний автомобіль. З травня 2014 року ОСОБА_2 порушує свої зобов’язання за договором щодо сплати щомісячних платежів, а з лютого 2015 року взагалі припинила їх сплачувати. Загальна сума заборгованості, яка виникла в ОСОБА_2 та підлягає стягненню, становить 216 тис. 673 грн 38 коп., що складається з основної суму боргу за кредитом та додатковим кредитом, збитків, штрафу, пені, трьох процентів річних та інфляційних витрат. У серпні та листопаді 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом і зустрічним позовом, обгрунтовуючи їх тим, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 вчинив виконавчий напис від 26 червня 2015 року, відповідно до якого з неї на користь товариства підлягав стягненню борг, який утворився з 9 квітня 2014 року, за наявності спору щодо розміру вказаної заборгованості. Посилаючись на вказані обставини та з урахуванням уточненого позову, ОСОБА_2 просила: визнати вказаний виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню; визнати недійсними пункти кредитного договору від 29 березня 2013 року НОМЕР_1, додаткових угод до нього та додаткової угоди від 8 квітня 2014 року НОМЕР_2 стосовно визнання валюти платежу за обмінним курсом в еквіваленті до долара США як такі, що суперечать законодавству; зобов’язати ТОВ «Порше Мобіліті» зарахувати додатково сплачені нею кошти в сумі 14 тис. 777 грн 61 коп. станом на 16 січня 2016 року в рахунок погашення чергових платежів за вказаним кредитним договором. Вінницький міський суд Вінницької області рішенням від 18 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 6 травня 2016 року, у задоволенні позову ТОВ «Порше Мобіліті» відмовив, зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив: визнав виконавчий напис від 26 червня 2015 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, таким, що не підлягає виконанню; позов ОСОБА_2 задовольнив: визнав недійсними пункти кредитного договору від 29 березня 2013 року НОМЕР_1, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ «Порше Мобіліті», додаткових угод до нього та додаткової угоди від 8 квітня 2014 року НОМЕР_2, у яких зазначено умови про визнання валюти платежу за обмінним курсом в еквіваленті до долара США; зобов’язав ТОВ «Порше Мобіліті» зарахувати додатково сплачені ОСОБА_2 кошти в сумі 14 тис. 777 грн 61 коп. станом на 16 січня 2016 року в рахунок погашення чергових платежів за кредитним договором від 29 березня 2013 року НОМЕР_1; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 червня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження. У заяві ТОВ «Порше Мобіліті» порушується питання про скасування рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 6 травня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року та ухвалення нового судового рішення з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 524, 533 та 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 11 та 18 Закону України «Про захист прав споживачів»; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 533 та 1054 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ТОВ «Порше Мобіліті» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 та 24 грудня 2015 року, 14 та 20 січня, 3 лютого, 2 та 16 березня, 13 та 14 квітня, 18 травня 2016 року, постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 липня 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Порше Мобіліті» – ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 29 березня 2013 року між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого товариство зобов’язувалося надати відповідачці кредит у сумі 86 тис. 518 грн 3 коп., що було еквівалентно на дату укладення договору 10 тис. 609 доларам США 20 центам, строком на 60 місяців зі змінною процентною ставкою, з цільовим призначенням – для придбання автомобіля марки VW, модель Polo Sedan, 2013 року випуску. Надалі до зазначеного кредитного договору сторони укладали додаткові угоди. 8 квітня 2014 року сторони уклали додаткову угоду НОМЕР_2 про внесення змін до кредитного договору від 29 березня 2013 року НОМЕР_1, згідно з якою ТОВ «Порше Мобіліті» зобов’язався надати відповідачці кредит у сумі 43 тис. 391 грн 37 коп., що було еквівалентно на дату укладення договору 3 тис. 376 доларам США 76 центам, строком на 60 місяців зі змінною процентною ставкою. Відповідно до пунктів 1.3.1, 1.3.2, 1.3.3 загальних умов кредитування, які є додатком до кредитного договору від 29 березня 2013 року НОМЕР_1, та пунктів 1.1, 1.10.2 договору про внесення змін / додаткової угоди від 8 квітня 2014 року НОМЕР_2 до кредитного договору від 29 березня 2013 року НОМЕР_1 розмір платежів за ними визначено в еквіваленті до іноземної валюти. Графіком погашення кредиту від 29 березня 2013 року НОМЕР_1 сума щомісячного платежу визначена в доларах США. 8 квітня 2013 року з метою забезпечення виконання кредитних зобов’язань між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 було укладено договір застави НОМЕР_1, згідно з яким передано в заставу автомобіль марки VW, модель Polo Sedan, 2013 року випуску, кузов НОМЕР_3, об’єм двигуна 1598 куб. см, реєстраційний номер НОМЕР_4, заставною вартістю 123 тис. 598 грн. 8 квітня 2014 року між ОСОБА_2 та Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Українська страхова група» було укладено договір добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажиром НОМЕР_5. 13 травня 2015 року ТОВ «Порше Мобіліті» направило ОСОБА_2 вимогу від 5 травня 2015 року НОМЕР_1 про дострокове повернення кредиту та сплату заборгованості за кредитним договором у сумі 164 тис. 423 грн 98 коп. станом на 5 травня 2015 року. 30 квітня 2015 року ОСОБА_2 на адресу ТОВ «Порше Мобіліті» направила прохання надати для звірки довідку про рух коштів та стан розрахунків. 