Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2022 року м. Київ Справа № 910/7310/20 Провадження № 12-23гс22 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пількова К. М., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П. розглянула в письмовому провадженні касаційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Зарічна 1-Г» (далі - ОСББ) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.02.2022 (головуючий Сулім В. В., судді Гаврилюк О. М., Майданевич А. Г.) та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.06.2022 (головуючий Сулім В. В., судді Гаврилюк О. М., Майданевич А. Г.) за скаргою ОСББ на дії (бездіяльність) державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - ВДВС) у справі за позовом ОСББ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Київ Комфорт Сервіс» (далі - Товариство) про зобов`язання передати документи. 1. Короткий зміст вимог скарги 1.1. У липні 2021 року ОСББ звернулось до Господарського суду міста Києва зі скаргою на дії (бездіяльність) державного виконавця ВДВС (далі - Скарга), в якій просило скасувати постанову від 08.07.2021 про закінчення виконавчого провадження № 63537470 (далі - Постанова) з примусового виконання наказу від 06.10.2020 у справі № 910/7310/20 (далі - Наказ). 1.2. Скарга мотивована тим, що державний виконавець не вчинив жодних дій, спрямованих на виконання Наказу. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.11.2021 (суддя Балац С. В.) скаргу ОСББ задоволено повністю; Постанову скасовано; стягнуто з ВДВС на користь ОСББ 3 000 грн витрат на правову допомогу. 2.2. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що матеріали виконавчого провадження № 63537470 не містять доказів направлення правоохоронним органам повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, що свідчить про невиконання державним виконавцем приписів частини третьої статті 63 Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) та передчасність винесення Постанови, що є підставою для її скасування. 2.3. Суд першої інстанції відхилив твердження Товариства про неправильно обраний у Скарзі спосіб захисту, оскільки вважав, що після скасування Постанови державний виконавець буде зобов`язаний ухвалити постанову про відновлення виконавчого провадження, що в розумінні приписів частини другої статті 343 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) поновить порушене право ОСББ. 2.4. Також суд першої інстанції взяв до уваги надані ОСББ докази понесення судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 грн та дійшов висновку про необхідність покладення цих витрат на ВДВС за правилами частини першої статті 344 ГПК України у зв`язку із повним задоволенням Скарги. 2.5. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.02.2022 апеляційну скаргу головного державного виконавця ВДВС задоволено частково; ухвалу Господарського суду міста Києва від 01.11.2021 скасовано; Скаргу задоволено частково; визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця ВДВС щодо своєчасного ненаправлення до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення. 2.6. Постанова апеляційного суду мотивована правильністю висновків суду першої інстанції про те, що матеріали виконавчого провадження № 63537470 не містять доказів направлення правоохоронним органам повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, що свідчить про невиконання державним виконавцем приписів частини третьої статті 63 Закону № 1404-VIII. При цьому суд апеляційної інстанції врахував викладені в апеляційній скарзі ВДВС твердження про направлення зазначеного повідомлення 12.07.2021, тобто з порушенням відповідного строку. 2.7. Водночас суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню, оскільки вона постановлена без дотримання положень статті 343 ГПК України і без урахування висновків, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) від 21.05.2021 у справі № 905/64/15, про те, що відповідно до положень наведеної норми процесуального права за результатами розгляду скарги господарський суд постановляє ухвалу, в якій або визнає доводи заявника правомірними і залежно від їх змісту визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність виконавця неправомірними, або визнає доводи скаржника неправомірними і скаргу відхиляє. Отже, норми процесуального права не передбачають повноважень суду на скасування рішень органів державної виконавчої служби / приватних виконавців. 2.8. Суд апеляційної інстанції врахував обґрунтованість доводів ОСББ про неправомірність бездіяльності державного виконавця ВДВС щодо зволікання у направленні до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, у зв`язку із чим дійшов висновку, що Скарга підлягає частковому задоволенню шляхом визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця відповідно до частини третьої статті 63 Закону № 1404-VIII та частин першої і другої статті 343 ГПК України. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що апеляційна скарга не містить будь-яких інших аргументів, що спростовували б висновки місцевого господарського суду. 2.9. Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.06.2022 заяви Товариства та ОСББ про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково; стягнуто з ОСББ на користь Товариства 4 375 грн витрат на професійну правничу допомогу; стягнуто з головного державного виконавця ВДВС на користь ОСББ 3 750 грн витрат на професійну правничу допомогу. 2.10. Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що надані ОСББ та Товариством документи в сукупності доводять наявність підстав для відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, а їх розмір є документально обґрунтованим та відповідає критерію розумної необхідності. Разом з тим апеляційний суд врахував те, що його постановою від 01.02.2022 у цій справі апеляційну скаргу задоволено частково, а отже, заявлені сторонами клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу підлягають частковому задоволенню пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. 09.06.2022 до КГС ВС надійшла касаційна скарга ОСББ, у якій воно просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.02.2022 в частині скасування ухвали Господарського суду міста Києва від 01.11.2021 та залишити рішення цього суду без змін, а також скасувати додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.06.2022 повністю та здійснити розподіл судових витрат. 4. Доводи Скаржника, викладені у касаційній скарзі 4.1. Суд апеляційної інстанції допустив порушення статті 13, частин першої, четвертої та восьмої статті 80 ГПК України, оскільки не врахував, що ВДВС разом з відзивом на Скаргу не подав до суду першої інстанції жодних доказів направлення до правоохоронних органів повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, а наведені ним причини неподання цих доказів до суду першої інстанції не є поважними, у зв`язку із чим вони не мали враховуватись апеляційним судом. 4.2. Суд апеляційної інстанції допустив порушення статті 343 ГПК України, яка передбачає, що суд, крім визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця ВДВС щодо своєчасного ненаправлення до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, мав зобов`язати державного виконавця або іншу посадову особу усунути порушення - поновити порушене право заявника. Проте апеляційний суд позбавив ОСББ можливості виконати рішення Господарського суду міста Києва від 01.09.2020 у цій справі (далі - Судове рішення), оскільки в резолютивній частині оскаржуваної постанови не вирішив питання відновлення порушеного права Скаржника. Скаржник вважає порушеним своє право на виконання остаточного Судового рішення та посилається на численну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у справах «Ромашов проти України», «Горнсбі проти Греції», «Чіжов проти України», «Глоба проти України» і «Деркач та Палек проти України» доходив висновків, зокрема, про те, що невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом та є втручанням у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також про те, що саме на державу покладається обов`язок вжити у межах її компетенції усіх необхідних кроків для виконання остаточного судового рішення та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. 4.3. За приписами статей 123, 129, 241, 244 ГПК України та висновками КГС ВС, викладеними у постановах від 16.04.2018 у справі № 923/631/15, від 23.01.2020 у справі № 910/20089/17 та від 31.05.2021 у справі № 911/132/14, додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта та є його невід`ємною частиною. Додаткове судове рішення усуває недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти, зокрема щодо розподілу судових витрат. У разі скасування рішення у справі додаткове рішення втрачає силу. 5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 5.1. 08.07.2022 до КГС ВС надійшов відзив Товариства на касаційну скаргу ОСББ, у якому воно просило скаргу залишити без задоволення, оскаржувану постанову - без змін та стягнути зі скаржника судові витрати. Відзив обґрунтований, зокрема, такими доводами: 5.1.1. Суд першої інстанції помилково відхилив доводи Товариства про те, що вимоги ОСББ не відповідають способу захисту, який передбачений частиною другою статті 343 ГПК України. Суд апеляційної інстанції виправив цю помилку та дійшов правильного висновку, що нормами процесуального права не передбачено повноважень суду на скасування рішень органів державної виконавчої служби / приватних виконавців. Цей висновок узгоджується з правовою позицією КГС ВС, висловленою у постановах від 21.05.2021 у справі № 905/64/15, від 25.06.2021 у справі № 905/2214/14-908/5734/14, від 15.07.2021 у справі № 924/408/19. 5.1.2. У касаційній скарзі зазначено, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, оскільки взяв до уваги і досліджував докази надіслання 12.07.2021 до органів досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, які не були надані державним виконавцем в суді першої інстанції. Огляд в судовому засіданні цих доказів сприяв з`ясуванню всіх обставин справи, що не зробив суд першої інстанції. Однак це не допомогло виконавцю відстояти свою позицію, оскільки суд апеляційної інстанції визнав неправомірною його бездіяльність щодо своєчасного ненаправлення до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення. 5.1.3. У касаційній скарзі зазначено, що суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального права, оскільки не поновив порушене право ОСББ, яке, на його думку, полягає у бездіяльності державного виконавця щодо невиконання Судового рішення. Однак цими твердженнями ОСББ вводить суд в оману, оскільки не існує жодного судового рішення про визнання бездіяльності державного виконавця щодо невиконання Судового рішення. 5.1.4. Посилання ОСББ на положення Конвенції та рішення ЄСПЛ не стосуються предмета оскарження, оскільки підставою для відмови в задоволенні Скарги є неправильно обраний спосіб захисту та вчинення державним виконавцем усіх заходів примусового характеру, які можуть бути застосовані до боржника, а саме стягнення з Товариства в примусовому порядку двох штрафів та виконавчого збору. Єдине порушення, яке допустив державний виконавець, не стосується вжиття заходів примусового характеру, а полягає виключно у своєчасному ненаправленні повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення. 5.2. У встановлений Верховним Судом строк відзив на касаційну скаргу від ВДВС не надійшов. 6. Розгляд справи Верховним Судом 6.1. Ухвалою від 20.06.2022 колегія суддів КГС ВС відкрила касаційне провадження за вказаною скаргою, а ухвалою від 11.08.2022 передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки ця справа містить виключну правову проблему, яка стосується повноважень суду щодо скасування постанов виконавця у розрізі ефективності захисту прав учасників виконавчого провадження та можливої невиправданої затримки виконання судового рішення. 6.2. Ухвала про передачу мотивована тим, що суди цивільної та господарської юрисдикцій з посиланням на однакові за змістом норми статті 343 ГПК України та статті 451 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України) сформували різні підходи щодо можливості скасування в судовому порядку постанов виконавця, зокрема про закінчення виконавчого провадження. 6.3. Як приклад, колегія суддів наводить постанову від 15.03.2018 у справі № 638/1841/14-ц, в якій Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС), ґрунтуючись, зокрема, на положеннях частини другої статті 451 ЦПК України, скасував рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні скарги на дії державного виконавця, визнав незаконною та скасував постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження та зобов`язав його виконати судове рішення у повному обсязі. 6.4. Поряд із цим колегія суддів зазначає, що у постанові від 23.03.2021 у справі № 418/314/18 КЦС ВС залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою визнано незаконною постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження та повернення виконавчого листа і зобов`язано державного виконавця відновити виконавче провадження, а у постанові від 04.05.2022 у справі № 725/3052/21 КЦС ВС залишив без змін постанову апеляційного суду, якою визнано незаконними дії державного виконавця щодо закінчення виконавчого провадження, скасовано постанову про закінчення виконавчого провадження та зобов`язано державного виконавця відновити виконавче провадження. 6.5. Також колегія зазначає, що у справі № 369/13690/20 КЦС ВС вказав, що суди не встановили обставин, а матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що державний виконавець вжив усіх передбачених Законом № 1404-VIII заходів щодо ефективного та своєчасного виконання рішення суду. КЦС ВС у цій справі дійшов висновку про наявність підстав для скасування постанови про закінчення виконавчого провадження і одночасно погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимог заявника про зобов`язання державного виконавця виконати рішення суду, оскільки вчинення таких дій належить до дискреційних повноважень державного виконавця, а суд позбавлений можливості перебирати на себе такі повноваження. 6.6. Як ще один приклад, колегія суддів наводить постанову від 22.06.2022 у справі № 607/2547/20, в якій КЦС ВС дійшов висновку про обґрунтованість рішення суду першої інстанції, яким визнано неправомірними дії державного виконавця та скасовано постанову про закінчення виконавчого провадження. При цьому КЦС ВС вказав, що відповідно до частини першої статті 41 Закону № 1404-VIII скасування постанови про закінчення виконавчого провадження спричиняє його відновлення, і в такому разі обов`язок із вчинення дій, спрямованих на примусове виконання рішення, виконавець має в силу закону. 6.7. Водночас колегія суддів звертає увагу, що КГС ВС у постанові від 21.05.2021 у справі № 905/64/15, посилаючись на статтю 343 ГПК України, дійшов висновку про те, що норми процесуального права не передбачають повноважень суду на скасування рішень органів державної виконавчої служби / приватних виконавців. 6.8. На переконання колегії суддів, така неоднозначність підходів судів касаційної інстанції до можливості скасування постанов виконавців, зокрема, про закінчення виконавчого провадження викликає необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для встановлення єдиного способу захисту прав учасників виконавчого провадження у випадку незаконності винесеної виконавцем постанови, який би сприяв загальній ефективності провадження як механізму судового захисту. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що необхідність визначення способів тлумачення однакових норм частини другої статті 343 ГПК України та частини другої статті 451 ЦПК України зумовлена також необхідністю дотримання Україною міжнародних зобов`язань, які випливають, зокрема, зі статті 6 Конвенції. 6.9. Колегія суддів зазначає, що кількісний критерій необхідності передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду розкривається як значною кількістю виконавчих проваджень, у яких частина рішень виконавця може бути незаконною, що з урахуванням однакового правового регулювання потребує встановлення загального для господарських та цивільних справ алгоритму дій скаржників та суду щодо можливості скасування в судовому порядку постанов виконавців, так і наявністю різного підходу судів касаційної інстанції до вирішення цього питання. Якісний критерій розкривається через необхідність для держави забезпечити на власній території такий режим правосуддя, який би закінчувався ефективним способом поновлення прав учасників виконавчого провадження у світлі статті 6 Конвенції та наявної практики ЄСПЛ у випадку незаконності винесення виконавцем постанов, зокрема про закінчення виконавчого провадження. 6.10. Ухвалою від 14.09.2022 Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи на 16.11.2022. 7. Встановлені судами обставини 7.1. 01.09.2020 Господарський суд міста Києва ухвалив Судове рішення, яким повністю задовольнив позов ОСББ до Товариства про зобов`язання передати документи. 7.2. 06.10.2020 на виконання Судового рішення видано відповідні накази. 7.3. Ухвалою господарського суду від 09.03.2021 у цій справі, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.05.2021, скаргу ОСББ на дії державного виконавця ВДВС Савчука Костянтина Петровича задоволено повністю; скасовано постанову про закінчення виконавчого провадження від 18.01.2021 № 63537470 з примусового виконання Наказу. 7.4. 03.06.2021 державний виконавець ВДВС ухвалив постанову про відновлення виконавчого провадження № 63537470. 7.5. 08.07.2021 державний виконавець ВДВС, посилаючись на положення статті 63 Закону № 1404-VIII, ухвалив Постанову, якою закінчив виконавче провадження № 63537470 (т. 4, а. с. 107-108). 7.6. У матеріалах виконавчого провадження № 63537470 наявне повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, однак відсутні докази його направлення до правоохоронних органів. 8. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо законності постанови про закінчення виконавчого провадження 8.1. Згідно з частиною першою статті 2 Закону № 1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; ? співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. 8.2. За змістом статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша цієї статті). Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини другої цієї статті). Виконавець під час здійснення виконавчого провадження, зокрема, має право безперешкодно входити на земельні ділянки, до приміщень, сховищ, іншого володіння боржника - юридичної особи, проводити їх огляд, примусово відкривати та опечатувати їх; накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; залучати в установленому порядку понятих, працівників поліції та інших осіб; накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом (пункти 5, 6, 15, 16 та 22 частини третьої цієї статті). 8.3. Порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, встановлено статтею 63 Закону № 1404-VIII. Відповідно до частин першої та другої цієї статті за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Згідно з частиною третьою цієї статті виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом (абзац другий частини третьої статті 63 Закону № 1404-VIII). У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження (абзац третій частини третьої статті 63 Закону № 1404-VIII). 8.4. Отже, відповідно до частини третьої статті 63 Закону № 1404-VIII повторне невиконання боржником рішення суду, яке може бути виконано без його участі, має наслідком надіслання державним виконавцем органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, а також вжиття заходів примусового виконання рішення суду. Водночас, у разі невиконання рішення суду, яке не може бути виконане без участі боржника, державний виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження (див. підпункт 8.2 постанови КГС ВС від 25.09.2020 у справі № 924/315/17). 8.5. В обох випадках, про які йдеться в абзацах другому та третьому частини третьої статті 63 Закону № 1404-VIII, виконавець має звернутись до органу досудового розслідування з повідомленням про вчинення боржником кримінального правопорушення. Однак ухвалити постанову про закінчення виконавчого провадження після такого звернення виконавець може лише у разі невиконання боржником рішення суду, яке не може бути виконане без його участі (абзац третій частини третьої статті 63 Закону № 1404-VIII). Якщо ж судове рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець після відповідного звернення до правоохоронних органів не закінчує виконавче провадження, а продовжує вживати передбачені Законом № 1404-VIII заходи, спрямовані на примусове виконання такого рішення. 8.6. При цьому накладення штрафів і направлення подання (повідомлення) правоохоронним органам про притягнення боржника до кримінальної відповідальності самі собою не є достатніми заходами з виконання судового рішення. Звернення з таким повідомленням до правоохоронних органів не означає, що виконавець вжив усіх можливих заходів для виконання рішення суду, а свідчить лише про вжиття ним передбачених законом заходів щодо повідомлення уповноважених органів про невиконання обов`язкового рішення суду. Схожі висновки викладені у постанові КЦС ВС від 22.06.2022 у справі № 607/2547/20. 8.7. Разом із цим судове рішення про зобов`язання передати предмети може бути виконано також у порядку, передбаченому статтями 10 і 60 Закону № 1404-VIII, а також положеннями Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованої в Мін`юсті 02.04.2012 за № 489/20802 (далі - Інструкція) (див. mutatis mutandis висновки КГС ВС, викладені у підпункті 4.18 постанови від 13.09.2021 у справі № 902/862/15). 8.8. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 10 Закону № 1404-VIII одним із заходів примусового виконання рішення є вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні. 8.9. Частиною першою статті 60 Закону № 1404-VIII передбачено, що під час виконання рішень про передачу стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, виконавець вилучає такі предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі. У разі знищення предмета, що мав бути переданий стягувачу в натурі, виконавець складає акт про неможливість виконання рішення, що є підставою для закінчення виконавчого провадження, а в разі встановлення факту відсутності предмета, що мав бути переданий стягувачу, повертає виконавчий документ стягувачу. 8.10. Відповідно до пунктів 22, 23 та 24 розділу VIII Інструкції в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передача стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, здійснюється в установлений виконавцем строк за участю сторін виконавчого провадження. Виконавець у присутності понятих вилучає у боржника предмети, зазначені у виконавчому документі, і передає їх стягувачу або його представнику, про що складає акт передачі. Акт складається у трьох примірниках. Один примірник акта залишається у виконавчому провадженні, інші - вручаються стягувачу та боржникові або їх представникам під підпис. У разі відсутності боржника та якщо рішення може бути виконано без його участі, виконання рішення проводиться за участю стягувача або його представника та двох понятих. 8.11. Аналіз наведених положень Закону № 1404-VIII та Інструкції дозволяє дійти висновку, що судове рішення про передачу предметів може бути виконано без участі боржника, зокрема, шляхом вилучення предмета, зазначеного у виконавчому документі, і передачі його стягувачу або його представнику в присутності двох понятих, про що складається відповідний акт. 8.12. Суди у цій справі встановили, що Судовим рішенням позов ОСББ задоволено повністю та зобов`язано Товариство передати йому певні документи; 06.10.2020 на виконання цього рішення видано Наказ, який пред`явлено до виконання у ВДВС; 08.07.2021 державний виконавець ВДВС, посилаючись на положення статті 63 Закону № 1404-VIII, ухвалив Постанову, якою закінчив виконавче провадження № 63537470; в матеріалах цього виконавчого провадження наявне повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, однак відсутні докази його направлення до правоохоронних органів. 8.13. У своїх рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій дійшли одностайного висновку, що державний виконавець ухвалив Постанову з порушенням положень частини третьої статті 63 Закону № 1404-VIII, оскільки матеріали виконавчого провадження № 63537470 не містять доказів направлення правоохоронним органам повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення. При цьому суди не встановили обставини, які свідчать про неможливість виконання Судового рішення без участі Товариства (боржника), та не робили у своїх рішеннях відповідних висновків. 8.14. На переконання Великої Палати Верховного Суду, та обставина, що саме Товариство (боржник) за Судовим рішенням зобов`язане передати ОСББ документи, не свідчить про те, що у разі невиконання цього рішення боржником воно не може бути виконано без його участі відповідно до абзацу другого частини третьої статті 63 Закону № 1404-VIII. Хоч Судове рішення і зобов`язує саме Товариство вчинити ці дії, однак не є нерозривно пов`язаним з його особою та не унеможливлює виконання цього рішення без його участі шляхом вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання, зокрема передбачених пунктом 3 частини першої статті 10 та статтею 60 Закону № 1404-VIII. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду враховує mutatis mutandis висновкиВерховного Суду, викладені у пункті 12 постанови від 30.08.2018 у справі № 916/4106/14 та підпункті 8.6 постанови від 25.09.2020 у справі № 924/315/17. 8.15. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановлювали у цій справі обставин, які свідчать про неможливість виконання Судового рішення без участі Товариства (боржника), Велика Палата Верховного Суду погоджується з їх висновками про те, що Постанова ухвалена з порушенням частини третьої статті 63 Закону № 1404-VIII. Щодо скасування судом постанови державного виконавця 8.16. Однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини першої статті 129 Конституції України). Аналогічне положення міститься у пункті 7 частини третьої статті 2 ГПК України. 8.17. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. 8.18. Згідно із частиною першою статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. 8.19. У рішенні «Горнсбі проти Греції» (§ 40) ЄСПЛ наголосив, що відповідно до усталеного прецедентного права пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. 8.20. У справі «Глоба проти України» (заява № 15729/07, §§ 26, 27) ЄСПЛ зазначає, що саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності. Суд також повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Державазобов'язана організувати системувиконання судовихрішень, яка буде ефективною якза законодавством, так і на практиці (див. також рішення від 07.06.2005 усправі «Фуклев проти України», заява № 71186/01, § 84). 8.21. Таким чином, установлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів. Схожі правові висновки КГС ВС виклав у пункті 13 постанови від 30.08.2018 у справі № 916/4106/14 та підпункті 8.12 постанови від 25.09.2020 у справі № 924/315/17. 8.22. Звертаючись зі Скаргою до суду, ОСББ стверджувало, що державний виконавець ВДВС ухвалив незаконну Постанову, якою закінчив виконавче провадження № 63537470, чим порушив право скаржника на виконання остаточного Судового рішення. 8.23. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні Скарги в частині скасування Постанови, суд апеляційної інстанції виходив з того, що державний виконавець під час її постановлення порушив частину третю статті 63 Закону № 1404-VIII, однак вимоги ОСББ не відповідають способу захисту, визначеному частиною другою статті 343 ГПК України, якою передбачено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). 8.24. Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до положень наведеної норми процесуального права за результатами розгляду скарги господарський суд постановляє ухвалу, в якій або визнає доводи заявника правомірними і, залежно від їх змісту, визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність виконавця неправомірними, або визнає доводи скаржника неправомірними і відхиляє скаргу. Отже, за висновком апеляційного суду, норми процесуального права не передбачають повноважень суду на скасування рішень органів державної виконавчої служби / приватних виконавців. В основу цих висновків суд апеляційної інстанції поклав такі самі висновки КГС ВС, викладені у постанові від 21.05.2021 у справі № 905/64/15. 8.25. Суд апеляційної інстанції вважав, що для ефективного захисту прав ОСББ на виконання остаточного Судового рішення достатньо визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця ВДВС щодо своєчасного ненаправлення до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення без скасування Постанови, якою закінчено відповідне виконавче провадження. 8.26. Велика Палата Верховного Суду із цим не погоджується. 8.27. Аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції, ЄСПЛ неодноразово вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути: незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів та доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 у справі «Гурепка проти України», заява № 61406/00, § 59); «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення від 05.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України», заява № 38722/02, § 75); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 16.08.2013 у справі «Гарнага проти України», заява № 20390/07, § 29). 8.28. Відповідно до пункту 11 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону. 8.29. Враховуючи, що відповідно до абзацу другого частини першої статті 40 Закону № 1404-VIII наслідком закінчення виконавчого провадження є те, що виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами ОСББ про те, що Постанова, якою закінчено виконавче провадження № 63537470, перешкоджає йому реалізувати свої права на примусове виконання остаточного Судового рішення. 8.30. Разом із цим Закон № 1404-VIII передбачає можливість відновлення виконавчого провадження. Так, згідно із частиною першою статті 41 Закону № 1404-VIII у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення (див. підпункти 6.9, 6.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 911/3411/14). 8.31. Відповідно до висловлених раніше висновків Великої Палати Верховного Суду про застосування частини першої статті 41 Закону № 1404-VIII (див. mutatis mutandis пункти 77, 79 постанови від 03.11.2020 у справі № 916/617/17) постанову про закінчення виконавчого провадження, яка ухвалена без урахування вимог закону, можна оскаржити в судовому порядку, а відновлення відповідних прав скаржника може бути ефективно здійснене у разі задоволення скарги та скасування такої постанови. 8.32. Також слід звернути увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду вже скасовувала постанову державного виконавця за результатами касаційного перегляду судових рішень щодо розгляду скарги на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця (див. постанову від 04.07.2018 у справі 761/12665/14-ц). 8.33. Велика Палата Верховного Суду враховує, що за змістом частини третьої статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Цей начальник при здійсненні контролю за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень має право у разі, якщо вони суперечать вимогам закону, своєю постановою скасувати постанову або інший процесуальний документ (або їх частину), винесені у виконавчому провадженні державним виконавцем, зобов`язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом. Однак можливість оскаржити рішення, дії або бездіяльність державного виконавця в порядку, визначеному частиною третьою статті 74 Закону № 1404-VIII, не позбавляє стягувача можливості захистити свої порушені права та інтереси шляхом звернення з відповідною скаргою до суду, що передбачено частиною першою статті 74 зазначеного Закону та частиною першою статті 339 ГПК України. Такий захист має бути ефективним, зокрема, доступним для тих, кого він стосується, спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення та не залежати від дій, які виконавець вчиняє на свій розсуд. 8.34. Беручи до уваги викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що застосоване апеляційним судом у цій справі визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця ВДВС щодо своєчасного ненаправлення повідомлення про вчинення Товариством (боржником) кримінального правопорушення не відповідає зазначеним критеріям, оскільки Постанова про закінчення виконавчого провадження, яка перешкоджає ОСББ реалізувати свої права на виконання остаточного Судового рішення, після розгляду судом Скарги залишилась чинною. 8.35. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в цій ситуації ефективним засобом, здатним відновити право стягувача на примусове виконання остаточного Судового рішення, є скасування Постанови, оскільки після її скасування виконавче провадження № 63537470 в силу частини першої статті 41 Закону № 1404-VIII підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного судового рішення. 8.36. Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків КГС ВС про застосування частини другої статті 343 ГПК України, викладених у постановах від 21.05.2021 у справі № 905/64/15, від 25.06.2021 у справі № 905/2214/14-908/5734/14, від 25.06.2021 у справі № 25/7, від 30.06.2021 у справі № 905/2190/14, від 15.07.2021 у справі № 924/408/19, від 24.11.2021 у справі № 908/3994/14, від 11.04.2022 у справі № 916/3143/19 та від 04.08.2022 у справі № 910/11419/20, а також висновків КЦС ВС про застосування аналогічних положень частини другої статті 451 ЦПК України, викладених у постанові від 23.02.2022 у справі № 1005/7141/2012, про те, що суд не наділений повноваженнями на скасування рішень органів державної виконавчої служби / приватних виконавців. 8.37. Із цих же мотивів Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи Товариства, викладені у підпункті 5.1.1 цієї постанови, про те, що вимоги ОСББ не відповідають способу захисту, який передбачений частиною другою статті 343 ГПК України, а суд не наділений повноваженнями на скасування Постанови. Решта доводів, викладених у відзиві на касаційну скаргу, не спростовують наведених вище висновків, з яких Велика Палата Верховного Суду виходить у цій постанові. 8.38. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції дійшов загалом обґрунтованого висновку про необхідність задоволення Скарги і скасування Постанови. Натомість суд апеляційної інстанції наведеного не врахував та помилково виходив з того, що суд не наділений відповідними повноваженнями. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. Пунктом 4 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 9.2. За правилами статті 312 цього ж Кодексу суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 9.3. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції ухвалив по суті правильне судове рішення, яке відповідає закону. Тому постанова Північного апеляційного господарського суду від 01.02.2022 та додаткова постанова цього ж суду від 02.06.2022, якою здійснено розподіл судових витрат, як її складова підлягають скасуванню із залишенням в силі ухвали Господарського суду міста Києва від 01.11.2021, у зв`язку із чим касаційна скарга підлягає задоволенню. 10. Висновок щодо застосування норм права 10.1. Передбачений частиною першою статті 74 Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» та статтею 339 Господарського процесуального кодексу України судовий захист прав та законних інтересів, порушених рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, має бути ефективним, зокрема, доступним для тих, кого він стосується, спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення та не залежати від дій, які виконавець вчиняє на свій розсуд. 10.2. Відповідно до висловлених раніше висновків Великої Палати Верховного Суду про застосування частини першої статті 41 Закону № 1404-VIII (див. mutatis mutandis пункти 77, 79 постанови від 03.11.2020 у справі № 916/617/17) постанову про закінчення виконавчого провадження, яка ухвалена без урахування вимог закону, можна оскаржити в судовому порядку, а відновлення відповідних прав скаржника може бути ефективно здійснене у разі задоволення скарги та скасування такої постанови. 11. Судові витрати 11.1. Відповідно до частин першої та третьої статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. 11.2. Статтею 344 ГПК України передбачено, що судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника. 11.3. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність задоволення касаційної скарги та залишення в силі ухвали суду першої інстанції, якою задоволено Скаргу, ОСББ має право на відшкодування за рахунок ВДВС витрат, пов`язаних з її розглядом, зокрема судового збору та витрат на професійну правничу допомогу. Схожі висновки викладені у пункті 115 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2021 у справі № 755/12052/19. 11.4. У касаційній скарзі ОСББ просило після скасування додаткової постанови суду апеляційної інстанції від 02.06.2022 здійснити розподіл судових витрат, а у відзиві на апеляційну скаргу (т. 4, а. с. 151) та клопотанні про розподіл судових витрат (т. 4, а. с. 199) - стягнути з апелянта витрати на професійну правову допомогу у розмірі 13 500 грн. Разом з відзивом та клопотанням ОСББ подало докази на підтвердження зазначених витрат: копію договору про надання правової допомоги № 27/07-21 від 27.07.2021 та копії додаткових угод № 3 від 03.12.2021 і № 4 від 18.01.2022, укладених між ним та Адвокатським бюро «Дворська і партнери», рахунок № АБ-031221 від 03.12.2021, платіжні доручення № 965 від 03.12.2021 на суму 7 500 грн та № 1022 від 19.01.2022 на суму 6 000 грн, детальні описи наданих юридичних послуг, акти приймання-передачі наданої правової допомоги від 07.12.2021, від 09.12.2021 і від 20.01.2022, копію свідоцтва про право Дворської Ірини Олександрівни на зайняття адвокатською діяльністю серія, КС № 7033/10 від 19.10.2018, та ордер серії КС № 499780 від 09.12.2021 (т. 4, а. с. 152-166, 200-204). 11.5. Також разом з касаційною скаргою ОСББ подало заяву про розподіл судових витрат (т. 5, а. с. 83-84), у якій просило стягнути з ВДВС 6 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції. Разом із цією заявою ОСББ подало докази на підтвердження цих витрат: договір про надання правової допомоги № 21/04-22 від 21.04.2022 і додаткову угоду № 1 від 21.04.2022, укладені між ним та адвокатом Дворською І. О., рахунок № 210422 від 21.04.2022, платіжне доручення № 1119 від 22.04.2022 на суму 6 000 грн, акт приймання-передачі наданої правової допомоги від 03.06.2022, довіреність від 02.06.2022 та копію свідоцтва про право Дворської І. О. на зайняття адвокатською діяльністю серія, КС № 7033/10 від 19.10.2018 (т. 5, а. с. 85-96). 11.6. Частини друга та третя статті 126 ГПК України передбачає, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 126 ГПК України). 11.7. За частиною п`ятою статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. 11.8. Основними критеріями визначення та розподілу судових витрат є їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін. Схожі правові висновки викладені в пункті 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19. 11.9. З наданих ОСББ документів слідує, що правнича допомога в суді апеляційної та касаційної інстанцій передбачала надання, зокрема, таких послуг: ознайомлення з апеляційною скаргою, підготовка відзиву на апеляційну скаргу, письмових пояснень, касаційної скарги і клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження та участь в судових засіданнях. Ці послуги надавались ОСББ поетапно адвокатом Дворською І. О. в судах апеляційної та касаційної інстанцій, про що також свідчить підписання нею документів від імені скаржника та її участь у відповідних судових засіданнях. У свою чергу, ОСББ прийняло ці послуги за актами приймання-передачі та оплатило відповідно до наданих платіжних доручень. 11.10. ВДВС натомість не навів доводів та заперечень, які спростовували б вимоги ОСББ та надані ним докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу. 11.11. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 ГПК України). 11.12. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу. Однак матеріали справи не містять клопотання ВДВС про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу, а підстави для самостійного вирішення Великою Палатою Верховного Суду цього питання відсутні (див. пункти 39, 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19). 11.13. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вимоги ОСББ про відшкодування судових витрат за розгляд Скарги є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню, а ВДВС має відшкодувати йому 13 500 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, 6 000 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції, а також 2 481 грн судового збору, сплаченого за розгляд касаційної скарги відповідно до платіжного доручення № 1166 від 03.06.2022 (т. 5, а. с. 66). Керуючись статтями 126, 129, 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Зарічна 1-Г» задовольнити. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.02.2022 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.06.2022 у справі № 910/7310/20 скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 01.11.2021 у справі № 910/7310/20 залишити в силі. 4. Стягнути з Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (01032, м. Київ, вул. Саксаганського, буд. 110, код ЄДРПОУ 34967593) на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Зарічна 1-Г» (02137, м. Київ, вул. Зарічна, буд. 1-Г, код ЄДРПОУ 41900589) 2 481,00 грн (дві тисячі чотириста вісімдесят одна гривня 00 копійок) судового збору за подання касаційної скарги, 13 500,00 грн (тринадцять тисяч п`ятсот гривень 00 копійок) витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції та 6 000,00 грн (шість тисяч гривень 00 копійок) витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач К. М. ПільковСудді:В. В. БританчукЛ. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко І. В. Григор`єваЛ. І. Рогач М. І. ГрицівО. М. Ситнік Ж. М. ЄленінаІ. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук О. С. ЗолотніковС. П. Штелик Л. Й. Катеринчук Джерело: ЄДРСР 108086904

Усім доброго дня! Я взнав ,що за виконавчим написом приватного нотаріуса Хари Наталії Станіславівни щодо мене здійснюється виконавче провадження. Підкажіть, будь ласка, порядок дій,які мені потрібно зробити,щоб з цим розібратися. Перше,що я зробив,так це зайшов у єдиний реєстр боржників і дійсно знайшов там себе. Що робити далі? Буду вдячний за допомогу.

