Поиск в системе

21.12.2021 Справа № 756/10773/19 Провадження № 2/756/537/21 Унікальний № 756/10773/19 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2021 року Оболонський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Майбоженко A.M. секретаря Сергеєвої Т.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенка Ігоря Миколайовича, Акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа: ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав, В С Т А Н О В И В: У серпні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом до державного реєстратора КП «Реєстраційне бюро» Тарасенко Ігор Миколайович, АТ «Альфа-Банк» про скасування рішення про державну реєстрацію прав. Позовна заява мотивована тим, що 11.04.2008 року між ОСОБА_2 та АКБ «Укрсоцбанк» був укладений договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 410/68/08-Пі, за умовами якого вона отримала кредит у розмірі 204 400 доларів США зі сплатою 14 % річних для придбання квартири, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту до 10.04.2018 року. 11.04.2008 року між ОСОБА_1 та АКБ «Укрсоцбанк» був укладений Іпотечний договір №08/І-68-2 в забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором, за умовами якого в іпотеку банку передана квартира АДРЕСА_1 , заставна вартість квартира становила 85 000 доларів США. В липні 2016 року, банк звернувся до Броварського міськрайонного суду Київської області про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 у розмірі 541 955,06 доларів США, однак рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 04.04.2017 року, яке Апеляційним судом Київської області залишено без змін, у задоволені позову про стягнення відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності. 31.07.2019 року державним реєстратором Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенком Ігорем Миколайовичем було здійснено реєстрацію права власності на предмет іпотеки за АТ «Укрсоцбанк», а саме на вищевказану однокімнатну квартиру. Вважає, що набуття права власності АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», на його квартиру є неправомірним та порушує його конституційні права на приватну власність та житло, а перехід права власності на об`єкт іпотеки, здійснений на підставі рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенка Ігоря Миколайовича від 31.07.2019, відбувся з порушенням закону та договору іпотеки. При цьому посилається на відсутність договору про задоволення вимог іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем, при вчиненні реєстраційних дій була відсутня актуальна оцінка предмету іпотеки. Крім того зазначає, що право власності на квартиру набуто в період дії мораторію на звернення стягнення на нерухоме майно, встановленого Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті. Також позивач зазначає, що в оспорюваній квартирі зареєстровані малолітні діти позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а звернення стягнення на майно, право користування яким мають неповнолітні діти за відсутності дозволу органу опіки і піклування є протиправним. Ураховуючи наведене, позивач просить суд визнати незаконними дії державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенка Ігоря Миколайовича щодо проведення 31.07.2019 року державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк»; визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенка Ігоря Миколайовича, індексний номер:48057311 від 01.08.2019, згідно з яким 31.07.2019 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис№32650509 про державну реєстрацію права власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1885384480000 за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» на підставі - Іпотечного договору №08/І-68-2, номер:1905, виданий 11.04.2008, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парубець С.В.; повідомлення про звернення стягнення предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, серія та номер: б/н видавник «Укрсоцбанк» та стягнути з відповідачів судові витрати. В судовому засіданні 29.01.2020 судом допущено процесуальне правонаступництво відповідача АТ «Укрсоцбанк» його правонаступником АТ «Альфа-Банк». В судове засідання представник позивача не з`явилась, звернулась до суду із заявою в якій просить задовольнити позов в повному обсязі та вирішити питання про судові витрати. Відповідачі та третя особа в судове засідання не з`явилися з невідомих суду причин, про день, час та місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку. Суд ухвалив проводити розгляд справи за відсутності учасників справи. Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків. Частиною 2 ст. 12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно частини статті 13 ЦПК України суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи. Відповідно до вимог ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судом встановлено, що 11.04.2008 року між ОСОБА_2 та АКБ «Укрсоцбанк» був укладений договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 410/68/08-Пі, за умовами якого вона отримала кредит у розмірі 204 400 доларів США зі сплатою 14 % річних для придбання квартири, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту до 10.04.2018 року. 11.04.2008 року між ОСОБА_1 та АКБ «Укрсоцбанк» був укладений Іпотечний договір №08/І-68-2 в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 410/68/08-Пі від 11.04.2008 року між ОСОБА_2 та АКБ «Укрсоцбанк», за умовами якого в іпотеку банку передана квартира АДРЕСА_1 , заставна вартість квартира становила 85 000 доларів США. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області 04.04.2017 року відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про надання відновлювальної кредитної лінії № 410/68/08-Пі від 11.04.2008 року у розмірі 541 955,06 доларів США. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 27.07.2017 року вищевказане рішення залишено без змін. Згідно з п. 4.1 іпотечного договору у разі невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем основного зобов`язання, Іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Підпунктом 4.5.3 пункту 4.5 іпотечного договору передбачено, що Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08.08.2019 № 176864127, державним реєстратором Комунальним підприємством «Реєстраційне бюро» Тарасенка Ігоря Миколайовича 31.07.2019 зареєстровано право власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 28,9 кв.м, за АТ «Укрсоцбанк», підстава виникнення права власності: Іпотечний договір №08/І-68-2, серія та номер:1905, виданий 11.04.2008, видавник: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парубець С.В.; договір про внесення змін до іпотечного договору (з майновим поручителем), серія та номер:1, виданий 03.07.2019, видавник Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парубець С.В.; повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, серія та номер: б/н видавник «Укрсоцбанк». Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3). За приписами частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положеннями статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Стаття 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону України «Про іпотеку» її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Відповідно до статті 35 Закону України «Про іпотеку», у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцем іпотекодержатель направляє іпотекодавцю і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору. Аналогічне положення міститься в п.11 Іпотечного договору, що укладений між сторонами 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 4 «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на викладене, суд вважає, що квартира площею 28,90 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за ПАТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 11.04.2008 року, укладеного в іноземній валюті. Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «Укрсоцбанк». Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №644/3116/18. З цих підстав суд вважає обґрунтованою вимогу позивача щодо визнання неправомірним та скасування рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенка Ігоря Миколайовича щодо державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк». При чому інші підстави, які на думку позивача вказують на неправомірність оскаржуваного рішення, суд вважає такими, що не впливають на висновки суду, що зазначені вище і не є самостійними підставами для задоволення заявлених у справі вимог. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону». Крім того, у ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» законодавець також зазначив, що ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц. З`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Європейський суд з прав людини не раз наголошував на необхідності ефективного захисту. Наприклад, у п.75 рішення від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» зазначено, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади. Конституційний Суд у рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути відповідним наявним обставинам. Таким чином, враховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, рішення ЄСПЛ, розглядаючи справу, суд повинен з огляду на зміст та обґрунтування позовних вимог, не порушуючи принцип рівності сторін, визначитися із ефективним способом захисту права позивача, який забезпечить поновлення порушеного права. Позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до провадження суду ухвалою від 20.08.2019, тобто до внесення змін до ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», на момент внесення цих змін позивач був позбавлений права уточнити позовні вимоги у будь-який спосіб, а задоволення лише вимог про визнання неправомірним та скасування рішення державного реєстратора не призведе до ефективного захисту прав позивача, пов`язаних з неправомірним позбавлення його права власності на спірну квартиру, у зв`язку з чим з метою гарантування позивачу відновлення порушеного права та надання йому ефективного способу судового захисту, суд вважає правильним з метою визначення порядку виконання рішення суду припинити право власності АТ «Укрсоцбанк» на спірну квартиру. Разом з тим, відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За загальним правилом державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав (абзац четвертий частини п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб`єктом звернення за такою послугою та суб`єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії. Частиною першою статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Відповідач є обов`язковим учасником цивільного процесу - його стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб`єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права. Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. У постанові Великої Палати Верховного Суду 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17 зроблено висновок, що позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. Отже, заявлені у справі вимоги з зазначених вище підстав суд вважає правильним задовольнити частково у обсязі, зазначеному вище, відмовивши у задоволенні позовних вимог до відповідача - державного реєстратора КП «Реєстраційне бюро» Тарасенка І.М. Відповідно до ст. 141 ЦПК України суд вважає необхідним стягнути з відповідача АТ «Альфа-Банк» на користь позивача 1536,80 грн судового збору. На підставі викладеного, керуючись ст. 11, 12, 13, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд У Х В А Л И В: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенка Ігоря Миколайовича, Акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа: ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення суду - задовольнити частково. Визнати протиправними і скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенка Ігоря Миколайовича індексний номер 48057311 від 01.08.2019 щодо проведення 31.07.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1885384480000) за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк», припинивши право власності Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на неї. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенка Ігоря Миколайовича- відмовити. Стягнути з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 : -1 536 (одна тисяча п`ятсот тридцять шість) гривень 80 копійок - судового збору. Позивач : ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідач: Акціонерне товариство «Альфа-Банк», код ЄДРПОУ - 23494714, адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складання його повного тексту до Київського апеляційного суду через Оболонський районний суд м.Києва. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Повний текст рішення складено 21.12.2021 Суддя А.М.Майбоженко Джерело: ЄДРСР 102064802

Справа № 755/19582/19 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "28" жовтня 2020 р. Дніпровський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді Гончарука В.П. за участі секретаря Гриценко О.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг» до ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м. Києві Державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, - учасники справи: представник позивача - Могилян Л.В. відповідач - ОСОБА_1 ВСТАНОВИВ: Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг» звернулося до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м. Києві Державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, в якій просить суд звернути стягнення на підставі Договору іпотеки першої черги № PCL-002/547/2006 від 21 червня 2006 року на заставлене майно - квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 Паспорт серія НОМЕР_2 виданий Ватутінським РУ ГУМВС України м. Києві 31.08.1995 року адреса: АДРЕСА_2 ), на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (адреса: 03150, м. Київ, вул. Фізкультури, 28-Д, р/р № НОМЕР_3 в АТ «ОТП Банк», МФО 300528, код ЄДРПОУ 36789421) шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Кошти отримані від реалізації заставленого майна направити на погашення заборгованості в сумі 530 223,07грн (п`ятсот тридцять тисяч двісті двадцять три гривні та 07 копійок) перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за Кредитним договором № МL- 002/547/2006 від 21 червня 2006 року. Виселити з незаконно займаної квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . наступних громадян: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 . Стягнути витрати по сплаті судового збору. Позовні вимоги мотивовані тим, що 21 червня 2006 року між ОСОБА_7 та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого за всіма правами та обов`язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого в свою чергу є АТ «ОТП Банк», був укладений Кредитний договір № МL- 002/547/2006. Кредитний договір складається із двох частин, які нероздільно пов`язані між собою, згідно з п. 1. частини № 1 Кредитного договору. За умовами Кредитного договору Банк надав Боржнику кредит в розмірі 60 000,00 (шістдесят тисяч) доларів США зі сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14,00 % (чотирнадцять цілих і 00 сотих відсотків) річних. Кредитні кошти надавались Банком на підставі Кредитної заявки Боржника від 21 червня 2006 року шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на поточний рахунок Боржника, відкритий у ЗАТ «ОТП Банк». Це підтверджується випискою про рух коштів на рахунку ОСОБА_7 , зазначеному в Кредитному договорі, за 21.06.2006р. В свою чергу Боржник зобов`язався прийняти, належним чином використати та повернути Банку зазначені кредитні кошти у строки, передбачені Кредитним договором (зокрема, в п. 2 частини № 1 Кредитного договору), а також сплатити відповідну плату за користування кредитними коштами і виконати всі інші зобов`язання, визначені Кредитним договором 22 березня 2007 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та ЗАТ «ОТП Банк» був укладений Договір про заміну боржника у зобов`язанні № МL- 002/547/2006. Відповідно до п. І Договору про заміну боржника в зв`язку з відчуженням Боржником предмета застави Позичальнику, Сторони дійшли згоди про те, що Боржник переводить свій борг на Позичальника, внаслідок чого Позичальник заміняє Боржника як зобов`язану сторону в Кредитному договорі, а Банк шляхом підписання цього Договору про заміну боржника дає свою згоду на вищезазначене переведення боргу. 21.03.2011 року винесено рішення Деснянського районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за Кредитним договором № МL- 002/547/2006 від 21 червня 2006 року розмірі 530 223,07 грн. З метою забезпечення виконання зобов`язання за Кредитним договором 21 червня 2006 року між Банком та Відповідачем, було укладено договір іпотеки № PCL-002/547/2006 від 21 червня 2006 року. За умовами Договору іпотеки, а саме п. п. 1.1., 3.1. для забезпечення повного і своєчасного виконання Боржником Боргових Зобов`язань, Іпотекодавець надає Іпотекодержателю в Іпотеку нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_3 , загальна площа якої згідно з правовстановлюючими документами складає 97,40 кв.м. Предмет іпотеки належить Іпотекодавцю на праві приватної власності, що підтверджується договором дарування від 02.03.2007 року посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краковецького А.М. від 22.03.2007 р. номер 1989. У зв`язку із порушенням відповідачем взятих на себе зобов`язань, власнику іпотечного майна та особам зареєстрованим у квартирі направлено вимогу про добровільне звільнення приміщення, проте така вимога не виконана, а тому іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити її мешканців. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 04 грудня 2019 року відкрито провадження у даній справі та постановлено розгляд справи провести в порядку загального позовного провадження. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2020 року, закрито підготовче провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті. Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав викладених у змісті позовної заяви. Відповідач ОСОБА_1 , в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог в повному обсязі з підстав викладених у письмових запереченнях на позовну заяву наявних у матеріалах справи. Крім того, відповідачем було подано до суду заяву про застосування позовної давності, в якій зазначив, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2011 року змінено строк виконання основного зобов`язання. На 31-й день з моменту отримання відповідачем та не виконання ним вимоги позивача від 20 січня 2011 року про дострокове повернення кредиту у повному обсязі, а саме з 21 лютого 2011 року, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» обізнане про порушення свого права і з цього часу у нього виникло право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки. Крім того, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року, визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 15 березня 2010 року, виданий приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною, зареєстрований в реєстрі за №2181, про звернення стягнення на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 . Таким чином починає відраховуватись позовна давність на момент ухвалення рішення суду про визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого напису. Крім того, відповідач звернув увагу на те, що надана останньому в іпотеку квартира є єдиним її житлом і підпадає під дію мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті. Відповідачі ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Поважність причин неявки в судове засіданні не повідомили. Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Поважність причин неявки в судове засіданні не повідомив. Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов наступного висновку. Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух. В судовому засіданні встановлено, що 21 червня 2006 року між Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк" ОСОБА_7 був укладений кредитний договір №МL-002/547/2006. відповідно до якого Банк зобов`язувався надати Позичальнику кредит у розмірі 60 000 доларів США, а Позичальник зобов`язувався прийняти, належним чином використовувати та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 14% річних в порядку, на умовах та в строки, визначені цим Договором. Дата остаточного повернення кредиту сторонами договору визначена 21 червня 2016 року. Дані обставини з`ясовані судом на поясненнях сторони позивача та відповідача, які зазначили, що копію даного договору надати суду не можуть, оскільки він не є предметом спору. 22 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк"(кредитор), ОСОБА_1 (новий боржник) та ОСОБА_7 (первісний боржник) був укладений договір про заміну боржника у зобов`язанні №МL-002/547/2006, за яким у зв`язку з відчуженням первісним боржником предмета застави новому боржнику, сторони дійшли згоди про те, що первісний боржник переводить свій борг на нового боржника, внаслідок чого новий боржник заміняє первісного боржника як зобов`язану сторону у кредитному договорі, а кредитор шляхом підписання цього договору дає свою згоду на вищезазначене переведення боргу. Згідно з вимогами Закону України "Про акціонерні товариства"№ 514-VI від 17.09.2008 року Закрите акціонерне товариство "ОТП Банк"змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство "ОТП Банк", яке є правонаступником усіх прав та обов`язків Закритого акціонерного товариства "ОТП Банк". З метою забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, 22 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк"та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки №РCL-002/802/2007, предметом якого є нерухоме майно, квартира АДРЕСА_3 . Відповідно до п. 6.1 Договору іпотеки, передбачено, що вимоги задовольняються за рахунок Предмета іпотеки. За рахунок предмета іпотеки Іпотекодержатель може задовольнити такі вимоги: а) всі боргові зобов`язання, не сплачені Іпотекодавцем, в тому числі заборгованість по овердрафту і б) вимоги стосовно повного відшкодування всіх збитків, завданих порушенням Іпотекодавцем його зобов`язань за цим Договором, а також всіх фактичних витрат, понесених Іпотекодержателем у зв`язку із реалізацією його права за цим Договором. Обрання порядку звернення стягнення на предмет іпотеки визначено у п.6.3 Договору іпотеки та передбачає: права Іпотекодержателя звернутись до уповноважених органів за захистом своїх прав в порядку, встановленого законодавством або права сторін встановити договірний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. 21 березня 2011 року винесено заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за Кредитним договором № МL- 002/547/2006 від 21 червня 2006 року розмірі 530 223,07грн. Крім того, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року, визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 15 березня 2010 року, виданий приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною, зареєстрований в реєстрі за №2181, про звернення стягнення на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 . Дані рішення не оскаржувались та набрали законної сили. Відповідно до ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За приписами частини першої статті 1048 ЦК України (параграф 1 глава 71) позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. У частині першій статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Згідно з частиною першою статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»). У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки. Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання. Частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з яким протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільнення від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) зазначене майно. Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до і після прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» залишаються в силі, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму, передбаченого статтею 3 цього Закону. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню. Вказаний правовий висновок висловлений у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справах № 6-57цс15 та № 6-58цс15, від 07 липня 2015 року у справі № 6-345цс15. У цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов`язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов`язання, а є відстроченням виконання певних обов`язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Встановлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов`язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Вказаний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 6-46 цс 15 та в постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 200/7371 /17-ц (провадження № 61-41990 св 18). Також, оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій» не підлягає виконанню. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року № 6-57цс15, яка згідно ст. 360-7 ЦПК України є обов`язковою для судів. Квартира АДРЕСА_3 , яка виступала предметом іпотеки, придбана за кредитні кошти надані в іноземній валюті за споживчим кредитом, її площа не перевищує 140 кв.м, а відтак на неї розповсюджується дія мораторію, введеного Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Така обставина не позбавляє іпотекодержателя права звернути стягнення на предмет іпотеки, а лише відстрочує виконання іпотекодавцем зобов`язання. У зв`язку із неналежним виконанням боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими. Відповідно до пункту 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Однак стороною відповідача було заявлено в судовому засіданні про застосування строків позовної давності. Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. Позовна давність відповідно до частини першої статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою №23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Таким чином, позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини другої статті 1050 ЦК України на дострокове повернення йому частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред`явлення досудової вимоги, так і звернення до суду. Такими діями (шляхом пред`явлення судової вимоги) кредитор на власний розсуд змінює умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, тобто відповідно до приписів частини другої статті 1050 ЦК України змінює строк виконання основного зобов`язання. Згідно із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Судом встановлено, що заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2011 року у справі № 2-112/2011 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» суму заборгованості за кредитним договором №ML-002/547/2006 від 21 червня 2006 року. Таким чином кредитор пред`явивши позов про стягнення кредитної заборгованості на власний розсуд змінив строк виконання основного зобов`язання відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і з цього моменту почала перебігати позовна давність. Крім того, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року у справі № 2604/7464/12 за позовом ОСОБА_1 , визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 15 березня 2010 року, виданий приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною, зареєстрований в реєстрі за №2181, про звернення стягнення на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 . Дане рішення набрало законної сили та не оскаржувалось. В свою чергу із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулось до суду 26 листопада 2019 року, тобто вочевидь із пропуском загальної позовної давності тривалістю у три роки, а тому суд застосовує приписи частини четвертої статті 267 ЦК України, про що заявлено стороною відповідача, та відмовляє у позові. Щодо вимог позивача виселити з незаконно займаної квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . наступних громадян: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 , суд приходить до наступного. Законом України від 22 вересня 2011року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Підстав відступити від вказаних правових висновків Верховного Суду України не встановила і Велика Палата Верховного Суду, про що зазначила у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18). Із матеріалів справи вбачається, що квартира АДРЕСА_3 , яка виступала предметом іпотеки, придбана відповідачем за кредитні кошти надані в іноземній валюті, а тому законом допускається можливість виселення без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення. Поряд із цим, оскільки суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, то відповідно не підлягає задоволенню позовна вимога про виселення, як похідна. Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог, понесенні позивачем витрати відшкодуванню не підлягають. Керуючись ст. 58 Конституції України, ст.ст. 263, 509, 525, 526, 546, 572, 575, 589, 611,612, 625, 530, 553-554, 559, 1048, 1054-1055 ЦК України, Законом України «Про іпотеку», Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», та керуючись ст.ст. 7-13, 76-81, 139, 141, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд - УХВАЛИВ: В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг» до ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м. Києві Державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки- відмовити. Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Повний текст судового рішення виготовлено 09 листопада 2020 року. Відомості щодо учасників справи: Позивач - ТОВ «отп Факторинг України» ЄДРПОУ 36789421 місце знаходження: м.Київ, вул.Фізкультури, буд.28-д. Відповідачі: ОСОБА_2 ІПН не відомий, ОСОБА_1 ІПН НОМЕР_1 , що діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 ; проживають: АДРЕСА_1 . ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5 народження проживає: АДРЕСА_1 . Третя особа: Служба у справа дітей та сім"ї Дніпровської районної в м.Києві Державної адміністрації, адреса: м.Київ, вул.Краківська, буд.20. Суддя: 92748372