26 червня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на вказаний транспортний засіб ОСОБА_2 у рахунок погашення заборгованості в сумі 183 тис. 954 грн 18 коп. станом на 5 травня 2015 року. Відповідно до висновку спеціаліста з бухгалтерського обліку та аудиту ОСОБА_4 від 30 липня 2015 року, яка досліджувала кредитний договір від 29 березня 2013 року НОМЕР_1, укладений між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2, станом на 5 травня 2015 року заборгованості в ОСОБА_2 за зазначеним договором не було; сума залишку за кредитом становила 33 тис. 866 грн 54 коп.; ОСОБА_2 здійснила переплату за кредитним договором у розмірі 14 тис. 777 грн 61 грн. У цьому висновку також указано, що ОСОБА_4 вважає курс валют, визначений у договорі, умовним, а тому розрахунок вона здійснювала в гривнях, не враховуючи еквівалента іноземної валюти. Відмовляючи в задоволенні позову ТОВ «Порше Мобіліті» про стягнення заборгованості за кредитним договором та задовольняючи позов ОСОБА_2 про визнання недійсними пунктів кредитного договору, додаткових угод, зобов’язання зарахувати додатково сплачені кошти в рахунок погашення чергових платежів за кредитним договором, суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що відповідно до висновку спеціаліста з бухгалтерського обліку та аудиту ОСОБА_4 від 30 липня 2015 року ОСОБА_2 не мала заборгованості перед ТОВ «Порше Мобіліті» за вказаним кредитним договором та здійснила переплату за цим договором у сумі 14 тис. 777 грн 61 коп. Крім того, суди попередніх інстанцій зробили висновок, що оскільки кредитний договір від 29 березня 2013 року НОМЕР_1, додаткові угоди до нього та договір про внесення змін / додаткова угода від 8 квітня 2014 року НОМЕР_2 до кредитного договору від 29 березня 2013 року НОМЕР_1, укладені під час дії заборони надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті, то умови вказаних договорів про визначення платежу в гривні за обмінним курсом в еквіваленті до долара США суперечать частині першій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому є несправедливими та порушують правові приписи, закріплені в статті 18 цього Закону. Ухвалюючи рішення про визнання недійсними пунктів кредитного договору, додаткових угод до нього, суди попередніх інстанцій, застосувавши статтю 638 ЦК України, виходили з того, що графіки погашення кредиту були складені пізніше за кредитний договір та додаткову угоду до нього, хоч такі графіки відносяться до істотних умов кредитного договору, тому сторони не досягли згоди з усіх істотних умов цього договору; кредитний договір від 29 березня 2013 року НОМЕР_1 підписано неуповноваженою особою. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної і касаційної інстанцій, керувався тим, що прохання ОСОБА_2 надати для звірки довідку про рух коштів та стан розрахунків свідчить про наявність спору між нею та ТОВ «Порше Мобіліті». Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 та 24 грудня 2015 року, 14 та 20 січня, 3 лютого, 2 та 16 березня, 13 та 14 квітня, 18 травня 2016 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав визнавати кредитні договори або окремі їхні положення, укладені між ТОВ «Порше Мобіліті» та позивачами, недійсними, оскільки норми чинного законодавства, зокрема статей 524 та 533 ЦК України, частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та статті 18 цього Закону, хоч і визначають національну валюту України як єдиний платіжний засіб на території України, але не містять заборони на визначення грошового зобов’язання в еквіваленті іноземної валюти. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 липня 2014 року, що також надана заявником для порівняння, суди розглядали справу за позовом про стягнення заборгованості за договором позики, укладеним між фізичними особами. Тому надане судове рішення не може вважатися підтвердженням невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права в розумінні пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки наявні різні предмети, підстави позову та фактичні обставини справ у наведеній постанові і у судових рішеннях, які просить переглянути заявник. Таким чином, викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 524 та 533 ЦК України, частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та статті 18 цього Закону, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. У статті 192 ЦК України закріплено, що гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 524 та частиною першої статті 533 ЦК України зобов’язання має бути виражене та виконане у грошовій одиниці України – гривні. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до частин першої та третьої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. При цьому споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка А.М. щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що під час укладення оспорюваного правочину діяла заборона на надання та отримання споживчих кредитів саме в іноземній валюті, але банки не було позбавлено права надати, а позичальників отримати споживчий кредит в гривнях із визначенням сум платежів за кредитом в еквіваленті іноземної валюти. При цьому згідно із частинами першою, другою, четвертою та п’ятою статті 18 цього Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Таким чином, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували норми статей 524 та 533 ЦК України, частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), що призвело до неправильного застосування і статті 18 цього Закону. Так, суди попередніх інстанцій вважали пункти кредитного договору від 29 березня 2013 року НОМЕР_1, додаткової угоди до нього та додаткової угоди від 8 квітня 2014 року НОМЕР_2 про внесення змін до кредитного договору від 29 березня 2013 року НОМЕР_1 про визначення платежу в гривні за обмінним курсом в еквіваленті до долара США несправедливими лише у зв’язку з порушенням ТОВ «Порше Мобіліті» правових приписів частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), але не перевірили, чи ТОВ «Порше Мобіліті» дотрималося принципу добросовісності під час укладення і виконання вказаних договорів загалом. Крім того, суди попередніх інстанцій, установивши, що сторони кредитного договору не досягли згоди з усіх його істотних умов і що кредитний договір підписано неуповноваженою особою, не надали належної оцінки цим обставинам справи та не визначили їхніх правових наслідків, закріплених у цивільному законодавстві. Тому ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині позовної вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсними пунктів кредитного договору та додаткових угод до нього і додаткової угоди від 8 квітня 2014 року НОМЕР_2 про визнання валюти платежу за обмінним курсом в еквіваленті до долара США підлягають скасуванню. Однак неправильне застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій указаних норм права призвело до того, що й судові рішення у справі в частині позову ТОВ «Порше Мобіліті» та позовної вимоги ОСОБА_2 про зобов’язання ТОВ «Порше Мобіліті» зарахувати додатково сплачені ОСОБА_2 кошти в рахунок погашення чергових платежів за кредитним договором також підлягають скасуванню, оскільки ухвалені на підставі висновку спеціаліста з бухгалтерського обліку та аудиту ОСОБА_4 від 30 липня 2015 року, здійсненого в гривні без урахування еквіваленту іноземної валюти. Без надання оцінки судом апеляційної інстанції вказаним обставинам ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині позовів ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України. Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 6 травня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в частині позовів Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2024цс16 Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. У статті 192 ЦК України закріплено, що гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 524 та частиною першої статті 533 ЦК України зобов’язання має бути виражене та виконане у грошовій одиниці України – гривні. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до частин першої та третьої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. При цьому споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка А.М. щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що під час укладення оспорюваного правочину діяла заборона на надання та отримання споживчих кредитів саме в іноземній валюті, але банки не було позбавлено права надати, а позичальників отримати споживчий кредит в гривні із визначенням сум платежів за кредитом в еквіваленті іноземної валюти. При цьому згідно із частинами першою, другою, четвертою та п’ятою статті 18 цього Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-2024цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E5DBD4B917EE7ADBC22581CB0035709F

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65617936 Державний герб України Дата документу Справа № Апеляційний суд Запорізької області ЄУН 336/7582/16Головуючий у 1-й інстанції Артемова Л.Г.Пр. № 22-ц/778/962/17Суддя-доповідач ОСОБА_1 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2017 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі головуючого судді Гончар М.С. суддів Маловічко С.В., Кочеткової І.В. за участі секретаря Остащенко О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2016 року про повернення позовної заяви ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, Публічного акціонерного товариства Комерційного банку Приватбанк (надалі - Банк), третя особа: Вознесенівський відділ державної виконавчої служби міста Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (надалі Вознесенівський ВДВС) про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_2 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, в якому просив визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3 від 12.08.2015 року, зареєстрований в реєстрі № 4210, яким з нього стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором. Одночасно з поданням позовної заяви ОСОБА_2 подано заяву про забезпечення позову. Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2016 року (а.с. 17-19) вищезазначені позовну заяву та заяву про забезпечення позову повернуто позивачеві ОСОБА_2 Не погоджуючись із зазначеною ухвалою судді суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права при її постановленні, ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (а.с. 21-32) просив ухвалу суду першої інстанції скасувати та направити справу до суду першої інстанції. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито (а.с. 46), справу призначено до апеляційного розгляду (а.с.48). У судове засідання 23 березня 2017 року належним чином апеляційним судом про час і місце розгляду цієї справи (а.с. 51-54) всі особи, які беруть участь у цій справі, не зявились, окрім представника ОСОБА_2 за довіреністю (а.с. 60) ОСОБА_4, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавали, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили, окрім приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, яка подала апеляційному суду заяву (а.с. 55), в якій просила розглядати дану справу без її участі. При вищевикладених обставинах, колегія суддів апеляційного суду визнала неповажними причини неявки всіх нез'явившихся осіб, які беруть участь у цій справі, та на підставі ст. 305 ч. 2 ЦПК України ухвалила розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутністю останніх за присутністю представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 312 ч. 1 п. 3 ЦПК України розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд скасовує ухвалу і передає питання на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо останній порушив порядок, встановлений для його вирішення. Встановлено, що суд першої інстанції, повертаючи позовну заяву позивачеві у цій справі, керувався ст.ст. 109-110, 121, 153, 208-210 ЦПК України та виходив із того, що дана справа не підсудна Шевченківському районному суду м. Запоріжжя; ч. 1 ст. 153 ЦПК України передбачено, що вжиття заходів забезпечення позову можливе лише на стадії судового розгляду справи. Проте з такими висновками суду першої інстанції повністю погодитись не можна з наступних підстав. Дійсно в силу вимог ст. 115 ч.1 ЦПК України якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання для належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилається позивачеві. Підстави для застосування вимог виключної підсудності (ст. 114 ЦПК України) у цій справі відсутні. Належні, допустимі докази протилежного станом на час апеляційного перегляду цієї справи відсутні у матеріалах цієї справи відсутні. В силу вимог ст. 109 ч. 1 ЦПК України позови до фізичної особи подаються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування. Відповідно до ст. 109 ч. 2 ЦПК України позови до юридичних осіб предявляються в суд за їхнім місцезнаходженням. Як вбачається із змісту позовної заяви позивача, місцезнаходженням відповідачів є м. Дніпро. Згідно із ст. 110 ч. 12 ЦПК України (підсудність справ за вибором позивача) позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, можуть предявлятись також за місцем його виконання. Вищезазначений виконавчий напис нотаріуса (копія виконавчого напису нотаріуса та копія постанови про відкриття виконавчого провадження на час апеляційного перегляду у матеріалах цієї справи відсутні, оскільки повернуті судом першої інстанції позивачеві; особами, які беруть участь у справі, апеляційному суду не надані) на час подачі вищезазначеного позову позивачем до суду першої інстанції 14.12.2016 року начеб - то знаходився на виконанні у Вознесенівському ВДВС (пр. Металургів, 6 Дніпровський район м. Запоріжжя). Однак, в силу вимог закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Так, як вбачається із матеріалів цієї справи, зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання ОСОБА_2 є вул. Дизельна, 75 Шевченківський район м. Запоріжжя. Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні. Судом першої інстанції на час вирішення питання не було достовірно зясовано місце виконання виконавчого напису нотаріуса та решта відомостей (зареєстроване у встановленому законом порядку місце реєстрації позивача станом на час подачі позову до суду першої інстанції), без яких неможливе правильне вирішення питання про підсудність цієї справи. Це можливо було зробити шляхом залишення позову позивача у цій справі без руху та надання останньому часу для надання відповідних документів на підтвердження вказаних обставин станом саме на час подачі позову до суду першої інстанції. Відтак ухвала суду першої інстанції про повернення позову позивачу у цій справі при вищевикладених обставинах є передчасною. Крім того, суд першої інстанції не звернув належної уваги та взагалі не надав оцінки тому, що позивач ОСОБА_2 подавав вищезазначений позов до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя в порядку ст. 110 ч. 5 ЦПК України, як споживач, за своїм зареєстрованим місцем проживання, про що він прямо зазначав у своєму позові, посилаючись на Закон України «Про захист прав споживачів», рішення Конституційного Суду України у справі № 1-26/2011 від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 та те, що положення Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. У порушення вимог ст. 210 ч. 1 п. 3 ЦПК України мотивувальна частина ухвали суду першої інстанції, яка є предметом апеляційного перегляду у цій справі, не містить мотивів та висновків суду першої інстанції з цього приводу взагалі. ОСОБА_2 на підтвердження наявності у нього зареєстрованого у встановленому законом порядку місця проживання у Шевченківському районі м. Запоріжжя була надана до його апеляційної скарги копія його паспорту від 31.01.2014 року з відміткою про його реєстрацію за зазначеною адресою з 28.09.2000 року (а.с. 37), яка на виконання вимог ст. 10 ч. 4 ЦПК України може бути прийнята апеляційним судом до уваги, як доказ, передбачений ст. 303 ч. 2 ЦПК України. Одночасно з вказаним позовом, позивачем було подано суду першої інстанції заяву про забезпечення позову. Суд першої інстанції правильно вважав, що вжиття заходів забезпечення позову можливо лише на стадії судового розгляду справи. При вищевикладених обставинах, доводи ОСОБА_2, як особи, яка подала апеляційну скаргу, частково ґрунтуються на цивільному процесуальному законі та наявних у справі доказах. Допущені судом порушення норм процесуального права призвели до постановлення ухвали, яка в силу вимог ст. 312 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею питання на новий розгляд до суду першої інстанції. Також встановлено, що ОСОБА_2 при подачі вищезазначеної апеляційної скарги до апеляційної суду понесені судові витрати у вигляді судового збору у сумі 275,60 грн. (а.с. 44). Згідно із ст. 37 постанови Пленуму ВССУ № 10 від 17.10.2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції, передбачену в ч. 1 ст. 293 ЦПК України, з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції, то розподіл сум судового збору, повязаного з розглядом відповідної апеляційної скарги, здійснюється судом першої інстанції за результатами розгляду ним справи згідно із загальними правилами ст. 88 ЦПК України. Керуючись ст.ст. 303, 307, 312, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2016 року про повернення позовної заяви позивачеві у цій справі скасувати. Питання передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, оскарженню у касаційному порядку не підлягає. Головуючий суддяСуддяСуддяОСОБА_1 ОСОБА_5ОСОБА_6

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65618277 Державний герб України Дата документу Справа № Апеляційний суд Запорізької області Єдиний унікальний №336/234/17 Головуючий у 1 інстанції: Суркова В.П. Провадження № 22-ц/778/1115/17 Суддя-доповідач: ОСОБА_1 У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справах Апеляційного суду Запорізької області у складі: головуючого Дзярука М.П. ОСОБА_2 суддів: Трофимової Д.А. при секретарі Семенчук О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства ОСОБА_5 «ПриватБанк», третя особа: Вознесенівський відділ державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, про визнання таким, що не підлягає виконання виконавчий напис нотаріуса від 12.08.2015 року, зареєстрованого в реєстрі за №4210, - В С Т А Н О В И Л А : У січні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суд з позовом до Приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства ОСОБА_5 «ПриватБанк», третя особа: Вознесенівський відділ державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, про визнання таким, що не підлягає виконання виконавчий напис нотаріуса від 12.08.2015 року, зареєстрованого в реєстрі за №4210. Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду ОСОБА_3 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на незаконність, порушення судом норм процесуального права, просить ухвалу судді скасувати та направити справу до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог п.4 ч.2 ст.307 ЦПК України за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженні у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відмовляючи у відкритті провадження за позовом ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства ОСОБА_5 «ПриватБанк», третя особа: Вознесенівський відділ державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, про визнання таким, що не підлягає виконання виконавчий напис нотаріуса від 12.08.2015 року суддя керувався п.3 ч.2 ст122 ЦПК України та виходив із того,що в провадженні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя знаходяться три аналогічні справи, які надійшли до суду 09.12,14.12,26.12. 2016 року. Однак, з таким висновком судді колегія суддів не погоджується із наступних підстав. Відповідно до вимог п.3 ч.2 ст. 122 ЦПК України слідує, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього або іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. В матеріалах справи відсутні докази щодо аналогічних справ по яких відкрито провадження. За таких обставин, висновок суду є помилковим та передчасним. Доводи апеляційної скарги є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Ухвала суду постановлена з порушення процесуального права та підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження по справі. Керуючись ст. ст. 307, 308, 313, 314, 315, 317 ЦПК України колегія суддів У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2017 рокуу цій справі скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження по справі. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Головуючий: Судді:

Уважаемые участники форума! Ситуация следующая. Приват предложил списание части долга и попутно подал в суд на взыскание. Нужна помощь профильного юриста - боюсь, что один на один с приватбанком останусь без штанов).