Державний герб України ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 [email protected] ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "17" вересня 2019 р. Справа № 910/16664/18 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Дикунської С.Я. суддів: Мальченко А.О. Жук Г.А. секретар судового засідання Бовсуновська Ю.В. за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання розглянувши матеріали апеляційної скарги Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 (повний текст складено 22.04.2019) у справі № 910/16664/18 (суддя Усатенко І.В.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія Пост- Продакшн «АВ-ТВ» до 1) Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» 2) Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса В С Т А Н О В И В: Товариство з обмеженою відповідальністю «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» (далі - ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ», позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк», відповідач-1) та Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Шевченківський РВ ДВС міста Києва ГТУЮ у місті Києві, відповідач-2) про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса. В обґрунтування своїх вимог зазначило про стягнення відповідачами коштів за виконавчим написом нотаріуса, який скасовано в судовому порядку, а також виконавчого збору, які позивач просив повернути. Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 у справі № 910/16664/18 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» грошові кошти в розмірі 177 197, 04 грн. та судовий збір у розмірі 2 657, 56 грн., витрати на правову допомогу в розмірі 9 086, 00 грн. В частині позовних вимог про стягнення з Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» грошових коштів у розмірі 17 825,98 грн. - відмовлено. Не погоджуючись із згаданим рішенням, АТ КБ «Приватбанк» оскаржило його в апеляційному порядку, просило скасувати в частині задоволених позовних вимог, в іншій частині залишити без змін та ухвалити нове, яким відмовити в позові в повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. За твердженнями апелянта, суд першої інстанції не з`ясував, чи існує у позивача заборгованість перед АТ КБ «Приватбанк», відповідно за наявності заборгованості та невиконаних зобов`язань позивача за Кредитним договором, повернення йому сум за цим договором апелянт вважає таким, що суперечить, як приписам чинного законодавства, так й умовам Кредитного договору. При цьому, апелянт стверджував, що виконавчий напис нотаріуса скасовано не в зв`язку із сплатою заборгованості, а з підстав недодержання нотаріусом вимог закону. Крім цього, вважає недоведеним факт перерахування стягнутих коштів від державної виконавчої служби на рахунок відповідача для погашення відповідної заборгованості, оскільки до суду не надано належних доказів на підтвердження вказаних обставин, а саме, меморіальних ордерів або інших документів про перерахування коштів саме за Кредитним договором, одночасно апелянт зазначав про незаконне стягнення з нього витрат на правничу допомогу тощо. Заперечуючи проти апеляційної скарги, позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому стверджував про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін. Зокрема, щодо доводів апелянта з приводу не з`ясування судом наявності чи відсутності у позивача заборгованості перед відповідачем, зазначив, що вирішення даного питання не є завданням суду у даній справі, адже позовні вимоги у цій справі обґрунтовано стягненням з позивача коштів за виконавчим написом нотаріуса, який скасовано в судовому порядку. При цьому, зазначив, що оскільки виконавчий напис визнано таким, що не підлягає виконанню, отримані відповідачем-1 кошти в сумі 177 197, 04 грн. належить повернути власнику (позивачу), відповідно висновки суду першої інстанції в цій частині вважає такими, що ґрунтуються на достатніх та допустимих доказах, які дають змогу встановити дійсні обставини справи та винести законне рішення. Крім цього, позивач стверджував про безпідставність та необґрунтованість доводів апелянта щодо відсутності підстав для стягнення з нього витрат на правову допомогу, надання якої підтверджено позивачем належними та допустимими доказами тощо. В судове засідання апеляційної інстанції 17.09.2019 з`явилися представники позивача та відповідача-1, представник відповідача-2 не з`явився, хоча про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином шляхом надіслання на його адресу відповідної ухвали про оголошення перерви, яка згідно повідомлень про вручення поштових відправлень отримана уповноваженим представником останнього 27.08.2019, відтак апеляційний суд вважав за можливе справу розглядати за відсутності представника відповідача-2 за наявними у справі матеріалами. Представник відповідача-1 в судовому засіданні апеляційної інстанції надав пояснення, в яких підтримав свою апеляційну скаргу, просив її задовольнити за наведених в ній підстав, оскаржуване рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати, в іншій частині залишити без змін та ухвалити нове, яким відмовити в позові в повному обсязі. Представник позивача в даному судовому засіданні також надав пояснення, в яких заперечив доводи апеляційної скарги, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін. Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції вимог процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Як встановлено матеріалами справи, рішенням Господарського суду м. Києва від 16.04.2015 у справі №910/4124/15-г вимоги за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» задоволено повністю. Стягнуто з до ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість по тілу кредиту в розмірі 46 054,32 грн., заборгованість по процентам за користування кредитом - 5 066,25 грн. та пеню за несвоєчасність виконання зобов`язань - 488,61 грн. Під час розгляду згаданої справи судом встановлено, що заборгованість ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» перед ПАТ КБ «Приватбанк» за Кредитним договором по тілу кредиту становила 46 054,32 грн. На виконання вказаного рішення суду, постановою головного державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві Руденко Н.В. від 22.09.2015 відкрито виконавче провадження (ВП №48806670) про стягнення з позивача боргу в розмірі 53 436,70 грн. Постановою головного державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві Руденко Н.В. від 28.04.2017 виконавче провадження закінчено в зв`язку з виконанням позивачем рішення суду в повному обсязі, у вищевказаній постанові зазначено, що кошти стягнуто та перераховано стягувачу. 17.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ Швець Русланом Олеговичем вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №21627 (далі - виконавчий напис), яким запропоновано стягнути з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» за період з 23.12.2011 по 19.09.2017 суму заборгованості, що становила 204 377,29 грн. та складається з: - сума заборгованості по тілу кредиту - 46 054,84 грн.; - заборгованість по відсоткам - 78 713,05 грн.; - заборгованість по комісії - 66 437,84 грн.; - заборгованість з пені - 66 437,84 грн. Постановою державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві Борисюком Р.А. від 31.01.2018 відкрито виконавче провадження №55672493 з виконання згаданого виконавчого напису. Крім цього, постановою державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві Борисюком Р.А. від 31.01.2018 у вищевказаному виконавчому провадженні накладено арешт на майно позивача. В подальшому, 01.02.2018 постановою державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві Борисюком Р.А. в рамках виконавчого провадження №55672493 накладено арешт на кошти ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ». Вищевказані обставини встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 25.09.2018 у справі № 910/9258/18 за позовом ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» до АТ КБ «Приватбанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович, яким визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 17.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Русланом Олеговичем за реєстровим номером 21627, яким запропоновано стягнути з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» суми заборгованості в розмірі 204 377,29 грн. За приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки є встановленими у рішенні, немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву законність судового акту, який набрав законної сили. За змістом ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно преамбули та ст. 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.02 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Оскільки судове рішення у справі № 910/9258/18, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, встановленим є факт визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого напису, вчиненого 17.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Русланом Олеговичем за реєстровим номером 21627, яким запропоновано стягнути з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» суми заборгованості в розмірі 204 377,29 грн. Як встановлено матеріалами справи, на підтвердження обставин щодо здійснення стягнення за вищезгаданим виконавчим написом нотаріуса, позивачем долучено до матеріалів справи меморіальні ордери про перерахування коштів, а саме, меморіальний ордер № 55672493 від 12.02.2018 на суму 106,26 грн з призначенням платежу «примусове списання коштів на підставі ВП № 21627 від 17.11.2017», меморіальний ордер № 55672493/3 від 20.06.2018 на суму 139 104,52 грн з призначенням платежу «списання коштів на підставі виконавчого напису № 21627 від 17.11.2017»; меморіальний ордер № 55672493/3 від 25.07.2018 на суму 55 812,24 грн. з призначення платежу «списання коштів на підставі виконавчого напису від 17.11.2017 № 21627». До матеріалів справи також долучено лист Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 20.11.2018 № 55672493/34, за змістом якого 30.01.2018 до Відділу на виконання надійшов виконавчий напис № 21627 від 17.11.2018, виданий приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець P.O. про стягнення з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» боргу в розмірі 204 377,29 грн. В порядку примусового виконання виконавчого напису державним виконавцем з боржника стягнуто на депозитний рахунок Відділу кошти в розмірі 195 023,02 грн. За розпорядженням державного виконавця від 05.05.2018 стягнуті з боржника кошти (в розмірі 106,26 грн.) перераховано як витрати виконавчого провадження. За розпорядженням державного виконавця від 02.07.2018 стягнуті з боржника кошти (в розмірі 139 104,52 грн.) перераховано на користь стягувана (в сумі 67 000,00 грн.) та на користь держави як виконавчий збір (в сумі 12 645,87 грн.). За розпорядженням державного виконавця від 02.08.2018 стягнуті з боржника кошти (в розмірі 55 812,24 грн. та 59 458,65 грн.) перераховано на користь стягувача (в сумі 110 197,04 грн.) та на користь держави як виконавчий збір (в сумі 5 073,85 грн.). 09.11.2018 державний виконавець на підставі п.5 ч.1 ст.39 Закону України «Про виконавче провадження» виніс постанову про закінчення виконавчого провадження. Станом на 20.11.2018 на депозитному рахунку відділу відсутні стягнуті з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» кошти. З огляду на наведене, на підставі згаданого вище виконавчого напису, визнаного рішенням суду таким, що не підлягає виконанню, з позивача стягнуто кошти в сумі 177 197,04 грн., які в подальшому перераховано відповідачу, а також з кошти в розмірі 17 825,98 грн., які в якості виконавчого збору зараховано до Державного бюджету. Відповідно доводи апелянта в цій частині як безпідставні та необґрунтовані відхиляються судом апеляційної інстанції. Відповідно до глави 12, п. 1.1 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, захист цивільних прав здійснюється нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису. Виконавчі написи вчиняються нотаріусами на документах, які встановлюють заборгованість або передбачають повернення майна. Якщо виконавчий напис не вміщується на документі, що встановлює заборгованість, то він має бути продовжений чи викладений повністю на прикріпленому до документа спеціальному бланку нотаріального документа. Для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість, або на правочинах, що передбачають звернення стягнення на майно на підставі виконавчих написів. За змістом ч. 1 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: 1) виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України. Положеннями ст. ст. 386, 387 ЦК України визначено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. За приписами ч. ч. 1-2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають в зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України). Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб. Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Оскільки рішенням Господарського суду міста Києва від 25.09.2018 у справі № 910/9258/18 виконавчий напис, вчинений 17.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Русланом Олеговичем за реєстровим номером 21 627 про стягнення з ТОВ «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» на користь ПАТ КБ «Приватбанк» суми заборгованості в розмірі 204 377,29 грн. визнано таким, що не підлягає виконанню, отримані відповідачем-1 кошти в сумі 177 197,04 грн. підлягають поверненню позивачу, адже підстава, на якій вони були отримані відпала, отже позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню в повному обсязі. При цьому, відповідачем-1 (апелянтом) не надано суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що кошти ним не отримано чи вони утримуються ним за наявності правових підстав чи були повернуті позивачу. Твердження відповідача про те, що у нього багато проваджень відносно позивача, відповідно він не може ідентифікувати, які кошти стягнуто за яким виконавчим провадженням, а надані позивачем меморіальні ордери не підтверджують перерахування коштів ВДВС відповідачу-1, у відповіді відповідача-2 на адресу позивача дати перерахування коштів не співпадають з датами отримання коштів та одержаними сумами за меморіальними ордерами, не заслуговують на увагу, оскільки відповідач-1 не заперечив надходження коштів, як й не надав будь-яких доказів на підтвердження наявного боргу позивача або ненадходження коштів за вищенаведеним виконавчим написом, й доказів оскарження винесеної 09.11.2018 державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження. З приводу вимоги позивача про стягнення з Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (відповідача-2) 17 825,98 грн. виконавчого збору, слід зазначити, що відповідно до ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, який справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. У разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню. За змістом ст. 39 цього Закону виконавче провадження підлягає закінченню, зокрема, у разі скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. Оскільки відповідно до наведених вище норм набувачем сплаченого боржником у виконавчому провадженні збору є Державний бюджет України, помилково або надмірно сплачені суми виконавчого збору підлягають стягненню саме з Державного бюджету України. Відповідно до ч. 2 ст. 45 Бюджетного кодексу України Казначейство України веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету, перерахування компенсації частини суми штрафних (фінансових) санкцій покупцям (споживачам) за рахунок сплачених до державного бюджету сум штрафних (фінансових) санкцій, застосованих такими органами за наслідками проведеної перевірки за зверненням або скаргою покупця (споживача) про порушення платником податків установленого порядку проведення розрахункових операцій. Згідно Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 787 від 03.09.2013, цей Порядок визначає процедури повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, а саме: податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету, коштів від повернення до бюджетів бюджетних позичок, фінансової допомоги, наданої на поворотній основі, та кредитів, у тому числі залучених державою (місцевими бюджетами) або під державні (місцеві) гарантії (далі - платежі). Положеннями п. 5 вказаного Порядку визначено, що повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджетів здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, а при поверненні судового збору (крім помилково зарахованого) - за ухвалою суду, яка набрала законної сили. Подання за формою згідно з додатком 1 до цього Порядку подається платником до органу Казначейства разом з його заявою про повернення коштів з бюджету та оригіналом або копією документа на переказ, або паперовою копією електронного розрахункового документа, які підтверджують перерахування коштів до бюджету. Заява про повернення коштів з бюджету, яка подається до відповідного органу Казначейства, складається платником у довільній формі з обов`язковим зазначенням такої інформації: причини повернення коштів з бюджету, найменування платника (суб`єкта господарювання), код за ЄДРПОУ (для юридичної особи) або прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи, реєстраційний номер облікової картки платника податків (ідентифікаційний номер) або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та мають відмітку у паспорті), місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи та номер контактного телефону, сума платежу, що підлягає поверненню, спосіб перерахування коштів з бюджету - у безготівковій формі із зазначенням реквізитів рахунку одержувача коштів чи у готівковій формі. Відповідно до п. 2 розділу 2 Порядку повернення помилково або надміру зарахованих до бюджетів платежів здійснюється відповідними органами Казначейства з відповідних рахунків, відкритих в органах Казначейства відповідно до законодавства, у межах поточних надходжень за день. Таким чином, територіальний орган Державної казначейської служби України є органом, який здійснює повернення коштів, які було помилково або надмірно зараховано до бюджету, за поданням органу стягнення, яким у цьому випадку виступає Державна виконавча служба України. Зазначені положення встановлюють порядок взаємодії державних органів між собою, тому у разі, коли орган стягнення в установлений законом строк не надає відповідний висновок органу державного казначейства, платник вправі скористатись своїм правом на судове оскарження бездіяльності шляхом звернення з позовом про стягнення відповідної суми коштів (повернення надміру сплаченої суми) з державного бюджету. Оскільки кошти державного бюджету належать на праві власності державі, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (ч. 2 ст.2 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади в межах їхньої компетенції, встановленої законом. В господарському процесі згідно ч. 4 ст. 56 ГПК України держава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник. Таким чином, відповідачем у даній справі має бути держава, яка бере у ній участь через відповідний орган (органи) державної влади, якими в даному випадку є Відділ примусового виконання (дії якого призвели до безспірного стягнення коштів) та Казначейська служба (яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету). Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16. Визначення відповідачів у справі, до яких звернено позов, є правом позивача, відповідно судом суб`єктний склад відповідачів без заяви позивача змінений бути не може. Оскільки відповідачами у даній справі в частині вимог про стягнення виконавчого збору мають бути Відділ виконавчої служби та Казначейська служба, а позивачем визначено лише одного відповідача, заявлені ним в цій частині вимоги з неналежним суб`єктним складом не підлягає задоволенню. Крім цього, під час розгляду справи судом першої інстанції позивачем заявлено до стягнення 10 000, 00 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу. За змістом ст. 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Право учасників справи користуватися правничою допомогою передбачено ст. 16 ГПК України. За приписами ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: - розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, яка сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; - розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, а також здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. В зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. За змістом наведених законодавчих приписів необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Витрати, які підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у встановленому Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядку. Дія цього Закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами. У відповідності до ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачено цим Законом. За приписами ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Як встановлено матеріалами справи, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем до матеріалів справи долучено копію Договору №195 про надання правничої допомоги від 25.06.2018, укладеного між позивачем та Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери», копію акту надання послуг № 894 від 21.11.2018, який містить перелік наданих послуг, а також їх вартість в розмірі 10 000, 00 грн., копію платіжного доручення № 208 від 21.11.2018 на суму 10 000,00 грн., відповідно до якого позивач сплатив вказану суму адвокатському об`єднанню на підставі виставленого рахунку № 205 від 20.11.2018 на суму 10 000,00 грн., а також копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серія КВ № 005689 від 28.12.2015, яке видане на ім`я Волкодав Ірини Юріївни та ордер на надання правової допомоги серії КВ № 384419 від 08.12.2018. З огляду на наведене, сукупність доказів щодо витраченого адвокатом часу на підготовку матеріалів до судового засідання, участь адвоката у судових засіданнях, складність юридичної кваліфікації правовідносин у справі, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що заявлений позивачем до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката є співмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг й виконаних робіт та ціною позову, підлягає частково в розмірі 9 086,00 грн. пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За аналогічних підстав підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення з відповідача 4 500, 00 грн. витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції, оскільки долученими до справи доказами: копіями акту надання послуг № 1142 від 09.07.2019, який містить перелік наданих послуг, а також їх вартість в розмірі 4 500, 00 грн., рахунку на оплату № 208 від 02.07.2019 на суму 4 500, 00 грн. та платіжного доручення № 295 від 09.07.2019 на суму 4 500, 00 грн. підтверджується факт надання адвокатом юридичних послуг у даній справі та перерахування коштів на підставі укладеного між позивачем та адвокатським об`єднанням Договору. Доводи апелянта з приводу неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції. Враховуючи приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянта за текстом його апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі. За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків. Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 у справі № 910/16664/18 - без змін. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд 1Д, ідентифікаційний код 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія Пост-Продакшн «АВ-ТВ» (04050, м. Київ, вул. Мельникова, буд. 81, ідентифікаційний код 24265476) 4 500, 00 грн. витрат на правову допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва. Матеріали справи № 910/16664/18 повернути до Господарського суду міста Києва. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 288-289 ГПК України. Повний текст постанови складено 19.09.2019 Головуючий суддя С.Я. Дикунська Судді А.О. Мальченко Г.А. Жук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84348338

Доброго дня,не знаю що мені робити.Я отримала штраф від адмін коміссіі ,з яким я незгодна.через 7 днів я з адвокатом надала позив до суду ,засідання відбудеться через місяць ,але вчора надійшла лист про відкриття виконавчого провадження від виконавчої служби ,за цей штраф,де вони вимагають надати декларацію та сплатити борг,але я не боржник ,я не сплатила штраф тому що я не згодна і відправила скаргу до суду!Я зараз закордоном ,мій адвокат каже що нічого не треба робити ,і коли суд винесе рішення ,про відміну штрафу ,це провадження теж закриють ,але якщо ні ?Я не боржник ,чому я маю надавати декларацію ,і ще вони вимагають сплатити якісь ще витрати ,300 та 680 грн ....я довіряю своему адвокату але все ж таки хвилююсь и хотіла би дізнатись вашу думку

Постанова Іменем України 01 грудня 2021 року м. Київ справа № 552/1811/15 провадження № 61-9419св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ткачука О. С. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за скаргою Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» на бездіяльність старшого державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» на ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 22 березня 2021 року, постановлену суддею Турченко Т. В., та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 травня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2021 року Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - АТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду зі скаргою на бездіяльність старшого державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) (далі - державний виконавець, Шевченківська ДВС), в якому посилалося на те, що 25 вересня 2015 року Київським районним судом м. Полтави видано виконавчий лист №552/1811/15-ц про стягнення коштів з АТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 . Постановою правління Національного банку України від 17 грудня 2015 року № 898 відкликано банківську ліцензію та запроваджено процедуру ліквідації АТ «Банк «Фінанси та Кредит». 21 лютого 2020 року старший державний виконавець Шевченківської ДВС виніс постанову про відкриття виконавчого провадження №61345972 з примусового виконання зазначеного виконавчого листа №552/1811/15-ц. 12 січня 2021 року АТ «Банк «Фінанси та Кредит» направив на адресу Шевченківської ДВС заяву про закінчення цього виконавчого провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), у зв`язку з прийняттям Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника. Проте станом на 20 січня 2021 року виконавче провадження № 61345972 не закінчено. Проте державний виконавець не виніс постанови про закінчення виконавчого провадження. Заявник посилається на те, що державний виконавець допустив незаконну бездіяльність, оскільки не виніс постанови про закінчення виконавчого провадження № 61345972 та не направив виконавчий документ до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» як того вимагає Закон № 1404-VIII та Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Ураховуючи викладене, заявник просив визнати бездіяльність державного виконавця Шевченківської ДВС незаконною та зобов`язати посадових осіб Шевченківської ДВС вжити заходів щодо закінчення виконавчого провадження № 61345972 на підставі наведеної норми Закону. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 22 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 19 травня 2021 року у задоволенні скарги АТ «Банк «Фінанси та Кредит» відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що державний виконавець правомірно не закрив виконавче провадження, оскільки судове рішення про стягнення з банку на користь ОСОБА_1 грошових коштів є чинним та підлягає виконанню. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У червні 2021 року АТ «Банк «Фінанси та Кредит» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило скасувати ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 22 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 травня 2021 року й ухвалити нове рішення про задоволення його скарги на бездіяльність державного виконавця. Заявник посилався на те, що після введення в банку тимчасової адміністрації державний виконавець не має права проводити примусове стягнення із цього банку, оскільки це порушує процедуру виведення банку з ринку. Крім того зазначав, що закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII відбувається незалежно від того, що рішення про стягнення грошових коштів з банку, який ліквідовується, прийнято раніше початку процедури ліквідації. Доводи інших учасників справи У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , в якому вона посилається на законність та обґрунтованість судових рішень і просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу АТ «Банк «Фінанси та Кредит» - без задоволення. ОСОБА_1 посилається на те, що судове рішення про стягнення з банку заборгованості було прийнято до введення тимчасової адміністрації, тому має виконуватися державним виконавцем в загальному порядку. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2021 року справу призначено до розгляду у складі п`яти суддів. Обставини справи Судами встановлено, що 25 вересня 2015 року Київським районним судом м. Полтави видано виконавчий лист №552/1811/15-ц, на підставі якого Шевченківською ДВС 21 лютого 2020 року відкрито виконавче провадження № 61345972. Постановою від 15 червня 2020 року виконавче провадження № 61345972 закінчене з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII. Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року, визнано зазначену постанову державного виконавця від 15 червня 2020 року протиправною та скасовано. 02 грудня 2020 року державний виконавець Шевченківської ДВС виніс постанову про відновлення виконавчого провадження. 12 січня 2021 року АТ «Банк «Фінанси та Кредит» направив на адресу Шевченківської ДВС заяву про закінчення цього виконавчого провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII. Звертаючись зі скаргою, АТ «Банк «Фінанси та Кредит» посилалося на бездіяльність державного виконавця щодо незакінчення виконавчого провадження станом на 20 січня 2021 року. Позиція Верховного Суду За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Згідно зі статтею 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. За правилом статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Суди встановили, що на даний час існують два рішення суду, що набрали законної сили, та на виконання яких старший державний виконавець Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Шеремет Олександр Вікторович виніс постанову від 02 грудня 2020 року про відновлення виконавчого провадження № 61345972 та вчинив передбачені законом виконавчі дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду. Оскільки рішення Київського районного суду м. Полтави, на виконання якого видано виконавчий лист, набуло статусу остаточного, сторони його не оскаржували в апеляційному чи касаційному порядку, то відсутні підстави щодо винесення державним виконавцем повторної постанови про закінчення виконавчого провадження, як цього вимагає Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Наявність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого документу, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника, не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 16 квітня 2018 року у справі №910/11908/16, від 06 листопада 2019 року у справі №761/14537/15 та від 15 квітня 2020 року у справі №761/24136/15-ц. Колегія суддів Касаційного цивільного суду враховує, що державний виконавець відповідно до ухвали Київського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2020 року зобов`язаний вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі дії у виконавчому провадженні № 61345972. Ураховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що підстав для визнання бездіяльності старшого державного виконавця Шевченківської ДВС щодо незакінчення виконавчого провадження № 61345972 незаконною немає, оскільки він діяв на виконання вказаного вище рішення суду. У той же час питання закінчення виконавчого провадження вже було предметом судового розгляду і ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2020 року постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII визнана неправомірною. Вказане судове рішення є чинним. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (пункт 61 рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], No. 28342/95, ECHR 1999-VII). В основі принципу юридичної визначеності, як одного з істотних елементів принципу верховенства права, лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. У низці своїх рішень ЄСПЛ, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, також указав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін. Базове тлумачення принципу res judicata вміщено в рішеннях ЄСПЛ від 03.12.2003 у справі «Рябих проти Росії», від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 18.11.2004 у справі «Праведная проти Росії», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Понамарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (пункт 52 рішення ЄСПЛ у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), № 52854/39, ECHR 2003-IX, пункт 46 рішення ЄСПЛ у справі «Устименко проти України» № 32053/13). Отже, забезпечення принципу res judicata є однією з найважливіших засад гарантування державою реалізації права на справедливий суд. Враховуючи викладене, здійснення перегляду судового рішення, яке набрало законної сили та є чинним, є порушенням принципу правової певності як однієї з найважливіших засад гарантування державою реалізації права на справедливий суд, оскільки таке рішення не може бути поставлено під сумнів, а здійснення перегляду цього рішення не є виправданим та обґрунтованим, оскільки може мати наслідком порушення прав інших осіб, які покладаються на чинність рішення, здійснюючи свої права та обов`язки протягом усього часу чинності цього рішення. Таким чином, за відсутності вищенаведених обґрунтованих і вагомих підстав, ухвалення судами у даній справі рішення, яке б зобов`язувало державного виконавця вчинити інші дії ніж ті, що вже були передбачені попереднім судовим рішенням порушило б не тільки принцип юридичної визначеності, але й призвело б до ревізії рішення, що має силу закону. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» залишити без задоволення. Ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 22 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 травня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді А. І. Грушицький А. А. Калараш І . В. Литвиненко Є. В. Петров Джерело: ЄДРСР 101873322

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 серпня 2021 року м. Київ Справа № 902/1264/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т. М. та Селіваненка В. П. розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу фермерського господарства "Україна" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.04.2021 (судді: Філіпова Т.Л. (головуючий), Василишин А.Р., Мельник О.В.), ухвалену за наслідками перегляду ухвали господарського суду Вінницької області від 30.12.2020 (суддя Матвійчук В.В.) про забезпечення позову у справі, за позовом фермерського господарства "Україна" (далі - ФГ "Україна") до товариства з обмеженою відповідальністю "Адама Україна" (далі - ТОВ "Адама Україна") треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Посвятенко Юрій Дмитрович (далі - Посвятенко Ю.Д.); приватний виконавець виконавчого округу Вінницької області Турський Олександр Віталійович (далі - Турський О.В.), про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог ФГ "Україна" звернулось до господарського суду Вінницької області з вимогою до ТОВ "Адама Україна" про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Як на підстави заявлених позовних вимог посилається на те, що приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Посвятенком Ю.Д. вчинено виконавчий напис на підставі документів, які містили неправдиву інформацію відносно кількості, вартості та строків поставки товару. Не дослідивши документи, на підставі яких видано аграрну розписку, нотаріус виніс виконавчий напис на підставі документів, які не відповідають дійсності, а також порушив вимоги щодо змісту виконавчого напису. Ухвалою господарського суду Вінницької області від 30.12.2020 за вказаним позовом відкрито провадження у справі № 902/1264/20 та призначено позовну заяву до розгляду за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 28.01.2021. Одночасно судом залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Посвятенка Ю.Д. та приватного виконавця виконавчого округу Вінницької області Турського О.В. Разом з позовною заявою до суду надійшла заява ФГ "Україна" від 23.12.2020 № 24/12-2 про забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису, вчиненого 18.12.2020 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю.Д. та зареєстрованого в реєстрі за № 1965. В обґрунтування заяви про забезпечення позову ФГ "Україна" зазначає, що 21.12.2020 приватним виконавцем виконавчого округу Вінницької області Турським О.В. на підставі виконавчого напису вчиненого 18.12.2020 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю.Д., зареєстрованого в реєстрі за № 1965, відкрито виконавче провадження № 63974357 про витребування у ФГ "Україна" шляхом передачі предмета застави на користь ТОВ "Адама Україна" на підставі товарної аграрної розписки 7 040,976 т кукурудзи 3 класу, врожаю 2020 року, вирощеного на земельних ділянках, зазначених у пункті 50 товарної аграрної розписки, посвідченої 20.02.2020 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю.Д. за реєстровим номером 338. У разі недостатності зібраного врожаю для повного погашення за рахунок такої сільськогосподарської продукції зобов`язань боржника за вказаною аграрною розпискою - майбутній врожай будь-якої іншої сільськогосподарської продукції, що вирощується або буде вирощуватися боржником за аграрною розпискою на зазначених земельних ділянках, до повного виконання зобов`язань боржника за вищевказаною аграрною розпискою. ФГ "Україна" зазначало, що з огляду на незаконні положення виконавчого напису у приватного виконавця є підстави для накладення арештів як на інше (відмінне від предмету застави) майно заявника (позивача), так і на майно (кукурудзу), яка зібрана не з площ, зазначених у пункті 50 аграрної розписки, що є грубим порушенням умов товарної аграрної розписки та вимог чинного законодавства, що в подальшому призведе до суттєвих перешкод у здійсненні заявником (позивачем) власної господарської діяльності. На переконання ФГ "Україна", невжиття заходів забезпечення позову може в майбутньому істотно ускладнити чи унеможливити поновлення порушених чи оспорюваних інтересів позивача, за захистом яких останній звернувся до суду, утруднити чи зробити неможливим виконання можливого рішення про задоволення позову. Короткий зміст судових рішень Господарським судом Вінницької області ухвалою від 30.12.2020 заяву ФГ "Україна" про вжиття заходів забезпечення позову задоволено. Вжито заходи забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису, вчиненого 18.12.2020 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю.Д. та зареєстрованого в реєстрі за №1965, до набрання законної сили рішенням у справі №902/1264/20. Задовольняючи вказану заяву про вжиття заходів забезпечення позову, місцевий господарський суд виходив з того, що у межах зазначеного виконавчого провадження приватним виконавцем накладено арешт на майно ФГ "Україна" та, дослідивши зміст оспорюваного виконавчого напису, суд дійшов висновку, що вірогідне звернення стягнення на майно у ході виконавчого провадження з виконання оспорюваного позивачем виконавчого напису нотаріуса призведе до можливого протиправного позбавлення власника свого права власності на майно у випадку, якщо судом буде встановлена неправомірність вчинення відповідного виконавчого напису. Суд першої інстанції також врахував, що обраний позивачем захід спрямований на ефективний захист та поновлення порушених прав і може забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову, з огляду на що суд дійшов висновку про обґрунтованість поданої заяви. Постановою Північного-західного апеляційного господарського суду від 01.04.2021 у справі №902/1264/20 ухвалу господарського суду Вінницької області від 30.12.2020 скасовано. Прийняте нове рішення, яким відмовлено у задоволенні заяви ФГ "Україна" про забезпечення позову від 28.12.2020. Колегія суддів зазначила, що заява ФГ "Україна" не містить будь-яких обґрунтованих доводів щодо реально існуючих обставин, які вказують на ймовірну складність або неможливість виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог, а матеріали справи не містять доказів того, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав чи інтересів позивача, за захистом яких він має намір звернутися до суду. Короткий зміст вимог касаційної скарги ФГ "Україна", посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати постанову Північного-західного апеляційного господарського суду від 01.04.2021 у справі №902/1264/20 з підстав, визначених у касаційній скарзі. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Суд апеляційної інстанції не врахував, що у випадку незабезпечення позову існує реальна загроза безпідставного вилучення майна заявника, що призведе до порушення його прав, і за час вирішення судового спору спірний виконавчий напис може бути виконано, що унеможливить захист порушених прав заявника у визначений статтею 50 Закону України "Про нотаріат" спосіб. Предметом позовної заяви є немайнова вимога рішення, задоволення якої не вимагатиме примусового виконання, а тому судом апеляційної інстанції помилково досліджувалась така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а мала застосовуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. При цьому має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду. Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи постанову у справі, припустився неправильного застосування статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), що відповідно до статті 312 ГПК України є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. На порушення приписів статті 86 ГПК України судом не досліджено постанову про арешт майна боржника від 28.01.2021 у виконавчому провадженні №64319829, в якому міститься застереження відносно заборони на відчуження майна заявником. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Адама Україна" заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх незаконність та необґрунтованість, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін. Відповідач зазначає про законність та обґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції, вважає, що вона ухвалена із дотриманням збалансованості інтересів сторін та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову. РОЗГЛЯД СПРАВИ ВЕРХОВНИМ СУДОМ Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції Відповідно до частини першої статті 300 ГПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України). ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій Предметом касаційного оскарження є ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову, яка скасована судом апеляційної інстанції. Частиною першою статті 2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Згідно з частиною першою статті 11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Відповідно до статті 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. За змістом наведеної норми обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача. Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно, яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитися за якістю на момент виконання рішення. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 137 ГПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. При вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Таким чином, необхідною умовою вжиття заходів для забезпечення позову є наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду. Безпосередньою метою вжиття заходів є саме забезпечення виконання рішення суду. Інститут забезпечення позову в господарському процесі існує виключно з метою забезпечення гарантії виконання майбутнього судового рішення. Адекватність заходу для забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії. Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, позивач повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову. Отже, у кожному конкретному випадку, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суду належить встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду у разі задоволення позову. При цьому обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника. Верховний Суд зазначає, що, оскільки у даному випадку позивач звернувся до суду з немайновою позовною вимогою, судове рішення у разі задоволення якої не вимагатиме примусового виконання, то в даному випадку не має взагалі застосуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. При цьому в таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі №910/1040/18, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема у постановах від 25.02.2019 у справі №924/790/18, від 11.10.2019 у справі №910/4762/19, від 21.02.2020 у справі № 910/9498/19, від 30.09.2020 у справі №910/19113/19, від 30.11.2020 у справі 910/217/20, від 17.12.2020 у справі №910/11857/20, від 15.01.2021 у справі №914/1939/20, від 13.05.2021 у справі №916/2761/20). Водночас, вирішуючи питання про забезпечення позову, господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів усіх учасників; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Вжиті заходи забезпечення позову не повинні перешкоджати господарській діяльності учасників правовідносин. З урахуванням загальних вимог, передбачених статтями 73, 74 ГПК України, обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову та їх оцінка судами з належним відображенням у судових рішеннях висновків здійсненої оцінки. Відповідно до статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод особа має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, та має право саме на ефективний спосіб захисту прав і це означає, що вона має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. У даному випадку позивач на підставі пункту 5 частини першої статті 137 ГПК України просив зупинити стягнення, яке вже відбувається, на підставі виконавчого напису нотаріуса. При цьому позивач подав позов про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, оскільки вважає, що такий напис вчинено нотаріусом на підставі документів, які містили неправдиву інформацію відносно кількості, вартості та строків поставки товару, не дослідивши документи, на підставі яких видано аграрну розписку. Тобто позовна заява містить немайнову вимогу, рішення про задоволення якої не вимагатиме примусового виконання. Звертаючись з відповідною заявою про забезпечення позову, позивач обґрунтовував її можливістю передчасного вилучення майна (звернення стягнення на яке здійснено на підставі згаданого виконавчого напису) та у майбутньому істотного ускладнення чи унеможливлення поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів ФГ "Україна", за захистом яких воно звернулося, утруднити чи зробити неможливим виконання можливого рішення суду про задоволення позову. З огляду на відповідні законодавчі приписи та з урахуванням встановлених обставин справи, враховуючи, що приватним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису, яким передбачено вилучення майна у позивача та постанову про арешт майна боржника, а позивач оскаржує такий виконавчий напис в судовому порядку шляхом подання позову про визнання його таким, що не підлягає виконанню, через те, що вважає, що такий виконавчий напис здійснено з порушенням норм чинного законодавства, - існує реальна загроза, що невжиття заходів забезпечення позову до вирішення спору по суті (шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису від 18.12.2020 №1965, вчиненого приватним нотаріусом, яким звернено стягнення на майно) може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених прав позивача (у разі задоволення позову), за захистом яких він звернувся до суду. Адже у разі, якщо до закінчення розгляду даної справи приватним виконавцем буде примусово реалізовано майно на прилюдних торгах, то позивач не зможе захистити або поновити свої права в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду, що істотно ускладнить чи взагалі унеможливить поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Тому в даному випадку Верховний Суд погоджується з висновками місцевого господарського суду про те, що застосування заходів забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису від 18.12.2020 №1965, вчиненого приватним нотаріусом, яким звернено стягнення на майно, є адекватним та ефективним способом забезпечення позову. Наведене повністю узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі №910/1040/18, у постановах Верховного Суду від 25.02.2019 у справі №924/790/18, від 11.10.2019 у справі №910/4762/19, від 06.04.2020 у справі №203/1491/19, від 30.09.2020 у справі№ 910/19113/19 тощо. Крім того, колегія суддів вважає за необхідне відзначити, що захід забезпечення позову про зупинення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса не є тотожним з позовною вимогою про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, оскільки в даному випадку до вирішення спору по суті про відповідність/невідповідність оспорюваного виконавчого напису вимогам закону лише зупиняється процедура виконання такого виконавчого напису з метою надання можливості позивачу захистити або поновити свої права в межах одного цього судового провадження, без нових звернень до суду. Крім того, Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що у випадку оскарження в судовому порядку виконавчого напису нотаріуса шляхом подання позову про визнання його таким, що не підлягає виконанню, застосування заходів забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі такого виконавчого напису є адекватним та ефективним способом забезпечення позову. Отже , Верховний Суд вважає, що при постановленні ухвали місцевий господарський суд, на відміну від суду апеляційної інстанції, правильно врахував правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2018 у справі №910/1040/18, надав оцінку обґрунтованості доводів позивача, встановив безпосередній зв`язок між конкретними заходами забезпечення позову та предметом позову і правильно застосував статтю. 136 ГПК України та обрав заходи забезпечення позову, які відповідають пункту 5 частини першої статті 137 ГПК України. Серед іншого не заслуговують на увагу і доводи скаржника щодо того, що судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень не було здійснено зустрічне забезпечення. У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам прави надано відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд апеляційної інстанції у розгляді відповідної заяви про забезпечення позову припустився неправильного застосування норм процесуального права, а саме статей 136, 137 ГПК України, що згідно із статтею 312 ГПК України є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Водночас скасування ухвали місцевого господарського суду з даної справи судом апеляційної інстанції здійснено за відсутності підстав для цього, передбачених статтею 277 ГПК України, що свідчить про порушення апеляційною інстанцією й зазначеної норми процесуального права. Натомість ухвала суду першої інстанції від 30.12.2020 є обґрунтованою і такою, що відповідає завданню та основним засадам господарського судочинства, закріпленим у статтях 2, 11 ГПК України, тому зазначену ухвалу відповідно до статті. 312 ГПК слід залишити в силі, задовольнивши, таким чином, касаційну скаргу. Судові витрати Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про задоволення касаційної скарги, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на ТОВ "Адама Україна" тому що за його апеляційною скаргою було скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону. Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ : 1. Касаційну скаргу фермерського господарства "Україна" задовольнити. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.04.2021 у справі №902/1264/20 скасувати. 3. Ухвалу господарського суду Вінницької області від 30.12.2020 у справі №902/1264/20 залишити в силі. 4. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Адама Україна" на користь фермерського господарства "Україна" 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн 00 коп судового збору за розгляд касаційної скарги. Видачу відповідного наказу доручити господарському суду Вінницької області. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя І. Булгакова Суддя Т. Малашенкова Суддя В. Селіваненко Джерело: ЄДРСР 98999653