Постанова Іменем України 06 жовтня 2021 року м. Київ справа № 754/8547/19 провадження № 61-10163 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , представник позивача - ОСОБА_2 , відповідачі: державний реєстратор комунального підприємства «Світоч» Урупа Андрій Федорович, публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк», третя особа - ОСОБА_3 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у складі судді Саламон О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 рокуу складі колегії суддів: Головачова Я. В., Вербової І. М., Шахової О. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» (далі - КП «Світоч») Урупи А. Ф., публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), третя особа - ОСОБА_3 , про визнання дій незаконними, скасування рішення державного реєстратора. Позовна заява мотивована тим, що їй на підставі договору купівлі-продажу від 25 березня 2005 року належить квартира АДРЕСА_1 . 06 березня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та її чоловіком - ОСОБА_3 укладено договір кредиту № 10-29/3080, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 143 500 доларів США зі сплатою 12,25 % річних та кінцевим терміном повернення до 05 березня 2022 року. 06 березня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між нею та банком укладено іпотечний договір, за умовами якого вона, як іпотекодавець, передала банку в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1 . Також вона була поручителем за договором поруки від 06 березня 2007 року. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2015 року у справі № 754/19156/14-ц позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та неї на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту від 06 березня 2007 року у розмірі 251 617,99 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 04 листопада 2015 року у справі № 754/19156/14-ц апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Деснянського районного суду від 08 травня 2015 року скасовано. Позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту від 06 березня 2007 року у розмірі 198 739,05 доларів США, що еквівалентно 4 117 873,12 грн та судовий збір у розмірі 3 654 грн. У решті позовних вимог відмовлено. 25 січня 2019 року державним реєстратором КП «Світоч» Урупою А. Ф. винесено рішення про державну реєстрацію права власності на належну їй квартиру за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі іпотечного договору від 06 березня 2007 року. Згідно з вищевказаним рішенням державного реєстратора 22 січня 2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності за банком на спірну квартиру. Вважала такі дії державного реєстратора неправомірними, оскільки реєстрація права власності на спірну квартиру була здійснена без достатніх правових підстав, з порушенням положень Закону України «Про іпотеку», так як між сторонами не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя. У державного реєстратора були відсутні правові підстави для реєстрації права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк», оскільки не дотримано порядку здійснення звернення стягнення на майно та реєстрації права власності, вона не отримувала вимоги про усунення порушень за договором кредиту. Державним реєстратором здійснено реєстраційні дії щодо спірного майна всупереч вимогам частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку», так як відсутній документ, що посвідчує проведення оцінки предмета іпотеки. Право власності на квартиру набуто банком у порядку звернення стягнення на нерухоме майно у період дії мораторію на примусове відчуження житла відповідно до положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд визнати дії державного реєстратора КП «Світоч» Урупи А. Ф. щодо державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк» незаконними; скасувати рішення державного реєстратора КП «Світоч» Урупи А. Ф. від 25 січня 2019 року індексний номер 45222695, на підставі якого внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності за банком на спірну квартиру. Протокольною ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 03 лютого 2020 року залучено до участі у справі АТ «Альфа-Банк», як правонаступника ПАТ «Укрсоцбанк», оскільки 10 вересня 2019 року затверджено рішення про реорганізацію АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк». Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення державного реєстратора КП «Світоч» Урупи А. Ф. від 25 січня 2019 року індексний номер 45222695, згідно з яким 22 січня 2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі договору іпотеки від 06 березня 2007 року. У задоволенні інших вимог позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, прирівняється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а тому банк мав правові підстави для подачі державному реєстратору заяви про звернення стягнення на іпотечне майно шляхом реєстрації права власності за собою. При цьому положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Разом з тим, при зверненні до державного реєстратора із заявою про реєстрацію права власності на іпотечне майно ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», не надав документи, що підтверджують факт завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги про усунення порушень, чим допущено порушення положень Закону України «Про іпотеку». Банк фактично ухилився від виконання обов`язку щодо направлення позивачці вимоги про усунення порушень за основним зобов`язанням, оскільки відсутні докази отримання ОСОБА_1 такої вимоги. Відсутні інформації про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оцінка вартості майна, що є порушенням положень Закону України «Про іпотеку». У рішенні апеляційного суду м. Києва від 04 листопада 2015 року у справі № 754/19156/14-ц зазначено про наявність підстав вважати поруку ОСОБА_1 припиненою, а тому мало місце вирішення спору щодо кредитних зобов`язань ОСОБА_3 саме у судовому порядку шляхом стягнення кредитної заборгованості, тому дія кредитного договору припинена і питання про звернення стягнення на предмет іпотеки не було предметом розгляду, що виключає можливість згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» задовольнити вимоги іпотекодержателя шляхом передачі йому права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов`язання. При цьому суд послався на відповідні судові рішення Великої Палати Верховного Суду. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відсутні докази отримання ОСОБА_1 письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, інформації про вартість іпотечного майна, за рахунок якої відбулося погашення вимог за кредитом, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна. Крім того, оцінка предмету іпотеки на момент переходу права власності, тобто станом на 22 січня 2019 року, не проводилася. Тобто процедура звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку порушена, але районний суд не встановив таке. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством. Таким чином, помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що вирішення спору щодо кредитних зобов`язань ОСОБА_3 у судовому порядку шляхом стягнення кредитної заборгованості свідчить про неможливість, за вказаних обставин, звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі положень статті 36 Закону України «Про іпотеку». Належним способом захисту права або інтересу позивача є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності частина друга статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Отже, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що, звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту порушеного права. Посилався на відповідні постанови Великої Палати Верховного Суду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 754/8547/19 з Деснянського районного суду м. Києва. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2021 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що договір іпотеки не є правовою підставою для виникнення, переходу або припинення права власності на нерухоме майно, оскільки такою підставою міг бути виключно договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений між позивачем та банком, проте державний реєстратор цих обставин не врахував, унаслідок чого у порушення положень Закону України «Про іпотеку» прийняв оскаржуване рішення. Позивачка не отримувала від банку, як іпотекодержателя, вимоги про усунення порушень за кредитним договором, тобто відповідачами порушено Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127. Державний реєстратор вчинив дії щодо реєстрації права власності на спірну квартиру у порядку звернення стягнення в період дії заборони на вчинення таких дій, що суперечить положенням Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Заявник посилався на відповідні постанови Верховного Суду. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 25 березня 2005 року належить квартира АДРЕСА_1 . 06 березня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та чоловіком ОСОБА_1 - ОСОБА_3 укладено договір кредиту № 10-29/3080, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 143 500 доларів США зі сплатою 12,25 % річних та кінцевим терміном повернення до 05 березня 2022 року. 06 березня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між ОСОБА_1 та банком укладено іпотечний договір, за умовами якого вона, як іпотекодавець, передала банку в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1 . 06 березня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором кредиту між банком та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, за умовами якого остання, як поручитель, зобов`язалася солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання зобов`язання по вказаному договору кредиту. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2015 року у справі № 754/19156/14-ц позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту від 06 березня 2007 року у розмірі 251 617,99 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 04 листопада 2015 року у справі № 754/19156/14-ц апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Деснянського районного суду від 08 травня 2015 року скасовано. Позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту від 06 березня 2007 року у розмірі 198 739,05 доларів США, що еквівалентно 4 117 873,12 грн та судовий збір у розмірі 3 654 грн. У решті позовних вимог відмовлено. 25 січня 2019 року державним реєстратором КП «Світоч» Урупою А. Ф. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі іпотечного договору від 06 березня 2007 року. Згідно з вищевказаним рішенням державного реєстратора 22 січня 2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності за банком на спірну квартиру. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Щодо направлення іпотекодержателем вимоги іпотекодавцю про усунення порушення зобов`язання. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»). Згідно із частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»). Відповідно до принципу свободи договору саме сторони договору вправі визначати процедуру та порядок направлення та вручення відповідних повідомлень та виконання інших вимог, встановлених Законом України «Про іпотеку», і за відсутності в договорі відповідних умов необхідно виходити з такого. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Отже, за загальним правилом право розпоряджатися майном належить власнику, а особа, яка не є власником, таким правом не наділена. Особа, яка не є власником майна, вправі розпоряджатися цим майном лише у випадках, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону). Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку». Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання. Належним необхідно вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270. Належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов`язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки. У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому, метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема не вправі відчужувати предмет іпотеки іншій особі. За таких умов предмет іпотеки, придбаний іншою особою за договором з іпотекодержателем, є майном, придбаним в особи, яка не мала права його відчужувати. При цьому добросовісна особа, яка придбаває майно в особи, яка не є його власником, має пересвідчитися у наявності в останньої права розпоряджатися чужим майном. Відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Таким чином, у разі дотримання іпотекодержателем вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання невиконання вимог частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» щодо повідомлення іпотекодавця про конкретний спосіб задоволення вимог іпотекодаржателя шляхом укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві не має наслідком настання нікчемності такого правочину та не є підставою, за умови дотримання інших вимог закону щодо такого виду правочину, для визнання такого договору недійсним, однак може бути підставою для відшкодування іпотекодавцю завданих збитків. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) необхідно виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку». Аналогічні правові висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц, провадження № 14-501 цс 18; від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц, провадження № 14-661 цс 18; від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, провадження № 14-711 цс 19; у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2019 року у справі № 345/2217/17, провадження № 61-9606 св 19. Потрібно розрізняти вимоги статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо обов`язковості направлення вимоги іпотекодержателем боржнику та іпотекодавцю, якщо він відмінний від боржника, про усунення порушення зобов`язання, та обов`язок іпотекодержателя повідомити боржника та іпотекодавця про спосіб звернення стягнення, встановлений частиною першої статті 38 Закону України «Про іпотеку», оскільки порушення першого - свідчить, що іпотекодержатель не набув права на звернення стягнення у позасудовому порядку, відповідно правочин щодо здійснення такого стягнення може бути визнано недійсним, а порушення другого - не має наслідком недійсність правочину про стягнення на предмет іпотеки, а може бути підставою для відшкодування іпотекодавцю шкоди. Встановлена законодавцем процедура повідомлення іпотекодавця про наступне звернення стягнення на предмет іпотеки у разі неусунення порушення зобов`язання покликана надати можливість іпотекодавцю замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки. Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вищевказаних положень закону не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 повідомлення про усунення порушення, а також про намір звернути стягнення на предмет іпотеки від ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», не отримувала (а.с. 79-86, т. 1). При цьому на зворотньому повідомленні поштовим відділом зазначено дві причини повернення вимоги, а саме: за місцем обслуговування; за зазначеною адресою не проживає (а.с. 86, т. 1). Як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції достовірно встановили, що позивачка письмової вимоги від банку не отримала і це банком не спростовано. Таким чином, апеляційний суд у порушення зазначених положень закону не врахував, що іпотекодержателем не надано належного підтвердження виконання вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання, що унеможливило встановлення державним реєстратором завершення 30-денного строку, сплив якого пов`язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, вимога про усунення порушення позивачкою не отримувалась, іпотекодержатель порушив вимоги закону щодо повідомлення боржника про наступне звернення стягнення на предмет іпотеки. Іпотекодавець, якому не відомо про існування вимог кредитора, не може бути позбавлений майна в позасудовому порядку без будь-якого повідомлення чи попереднього пред`явлення претензії кредитором. Позбавлення особи майна у такий спосіб є порушенням права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України. Крім того, суди не звернули уваги на те, що квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Тобто, Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474 апп 19). Щодо скасування рішення державного реєстратора. За змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об' єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час звернення з позовом у цій справі) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Проте згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судових рішень у цій справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржуваних рішень у цій справі, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав. Водночас у пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом. Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц, провадження № 61-13586 св 20. Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для скасування рішення державного реєстратора КП «Світоч» Урупи А. Ф. від 25 січня 2019 року індексний номер 45222695, на підставі якого внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності за банком на спірну квартиру. У зв`язку з викладеним посилання апеляційного суду про те, що належним способом захисту прав позивача є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності, не відповідають вищевказаним положенням закону. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно , але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову. Разом з тим Верховий Суд не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що між позивачкою та банком не було укладено окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, оскільки положеннями Закону України «Про іпотеку» передбачено, що відповідне застереження в іпотечному договорі прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя і може бути правовою підставою для реєстрації іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, що відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі за № 6-1851 цс 15; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, провадження № 14-38 цс 18; у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року у справі № 520/107/15-ц, провадження № 61-12817 св 19. Щодо розподілу судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки суд касаційної інстанцій дійшов висновку про скасування рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанцій та часткове задоволення позову, слід змінити розподіл судових витрат, стягнути з державного реєстратора КП «Світоч» Урупи А. Ф., АТ «Альфа-Банк» на користь позивачки витрати зі сплати судового збору, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанцій з кожного по 1 536,80 грн. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 рокускасувати. Позов ОСОБА_1 до державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича, публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк», третя особа - ОСОБА_3 , про визнання дій незаконними, скасування рішення державного реєстратора задовольнити частково. Скасувати рішення державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича від 25 січня 2019 року індексний номер 45222695, на підставі якого внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк». Стягнути з державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича, акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанцій з кожного по 1 536,80 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Джерело: ЄДРСР 100292089

28.09.2020 Справа № 363/2337/19 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2020 року Вишгородський районний суд Київської області в складі: головуючого-судді Чіркова Г.Є., при секретарі Петранюк П.Д., за участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника третьої особи Черепан С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни, ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест», третя особа - Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради, про визнання протиправним та скасування рішення, встановив: позивачка звернулася до суду із позовом, в якому, просить визнати незаконними дії державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М. щодо проведення 17.05.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» та визнати протиправним й скасувати рішення, індексний номер 46962473 від 21.05.2019 року, згідно з яким 17.05.2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 31638966 про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1833952932218, за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест». Свої вимоги мотивувала тим, що в порушення умов укладеного між нею та ВАТ КБ «Надра» іпотечного договору та ст. 37 Закону України «Про іпотеку» державний реєстратор без достатніх правових підстав, а саме за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, в період дії мораторію на примусове відчуження майна, прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру, в якій зареєстровані та проживають двоє неповнолітніх дітей, за правонаступником ВАТ КБ «Надра» - ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест». В суді позивачка та її представник просили про задоволення позову з викладених у ньому підстав. Представник третьої особи в суді позов підтримала та просила про його задоволення. Зазначила, що в порушення вимог ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» із дозволом на вчинення правочину щодо вказаної квартири, в якій зареєстровані неповнолітні діти, до Органу опіки і піклування Вишгородської міської ради звернень не надходило та рішення з даного приводу не приймалося. Представники відповідачів, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи, до суду не прибули та про причини своєї неявки суд не повідомили. Представник ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» подав суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» відбулася на підставі застереження у договорі іпотеки, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства, коли підстав для відмови у здійсненні такої реєстрації не було. Оскільки суд позбавлений можливості відкласти розгляд справи на підставі ст. 223 ЦПК України, в межах строку встановленого ст. 210 ЦПК України, дану справу слід розглянути на підставі наявних доказів в загальному порядку. Заслухавши сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного. Як убачається з матеріалів справи, 22 серпня 2006 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №17/П/14/2006-840, відповідно до якого остання отримали кредит у розмірі 30 000 доларів США з остаточним терміном повернення кредиту не пізніше 10 серпня 2021 року зі сплатою процентів в розмірі 11% річних за користування кредитом (п.п. 1.1, 1.3.1, 1.4 кредитного договору). 22 серпня 2006 року на забезпечення виконання вказаного кредитного договору між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Левчук О.Б. за реєстровим номером 10203. Згідно п. 1 договору іпотеки предметом іпотеки є однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 47,1 кв. м., жилою площею 20,9 кв. м. Відповідно до п. 1.2 договору іпотеки визначена сторонами вартість предмета іпотеки становить 225 700 грн., що в еквіваленті при перерахуванні на долари США по офіційному курсу НБУ на день укладання цього договору складає 44 700 доларів США. Згідно п. 5.1 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов`язання в цілому або в тій чи іншій частині, а також у випадку порушення іпотекодавцем будь-яких зобов`язань за цим договором або будь-яких гарантій та запевнень, наданих іпотекодержателю за цим договором. Як передбачено п. 5.3 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі: -рішення суду; -виконавчого напису нотаріуса; -домовленості сторін про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку»; -права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до п. 5.4 договору іпотеки іпотекодкержатель має право на свій розсуд обрати умову та порядок звернення стягнення на предмет іпотеки в межах, передбачених п. 5.3 цього договору. 04 березня 2019 року між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки, посвідченого 22 серпня 2006 року приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Левчук О.Б. за реєстровим номером 10203. Згідно п. 1.1 вказаного договору в порядку та на умовах, визначених договором, ПАТ КБ «Надра» (первісний іпотекодержатель) відступає (передає), а ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» (новий іпотекодержатель) набуває (приймає) належні первісному іпотекодержателю права за договором іпотеки, включаючи, але не обмежуючись, у разі невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, право задовольнити свої вимоги за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором. З моменту набрання чинності цим договором до нового іпотекодержателя переходять усі права і зобов`язання первісного іпотекодержателя у зобов`язаннях, що виникають на підставі договору іпотек, в обсязі та на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором. У зв`язку із неналежним виконанням позивачкою договірних зобов`язань 05 березня 2019 року ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» направило на адресу ОСОБА_1 лист з вимогою у тридцятиденний термін повернути всю суму заборгованості за кредитним договором, що станом на 04 березня 2019 року становить 2 373 101 грн. 15 коп. та повідомило про свій намір у разі невиконання вказаної вимоги звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки, а саме: за домовленістю сторін набути право власності на предмет іпотеки на підставі застереження в ст. 5 Договору іпотеки у порядку встановленому цим договором та ст. 37 Закон України «Про іпотеку» та/або шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій особі на підставі застереження в ст. 5 Договору іпотеки у порядку встановленому цим договором та ст. 38 Закон України «Про іпотеку» на умовах та порядку, визначений на власний розсуд іпотеко держателя. 17 травня 2019 року ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» звернулося до Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни із заявою про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 . 21 травня 2019 року Державний реєстратор Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М. прийняв рішення про проведення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест». Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №167397296 від 21 травня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест». Підставою виникнення права власності стали договір про відступлення прав за договором іпотеки від 04 березня 2019 року, договір іпотеки від 22 серпня 2006 року та кредитний договір від 22 серпня 2006 року. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Як передбачено ч. 1 та ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно ст. 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог потекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Згідно ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор, серед іншого: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема,: -відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; -відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; -відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; -наявність обтяжень прав на нерухоме майно; -наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження; присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна у випадках, передбачених цим Законом; виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав); формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав; формує реєстраційні справи у паперовій формі. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Згідно п. 3 та 4 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» реєстратор відмовляє в державній реєстрації прав. якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. Відповідно до ч. 1 Стаття 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду. Так, відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» є три різні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Частиною першою ст. 36 Закону України «Про іпотеку» іпотечне застереження прирівняне до окремого договору. Проте у разі його відсутності у договорі іпотеки - сторонам необхідно укласти окремий договорі щодо позасудового задоволення вимог кредитора. Як вбачається договору іпотеки сторони погодили можливість виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» (підпункт 5.3 договору іпотеки). Таким чином ч. 1 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки, однозначно вказує на необхідність укладання окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у позасудовому порядку у разі відсутності іпотечного застереження у договорі іпотеки. При цьому законодавець фактично визначає іпотечне застереження окремим правочином за яким у сторін виникають певні права та обов`язки та який є підставою для вчинення дій щодо реєстрації права власності на заставне майно. Проте, докази укладення такого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у матеріалах справи відсутні. Окремого застереження в іпотечному договорі, як підставу виникнення права власності у іпотекодержателя, ст. 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки не передбачала і в іпотечному договорі сторони про це не домовлялися. А тому прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію права власності, що виникає на підставі договору про відступлення прав за іпотечним договором та договором іпотеки, є протиправним (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 квітня 2018 року в справі №554/14813/15-ц). Крім того, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року, відповідно до п. 1 ст. 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: -таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; -загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Як вбачається з довідок про реєстрацію місця проживання №№3269, 3270 та 3271 від 05 листопада 2019 року у вказаній квартирі зареєстровані позивачка та двоє неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно ст. 317 ЦК України зміст права власності полягає в наявності у особи правомочностей володіння, користування та розпорядження своїм майном. Як вбачається із матеріалів справи, квартира, яка є предметом іпотеки, загальна площа якої становить 47.1 кв.м, використовується як місце постійного проживання позивача, а тому не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем, як забезпечення виконання іпотекодавцем умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Тобто, згода іпотекодавця є обов`язковою. Суд вважає, що мораторій також розповсюджується на позасудове звернення стягнення на спірне іпотечне майно за ст. 37 Закону України «Про іпотеку», згідно правового висновку Верховного Суду в постанові від 20 листопада 2019 року в справі №802/1340-18-а. Таким чином, у відповідача Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М., були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест». Разом з тим, суд звертає увагу й на те, що вказана квартира позивачкою придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою, а належить їй ще з 29 серпня 2005 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Крім того, згідно ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям. Разом з тим, як встановлено з матеріалів справи, реєстрацію права власності на вказану квартируза ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» вчинено без попереднього дозволу органу опіки та піклування, що призвело до порушення прав неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відтак, судом встановлено, що рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 , за Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» державним реєстратором прийнято протиправно, з порушенням вимог законодавства, а тому його дії слід визнати незаконними, а вказане рішення скасувати. Таким чином, судом встановлено порушене право позивачки, яке підлягає захистові, а позов про це задоволенню. Крім того, позивачкою представлене документальне підтвердження понесених нею судових витрат, що складаються із судового збору, які слід стигнути з відповідачів на її користь на підставі ст. 141 ЦПК України. На підставі викладеного та керуючись статтями 259, 265, 268 ЦПК України, вирішив: позовну заяву задовольнити. Визнати дії державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолети Миколаївни щодо проведення 17.05.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» незаконними. Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибало Віолети Миколаївни, індексний номер 46962473 від 21.05.2019 року, згідно з яким 17.05.2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 31638966 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1833952932218, за Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест». Стягнути з Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни та ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 судові витрати, зокрема судовий збір в розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 (сорок) коп. з кожного. Повне судове рішення складено 02 жовтня 2020 року. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги через Вишгородський районний суд Київської області. Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_3 . Відповідач: Державний реєстратор Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетта Миколаївна, ЄДРПОУ 41943094, адреса: Київська область, Васильківський район, с. Путрівка, вул. Путрівська, 46. Відповідач: ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест», ЄДРПОУ 39306471, адреса: м. Київ, вул. Шолуденка, 1-б, оф. 207. Третя особа: Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради, адреса: Київська область, м. Вишгород, пл. Шевченка, 1. Суддя Джерело: ЄДРСР 92203597