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізінг Україна», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, за заявою приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізінг Україна» (далі – ТОВ «Порше Лізінг Україна»), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Позивач зазначав, що 25 листопада 2013 року між ним та ТОВ «Порше Лізінг Україна» було укладено договір про фінансовий лізинг за НОМЕР_1, який за своєю природою є змішаним, тобто містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу в кредит з розстроченням платежу. Відповідно до вимог частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Згідно із частиною другою статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Проте договір лізингу, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Порше Лізинг Україна», нотаріально посвідченим не був, тому в силу частини першої статті 220 ЦК України є нікчемним. Договір, укладений між сторонами 25 листопада 2013 року, в частині купівлі-продажу автомобіля безспірного порядку повернення автомобіля не передбачає, в частині оренди (найму) автомобіля є нікчемним. Крім того, ТОВ «Порше Лізинг Україна» відмовилося від договору у повному обсязі, про що повідомило позивача листом від 17 березня 2014 року за вихідним НОМЕР_2. Посилаючись на те, що виконавчий напис нотаріусом вчинено з порушенням вимог закону, позивач просив задовольнити позов. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 5 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 28 вересня 2015 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 НОМЕР_3 від 9 лютого 2015 року про зобов’язання ОСОБА_1 повернути ТОВ «Порше Лізинг Україна» автомобіль марки «Volkswagen Touareg». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «Порше Лізинг Україна» відхилено, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 5 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 28 вересня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 просить скасувати постановлені у справі судові рішення та направити справу для розгляду до відповідного суду першої інстанції за підсудністю з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, зокрема частини другої статті 109, частини дванадцятої статті 110 ЦПК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня та 17 вересня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Задовольняючи позов ОСОБА_1 та визнаючи виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що виконавчий напис вчинено з порушенням вимог закону. При цьому суди виходили з того, що при зверненні до суду правила підсудності позивач не порушив. Згідно з вимогами статті 107 ЦПК України усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Відповідно до частини другої статті 109 ЦПК України позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням. За правилами частини дванадцятої статті 110 ЦПК України позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред’являтися також за місцем його виконання. Місце виконання рішення визначене статтею 20 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження». Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року, на яку як на приклад неоднакового застосування норм процесуального права посилався заявник, суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвали судів попередніх інстанцій, з висновками про те, що спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, підлягає розгляду місцевим судом за правилами частини першої статті 114 ЦПК України, дійшов висновку, що правила виключної підсудності не застосовуються до спору цієї категорії. Аналогічні висновки містяться й в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року. Звертаючись до місцевого суду з позовом, позивач не посилався на статтю 114 ЦПК України. Отже, надані заявником ухвали суду касаційної інстанції не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 та частини дванадцятої статті 110 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись статтями 355, 3602, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FEE7BA169E7320EEC2257FC500556088

Может была у кого аналогичная ситуация? В конце 2011 года "укрсиббанк" продал права требования (не знаю факторинг это был или цессия-договоров этих в глаза не видел) по кредиту "дельтабанку" . ... На основании этого договора купли-продажи прав требования по кредиту в 2013 натариус Ковальчук С.П.( г.Киев ул. Сакасаганского 119 оф.12) внес в реестр обременений имущества (срок действия до конца 2018 г.) автомобиль на который был взят кредит в "укрсибе". я не подписывал ни одной бумаги с "дельтабанком" Каждый месяц я наведовался в суд по месту прописки - исков от "дельтабанка" не было ...в тоже ДВС тишина .... срок исковой давности истек ....нужно полагать..., но как быть с залогом (автомобилем)?

Добрый день! Прошу совета.Я ФОП с сентября 2013 г., 3 группа. Узнал в январе 2015 г. (при сдаче очередных отчетов), что есть долг (недоимка) по ЕСВ. Выяснил причину - внесли электронные данные по ЕСВ за весь 2013 год и еще дополнительно насчитали штрафные санкции за несвоевременную уплату ЕСВ (месть налоговиков за печатные формы отчетов). В феврале 2015 г. была отправлена жалоба в областное управление ГФС, т.к. добиться решения по исправлению отчета в электронной базе от районной инспекции не получилось. В конце февраля 2015 г. получил информацию от государственной исполнительной службы о наличии двух исполнительных производств. Гос. исполнителем наложен арест на движимое имущество и в банке арестованы денежные ср-ва на текущем счете. Получен ответ в марте 2015 г. на жалобу от ГФС: а) наказан сотрудник, который не правильно внес данные в электронный учет; б) в марте направлено письмо с районной налоговой в ГФС Украины с просьбой помочь исправить ситуацию; в) проинформируют меня дополнительно после ответа от ГФС Украины. Подал письмо в областное управление ГФС с просьбой отозвать исполнение об уплате недоимок в гос. исполнительной службе. Что предпринять в данной ситуации? Исполнительная служба взыщет задолженность. Обращаться в суд? Ожидать, когда исправят в электронной базе мои учетные данные и районная налоговая вернет удержанные денежные средства с моего текущего счета обратно (сомневаюсь, что налоговики успеют отозвать в исполнительной службе исполнительные письма о взыскании недоимок)?

http://reyestr.court.gov.ua/Review/40822065 Державний герб України У х в а л а І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 06 жовтня 2014 року м. Київ Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Парінова І.К., розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Порше мобіліті» на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 16 липня 2014 року в справі за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше мобіліті», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, в с т а н о в и в: У вересні 2013 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Порше мобіліті», в якому просила визнати виконавчий напис про звернення стягнення на автомобіль Volkswagen, модель Tiguan, реєстраційний номер НОМЕР_1, з метою задоволення вимог ТОВ «Порше Мобіліті» в розмірі 144 394 грн 62 коп. за рахунок заставленою майна, що належить їй на праві власності, вчинений 21 лютого 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, таким, що підлягає виконанню. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 квітня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 16 липня 2014 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 квітня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 21 лютого 2013 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстрований у реєстрі № 171 про звернення стягнення на автомобіль марки Volkswagen, модель Tiguan, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3, об'єм двигуна - 1968, рік випуску - 2010, реєстраційний номер НОМЕР_2, чорного кольору, що належить на праві власності ОСОБА_2, переданого в заставу ТОВ «Порше Мобіліті» за договором застави транспортного засобу № 50000163 від 20 квітня 2010 року. У касаційній скарзі ТОВ «Порше мобіліті» просить скасувати рішення апеляційного суду, мотивуючи свої вимоги порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав. За змістом ст. 335 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті касаційного провадження, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені у ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Із оскаржуваного рішення вбачається, що воно відповідає вимогам матеріального й процесуального права, а викладені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують та не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, у зв'язку з чим у відкритті касаційного провадження у справі слід відмовити. Керуючись п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України, у х в а л и в: У відкритті касаційного провадження в справі за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше мобіліті», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Порше мобіліті» на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 16 липня 2014 року відмовити. Додані до скарги матеріали повернути заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ І.К. Парінова

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 липня 2014 року м. Київ Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Патрюка М.В., Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», третя особа – приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Закарпатського обласного управління публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Державний ощадний банк України»), третя особа – приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Позивач зазначав, що 26 жовтня 2007 року уклав з ПАТ «Державний ощадний банк України» кредитний договір, згідно якого банк надав йому в кредит 106 920 грн. зі сплатою 10,5 % річних, а він зобов’язався повернути кредит не пізніше 25 жовтня 2014 року. Із метою забезпечення вказаного кредиту 26 жовтня 2007 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ним було укладено договір застави, за яким він передав у заставу належний йому автомобіль KIA Magentis 2.0 16 V, реєстраційний номер НОМЕР_1. 20 серпня 2012 року приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинила виконавчий напис за НОМЕР_2, яким запропонувала звернути стягнення на предмет застави – автомобіль KIA Magentis 2.0 16 V, реєстраційний номер НОМЕР_1, який на праві власності належить йому, позивачу, та за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставного майна, задовольнити вимоги ПАТ «Державний ощадний банк України» про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 63 714 грн. 84 коп. Посилаючись на те, що вищевказаний виконавчий напис вчинений з порушенням вимог Закону України «Про нотаріат» та Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», позивач просив визнати його таким, що не підлягає виконанню. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 10 квітня 2013 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 23 серпня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2013 року рішення апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі. У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2013 року та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Зокрема, заявник посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.ст. 24, 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрації обтяжень». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходили із того, що п. 6.4 договору застави передбачено такий вид звернення стягнення на предмет застави як виконавчий напис нотаріуса, що не суперечить вимогам ч. 6 ст. 20 Закону України «Про заставу» та Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у редакції від 16 жовтня 2011 року, чинної на момент вчинення виконавчого напису нотаріуса. Виконавчий напис нотаріуса вчинено з дотриманням вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для визнання його таким, що не підлягає виконанню. Разом з тим, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 січня 2014 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст.ст. 24, 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрації обтяжень» посилається заявник, касаційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що звернення стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса не відповідає вимогам Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин (6 квітня 2006 року), а тому такий виконавчий напис нотаріуса необхідно визнати таким, що не підлягає виконанню. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми матеріального права Верховний Суд України виходить із такого. Згідно із ч. 1 ст. 590 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом ст. 20 Закону України «Про заставу» звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави. Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріуса у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором. Частина 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. У ст. 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, наведено вичерпний перелік позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а саме: передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов'язання в порядку, встановленому цим Законом; продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах; відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги; переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші або цінні папери. Звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, не передбачено. Згідно із ч. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, норми Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» є спеціальними відносно Закону України «Про заставу». Пункт 5 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», яким передбачено позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження шляхом реалізації заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса було доповнено на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року. У пункті 2 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» зазначено, що дія цього Закону не поширюється на кредитні договори, укладені до набрання ним чинності. Отже, положення Закону України «Про заставу» у частині здійснення звернення стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса не підлягають застосуванню до спірних правовідносин як такі, що суперечать нормам Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, щодо позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. У справі, яка переглядається, судом установлено, що на момент виникнення спірних правовідносин, тобто на момент укладення кредитного договору (26 жовтня 2007 року) у ст. 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» не було передбачено такого позасудового способу звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, як реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса, а тому вчинений виконавчий напис нотаріуса не може підлягати виконанню. Встановивши такі обставини суд касаційної інстанції не врахував, що звернення стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса не відповідає вимогам Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, і безпідставно не застосував до спірних правовідносин норми зазначеного Закону, що призвело до неправильного вирішення справи. Таким чином, судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2013 року скасувати і направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді М.В. Патрюк Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (справа № 6-89 цс14) Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» № 1255-ІV є спеціальним Законом з питань правового режиму регулювання обтяжень рухомого майна, у зв’язку з чим Закон України «Про заставу» та ст. 590 ЦК України підлягає застосуванню лише в частині, що йому не суперечить. Відповідно до ст. 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (у редакції, чинній до внесення змін згідно із Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг») звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому Законом, або в позасудовому порядку. Звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса Законом у зазначеній редакції не передбачалось. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/34F5B7C49B9EAF81C2257D15001D1960