Добрий день! ОТП-факторинг продав (через ТОВ "Амбер") моє майно та відступив право вимоги фізичній особі, яка звернулась до суду, щоб замінити стягувача у виконавчому повадженні. Ріщення суду ще не було. Чи можна якось цьому перешкодити та які для цього можуть буть підстави? Дякую. З повагою, Андрій

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2021 року м. Київ справа №640/12321/20 адміністративне провадження №К/9901/23723/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Кашпур О.В., суддів - Радишевської О.Р., Уханенка С.А. розглянув у порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції справу за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» про заміну сторони у виконавчому провадженні з примусового виконання напису про звернення стягнення на квартиру із боржника - ОСОБА_1 на користь стягувача - Приватного акціонерного товариства «Дельта Банк», провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою адвокатом Пушком Сергієм Володимировичем, на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 червня 2020 року, постановлену суддею Шевченко Н.М., і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2020 року, прийняту в складі колегії суддів: головуючого Горяйнова А.М., суддів Чаку Є.В., Черпіцької Л.Т., У С Т А Н О В И В : І. Короткий зміст вимог заяви 1. У червні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» (далі - ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції») звернулося до суду із заявою, у якій просило замінити сторону у виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Паракуди І.В. від 03 липня 2013 року №1569 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ), а саме: замінити стягувача - Приватне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») на його правонаступника - ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції». ІІ. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 червня 2020 року заяву ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» задоволено. Замінено стягувача у виконавчому провадженні №52054471 із ПАТ «Дельта Банк» на правонаступника - ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» (04112, м. Київ, вул. Жамбила Жабаєва, будинок №7, код ЄДРПОУ 37356981). 3. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 червня 2020 року - без змін. ІІІ. Короткий зміст вимог касаційної скарги 4. Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, адвокат Пушок С.В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» про заміну сторони у виконавчому провадженні відмовити. 5. Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними та необґрунтованими, ухваленими судами першої та апеляційної інстанцій із порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 6. У касаційній скарзі зазначено про те, що ОСОБА_1 був позбавлений можливості приймати участь у судовому засіданні суду першої інстанції, відстоювати свої інтереси та висловлювати позицію щодо обставин справи, оскільки судове засідання з розгляду заяви про заміну сторони у виконавчому провадженні було призначене на 12 червня 2020 року ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2020 року і ОСОБА_1 не був повідомлений про дату, час і місце розгляду заяви, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення. Суди попередніх інстанцій розглянули справу без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 25 квітня 2018 року в справі №295/5011/15-ц та від 17 грудня 2019 року в справі №61-11618св19, якими справи були направлені на новий розгляд через неповідомлення належним чином про дату, час і місце їхнього розгляду учасників справ. 7. Скаржник також звертає увагу на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не перевірили і не надали належної уваги тій обставині, що ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» вже зверталося до Окружного адміністративного суду міста Києва із аналогічною заявою про заміну сторони у виконавчому провадженні, яку ухвалою від 11 березня 2020 року (справа №640/5678/20) було повернуто без розгляду із посиланням на те, що вона не підлягає розгляду адміністративним судом. Проте заявник такий факт приховав, посилаючись на ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 14 травня 2020 року в справі №754/3382/20, якою закрито провадження у справі. 8. Скаржник заперечує наявність правових підстав для задоволення заяви, вказуючи на те, що ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» не надано належних документів, які підтверджують перехід права вимоги за кредитним договором від ПАТ «Дельта Банк». Наголошує на тому, що за умовами договору право вимоги переходить до нового кредитора після перерахування коштів, проте ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» не надано доказів здійснення відповідної оплати. IV. Позиція інших учасників справи 9. ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» подано відзив на касаційну скаргу із проханням залишити її без задоволення, а оскаржувані ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2020 року - без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. V. Рух справи у суді касаційної інстанції 10. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Кашпур О.В., суддів Радишевської О.Р., Уханенка С.А. ухвалою від 18 вересня 2020 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 11. Ухвалою Верховного Суду у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Кашпур О.В. від 22 червня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження на 24 червня 2021 року. VІ. Висновки Верховного Суду 12. Суд касаційної інстанції за правилами частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 13. Касаційна скарга, з-поміж іншого, обґрунтована тим, що ОСОБА_1 був позбавлений можливості приймати участь у судовому засіданні суду першої інстанції, відстоювати свої інтереси та висловлювати позицію щодо обставин справи, оскільки судове засідання з розгляду заяви про заміну сторони у виконавчому провадженні було призначене на 12 червня 2020 року ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2020 року і ОСОБА_1 не був повідомлений про дату, час і місце розгляду заяви. 14. Відповідно до частини першої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 15. Як слідує із матеріалів справи, 04 червня 2020 року надійшла до Окружного адміністративного суду міста Києва заява ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» про заміну сторони у виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Паракуди І.В. від 03 липня 2013 року №1569 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 , а саме: заміну стягувача - ПАТ «Дельта Банк» його правонаступником - ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції». 16. Судове засідання з розгляду вказаної заяви було призначене на 12 червня 2020 року о 09 год 40 хв ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2020 року. Цією ж ухвалою запропоновано учасникам справи надати письмові пояснення. 17. Приписами частин першої та другої статті 379 КАС України закріплено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником. Суд розглядає питання про заміну сторони виконавчого провадження в десятиденний строк у судовому засіданні з повідомленням державного виконавця або заінтересованої особи, які звернулися з поданням (заявою), та учасників справи. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду. 18. Отже, суд розглядає питання про заміну сторони виконавчого провадження в десятиденний строк у судовому засіданні з повідомленням державного виконавця або заінтересованої особи, які звернулися з поданням (заявою), та учасників справи. Водночас неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду. 19. Згідно із довідкою Окружного адміністративного суду міста Києва, складеною 12 червня 2020 року, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось через неявку представників сторін. 20. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 червня 2020 року заяву ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» задоволено і замінено стягувача у виконавчому провадженні №52054471 із ПАТ «Дельта Банк» на правонаступника - ТОВ «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції». 21. У вказаній ухвалі зазначено, що у судове засідання представники учасників справи не з`явились, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце, що не перешкоджає розгляду заяви по суті. 22. Водночас будь-яких доказів на підтвердження факту обізнаності ОСОБА_1 про дату, час і місце розгляду заяви про заміну сторони виконавчого провадження, а також доказів направлення ОСОБА_1 копії ухвали суду першої інстанції від 11 червня 2020 року, судової повістки чи повідомлення про дату, час і місце судового засідання, матеріали справи не містять. 23. Таким чином, суд першої інстанції порушив право ОСОБА_1 на участь у судовому розгляді, не забезпечив йому можливості надати суду докази та навести доводи, чим порушив вимоги статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду. 24. Суд апеляційної інстанції погодився із доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції повинен був повідомити ОСОБА_1 про дату, час і місце вирішення заяви про заміну сторони виконавчого провадження, проте визнав за можливе застосувати абзац другий частини другої статті 317 КАС України (порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи) та залишити без змін ухвалу суду першої інстанції. Водночас таке порушення норм процесуального права з огляду на вимоги пункту 3 частини третьої статті 317 КАС України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду. 25. За приписами пункту 3 частини третьої статті 353 КАС України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто адміністративними судами за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. 26. Ураховуючи зазначене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваних ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 червня 2020 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2020 року і направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд. VІІ. Судові витрати 27. Ураховуючи результат касаційного розгляду і те, що ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг не сплачувався, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду П О С Т А Н О В И В : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Пушком Сергієм Володимировичем, задовольнити частково. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2020 року в справі №640/12321/20 скасувати. 3. Справу №640/12321/20 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Приватні Інвестиції» про заміну сторони у виконавчому провадженні з примусового виконання напису про звернення стягнення на квартиру із боржника - ОСОБА_1 на користь стягувача - Приватного акціонерного товариства «Дельта Банк» направити до Окружного адміністративного суду міста Києва на новий розгляд. 4. Судові витрати не розподіляються. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: О. В. Кашпур Судді: О. Р. Радишевська С. А. Уханенко Джерело: ЄДРСР 97880993

Постанова Іменем України 16 червня 2021 року м. Київ справа № 361/1335/20 провадження № 61-15507св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., учасники справи: заявник - ОСОБА_1 , суб`єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Кравець Вадим Валентинович, заінтересована особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Назаренко Мар`яною Володимирівною, на постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог 21 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Кравця В. В. Свої вимоги обґрунтовував тим, що визначена приватним виконавцем у ході виконавчого провадження за результатами висновку про вартість об`єкта незалежної оцінки ринкова вартість об`єкта оцінки майна суттєво занижена та не відповідає реальним ринковим цінам. Згідно звіту про оцінку нерухомого майна від 27 січня 2020 року вартість об`єкта оцінки становить 450 327,00 грн, а згідно оцінки, яка на його замовлення була проведена товариством з обмеженою відповідальністю «Канзас Ріал Естейт» у 2015 році, - 778 400 грн. Вважає, що ціна, визначена у двох звітах про оцінку нерухомого майна, суттєво відрізняється, що суперечить положенням частин першої-четвертої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження». Враховуючи наведене, просив: - визнати неправомірними дії приватного виконавця Кравця В. В., що полягали в передачі до державного підприємства «Сетам» (далі - ДП «Сетам») на реалізацію арештованого нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 ; - визнати незаконним звіт про оцінку за 2020 рік, здійснений у ході виконавчого провадження № 61072714; - зобов`язати приватного виконавця Кравця В. В. не використовувати зазначений звіт під час реалізації майна на ресурсі системи електронних торгів «Сетам». Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 02 червня 2020 року у складі судді Радзівіл А. Г. скаргу задоволено частково. Визнано неправомірними дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Кравця В. В., пов`язані з оцінкою нерухомого майна про передачу на реалізацію ДП «Сетам» майна, а саме: двокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Визнано недійсним та скасовано звіт про оцінку за 2020 рік, виготовлений ТОВ «Оціночна компанія ВВК». В іншій частині заявлених вимог відмовлено. Суд першої інстанції виходив із того, що реалізацію арештованого майна здійснено за ціною нижчою ніж реальна ринкова вартість такого майна, у зв`язку з чим дійшов висновку про неправомірність дій приватного виконавця. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 02 червня 2020 року скасовано. В задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд виходив із того, що приватний виконавець при вчиненні виконавчих дій щодо передачі нерухомого майна на реалізацію, зокрема під час визначення суб`єкта оціночної діяльності, доручення йому подати звіт про оцінку майна та повідомлення сторін виконавчого провадження про вартість майна, діяв в межах наданих йому повноважень, у порядок та спосіб, визначені Законом України «Про виконавче провадження». Крім того, суд зазначив, що оскільки реалізація арештованого майна вже відбулося, то ефективним способом захисту прав боржника могло б стати пред`явлення до суду позову про стягнення компенсації із залученням стягувача та приватного виконавця. Короткий зміст вимог касаційної скарги 20 жовтня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Назаренко М. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справи № 308/12150/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 821/197/18/4440/16 (провадження № 11-1200апп18), постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 521/357/19. Аналіз касаційної скарги свідчить про те, що оскаржене судове рішення в частині вимог про зобов`язання приватного виконавця не використовувати оспорюваний звіт під час реалізації майна на ресурсі системи електронних торгів «Сетам» не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядається частина перша статті 400 ЦПК України. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що суд не звернув увагу на те, що визначення ринкової вартості об`єкта оцінки за допомогою порівняльного підходу ґрунтується на інформації про ціни продажу (пропонування) подібного майна, достовірність якої не викликає сумнівів в оцінювача. У разі відсутності або недостатності зазначеної інформації у звіті про оцінку майна зазначається, якою мірою це вплинуло на достовірність висновку про ринкову вартість об`єкта оцінки. За відсутності достовірної інформації про ціни продажу подібного майна ринкова вартість об`єкта оцінки може визначатися на основі інформації про ціни пропонування подібного майна з урахуванням відповідних поправок, які враховують тенденції зміни ціни продажу подібного майна порівняно з ціною їх пропонування. Відзив/заперечення на касаційну скаргу ТОВ «Кредитні ініціативи» подало відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року Відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Броварського міськрайонного суду Київської області справу № 361/1334/20 за скаргою ОСОБА_1 на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кравець Вадима Валентиновича, заінтересована особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»), про визнання дій протиправними, визнання незаконним звіту, зобов`язання не вчиняти дій. Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року справу № 361/1334/20 призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Обставини справи Суди встановили, що на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Кравця В. В. перебувало виконавче провадження № 61072714 з примусового виконання виконавчого листа № 361/2580/14-ц, виданого Броварським міськрайонним судом Київської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованості у розмірі 1 140 965,99 грн та судового збору у розмірі 3 654,00 грн. 24 січня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Кравцем В. В. винесено постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника, а саме квартири АДРЕСА_1 . Накладено арешт на все майно, що належить боржнику, зокрема в межах звернення стягнення в сумі 1 259 381,99 грн. Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Кравця В. В. від 24 січня 2020 року призначено суб`єкта оціночної діяльності у виконавчому провадженні ВП № 61072714 - товариство з обмеженою відповідальністю «Оціночна компанія ВВК» (далі - ТОВ «Оціночна компанія ВВК») та зобов`язано провести оцінку майна боржника, описаного відповідно до постанови, надати письмовий висновок, звіт щодо ринкової вартості майна. 27 січня 2020 року ТОВ «Оціночна компанія ВВК» складено висновок про вартість об`єкта незалежної оцінки, відповідно до якого ринкова вартість об`єкта оцінки - двокімнатної квартири АДРЕСА_1 станом на 27 січня 2020 року (без ПДВ) становить 450 327,00 грн. 05 лютого 2020 року ОСОБА_1 отримав лист від приватного виконавця, в якому було повідомлено боржника про реалізацію предмета іпотеки шляхом проведення електронних торгів. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 з ціною, визначеною у висновку про вартість об`єкта незалежної оцінки від 27 січня 2020 року. Окрім того, заявником надано звіт про оцінку двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , складений 08 грудня 2015 року ТОВ «Канзас Ріал Естейт», згідно якого ринкова вартість об`єкта оцінки станом на дату оцінки (08 грудня 2015 року) становить 778 400,00 грн. Відповідно до протоколу про проведені електронні торги від 02 березня 2020 року щодо лоту № 405896, виданого ДП «Сетам», електронні торги з реалізації двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , відбулись. Квартиру реалізовано за ціною 450 327,00 грн. Звертаючись до суду зі скаргою, заявник посилався на те, що дії державного виконавця з визначення вартості вищезазначеного нерухомого майна є неправомірними, а результати оцінки цього майна є незаконними, оскільки оцінювачем не проводився візуальний огляд об`єкта оцінки, а дані отримані зі слів замовника, який зацікавлений у результатах такої оцінки. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Так, підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою адвокатом Назаренко М. В., на постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року є посилання на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справи № 308/12150/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 821/197/18/4440/16 (провадження № 11-1200апп18), постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 521/357/19. Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Статтею 449 ЦПК України встановлено строк для звернення зі скаргою, зокрема скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи. Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом. Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення та пов`язані з перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року у справі № 466/948/19 (провадження № 61-16974св19) вказано, що строки на подання скарги є процесуальними, можуть бути поновлені за наявності поважних для цього причин за заявою заявника, яка подається одночасно зі скаргою або викладається у скарзі у вигляді клопотання. При вирішенні питання про поновлення строку на подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби суд має виходити з того, що у відповідному законодавстві не міститься перелік таких поважних причин, їх з`ясовують у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Якщо скаргу подано з пропуском строку, встановленого законом, та відсутнє клопотання про його поновлення, така скарга суддею одноособово залишається без розгляду при її прийнятті та повертається заявникові. При цьому заявникові може бути роз`яснено право на повторне звернення до суду на загальних підставах. З`ясування обставин дотримання заявником процесуального строку на звернення до суду зі скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця, наявності клопотання про його поновлення зазначеного строку та поважних причин для його поновлення має першочергове значення, оскільки правовим наслідком недотримання встановленого законом строку звернення із скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця, відсутності клопотання про поновлення зазначеного строку та поважності причин для його поновлення, є залишення скарги без розгляду та повернення її заявникові. Відповідно до статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Відповідно до пункту 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» від 26 грудня 2003 року № 14, судам необхідно враховувати, що в тому разі, коли законом встановлено спеціальний порядок обчислення строків звернення заявника зі скаргою до суду, їх перебіг має визначатися за цими нормами, а не за загальними правилами. Скарга (заява), пропущений строк на подання якої не поновлено залишається без розгляду. Частиною п`ятою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 920/149/18 (провадження № 12-297гс18) зроблено висновок про те, що стаття 74 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження» є загальною нормою по відношенню до статей 339-341 ГПК України, адже застосовується до більш широкого кола відносин: 1) відносин, які виникають при оскарженні дій щодо виконання будь-якого виконавчого документа, а не тільки рішення суду; 2) відносин, які виникають при оскарженні дій державного виконавця не тільки до суду, але й до органів ДВС. Звернувшись до суду 21 лютого 2020 року, заявник просив визнати неправомірними дії державного виконавця щодо оцінки арештованого майна, проведеної 27 січня 2020 року та отриманої заявником 05 лютого 2020 року, проте у скарзі не наводив причин пропуску строку на оскарження дій (та/або бездіяльності) державного виконавця та не заявляв клопотання про поновлення строку. Розглянувши скаргу ОСОБА_1 на дії державного виконавця по суті, апеляційний суд не з`ясував, коли заявник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, чи дотримано ним строк звернення до суду зі скаргою, встановлений статтею 449 ЦПК України. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України зазначені обставини є підставою для скасування оскарженого судового рішення та направлення справи на новий розгляд до апеляційного суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду постановлена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне частково задовольнити касаційну скаргу, постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати та направити справу в цій частині на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Назаренко Мар`яною Володимирівною, задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року в частині вимог скарги ОСОБА_1 на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кравець Вадима Валентиновича, заінтересована особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», про визнання дій протиправними, визнання незаконним звіту, скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до апеляційного суду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко Джерело: ЄДРСР 97903475

ПОСТАНОВА Іменем України 16 лютого 2021 року м. Київ Справа № 911/3411/14 Провадження № 12-39гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Рогач Л. І., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Правнича консалтингова група» (далі - ТОВ «Правнича консалтингова група», ТОВ відповідно) та Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості «Укрспирт» (далі - ДП «Укрспирт») на постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 березня 2020 року (головуючий Алданова С. О., судді Мартюк А. І., Зубець Л. П.) у справі № 911/3411/14 за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), заміненого ухвалою Господарського суду Київської області від 17 березня 2015 року на ТОВ «Правнича консалтингова група», яке замінено постановою Північного апеляційного господарського суду від 17 березня 2020 року на ТОВ «Фінансова компанія «Геліос» (далі - ТОВ «ФК «Геліос»), до ДП «Укрспирт» про стягнення боргу. 1. Узагальнені обставини справи та зміст клопотання про заміну сторони 1.1. У 2014 році ПАТ «Дельта Банк» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до ДП «Укрспирт» про стягнення заборгованості. 1.2. На обґрунтування позовних вимог ПАТ «Дельта Банк» зазначило про неналежне виконання ДП «Укрспирт» своїх зобов`язань за договором кредитної лінії від 27 грудня 2013 року № ВКЛ-2007072/1. 1.3. Господарський суд Київської області рішенням від 30 вересня 2014 року позов задовольнив частково: стягнув з ДП «Укрспирт» на користь ПАТ «Дельта Банк» 54 156 500,00 грн заборгованості за кредитом, 2 198 902,26 грн заборгованості за процентами, 32 652,19 грн пені, 390 000,00 грн штрафу, а також 73 080,00 грн судового збору. 1.4. Київський апеляційний господарський суд постановою від 19 листопада 2014 року рішення Господарського суду Київської області від 30 вересня 2014 року змінив у частині стягнення суми штрафу та виклав його резолютивну частину в такій редакції: «Позов ПАТ «Дельта Банк» задовольнити частково. Стягнути з ДП «Укрспирт» на користь ПАТ «Дельта Банк» 54 156 500,00 грн заборгованості за кредитом, 2 198 902,26 грн заборгованості за процентами, 32 652,19 грн пені, 162 469,50 грн штрафу та 73 080,00 грн судового збору за подання позовної заяви. В іншій частині позову відмовити.». 1.5. 25 листопада 2014 року Господарський суд Київської області на виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 19 листопада 2014 року видав накази. 1.6. Господарський суд Київської області ухвалою від 17 березня 2015 року за заявою ТОВ «Правнича консалтингова група» замінив позивача (стягувача) у цій справі - ПАТ «Дельта Банк» на його процесуального правонаступника -ТОВ «Правнича консалтингова група» на підставі: договору від 12 вересня 2014 року б/н про відступлення права вимоги, укладеного ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «Компанія з управління активами «Скай Кепітал Менеджмент», за яким останньому відступається право вимоги належного виконання зобов`язань ДП «Укрспирт» за договором кредитної лінії від 27 грудня 2013 року № ВКЛ-2007072/1 на загальну суму вимог у розмірі 58 129 854,99 грн; договору від 12 лютого 2015 року № 8/2-VP про відступлення права вимоги, укладеного ТОВ «Компанія з управління активами «Скай Кепітал Менеджмент» та ТОВ «Правнича консалтингова група», за яким перше товариство відступає другому право вимоги належного виконання зобов`язань ДП «Укрспирт» за договором кредитної лінії від 27 грудня 2013 року № ВКЛ-2007072/1 на загальну суму вимог у розмірі 53 741 706,99 грн. 1.7. Державний виконавець відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України постановою від 22 березня 2015 року за заявою ТОВ «Правнича консалтингова група» відкрив виконавче провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Київської області № 911/3411/14, виданого 25 листопада 2014 року. 1.8. 22 червня 2015 року виконавче провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Київської області № 911/3411/14, виданого 25 листопада 2014 року, було закрито на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» (у зв`язку з виконанням рішення суду) відповідно до постанови державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України від 22 червня 2015 року. 1.9. 26 грудня 2019 року ТОВ «ФК «Геліос» подало до Господарського суду Київської області заяву № 261219/8 про заміну сторони позивача (стягувача) у справі № 911/3411/14, у якій просило: - замінити позивача (стягувача) у справі № 911/3411/14 - ТОВ «Правнича консалтингова група» на ТОВ «ФК «Геліос»; - замінити позивача - ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника - ТОВ «ФК «Геліос» у справі № 911/3411/14; - замінити стягувача - ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника - ТОВ «ФК «Геліос» за виконавчим документом, виданим на виконання рішення Господарського суду Київської області від 30 вересня 2014 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 19 листопада 2014 року у справі № 911/3411/14. 1.10. У поданій заяві ТОВ «ФК «Геліос» зазначило, що Київський апеляційний господарський суд постановою від 9 серпня 2018 року у справі № 910/4123/16, яка була залишена без змін постановою Верховного Суду від 27 листопада 2018 року, визнав недійсним договір про відступлення права вимоги від 12 вересня 2014 року, укладений ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Компанія з управління активами «Скай Кепітал Менеджмент». У зв`язку із цим первісний кредитор (ПАТ «Дельта Банк»), який вчинив правочин відступлення прав вимоги новому кредитору, що згодом визнаний недійсним, не міг обґрунтовувати процесуальну можливість переходу прав вимоги до нового кредитора з посиланням на недійсний правочин. Аналогічно - новий кредитор не міг відступити третій особі права, яких він не набув. 1.11. Також заявник зазначив, що за результатами відкритих електронних торгів, що були оформлені протоколом від 14 серпня 2019 року № UKR-2019-03, ТОВ «ФК «Геліос» стало переможцем та уклало з ПАТ «Дельта Банк» договір купівлі-продажу прав вимоги та майнових прав № 1962/К від 26 вересня 2019 року (договір відступлення), згідно з додатком № 1 до якого останній відступив ТОВ «ФК «Геліос» право вимоги за договором кредитної лінії від 27 грудня 2013 року № ВКЛ-2007072/1. 1.12. Враховуючи зазначені обставини, заявник стверджував, що єдиним законним кредитором і правонаступником ПАТ «Дельта Банк» у правовідносинах, які стосуються договору кредитної лінії від 27 грудня 2013 року № ВКЛ-2007072/1, є ТОВ «ФК «Геліос», тому просив суд замінити у справі та за виконавчим документом позивача (стягувача) з ТОВ «Правнича консалтингова група» та ПАТ «Дельта Банк» на правонаступника - ТОВ «ФК «Геліос». 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Київської області ухвалою від 21 січня 2020 року заяву ТОВ «ФК «Геліос» про заміну сторони позивача (стягувача) у справі № 911/3411/14 залишив без задоволення, зазначивши, що така заява є передчасною, адже на цей час єдиним повноважним позивачем (стягувачем) у справі є лише ТОВ «Правнича консалтингова група». Процесуальна заміна позивача (стягувача) у цій справі є неможливою за наявності ухвали від 17 березня 2015 року про заміну позивача (стягувача), яка є чинною. Відтак для задоволення заяви та заміни сторони позивача (стягувача) з ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Правнича консалтингова група» на ТОВ «ФК «Геліос» господарському суду необхідно здійснити переоцінку обставин, які вже були досліджені при здійсненні правонаступництва за ухвалою від 17 березня 2015 року; переоцінка обставин, встановлених судовим рішенням, яке набуло законної сили, не належить до компетенції суду першої інстанції, за винятком випадків перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами. 2.2. Північний апеляційний господарський суд постановою від 17 березня 2020 року ухвалу Господарського суду Київської області від 21 січня 2020 року скасував; заяву ТОВ «ФК «Геліос» про заміну сторони позивача (стягувача) у цій справі задовольнив частково; замінив позивача (стягувача) - ТОВ «Правнича консалтингова група» на ТОВ «ФК «Геліос»; у частині заміни позивача (стягувача) - ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника - ТОВ «ФК «Геліос» відмовив. Апеляційний суд вказав на те, що ПАТ «Дельта Банк» вибув з правовідносин, у яких виник спір, шляхом укладення відповідного договору, водночас матеріалами справи підтверджено факт набуття ТОВ «ФК «Геліос» прав кредитора за кредитним договором від 27 грудня 2013 року № ВКЛ-2007072/1 згідно з договором купівлі-продажу прав вимоги та майнових прав, презумпція правомірності якого не спростована, а також вибуття сторони з матеріального правовідношення за наслідками недійсності договору відступлення права вимоги від 12 вересня 2014 року. Зазначив, що згідно з вимогами чинного законодавства заміна осіб в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги, купівля-продаж права вимоги) є різновидом правонаступництва. При цьому заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому провадженні, так і за відсутності виконавчого провадження, тобто може бути проведена на будь-якій стадії процесу, незалежно від наслідків виконання рішення суду. Без заміни сторони виконавчого провадження правонаступник позбавлений процесуальної можливості ставити питання про відкриття виконавчого провадження та вчиняти інші дії згідно із Законом України «Про виконавче провадження». Така правова позиція викладена у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зокрема у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 496/2685/13-ц. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводів інших учасників справи 3.1. Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 17 березня 2020 року, ТОВ «Правнича консалтингова група» та ДП «Укрспирт» звернулися з касаційними скаргами до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, у яких просять скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу Господарського суду Київської області від 21 січня 2020 року. 3.2. Касаційні скарги обґрунтовані тим, що апеляційний господарський суд неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють правові наслідки недійсності правочину, та порушив норми процесуального права, що регулюють підстави процесуального правонаступництва, а також порядок заміни сторони у справі. Крім того, скаржники зазначають, що у цій справі завершені всі передбачені процесуальним законодавством стадії господарського процесу, а її учасники реалізували всі процесуальні права та виконали процесуальні обов`язки, передбачені процесуальним законодавством. 3.3. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «ФК «Геліос» просить залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду - без змін. ТОВ «ФК «Геліос» зазначає, що ТОВ «Правнича консалтингова група» вибуло з правовідносин, що стосуються зобов`язань сторін за договором кредитної лінії від 27 грудня 2013 року № ВКЛ-2007072/1, оскільки правочин щодо відступлення права вимоги за вказаним договором був визнаний недійсним, а відтак не створив жодних правових наслідків для зазначеного товариства, натомість на місце останнього у спірних правовідносинах стало ТОВ «ФК «Геліос», яке придбало відповідне право вимоги в межах конкурентної процедури, передбаченої законом. Крім того, ТОВ «ФК «Геліос» указує, що заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому провадженні, так і після закриття виконавчого провадження у зв`язку з виконанням судового рішення. 4. Надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 5 червня 2020 року справу разом з касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вважаючи за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 496/2685/13-ц. 4.2. Так, у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 496/2685/13-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що по своїй суті заміна кредитора в зобов`язанні внаслідок відступлення права вимоги є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії процесу. У зв`язку із заміною кредитора відбувається вибуття цієї особи з виконавчого провадження, і її заміна новим кредитором проводиться відповідно до частини п`ятої статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент постановлення оскаржуваних ухвал) за заявою заінтересованої особи. Такою заінтересованою особою є новий кредитор (правонаступник). Заміна сторони правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому провадженні, так і за відсутності виконавчого провадження, тобто може бути проведена на будь-якій стадії процесу. З огляду на викладене заміна сторони можлива і після закриття виконавчого провадження у зв`язку з його виконанням. 4.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду висловив намір відступити від правового висновку щодо застосування норм права, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 496/2685/13?ц, зазначивши, що виконання рішення суду та закриття у зв`язку із цим виконавчого провадження виключає можливість заміни сторони у справі та не відповідатиме принципу правової визначеності. 4.4. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду, справа № 911/3411/14 була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. 5. Клопотання, що надійшли на розгляд Великої Палати Верховного Суду, та результати їх розгляду 5.1. Від ТОВ «Правнича консалтингова група» надійшло клопотання, в якому товариство просить врахувати обставини розгляду Північним апеляційним господарським судом справи № 910/745/20 за позовом ДП «Укрспирт» до АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Геліос» про визнання недійсним з моменту укладання договору купівлі-продажу права вимоги та майнових прав від 26 вересня 2019 року № 1962/К в частині відступлення права вимоги за договором кредитної лінії від 27 грудня 2013 року № ВКЛ-2007072/10, за наслідком укладання якого ТОВ «ФК «Геліос» обґрунтовує свою заяву про заміну сторони у цій справі, та зупинити провадження у справі № 911/3411/14 до завершення розгляду Північним апеляційним господарським судом справи № 910/745/20. 5.2.Велика Палата Верховного Суду відзначає, що, враховуючи межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлені статтею 300 ГПК України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 5.3. З огляду на наведене у задоволенні клопотання про врахування нових обставин або зупинення провадження у справі до вирішення питання про визнання правочину недійсним слід відмовити, позаяк ці обставини не можуть бути враховані судом касаційної інстанції на цій стадії розгляду. 5.4. Крім того, ТОВ «Правнича консалтингова група» просило здійснити розгляд клопотання та справи в цілому в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. 5.5. Згідно із частиною першою статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження. Частиною п`ятою цієї ж статті встановлено, що перегляд ухвал суду першої та апеляційної інстанцій (крім ухвал, якими закінчено розгляд справи) здійснюється судом касаційної інстанції без повідомлення учасників справи. 5.6. За частиною шостою цієї ж статті з урахуванням конкретних обставин справи суд касаційної інстанції може розглянути касаційні скарги, зазначені у частинах четвертій і п`ятій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи. 5.7. Враховуючи те, що Верховний Суд відповідно до статті 306 ГПК України має обмежені процесуальні строки розгляду касаційної скарги, заявник оскаржує постанову суду апеляційної інстанції, яка прийнята внаслідок перегляду ухвали, яка не є ухвалою, якою закінчено розгляд справи, а також те, що у клопотанні відсутні доводи, що дають підстави для висновку про необхідність розгляду вказаної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, - у задоволенні клопотання також необхідно відмовити. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі Щодо заміни сторони виконавчого провадження 6.1. Відповідно до частини першої статті 52 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. 6.2. У виконавчому провадженні заміна сторони виконавчого провадження відбувається на підставі статті 334 ГПК України, а саме: у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець. Суд розглядає заяву про заміну сторони її правонаступником у десятиденний строк з дня її надходження до суду у судовому засіданні з повідомленням учасників справи та заінтересованих осіб. Неявка учасників справи та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження. 6.3. Положення про процесуальне правонаступництво та про заміну сторони виконавчого провадження, які наведені у Цивільному процесуальному кодексі України (статті 55 та 442 цього Кодексу відповідно) та застосовувалися Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 496/2685/13-ц, не відрізняються за своїм змістом від приписів ГПК України і передбачають підстави та умови заміни особи у правовідносинах, у яких виник спір, та наслідки вибуття однієї із сторін виконавчого провадження. 6.4. Також відповідно до частини п`ятої статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив. 6.5. Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження визначається як завершальна стадія судового провадження. Таке розуміння виконавчого провадження відповідає практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Так у пункті 15 рішення ЄСПЛ у справі «Моргуненко проти України» від 6 вересня 2007 року (заява № 43382/02) вказується таке: «Суд зазначає, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження (див. «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Itali) (no. 1) [GC], no. 36813/97, п. 197). Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес (див. «Естіма Джордж проти Португалії» (Estima Jorge v. Portugal), рішення від 21 квітня 1998 року, Report of Judgments and Decisions 1998-II, п. 35, та, з нових джерел, «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovakia), N 2132/02, пп. 24-27, 13 червня 2006 року).». 6.6. Заміна сторони виконавчого провадження правонаступником, тобто здійснення процесуального правонаступництва після набрання судовим рішенням законної сили, полягає в поширенні на правонаступників законної сили судового рішення. При цьому на правонаступників законна сила судового рішення поширюється усіма своїми правовими наслідками - незмінністю, неспростовністю, виключністю, преюдиційністю, виконуваністю. 6.7. Пункт 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі, зокрема, фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. 6.8. Постанова про закінчення виконавчого провадження виноситься в день настання відповідних обставин або в день, коли виконавцю стало відомо про такі обставини. У випадках, передбачених пунктами 1-3, 5-7, 9-12, 14, 15 частини першої цієї статті, виконавчий документ надсилається разом із постановою про закінчення виконавчого провадження до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав (частини друга та третя статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»). 6.9. Наслідком закінчення виконавчого провадження є те, що виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом (абзац другий частини першої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження»). 6.10. Законом передбачена можливість відновлення виконавчого провадження. Так, згідно із частиною першою статті 41 Закону № 1404-VIII у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення. 6.11. Водночас після закінчення виконавчого провадження не виключається можливість подальшого руху справи як в межах перегляду рішення суду (апеляційний, касаційний перегляд, перегляд за нововиявленими або виключними обставинами), так і в межах виконання рішення суду (поворот виконання, оскарження постанови про закінчення виконавчого провадження), а також у зв`язку із судовим контролем за виконанням рішення суду. 6.12. Тож навіть після закінчення виконавчого провадження у учасника справи може виникати ряд процесуальних питань, пов`язаних із захистом його прав та охоронюваних інтересів. 6.13. Правонаступництво як інститут цивільного процесуального права нерозривно пов`язане з правонаступництвом як інститутом цивільного права, адже зміни у матеріально-правових відносинах зумовлюють необхідність привести процесуальний стан осіб як учасників таких матеріально-правових відносин у відповідність з їх дійсною юридичною зацікавленістю у перебігу та результаті судового провадження, в тому числі у виконанні рішення суду. 6.14. Правонаступництво як інститут цивільного процесуального права має універсальний характер. У разі вибуття правопопередника з виконавчого провадження до правонаступника переходить весь комплекс процесуальних прав та обов`язків, притаманних для сторони виконавчого провадження, і, відповідно, комплекс процесуальних прав та обов`язків, притаманних стороні судового провадження, враховуючи стадію, на якій відбулося правонаступництво. 6.15. Закінчення виконавчого провадження, у тому числі й у випадку фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, не виключає подальшого існування процесуальних правомочностей учасника справи в межах судового провадження, тож не має наслідком заборону здійснення процесуального правонаступництва щодо них. Питання процесуального правонаступництва у всіх випадках вирішується судом, який при його вирішенні повинен дослідити по суті обставини та підстави правонаступництва. 6.16. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 496/2685/13-ц про те, що заміна сторони правонаступником можлива і після закриття виконавчого провадження у зв`язку з його виконанням. 6.17. З аналізу наведеного можна зробити висновок про те, що оскільки виконавче провадження є самостійною стадією судового процесу, сторони виконавчого провадження належать до учасників справи, а отже, якщо процесуальне правонаступництво має місце на стадії виконавчого провадження, заміна сторони виконавчого провадження означає й заміну учасника справи. Відтак заміна у разі вибуття сторони виконавчого провадження правонаступником (стаття 334 ГПК України) має відбуватись з одночасною заміною правонаступником відповідного учасника справи (стаття 52 ГПК України). Відповідний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду також у постанові від 3 листопада 2020 року у справі № 916/16/17 (пункт 73). 6.18. У постанові від 3 листопада 2020 року у справі № 916/16/17 Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи питання заміни сторони виконавчого провадження, також зазначила про те, що на стадії виконавчого провадження як на завершальній стадії судового провадження можлива заміна сторони виконавчого провадження правонаступником за наявності відкритого виконавчого провадження. Після відкриття виконавчого провадження та до його закінчення заміна сторони виконавчого провадження (з одночасною заміною відповідного учасника справи) правонаступником здійснюється у порядку, передбаченому статтею 334 цього Кодексу, з урахуванням підстав, визначених статтею 52 ГПК України. У цьому випадку приписи статті 334 ГПК України, що містить процесуальні особливості здійснення правонаступництва на стадії виконання судового рішення, застосовуються разом з положеннями статті 52 цього Кодексу. Натомість як до відкриття виконавчого провадження, так і після його закінчення заміна учасника справи правонаступником здійснюється виключно на підставі статті 52 Господарського процесуального кодексу України. У такому випадку з огляду на відсутність відкритого виконавчого провадження заміна відповідної сторони виконавчого провадження правонаступником є неможливою. Єдиним винятком є заміна боржника або стягувача у виконавчому документі до відкриття виконавчого провадження, що окремо обумовлено у частині п`ятій статті 334 ГПК України (пункти 74 та 75 зазначеної вище постанови). 6.19. При розгляді заяви ТОВ «ФК «Геліос» суди попередніх інстанцій з`ясували, що виконавче провадження у цій справі закрито у зв`язку з його виконанням. В такому випадку особа, яка вважає себе правонаступником позивача/стягувача та бажає набути та реалізувати існуючі процесуальні права, притаманні позивачу/стягувачу (на оскарження судового рішення та/або постанови державного виконавця, подати заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами), може заявити про заміну сторони у справі, ініціювавши відкриття відповідної стадії процесу. Саме після відкриття однієї зі стадій господарського процесу і можуть бути досліджені обставини та подані на їх обґрунтування докази щодо правонаступництва у спірних правовідносинах. 6.20. Якщо після відкриття провадження за скаргою/заявою на судове рішення, поданою особою, яка вважає себе правонаступником позивача у спірних правовідносинах, буде встановлено, що така особа не набула прав та обов`язків правопопередника, суд своєю ухвалою закриває відповідне провадження на підставі визначеної процесуальним законодавством норми. 6.21. У випадку коли ставиться питання про заміну стягувача у виконавчому провадженні та скасування постанови державного виконавця про закриття виконавчого провадження, встановлення судом обставин відсутності переходу прав від правопопередника до правонаступника буде мати процесуальним наслідком відмову в задоволенні відповідної заяви. 6.22.Питання процесуального правонаступництва у всіх випадках вирішується судом, який при вирішенні цього питання повинен дослідити по суті обставини правонаступництва та не може обмежитися встановленням формальних умов застосування відповідного припису. 6.23. Стаття 52 ГПК України визначає певний перелік підстав для здійснення процесуального правонаступництва, а саме: у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір. 6.24. Як уже зазначалось, у заяві сторони (стягувача) ТОВ «ФК «Геліос» просило: - замінити позивача (стягувача) у справі № 911/3411/14 - ТОВ «Правнича консалтингова група» на ТОВ «ФК «Геліос»; - замінити позивача - ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника - ТОВ «ФК «Геліос» у справі № 911/3411/14; - замінити стягувача - ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника - ТОВ «ФК «Геліос» за виконавчим документом, виданим на виконання рішення Господарського суду Київської області від 30 вересня 2014 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 19 листопада 2014 року у справі № 911/3411/14. 6.25. Разом із тим, відповідно до змісту та наслідків процесуального правонаступництва, з моменту винесення Господарським судом Київської області ухвали від 17 березня 2015 року за заявою ТОВ «Правнича консалтингова група» про заміну позивача (стягувача) у цій справі - ПАТ «Дельта Банк» на його процесуального правонаступника - ТОВ «Правнича консалтингова група» ПАТ «Дельта Банк» не є стороною у цій справі та не наділене процесуальними правами та обов`язками, за якими може бути здійснено правонаступництво. 6.26. Що стосується вимог ТОВ «ФК «Геліос» про процесуальне правонаступництво за ТОВ «Правнича консалтингова група» (заміну позивача (стягувача) у справі), то ТОВ «ФК «Геліос» не навело доводів, а суди не встановили обставин, які б свідчили про правонаступництво ТОВ «ФК «Геліос» у відповідних матеріальних правовідносинах за ТОВ «Правнича консалтингова група», а відтак товариство не може стати процесуальним правонаступником. 6.27. Тому підстави для задоволення вимог про процесуальне правонаступництво, які ґрунтуються на приписах статей 52 та 334 ГПК України відсутні. 6.28. Втім неможливість здійснення заміни учасника справи та сторони виконавчого провадження за межами відкритої стадії господарського процесу та у наведений ним спосіб не була врахована судом апеляційної інстанції. 6.29. Виходячи з викладеного, постанову Північного апеляційного господарського суду слід скасувати, а ухвалу Господарського суду Київської області - змінити в її мотивувальній частині з підстав, викладених у цій постанові. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 7.2. Частинами першою, третьою та четвертою статті 311 ГПК України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 7.3. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 17 березня 2020 року у справі № 911/3411/14 слід скасувати, а ухвалу Господарського суду Київської області від 21 січня 2020 року у цій справі слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Щодо судових витрат 7.4. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 7.5. У зв`язку зі скасуванням постанови суду апеляційної інстанції та зміною ухвали місцевого господарського суду відповідно до приписів статті 129 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат, а саме покласти витрати зі сплати судового збору за подання і розгляд касаційних скарг на ТОВ «ФК «Геліос». Керуючись статтями 306, 308, 311, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Правнича консалтингова група» та Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості «Укрспирт» задовольнити частково. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 березня 2020 рокуу справі № 911/3411/14 скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду Київської області від 21 січня 2020 року у справі № 911/3411/14 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 4. В іншій частині ухвалу Господарського суду Київської області від 21 січня 2020 року у справі № 911/3411/14 залишити без змін. 5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Геліос» (04071, м. Київ, вул. Нижній Вал, буд. 7-9, код ЄДРПОУ 42322556) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Правнича консалтингова група» (01024, м. Київ, вул. Круглоуніверситецька, буд 18/2, офіс 17, код ЄДРПОУ 38103717) 2102 (дві тисячі сто дві) гривні судового збору за подання Товариством з обмеженою відповідальністю «Правнича консалтингова група» касаційної скарги. 6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Геліос» (04071, м. Київ, вул. Нижній Вал, буд. 7-9, код ЄДРПОУ 42322556) на користь Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості «Укрспирт» (07400, Київська обл., м. Бровари, вул. Гагаріна, буд. 16, код ЄДРПОУ 37199618) 2102 (дві тисячі сто дві) гривні судового збору за подання Державним підприємством спиртової та лікеро-горілчаної промисловості «Укрспирт» касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Т.О. Анцупова В. С. Князєв В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська В. М. Сімоненко Ж. М. Єленіна І. В. Ткач О. С. Золотніков С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 96208264

