Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня2021 року м. Київ Справа № 904/5726/19 Провадження № 12-95гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П. та представників: Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» - Мирошніченко І. В., Терентьєвої Олени Юріївни - Павлової Ю. М. розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи Терентьєвої Олени Юріївни на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року (судді Березкіна О. В., Антонік С. Г., Широбокова Л. П.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») до фізичної особи - підприємця (далі - ФОП ) Терентьєвої О. Ю. про стягнення заборгованості за договором. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У грудні 2019 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ФОП Терентьєвої О. Ю. про стягнення 2 426 526,05 грн заборгованості за договором фінансового лізингу, з яких: - 96 462,75 грн заборгованості за лізинговими платежами (під час дії договору за період з листопада 2015 року по січень 2016 року); - 1 816 533,46 грн заборгованості за фактичне використання об`єкта лізингу (після відмови від договору, за період з лютого 2016 року по жовтень 2019 року); - 11 344,72 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами; - 110 515,56 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу; - 44 056,41 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами; - 336 696,29 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за фактичне використання об`єкта лізингу; - 4 612,21 грн - сума нарахованої пені в розмірі 10 % від простроченої заборгованості; - 2 104,65 грн - сума несплачених штрафів за направлення повідомлень-нагадувань; - 4 200,00 грн - сума інших витрат за договором про фінансовий лізинг. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачкою умов договору про фінансовий лізинг від 16 жовтня 2014 року № 00010485 у частині оплати лізингових платежів, що призвело до виникнення заборгованості. Позивач зазначав, що договір фінансового лізингу є розірваним на підставі односторонньої відмови лізингодавця, однак об`єкт лізингу відповідачка не повернула, у зв`язку із чим просить стягнути з останнього заборгованість з лізингових платежів, а також платежів за фактичне користування об`єктом лізингу після припинення дії договору. 1.3. Терентьєва О. Ю. в письмових поясненнях проти задоволення позову заперечувала з тих підстав, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідачці і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати, а тому за наявності факту розірвання договору про фінансовий лізинг № 00010485 у позивача відсутнє право вимагати від відповідачки оплати об`єкта лізингу, а отже, позовні вимоги в частині стягнення з відповідачки заборгованості за лізинговими платежами та за користуванням об`єктом лізингу після звернення позивача про вилучення цього об`єкта в примусовому порядку задоволенню не підлягають. Також відповідачка подала до суду заяву про застосування позовної давності. 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Рішенням від 14 травня 2020 року Господарський суд Дніпропетровської області в позові відмовив. 2.2. Суд першої інстанції з урахуванням правової позиції, викладеної в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц, зазначив, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати. Тож оскільки договір фінансового лізингу було розірвано в односторонньому порядку, то в лізингодавця відсутнє право вимагати від лізингоодержувача оплати об`єкта лізингу, а отже, позовні вимоги в частині стягнення з відповідачки заборгованості за лізинговими платежами задоволенню не підлягають. 2.3. Також суд був позбавлений можливості встановити власника об`єкта лізингу та визначити, у чиєму користуванні він перебував після розірвання договору, тому позовні вимоги щодо стягнення з відповідачки на користь позивача плати за фактичний час користування об`єктом лізингу задоволенню не підлягають; відповідно не підлягають задоволенню вимоги по стягнення штрафів, пені, 3% річних, інфляційних витрат. 2.4. Суд також указав про пропуск позовної давності позивачем, про застосування наслідків якого заявила відповідачка, проте, позаяк позов визнано необґрунтованим, підставою для відмови в позові є саме відсутність правових підстав для його задоволення, а не позовна давність. 2.5. Постановою від 12 серпня 2020 року Центральний апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги задовольнив частково, стягнув з відповідачки на користь позивача: - 96 462,75 грн заборгованості за лізинговими платежами (під час дії договору, за період з листопада 2015 року по січень 2016 року); - 1 816 533,46 грн заборгованості за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу (після відмови від договору за період з лютого 2016 року по жовтень 2019 року); - 11 344,72 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами; - 110 515,56 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу; - 44 056,41 грн інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами; - 336 696,29 грн інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу; - 4 612,21 грн пені в розмірі 10 % від простроченої заборгованості. В іншій частині позову (несплачені штрафи за направлення повідомлень-нагадувань та інші витрати за договором) відмовив. 2.6. Мотивував постанову тим, що невиплачені до моменту розірвання договору лізингоодержувачем платежі мають бути ним сплачені і після розірвання договору лізингу; пунктом 6.18 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу (далі - Загальні умови) сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу, а відповідний обов`язок зі сплати зазначеної плати випливає із Загальних умов, які визначають право особи, якій не повернуто річ після розірвання договору, вимагати від особи, яка безпідставно користується цією річчю, відшкодування плати за весь час користування цією річчю, що є способом захисту майнових прав власника. Відповідно сума за фактичне користування об`єктом лізингу після розірвання договору нарахована позивачем також обґрунтовано і на зазначені суми позивач мав право нарахувати три відсотки річних, інфляційні втрати та пеню, визначену умовами договору. 2.7. Разом з тим штрафні санкції за направлення вимоги щодо сплати заборгованості нормами цивільного та господарського законодавства не передбачені; окрім того, позивач не надав доказів понесення ним інших витрат за договором у сумі 4200 грн, а тому в цій частині вимоги позивача також задоволенню не підлягають. 2.8. Щодо заяви про позовну давність суд апеляційної інстанції врахував, що в червні 2016 року позивач звертався до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу з аналогічним позовом, який був прийнятий судом до розгляду і провадження за яким тривало понад три роки, однак постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 7 серпня 2019 року у справі № 212/3182/16-ц провадження було закрито у зв`язку з тим, що спір у справі підлягає розгляду в порядку іншого (господарського) судочинства, а відтак суд дійшов висновку про поважність причин пропуску позивачем позовної давності та необхідність захисту його порушеного права. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду 3.1. У вересні 2020 року Терентьєва О. Ю. подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року в цій справі скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 3.2. Скаржниця посилалася як на підстави касаційного оскарження на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних відносинах, а саме статті 653, частини шостої статті 762, частини другої статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо можливості нарахування плати за фактичне користування об`єктом лізингу після припинення договору. 3.3. Касаційна скарга мотивована порушенням судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Зокрема, скаржниця посилалась на те, що суд апеляційної інстанції порушив статті 74, 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) щодо дослідження доказів як окремо, так і в сукупності, оцінюючи їх вірогідність, адже позивач не надав доказів того, що наданий в лізинг автотранспортний засіб із часу розірвання договору перебував у користуванні відповідачки та/або в чиєму користуванні перебував транспортний засіб, тобто неповно дослідив обставини справи. Не дослідив суд апеляційної інстанції і докази щодо примусового виконання вчиненого виконавчого напису про повернення лізингоодержувачем об`єкта фінансового лізингу. Також суд не дослідив різницю між сумою заборгованості, визначеної позивачем у претензії від 18 січня 2016 року, та сумою, яку фактично просить стягнути позивач, а також не дослідив позовні вимоги, які були заявлені позивачем у межах цивільної справи № 212/3182/16-ц. Заявниця наголошувала, що позовні вимоги, заявлені в межахцивільної справи № 212/3182/16-ц, є відмінними від вимог, заявлених позивачем у цій справі, а відтак відсутні підстави для визнання причин пропуску позовної давності поважними. 3.4. Також, на думку Терентьєвої О. Ю. , суд апеляційної інстанції помилково застосував висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, а саме щодо позовної давності, що, на її думку, є підставою для відступу від вказаної позиції. 3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Терентьєвої О. Ю. на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 22 грудня 2020 року справу № 904/5726/19 передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 3.6. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що в цій справі суди попередніх інстанцій виходили із встановлених обставин справи про те, що укладений сторонами договір про фінансовий лізинг був розірваний, а також з того, що в пункті 6.18 Загальних умов сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу. 3.7. При цьому за результатами розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій дійшли різних правових висновків щодо обґрунтованості позовних вимог, у тому числі щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за фактичне користування об`єктом лізингу після припинення договору лізингу, посилаючись на різні за змістом правові висновки, викладені Касаційним цивільним та Касаційним господарським судами у складі Верховного Суду щодо застосування норм права в подібних правовідносинах. 3.8. Так, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, посилався на правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц, у якій суди дійшли висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» заборгованості зі сплати лізингових платежів, а також трьох процентів річних, процентів за користування чужими грошовими коштами, пені та інфляційних втрат, які є похідними від основного зобов`язання, оскільки така заборгованість нарахована після розірвання договору. Суд касаційної інстанції з посиланням на статті 655, 692 ЦК України зазначив, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати; тобто в разі розірвання договору лізингу невнесена лізингоодержувачем у складі лізингових платежів покупна вартість об`єкту лізингу не підлягає стягненню з лізингоодержувача в зв`язку з припиненням зустрічного зобов`язання лізингодавця з передання в майбутньому об`єкта лізингу у власність. 3.9. Разом з тим у постановах від 3 липня 2018 року у справі № 904/6270/16, від 13 травня 2019 року у справі № 924/569/18, від 17 травня 2019 року у справі № 924/570/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходячи з аналогічних положень пункту 6.18 Загальних умов, за аналогічного матеріально-правового регулювання спірних правовідносин погодився з висновками суду про те, що відповідно до пункту 6.18 Умов лізингу сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 Умов лізингу лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу. Отже, сторони договору лізингу погодили його умови щодо розміру плати за користування об`єктом лізингу після розірвання договору, а відповідний обов`язок зі сплати випливає із загальних умов, які визначають право особи, якій не повернуто річ після розірвання договору, вимагати від особи, яка безпідставно користується цією річчю, відшкодування плати за весь час користування цією річчю, що є способом захисту майнових прав власника. 3.10. Таким чином, на думку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, з метою забезпечення однакового застосування норм права в подібних правовідносинах, які підлягають застосуванню, виникла необхідність передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні, а саме в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц. 3.11. Ухвалою від 20 січня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 904/5726/19 та призначила її в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. ТОВ «Порше Лізинг Україна» проти задоволення касаційної скарги заперечує, вважає, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Звертає увагу, що в цій справі позов подано у зв`язку з невиконанням відповідачкою умов договору фінансового лізингу, що полягали в несплаті лізингових платежів та неповерненням об`єкта лізингу після розірвання договору з ініціативи лізингодавця, у зв`язку із чим предметом позову в цій справі є вимоги про стягнення заборгованості за лізинговими платежами за період до розірвання договору, платежами за фактичне використання об`єкта лізингу після його розірвання, розмір яких погоджено в пункті 6.18 Загальних умов, а також інших сум, нарахованих у зв`язку з простроченням виконання грошових зобов`язань та пені, передбаченої договором. 4.2. При цьому позивач зазначає, що позовні вимоги в цій справі дійсно не є тотожними тим, що були заявлені в межах цивільної справи № 212/3182/16-ц, оскільки позов у справі № 212/3182/16-ц був заявлений у червні 2016 року, тоді як у справі, що розглядається, заборгованість розрахована станом на 29 листопада 2019 року, а враховуючи, що транспортний засіб - об`єкт лізингу відповідачка не повернула, заборгованість збільшилась у частині платежів за фактичне використання об`єкта лізингу та інших сум, нарахованих у зв`язку з простроченням виконання грошових зобов`язань, що відповідає положенням частини другої статті 625 ЦК України. 4.3. Також позивач указує на те, що перебування справи в провадженні іншого судового органу протягом більше ніж трьох років є поважною причиною для захисту прав позивача, що узгоджується з висновками Касаційного Господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними в постанові від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18. 4.4. Позивач надав також додаткові пояснення та просить стягнути з Терентьєвої О. Ю. 10 800 грн витрат на правничу допомогу, понесених при розгляді справи в суді касаційної інстанції. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. 16 квітня 2014 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» (лізингодавець) та ФОП Терентьєва О. Ю. (лізингоодержувач) уклали договір про фінансовий лізинг № 00010485, об`єктом якого є транспортний засіб VW Touareg NF 3/0 I V6 TDI, рік випуску - 2014. Умовами лізингу погоджено вартість об`єкта, авансовий платіж, обсяг фінансування, залишкова вартість і процентна ставка та визначено, що всі платежі повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів у дол. США, відповідно до пунктів 6.3 та 6.4. Загальних умов. 5.2. Згідно з пунктом 3.1. Загальних умов предметом лізингу за цим контрактом є транспортний засіб, зазначений у контракті (надалі - об`єкт лізингу). Об`єкт лізингу був обраний відповідно до специфікації лізингоодержувачем та в повній мірі відповідає вимогам лізингоодержувача. Лізингоодержувач на власний розсуд здійснив вибір дилера-продавця, у якого ТОВ «Порше Лізинг Україна» придбало об`єкт лізингу. ТОВ «Порше Лізинг Україна» придбаває об`єкт лізингу (отримує право власності на об`єкт лізингу) та передає лізингоодержувачу об`єкт лізингу на умовах фінансового лізингу згідно з положеннями застосованого українського законодавства та його контракту (пункт 3.2.). 5.3. За пунктом 3.4. Загальних умов після завершення строку лізингу за контрактом лізингоодержувач придбаває об`єкт лізингу в ТОВ «Порше Лізинг Україна» за купівельною ціною, що буде визначена ТОВ «Порше Лізинг Україна» з урахуванням виконання лізингоодержувачем своїх зобов`язань щодо сплати лізингових платежів та інших платежів, які підлягають здійсненню за цим контрактом. За умови повної сплати лізингоодержувачем всіх платежів за контрактом, а також виходячи з припущення, що відповідне законодавство України, що регулює відносини сторін за контрактом, не зазнає змін, після остаточного погашення лізингоодержувачем усіх належних до сплати платежів за контрактом, купівельна ціна об`єкта лізингу буде вважатися належним чином сплаченою лізингоодержувачем. У разі неповної сплати лізингоодержувачем будь-яких платежів за контрактом розмір купівельної ціни буде визначений відповідним чином. 5.4. Пунктом 6.5. Загальних умов встановлено, що лізингові платежі перераховуються лізингоодержувачем на рахунок, зазначений ТОВ «Порше Лізинг Україна» у Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування), не пізніше дати, вказаної в Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування). Лізингові платежі в будь-якому разі не підлягають поверненню лізингоодержувачу, за винятком випадків, визначених контрактом. 5.5. У пункті 6.18 Загальних умов сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу. 5.6. Якщо лізингоодержувач повністю або частково не здійснить оплату 1 (одного) лізингового платежу, при цьому якщо прострочення лізингового платежу триває більш ніж 30 днів (відповідно до Закону України «Про фінансовий лізинг»), ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право розірвати контракт/відмовитися від контракту і витребувати об`єкт лізингу від лізингоодержувача, у тому числі в примусовому порядку згідно з виконавчим написом нотаріуса (пункт 8.3.2. Загальних умов). 5.7. Частина 12 Загальних умов «Строк та закінчення лізингу/розірвання контракту» визначає, що: строк лізингу за цим контрактом визначається в договорі про фінансовий лізинг та Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування) (пункт 12.1); контракт набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань (пункт 12.3); 5.8. ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право в односторонньому порядку розірвати цей контракт/відмовитися від контракту, а також серед іншого право на повернення об`єкта лізингу у випадку, якщо лізингоодержувач не сплатив 1 (один) наступний лізинговий платіж у повному обсязі або частково і строк невиконання зобов`язання сплати перевищує 30 календарних днів (пункт 12.6.1); 5.9. День, що вважатиметься датою розірвання/відмови від контракту визначається ТОВ «Порше Лізинг Україна» у відповідному повідомленні/вимозі. ТОВ «Порше Лізинг Україна» надсилає лізингоодержувачу письмове повідомлення/вимогу про розірвання/відмову від контракту та, за можливості, зв`язується з ним доступними телефону засобами зв`язку для повідомлення про розірвання/відмову від контракту. Таке повідомлення/вимога надсилається ТОВ «Порше Лізинг Україна» на адресу за зареєстрованим місцезнаходженням лізингоодержувача. У випадку неотримання такого повідомлення з будь-яких причин лізингоодержувач вважається повідомленим на 10-й календарний день з дня відправлення такого повідомлення, що підтверджується документами з відміткою ДП «Укрпошта» про прийняття повідомлення для відправки. Негайно після розірвання/відмови від контракту ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право скористатися всіма отриманими гарантіями для одержання повної суми всіх непогашених лізингових платежів та інших платежів, незалежно від дати їхнього здійснення (пункт 12.7); 5.10. У разі дострокового закінчення строку лізингу/розірвання контракту відповідно до пункту 12 контракту, відмови лізингоодержувача придбати об`єкт лізингу, як передбачено пунктом 4.2, а також якщо ТОВ «Порше Лізинг Україна» вимагає повернення об`єкта лізингу відповідно до інших положень контракту, лізингоодержувач зобов`язаний повернути об`єкт лізингу за свій власний рахунок у відповідному робочому та технічному стані за адресою місцезнаходження ТОВ «Порше Лізинг Україна», якщо інша адреса не вказана цим товариством, впродовж 10 робочих днів від дати одержання відповідного запиту. У цей же строк лізингоодержувач сплачує ТОВ «Порше Лізинг Україна» будь-яку різницю між вартістю об`єкта лізингу та лізинговими платежами, що залишились несплаченими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів, а також іншими платежами, що залишились несплаченими лізингоодержувачем відповідно до контракту. Сторони погодили, що вказана різниця є упущеною вигодою ТОВ «Порше Лізинг Україна» та має бути відшкодована лізингодавцю лізингоодержувачем відповідно до умов контракту та чинного законодавства. Зобов`язання щодо сплати такої різниці залишається чинним до моменту виконання лізингоодержувачем, у тому числі після закінчення строку лізингу/розірвання контракту (пункт 12.9); 5.11. У випадках, передбачених пунктами 12.6 та 12.12, контракт вважається припиненим на 10-й (десятий) робочий день з дня надіслання письмового повідомлення стороною на адресу іншої сторони (пункт 12.13). 5.12. Пунктом 13.1 Загальних умов визначено, що лізингоодержувач зобов`язаний у строки, встановлені ТОВ «Порше Лізинг Україна», повернути об`єкт лізингу товариству у всіх випадках дострокового закінчення строку договору лізингу, розірвання контракту, крім випадку, коли лізингоодержувач набуває право власності на об`єкт лізингу відповідно до умов договору. Якщо лізингоодержувач відмовляється від повернення або затримує повернення об`єкта лізингу, ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право вилучити (повернути) об`єкт лізингу без попередньої згоди лізингоодержувача у визначеному законодавством України порядку, у тому числі в примусовому порядку, відповідно до виконавчого напису нотаріуса (пункт 13.6. Загальних умов). 5.13. Суди встановили, що на виконання умов договору та Загальних умов транспортний засіб - об`єкт лізингу передано Терентьєвій О. Ю. за актом приймання-передачі від 24 жовтня 2014 року. 5.14. Відповідно до Графіка платежів перший лізинговий платіж підлягав сплаті 16 жовтня 2014 року, а останній - 15 жовтня 2019 року, проте в порушення умов договору та Графіку платежів відповідач не сплатив рахунки з листопада 2015 року по січень 2016 року. 5.15. 18 січня 2016 року позивач направив на адресу відповідача третю вимогу про сплату заборгованості за договором фінансового лізингу, що складала 98 567,40 грн, у тому числі 96 462,75 грн несплачених лізингових платежів та 2 104,65 грн штрафних санкцій, а також повідомив, що відмовляється від договору та вимагав упродовж 10 робочих днів з дня доставки цього повідомлення на адресу місця знаходження відповідача повернути об`єкт лізингу. 5.16. 10 березня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Семенова Г. В. вчинила виконавчий напис № 335 про повернення лізінгоодержувачем Терентьєвою О. Ю. на користь лізингодавця ТОВ «Порше Лізинг Україна» об`єкта фінансового лізингу - транспортного засобу, що був переданий у користування на підставі договору фінансового лізингу від 16 жовтня 2014 року. 5.17. 25 березня 2016 року старший державний виконавець відділу ДВС Літинського районного управління юстиції виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 50610673 про примусове виконання виконавчого напису № 335, виданого 10 березня 2016 року. 5.18. Однак, як зазначає позивач, об`єкт лізингу фактично повернуто не було, а постановою старшого державного виконавця відділу ДВС Літинського районного управління юстиції від 6 квітня 2016 року транспортний засіб оголошено в розшук. 5.19. У зв`язку з невиконанням відповідачкою умов договору та неповерненням об`єкта лізингу в червні 2016 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовом до Терентьєвої Олени Юріївни про стягнення заборгованості та збитків відповідно до договору про фінансовий лізинг. 5.20. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2018 року в задоволенні первісних позовних вимог відмовлено. Постановою від 27 листопада 2018 року Дніпровський апеляційний суд рішення суду першої інстанції залишив без змін. 5.21. Постановою від 7 серпня 2019 року у справі № 212/3182/16-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду судові рішення в зазначеній справі скасував, провадження у справі закрив, роз`яснив сторонам, що, ураховуючи суб`єктний склад правовідносин, з яких виник спір, цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. 6.3. За пунктом 1 частини першої статі 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. 6.4. До предмета доказування належить сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, з якими закон пов`язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. 6.5. Згідно із частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. 6.6. Таким чином, у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини. 6.7. Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права в зобов`язальних правовідносинах, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов`язку та зміст цього обов`язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини. 6.8. У свою чергу процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача як кредитора у зобов`язанні. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає боржник, зокрема, щодо вчинення боржником дій, які мають наслідком припинення зобов`язання, у випадку, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов`язками. 6.9. За правилами статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. 6.10. Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. 6.11. За частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 цього Кодексу). 6.12. Невиконання зобов`язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), є порушенням зобов`язання (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 цього Кодексу). 6.13. Відповідно до частин першої та третьої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. 6.14. Як уже зазначалось, суди попередніх інстанцій з`ясували, що правовідносини сторін у цій справі виникли з договору фінансового лізингу. 6.15. Частиною першою статті 292 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів. 6.16. За приписами частин другої та третьої статі 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 ЦК України та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом. 6.17. Відповідно до частини першої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). 6.18. Аналогічне визначення договору лізингу міститься у статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг». За статтею 4 цього Закону лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця. 6.19. За частинами другою, третьою статті 10 Закону України «Про фінансовий лізинг» обов`язками лізингодавця є: у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору; попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров`я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним; відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов`язання щодо утримання предмета лізингу; відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором; прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу. Лізингодавець може мати інші права та обов`язки відповідно до умов договору лізингу, цього Закону та інших нормативно-правових актів. 6.20. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів (частина друга статті 7 Закону України «Про фінансовий лізинг»). 6.21. Пунктами 3, 7 частини другої статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингоодержувач зобов`язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі; у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу, лізингоодержувач зобов`язаний повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором. 6.22. З моменту передачі предмета лізингу у володіння лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу переходить до лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 13 Закону України «Про фінансовий лізинг»). 6.23. Згідно зі статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу. 6.24. Належне виконання лізингоодержувачем обов`язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна. 6.25. Таким чином, на правовідносини, що складаються між сторонами договору лізингу щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність лізингоодержувача, поширюються загальні положення про купівлю-продаж. 6.26. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Оскільки в силу особливостей регулювання правовідносин лізингу договором та законом право власності на передане в лізинг майно залишається за лізингодавцем, то наслідком припинення договору лізингу внаслідок відмови лізингодавця за приписами частини другої статті 7 Закону України «Про фінансовий лізинг» є відсутність у ТОВ «Порше Лізинг Україна» обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідачці і, відповідно, відсутність права вимагати оплати вартості предмета лізингу. 6.27. У справі, що розглядається, лізингоодержувач не виконував зобов`язань з оплати лізингових платежів належним чином, що призвело до виникнення заборгованості за договором, у зв`язку із чим позивач скористався своїм правом на відмову від договору та просив погасити заборгованість за договором і повернути предмет лізингу відповідно до умов договору та чинного законодавства. 6.28. Лізингодавець не може вимагати і повернення об`єкта лізингу, і відшкодування вартості об`єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) водночас, тому для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів. 6.29. Суди з`ясували, що позивач до моменту розірвання договору виставив до оплати рахунки-фактури: від 2 листопада 2015 року на загальну суму 38432,69 грн, з яких 18820,00 грн - відшкодування частини вартості об`єкта лізингу та 19612,58 грн проценти та комісії; від 4 грудня 2015 року на загальну суму 38499,50 грн, з яких 19017,63 грн - відшкодування частини вартості об`єкта лізингу та 19481,87 грн - проценти та комісії; від 6 січня 2016 року на загальну суму 39752,19 грн з яких 19808,26грн - відшкодування частини вартості об`єкта лізингу та 19943,93 грн - проценти та комісії. 6.30. За частиною другою статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу. 6.31. Ураховуючи структуру та зміст лізингових платежів, ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу, і з моменту розірвання договору лізингу зобов`язання лізингодавця щодо передачі об`єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно в лізингоодержувача припинилось зобов`язання щодо відшкодування вартості цього об`єкта. 6.32. Водночас у Загальних умовах сторони врегулювали свої відносини таким чином, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу (пункт 6.18 Загальних умов). 6.33. Суд апеляційної інстанції з`ясував, що за умовами договору лізингу до структури лізингових платежів входили відшкодування частини вартості об`єкта лізингу, проценти та комісії; про наявність у складі структури лізингових платежів такої складової, як плата за фактичне користування предметом лізингу, не йдеться в досліджених судом доказах. 6.34. Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). 6.35. За своєю правовою природою відносини лізингу передбачають право лізингоодержувача користуватися предметом лізингу, тобто містять елементи договору оренди (найму), у яких користування предметом оренди є платним, тож узгоджене сторонами регулювання не суперечить змісту лізингових відносин, за якими лізингоодержувачу майно надається у виключне користування на визначений термін,та положенням законодавства. 6.36. Ураховуючи викладене, вимоги про стягнення заборгованості за договором підлягають задоволенню в частині стягнення з відповідачки заборгованості за платою за користування об`єктом лізингу до припинення дії договору. Разом із цим відповідачка здійснила оплату за рахунком-фактурою від 2 листопада 2015 року на суму 20 221,63 грн, а відтак стягненню підлягає несплачена частина заборгованості за листопад 2015 року, заборгованість за грудень 2015 року та січень 2016 року в загальному розмірі 96 462,75 грн. 6.37. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). 6.38. З огляду на викладене, позовні вимоги в частині стягнення нарахованих на суму заборгованості інфляційних втрат та 3 % річних також підлягають задоволенню. 6.39. Відповідно до частин першої, третьої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. 6.40. Так, пунктом 8.2 Загальних умов сторони погодили нарахування пені у випадку прострочення сплати платежу лізингоодержувачем, яка стягнута судом апеляційної інстанції в повному обсязі. Матеріали справи не містять жодного наданого відповідачем контррозрахунку чи заперечень у періоді нарахування, розмір нарахованої до стягнення пені за весь час прострочення не перевищує 5 % від суми заборгованості, тобто не є несправедливим чи неспівмірним. Відтак висновки суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 4 612,21 грн доводами касаційної скарги не спростовані. 6.41. Щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу після його розірвання та нарахованих на ці платежі 3 % річних та інфляційних втрат Велика Палата Верховного Суду зважає на таке. 6.42. За частиною третьою статті 615 ЦК України внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов`язання або воно припиняється. 6.43. Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана з правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України. З припиненням договірних відносин у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ. Відповідні висновки є застосовними і до відносин лізингу у випадках дострокового припинення договору у зв`язку з порушеннями лізингоодержувача. 6.44. Отже, з моменту розірвання договору фінансового лізингу з ініціативи лізингодавця в лізингоодержувача припиняється обов`язок сплачувати лізингові платежі, натомість виникає обов`язок негайно повернути об`єкт лізингу у відповідному стані. 6.45. Доказів у підтвердження повернення об`єкта лізингу лізингодавцю відповідачка не надала. 6.46. Після припинення дії договору лізингу невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірні дії лізингоодержувача. Тому права та обов`язки лізингодавця та лізингоодержувача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням відповідно до умов договору та положень законодавства, які регламентують наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення предмета лізингу. 6.47. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів (частина друга статті 218 ГК України). 6.48. Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. 6.49. Зазначене вище кореспондує спеціальним положенням Закону України «Про фінансовий лізинг», за якими лізингодавцю надано право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом, вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу в передбачених законом та договором випадках; вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору. 6.50. Як уже зазначалося вище, у пункті 12.9 Загальних умов сторони погодили, що в разі дострокового закінчення строку лізингу/розірвання контракту відповідно до пункту 12 контракту, відмови лізингоодержувача придбати об`єкт лізингу, як передбачено пунктом 4.2, а також якщо ТОВ «Порше Лізинг Україна» вимагає повернення об`єкта лізингу відповідно до інших положень контракту, лізингоодержувач зобов`язаний повернути об`єкт лізингу за свій власний рахунок у відповідному робочому та технічному стані за адресою місцезнаходження ТОВ «Порше Лізинг Україна», якщо інша адреса не вказана цим товариством, упродовж 10 робочих днів від дати одержання відповідного запиту. У цей же строк лізингоодержувач сплачує ТОВ «Порше Лізинг Україна» будь-яку різницю між вартістю об`єкта лізингу та лізинговими платежами, що залишились несплаченими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів, а також іншими платежами, що залишились несплаченими лізингоодержувачем відповідно до контракту. Сторони погодили, що вказана різниця є упущеною вигодою ТОВ «Порше Лізинг Україна» та має бути відшкодована лізингодавцю лізингоодержувачем відповідно до умов контракту та чинного законодавства. Зобов`язання щодо сплати такої різниці залишається чинним до моменту виконання лізингоодержувачем, у тому числі після закінчення строку лізингу/розірвання контракту. 6.51. Якщо сума грошових коштів, що була фактично отримана лізингодавцем внаслідок продажу об`єкта лізингу (або у разі якщо об`єкт лізингу залишається у власності ТОВ «Порше Лізинг Україна» - ринкова вартість об`єкта лізингу, що визначається професійним оцінювачем майна відповідно до чинного законодавства) дорівнює або перевищує лізингові платежі, що залишилися нездійсненими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плану відшкодування), а також інші платежі, що залишилися несплаченими лізингоодержувачем відповідно до контракту, цей пункт 12.9 контракту не застосовується. 6.52. У цьому випадку лізингоодержувач не повернув об`єкт лізингу позивачу, лізингові платежі здійснив частково, а різниця між вартістю об`єкта лізингу та лізинговими платежами, що залишились несплаченими, становить 1 816 533,46 грн, які підлягають сплаті в порядку пункту 12.9 Загальних умов. 6.53. Також підлягають задоволенню позовні вимоги в частині стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на ці суми, оскільки приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що відповідає висновку, викладеному Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 16 травня 2018 року (провадження № 14-16цс18). Апеляційний суд перевірив правильність розрахунку, а заперечень чи контррозрахунку цих нарахувань відповідачка не надала. 6.54. У частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 162 ГПК України в чинній редакції передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. 6.55. Позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. 6.56. У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. 6.57. Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах. 6.58. Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. 6.59. Як убачається зі змісту позовних вимог, предметом позову є стягнення коштів з підстав порушення відповідачкою договірних зобов`язань щодо своєчасної та повної сплати платежів за договором під час його дії та застосування наслідків порушення обов`язку повернути предмет лізингу. 6.60. Ці обставини доведені позивачем належними, допустимими та достовірними доказами, які повно та всебічно дослідив суд апеляційної інстанції. Відповідачка, в свою чергу жодних доказів на доведення обставин належного виконання своїх обов`язків не подала. 6.61. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав на те, що в пункті 6.18 Загальних умов сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу, а цивільне законодавство презюмує свободу договору та обов`язковість виконання, зміст якого в силу статті 628 ЦК України становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 6.62. Разом з тим суд залишив поза увагою зміст договірних відносин сторін та, відповідно, правову природу таких платежів, при цьому дійшовши вірного висновку про стягнення нарахованих платежів. 7. Щодо відступу від правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду 7.1. Так, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, посилався на правовий висновок, викладений в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц, у якій суди дійшли висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» заборгованості зі сплати лізингових платежів, а також трьох процентів річних, процентів за користування чужими грошовими коштами, пені та інфляційних втрат, які є похідними від основного зобов`язання, оскільки така заборгованість нарахована після розірвання договору. Суд касаційної інстанції з посиланням на статті 655, 692 ЦК України зазначив, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати; тобто у разі розірвання договору лізингу невнесена лізингоодержувачем у складі лізингових платежів покупна вартість об`єкта лізингу не підлягає стягненню з лізингоодержувача у зв`язку з припиненням зустрічного зобов`язання лізингодавця з передання у майбутньому об`єкта лізингу у власність. 7.2. За змістом судових рішень, предметом позову у справі № 357/15432/15-ц була заявлена до стягнення сума неоплачених відповідачем лізингових платежів за договором лізингу, строк сплати яких настав після розірвання договору про фінансовий лізинг. 7.3. Разом з тим предметом розгляду в цій справі позивач визначив застосування наслідків порушення обов`язку сплачувати лізингові платежі та повернути лізингодавцю предмет лізингу в межах, тож обставини в цих справах не є подібними, а підстави для відступу від висновку від правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відсутні. 8. Щодо позовної давності 8.1. За положеннями статей 256, 257, 267 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки; позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 8.2. За змістом статті 267 ЦК України, сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. 8.3. Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. 8.4. До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження всіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. 8.5. Як убачається з матеріалів справи, ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу з відповідним позовом у червні 2016 року, тобто в межах строку позовної давності, а постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, якою провадження у справі було закрито та роз`яснено, що спір у цій справі підлягає розгляду господарським судом, винесена 7 серпня 2019 року, тобто більше ніж через три роки. 8.6. Водночас перебування справи в провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів у порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах. 8.7. Урахувавши вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов цілком обґрунтованого висновку про те, що строк для звернення до господарського суду із цим позовом позивачем пропущено з поважних причин. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 9.2. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 311 ГПК України). 9.3. З огляду на викладене постанову суду апеляційної інстанції слід змінити в мотивувальній частині з урахуванням висновків цієї постанови. В іншій частині постанова Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року підлягає залишенню без змін. Щодо судових витрат 9.4. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду за наслідками розгляду касаційної скарги про зміну мотивувальної частини судових рішень суду і залишення без змін результатів розгляду справи в частині задоволеної суми, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу фізичної особи - Терентьєвої Олени Юріївни задовольнити частково. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року у справі № 904/5726/19 змінити у мотивувальній частині, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. У решті постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Т.О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор`єва В. В. Пророк М. І. Гриців О. М. Ситнік В. І. Данішевська В. М. Сімоненко Ж. М. Єленіна І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98524308