Справа № 22/228/07 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД Запорізької області РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16.07.07 Суддя Скиданова Ю.О. Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фаворит», 71042, Запорізька обл., Куйбишевський р-н, с. Олексіївна, вул. Миронова, б.67, Відповідач: Відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»в особі Запорізької обласної дирекції, 69063, м. Запоріжжя, вул. Тургенєва, 29, Про: визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню Суддя Скиданова Ю.О. Представники: Від позивача: Касьяненко І.О. –довіреність б/н від 07.09.2006 р. Від відповідача: Балдакова О.Г. – довіреність №5108 від 20.12.2006 р. СУТНІСТЬ СПОРУ: До господарського суду Запорізької області звернулося товариство з обмеженою відповідальністю ”Фаворит” з позовною заявою до акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль»в особі Куйбишевського відділення Запорізької обласної дирекції АППБ «Аваль»про визнання виконавчого напису нотаріуса №3561 від 01.10.2006 р. таким, що не підлягає виконанню. Ухвалою господарського суду Запорізької області від 31.05.2007 р. порушено провадження по справі №22/228/07, судове засідання призначено на 04.07.2007 р.. У судовому засіданні 04.07.2007 р. представником відповідача заявлено клопотання, в якому останній просить суд на підставі ст. 25 ГПК України здійснити процесуальну заміну відповідача акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль»в особі Куйбишевського відділення Запорізької обласної дирекції АППБ «Аваль»на його правонаступника відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»в особі Запорізької обласної дирекції. Представником відповідача надано оригінали статутних документів суду для огляду копії до матеріалів справи. Зазначене клопотання розглянуто судом у судовому засіданні, та встановлено, що воно не суперечить вимогам ст.ст 22, 25 ГПК України, тому судом задоволено, суд вважає за потрібне здійснити процесуальну заміну сторони відповідача акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль»в особі Куйбишевського відділення Запорізької обласної дирекції АППБ «Аваль»на його правонаступника відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»в особі Запорізької обласної дирекції. У судовому засіданні 04.07.2007 р. судом оголошувалась перерва до 16.07.2007 р. Представником позивача у судовому засіданні надано заяву про уточнення позовних вимог у зв’язку з допущенням технічної помилки при складанні позовної заяви, просить суд визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис нотаріуса №3561 від 31.10.2006 р.. Заява позивача, не суперечить вимогам ст. 22 ГПК України, тому судом розглядаються позовні вимоги про визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого напису нотаріуса №3561 від 31.10.2006 р.. У судовому засіданні 16.07.2006 р. розгляд справи судом закінчено, на підставі ст. 85 ГПК України суддею оголошено вступну та резолютивну частини рішення, за погодженням представників сторін. Позивач підтримує позовні вимоги з підстав викладених у позові, обґрунтовує їх ч.1 ст. 590 ЦК України, ч.1 ст. 88 Закону України ”Про нотаріат”, ст. 1, ч.1 ст. 24, ст. 26 Закону України ”Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”. У судовому засіданні представник позивача пояснив суду, що 31.10.2007 р. приватним нотаріусом Запорізького міського округу Запорізької області Нарохою О.В. було вчинено виконавчий напис №3561 на майно позивача на користь відповідача, яке було передано в заставу АППБ «Аваль» на підставі договору застави б/н від 26.03.2004 р. для забезпечення виконання зобов’язань ТОВ ”НВА Холдинг” за кредитним договором №КЛ- -010/02-17/17/417 від 26.03.2004 р.. Позивач звертає увагу суду, на те, що зазначений виконавчий напис суперечить вимогам встановленим ч.1 ст. 590 ЦК України, та ч.1 ст. 27 Закону України ”Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” якими передбачено, що звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Позивач стверджує, що іншого порядку звернення стягнення на предмет застави договором між сторонами не було визначено, тому виконавчий напис вчинено з порушенням вище зазначеної вимоги закону. Враховуючи вище викладене позивач просить суд визнати зазначений виконавчий напис нотаріусу таким, що не підлягає виконанню. Відповідачем на адресу суду було надано письмовий відзив на позовну заяву (вх. №02-6/16008 від 02.07.2007 р.) в якому відповідач заперечив проти позовних вимог, вважає що вони не підлягають задоволенню з наступних підстав. Виконавчий напис 3561 від 31.10.2006 р. вчинено нотаріусом на підставі ст. 87 Закону України «Про нотаріат»та п. 1 Постанови КМУ №1172 від 29.06.1999 р. «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», та на підставі договору застави майна, укладеного між позивачем та відповідачем 26.03.2006 р.. Окрім того, відповідач зазначає, що дійсно, відповідно до ст. 590 ЦК України, на яку посилається позивач, встановлено, що здійснення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, однак це при тій умові якщо інше не передбачено законом або договором, а вищезазначені закони і передбачають звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріусу. Відповідач звертає увагу суду на той факт, що позивачу нотаріусом було надіслано попередження про намір вчинення виконавчого напису і запропоновано до 20.10.2006 р. повернути суму боргу –267183,87 грн.. Зазначене попередження отримано позивачем 13.10.2006 р., однак залишено ним без задоволення та виконання. На час розгляду справи у суді спірний виконавчий напис знаходиться на виконанні та проводиться реалізація заставленого майна. Просить суд у позові відмовити. За клопотанням представників сторін судові засідання проводилися без застосування технічних засобів фіксації судового процесу. Розглянувши матеріали справи, суд встановив, що 26.03.2004 р. між акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль»в особі Запорізької обласної дирекції АППБ «Аваль»(надалі кредитор, правонаступником якого є відповідач по справі) та товариством з обмеженою відповідальністю ”НВА Холдинг” (надалі позичальник) укладено кредитний договір №010/02-17/417 (надалі Кредитний договір). Відповідно до п.1.1. Кредитного договору, кредитор, на положеннях та умовах цього Договору, відкриває позичальнику відновлювальну (револьверну) кредитну лінію (надалі – кредит) у сумі 500000,00 грн. строком до 25 березня 2005 р. зі сплатою 19% річних. Відповідно до ч.2 п. 3.3. Кредитного договору, у відповідності з діючим законодавством України забезпеченням цього договору є застава майна майнового поручителя товариства з обмеженою відповідальністю «Фаворит»( сторонами визначений перелік майна). 26.03.2004 р. між акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» в особі Куйбишевського відділення Запорізької обласної дирекції АППБ «Аваль»(заставодержатель) та товариством з обмеженою відповідальністю ”Фаворит” (надалі заставодавець, позивач по справі) укладено договір застави майна (надалі договір застави). В п.1.1 договору застави зазначено, що згідно кредитного договору №010/02-17/417 від 26.03.2004 р., заставодержатель відкрив ТОВ «НВА Холдінг», відновлювальну (револьверну) кредитну лінію у сумі 500000,00 грн. по 25.03.2005 р., із сплатою 19% річних. В забезпечення виконання зобов’язань вказаних у п.1.1. цього Договору заставодавець на умовах передбачених цим договором, передає у заставу належне йому майно згідно Додатку №1, який є невід’ємною частиною цього договору ( п.1.2. договору застави). 