Справа № 755/5656/20 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "21" жовтня 2020 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді: Гончарука В.П. за участі секретаря: Гриценко О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», треті особи: Приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатова Аліна Анатоліївна, Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Клітченко Оксана Анатоліївна про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, - В С Т А Н О В И В: Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» з вимогою визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений Приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатовою Аліною Анатоліївною № 4107 від 07 вересня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» заборгованості за кредитним договором у сумі 47 316,00 грн. Позовні вимоги мотивовані тим, що Приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатовою Аліною Анатоліївною вчинено виконавчий напис № 4107 від 07 вересня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» заборгованості за кредитним договором у сумі 47 316,00 грн. Позивач вважає, що виконавчий напис № 4107 від 07 вересня 2019 року виданого Приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатовою Аліною Анатоліївною вчинено з грубими порушеннями порядку вчинення виконавчих написів нотаріусами, і, як наслідок, неправомірне провадження щодо виконання вказаного виконавчого напису про звернення стягнення на прострочену заборгованість. Вчиняючи виконавчий напис, нотаріус не врахував та не перевірив факту наявності чи відсутності спору щодо заборгованості, чим порушив вказану норму закону. Отже, на підставі документів, наданих Відповідачем Третій особі із заявою про вчинення виконавчого напису, не можна встановити безспірність вимог Відповідача до Позивача, а отже виконавчий напис вчинено з порушенням закону. 17 квітня 2020 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва відкрито провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», треті особи: Приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатова Аліна Анатоліївна, Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Клітченко Оксана Анатоліївна про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню та постановлено розгляд справи провести в порядку загального позовного провадження. 10 серпня 2020 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва, зобов`язано приватного нотаріуса Броварського районного нотаріального округу Газматовою А.А. ( Київська обл., м.Бровари, вул.Шевченко, буд.13) надати на адресу суду належним чином завірену копію нотаріальної справи на підставі якою було видано оспорюваний виконавчий напис від 7 вересня 2019 р., зареєстрований в реєстрі №4107 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Вердикт Капітал» заборгованості в розмірі 46 666 грн. 10 серпня 2020 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті. Представник позивача у судове засідання не з`явився, хоча повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи. До початку судового засідання надав письмову заяву з прохання слухати справу за його відсутності, підтримав позовні вимоги в повному обсязі виходячи з підстав позовної заяви та додаткових письмових пояснень до позову, просив їх задовольнити. Представник відповідача у судове засідання не з`явився, хоча повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи. Причини поважності неявки до суду не повідомив. Крім того, відповідачем не використано право на подання відзиву на позовну заяву та не надано доказів на спростування доводів позивача. Третя особа Приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатова Аліна Анатоліївна у судове засідання не з`явилася, хоча повідомлена належним чином про час та місце розгляду справи. До початку судового засідання надала письмову заяву з прохання слухати справу за її відсутності. Третя особа Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Клітченко Оксана Анатоліївна у судове засідання не з`явилася, хоча повідомлена належним чином про час та місце розгляду справи. Причини поважності неявки до суду не повідомила. Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. В судовому засіданні встановлено, що 07 вересня 2019 року Приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатовою Аліною Анатоліївною вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 4107 від 07 вересня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» заборгованості за кредитним договором у сумі 47 316,00 грн. Відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першої статті 1 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (далі - Закон «Про нотаріат») нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (ч. 1 ст. 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок). Згідно п. 3.1 глави 16 Розділу ІІ «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 № 296/5, нотаріус вчиняє виконавчі написи якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. При цьому, безспірною є заборгованість боржника, з якою останній погоджується, що відповідно виключає можливість судового спору між сторонами з приводу стягнення заборгованості за кредитним договором. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. У разі, якщо, нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172(далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій. При цьому стаття 50 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти наступних висновків. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому, вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак, характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів . Захист прав боржника в процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається в спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості, як такого. З огляду на наведене та з урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. Тому, суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі, суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16). Таким чином, розмір боргових зобов`язань позивача перед відповідачем, який визначений у виконавчому написі нотаріуса, не є підтвердженим випискою по рахунку позивача за Договором кредиту, що є порушенням вимоги п. 3.5 ст. 3 Глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року за №296/5, а також відсутні докази належного направлення та отримання позивачем письмової вимоги про усунення порушень у не менш ніж тридцятиденний строк, що є обов`язковою вимогою відповідно до п. 6 ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», тому за відсутності доказів наявності з боку позивача кредитного боргу у визначеному відповідачем розмірі, у останнього були відсутні правові підстави звернення до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису щодо стягнення такого боргу. На підставі вищевикладеного, беручи до уваги належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», треті особи: Приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатова Аліна Анатоліївна, Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Клітченко Оксана Анатоліївна про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню - підлягають задоволенню, оскільки відповідачем не були надані третій особі (нотаріусу) докази безспірності заборгованості позивача за кредитним договором. Згідно ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). На виконання вимог ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в сумі 840,80 грн. На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 87, 88 Закону України «Про нотаріат» № 3425-XII від 02 вересня 1993 року, Главою 16 Розділу ІІ «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012р. № 296/5, ст. ст. 10, 12, 13, 76, 81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 354-355 ЦПК України, суд, У Х В А Л И В: Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», треті особи: Приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатова Аліна Анатоліївна, Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Клітченко Оксана Анатоліївна про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню - задовольнити. Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис вчинений Приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатовою Аліною Анатоліївною зареєстрований в реєстрі за № 4107 від 07 вересня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» заборгованості за кредитним договором у сумі 47 316,00 грн. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 840 гривні 80 копійок. Рішення може бути оскаржене до Київського Апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд м. Києва протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Повне судове рішення складено 21 жовтня 2020 року. Відомості щодо учасників справи: Позивач : ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований та проживає: АДРЕСА_1 ). Відповідач : Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» (ЄДРПОУ 36799746, 04053, м. Київ, вул. Кудрявський узвіз, 5-Б); Треті особи: Приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Гамзатова Аліна Анатоліївна (07401, Київська область, м. Бровари, вул. Шевченка, 13). Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Клітченко Оксана Анатоліївна (02002, м. Київ, вул. Окіпної Раїси, 4, корп. А, оф. 35). Суддя : Джерело: ЄДРСР 92717861

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 753/12729/15-ц Провадження N 14-317цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Служба у справах дітей), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року у складі судді Сухомлінова С.М. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів Прокопчук Н.О., Антоненко Н.О., Семенюк Т.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення та УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, яка на праві власності належала відповідачу ОСОБА_4 Проте відповідач зі своїм малолітнім сином добровільно не звільняють указану квартиру. Посилаючись на викладене, позивач просив усунути йому перешкоди в користуванні приватною власністю шляхом виселення ОСОБА_4 та його малолітнього сина ОСОБА_5 з указаної квартири. Як на правові підстави своїх вимог позивач посилався на статті 316, 317, 319, 321, 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Відповідач ОСОБА_4 позову не визнав та пояснив, що вказана квартира є єдиним житлом його малолітнього сина. Крім того, громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Квартиру АДРЕСА_2, яку передано в іпотеку, було придбано не за рахунок кредитних коштів, а тому його та малолітнього сина не може бути виселено з квартири без надання іншого жилого приміщення. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_3 в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_5 без надання іншого житла; вселено ОСОБА_3 у вказану квартиру. Вирішено питання щодо судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що порушене право власності позивача підлягає захисту шляхом вселення його у спірну квартиру. Положення статті 40 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) не поширюються на спірні правовідносини, оскільки відносини між колишнім та новим власником житла регулюються нормами ЦК України. Згода органу опіки та піклування на виселення малолітнього ОСОБА_5 не потрібна, оскільки купівля-продаж нерухомого майна на прилюдних торгах проводилася виконавчою службою на підставі акта державного виконавця, який не є правочином щодо нерухомого майна. Задовольняючи позовні вимоги про вселення ОСОБА_3, суд першої інстанції зробив висновок про те, що його порушене право як нового власника спірної квартири підлягає захисту на підставі статей 317, 321, 391 ЦК України. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що вимоги позивача є обґрунтованими та відповідають положенням статті 16 ЦК України. У вересні 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказані судові рішення, які просить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач заявив вимоги про виселення, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 109 ЖК УРСР. У ЦК України немає положень, які б визначали порядок виселення громадян із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, переданого на забезпечення кредитного договору. Спірна квартира придбана у 2004 році за власні кошти ОСОБА_4, тоді як кредитний договір з Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") укладено у 2007 році. При виселенні відповідача та його малолітнього сина за рішенням суду їм має бути надане житло. Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 6-1049цс15, від 21 жовтня 2015 року у справах N 6-1484цс15 та N 6-1033цс15, від 16 грудня 2015 року у справі N 6-1469цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-3064цс15 та від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16. Суд не застосував норм статті 12 Закону України від 02 червня 2005 року N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", незважаючи на те, що в разі виселення з указаної квартири малолітній ОСОБА_5 буде позбавлений житла. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину першу статті 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, при цьому не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Суди у справі, що розглядається, установили, що 26 березня 2007 року між ОСОБА_4 та Акціонерним комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк") в особі Харківського відділення Київської міської філії АКБСР "Укрсоцбанк" укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії N 032/29-075К. На забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору укладено договір іпотеки від 25 березня 2007 року N 02-10/985, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим N 1249, за яким в іпотеку передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, яка на той час належала ОСОБА_4 на праві приватної власності. 28 лютого 2012 року ОСОБА_3 на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, а 13 березня 2015 року він зареєстрував своє право власності на квартиру. Отже, підстава продажу - прилюдні торги. У вказаній квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою Комунального концерну "Центр комунального сервісу" Дарницького району від 09 грудня 2015 року (а. с. 34). Також установлено, що квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_4 придбав не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору за виконавчим написом нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 21 липня 2010 року N 4457. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що до спірних правовідносин про усунення перешкод у користуванні майном підлягають застосуванню вимоги статті 319 ЦК України, оскільки між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. У зв'язку з відчуженням квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_3 право власності ОСОБА_4 на цю квартиру припинилося. Про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 391 ЦК України і захист права нового власника майна зробила висновок і колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про направлення справи до Великої Палати Верховного Суду. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що по своїй суті вирішення судом спору між новим та старим власником житла щодо усунення перешкод у користуванні майном новому власнику та виселення попереднього власника є втручанням держави у право на мирне володіння своїм майном, оскільки з одного боку, державою задекларовано непорушність права власності, а з іншого боку, для колишніх власників майна, яке було передане в іпотеку та відчужене примусово з метою забезпечення вимог кредитора, передбачені умови виселення з такого майна. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що застосування положень статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього (колишніх) власника (власників) житла, яке було предметом іпотеки, суперечить основним принципам непорушності та недоторканності права власності. Наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду, нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними й такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов'язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар у вигляді обов'язку із забезпечення колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок про те, що до спірних правовідносин застосовується стаття 391 ЦК України та що порушене право власника підлягає захисту шляхом виселення колишнього власника та членів його сім'ї, який, передавши майно в іпотеку, не міг не усвідомлювати того, що предмет іпотеки може бути відчужений, тобто він зобов'язаний був передбачати, що може втратити власність у випадку невиконання чи неналежного виконання взятого на себе основного зобов'язання. ОСОБА_4, передаючи квартиру в іпотеку та у зв'язку із заборгованістю надаючи свою згоду на позасудовий спосіб її реалізації шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, знав та повинен був знати про те, що в разі реалізації іпотекодержателем цього майна він втратить статус власника та буде зобов'язаний виселитися з квартири відповідно до положень Закону N 898-IV. У свою чергу ОСОБА_3, який придбав спірну квартиру на прилюдних торгах, не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім'ї. Отже, порушується справедливий баланс інтересів сторін у справі, оскільки новий власник несе "індивідуальний і надмірний тягар" (individual and excessive burden), який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла. Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону N 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне застосувати до спірних правовідносин вимоги статті 391 ЦК України і захистити права неволодіючого власника. Разом з тим з усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів". Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Продовжуючи далі про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі "Шпачек s.r.o." проти Чеської Республіки" (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява N 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява N 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява N 44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява N 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява N 38155/02. У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року). Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria"), заява N 1365/07; пункт 170 рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11. Невиконання кредитних зобов'язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень. Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону N 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом. Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження. Разом з тим спірне житлове приміщення вказаним власником придбане на прилюдних торгах 28 лютого 2012 року (а. с. 4), при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості. Однак до суду з цим позовом ОСОБА_3 звернувся у липні 2015 року (а. с. 2). Крім того, у вказаний проміжок часу 03 червня 2014 року прийнято Закон України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яким запроваджено мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, а саме: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах. Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім'ї, серед яких є неповнолітня дитина. Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Зважаючи на викладене, немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16). Відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами перегляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини шостої статті 355 ЦПК України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Суд апеляційної інстанції, відступивши від правового висновку Верховного Суду України, не навів мотивів такого відступу. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Таким чином, судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним правовим висновкам Верховного Суду України, а суди, вирішуючи спір, неправильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного його розгляду, що в силу вимог статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні указаного позову. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу відповідача задоволено та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, то з позивача ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_4 необхідно стягнути судовий збір, який останній сплатив за подання апеляційної скарги у розмірі 303,16 грн. що підтверджується відповідними квитанціями (а. с. 76, 92), та за подання касаційної скарги у розмірі 661,44 грн (а. с. 124), в загальному розмірі 964,60 грн. Керуючись статтями 141, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення - відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_2; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2) судовий збір у сумі 964,60 грн (дев'ятсот шістдесят чотири гривні шістдесят копійок). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

Сначала Стягувач подал исполнительный лист (решение суда о взыскании долга) в ДВС, потом через какое то время его забрал. ДВС в свою очередь потом открыла новое исполнительное производство (ИП) по взысканию исполнительного сбора (ИС) и на сегодня еще его не взыскала с должника. Стягувач снова подал ИЛ, но уже частному исполнителю (ЧИ), который успешно нужную сумму долга фактически полностью взыскал с должника, а также ИС и затраты ИП. Согласно п.5 ч.5 и ч.8 ст.27 и Закону України «Про виконавче провадження», при таких обстоятельствах ДВС уже не имеет право взыскать ИС с должника. Иск в админ.суд подается в 10-дневный срок с момента неправомерных действий исполнителя. Но гос.исполнитель согласно закона издал постанову о взыскании ИС, но еще ничего не взыскал, т.е. ничего пока не нарушил (ни закона, ни прав должника). То что оспаривать нужно именно постановление о взыскании исп.сбора, а не что либо другое - это понятно. А теперь собственно вопрос: Что требовать, чтобы иск приняли (сроки подачи) и избежать двойного взыскания исполнительного сбора? ПС. может как то так: "визнати постанову про стягнення виконавчого збору такою, що не підлягає виконанню", т.е. основание - это уже взысканный ИС и то что до этого времени ДВС его не взыскала. Т.о. обойти сроки подачи и что еще нет нарущений со стороны ДВС.