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/13205/18 провадження № 2/753/2994/20 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "02" грудня 2020 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Лужецької О.Р. при секретарі Григораш Н.М., за участю: представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Шигімагін В.О., третя особа ОСОБА_2 , представник третьої особи ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб», треті особи: публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», держаний реєстратор Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіна Вікторівна, ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення ВСТАНОВИВ: Позивач ОСОБА_3 звернулася до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до держаного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіни Вікторівни, треті особи: публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», товариство з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб», ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення. Вимоги позову обґрунтовані тим, що 19 вересня 2006 року між позивачем, ОСОБА_2 та ЗАТ «Міжнародний іпотечний БАНК», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк» було укладено Іпотечний договір №1.06090694, за умовами якого банк надав позичальникам кредит в розмірі 55 000 доларів США на строк користування 180 місяців. Забезпеченням виконання зобов`язань позичальника перед кредитором є квартира АДРЕСА_1 . 18 травня 2018 року державним реєстратором Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин К.В. було внесено запис № 26283411 про право власності ТОВ «Перший інвестиційний клуб» на квартиру АДРЕСА_1. Позивач вважає, що державна реєстрація права власності на квартиру, загальною площею 79,5 кв.м., житловою площею 41,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 є незаконною та такою, що проведена з порушенням встановлених чинним законодавством правил, оскільки ТОВ «Перший інвестиційний клуб» було здійснено стягнення належного позивачу майна без її згоди, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». До того ж реєстрація права власності на квартиру за ТОВ «Перший інвестиційний клуб» була здійснення відповідачем з порушенням Закону України «Про іпотеку». На підставі викладеного просила позов задовольнити. Ухвалою суду від 23.07.2018 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Заперечуючи проти позову, представник до товариства з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб» направив відзив, в якому зазначив, що державний реєстратор діяв у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України, а тому просив відмовити у задоволені позову. Ухвалою суду від 20.11.2018 року закрито підготовче засідання та призначено до судового розгляду по суті. Ухвалою суду від 25.06.2019 року цивільну справу прийнято до свого розгляду суддею Лужецькою О.Р. Ухвалою суду від 29.11.2019 року залучено до участі у справі в якості відповідача ТОВ «Перший інвестиційний клуб», залучено до участі у справі третю особу - держаного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіну Вікторівну. Позивач в судових засіданнях позовні вимоги підтримав, посилаючись на обставини, які зазначені в позові та просив задовольнити позов в повному обсязі. Відповідач в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, посилаючись на те, що до спірних правовідносин дія ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не розповсюджується. Крім того, іпотекодержателем було дотримано порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин цієї справи, на які позивач послався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві та підтверджені доданими до неї доказами, які були досліджені судом, з урахуванням думки відповідача, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до таких висновків. Судом встановлено, що 19 вересня 2006 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ЗАТ «Міжнародний іпотечний БАНК», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк» було укладено Іпотечний договір №1.06090694, за умовами якого банк надав позичальникам кредит в розмірі 55 000 доларів США на строк користування 180 місяців. Забезпеченням виконання зобов`язань позичальника перед кредитором є квартира АДРЕСА_1 . В якості забезпечення виконання зобов`язання за вказаним договором 19 вересня 2006 року між між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ЗАТ «Міжнародний іпотечний БАНК», укладено договір іпотеки №1.06090694. Предметом іпотеки є нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1 . Встановлено, що 16.03.2018 року між ПАТ «Платинум Банк»» та ТОВ «Перший інвестиційний Клуб» було укладено договір № 101К про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого право вимоги за іпотечним договором №1.06090694 перейшло до ТОВ «Перший інвестиційний Клуб». 18 травня 2018 року державним реєстратором Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин К.В. було внесено запис № 26283411 про право власності ТОВ «Перший інвестиційний клуб» на квартиру АДРЕСА_1. Позивач вважає, що державна реєстрація права власності на квартиру, загальною площею 79,5 кв.м., житловою площею 41,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 є незаконною та такою, що проведена з порушенням встановлених чинним законодавством правил, оскільки ТОВ «Перший інвестиційний клуб» було здійснено стягнення належного позивачу майна без її згоди, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до частини третьої статті10 Закону України державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. Статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви. Згідно з частиною другою цієї статті передбачено, що перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Відповідно до ч. 4 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам. Згідно частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; 2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів; 5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката; 6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката; 7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном; 8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року; 9) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди; 11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об`єкта нерухомого майна релігійній організації; 13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність; 14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно. Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом;4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями;6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно; 7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 8) після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав; 9) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі;11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав; 12) заявника, який звернувся із заявою про державну реєстрацію прав, що матиме наслідком відчуження майна, внесено до Єдиного реєстру боржників. Згідно частини другої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень. Зміст наведених правових норм вказує, що за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державний реєстратор може прийняти одне із рішень: про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або про відмову в державній реєстрації; у свою чергу рішення про державну реєстрацію прав приймається за умови подання заявником достатніх та належним чином оформлених документів, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, а також підстав для відмови у державній реєстрації. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно положень статті 36 цього Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Статтею 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлено заборону примусового стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. У свою чергу, мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Тому, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки зазначений Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, тому є лише правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. При цьому, положеннями ЗУ "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не встановлено, що іпотека припиняється, а лише передбачено заборону примусового стягнення нерухомого житлового майна. Таким чином, положеннями Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлена загальна заборона примусового стягнення такого майна без згоди власника (незалежно від суб`єкта, який здійснює таке стягнення), що фактично і було зроблено за результатами прийняття оскаржуваного у даній справі рішення. Судом встановлено, що спірна квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки виступає предметом іпотеки за кредитом в іноземній валюті, використовується як місце проживання позичальника, а загальна площа не перевищує 140 кв. метрів. З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про задоволення вимог позивача про скасування рішення державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіни Вікторівни про реєстрацію права власності за товариством з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб» на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 827285880000; номер запису про право власності: 26283411 від 18.05.2018 року. Враховуючи наведене та керуючись статтями 15, 16, 263 Цивільного кодексу України, Законом України «Про іпотеку», Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, ст.ст. 4, 5, 12, 13, 49, 51, 76-81, 84, 90, 259, 263, 268, 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд - ВИРІШИВ: Позов ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб», треті особи: публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», держаний реєстратор Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіна Вікторівна, ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити частково. Скасувати рішення державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіни Вікторівни про реєстрацію права власності за товариством з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб» на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 827285880000; номер запису про право власності: 26283411 від 18.05.2018 року. В іншій частині - відмовити. Стягнути з товариства з товариства з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб» ( ЄДРПОУ 41058345) на користь ОСОБА_3 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 704,80 грн. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Суддя О.Р.Лужецька Джерело: ЄДРСР 93573285

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 363/2337/19 Головуючий у 1 інстанції: Чіркова Г.Є. Провадження № 22-ц/824/2790/2021 Доповідач: Шебуєва В.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 березня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: судді-доповідача Шебуєвої В.А., суддів Оніщука М.І., Крижанівської Г.В., секретар Майданець К.В., розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни, Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест», третя особа: Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради, про визнання протиправним та скасування рішення,- в с т а н о в и в: В червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М., Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» (далі - ТОВ «ФК «Алькор Інвест»), третя особа: Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради, про визнання протиправним та скасування рішення. Зазначила, що в порушення умов укладеного між нею та ВАТ КБ «Надра» іпотечного договору та ст. 37 Закону України «Про іпотеку» державний реєстратор без достатніх правових підстав, а саме за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, в період дії мораторію на примусове відчуження майна, прийняв рішення про державну реєстрацію за правонаступником ВАТ КБ «Надра» - ТОВ «ФК «Алькор Інвест» права власності на вказану квартиру, в якій зареєстровані та проживають двоє неповнолітніх дітей. Позивачка просить визнати незаконними дії державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М. щодо проведення 17 травня 2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ТОВ «ФК «Алькор Інвест» та визнати протиправним й скасувати рішення, індексний номер 46962473 від 21 травня 2019 року, згідно якого 17 травня 2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 31638966 про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1833952932218, за ТОВ «ФК «Алькор Інвест». Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконними дії державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М. щодо проведення 17.05.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ТОВ «ФК «Алькор Інвест» . Визнано протиправним і скасовано рішення державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М., індексний номер 46962473 від 21.05.2019 року, згідно з яким 17.05.2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 31638966 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1833952932218, за ТОВ «ФК «Алькор Інвест». Стягнуто з Державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М. та ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 768,40 грн. з кожного. Додатковим рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 15 жовтня 2020 року стягнуто з Державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М. та ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 700,00 грн. з кожного. В апеляційній скарзі представник ТОВ «ФК «Алькор Інвест» просить скасувати рішення суду Вишгородського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Посилається на порушення норм матеріального та процесуального права. На думку апелянта суд безпідставно застосував положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який пов`язує заборону звернення стягнення на предмет іпотеки із примусовим стягненням. Підписанням іпотечного договору ОСОБА_1 надала іпотекодержателю право звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Державному реєстратору були надані усі необхідні документи для проведення державної реєстрації, а тому у нього були відсутні підстави для відмови у вчиненні державної реєстрації. Квартира АДРЕСА_2 , передана в іпотеку ще до реєстрації в ній неповнолітніх дітей, а тому на час укладенні іпотечного договору останні не мали права власності чи користування нею, що, в свою чергу, унеможливлює порушення їхніх прав на житло. Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради та представник ОСОБА_1 подали до суду відзиви на апеляційну скаргу. Просять апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Алькор Інвест» залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. В судове засідання представник ТОВ «ФК «Алькор Інвест», Державний реєстратор КП «Путрівське» Рибалко В.М. не з`явилися, повідомлені про місце і час розгляду справи, а тому судова колегія дійшла висновку про можливість слухання справи у їх відсутність. В апеляційній інстанції ОСОБА_1 , її представник і представник Органу опіки і піклування Вишгородської міської ради просять відхилити подану апеляційну скаргу, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Вислухавши пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість заочного рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 22 серпня 2006 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір №17/П/14/2006-840, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 30 000 доларів США з остаточним терміном повернення кредиту не пізніше 10 серпня 2021 року зі сплатою процентів в розмірі 11% річних за користування кредитом (п.п. 1.1, 1.3.1, 1.4 кредитного договору). В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 22 серпня 2006 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Левчук О.Б. за реєстровим номером 10203. Згідно п. 1 договору іпотеки ОСОБА_1 передала в іпотеку банку однокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 47,1 кв. м., жилою площею 20,9 кв. м. Пунктом 5.1 договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов`язання в цілому або в тій чи іншій частині, а також у випадку порушення іпотекодавцем будь-яких зобов`язань за цим договором або будь-яких гарантій та запевнень, наданих іпотекодержателю за цим договором. Пунктом 5.3 договору іпотеки визначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; домовленості сторін про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку»; права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до п. 5.4 договору іпотеки іпотекодкержатель має право на свій розсуд обрати умову та порядок звернення стягнення на предмет іпотеки в межах, передбачених п. 5.3 цього договору. 04 березня 2019 року між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Алькор Інвест» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки, посвідченого 22 серпня 2006 року приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Левчук О.Б. за реєстровим номером 10203. Згідно п. 1.1 вказаного договору в порядку та на умовах, визначених договором, ПАТ КБ «Надра» (первісний іпотекодержатель) відступає (передає), а ТОВ «ФК «Алькор Інвест» (новий іпотекодержатель) набуває (приймає) належні первісному іпотекодержателю права за договором іпотеки, включаючи, але не обмежуючись, у разі невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, право задовольнити свої вимоги за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором. З моменту набрання чинності цим договором до нового іпотекодержателя переходять усі права і зобов`язання первісного іпотекодержателя у зобов`язаннях, що виникають на підставі договору іпотек, в обсязі та на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором. У зв`язку із неналежним виконанням ОСОБА_1 договірних зобов`язань 05 березня 2019 року ТОВ «ФК «Алькор Інвест» направило на адресу останньої лист з вимогою у тридцятиденний термін повернути всю суму заборгованості за кредитним договором, що станом на 04 березня 2019 року становить 2 373 101,15 грн. та повідомило про свій намір у разі невиконання вказаної вимоги звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки, а саме: за домовленістю сторін набути право власності на предмет іпотеки на підставі застереження в ст. 5 Договору іпотеки у порядку встановленому цим договором та ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та/або шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій особі на підставі застереження в ст. 5 Договору іпотеки у порядку встановленому цим договором та ст. 38 Закону України «Про іпотеку» на умовах та порядку, визначений на власний розсуд іпотеко держателя. 17 травня 2019 року ТОВ «ФК «Алькор Інвест» звернулося до Державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М. із заявою про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 . 21 травня 2019 року Державний реєстратор КП «Путрівське» Рибалко В.М. прийняла рішення про проведення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «ФК «Алькор Інвест». Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №167397296 від 21 травня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 , зареєстровано за ТОВ «ФК «Алькор Інвест». Підставою реєстрації права власності вказано договір про відступлення прав за договором іпотеки від 04 березня 2019 року, договір іпотеки від 22 серпня 2006 року та кредитний договір від 22 серпня 2006 року. З`ясувавши обставини справи, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Колегія суддів не вбачає підстав для скасування такого рішення суду першої інстанції. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом Відповідно до ст. 589 ЦК України, ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в ст. 590 ЦК України передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з ч. 3 ст. 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим нотаріально посвідченим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог останнього, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку». Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає останньому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Разом з тим, на момент реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на предмет іпотеки діяв Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Згідно підпункту 1 пункту 1 вказаного Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, обмеження встановлені Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі. Як встановлено судом, квартира АДРЕСА_2 , є предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті і використовується як місце постійного проживання позивачки. Заперечуючи проти позову, ТОВ «ФК «Алькор Інвест» не спростувало доводів позивачки та не надало доказів на підтвердження того, що в її власності наявне інше нерухоме житлове майно. Відтак, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання таким, що підлягає скасуванню рішення про державну реєстрацію права власності за ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на нерухоме майно, а саме на предмет іпотеки за договором іпотеки від 22.08.2006 р., укладеного між ВАТ КБ «Надра», та ОСОБА_1 . Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на те, що суд безпідставно застосував положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Висновки суду першої інстанції відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Судом було правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не встановлено. Відповідно до положень ст. 141, 382 ЦПК України з ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6300 грн. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» залишити без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року без змін. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 6300 грн. понесених витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції . Дані учасників справи: Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання АДРЕСА_4 ; Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест», ЄДРПОУ 39306471, адреса: місто Київ,вул.Шолуденка,1-б, оф.207; Відповідач: Державний реєстратор Комунального підприємства "Путрівське", ОСОБА_2 , ЄДРПОУ 41943094, адреса:Київська область, Васильківський район, с.Путрівка, вул.Путрівська,46. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 25 березня 2021 року. Суддя-доповідач Шебуєва В.А. Судді Оніщук М.І. Крижанівська Г.В. Джерело: ЄДРСР 95862126