Державний герб України ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/465/19 Справа № 175/1064/17 Головуючий у першій інстанції: Воздвиженський О.Л. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 жовтня 2019 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого Красвітної Т.П., суддів: Свистунової О.В., Єлізаренко І.А., при секретарі Догоновій О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу по апеляційній скарзі представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації, витребування транспортного засобу, реєстрації транспортного засобу, ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ТОВ Автокредит Плюс звернулось до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 10.04.2015 року, відповідно до умов Договору фінансового лізингу №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року, ОСОБА_4 отримала від ТОВ «Автокредит Плюс» у платне користування автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, легковий седан-В,колір сірий, реєстраційний номер НОМЕР_1 та зобов`язалась сплачувати щомісячні платежі, пов`язані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку №2 Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Проте, ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань за вказаним договором не виконала, у зв`язку з чим, станом на 09.03.2017 року заборгованість за фактичний строк користування предметом лізингу складає 198821,24 грн., а саме: заборгованість по залишку вартості предмету лізингу - 160947,35 грн., заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу - 26363,56 грн., заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу - 4184,67 грн., заборгованість за пенею 7325,66 грн. Зобов`язання за вказаним договором №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року забезпечено договором поруки №К200АЮ000652561 від 10.04.2015 року, укладеним з поручителем ОСОБА_3 , у розмірі 1000,00 грн. Крім того, як стало відомо позивачеві, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі довідки-рахунку перереєстрували транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, реєстраційний номер НОМЕР_2 , яким ОСОБА_5 від імені ТОВ Автокредит Плюс продав вказаний транспортний засіб ОСОБА_6 Вказану довідку-рахунок було завірено сервісним центром МВС України в Київській області. Перереєстрація спірного автомобіля за довідкою-рахунком є недійсною, у зв`язку з тим, що ОСОБА_5 не мав достатнього обсягу повноважень для відчуження автомобіля, адже останній не є та ніколи не був співробітником ТОВ Автокредит Плюс, а підпис у довіреності не співпадає з підписом голови правління ТОВ Автокредит Плюс. Недійсність довідки-рахунку тягне за собою недійсність будь-яких правочинів, що були укладені в часі після укладання недійсного правочину. Тому позивач, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року у розмірі 160947,35 грн.; стягнути солідарно з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, за Договором поруки №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року суму боргу у розмірі 1000,0 грн.; визнати недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року, видану від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення; визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 на ім`я ОСОБА_6 ; скасувати державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 від 17.06.2015 року, видане 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_6 ; скасувати державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 від 27.07.2016 року, видане на ім`я ОСОБА_1 ; витребувати у ОСОБА_1 транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та передати вказаний транспортний засіб представникам ТОВ «Автокредит Плюс»; зареєструвати транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 - за ТОВ «Автокредит Плюс» - надавши повноваження представникам ТОВ «Автокредит Плюс» в будь-якому сервісному центрі МВС України отримати (відновити) свідоцтво про реєстрацію автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005; судові витрати покласти на відповідачів (а.с. 4-8, 82-87 т.1). Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року у розмірі 160947,35 грн.; стягнуто солідарно з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, за Договором поруки №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року суму боргу у розмірі 1000,00 грн. Визнано недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року видану від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення; визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, №кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , д.н. НОМЕР_1 , оформлений довідкою-рахунком на ім`я ОСОБА_6 . Скасовано державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_8 та визнано недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 від 17.06.2015 року, видане сервісним центром МВС України в Київській області про реєстрацію вказаного транспортного засобу, видане 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_6 . Скасовано державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер: НОМЕР_9 та визнано недійсним Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 від 27.07.2016 року, видане сервісним центром МВС України в м. Києві про реєстрацію вказаного транспортного засобу, видане 27.07.2016 року на ім`я ОСОБА_1 . Вирішено також витребувати у ОСОБА_1 автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску 2005, реєстраційний номер НОМЕР_9 та передати транспортний засіб представникам ТОВ «Автокредит Плюс». Зареєструвати вказаний автомобіль за ТОВ «Автокредит Плюс» - надавши повноваження представникам ТОВ «Автокредит Плюс» в будь-якому сервісному центрі МВС України отримати (відновити) свідоцтво про реєстрацію автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, тип ТЗ: легковий седан-В, код кольору-колір: НОМЕР_10 , № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 . Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» сплачений позивачем при подачі позову судовий збір у сумі 2429,22 грн. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість заочного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового судового рішення, виходячи з наступного. Встановлено, що на підтвердження позовних вимог позивачем надано копію заяви ОСОБА_4 про приєднання до публічного договору №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року, відповідно до якої остання дає свою згоду на приєднання до публічного договору про надання фінансового лізингу на умовах, визначених публічним договором про надання фінансового лізингу, що розміщений на офіційному веб-сайті компанії www.planetavto.com. ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 12 т.1). Статтею 14 вказаної вище заяви від 10.04.2015 року визначено,що предметлізингу тайого вартість-автомобіль згідно Специфікації, викладеної вДодатку №1;строк лізингу: 60 місяців з моменту підписання Додатку №2 (Графік лізингових платежів). Пунктом 14.1.3 договору №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015року визначено щомісячні платежі та порядок їх сплати: щомісячно, згідно Графіку, та включають в себе: - платіж по відшкодуванню частини вартості предмету лізингу у розмірі згідно додатку №2 (Графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі; - відсотки за користування предметом лізингу в розмірі згідно додатку №2 (графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі; - комісію за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу у розмірі згідно додатку №2 (графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі. У пункті 14.1.4 вказаного вище договору визначено період сплати щомісячного платежу з 24 по 28 число кожного місяця. Пунктом 14.1.5 визначено транзитний рахунок: № НОМЕР_11 у ПАТ КБ ПриватБанк, для подальшого зарахування на рахунок ТОВ «Автокредит Плюс». За змістом п. 14.1.7 заяви від 10.04.2015 року, після прийняття лізингодавцем позитивного рішення про надання фінансового лізингу, лізингоодержувач вносить аванс у розмірі 76500,00 грн. на транзитний рахунок, вказаний в п. 14.1.5 Договору. Додатком №1 до вказаної вище заяви від 10.04.2015року погодженоСпецифікацію таакт приймання-передачівід 16.04.2015року,яким визначено,зокрема,предмет лізингу-автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску 2005, тип ТЗ: легковий седан-В, колір сірий, №кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер: НОМЕР_1 (а.с. 13 т.1). В додатку №2 до договору фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року викладено Графік сплати лізингових платежів (а.с. 14 т.1). Для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_4 за договором №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, між ТОВ Автокредит плюс та ОСОБА_3 був укладений договір поруки №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року (а.с.17 т.1). Згідно пункту 2 зазначеного вище договору поруки, ОСОБА_3 відповідає перед ТОВ Автокредит плюс за виконання обов`язків ОСОБА_4 за договором фінансового лізингу у розмірі 1000,00 грн. Станом на 09.03.2017 року, позивачем нарахована заборгованість, з посиланням на невиконанням ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань за вказаним договором, в розмірі 198821,24 грн., а саме заборгованість по залишку вартості предмету лізингу - 160947,35 грн., заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу - 26363,56 грн., заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу - 4184,67 грн., заборгованість за пенею 7325,66 грн. Відповідно до ч. 1 статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Частиною 2 ст. 806 ЦК України передбачено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, за своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору, відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року №6-1551цс16, яка в силу ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватись при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Виходячи з викладено, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; колегія приходить до висновку, що договір фінансового лізингу №К200А!0000652561 від 10.04.2015року укладений без дотримання письмової нотаріальної форми, тому є нікчемним, а тому в задоволенні позовних вимог ТОВ «Автокредит Плюс» про стягнення з ОСОБА_4 160947,35 грн. та з ОСОБА_3 1000,00 грн. заборгованості за ОСОБА_8 оговором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року необхідно відмовити. Необхідно зазначити, що матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження прийняття лізингодавцем позитивного рішення про надання ОСОБА_4 фінансового лізингу. У вказаній вище заяві про приєднання ОСОБА_4 до публічного договору взагалі не визначено вартість предмета лізингу - автомобіля, суму якої мав сплатити останній. У позовнійзаяві позивачвказував,що ОСОБА_5 на підставі підроблених документів від імені ТОВ Автокредит Плюс продав ОСОБА_6 транспортний засіб-автомобіль марки SKODA,модель:SUPERB,2005року випуску.Також позивачстверджує,що ОСОБА_5 не мав достатнього рівня повноважень для реєстрації спірного автомобіля та ніколи не отримував довіреності від ТОВ Автокредит Плюс на здійснення відповідних дій, що виключає можливість законної реєстрації права власності за ОСОБА_6 Однак, в матеріалах справи міститься копія довіреності №17 від 17.06.2015 року, виданої директором ТОВ «Автокредит Плюс» ОСОБА_9 на ім`я ОСОБА_10 , для отримання від імені ТОВ «Автокредит Плюс» цінностей - 1) документів про реєстрацію автомобіля SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, №кузова НОМЕР_6 ; 2) транзитні номери (а.с.25 т.1). Зі змісту зазначеної вище довіреності вбачається, що будь-якими повноваженнями щодо розпорядження автомобілем SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, від імені ТОВ «Автокредит Плюс» ОСОБА_10 наділений не був. Апеляційним судом ухвалою від 09 квітня 2019 року було витребувано у Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в м.Києві та Територіального сервісного центру №3245 Міністерства внутрішніх справ України у м.Вишгород Київської області оригінали письмових документів, на підставі яких 17.06.2015 року було здійснено перереєстрацію автомобіля Skoda Superb, номер кузова НОМЕР_7 (VIN НОМЕР_6 ), 2005 року випуску, колір сірий, з Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс на нового власника ОСОБА_6 ; у ТОВ Автокредит Плюс фінансові документи на підтвердження внесення ОСОБА_4 авансу на транзитний рахунок у розмірі, зазначеному у заяві від 10 квітня 2015 року про приєднання до публічного договору про надання фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 ; у ТОВ Авто-Арсенал оригінал довідки-рахунку серії ААЕ НОМЕР_12 , виданої 17.06.2015 року Товариством з обмеженою відповідальністю Авто-Арсенал щодо автомобіля Skoda Superb, номер кузова НОМЕР_7 (VIN НОМЕР_6 ), 2005 року випуску, колір сірий; договір купівлі-продажу, чи інший документ, на підставі якого відбувся перехід права власності на транспортний засіб - автомобіль Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , від Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» до ОСОБА_6 ; протокол наради ТОВ «Автокредит Плюс», відповідно до якого ТОВ «Автокредит Плюс» доручено підготувати пакет документів для зняття з обліку автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; наказ ТОВ «Автокредит Плюс», відповідно до якого ТОВ «Автокредит Плюс» доручено зняти з обліку автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; довіреність, чи інші документи від імені ТОВ «Автокредит Плюс», яким уповноважено на вчинення дій, пов`язаних з перереєстрацією права власності з ТОВ «Автокредит Плю» на третіх осіб автомобіля Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; документи, які додавались до договору купівлі-продажу, на підставі якого відбувся перехід права власності на транспортний засіб - автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , укладеного ТОВ «Автокредит Плюс»; всі інші документи, на підставі, яких відбувся перехід права власності на автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, №кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , з ТОВ «Автокредит Плюс» (а.с. 202-203 т.2). Однак, жодного із витребуваних письмових доказів суду надано не було. Зокрема, згідно листа Територіального сервісного центру №3245 Міністерства внутрішніх справ України у м. Вишгород Київської області від 11.05.2019 року №450 повідомлено, що надати документи не можливо, так як термін їх зберігання, що становить 3 роки, - закінчився (а.с. 214 т.2). Листом Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Київській області від 20.05.21019 року №31/10-2104 повідомлено, що надати документи неможливо, у зв`язку із закінченням строку їх зберігання (а.с. 218 т.2). Таким чином, позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 , діючи від імені ТОВ Автокредит Плюс на підставі підроблених документів, здійснив відчуження транспортного засобу - автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Частиною 2 ст. 207 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Відповідно до ч.1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Разом з тим, згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). За положеннями статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Приймаючи до уваги, що оригінал довіреності суду надано не було, а також те, що вказаною довіреністю ОСОБА_10 не наділений повноваженнями на вчинення правочинів щодо розпорядження спірним автомобілем, суд позбавлений можливості встановити обставини відносно правомочності ОСОБА_10 щодо продажу спірного автомобіля. Крім того, з оскаржуваної довіреності не вбачається, що ОСОБА_10 є співробітником позивача, тому посилання на те, що він ніколи не працював в штаті компанії не спростовує дійсності довіреності. Щодо доводів позивача про те, що ТОВ «Автокредит Плюс» не оформлював та не видавав довіреності №17 від 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_10 , то вона не є належним доказом підтвердження її недійсності. Таким чином, позовна вимога ТОВ «Автокредит Плюс» про визнання недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року, виданої від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення, задоволенню не підлягає. В матеріалах справи відсутній оспорюваний договір купівлі-продажу на підставі якого відбувся перехід права власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, укладений між ТОВ «Автокредит Плюс» та ОСОБА_6 , тому суд позбавлений можливості визначити обставини щодо його укладання, а саме сторін правочину та їх повноваження на відчуження майна. При цьому доказів незаконності зазначеного вище правочину та відповідної реєстрації права власності на автомобіль за ОСОБА_6 позивачем надано не було, тому вимоги щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB та скасування реєстрації також задоволенню не підлягають. З матеріалівсправи вбачається,що 17.06.2015року булоздійснено перереєстраціюна ОСОБА_6 за договоромкупівлі-продажутранспортного засобу автомобіляSKODA,модель:SUPERB,2005року випуску,тип ТЗ:седан-В,колір:сірий,VIN НОМЕР_6 ,а 27.07.2016року -за ОСОБА_1 на підставідоговору купівлі-продажу№877/10/8047/16від 27.07.2016року (а.с.88т.1). За змістом ч.1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У пункті 26 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», зазначено, що відповідно до положень частини 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч. 1ст. 388 ЦК України. Згідно ч. 1 ст. 10 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Державний реєстр) відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень. Виходячи з викладеного, враховуючи, що позивачем не доведено незаконність вибуття з володіння ТОВ «Автокредит Плюс» автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску; приймаючи до уваги, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем вказаного автомобіля, - колегія приходить до висновку, що позовні вимоги щодо витребування зазначеного транспортного засобу у ОСОБА_1 та його реєстрації за позивачем також не підлягають задоволенню. На викладене вище місцевий суд уваги не звернув, у повному обсязі обставини справи не встановив, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Частиною 1 статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу задоволено, а позовні вимоги залишено без задоволення, з ТОВ Автокредит Плюс підлягають стягненню на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді сплаченого апелянтом судового збору в сумі 3643,82 грн. (а.с. 146 т.1). Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Таким чином, колегія приходить до висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 задовольнити. Заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. В задоволенні позовних вимог Товариства зобмеженою відповідальністю Автокредит Плюс до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 простягнення заборгованості,визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації, витребування транспортного засобу,реєстрації транспортного засобу відмовити у повному обсязі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс (код ЄДРПОУ 34410930) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_13 ) судові витрати в сумі 3643 (три тисячі шістсот сорок три) грн. 82 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85672910

Державний герб України Справа № 755/3157/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "19" листопада 2018 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі: головуючої судді Арапіної Н.Є. з секретарем Рудь Н.В. за участі представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 представників відповідача Таран М.В., Андрейківа О.В., розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Києва цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції), та зустрічною позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів, - в с т а н о в и в: Позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції). Свої вимоги мотивував тим, що 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437. В грудні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" звернулось до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області із позовною заявою до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості та збитків за договором про фінансовий лізинг. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна", оскільки було встановлено нікчемність спірного правочину. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року залишено без змін. Просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг №00009437 від 04 лютого 2014 року стягнувши з відповідача 127 174,59 грн.; стягнути судовий збір. Позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивач остаточно просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року, стягнувши з відповідача 302 678,32 грн.; стягнути судовий збір. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 02 березня 2017 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. 10 липня 2017 року ухвалою суду прийнято зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції). Зустрічні вимоги мотивовано тим, що 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437, відповідно до умов якого відповідач зобов'язався передати позивачу транспортний засіб типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, а позивач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу та сплатити суму коштів за договором. Вартість об'єкту лізингу, яка погоджена сторонами, становить еквівалент 26 828,57 доларів США. Відповідно до звіту № 818 про оцінку транспортного засобу станом на 25 вересня 2015 року ринкова вартість транспортного засобу типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1 становить у розмірі 322 240,86 грн., що еквівалентно 15 012,76 доларів США. Отже, за період користування позивачем транспортним засобом його вартість зменшилася та становить 11 815,81 доларів США (25 828,57 - 15 012,76), що еквівалентно у розмірі 307 514,67 грн. У зв'язку з чим просить стягнути з ОСОБА_6 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» грошові кошти у розмірі 307 514,67 грн., а також судові витрати. 27 липня 2018 року ухвалою суду у задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_8 про закриття провадження у справі за зустрічною позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів відмовлено. 27 липня 2018 року ухвалою суду підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні. 19 листопада 2018 року розгляд справи закінчено ухваленням рішення по суті вимог. Позивач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Представництво інтересів здійснювали ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Представник позивача ОСОБА_3 підтримав позовні вимоги. Дав пояснення, аналогічні викладеним у позові. Зустрічні позовні вимоги не визнав. Пояснив, що звіт про оцінку автомобіля зроблено через 7 днів після вилучення автомобіля у позивача, тому не відображає дійсну вартість автомобіля на момент вилучення. Представник позивача ОСОБА_1 підтримав пояснення представники позивача ОСОБА_3 Представник відповідача Таран М.В. пояснив, що первісний позов не підлягає задоволенню через пропуск строку позовної давності - три роки. Договір є нікчемним з моменту укладення - 04 лютого 2017 року, тому позивач звернувся до суду 21 лютого 2017 року з пропуском строку позовної давності. Щодо зустрічних позовних вимог, то автомобіль знаходився у позивача в користуванні, тому повернути зобов»язаний в первісному стані, тобто новий автомобіль. Фінансові втрати Лізингодавця складають з різниці ринкової вартості автомобіля на теперішній час та вартості автомобіля на день повернення. Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні правовідносини. 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно, а саме, транспортний засіб типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору (а.с.39, 40-51, 52-26, том 1). Позивач просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року, стягнувши з відповідача грошові кошти в розмірі 127 174,59 грн. Позивач в обґрунтування вимог зазначив, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року встановлено нікчемність спірного правочину. На підтвердження позовних вимог позивачем надано рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області про відмову у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості та збитків, та про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсними окремих умов договору, яке набрало законної сили (а.с.242-245, 246-248, 249-250, 251-255, том 1), квитанції про сплату грошових коштів на користь відповідача, відповідно до договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2017 року на загальну суму 127174,59 грн. (а.с.146-201, том 1). Згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Судом встановлено, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області договір про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року визнано нікчемним. Факт отримання Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» грошових коштів у розмірі 127 174,59 грн. сторонами не заперечується, натомість, підтверджується квитанціями, які долучено до матеріалів справи. Отже, у зв»язку з визнанням договору лізингу недійсним з моменту укладення, лізингодавець зобов'язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним лізингові платежі на виконання умов договору. Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності. Частинами першою, п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Однак суд з урахуванням дати рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області, яким встановлено нікчемність спірного правочину - 13 квітня 2016 року, та дати звернення до суду з позовною заявою - 21 лютого 2017 року, приходить висновку, що позивачем не було пропущено строк позовної давності. З огляду на викладене, позовні вимоги в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 грошових коштів у розмірі 127 174 грн. 59 коп. підлягають задоволенню повністю. Крім того, позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення з відповідача відсотків за користування безпідставно набутими грошовими коштами у розмірі 175 503,73 грн. Позивач в обґрунтування позовних вимог про стягнення відсотків посилається на користування відповідачем безпідставно набутими грошовими коштами за нікчемним правочином. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч. 1 ст. 1212 ЦК України). У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу) (ч. 2 ст. 1214 ЦК України). За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК України). Судом встановлено, що між сторонами виникли договірні відносини. Той факт, що договір укладено у формі, яка не відповідає вимогам закону, не свідчить про те, що він не є укладеним. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому. Тому у задоволенні позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 відсотків за користування безпідставно набутими грошовими коштами у розмірі 175 503,73 грн., слід відмовити. Відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів. Підставою для задоволення зустрічних позовних вимог відповідачем зазначено про відшкодування вартості майна, яке перебувало у користуванні позивача з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті. На підтвердження позовних вимог відповідачем надано звіт № 818 про оцінку транспортного засобу від 25 вересня 2015 року, відповідно до якого станом на 25 вересня 2015 року ринкова вартість транспортного засобу типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1 становить у розмірі 322 240,86 грн., що еквівалентно 15 012,76 доларів США (а.с.105-110, том 1). Реституція передбачає приведення сторін до того стану, у якому вони перебували до укладення правочину, тому Лізингоодержувач зобов'язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об'єкт лізингу, яким він користувався у первісному стані. Оскільки повернення об'єкта лізингу, яким протягом певного часу користувалися, у первісному стані є неможливим, лізингоодержувач повинен відшкодувати його вартість. Представник відповідача наполягав на відшкодуванні вартості майна з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті. Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Крім того, згідно з частинами 1, 2 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконано у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом. Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України). Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).об»єкту лізингу майна у разі повернення у грошовому еквіваленті в іноземній валюті. Однак договором не передбачено відшкодування вартості майна при поверненні з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті. Для визначення фінансових втрат лізингодавця відповідачем проведено оцінку майна та відповідно до звіту визначено ринкову вартість об'єкта лізингу у розмірі 322 240,86 грн. Разом з тим, відповідно до договору про фінансовий лізинг № 90023291 від 04 лютого 2014 року вартість об'єкту лізингу - VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску становить у розмірі 234 749,99 грн. Порівнюючи вартість об'єкту лізингу при укладанні договору фінансового лізингу та при складанні звіту щодо визначення ринкової вартості на момент відшкодування, судом не встановлено прямих грошових збитків. Тому з урахуванням викладеного у задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів слід відмовити повністю. Відповідач просить про стягнення судових витрат, які складаються з витрат на правничу допомогу. Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Згідно ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч.2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов»язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача. У зв'язку з відмовою в задоволенні зустрічних позовних вимог судові витрати, які складаються з витрат на правничу допомогу, стягненню не підлягають. Керуючись ст.ст. 216, 257, 261, 267, 536, 1048, 1212, 1214 ЦК України, Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", п. 47 Постанови Пленуму Верховного суду України № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», ст.ст. 12, 13, 76, 81, 89, 133, 141, 142, 247, 259, 263, 264-265, 273, 353 ЦПК України, суд - в и р і ш и в: Позовні вимоги ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції) задовольнити частково. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна", ідентифікаційний код 35571472, місцезнаходження за адресою: 02152, пров П.Тичини, 1-в, оф. «В», м. Київ, на користь ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, грошові кошти у розмірі 127 174 (сто двадцять сім тисяч сто сімдесят чотири) грн. 59 коп. В решті позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції) відмовити. У задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів відмовити повністю. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення складено 29 листопада 2018 року. Суддя Н.Є.Арапіна http://reyestr.court.gov.ua/Review/78241933