31.10.2006 р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Нарохою О.В. вчинено виконавчий напис реєстраційний №3561 про звернення стягнення на майно, яке підлягає витребуванню, а саме –сільськогосподарська техніка у кількості 28 одиниць згідно Додатку 1, яка належить товариству з обмеженою відповідальністю «Фаворит»(код ЄДРПОУ 30085298). Зазначена техніка на підставі Кредитного договору №010/02-17/417 від 26.03.2004 р., та Договору застави, посвідченого Ярошенком С.В., приватним нотаріусом Куйбишевського районного нотаріального округу Запорізької області 26.03.2004 р. за реєстровим №299, передана у заставу у якості забезпечення погашення забовязань по кредиту та відсоткам за його використання у відповідності до ст. 49 Закону України ”Про банки і банківську діяльність” ТОВ ”НВА Холдинг” АПАБ ”Аваль”, правонаступником якого є ВАТ ”Райффайзен Банк Аваль” в особі ЗОД АППБ ”Аваль”. Розглянувши всі матеріали справи у їх сукупності, вислухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши норми законодавства, суд вирішив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, на підставі наступного. Стаття 1 Закону України ”Про заставу” (№2654-ХІІ від 02.10.1992 р.) та ст. 572 ЦК України визначають, що застава –це спосіб забезпечення зобов’язань. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Відповідно до ч.ч.1, 6 ст. 20 Закону України ”Про заставу”, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. ... Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. Згідно зі ст. 87, ч.1 ст. 88 Закону України ”Про нотаріат”, п.п. 1,3 частини 283 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України ( №20/5 від 03.03.2004 р.), для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України”... Нотаріус вчиняє виконавчий напис, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умовами, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями –не більше одного року. Постановою Кабінету Міністрів України №1172 29.06.1999 р. затверджено перелік документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, п.1 якого визначено, що нотаріально посвідчені угоди, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно. Для одержання виконавчого напису подаються: а) нотаріально посвідченої угоди; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язань. При розгляді даного спору, судом було встановлено, що до відносин сторін необхідно застосовувати норми Закону України ”Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” (надалі Закон)( від 18.11.2003 р. №1255-ІV), оскільки зазначений Закон визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна ( ст.1 Закону). Частина 1 ст. 21 Закону визначає, що до забезпечувальних обтяжень належать застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 Цивільного кодексу України, що виникає на підставі договору. Частиною 1 ст. 590 ( що міститься в параграфі 6 глави 49) ЦК України, визначено, що звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону, звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. При цьому ч.1 ст. 26 Закону визначає, що обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження: 1) передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов'язання в порядку, встановленому цим Законом; 2) продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах; 3) відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги; 4) переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші або цінні папери. Відповідно до п. 3.2.2. договору застави, заставодержатель має право задовольнити свої вимоги по погашенню заборгованості до настання строку погашення боргу по кредитному договору №010/02-17/417 від 26.03.2004 р. за рахунок заставленого майна у випадках: - порушення заставодавцем відповідних умов зберігання предмету застави; - реорганізації (ліквідації) заставодавця. У разі порушення заставодавцем умов цього договору або позичальником умов кредитного договору №010/02-17/417 від 26.03.2004 р. заставодержатель має право достроково стягнути суму заборгованості. Якщо позичальник не виконує вимогу про дострокове повернення боргу, заставодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна ( п. 3.2.3. договору застави). Згідно з п.4.2. договору застави, спори, що виникають в період дії цього договору і не врегульовані ним вирішуються у встановленому законом порядку. Спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядається судом за позовом боржника до стягувача ( п.6 ст. 50 Закону України ”Про нотаріат”). Як вбачається з вище викладеного, Цивільним кодексом України, Законом України ”Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” та договором застави 26.03.2004 р. не передбачено звернення стягнення на заставлене майно шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, оскільки таке звернення може бути вчинено лише на підставі рішення суду, тому суд вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими що підлягають задоволенню. Окрім того, суд приймає до уваги той факт, що частини 1, 3 розділу ІХ Прикінцеві та перехідні положення Закону України ”Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” визначають, що цей закон набирає чинності з 1 січня 2004 р.. Законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому закону України. Тому ст. 20 Закон України ”Про заставу” ( від 02.10.1992 р. №2654ХІІ), якою безпосередньо визначено можливість звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріусу, судом до уваги в цій частині не приймається, оскільки зазначена норма суперечить вимогам Закону України ”Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”. Заперечення відповідача спростовуються вище викладеним та матеріалами справи. Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на відповідача. Керуючись ст.ст. 25, 49, 82, 84, 85 ГПК України, суд, ВИРІШИВ: 1. Здійснити процесуальну заміну відповідача Акціонерного поштово-пенсійного банку ”Аваль” в особі Куйбишевського відділення Запорізької обласної дирекції АППБ ”Аваль” на його правонаступника відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»в особі Запорізької обласної дирекції. 2. Позов задовольнити. 3. Визнати таким, що не підлягає виконанню повністю виконавчий напис реєстраційний №3561, вчинений 31 жовтня 2006 року приватним нотаріусом Запорізького міського округу Запорізької області Нарохою Ольгою Василівною про звернення стягнення на майно, яке підлягає витребуванню, а саме: сільськогосподарську техніку у кількості 28 (двадцять вісім) одиниць згідно додатку №1, яке належить товариству з обмеженою відповідальністю «Фаворит»(код ЄДРПОУ 30085298), юридична адреса: Запорізька обл., Куйбишевський р-н, с. Олексіївка, вул.. Миронова, буд. 67. 4. Стягнути з відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль»в особі Запорізької обласної дирекції (69063, м. Запоріжжя, вул. Тургенєва, 29, р/р 290941364 в ЗОД «Райффайзен Банк Аваль», МФО 313827, код ЄДРПОУ 237940) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Фаворит»(71042, Запорізька обл., Куйбишевський р-н, с. Олексіївка, вул.. Миронова, буд. 67, п/р 26005301000379 в ЗФ АКБ «Мрія», МФО 313742, код ЄДРПОУ 30085298) 85 (вісімдесят п’ять) грн. 00 коп. державного мита, 118 (сто вісімнадцять) грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Видати наказ. 5. Скасувати заходи по забезпеченню позову вжиті ухвалою господарського суду Запорізької області від 31.05.2007 р. по справі №22/228/07. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підпису. Рішення оформлено і підписано відповідно до вимог ст. 84 ГПК України 06.08.2007 року. Суддя Ю.О. Скиданова