Постанова Іменем України 17 лютого 2021 року м. Київ справа № 761/3328/17 провадження № 61-13090св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач- ОСОБА_1 , відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Миколаївна, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук Сергій Павлович, Подільське управління поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві, Зінченко Олена Іванівна, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року у складі колегії суддів: Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., в якому просила: визнати протиправними та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 21 грудня 2015 року, індексний номер - 27412017, про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М., рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 листопада 2016 року, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П.; зобов`язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєву А. М. поновити запис про право власності ОСОБА_1 на квартиру за зазначеною адресою. Позовна заява мотивована тим, що 12 березня 2007 року ОСОБА_1 уклала з акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») договір про надання споживчого кредиту, на підставі якого банк надав їй кредит в розмірі 198 000 дол. США для придбання квартири за адресою АДРЕСА_1 , яку в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором вона передала банку в іпотеку на підставі договору іпотеки від 12 березня 2007 року. 12 грудня 2011 року між банком та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 1, за яким відбувся перехід права вимоги, в тому числі за її зобов`язаннями за кредитним договором. 21 грудня 2015 року ТОВ «Кей-Колект» без будь-яких попереджень та погоджень зареєстрував на себе право власності на квартиру та 02 листопада 2016 року продав її ОСОБА_2 , чим порушив майнові права позивача та позбавив її права власності на квартиру. Перехід права власності на квартиру, реєстрація якого відбулась на підставі рішення нотаріуса від 21 грудня 2015 року, є незаконним, тому рішення та запис про право власності є незаконними та такими, що суперечать умовам договору іпотеки. Здійснюючи реєстраційні дії з реєстрації права власності на квартиру за ТОВ «Кей-Колект», нотаріус порушила порядок їх вчинення шляхом недодержання вимог закону щодо розмежування суб`єктів реєстраційних дій, оскільки приватний нотаріус Кобелєва А. М. не вчиняла нотаріальні дії з об`єктом нерухомого майна, а саме не посвідчувала нотаріально договір купівлі-продажу та договір іпотеки цієї квартири. Крім того, нотаріус здійснила реєстраційні дії без підтвердження подання іпотекодавцем вимоги її отримання позивачем та завершення 30-денного строку з моменту ймовірного отримання іпотекодавцем (позивачем) письмової вимоги іпотекодержателя, надісланій іпотекодавцеві. Позивач вважала, що рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав власності на квартиру за ТОВ «Кей-Колект» порушує норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки на позивача розповсюджується дія цього закону, враховуючи, що кредит видавався в іноземній валюті, предмет іпотеки має загальну площу 65,10 кв. м, окрім цієї квартири, будь-якого нерухомого майна за нею не зареєстровано, а також квартира є єдиним місцем проживання. Крім того, перехід права власності на квартиру до іпотекодержателя є способом задоволення вимог кредитора по сплаті кредитного боргу. Враховуючи, що цей борг складається, у тому числі, з плати за користування кредитом, то отримання іпотекодержателем у власність предмета іпотеки є способом отримання плати за користування грошовими коштами, тобто операцією з фінансовими активами, права на здійснення якої у ТОВ «Кей-Колект» немає. Відчуження квартири на користь ОСОБА_2 відбулося в період дії арешту, накладеного ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 27 травня 2016 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанцій виходив з того, що матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів на підтвердження обставин щодо неотримання позивачем письмової вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору та/або повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тому суд критично оцінив доводи позивача про неотримання нею зазначеної письмової вимоги. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ТОВ «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук С. П., Подільське управління поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві, Зінченко О. І., про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 21 грудня 2015 року, індексний номер - 27412017, про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М., номер запису про право власності 12648023, номер розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 812084380000. В задоволенні решти вимог ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто із ТОВ «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. із кожного на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 800 грн. Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції не встановив всіх обставин, якими обґрунтовувались позовні вимоги, а саме дотримання відповідачами вимог, передбачених статтею 35 Закону України «Про іпотеку», частиною четвертою статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868, та порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання ТОВ «Кей-Колект» про долучення до матеріалів справи доказів, які мали б підтверджувати отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя, оскільки відповідачем не надано доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Разом з тим із наданих копій документів не вбачалося отримання позивачем письмової вимоги іпотекодержателя. Тому апеляційний суд вважав, що рішення про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» винесене приватним нотаріусом із порушенням вимог Закону України «Про іпотеку». Враховуючи , що ТОВ «Кей-Колект» не набуло права власності на квартиру АДРЕСА_1 , воно не набуло права і на розпорядження нею шляхом відчуження на користь ОСОБА_2 , а отже реєстрація права власності на квартиру за даною особою також здійснена із порушенням вимог закону. Крім того, квартиру відчужено під час дії арешту на неї, накладеного на підставі ухвали суду від 27 травня 2016 року у справі № 758/6495/16-ц, оскільки в матеріалах справи відомості про зняття цього арешту відсутні і відповідачами цих обставин не спростовано. Разом із тим апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості задовольнити позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 листопада 2016 року та поновлення запису про право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру навіть за обґрунтованості цих вимог, враховуючи, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук С. П., який здійснював нотаріальну дію щодо реєстрації права власності, та ОСОБА_2 , на користь якої ця дія вчинялася, не є відповідачами, а третіми особами, а отже позовні вимоги до них не пред`явлені і за позовом вони відповідати не можуть. Проте ці обставини не позбавляють ОСОБА_1 можливості звернутися з позовом у загальному порядку, заявивши ці вимоги до належних відповідачів. Аргументи учасників справи У липні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права; незаконність та необґрунтованість оскарженої постанови, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Матеріали справи не містять жодного доказу, який би підтверджував аргумент позивача щодо неотримання нею письмової вимоги про усунення порушень основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору або повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Судом апеляційної інстанції безпідставно проігноровані надані в судовому засіданні під час розгляду справи судом апеляційної інстанції документи на підтвердження надсилання позивачу письмової вимоги про усунення порушень основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя). Неотримання ОСОБА_1 поштового відправлення, надісланого на її адресу ТОВ «Кей-Колект» (іпотекодержателем), свідчить про недобросовісність іпотекодавця та порушення прав іпотекодержателя. Висновок апеляційного суду про те, що здійснення реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2 відбулося із порушенням вимог закону, є безпідставним і незаконним, оскільки скаржник є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 , вона придбала її на підставі дійсного відплатного договору купівлі-продажу квартири від 02 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П. Матеріали справи не містять жодного доказу того, що перехід права власності на зазначену квартиру від ОСОБА_1 до ТОВ «Кей- Колект» і від ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_2 відбувся шляхом вчинення будь-якого правопорушення. Суд не звернув увагу на інформацію про зареєстровані речові права, їх обтяження на об`єкт нерухомого майна, що містилася у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно станом на 02 листопада 2016 року (дата укладення договору купівлі-продажу квартири між ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_2 ), відповідно до якої квартира нікому іншому продана, подарована чи іншим способом відчужена не була, під забороною, арештом, в заставі, в тому числі податковій, не перебувала. У серпні 2019 року ТОВ «Кей-Колект» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року, в якій посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаржник вважає, що посилаючись на неотримання вимоги, позивач повинен довести, що в нього є об`єктивна можливість та намір виконати основне зобов`язання і це відповідало б принципам пропорційності. В той самий час позивач лише просив дослідити формальні обставини, що свідчить про відсутність спору про право та публічно-правовий характер спору. Одним із юридичних фактів, що спричиняє припинення права власності є саме звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника і саме через цей факт позивач позбавлений права власності на майно. Разом з тим по відношенню до оскаржуваного акту індивідуальної дії (рішення державного реєстратора) позивач є неналежним суб`єктом звернення до суду, оскільки зазначене рішення стосується не його прав та обов`язків (вони припинені зверненням стягнення). Такий спосіб захисту як скасування рішення державного реєстратора не є встановленим законом способом захисту права власності чи іншого речового права, а є лише наслідком вирішення спору про приватне право, він може застосовуватися лише як наслідок, а не передумова. Така вимога може бути застосована лише разом і як наслідок вирішення приватно-правового спору щодо виконання цивільно-правової угоди, спорів про право та супутні права. Розглядаючи спір щодо дій державного реєстратора, апеляційний суд вийшов за межі цивільної юрисдикції та розглянув спір в сфері публічних правовідносин. У серпні 2019 року ОСОБА_1 подала до суду відзив, у якому просила оскаржене судове рішення залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів. Рух справи Ухвалами Верховного Суду від 25 липня 2019 року та від 17 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_2 та ТОВ «Кей-Колект». Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 12 березня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11126811000, за умовами якого банк зобов`язується надати позичальнику, а позичальник зобов`язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 198 000 дол. США та сплатити проценти, комісії в порядку і на умовах, визначених цим договором. Вказана сума кредиту дорівнює еквіваленту 999 900 грн за курсом Національного банку України на день укладання цього договору. Надання кредиту (грошових коштів) здійснюється у наступний термін: 12 березня 2007 року. Позичальник у будь-якому випадку зобов`язаний повернути банку кредит у повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту (додаток № 1 до договору), але в будь-якому випадку не пізніше 12 березня 2027 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до вказаного банком терміну (достроково). За використання кредитних коштів протягом 30 календарних днів, рахуючи з дати видачі кредиту, процентна ставка встановлюється у розмірі 12 % річних. По закінченню цього строку та кожного наступного місяця кредитування процентна ставка підлягає перегляду відповідно до умов п. 9.2 даного договору. Того ж дня АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки № 49431, за умовами якого іпотекодавець передає в іпотеку нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , площею 65,10 кв. м, яка належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. 12 березня 2007 року. Згідно з пунктом 2.1 договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки в повному обсязі переважно перед іншими кредиторами. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов`язань за кредитним договором, а у разі невиконання іпотекодавцем цієї вимоги - звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно з пунктами 4.1 - 4.6 договору іпотеки звернення стягнення здійснюється іпотекодержетелем зокрема у випадках, зазначених в п. 2.1.1 - 2.1.2 цього договору іпотеки. Звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У випадках, зазначених в п. п. 2.1.1 - 2.1.2 цього договору іпотеки іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю повідомлення, оформлене згідно зі статтею 35 Закону України «Про іпотеку». У разі невиконання іпотекодавцем вимог, зазначених в повідомленні, про яке йдеться в п. 4.3, іпотекодержатель здійснює звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення за рішенням суду та виконавчим написом нотаріуса здійснюється відповідно до Закону України «Про іпотеку», законодавства України. Звернення стягнення по застереженню про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору іпотеки та відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до пунктів 5.1 - 5.4 договору іпотеки у разі настання обставин, зазначених в п. 4.1 цього договору іпотеки, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. В повідомленні, про яке йдеться в пункті 5.1, іпотекодержатель зазначає, який зі способів задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку», застосовується іпотекодержателем для задоволення своїх вимог. У разі застосування передачі предмету іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (абзац 2 частини третьої статті 36 Закону України «Про іпотеку») право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, про яке йдеться в пункті 5.1 цього договору іпотеки. У разі застосування права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки як способу задоволення вимог іпотекодержателя (абзац 3 частини третьої статті 36 Закону України «Про іпотеку») іпотекодержатель реалізує норми статті 38 Закону України «Про іпотеку» і повідомлення, про яке йдеться в пункті 5.1, вважається повідомленням іпотекодавцю про намір укласти договір купівлі-продажу предмету іпотеки. 21 грудня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 27312017, та зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за ТОВ «Кей-Колект», номер запису про право власності 12648023, підстава виникнення права власності - договір іпотеки, виданий 12 березня 2007 року. 30 травня 2016 року державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради прийнято рішення про державну реєстрацію обтяжень, запис про яке внесено до реєстру 30 травня 2016 року, відносно квартири за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі ухвали суду від 27 травня 2016 року по справі № 758/6495/16-ц, особа, майно/права якої обтяжуються - ОСОБА_1 02 листопада 2016 року ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якої на користь ОСОБА_2 відчужено квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала продавцю на підставі договору іпотеки № 49431, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. 12 березня 2007 року. 02 листопада 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Київ Ковальчуком С. П. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 32184981, та зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, виданого 02 листопада 2016 року. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 08 грудня 2016 року у справі № 758/6495/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Кей-Колект», третя особа - публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», про визнання договору факторингу недійсним відмовлено й установлено, що 12 грудня 2011 року між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей Колект» укладено договір факторингу, відповідно до якого відбувся перехід права вимоги, в тому числі і за зобов`язаннями ОСОБА_1 за договором про надання споживчого кредиту від 12 березня 2007 року. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що «за відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання». Згідно з частиною третьою статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Апеляційний суд встановив відсутність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя про усунення порушення основного зобов`язання та наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, і відмовив у задоволенні клопотання ТОВ «Кей-Колект» про долучення до матеріалів справи доказів, які мали б підтверджувати отримання іпотекодавцем такої вимоги, оскільки відповідачем не надано доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього та врахувавши, що із наданих копій документів також не вбачалося отримання позивачем письмової вимоги іпотекодержателя. За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про рішення про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» вчинено із порушенням вимог Закону України «Про іпотеку», тому колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «Кей-Колект» про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 21 грудня 2015 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зроблено висновок, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) вказано, що «визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). За змістом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пункті 36 постанови від 04 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16, спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача». Тому позовні вимоги до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. не можуть бути задоволені. Позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 листопада 2016 року щодо реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, виданого 02 листопада 2016 року, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., і зобов`язання вчинити дії, задоволенню не підлягають саме з підстави пред`явлення їх до неналежних відповідачів. Апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні цих позовних вимог, проте безпідставно та передчасно зазначив про незаконність реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2 , яка не є відповідачем у цій справі. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду частково ухвалена без додержання норм процесуального та матеріального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. скасувати і у цій частині ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог, в частині відмови у задоволенні позовних вимог - змінити в мотивувальній частині. Керуючись статтями 400, 402, 410, 412 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_2 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 рокув частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Миколаївни скасувати й у цій частині ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Миколаївни, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук Сергій Павлович, Подільське управління поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві, ОСОБА_2 , змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов Джерело: ЄДРСР 95066933

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 753/12729/15-ц Провадження N 14-317цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Служба у справах дітей), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року у складі судді Сухомлінова С.М. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів Прокопчук Н.О., Антоненко Н.О., Семенюк Т.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення та УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, яка на праві власності належала відповідачу ОСОБА_4 Проте відповідач зі своїм малолітнім сином добровільно не звільняють указану квартиру. Посилаючись на викладене, позивач просив усунути йому перешкоди в користуванні приватною власністю шляхом виселення ОСОБА_4 та його малолітнього сина ОСОБА_5 з указаної квартири. Як на правові підстави своїх вимог позивач посилався на статті 316, 317, 319, 321, 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Відповідач ОСОБА_4 позову не визнав та пояснив, що вказана квартира є єдиним житлом його малолітнього сина. Крім того, громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Квартиру АДРЕСА_2, яку передано в іпотеку, було придбано не за рахунок кредитних коштів, а тому його та малолітнього сина не може бути виселено з квартири без надання іншого жилого приміщення. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_3 в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_5 без надання іншого житла; вселено ОСОБА_3 у вказану квартиру. Вирішено питання щодо судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що порушене право власності позивача підлягає захисту шляхом вселення його у спірну квартиру. Положення статті 40 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) не поширюються на спірні правовідносини, оскільки відносини між колишнім та новим власником житла регулюються нормами ЦК України. Згода органу опіки та піклування на виселення малолітнього ОСОБА_5 не потрібна, оскільки купівля-продаж нерухомого майна на прилюдних торгах проводилася виконавчою службою на підставі акта державного виконавця, який не є правочином щодо нерухомого майна. Задовольняючи позовні вимоги про вселення ОСОБА_3, суд першої інстанції зробив висновок про те, що його порушене право як нового власника спірної квартири підлягає захисту на підставі статей 317, 321, 391 ЦК України. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що вимоги позивача є обґрунтованими та відповідають положенням статті 16 ЦК України. У вересні 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказані судові рішення, які просить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач заявив вимоги про виселення, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 109 ЖК УРСР. У ЦК України немає положень, які б визначали порядок виселення громадян із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, переданого на забезпечення кредитного договору. Спірна квартира придбана у 2004 році за власні кошти ОСОБА_4, тоді як кредитний договір з Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") укладено у 2007 році. При виселенні відповідача та його малолітнього сина за рішенням суду їм має бути надане житло. Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 6-1049цс15, від 21 жовтня 2015 року у справах N 6-1484цс15 та N 6-1033цс15, від 16 грудня 2015 року у справі N 6-1469цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-3064цс15 та від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16. Суд не застосував норм статті 12 Закону України від 02 червня 2005 року N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", незважаючи на те, що в разі виселення з указаної квартири малолітній ОСОБА_5 буде позбавлений житла. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину першу статті 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, при цьому не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Суди у справі, що розглядається, установили, що 26 березня 2007 року між ОСОБА_4 та Акціонерним комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк") в особі Харківського відділення Київської міської філії АКБСР "Укрсоцбанк" укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії N 032/29-075К. На забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору укладено договір іпотеки від 25 березня 2007 року N 02-10/985, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим N 1249, за яким в іпотеку передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, яка на той час належала ОСОБА_4 на праві приватної власності. 28 лютого 2012 року ОСОБА_3 на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, а 13 березня 2015 року він зареєстрував своє право власності на квартиру. Отже, підстава продажу - прилюдні торги. У вказаній квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою Комунального концерну "Центр комунального сервісу" Дарницького району від 09 грудня 2015 року (а. с. 34). Також установлено, що квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_4 придбав не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору за виконавчим написом нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 21 липня 2010 року N 4457. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що до спірних правовідносин про усунення перешкод у користуванні майном підлягають застосуванню вимоги статті 319 ЦК України, оскільки між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. У зв'язку з відчуженням квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_3 право власності ОСОБА_4 на цю квартиру припинилося. Про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 391 ЦК України і захист права нового власника майна зробила висновок і колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про направлення справи до Великої Палати Верховного Суду. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що по своїй суті вирішення судом спору між новим та старим власником житла щодо усунення перешкод у користуванні майном новому власнику та виселення попереднього власника є втручанням держави у право на мирне володіння своїм майном, оскільки з одного боку, державою задекларовано непорушність права власності, а з іншого боку, для колишніх власників майна, яке було передане в іпотеку та відчужене примусово з метою забезпечення вимог кредитора, передбачені умови виселення з такого майна. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що застосування положень статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього (колишніх) власника (власників) житла, яке було предметом іпотеки, суперечить основним принципам непорушності та недоторканності права власності. Наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду, нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними й такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов'язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар у вигляді обов'язку із забезпечення колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок про те, що до спірних правовідносин застосовується стаття 391 ЦК України та що порушене право власника підлягає захисту шляхом виселення колишнього власника та членів його сім'ї, який, передавши майно в іпотеку, не міг не усвідомлювати того, що предмет іпотеки може бути відчужений, тобто він зобов'язаний був передбачати, що може втратити власність у випадку невиконання чи неналежного виконання взятого на себе основного зобов'язання. ОСОБА_4, передаючи квартиру в іпотеку та у зв'язку із заборгованістю надаючи свою згоду на позасудовий спосіб її реалізації шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, знав та повинен був знати про те, що в разі реалізації іпотекодержателем цього майна він втратить статус власника та буде зобов'язаний виселитися з квартири відповідно до положень Закону N 898-IV. У свою чергу ОСОБА_3, який придбав спірну квартиру на прилюдних торгах, не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім'ї. Отже, порушується справедливий баланс інтересів сторін у справі, оскільки новий власник несе "індивідуальний і надмірний тягар" (individual and excessive burden), який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла. Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону N 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне застосувати до спірних правовідносин вимоги статті 391 ЦК України і захистити права неволодіючого власника. Разом з тим з усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів". Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Продовжуючи далі про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі "Шпачек s.r.o." проти Чеської Республіки" (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява N 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява N 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява N 44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява N 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява N 38155/02. У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року). Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria"), заява N 1365/07; пункт 170 рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11. Невиконання кредитних зобов'язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень. Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону N 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом. Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження. Разом з тим спірне житлове приміщення вказаним власником придбане на прилюдних торгах 28 лютого 2012 року (а. с. 4), при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості. Однак до суду з цим позовом ОСОБА_3 звернувся у липні 2015 року (а. с. 2). Крім того, у вказаний проміжок часу 03 червня 2014 року прийнято Закон України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яким запроваджено мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, а саме: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах. Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім'ї, серед яких є неповнолітня дитина. Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Зважаючи на викладене, немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16). Відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами перегляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини шостої статті 355 ЦПК України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Суд апеляційної інстанції, відступивши від правового висновку Верховного Суду України, не навів мотивів такого відступу. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Таким чином, судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним правовим висновкам Верховного Суду України, а суди, вирішуючи спір, неправильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного його розгляду, що в силу вимог статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні указаного позову. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу відповідача задоволено та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, то з позивача ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_4 необхідно стягнути судовий збір, який останній сплатив за подання апеляційної скарги у розмірі 303,16 грн. що підтверджується відповідними квитанціями (а. с. 76, 92), та за подання касаційної скарги у розмірі 661,44 грн (а. с. 124), в загальному розмірі 964,60 грн. Керуючись статтями 141, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення - відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_2; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2) судовий збір у сумі 964,60 грн (дев'ятсот шістдесят чотири гривні шістдесят копійок). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