Державний герб України Постанова Іменем України 24 жовтня 2018 року м. Київ справа № 755/6287/16-ц провадження № 61-23562св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у складі суді Арапіної Н. Є. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Панченка М. М., ВСТАНОВИВ: У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») про визнання недійсним договору фінансового лізингу. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 30 травня 2013 року між ним та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. При цьому в договорі вказано, що усі платежі, що підлягають сплаті, повинні сплачуватися в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів у доларах США. Згідно з графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, який є невід'ємним додатком до договору про фінансовий лізинг, лізингоодержувач зобов'язаний сплачувати щомісячно лізинговий платіж у доларах США. Вважає, що умова про внесення лізингових платежів в еквіваленті іноземної валюти ставить його вкрай невигідне становище та з урахуванням чинного законодавства про заборону надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України, умови цього договору є недійсними. Відповідач використав нечесну підприємницьку практику та ввів його в оману через те, що не було проведено переддоговірної роботи та не надано детального розпису загальної вартості оплати транспортного засобу, позивач не міг здійснити свідомий вибір перед укладенням договору у зв'язку з коливанням курсу долара США.Крім того, діяльність відповідача містить ознаки фінансової послуги та підлягає ліцензуванню, але здійснювалася ним без відповідної ліцензії, що є також підставою недійсності договору. Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 30 травня 2013 року № 00007363 із усіма додатками до нього. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки положення договору фінансового лізингу щодо корегування лізингових платежів внаслідок збільшення курсу долара США відповідно до гривні, які є предметом спору у справі, узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать їм, при укладенні договору фінансового лізингу позивач не заперечував проти його умов, тому відсутні правові підстави, передбачені частиною першою статті 215, частиною першою статті 203 ЦК України для визнання договору недійсним. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що зміна розміру ставки LIBOR для доларів США не є зміною процентної ставки в односторонньому порядку, оскільки вона прямо передбачена умовами двостороннього договору.Таким чином, положення договору про фінансовий лізинг щодо встановлення змінної процентної ставки у розмірі трьохмісячної ставки LIBOR для доларів США, не можна вважати несправедливими. Умови фінансового лізингу щодо еквівалента в іноземній валюті при розрахунках за договором не є несправедливими, не встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін. При цьому відповідач має право на надання послуг фінансового лізингу, так як Національною комісією, яка здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, 24 липня 2008 року взято на облік ТОВ «Порше Лізинг Україна» як юридичну особу, що має право надавати послуги з фінансового лізингу. У січні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року, в якій просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Вказує на те, що договір про фінансовий лізинг укладений з порушенням вимог чинного законодавства, а пункти 6.3, 6.4, 6.4.1 та 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, які є невід'ємним додатком до договору, є недійсними.Визначення розміру платежів за договором в еквіваленті до іноземної валюти, яка не є законним засобом платежу на території України, та встановлення залежності розміру таких платежів від обмінного курсу для долара США є дискримінаційними, оскільки встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду лізингоодержувача. Відповідачем застосовується нечесна підприємницька практика. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та надано строк на подання заперечення на касаційну скаргу. У березні 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» подало заперечення на касаційну скаргу, згідно з якими волевиявлення позивача щодо укладення договору відповідало його внутрішній волі. Умови договору є справедливими, оскільки вони відповідають вимогам чинного законодавства. Жодним чинним нормативно-правовим актом не передбачений обов'язок юридичної особи, яка надає послуги фінансового лізингу, отримувати ліцензію на здійснення такої діяльності. Ухвалою від 21 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду. Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу. На адресу Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи. Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. Під час проведення попереднього судового засідання, суд не встановив необхідності отримання особистих пояснень учасників справи, тому відсутні підстави для задоволення такого клопотання. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 Судом установлено, що 30 травня 2013 року між позивачем та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно - автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. Згідно з умовами договору вартість об'єкта лізингу: 64 838,00 дол. США; авансовий платіж: 25 935,20 дол. США; обсяг фінансування: 38 902,80 дол. США; процентна ставка: змінна відповідно до пункту 6.4.2 загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу; кількість лізингових платежів: 60; строк лізингу (місяців) - 60; лізинговий платіж: 1 145,03 дол. США; адміністративний платіж - 972,58 дол. США. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. З огляду на зазначене, у справі, яка переглядається, Верховний Суд приходить до висновку про недійсність (нікчемність) договору фінансового лізингу у зв'язку із недотриманням сторонами вимог чинного законодавства України щодо його нотаріального посвідчення та у зв'язку із відсутністю у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 6-428цс17. Оскільки оспорюваний договір фінансового лізингу укладений в простій письмовій формі і нотаріально не посвідчений, як того вимагають вищевказані норми матеріального права, тому відповідно до вимог частини першої статті 220 ЦК України цей договір є нікчемним і не створює правових наслідків для сторін. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов'язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Зазначений договір є юридично нікчемним в цілому в силу порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань. За таких обставин відсутні підстави для надання юридичної оцінки окремим пунктам договору на предмет їх несправедливості у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Відповідно до положень статей 12, 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до статті 19 Конституції України, статті 1 ЦПК України та з урахуванням положень частини четвертої статті 12 ЦПК України вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. Частиною першою статті 11 ЦПК України 2004 року встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Оскільки суд обмежений вимогами диспозитивності цивільного процесу вимоги позивача про визнання недійсним нікчемного правочину не підлягають задоволенню, оскільки відсутній такий спосіб захисту своїх порушених прав, з підстав вказаних вище. Отже, Верховний Суд приходить до висновку про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 з інших підстав, ніж ті, що вказані у судових рішеннях попередніх інстанцій. Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсним договору фінансового лізингу відмовити. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов С.О. Погрібний О.В. Ступак Г. І.Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/77684845

Постанова Іменем України 03 жовтня 2018 року м. Київ справа N 288/383/15-ц провадження N 61-6009 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Лесько А.О., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Сімоненко В.М., Фаловської І.М., учасники справи: позивач-Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна",відповідач-ОСОБА_6, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Житомирської області в складі колегії суддів: Галацевич О.М., Матюшенка І.В., Борисюка Р.М., від 15 червня 2016 року. ВСТАНОВИВ: У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" (далі - ТОВ "Порше Лізинг Україна") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором та збитків. Позовна заява ТОВ "Порше Лізинг Україна" мотивована тим, що товариство 22 лютого 2012 року уклало з ОСОБА_6 договір про фінансовий лізинг N 00004259 за умовами якого позивач зобов'язався передати у розпорядження відповідача об'єкт лізингу - транспортний засіб типу VW Jetta, 2010 року виробництва, шасі N НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1, а відповідач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із графіками покриття витрат, виплати лізингових платежів, що становить невід'ємну частину договору, на загальну суму, що становить еквівалент у гривні 23 100 дол. США, не враховуючи авансового платежу на суму, що становить еквівалент 4 620 дол. США. Цим договором також передбачені штрафні санкції за неналежне виконання умов договору. У зв'язку із систематичним порушенням умов договору з боку ОСОБА_6 починаючи з березня 2014 року, та несплатою лізингових платежів відповідно до плану, ТОВ "Порше Лізинг Україна" відмовилося від договору і заявило ОСОБА_6 вимогу про сплату заборгованості за договором, а також про повернення об'єкта лізингу. Такі вимоги товариства в добровільному порядку ОСОБА_6 не були виконані. 14 листопада 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняк А.М. було вчинено виконавчий напис нотаріуса N 1840 про повернення об'єкта лізингу та сплату заборгованості. 15 січня 2015 року старшим державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Попільнянського районного управління юстиції було винесено Постанову про відкриття виконавчого провадження. Об'єкт лізингу станом на дату написання позовної заяви так і не був повернений позивачеві, заборгованість також залишилася не сплаченою. На підставі наведеного ТОВ "Порше Лізинг Україна" просило суд стягнути з ОСОБА_6 на свою користь заборгованість за договором про фінансовий лізинг від 22 лютого 2012 року N 00004259 у розмірі 25 596 грн 62 к, збитки у розмірі 440 282 грн 77 к, штраф у розмірі З 273 грн 64 к, пеню у розмірі 1 577 грн 45 к, 3 % у розмірі 473 грн 73 к, інфляційні витрати у розмірі 5 507 грн 68 к, проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 2 183 грн 35 к та судовий збір у розмірі 3 654 грн. ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом до ТОВ "Порше Лізинг Україна" про визнання договору недійсним та стягнення грошових коштів. Зустрічна позовна заява ОСОБА_6 мотивована тим, що вказаний вище договір фінансового лізингу не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме Закону України (далі - ЗУ) "Про захист прав споживачів", ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", Цивільному кодексу України (далі - ЦК України), договір має істотний дисбаланс прав і обов'язків його сторін, містить несправедливі та незаконні умови і це порушує права ОСОБА_6 як споживача відповідних фінансових послуг. На підставі наведеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_6 просив суд визнати недійсним договір фінансового лізингу N 00004259, укладений 22 лютого 2012 року між ним та ТОВ "Порше Лізинг Україна", стягнути з товариства на його користь сплачені ним за договором: авансовий платіж: адміністративний платіж; платіж по відшкодуванню частини вартості об'єкта лізингу; проценти та комісії, в загальній сумі 408 440 грн 16 к, стягнути з товариства на його користь моральну шкоду в сумі 15 000 грн. Ухвалою Попільнянського районного суду Житомирської області від 01 вересня 2015 року первісний та зустрічний позови об'єднано в одне провадження. Рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року відмовлено в задоволенні первісних позовних вимог ТОВ "Порше Лізинг Україна", зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано недійсним договір про фінансовий лізинг N 00004259, укладений 22 лютого 2012 року між ТОВ "Порше Лізинг Україна" та ОСОБА_6 Стягнуто з ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 кошти в сумі 408 440 грн 16 к В задоволенні решти зустрічних позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_6 мотивоване тим, що спірний договір та додаток до нього є недійсними в силу частини шостої статті 19, пункту 6 частини третьої статті 18 ЗУ "Про захист прав споживачів", частин четвертої, п'ятої та шостої статті 1056-1 ЦК України (в редакціях чинних на час виникнення між сторонами правовідносин за договором). Інші задоволені судом першої інстанції позовні вимоги ОСОБА_6 суд визнав похідними від недійсності спірного договору, доведеними і обґрунтованими. Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" мотивоване тим, що укладений між сторонами у справі договір є недійсним, а тому вимоги товариства про стягнення грошових коштів на виконання умов цього договору є безпідставними. Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року скасовано і ухвалено у справі нове рішення про часткове задоволення вимог первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ТОВ "Порше Лізинг Україна" заборгованість за договором про фінансовий лізинг від 22 лютого 2012 року N 00004259 у розмірі 25 596 грн 62 к, збитки у розмірі 380 792 грн 92 к, штраф у розмірі 3 273 грн 64 к, пеню у розмірі 1 577 грн 45 к, 3 % річних у розмірі 473 грн 73 к, а всього стягнуто 411 714 грн 36 к В іншій частині первісного позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ТОВ "Порше Лізинг Україна" 11 505 грн 72 к судового збору. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновок суду першої інстанції щодо обґрунтованості зустрічного позову про визнання оспорюваного договору недійсним є безпідставним, оскільки підстави зустрічного позову не доведені належними засобами доказування і є такими, що ґрунтуються на припущеннях. Тому апеляційний суд вважав за необхідне скасувати рішення районного суду в цій частині з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 Первісні позовні вимоги ТОВ "Порше Лізинг Україна" у задоволеній апеляційним судом їх частині колегія суддів апеляційного суду визнала доведеними і обґрунтованими. У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року і залишити в силі рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року. Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що апеляційним судом безпідставно скасовано судове рішення районного суду, яке відповідає закону. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року, крім іншого, відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу, зупинено виконання рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі. Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу сторони не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 05 лютого 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню з таких підстав. З матеріалів справи відомо, що 22 лютого 2012 року ОСОБА_6 уклав з ТОВ "Порше Лізинг Україна" договір про фінансовий лізинг N 00004259, згідно умов якого отримав у користування автомобіль Volkswagen Jetta, 2010 року випуску, шасі НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1. У договорі вартість об'єкту лізингу визначено у сумі еквівалентній 23 100 дол. США; авансовий платіж визначено у сумі еквівалентній 4 620 дол. США, щомісячний лізинговий платіж у сумі еквівалентній 502,16 дол. США; адміністративний платіж у сумі еквівалентній 346,50 дол. США; строк лізингу - 60 місяців. У березні 2014 року ОСОБА_6 порушив свої зобов'язання, сплачуючи щомісячні лізингові платежі з простроченням строків їх виплати, а з травня 2014 року перестав їх виконувати. Загальна сума заборгованості по лізинговим платежам з травня по вересень 2014 року становить 25 596 грн 62 к 01 жовтня 2014 року ТОВ "Порше Лізинг Україна" припинило спірний договір з ОСОБА_6, керуючись пунктами 12.7, 12.9, 12.13 договору. 14 листопада 2014 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис нотаріуса, яким зобов'язано ОСОБА_6 повернути ТОВ "Порше Лізинг Україна" автомобіль Volkswagen Jetta, 2010 року випуску, шасі НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2. Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Попільнянського районного управління юстиції від 15 січня 2015 року відкрито виконавче провадження за вищевказаним виконавчим написом нотаріуса. Автомобіль на час розгляду справи апеляційним судом перебуває у володінні ОСОБА_8, що не заперечував його представник. Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України: від 16 грудня 2015 року (справа N 6-2766цс15), від 19 жовтня 2016 року (справа N 6-1551цс16), від 18 січня 2017 року (справа N 6-648цс16). Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. У пункті 7 цієї постанови Верховного Суду України роз'яснено, що у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Ці роз'яснення залишилися поза увагою судів попередніх інстанцій, які при вирішенні спору не звернули уваги на ту обставину, що сторони у справі не додержалися вимоги закону про обов'язкове нотаріальне посвідчення спірного у цій справі договору (а. с. 17 - 33, том 1), що свідчить про його нікчемність. В судовому порядку нікчемний договір недійсним не визнається, а тому вимоги зустрічного позову ОСОБА_6 про визнання договору недійсним задоволенню не підлягають. Також не підлягають задоволенню позовні вимоги за первісним позовом ТОВ "Порше Лізинг Україна", які обґрунтовані наявністю між сторонами у справі договірних зобов'язань на підставі нікчемного договору, оскільки нікчемний договір не породжує для його сторін прав і наслідків по виконанню такого договору. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимоги зустрічного позову ОСОБА_6 про застосування реституції та стягнення на його користь з ТОВ "Порше Лізинг Україна" грошових коштів, переданих на виконання нікчемного правочину, є обґрунтованими. Водночас, правовідносини, які виникли між сторонами у справі на підставі нікчемного договору фінансового лізингу від 22 лютого 2012 року мають певні особливості, а саме: з моменту виникнення між сторонами у справі спірних правовідносин ОСОБА_6 користувався предметом лізингу (вказаний вище транспортний засіб), який належить на праві власності ТОВ "Порше Лізинг Україна". Відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу, лізингодавець зобов'язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору. Лізингоодержувач, у свою чергу, зобов'язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об'єкт лізингу, яким він користувався. Крім того, за змістом Глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (частина перша статті 1212 ЦК України). Правовідносини за нікчемним договором фінансового лізингу на підставі якого відбулося фактичне користування позивачем транспортним засобом відповідача за своїм змістом є кондикційними. Оскільки договір є нікчемним з моменту його укладення, то фактичний користувач предмета лізингу, який без достатньої правової підстави за рахунок власника предмета лізингу зберіг у себе кошти, які мав заплатити за весь час користування предметом лізингу, зобов'язаний повернути ці кошти власнику на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду дійшла таких правових висновків про застосування частини першої статті 1212 ЦК України до правовідносин щодо фактичного використання майна без достатньої підстави у постанові від 23 травня 2018 року (справа N 14-77цс18) і підстави для відступу від таких висновків відсутні. Отже, при застосуванні наслідків нікчемності договору фінансового лізингу, суд повинен повернути сторони договору в попереднє становище з урахуванням наведених вище роз'яснень. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений процесуальними повноваженнями на встановлення обставин справи чи оцінку зібраних при її розгляді доказів, а тому Верховний Суд не може перевірити належним чином законність висновків суду першої інстанції щодо суми стягнення з ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_8 грошових коштів у порядку реституції за нікчемним правочином, з урахуванням вказаних вище роз'яснень щодо покладення на лізингоодержувача обов'язку по сплаті лізингодавцеві коштів за користування предметом лізингу. Водночас, рішення суду першої інстанції з цього приводу не містить обґрунтування, а тому наявні підстави вважати, що воно ґрунтується на припущеннях в частині вирішення спору за зустрічним позовом про стягнення грошових коштів у порядку реституції (статті 60, 213, 214 ЦПК України 2004 року). Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Оскільки суди попередніх інстанцій не застосували правильно до спірних правовідносин статті 216, 220, 628, 799 ЦК України, порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі з ухваленням нового рішення суду про відмову в задоволенні первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" і відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 про визнання недійсним договору через їх безпідставність, в іншій частині справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. Рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року скасувати. Відмовити в позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором лізингу та збитків у повному обсязі. Відмовити в зустрічному позові ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" про визнання договору недійсним. В іншій частині справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: Висоцька В.С. Лесько А.О. Пророк В.В. Сімоненко В.М. Фаловська І.М.

Постанова Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ справа N 752/18483/15-ц провадження N 61-16972св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М.Є., суддів: Антоненко Н.О., Журавель В.І. (суддя-доповідач), Крата В.І., Курило В.П., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "ПоршеМобіліті" (відповідач за зустрічним позовом), відповідачі: ОСОБА_3 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" та ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року у складі колегії суддів: Борисової О.В., Ратнікової В.М., Панченка М.М., ВСТАНОВИВ: У листопаді 2016 року ТОВ "Порше Мобіліті" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави. Позов мотивований тим, що 28 серпня 2013 року між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 50010368, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 117 712,33 грн для купівлі автомобіля марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з кінцевим терміном повернення кредиту 28 серпня 2018 року. Зобов'язання відповідача за указаним кредитним договором було забезпечено договором застави від 29 серпня 2013 року N 50010368, за умовами якого ОСОБА_3 надав в заставу автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, реєстраційний номер НОМЕР_1. Невиконання відповідачем своїх обов'язків за договором призвело до виникнення заборгованості за кредитом у сумі 306 675,49 грн. Відповідно до листа Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 25 травня 2016 року N 31/27-1963 автомобіль, що був переданий в заставу, знятий з реєстраційного обліку для реалізації, внаслідок чого перереєстрований на ОСОБА_4 З огляду на викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог ТОВ "Порше Мобіліті" просило суд в рахунок часткового погашення боргу ОСОБА_3 за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368 розмір якого станом на 27 жовтня 2015 року складає 306 675,49 грн. звернути стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 см3, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" та стягнути з ОСОБА_3 на користь ТОВ "Порше Мобіліті" суму штрафу в розмірі 14 714,04 грн відповідно до пункту 4.1.2. договору застави від 29 серпня 2013 року N 50010368. В лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати недійсним договір застави транспортного засобу від 29 серпня 2013 року N 50010368, посилаючись на те, що сторони не досягли згоди щодо усіх істотних умов кредитного договору, що фактично свідчить до його не укладення, а тому у сторін відсутні будь-які зобов'язання за ним. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року позов ТОВ "Порше Мобіліті" задоволено частково. В рахунок часткового погашення боргу перед ТОВ "Порше Мобілілті" за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368, розмір якого станом на 27 жовтня 2015 року становить 306 675,49 грн. звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 см3, 2013 року виробництва, державний номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження". У задоволенні решти вимог за позовом ТОВ "Порше Мобіліті" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті" про визнання договору застави недійсним відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 належним чином умов кредитного договору не виконував, а тому необхідно звернути стягнення на предмет застави в рахунок погашення його заборгованості перед ТОВ "Порше Мобіліті". Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд врахував, що ОСОБА_3 кредитний договір від 28 серпня 2013 року N 50010368 не оспорений та судом недійсним не визнаний, а тому доводи про його неукладеність, не є підставою в розумінні статей 203, 215 ЦК України для визнання недійсним договору застави транспортного засобу. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 в розмірі 306 675,49 грн за кредитним договором N 50010368 від 28 серпня 2013 року скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за кредитним договором N 50010368 від 28 серпня 2013 року в розмірі 280 755,49 грн. з яких 36 647,69 грн - сума простроченої заборгованості зі сплати чергових платежів за кредитом та відшкодуванню страхових внесків; 276,32 грн - сума 3 % річних за час прострочення за кредитом та відшкодування страхових платежів; 328,93 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення кредиту; 921,07 грн - сума пені за прострочення виконання зобов'язань зі сплати чергових платежів за кредитом та відшкодування страхових внесків; 212 673,00 грн - сума заборгованості з дострокового повернення кредиту; 634,52 грн - сума заборгованості по процентам; 192,85 грн - сума 3 % річних за час прострочення виконання зобов'язань; 23 542,47 грн - штраф за порушення терміну повернення кредиту; 4 895,47 грн - штраф за направлені вимоги про сплату заборгованості, звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen" модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 кубічних см, 2013 року випуску, кузов N НОМЕР_3, державний номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" за початковою ціною предмета застави в сумі 147 140,40 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В решті рішення залишено без змін. Апеляційний суд, ухвалюючи рішення, виходив з того, що суд першої інстанції всупереч статті 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не зазначив у рішенні необхідних складових, зокрема, початкової ціни предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження. Визначаючи розмір боргу ОСОБА_3 перед перед ТОВ "Порше Мобіліті" апеляційний суд вказав, що правових підстав для стягнення штрафу в розмірі 25 920,00 грн на підставі пункту 8.2.5 Загальних умов кредитування немає. У червні 2017 року ТОВ "Порше Мобіліті" подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити рішення апеляційного суду та винести нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог ТОВ "Порше Мобіліті" про стягнення з ОСОБА_3 заподіяних збитків є передчасними, оскільки останнім неналежним чином виконуються умови кредитного договору. Зазначає, що договором застави передбачено застосування до заставодавця штрафних санкцій, і посилання суду на наявність кримінального провадження за заявою ОСОБА_3 за фактом викрадення транспортного засобу не може бути підставою для звільнення останнього від відповідальності в цій частині. Також вказує, що початкову ціну предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах необхідно визначити на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності під час проведення виконавчих дій. У червні 2017 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та відмовити ТОВ "Порше Мобіліті" у задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував усі аргументи, викладені нею в апеляційній скарзі, і того, що вона не може бути відповідачем у цій справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Порше Мобіліті" у зазначеній справі та витребувано її із суду першої інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 у зазначеній вище справі. У липні 2017 року до суду касаційної інстанції надійшли заперечення ОСОБА_4 на касаційну скаргу ТОВ "Порше Мобіліті", у яких вона вказує, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України справу 752/18483/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року справу N 752/18483/15-ц призначено до судового розгляду. Колегія суддів відхиляє аргументи касаційних скарг з таких підстав. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд установив, що 28 серпня 2013 року між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 50010368, згідно з умовами якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 117 712,33 грн. еквівалент суми кредиту в іноземній валюті - 14 475,20 доларів США. Зобов'язання ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за цим кредитним договором забезпечено договором застави від 29 серпня 2013 року N 50010368, згідно з умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки "Volkswagen" модель Polo Sedan, кузов N НОМЕР_3, об'єм двигуна 1598 кубічних сантиметрів, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належав відповідачу на праві власності. Згідно з пунктом 1.1 договору застави за домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 147 140,40 грн. Пунктом 2.1.1 договору застави визначено, що у разі невиконання заставодавцем зобов'язань за договором, зазначеним в пункті 1.3 цього договору - заставодержатель має право задовольнити за рахунок предмета застави свої вимоги у порядку, зазначеному у розділі 5 цього договору, у повному обсязі, включаючи основну суму боргу, проценти за користуванням кредитом, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання, неустойки, необхідні витрати на отримання предмета застави та його реалізацію. ОСОБА_3 належним чином умов кредитного договору не виконував, з огляду на що станом на 27 жовтня 2015 року його заборгованість перед ТОВ "Порше Мобіліті" становила 306 675,49 грн. Згідно з інформацією бази даних Єдиного державного реєстру МВС України предмет застави перебуває у власності ОСОБА_4 Відповідно до частин першої, другої статті 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом (частини перша, друга статті 590 ЦК України). Застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи (частина перша статті 27 Закону України "Про заставу"). Згідно зі статтею 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначаються, зокрема, загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження; опис рухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги обтяжувача; спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених статтею 26 цього Закону; початкова ціна предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження. Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368. Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 щодо припинення договору застави колегія суддів відхиляє, оскільки застава зберігає силу у випадку переходу права власності на майно, що є предметом застави, до іншої особі. Інші аргументи касаційної скарги ОСОБА_4 також не можуть бути підставою для скасування рішення апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції враховав доводи, викладені нею в апеляційній скарзі, і в мотивувальній частині судового рішення дав їм відповідну правову оцінку. Крім того, суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог про включення до загального розміру боргу, що підлягає сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження, суми штрафу в розмірі 14 714,04 грн відповідно до пункту 4.1.2 договору застави від 29 серпня 2013 року, оскільки предмет застави вибув з користування ОСОБА_3 внаслідок викрадення, щодо цієї події відкрито кримінальне провадження і ці обставини не заперечувалися ТОВ "Порше Мобіліті", доказів умисних дій відповідача ОСОБА_3 щодо зміни власника предмета застави позивач суду не надав. Доводи касаційної скарги щодо визначення апеляційним судом початкової ціни предмета застави для його подальшої реалізації на публічних торгах у розмірі 147 140,40 грн відхиляє колегія суддів, оскільки відповідно до статей 19, 57 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета застави, ніж та, що зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася, на що вказує Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року (справа N 235/3619/15-ц). Апеляційний суд правомірно виключив із загальної суми боргу збитки в розмірі 25 920 грн з огляду на таке. Пунктом 8.5 Загальних умов кредитування визначено, що збитки, заподіяні у зв'язку з неналежним виконанням кредитного договору, повинні бути відшкодовані винною стороною у повному обсязі, понад передбачені штрафні санкції. Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Витрати ТОВ "Порше Мобіліті", пов'язані з укладанням договору про надання юридичних послуг від 26 травня 2015 року, не є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а тому аргументи, викладені в касаційній скарзі, указаних висновків суду не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про залишення без задоволення касаційних скарг та залишення без змін рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року. Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" та ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М.Є. Червинська Судді Н.О. Антоненко В.І. Журавель В.І. Крат В.П. Курило