Постанова Іменем України 7 липня 2020 року м. Київ Справа № 438/610/14-ц Провадження № 14-577цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Малого приватного підприємства «Перспектива» (далі - позивач) до приватного нотаріуса Бориславського міського нотаріального округу Львівської області Фірмана Бориса Ілліча (далі - відповідач) (представник - адвокат Парамонов Сергій Олексійович) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Товариства з обмеженою відповідальністю «Владо» (далі - ТзОВ «Владо») про визнання нотаріальної дії незаконною та скасування нотаріального акта за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Мельничук О. Я., Крайник Н. П. і Савуляка Р. В., та за касаційною скаргою ТзОВ «Владо» на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року, ухвалене суддею Посисень Л. М., і рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Мельничук О. Я., Крайник Н. П. і Савуляка Р. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 12 травня 2014 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив : 1.1. Визнати незаконною нотаріальну дію, а саме: видачу 17 жовтня 2013 року відповідачем свідоцтва, зареєстрованого за № 532 (далі - свідоцтво), в якому «посвідчено», що позивачу (ідентифікаційний код юридичної особи 13832469), який знаходиться за адресою: Львівська обл., смт. Східниця, вул. Шевченка, 60-А, належить на праві власності майно, що складається з: бювету мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 і технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10) вартістю 32 122 грн, що знаходиться за адресою: Львівська обл., смт. Східниця, вул. Шевченка, 6, і зареєстроване Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 13 травня 2006 року в реєстровій книзі № 6 за реєстровим № 18 (реєстраційний номер у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) 14737975) на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20 грудня 2005 року у справі № 1/1120-20-408 і яке придбало ТзОВ «Владо» за 32 141,86 грн. 1.2. Визнати незаконним і скасувати свідоцтво, видане відповідачем 17 жовтня 2013 року. 2. Мотивував позовну заяву такими обставинами : 2.1. 20 серпня 2012 року головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Добош Г. В. відкрила виконавче провадження № 34020511 з виконання виконавчого листа № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом у справі про стягнення з позивача в дохід Державного бюджету України коштів в розмірі 94 198,30 грн. 2.2. 20 лютого 2013 року державний виконавець склала акт опису і арешту майна, що належало позивачу, серед якого: свердловина № 1К з благоустроєм території; свердловина № 18КД з благоустроєм території; надкаптажна споруда № 18С з благоустроєм території; каптаж колодязя № 1С з благоустроєм території; каптаж колодязя № 10; каптаж колодязя № 15; свердловина № 4С; бак з нержавіючої сталі; огорожа джерела № 2С з благоустроєм території; обмостка джерела № 13 з благоустроєм території; обмостка джерела № 2С; технологічна установка по відбору мінеральної води з нержавіючої сталі та труб, розташована на свердловині № 2С в смт. Східниця, вул. Шевченка, 124; сходи декоративні сталеві з огорожею до міні-бювету № 2С; альтанка декоративна, розташована в смт. Східниця на вул. Зарічна; бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, що знаходиться за адресою: смт. Східниця, вул. Шевченка, 6 (далі разом - спірне майно). 2.3. 16 серпня 2013 року Львівська філія Приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» провела прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна (далі - прилюдні торги), належного позивачу, які були оформлені протоколом № 03/281/13/а-1, затвердженим 16 серпня 2013 року директором вказаної філії Семків Н. Б. (далі - протокол від 16 серпня 2013 року). 2.4. На прилюдних торгах було реалізоване спірне майно, розміщене в одному лоті під № 1. 2.5. 22 серпня 2013 року був складений акт про проведені прилюдні торги, затверджений начальником відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Бачинським А. В. (далі - акт від 22 серпня 2013 року), згідно з яким переможцем прилюдних торгів стало ТзОВ «Владо». 2.6. У березні 2014 року після ознайомлення з матеріалами справи № 914/4116/13, яку розглядав Господарський суд Львівської області, позивачу стало відомо, що 17 жовтня 2013 року відповідач на підставі акта від 22 серпня 2013 року видав свідоцтво та прийняв рішення (індексний номер 6915331) про державну реєстрацію за ТзОВ «Владо» права власності на бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 і технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10), про що до Державного реєстру прав був внесений запис № 2931967. 2.7. 25 березня 2014 року Господарський суд Львівської області ухвалив рішення у справі № 914/4116/13, згідно з яким визнав недійсними прилюдні торги, протокол від 16 серпня 2013 року й акт від 22 серпня 2013 року. Тому слід скасувати видане відповідачем на їх підставі свідоцтво. 2.8. Відповідач не мав права видавати свідоцтво, тому що акт від 22 серпня 2013 року не відповідав вимогам законодавства України, зокрема пункту 6.1 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі - Тимчасове положення), з подальшими змінами, пунктам 3.1, 3.2 частини третьої Глави 12 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок № 296/5), з наступними змінами, й іншим нормативно-правовим актам. 2.9. Акт від 22 серпня 2013 року був складений і підписаний з порушенням вимог чинного на той час законодавства не державним виконавцем Добош Г. В., яка здійснювала примусове виконання виконавчого листа № 2а-8414, виданого 15 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом, а державним виконавцем Бачинським А. В. Крім того, цей акт був скріплений гербовою печаткою юридичної особи з назвою, яка не була зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, адже станом на 17 жовтня 2013 року у вказаному реєстрі не було зареєстровано «відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області», а був «відділ державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції». 2.10. В акті від 22 серпня 2013 року протиправно не були зазначені (і не були зазначені станом на 17 жовтня 2013 року) адреси кожного з покупців, адреса місцезнаходження позивача, вказана в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також дані про правовстановлюючі документи, що підтверджували право власності позивача на спірне майно. 2.11. Згідно з протоколом від 16 серпня 2013 року й актом від 22 серпня 2013 року ТзОВ «Владо» на прилюдних торгах придбало, зокрема, об'єкт з назвою «бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, що знаходиться за адресою: смт. Східниця, вул. Шевченка, 6», хоча таке майно позивачу не належало. А центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 (далі - бювет), які належали позивачу, на прилюдних торгах не були реалізовані, відповідно - не були придбані ТзОВ «Владо». 2.12. Відповідач мав перевірити відповідність оформлення поданих документів, зокрема акта від 22 серпня 2013 року законодавству України, а виявивши невідповідність, - відмовити у вчиненні оскарженої нотаріальної дії згідно з вимогами Закону України «Про нотаріат» і Порядку № 296/5 у відповідній редакції. 2.13. На підставі оскарженої нотаріальної дії та свідоцтва відповідач прийняв рішення про державну реєстрацію права власності за ТзОВ «Владо» на бювет (індексний номер 6915331), про що в Державному реєстрі прав був вчинений запис № 2931967. Це рішення позивач оскаржує в адміністративному суді з огляду на те, що у вказаному реєстрі є два записи: перший - посвідчує право власності позивача на «центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету № 10, що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6» (реєстраційний номер 14737975), а другий - право власності ТзОВ «Владо» на «бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10), що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6» (реєстраційний номер 184678546103). Іншими словами, відповідач вніс до Державного реєстру прав інформацію про об'єкт нерухомого майна, який нібито належав позивачу, незаконно присвоївши цьому об'єкту нові назву та поштову адресу. 2.14. У свідоцтві відповідач зазначив неправильні адресу місцезнаходження позивача, назву належного позивачу об'єкта нерухомого майна та безпідставно вказав вартість бювету, яка суперечить тій вартості цього об'єкта, що вказана у звіті про оцінку нерухомого майна. 2.15. Відповідач вказав у свідоцтві, що вартість, за яку ТзОВ «Владо» придбало об'єкт, становить 32 141,86 грн, незважаючи на те, що все спірне майно згідно з актом від 22 серпня 2013 року було придбане без конкретизації такої вартості. 2.16. Відповідач діяв з порушенням встановленого законодавством порядку вчинення реєстраційних дій, а тому є підстави для визнання незаконним і недійсним свідоцтва та визнання незаконною оскарженої нотаріальної дії. (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції (первинний розгляд справи) 3. 12 червня 2015 року Бориславський міський суд Львівської області ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив. Мотивував рішення так : 3.1. 25 березня 2014 року Господарський суд Львівської області ухвалив рішення у справі № 914/4116/13, яке залишив без змін Львівський апеляційний господарський суд постановою від 17 червня 2014 року та Вищий господарський суд України постановою від 11 вересня 2014 року, про визнання недійсними прилюдних торгів, протоколу від 16 серпня 2013 року й акта від 22 серпня 2013 року. А тому слід скасувати видане відповідачем на їх підставі свідоцтво. 3.2. Оскаржена нотаріальна дія є незаконною, оскільки акт від 22 серпня 2013 року не відповідав станом на 17 жовтня 2013 року вимогам законодавства України, зокрема пункту 6.1 Тимчасового положення, пунктам 3.1 і 3.2 частини третьої Розділу 12 Порядку № 296/5 й іншим нормативно-правовим актам України у відповідній редакції. 3.3. Згідно з протоколом від 16 серпня 2013 року й актом від 22 серпня 2013 року ТзОВ «Владо» придбало на прилюдних торгах нерухоме майно, а саме: «бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, що знаходиться за адресою: смт. Східниця, вул. Шевченка, 6», власником якого позивач не був. Натомість належний позивачу центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 не були реалізовані на прилюдних торгах, оскільки зазначені об'єкти не згадані в акті опису і арешту майна від 20 лютого 2013 року, у протоколі від 16 серпня 2013 року та в акті від 22 серпня 2013 року. 3.4. Відповідач мав перевірити відповідність акта від 22 серпня 2013 року й інших поданих документів законодавству України, чинному станом на 17 жовтня 2013 року, а, виявивши невідповідність, - відмовити у вчиненні оскарженої нотаріальної дії з підстав, передбачених Законом України «Про нотаріат» і Порядком № 296/5 у відповідній редакції. 3.5. За позивачем в Державному реєстрі прав на праві власності зареєстрований центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 (реєстраційний номер: 14737975), що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6. А за ТзОВ «Владо» у вказаному реєстрі відповідач зареєстрував право власності на бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10) (реєстраційний номер: 184678546103), що знаходиться за тією ж адресою. Отже, відповідач вніс до Державного реєстру прав інформацію про новий об'єкт нерухомого майна, якому присвоїв нову назву, новий реєстраційний номер і поштову адресу, а також безпідставно зазначив вартість придбання ТзОВ «Владо» цього майна за 32 141,86 грн, оскільки всі п'ятнадцять об'єктів спірного майна у лоті № 1 з акта від 22 серпня 2013 року ТзОВ «Владо» придбало без конкретизації вартості кожного об'єкта у цьому лоті. 3.6. У свідоцтві відповідач вказав неправильні адресу місцезнаходження позивача (замість правильної адреси «82391, Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6» вказав таку: «Львівська обл., смт. Східниця вул. Шевченка, 60-А») та назву належного позивачу об'єкта нерухомого майна, що нібито було придбане ТзОВ «Владо» на прилюдних торгах (замість правильної назви «центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10» відповідач зазначив «бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 та технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10)»). 3.7. Згідно з листом начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Бачинського А. В.від 16 жовтня 2013 року № 4417/09-14, надісланим у відповідь на лист в. о. директора ТзОВ «Владо» від 10 жовтня 2013 року, на підставі винесеної Бачинським А. В. постанови від 16 жовтня 2013 року про виправлення помилок відділ державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області видав «у новій редакції» акт від 22 серпня 2013 року, який був приведений у відповідність до вимог Тимчасового положення. Але всупереч вимогам Положення про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 20 травня 2003 року № 43/5, з наступними змінами постанова від 16 жовтня 2013 року про виправлення помилок не була внесена до Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень. 3.8. 6 жовтня 2014 року Львівський окружний адміністративний суд прийняв постанову у справі № 813/6403/14, залишену без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2015 року, якою задовольнив адміністративний позов позивача в повному обсязі, а саме: визнав протиправними дії начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Бачинського А. В. щодо винесення 16 жовтня 2013 року постанови про виправлення помилок при примусовому виконанні виконавчого листа № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом у справі про стягнення з позивача в дохід Державного бюджету України 94 198,30 грн, а також визнав протиправною та скасував зазначену постанову державного виконавця. 3.9. Акт від 22 серпня 2013 року (у первинній редакції) та акт від 22 серпня 2013 року (у другій редакції), який фактично є невід'ємною частиною постанови про виправлення помилок від 16 жовтня 2013 року, визнаної судом незаконною, не відповідали станом на 17 жовтня 2013 року вимогам Тимчасового положення та Порядку № 296/5. А тому відповідач мав відмовити у видачі свідоцтва. 3.10. В акті від 22 серпня 2013 року (у другій редакції) відповідач не зазначив адреси (місцезнаходження) одного з покупців (учасника торгів) - ТзОВ «ОВІП» - і вказав адресу переможця прилюдних торгів ТзОВ «Владо», що не відповідає тій, яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 3.11. У первинному акті від 22 серпня 2013 року серед об'єктів реалізації був зазначений бювет мінеральних вод з благоустроєм території та огорожею, тоді як в акті від 22 серпня 2013 року (у другій редакції) протиправно зазначено про реалізацію бювету мінеральних вод (центрального міні-бювету джерела № 10 та технічного приміщення центрального міні-бювету джерела № 10). 3.12. В акті від 22 серпня 2013 року (у другій редакції) не зазначено про правовстановлюючі документи на чотирнадцять інших об'єктів рухомого майна, що продавалися на торгах. 3.13. Відповідач порушив приписи статті 5, частини першої статті 7, частини третьої статті 47, частини другої статті 49 Закону України «Про нотаріат», пункту 1 Глави 8, пунктів 1 і 2 Глави 13 Розділу І Порядку № 296/5 у відповідній редакції. 3.14. 10 листопада 2014 року Господарський суд Львівської області постановив ухвалу у справі № 914/4116/13, якою відмовив у задоволенні заяви ТзОВ «Владо» про перегляд за нововиявленими обставинами рішення цього ж суду від 25 березня 2014 року та залишив його без змін. 3.15. 12 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України постановив ухвалу у справі № 2а-8414/11/1370, якою відмовив Дрогобицькій об'єднаній державній податковій інспекції Головного управління Міндоходів у Львівській області у відкритті касаційного провадження за її касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2014 року, згідно з якою було скасовано постанову Львівського окружного адміністративного суду від 15 грудня 2011 року та відмовлено у задоволенні позову Державної податкової інспекції в м. Бориславі до позивача про стягнення податкової заборгованості у розмірі 94 198,30 грн. Через це неможливим є проведення повторних прилюдних торгів чи аукціону на підставі виконавчого листа Львівського окружного адміністративного суду № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року у справі № 2а-8414/11/1370. 3.16. Об'єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6, з 2008 року перебуває у власності позивача і станом на час вирішення справи судом знаходиться в податковій заставі (публічне обтяження), зареєстрованій відповідним податковим органом в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Запис про таке обтяження не вилучався через відсутність підстав, передбачених Податковим кодексом України. 3.17. Справу не можна розглядати в адміністративному чи господарському суді, а тому позивач обґрунтовано звернувся за правилами цивільного судочинства з позовом до приватного нотаріуса, який з порушенням встановлених законом вимог вчинив оскаржену нотаріальну дію, що порушує інтереси позивача як власника спірного нерухомого майна. 3.18. Не відповідають приписам статті 50 Закону України «Про нотаріат» та практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) доводи відповідача про те, що позивач не має права на звернення з позовом про оскарження нотаріальної дії, вчиненої на користь іншої особи. (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (первинний розгляд справи) 4. 5 листопада 2015 року Апеляційний суд Львівської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Мотивував рішення так : 4.1. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, які посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину неправомірними діями нотаріуса (пункт 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ»). 4.2. Спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, вирішуються судом у порядку цивільного судочинства за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа. За правилами цивільного судочинства як спори про право в позовному провадженні розглядаються позови про оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії, а позивач не порушує питання про захист права відповідно до положень цивільного законодавства (пункт 16 вказаної постанови Пленуму). 4.3. У справах, які стосуються оспорюваних прав і обов'язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій - посвідчення договорів, угод (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову в їх вчиненні), - нотаріуси у розумінні статей 30, 34, 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, не є особами, прав і обов'язків яких стосується спір, оскільки відсутня їх юридична зацікавленість у результатах вирішення справи. 4.4. Позивач заперечує законність набуття ТзОВ «Владо» у власність спірного майна, а тому у такому спорі нотаріус не може бути відповідачем. 4.5. Господарський суд Львівської області у рішенні від 25 березня 2014 року у справі № 914/4116/13 не встановив, що акт від 22 серпня 2013 року, на підставі якого було вчинено оскаржену нотаріальну дію та видано свідоцтво, був неналежно оформлений. Тому позов можна пред'явити до суб'єкта спірних правовідносин, а не до приватного нотаріуса. (4) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції (первинний розгляд справи) 5. 7 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2015 року та передав справу до цього суду на новий розгляд. Мотивував так : 5.1. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову через те, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, а саме приватного нотаріуса, який видав свідоцтво, апеляційний суд не врахував, що предмет позову стосується оскарження незаконної нотаріальної дії та свідоцтва (акта), виданого нотаріусом. Тому цей суд передчасно виснував, що нотаріус не може бути відповідачем у справі. 5.2. Апеляційний суд не оцінив усі доводи сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). (5) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд) 6. 9 березня 2017 року Апеляційний суд Львівської області ухвалив рішення, згідно з яким з урахуванням ухвали цього суду від 12 квітня 2017 року про виправлення описки скасував рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року у частині визнання незаконною нотаріальної дії та вирішення питання про розподіл судових витрат й ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував рішення так : 6.1. Позивач як власник спірного майна, яке згідно зі свідоцтвом вибуло у власність ТзОВ «Владо», мав законні підстави звернутися з позовом. 6.2. Акт від 22 серпня 2013 року на час звернення ТзОВ «Владо» із заявою про вчинення нотаріальної дії, пов'язаної із видачею свідоцтва, був дійсним і не був скасованим ні у судовому, ні в іншому порядку. Тому станом на 17 жовтня 2013 року відповідач мав достатньо підстав для видачі свідоцтва. 6.3. Суд першої інстанції обґрунтовано виснував, що є підстави для скасування свідоцтва, оскільки визнані недійсними прилюдні торги, протокол від 16 серпня 2013 року й акт від 22 серпня 2013 року, які стали підставою для видачі свідоцтва. 6.4. Відсутні підстави для стягнення з відповідача судових витрат, оскільки його дії законні та вчинені у межах повноважень. (6) Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 28 березня 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. У ній, вказуючи на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року та залишити в силі рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року. Також просить постановити окрему ухвалу на адресу Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України щодо незаконних дій відповідача (процедури їх вчинення) та притягнення його до юридичної відповідальності шляхом скасування свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю. 8. 20 квітня 2017 року ТзОВ «Владо» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року у частині визнання незаконним і скасування свідоцтва й ухвалити у цій частині вимог нове рішення про відмову у задоволенні позову. (7) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 11 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що ТзОВ «Владо» оскаржує рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року з підстав порушення юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги (1.1) Доводи позивача 10. Позивач мотивує касаційну скаргу так : 10.1. Апеляційний суд у резолютивній частині рішення зазначив про скасування рішення суду першої інстанції у частині «визнання незаконною нотаріальної дії, вчиненої відповідачем 17 жовтня 2013 року щодо свідоцтва», бо позивач з такою вимогою не звертався, а просив «визнати незаконною нотаріальну дію - видачу 17 жовтня 2013 року відповідачем свідоцтва». 10.2. Суд першої інстанції задовольнив вимогу позивача про визнання незаконною нотаріальної дії з видачі відповідачем свідоцтва, і суд апеляційної інстанції з таким висновком, на думку позивачка, погодився, скасувавши рішення суду першої інстанції у частині вимоги, яку той не розглядав, а позивач не заявляв. Тому в апеляційного суду не було підстав скасовувати рішення суду першої інстанції у частині розподілу судових витрат, мотивуючи тим, що вчинена відповідачем нотаріальна дія є законною. 10.3. Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції у частині визнання незаконним і скасування свідоцтва від 10 жовтня 2013 року, про яке, однак, відсутня згадка у рішенні суду першої інстанції, і про наявність такого свідоцтва позивач не знає. 10.4. «Спір про право» вирішує Львівський окружний адміністративний суд у справі № 813/7447/14, провадження в якій зупинене до вирішення справи № 438/610/14-ц. 10.5. Є ознаки кримінального правопорушення у тому, що «апеляційним судом Львівської області незаконно подана та прийнята (на нашу думку, минулим часом) та розглянута апеляційна скарга, подана громадянином Парамоновим Сергієм Олексійовичем» і датована 9 липня 2015 року. 10.6. Суд апеляційної інстанції мав повернути апеляційну скаргу, оскільки подані з нею документи не відповідають опису вкладення у цінний лист, в якому вона надійшла. 10.7. На конверті, в якому була відправлена апеляційна скарга, є дата 9 липня 2015 року, а надійшла вона до суду першої інстанції 17 липня 2015 року. Згідно з довідкою Публічного акціонерного товариства «Укрпошта» (далі - ПАТ «Укрпошта») доставка кореспонденції в межах області здійснюється протягом двох днів. Працівник пошти, який «поставив штемпель на конверті з датою» 9 липня 2015 року, насправді «вчиняв такі дії» 16 липня 2015 року, а тому не зміг внести в електронну систему інформацію про відправлення вказаного листа зі штрихкодовим ідентифікатором № 7900042040874. 10.8. Суд апеляційної інстанції незаконно прийняв і розглянув «апеляційну скаргу громадянина Парамонова С. О.», оскільки: поштове відправлення зі штрих-кодовим ідентифікатором № 7900042040874, вказаним на конверті, в якому надійшла апеляційна скарга, не зареєстроване у системі ПАТ «Укрпошта»; апеляційну скаргу подав представник відповідача від імені громадянина Фірмана Б. І., а не приватного нотаріуса, з яким у позивача виник спір; Фірман Б. І. сплатив суму судового збору у меншому розмірі, аніж той, який передбачений приписами Закону України «Про судовий збір» і подав апеляційну скаргу з порушенням встановленого апеляційним судом строку на усунення недоліків. 10.9. Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що до апеляційної скарги долучена довіреність громадянина Фірмана Б. І., якою він уповноважив громадянина Парамонова С. О. на представництво його особистих інтересів у суді, тобто Фірман Б. І. не наділяв громадянина Парамонова С. О. повноваженнями на представництво його інтересів як приватного нотаріуса, який є відповідачем у цій справі. 10.10. Апеляційний суд не вирішив «вчасно жодних законних клопотань представника позивача до Бориславського міського суду Львівської області, як і клопотань до Апеляційного суду Львівської області», а саме: клопотання позивача від 22 березня 2017 року (вх. 5252), скаргу від 14 березня 2017 року (вх. № 4707/17), заяви від 24 липня 2015 року (вх. № 3814/15) і від 16 липня 2015 року (вх. № 3657/15) «та інших, що призвело до поверхневого розгляду справи, а відтак в другий раз до незаконного рішення суду апеляційної інстанції». 10.11. Оскаржену нотаріальну дію відповідач вчинив у межах неіснуючого нотаріального округу: Бориславського міського нотаріального округу Львівської області, до якого нібито належить відповідач, не існує. 10.12. Відповідач вчинив оскаржену нотаріальну дію на підставі документів неіснуючого станом на 17 жовтня 2013 року державного органу - відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області (це підтверджує окрема ухвала Львівського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2014 року у справі № 813/1292/14, яка набрала законної сили та є чинною). 10.13. Відповідач міг видати свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, якби воно було предметом застави (іпотеки). Проте бювет таким не був, і немає судового рішення про звернення на нього стягнення. 11. Позивач вважає, що, враховуючи численні та грубі порушення відповідачем норм законодавства, введення в оману суддів різних судових інстанцій, є підстави для постановлення окремої ухвали на адресу Генеральної прокуратури України та Міністерства юстиції України про незаконні дії відповідача та притягнення його до юридичної відповідальності шляхом скасування виданого відповідачу свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю. (1.2) Доводи касаційної скарги ТзОВ «Владо» 12. ТзОВ «Владо» мотивує касаційну скаргу так : 12.1. Оскільки оскаржена позивачем нотаріальна дія вчинена на підставі Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спір треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. 12.2. Дії або бездіяльність державного реєстратора, державного кадастрового реєстратора, нотаріуса, державного виконавця можна оскаржити до суду. Суди повинні мати на увазі, що під діями також слід розуміти рішення, прийняті зазначеними суб'єктами владних повноважень з питань реєстрації. Спори, які виникають у цих відносинах, треба розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 8 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів»). 12.3. Суд першої інстанції не розглянув заяву ТзОВ «Владо» про закриття провадження у справі, що призвело до ухвалення цим судом незаконного рішення. 12.4. Належним відповідачем у спорах щодо оскарження нотаріального акта є не нотаріус, а суб'єкт спірних матеріальних правовідносин, на користь якого було вчинено нотаріальну дію та видано відповідний нотаріальний акт, що, на думку позивача, порушує його право; нотаріус у таких спорах може залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача, оскільки рішення судів у таких спорах на нотаріусів не впливають. 12.5. Нотаріус не може бути відповідачем у цій справі, оскільки у позивача та ТзОВ «Владо» існує спір про право. Тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити. 12.6. Позивач не позбавлений права звернутися до суду з позовом до ТзОВ «Владо» про визнання недійсним свідоцтва. (2) Позиції інших учасників справи (2.1) Доводи відповідача, якими він обґрунтував заперечення на касаційну скаргу позивача 13. 26 червня 2017 року відповідач подав заперечення на касаційну скаргу позивача, які мотивував так : 13.1. Згідно зі статтею 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріус є фізичною особою, а тому він може видати довіреність на представництво своїх інтересів лише як фізична особа. 13.2. Апеляційну скаргу на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року подала уповноважена на те особа у межах строку на апеляційне оскарження з дотриманням форми та змісту апеляційної скарги, які встановлені ЦПК України. 13.3. Інформація про наявність та стан пересилання поштових відправлень, розміщена на офіційному вебсайті ПАТ «Укрпошта», постійно оновлюється й зберігається в системі протягом шести місяців з моменту реєстрації; цінний лист з апеляційною скаргою відповідача був надісланий 9 липня 2015 року, а тому відсутність інформації про це поштове відправлення через 1 рік та 8 місяців не означає, що представник відповідача не відправив апеляційну скаргу у межах строку на апеляційне оскарження. 13.4. Помилковими є доводи позивача про те, що його спір про право з відповідачем розглядає адміністративний суд у справі № 813/7447/14, оскільки у ній предметом розгляду є вимоги про визнання протиправними (незаконними) дій відповідача з прийняття 17 жовтня 2013 року рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 6915331), на підставі якого до Державного реєстру прав був внесений запис за № 2931967, і визнання протиправним (незаконним) та скасування вказаного рішення. 13.5. Безпідставними є доводи позивача про те, що відповідач видав свідоцтво на підставі документів неіснуючого державного органу - відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції. В оригіналі акта від 22 серпня 2013 року, на підставі якого вчинена оскаржена нотаріальна дія, був відбиток печатки вказаного органу з його ідентифікаційним кодом, за яким вказаний відділ був ідентифікований за адресою: 82300, Львівська обл., м. Борислав, вул. Дрогобицька, 5; іншого відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції з місцем знаходження у Львівській області не існує. 13.6. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано виснував про наявність підстав для відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконною оскарженої нотаріальної дії, оскільки у відповідача не було визначених статтею 49 Закону України «Про нотаріат» підстав відмовляти у її вчиненні. 13.7. Господарський суд Львівської області у рішенні від 25 березня 2014 року у справі № 914/4116/13 підставою для визнання недійсними прилюдних торгів, на яких було реалізоване спірне майно, вважав порушення правил, які регламентують процедуру підготовки та проведення прилюдних торгів, пов'язаних із неналежним інформуванням потенційного покупця стосовно окремої категорії майна (рухомого, нерухомого), що виставляється на торги. Господарський суд у вказаному рішенні не встановив факту неналежного оформлення акта від 22 серпня 2013 року, який слугував підставою для видачі свідоцтва. Вказане спростовує твердження позивача про невідповідність цього акта вимогам чинного законодавства та про наявність передумов для відмови у вчиненні оскарженої нотаріальної дії. 13.8. Право на звернення до суду з позовом про незаконність нотаріальної дії чи відмови в її вчиненні мають заінтересовані особи (фізичні та юридичні), стосовно яких були вчинені нотаріальні дії, або які одержали відмову в їх вчиненні, тобто безпосередньо брали участь у нотаріальному процесі. Особи, які не брали участі у вчиненні нотаріальних дій, але вважають, що їх права чи охоронювані законом інтереси порушені нотаріальною дією, мають право звернутися до суду з відповідним позовом про недійсність посвідченого акта, але не до нотаріуса, а до інших суб'єктів спірних правовідносин, що відповідає змісту статті 50 Закону України «Про нотаріат». 13.9. Нотаріус не є належним відповідачем у цій справі, оскільки спір стосується права на бювет, який до вчинення оскарженої нотаріальної дії належав позивачеві. 13.10. Згідно з відомостями про адміністративно-територіальний устрій Львівської області, які є на офіційному веб-порталі Верховної Ради України, смт. Східниця знаходиться у віданні Бориславської міської ради. Тому юрисдикція Бориславського міського нотаріального округу Львівської області, приватним нотаріусом якого є відповідач, розповсюджується на смт. Східниця, а доводи касаційної скарги про те, що Бориславського міського нотаріального округу Львівської області не існує, є необґрунтованими. 13.11. Приписи пункту 2.2 Порядку виготовлення та знищення печатки приватного нотаріуса, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 24 грудня 2012 року № 1924/5, спростовують доводи позивача про невідповідність назви нотаріального округу, вказаної на відтиску печатки відповідача, назві, зазначеній у його посвідченні про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності № 189. (2.2) Доводи відзиву позивача на касаційну скаргу ТзОВ «Владо» 14. 23 вересня 2019 року позивач подав відзив на касаційну скаргу ТзОВ «Владо», а також на заперечення відповідача на касаційну скаргу позивача. Мотивував цей відзив так : 15. Не можна погодитися з доводами касаційної скарги ТзОВ «Владо» про те, що справу слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки позивач оскаржує не реєстраційні дії чи рішення, а нотаріальну дію та нотаріальний акт. Тому справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 15.1. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем порядку вчинення нотаріальних дій. Тому нотаріус є належним відповідачем. 15.2. Свідоцтво не засвідчує виникнення у ТзОВ «Владо» права власності на бювет, оскільки таке право у нього винило з моменту проведення відповідачем державної реєстрації права власності у Державному реєстрі прав. 15.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги ТзОВ «Владо» про те, що позивач оспорює право власності ТзОВ «Владо» на майно, оскільки жодних вимог до цієї юридичної особи, які, зокрема, стосувалися б оскарження законності набуття ним права власності на бювет, позивач не заявляв. 15.4. Оскільки позивач оскаржує вчинені приватним нотаріусом нотаріальні дії та виданий ним нотаріальний акт, саме він, а не ТзОВ «Владо», має бути відповідачем у справі. 15.5. Акт від 22 серпня 2013 року (у другій редакції), що став підставою для вчинення оскарженої нотаріальної дії, не відповідав вимогам чинного законодавства та був скасований згідно з постановою Львівського окружного адміністративного суду від 6 жовтня 2014 року у справі № 813/6403/14. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 16. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини : 16.1. 20 серпня 2012 року головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Добош Г. В. відкрила виконавче провадження № 34020511 з виконання виконавчого листа № 2а-8414, виданого 16 грудня 2011 року Львівським окружним адміністративним судом у справі про стягнення з позивача в дохід Державного бюджету України 94 198,30 грн. 16.2. 20 лютого 2013 року вказана державний виконавець склала акт опису і арешту належного позивачу майна,. 16.3. Згідно з протоколом від 16 серпня 2013 року, затвердженим директором Львівської філії Приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», 16 серпня 2013 року були проведені прилюдні торги з реалізації спірного майна, переможцем яких стало ТзОВ «Владо». 16.4. 22 серпня 2013 року начальник відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області Бачинський А. В. склав і затвердив акт про проведені прилюдні торги, в якому зазначив, зокрема, таке : право власності позивача (ідентифікаційний код юридичної особи 13832469, що знаходиться за адресою: 82300, м. Борислав, смт. Східниця, вул. Шевченка, 6) на реалізований центральний міні-бювет джерела № 10 і технологічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10 загальною площею 161,7 кв. м (реєстраційний номер майна у реєстрі прав власності на нерухоме майно 10597770) виникло на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20 грудня 2005 року у справі №1/1120-20-408, про що 13 травня 2006 року до реєстрової книги № 6 Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки був внесений запис № 18; переможцем (покупцем) на прилюдних торгах стало ТзОВ «Владо», яке має законні підстави для переоформлення права власності на спірне майно. 16.5. 17 жовтня 2013 року відповідач видав свідоцтво, в якому на підставі акта від 22 серпня 2013 року посвідчив перехід права власності на бювет від позивача до ТзОВ «Владо». 16.6. Того ж дня відповідач прийняв рішення (індексний номер 6915331) про державну реєстрацію права власності ТзОВ «Владо» на бювет і вніс до Державного реєстру прав відповідний запис за номером 2931967. (1.1) Загальні принципи щодо розмежування цивільної й адміністративної юрисдикцій 17. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 18. ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, зазвичай, фізична особа. 20. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 21. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час подання позову до суду, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження. 22. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 23. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції). 24. Пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакції визначав, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 25. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. 26. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта. 27. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)). 28. Тому помилковим є застосування статті 17 КАС України у редакції, чинній на час подання позову до суду, та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 29. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час подання позову до суду, підприємства мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Позивачами є, зокрема, підприємства, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є, зокрема, юридичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у вказаній редакції). 30. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно, реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 6 частини першої статті 20). Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу (частина друга статті 45 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України у вказаній редакції). 31. Отже, юрисдикція господарського суду поширюється, насамперед, на приватноправові спори суб'єктів господарювання щодо господарських відносин, врегульованих цивільним законодавством України. (1.2) Застосування загальних принципів розмежування юрисдикцій у цій справі (1.2.1) Щодо юрисдикції суду за вимогою про визнання незаконною нотаріальної дії 32. Підставою звернення з позовом стали протиправні, на думку позивача, дії відповідача з видачі ТзОВ «Владо» з порушенням встановленого законом порядку свідоцтва про придбання з прилюдних торгів нерухомого майна, яке позивач вважає своїм. Предметом спору є визнання незаконною вчиненої відповідачем нотаріальної дії з видачі такого свідоцтва на користь ТзОВ «Владо» та визнання незаконним і скасування самого цього свідоцтва. ТзОВ «Владо» вважає, що спір в цілому треба розглядати за правилами адміністративного судочинства, тоді як позивач наполягає на розгляді справи за правилами судочинства цивільного. Велика Палата Верховного Суду з такими доводами сторін не погоджується. 33. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок проведення прилюдних торгів з продажу квартир, будинків, підприємств як цілісного майнового комплексу, інших приміщень, земельних ділянок, що є нерухомим майном, на які звернено стягнення відповідно до чинного законодавства, а також розрахунків за придбане майно, були визначені Тимчасовим положенням. 34. Прилюдні торги - продаж майна, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну (пункт 2.2 Тимчасового положення (тут і далі - в редакції, чинній на час проведення прилюдних торгів)). 35. Спеціалізована організація, яка проводить публічні торги, не пізніше як за 15 днів до дня проведення публічних торгів публікує в порядку, визначеному Положенням про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 20 травня 2003 року № 43/5, зареєстрованим у Мін'юсті 21 травня 2003 року за № 388/7709 (зі змінами), на відповідному вебсайті інформацію про нерухоме майно, що реалізується. Оголошення про проведення прилюдних торгів має бути розміщене не пізніше семи днів з моменту укладення договору про реалізацію майна, а у випадку проведення повторних торгів - не пізніше семи днів з моменту переоцінки майна (абзац перший пункту 3.5 Тимчасового положення). Перелік відомостей, які має містити відповідне інформаційне повідомлення, визначений пунктами 3.6-3.10 Тимчасового положення. 36. На підставі копії затвердженого протоколу переможець прилюдних торгів протягом семи банківських днів з дня затвердження протоколу, не враховуючи дня проведення прилюдних торгів, здійснює розрахунки за придбане на прилюдних торгах майно в такому порядку: покупець перераховує на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби зазначену в затвердженому протоколі прилюдних торгів суму грошових коштів, яка дорівнює різниці між продажною ціною придбаного ним лота і сумою винагороди спеціалізованої організації за цим лотом, сплаченої на поточний рахунок організатора прилюдних торгів; сума гарантійного внеску, зарахованого на рахунок організатора аукціону, визнається частиною оплати покупцем придбаного ним на прилюдних торгах майна і залишається спеціалізованій організації в рахунок оплати наданих нею послуг з реалізації цього майна (пункт 5.1 Тимчасового положення). 37. Після повного розрахунку покупців за придбане майно на підставі протоколу про проведення прилюдних торгів та копії документів, що підтверджують розрахунок за придбане майно, державний виконавець складає акт про проведені прилюдні торги і подає його на затвердження начальнику відповідного органу державної виконавчої служби (абзац перший пункту 6.1 Тимчасового положення). 38. Процедура реалізації майна на прилюдних торгах полягає у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця-учасника прилюдних торгів за плату. Така процедура полягає в укладенні та виконанні договору купівлі-продажу. На підтвердження його укладення складається відповідний протокол, а на підтвердження виконання з боку продавця - акт про проведені прилюдні торги (близький за змістом підхід застосував Верховний Суд України у висновку, викладеному у постановах від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12 та від 13 лютого 2013 року у справі № 6-174цс12 і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17). 39. Вказане підтверджують приписи частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Так, стаття 650 ЦК України закріплює такий спосіб реалізації майна як укладення договорів на біржах, аукціонах (торгах), конкурсах, та відсилає до інших нормативних актів, які мають встановлювати особливості укладення цих договорів. До цього зводиться і зміст припису частини четвертої статті 656 ЦК України, згідно з яким до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. 40. За змістом частини другої статті 638 та частини першої статті 640 ЦК України моментом укладення договору купівлі-продажу на прилюдних торгах є момент визначення переможця торгів, тобто момент акцепту пропозиції останнього щодо ціни. Оформлення та підписання договору купівлі-продажу як окремого документа Тимчасове положення не передбачало. Велика Палата Верховного Суду вважає, що підставою набуття у власність нерухомого майна, придбаного на прилюдних торгах, є договір купівлі-продажу та дії, спрямовані на передання такого майна у володіння покупця, що підтверджують відповідний протокол, акт про проведені прилюдні торги та державна реєстрація права власності за покупцем, а не свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, яке оспорює позивач. 41. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 34 Закону України «Про нотаріат» у редакції, чинній на час видачі свідоцтва, до нотаріальних дій, які вчиняють нотаріуси, належить видача свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів). Така нотаріальна дія спрямована на фіксацію (підтвердження) факту продажу майна боржника покупцеві та переходу до останнього права власності на відповідне майно. 42. Згідно зі статтею 50 Закону України «Про нотаріат» у вказаній редакції, нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Аналогічні за змістом приписи закріплені у пунктах 1 і 2 глави 14 Розділу І Порядку № 296/5. 43. Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має бути ефективним, тобто призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Велика Палата Верховного Суду вважає, що закріплене у статті 50 Закону України «Про нотаріат» право на оскарження нотаріальної дії може бути реалізоване у тому випадку, якщо звернення з такою вимогою може призвести до відновлення порушеного права або інтересу безвідносно до дослідження правомірності дій інших осіб. Втім, нотаріальна дія з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів є одномоментною та не має самостійного значення, оскільки завершується виданням свідоцтва. Тому оскарження нотаріальної дії з його видачі не дозволить ефективно захистити та відновити права позивача. 44. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30)). Аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду зробила і щодо словосполучень «позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) та «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 157 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 238 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) (постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42 і 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункт 34), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 20)). 45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовну вимогу про те, щоби визнати незаконною нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, не можна розглядати за правилами будь-якого судочинства. Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій, як і відповідні доводи позивача, наведені у його касаційній скарзі, про можливість розгляду цього спору за правилами цивільного судочинства є помилковими. 46. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine) від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, § 33). 47. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що Господарський суд Львівської області визнав недійсними прилюдні торги, протокол від 16 серпня 2013 року й акт від 22 серпня 2013 року, та зауважує, що порушене чи оспорюване право або інтерес зазвичай мають бути ефективно захищені в одному судовому процесі та в одному виді судочинства. Відсутність юридичної можливості використати для захисту права чи інтересу позивача вимогу визнати незаконною нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів за наявності іншого ефективного способу захисту є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням позивачеві як власникові права звернутися з віндикаційним позовом про витребування з володіння ТзОВ «Владо» бювету, а якщо право власності на останній, як стверджує позивач, зареєстроване з різними реєстраційними номерами та назвами і за ним, і за ТзОВ «Владо», то звернутися з позовом до цього товариства про скасування державної реєстрації права власності на бювет за ТзОВ «Владо». (1.2.2) Щодо юрисдикції суду за вимогою про визнання незаконним і скасування свідоцтва 48. У касаційній скарзі ТзОВ «Владо» стверджує, що вимогу про визнання незаконним і скасування свідоцтва треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. Проте, Велика Палата Верховного Суду з таким доводом не погоджується. 49. Згідно з пунктом 6.4 Тимчасового положення на підставі акта про проведені прилюдні торги нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів. Подібні за змістом приписи є у пунктах 1.1 і 3.1 Порядку № 296/5 у редакції, чинній на час видачі свідоцтва. 50. За змістом пункту 6 частини першої статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час видачі свідоцтва, державна реєстрація прав проводиться, зокрема, на підставі інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. 51. Суд першої інстанції встановив, що свідоцтво стало підставою для державної реєстрації права власності на бювет мінеральних вод (центральний міні-бювет джерела № 10 і технічне приміщення центрального міні-бювету джерела № 10) за ТзОВ «Владо». Тобто, нотаріус, маючи повноваження на вчинення нотаріальних дій, реалізував волю ТзОВ «Владо», яке вважало себе власником відповідного об'єкта. Незважаючи на те, що позивач доводить неправомірність дій нотаріуса-відповідача внаслідок порушення останнім встановленого законом порядку вчинення нотаріальних дій з оформлення права власності на придбане на прилюдних торгах майно, спірні правовідносини у справі № 438/610/14-ц виникли між суб'єктами господарювання, які у різний період часу вважали себе власниками одного й того ж майна: позивач - на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20 грудня 2005 року у справі № 1/1120-20-408, а ТзОВ «Владо» - за результатами проведення прилюдних торгів з продажу належного позивачу майна. Тому вимогу про визнання незаконним і скасування свідоцтва позивач заявив для поновлення його порушеного майнового права, вважаючи такий спосіб захисту належним; наслідки розгляду справи можуть впливати на зміст і стан речового права позивача та ТзОВ «Владо», а не на права й обов'язки нотаріуса-відповідача. Тому вирішення такого спору виходить за межі компетенції адміністративного суду. А те, чи є ефективним обраний позивачем спосіб захисту (зокрема, з огляду на висновки цієї постанови) має вирішити суд належної юрисдикції. 52. Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміст, характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір існує у позивача саме з ТзОВ «Владо» з приводу порушення останнім права власності позивача на бювет внаслідок дій ТзОВ «Владо» щодо реєстрації за ним такого права. Тобто учасниками такого спору є позивач і ТзОВ «Владо». Той факт, що на розгляді Львівського окружного адміністративного суду перебуває справа № 813/7447/14 за позовом позивача до нотаріуса-відповідача про визнання протиправними (незаконними) дій останнього з прийняття 17 жовтня 2013 року рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 6915331), на підставі якого 17 жовтня 2013 року до Державного реєстру прав ним було внесено запис № 2931967, та про визнання протиправним (незаконним) і скасування вказаного рішення не може впливати на визначення юрисдикції суду у справі № 438/610/14-ц. Фізична особа, яка досягла повноліття, у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 73)). Участь у справі співвідповідачем особи, яка вчинила реєстраційну дію (якщо позивач вважає її винною у порушенні його прав) не змінює характеру цього спору на цивільний чи адміністративний (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункт 36), від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц (пункт 24)). Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи позивача та ТзОВ «Владо» щодо юрисдикції суду. 53. Враховуючи наведені висновки, з огляду на приписи частин першої та другої статті 1, частин другої та третьої статті 21 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, а також частини другої статті 4, пункту 6 частини першої статті 20, частини другої статті 45 ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявний спір з огляду на його суб'єктний склад слід розглядати за правилами господарського судочинства. 54. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 75)). 55. Ефективність обраного позивачем способу захисту в частині визнання незаконним і скасування свідоцтва має оцінити господарський суд, перевіривши, зокрема, чи є необхідним для відновлення права власності позивача визнання незаконним і скасування свідоцтва (див., для прикладу, постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 93-94)). Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (див. постанови від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 757/12726/18-ц та від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц). 56. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що застосування у ситуації позивача двосторонньої реституції за наслідками визнання недійсними прилюдних торгів є неможливим з огляду на те, що у випадку примусового продажу майна боржник (власник майна) не є стороною договору купівлі-продажу (частина перша статті 658 ЦК України): продавцями майна є державна виконавча служба й організатор прилюдних торгів, а покупцем - переможець прилюдних торгів. Вказане виключає можливість застосування боржником (власником майна) правових наслідків недійсності правочину, передбачених абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України. (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги позивача 57. Позивач скаржиться також на такі порушення, допущені у суді апеляційної інстанції : 57.1. Апеляційний суд незаконно подав, прийняв «минулим часом» і розглянув апеляційну скаргу, що вказує на наявність у таких діях ознак кримінального правопорушення. Велика Палата Верховного Суду критично оцінює вказане твердження позивача хоча би тому, що жодних доказів самостійного подання судом апеляційної інстанції апеляційної скарги немає, як і немає доказів такого подання та розгляду «минулим часом». У разі виявлення ознак кримінального правопорушення позивач має, зокрема, можливість звернутися до компетентного органу, який може розпочати досудове розслідування такого порушення. Крім того, в іншому фрагменті касаційної скарги позивач зазначав, що апеляційну скаргу від імені відповідача подав Парамонов С. М., а не апеляційний суд. 57.2. Поштове відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором № 7900042040874, вказаним на конверті, в якому надійшла апеляційна скарга, незареєстроване у системі ПАТ «Укрпошта». З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність на офіційному вебсайті ПАТ «Укрпошта» відомостей про зазначене поштове відправлення не є безумовною підставою вважати, що відповідна кореспонденція на адресу суду не надсилалася. Термін зберігання інформації для відстеження руху рекомендованих листів - обмежений, і після спливу встановленого терміну неможливо з даних вказаного вебсайту встановити, зокрема, факт відправлення кореспонденції про що обґрунтовано вказав відповідач у відзиві на касаційну скаргу. 57.3. Апеляційна скарга, відправлена у конверті, на якому стоїть відтиск штемпелю відділення поштового зв'язку за 9 липня 2015 року, була отримана у суді 17 липня 2015 року, тобто з перевищенням визначеного строку доставки кореспонденції у межах області. А тому працівник пошти, який «поставив штемпель на конверті з датою» 9 липня 2015 року, насправді «вчиняв такі дії» 16 липня 2015 року, через що не зміг внести в електронну систему інформацію про відправлення листа зі штрихкодовим ідентифікатором № 7900042040874, в якому була апеляційна скарга. Ці доводи Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними, оскільки вони не вказують на порушення норм процесуального права саме судом апеляційної інстанції. А припущення позивача про неналежність роботи організації поштового зв'язку та її працівника не можуть бути підставою для скасування судового рішення. 57.4. Суд апеляційної інстанції мав повернути апеляційну скаргу, оскільки подані з нею документи не відповідають опису вкладення у цінний лист, в якому вона надійшла. Крім того, апеляційний суд перекрутив у його рішенні зміст позовних вимог, зазначив про згоду з судом першої інстанції щодо визнання незаконним і скасування свідоцтва від 10 жовтня 2013 року, про яке той у рішенні не згадував, а також безпідставно скасував рішення суду першої інстанції у частині розподілу судових витрат. На думку Великої Палати Верховного Суду, ці доводи є неприйнятними з огляду на її висновок про те, що спір не належить розглядати за правилами цивільного судочинства. 57.5. До апеляційної скарги долучена довіреність громадянина Фірмана Б. І., згідно з якою він уповноважив громадянина Парамонова С. О. на представництво його особистих інтересів у суді, а не інтересів приватного нотаріуса, який є відповідачем справі. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що процесуальний закон прямо вказує, що у цивільному процесі позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина друга статті 48 ЦПК України у редакції, чинній з указаної дати). Вид діяльності, який здійснює фізична особа, не змінює її статусу як такої особи у цивільному процесі. Нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності, а також здійснює функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (частина перша статті 3 Закону України «Про нотаріат» в редакції, чинній на час подання апеляційної скарги). Отже, здійснюючи нотаріальну діяльність, Фірман Б. І. залишається фізичною особою і бути стороною у цивільному процесі може саме в такій якості. Тому відносини процесуального представництва виникають між фізичною особою-стороною цивільного процесу та її представником (частина перша статті 37 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина перша статті 58 ЦПК України у редакції, чинній зі вказаної дати) незалежно від виду діяльності, який здійснює така фізична особа. А за загальним правилом довіреність останньої має бути посвідчена нотаріально (частина друга статті 42 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина друга статті 62 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати). З огляду на це неприйнятним є довід касаційної скарги позивача про неможливість фізичної особи, яка працює нотаріусом і заявлена в якості останнього відповідачем, видавати довіреність на її представництво у цивільному процесі як фізичної особи. 57.6. Суд апеляційної інстанції незаконно прийняв і розглянув «апеляційну скаргу громадянина Парамонова С. О.». Велика Палата Верховного Суду не погоджується з цим доводом касаційної скарги, оскільки за змістом приписів частини першої статті 44 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою та її розгляду, і частини першої статті 64 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, дії, які вчиняє представник учасника справи, зокрема підписання та подання до суду процесуальних документів, є такими, що вчинені цим учасником. 57.7. Суд апеляційної інстанції вчасно не розглянув: заяви позивача від 16 липня 2015 року (вх. № 3657/15) про надання копії рішення суду першої інстанції з відміткою про набрання цим рішенням законної сили та від 24 липня 2015 року (вх. № 3814/15) про видачу головою суду першої інстанції розпорядження для відповідального працівника цього суду скласти акт щодо невідповідності опису вкладення у цінний лист документів, поданих з апеляційною скаргою; скаргу від 14 березня 2017 року (вх. № 4707/17) та клопотання від 22 березня 2017 року (вх. № 5252) про надання копій процесуальних документів, які є у матеріалах справи, «та інших, що призвело до поверхневого розгляду справи, а відтак в другий раз до незаконного рішення суду апеляційної інстанції». Велика Палата Верховного Суду вважає такий довід неприйнятним і звертає увагу на те, що заяви від 16 липня 2015 року (вх. № 3657/15) та від 24 липня 2015 року (вх. № 3814/15) були адресовані суду першої інстанції, який їх розглянув та у відповідь надіслав позивачу листи від 17 липня 2015 року (вих. № 1373/04-68/15) (т. 4, а. с. 79) і від 27 липня 2015 року (вих. № 1396/04-68/15) (т. 4, а. с. 80). У відповідь на клопотання від 22 березня 2017 року (вх. № 5252) Апеляційний суд Львівської області надіслав позивачу лист від 27 березня (вих. № 438/610/14/9906/2017) (т. 6, а. с. 27), а вимогу позивача про надання йому копій процесуальних документів, заявлену у скарзі від 14 березня 2017 року (вх. № 4690), апеляційний суд виконав, надіславши позивачеві копії затребуваних ним документів з листом від 20 березня 2017 року (вих. № 438/610/14/9005/2017) (т. 6, а. с. 6). Більше того, позивач не навів жодних аргументів на користь того, що розгляд зазначених заяв, скарг і клопотань вплинув на зміст рішення суду апеляційної інстанції. А стосовно невчасності вирішення останнім «інших документів», то позивач такі у касаційній скарзі не конкретизував. 57.8. Фірман Б. І. сплатив суму судового збору у меншому розмірі, аніж той, що передбачений приписами Закону України «Про судовий збір». Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент касаційної скарги необґрунтованим. Згідно з квитанцією (т. 4, а. с. 101) сплачена відповідачем сума судового збору відповідає тій, яку вказав суд апеляційної інстанції в ухвалі від 14 вересня 2015 року про залишення апеляційної скарги без руху. Окрім того, зазначивши про сплату відповідачем за подання апеляційної скарги суми судового збору у меншому розмірі, аніж встановлений відповідним Законом, позивач не пояснив, яку, на його думку, суму такого збору мав сплатити відповідач. 57.9. Фірман Б. І. усунув недоліки апеляційної скарги з порушенням встановленого апеляційним судом строку. Велика Палата Верховного Суду з цим доводом позивача погоджується та зазначає, що 14 вересня 2015 року Апеляційний суд Львівської області постановив ухвалу про залишення апеляційної скарги відповідача без руху через несплату судового збору та надав відповідачу строк для усунення цього недоліку тривалістю п'ять днів з дня отримання вказаної ухвали. Відповідач її отримав 19 вересня 2015 року, що підтверджує відповідна відмітка на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення (т. 4, а. с. 98). Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 69 ЦПК України у редакції, чинній на час постановлення зазначеної ухвали та її виконання). Тому останнім днем встановленого апеляційним судом процесуального строку для виконання вимог його ухвали від 14 вересня 2015 року було 24 вересня 2015 року. Але відповідач звернувся до апеляційного суду з клопотанням про долучення доказу сплати судового збору у визначеному в ухвалі розмірі 25 вересня 2015 року (т. 4, а. с. 100), тобто з пропуском встановленого цим судом строку. Апеляційний суд Львівської області це не врахував і 25 вересня 2015 року відкрив апеляційне провадження. Однак, оскільки Велика Палата Верховного Суду встановила порушення у справі № 438/610/14-ц правил юрисдикції, що є обов'язковою підставою для скасування судових рішень незалежно від доводів касаційної скарги, наведене порушення апеляційним судом норм процесуального права не впливає на висновок касаційного суду про скасування рішень судів першої й апеляційної інстанцій і закриття провадження у справі. 58. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з касаційною скаргою). 59. З урахуванням наведеного припису суд касаційної інстанції не може перевірити наведені у касаційних скаргах і відзивах на них доводи, які стосуються встановлення обставин справи та переоцінки доказів. (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг (2.1) Щодо суті касаційних скарг 60. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 61. Оскільки позивач і ТзОВ «Владо» подали касаційні скарги у березні та квітні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 62. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України). 63. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 64. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України). 65. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України). 66. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій порушили правила юрисдикції, розглядаючи спір, який за змістом є господарським, за правилами цивільного судочинства. Тому касаційні скарги слід задовольнити частково: рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року скасувати, а провадження у справі - закрити. (2.2) Щодо наслідків закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України 67. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови (частини третя та четверта статті 258 ЦПК України). 68. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що зміни до ЦПК України, внесені Законом № 460-IX, пов'язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Закон № 460-IX вніс зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного розгляду. Так, згідно з пунктом 8 Закону № 460-IX абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: «Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі». 69. Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, з 8 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. 70. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду вирішила на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, вона відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX роз'яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи в частині вимоги про визнання незаконним і скасування свідоцтва до відповідного суду господарської юрисдикції. (2.3) Щодо клопотання позивача про постановлення окремої ухвали 71. Згідно з частиною першою статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього кодексу, може постановити окрему ухвалу. 72. Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу (частина перша статті 262 ЦПК України). 73. Отже, постановлення окремої ухвали є процесуальною дією суду, вчинення якої не залежить від наявності клопотань учасників справи. Суд постановляє окрему ухвалу лише тоді, якщо встановить порушення певним органом чи іншою особою вимог законодавства або недоліки в їхній діяльності під час вирішення спору. Втім, Велика Палата Верховного Суду, визначивши юрисдикцію суду за заявленими позовними вимогами, спір не вирішувала, порушення законодавства чи недоліки у діяльності приватного нотаріуса Фірмана Б. І. не встановлювала. Тому у задоволенні відповідного клопотання позивача слід відмовити. (2.4) Щодо судових витрат 74. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). Тобто сплачену суму судового збору за розгляд касаційної скарги можна повернути у разі заявлення відповідного клопотання. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою та третьою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, частиною першою статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційні скарги Малого приватного підприємства «Перспектива» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Владо» задовольнити частково. 2. Рішення Бориславського міського суду Львівської області від 12 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 9 березня 2017 року скасувати. 3. Провадження у справі за позовом Малого приватного підприємства «Перспектива» до приватного нотаріуса Бориславського міського нотаріального округу Львівської області Фірмана Бориса Ілліча за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Товариства з обмеженою відповідальністю «Владо» про визнання нотаріальної дії незаконною та скасування нотаріального акта закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. М. Ситнік М. І. Гриців В. Ю. Уркевич В. І. Данішевська О. Г. Яновська Ж. М. Єленіна Джерело: ЄДРСР 91466482