Справа № 756/8167/19 Унікальний номер 756/8167/19 Провадження № 2/756/1380/20 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2020 року Оболонський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді Майбоженко А.М. секретаря Одягайло Л.М. представника позивача ОСОБА_2 представника відповідача Півторак Т.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича, Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання протиправним та скасування рішення, В С Т А Н О В И В: У червні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання протиправним та скасування рішення, в обгрунтування позовних вимог зазначив наступне. 07.08.2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено Договір кредиту №10-29 /8319, відповідно до умов якого позивач отримав грошові кошти в розмірі 177 445 доларів США зі сплатою 13% річним та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше серпня 2033 року. В забезпечення виконання зобов`язань з вищевказаним кредитним договором 07.08.2008 року між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» було укладено Іпотечний договір №02-10/3392, згідно якого банку було передано майнові права на 2-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 . 13.06.2019 року позивачу стало відомо, що власником квартири АДРЕСА_1 , є Акціонерне товариство «Укрсоцбанк», згідно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45223341 від 25.01.2019 16:47:07, державного реєстратора Урупи Андрія Федоровича, Комунальне підприємство «Світоч». Позивач вважає, що перехід права власності на предмет іпотеки відбувся незаконно (за відсутності правових підстав). Реєстрація права власності на предмет іпотеки за АТ «Укрсоцбанк» була здійснена державним реєстратором Комунального підприємства «Світоч» Урупою Андрієм Федоровичем без достатніх правових підстав, з порушення норм Закону України «Про іпотеку». Право власності на квартиру було набуто АТ «Укрсоцбанк» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла, що призвело до порушення прав позивача. На підставі викладеного позивач, просить визнати дії державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича щодо проведення 23.01.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» незаконним; визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича індексний № 45223341 від 25.01.2019 року, згідно якого внесено до Державного реєстру речових прав на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1750954580000 за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк». Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив їх задовольнити. 27.01.2020 року протокольної ухвалою суду було замінено відповідача Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» його правонаступником Акціонерним товариством «Альфа-Банк». Представник відповідача АТ «Альфа-Банк» в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що відповідач набув право власності на спірну квартиру у відповідності до умов договору іпотеки та Закону України «Про іпотеку». Державний реєстратор Комунального підприємства «Світоч» Урупа Андрій Федорович в судове засідання не з`явився про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки суду невідомі. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича. Вислухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 07.08.2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено Договір кредиту №10-29 /8319, відповідно до умов якого позивач отримав грошові кошти в розмірі 177 445 доларів США зі сплатою 13% річним та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше серпня 2033 року (а.с.13-20). 07.08.2008 року між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» було укладено Іпотечний договір №02-10/3392, згідно якого Іпотекодавець передав в іпотеку Іпотекодержателю у якості забезпечення виконання Іпотекодавцем зобов`язань за Договором кредиту №10-29/8319 від 07.08.2008 року, майнові права на 2-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 , заставною вартістю 256 909 доларів США 90 центів. Пунктом 4.1. вказаного іпотечного договору передбачено, у разі невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем Основного зобов`язання, Іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на Предмет іпотеки. Пунктом 4.2. іпотечного договору передбачено, у разі порушення Іпотекодавцем обов`язків, встановлених цим Договором, Іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання Основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на Предмет іпотеки, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до пункту 4.5 іпотечного договору обумовлені способи звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема пунктом 4.5.3 визначено «шляхом передачі Іпотекодержателю права на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до п.2 ч.1 ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (ч.1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»). Процедура, передбачена законом для переоформлення права власності на предмет іпотеки з іпотекодавця на іпотекодержателя на підставі іпотечного застереження наступна. Встановляється факт невиконання іпотечного та кредитного договорів. Іпотекодавець в порядку, передбаченому ст.35 Закону України «Про іпотеку» повинен направити іпотекодавцю вимогу про усунення порушень вимог договору іпотеки, кредитного договору і вичекати 30 днів. Якщо не відновились виконання договірних зобов`язань, у іпотекодержателя виникає право оформити право власності на предмет іпотеки на себе, або відчужити предмет іпотеки від свого імені третій особі. Це право передбачене ст. 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання прозвернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. З інформаційної довідки №170343136 від 13.06.2019 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта вбачається, що на підставі іпотечного договору від 07.08.2008 встановлено заборону на нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , належну ОСОБА_1 (а.с.25-28). З інформаційної довідки №170343136 від 13.06.2019 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта вбачається, що 25.01.2019 року державним реєстратором Комунального підприємства «Світоч» Урупа Андрієм Федоровичем було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 45223341 від 25.01.2019 року щодо реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк». Правовідносини, пов`язані з державного реєстрацією прав на нерухоме та їх обтяжень врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 року. Процедура проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна передбачена Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 №868. Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі-державна реєстрація прав) у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні, зокрема, заявник: власник, інший правонабувач, сторона правочину, у яких виникло, перейшло чи припинилося речове право, або уповноважені ними особи - у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації прав підлягають 1) право власності; 2) речові права, похідні від права власності: право корис: (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки; право користування (найму, оренди) або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини укладеного на строк не менш як три роки; іпотека; право довірчої власної речові права відповідно до закону; 3) право власності на об`єкт незавершеного будівництва; 4) заборона відчуження та арешт нерухомого майна, податкова застава предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження. Відповідно до ч.1 ст. 18 цього Закону державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви. Згідно із ч.1 ст. 20 вказаного Закону заява на проведення реєстраційних дій та оригінали документів, необхідних для проведення таких дій, подаються заявником у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених законодавством. У разі якщо оригінали документів, необхідних для проведення реєстраційних дій, відповідно до законодавства залишаються у справах державних органів, органів місцевого самоврядування, що їх видають, заявник подає копії документів, оформлені такими органами відповідно до законодавства. Заява на проведення реєстраційних дій в електронній формі подається за умови ідентифікації заявника (фізичної або юридичної особи) з використанням електронного цифрового підпису чи іншого альтернативного засобу ідентифікації особи. Про подання/отримання заяви на проведення реєстраційних дій державний реєстратор невідкладно повідомляє власника об`єкта нерухомого майна, щодо якого подано заяву. Порядок подання заяв у сфері державної реєстрації прав та повідомлення власника об`єкта нерухомого майна про подані заяви визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Згідно п.15 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 р.,за №868, під час розгляду заяви і документів, що додаються до неї, державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяження, зокрема щодо: -обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у встановлених законом випадках); - повноважень заявника; - відомостей про нерухоме майно, речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; - наявності обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до закону; - наявності факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливості проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав. Відповідно до п.п.1,2 пункту 61 Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотеко держателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателеміпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ,що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі. Відповідно до ч.1 ст.27 цього Закону державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі , зокрема, укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката. Державна реєстрація права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, проводиться на підставі відповідного договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації та документів, визначених в п.п.1,2, п.61 Порядку. Відповідно до п.4.5.3. іпотечного договору №02-10/3392 від 07.08.2008, укладеного між позивачем та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» передбачено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому ст.37 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, у разі звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, при реєстрації прав власності на таке майно, право встановлювальним документом буде або договір купівлі-продажу нерухомого майна або договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Судом було встановлено, що ніякого договору про задоволення вимоги іпотеко держателя між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» не укладався, матеріали справи таких доказів не містять. Таким чином, рішення державного реєстратора з приводу перереєстрації права власності на квартиру протиправне та підлягає скасуванню. Положення статті 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Однак, жодних доказів про згоду позивача ОСОБА_1 на незаконне відчуження спірної квартири матеріали справи не містять. Сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння. Частиною першою статті 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що однією з підстав припинення іпотеки є припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору, а згідно з частиною першою статті 33 цього Закону підставою звернення стягнення на предмет іпотеки є невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов`язання. Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (стаття 36 Закону України «Про іпотеку»). Відповідно до частин другої, третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Відповідно до правової позиції, викладеної у висновку Великої Палати Верхового Суду у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 127/8068/16-ц (провадження № 61-5164св18), сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння. Частиною першою статті 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що однією з підстав припинення іпотеки є припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору, а згідно з частиною першою статті 33 цього Закону підставою звернення стягнення на предмет іпотеки є невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов`язання. Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (стаття 36 Закону України «Про іпотеку»). Відповідно до частин другої, третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Аналіз наведених положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави зробити висновок про те, що згода іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, а саме: чинності іпотеки, невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно. За таких обставин вказана згода не може вважатися волевиявленням власника на вибуття майна з його володіння в розумінні статті 388 ЦК України. Крім того, відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на час укладення іпотечного договору №02-10/3392 від 07.08.2008, іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Також , у відповідності до положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону: 1) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Судом встановлено, що спірна квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника, що, зокрема, підтверджується інформаційною довідкою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а загальна площа квартири не перевищує 140 м. кв. Відповідно до ст. 47 Конституції України, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129). Виходячи зі змісту ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків. Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. За приписами статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Враховуючи вищевикладене суд вважає доведеним факт порушення належного позивача права власності на спірну квартиру та вважає обґрунтованими позовні вимоги позивача про застосування таких способів захисту порушеного права як скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Згідно ст.141 ЦПК України, з відповідачів підлягають стягненню на користь позивача судові витрати по справі в розмірі по 768,40 грн. з кожного. Керуючись статтями 7, 10, 76-81, 141, 244-245, 247, 259, 263-265, ЦПК України, суд- У Х В А Л И В: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича, Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити. Визнати дії державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича щодо проведення 23.01.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» незаконними. Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича індексний № 45223341 від 25.01.2019 року, згідно якого внесено до Державного реєстру речових прав на квартиру АДРЕСА_1 ., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1750954580000 за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» Стягнути з Державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок. Стягнути з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок. Позивач: ОСОБА_1 , дата народження не відома, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 . Відповідач: Державний реєстратор Комунального підприємства «Світоч» Урупа Андрій Федорович, код ЄДРПОУ 21586843, місцезнаходження: м. Київ, проспект Перемоги, Відповідач: Акціонерне товариства «Альфа-Банк», код ЄДРПОУ 23494714, місцезнаходження: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана позивачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через Оболонський районний суд м.Києва. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Повний текст рішення виготовлено 18.12.2020 Суддя А.М.Майбоженко Джерело: ЄДРСР 93645763

Номер провадження 2/754/382/20 Справа №754/3896/18 РІШЕННЯ Іменем України (повне рішення суду виготовлено 03.12.2020 року) 03 грудня 2020 року м. Київ, Деснянський районний суд м. Києва, суддя: Грегуль О.В., секретар судового засідання: Дорошенко В.В., справа № 754/3896/18 ОСОБА _1 - позивач Державний реєстратор комунального підприємства «Рожівське» Лата Дмитро Олександрович - відповідач 1 Акціонерне товариство «Альфа-Банк» - відповідач 2 Вимоги позивача: визнання протиправним та скасування рішення Пушок С.В. - адвокат позивача Артеменко П.М. - адвокат відповідача 2 ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з позовом, вимоги якого уточнювались і в якому позивач просить: визнати дії відповідача 1 щодо проведення 27.02.2018 року державної реєстрації права власності на кв. АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк» незаконними; визнати протиправним та скасувати рішення відповідача 1, індексним номер: 39931511 від 01.03.2018 року, згідно з яким 27.02.2018 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 25071841 про державну реєстрацію права власності на кв. АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1497801780000 за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі договору іпотеки від 29.08.2006 року. У судовому засіданні адвокат позивача позов підтримав, а адвокат відповідача 2 позов не визнав та обидва адвокати не заперечував проти розгляду справи по суті за відсутності відповідач 1. Відповідач 1 в судове засідання не з`явився і доказів про поважність причин своєї неявки суду не надав, хоча про час і місце розгляду справи неодноразово повідомлявся належним чином, що підтверджується зворотними поштовими повідомленнями. З урахуванням ст. ст. 128-131, 223 ЦПК України та з метою уникнення затягування розгляду справи суд вважає, що в матеріалах справи є достатньо даних і доказів для її розгляду по суті за відсутності відповідача 1. Вислухавши адвокатів позивача і відповідача 2, дослідивши матеріали справи, суд у судовому засіданні встановив наступне. Внесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду від 03.03.2020 року, проведено заміну відповідача ПАТ «Укрсоцбанк» на АТ «Альфа-Банк». Між АКБСР «Укрсоцбанк» і позивачем укладено договір кредиту № 08-038/401к від 29.08.2006 року за яким позивачу надано кредит на придбання кв. АДРЕСА_1 . Між АКБСР «Укрсоцбанк» і позивачем укладено іпотечний договір № 02-038/664і від 29.08.2006 року за яким позивач у забезпечення виконання кредитних зобов`язань передав у іпотеку кв. АДРЕСА_1 , загальною площею: 45,1 кв. м., жилою площею: 28,8 кв. м.. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованої 15.03.2018 р., кв. АДРЕСА_1 на праві власності належить ПАТ «Укрсоцбанк» з 27.02.2018 р.. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулось у позасудовому порядку на підставі іпотечного договору. Вищевказана квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03.06.2014 року № 1304-VІІ. Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 року у справі № 644/3116/18, 07.06.2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV). Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Будь-яких конкретних правових доказів, які свідчили, що перехід права власності на предмет іпотеки відбувся за згодою іпотекодавця і предмет іпотеки не є єдиним житлом позивача, суду не надано і судом таких доказів не здобуто. Отже, у відповідача 1 були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «Укрсоцбанк». За таких обставин, позов задовольняється. Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України, 1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Керуючись ст. ст. 263-265 ЦПК України, ВИРІШИВ: Позовну заяву задовольнити. Визнати дії державного реєстратора комунального підприємства «Рожівське» Лата Дмитра Олександровича щодо проведення 27.02.2018 року державної реєстрації права власності на кв. АДРЕСА_1 за публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» незаконними. Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора комунального підприємства «Рожівське» Лата Дмитра Олександровича, індексним номер: 39931511 від 01.03.2018 року, згідно з яким 27.02.2018 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 25071841 про державну реєстрацію права власності на кв. АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1497801780000 за публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» на підставі договору іпотеки від 29.08.2006 року. Стягнути з комунального підприємства «Рожівське» (місцезнаходження: Київська область, Макарівський район, с. Рожів, вул. Соборна, 2, ЄДРПОУ: 41040830) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ): 704,8 грн. - судового збору. Стягнути з акціонерного товариства «Альфа-Банк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100, ЄДРПОУ: 23494714) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ): 704,8 грн. - судового збору. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. СУДДЯ: Джерело: ЄДРСР 93293474

Постанова Іменем України 02 вересня 2020 року м. Київ справа № 755/18777/18 провадження № 61-13687св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів : Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - державний реєстратор Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко Ірина Олександрівна, третя особа - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року у складі судді Галагана В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2019 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Ящук Т. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко І. О., третя особа - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк»), про визнання протиправним та скасування рішення. Позовна заява мотивована тим, що 27 липня 2005 року між ним та Акціонерним комерційним інвестиційним банком «Укрсиббанк» (далі - АКІБ «Укрсиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», укладений кредитний договір, відповідно до умов якого він отримав кредит у розмірі 74 000,00 дол. США зі сплатою 12,5 % річних строком до 26 липня 2012 року. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за договором сторонами укладено договір іпотеки, за яким позивач передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 . Зазначав , що у листопаді 2018 року йому стало відомо про те, що 08 жовтня 2018 року державним реєстратором Хоменко І. О. прийняте рішення про державну реєстрацію права власності на цю квартиру за ПАТ «Укрсоцбанк». Вважав , що таке рішення прийняте державним реєстратором безпідставно, з порушенням норм Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконними дії державного реєстратора та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк». Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано дії державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Києва Хоменко І. О. щодо проведення 08 жовтня 2018 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ «Укрсоцбанк» незаконними. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Києва Хоменко І. О., індексний номер: 43406038 від 08 жовтня 2018 року, згідно з яким 08 жовтня 2018 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 28353914 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1662930380000, за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі договору іпотеки, серія та номер: 014-695-ЗП, посвідченого 27 липня 2005 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сень-Силкою І. В. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення районного суду мотивовано тим, що реєстрація права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк» відбулась із порушенням положень статті 37 Закону України «Про іпотеку», оскільки між банком та ОСОБА _1 договір про задоволення вимог іпотекодержателя не укладався. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 26 червня 2019 року апеляційну скаргу представника АТ «Укрсоцбанк» - Плачинди К. О. задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року скасовано та постановлено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко І. О., третя особа - ПАТ «Укрсоцбанк», про визнання протиправним та скасування рішення задоволено. Визнано дії державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко І. О. щодо проведення 08 жовтня 2018 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ «Укрсоцбанк» незаконними. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільнянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко І. О., індексний номер 43406038 від 08 жовтня 2018 року, згідно з яким 08 жовтня 2018 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 28353914 про державну реєстрацію права влансоті на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1662930380000, за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі договору іпотеки, серія та номер: 014-695-ЗП, посвідченого 27 липня 2005 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сень-Силкою І. В. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що іпотечний договір укладений між позивачем та ПАТ «Укрсоцбанк» для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит в іноземній валюті - доларах США, предметом іпотеки є квартира, площа якої не перевищує 140 кв. м та у якій зареєстрований та проживає позивач. Доказів того, що позивачу на праві власності належить інше жиле приміщення, у матеріалах справи не міститься, тому позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню з інших підстав. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у липні 2019 року до Верховного Суду, АТ «Укрсоцбанк», посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою судді Верховного Суду від 16 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року вказану справу призначено до розгляду. Ухвалою Верховного Суду складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2019 року касаційне провадження у цій справі зупинено. Ухвалою Верховного Суду складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року касаційне провадження у цій справі поновлено у зв`язку з тим, що обставини, за яких касаційне провадження у справі було зупинено, відпали. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що посилання суду першої інстанції на необхідність окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя є помилковим, оскільки застереження про позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками. Статтею 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Підписуючи договір іпотеки, ОСОБА_1 засвідчив, що він надає іпотекодержателю згоду на прийняття іпотекодержателем одностороннього рішення про перехід права власності на предмет іпотеки. Отже, для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. Таким чином, примусове звернення стягнення на предмет іпотеки не здійснювалося, ПАТ «Укрсоцбанк» набуло право власності на предмет іпотеки у добровільному порядку, за згодою позивача, на підставі застереження, встановленого сторонами в іпотечному договорі, а отже, рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно прийняте відповідачем на підставі згоди позивача, передбаченої іпотечним договором, а тому положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не можуть бути застосовані. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У вересні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що судом апеляційної інстанції правомірно було встановлено, що право власності на квартиру набуто ПАТ «Укрсоцбанк» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження майна. Фактичні обставини справи, встановлені судами 27 липня 2005 року між АКІБ «Укрсиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 014-695-КП, за умовами якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у розмірі 74 000,00 дол. США, зі сплатою 12,5 % річних, з кінцевим терміном погашення заборгованості до кредиту 26 липня 2012 року (а.с. 8-14). Також 27 липня 2005 року на забезпечення виконання вказаного кредитного договору між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 014-695-ЗП, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сень-Силкою І. В. за реєстровим № 1732, за умовами якого на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 27 липня 2005 року № 014-695-КП ОСОБА_1 передано банку придбане за кредитні кошти нерухоме майно, а саме трикімнатну квартиру АДРЕСА _1 , яка належить ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі свідоцтва серії НОМЕР_1 про право власності, виданого 05 травня 2004 року Головним управлінням житлового забезпечення від 22 квітня 2004 року № 746-С/КІ, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 07 травня 2004 року за номером № 43999 (а.с. 15-18). Згідно з пунктами 4.1, 4.2 договору іпотеки від 27 липня 2005 року, у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до пункту 4.5 договору іпотеки іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», або шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», або шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати». 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга АТ «Укрсоцбанк» задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3). Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Положеннями статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно ізЗаконом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» норми статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Стаття 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення згідно із Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» змін до статті 36 Закону України «Про іпотеку» її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Судом встановлено, що у пункті 4.5.3 договору іпотеки ОСОБА_1 та ПАТ «Укрсоцбанк» погодили право іпотекодержателя на задоволення його вимог шляхом передачі йому права власності на предмет іпотеки. Ураховуючи зазначене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що у іпотечному договорі міститься застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Разом з тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що рішення державним реєстратором було прийняте з порушенням вказаних вимог чинного законодавства, оскільки від ПАТ «Укрсоцбанк» до нього вимога про усунення порушень не надходила. Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 18 березня 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» направляло повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням. Повідомлення отримане ОСОБА_1 26 квітня 2018 року. 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з пунктом 23 частини першої статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» уведено тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 з інших підстав, вказані вимоги закону врахував, та, встановивши що в іпотечному договорі міститься застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя,дійшов правильного висновку про те, що іпотечний договір, укладений між позивачем та АТ «Укрсоцбанк», для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит в іноземній валюті - доларах США, предметом іпотеки є квартира, площа якої не перевищує 140 кв. м та у якій зареєстрований та проживає позивач ОСОБА_1 . Доказів того, що позивачу на праві власності належить інше жиле приміщення матеріали справи не містять, а отже, не може бути примусово стягнута спірна квартира АДРЕСА _1 , з урахуванням норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов договору про іпотечний кредит від 27 липня 2005 року, укладеного в іноземній валюті. Отже , у державного реєстратора Київської філії комунального підприємства Лиманської селищної ради Роздільянського району Одеської області «Центр реєстрації», м. Київ Хоменко І. О., були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на спірну квартиру за АТ «Укрсоцбанк». Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц (провадження № 14-45цс20). З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги АТ «Укрсоцбанк» про те, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки не здійснювалося, АТ «Укрсоцбанк» набуло право власності на предмет іпотеки у добровільному порядку, за згодою позивача, на підставі застереження, передбаченого сторонами в іпотечному договорі, а отже, рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, прийняте відповідачем на підставі згоди позивача, передбаченої іпотечним договором, а тому положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не можуть бути застосовані, є безпідставними. Вирішуючи цей спір, суд апеляційної інстанції правильно застосував наведені норми матеріального права, надав належну оцінку правовим підставам заявленого позову та зібраним у справі доказам, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, оскільки по суті стосуються незгоди з рішенням суду апеляційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк Джерело: ЄДРСР 91466217