Державний герб України Постанова Іменем України 17 вересня 2018 року м. Київ справа № 796/138/2018 провадження № 61-40895 ав 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого-Пророка В. В. (суддя-доповідач)суддів: Висоцької В. С., Фаловської І. М. учасники (сторони третейського розгляду): позивач в третейському спорі-Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» (в судове засідання не з'явився),відповідач в третейському спорі-ОСОБА_4 (в судове засідання не з'явився), розглянув у порядку письмового провадження справу, відкриту за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» від 03 травня 2018 року у справі № 2018/0402-006 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про отримання товарів на умовах лізингу (оренди), за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, постановлену у складі судді Махлай Л. Д. в місті Києві, повний текст якої складений 10 липня 2018 року, ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст вимог заявника 1. У червні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» (далі - ТОВ «ФК «Фангарант груп») звернулось до Апеляційного суду міста Києва як суду першої інстанції із заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» (далі - постійно діючий третейський суд АРРФП) від 03 травня 2018 року у справі № 2018/0402-006 за позовом ТОВ «ФК «Фангарант груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про отримання товарів на умовах лізингу (оренди) (далі - рішення третейського суду від 03 травня 2018 року). 2. Свою заяву ТОВ «ФК «Фангарант груп» обґрунтовувало тим, що 09 серпня 2016 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 (далі - ФОП ОСОБА_5.) та ОСОБА_4 було укладено договір про отримання товарів в системі «Плати Пізніше» (далі - договір від 09 серпня 2016 року). Відповідно до пункту 1.1. договору від 09 серпня 2016 року в момент підписання цього договору всі існуючі та майбутні права ФОП ОСОБА_5 за цим договором відступаються на користь ТОВ «ФК «Фангарант груп», яке є також стороною договору від 09 серпня 2016 рокута виступає у ролі процесинг-центра, передбаченого умовами даного договору. 3. Пункт 8.6. договору від 09 серпня 2016 року містить третейське застереження, яке передбачає розгляд спорів сторін, що виникають щодо договору від 09 серпня 2016 року, або у зв'язку з ним, окрім спорів щодо захисту прав споживачів, постійно діючим третейським судом АРРФП. Сторони цього договору погодили, що в процесі розгляду та вирішення відповідних спорів буде застосовуватись Регламент постійно діючого третейського суду АРРФП (далі - регламент третейського суду АРРФП). 4. У зв'язку з тим, що ОСОБА_4 неналежним чином виконував свої зобов'язання по договору від 09 серпня 2016 року, ТОВ «ФК «Фангарант груп» звернулось до постійно діючого третейського суду АРРФП. 03 травня 2018 року постійно діючим третейським судом АРРФП було прийнято рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Рішенням третейського суду від 03 травня 2018 року позов ТОВ «ФК «Фангарант груп» задоволено повністю. Короткий зміст судового рішення, прийнятого апеляційним судом як судом першої інстанції 5. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, повний текст якої складений 10 липня 2018 року, у задоволенні заяви ТОВ «ФК «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року відмовлено. 6. Судове рішення апеляційного суду, прийняте ним як судом першої інстанції, мотивоване тим, що підстави для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду викладені у статті 486 ЦПК України. 7. Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про захист прав споживачів) споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. 8. Пункт 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про третейські суди) передбачає, що третейські суди в порядку, передбаченому Законом про третейські суди, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). 9. За договором від 09 серпня 2016 року ОСОБА_4 є покупцем певних товарів, а тому є споживачем в силу закону незалежно від того, вважав його таким ФОП ОСОБА_5, чи ні. Виходячи з суб'єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин, що були предметом розгляду у третейському суді, за результатами якого було прийнято рішення третейського суду від 03 травня 2018 року, спір не підвідомчий третейському суду. 10. З наданих ТОВ «ФК «Фангарант груп» матеріалів не вбачається, що склад третейського суду для розгляду відповідної справи призначався у відповідності до вимог Закону про третейські суди. Згідно із пунктом 6 частини першої статті 486 ЦПК України, якщо склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону суд відмовляє у видачі виконавчого листа. Короткий зміст вимог апеляційної скарги 11. 24 липня 2018 року ТОВ «ФК «Фангарант груп» надіслало до Верховного Суду апеляційну скаргу, вважаючи, що відповідне судове рішення апеляційного суду прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. 12. В апеляційній скарзі ТОВ «ФК «Фангарант груп»просить скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву ТОВ «ФК «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу 13. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що спірні правовідносини не регулюються Законом про захист прав споживачів, оскільки підставою позову ТОВ «ФК «Фангарант груп» є невиконання боржником умов договору. ТОВ «ФК «Фангарант груп» не є споживачем, оскільки звернулось до третейського суду з позовом про стягнення заборгованості внаслідок неналежного виконання боржником умов договору. 14. Відповідно до статей 11, 15, 16 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-ІV (далі в редакції, що діяла на момент виникнення відповідних правовідносин, - ЦК України), частини п'ятої статті 28 та частини першої статті 187 Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), частини першої статті 22 Закону про захист прав споживачів, пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовом про захист прав споживачів» (далі - Постанова № 5) до справ про захист прав споживачів відносяться справи, в яких споживач є позивачем, який просить захистити його права споживача. ОСОБА_4 під час розгляду відповідної справи постійно діючим третейським судом АРРФП не здійснював ніяких дій на свій захист, отже правовідносини щодо захисту прав споживачів не виникали та не розглядались постійно діючим третейським судом АРРФП. 15. Правовідносини із договорів виникають між сторонами договору, правовідносини щодо захисту прав споживачів виникають між споживачем та органом, що уповноважений захищати права споживачів. 16. Сторони договору від 09 серпня 2016 року обумовили застосування регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП, частина перша статті 27 якого передбачає, що при третейському розгляді справи одноособовим третейським суддею сторони спільно призначають одноособового третейського суддю. Якщо сторони не узгодять кандидатуру одноособового третейського судді у 5-ти денний термін з дня отримання ухвали постійно діючого третейського суду АРРФП з вимогою про це, одноособовий третейський суддя призначається головою постійно діючого третейського суду АРРФП, про що постановляється ухвала. 17. Ухвалою постійно діючого третейського суду АРРФП про призначення складу суду від 17 квітня 2018 року у зв'язку з відсутністю будь-яких письмових повідомлень та відомостей щодо узгодження сторонами відповідного спору кандидатури третейського судді для одноособового вирішення спору, в тому числі, у зв'язку з закінченням встановленого ухвалою постійно діючого третейського суду АРРФП від 03 квітня 2018 року терміну для узгодження відповідними сторонами кандидатури судді, матеріали відповідної справи було передано для одноособового розгляду та вирішення справи по суті Голові постійно діючого третейського суду АРРФП ОСОБА_6 Отже, постійно діючий третейський суд АРРФП здійснив розгляд вищезазначеного спору у складі, який відповідав вимогам законодавства. 18. Інші доводи апелянта суд касаційної інстанції не приймає до уваги відповідно до вимог статей 76, 77, 80 ЦПК України. (2) Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи 19. Інші учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 20. Згідно із частиною другою статті 24 та частиною другою статті 351 Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів, ухвалені ними як судами першої інстанції. 21. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України в порядку письмового провадження розгляд справи здійснюється за наявними у справі матеріалами. 22. Частиною другою цієї статті передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним 372 ЦПК України чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. 23. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (згідно із пунктом 1 частини третьої статті 223 ЦПК України). 24. У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (згідно із частинами четвертою та п'ятою статті 268 ЦПК України). 25. Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. 26. Клопотань сторін про відкладення розгляду справи до Верховного Суду не надходило. Сторони справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, але в судове засідання не з'явились, причини неявки Верховному Суду не повідомили. В зв'язку з цим, Верховний Суд, керуючись зазначеними нормами ЦПК України, розглянув справу в порядку письмового провадження. (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанцій як суду першої інстанції 27. Частиною третьою статті 487 ЦПК України передбачено, що ухвала суду про відмову у видачі виконавчого листа може бути оскаржена сторонами в апеляційному порядку, встановленому для оскарження рішення суду першої інстанції. 28. Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої). 29. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. (частина перша та друга статті 367 ЦПК України). 30. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України). 31. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 32. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (згідно із частиною першою статті 81 ЦПК України). 33. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України). 34. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частина друга статті 80 ЦПК України). Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (частина четверта статті 77 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). 35. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частина перша та друга статті 89 ЦПК України). 36. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина перша статті 376 ЦПК України). 37. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). 38. Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: 1) справу розглянуто неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими; 3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою; 4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; 5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні; 6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; 7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (частина третя статті 376 ЦПК України). 39. При розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 486 ЦПК України. 40. Згідно із статтею 486 ЦПК України суд відмовляє у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, якщо: 1) на день ухвалення рішення за заявою про видачу виконавчого листа рішення третейського суду скасовано судом; 2) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 3) пропущено встановлений строк для звернення за видачею виконавчого листа, а причини його пропуску не визнані судом поважними; 4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 5) третейська угода визнана недійсною; 6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, не передбачені законом; 8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу суду відповідну справу; 9) третейський суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі. Дані положення кореспондуються зі змістом статті 56 Закону про третейські суди. 41. Апеляційним судом як судом першої інстанції встановлено, що 09 серпня 2016 року між ФОП ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір № 60031001584 про отримання товарів у системі «ПлатиПізніше». За умовами цього договору ФОП ОСОБА_5 зобов`язався поставити ОСОБА_4 товари, перелік яких зазначено у договорі від 09 серпня 2016 року на загальну суму 26 393,00 грн, а останній зобов`язався оплатити ці товари відповідно до строків та умов оплати, визначених договором від 09 серпня 2016 року. 42. На підставі пункту 8.6. договору від 09 серпня 2016 року суд апеляційної інстанції встановив наявність третейської угоди у вигляді третейського застереження про передачу спору, який випливає з умов виконання договору, на розгляд третейському суду. Договір від 09 серпня 2016 року недійсним не визнавався, третейське застереження не скасовувалося. 43. 03 травня 2018 року Постійно діючим третейським судом при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» було прийнято рішення у справі № 2018/0402-006 за позовом ТОВ «ФК «Фангарант Груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та судових витрат на загальну суму 54 981,36 грн. Вказаним рішенням третейського суду позов задоволено повністю. (1.1) Щодо підвідомчості справи третейському суду 44. Угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду допускається. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виникає з цивільних правовідносин, крім випадків, передбачених законом (частина четверта статті 4 ЦПК України). Останнє кореспондується зі змістом частини першої статті 21 ЦПК України та частиною першою статті 5 Закону про третейські суди. 45. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону про третейські суди (частина перша статті 5 Закону про третейські суди). 46. Третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом (абзац п'ятий частини першої статті 2 Закону про третейські суди). Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (частина перша статті 12 Закону про третейські суди). 47. Третейські суди в порядку, передбаченому Законом про третейські суди, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) (згідно із пунктом 14 частини першої статті 6 Закону про третейські суди). 48. Преамбула Закону про захист прав споживачів встановлює, що цей закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Це кореспондує змісту частини першої статті 11 Закону про захист прав споживачів. 49. Споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону про захист прав споживачів). 50. Крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування Закону про захист прав споживачів та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо, зокрема, порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач (згідно із пунктом 4 частини першої статті 21 Закон про захист прав споживачів). Нижче вказується про порушення цього принципу в контексті вибору відповідачем кількісного складу третейського суду для розгляду спору з позивачем у постійно діючому третейському суді АРРФП. 51. У пункті 2.3. договору від 09 серпня 2016 року чітко зазначено, що ОСОБА_4 отримує товари (послуги) за цим договором для особистих потреб, а не з метою використання у підприємницькій діяльності. 52. Враховуючи вищезазначене, дія Закону про захист прав споживачів поширюється на договір від 09 серпня 2016 року та відносини позивача й відповідача, які випливають з цього договору. 53. Права споживача не виникають лише на підставі звернення споживача до суду з метою їх захисту. Їх існування, порушення або дотримання не визначаються тим, яка сторона спору щодо таких прав подала позов до суду, або зробила це першою. Будь-які вимоги контрагента по договору до споживача також стосуються захисту прав споживача, оскільки можуть впливати на обов'язки споживача в силу приписів частини п'ятої статті 11 ЦК України, яка передбачає можливість виникнення цивільних прав та обов'язків з рішень суду. 54. Положення нормативних документів, на які посилається позивач в якості підтвердження нормативної визначеності справ щодо захисту прав споживачів не відповідають такому твердженню позивача. Жодне з них не містить переліку справ, які визначені як справи про захист прав споживачів. Стаття 11 ЦК України вказує на підстави виникнення цивільних прав та обов'язків. Статті 15 та 16 ЦК України встановлюють загальне право на захист цивільних прав та інтересів та право звернення до суду за таким захистом кожної особи, а не тільки споживачів товарів. Частина перша статті 22 Закону про захист прав споживачів вказує на те, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом, що відповідає тій же статті 16 ЦК України. Частин п'ята статті 28 ЦПК України лише встановлює додаткові дискреційні критерії визначення підсудності справ про захист прав споживачів. Частина перша статті 187 ЦПК України регулює загальні питання відкриття провадження у справі. Пункт 6 Постанови № 5 вказує на те що заяви про захист прав споживачів мають відповідати загальним вимогам до позовних заяв, передбаченим статтею 137 (зміст і форма позовної заяви) попередньої редакції Цивільного процесуального кодексу. 55. Враховуючи вищезазначене, твердження позивача про те, що правовідносини щодо захисту прав споживачів не виникають між сторонами договору не відповідає дійсності. Захищене право споживача забезпечується, в першу чергу, виконанням вимог Закону про захист прав споживачів позивачем в рамках договору від 09 серпня 2016 року, а не судовим примусом його до цього. Позивач пропонує звужене тлумачення таких правовідносин, яке зводиться фактично до правовідносин, які виникають в рамках реалізації споживачем свого права звернення до суду, яке випливає зі змісту статей 15 та 16 ЦК України. Зміст Закону про захист прав споживачів вказує на те, що захист прав споживачів є обов'язком, наприклад, постачальників товарів або надавачів послуг незалежно від звернення споживача у суд. Саме по собі виконання вимог Закону про захист прав споживачів без судового спонукання до цього також є захистом прав споживачів, яке відбувається шляхом виконання відповідних зобов'язань. 56. Абзац другий пункту 2 Постанови № 5 прямо вказує на можливість виникнення правовідносин з захисту прав споживачів з договорів. 57. Суд дійшов висновку про безпідставність заявлених аргументів позивача в цій частині. Вищезазначені встановлені судом попередньої інстанції фактичні обставини справи підтверджуються. 58. Суд попередньої інстанції на підставі фактичних даних - договору від 09 серпня 2016 року - встановив наявність третейської угоди між сторонами цього договору у вигляді третейського застереження (пункт 8.6. відповідного договору), яка відповідає вимогам статті 12 Закону про третейські суди. Згідно цієї третейської угоди сторони від 09 серпня 2016 року домовились про розгляд підвідомчих третейським судам спорів між ними постійно діючим третейським судом АРРФП. 59. Враховуючи вищезазначене, постійно діючий третейський суд АРРФП прийняв рішення у справі, яка непідвідомча третейському суду відповідно до закону, що на підставі пункту 2 частини першої статті 486 ЦПК України є підставою для відмови судом у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Апеляційний суд дійшов правильних висновків з цього питання та не порушив норми процесуального права, правильно застосував норми матеріального права. (1.2) Щодо складу третейського суду 60. Закон про третейські суди регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб (згідно із частиною першою статті 1 Закону про третейські суди). 61. Порядок та правила розгляду справ у постійно діючих третейських судах встановлюються Законом про третейські суди та регламентом третейського суду (згідно із частиною четвертою статті 10 Закону про третейські суди). 62. Правила третейського розгляду постійно діючим третейським судом визначаються регламентом третейського суду, який не повинен суперечити Закону про третейські суди (згідно із частиною третьою статті 28 Закону про третейські суди). 63. Регламент третейського суду повинен визначати порядок та правила звернення до третейського суду, порядок формування складу третейського суду, правила вирішення спорів третейським судом, інші питання, віднесені до компетенції третейського суду Законом про третейські суди (згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону про третейські суди). 64. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту (частина друга та третя статті 12 Закону про третейські суди). 65. Склад третейського суду формується шляхом призначення чи обрання третейських суддів (третейського судді) (частина перша статті 16 Закону про третейські суди). 66. Сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. Для призначення чи обрання третейських суддів у кожній справі необхідна їхня згода (частина перша та друга статті 14 Закону про третейські суди). 67. Третейський суддя - фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана відповідно до Закону про третейські суди для вирішення спорів у третейському суді (згідно із абзацом другим частини першої статті 2 Закону про третейські суди). 68. У постійно діючому третейському суді кількісний та персональний склад третейського суду визначається за правилами, встановленими регламентом третейського суду (частина третя статті 16 Закону про третейські суди). 69. Згідно із частиною першою статті 4 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП сторони мають право вільно призначати чи обирати третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі призначення чи обрання суддів. 70. Відповідно до частини другої статті 21 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП в ухвалі про порушення провадження у справі Голова постійно діючого третейського суду АРРФП пропонує сторонам у 5-денний строк з дати отримання ухвали обрати третейських суддів відповідно до третейської угоди або положень регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП та сповістити їх ім'я і прізвища постійно діючому третейському суду АРРФП. 71. Частина перша статті 27 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП передбачає, що при третейському розгляді справи одноособовим третейським суддею сторони спільно призначають одноособового третейського суддю. Якщо сторони не узгодять кандидатуру одноособового третейського судді у 5-ти денний термін з дня отримання ухвали постійно діючого третейського суду АРРФП з вимогою про це, одноособовий третейський суддя призначається Головою постійно діючого третейського суду АРРФП, про що постановляється ухвала. 72. Згідно пункту 8.6. договору від 09 серпня 2016 року його сторони домовились про застосування регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП при вирішенні цим третейським судом спорів між ними, але не закріпили кількісний склад третейського суду. 73. З матеріалів справи та доказів, наданих позивачем, не слідує, що відповідач узгодив з позивачем доручення Голові постійно діючого третейського суду АРРФП призначення чи обрання суддів для третейського розгляду відповідного спору. Також не слідує погодження відповідачем кількісного складу третейського суду, зокрема, одноособового розгляду спору третейським суддею. 74. Регламент постійно діючого третейського суду АРРФП не містить конкретного механізму обрання сторонами кількісного складу третейського суду, а визначає лише механізм обрання персонального складу третейського суду, зокрема в статтях 4 та 21. Умови частини першої статті 27 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП регулюють питання обрання Головою постійно діючого третейського суду АРРФП одного третейського судді для здійснення одноособового розгляду спору за умови, що такий розгляд здійснюється суддею третейського суду одноособово. Для застосування даного положення регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП необхідно мати згоду всіх сторін спору на одноособовий розгляд їх спору суддею третейського суду. Така згода відсутня. 75. Враховуючи вищезазначене, склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам Закону про третейські суди, що на підставі пункту 6 частини першої статті 486 ЦПК України є підставою для відмови судом у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Апеляційний суд дійшов правильних висновків з цього питання та не порушив норми процесуального права, правильно застосував норми матеріального права. (2) Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 76. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 375 ЦПК України). 77. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, на підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, Верховний Суд, як суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про необхідність залишити апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Фангарант груп» без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року без змін. Керуючись частиною другою статті 24, частиною другою статті 351, статтями 247, 374, 375, 381, 382, 384, пунктом 1 частини третьої статті 389, частиною третьою статті 487 ЦПК України, Постановив: 1. Залишити без задоволенняапеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп». 2. Залишити без змін ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року. 3. Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп». Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. С. Висоцька В. В.Пророк І.М. Фаловська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76566313

Постанова Іменем України 06 червня 2018 року місто Київ справа N 301/1583/16-ц провадження N 61-24319св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В.А., суддів: Карпенко С.О., Погрібного С.О. (суддя-доповідач), Ступак О.В., Усика Г.І., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року у складі колегії суддів: Готра Т.Ю., Джуги С.Д., Собослоя Г.Г., ВСТАНОВИВ: ОСОБА_3 12 серпня 2016 року звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізигова компанія "ВАШ АВТО" (далі - ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО") про захист прав споживача шляхом визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошових коштів, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу з додатками до нього від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО"; стягнути з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на його користь грошову суму в розмірі 15 000, 00 грн. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, відповідно до пункту 1.1. якого предметом лізингу є трактор марки "Dongfeng", модель "DF 240", двигун к.с/дизель, вартістю 150 000, 00 грн. Згідно з пунктом 1.3. договору лізингу ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" зобов'язувався придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Під час укладення договору лізингу представник лізингодавця в усній формі повідомила позивачу про термінову необхідність підписання договору та сплати адміністративного платежу у зв'язку із закінченням робочого часу у відділенні банку. 19 травня 2016 року на виконання умов договору лізингу позивач сплатив адміністративний платіж у розмірі 15 000, 00 грн. Після підписання договору та його прочитання позивач зрозумів, що його ввели в обману, оскільки в договорі лізингу зазначена інша марка трактора більшої вартості, ніж та, яку він зазначав у заяві, а саме: "Dongfeng", модель "DF 244", вартістю 86 000, 00 грн. 06 липня 2016 року ОСОБА_3 звернувся з листом до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" з вимогою розірвати договір та повернути сплачені ним кошти, у відповідь на який листом від 22 липня 2016 року N 73 позивачу підтверджено сплату ним 15 000, 00 грн як адміністративного платежу, проте такий платіж відповідно до пункту 12.1. договору лізингу поверненню не підлягає. На переконання ОСОБА_3, під час укладення договору лізингу порушено його права як споживача, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, відповідач вів нечесну підприємницьку діяльність, оскільки обмежив позивача у достатньому часі для прийняття свідомого рішення щодо укладення оспорюваного договору. У підписаному договорі лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором, Законом України "Про фінансовий лізинг" та ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та його якості, одночасно розширені права лізингодавця всупереч вимогам чинного законодавства щодо поставки та прийому-передачі предмета лізингу, порядку розірвання договору, повернення коштів, відповідальності сторін та повернення предмету лізингу. Також умовами договору забезпечено захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидний дисбаланс між правами та обов'язками сторін. Разом з тим, всупереч вимогам Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у відповідача відсутня ліцензія для надання фінансового лізингу як послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, а при укладенні договору не дотримано вимоги щодо його нотаріального посвідчення. Як на правові підстави позову ОСОБА_3 посилався на статті 203, 215, 216, 220, 227, 509, 628, 799, 806 ЦК України, статті 18, 19, 22 Закону України "Про захист прав споживачів", статті 4, 6, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статті 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Заочним рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено, суд визнав недійсним договір фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" та ОСОБА_3; стягнув з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на користь ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 15 000, 00 грн. вирішив питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що права лізингоодержувача, передбачені статтею 6, частиною другою статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" не передбачені оспорюваним договором лізингу. З аналізу договору лізингу суд першої інстанції зробив висновок, що на момент укладення договору лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача. В оспорюваний договір лізингу включені несправедливі умови, визначені у частині третій статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. У цьому спорі наявні одночасно всі ознаки, які дали суду підстави для висновку, що умови спірного договору є несправедливими, позаяк вони порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, керувався тим, що спірний договір фінансового лізингу сторонами розірвано, із вимогою про визнання спірного договору недійсним ОСОБА_3 звернувся до суду вже після його розірвання, а тому відсутні передбачені законом підстави для визнання недійсним спірного договору. У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року та залишити в силі рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції, дослідивши умови фінансового лізингу, зробив обґрунтований висновок, що оспорюваний договір лізингу містить несправедливі умови, передбачені у статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Висновок суду першої інстанції про несправедливість умов договору та визнання його недійсним відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 08 червня 2016 року N 6-330цс16. Всупереч вимогам статті 301 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), на переконання заявника, апеляційний суд обґрунтовував своє рішення тим, що договір лізингу розірвано, а тому не може бути його визнано недійсним, незважаючи на те, що таких доводів в апеляційній скарзі не зазначалось. Зважаючи на наведене, апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги. Додатково заявник стверджує, що апеляційний суд неправильно вирішив питання про розподіл судових витрат за подання апеляційної скарги, оскільки ОСОБА_3 є споживачем, а тому звільнений від сплати судового збору, стягнення з нього на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судового збору за подання апеляційної скарги є неправомірним. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження, ухвалою від 19 червня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 16 травня 2018 року. Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, згідно з умовами якого відповідач зобов'язався придбати у власність (отримати право власності на предмет лізингу), зокрема трактор марки "Dongfeng", модель "240 DF", двигун 24 к.с, та передати предмет лізингу у користування ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє протягом 78 календарних місяців, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов'язань за цим договором. Згідно з підпунктами 3.3.1.-3.3.3. договору лізингу ОСОБА_3 зобов'язався до отримання предмета лізингу, на умовах та у порядку, передбачених договором, сплатити передбачені договором платежі; прийняти і належним чином використовувати предмет лізингу за його призначенням; у встановлений термін і у повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі. Відповідно до додатка N 1 до договору лізингу вартість предмета лізингу становить 5 882, 35 дол. США (150 000, 00 грн); сума виплат авансового платежу (50 %) 2 941, 18 дол. США; щомісячний авансовий платіж 245, 10 дол. США; адміністративний платіж (10 %) - 588, 24 дол. США; комісія за передачу (3 %) - 176, 47 дол. США. Згідно з пунктом 1.7 договору лізингу предмет лізингу передається у користування позивачу протягом терміну, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства: адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу. Відповідно до пункту 12.1 лізингоодержувач, який не сплатив лізингові платежі, що передбачені у пункті 1.7, та не отримав транспортний засіб, має право розірвати договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізингодавця та зазначення реквізитів особистого банківського рахунку для здійснення такого повернення. У строк, встановлений чинним законодавством, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. У такому випадку поверненню підлягає 60 % від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40 % лізингодавець отримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає. У пункті 9.7 договору встановлено, що кошти, які сплачуються лізингоодержувачем до отримання предмета лізингу, незалежно від їх призначення, яке вказується у квитанції, зараховуються за договором у наступному порядку: адміністративний платіж; авансовий платіж; - комісія за передачу предмета лізингу. Грошові кошти в сумі 15 000, 00 грн. які сплатив ОСОБА_3 на рахунок ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" згідно з квитанцією від 19 травня 2016 року N 71, є адміністративним платежем, який в разі розірвання спірного договору згідно з пунктом 12.1 договору лізингу поверненню не підлягає. ОСОБА_3 в порядку, передбаченому у пункті12.1 договору лізингу, звернувся до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" із заявою про розірвання договору фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, зареєстрованою за вхідним N 2638 від 11 липня 2016 року, яка розглянута ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО". ОСОБА_3 листом від 22 липня 2016 року N 73 повідомлено, що оскаржуваний договір фінансового лізингу вважається розірваним з 11 липня 2016 року. Оцінюючи оскаржуване судове рішення на відповідність вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд врахував, що правовідносини, які виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, а також Законом України "Про фінансовий лізинг", Законом України "Про захист прав споживачів". Згідно із частиною другою статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Згідно з частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного цивільного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору та правила статті 628 ЦК України. За імперативним положенням статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" здійснювалась нечесна підприємницька практика без отримання ліцензії на здійснення фінансових послуг, умови оспорюваного договору є несправедливими, у договорі відсутні відомості про індивідуальні ознаки предмета лізингу, включено платежі, які не є за природою лізинговими, договір нотаріально не посвідчений, як того вимагає стаття 799 ЦК України. Натомість апеляційний суд вважав, що розірваний договір неможливо визнати недійсним за наявності на те правових підстав. Верховним Судом з'ясовано, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому факту, що оспорюваний договір є юридично нікчемним в цілому з огляду на порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Зазначений договір є змішаним договором, який поєднує в собі, в тому числі ознаки договору найму транспортного засобу. Під час ухвалення рішення Верховний Суд керувався положенням частини другої статті 215 ЦК України, в якій встановлено виняток із загального правила статті 11 ЦПК України 2004 року щодо розгляду справ судом в межах заявлених особами вимог. Визнання зазначеного договору судом недійсним відповідно до наведеного правила не вимагається у зв'язку з встановленням його нікчемності безпосередньо законом. При цьому суд також застосовує за власною ініціативою наслідки недійсності нікчемного договору, що врегульовано частиною п'ятою статті 216 ЦК України. Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань, що в ньому закріплені. Задовольняючи позовну вимогу про визнання недійсним договору з підстав нечесної підприємницької практики та несправедливих умов, а також відсутності нотаріального посвідчення оспорюваного договору, суд першої інстанції не застосував наслідки нікчемності правочину, а суд апеляційної інстанції не усунув таких недоліків. В оцінці доводів Верховний Суд вважає обов'язковим дотриматися правового висновку, сформульованого Верховним Судом України в постанові від 19 жовтня 2016 року у справі N 6-1551цс16, щодо обґрунтованості застосування до спірних правовідносин норми статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, надавши оцінку відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні частини першої статті 220 цього Кодексу. Верховним Судом не встановлено підстав відступити від зазначеного правового висновку, який визнає обов'язковим у цій справі. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Зважаючи на наведене, доводи заявника на обґрунтування касаційної скарги, за висновком Верховного Суду, не мають правового значення для правильного вирішення спору, оскільки такі аргументи втрачають правовий сенс за встановлених судами обставин нікчемності підписаного сторонами договору в цілому та застосування Верховним Судом наслідків недійсності нікчемного правочину до спірних правовідносин. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Зважаючи, що Верховний Суд встановив неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права до спірних правовідносин, наявні підстави для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З огляду на наведене Верховний Суд зробив висновок про необхідність скасування заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу із застосуванням наслідків недійсності нікчемного правочину, реституції та поверненням сторін у попереднє становище, а також зміни правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн. Додатково Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми Закону України "Про судовий збір" та Закону України "Про захист прав споживачів" щодо розподілу судових витрат, стягуючи із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, з таких підстав. У статті 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" дає правові підстави зробити висновок, що відсутність такої категорії у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України "Про судовий збір", не може безумовно означати, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист їхніх прав. Наведена норма права не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються від сплати за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів"). Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у частині третій статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" слова "державного мита" замінені словами "судового збору". Отже, при ухваленні Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. Відступаючи від практики Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц сформулювала правовий висновок, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів", стаття 1 ЦПК України 2004 року, стаття 2 ЦПК України). Апеляційний суд наведеного не врахував та безпідставно стягнув із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, що є окремою підставою для скасування рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року. Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до пункту 7 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції Закону України від 06 грудня 2016 року N 1774-VIII) за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, що на момент подачі касаційної скарги становило 1 322, 88 грн. Враховуючи, що заявник звільнений від сплати судового збору за подання касаційної скарги як споживач, належна до сплати сума судового збору підлягає стягненню з відповідача в дохід держави, оскільки касаційна скарга ОСОБА_3 задоволена частково. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Скасувати заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" про визнання недійсним договору лізингу - відмовити. Змінити мотивувальну частину заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року щодо визначення правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн шляхом застосування наслідків нікчемного правочину. В іншій частині заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року залишити без змін. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 322, 88 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Стрільчук В.А. Судді: Карпенко С.О. Погрібний С.О. Ступак О.В. Усик Г.І.