Постанова Іменем України 5 травня 2020 року м. Київ Справа № 554/8004/16-ц Провадження № 14-431цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області (далі - третя особа), про зняття арешту з майна за касаційною скаргою відповідача на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року, ухвалене суддею Андрієнко Г. В., й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Пікуля В. П., Карпушина Г. Л. і Триголова В. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 27 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив звільнити громадську будівлю (магазин непродовольчих товарів), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , і земельну ділянку площею 1 232 кв. м, на якій розташований вказаний об`єкт (далі разом - предмет іпотеки), з-під арешту, накладеного постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області від 19 березня 2015 року у виконавчому провадженні № 46955949. 2. Мотивував позовну заяву такими обставинами : 2.1. 15 червня 2005 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є позивач, уклало з відповідачем кредитний договір № PLLAGB08000041, відповідно до якого відповідач отримав кредит у вигляді поновлювальної кредитної лінії у розмірі 257 800 дол. США зі сплатою 13,92 % річних на строк до 15 червня 2009 року. 2.2. На виконання зобов`язань за кредитним договором № PLLAGB08000041 31 березня 2006 року ЗАТ КБ «ПриватБанк» уклало з відповідачем договір іпотеки, предметом якого були майнові права на незакінчений будівництвом нежитловий будинок для розміщення кафе-бару з літнім майданчиком на АДРЕСА_1 , що знаходиться у стані проектування та реконструкції згідно з рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради від 28 вересня 2015 року № 256, і земельна ділянка площею 1 232 кв. м, на якій розташований вказаний об`єкт. 2.3. 19 березня 2015 року державний виконавець прийняв постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, зокрема предмета іпотеки. 2.4. 26 травня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення у справі № 554/2665/15-ц за позовом позивача до відповідача та ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № PLLAGB08000041 у розмірі 7 931 366,40 грн звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності та дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, з початковою ціною продажу нежитлової будівлі 14 304 770 грн, а земельної ділянки - 419 840 грн. 2.5. Накладений державним виконавцем арешт обмежує право позивача реалізувати предмет іпотеки, що є підставою для звернення до суду з позовом у справі № 554/8004/16-ц. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 16 лютого 2017 року Октябрський районний суд м. Полтави ухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив. Вважав доводи позовної заяви обґрунтованими, оскільки накладений арешт перешкоджає позивачу реалізувати його право продати предмет іпотеки на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 4. 15 травня 2017 року Апеляційний суд Полтавської області постановив ухвалу, згідно з якою залишив без змін рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року. Мотивував ухвалу так : 4.1. Оскільки накладений арешт перешкоджає позивачу реалізувати право продати предмет іпотеки у порядку, визначеному судовим рішенням, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. 4.2. Оскільки позивач звернувся до суду не зі скаргою на дії державного виконавця, а з позовною заявою про звільнення майна з-під арешту, обравши належний спосіб захисту порушеного права, то безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що справу не можна розглядати за правилами цивільного судочинства,. 4.3. Спори про цивільне право, пов`язані з майном, на яке накладений арешт, відповідно до статей 15 і 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) слід розглядати за правилами цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд такого спору має відбуватися за правилами іншого виду судочинства. 4.4. Безпідставними є доводи апеляційної скарги про неналежність відповідача, оскільки належним відповідачем в аналогічних до цієї справах є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передане майно, якщо воно було реалізоване. 4.5. Розгляд касаційної скарги відповідача на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц не міг бути підставою для зупинення провадження у справі № 554/8004/16-ц, як про це зазначив відповідач в апеляційній скарзі. 4.6. Оскільки відповідно до статті 3 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотекодержатель має переважне перед іншими стягувачами право на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки, а накладення арешту на нерухоме майно у зведеному виконавчому провадженні унеможливлює виконання умов договору та рішення суду, за яким звернуте стягнення на предмет іпотеки, і позбавляє позивача права на продаж предмета іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № PLLAGB08000041 у порядку, визначеному рішенням суду, то необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що права позивача не були порушені, і він не може звертатися з цим позовом. 4.7. Застосування судом першої інстанції приписів Закону України «Про виконавче провадження», які не були чинними на час ухвалення рішення, не призвело до неправильного вирішення справи, оскільки чинне на час ухвалення рішення законодавство не перешкоджало іпотекодержателю звернутися до суду з позовом про зняття арешту з майна у разі порушення його переважного права перед іншими стягувачами на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки. 4.8. Доводи апеляційної скарги про те, що у матеріалах справи відсутні докази відмови державного виконавця зняти арешт з предмета іпотеки, не впливають на правильність рішення суду першої інстанції, оскільки для звернення з позовною заявою про зняття арешту з майна закон не вимагає попереднього звернення до уповноваженої особи; відсутність такого звернення не є підставою для відмови у захисті порушеного права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 5. 6 червня 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2017 року, а справу передати на новий розгляду до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 6. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що відповідач оскаржує рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 7. Відповідач мотивує касаційну скаргу так : 7.1. Він не є належним відповідачем, а тому суди мали відмовити у задоволенні позову. 7.2. Позивач фактично оскаржує дії державного виконавця, вчинені у зведеному виконавчому провадженні. Проте всі спори з приводу рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, прийнятих з метою виконання зведеного виконавчого провадження, в якому об`єднано виконавчі провадження щодо виконання рішень судів різних юрисдикцій та/чи рішень інших органів (посадових осіб), належать до юрисдикції адміністративних судів, навіть якщо у зведеному виконавчому провадженні немає виконавчого провадження з примусового виконання рішення адміністративного суду. 7.3. Оскільки позивач мав подати скаргу на постанову державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, а не позовну заяву, є підстави для закриття провадження у справі. 7.4. Позивач не міг звертатися з позовом про зняття арешту з предмета іпотеки, оскільки не є власником останнього та не володіє ним на підставі іншого речового права. 7.5. Суд першої інстанції вирішив справу на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц, яке надалі скасував Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 грудня 2016 року з направленням вказаної справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 7.6. Суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин статті 52 і 54 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року (далі - Закон № 1404-VIII). 7.7. Позивач передчасно звернувся з позовом до суду, оскільки у матеріалах справи відсутня відмова третьої особи у задоволенні заяви позивача про звільнення предмета іпотеки з-під арешту. 7.8. Суд першої інстанції у рішенні не зазначив про клопотання відповідача про зупинення провадження у справі від 24 жовтня 2016 року та про мотиви його задоволення чи відмови у задоволенні. Це клопотання відповідач обґрунтував тим, що на розгляді у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ перебуває касаційна скарга відповідача, подана у справі № 554/2665/15-ц на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року й Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року. Відповідач вважав, що оскільки судові рішення, які стали підставою для звернення з позовом у справі № 554/8004/16-ц, є предметом перегляду в іншій судовій справі - № 554/2665/15-ц - існують підстави для зупинення провадження у справі № 554/8004/16-ц. 7.9. Суд першої інстанції у рішенні не зазначив про клопотання відповідача про закриття провадження у справі від 24 жовтня 2016 року та про мотиви його задоволення чи відмови у задоволенні. Це клопотання відповідач мотивував тим, що позивач звернувся з позовом про звільнення майна з-під арешту всупереч процедурі, передбаченій розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду. (2) Позиції інших учасників справи 8. 12 січня 2018 року третя особа подала відзив на касаційну скаргу. Мотивує відзив так : 8.1. 19 березня 2015 року державний виконавець відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 46955724 з виконання виконавчого листа № 2/554/1268/2014 від 13 березня 2015 року, виданого Октябрським районним судом м. Полтави у справі № 554/14389/14-ц на підставі його рішення від 17 лютого 2015 року, про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за кредитним договором № РLLАGА00000096 у сумі 573 974,10 дол. США. 8.2. Надалі вказане виконавче провадження було об`єднане з виконавчим провадженням № 46955949 у зведене виконавче провадження № 47058719 про стягнення з відповідача на користь позивача коштів. Тому є підстави вважати, що зняття арешту з нерухомого майна може призвести до порушення майнових прав та інтересів позивача як стягувача з відповідача боргу за кредитним договором № РLLАGА00000096. Після реалізації предмета іпотеки шляхом проведення електронних торгів (фактично - після укладення договору його купівлі-продажу) кошти будуть перераховані стягувачу. Тоді рішення суду про стягнення боргу за кредитним договором № РLLАGА00000096 буде виконане, і державний виконавець зможе зняти арешт з майна відповідача. 8.3. За наявності відкритого зведеного виконавчого провадження реалізація позивачем предмета іпотеки є незаконною та призведе до порушення прав потенційних покупців. 8.4. Від позивача на адресу третьої особи не надходила заява про повернення виконавчого листа з примусового виконання рішення суду про стягнення з відповідача на користь позивача кредитної заборгованості. 9. Позивач відзив на касаційну скаргу до суду не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 10. Відповідач вважає, що спір треба розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки позивач фактично оскаржує дії державного виконавця, вчинені у зведеному виконавчому провадженні. Проте Велика Палата Верховного Суду з таким доводом відповідача не погоджується. 11. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 12. Спір стосується вчинених у межах виконавчого провадження № 46955949, яке було об`єднане з виконавчим провадженням № 46955724 у зведене виконавче провадження № 47058719, дій державного виконавця з виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 лютого 2015 року у справі № 554/14389/14-ц за позовом позивача до відповідача про стягнення заборгованості за кредитними договорами № РLLАGВ08000041 і № РLLАGА00000096, а саме: арешту, накладеного державним виконавцем на майно боржника, до якого увійшов предмет іпотеки. 13. У касаційній скарзі відповідач стверджує, що 19 березня 2015 року державний виконавець відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 46955949 з примусового виконання виконавчого листа № 2/554/1268/2014 від 13 березня 2015 року, виданого Октябрським районним судом м. Полтави у справі № 554/14389/14-ц, про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за кредитним договором № РLLАGВ08000041 у сумі 612 437,08 дол. США та постанову про відкриття виконавчого провадження № 46955724 з примусового виконання виконавчого листа № 2/554/1268/2014 від 13 березня 2015 року, виданого Октябрським районним судом м. Полтави у тій же справі про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за кредитним договором № РLLАGА00000096 у сумі 573 974,10 дол. США. Вказані виконавчі провадження були об`єднані у зведене виконавче провадження № 47058719, про яке у відзиві на касаційну скаргу третя особа також повідомляє. 14. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис є у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 15. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін переважно є фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесене до інших видів судочинства. 17. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала щодо обставин, за яких питання про звільнення майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства : 17.1. Спори, пов`язані з належністю майна, на яке накладений арешт, відповідно до статей 15 і 16 ЦПК України у редакції, що була чинною 15 грудня 2017 року, суди розглядають у порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо існує спір щодо визнання права власності на майно та однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у вказаній редакції. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 658/715/16-ц (пункт 24), від 13 березня 2019 року у справі № 815/615/16-ц (пункт 28), від 22 квітня 2019 року у справі № 661/624/16-ц). 17.2. Якщо позивачі звернулися до суду для захисту їхнього порушеного права на майно, на яке державний виконавець наклав арешт в інтересах інших осіб, такі правовідносини мають приватноправовий характер, а тому спір слід вирішувати за правилами цивільного чи господарського судочинства (див. постанови від 13 вересня 2019 року у справі № 815/615/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 806/932/16 і від 11 березня 2020 року у справі № 803/1485/17). 17.3. У постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 826/12775/15 за адміністративним позовом юридичної особи до органу ДВС про зняття арешту з майна, яке позивач вважав своєю власністю, Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскарження дій та рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна особою, яка не є ані стороною, ані іншим учасником виконавчого провадження, однак має речове право на таке майно, не призведе до належного захисту її прав, оскільки навіть визнання адміністративним судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 Закону № 606-ХІV. Законодавець визначив окремий механізм поновлення порушеного права особи, якій належить арештоване майно, - звернення до суду з позовом про визнання права власності на це майно і зняття з нього арешту (стаття 60 Закону № 606-ХІV). З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач обрав неефективний спосіб захисту, який не призведе до поновлення речового права на майно. Оскільки зняття арешту з майна здійснює виконавець, приймаючи постанову на підставі ухваленого судового рішення з цього питання, ефективним способом захисту права позивача на таке майно є звернення до суду за правилами господарського судочинства з позовом про визнання права власності та зняття арешту зі спірного майна. 17.4. У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 340/25/19 за позовом фізичної особи до органу державної виконавчої служби про визнання неправомірною відмови щодо зняття арешту з майна та зобов`язання зняти арешт Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для визначення юрисдикції суду необхідно встановити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду. Якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу державної виконавчої служби з накладення арешту на певне майно, то такий спір треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/або позивач подає його з метою захисту права власності чи іншого речового права, то ці спори слід розглядати за правилами цивільного/господарського судочинства як такі, що випливають із цивільних правовідносин. Оскільки підставою позову позивачка визначила наявність арешту, накладеного на невизначене майно спадкодавця, що перешкоджає їй в оформленні спадкових прав на нерухоме майно, Велика Палата Верховного Суду вважала, що позов спрямований на захист цивільних прав позивачки, пов`язаний з оформленням права власності на спадкове майно та фактично є різновидом негаторного позову, який треба розглядати за правилами цивільного судочинства. 17.5. У постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15 за позовом юридичної особи-іпотекодержателя до органу державної виконавчої служби про визнання протиправною та скасування постанови відповідача у частині накладення арешту на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, та зобов`язання відповідача звільнити майно з-під арешту, Велика Палата Верховного Суду, враховуючи характер спірних правовідносин, які стосувалися порушення права позивача на задоволення його вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами боржника, виснувала, що спір є цивільно-правовим. Тому залежно від суб`єктного складу його слід вирішувати за правилами цивільного або господарського судочинства. 18. Для вирішення питання юрисдикції суду за вимогою учасника виконавчого провадження про звільнення майна з-під арешту, накладеного у такому провадженні, мають значення приписи Закону України «Про виконавче провадження». 19. Згідно з частиною першою статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-XIV) у редакції, чинній на час прийняття державним виконавцем постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, у разі якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об`єднуються у зведене виконавче провадження, і на майно боржника накладається арешт у межах загальної суми стягнення, виконавчого збору і можливих витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій. 20. Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду. Боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку (частини перша та друга статті 82 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). 21. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, -до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина четверта статті 82 Закону № 606-XIV у вказаній редакції). 22. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина п`ята статті 82 Закону № 606-XIVу вказаній редакції). 23. Отже, за Законом № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, до адміністративного суду рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої службимогли оскаржити або учасники виконавчого провадження з виконання рішення неадміністративного суду, які не були сторонами цього провадження, або особи, які залучаються до проведення виконавчих дій з виконання рішення неадміністративного суду, або будь-які особи, якщо виконавче провадження стосувалося виконання рішень адміністративного суду чи інших, ніж суд, органів, їх посадових осіб. 24. Згідно зі статтею 383 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, сторони виконавчого провадження мають право звернутись до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їх права чи свободи. А частина друга статті 384 ЦПК України у вказаній редакції передбачала, що така скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. 25. Відповідно до частини першої статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 26. Крім того, відповідно до пункту 5 частини першої статті 18 та частини шостої статті 181 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, до юрисдикції адміністративного суду належить і розгляд адміністративних справ з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1-4 частини першої статті 18 цього кодексу. Такі справи розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист. 27. Отже, за змістом статті 383 ЦПК України та статті 181 КАС України у редакціях, чинних на час звернення позивача до суду, до юрисдикції адміністративного суду належав розгляд таких адміністративних справ: 1) з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень адміністративних судів у визначених у пунктах 1-4 частини першої статті 18 КАС України справах; 2) за позовами осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, і учасників виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця), якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (зокрема для сторін у виконавчих провадженнях з виконання рішень суду, ухвалених за правилами цивільного судочинства, передбачений порядок подання скарг до загального суду, який видав виконавчий документ, за правилами ЦПК України); 3) щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (зокрема, якщо виконавче провадження стосувалося виконання рішень інших, ніж суд, органів, їх посадових осіб, а також у випадку оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зведеному виконавчому провадженні, в якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами різних юрисдикцій). 28. Велика Палата Верховного Суду уже неодноразово зазначала, що саме за правилами адміністративного судочинства слід розглядати справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених у зведеному виконавчому проваджені, в якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних видів судочинства (див. постанови від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 906/530/17, від 17 жовтня 2018 року у справах № 927/395/13 і № 5028/16/2/2012, від 14 листопада 2018 року у справі № 707/28/17-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 657/233/14-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 808/2265/16 і від 19 червня 2019 року у справі № 64/229). 29. Проте оскарження рішення, дії, бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених у зведеному виконавчому провадженніщодо примусового виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами одного виду судочинства, має відбуватися за правилами того ж судочинства у суді, який видав виконавчий документ (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 жовтня 2018 року у справі № 707/28/17-ц). 30. Відповідач у касаційній скарзі припускає, що у зведене виконавче провадження № 47058719 могли бути об`єднані не тільки виконавчі провадження № 46955949 і № 46955724, але й інші, про які не знає позивач, що може бути підставою для розгляду справи за правилами адміністративного судочинства. 31. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини друга та третя статті 12, частина шоста статті 81 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги). Близькі за змістом приписи були закріплені у частинах першій і другій статті 10 та частині четвертій статті 60 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду. 32. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач як боржник у зведеному виконавчому провадженні № 47058719 міг ознайомитися з матеріалами останнього та надати судам першої й апеляційної інстанцій докази на підтвердження доводів щодо ймовірного об`єднання у вказаному провадженні тих, які стосуються примусового виконання судових рішень, ухвалених судами різної юрисдикції. Проте відповідач цього не зробив, і твердження про необхідність розгляду адміністративним судом справи про звільнення з-під арешту предмета іпотеки засновує на припущенні, яке не підтвердила третя особа у відзиві на касаційну скаргу. 33. З огляду на вказане, а також враховуючи те, що виконавчі провадження № 46955949 і № 46955724, які були об`єднані у зведене виконавче провадження № 47058719, стосувалися примусового виконання ухваленого за правилами цивільного судочинства рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 лютого 2015 року у справі № 554/14389/14-ц про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитними договорами № РLLАGВ08000041 і № РLLАGА00000096, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про необхідність розгляду справи № 554/8004/16-ц за правилами адміністративного судочинства. 34. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства, а доводи касаційної скарги у відповідній частині є необґрунтованими. (1.2) Щодо підстави для зняття арешту з предмета іпотеки 35. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду; аналогічний припис є у частині першій статті 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 36. Суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 554/8004/16-ц встановили такі обставини : 36.1. 15 червня 2005 року позивач уклав з відповідачем кредитний договір № PLLAGB08000041, а 31 березня 2006 року - договір іпотеки з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № PLLAGB08000041. 36.2. Відповідач є власником предмета іпотеки на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 15 червня 2005 року приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєвою Н. П. за реєстровим номером 3531. 36.3. 19 березня 2015 року державний виконавець відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області виніс постанову про арешт всього майна боржника, зокрема предмета іпотеки, й оголошення заборони на його відчуження. Вказане обтяження було зареєстроване у Державному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (номер запису 9112866), що підтверджує витяг з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 10 червня 2016 року № 61091137. 36.4. 26 травня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення у справі № 554/2665/15-ц за позовом позивача до відповідача та ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме вирішив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № PLLAGB08000041 у розмірі 7 931 366,40 грн звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності та дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, з початковою ціною продажу нежитлової будівлі 14 304 770 грн, а земельної ділянки - 419 840 грн. 36.5. На адресу третьої особи позивач направив заяву про припинення чинності арешту, яка залишилася без задоволення. 37. Велика Палата Верховного Суду уже формулювала певні висновки у спорах, що стосувалися звільнення майна з-під арешту, а саме: 37.1. Оскарження дій і рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 Закону № 606-ХІV (див. постанову від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15). 37.2. Особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна (див. постанову від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (пункти 39, 62)). 38. Відповідач у касаційній скарзі стверджує, що позивач мав подати не позовну заяву, а скаргу на рішення, дії, бездіяльність державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду. А тому, на думку відповідача, яку він висловлював ще у суді першої інстанції у клопотанні від 24 жовтня 2016 року, провадження у справі слід було закрити. 39. Справді, за змістом приписів статті 383 ЦПК України у вказаній редакції, стягувач як учасник виконавчого провадження мав право на таке оскарження у порядку судового контролю за виконанням судових рішень шляхом звернення з відповідною скаргою до суду, який видав виконавчий документ. Однак, позивач звернувся до суду з позовом про звільнення предмета іпотеки з-під арешту, вважаючи, що останній, накладений в його інтересах, порушує визнане за рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц право позивача на звернення стягнення на предмет іпотеки. 40. Право подати заяву про повернення виконавчого листа, передбачене пунктом 1 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення до суду, позивач не реалізував, про що зазначила третя особа у відзиві на касаційну скаргу. 41. Згідно з частиною першою статті 60 Закону № 606-XIVу редакції, чинній на час звернення позивача до суду, з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту до суду може звернутися особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові. Проте позивач, будучи іпотекодержателем і стягувачем у зведеному виконавчому провадженні, звернувшись до суду з позовом, не стверджував, що предмет іпотеки належить йому, а не відповідачеві. Наполягав на знятті арешту з майна для того, щоби на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. 42. Арешт з майна боржника можна зняти за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого Законом № 606-XIV. А у разі наявності письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності-суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов`язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, - за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду (частини третя - п`ята статті 60 Закону № 606-XIV). 43. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71)). 44. З вимогою про звільнення предмета іпотеки з-під арешту у справі № 554/8004/16-ц звернувся стягувач у виконавчому провадженні № 46955949, в інтересах якого і був накладений цей арешт для виконання виконавчого листа № 2/554/1268/2014 від 13 березня 2015 року, виданого Октябрським районним судом м. Полтави у справі № 554/14389/14-ц, про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за кредитним договором № РLLАGВ08000041 у сумі 612 437,08 дол. США. Відповідачем у справі № 554/8004/16-ц позивач визначив позичальника за кредитним договором № PLLAGB08000041, який одночасно є іпотекодавцем, а єдиною підставою для позову про звільнення предмета іпотеки з-під арешту - наявність чинного рішення суду у справі № 554/2665/15-ц про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості відповідача за кредитним договором № PLLAGB08000041. 45. Задовольняючи позов, суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 554/8004/16-ц вважали, що у справі № 554/2665/15-ц Апеляційний суд Полтавської області залишив рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року без змін. Суди не звернули увагу на те, що згідно з рішенням від 26 травня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області змінив рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року, виклавши абзац другий резолютивної частини цього рішення у такій редакції: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № PLLAGB08000041 у розмірі 7 931 366,40 грн звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності та дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, з початковою ціною продажу нежитлової будівлі 14 304 770 грн, а земельної ділянки - 419 840 грн. 46. Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 4 вересня 2017 року постановив ухвалу у справі № 554/2665/15-ц (реєстровий номер 68977369), відхиливши касаційну скаргу відповідача та залишивши рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року і рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року в його незміненій частині без змін. 47. Тому неприйнятним є довід відповідача у касаційній скарзі про те, що рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ухвалою від 7 грудня 2016 року та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 48. 28 листопада 2018 року Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду прийняв у справі № 554/2665/15-ц постанову (реєстровий номер 78978381), згідно з якою скасував рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2017 року. Ухвалив нове рішення - про відмову у задоволенні позову. 49. У постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 554/2665/15-ц Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду зазначив, що суди неправильно застосували частину п`яту статті 38 Закону України «Про іпотеку» стосовно іпотечного договору, в якому є застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, а саме : звернули стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу банком від імені іпотекодавців, тоді як припис зазначеної частини передбачає укладення такого договору іпотекодержателем від власного імені (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц і від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц). 50. Незважаючи на наявність у договорі іпотеки іпотечного застереження, що передбачало право позивача як іпотекодержателя продати предмет іпотеки від власного імені, єдиною підставою для звільнення предмета іпотеки з-під арешту позивач вважав рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову. 51. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на відмінність її висновку, викладеного у цій постанові, від висновку, сформульованого Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц. Ця відмінність зумовлена тим, що у справі № 338/1118/16-ц суди не встановили наявність у позивача як іпотекодержателя права на продаж предмета іпотеки в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі іпотечного договору, в якому є застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. 52. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що постанова Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року у справі № 554/2665/15-ц не впливає на вирішення спору у справі № 554/8004/16-ц. Обставина, яка виникла після ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій у справі № 554/8004/16-ц через прийняття Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду 28 листопада 2018 року постанови у справі № 554/2665/15-ц, не могла вплинути на висновки судів у справі № 554/8004/16-ц. У зв`язку з постановою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року у справі № 554/2665/15-ц судові рішення у справі № 554/8004/16-ц могли би бути переглянуті згідно з пунктом 3 частини другої статті 423 ЦПК України, якби Велика Палата Верховного Суду не виявила підстави для їхнього скасування. (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги 53. Відповідач у касаційній скарзі стверджує, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин статті 52 і 54 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII. 54. Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент неприйнятним, оскільки суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин приписи Закону № 606-XIV, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, а не Закону № 1404-VIII, про який помилково зазначає відповідач. 55. Відповідач також скаржиться на те, що суд першої інстанції не згадав у його рішенні про заявлене відповідачем клопотання від 24 жовтня 2016 року про зупинення провадження у справі та мотиви задоволення чи відхилення цього клопотання. Останнє обґрунтував тим, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ розглядає касаційну скаргу відповідача на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 березня 2016 року й Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц. Відповідач вважав, що оскільки судові рішення, які стали підставою для звернення з позовом у справі № 554/8004/16-ц, є предметом перегляду у справі № 554/2665/15-ц, до вирішення останньої слід зупинити провадження у справі № 554/8004/16-ц. 56. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що аргументи відповідача щодо зупинення провадження у справі оцінив суд апеляційної інстанції, вказавши, що касаційне оскарження судових рішень у справі № 554/2665/15-ц не є підставою для зупинення провадження у справі № 554/8004/16-ц. Отже, не можна вважати, що суд не перевірив доводи відповідача, наведені у клопотанні про зупинення провадження у справі від 24 жовтня 2016 року. 57. На думку відповідача, суд першої інстанції не згадав у рішенні про клопотання відповідача про закриття провадження у справі від 24 жовтня 2016 року та не навів мотиви його задоволення чи відхилення. Це клопотання відповідач обґрунтував тим, що позивач звернувся з вимогою про звільнення предмета іпотеки з-під арешту всупереч процедурі, передбаченій розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом. 58. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, оцінюючи доводи відповідача про необхідність закриття провадження у справі, апеляційний суд зазначив, що підстави для цього немає, бо позивач звернувся до суду не зі скаргою на дії державного виконавця, а з позовною заявою про звільнення майна з-під арешту, обравши належний спосіб захисту порушеного права. Хоча відсутня інформація про те, що суд першої інстанції розглянув клопотання відповідача про закриття провадження у справі, а суд апеляційної інстанції стосовно цього клопотання належно не мотивував його висновок, підстави для закриття провадження у справі немає з огляду на мотиви, наведені у цій постанові. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 59. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом. 60. Оскільки відповідач подав касаційну скаргу у червні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 61. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 62. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року). 63. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. Отже, рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2017 року слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. (2.2) Щодо судових витрат 64. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 65. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 66. Оскільки Велика Палата Верховного Суду ухвалює нове рішення про відмову у задоволенні позову, то з позивача на користь відповідача слід стягнути судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги у розмірі 1 515,80 грн (а. с. 121) і за подання касаційної скарги у розмірі 1 653,60 грн (а. с. 167). Керуючись частинами першою та тринадцятою статті 141, частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частиною першою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 травня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення: відмовити у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області, про зняття арешту з майна. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (код в ЄДР: 14360570) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) 3 169,40 грн (три тисячі сто шістдесят дев`ять гривень сорок копійок) сплаченого судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 90458915

13.04.2018 року суд першої інстанції виніс рішення про стягнення з ОСОБА1 193 000 грн. 08.05.2019 року суд видав перший виконавчий лист про стягнення 193000 з ОСОБА1 13.06.2019 суд апеляційної інстанції зменшив суму заборгованності до 183 000 грн. 27.07.2019 року суд видав другий виконавчий лист про стягнення 183 000 з ОСОБА1 після перегляду рішення у апеляційної інстанції. 18.06.2020 року приватний виконавець прийняв до виконання виконавчий лист від 08.05.2019 року де сума заборгованності вказана 193 000 грн., тобто без урахування постанови апеляційної інстанції. Наразі суд розглядає заяву боржника про виправлення описки у виконавчому документі. Чи може існувати два виконавчих документа по одній справі на одного боржника? Яка позовна давність на оскарження виконавчого документа та куди його оскаржувати?