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2020 року м. Київ Справа № 644/3116/18 Провадження № 14-45цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н. П., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року (у складі колегії суддів Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової Алли Валентинівни про витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, поновлення права власності, відновлення запису про державну реєстрацію права власності, ВСТАНОВИЛА : У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»), приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В. про витребування належної йому на праві приватної власності квартири АДРЕСА_1 з незаконного володіння АТ «КБ «Приватбанк»; визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В. від 04 листопада 2016 року про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за банком; поновлення його права власності на вказану квартиру шляхом скасування відповідного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та відновлення запису про реєстрацію права власності на квартиру за ним. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 23 квітня 2008 року між ним та АТ «КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір № HAE2GK01270156, за умовами якого банк надав йому кредит у розмірі 21 тис. доларів США для придбання квартири АДРЕСА_1 , а на забезпечення виконання кредитного договору того самого дня було укладено договір іпотеки, предметом якого була спірна квартира. Вказував, що до кінця 2014 року він виконував свої зобов`язання за кредитним договором у повному обсязі, але потім у зв`язку зі скрутним матеріальним становищем перестав сплачувати щомісячні платежі. У листопаді 2016 року він дізнався, що право власності на його квартиру 28 жовтня 2016 року було зареєстровано приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бакумовою А. В. за банком на підставі статті 37 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV). Вважав, що при здійсненні державної реєстрації переходу права власності на квартиру було порушено вимоги законів України «Про нотаріат», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень» та «Про іпотеку». Позивач також зазначав, що приватним нотаріусом не враховано положення Закону України № 1304-VII від 03 червня 2014 року «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII), оскільки кредит є споживчим, а тому примусове відчуження квартири без його на те згоди є незаконним. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони в застереженні, що міститься в договорі іпотеки, передбачили передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, що відповідно до статті 37 Закону № 898-IV є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно; приватний нотаріус Бакумова А. В. діяла в межах вимог закону. Також суд першої інстанції вказав, що мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом № 1304-VII, не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) зазначене майно. Квартира після реєстрації права власності на неї за банком фактично знаходиться у володінні та користуванні позивача. Постановою Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким його позовні вимоги задоволені частково. Визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Бакумової А. В. № 32221794 від 04 листопада 2016 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ «КБ «Приватбанк». Поновлено право власності ОСОБА_1 на зазначену квартиру. Скасовано запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про проведення державної реєстрації права власності № 17278893 від 28 жовтня 2016 року про реєстрацію за АТ «КБ «Приватбанк» права власності на спірну квартиру, здійсненої на підставі договору іпотеки № 3985, посвідченого 29 липня 2005 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю. Відновлено в реєстрі запис про реєстрацію права власності на спірну квартиру за позивачем на підставі договору купівлі-продажу № 1484 від 23 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. У задоволенні позову про витребування спірної квартири з володіння АТ «КБ «Приватбанк» відмовлено. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Закону № 1304-VII, який передбачає тимчасову заборону на примусове звернення стягнення на нерухоме майно, але вимоги закону залишились поза увагою нотаріуса. Судом враховано, що квартиру було передано в іпотеку банку в рахунок забезпечення споживчого кредиту в розмірі 21 тис. доларів США для придбання нерухомості у вигляді цієї самої квартири, площа якої становить 37,1 кв. м, квартира використовується ОСОБА_1 як постійне місце проживання. У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, АТ «КБ «Приватбанк», посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Касаційну скаргу мотивовано тим, що банк направляв позивачу рекомендованим листом повідомлення-вимогу про порушення зобов`язань за кредитним договором та наслідки в разі невиконання такої вимоги. Однак вказана вимога була проігнорована, а основне зобов`язання залишилося невиконаним. Вказує, що дія Закону № 1304-VII стосується виключно стадії виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, цей Закон не регулює порядку вчинення реєстраційних дій державним реєстратором та не може бути правовою підставою для відмови у прийнятті заяви на проведення реєстраційної дії, а також відмови у державній реєстрації. Таким чином, дії банку були правомірними, а положення Закону № 1304-VII не підлягає застосуванню до цих правовідносин. Також банк посилається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16-ц (провадження № 61-155св17), від 21 листопада 2018 року у справі № 640/17931/16-ц (провадження № 61-33342св18), від 28 лютого 2018 року у справі № 727/100801/815-ц (провадження № 61-2394св18). Ухвалою Верховного Суду від 03 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 24 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини четвертої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Згідно із частиною п`ятою цієї ж статті суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11 березня 2020 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частинами четвертою та п`ятою статті 403 ЦПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), а також оскільки справа містить виключну правову проблему, яка полягає у формуванні єдиної судової практики застосування положень Закону № 1304-VII у спорах щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Ухвалу мотивувала тим, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що приватний нотаріус вчинила протиправні дії, зареєструвавши квартиру за банком, порушивши положення Закону № 1304-VII, не відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18), яка розглядала цю справу у зв`язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції норм права у подібних правовідносинах. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, як і передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право виникло на підставі договору (відповідного застереження в іпотечному договорі), згодуна яке надано іпотекодавцем. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у справі за аналогічних фактичних обставин,застосованих норм права й подібних правовідносинах дійшла протилежних висновків у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), яка була внесена до Єдиного державного реєстру судових рішень 19 грудня 2019 року, тобто після ухвалення судового рішення Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на спірні правовідносини поширюється дія підпункту 1 пункту 1 статті першої Закону № 1304-VII. Зробивши певний аналіз норм матеріального права і судової практики, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеногоу вищенаведеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що різний підхід до вирішення аналогічних справ за подібних правовідносин одночасно об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду і Великою Палатою Верховного Суду не може сприятидинамічному розвитку судової практики та забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року справу прийнято до розгляду. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Суди встановили, що 23 квітня 2008 року між АТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № HAE2GK01270156, за умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі 21 тис. доларів США для придбання квартири АДРЕСА_1 , на строк до 20 квітня 2018 року, а останній зобов`язався щомісяця згідно з графіком погашення кредиту сплачувати на рахунок банку відповідні кошти. На забезпечення виконання кредитного договору того самого дня між сторонами було укладено договір іпотеки, предметом якого була спірна квартира. Згідно пункту 27 цього договору звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором банку може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця. ОСОБА_1 не виконував належним чином свої зобов`язання за договором кредиту, у зв`язку з чим банк листом від 21 вересня 2016 року повідомив його про звернення стягнення на квартиру шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку. 28 жовтня 2016 року приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Бакумова А. В. зареєструвала право власності на спірну квартиру за банком на підставі застереження, що міститься в договорі іпотеки відповідно до статті 37 Закону № 898-IV. Відповідно до статті 1 цього Закону іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3). За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Стаття 36 Закону № 898-IV (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). У цьому випадку умовами іпотечного договору від 23 квітня 2008 року, зокрема підпунктом 16.7.1 пункту 16.7 договору іпотеки, передбачено, що іпотекодержатель має право, доки він залишається власником заставної, з метою задоволення своїх вимог і в порядку, передбаченому пунктом 22 цього договору, звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання будь-якого із зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані. Згідно з пунктом 22 договору іпотеки, який кореспондується зі статтею 35 Закону № 898-IV, у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцем іпотекодержатель направляє іпотекодавцю і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору. З наведеного слідує, що згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором. Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, позивачу ОСОБА_1 було направлено повідомлення про усунення порушень від 21 вересня 2016 року № oE.HA.0.0.0.0/17-2679. 07 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV). Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Судупогоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що квартира площею 37,10 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 23 квітня 2008 року, укладеного в іноземній валюті. Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк». Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону № 1304-VII міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а. Підстави для відступу від цього висновку відсутні. Наведені в касаційній скарзі доводи щодо безумовного права іподекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки виходячи зі змісту договору іпотеки незалежно від претензій іпотекодавця, оскільки рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене лише у випадку доведеності факту повного виконання своїх зобов`язань боржником за кредитним договором, спростовуються вищезазначеними вимогами закону. Таким чином, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ним фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що постанову Харківського апеляційного суду слід залишити без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89903954

ПОСТАНОВА Іменем України 20 листопада 2019 року м. Київ Справа № 802/1340/18-а Провадження № 11-474апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни (далі - приватний нотаріус), треті особи: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»), про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк» на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року (суддя Поліщук І. М.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року (судді Капустинський М. М., Моніч Б. C., Матохнюк Д. Б.), УСТАНОВИЛА: У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946) та запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк». Вінницький окружний адміністративний суд рішенням від 7 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року, позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946). У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м. та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у відповідача були підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк», що свідчить про протиправність оскаржуваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також наявність підстав для скасування зазначеного рішення. Не погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанції, АТ «КБ «Приватбанк» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а провадження у справі закрити. Вважає, що судові рішення прийняті, зокрема, з порушенням норм процесуального права, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, адже спір не є публічно-правовим та виник з майнових правовідносин. На час розгляду справи відзивів не надходило. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 7 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк», а ухвалою від 24 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). АТ «КБ «Приватбанк» оскаржує судове рішення, зокрема, з мотивів порушення судами попередніх інстанції правил предметної юрисдикції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга АТ «КБ «Приватбанк» підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва на право власності від 24 квітня 2008 року позивачу разом із ОСОБА_2 належить на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 2 частині кожному. 20 травня 2008 року між ОСОБА_2 (позичальник) та АТ «КБ «Приватбанк» (банк) укладено кредитний договір № VIV7GA0000000001. З метою забезпечення виконання умов кредитного договору № VIV7GA0000000001, 20 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (іпотекодавці) уклали із АТ «КБ «Приватбанк» (іпотекодержателем) договір іпотеки квартири № 2912 (далі - Договір іпотеки). Відповідно до пункту 1 Договору іпотеки предметом цього договору є надання іпотекодавцями в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в пункті 33.3 цього Договору (предмет іпотеки), на забезпечення виконання зобов`язань іпотекодавців, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем/позичальником зобов`язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця/позичальника. Згідно з пунктом 33.3 Договору іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме: 2-кімнатну квартиру загальною площею 47,40 кв. м, житловою площею 27,60 кв. м. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 квітня 2008 року, виданого Виконкомом Вінницької міської ради згідно з рішенням від 24 квітня 2008 року за № 932. Як зазначає позивач у позовній заяві, з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна йому стало відомо, що 12 грудня 2016 року приватний нотаріус прийняв рішення за індексним номером № 32871946 про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яким перереєстровано квартиру за АТ «КБ «Приватбанк». При цьому підставою для виникнення права власності на квартиру зазначено Договір іпотеки. Не погоджуючись із таким рішенням приватного нотаріуса, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте АТ «КБ «Приватбанк» зазначило, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суди попередніх інстанцій, вирішуючи цю справу по суті заявлених позовних вимог, врахували правову позицію Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладену у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1159/17 щодо визначення правил юрисдикції у цій категорії справ. Разом із тим, врахувавши наявність ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 2 квітня 2018 року, яка набрала законної сили, про закриття провадження у справі за правилами цивільного судочинства за аналогічними вимогами позивача, дійшла правильного висновку, що попередня юрисдикційна невизначеність суду на цьому етапі ставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Як убачається з матеріалів справи, спірні у цій справі правовідносини пов`язані з реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартиру позивача, та виникли у зв`язку із запереченням позивачем такого права, а отже, існує спір про право. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Водночас, як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendzv. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Вінницький міський суд Вінницької області ухвалою від 2 квітня 2018 року закрив провадження у цивільній справі № 127/23872/17 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Приватбанк», приватного нотаріуса про скасування рішення про державну реєстрацію та зобов`язання реєстратора вчинити дії, оскільки розгляд цієї справи віднесено до адміністративної юрисдикції. Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що позивач звертався до суду за вирішенням цього спору в порядку цивільного судочинства, проте провадження у справі було закрито та спрямовано позивача до адміністративного суду, а отже, закриття провадження у цій справі поставило би під загрозу сутність гарантовані Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_1 перешкоди у реалізації права на судовий захист, і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність дотримання судами попередніх інстанцій встановленого законом порядку реалізації права примусового стягнення на предмет іпотеки, здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону № 898-IV). За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Приписами статті 36 Закону № 898-IV (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до пункту 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), який набрав чинності на момент прийняття оскаржуваного рішення, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). У цьому випадку умовами іпотечного договору від 20 травня 2008 року, зокрема підпукту 16.7.1 пункту 16.7 Договору іпотеки, передбачено, що іпотекодержатель має право, доки він залишається власником заставної, з метою задоволення своїх вимог і в порядку, передбаченому пункту 22 цього Договору, звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані. Згідно з пунктом 22 Договору іпотеки у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцем іпотекодержатель направляє іпотекодавцю і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору. Із наведеного слідує, що згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю та боржнику (позичальнику) письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором. Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, заперечуючи проти задоволення вимог адміністративного позову, відповідач зазначав, що при прийнятті документів від АТ «КБ «Приватбанк» були вивчені всі документи серед яких також і були наявні повідомлення про усунення порушень від 28 липня 2016 року № 975, адресоване ОСОБА_1 , та повідомлення від 28 липня 2016 року № 975/1, адресоване ОСОБА_2 . При цьому вказав, що із рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 слідує, що 1 серпня 2016 року ОСОБА_2 особисто отримав письмові вимоги, про що мав повідомити і ОСОБА_1 . Факт отримання ОСОБА_2 повідомлення про усунення порушень № 975/1 від 28 липня 2016 року підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 210300533042, натомість факт вручення повідомлення про усунення порушень № 975 від 28 липня 2016 року ОСОБА_1. підтверджується відміткою на самих повідомленнях, засвідченою його власноручним підписом. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що твердження представника позивача про те, що ОСОБА_1 не надсилалось повідомлення-вимога про усунення порушень, а також посилання відповідача та представника третьої особи на рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 як на єдиний доказ вручення повідомлення ОСОБА_1 , не відповідають обставинам справи, а тому є необґрунтованими та спростовуються наявними у матеріалах справи доказами. 7 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпуктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та Договору іпотеки) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV). Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження. Велика Палата Верховного Судупогоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ПАТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у відповідача були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «КБ «Приватбанк». Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності від 8 грудня 2016 року № 17975146 на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк» задоволенню не підлягає. Рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (частина друга статті 26 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18) і підстав відступати від цього рішення не вбачається. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни судових рішень з мотивів наведених у цій постанові. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Статтею 351 КАС визначено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 рокув їх мотивувальних частинах з огляду на викладені вище висновки. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково. 2. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року змінити. 2.1. Викласти мотивувальну частину рішення та постанови в редакції цієї постанови. 2.2. Викласти пункт 2 резолютивної частини рішення у такій редакції: «Визнати протиправним і скасувати запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк»». Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86435729