Державний герб України Справа № 405/2286/15-ц 2/405/528/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14.04.2016 року Ленінський районний суд м. Кіровограда в складі: головуючої судді: Шевченко І.М. при секретарі: Фришко А.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» відокремлений територіальний підрозділ Товариство з обмеженою відповідальністю «Атлантик» про захист прав споживача та визнання недійсним договору,- В С Т А Н О В И В: Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом до відповідача ТОВ «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів, визнання недійсним договору в частині, повернення авансових та адміністративних платежів, повернення автомобіля. Позов обґрунтовує тим, що 22 травня 2012 року між відповідачем та нею, було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00005040 щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля становило 154 880,96 грн. Строк дії договору визначено 60 місяців. Згідно умов лізингу, викладених у преамбулі договору фінансового лізингу авансовий платіж за придбання обєкту становив еквівалент 6 341,28 дол. США, обсяг фінансування еквівалент 12 874,72 дол. США. Крім того, умовами договору було встановлено фіксований лізинговий платіж в сумі 364,77 дол. США на місяць (викупна вартість, проценти та комісія) та адміністративний платіж у сумі 288,24 дол. США. Актом прийому-передачі до договору від 29.05.2012 року вартість обєкту лізингу становила 154 880,96 грн., обсяг фінансування 103 770,24 грн., щомісячний платіж 2 940,05 грн., адміністративні витрати 2 323,21 грн. На момент звернення із позовом нею було сплачено 186 259,70 грн., що значно перевищує вартість обєкту лізингу, а місячний платіж за березень 2015 р. склав 9119,25 грн. Договором та графіком платежів до договору передбачено, що платежі здійснюються в еквіваленті доларів США у відповідності до п.п. 6.3 «Загальні комерційні умови внутрішнього фінансового лізингу», згідно положень якого лізингові платежі відображають справедливу вартість обєкта лізингу на основі діючого курсу обміну Євро\долару США, встановленого Національним банком України або Українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агліколь» або іншим банком), або на основі обмінних курсів, за якими на встановлену дату укладалися угоди з клієнтами банку (ПАТ «КІБ Креді Агліколь» або іншим банком) з купівлі та продажу Євро\долару США до української гривні, яким буде обрано за рішенням відповідача, станом на дату, коли кожен платіж підлягає виплаті. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобовязання, передбачені цим контрактом, розраховуються в Євро\долару США на змінній основі та підлягають оплаті в українських гривнях за обмінним курсом вказаного вище банку, чинним на дату виставленого рахунку. Підставою заявленого позову споживача зазначає той факт, що на протязі грудня 2014-серпня 2015 року відповідач всупереч приниципу добросовісності договору і рівноправья сторін, довільно трактуючі умови п.п. 6.3. Загальних комерційних умов внутришнього фінансового лізингу виставляв рахунки на сплату лізингових платежів по курсу долару США, який не є відповідним жодному загальновідомому курсу національної валюти. Зважаючи на курс долару до національної валюти в період з 09.01.2015 по 04.08.2015 року лізінгодавцем їй виставлялись рахунки на сплату за курсом, що суттєво відрізнився у бік збільшення від того, про якій проінформував ПАТ «КІБ Креді Агріколь» у листі № 12407/4073 від 27.10.2015 року. Крім того, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» пояснив, що «для клієнтів-юридичних осіб , яким є ТОВ «Порше Лізинг Україна» валюто-обмінні операції банк здійснює через міжбанківський валютний ринок України, курс на якому варіюється в залежності від конюнктури, а для фізичних осіб встановлюється банком». Відповідно до п. 3 листа № 12407/5731 від 07.12.2015 року для фізичних і юридичних осіб курс є різним, що, можливо, і стало підставою для виставлення їй лізінгодавцем рахунку за курсом валют як для юридичної особи. В подальшому, скориставшись п.п.8.2.1. та п.п 8.2.2. лізингового договору, відповідач виставив штрафні санкції за надання вимог щодо сплати неправомірно обрахованих ним платежів у рахунках виставлених в період з 04.02.2015 по 04.08.2015 року, штрафних платежів від 04.11.2015 року «Перше нагадування про несплату» та рахунок-фактуру № 00304159 від 04.11.2015 року на суму 364,53 грн, від 16.11.2015 року «Друге нагадування про несплату» та рахунок-фактуру № 00307448 від 16.11.2015 року на суму 472,49 грн., та від 01.05.2015 року «Перше нагадування про несплату» на суму 387,41 грн., які у заяві про збільшення позовних вимог від 22.01.2016 року позивач просить визнати незаконними. Вона звернувся із претензією на адресу відповідача, як поживач фінансових послуг, із вимогою надати у письмовому вигляді інформацію із розшифруванням помісячно за яким курсом (НБУ, ПАТ «КІБ «Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою якого саме) і виходячи з якого порядку визначалася вартість щомісячного платежу за договором про фінансовий лізінг № 00005040 від 22.05.2012 року у 2014 році і пояснення за яким точно курсом (НБУ, ПАТ «КІБ «Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою якого саме) буде визначатися курс при виконанні договору на майбутне і в який конкретно день місяця такий курс буде визначатися для виставлення рахунку на сплату. Дана вимога відповідачем виконана не була. Відповіддю відповідача № 715 від 02.11.2015 року, фактично, відмовлено у добровільному припиненні (розірванні за угодою сторін) договору, оскільки п. 12.5 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, де дострокове розірвання договору за ініціативою споживача розглядається виключно у ракурсі «дострокового викупу», який дозволяється відповідачем лише після виконання низки платежів та умов. Навіть при зверненні споживача про таке припинення лізінгодавцем не було визначено непогашену вартість обєкта лізингу, оскільки її пропозицію про розірвання проігноровано і не визнано «проханням про дострокове розірвання договору». Посилаючись на вимоги статей 4, 10, 15 Закону України «Про захист прав споживачів» за якими споживач має право: на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця); на розірвання договору та повернення коштів, якщо стане очевидним що послуга буде не виконана; на отримання необхідної інформації, достатньої для придбання цієї продукції, виробника та гарантії її придбання, тощо прость суд: визнати недійсним Договір про фінансовий лізинг № 00005040 укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та нею, щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США.; визнати незаконними вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про сплату чотирнадцяти штрафних платежів виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 04.02.2015 по 05.01.2016 на загальну суму 5021,89 грн. згідно реєстру, що додається до позову; стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на її користь суму авансового платежу за Договором про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 341,28 дол. США та частини викупної вартості обєкту лізингу (сплаченої за 44 місяця х 364,77 дол. США) в еквіваленті 16 049,88 дол. США., зобовязати її повернути в натурі транспортний засіб VW Polo Sedan 1.6., колір чорний 2012 р.в., р\н АА 6062 МС номер кузова НОМЕР_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» зі складанням ОСОБА_2 передання-приймання майна за підписами уповноважених представників сторін Договору про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року, стягнути із відповідача на її користь суму 3 000 грн. судових витрат на надання правової допомоги, віднести за рахунок із відповідача суму судового збору на користь держави. В судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали, неодноразово уточнювали свої вимоги та просили задовольнити позов згідно останніх уточнень від 25.01.2016 року. Представники відповідача за довіреністю виданою ТОВ Юридична фірма Вернер ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 ОСОБА_6, що брали участь на протязі судового розгляду, проти позову заперечили в повному обсязі, надали письмові заперечення та заяву про стягнення із позивача витрат на правову допомогу ТОВ Юридична фірма Вернер на суму 10 000 грн., просили відмовити в задоволенні позову. Суд, вивчивши матеріали справи, встановив такі факти та відповідні їм правовідносини. Судом встановлено, що 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1, було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00005040 щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля становила 154 880,96 грн. Строк дії договору визначено 60 місяців. На момент розгляду срави заборгованість за лізінговими платежами у ОСОБА_1 відсутня, що підтверджується ОСОБА_6 звіряння взаємних розрахунків складених між сторонами та Зведеною обліковою випискою з рахунку клієнта ОСОБА_1 від 09.06.2015 року, доданою представником відповідача до пояснення від 04.07.2015 року. Проте, із останнього документа та поданих позивачем документів «Перше нагадування про несплату» та «Друге нагадування про несплату» вбачається, що відповідачу додатково виставлені рахунки 03.06.2015 року на суму 1 633,96 грн., 03.07.2015 року на суму 2 396,83 грн., 04.08.2015 року на суму 2 728,40 грн., 08.09.2015 року на суму 3 076,37 грн., 05.10.2015 року на суму 3 070,63 грн., 04.11.2015 року на 3 786,00 грн., 16.11.2015 року на суму 3 893,96 грн. в якості штрафних санкцій. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Така ж вимога визначена і у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає і механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Відповідно до ч. 5 п. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий лізинг вважається фінансовою послугою. Метою цього Закону є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Це означає, що Закон України «Про захист прав споживачів» безпосередньо регулює відносини, що склались між сторонами договору, а умови договору фінансового лізингу, в свою чергу, не можуть суперечити положенням цього Закону. Так, лізинговий кредит - це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є специфічною формою майнового, тобто товарного кредиту. Його специфіка полягає у тісному взаємозвязку і переплетенні кредитних, фінансових та орендних відносин. З точки зору змісту кредитних відносин, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається позичальником у розстрочку. Отже, лізинг є комерційною угодою, що заснована на оренді товарів тривалого користування виробничого призначення. Це одна з форм інвестицій в основний капітал за посередництвом лізингової компанії (лізингодавця), який купує для товаровиробника (лізингоодержувача) майно і надає йому в оренду з метою виробничого використання. Таким чином, лізингодавець фактично кредитує лізингоодержувача. Положеннями ст. 8 ЦК України визначено, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права). Виходячи із зазначеного, за аналогією до спірних правовідносин між позивачем та відповідачем підлягає застосуванню рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (справа № 1-26/2011), у якому Конституційний Суд України зазначає, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть внаслідок введення його в оману придбати непотрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів (п. 3.2. Рішення). Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку, що позивачу, як споживачу, на момент укладення договору об'єктивно бракувало знань, необхідних для здійснення правильного вибору фінансової послуги із запропонованих на ринку, а також для оцінки договору з відповідачем щодо придбання у нього послуги фінансового лізингу, який мав стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України). Згідно з п. 2. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Отже, відповідач проігнорував дані вимоги законодавства, що є однією з підстав визнання договору недійсним, адже згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: 1) основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; 2) будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; 3) ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг; 4) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті; 5) характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; 6) права споживача або небезпеки, що йому загрожує. Підпунктом 6.3 Загальних комерційних умов внутришнього фінансового лізингу, якими визначенго, що сторони погоджуються, що лізингові платежі та інші платежі, що підлягають виплаті за цим контрактом на користь «Порше Лізинг Україна», відображають справедливу вартість обєкта лізингу та забезпечують отримання «Порше Лізинг Україна» суми, очікуваної станом на дату виконання контракту відповідно до чинного курсу обміну євро/долара США (як обумовлено сторонами в контракті) за безготівковими операціями, встановленого українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншим банком) або Національним банком України, (надалі «обмінний курс»), як буде обрано за рішенням «Порше Лізинг Україна», станом на дату, коли кожен платіж підлягає здійсненню. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобовязання, передбачені цим контрактом, розраховуються в євро/доларах США (як обумовлено сторонами в контракті) на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом за безготівковими операціями вказаного вище банку, чинним на робочий день, що передує дню виставлення рахунка. У разі часткової зміни вищевикладених положень цього пункту, «Порше Лізинг Україна» матиме право вимагати, щоб лізингові платежі та усі інші платежі за цим контрактом були розраховані за обмінним курсом іншого банку (Національного банку України, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншого банку) замість обмінного курсу банку, вказаного вище. Сторони погоджуються, що така вимога може бути висунена на власний розсуд «Порше Лізинг Україна» та без обмежень щодо кількості таких вимог протягом дії контракту, і для цього не вимагається згода лізингоодержувача. Зазначена формула визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля та лізингових платежів в доларах США є такою, що вводить в оману, оскільки у такий спосіб позбавляє споживача можливості знати, через комерційну таємницю, «обмінний курс безготівкових операцій» комерційного банку ПАТ «КІБ Креді Агріколь. Посилання представника ТОВ «Порше Лізинг Україна» на те, що з такими даними можна ознайомитись як на його сайті, так і на сайті цього банку не відповідає дійсності, оскільки дані саме про «обмінний курс безготівкових операцій» цього банку там відсутні. Коли та при яких обставинах визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля в доларах США мало відбуватися відповідно до пункту 6.3 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у договорі та в додатках до нього взагалі не визначено. Положеннями ч.1 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавця зобовязано не включати у договори із споживачами умов, які є несправедливими. Як зазначено у п.п.3,4 ч. 3 цієї норми Закону несправедливими є, зокрема, умови договору про: встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.3); надання можливості продавцю не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця у зв»язку з розірванням або невиконанням ним договору (п.5.6.) надання можливості продавцю збільшувати або зменшувати лізингові платежі або інші платежі в одностороньому порядку (п.6.13.) Натомість як договором так і Загальними комерційними умовами внутрішнього фінансового лізингу не перебдачено повернення платежів, сплачених на викуп автомобіля. У договорі про це зазначено при викладі п 6, 12. Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, де дострокове розірвання договору за ініціативою споживача розглядається виключно у ракурсі «дострокового викупу», яякий дозволяється відповідачем лише після виконання низки платежів та умов. Відповідно до п.9 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», договір укладений із споживачем особисто в місці, іншому ніж торговельні або офісні приміщення продавця, вважається договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. позивач уклала спірний договір м. Кіровоград, де у якості продавця та постачальника заначено ТОВ «Атлантик» а відтак він є договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. Положеннями ч.3 ст.12 цього Закону визначено, що у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом 14 днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельним або офісним приміщенням чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж. Натомість, згідно розділу 12 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, цей договір може бути розірваний Лізінгоотримувачем лише за згодою лізингодавця ТОВ «Порше Лізинг Україна», і то не раніше ніж через 12 місяців із дати початку строку лізингу. Відтак, і ці умови договору суперечать вимогам закону й підлягають визнання недійсними, адже відповідно до п.6 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є умови договору про надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд(п.п. 12.6 Загальних комерційних умов), якщо споживачеві таке право не надається. Розглядуваним договором покупця - споживача фінансових послуг фактично позбавлено права дострокового розірвання Договору навідь у випадку порушення його права шляхом виставлення необгрутованого рахунку, оскільки у випадку не оплати одого платежу навідь частково протягом 30-ти днів лізингодавець може розірвати договір і витребувати об»єкт лізингу (п.п. 8.3.2., 12.6 Загальних комерційних умов). Фінансовий лізинг є непрямим лізингом з точки зору цивільного права і майно, що передається лізингодавцем у користування лізингоодержувача за таким договором, лізингодавець має придбати у відповідного постачальника (продавця) відповідно до умов та специфікацій, встановлених лізингоодержувачем. У такий спосіб законодавець захищає право споживача фінансових послуг на вільний вибір предмета лізингу, його ціни та обрання контрагента. Юридична природа договору фінансового лізингу та можливість викупу предмета лізингу, дає підстави для висновку, що укладаючи такий договір, споживач послуг має право знати обсяг фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. Відповідно до положень ст. 655 ЦК України, суд вважає, що погоджена сторонами ціна предмету лізингу є істотною умовою такого договору. Вартість предмета лізингу вказана в ОСОБА_6 прийому-передачі і складає 154 880,96 грн., що на той момент відповідало 19 216,00 дол. США, проте лізингові платежі та адміністративній платежі виражені виключно у доларовому еквіваленті, що не дає можливості споживачу адекватно оцінити необхідний щомісячний платіж у національній валюті і дає можливість відповідачу згідно п. 6.3 Договору лише за власним вибором визначати курс валюти станом на дату, коли підлягає оплаті кожен платіж. Данне твердження не знайшло підтвердження у листі № 715 від 02.11.2015 року, в якому стверджується, що компанія повідомляла лізингоодержувача про ризики отримання фінансування із застосуванням еквіваленту доларів США по відношенню до національної валюти, наслідком чого є неминуче настане збільшення щомісячного лізингового платежу в гривнях. Доказів такого повідомлення представники відповідача в судових засіданнях не надали. Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, в судовому засіданні судом досліджено докази, надані позивачем на підтвердження своїх вимог, які відповідають вимогам належності та допустимості. Представниками відповідача проігноровано вимоги суду про надання інформації щодо способу визначення курсу валюти, жоден із них не зміг надати пояснень чому курс у виставлених ним рахунках суттєво відрізняється від встановленого банком, яка могла б спростувати надані позивачем докази, або ж підтвердити їх. За приписами ч. 1 ст. 179 ЦПК України, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів. При вирішенні спорів про захист прав споживачів суд враховує, що тягар доказування обставин, які звільняють від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання, в тому числі й за спричинену шкоду, лежить на продавцеві (виготівникові). У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (пункти 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви). Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України суд стягує з відповідача судові витрати та витрати на правову допомогу, понесені позивачем та підтверджені Договором про адвокатську допомогу та суду квитанцією в сумі 3 000 грн., а також на користь держави щожо двох позовних вимог немйнового характеру в сумі 1 102,40 грн. та майнового характеру в сумі 3 450,72 грн. (із розрахунку ціна вимог 16 049,88 доларів США х 21,5 = 345 072,42 грн.), а всього 4 553,12 грн. На підставі вищевикладеонго і ст.ст. 6, 203, 253, 256, 257, 261, 266, 525, 526, 530, 625, 629, 632, 638, 651, 654, 806, 807, 1054 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», п. 19 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9, «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Законом України «Про захист прав споживачів», рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (справа № 1-26/2011 та керуючись ст.ст. 10, 11, 88, 209, 212-215 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» відокремлений територіальний підрозділ Товариство з обмеженою відповідальністю «Атлантик» про захист прав споживача та визнання недійсним договору задовольнти. Визнати недійсним Договір про фінансовий лізинг № 00005040 укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1, щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США. Визнати незаконними вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про сплату чотирнадцяти штрафних платежів виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 04.02.2015 по 05.01.2016 на загальну суму 5 021,89 грн. Стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2) суму авансового платежу за Договором про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 341,28 дол. США та частини викупної вартості обєкту лізингу (сплаченої за 44 місяці х 364,77 дол. США) в еквіваленті 16 049,88 дол. США. Зобовязати ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2) повернути в натурі транспортний засіб VW Polo Sedan 1.6., колір чорний 2012 р.в., р\н АА 6062 МС номер кузова НОМЕР_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» зі складанням ОСОБА_6 передання-приймання майна за підписами уповноважених представників сторін Договору про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2) суму 3 000 грн. судових витрат на надання правової допомоги. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь держави судовий збір в сумі 4 553,12 грн. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Кіровоградської області через Ленінський районний суд м. Кіровограда протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда Шевченко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57211781

Державний герб України Постанова Іменем України 07 березня 2018 року м. Київ справа № 310/10926/15-ц провадження № 61-3272 зпв 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В., Карпенко С. О., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», відповідач - ОСОБА_1, позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», розглянув у порядку письмового провадження заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Гулька Б. І., Закропивного О. В., Хопти С. Ф., ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С., та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у складі судді Прінь І. П., ВСТАНОВИВ: У грудні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та збитків. Позовна заява мотивована тим, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого у розпорядження ОСОБА_1 передано автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який він зобов'язувався прийняти та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору і графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США. Відповідач належним чином не виконував умови договору фінансового лізингу, у зв'язку із чим ТОВ «Порше Лізинг Україна» неодноразово направляло йому вимогу про сплату заборгованості та повернення об'єкта лізингу, яку відповідачем виконано не було. 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис про повернення об'єкта лізингу. У межах виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса 18 вересня 2015 року автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, вилучено у відповідача. 08 жовтня 2015 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та товариством з обмеженою відповідальністю «Автомир» (далі - ТОВ «Автомир») укладено договір купівлі-продажу/поставки автомобіля, який був у вжитку, за умовами якого ТОВ «Автомир» набуло право власності на автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, сплативши його вартість у розмірі 274 189 грн 50 коп. на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна». Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Тріпл Сі» (далі - ТОВ «Тріпл Сі») позивачу надано юридично-консультаційні послуги щодо повернення простроченої заборгованості вартістю 76 207 грн 63 коп. та послуги щодо складання процесуальних документів для захисту прав позивача у суді вартістю 6 тис. грн. Загальна вартість збитків склала 82 207 грн 63 коп. Позивачу завдано збитки у вигляді упущеної вигоди у вигляді щомісячних платежів за фактичний час користування об'єктом лізингу за період з травня по вересень 2015 року у розмірі 52 979 грн. Крім того, позивач вважав, що йому завдано збитки у вигляді різниці між ринковою вартістю транспортного засобу та сумою несплачених лізингових платежів на час укладення договору купівлі-продажу у розмірі 267 789 грн 20 коп. На підставі викладеного ТОВ «Порше Лізинг Україна» просило стягнути із ОСОБА_1 на свою користь збитки у розмірі 403 976 грн 18 коп. У січні 2016 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічну позовну заяву до ТОВ «Порше Лізинг Україна», у якій просив визнати недійсними пункти 6.3., 6.4., 6.4.1., 6.4.2. Загальних комерційний умов внутрішнього фінансового лізингу, що є невід'ємною частиною договору фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року, якими передбачено погашення витрат та виплати лізингових платежів в іноземній валюті - доларах США, що порушує принцип рівності сторін у договірних зобов'язаннях, та визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 04 лютого 2014 року. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року за своєю правовою природою є змішаним договором і містить елементи договору купівлі-продажу та оренди (найму) транспортного засобу. Однією із сторін договору є фізична особа, тому відповідно до частини другої статті 799 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) він підлягав нотаріальному посвідченню. Оскільки сторонами не додержано вимог закону щодо нотаріального посвідчення договору, то цей договір є нікчемним та не підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Тому вимоги позивача за первісним позовом про стягнення збитків у зв'язку із невиконанням умов недійсного (нікчемного) договору не підлягають задоволенню. У задоволенні вимог зустрічного позову відмовлено, оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для надання правової оцінки окремим положенням недійсного (нікчемного) правочину. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бердянського міського суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що залучення коштів від фізичних осіб передбачає отримання юридичною особою, що надає послуги фінансового лізингу, відповідної ліцензії, яка у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відсутня. Суд першої інстанції правильно встановивши характер спірних правовідносин та норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, обґрунтовано відмовив у задоволенні первісного та зустрічного позовів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 16 лютого 2017 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року та увалу апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року залишено без змін. Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанції, відмовляючи у позові ТОВ «Порше Лізинг Україна», на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли правильного висновку про те, що відповідно до положень статей 628, 799 ЦК України договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму), у зв'язку із чим підлягає нотаріальному посвідченню. Встановивши нікчемність договору фінансового лізингу, суди обґрунтовано відмовили у позові. У травні 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення в частині первісного позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. Підставою для перегляду вказаних судових рішень ТОВ «Порше Лізинг України» зазначає неоднакове застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій норм статті 779 ЦК України, статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність зазначених судових рішень висновкам, викладеним в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. На обґрунтування заяви ТОВ «Порше Лізинг України» надало копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах за номерами: 6-10827св15 від 24 грудня 2015 року, 6‑30443ск15 від 10 грудня 2015 року, 6-24072св15 від 28 жовтня 2015 року, 6‑20913св15 від 24 вересня 2015 року, 6-25875ск15 від 11 вересня 2015 року, 6-21156ск15 від 03 липня 2015 року, 6-1620св15 від 10 червня 2015 року, 6‑5314св15 від 14 травня 2015 року, 6-45654св14 від 18 березня 2015 року, 6 ‑5285св15 від 11 березня 2015 року, 6-24929ск15 від 03 серпня 2015 року, 6 ‑15502св14 від 21 жовтня 2015 року, 6-32121св14 від 11 грудня 2014 року, 6‑17593св14 від 01 жовтня 2014 року, 6-19893св14 від 02 липня 2014 року, 6‑15962св14 від 28 травня 2014 року, та копію ухвали Верховного Суду України у справі № 6-24070св09 від 14 липня 2010 року. Законом України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України, викладено його у новій редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року. Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 24 січня 2018 року заяву ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд судового рішення разом з матеріалами справи № 310/10926/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2018 року цивільну справу призначено до розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві ТОВ «Порше Лізинг Україна» доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 360-5 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року у справі № 6 10827св15; від 24 вересня 2015 року у справі № 6-20913св15; від 11 вересня 2015 року у справі № 2-25875ск15; від 03 липня 2015 року у справі № 6-21156ск15; від 10 червня 2015 року у справі № 6-1620св15; від 11 березня 2015 року у справі № 6-5285св15; від 03 серпня 2015 року у справі № 6‑24929ск15; від 11 грудня 2014 року у справі № 6-32121св14; від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-17593св14, суди виходили із того, що договір фінансового лізингу не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2015 року у справі № 6-3044св15 суд касаційної інстанції виходив із того, що відносини, які виникають із договору лізингу регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку та нормами Закону України «Про фінансовий лізинг». Статті 806 - 809 ЦК України та Закон України «Про фінансовий лізинг» не містять вимог щодо нотаріального посвідчення цього договору. Ухвали цього ж суду від 28 жовтня 2015 року у справі № 6-24072св15 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-19893св14 містять правовий висновок про те, що за змістом статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), які містяться у параграфі 1 глави 58 розділу ІІІ ЦК України. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2015 року у справі № 6-5314св15 та від 28 травня 2014 року у справі № 6-15962св14 суд касаційної інстанції погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що правовідносини, які виникають із умов договору фінансового лізингу регулюються нормами Цивільного кодексу України, які викладені у параграфі 6 глави 58 розділу ІІІ. Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у справі про визнання недійсним договору фінансового лізингу, суд касаційної інстанції в ухвалі від 18 березня 2015 року у справі № 6-45654 св14 виходив із того, що послуги фінансового лізингу не потребують ліцензування. У наданій для порівняння ухвалі від 14 липня 2010 року у справі № 6‑24070цс09 Верховний Суд України погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що договір фінансового лізингу, укладений між сторонами у письмовій формі та відповідно до вимог частини першої статті 209 ЦК України, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, прямо встановлених законом або за домовленістю сторін. Крім того, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року у справі № 6‑15502св15, на яку посилається заявник, як на підставу неоднакового застосування норм матеріального права, спір по суті заявлених позовних вимог не розглянуто, оскільки справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого передано у розпорядження ОСОБА_1 автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який зобов'язувався прийняти його як об'єкт лізингу та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору та графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США. Відмовляючи у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна», суди попередніх інстанцій встановили, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року нотаріально посвідчено не було. Дозвіл (ліцензія) на здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відсутній. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Крім того, відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). З огляду на зазначене, у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про недійсність (нікчемність) договору фінансового лізингу у зв'язку із недотриманням сторонами вимог чинного законодавства України щодо його нотаріального посвідчення та у зв'язку із відсутністю у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 6-428цс17. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року. Крім наведеного, колегія суддів керується положенням частини першої статті 360-2 ЦПК України, відповідно до якого справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147‑VIII (тобто за правилами розгляду справ судом касаційної інстанції). Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 360-3, частиною першою статті 360‑5 ЦПК України, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147‑VIII, пунктом 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, П О С Т А Н О В И В: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь С. О. Карпенко Є. В. Синельников Ю. В. Черняк http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72970247