В 2015 году в исполнительной службой в рамках исполнительного производства был наложен арест на все мое имущество. В том же 2015 исполнительное производство было закрыто. Естественно арест никто снимать даже и не собирался. В 2020 году суд вынес решение (решение набрало законную силу), согласно которого постановил: "Зняти арешт, накладений ХХ.Х.2015 року відділом державної виконавчої служби на все майно боржника та оголошення заборони його відчуження накладений під час виконавчого провадження ХХХ з примусового виконання виконавчого листа № ХХХ виданого ХХ.ХХ.ХХХХ районним судом м. Ххх." Вопрос: для снятия ареста нужно получать исполнительный лист??? Или достаточно принести в исполнительную службу заявление и решение суда?

Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №1018/6936/12 Головуючий у І інстанції - Потабенко Л.В. апеляційне провадження №22-ц/824/13924/2019 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 листопада 2019 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Немудрої Ю.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника Акціонерного товариства «Альфа Банк» - адвоката Гречківського Євгенія Леонідовича на ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 12 липня 2019 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на рішення державного виконавця по справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, встановив: У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Обухівського районного суду Київської області із вищевказаною скаргою, мотивуючи її тим, що заступником начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції у Київській області Голубець Н.М. у 2013 році було винесено постанову, якою відкрите виконавче провадження ВП №40850765 за виконавчим листом №2/1018/1549/12, виданим Обухівським районним судом Київської області по справі №1018/6936/12 про стягнення з нього на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованості по кредиту в розмірі 200855,47 грн; заборгованості по відсоткам в розмірі 77019,12 грн та судових витрат в розмірі 3219 грн, а всього 281093,59 грн. 30 квітня 2015 року заступником начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Голубець Н.М. вказаний виконавчий лист №2/1018/1549/12 повернуто стягувачеві. 12 травня 2016 року заступником начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Голубець Н.М. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №51052150 за виконавчим листом №2/1018/1549/12. Вищевказана постанова, на думку заявника, є незаконною, оскільки виконавчий лист до виконання був пред`явлений з пропуском річного строку, встановленого для пред`явлення виконавчого листа до виконання. Так, останнім днем строку пред`явлення вказаного виконавчого документу до виконання є 30 квітня 2016 року, проте стягувач подав заяву про відкриття виконавчого провадження до відділу державної виконавчої служби лише 10 травня 2016 року, тобто з пропуском визначеного у виконавчому листі річного строку, що мало б стати підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження. Просив визнати незаконними і скасувати постанову заступника начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції у Київській області про відкриття виконавчого провадження №51052150 від 12 травня 2016 року, а також постанову про арешт майна боржника у цьому ж виконавчому провадженні від 20 липня 2017 року. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 12 липня 2019 року скаргу ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконними постанову заступника начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Голубець Н.М. про відкриття виконавчого провадження №51052150 від 12 травня 2016 року та постанову про арешт майна боржника від 20 липня 2017 року по виконавчому провадженні №51052150. Скасовано постанову заступника начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Голубець Н.М. про відкриття виконавчого провадження №51052150 від 12 травня 2016 року. Скасовано постанову заступника начальника відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Голубець Н.М. про арешт майна боржника від 20 липня 2017 року по виконавчому провадженні №51052150. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, АТ «Альфа-Банк» через представника подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального і порушення норм процесуального права просить ухвалу скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовити. Посилається на те, що у порушення положень цивільного процесуального законодавства Стягувач не був повідомлений ані про подання Боржником скарги у межах ВП №51052150, ані про дату, час та місце її розгляду, що є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваної ухвали. Крім цього, ОСОБА_1 оскаржує постанову про відкриття ВП №51052150 від 12 травня 2016 року та постанову про арешт майна боржника від 20 липня 2017 року у ВП №51052150. Разом з тим, з тексту оскаржуваної ухвали вбачається, що Боржник звернувся до Обухівського районного суду Київської області лише у грудні 2017 року, тобто більш як через рік з дати винесення постанови про відкриття ВП №51052150 від 12 травня 2016 року та через 4 місяці з дня винесення постанови про арешт майна боржника від 20 липня 2017 року у ВП №51052150. Суд першої інстанції, не поновивши Боржнику строк на подання скарги, не міг розглядати скаргу Боржника на рішення державного виконавця у межах ВП №51052150, що є підставою для скасування Оскаржуваної ухвали Також, суд першої інстанції не дослідив питання, яким саме способом заява Стягувача від 15 квітня 2015 року про відкриття виконавчого провадження була подана до органу ДВС. Стягувач не пропустив строк на повторне пред`явлення виконавчого листа до виконання, оскільки заява від 15 квітня 2015 року про відкриття виконавчого провадження була здана до ПАТ «Укрпошта» до спливу строку пред`явлення виконавчого листа до виконання. Висновок суду першої інстанції про те, що стягувач подав Заяву від 15 квітня 2015 року про відкриття виконавчого провадження 10 травня 2015 року, тобто після спливу строку на пред`явлення Виконавчого листа до виконання, а тому оскаржувані рішення державного виконавця є незаконними та мають бути скасовані, спростовується дійсними обставинами справи. На апеляційну скаргу ОСОБА_1 через представника подав відзив, який обґрунтовував тим, що ухвала суду першої інстанції винесена з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а апеляційна скарга АТ «Альфа-Банк» є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Щодо неповідомлення стягувача про розгляд скарги боржника, то в ухвалі Обухівського районного суду Київської області від 12 липня 2019 року зазначено, що стягувач та державний виконавець в судове засідання не з`явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, про дату, час та місце слухання справи повідомлялися належним чином. Таким чином, матеріалами справи підтверджується факт повідомлення Банку про час та місце розгляду справи. Твердження апелянта про пропуск боржником строку на оскарження постанови про відкриття ВП №51052150 від 12 травня 2016 року та постанови про арешт майна боржника від 20 липня 2017 року у ВП №51052150 є такими, що не відповідають матеріалам справи та зроблені з огляду на не зазначення в ухвалі суду про поновлення строку на оскарження. Так, у скарзі на рішення державного виконавця від 13 грудня 2017 року зазначено, що постанову ВП №51052150 скаржником отримано 07 грудня 2017 року, то десятиденний строк для її оскарження не минув. Просив, у задоволенні апеляційної скарги відмовити, ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 12 липня 2019 року залишити без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 13 грудня 2012 року було частково задоволено позов ПАТ «Альфа-Банк» та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ«Альфа-Банк» заборгованість за кредитом в розмірі 200855,47 грн; заборгованість по відсоткам в розмірі 77019,12 грн та судові витрати в розмірі 3219 грн, а всього 281093,59 грн. Вказане рішення набрало законної сили. Відповідно до заяви стягувача ПАТ «Альфа-Банк» від 19 вересня 2013 року стягувачу поштою було направлено виконавчий лист від 17 вересня 2013 року, який знаходився на примусовому виконанні у відділі державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції у Київській області. 30 квітня 2015 року виконавчий лист було повернуто без виконання, про що у ньому є відповідна відмітка. 10 травня 2016 року стягувач ПАТ «Альфа-Банк» звернувся до органу ДВС із заявою щодо відкриття виконавчого провадження, повторно пред`явивши виконавчий документ до виконання. Факт надходження даної заяви стягувача до виконавчої служби 10 травня 2016 року підтверджується відбитком штемпеля про отримання вхідної кореспонденції виконавчою службою, а також резолюцією на даній заяві « Голубець Н.М. до виконання, 10 травня 2016 року». 12 травня 2016 року заступником начальника ВДВС Обухівського МУЮ Голубець Н.М. постановою відкрито виконавче провадження №51052150 за виконавчим листом №2/1018/1549/12 від 17 вересня 2013 року про стягнення із ОСОБА_1 боргу в сумі 291093,59 грн на користь ПАТ «Альфа Банк». 20 липня 2017 року заступником начальника ВДВС Обухівського МУЮ Голубець Н.М., в рамках виконавчого провадження №51052150 за виконавчим листом №2/1018/1549/12 від 17 вересня 2013 року, постановою накладено арешт на майно боржника. З наявної в справі копії виконавчого листа, виданого Обухівським районним судом Київської області 17 вересня 2013 року по справі №2/1018/1549/12, вбачається, що термін пред`явлення виконавчого листа до виконання - 1 рік. В зв`язку із поверненням виконавчого листа стягувачу постановою державного виконавця від 30 квітня 2015 року, річний термін пред`явлення виконавчого листа до виконання розпочався з цієї дати - 30 квітня 2015 року, і відповідно, тривав до 30 квітня 2016 року. З наявної в справі та в матеріалах виконавчого провадження копії заяви ПАТ «Альфа-Банк» про відкриття виконавчого провадження вбачається, що її було подано до відділу державної виконавчої служби 10 травня 2016 року. Постановляючи ухвалу про задоволення скарги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що стягувач пропустив річний термін пред`явлення виконавчого листа до виконання. З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. За змістом ст.ст.129,129-1 Конституції України, та у відповідності дост.18 ЦПК України, судове рішення, що набрало законної сили, обов`язкове для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції». Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Відповідно дост.451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Згідно з ч.1 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Згідно вимог Закону України «Про виконавче провадження» виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Оскільки було беззаперечно встановлено пропуск стягувачем річного терміну для пред`явлення виконавчого листа до виконання, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про наявність законних на те підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 . Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з ч.1 ст.77, ч.2 ст.78 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення скарги, оскільки мало місце пропуск терміну пред`явлення виконавчого листа до виконання. Викладені в апеляційній скарзі доводи є такими що не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 12 липня 2019 року слід залишити без змін. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - постановив: Апеляційну скаргу представника Акціонерного товариства «Альфа Банк» - адвоката Гречківського Євгенія Леонідовича залишити без задоволення. Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 12 липня 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови виготовлено 14 листопада 2019 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді С.О. Журба Т.О. Писана http://reyestr.court.gov.ua/Review/85646018

ДВС открыла производства по принудительному взысканию с должника исполнительного сбора и затрат, которые не были взысканы при исполнении решения суда по принудительному взысканию долга. Дополнительно арестовав все имущество должника, и наложив взыскание 20% на пенсию и др. доходы должника по з/п. Далее ДВС (понимая по всей видимости, что это затянется на долго, т.к. должник - пенсионер по инвалидности, или по другой причине) передает принудительное взыскание частному исполнителю. Но согласно ч.2 ст.5 ЗУ "Про виконавче провадження": т.е. ДВС не мог передавать ИП по принудительному взысканию с должника исполнительного сбора и затрат, а частный исполнитель принимать исполнительный документ и открывать новое ИП по этому поводу. Так? Что делать, как защищаться в такой ситуации?

Есть судебный процесс по взысканию ипотеки в счет погашения задолженности по кредиту и исполнительное производство по взысканию долга по решению суда по тому же кредиту, где уже ту же ипотеку арестовали и планируют выставить на торги, т.к. денег у должника нет. Действия кредитора (взыскателя) понятны. А как можно использовать эту ситуацию в пользу должника? Например, требовать у суда отказа в иске по взысканию ипотеки на основании того, что ДВС уже взыскивает долг за счет этой же ипотеки. Или может есть какие то другие решения или практика в такой ситуации для должника?

Постанова Іменем України 06 листопада 2019 року м. Київ справа № 761/14537/15-ц провадження № 61-43456св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів : Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), учасники справи: скаржник - ОСОБА_1 , заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», суб`єкт оскарження - державний виконавець Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремет Олександр Вікторович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року у складі судді Савицького О. А. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Вербової І. М., Лапчевської О. Ф., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремета О. В. (далі - Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві), заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»). Скарга мотивована тим, що 05 лютого 2018 року ОСОБА_1 отримав виконавчий лист про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на його користь коштів у розмірі 109 976,50 грн. 13 лютого 2018 року скаржник сплатив на рахунок Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у м. Києві авансовий внесок у розмірі 2 % від суми стягнення, а саме 2 199,53 грн, і в той же день пред`явив виконавчий лист до виконавчої служби з відповідною заявою про прийняття виконавчого листа до виконання, відкриття виконавчого провадження. 12 березня 2018 року ОСОБА_1 отримав повідомлення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. від 16 лютого 2018 року про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки Національним банком України (далі - НБУ) прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника. Посилаючись на неправомірність повідомлення, бездіяльність державного виконавця щодо його направлення та повернення авансового внеску, у зв`язку з чим порушені права скаржника, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд: - визнати неправомірним та скасувати рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва; - зобов`язати державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі та інші дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду; - визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва; - визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 16 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва; - зобов`язати Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві у десятиденний строк повідомити суд про виконання ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 21 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва. У задоволенні решти вимог скарги відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що судом не встановлено з боку державного виконавця порушень вимог Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, немає необхідності для зобов`язання повідомляти суд про виконання ухвали, оскільки вказаний обов`язок для органу державної виконавчої служби встановлений законом. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року в частині відмови у задоволенні скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, скасовано та постановлено нову постанову про задоволення скарги в цій частині. Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва. В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при постановленні ухвали про часткове задоволення скарги, суд першої інстанції не врахував вимоги пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог скарги: про визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва; зобов`язання державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкриття виконавчого провадження та вчинення усіх необхідних та передбачених законом виконавчих та інших дій, спрямованих на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду і постановити нову ухвалу про задоволення скарги в цій частині. ОСОБА_1 зазначив, що суди допустили порушення норм процесуального права та неправильно застосували норми матеріального права. Судові рішення місцевого та апеляційного суду в іншій частині вимог скарги на дії (бездіяльність) та рішення державного виконавця в касаційній скарзі до Верховного Суду ОСОБА_1 не оскаржував. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення суперечать нормам прямої дії: Конституції України, нормам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), оскільки виконання рішення є завершальною стадією судового процесу та невід`ємною складовою права на справедливий суд, гарантованого державою. Вказував, що дії та рішення державного виконавця та оскаржувані судові рішення порушують його право як стягувача на виконання рішення суду, гарантоване Конституцією України. Скаржник зазначав, що дії та рішення державного виконавця, а також норма пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» суперечать нормам Конституції України, нормам Конвенції, практиці ЄСПЛ, оскільки повністю унеможливлюють виконання рішення суду, яке набрало законної сили і є обов`язковим до виконання. З урахуванням наведеного, вказував на застосування частини шостої статті 10 ЦПК України, якою передбачено, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. Крім того зазначив, що всі правові можливості виконати судове рішення, яке набрало законної сили, скаржник вичерпав, тому просив справу передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки невідповідність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» нормам Конституції України, нормам Конвенції, практиці ЄСПЛ становить виключну правову проблему. Доводи інших учасників справи У липні 2019 року ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу. Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року справу призначено до розгляду. Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справу повернуто колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду касаційної скарги. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року № 761/14537/15-ц позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь позивача ОСОБА_1 5140,69 доларів США (сума заборгованості за депозитним договором, відсотки за користування грошовими коштами, 3 % річних). Відмовлено в задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені у відповідності до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та щодо стягнення з відповідача моральної шкоди. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2015 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 01 вересня 2015 року залишено без змін. Постановою Верховного суду України від 13 березня 2017 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року скасовано в частині стягнення пені, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому, Верховним судом України зроблено відповідний правовий висновок, згідно з яким вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання за договором банківського вкладу від 26 січня 2015 року залишено без задоволення. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2018 року вказане рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2017 року в частині вирішення вимог про стягнення пені скасовано та задоволено вказані вимоги частково. Стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 109 976,50 грн. 05 лютого 2018 року Шевченківський районний суд міста Києва видав виконавчий лист про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 109 976,50 грн. 13 лютого 2018 року ОСОБА_1 пред`явив вказаний виконавчий лист до виконання у Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві. При цьому сплатив авансований внесок в сумі 2 199,53 грн. 16 лютого 2018 року державним виконавцем Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шереметом О. В. винесено повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання, яким повернуто ОСОБА_1 виконавчий лист № 761/14537/15-ц від 05 лютого 2018 року на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію боржника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит». Суди встановили, що на підставі постанови Правління НБУ від 17 грудня 2015 року № 898 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 18 грудня 2015 року № 230 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку». Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення в оскаржуваній частині не відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Установлено , що спір у справі виник з приводу виконання судового рішення, яке набуло законної сили на стадії ліквідації банку (боржника у виконавчому провадженні). Зокрема предметом спору є застосування положень пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження». Пунктом 4 частини четвертої статті 4 вказаного Закону передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника. Скарга на дії державного виконавця у цій справі обґрунтована тим, що остаточне судове рішення набрало законної сили, тому повернення без виконання виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» є порушенням його права на доступ до суду (статті 6 Конвенції) та права на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу Конвенції). Суди встановили, що постановою Правління НБУ від 17 вересня 2015 року № 612 відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» АТ «Банк «Фінанси та Кредит» визнано неплатоспроможним. На підставі рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17 вересня 2015 № 171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» було запроваджено тимчасову адміністрацію. Постановою Правління НБУ від 17 грудня 2015 року № 898 відповідно до статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківську ліцензію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» відкликано та прийнято рішення про ліквідацію банку. Відповідно до Постанови виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку» від 18 грудня 2015 року № 230 розпочато процедуру ліквідації банку строком з 18 грудня 2015 року по 17 грудня 2017 року. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 27 листопада 2017 року № 5175 строк здійснення процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та Кредит» продовжено на два роки по 17 грудня 2019 року включно. Відмовляючи в задоволенні вимог скарги про визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі та інші дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду, суди виходили з того, що на момент подання виконавчого листа до виконання у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» здійснювалася процедура ліквідації банку-боржника. Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно з пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення. Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом (Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-рп(ІІ)/2019). Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні також наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність. Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Згідно з частинами першою, другою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004). Встановлено, що заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року № 761/14537/15-ц (по суті спору) було ухвалене до введення тимчасової адміністрації у банку (17 вересня 2015 року), а згодом підчас його перегляду, скасовано лише в частині відмови у стягненні пені та задоволено позовні вимоги і в цій частині. Тобто у цій конкретній справі право вимагати примусове виконання судового рішення, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення пені у останнього виникло після введення тимчасової адміністрації в банку. Відповідно до статей 17, 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Суду. Відповідно до частин першої та четвертої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення ЄСПЛ у справі «Артіко проти Італії»). Особливо це стосується права на доступ до правосуддя в світлі того демократичному суспільстві право на справедливий суд, а саме: не сподівання, що справа не лише буде розглянута, але й державна влада буде дотримуватися прийнятого судом у відповідній справі остаточного рішення, буде діяти з урахуванням встановлених в ньому юридичних фактів і прав осіб та забезпечуватиме таким чином виконання рішення суду. При цьому в рішенні ЄСПЛ у справі «Шмалько проти України» суд наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право па доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 pоку). У справі «Войтенко проти України» суд знову повторює, що ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок (рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії»). У рішенні Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули цієї Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права, одним з основоположних аспектів якого є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхні рішення, що набрали законної сили, не може ставитися під сумнів (див. також справу «Брумареску проти Румунії»). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Таким чином, відмовляючи в задоволенні скарги в частині визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, суди у цій конкретній справі не врахували, що рішення апеляційного суду, на виконання якого видано виконавчий лист, набуло статусу остаточного, сторони його не оскаржували в касаційному порядку. Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у цій справі до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» у травні 2015 року, тобто до запровадження ліквідаційної процедури та внаслідок розгляду справи в судах різних інстанцій остаточне рішення у справі було ухвалене після відкликання банківської ліцензії банку-боржника. Враховуючи значний проміжок часу, що пройшов до ухвалення остаточного рішення, особа, яка захищала своє право на стягнення пені, могла втратити можливість заявити свої вимоги до банку відповідно до статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та не повинна нести додатковий тягар із повторного доведення своїх законних вимог відповідно до іншого механізму реалізації таких прав, встановленого державою. Завершальною стадією розгляду справи є виконання остаточного судового рішення. Наявність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого документу, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника, не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16 квітня 2018 року у справі № 910/11908/16. Відповідно до частин першої та другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Враховуючи вказане, суди першої та апеляційної інстанції у цій конкретній справі дійшли неправильного висновку про відмову в задоволенні скарги частково. Таким чином, з урахуванням встановлених обставин, колегія суддів дійшла висновку, що наявні підстави для задоволення скарги в частині визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, а також зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист, відкриття виконавчого провадження та вчинення необхідних та передбачених законом виконавчих дій, спрямованих на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої - третьої статті 411 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Отже, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення скарги на дії державного виконавця в цій частині. Судові рішення місцевого та апеляційного суду в частині задоволення вимог скарги на дії (бездіяльність) та рішення державного виконавця в касаційній скарзі до Верховного Суду ОСОБА_1 не оскаржував, тому судом касаційної інстанції не переглядаються. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року в частині відмови в задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві щодо визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист скасувати та постановити в цій частині нове судове рішення про задоволення скарги в цій частині. Визнати неправомірним та скасувати рішення державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва. Зобов`язати Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді А. І. Грушицький І . В. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська Джерело: ЄДРСР 85614507

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 вересня 2019 року м. Київ Справа № 6-23/08 Провадження № 14-367цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: заявник - відділ державної виконавчої служби Дубенського міськрайонного управління юстиції (далі - ВДВС Дубенського МУЮ), стягувач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк»), боржник - ОСОБА_1 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року у складі колегії суддів Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., Шимківа С. С. у цивільній справі за поданням ВДВС Дубенського МУЮ, стягувач - ПАТ «Ощадбанк», боржник - ОСОБА_1 , про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст вимог У липні 2008 року ВДВС Дубенського МУЮ звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 . На обґрунтування вказаних вимог зазначив, що на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебуває п`ять виконавчих документів про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь стягувачів. Ці виконавчі документи прийняті у 2006, 2007, 2008 роках. Станом на час звернення до суду з указаним поданням ОСОБА_1 не виконав своїх боргових зобов`язань за жодним з виконавчих документів. Посилаючись на положення статті 6 Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-XII), згідно з якою громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у випадках, зокрема, якщо діють неврегульовані договірні чи інші невиконані зобов`язання, - до виконання зобов`язань, заявник просив подання задовольнити. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року тимчасово обмежено ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов`язань. Суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 має боргові зобов`язання за п`ятьма виконавчими документами на загальну суму 64 483 грн. Оскільки ОСОБА_1 має паспорт громадянина України, що дає право на виїзд з України, а тому може ухилитися від виконання боргових зобов`язань. Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року ухвалу Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року скасовано, провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд послався на пункт 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зробив висновок, що подання не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини регулюються Законом № 3857-XII і дії відповідних органів щодо обмеження виїзду ґрунтуються не на судовому рішенні, а на нормах цього Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2017 року ПАТ «Ощадбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалу апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд зробив помилковий висновок, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Апеляційний суд не взяв до уваги положення частини першої статті 377-1 ЦПК України та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який був чинним на час розгляду справи в суді першої інстанції, а тому помилково вважав, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У справі, що розглядається, до суду звернувся ВДВС Дубенського МУЮ з поданням, у якому просив постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 до виконання ним своїх зобов`язань. Зі змісту указаного подання вбачається, що звернення до суду зумовлено невиконанням ОСОБА_1 своїх боргових зобов`язань. Станом на час розгляду вказаного подання на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебувало п`ять виконавчих документів, у яких ОСОБА_1 є боржником, а саме: виконавчий напис нотаріуса від 08 вересня 2006 року № 4795, про звернення стягнення на заставний автомобіль на суму 9 682,33 дол. США та 689 грн на користь Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра»; вимога від 14 березня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 1 014,94 грн; виконавчий лист № 2-307/2008, виданий Дубенським міськрайонним судом Рівненської області 14 березня 2008 року, про стягнення на користь Відкритого акціонерного товариства «Ощадбанк» заборгованості в розмірі 19 828,55 грн; судовий наказ № 2-н-874, виданий Рівненським міським судом Рівненської області 15 жовтня 2007 року, про стягнення на користь Кредитної спілки «Пріорітет» коштів у сумі 4 788,56 грн; вимога від 17 квітня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 268,2 грн. Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. У статті 58 Конституції України зазначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Закон № 3857-XII регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері. У статті 6 цього Закону (у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням) установлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у випадках, якщо: - діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов`язання - до виконання зобов`язань або розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов`язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України; - він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань; - щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі. Статтею 8 Закону № 3857-XII у вказаній редакції передбачалося, що відмова в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або тимчасове затримання паспорта чи його вилучення можуть бути оскаржені громадянином до суду за місцем його проживання. У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 6 - 8 частини першої статті 6 цього Закону, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання. Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пунктами 3 - 5 і 9 частини першої статті 6 цього Закону, оскарженню не підлягає. Зазначеним Законом № 3857-XII не передбачено можливості у цивільному судочинстві тимчасово обмежувати виїзд за кордон боржника у виконавчому провадженні до виконання рішення суду саме як забезпечення виконання рішення суду, ухваленого за правилами цивільного судочинства, відповідно до статті 383 ЦПК України. З огляду на вказане апеляційний суд правильно вважав, що дії відповідних органів державної влади щодо обмеження виїзду ґрунтуються на нормах статті 6 зазначеного Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду справи в суді першої інстанції, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки подання державного виконавця щодо тимчасового обмеження виїзду за межі України боржника у виконавчому провадженні до виконання зобов`язань за рішенням суду не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, то апеляційний суд правильно закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України. При цьому апеляційний суд зазначив, що державний виконавець мав повноваження, передбачені статтею 5 Закону № 606-XIV, для вжиття необхідних заходів для виконання рішення суду. З матеріалів справи та змісту оскаржуваного судового рішення апеляційного суду не вбачається, що суд порушив правила предметної чи суб`єктної юрисдикції. Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним посилання у касаційній скарзі на статтю 377-1 ЦПК України з огляду на таке. Статтею 377-1 (вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України) доповнено ЦПК України на підставі Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)». Указаною статтею передбачалося, що питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця або за місцезнаходженням виконавчого округу за поданням приватного виконавця. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця, приватного виконавця (у редакції зі змінами 2016 року). Однак у справі, що розглядається, державний виконавець звернувся з поданням до суду і воно розглянуто судом першої інстанції у липні 2008 року. У ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, була відсутня стаття 377-1. У частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду його в суді першої інстанції, передбачалося, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Аналогічна норма міститься й у ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (частина третя статті 3). Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на вказане оскаржувану ухвалу апеляційного суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна В. В. Пророк В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. С. Ткачук М. І. Гриців В. Ю. Уркевич Д. А. Гудима О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 84274319