Справа № 357/9218/19 2/357/849/20 Категорія 38 РІШЕННЯ іменем України 28 січня 2020 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого судді - Орєхова О. І. , за участі секретаря - Сокур О. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в загальному позовному провадженні в залі суду № 2 в м. Біла Церква цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестун Олексія Івановича про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И В : У серпні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестун Олексія Івановича про визнання протиправним та скасування рішення, посилаючись на наступні обставини. 10 червня 2008 року, між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (надалі - «Банк») та ОСОБА_1 (надалі - «Позивач») було укладено Кредитний договір №2633/0608/45-002 (далі за текстом - «Кредитний договір»). Відповідно до умов п. 1.1. Кредитного договору, банк зобов`язувався надати позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 45 000,00 доларів США на строк по 10 червня 2038 року включно та на умовах, передбачених у цьому Договорі, а позичальник зобов`язувався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов`язання у повному обсязі у терміни передбачені цим Договором. Відповідно до п.1.3 Кредитного договору, відсоткова ставка встановлена у розмірі 11,90% річних. Крім того, з метою виконання зобов`язань за кредитним договором 10 червня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір N92633/0608/45-002-Z-1, згідно якого у якості забезпечення виконання умов Кредитного договору, в іпотеку Банку було передано квартиру АДРЕСА_1 (надалі - «Іпотечний договір»). 28 листопада 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (що є правонаступником Відкритого акціонерного товариства «Сведбанк») та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (надалі - «ТОВ «ФК «Вектор Плюс») укладено Договір факторингу №15. Відповідно до п. п. 2.1, 2.2 Договору, Банк відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. З моменту відступлення Банком Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов`язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів. У той же день, 28 листопада 2012 року, між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» (надалі - «Відповідач 1») було укладено Договір факторингу. Відповідно до п. 2.1, 2.2 даного Договору, Клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс») відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов`язані з ними права, зокрема, права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів. Крім того 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» (що є правонаступником Відкритого акціонерного товариства «Сведбанк») та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» було укладено Договір про відступлення прав за іпотечними договорами. В свою чергу, 28 листопада 2012 року між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено Договір про відступлення прав за іпотечними договорами. Відповідно до п. 1.1. зазначеного договору, сторони домовились, що разом з відступленням Прав вимоги Заборгованостей по кредитних договорах від Боржників, що здійснюється на підставі Договору факторингу від 28 листопада 2012 року, укладеного між Сторонами, одночасно передаються права вимоги за іпотечними договорами, які визначені цим Договором. Тобто, зазначеним договором ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права за іпотечним договором, укладеними між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 . Отже, внаслідок укладення вказаних договорів, на думку Відповідача 1, відбулася заміна кредитора та іпотекодержателя, а саме: ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора та, відповідно, іпотекодержателя, за Кредитним договором та Іпотечним договором, позичальником та іпотекодавцем відповідно до яких є ОСОБА_1 . Однак, жодних документів, які б підтверджували відступлення права вимоги ПАТ «Сведбанк» на користь інших осіб, ОСОБА_1 від Банку не отримував. Про відступлення права вимоги на користь TOB «Кредитні ініціативи» ОСОБА_1 дізнався лише в результаті розгляду справи за позовом ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, поданої в травні 2013 року до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області. Нещодавно Позивачу стало відомо з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованої станом на 12.08.2019 року, що власником квартири АДРЕСА_1 є не Позивач, а ТОВ «Кредитні ініціативи». Відповідно до вищевказаної Довідки, підставою внесення запису є рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 47440183 від 20.06.2019 18:36:50 державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестуна Олексія Івановича. ОСОБА_1 вважає, що перехід права власності на предмет іпотеки відбувся незаконно (за відсутності правових підстав), що призвело до порушення його прав, які підлягають захисту у судовому порядку, з огляду на наступне. 1.Реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кредитні ініціативи» була здійснена державним реєстратором без достатніх правових підстав, з порушенням норм Закону України «Про іпотеку». 2. Право власності на квартиру було набуто ТОВ «Кредитні ініціативи» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла. 3. Реєстратором було здійснено перереєстрацію права власності на предмет іпотеки без отримання дозволу на це від органів опіки та піклування, незважаючи на те, що право користування предметом іпотеки мають малолітні діти. 4. Відповідачем було вчинено реєстраційні дії щодо спірного майна всупереч вимогам ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Більше того, варто зазначити, що 21 травня 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22.06.2015р. позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області про звернення стягнення на предмет іпотеки - задоволено. В рахунок погашення заборгованості Позивача перед Відповідачем за кредитним договором, яка станом на 10.04.2013р. складає 444 178,52 грн., звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки від 10.06.2008р. у вигляді квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 36,3 кв.м., житловою площею 17,5 кв. м, яка зареєстрована за Відповідачем згідно з договором купівлі-продажу квартири від 10.06.2008р., посвідченого державним нотаріусом Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори за реєстровим номером №1-3007, шляхом проведення прилюдних торгів на підставі Закону України «Про виконавче провадження», на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки нерухомого майна. 03 листопада 2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 , постановила ухвалу, якою апеляційну скаргу Відповідача відхилила; рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22.06.2015р. залишила без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22.06.2015р. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 03.11.2015р. залишено без змін. З огляду на вищевикладене вбачається, що ТОВ «Кредитні ініціативи» вже реалізувало своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки товариством було подано позовну заяву до суду. За результатом розгляду даної справи було винесено рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки. Проте, умовами договору іпотеки від 10 червня 2008 року, зокрема п. 12 зазначено: за вибором Іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог Іпотекодержателя: 12.1. За рішенням суду; 12.2. У безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; 12.3. Згідно з Договором про задоволення вимог Іпотекодержателя. Тобто, змістовна конструкція зазначеної умови договору дає підстави прийти до висновку, що Іпотекодержатель може задовольнити свої вимоги виключно на підставі одного способу, передбаченого договором іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки двома або більше способами договором іпотеки не передбачено, а отже звертатись до державного реєстратора з заявою про вчинення реєстраційної дії щодо переоформлення права власності при наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке набрало законної сили, у ТОВ «Кредитні ініціативи» не було законних підстав. А тому, вважають, що дії Відповідачів щодо переоформлення права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кредитні ініціативи» носять цілком незаконний та протиправний характер, направлений на неправомірне заволодіння чужим майном. Також, право власності на квартиру було набуто ТОВ «Кредитні ініціативи» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла, що є порушенням закону. Отже, що дії Відповідачів з відчуження квартири, яка підпадає під дію мораторію є незаконними, протиправними та такими, що суперечать Закону про мораторій. Реєстратором було здійснено перереєстрацію права власності на предмет іпотеки без отримання дозволу на це від органів опіки та піклування, незважаючи на те, що право користування предметом іпотеки мають малолітні Діти. Крім зазначеного вище, важливим є те, що на даний час в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають дружина ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та їхні малолітні діти - ОСОБА_3 2005 р.н. та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 .. Відповідно до норм ч. 1 та ч. 3 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово; місцем проживання фізичної особи у віці до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Квартира, яка була передана в іпотеку є єдиним місцем проживання малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Відповідачем було вчинено реєстраційні дії щодо спірного майна всупереч вимогам ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Однак, заслуговує на увагу той Факт, що відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №177205731 від 12.08.2019 рішення про державну реєстрацію приймалось державним реєстратором 20.06.2019 року, в той час як державну реєстрацію було проведено 18.06.2019 року, що ще раз підтверджує незаконність дій державного реєстратора при реєстрації права власності на предмет іпотеки, адже було порушено порядок проведення державної реєстрації, встановлений статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Звертають увагу суду, що згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №177205731 від 12.08.2019, в розділі «Підстава виникнення права власності» у ТОВ «Кредитні ініціативи» не зазначено документ, який би посвідчував проведення оцінки предмета іпотеки у відповідності до вимог Закону України «Про іпотеку». Таким чином, оскільки така оцінка не зазначена в переліку підстав виникнення права власності, вважаємо, що вона не була проведена, а відтак державним реєстратором не були дотримані положення статті 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. Оскільки, Іпотечний договір без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя не є підставою для набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, а є лише передумовою для укладення сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, доказів, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки немає, а відтак державним реєстратором не були дотримані положення статті 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки, проведеного суб`єктом оціночної діяльності, у державного реєстратора були відсутні правові підстави для прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 47440183 від 20.06.2019 18:36:50. В свою чергу Державний реєстратор Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестун Олексій Іванович здійснив перереєстрацію предмета іпотеки, перевищуючи свої повноваження та порушуючи зазначені норми Закону. Тому просив суд визнати дії Державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестуна Олексія Івановича щодо проведення 18 червня 2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - незаконними, визнати протиправним та скасувати рішення Державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестуна Олексія Івановича - індексний номер: 47440183 від 20.06.2019, згідно з яким внесено запис до Державного реєстру речових прав на квартиру АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1856104132103, за товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», судові витрати покласти на Відповідачів ( а. с. 3-12 ). Разом з позовною заявою позивачем подано заяву про забезпечення позову ( а. с. 14-16 ). Ухвалою судді від 21 серпня 2019 року було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження. Постановлено провести розгляд справи за правилами загального позовного провадження ( а. с. 103-104 ). Ухвалою судді від 21.08.2019 року задоволено заяву про забезпечення позову частково та вжити заходів по забезпеченню позову, шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 . В решті вимог, відмовлено ( а. с. 105-109 ). 10 вересня 2019 року за вх. № 32979 судом отримано відзив на позовну заяву, яка була надана представником ТОВ «Кредитні ініціативи», в якому просили відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі мотивуючи наступним. 10.06.2008 року ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк» уклали кредитний договір № 2633/0608/45-002 (кредитний договір на купівлю житлової нерухомості) (далі - Кредитний договір) за умовами якого останній отримав кошти в сумі 45000 (Сорок п`ять тисяч доларів США 00 центів). Також, 10.06.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено Іпотечний договір № 2633/0608/45-002-Z-1 (далі - Іпотечний договір, Договір іпотеки) відповідно до якого, на забезпечення виконання основного зобов`язання, Іпотекодавець передав в іпотеку належне йому на праві власності майно, а саме: квартиру АДРЕСА_2 . 28.11.2012 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк», яке є правонаступником Відкритого акціонерного товариства «Сведбанк», та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» було укладено Договір факторингу №15. Відповідно до п.п. 2.1., 2.2. Договору, Банк відступає Факторові свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. З моменту відступлення Банком Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактору переходять всі пов`язані з ними права, закрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів. 28.11.2012 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» було укладено Договір Факторингу. Відповідно до п.2.1., 2.2. даного Договору, Клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс») відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги Заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, зазначених у Реєстрі Забргованості Боржників та у Переліку кредитних договорів та Договорів забезпечення, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору Прав Вимоги Заборгованості від Боржників, всі гарантії, надані Боржниками щодо Заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з Правами вимоги до Фактора переходять всі пов`язані з ним права, закрема, права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів. 28.11.2012 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк», яке є правонаступником відкритого акціонерного товариства «Сведбанк», та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» було укладено Договір про відступлення прав за іпотечними договорами. В свою чергу, 28.11.2012 року між та товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» було укладено Договір про відступлення прав за іпотечними договорами. Відповідно до п. 1.1. зазначеного договору, сторони домовились, що разом з відступленням Прав вимоги Заборгованостей по кредитних договорах від боржників, що здійснюється на підставі Договору факторингу від 28 листопада 2012 року, укладеного між Сторонами, одночасно передаються права вимоги за іпотечними договорами, які визначені цим Договором. Отже, зазначеним договором ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права за іпотечним договором, укладеним між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 . Внаслідок укладення вищезазначених договорів відбулася заміна кредитора та іпотеко держателя, а саме: ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора та іпотеко держателя за Кредитним та Іпотечним договором. У зв`язку із неналежним виконанням обов`язків за Кредитним договором, ігноруванням вимог про усунення порушень, ТОВ «Кредитні ініціативи» скористалося своїм правом у порядку ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» та задовольнило свої вимоги кредитора/іпотекодержателя в рахунок погашення заборгованості по Кредитному договору в позасудовому порядку через звернення стягнення на Предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності. Відповідно до ч. 1 ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Відповідно до Іпотечного договору: ТОВ «Кредитні ініціативи», як заставодавець (іпотекодержатель) за своїм вибором звертає стягнення на Предмет застави (іпотеки) в один із наступних способів, зокрема, шляхом переходу до заставодержателя права власності на предмет застави (Іпотеки) в рахунок виконання основного зобов`язання згідно з цим застереженням про задоволення вимог Іпотекодержателя. Підписання цього Іпотечного договору ОСОБА_1 засвідчив, що він надає Банку згоду на прийняття норм одностороннього рішення про перехід права власності на Предмет застави (іпотеки) до Банку. У відповідності до ст. 12 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до ч. З ст. 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. З вищенаведеного вбачається, що застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, є одним, із визначених законодавством способів звернення стягнення на предмет іпотеки. За правилами підпункту 1 частини першої статті 19 Закону України від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом. Частина перша статті 36 Закону N 898-ІV (у редакції, що діяла на час укладення договору іпотеки, до набрання чинності Законом N 800-VІ) передбачала право сторін іпотечного договору на позасудове вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, що містить відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або окремого договору про задоволення його вимог. Статтею 37 зазначеного Закону (в цій же редакції) визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, до якого згідно з частиною другою статті 36 прирівнюється відповідне застереження в договорі іпотеки, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання. Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя. що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі- продажу. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання». Обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Так, Позивач підписуючи Іпотечний договір, погодив всі умови, які викладені в Іпотечному договорі; підтвердив свою згоду на передачу у власність Іпотекодержателю Предмета іпотеки відповідно до умов Іпотечного договору та вимог чинного законодавства. У зв`язку з грубим порушенням Позивачем умов Кредитного договору у Іпотекодержателя ТОВ «Кредитні ініціативи» виникло право звернення стягнення на предмет іпотеки у досудовому порядку. Отже, з огляду на викладене, застереження в Іпотечному договорі щодо позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки також є Договором про задоволення вимог іпотекодержателя. З урахуванням наведених положень законодавчих актів та умов Іпотечного договору ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Державного реєстратора КП «Агенція адміністративних послуг» Верестуна Олексія Івановича з метою набуття права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань. Отже, на підставі положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор КП «Агенція адміністративних послуг» Верестун О.І. правомірно прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки має право реєструвати право власності та інші речові права незалежно від місцезнаходження нерухомого майна. Звертають увагу суду на те, що при проведенні реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на предмет іпотеки за Іпотекодержателем Державним реєстратором «Агенція адміністративних послуг» Верестун О. І . не порушено жодних норм чинного законодавства виходячи з наступного. Просили суд врахувати те, що ТОВ «Кредитні ініціативи» з метою виконання вимог означених законодавчих актів надало Державному реєстратору КП «Агенція адміністративних послуг» Верестун О.І. копії повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, надісланих 26.01.2019 року цінними листами з описом вкладення ОСОБА_1 (докази додаються) та Відправленнями № S002849018, № S002849019 від 18.05.2019 року, що здійснювала кур`єрська служба ТОВ «Служба Експрес-Доставки «Меркурій». Так як право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем було зареєстровано 18.06.2019 року, процедура та строки, визначені для цього законом, ТОВ «Кредитні ініціативи» та Державним реєстратором КП «Агенція адміністративних послуг» Верестун О.І., дотримані у повному обсязі. Таким чином, ТОВ «Кредитні ініціативи» було у повній мірі дотримані положення Закону №1952, Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, ЗУ «Про іпотеку». Щодо порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчудження житла, то 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно: загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. У даному випадку, звернення стягнення на квартиру Позивача як предмет іпотеки шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем здійснено не и примусовому порядки, оскільки Позивач надав іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Підписанням Іпотечного договору іпотекодавець засвідчує, що він надає іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Іпотекодавець засвідчує, що достатньою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки є цей договір та письмове рішення іпотекодержателя про прийняття у власність предмета іпотеки. Тобто, реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кредитні ініціативи» здійснена за згодою Позивача, а тому Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню до них правовідносин. На час укладення договору іпотеки діти не мали жодних майнових прав на іпотечну квартиру. Позивачем не доведено та не надано доказів того, що предмет іпотеки на дату укладання Іпотечного договору знаходився в власності (частковій власності) малолітніх дітей, а так, іпотекодавець, як власник іпотечної квартири, мав право вчинювати без дозволу органів опіки та піклування будь-які правочини зі своєю власністю. Зауважують, що дії Державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестуна Олексія Івановича щодо проведення 18.06.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» не суперечать нормам чинного законодавства та є правомірними ( а. с. 119-130 ). 20 вересня 2019 року за вх. № 34571 судом отримано відповідь на відзив, в якому представник позивача посилався на наступне. У відзиві на позовну заяву Відповідач 1 зазначає, що застереження в Іпотечному договорі щодо позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотскодержателем права власності на предмет іпотеки також є Договором про задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому, у якості підтвердження вищевказаної думки, TOB «Kpeдитні ініціативи» посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену постанові від 18.09.2012 року по справі №21-236а12: позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 24.05.2017 року по справі №б-1388цс16: невідому яку позицію Великої Палати Верховного Суду України (без номера, дати'); позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 23.01.2018 року по справі №760/1691. Проте, звертають увагу суду на те, що Велика Палата Верховного вже після винесення вищезазначених постанов прийшла до наступного висновку у своїй постанові від 12 грудня 2018 року по справі №199/1276/17«...оскільки іпотечний договір між сторонами було укладено 14 лютого 2007 року, застосуванню до спірних правовідносин підлягає Закон України "Про іпотеку, редакції від 12 травня 2006 року. Відповідно до статті 36 цього Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкод іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати в тому числі: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. При цьому згідно із частинами першою та другою статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Сторони договору досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з пунктів 4.2.1 та 4.5 договору іпотеки. Разом із тим, відповідно до пункту 4.2.1 звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов`язання можливе у порядку, встановленому статтею 37 Закону. Суд апеляційної інстанції встановив, що під час відчуження спірної квартири договору про її добровільну передачу у власність ТОВ "Вектор плюс" укладено не було, а ОСОБА_4 як іпотекодавець не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю. За таких обставин, ураховуючи відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору нотаріусу та залишення нею без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов`язує можливість переходу права власності, дії приватного нотаріуса щодо реєстрації за ТОВ "ФК "Вектор плюс" права власності на спірну квартиру, власником якої залишалась позивачка, не можна вважати законними...». Тобто, Верховний Суд вже в грудні 2018 року (після винесення постанов, на які посилається Відповідач 1), посилаючись на норми законодавства, що діяло на момент укладення Договору іпотеки, прийшов до висновку, що єдиною правовою підставою для набуття права власності на предмет іпотеки на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку» є виключно договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус судді» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, шо містить відповідну норму права. Отже, враховуючи, що ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (яка діяла на час укладення Договору іпотеки) визначено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, згідно з яким Договір про задоволення вимог іпотекодержателя. який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, шо є предметом іпотеки. Відповідачами незаконно та неправомірно було проведено операцію щодо набуття права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кредитні ініціативи», оскільки жодного Договору про задоволення вимог іпотекодержателя між Позивачем та Відповідачем 1 не було підписано. Крім того, Відповідачем 1 не було надано Відповідачу 2 для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кредитні ініціативи» належних та достатніх документів для проведення такої реєстрації. Тому, дії Відповідачів з переоформлення права власності на предмет іпотеки є незаконними та неправомірними. Згідно ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У раз набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Однак, звертають увагу суду на ту обставину, що оцінку було проведено 28 січня 2019 року, в той час як державну реєстрації - 18 червня 2019 року, тобто майже через 5 місяців з моменту проведення оцінку. Проте, ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» чітко встановлює, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття. Тобто і оцінка повинна була бути проведена 18 червня 2019 року. Проте, Відповідачем цього зроблено не було, чим було порушено вищезазначену норму чинного законодавства. А тому, вважають, шо дії Відповідачів щодо переоформлення права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кредитні ініціативи» носять цілком незаконний та протиправний характер, направлений на неправомірне заволодіння чужим майном. Звертають увагу суду на те, що усі можливі способи позбавлення іпотекодавця його майна відносяться до примусового стягнення, що підпадає під обмеження п. 1 Закону про мораторій, який забороняє примусове стягнення (відчуження без згоди власника) іпотечною майна. Беззаперечне підтвердження цієї позиції дає правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року по справі №127/8068/15-ц. «...Аналіз наведених положень статей 17, 33, 36, 37 Закону Україні, «Про іпотеку» дає підстави робити висновок про те, що згода іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, а саме: чинності іпотеки, невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно. За таких обставин вказана згода не може вважатися волевиявленням власника на вибуття майна з його володіння в розумінні статті 388 ЦК України». Однією з таких умов, яка впливає на згоду іпотекодавця на відчуження його майна саме і є мораторій, запроваджений до дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення споживчих кредитів (п. З Закону про мораторій). Враховуючи те, що при застосуванні ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (реєстрація права власності на предмет іпотеки) перехід права власності на предмет іпотеки відбувається негайно, тобто в момент внесення відповідного запису до реєстру прав на нерухоме майно, то при застосуванні цього способу не може бути застосований механізм відстрочення як при виконанні судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно, застосування такого позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії мораторію є незаконним (протиправним) ( а. с. 163-165 ). Ухвалою суду від 19.11.2019 року постановлено закрити підготовче провадження та у даній цивільній справі та призначено справу до судового розгляду по суті ( а. с. 213-214 ). В судове засідання позивач та його представник не з`явилися, судом отримано заяву 28.01.2020 року за вх. № 3232, в якій представник позивача ОСОБА_6 просив розгляд справи здійснювати за відсутності позивача та його представника, підтримує позовні вимоги в повному обсязі та просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Представник відповідача ТОВ «Кредитні ініціативи» в судове засідання не з`явився, про час та місце слухання справи повідомлений належним чином, про що в матеріалах справи свідчить розписка ( а. с. 227 ). 28 січня 2020 року за вх. № 3118 судом отримано заяву про відкладення розгляду справи, яка подана представником ТОВ «Кредитні ініціативи» Павловським О.М., в заяві останнім зазначено, що представник Павловський О.М. буде приймати участь у судовому засіданні в Здолбунівському районному суді Рівненської області, іншого представника не має можливості направити в судове засідання Білоцерківського міськрайонного суду. Дана заява представника ТОВ «Кредитні ініціативи» не може бути задоволена, оскільки не надано жодного належного доказу того, що усі представники товариства зайняті в інших судових засіданнях. Крім того, в судовому засіданні, яке відбувалося 17.12.2019 року був присутній представник ТОВ «Кредитні ініціативи» Кулініч Олександр Володимирович та представник позивача ОСОБА_6 та оголошуючи перерву в судовому засіданні, дата судового засідання 28 січня 2020 року о 16 годині 30 хвилин влаштовувала усі сторони та заперечень не надходило ( а. с. 223-226 ). Отже, доказів знаходження представника ТОВ «Кредитні ініціативи» Кулінич О.В. в іншому судовому засіданні, а також інших причин неможливості прибуття у погоджений час та день зазначеного представника суду не надано. Тому, суд приходить до висновку, що заява про відкладення розгляду справи є такою, що не підлягає задоволенню та спрямована на затягування розгляду справи. Окрім цього, доданий до заяви про відкладення розгляду справи Павловським О.М. ордер серії КВ № 833606 від 24 січня 2020 року не має відомостей про адвоката, який має право представляти ТОВ «Кредитні ініціативи» у Білоцерківському міськрайонному суді Київської області. Відповідно до статті 210 ЦПК України суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті. Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою у серпні 2019 року, ухвалою судді від 21 серпня 2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження. Постановлено провести розгляд справи за правилами загального позовного провадження. 19 листопада 2019 року закрито підготовче засідання у даній справі та призначено справу до судового розгляду. Отже, дана цивільна справи перебуває на розгляді Білоцерківського міськрайонного суду тривалий час. За період перебування даної цивільної справи, остання неодноразово відкладалася з підстав неявки відповідачів. Зі справи вбачається, що сторонами було надано доказів в обґрунтування правової позиції щодо даного спору. Також, в судовому засіданні, яке відбувалося 17.12.2019 року сторони надавали пояснення щодо даного спору, представник ТОВ «Кредитні ініціативи» Кулінич О.В. заперечував проти позовних вимог позивача, надав з цього приводу свої пояснення та просив суд відмовити ОСОБА_1 в задоволенні вимог в повному обсязі. Відповідач державний реєстратор Комунального підприємства «Аганція адміністративних послуг» Верестун Олексій Іванович в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце слухання справи повідомлявся в законному порядку. На адресу суду було повернуто поштовий конверт, в якому представниками пошти було зазначено - не вірна адреса. Судова повістка про виклик державного реєстратора Верестун О.І. направлялася на адресу: 08302, Київська область , м. Бориспіль, вул. Київський шлях, 76А, каб. 5. Згідно інформації з Міністерства юстиції України, єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, місце знаходження КП «Агенція адміністративних послуг» за адресою: 08302, Київська область, м. Бориспіль, вул. Київський шлях, 76А, каб. 5 ( а. с. 185-193 ). Листом Міністерства юстиції України від 23.10.2019 року, яке спрямовано адвокату Гладкому Р.В. підтверджено місцезнаходження та місце проведення державної реєстрації КП «Агенція адміністративних послуг» за адресою: 08302, Київська область, м. Бориспіль, вул. Київський шлях, 76А , каб. 5 . Зазначено, що станом на 11 жовтня 2019 року до Міністерства юстиції України не надходила інформація від комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» про зміну місцезнаходження підприємства та (або) адреси місця проведення державної реєстрації, а також про звільнення Верестуна О.І. з посади державного комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» ( а. с. 206-208 ). Відповідно до ч. 5 ст. 128 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Частино 1 ст. 131 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що відповідач державний реєстратор Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестун Олексій Іванович у відповідності до вимог ЦПК України був належним чином повідомлений про дату, час та місце слухання справи. Суд, дослідивши матеріали справи, враховуючи надані пояснення представником позивача ОСОБА_6 та представником відповідача ТОВ «Кредитні ініціативи» Кулінич О.В. в судовому засіданні 17.12.2019 року приходить до наступного. Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших Судом встановлені наступні обставини та спірні їм правовідносини. В судовому засіданні встановлено, що 10 червня 2008 року, між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (надалі - «Банк») та ОСОБА_1 (надалі - «Позивач») було укладено Кредитний договір №2633/0608/45-002 (далі за текстом - «Кредитний договір»). Відповідно до умов п. 1.1. Кредитного договору, банк зобов`язувався надати позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 45 000,00 доларів США на строк по 10 червня 2038 року включно та на умовах, передбачених у цьому Договорі, а позичальник зобов`язувався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов`язання у повному обсязі у терміни передбачені цим Договором. Відповідно до п.1.3 Кредитного договору, відсоткова ставка встановлена у розмірі 11,90% річних ( а. с. 20-27 ). Крім того, з метою виконання зобов`язань за кредитним договором 10 червня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір N92633/0608/45-002-Z-1, згідно якого у якості забезпечення виконання умов Кредитного договору, в іпотеку Банку було передано квартиру АДРЕСА_1 (надалі - «Іпотечний договір») ( а. с. 28-32 ). 28 листопада 2012 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (що є правонаступником відкритого акціонерного товариства «Сведбанк») та товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (надалі - «ТОВ «ФК «Вектор Плюс») укладено Договір факторингу №15. Відповідно до п. п. 2.1, 2.2 Договору, Банк відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. З моменту відступлення Банком Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов`язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів ( а. с. 33-46 ). У той же день, 28 листопада 2012 року, між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено Договір факторингу. Відповідно до п. 2.1, 2.2 даного Договору, Клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс») відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов`язані з ними права, зокрема, права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів ( а. с. 47-55 ). Крім того 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» (що є правонаступником відкритого акціонерного товариства «Сведбанк») та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» було укладено Договір про відступлення прав за іпотечними договорами. В свою чергу, 28 листопада 2012 року між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено Договір про відступлення прав за іпотечними договорами. Відповідно до п. 1.1. зазначеного договору, сторони домовились, що разом з відступленням Прав вимоги Заборгованостей по кредитних договорах від Боржників, що здійснюється на підставі Договору факторингу від 28 листопада 2012 року, укладеного між Сторонами, одночасно передаються права вимоги за іпотечними договорами, які визначені цим Договором ( а. с. 57-58 ). Тобто, зазначеним договором ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права за іпотечним договором, укладеними між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 . Отже, внаслідок укладення вказаних договорів, відповідач ТОВ «Кредитні ініціативи» вважає, що відбулася заміна кредитора та іпотекодержателя, а саме: ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора та, відповідно, іпотекодержателя, за Кредитним договором та Іпотечним договором, позичальником та іпотекодавцем відповідно до яких є ОСОБА_1 . З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованої станом на 12.08.2019 року, власником квартири АДРЕСА_1 є не позивач, а ТОВ «Кредитні ініціативи». Відповідно до вищевказаної Довідки, підставою внесення запису є рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 47440183 від 20.06.2019 18:36:50 державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестуна Олексія Івановича ( а. с. 60-62 ). Звертаючись до суду з вищевказаними позовними вимогами позивач ОСОБА_1 вважає, що перехід права власності на предмет іпотеки відбувся незаконно (за відсутності правових підстав), що призвело до порушення його прав, які підлягають захисту у судовому порядку, де реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кредитні ініціативи» була здійснена державним реєстратором без достатніх правових підстав, з порушенням норм Закону України «Про іпотеку», право власності на квартиру було набуто ТОВ «Кредитні ініціативи» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла, реєстратором було здійснено перереєстрацію права власності на предмет іпотеки без отримання дозволу на це від органів опіки та піклування, незважаючи на те, що право користування предметом іпотеки мають малолітні діти та відповідачем було вчинено реєстраційні дії щодо спірного майна всупереч вимогам ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно ч.ч.1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи. Частиною 2 статті 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення. Частиною 5, 6 статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно ч.1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Частиною 2 ст.16 ЦК України встановлено способи здійснення захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Отже, особа може скористатись не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який здатен захистити інтереси власника суб`єктивного права та припинити їх порушення на майбутнє або усунути загрозу його порушення. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку», іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Як визначено в ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Частиною 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено можливість позасудового врегулювання, а саме: сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Договір іпотеки від 10 червня 2008 року був укладений під час дії Закону України «Про іпотеку» в редакції від 12.05.2006 року. У частині 3 статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент укладення Договору іпотеки) вказано, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя може передбачати: передачу Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право Іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь- якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Згідно п. 12.3.1. Договору іпотеки, задоволення вимог здійснюється шляхом передачі Іпотекодержателю право власності на Предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» у випадку задоволення вимог Іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в цьому підпункті п. 12.3 Договору, договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження є підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки. Отже, відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент укладення Договору іпотеки), договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, який передбачає передачу Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Тому, відповідно до Закону України «Про іпотеку», передача права власності на предмет іпотеки від Іпотекодавця до Іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобов`язання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Законодавство, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачало передачу права власності на іпотечне майно від Іпотекодавця до Іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі застереження в іпотечному договорі. Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно- правові акти не мають зворотної дії в часі. Встановлено, що у сторін відсутній договір про задоволення вимог Іпотекодержателя та такий договір не укладався між позивачем та ТОВ «Кредитні ініціативи». В постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року по справі №199/1276/17, суд зазначив «...оскільки іпотечний договір між сторонами було укладено 14 лютого 2007 року, застосуванню до спірних правовідносин підлягає Закон України "Про іпотеку" в редакції від 12 травня 2006 року. Відповідно до статті 36 цього Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати в тому числі: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. При цьому згідно із частинами першою та другою статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Сторони договору досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з пунктів 4.2.1 та 4.5 договору іпотеки. Разом із тим, відповідно до пункту 4.2.1 звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов`язання можливе у порядку, встановленому статтею 37 Закону. Суд апеляційної інстанції встановив, що під час відчуження спірної квартири договору про її добровільну передачу у власність ТОВ "Вектор плюс" укладено не було, а ОСОБА_4 як іпотекодавець не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю. За таких обставин, ураховуючи відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору нотаріусу та залишення нею без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов`язує можливість переходу права власності, дії приватного нотаріуса щодо реєстрації за ТОВ "ФК "Вектор плюс" права власності на спірну квартиру, власником якої залишалась позивачка, не можна вважати законними...». Тобто, Верховний Суд, посилаючись на норми законодавства, що діяло на момент укладення Договору іпотеки, прийшов до висновку, що єдиною правовою підставою для набуття права власності на предмет іпотеки на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку» є виключно договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Підставою для виникнення права власності за ТОВ «Кредитні ініціативи» в реєстрі зазначено: іпотечний договір, серія та номер : 1-3010, виданий 10.06.2008, видавник: Державний нотаріус Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Магдич Т.І.; повідомлення, серія та номер КИ/11, виданий 23.01.2019, видавник: ТОВ «Кредитні ініціативи». Однак, наведені положення Закону України «Про іпотеку» дають змогу дійти висновку, що зазначені документи не є підставою, що підтверджує виникнення, перехід або припинення права власності на нерухоме майно (такою підставою міг бути виключно договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений між позивачем та відповідачем, чого Державним реєстратором Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестуном Олексієм Івановичем не було враховано при прийнятті відповідного рішення. Також, заслуговує на увагу та обставина, що необхідно розрізняти між собою застереження у іпотечному договорі та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Застереження в іпотечному договорі встановлюється у момент укладення договору або шляхом внесення змін до нього, тоді як договір про задоволення вимог іпотекодержателя є самостійним договором, необхідність в укладенні якого виникає з моменту, коли постає питання про належне виконання зобов`язань боржником. Окрім того, у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя можливо передбачити будь-які не заборонені Законом способи задоволення вимог за основним зобов`язанням, у тому числі і такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, як перехід права власності на предмет іпотеки, тоді як у застереженні до іпотечного договору такий спосіб, як передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання застосований бути не може, оскільки Закон України «Про іпотеку», в редакції від 12.05.2006 року, не передбачав такої можливості. Встановлено, що 21 травня 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» зверталося до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки ( а. с. 72-76 ). Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22.06.2015 року позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області про звернення стягнення на предмет іпотеки - задоволено. В рахунок погашення заборгованості позивача перед відповідачем за кредитним договором, яка станом на 10.04.2013 року складає 444 178,52 грн., звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки від 10.06.2008р. у вигляді квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 36,3 кв.м., житловою площею 17,5 кв. м, яка зареєстрована за відповідачем згідно з договором купівлі-продажу квартири від 10.06.2008 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори за реєстровим номером № 1-3007, шляхом проведення прилюдних торгів на підставі Закону України «Про виконавче провадження», на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки нерухомого майна ( а. с. 77-84 ). 03 листопада 2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 , постановила ухвалу, якою апеляційну скаргу відповідача відхилила, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22.06.2015 року залишила без змін ( а. с. 85-92 ). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22.06.2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 03.11.2015 року залишено без змін ( а. с. 93-96 ). Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. До того ж, рішенням суду борг позивача перед банком складав 444 178,52 гривень, а вартість квартири, на яку право власності було зареєстровано за ТОВ «Кредитні ініціативи» складає 509 325 гривень, що не спростовано представником ТОВ «Кредитні ініціативи» в судовому засіданні 17.12.2019 року. Отже, з вищенаведеного вбачається, що ТОВ «Кредитні ініціативи» вже реалізувало своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки товариством було подано позовну заяву до суду. За результатом розгляду даної справи було винесено рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки. Проте, умовами договору іпотеки від 10 червня 2008 року, зокрема п. 12 зазначено: за вибором Іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог Іпотекодержателя: 12.1. За рішенням суду; 12.2. У безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; 12.3. Згідно з Договором про задоволення вимог Іпотекодержателя ( а. с. 28-32 ). Тобто, умови договору чітко передбачають, що Іпотекодержатель може задовольнити свої вимоги виключно на підставі одного способу, передбаченого договором іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки двома або більше способами договором іпотеки не передбачено, а отже звертатись до державного реєстратора з заявою про вчинення реєстраційної дії щодо переоформлення права власності при наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке набрало законної сили, у ТОВ «Кредитні ініціативи» не було законних підстав. 03 червня 2014 року Верховною Радою України було прийнято Закон «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (надалі - «Закон про мораторій»). Вищезазначена обставина підтверджується інформацією, розміщеною на офіційному сайті Верховної ради України, та є загальнодоступною для ознайомлення. Відповідно до п. 4 Закону про мораторій - протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні дії з відчуження нерухомого майна, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Так, відповідно до п.п. 1 п. 1 даного Закону протягом дії цього Закону: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно: загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. З огляду на вищевикладене, незаконно відчужена квартира підпадає під дію зазначеного мораторію, оскільки: вона є предметом іпотеки по Договору іпотеки № 2633/0608/45-002-Z-l від 10 червня 2008 року, укладеного між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 , згідно якого у якості забезпечення виконання умов Кредитного договору, наданого в іноземній валюті (долари США), в іпотеку Банку було передано квартиру АДРЕСА_1 ; використовується як місце постійного проживання ОСОБА_1 , а також ОСОБА_2 , та їх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Довідкою про склад сім`ї № 4791 від 26.07.2019 року ( а. с. 97 ); у власності ОСОБА_1 не знаходиться іншого нерухомого житлового майна, що підтверджується відсутністю таких відомостей в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; загальна площа квартири не перевищує 140 кв. метрів. Переоформлення права власності на квартиру за ТОВ «Кредитні ініціативи» відбулось 18 червня 2019 року, тобто під час дії вищевказаної заборони. Таким чином, всупереч вимогам Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» відповідач державний реєстратор КП «Агенція адміністративних послуг» Верестун О.І . вчинив дії щодо переоформлення права власності на квартиру в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, переданого в якості забезпечення виконання зобов`язання за Кредитним договором, наданим в іноземній валюті в період дії заборони на вчинення таких дій. З огляду на вищенаведене, дії відповідачів з відчуження квартири, яка підпадає під дію мораторію є незаконними, протиправними та такими, що суперечать Закону про мораторій. Так, зокрема, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року по справі №726/1538/16-ц, зазначила наступне: «...разом з тим 7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того що договір купівлі-продажу було укладено щодо майна, яке є предметом іпотеки та виступає як забезпечення виконання зобов`язань за споживчим кредитом, наданим в іноземні валюті у період дії Закону № 1304-VII, тому дії банку з відчуження без згоди власника предмета іпотеки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України. Суди встановили та матеріалами справи підтверджується, що позивач ОСОБА_3 разом з донькою ОСОБА_8 постійно з 2005 року мешкає у спірному будинку, тобто використовує його як місце свого постійного проживання. Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно № 19595027 спірний будинок належить позивачу, а відомості про інше нерухоме майно, яке б перебувало у його власності, у реєстрі відсутні. Згідно з довідкою № 455 від 23 березня 2017 року, виданою Чернівецьким МК БТІ відповідно до інвентаризаційних справ право власності ОСОБА_3 на інше нерухоме майно не зареєстровано. Отже, позивач постійно проживає у спірному будинку, загальна площа якого не перевищує 250 кв. м, іншого нерухомого майна у власності позивача немає, згоди на відчуження спірного майна він не надавав. Тобто на момент укладення 18 лютого 2016 року оспорюваного правочину дії ПАТ «КБ «Приватбанк» з відчуження іпотечного майна за споживчим кредитом без згоди власника (іпотекодавця) суперечили Закону № 1304-VII. Так, договір купівлі-продажу не відповідав вимогам частини першої статті 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Таким чином, рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують відповідності висновків судів обставинам справи...». Крім того, усі можливі способи позбавлення іпотекодавця його майна відносяться до примусового стягнення, що підпадає під обмеження п. 1 Закону про мораторій, який забороняє примусове стягнення (відчуження без згоди власника) іпотечною майна. Беззаперечне підтвердження цієї позиції дає також правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року по справі №127/8068/15-ц. «...Аналіз наведених положень статей 17, 33, 36, 37 Закону Україні, «Про іпотеку» дає підстави робити висновок про те, що згода іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, а саме: чинності іпотеки, невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно. За таких обставин вказана згода не може вважатися волевиявленням власника на вибуття майна з його володіння в розумінні статті 388 ЦК України». Однією з таких умов, яка впливає на згоду іпотекодавця на відчуження його майна саме і є мораторій, запроваджений до дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення споживчих кредитів (п. З Закону про мораторій). Враховуючи те, що при застосуванні ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (реєстрація права власності на предмет іпотеки) перехід права власності на предмет іпотеки відбувається негайно, тобто в момент внесення відповідного запису до реєстру прав на нерухоме майно, то при застосуванні цього способу не може бути застосований механізм відстрочення як при виконанні судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно, застосування такого позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії мораторію є незаконним (протиправним). Стосовного того, що державним реєстратором було здійснено перереєстрацію права власності на предмет іпотеки без дотримання дозволу на це від органів опіки та піклування незважаючи на те, що право користування предметом іпотеки мають малолітні діти, то в цій частині доводи позивача не заслуговують на увагу, так як позивачем не доведено та не надано доказів того, що предмет іпотеки на дату укладання Іпотечного договору знаходився в власності (частковій власності) малолітніх дітей, а так, іпотекодавець, як власник іпотечної квартири, мав право вчинювати без дозволу органів опіки та піклування будь-які правочини зі своєю власністю. Також відповідно до пункту 4. Іпотечного договору Іпотекодавець свідчить: предмет іпотеки не знаходиться у спільній власності; не є часткою, паєм (їх частинами) у статутному фонді третіх юридичних осіб; не є часткою у спільному майні за договором про сумісну діяльність; відносно Предмету іпотеки відсутні вимоги третіх осіб, в тому числі ті, що не зареєстровані у встановленому законом порядку; за адресою місцезнаходження Предмету іпотеки не проживають, та не зареєстровані малолітні та/чи неповнолітні діти, а також будь-які інші особи, яких за законом повинен утримувати Іпотекодавець, а також відсутні малолітні та/чи неповнолітні діти, що мають право користування Предметом іпотеки. Окрім того, відповідно до п. 9.1 Іпотечного договору, Іпотекодавець зобов`язаний не відчужувати Предмет іпотеки, будь-яку його частину, не передавати його в оренду, найом, користування на будь-яких інших підставах іншим особам без попередньої письмової згоди Іпотекодержателя. Згідно до п. 44 постанови № 5 Пленуму ВССУ від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування. Крім того, статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», передбачено, в якому порядку проводиться державна реєстрація прав та їх обтяжень. Однак, відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 177205731 від 12.08.2019 року ( а. с. 60 ) рішення про державну реєстрацію приймалось державним реєстратором 20.06.2019 року, в той час як державну реєстрацію було проведено 18.06.2019 року, що підтверджує незаконність дій державного реєстратора при реєстрації права власності на предмет іпотеки, адже було порушено порядок проведення державної реєстрації, встановлений статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Крім того, статтею 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», встановлено виключний перелік підстав для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень. Згідно п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановите набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. Згідно ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 177205731 від 12.08.2019 року, в розділі «Підстава виникнення права власності» у ТОВ «Кредитні ініціативи» не зазначено документ, який би посвідчував проведення оцінки предмета іпотеки у відповідності до вимог Закону України «Про іпотеку». Таким чином, оскільки така оцінка не зазначена в переліку підстав виникнення права власності, суд приходить до підстав того, що така оцінка не була проведена, а відтак державним реєстратором не були дотримані положення статті 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. Оскільки, Іпотечний договір без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя не є підставою для набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, а є лише передумовою для укладення сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, доказів, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки немає, а відтак державним реєстратором не були дотримані положення статті 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки, проведеного суб`єктом оціночної діяльності, у державного реєстратора були відсутні правові підстави для прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 47440183 від 20.06.2019 18:36:50. У статті 1 Першого Протоколу, підписаного та ратифікованого Україною вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява №20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд має звернути особливу увагу процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Aosia v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulia v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява №33202/96, п. 110, ECHR 2000-1). Щодо визначення підвідомчості позовної заяви, то суд керувався Постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року (справа №802/1792/17-а1 встановлено: «Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов`язані із реєстрацією майнових прав, невиконанням умов цивільно-правової угоди, що випливають із договірних відносин, то за таких обставин спір у цій справі не є публічно-правовим і не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.» Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року (справа №826/366/16), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 р. (справа №826/9417/161 ), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 р. (справа №804/3509/171). Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 р. (справа №826/19487/14) встановлено: «За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових чи особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. З установлених судами обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою) у зв`язку з невиконанням договірних зобов`язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України.». Отже, під час розгляду даної цивільної справи знайшло своє підтвердження того, що перехід права власності на предмет іпотеки відбувся за відсутності правових підстав, що призвело до порушення прав позивача. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного суду враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). За таких обставин, суд дослідивши та проаналізувавши докази у справі, керуючись завданнями цивільного судочинства щодо справедливого розгляду і вирішення цивільних справ, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку, що позовні вимоги позивача ОСОБА_1 є такими, що підлягають до задоволення. Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно із п. 1 ч.ч.1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на - відповідача. Тому, з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню судові витрати у розмірі 1 536,80 гривень, понесення яких документально підтверджено квитанцією № 4912 від 12.08.2019 року ( а с. 13 ). На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 2 ст. 16 ЦК України, ст. ст. 4, 5, 10, 12, 13, 19, 76-83, 89, 128, 131, 133, 141, 263-265, 273, 353, 354 ЦПК України, ч. 1 ст. 58 Конституції України, Законом України «Про іпотеку», Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Законом України «Про мораторій», суд, - У Х В А Л И В : Позовні вимоги ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестун Олексія Івановича про визнання протиправним та скасування рішення, - задовольнити. Визнати дії Державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестуна Олексія Івановича щодо проведення 18 червня 2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», - незаконними. Визнати протиправним та скасувати рішення Державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестуна Олексія Івановича - індексний номер: 47440183 від 20.06.2019, згідно з яким внесено запис до Державного реєстру речових прав на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1856104132103, за товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи». Стягнути солідарно з відповідачів товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» та державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестун Олексія Івановича на користь позивача ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1 536,80 гривень ( одна тисяча п`ятсот тридцять шість гривень вісімдесят копійок ). Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду. Позивач: ОСОБА_1 ( адреса проживання: АДРЕСА_6 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса для листування: АДРЕСА_7 ; Відповідач: товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (адреса місцезнаходження:04655, м. Київ, вул. Вікентія Хвойки, буд. 21, ЄДРПОУ: 35326253 ); Відповідач: державний реєстратор Комунального підприємства «Агенція адміністративних послуг» Верестун Олексій Іванович ( адреса місцезнаходження: 08302, Київська область, м. Бориспіль, вул. Київський шлях, буд. 76А, каб. 5, ЄДРПОУ: 42255333 ). Повне судове рішення складено 28 січня 2020 року. Рішення надруковано в нарадчій кімнаті в одному примірнику. Суддя О. І. Орєхов Джерело: ЄДРСР 87253800