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних правах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання договору фінансового лізингу недійсним за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, уточнивши позовні та посилаючись на те, що 22 травня 2012 року між нею та ТОВ «Порше Лізинг Україна» було укладено договір про фінансовий лізинг транспортного засобу Volkswagen Polo Sedan 1.6 на суму 19 тис. 216 доларів США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання їй автомобіля становило 154 тис. 880 грн 96 коп., строком на 60 місяців. За умовами договору авансовий платіж за придбання предмета лізингу становив в еквіваленті 6 тис. 341 долар США 28 центів, обсяг фінансування становив в еквіваленті 12 тис. 874 долари США 72 центи, фіксований щомісячний лізинговий платіж складав 364 долари США 77 центів (викупна вартість, проценти та комісія) та адміністративний платіж складав 288 доларів США 24 центи. Згідно з актом прийому-передачі від 29 травня 2012 року вартість предмета лізингу становила 154 тис. 880 грн 96 коп., обсяг фінансування – 103 тис. 770 грн 24 коп., щомісячний платіж – 2 тис. 940 грн 5 коп., адміністративні витрати – 2 тис. 323 грн 21 коп. Позивачка зазначала, що передумовою звернення до суду з позовом був той факт, що відповідач протягом грудня 2014 року – серпня 2015 року, всупереч принципу добросовісності договору і рівноправності сторін, довільно трактуючи умови договору про фінансовий лізинг, виставляв їй рахунки зі сплати лізингових платежів за курсом долара США, який не відповідав жодному курсу національної валюти, що був встановлений у вказаний період. На момент звернення до суду вона сплатила 186 тис. 259 грн 70 коп., що значно перевищує вартість предмета лізингу, а місячний платіж за березень 2015 року взагалі складав 9 тис. 119 грн 25 коп. ОСОБА_1 зазначала, що звернулась із претензією до відповідача як споживач фінансових послуг з вимогою надати у письмовому вигляді інформацію з розшифруванням щомісячно, за яким курсом у 2014 році (Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний банк «Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою, якого саме) і виходячи з якого порядку визначалася вартість щомісячного платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, а також надати пояснення, за яким курсом буде визначатися платіж при виконанні договору в майбутньому та в який конкретно день місяця такий курс буде визначатися для виставлення рахунку на сплату. Цю вимогу відповідач не виконав і своєю відповіддю фактично відмовив їй у добровільному припиненні (розірванні за угодою сторін) договору, оскільки за умовами договору дострокове розірвання угоди з ініціативи споживача розглядається виключно як достроковий викуп, який відповідач дозволяє лише після виконання низки платежів та умов. При зверненні ОСОБА_1 з проханням про таке припинення лізингодавць не визначив непогашеної вартості предмета лізингу, оскільки її пропозицію про розірвання проігноровано і не визнано проханням про дострокове розірвання договору. Посилаючись на викладене, а також на положення Закону України «Про захист прав споживачів», ОСОБА_1 просила суд: визнати договір про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, укладений між нею та відповідачем, недійсним; визнати незаконними вимоги про сплату 14 штрафних платежів, виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 4 лютого 2015 року по 5 січня 2016 року на загальну суму 5 тис. 21 грн 89 коп.; стягнути з відповідача на її користь суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 тис. 341 долар США 28 центів та частини викупної вартості предмета лізингу (сплаченої за 44 місяці помноженої на 364 долари США 77 центів) в еквіваленті 16 тис. 49 доларів США 88 центів; зобов'язати її повернути в натурі транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6, реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» зі складанням акта передання-приймання майна за підписами уповноважених осіб сторін договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року; стягнути із відповідача на її користь суму судових витрат за надання правової допомоги у розмірі 3 тис. грн. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано договір про фінансовий лізинг, укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1, щодо транспортного засобу Volkswagen Polo Sedan 1.6 на суму 19 тис. 216 доларів США недійсним; визнано незаконними вимоги ТОВ «Порше Лізинг Україна» про сплату 14 штрафних платежів, виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 4 лютого 2015 року по 5 січня 2016 року на загальну суму 5 тис. 21 грн 89 коп.; стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 тис. 341 долар США 28 центів та частину викупної вартості предмета лізингу (сплачену за 44 місяці і помножену на 364 долари 77 центів США) в еквіваленті 16 тис. 49 доларів США 88 центів. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути в натурі транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6, реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» зі складанням акта передання-приймання майна за підписами уповноважених осіб сторін договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року. Стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 суму судових витрат за надання правової допомоги у розмірі 3 тис. грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Порше Лізинг Україна» відхилено, рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року залишено без змін. У лютому 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 799 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», пункту 111 статті 4, пункту 4 частини першої статті 34 закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня, 2 липня, 1 жовтня та 11 грудня 2014 року, 18 та 11 березня, 14 травня, 10 червня, 3 липня, 1, 11 та 24 вересня, 28 жовтня, 10 та 24 грудня 2015 року та ухвалу Верховного Суду України від 14 липня 2010 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне неоднакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» і ОСОБА_1 було укладено договір про фінансовий лізинг НОМЕР_2, об'єктом якого був транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6 вартістю 19 тис. 216 доларів США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля позивачу становило 154 тис. 880 грн 96 коп. Строк дії договору визначено у 60 місяців (а.с.5,т.1). На виконання умов договору фінансового лізингу відповідно до рахунку-фактури НОМЕР_3 від 22 травня 2012 року ОСОБА_1 сплатила 57 тис. 326 грн 29 коп., з яких: 51 тис. 110 грн 72 коп. – авансовий платіж; 2 тис. 323 грн 21 коп. – адміністративний платіж; 952 грн 32 коп. – реєстраційний платіж, а також перший лізинговий платіж, що складався з: відшкодування частини вартості об'єкта лізингу – 1 тис. 343 грн 60 коп., процентів та комісії – 1 тис. 596 грн 44 коп. Відповідно до пункту 2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу ТОВ «Порше Лізинг Україна» (далі – Загальні комерційні умови) за будь-яких умов сплачені авансовий, реєстраційний, адміністративний та перший платіж, а це 57 тис. 326 грн 29 коп., поверненню не підлягають. Дострокове розірвання договору за ініціативою споживача могло розглядатись виключно в ракурсі дострокового викупу, який був можливий лише після сплати споживачем низки платежів та виконання умов лізингодавця, а також сплати одноразової комісії за дострокове закінчення строку лізингу в розмірі 4% від непогашеної вартості об'єкта лізингу (підпункт 12.5 Загальних комерційних умов). Згідно з підпунктами 4.5, 4.6 Загальних комерційних умов будь-які несправності, технічні або інші дефекти об'єкта лізингу з вини виробника, постачальника дилера, дилера-продавця або інших осіб складали ризик для лізингоодержувача ТОВ «Порше Лізинг Україна» не несло жодних витрат у зв'язку із зазначеними несправностями. Такі несправності або дефекти не звільняли лізингоотримувача від належного виконання ним своїх зобов'язань за цим контрактом включно зі сплатою лізингових платежів або інших платежів на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна», відшкодування товариству витрат відповідно до умов контракту. ТОВ «Порше Лізинг Україна» не несло жодної відповідальності за характеристики об'єкта лізингу або збитки, які могли бути понесені у зв'язку із цим. Підпунктом 6.3 пункту 6 Загальних комерційних умов визначено, що сторони погоджуються, що лізингові платежі та інші платежі, що підлягають виплаті за цим контрактом на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна», відображають справедливу вартість об'єкта лізингу та забезпечують отримання ТОВ «Порше Лізинг Україна» суми, очікуваної станом на дату виконання контракту відповідно до чинного курсу обміну євро/долара США (як обумовлено сторонами в контракті) за безготівковими операціями, встановленого українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншим банком) або Національним банком України (обмінний курс), що буде обрано за рішенням ТОВ «Порше Лізинг Україна», станом на дату, коли кожен платіж підлягає здійсненню. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобов'язання, передбачені цим контрактом, розраховувались у євро/доларах США (як обумовлено сторонами в контракті) на змінній основі та підлягали сплаті в українських гривнях за обмінним курсом за безготівковими операціями вказаного вище банку, чинним на робочий день, що передує дню виставлення рахунку. У разі часткової зміни положень цього пункту, ТОВ «Порше Лізинг Україна» мало право вимагати, щоб лізингові платежі та всі інші платежі за цим контрактом були розраховані за обмінним курсом іншого банку (Національного банку України, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншого) замість обмінного курсу зазначеного вище банку. Сторони погоджувались, що таку вимогу ТОВ «Порше Лізинг Україна» може висунути на власний розсуд та без обмежень щодо кількості таких вимог протягом дії контракту, і для цього не вимагалось згоди лізингоодержувача. З довідки ПАТ «КІБ Креді Агріколь» від 7 грудня 2015 року вбачається, що для клієнтів – юридичних осіб, яким є ТОВ «Порше Лізинг Україна», валютно-обмінні операції банк здійснював через міжбанківський валютний ринок України, курс валют на якому формується залежно від кон'юнктури. Для клієнтів – фізичних осіб, які здійснюють валютно-обмінні операції в касах банку, курс валют установлювався банком. Інформація щодо діяльності клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта, є банківською таємницею і може бути розкритою за наявності письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду. Ураховуючи викладене, суди дійшли висновку, що формула визначення грошового еквівалента ціни автомобіля та лізингових платежів у доларах США, наведена у підпункті 6.3 Загальних комерційних умов, є такою, що вводить в оману, оскільки у такий спосіб через комерційну таємницю позбавляє споживача можливості знати обмінний курс безготівкових операцій ПАТ «КІБ Креді Агріколь». Крім того, суди визнали, що умови укладеного між сторонами договору фінансового лізингу були несправедливими, призвели до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдали шкоди споживачеві. На час розгляду справи в суді заборгованість за лізинговими платежами в позивача була відсутня, що підтвердилось актом звіряння взаємних розрахунків, складеним між сторонами, та зведеною обліковою випискою з рахунку клієнта ОСОБА_1 від 9 червня 2015 року, наданою представником відповідача до суду. Незважаючи на те позивачці додатково було виставлено рахунки 3 червня 2015 року на суму 1 тис. 633 грн 96 коп., 3 липня 2015 року на суму 2 тис. 396 грн 83 коп., 4 серпня 2015 року на суму 2 тис. 728 грн 40 коп., 8 вересня 2015 року на суму 3 тис. 76 грн 37 коп., 5 жовтня 2015 року на суму 3 тис. 70 грн 63 грн., 4 листопада 2015 року на 3 тис. 786 грн, 16 листопада 2015 року на суму 3 тис. 893 грн 96 коп. як штрафні санкції за невиконання умов договору. З урахуванням зазначеного суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, визнав незаконними нарахування ТОВ «Порше Лізинг Україна» штрафних санкцій позивачці за період з 4 лютого 2015 року по 5 січня 2016 року на загальну суму 5 тис. 21 грн 89 коп. Відхиляючи касаційну скаргу ТОВ «Порше Лізинг Україна», суд касаційної інстанцій погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції про задоволення позову. При цьому суди з урахуванням правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15) та 11 травня 2016 року (справа № 6-65цс16), виходили з того, що за своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню, чого сторони не виконали, а отже, такий договір фінансового лізингу є нікчемним. Також суди дійшли висновку про те, що умови договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року є несправедливими, вводять споживача в оману, оскільки призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдають шкоди споживачеві, що відповідає положенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». У наданих для порівняння ухвалах від 28 травня 2014 року та 14 травня 2015 року Вищий спеціалізований суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, які з урахуванням положень Закону України «Про фінансовий лізинг», виходили з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження тих обставин, що договір фінансового лізингу, укладений між сторонами із застосуванням нечесної підприємницької практики, а також доказів на підтвердження підстав для визнання умов договору несправедливими згідно Закону України «Про захист прав споживачів», крім того, нотаріальне посвідчення, укладеного між сторонами договору фінансового лізингу відповідно до вимог Закону України «Про фінансовий лізинг» та параграфу 6 глави 58 ЦК України не є обов'язковим. Цей же суд ухвалами від 2 липня, 11 грудня 2014 року та 11 березня 2015 року погодився в рішеннями судів попередніх інстанцій, які дійшли висновку, про відмову в задоволенні позовів, оскільки відповідачі мали право на надання послуг фінансового лізингу, так як Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, їх було взято на облік як юридичні особи, що мали право надавати послуги з фінансового лізингу, а крім того, ЦК України та Закон України «Про фінансовий лізинг» не передбачають обов'язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалами від 1 жовтня 2014 року, 18 березня, 10 червня, 3 липня, 11 та 24 вересня, 28 жовтня, 10 грудня 2015 року дійшов висновків, що положення параграфу 6 глави 58 ЦК України та Закону України «Про фінансовий лізинг» не передбачають обов'язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу. Ухвалою від 1 вересня 2015 року у справі за позовом про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошових коштів цей же суд погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову і відмовив у відкритті касаційного провадження. Ухвалою від 24 грудня 2015 року у справі про визнання недійсним договору фінансового лізингу, стягнення майнової та моральної шкоди Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, який виходив з недоведеності несправедливості умов договору фінансового лізингу та відмовив у задоволенні позову. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права та враховуючи правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15) та 11 травня 2016 року (справа № 6-65цс16), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнане недійсним або змінене, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, вони порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2 – 4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). За змістом частини п’ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз цих норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про фінансовий лізинг, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Таким чином, підпункти 4.5, 4.6 Загальних комерційних умов щодо усунення лізингодавця від відповідальності у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару суперечать положенням статті 808 ЦК України. Окрім того, згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Суди не встановили наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії) та суперечить вимогам законодавства. Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, установлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. З огляду на зазначене у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про несправедливі відносно споживача умови спірного договору фінансового лізингу та наявність у зв’язку із цим підстав для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів». Ухвала Верховного Суду України від 14 липня 2010 року не є судовим рішенням Верховного Суду України, прийнятим у порядку визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому на неї не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 4 частини 1 статті 355 цього кодексу. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальність «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-428цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B72F5DD0B15E8EA4C22581FA002F7CA2

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» – Мажари О.Є., товариства з обмеженою відповідальністю «Кома-Рент» – Попова А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» (далі – ТОВ «Землогістика») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 911/1106/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Катерпіллар Файненшл Україна» (далі – ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна») до товариства з обмеженою відповідальністю «Кома-Рент» (далі – ТОВ «Кома-Рент»), ТОВ «Землогістика» про стягнення 1 230 621,55 грн і зобов’язання повернути майно; за зустрічним позовом ТОВ «Землогістика» до ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна», ТОВ «Кома-Рент» про визнання поруки припиненою, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Кома-Рент», ТОВ «Землогістика» про стягнення солідарно з відповідачів 1 230 621,55 грн, з яких: 929 302,60 грн – заборгованість за лізинговими платежами, 283 913,72 – пеня, 17 405,23 грн – 3 % річних, та зобов’язання ТОВ «Кома-Рент» передати позивачеві екскаватор-навантажувач Caterpilar 434F, серійний номер САТ0434FVLDH00285. Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням ТОВ «Кома-Рент» зобов’язань зі сплати лізингових платежів у строки, передбачені умовами договору фінансового лізингу від 07 травня 2013 року № UA06L, укладеного між ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» і ТОВ «Кома-Рент». Оскільки ТОВ «Землогістика» відповідно до умов договору поруки від 07 травня 2013 року поручилося за виконання ТОВ «Кома-Рент» зобов’язань за договором фінансового лізингу, ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» просило стягнути суму заборгованості з відповідачів солідарно. Крім того, ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» послалося на те, що у зв’язку з неналежним виконанням ТОВ «Кома-Рент» зобов’язань позивач в односторонньому порядку розірвав договір фінансового лізингу, про що повідомив відповідача, однак останній на вимогу позивача предмет лізингу не повернув. У травні 2016 року ТОВ «Землогістика» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило визнати припиненою поруку, що виникла на підставі договору поруки № UA06L-13-15S, укладеного 07 травня 2013 року з ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна», посилаючись на те, що між ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» і ТОВ «Кома-Рент» без згоди ТОВ «Землогістика» як поручителя до договору фінансового лізингу було укладено додаткові угоди щодо збільшення розміру лізингових платежів, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителя, що згідно з частиною першою статті 559 Цивільного кодексу України є підставою для припинення поруки. Рішенням Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року позов ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ТОВ «Кома-Рент» і ТОВ «Землогістика» на користь ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» 263 709,07 грн заборгованості зі сплати лізингових платежів, 35 628,43 грн пені, 2 431,30 грн – 3 % річних, 4 526,53 грн судового збору. Стягнуто з ТОВ «Кома-Рент» на користь ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» 438 915,19 грн лізингових платежів, 93 436,72 грн пені, 14 973,93 грн – 3 % річних, 19 947,90 грн судового збору. Зобов’язано ТОВ «Кома-Рент» повернути ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» екскаватор-навантажувач Caterpilar 434F, серійний номер САТ0434FVLDH00285. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ТОВ «Землогістика» відмовлено. У серпні 2016 року ТОВ «Землогістика» подало до Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року, в якій просило поновити строк на подання апеляційної скарги, скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ТОВ «Землогістика» та ухвалити в цій частині нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити. До апеляційної скарги додано докази направлення копій апеляційної скарги сторонам у справі, а також доказ сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 515,80 грн (платіжне доручення від 05 серпня 2016 року № 4777). Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Землогістика» на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року із доданими до неї матеріалами повернуто без розгляду. Постановою Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Землогістика» залишено без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року – без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Землогістика», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про судовий збір», просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року, а справу передати на розгляд до Київського апеляційного господарського суду. В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 911/1482/16, в якій, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ТОВ «Землогістика» і ТОВ «Кома-Рент», перевіривши наведені ТОВ «Землогістика» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Суд апеляційної інстанції, повертаючи без розгляду апеляційну скаргу ТОВ «Землогістика» на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року, послався на положення статті 94 ГПК, статті 4 Закону України «Про судовий збір» і зазначив, що ставка судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у цій справі становить 34 732,86 грн (33 217,06 грн – 110 % ставки, що підлягає сплаті за подання первісного позову майнового характеру + 1 515,80 грн – 110 % ставки, що підлягає сплаті за подання зустрічної позовної заяви немайнового характеру), проте ТОВ «Землогістика» сплачено судовий збір у сумі 1 515,80 грн, тобто не в повному обсязі. Вищий господарський суд України залишив без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення без розгляду апеляційної скарги ТОВ «Землогістика» з тих підстав, що Законом України «Про судовий збір» передбачено сплату судового збору з апеляційної та касаційної скарг на рішення суду, виходячи з розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, незалежно від того, чи оскаржується рішення (постанова) суду в цілому, чи його частина. Оскільки предметом розгляду у суді першої інстанції було два позови (первісний позов майнового характеру та зустрічний позов немайнового характеру), то передбачений статтею 4 Закону України «Про судовий збір» розмір судового збору станом на час звернення ТОВ «Землогістика» з апеляційною скаргою у цій справі становить 34 732,86 грн, розрахунок якого наведено в ухвалі апеляційного суду. У зв’язку зі сплатою судового збору у меншому розмірі, ніж передбачено Законом України «Про судовий збір», суд апеляційної інстанції правомірно повернув апеляційну скаргу ТОВ «Землогістика» без розгляду. Разом із тим у справі № 911/1482/16, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України скасував ухвалу Київського апеляційного господарського суду про повернення апеляційної скарги ТОВ «Землогістика» на рішення суду першої інстанції без розгляду, а справу передав до суду апеляційної інстанції для здійснення апеляційного провадження з тих підстав, що ТОВ «Землогістика» в апеляційному порядку оскаржувало рішення суду першої інстанції лише в частині вирішення зустрічного позову, який є позовом немайнового характеру, а вимога закону про сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду, виходячи із розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, незалежно від того, чи оскаржується рішення суду в цілому чи його частина, стосується кожного окремого позову, у цьому випадку – зустрічного, тому ТОВ «Землогістика» відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір» правомірно сплатило судовий збір при поданні апеляційної скарги у розмірі, виходячи зі ставки судового збору, що підлягала сплаті при поданні зустрічної позовної заяви немайнового характеру. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом статті 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Відповідно до статті 44 ГПК судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Правові засади справляння судового збору, платників, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір». Згідно зі статтею 1 цього Закону судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом, і включається до складу судових витрат. Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України. За змістом статті 3 Закону України «Про судовий збір» об’єктами справляння судового збору є, зокрема, позовна заява та інша заява, передбачена процесуальним законодавством; апеляційна і касаційна скарги на судові рішення, заява про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, заява про скасування рішення третейського суду, заява про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про судовий збір» (тут і далі – у редакції, чинній на час подання зустрічної позовної заяви ТОВ «Землогістика» у справі, яка розглядається) судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Частиною другою цієї норми встановлено розміри ставок судового збору залежно від документа і дії, за яку він справляється, та платника судового збору. Так, за змістом підпункту 4 пункту 2 частини другої цієї статті за подання апеляційної скарги на рішення суду встановлено ставку у відсотковому співвідношенні (110 %) до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Відповідно до цієї ж статті за подання до господарського суду позовних заяв розміри ставок судового збору диференційовано зокрема за характером спору (майновий/немайновий). При цьому за змістом підпункту 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру становить 1 розмір мінімальної заробітної плати. Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об’єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру. За подання зустрічних позовних заяв, а також заяв про вступ у справу третіх осіб із самостійними позовними вимогами судовий збір справляється на загальних підставах (частина п’ята статті 6 Закону України «Про судовий збір»). Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що у контексті визначення розміру судового збору за подання апеляційної скарги «ставка, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви», має визначатися за розміром ставок, встановлених статтею 4 Закону України «Про судовий збір» на момент пред’явлення відповідного позову. Об’єктом, з якого розраховується розмір ставки судового збору за подання апеляційної скарги, є саме позовна заява (зустрічна позовна заява), а базою для такого розрахунку – ставка судового збору, що підлягала сплаті при поданні відповідної позовної заяви (у разі об’єднання в одній заяві вимог майнового та/або немайнового характеру, декількох вимог немайнового характеру – загальна сума усіх вимог у відсотковому співвідношенні до ціни позову та/або у фіксованому розмірі). Оскільки кожна позовна заява є самостійним, окремим об’єктом справляння судового збору, то за подання апеляційної скарги на рішення суду судовий збір справляється у відсотковому співвідношенні до розміру судового збору, що підлягав сплаті при поданні кожної окремої відповідної позовної заяви, незалежно від оспорюваної суми, зменшення розміру судового збору судом на підставі статті 8 Закону України «Про судовий збір» і розподілу судом при ухваленні рішення судових витрат пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Так, зокрема, у разі оскарження в апеляційному порядку судового рішення, ухваленого за наслідками розгляду первісного та зустрічного позовів, якщо сторона не згодна з таким рішенням у цілому, судовий збір має сплачуватися з урахуванням результатів розгляду як первісного, так і зустрічного позовів, а у разі оскарження судового рішення лише в частині вирішення одного із позовів судовий збір має сплачуватися, виходячи із розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні відповідного позову. У справі, яка розглядається, ТОВ «Землогістика» (позивач за зустрічним позовом), не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, подало до апеляційного суду апеляційну скаргу і сплатило судовий збір у розмірі 1 515,80 грн, обчислений зі ставки, що підлягала сплаті при поданні зустрічної позовної заяви немайнового характеру. Оскільки ТОВ «Землогістика» в апеляційному порядку оскаржувало рішення місцевого господарського суду лише в частині вирішення зустрічного позову, а вимога закону про сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду за ставкою у відсотковому співвідношенні до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, стосується кожного окремого позову, в цьому випадку – зустрічного, то заявник правомірно сплатив судовий збір, виходячи із розміру позовних вимог за зустрічним позовом. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 року, та практика Європейського суду з прав людини під час застосування цієї Конвенції не визнають необхідність сплати судових витрат обмеженням права доступу до суду. Разом із тим, ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі»), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету. Ураховуючи наведене, висновок судів апеляційної і касаційної інстанцій про відсутність доказів сплати ТОВ «Землогістика» судового збору у встановленому законом розмірі, а відтак і про наявність підстав для повернення апеляційної скарги без розгляду, суперечить фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року та ухвала Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року у справі № 911/1106/16 підлягають скасуванню, а справа – передачі до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги ТОВ «Землогістика» на рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року у справі № 911/1106/16 скасувати, а справу передати до Київського апеляційного господарського суду для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 111-16 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 31 травня 2017 року № 3-164гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/97819D203110C1D9C2258147002C4631

Ухвала іменем україни 11 травня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Кафідової О.В., Висоцької В.С., Умнової О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним, застосування наслідків недійсності правочинів, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 28 грудня 2015 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «ЛК «Ваш Авто») було укладено договір фінансового лізингу, згідно з умовами якого лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу, зазначений у специфікації, що є додатком № 2 до договору, у власність та передати предмет лізингу у користування лізингодержувачу на умовах передбачених договором. В усній формі представник відповідача роз'яснив йому, що він повинен спочатку сплатити передплату за транспортний засіб у розмірі 55 000 грн шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача, після чого з ним буде укладено договір лізингу і протягом декількох днів відповідач передасть йому в користування предмет лізингу. У той же день він сплатив на рахунок відповідача суму у розмірі 55 000 грн. Однак, представником відповідача не було роз'яснено йому призначення платежу, який виявився адміністративним платежем, тобто винагородою лізингодавцю за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням договору. Він вважав, що це часткова оплата вартості транспортного засобу. В договорі це передбачено, але у нього не було можливості детально ознайомитись з умовами договору до його підписання, так як представник відповідача не надав достовірної інформації. Зазначав, що відповідач відмовився передавати предмет лізингу, обґрунтовуючи тим, що договором передбачено передачу автомобіля протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати адміністративного платежу, 50 % від вартості предмета лізингу, комісії за передачу предмета лізингу, а сплачена сума в розмірі 55 000 грн є адміністративним платежем за оформлення договору. Посилаючись на те, що у договорі відсутня істотна умова щодо його предмета, оскільки не визначено індивідуальних ознак автомобіля, умови договору є несправедливими, встановлюють жорстку відповідальність за порушення умов договору лише споживачу, усувають відповідальність відповідача, не визначено права розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача, що призводить до істотного дисбалансу прав та обов'язків сторін, та на те, що у відповідача відсутня ліцензія на надання фінансових послуг, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 28 грудня 2015 року та стягнути з відповідача на свою користь 55 000 грн, а також витрати, понесені на сплату комісії банку за перерахунок коштів у розмірі 660 грн. Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 28 грудня 2015 року, укладений між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4 Стягнуто з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 кошти у розмірі 55 000 грн у порядку застосування наслідків недійсності правочину. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ТОВ «ЛК «Ваш Авто» просить скасуватиоскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши суддю-доповідача у справі, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що на момент укладення оспорюваного договору відповідач не мав права на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, оскільки не мав відповідної ліцензії, а також сторонами не додержано вимоги щодо нотаріального посвідчення договору лізингу. Також, судами попередніх інстанцій враховано правову позицію Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, викладену за результатами розгляду цивільної справи № 6-2766цс15, за змістом якої договір лізингу авто за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України; згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню; відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, а відтак суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність додаткових правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача вищевказаних грошових коштів. Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» відхилити. Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: О.В. Кафідова В.С. Висоцька О.В. Умнова Справа № 341/211/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/66421188

Державний герб України 10 квітня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Євтушенко О.І., ІзмайловоїТ.Л., Карпенко С.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» про захист прав споживача за договором фінансового лізингу, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто», подану представником Поляковою Тетяною Тарасівною, на заочне рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «ЛК «Ваш Авто») про захист прав споживача за договором фінансового лізингу. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 20 листопада 2015 року між ним і ТОВ «ЛК «Ваш Авто» було укладено договір фінансового лізингу № 002506 з додатками, за умовами якого відповідач зобов'язався придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді трактора марки «Foton FT 454» вартістю 330 000 грн (13 200 дол. США) та передати цей трактор у користування ОСОБА_4, що у свою чергу зобовязало його сплачувати ТОВ «ЛК «Ваш Авто» за користування трактором періодичні (лізингові) платежі. Договір фінансового лізингу передбачав за ОСОБА_4 право отримати у власність трактор за умовами повної сплати його вартості та інших витрат. Згідно із п. 1.7. ст. 1 договору трактор передається в користування протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати Лізингоодержувачем на рахунок Лізинодавця: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу; у разі наявності, сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4. ст. 9 даного договору, або різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.6. ст. 9 договору, тобто мав сплатити 50 % вартості трактора у вигляді авансових платежів (6 600 дол. США) з щомісячним авансовим платежем 550 дол. США, 1 320 дол. США адміністративного платежу (10 % вартості предмета лізингу), 396 дол. США комісії за передачу предмета лізингу (3 % вартості предмета лізингу), що також установлено додатком № 1 до договору «Графік сплати авансових платежу». 20 листопада 2015 року на виконання договору фінансового лізингу ОСОБА_6 сплатив ТОВ «ЛК «Ваш Авто» авансовий платіж в розмірі 33 000 грн. Відповідач усупереч домовленості не придбав і не надав у користування позивача предмет лізингу. ОСОБА_4 вважав, що договір фінансового лізингу не відповідає вимогам діючого законодавства, відповідач уклавши даний договір та вчинивши дії на його виконання шляхом отримання від позивача коштів авансового платежу порушив законні права та інтереси як споживача. У звʼязку із тим, що відповідач за недійсним договором, без належних правових підстав, набув грошові кошти позивача у розмірі 33 000 грн, повернути їх в добровільному порядку відмовився, чим порушив законні права позивача та інтереси як споживача, Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 посилаючись на укладання спірного договору відповідачем без відповідного дозволу (ліцензії) на надання фінансових послуг, недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення договору, просив визнати недійсним вказаний договір та стягнути з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на його користь 33 000 грн авансового платежу за договором. Заочним рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 30 червня 2016 року позовні вимоги задоволено. Визнано договір від 20 листопада 2015 року № 002506, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «ЛК «Ваш Авто» недійсним. Стягнуто з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 сплачені за договором кошти в розмірі 33 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року заочне рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 червня 2016 року залишено без змін. У касаційній скарзі представник ТОВ «ЛК «Ваш Авто» - Полякова Т.Т. просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У звʼязку із цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність судових рішень в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що договір фінансового лізингу нотаріально не посвідчений, у ТОВ «ЛК «Ваш Авто» відсутня ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 20 листопада 2015 року між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» (лізингодавець) та ОСОБА_4 (лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу № 002506 з додатками, за яким лізингодавець зобов'язується придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді трактора марки «FotonFT 454» вартістю 330 000 грн (13 200 дол. США) та лізінгоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізінгу та сплачувати лізінгові платежі згідно умов договору. Згідно умов договору відповідно до п. 1.7. ст. 1 визначено, що предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу; у разі наявності, сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4. ст. 9 даного Договору, або різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.6. ст. 9 даного Договору. Згідно п. 1.7 договору трактор передається у користування ОСОБА_4 не пізніше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства авансового платежу в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісії за організацію і оформлення даного договору в розмірі 10 % вартості предмета лізингу та комісії за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу. 20 листопада 2015 року на виконання договору фінансового лізингу ОСОБА_4 сплачено ТОВ «ЛК «Ваш Авто» авансовий платіж в розмірі 33 000 грн, після чого між сторонами було підписано Договір фінансового лізингу № 002506 від 20 листопада 2015 року. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ч. 1 ст. 807 ЦК України). Згідно із ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). За змістом ч. 1 ст. 808 ЦК України якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. За приписами ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону. Статтею 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» визначено права та обов'язки лізингоодержувача. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Згідно із ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів» крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач. За змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватися лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Відповідно до частини 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Судами не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу(ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства. Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Аналогічна позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року справа № 6-2766цс15, яка відповідно до положень частини першої статті 3607 ЦПК України, є обов'язковими для всіх субʼєктів владних повноважень та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції. Таким чином, суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів (ст. 212 ЦПК України) встановили, відсутність наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб. При цьому судами також встановлено, що договір фінансового лізингу від 20 листопада 2015 року № 002506 укладений між сторонами, нотаріально посвідчено не було, а тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Перевіривши доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відхилення касаційної скарги та залишення без змін заочного рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 червня 2016 року та ухвали апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року, тому що судові рішення законні та обґрунтовані. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто», подану представником Поляковою Тетяною Тарасівною, відхилити. Заочне рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» про захист прав споживача за договором фінансового лізингу залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: О.І. Євтушенко Т.Л. Ізмайлова С.О. Карпенко Справа № 613/432/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/65895417