ПОСТАНОВА Іменем України 29 травня 2019 року м. Київ Справа N 367/2022/15-ц Провадження N 14-376 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д.А., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради Київської області (далі також - Ірпінська міська рада) до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "ОМ-АРТ", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гоменюк Олени Миколаївни, Реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції Київської області, ТзОВ "Забудова-Д", треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: Ірпінське виробниче управління житлово-комунального господарства, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на нерухоме майно, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння за заявою заступника Генерального прокурора України (далі також - заявник) про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року (далі також - заява про перегляд). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради звернувся з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив: 1.1. Визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки (далі разом - державні акти): 1.1.1. Серії ЯМ N 415252 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0183), виданий на ім'я ОСОБА_20, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2 1.1.2. Серії ЯМ N 720185 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0159), виданий на ім'я ОСОБА_10, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_21 1.1.3. Серії ЯМ N 942928 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0150), виданий на ім'я ОСОБА_1 1.1.4. Серії ЯМ N 942926 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0151), виданий на ім'я ОСОБА_1 1.1.5. Серії ЯМ N 942927, (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0197), виданий на ім'я ОСОБА_1 1.2. Визнати недійсними свідоцтва N 26523045 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0202) та N 26523999 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0201) про право власності на нерухоме майно (далі разом - свідоцтва про право власності), видані на ім'я TзOB "ОМ-АРТ". 1.3. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень N 15964504 від 22 вересня 2014 року, N 21754868 і N 21754911 від 2 червня 2015 року, N 21712411, N 21712152 та N 21712277 від 29 травня 2015 року (далі разом - рішення про державну реєстрацію прав). 1.4. Витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння TзOB "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203. 1.5. Витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183, а з незаконного володіння ОСОБА_3 - земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159. 2. Позовні вимоги мотивував такими обставинами: 2.1. 16 серпня 2012 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, яким: 2.1.1. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 440-10-VI "Про визнання нечинними рішень Ірпінської міської ради" в частині визнання нечинним рішення Ірпінської міської ради N 3276-72-У від 7 серпня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування Ірпінського ВУКГ за адресою: АДРЕСА_1, землі рекреаційного призначення (парк культури та відпочинку "Лісовий")" і визначення цільового призначення земельної ділянки рекреаційного призначення площею 4,1035 га у АДРЕСА_1, як землі для житлової та громадської забудови; 2.1.2. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 437-10-VI "Про внесення змін до рішення Ірпінської міської ради від 19 червня 2003 року N 337-12-XXIV" у частині виключення з переліку об'єктів благоустрою у сфері земельного господарства, призначених для відпочинку населення, парку культури та відпочинку "Лісовий" (АДРЕСА_1). 2.1.3. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 444-10-VI "Про надання дозволу громадянам на розроблення проектів землеустрою" у частині надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд громадянам ОСОБА_20, ОСОБА_19, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 (далі разом - набувачі) на АДРЕСА_1. 2.1.4. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 15 листопада 2011 року N 1315-21-VI про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_20 на АДРЕСА_2 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; рішення Ірпінської міської ради від 6 жовтня 2011 року N 1049-19-VI та N 1050-19-VI про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_3 у власність відповідно ОСОБА_19 та ОСОБА_18 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; рішення Ірпінської міської ради від 18 серпня 2011 року N 811-15-VI, N 815-15-VI, N 812-15-VI, N 813-15-VI, N 810-15-VI, N 814-15-VI, N 817-15-VI, N 804-15-VI про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_4 у власність відповідно ОСОБА_17, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_25, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; рішення Ірпінської міської ради від 1 липня 2011 року N 739-13-VI, N 740-13-VI, N 738-13-VI, N 737-13-VI, N 736-13-VI, N 735-13-VI про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_5 у власність відповідно ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. 2.1.5. Визнав недійсними державні акти серії ЯК N 210950, серії ЯК N 210953, серії ЯК N 210952, серії ЯК N 210954, серії ЯК N 210951, серії ЯК N 210955, серії ЯМ N 720185, серії ЯМ N 720039, серії ЯМ N 720035, серії ЯМ N 720033, серії ЯМ N 720036, серії ЯМ N 720034, серії ЯМ N 720038, серії ЯМ N 720037, серії ЯМ N 119810 серії ЯМ N 415252, серії ЯМ N 086022, видані на ім'я набувачів (на державних актах були проставлені відмітки про перехід права власності на відповідні земельні ділянки, зокрема, на державному акті серії ЯМ N 415252, виданому на ім'я ОСОБА_20, - про перехід права власності до ОСОБА_2; на державному акті серії ЯМ N 720185, виданому на ім'я ОСОБА_10, - про перехід права власності до ОСОБА_21). 2.1.6. Витребував з незаконного володіння набувачів відповідні земельні ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України. 2.2. 25 вересня 2014 року Апеляційний суд Київської області постановив ухвалу, якою скасував рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року в частині витребування земельних ділянок на користь держави й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 2.3. 3 грудня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2014 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року. 2.4. Спірні земельні ділянки рекреаційного призначення вибули з володіння власника з порушенням вимог законодавства у період дії заборони на їх передання у власність, встановленої у статті 1 Закону України "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах". А тому їх слід витребувати від кінцевих набувачів - ТзОВ "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 25 листопада 2015 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову. 4. Рішення суд мотивував так: 4.1. ОСОБА_1 і ТзОВ "ОМ-АРТ" придбали земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, які були укладені не з Ірпінською міською радою, а з фізичними особами, та вибули з володіння Ірпінської міської ради, яка приймала рішення про передання земельних ділянок у власність фізичних осіб-продавців, не поза її волею. 4.2. Договори купівлі-продажу земельних ділянок, укладені з ОСОБА_1 і ТзОВ "ОМ-АРТ" не визнані недійсними, а на час їх укладення були чинними рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких набувачі отримали право власності на земельні ділянки та мали право на їх відчуження. 4.3. У ТзОВ "ОМ-АРТ" як у добросовісного набувача не можна витребувати згідно з приписами статей 330 і 388 ЦК Україниземельні ділянки, що були придбані за оплатними договорами та вибули з володіння попередніх власників не поза їх волею. 4.4. Можна витребувати лише індивідуально визначені речі, які фізично існують на момент витребування, зокрема земельні ділянки, які мають індивідуально визначені характеристики, а саме площу та кадастровий номер. Земельні ділянки, надані набувачам на підставі скасованих рішень Ірпінської міської ради, не можна ототожнювати зі спірними земельними ділянками, які просить витребувати позивач, оскільки останні на час розгляду справи мають інші кадастрові номери та площі. 4.5. Не можна витребувати земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0150 у ТзОВ "Забудова-Д", оскільки товариство набуло на них право власності за оплатним договором у порядку виконання судового рішення згідно з приписами статті 388 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 16 лютого 2016 року Апеляційний суд Київської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 6. Мотивував ухвалу так: 6.1. Земельні ділянки вибули з володіння Ірпінської міської ради не поза її волею. 6.2. TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 набули право власності на спірні земельні ділянки згідно з договорами купівлі-продажу, які були укладені не з Ірпінською міською радо, а з фізичними та юридичними особами, право власності яких підтверджене державними актами та свідоцтвами про право власності. 6.3. На час укладення договорів купівлі-продажу, за якими відповідні земельні ділянки придбали ТзОВ "ОМ-АРТ", ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3, не були скасовані рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких раніше отримали право власності на земельні ділянки набувачі. Вказані договори купівлі-продажу сторони виконали. 6.4. Придбаваючи земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:015, 3210900000:01:047:0183 та 3210900000:01:047:0159, TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не знали та не могли знати про те, що вказані земельні ділянки відчужують особи, які не мають права розпорядження ними, оскільки право власності ОСОБА_20, ТзОВ "ОМ-АРТ", ОСОБА_21 і ОСОБА_1 було у встановленому порядку зареєстроване. Тому TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок. 6.5. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що земельні ділянки вибули з володіння Ірпінської міської ради як власника поза її волею. Ця рада приймала рішення про надання земельних ділянок у власність набувачам, але ті рішення надалі були скасовані у судовому порядку. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок немає підстав для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України. 6.6. Земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151 та 3210900000:01:047:015 ТзОВ "Забудова-Д" придбало у ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1 у порядку виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц, що унеможливлює витребування цих ділянок. 6.7. Рішення про державну реєстрацію прав прийняті на підставах зареєстрованих і не визнаних недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:150 та 3210900000:01:047:0159 та на виконання і з дотриманням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". 6.8. Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 16 серпня 2012 року у справі N 1013/4597/2012 уже визнав недійсними державні акти серії ЯМ N 720185 і серії ЯМ N 415252, видані на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_20, а також державні акти, видані на ім'я фізичних осіб, які відчужили належні їм земельні ділянки на користь ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1. Вчинення на державних актах серії ЯМ N 720185 і серії ЯМ N 415252 відміток про відчуження земельних ділянок на підставі договорів купівлі-продажу не змінює суті таких державних актів як недійсних. А тому вимога про повторне їх скасування є необґрунтованою. 6.9. Визнання недійсними державних актів і свідоцтв про право власності, виданих на підставі наступних після отримання набувачами земельних ділянок договорів їх купівлі-продажу, не є належним способом захисту права позивача. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 7. 16 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення судів першої й апеляційної інстанцій. 8. Суд касаційної інстанції мотивував ухвалу так: 8.1. На момент вчинення перших правочинів, за якими спірні земельні ділянки були відчужені, рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких фізичні особи набули право власності на ці ділянки, не були скасовані, а відповідні договори сторони повністю виконали. 8.2. Суди першої й апеляційної інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги доводи прокурора про те, що спірні земельні ділянки вибули з володіння власника поза його волею, оскільки саме Ірпінська міська рада прийняла рішення про надання спірних земельних ділянок набувачам, і ці рішення лише у подальшому скасував суд у справі N 1013/4597/2012. У вказаних рішеннях Ірпінської міської ради було її волевиявлення на вибуття земельних ділянок з власності територіальної громади м. Ірпеня та на передання їх у приватну власність. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок відсутні підстави для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України. 8.3. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що оскільки продаж спірних земельних ділянок на користь ТзОВ "Забудова-Д" відбувся у порядку, встановленому для виконання судових рішень, то вказане є додатковою підставою для відмови у задоволенні вимоги про витребування цих ділянок у зазначеного відповідача. 9. Суддя Леванчук А.О. висловив щодо зазначеної ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ окрему думку, яку мотивував так: 9.1. Висновок про відмову у задоволенні позову є помилковим, не ґрунтується на повному та всебічному з'ясуванні обставин у справі і зроблений без належного застосування висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 3 червня 2015 року у справах N 6-205цс15, N 6-217цс15, від 2 листопада 2016 року у справі N 6-2161цс16. 9.2. Суди залишили поза увагою те, що державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, а тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 червня 2015 року у справі N 6-205цс15). 9.3. Суди не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 червня 2015 року у справі N 6-217цс15, про те, що вчинення на державному акті, визнаному судом недійсним, відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного. 9.4. Для вирішення спору в частині заявлених на підставі статті 388 ЦК України вимог про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння суди також не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 2 листопада 2016 року у справі N 6-2161цс16, відповідно до якого розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади. 9.5. З огляду на вказане касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області необхідно було задовольнити частково: скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Короткий зміст вимог заяви про перегляд 10. У лютому 2017 року заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року. Просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 11. 6 березня 2017 року Верховний Суд України ухвалою відкрив провадження у справі. 12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон України N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України викладений у новій редакції. 13. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу. 14. У січні 2018 року заява про перегляд разом із доданими до неї матеріалами була передана до Верховного Суду. 15. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. 31 липня 2018 року Верховний Суд у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що заявник оскаржує судові рішення, зокрема, з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (господарської та цивільної) у відповідних їхніх рішеннях. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд 17. Заява подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції пункту 3 частини першої та частини другої статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення судом касаційної інстанції різних за змістом судових рішень (постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15) у подібних правовідносинах, а також - невідповідності оскаржених судових рішень викладеному у постановах Верховного Суду України (від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц, від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-205 цс 15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-217 цс 15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 18. Заявник мотивує заяву про перегляд так: 18.1. Власником комунального майна є не відповідна рада як орган місцевого самоврядування, а територіальна громада. Волевиявлення Ірпінської міської ради щодо розпорядження об'єктами комунальної власності має відповідати чинному законодавству. 18.2. Ірпінська міська рада, ухвалюючи рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки із земель рекреаційного призначення на землі житлової та громадської забудови і передаючи її після поділу у приватну власність фізичним особам, діяла всупереч приписам законодавства, що підтверджують судові рішення у справі N 1013/4597/2012. 18.3. З огляду на викладене право дійсного власника - територіальної громади м. Ірпеня - не припинилося з утратою відповідного майна. А тому це право має бути захищене за віндикаційним позовом на підставі статті 388 ЦК України. 18.4. ТзОВ "Забудова-Д" набуло право власності на спірні земельні ділянки не внаслідок їх продажу під час примусового виконання судового рішення на публічних (прилюдних) торгах, а під час добровільного виконання судового рішення. (2) Позиція ТзОВ "Забудова-Д" 19. У березні 2017 року ТзОВ "Забудова-Д" подало заперечення на заяву про перегляд, які мотивує так: 19.1. ТзОВ "Забудова-Д" набуло право власності на спірні земельні ділянки у порядку, встановленому для виконання судових рішень. 19.2. Обставини справи N 367/2022/15-ц відрізняються від обставин справи N 911/263/15, за наслідками розгляду якої 10 травня 2016 року Вищий господарський суд України ухвалив постанову, наведену заявником як приклад неоднакового застосування норм права. 19.3. Немає невідповідності ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року викладеним у постановах Верховного Суду України, які навів заявник, висновками щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 19.3.1. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15 не може бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 19.3.2. У справі N 367/2022/15-ц підставою для відмови в позові була неможливість витребування спірних земельних ділянок від добросовісного набувача у зв'язку із застосуванням частини другої статті 388 ЦК України. Натомість у наведених вище постановах Верховного Суду України й ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не застосована така підстава відмови у витребуванні майна в добросовісного набувача як продаж цього майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України). (2) Доводи інших учасників справи 20. Інші учасники справи заперечення на заяву про перегляд не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів (1.1) Щодо підстав для перегляду судових рішень 21. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах були: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. (1.1.1) Стосовно невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права 22. Обґрунтовуючи невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 367/2022/15-ц викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник надав для порівняння копії постанов Верховного Суду України від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц, від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-205 цс 15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-217 цс 15. 23. У постанові від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16 судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що спірне нежитлове приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду - ухвали про визнання мирової угоди, яка надалі була скасована. Вказане, на думку суду, підтверджує, що майно вибуло з володіння власника поза його волею, а тому є підстави для витребування цього майна з незаконного володіння відповідача. Отже, у зазначеній справі Верховний Суд України сформулював висновок про застосування припису пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. Проте у справі, яка переглядається, суди встановили інші обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, а саме те, що земельні ділянки вибули з власності територіальної громади на підставі відповідних рішень органу місцевого самоврядування, які пізніше скасував суд, а не на підставі ухвали про визнання мирової угоди, скасованої надалі судом. 24. Крім того, надані для порівняння постанови Верховного Суду України від 3 червня 2015 року у справах N 6-205 цс 15 і N 6-217 цс 15 не можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, оскільки у зазначених постановах немає висновків про застосування приписів частин першої та другої статті 388 ЦК України, про неправильність застосування яких у справі N 367/2022/15-ц стверджує заявник у заяві про перегляд. 25. У наданій для порівняння постанові від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15 за позовом Одеської міської ради, від імені якої в інтересах держави його подав заступник прокурора Одеської області, про витребування майна з незаконного володіння кінцевого набувача Верховний Суд України встановив, що Вищий господарський суд України у постанові від 16 жовтня 2014 року у справі N 916/2545/13 визнав недійсним один з пунктів рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року, а також визнав удаваними та недійсними укладені Одеською міською радою у зв'язку з вказаним її рішенням договори дарування і купівлі-продажу.Верховний Суд України у справі N 916/2131/15 дійшов висновку, що оскільки Одеська міська рада розпорядилася комунальним майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, це майно вибуло з володіння територіальної громади поза її волею, а тому слід залишити в силі рішення суду першої інстанції, який задовольнив позов про витребування майна від кінцевого набувача (аналогічні висновки у подібних правовідносинах Верховний Суд України сформулював у постановах від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15). 26. Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави для вирішення питання про усунення невідповідності ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 рокуу справі N 367/2022/15-цвикладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. (1.1.2) Стосовно неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах 27. Обґрунтовуючи неоднакове застосування судами касаційної інстанції приписів пункту 3 частини першої та частини другої статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник навів постанову Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15, в яких, на думку заявника, зазначені приписи застосовані інакше, ніж в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 рокуу справі N 367/2022/15-ц. 28. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у такому: у різному тлумаченні судами змісту відповідних норм, що зумовлює відмінність у висновках про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників певних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах. 29. В ухвалі від 18 січня 2016 року у справі N 1522/29456/12 (провадження N 6-11667 ск 15) колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що за змістом частини першої статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Згідно з обставинами зазначеної справи Приморський районний суд м. Одеси у рішенні від 22 червня 2011 року в іншій справі - N 2/1522/7856/11 - задовольнив позов фізичної особи до Одеської міської ради і визнав за позивачем право власності на реконструйовану квартиру. Надалі ця фізична особа відчужила зазначену квартиру за договором купівлі-продажу від 17 жовтня 2011 року іншій фізичній особі, а та продала її на підставі договору купівлі-продажу від 31 серпня 2012 року ще іншій фізичній особі. Апеляційний суд Одеської області 29 лютого 2012 року ухвалив рішення у справі N 2/1522/7856/11 (провадження N 22ц-1590/1371/2012), яким скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2011 року та відмовив у задоволенні позову про визнання права власності на реконструйовану квартиру. Звертаючись до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2011 року, Одеська міська рада, від імені якої в інтересах держави позов подав заступник прокурора Одеської області, у справі N 1522/29456/12 стверджувала, що рішення Приморського районного суду м. Одеси у рішенні від 22 червня 2011 року у справі N 2/1522/7856/11, яке стало підставою для набуття реконструйованої квартири у власність, було скасоване в апеляційному порядку, а тому відпали підстави відповідно до яких відчужувач набув право власності на відповідне майно. 30. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини, які виникли між учасниками справи N 6-11667 ск 15, не є подібними до правовідносин учасників справи N 367/2022/15-ц. А тому в останній не може бути прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15. 31. У наданій для порівняння постанові від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15 Вищий господарський суд України, вирішуючи питання щодо застосування статті 388 ЦК України, вказав, що відповідач відчужив нежитлові приміщення, не маючи на це права, оскільки перед тим набув право власності на відповідне нерухоме майно на підставі судового рішення, скасованого надалі через його незаконність. Майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Згідно з обставинами справи N 911/263/15 позивач просив витребувати нерухоме майно з незаконного володіння відповідача, вказуючи на вибуття майна поза волею власника. Суди двох інстанцій відхилили довід відповідача про продаж спірного нерухомого майна у порядку, встановленому рішенням Господарського суду міста Києва від 14 червня 2010 року у справі N 7/807, оскільки у матеріалах справи N 911/263/15 не було доказів реалізації спірного нерухомого майна на публічних (прилюдних) торгах з продажу арештованого майна. Вищий господарський суд України також дійшов висновку, що частина друга статті 388 ЦК України регулює захист прав осіб, які придбали майно на публічних (прилюдних) торгах, проведених у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. 32. Велика Палата Верховного Суду вважає, що предмет спору й обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування частини другої статті 388 ЦК України, у справах N 911/263/15 і N 367/2022/15-ц є подібними. Проте суди касаційної інстанції у цих справах неоднаково застосували частину другу статті 388 ЦК України, що зумовлює необхідність вирішення заяви про перегляд у відповідній частині. (1.2) Щодо відсутності волі територіальної громади на вибуття з її володіння земельних ділянок 33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке: 33.1. 16 серпня 2012 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, згідно з яким у частині, залишеній без змін судом апеляційної інстанції, скасував низку рішень Ірпінської міської ради, які уможливили первинне вибуття спірних земельних ділянок з володіння їхнього власника, зокрема рішень надання дозволу набувачам на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення та передання їм цих земельних ділянок і про затвердження зазначених проектів, а також визнав недійсними державні акти, видані набувачам. 33.2. На підставі договору купівлі-продажу від 7 листопада 2012 року ОСОБА_10 відчужила належну їй на праві власності земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159 ОСОБА_21, про що на державному акті серії ЯМ N 720185, виданому на ім'я ОСОБА_10, зроблена відмітка про перехід права власності до ОСОБА_21 Надалі на підставі договору купівлі-продажу від 22 вересня 2014 року ОСОБА_21 відчужив цю земельну ділянку на користь ОСОБА_3 33.3. ОСОБА_20 на підставі договору купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року відчужив належну йому на праві власності земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183 на користь ОСОБА_2. На державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_20, зроблена відмітка про перехід прав власності до ОСОБА_2. 33.4. Відповідно до договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 4 листопада 2011 року (реєстрові номери 2401, 2410, 2395, 2416, 2407, 2413 та 2404) ОСОБА_16, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_14 і ОСОБА_17 відчужили належні їм земельні ділянки загальною площею 0,1 га кожна з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, 3210900000:01:047:0170, 3210900000:01:047:0169, 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0167, 3210900000:01:047:0168 на користь TзOB "ОМ-АРТ". 33.5. Останнє на підставі заяви N 917 від 12 вересня 2012 року об'єднало придбані ним у відповідачів у справі N 1013/4597/2012 зазначені земельні ділянки та земельну ділянку загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0158, придбану на підставі договору купівлі-продажу від 4 листопада 2011 року (реєстровий N 2398), в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0198 загальною площею 0,8 га. 33.6. На підставі заяви TзOB "ОМ-АРТ" про поділ земельних ділянок N 612 від 18 березня 2013 року земельна ділянка з кадастровим номером 3210900000:01:047:0198 загальною площею 0,8 га була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203 і 3210900000:01:047:0202 загальною площею 0,4 га кожна за адресами: АДРЕСА_4 і АДРЕСА_8 відповідно. 33.7. 25 вересня 2014 року Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, яким скасував рішення Ірпінського міського суду від 16 серпня 2012 року в частині витребування спірних земельних ділянок з незаконного володіння набувачів, і в цій частині ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні вимог прокурора про витребування з незаконного володіння набувачів на користь держави спірних земельних ділянок. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 33.8. 29 травня 2015 року TзOB "ОМ-АРТ" відчужило земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203 і 3210900000:01:047:0202 на користь TзOB "Забудова-Д" на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 29 травня 2015 року (реєстрові номери 997 і 996). 33.9. Відповідно до договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 15 липня 2011 року та 25 липня 2011 року (реєстрові номери 1354, 1358, 1450, 1458, 1464 і 1446), ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 відчужили належні їм земельні ділянки загальною площею 0,1 га кожна з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0149, 3210900000:01:047:0146, 3210900000:01:047:0147, 3210900000:01:047:0148 на користь ОСОБА_1 33.10. Остання на підставі заяви N 920 від 12 вересня 2012 року об'єднала придбані нею земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0149, 3210900000:01:047:0146, 3210900000:01:047:0147, 3210900000:01:047:0148 в одну земельну ділянку загальною площею 0,4 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0197. 33.11. Надалі на підставі трьох договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 29 травня 2015 року та від 2 червня 2015 року (реєстрові номери 1000, 1007 і 1008 відповідно) ОСОБА_1 відчужила земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0150 і 3210900000:01:047:0151 на користь TзOB "Забудова-Д". 33.12. ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ТзОВ "Забудова-Д" є добросовісними кінцевими набувачами. 34. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України). 35. Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном. 36. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п'ята статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). 37. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності (частина п'ята статті 60 вказаного Закону). 38. Міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). 39. Виключно на пленарних засіданнях міської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин (пункти 30 і 34 статті 26 вказаного Закону). 40. Оскільки спірні земельні ділянки вибули з комунальної власності на підставі рішень Ірпінської міської ради, скасованих у судовому порядку у справі N 1013/4597/2012 через їх незаконність, волі територіальної громади м. Ірпеня на таке вибуття не було. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15. 41. Отже, у справі N 367/2022/15-ц суди неправильно застосували пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України та дійшли помилкового висновку про наявність волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття спірних земельних ділянок. Враховуючи це, земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0183, кінцевим набувачем якої є ОСОБА_2, 3210900000:01:047:0159, кінцевим набувачем якої є ОСОБА_3, а також 3210900000:01:047: 0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, кінцевим набувачем яких є ТзОВ "Забудова-Д", вибули з власності територіальної громади м. Ірпеня поза її волею. (1.3) Щодо неможливості витребування у добросовісного набувача майна, проданого у порядку, встановленому для виконання судових рішень 42. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини: 42.1. На підставі дозволу Центрального відділу державної виконавчої служби (далі - ВДВС) Чернігівського міського управління юстиції (далі - МУЮ) N 0339/573, виданого 29 травня 2015 року заступником начальника Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ Дмитрієвим С.А. в межах виконавчого провадження N 47667710 від 27 травня 2015 року, ТзОВ "ОМ-АРТ" 29 травня 2015 року продало ТзОВ "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047: 0203 і 3210900000:01:047:0202 на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц і виконавчого листа, виданого цим судом 8 травня 2015 року. Кошти за ці ділянки у сумі 1 524 938 грн ТзОВ "Забудова-Д" перерахувало на рахунок Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ в якості погашення заборгованості перед стягувачем у виконавчому провадженні N 47667710. 42.2. На підставі дозволу Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ N 0339/574, виданого 29 травня 2015 року заступником начальника Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ Дмитрієвим С.А. в межах виконавчого провадження N 47677546 від 27 травня 2015 року, ОСОБА_1 29 травня 2015 року та 2 червня 2015 року продала ТзОВ "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151 та 3210900000:01:047:0150 на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц і виконавчого листа, виданого цим судом 8 травня 2015 року. Кошти за ці ділянки у сумі 1 275 062 грн ТзОВ "Забудова-Д" перерахувало на рахунок Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ в якості погашення заборгованості перед стягувачем за виконавчим провадженням N 47677546. 43. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України). 44. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів, які підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені у Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (далі - Закон N 606-XIV) у відповідній редакції. 45. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону N 606-XIV). 46. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частина п'ята зазначеної статті). 47. Відповідно до частини першої статті 62 Закону N 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. 48. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. 49. Оскільки ТзОВ "Забудова-Д" придбало земельні ділянки не внаслідок їх примусової реалізації на виконання судового рішення, а за домовленістю з ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1 та з дозволу Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ, Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів про неможливість витребування у ТзОВ "Забудова-Д" спірних земельних ділянок помилковими. (1.4) Щодо витребування спірних земельних ділянок 50. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)). 51. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166-168). 52. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: 52.1. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними. 52.2. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів. 52.3. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)). 52.4. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. 53. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля (пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16). 54. Право власника витребувати незаконно, безпідставно відчужені земельні ділянки, які належали до земель рекреаційного призначення (парку культури та відпочинку "Лісовий"), визначене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель, наслідків порушення заборони на зміну їх цільового призначення і регламентування підстав для витребування з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними. 55. Враховуючи встановлені у справах N 1013/4597/2012 і N 367/2022/15-ц обставини, висновки судів у справі N 1013/4597/2012 та на наведені вище висновки щодо відсутності волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття з її володіння спірних земельних ділянок і неможливість застосування до вимоги про їх витребування від ТзОВ "Забудова-Д" частини другої статті 388 ЦК України, вимоги прокурора про витребування спірних земельних ділянок від кінцевих набувачів є підставними. 56. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України помилковими є висновки суду першої інстанції щодо неможливості витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об'єднані. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. 57. До категорій земель за основним цільовим призначенням належать, зокрема, землі рекреаційного призначення (пункт "ґ" частини першої статті 19 ЗК України). 58. Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. 59. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина третя статті 52 ЗК України). 60. Згідно зі статтею 1 Закону України від 17 березня 2011 року N 3159-VI "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах", який набрав чинності 13 квітня 2011 року, строком на 5 років запроваджений мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення (земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень, а також земельних ділянок об'єктів фізичної культури і спорту) в містах та інших населених пунктах. Завданням цього Закону було запобігання масовим проявам зміни цільового призначення і забудови окремих земельних ділянок рекреаційного призначення незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах (зелених зон, зелених насаджень, об'єктів фізичної культури і спорту), що призводить до погіршення санітарно-гігієнічних, рекреаційних та спортивно-оздоровчих умов життя громадян, а також фізичного і естетичного виховання дітей та молоді. 61. Той факт, що спірні земельні ділянки належали до земель рекреаційного призначення міста Ірпеня (парку культури та відпочинку "Лісовий"), і на зміну їх цільового призначення поширювалася зазначена заборона, встановили суди у справі N 1013/4597/2012. Зокрема, вони вказали, що рекреаційна територія між АДРЕСА_1, Чехова, Українська та АДРЕСА_2 була утворена за рішенням Ірпінської міської ради ще у 2003 році. І ця рада у спосіб, передбачений статтями 20, 50-52, 123 ЗК України, віднесла спірні земельні ділянки до земель рекреаційного призначення шляхом прийняття відповідних рішень. 62. У цій справі загальний інтерес у контролі за використанням спірних земельних ділянок за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації, тобто загальний інтерес у збереженні парку культури та відпочинку "Лісовий" на землях рекреаційного призначення, переважає приватний інтерес кінцевих набувачіву збереженні за ними права на спірні земельні ділянки для будівництва й обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд на шкоду вказаному загальному інтересу. Менш обтяжливого засобу забезпечення означеного контролю за користування майном в обставинах цієї справи немає. 63. Крім того, зважаючи на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України, у цій справі неможливо вирішити питання щодо належної компенсації кінцевим набувачам з огляду на те, що останні розпорядилися їхніми процесуальними правами, не заявили відповідні зустрічні позови, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання та самостійно збирати докази для встановлення розміру означеної компенсації. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків. Так, з урахуванням приписів частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України кінцеві набувачі, які не заявили зустрічні позови у справі N 367/2022/15-ц, можуть заявити до власника земельних ділянок позов про відшкодування здійснених з часу, з якого власникові належить право на їх повернення, необхідних витрат на утримання та збереження витребуваних земельних ділянок, а у разі здійснення поліпшень цих ділянок, які не можна відокремити від них без завдання їм шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельних ділянок. Крім того, кінцеві набувачі, із власності яких витребовуються земельні ділянки, також не позбавлені можливості відновити їхні права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до осіб, в яких вони придбали ці ділянки, про відшкодування збитків. 64. У суді першої інстанції до ухвалення рішення у справі ТзОВ "Забудова-Д" подало заперечення, в яких, зокрема, заявило про застосування позовної давності (т. 3, а. с. 1-5). Тоді як відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про застосування позовної давності у суді першої інстанції до винесення ним рішення не заявляли ні у запереченнях на позов (т. 2, а. с. 50-59, 60-66), мотивованих добросовісністю набуття відповідних земельних ділянок і законністю їхнього відчуження Ірпінською міською радою саме як ділянок для житлової та громадської забудови, ні під час судових засідань 11 та 25 листопада 2015 року (т. 2, а. с. 212-213; т. 3, а. с. 24-27), 4 червня та 2 листопада 2015 року (т. 1, а. с. 204-205, т. 2, а. с. 143-144), в яких брали участь представники зазначених відповідачів. 65. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). 66. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.Успорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи теж заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16). 67. Отже, дійшовши висновку про наявність підстав для витребування спірних земельних ділянок у добросовісних кінцевих набувачів, необхідно дослідити питання перебігу позовної давності за вимогою про витребування таких ділянок від ТзОВ "Забудова-Д", оскільки воно заявило про застосування позовної давності у суді першої інстанції. Проте останній, вважаючи позов необґрунтованим у цілому, висновків щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності не робив, момент, з якого стало чи мало стати відомо про порушення права позивача, не встановлював. Факти, необхідні для вирішення питання про застосування позовної давності до вимоги про витребування спірних земельних ділянок у ТзОВ "Забудова-Д", відсутні і в рішеннях судів апеляційної та касаційної інстанцій з огляду на їхні висновки про відмову у позові. 68. Враховуючи наведені вище помилки, допущені судами у справі N 367/2022/15-ц щодо застосування норм матеріального права, відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати фактита досліджувати докази, Велика Палата Верховного Суду не може перевірити доводи ТзОВ "Забудова-Д" щодо застосування позовної давності, а тому й ухвалити законне та обґрунтоване нове судове рішення у частині вимоги витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння TзOB "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202 і земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203. (1.5) Щодо визнання недійсними державних актів і свідоцтв про право власності 69. Позивач також заявляв вимоги про визнання недійсними державного акта серії ЯМ N 415252, виданого на ім'я ОСОБА_20, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2, державного акта серії ЯМ N 720185, виданого на ім'я ОСОБА_10, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_21, державних актів серії ЯМ N 942928, серії ЯМ N 942926 і серії ЯМ N 942927, виданих на ім'я ОСОБА_1, і про визнання недійсними свідоцтв про право власності N 26523045 та N 26523999, виданих на ім'я TзOB "ОМ-АРТ". 70. Суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність всіх заявлених у цій справі вимог. Залишаючи його рішення без змін, суд апеляційної інстанції вказав, що згідно з рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року у справі N 1013/4597/2012 уже визнані недійсними державні акти серії ЯМ N 720185 та серії ЯМ N 415252, видані на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_20 (які позивач також просив визнати недійсними у справі N 367/2022/15-ц), а також визнані недійсними державні акти, видані на ім'я фізичних осіб, які відчужили належні їм земельні ділянки на користь ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1. Окрім того, апеляційний суд дійшов висновку, що визнання недійсними державних актів та свідоцтв про право власності, виданих на підставі наступних після отримання набувачами земельних ділянок договорів купівлі-продажу земельних ділянок, не є належним способом захисту прав позивача. Вказані висновки суд касаційної інстанції не спростував. 71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. пункт 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16). 72. З огляду на вказане, оскільки у справі N 1013/4597/2012 були скасовані первинні підстави вибуття спірних земельних ділянок із володіння територіальної громади м. Ірпеня, а для вирішення питання про задоволення вимоги про їх витребування не є ефективним способом захисту права власника оспорювання державних актів і свідоцтв, що посвідчують відповідне право, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли по суті правильних висновків про те, що не можуть бути задоволені вимоги про визнання недійсними свідоцтв про право власності та державних актів. (1.6) Щодо скасування рішень про державну реєстрацію прав 73. Позивач просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав: 73.1. N 15964504 від 22 вересня 2014 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159. 73.2. N 21754868 від 2 червня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0150. 73.3. N 21754911 від 2 червня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000: 01:047:0151. 73.4. N 21712411 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01: 047: 0197. 73.5. N 21712152 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01: 047:0202. 73.6. N 21712277 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203. 73.7. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що оскільки рішення про державну реєстрацію прав, які позивач просить скасувати, приймали приватні нотаріуси на підставі посвідчених ними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та на виконання вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а ці договори суд не визнав недійсними, немає підстав для скасування вищевказаних рішень про державну реєстрацію прав. 74. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі N 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача. 75. Так, однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (див. пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16). 76. З огляду на наведене, враховуючи те, що позивач заявив вимоги про витребування із незаконного володіння ОСОБА_3 земельної ділянки з кадастровими номером 3210900000:01:047:0159, із незаконного володіння ОСОБА_2 - земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183, із незаконного володіння ТзОВ "Забудова-Д" - земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли по суті правильних висновків про те, що не може бути задоволена вимога про скасування рішень про державну реєстрацію прав. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд (2.1) Щодо суті заяви про перегляд 77. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3603 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд, за наслідками її розгляду більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про часткове задоволення заяви. 78. Відповідно до частини першої статті 3604 ЦПК України у вказаній редакції Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього кодексу. 79. За наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України, суд має право у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, скасувати судове рішення (судові рішення) й ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення (підпункт "а" пункту 2 частини першої статі 3604 ЦПК України). 80. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до 15 грудня 2017 року. 81. Відсутність у Верховного Суду України можливості встановлювати обставини справи, збирати та перевіряти докази і надавати їм оцінку при розгляді заяв про перегляд за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та допущені судами порушення, які не дозволили ухвалити нове рішення у справі, мало наслідком скасування судових рішень та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., зокрема, постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 442/8157/15-ц, від 31 травня 2017 року у справі N 638/6982/15-ц, від 16 серпня 2017 року у справі N 6-2667цс16). Крім того, Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду заяв про перегляд також скасовувала судові рішення та передавала справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., наприклад, постанови від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі N 367/2271/15-ц). 82. Враховуючи те, що підстави, передбачені пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у зазначеній редакції, підтвердилися, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява про перегляд є частково обґрунтованою. Тому з огляду на відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати факти та досліджувати докази, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року слід: скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про витребування спірних земельних ділянок від ТзОВ "Забудова-Д", а справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про застосування позовної давності до зазначеної вимоги; скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про витребування земельних ділянок; у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову; залишити в силі в іншій частині. (3) Висновки щодо застосування норм права 83. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України). 84. На підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. З огляду на наведене, керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII, пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. 2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року: 2.1. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про витребування земельних ділянок; у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову: витребувати у ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1; адреса: АДРЕСА_6) на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області (ідентифікаційний код юридичної особи 33800777, адреса: вул. Шевченка, 2-А, м. Ірпінь, Київська обл.) земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер 3210900000:01:047:0159, площею 0,1 га; витребувати у ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2; адреса: АДРЕСА_7) на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області (ідентифікаційний код юридичної особи 33800777, адреса: вул. Шевченка, 2-А, м. Ірпінь, Київська обл.) земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 3210900000:01:047:0183, площею 0,1 га. 2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д" про витребування на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області із незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д" земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203; справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 2.3. Залишити в силі в іншій частині. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Ж.М. Єленіна Л.І. Рогач О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

Взыскатель долга отозвал из исполнительной службы свой исполнительный лист, т.е. не стал продолжать судится о том, что он его подал в ДВС за границами 3-х летнего срока. И тут возникло несколько вопросов: 1. Что делать с судебным процессом (жалоба на действия исполнителя), который ещё продолжается? 2. Почему ДВС в своем постановлении о возврате ИЛ не закрыла ИП, а лишь вернула взыскателю ИЛ (в т.ч. авансовый взнос !!! ) и сняла аресты? 3. Почему ДВС приняла постановление о взыскании с должника исполнительного сбора, а не с взыскателя, который забрал ИЛ? 4. ДВС в постанове указала взыскателю, что тот может переподать исполнительный лист снова до 2021 года. Это каким образом? Что так можно? Прошу помочь с ответами на вопросы или прокомментировать. В чем подвох возврата ИЛ? К чему готовиться?

У державній виконавчій службі знаходиться виконавче провадження щодо стягнення з Приватбанку на мою користь грошових коштів (кошти не стягненні, ДВС «не поспішає»). Кілька днів тому мені зателефонували від імені помічника адвоката (не впевнений, чи доцільльно за цих обставин вказувати його прізвище) і запропонували скористатися послугами приватного виконавця, підписавши договір (в додатку, персональні дані адвоката «скриті» мною). Договір цікавий: йдеться про надання правових послуг адвокатом, який не є приватним виконавцем, згідно Єдиного реєстру приватних виконавців України (перевірив особисто) стягнення коштів має відбутися через рахунки з обліку депозитних сум Державної виконавчої служби в Державній казначейській службі України (п. 1.5) послуги предбачують часткове стягнення коштів (п. 4.2) послуги вважаються виконаними в незалежності від того хто здійснив фактичне (сплата коштів) виконання рішення суду Приватбанк чи третя особа (п. 4.5, 4.6). Також цікава думка юристів щодо самої можлисті стягнення коштів приватними виконавцями з Приватбанку, зважаючи на п. 2 ст. 5 Закону України: «Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, крім рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету» Договір.pdf