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про встановлення нікчемності правочину та застосування наслідків його недійсності за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулось до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» обґрунтовувало тим, що на підставі договору фінансового лізингу, укладеного 8 липня 2011 року між ним та ОСОБА_2, останній отримав від банку у платне користування автомобіль марки Hyundai Accent 1.4, РЕЄСТРАЦІЙНИЙ НОМЕР_1, та зобов’язався сплачувати щомісячні платежі, пов’язані з виконанням договору лізингу, в строки та в розмірах, передбачених умовами договору. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 належним чином не виконав зобов’язань, узятих на себе за договором фінансового лізингу, унаслідок чого утворилась заборгованість зі сплати щомісячних платежів з відшкодування вартості предмета лізингу, ПАТ «КБ «Приватбанк» просило стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором фінансового лізингу в розмірі 23 тис. 785 грн 68 коп. ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «КБ «Приватбанк» про встановлення нікчемності договору фінансового лізингу від 8 липня 2011 року, застосування наслідків його недійсності та стягнення з банку на свою користь сплачених щомісячних платежів у розмірі 101 тис. 974 грн. ОСОБА_2 зазначав, що укладений між ним та банком договір фінансового лізингу підлягає нотаріальному посвідченню. Оскільки спірний договір не посвідчено нотаріально, то він є нікчемним, і банк зобов’язаний повернути йому кошти, сплачені на виконання умов такого договору. Вишгородський районний суд Київської області рішенням від 11 лютого 2015 року відмовив у задоволенні позову ПАТ «КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_2. Апеляційний суд Київської області 16 квітня 2015 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 лютого 2015 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ «КБ «Приватбанк» скасував і в цій частині ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив, стягнув з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 23 тис. 785 грн 68 коп. та судовий збір у розмірі 365 грн 40 коп.; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково, рішення Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2015 року в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу скасував, направив справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; у решті рішення суду апеляційної інстанції залишив без змін. У березні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 220, частини другої статті 799 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ПАТ «КБ «Приватбанк» і задовольнити в повному обсязі зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що 8 липня 2011 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладено договір фінансового лізингу строком на 60 місяців, за умовами якого банк передав ОСОБА_2 в лізинг (користування) автомобіль марки Hyundai Accent 1.4, РЕЄСТРАЦІЙНИЙ НОМЕР_1. За користування автомобілем ОСОБА_2 зобов’язався сплачувати щомісячні платежі згідно з визначеним графіком платежів. Крім того, договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_2 отримати автомобіль у власність за умови повної сплати його вартості та інших витрат. На порушення умов договору та норм чинного законодавства ОСОБА_2 належним чином не виконував узятих на себе зобов’язань зі сплати щомісячних платежів, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 4 червня 2014 року склала 23 тис. 785 грн 68 коп. Згідно з актом прийому автомобіля в заклад від 25 вересня 2013 року ОСОБА_2 повернув автомобіль ПАТ «КБ «Приватбанк». Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 жовтня 2015 року, яку просить переглянути заявник, скасував ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу і передав справу в цій частині на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, оскільки судові рішення не відповідають вимогам статті 213 цього Кодексу щодо законності й обґрунтованості, зокрема не встановлені фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Апеляційний суд Київської області 4 липня 2016 року постановив ухвалу, якою залишив у силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 лютого 2015 року в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу. Оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції в частині позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу, а справу в цій частині направив на новий розгляд, за результатами якого суд апеляційної інстанції ухвалив нове судове рішення, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року в цій частині Верховним Судом України не переглядається. Залишаючи в силі рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з його висновком про відсутність підстав для визнання спірного договору нікчемним. При цьому суд зазначив, що згідно зі статтею 806 ЦК України та частиною першою статті 2, частиною першою статті 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» до договору фінансового лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), викладені в параграфі 1 глави 58 ЦК України. Положення статті 799 ЦК України до цих правовідносин не застосовуються. Заявник зазначає, що судове рішення суду касаційної інстанції в цій частині не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. На обґрунтування підстави для подання заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_2 надав постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15). У цій постанові міститься правовий висновок про те, що відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Договір лізингу є змішаним договором і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу. Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відносини, що виникають із договору фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг». Відповідно до частин першої та другої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки. За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування. Частинами першою та третьою статті 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом. Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті 799 ЦК України договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України. Положення статті 216 ЦК України застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій у порушення статей 806, 799 ЦК України дійшли передчасного висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_2 та не взяли до уваги порушення щодо відсутності нотаріального посвідчення спірного договору. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2015 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2015 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про встановлення нікчемності правочину та застосування наслідків його недійсності скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-648цс16 За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу або договору поставки. За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування. Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті 799 ЦК України договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, й визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України. Положення статті 216 ЦК України застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-648цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D80CAEFA5987A3A6C22580B5004E7B13

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 грудня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Кузнєцова В.О., Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу та повернення коштів, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 09 липня 2015 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «ЛК «Ваш Авто») укладено договір № 000282 фінансового лізингу з додатками на придбання автотранспортного засобу Renault Logan (Asses), об'ємом двигуна 1,2, з механічною коробкою передач, передньопривідний. Зазначав, що умови оспорюваного правочину порушують положення Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII), оскільки є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків і завдають йому шкоди як споживачеві, що є підставою для визнання такого договору недійсним. Із урахуванням викладеного, позивач просив визнати договір фінансового лізингу № 000282 від 09 липня 2015 року недійсним та стягнути з відповідача на свою користь 153 590 грн, сплачені на виконання вказаного договору. Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним договір № 000282 фінансового лізингу від 09 липня 2015 року, укладений між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4 Стягнуто з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 153 590 грн, сплачені на виконання договору фінансового лізингу № 000282 від 09 липня 2015 року. У касаційній скарзі ТОВ «ЛК «Ваш Авто» проситьухвалені у справі судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами встановлено, що 09 липня 2015 року між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4 укладено договір фінансового лізингу № 000282, відповідно до умов якого товариство бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - автомобіль RenaultLogan (Asses), об'ємом двигуна 1,2, з механічною коробкою передач, передньопривідний у власність та передати його в користування ОСОБА_4 на строк та на умовах, передбачених договором. Відповідно до умов додатку 1 до цього договору вартість предмета лізингу становить 10 752,10 доларів США; авансовий платіж - 5 376,05 доларів США (50 % вартості предмета лізингу); щомісячний платіж - 448 доларів США; адміністративний платіж - 1075,21 доларів США (10 % вартості предмета лізингу); комісія за передачу - 322,56 доларів США (3 % вартості предмета лізингу). На виконання договору 09 липня 2015 року ОСОБА_4 сплатив ТОВ «ЛК «Ваш Авто» адміністративний платіж у сумі 25 590 грн, а 15 липня 2015 року - авансовий платіж у сумі 128 тис. грн. Згідно з умовами договору адміністративний платіж - це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу. Відповідно до додатку 1 до договору розмір адміністративного платежу становить 10 % від вартості предмета лізингу, що становить 1075,21 доларів США. Відповідно до п. 3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу й у разі необрання нового предмета лізингу лізингоодержувачем протягом одного року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу всі сплачені ним кошти за мінусом адміністративного платежу. При цьому згідно з п. 12.1 договору лізингодавець повертає лізингоодержувачу лише 60 % авансового платежу, а 40 % утримує як штраф за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає. За умовами договору лізингоодержувач сплачує лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу. Згідно із ч. 2 ст. 1 Закону № 723/97-ВР за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2 ст. 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Проаналізувавши норму ст. 18 Закону № 1023-ХІІ, слід дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п. 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (п. 13). Згідно з укладеним між сторонами договору фінансового лізингу лізингодавець зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати передбачені договором платежі (п. п. 1.1, 3.3.1 договору). Вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила 10752,10 доларів США з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом долара США до гривні на момент укладення цього договору складало 255 900 грн з ПДВ (п. 8.2). Гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, визначений на дату укладення договору, може змінюватися в разі зміни обмінного курсу долара США до гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу в продавця (п. 8.3). Усі планові платежі здійснюються лізингоодержувачем відповідно до умов, визначених у додатках 1, 3 до договору фінансового лізингу. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно з обмінним курсом долара США до гривні на дату фактичного зарахування платежу на рахунок лізингодавця (п. 8.5). За змістом указаних пунктів договору розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає. Проаналізувавши зміст договору, суд установив, що за невиконання своїх зобов'язань за договором фінансового лізингу лізингодавець не несе відповідальності, а, навпаки, отримує вигоду - штраф у розмірі 40 % від розміру авансового платежу та всю суму сплаченого адміністративного платежу (пункти 3.2.7, 12.1 договору). Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 723/97-ВР істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Крім того, з огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень ст. 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог ст. ст. 638, 655, 691 ЦК України. Відповідно до п. 10.4 договору в разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору сторони домовились та беруть на себе зобов'язання до купівлі транспортного засобу підписати додаток 3 до цього договору із установленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі та передачі транспортного засобу. Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатком 3 до договору, на який робиться посилання у змісті договору фінансового лізингу, однак який до договору не додається. При цьому згідно з п. 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (додаток 3 до договору), який сторони зобов'язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу. Таким чином, на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача. Відповідно до п. 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За такими зобов'язаннями відповідає продавець. Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (ст. 808 ЦК України). Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то п. 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням ст. 808 ЦК України. Крім того, статтею 16 Закону № 723/97-ВР передбачено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу (10 % вартості предмета іпотеки) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Крім того, достроково погасити лізингові платежі можна не раніше ніж через 12 (дванадцять) календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокове погашення лізингових платежів у термін до 12 (дванадцяти) календарних місяців з моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингоодержувач сплачує штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від суми дострокового погашення (п. 10.14). За змістом ч. 5 ст. 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. Дослідивши умови договору фінансового лізингу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, які вказані у п. п. 4, 5, 7, 11, 13 ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ, а виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки у п. п. 8.14, 12.1-12.3, 12.7, 12.10, 12.11, 12.12 договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафу, що порушує принцип добросовісності призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдає шкоди споживачеві. Отже, визнаючи умови договору фінансового лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму, попередні суди ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, правильно застосувавши положення Закону № 1023-XII та статей 203, 215 ЦК України. Такі висновки судів відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України, прийнятій за наслідками розгляду заяви про перегляд судових рішень в порядку глави 3 розділу V ЦПК України у справі № 6-330цс16 від 08 червня 2016 року. Доводи касаційної скарги зводяться фактично до переоцінки доказів, і не дають підстав для висновку про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Відсутні й передбачені ст. 338 ЦПК України підстави для обов'язкового скасування судового рішення. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» відхилити. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 рокузалишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: В.О. Кузнєцов Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова http://reyestr.court.gov.ua/Review/63955735

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 жовтня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про захист прав споживачів, визнання недійсним пункту договору та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі – ТОВ «ЛК «Еталон») про захист прав споживачів, визнання недійсним пункту договору та стягнення коштів. Позивач зазначав, що 24 лютого 2015 року між ним та ТОВ «ЛК «Еталон» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого відповідач зобов’язався придбати та передати в користування ОСОБА_1 трактор «Чері 244» вартістю 150 тис. грн. Того ж дня позивач здійснив оплату за послуги згідно з указаним договором в розмірі 15 тис. грн. Наступного дня після підписання договору з інформації від виробника ОСОБА_1 дізнався, що запропонована модель та комплектація трактора його не влаштовує за своїми технічними характеристиками та витратами пального, крім того, з веб-сайтів продавців позивач дізнався про суттєве збільшення вартості предмета лізингу. 27 лютого 2015 року позивач звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору з моменту отримання відповідачем цієї заяви та просив повернути сплачені товариству кошти в розмірі 15 тис. грн. У листі від 27 березня 2015 року ТОВ «ЛК «Еталон» визнало факт розірвання договору фінансового лізингу, однак відповідач відмовився повертати ОСОБА_1 сплачені кошти в розмірі 15 тис. грн, посилаючись на пункт 12.11 договору. Посилаючись на те, що умови пункту 12.11 договору фінансового лізингу є несправедливими відповідно до пункту 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», позивач просив визнати зазначений пункт договору недійсним та стягнути з ТОВ «ЛК «Еталон» сплачені кошти в розмірі 15 тис. грн. Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 30 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 вересня 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення його позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня і 16 травня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, 11 травня і 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Еталон» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого відповідач зобов’язався придбати та передати в користування ОСОБА_1 трактор «Чері 244» вартістю 150 тис. грн. Згідно з пунктом 8.2.1 договору перший лізинговий платіж складається із: комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням цього договору, що розраховується як комісія за організацію, яка визначена в додатку 1 до договору; авансу ціни предмета лізингу, що розраховується як авансовий платіж, розмір якого визначений у додатку 1 до договору; комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу як платіж, що покриває витрати лізингодавця, пов’язані з організацією передачі предмета лізингу на користь лізингоодержувача, розмір якого визначений у додатку 1 до договору. Згідно з додатком 1 до договору вартість предмета лізингу становить 150 тис. грн; авансовий платіж – 75 тис. грн; комісія за організацію – 15 тис. грн (10 %). 24 лютого 2015 року позивач здійснив оплату комісії за організацію в розмірі 15 тис. грн з призначенням платежу за послуги згідно з договором фінансового лізингу. 27 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору з моменту отримання відповідачем цієї заяви, оскільки з веб-сайтів продавців він дізнався про істотне збільшення вартості трактора «Чері 244», запропонована модель та комплектація трактора його не влаштовує за своїми технічними характеристиками та витратами пального, у зв’язку із чим просив повернути сплачені товариству кошти в розмірі 15 тис. грн. У листі від 27 березня 2015 року ТОВ «ЛК «Еталон» визнало факт розірвання договору фінансового лізингу, однак відмовилось повертати ОСОБА_1 сплачену ним комісію за організацію в розмірі 15 тис. грн, посилаючись на пункт 12.11 цього договору. Відповідно до пункту 12.11 договору фінансового лізингу у випадку його розірвання лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що законодавством про фінансовий лізинг чітко визначено умови, порядок та наслідки розірвання договору лізингоодержувачем в односторонньому порядку лише в разі затримки передачі товару в користування, в інших випадках сторони повинні обов’язково керуватися умовами договору (частина перша статті 7, пункт 3 частини першої статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг»). Посилання позивача на те, що умовами договору передбачена сплата лізингоодержувачем комісійної винагороди за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням договору, яка складає 10 % від вартості предмета договору, що не передбачено законом і не входить у перелік послуг, які підлягають оплаті відповідно до Закону України «Про фінансовий лізинг», є безпідставними, а умова договору про сплату комісійної винагороди за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням договору, не суперечить вимогам законодавства, не містить ознак несправедливості та не є підставою для визнання оспорюваного пункту договору недійсним. Окрім того, посилання позивача на частину другу статті 806 та статтю 799 ЦК України щодо недійсності/нікчемності договору, зокрема на те, що зазначений договір не був нотаріально посвідчений, не заслуговують на увагу, оскільки стаття 799 ЦК України є складовою параграфа 5 глави 58 цього Кодексу, який регулює відносини, що виникають із найму (оренди) транспортного засобу, а тому зазначена норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, які виникли на підставі договору фінансового лізингу. Разом з тим параграфом 6 глави 58 ЦК України та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг» не передбачено вимог обов’язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу. Таким чином, умови спірного договору не можна вважати несправедливими, оскільки його положення не мають таких ознак. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів з тих підстав, що умови оспорюваного договору не відповідають вимогам закону та беззаперечно є несправедливими, оскільки внаслідок розірвання договору з ініціативи лізингодавця лізингоодержувач не отримає транспортного засобу і при цьому понесе невиправдані витрати – утримання штрафу в розмірі 20 % від сплаченого авансового платежу і неповернення йому сплаченої суми комісії за організацію, що свідчить про існування явного, істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року (справа № 127/17385/15-ц) суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, яким частково задоволено позов про визнання недійсним договору фінансового лізингу. При цьому касаційний суд зазначив, що за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Оскільки спірний договір нотаріально не посвідчений, то він є нікчемним відповідно до частини другої статті 215 ЦК України. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року (справа № 677/1316/15-ц) суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів з тих підстав, що умови оспорюваного договору не відповідають вимогам закону та беззаперечно є несправедливими, що свідчить про існування істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Окрім того, суд установив відсутність ліцензії у ТОВ «ЛК «Еталон» для здійснення фінансової діяльності, а також те, що спірний договір не було посвідчено нотаріально. У постанові від 16 грудня 2015 року Верховний Суд України зазначив про те, що в спірному договорі фінансового лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача; звужені обов’язки лізингодавця, передбачені Законом України «Про фінансовий лізинг» та ЦК України; виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов’язків щодо передачі предмета лізингу належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема частині першій статті 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця. Окрім того, згідно зі статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою. Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу. Відповідно до статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Однак суд не взяв до уваги зазначених порушень законодавства щодо відсутності ліцензії у лізингової компанії для провадження фінансової діяльності та відсутності нотаріального посвідчення спірного договору. У постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-65цс16 Верховний Суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що умови спірного договору фінансового лізингу є несправедливими відносно споживача, у зв’язку із чим наявні правові підстави для визнання договору недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України та положень Закону України «Про захист прав споживачів». У постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-3020цс15 Верховний Суд України погодився з висновками суду першої інстанції про те, що в спірному договорі фінансового лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов’язків, передбачених договором та законом; звужені обов’язки та значно розширені права лізингодавця, зокрема виконання зобов’язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача; передбачена сплата лізингоодержувачем штрафів, пені, при цьому відповідного захисту його прав від неналежного виконання договірних зобов’язань лізингодавцем умовами договору не передбачено; установлено право лізингодавця змінювати та розривати договір в односторонньому порядку, однак таке право не надається лізингоодержувачу, якому встановлено жорсткі зобов’язання та непропорційно великий розмір штрафу. Отже, умови спірного договору є несправедливими, що є правовою підставою для визнання договору недійсним та повернення коштів. У постанові від 8 червня 2016 року Верховний Суд України вказав на те, що оспорюваний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму цієї статті, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2–4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). Перелік несправедливих умов у договорі зі споживачем не є вичерпним (частина четверта статті 18 цього Закону). У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з оспорюваним пунктом 12.11 договору фінансового лізингу у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. При цьому в разі збільшення вартості предмета лізингу лізингоодержувач повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем для відповідності відсоткового розміру авансового платежу фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу в момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено (пункти 4.3–4.4 договору). За таких обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що оспорюваний пункт 12.11 договору фінансового лізингу не підпадає під несправедливі умови, встановлені пунктом 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки передбачає повернення суми авансових платежів з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору. Суди не врахували, що цією нормою до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору, а спірним пунктом договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у пункті 12.11 умова договору є несправедливою в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). Саме такі висновки щодо застосування зазначених норм права містяться у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Отже, висновок суду першої інстанції про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню норма статті 799 ЦК України щодо обов’язкового нотаріального посвідчення договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи, є помилковим. Також, згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 111 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Разом з тим, розглядаючи зазначений спір, суди не встановили, чи була у лізингової компанії на час укладення спірного договору ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до статті 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним; безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, не надавши оцінки відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні норми частини першої статті 220 цього Кодексу. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1551цс16 Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з оспорюваним пунктом 12.11 договору фінансового лізингу у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. При цьому в разі збільшення вартості предмета лізингу лізингоодержувач повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем для відповідності відсоткового розміру авансового платежу фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу в момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено (пункти 4.3–4.4 договору). За таких обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що оспорюваний пункт 12.11 договору фінансового лізингу не підпадає під несправедливі умови, встановлені пунктом 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки передбачає повернення суми авансових платежів з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору. Суди не врахували, що цією нормою до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору, а спірним пунктом договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у пункті 12.11 умова договору є несправедливою в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, розглядаючи зазначений спір, суди не встановили, чи була у лізингової компанії на час укладення спірного договору ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до статті 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним; безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, не надавши оцінки відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні норми частини першої статті 220 цього Кодексу. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 19 жовтня 2016 року № 6-1551цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B83B5DBE43F46FB6C225805A00303310

Державний герб України Яготинський районний суд Київської області справа № 382/58/15 2/382/5/16 РІШЕННЯ іменем України 13 січня 2016 року Яготинський районний суд Київської області, в складі; Головуючого- судді Карпович В.Д. при секретарі Шипота Я.В. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Яготині, справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», представника позивача; ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про стягнення заборгованості. Встановив: В позові до суду позивач вказав, що Заявою про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу K3W0A+0000289739 від 05.10.2011 р. ОСОБА_2 виразила своє бажання щодо приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, що розміщені на веб-сайті privatbank.ua. Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статей 633, 634 Цивільного кодексу України. Відповідно до приписів ст.627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Статтею 806 Цивільного кодексу України, а також ч.2 ст.1 ЗУ "Про фінансовий лізинг" передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Відповідно до вимог передбачених ст. 6 ЗУ "Про фінансовий лізинг" істотними умовами договору є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (с трок лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди, а ст. 16 ЗУ "Про фінансовий лізинг" встановлено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Відповідач згідно умов Договору отримав від ПАТ КБ Приватбанк» у платне користування автомобіль марки MITSUBISHI LANCER рік випуску: 2011, тип ТЗ: легк. автомобіль, № кузова/шасі: JMBSTCY4ABU000276. реєстраційний номер: АЕ4990ЕР та зобов'язався сплачувати щомісячні платежі, повязані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку 2 Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Вказаний вище автомобіль відповідно до свідоцтва про реєстрацію належить на праві власності ПАТ КБ ПРИВАТБАНК. П.З ч.2 ст.ІІ Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено обов'язок лізингоодержувача своєчасно сплачувати лізингові платежі. Відповідно до п. 2.9.4.8.2.І. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події Дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту та повернення Предмета лізингу. У Повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації, ЛІзингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування Предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою, вказаною у Повідомленні про Дефолт. У порушення зазначених норм закону та умов Договору зобов'язання належним чином не виконані, в результаті чого відповідач повернув предмет лізингу автомобіль позивачу. Відповідно до вимог статті 610 Цивільного кодексу України порушення зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 Цивільного кодексу України). Частиною 1 статті 612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. П. 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання Повідомлення про Дефолт, Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобовязаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. "Визначення термінів та тлумачення" означає залежно від контексту грошові зобовязання Лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк сплати за якими настав або (і) суму коштів за такими грошовими зобовязаннями. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки. Згідно з частиною 1 статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Стаття 625 ЦК України передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Наслідки неналежного виконання договору фінансового лізингу зі сторони Лізингоодержувача визначені у ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг", яка передбачає право лізингодавця на відшкодування збитків. Відповідно до умов Договору станом на 30.01.2015 року, заборгованість відповідача перед ПАТ КБ « Приватбанк» за фактичний строк користування предметом лізингу складає 162 046,69 грн., а саме: 125 464,47 грн. - заборгованість залишок вартості предмету лізингу; 25 254,61 грн. - заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу; 4 220,13грн. - заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу; 7 107,48 грн. - заборгованість з пені. Просили: Стягнути з відповідача на їх користь заборгованість в розмірі 162046,69 грн за договором фінансового лізингу та судові витрати. В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги позивача, представник відповідача позов не визнала, мотивуючи безпідставністю вимог позивача посилаючись на те, що предмет лізингу / автомобіль / повернутий його власнику / позивачу /. В судовому засіданні встановлено наступне: 05 жовтня 2011 року ОСОБА_2 було подано заяву про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу № К3\д/0Р+0000289739, якою вона виразила бажання щодо приєднання до Умов та правил надання банківських послуг що розміщені на веб-сайті уууууу.ргіуаїЬапк.иа. Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статтей 633,634 Цивільного кодексу України. Згідно умов Договору ОСОБА_2 отримала від ПАТ «КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» у платне користування автомобіль, марки МІТ51ІВІ5НІ, модель «Ланзер», рік випуску 2011, тип ТЗ: легковий автомобіль № кузова/шасі: ^В5ТСУ4АВІЮ00276, реєстраційний номер: АЕ 4990ЕР та зобов'язався сплачувати щомісячні платежі, пов'язані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Вказаний вище автомобіль відповідно до свідоцтва про реєстрації належить на праві власності ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» Відповідно до п. 2.9.4.8.2.1. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту (надалі «Повідомлення про Дефолт») та повернення Предмету лізингу. У повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації Лізингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою вказаною у Повідомленні про Дефолт. Пунктом 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання «Повідомлення про Дефолт» Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобов'язаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. «Визнання термінів та тлумачення» означає залежно від контексту грошові зобов'язання Лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк оплати за якими настав або суму коштів за такими грошовими зобов'язаннями. Посилаючись на порушення умов Договору, ПАТ КБ « Приватбанк» просить стягнути з ОСОБА_2 заборгованість станом на 30.01.2015 року у розмірі - 162 046,69 гривень, яка складається з наступного: 125 464,47 гривень - заборгованість залишок вартості предмету лізингу; 54,61 гривень - заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу; 220,13 гривень - заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу; 7 107,48 гривень - заборгованість з пені. В судовому засіданні представник ПАТ КБ « Приватбанк» посилався на розрахунки заборгованості які були надані ними разом з позовною заявою / а.с.4-6 та 74-81 /. Представник відповідача не визнаючи позовних вимог посилалась на розрахунок заборгованості надані нею за її запитом позивачем, які повністю різняться з розрахунками заборгованості на які посилався представник позивача./ а.с. 56 /. При цьому представник ПАТ КБ « Приватбанку» погодився із розбіжностями вказаних розрахунках, але причину розбіжностей пояснити в судовому засіданні не зміг. Крім цього, з наданих Позивачем розрахунків неможливо встановити, як саме розраховувалась сума заборгованості по кредиту та сума несплачених відсотків за користування кредитом. В предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом, штрафних санкцій) у відповідності до умов договору, що підлягає дослідженню в судовому засіданні. Такий розрахунок повинен бути наданий з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. В даному розрахунку заборгованості взагалі не відображено коли та які суми вносилось Відповідачем на рахунок. Не відображено на яку суму нараховувались проценти та за який період. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.» Документи, надані представником Позивача в якості доказів розміру заборгованості, мають суперечливий характер, оскільки розрахунок заборгованості жодними доказами не підтверджений. По-перше в розрахунку заборгованості першою строкою станом на 25.10.2011 року вже начеб то існує заборгованість в розмірі 168 512,00 гривень. Не зрозуміло звідки банк взяв цю суму, оскільки автомобіль коштував 198 250,00 гривень, а Відповідачем 10.10.2011 року сплачено суму в розмірі 3000 гривень за бронь автомобіля та 19.10.2011 року сплачено суму в розмірі 41 500,00 гривень. Виходячи з цього заборгованість повинна складати 153 750 гривень. Крім того відповідно до виписки, які надав банк 10.10.2011 року та 19.10.2011 року зараховано суми в розмірі З 000,00 та 41 500,00, а банк лише: 21.10.2011 року списує кошти в розмірі 277,02 гривень 25.10.2011.року списує кошти в розмірі 991,25 гривень 25.10.2011 року списує кошти в розмірі 2 688,00 гривень 25.10.2011 року списує кошти в розмірі 29 738,00 гривень 15.11.2011 року списує кошти в розмірі 351,07 гривень 15.11.2011.року списує кошти в розмірі 454,66 гривень Не зрозумілим залишається питання у зв'язку з чим банк стільки часу тримає кошти не списуючи їх з рахунку, умисно збільшуючи заборгованість Відповідача. У виписці по рахунку яку надає банк вказано, що 25.10.2011 року погашення кредиту становить 43 417,25 гривень, звідки банк взяв цю суму, суду не зрозуміло. Згідно виписки по рахунку прострочений залишок по тілу кредиту починає розраховуватися з 15.05.2012 року. З чим представник відповідача категорично не погоджується оскільки 04.04.2012 року Відповідачем внесено суму в розмірі 4 325,00 гривень, відповідно до графіку погашення. В свою чергу банком у своїй виписці взагалі не відображено вище вказану суму заборгованості. Дана ситуація повторюється 09.11.2012 року коли Відповідач вносить 2 000,00 гривень, що підтверджується квитанцією, а у виписці по рахунку дані кошти також відсутні. Вище згадана ситуація повторюється на протязі всього обслуговування кредиту, коли Відповідачем вносяться сума коштів, яка банком не зараховується і ніде не відображається. В судовому засіданні представником позивача було надано новий розрахунок заборгованості станом на 11.02.2015 року, в якому відображено, що сума залишку по тілу кредиту становить 125 247,80 гривень, що менша на 216,98 гривень, що не може відповідати дійсності оскільки Відповідачем в період з 30.01.2015 року по 11.02.2015 року платежі не вносилися./ а.с. 74-81 / Додаткового дослідження потребує розрахунок заборгованості за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу та заборгованість по пені. Взагалі не можливо встановити звідки взяті ці суми, яким пунктом договору передбачено їх нарахування та за який період нараховано вище згадану суму. Необґрунтований та невірний розрахунок заборгованості не дозволяє встановити, чи відповідають вимоги Позивача дійсності та чи правомірним буде стягнення з Відповідача, вказаної у спірному розрахунку суми заборгованості за Кредитним договором., враховуючи ті обставини що предмет лізингу / автомобіль / знаходиться у його власника ПАТ КБ « Приватбан», що підтверджується самою позовною заявою в якій вказано, що відповідачка повернула предмет лізингу - автомобіль позивачу, та дані обставини в судовому засіданні підтвердила і представник відповідача. Крім цього, на думку суду в матеріалах справи взагалі відсутній доказ, який підтверджує видачу кредиту відповідачу. В обґрунтування своїх вимог, жодного доказу, в розумінні ст. 57 ЦПК України, що підтверджує дотримання Банком умов договору, а саме: отримання Відповідачем грошей за цим Договором, в матеріалах справи не містяться. Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. У ст. 1050 ЦК України (параграф 1 глави 71 ЦК України), в свою чергу, зазначено: якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Тому, згідно норм цивільного законодавства, строк виконання основного зобов'язання вважається таким, що настав з моменту прострочення повернення чергової частини платежу за кредитним договором. Відповідно до п. 2.9.4.8.2.1. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту (надалі «Повідомлення про Дефолт») та повернення Предмету лізингу. У повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації Лізингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою вказаною у Повідомленні про Дефолт. У відповідності до пунктом 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання «Повідомлення про Дефолт» Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобов'язаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. «Визнання термінів та тлумачення» означає залежно від контексту грошові зобов'язання лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк оплати за якими настав або суму коштів такими грошовими зобов'язаннями. Крім того, відповідно до ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», - кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. У якості доказу відправлення Відповідачу вимоги про погашення заборгованості Позивачем було надано до суду вимогу про дострокове погашення кредиту від 30.12.2014 року та реєстр відправлення поштових відправлень./ а.с. 196-200 / Однак вище згаданий документ протирічить навіть умовам договору на який же сам Позивач і посилається. Оскільки відповідно до п 2.9.4.8.2.4 вказано, що Банк надсилає позичальнику «Повідомлення про Дефолт», а насправді було надіслано вимога про погашення заборгованості. Не зважаючи на це, повідомлень щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту Відповідачу від Позивача у порядку, передбаченому законодавством, не надходило, тому на момент подачі позовної заяви права Позивача жодним чином не були порушені, тому на думку суду позов був поданий передчасно. Крім цього, в матеріалах справи відсутні будь-які докази отримання Відповідачем письмової вимоги, про дострокове повернення кредитів. ОСОБА_1 по собі наявність вимоги про дострокове погашення кредитної заборгованості, не може бути доказом отримання позичальником цієї вимоги. Так, відповідно до п. З Правил надання послуг поштового зв'язку рекомендоване поштове відправлення - поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, дрібний пакет, мішок "М"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з п. 114 Правил надання послуг поштового зв'язку адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а у разі його відсутності - повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. Виходячи з вищезазначеного, боржник вважається належним чином повідомлений про дострокове повернення кредиту в тому разі, коли не лише відправлено на адресу такого боржника відповідного листа, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, що відображена в постанові від 12 вересня 2012 року по справі №6-57цс12, яка розміщена на офіційному сайті суду. Крім цього, досудові вимоги, що були надані Позивачем та підписані особою, яка не долучила до таких вимог документ, що підтверджує право такої особи підписувати та надсилати досудові вимоги боржникам, тому навіть встановити легітимність цих документів в судовому засіданні не представляється можливим. В позові до суду позивач вказав, що Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статтей 633,634 Цивільного кодексу України. Разом з тим, позивачем до суду був наданий так званий Договір фінансового лізингу, який не містить не / початку не кінця договору / так як відразу починається з п.п. 2.8.4 та закінчується п.п. 2.8.4.13.9, / а.с. 176-189 /. Тому суд вважає / так званий Договір фінансового лізингу / неналежним доказом по справі. Відповідно до п.3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін суд вважає, що вимоги позивача не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні. а тому в їх задоволенні необхідно відмовити. Керуючись ст.. ст.. 10, 60, 209, 212-215 ЦПК України, ст.. ст.. 530, 1054 ЦК України, суд ВИРІШИВ: В позові Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», представника позивача; ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, відмовити. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Київської області, протягом 10 днів з дня його проголошення. Суддя Карпович В.Д. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54988065

Державний герб України Дата документу Справа № АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ Єдиний унікальний № 310/10926/15 Головуючий у 1 інстанції: Прінь І.П. Провадження № 22-ц/778/2839/16 Суддя-доповідач: Дашковська А.В. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «20» вересня 2016 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі: головуючого: Дашковської А.В., суддів: Кримської О.М., Подліянової Г.С., секретар: Мельник З.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та збитків, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсним договору, ВСТАНОВИЛА: В грудні 2015 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та збитків. В обґрунтування вимог зазначило, що 04.02.2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_3 був укладений договір про фінансовий лізинг №00009437, за умовами якого ТОВ «Порше Лізинг Україна» зобов'язалося передати у розпорядження ОСОБА_3 об'єкт лізингу - транспортний засіб VW Caddy GP Kombi 1.6 I TDI, шасі НОМЕР_1, 2013 року виробництва, двигун НОМЕР_2, а ОСОБА_3 зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, що становить невід'ємну частину договору, на загальну суму, що становить еквівалент у гривні 22804,28 доларів США. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх обов'язків, які полягали у невчасній сплаті лізингових платежів відповідно до умов договору відповідачу були направлені нагадування, після чого 5 травня 2015 року відповідачу було направлено вимогу про сплату заборгованості за договором, повернення об'єкту лізингу та повідомлено про відмову від договору, яка була отримана ним 16 травня 2015 року. Вважає датою припинення договору є 29 травня 2015 року. Об'єкт лізингу відповідач у визначений строк не повернув. 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис №955 про повернення об'єкту лізингу. Транспортний засіб було вилучено в процесі примусового виконання виконавчого напису державним виконавцем 18 вересня 2015 року. ТОВ «Юридична компанія «Тріпл Сі» надавало юридично-консультаційні послуги з повернення простроченої заборгованості, вчинення виконавчого напису нотаріусом, підготовки документів для відкриття виконавчого провадження, супроводження виконавчого провадження та повернення об'єкту лізингу на загальну суму 63506,36 грн., а з урахуванням ПДВ 76207,63 грн. У відповідності до пункту 16.1 Договору збитки відшкодовуються стороною, яка завдала такі збитки. Також ТОВ «Порше Лізинг Україна» було змушено звернутись до спеціалізованої організації ТОВ «Юридична фірма Вернер» з метою отримання послуг юридичного консультування, підготовки процесуальних документів та участі у судових засіданнях з розгляду справи, вартість яких склала 5000,00 грн., а з урахуванням ПДВ 6000,00 грн. Крім цього ТОВ «Порше Лізинг Україна» завдано збитків у вигляду упущеної вигоди, що складається з щомісячних платежів за фактичний час користування об'єктом лізингу за період з травня 2015 року по вересень 2015 року у загальному розмірі 52979 грн. Після повернення об'єкта лізингу, а саме 08 жовтня 2015 року позивач уклав з ТОВ «Автомир» договір купівлі-продажу/поставки бувшого в користуванні автомобіля, за яким поставив ТОВ «Автомир» автомобіль VW Caddy GP Kombi 1.6 I TDI, шасі НОМЕР_1 за ціною 274189,50 грн. Вважає, що з відповідача підлягають стягненню також збитки у вигляді упущеної вигоди, які становлять різницю між ринковою вартістю та сумою несплачених лізингових платежів у розмірі 268789,20 грн. відповідно до п.12.9 договору. На підставі зазначеного просило стягнути з ОСОБА_3 на його користь збитки у розмірі 403 976,18 грн. за договором про фінансовий лізинг №00009437 від 04 лютого 2014 року та судові витрати. В січні 2016 року ОСОБА_3 подав до суду зустрічний позов до ТОВ «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсним договору. В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначив, що 04.02.2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_3 був укладений договір про фінансовий лізинг №00009437. Пунктами 6.3, 6.4,6.4.1, 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу передбачено погашення витрат та виплати лізингових платежів в еквіваленті іноземної валюти - доларах США, що ставить лізингоодержувача у вкрай невигідне становище та порушує принцип рівності сторін у договірних зобов'язаннях. Умови договору про вираження зобов'язання в еквіваленті доларів США є недійсним, оскільки суперечать ст.99 Конституції України, ст. 192 ЦК України, Закону України «Про Національний банк України», Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Декрету Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», якими визначено, що єдиним законним платіжним засобом в України є грошова одиниця України - гривня. Крім того, умови договору про визначення розміру платежів в еквіваленті до іноземної валюти суперечать вимогам ст.18 цього Закону України «Про захист прав споживачів», є несправедливими і порушують його права як споживача. На підставі зазначеного просив суд визнати недійсними пункти 6.3, 6.4,6.4.1, 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, які є невід'ємним додатком до договору про фінансовий лізинг, визнати недійсним договір фінансового лізингу з усіма додатками до нього у частині здійснення розрахунку всіх сум договору із посиланням на еквівалент в доларах США. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року в задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» відмовлено, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ТОВ «Порше Лізинг Україна» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» збитки у розмірі 403 976,18 грн. за договором про фінансовий лізинг №00009437 від 04 лютого 2014 року, в задоволенні зустрічного позову відмовити. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін. Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Судом першої інстанції встановлено, що 04.02.2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_3 був укладений договір про фінансовий лізинг №00009437, за умовами якого Лізингодавець ТОВ «Порше Лізинг Україна» зобов'язався передати у розпорядження Лізингоодержувача ОСОБА_3 об'єкт лізингу - транспортний засіб VW Caddy GP Kombi 1.6 I TDI, шасі НОМЕР_1, 2013 року виробництва, двигун НОМЕР_2, а Лізингоодержувач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із Графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, що становить невід'ємну частину договору, на загальну суму, що становить еквівалент у гривні 22804,28 доларів США (а.с.10-28). Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис №955 про повернення об'єкту лізингу. Транспортний засіб було вилучено в процесі примусового виконання виконавчого напису державним виконавцем 18 вересня 2015 року. Доводи апеляційної скарги про те, що судом порушено норми матеріального права а саме положення ст.ст.209,806 ЦК України, оскільки сторонами укладено договір найму транспортного засобу, який підлягає нотаріальному посвідченню, а також невірно застосовані положення ст.34 Закону України «Про фінансові послуги та державне врегулювання у сфері ринків фінансових послуг», колегія суддів вважає неприйнятними з наступних підстав. За приписами ст.638 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Договір вважається укладеним, якщо сторони в необхідній належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не передбачена. Договір вважається таким, що укладений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (ст.639 ЦК України) Отже, у результаті укладення договору виникає договірний правочин, момент виникнення якого одночасно вважається моментом виникнення цивільних прав та обов'язків сторін цього правочину. З цього моменту на відносини сторін поширюється дія норм закону, інших актів цивільного законодавства, що стосуються даного виду договорів. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України "Про фінансовий лізинг". Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Судом першої інстанції встановлено, що спірний договір фінансового лізингу нотаріально посвідчено не було. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Саме така правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 16.12.2015 року у справі № 6-2766цс15. Нікчемним правочином є правочин, вчинення якого не породжує передбачених законом правових наслідків у зв'язку із протиправністю або іншими недоліками юридичного характеру, незалежно від пред'явлення позову про визнання його недійсним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін. Нікчемний правочин породжує лише наслідки, які пов'язані з його недійсністю. Судом не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства. Встановивши, що Лізингоодержувач - ОСОБА_3 зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити ТОВ «Порше Лізинг Україна» суму коштів за Договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що залучення коштів від фізичних осіб потребує від юридичної особи, яка надає послуги фінансового лізингу отримання відповідної ліцензії, яка у відповідача відсутня. Крім того, судом першої інстанції встановлено, що спірний договір від 04.02.2014 року нотаріально не посвідченим не був. За ч.1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. З огляду на викладені обставини, суд першої інстанції правильно зазначив про те, що нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а відтак вимоги позивача про стягнення збитків задоволенню не підлягають. Оскільки, встановивши нікчемність спірного договору, суд вірно вирішив справу по суті, колегія суддів відповідно до положень ч.2.ст.303 ЦК України про те, що не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань, не вбачає підстав для його скасування. Керуючись ст. ст. 307, 308, 313 - 315, 317 ЦПК України, колегія суддів УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» відхилити. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у цій справі залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61531162

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 2 вересня 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 18 лютого 2015 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі – ТОВ «ЛК «Автофінанс») укладено договір фінансового лізингу на придбання автотранспортного засобу Geely GC 6 basic, під час укладення якого позивача введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а тому він вважає цей правочин недійсним. Відповідач порушив права позивача як споживача, оскільки під час укладення спірного договору застосував нечесну підприємницьку діяльність, не надавши йому достатньо часу для прийняття свідомого рішення, що призвело до того, що в договорі зазначена інша марка автомобіля, ніж ОСОБА_1 бажав отримати, зокрема замість автомобіля Samand SE, вказано автомобіль Geely GC 6 basic, який удвічі дорожчий. Крім того, умови оспорюваного правочину порушують положення Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII), оскільки є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є підставою для визнання такого договору недійсним. До того ж навіть після підписання договору ОСОБА_1 було неодноразово введено в оману щодо умов виконання договірних зобов’язань, що в подальшому завдало йому шкоди як споживачу. ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18 травня 2015 року та стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на свою користь сплачені 97 тис. 869 грн. Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 30 червня 2015 року позов задовольнив, ухвалив: визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Автофінанс»; стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь ОСОБА_1 97 тис. 869 грн. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 2 вересня 2015 року ухвалив рішення суду першої інстанції скасувати, у задоволенні позову відмовити. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 листопада 2015 року постановила зазначене рішення апеляційного суду залиши без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 18, 19 Закону № 1023-XII, статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 31 серпня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів (№ 6-27177ск15); 4 листопада 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів (№ 6-26066св15). Крім того, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від: 11 вересня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання договору іпотеки недійсним (№ 6-52цс13); 16 грудня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору недійним та стягнення коштів (№ 6-2766цс15). Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-27177ск15 суд касаційної інстанції відмовив у відкритті касаційного провадження в справі й по суті погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення суми коштів адміністративного платежу з таких підстав. Статтею 16 Закону України від 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі – Закон № 723/97-ВР) встановлено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. Однак відповідач при укладанні договору фінансового лізингу завуалював призначення адміністративного платежу в розмірі 40 тис. грн під вигляд «платіж за договором», який за умовами договору не повертається в жодному випадку. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Оспорюваний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII, а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, існує невідповідність положень договору фінансового лізингу принципам добросовісності, розумності, справедливості, рівності сторін у договорі; умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін та завдають шкоди споживачеві; Постановляючи ухвалу № 6-26066св15, якою скасовано рішення апеляційного суду та справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд керувався тим, що суд неповно з’ясував фактичні обставини справи і допустив порушення норм процесуального права; У постанові від 11 вересня 2013 року (№ 6-52цс13) Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що іпотека як вид застави припиняється в разі припинення основного зобов’язання (кредитного договору). Зважаючи на це, припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою для припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється; У постанові від 16 грудня 2015 року (№ 6-2766цс15) Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким частково задоволено позовні вимоги та визнано недійсним договір фінансового лізингу й стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь позивача авансовий платіж, виходив з того, що згідно із частиною другою статті 18 Закон № 1023-XII умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими за частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи в разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4). Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що суд не встановив наявності одночасно всіх ознак, які свідчать про те, що умови договору є несправедливими відповідно до приписів статті 18 Закону № 1023-XII, тому відсутні правові підстави для визнання цього договору недійсним. За змістом договору фінансового лізингу адміністративний платіж у розмірі 10 % вартості предмета лізингу є фактично платежем, який спрямований на утримання лізингодавця, оскільки останній не може діяти безоплатно, що відповідає вимогам статті 16 Закон № 723/97-ВР. Надана заявником ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року (№ 6-2766цс15) не свідчить про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки порівняння змісту цього судового рішення зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Порівняння змісту постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року (№ 6-52цс13) зі змістом ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаній постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Однак наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (статті 18 Закону № 1023-XII), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях № 6-27177ск15, № 6-2766цс15. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 18 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Автофінанс» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого товариство бере на себе зобов’язання придбати предмет лізингу – автомобіль Geely GC 6 basic у власність та передати його в користування ОСОБА_1 на строк та на умовах, передбачених договором. Відповідно до умов додатку 1 до цього договору вартість предмета лізингу становить 7 тис. 313 дол. США 21 цент; авансовий платіж – 3 тис. 656 дол. США 60 центів (50 % вартості предмета лізингу); щомісячний платіж – 304 дол. США 72 центи; адміністративний платіж – 731 дол. США 32 центи (10 % вартості предмета лізингу) ; комісія за передачу – 219 дол. США 40 центів (3 % вартості предмета лізингу). На виконання договору 18 лютого 2015 року ОСОБА_1 сплатив ТОВ «ЛК «Автофінанс» кошти в розмірі 969 тис. грн. Згідно з умовами договору адміністративний платіж – це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу. Відповідно до додатку 1 до договору розмір адміністративного платежу становить 10 % від вартості предмета лізингу, що становить 731 дол. США 32 центи. Відповідно до пункту 3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу й у разі необрання нового предмета лізингу лізингоодержувачем протягом року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах пункту 12.1 цього договору, що стосуються обсягу повернення коштів. При цьому згідно з пунктом 12.1 договору лізингодавець повертає лізингоодержувачу лише 60 % авансового платежу, а 40 % утримує як штраф за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає. За умовами договору лізингоодержувач сплачує лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною другою статті 1 Закону № 723/97-ВР за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-ХІІ). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Проаналізувавши норму статті 18 Закону № 1023-ХІІ, слід дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з укладеним між сторонами договору фінансового лізингу лізингодавець зобов’язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати передбачені договором платежі (пункти 1.1, 3.3.1 договору). Вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила 7 тис. 313 дол. США 21 цент з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом долара США до гривні на момент укладення цього договору складало 193 тис. 800 грн з ПДВ (пункт 8.2). Гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, визначений на дату укладення договору, може змінюватися в разі зміни обмінного курсу долара США до гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу в продавця (пункт 8.3). Усі планові платежі здійснюються лізингоодержувачем відповідно до умов, визначених у додатках 1, 3 до договору фінансового лізингу. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно з обмінним курсом долара США до гривні на дату фактичного зарахування платежу на рахунок лізингодавця (пункт 8.5). За змістом указаних пунктів договору розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає. Проаналізувавши зміст договору, суд установив, що за невиконання своїх зобов’язань за договором фінансового лізингу лізингодавець не несе відповідальності, а, навпаки, отримує вигоду – штраф у розмірі 40 % від розміру авансового платежу та всю суму сплаченого адміністративного платежу (пункти 3.2.7, 12.1 договору). Відповідно до частини другої статті 6 Закону № 723/97-ВР істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Крім того, з огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень статті 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов’язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог статей 638, 655, 691 ЦК України. Відповідно до пункту 10.4 договору в разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору сторони домовились та беруть на себе зобов’язання до купівлі транспортного засобу підписати додаток 3 до цього договору із установленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі. Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатком 3 до договору, на який робиться посилання у змісті договору фінансового лізингу, однак який до договору не додається. При цьому згідно з пунктом 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (додаток 3 до договору), який сторони зобов’язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі. Таким чином, на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов’язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов’язань лізингоодержувача. Відповідно до пункту 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За такими зобов’язаннями відповідає продавець. Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (статті 808 ЦК України). Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням статті 808 ЦК України. Крім того, статтею 16 Закону № 723/97-ВР передбачено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу (10 % вартості предмета іпотеки) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Крім того, достроково погасити лізингові платежі можна не раніше ніж через 12 (дванадцять) календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокове погашення лізингових платежів у термін до 12 (дванадцяти) календарних місяців з моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингоодержувач сплачує штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від суми дострокового погашення (пункт 10.4). За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. Дослідивши умови договору фінансового лізингу, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону № 1023-ХІІ, а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, визнаючи умови договору фінансового лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму адміністративного платежу, ухвалив законне й обґрунтоване рішення, правильно застосувавши положення Закону № 1023-XII та статей 203, 215 ЦК України. Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, вищенаведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про те, що місцевий суд не встановив усіх обставин, які свідчать про несправедливість умов договору (порушують принцип добросовісності; призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; завдають шкоди споживачеві) відповідно до положень статті 18 Закону № 1023-XII. За таких обставин судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 2 вересня 2015 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 30 червня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-330цс16 Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII). Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 цього Закону, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. За частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4). Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A4345AD92DFD3AB8C2257FD30026F77A

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі – ТОВ «ЛК «Автофінанс») з вимогою про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів. ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги тим, що 28 червня 2014 року вона уклала з відповідачем договір фінансового лізингу, відповідно до якого товариство зобов’язалось придбати у свою власність та передати їй у користування міні-трактор Xingtai 240.1, а позивач зобов’язалась періодично сплачувати за користування трактором лізингові платежі. ОСОБА_1 вважала, що умови договору фінансового лізингу не відповідають діючому законодавству та порушують її права як споживача. Так, за умовами вищезазначеного договору до отримання трактора ОСОБА_1 має сплатити товариству не менше половини його вартості, зокрема, комісійну винагороду у розмірі 10 % вартості предмета лізингу, аванс у розмірі не менше 50 % вартості предмета лізингу, відшкодування вартості предмета лізингу, сплатити відсоткову ставку за користування предметом лізингу та комісію за супроводження договору. Такі умови позивач вважає несправедливими, а обов’язок сплатити 50 % вартості трактора у вигляді авансу є фактичним залученням коштів для його придбання, що потребує ліцензії як для залучення фінансових активів від фізичних осіб, яка відсутня. Також ОСОБА_1 посилалась на нікчемність спірного договору, як в силу статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач застосував нечесну підприємницьку практику, так і в силу статті 220 ЦК України, оскільки договір не було посвідчено нотаріально. У зв’язку з наведеним просила застосувати наслідки нікчемного та недійсного правочину і стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на її користь сплачені за договором лізингу платежі в розмірі 32 396 грн. Заочним рішенням Макарівського районного суду Київської області від 7 листопада 2014 року позов задоволено частково. Визнано недійсним укладений між сторонами договір фінансового лізингу з додатками від 28 червня 2014 року. Стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь ОСОБА_1 реєстраційний платіж у сумі 5 000 грн. та авансовий платіж у сумі 28 000 грн. В решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 16 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року ОСОБА_1 поновлено строк на касаційне оскарження та відмовлено у відкритті касаційного провадження. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме пунктів 4, 5, 7, 11, 13 частини третьої, частин п’ятої, шостої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», статей 220, 227, 799 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 – адвоката ОСОБА_3 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 28 червня 2014 року між позивачем і відповідачем було укладено договір фінансового лізингу НОМЕР_1 з додатками, за умовами якого ТОВ «ЛК «Автофінанс» зобов’язалося придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді міні трактора Xingtai 240.1 та передати цей трактор у користування позивача, яка у свою чергу зобов’язалась сплачувати за користування трактором періодичні лізингові платежі згідно графіку в розмірі 654 грн. 22 коп. щомісяця. Договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_1 отримати трактор у власність за умови повної сплати вартості трактора та інших витрат. Згідно пункту 1.7 договору трактор передається у користування ОСОБА_1 не пізніше 120 робочих днів з моменту сплати нею на рахунок товариства авансового платежу в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісії за організацію і оформлення даного договору в розмірі 10 % вартості предмета лізингу та комісії за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу. Пунктом 8.2.1 договору визначено, що перший лізинговий платіж складається із: а) комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням цього Договору (надалі – «Комісія за Організацію»), яка розраховується як: комісія за організацію, яка визначена у додатку № 1 до даного договору та становить 10 % від вартості предмету лізингу; б) авансу ціни предмета лізингу, який розраховується: авансовий платіж, який визначений у додатку № 1 до даного договору та становить 50 % вартості предмету лізингу; в) комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу, як платіж, що покриває витрати лізингодавця, пов’язані з організацією передачі предмета лізингу на користь лізингоотримувача. Розмір комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу визначений в додатку № 1 до даного договору та становить 3 % від вартості предмета лізингу. Згідно з пунктом 8.2.3 договору ОСОБА_1 зобов’язана сплачувати «другий лізинговий платіж», який складається з: відшкодування вартості предмета лізингу; сплати відсоткової ставки за користування предметом лізингу; сплати комісії за супроводження договору. 28 червня 2014 року на виконання умов договору фінансового лізингу позивач сплатила товариству авансовий платіж в розмірі 28 000 грн. 2 липня 2014 року сплатила товариству комісійну плату 5 000 грн., однак відповідач відмовився передавати предмет лізингу з посиланням на те, що договором передбачено передачу предмету договору в користування лізингоодержувачу протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодерджувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу, комісії за організацію та оформлення договору та комісії за передачу предмета лізингу, а сплачена сума в розмірі 5 000 грн. є комісією за організацію та оформлення договору. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що умови пункту 1.4 оспорюваного договору (про те, що лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо, а за вищенаведеними зобов’язаннями відповідає продавець) суперечить вимогам частини першої статті 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця. Окрім того в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару. Також, пункт 10.11 розділу 10 договору встановлює жорстку односторонню відповідальність лізингоодержувача не лише за будь-яке порушення зобов’язання, а й за розірвання договору за його ініціативою, що є обмеженням принципів свободи договору, справедливості, розумності та добросовісності та є несправедливими умовами договору згідно з вимогами статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Передбачені пунктами 1.7 та підпунктами а), в) пункту 8.2.1 вказаного договору зобов’язання лізингоодержувача сплатити комісію за організацію оформлення даного договору та комісію за передачу предмета лізингу, а також визначені пунктом 8.2.3 даного договору обов’язки сплатити другий лізинговий платіж, виходять за межі переліку передбачених законом платежів, а тому вказані пункти договору є недійсними, у зв’язку з чим вказані положення договору є несправедливими. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що, по-перше, договір лізингу не потребує обов’язкової нотаріальної форми, по-друге, посилання позивача на те, що передбачений договором лізингу обов’язок позивача сплатити авансовий платіж в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісію за організацію і оформлення договору в розмірі 10 % вартості предмета лізингу та комісію за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу містить ознаки фінансової послуги, пов’язаної із залученням фінансових активів від фізичних осіб і потребує відповідної ліцензії, є безпідставними, оскільки вказані кошти є платежами за договором лізингу. По-третє, доводи про невиконання умов договору щодо передачі предмета лізингу як підставу для визнання його недійсним є необґрунтованими, оскільки законодавством не передбачено такої підстави для визнання договору недійсним, а лише може бути підставою для його розірвання, однак таких вимог позивач не заявив. Крім того, у ТОВ «ЛК «Автофінанс» не виник передбачений пунктом 1.7 договору обов’язок передати предмет лізингу ОСОБА_1, оскільки остання не сплатила комісію за передачу трактора у розмірі 3 % від його вартості, яка є обов’язковою умовою для передачі трактора протягом 120 робочих днів з моменту сплати авансового платежу. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що ТОВ «ЛК «Автофінанс» не має ліцензії на надання послуг в сфері ринків фінансових послуг відповідно до умов Закону України «Про фінансовий лізинг» та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», умови договору фінансового лізингу від 4 жовтня 2014 року з огляду на положення Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливими, оскільки містять обмежені права лізингоодержувача як споживача послуг. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що договір фінансового лізингу, укладений 11 січня 2011 року між банком та ОСОБА_2 за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Оскільки на порушення вимог статті 799 ЦК України такий договір нотаріально не посвідчений, згідно зі статтею 220 ЦК України він є нікчемним. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що положення договору свідчать про те, що навіть при сплаті лізингоодержувачем лізингових платежів, що перевищують більше ніж 50 % вартості предмета лізингу, лізингодавець має право не повертати дані кошти, що фактично є компенсацією за невиконання пункту 8.15 договору. Нечітке визначення підстав зміни вартості платежів, розміру предмета лізингу, порядку перерахунку з одночасним правом змінювати в односторонньому порядку ці умови надають лише одному учаснику відносин право на збільшення платежів та вартості у формально правильній поведінці і призводить до позбавлення іншого учасника правовідносин можливості будь-яким чином впливати на зміну істотної умови договору, а тому вищезазначені положення договору є несправедливими умовами, а виконання зобов’язань забезпечено лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки умовами договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафу. Наведені приклади свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосуванні судами зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону). Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону – умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону). Судом першої інстанції встановлено, що аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 28 червня 2014 року, укладеного між сторонами дає підстави прийти до висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов’язків, передбачених договором та законом (пункт 8.17, розділ 10 договору), звужені обов’язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов’язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства. Згідно пункту 1.4 договору, лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов’язаннями відповідає продавець. За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Таким чином, як встановлено судом першої інстанції, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, так як в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має завертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору, щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності та ін. суперечить положенням статті 808 ЦК України. Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Судами не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства. Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Судом встановлено, що договір фінансового лізингу від 28 червня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Автофінанс», нотаріально посвідчено не було. Тому суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що посилання позивача про несправедливі умови спірного договору, відсутність у відповідача відповідної ліцензії для надання фінансових послуг та відсутність нотаріального посвідчення спірного договору є необґрунтованими та такими, що не заслуговують на увагу. Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції хоча і обґрунтував рішення про часткове задоволення позову лише у зв’язку із несправедливими умовами та не взяв до уваги вищезазначені порушення щодо відсутності ліцензії у відповідача для здійснення фінансової діяльності та нотаріального посвідчення спірного договору, однак суд вірно вирішив справу по суті, а з урахуванням того, що внаслідок винесення судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України власного рішення результат по суті не зміниться, тому рішення суду першої інстанції слід залишити в силі, як помилково скасоване. Відтак, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 б) частини другої статті 360-4 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення апеляційного суду Київської області від 16 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року скасувати, а рішення Макарівського районного суду Київської області від 7 листопада 2014 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі № 6-2766цс15 Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону). Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону – умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону). За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/807228BFFF01EB0FC2257F23003506D8