Постанова Іменем України 12 червня 2019 року м. Київ Справа № 205/578/14-ц Провадження № 14-48 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк», позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальниця), яка діє у власних інтересах і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , а також до ОСОБА_3 (далі разом - відповідачі), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Органу опіки та піклування Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою позичальниці на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Лаченкової О. В., Варенко О. П., Міхеєвої В. Ю. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У січні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив: 1.1. Звернути стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, розташований у АДРЕСА_1 (далі - будинок), шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. 1.2. Виселити відповідачів із будинку, які в ньому зареєстровані та проживають. 2. Позовну заяву мотивував такими обставинами: 2.1. 22 червня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, уклало з позичальницею кредитний договір, відповідно до умов якого позивачнадав останній кредит у розмірі 24 000,00 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 22 червня 2027 року. 2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки (далі - договір іпотеки), за яким позичальниця передала в іпотеку позивачеві будинок. 2.3. Через неналежне виконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 2 грудня 2013 року становила 23 826,43 доларів США (еквівалент - 190 373,18 грн). 2.4. На підставі пункту 29 договору іпотеки (далі - договір про задоволення вимог іпотекодержателя) та статті 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) позивач вважає, що є підстави звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від імені позичальниці будь-якій особі-покупцеві й отримати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 10 жовтня 2014 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 4. Мотивував такими обставинами: 4.1. Позивач направив позичальниці вимогу про повернення заборгованості за кредитним договором та про добровільне звільнення будинку, що є предметом іпотеки (том 1, а. с.10), але позичальниця вимогу не виконала. 4.2. У задоволенні позовних вимог слід відмовити через дію на час ухвалення рішення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII(далі - Закон № 1304-VII). Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року залишив без змін. 6. Суд апеляційної інстанції вважав висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову обґрунтованим, оскільки на спірні правовідносини поширюються приписи Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», позичальниця постійно проживає у будинку, площа якого не перевищує 250 кв. м, не має іншого житла та не давала згоду на відчуження будинку. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 29 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, в якій рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 грудня 2014 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. 8. Мотивував ухвалу тим, що суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення у період дії Закону № 1304-VII. Чинність цього закону на час ухвалення рішення є лише підставою для визначення порядку його виконання. Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд) 9. 29 вересня 2015 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 10. Рішення суд мотивував так: 10.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором належно не виконала, допустила прострочення повернення кредиту та процентів за кредитом. Загальна сума заборгованості позичальниці становить 23 826,43 доларів США, з яких заборгованість: за кредитом - 22 052,29 доларів США, за процентами за кредитом - 602,62 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за кредитним договором - 7,13 доларів США, штраф (фіксована частина) - 31,29 доларів США, штраф (процентна складова) - 1 133,10 доларів США. 10.2. Позивач направив позичальниці передбачену статтею 35 Закону України «Про іпотеку» вимогу про усунення порушення, яку та отримала 2 листопада 2013 року. Проте доказів виконання цієї вимоги позичальниця суду не надала. 10.3. Суд застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, про те, що, виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні у розумінні статті 39 цього Закону визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 того ж Закону. 10.4. Згідно з пунктом 24 договору іпотеки для звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку початкова ціна цього предмета встановлюється у розмірі, зазначеному у пункті 35.5 вказаного договору (151 500,00 грн). Тобто, ці правила визначення початкової ціни стосуються лише випадків позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки та не поширюються на спірні правовідносини. 10.5. Позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки у грошовому вираженні, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Зазначення ціни предмета іпотеки є обов`язковим, оскільки ця умова вказана як обов`язкова для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 зазначеного Закону. Тому відсутні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в примусовому порядку, а також для виселення відповідачів з будинку. 10.6. Вимога про виселення є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому в її задоволенні теж слід відмовити. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 11. 4 липня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог: 11.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю вчинення всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. 11.2. Відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів. 11.3. Відстрочив виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії Закону № 1304-VII. 12. Мотивував рішення так : 12.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором не виконує, а тому позивач вправі задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки шляхом звернення стягнення на нього в судовому порядку у визначений іпотекодержателем спосіб. 12.2. За змістом частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини третьої статті 33, статті 36 і частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань. Зазначені приписи передбачають задоволення вимог іпотекодержателя «шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачений іпотечним договором». 12.3. Виконання рішення у частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII слід відстрочити. Цей Закон не встановлює, що іпотека припиняється, а передбачає заборону примусового звернення стягнення на житло та є підставою для визначення порядку виконання відповідного судового рішення, а саме для вказівки на те, що це рішення не можна примусово виконати впродовж чинності зазначеного Закону. 12.4. Суд вважав необґрунтованою вимогу про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною з огляду на приписи частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частин другої та третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 176 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 405 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. У липні 2016 року позичальниця звернулась із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Ухвалу мотивував, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим обраний позивачем спосіб судового захисту порушених прав кредитодавця стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов`язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, вказавши, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. 16. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України щодо застосування статей 33, 36-39 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах. Мотивує таку потребу тим, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду неоднаково застосовує приписи вказаних статей Закону України «Про іпотеку». 16.1. Так, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 922/2416/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16. 16.2. А у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/17423/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов протилежного висновку, вказавши, що позивач звернувся з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначений договором іпотеки як позасудовий. Для реалізації зазначеного способу необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя (з огляду на те, що договір іпотеки не передбачає іншого порядку). Тому позивач обрав неналежний спосіб захисту. Проте це не позбавляє можливості відповідно до статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку» звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж той, який визначений договором іпотеки як позасудовий. 17. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, наявність протилежних висновків щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах не сприяє єдності правозастосовної практики. У справі № 205/578/14-ц слід застосувати підхід до тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку», аналогічний до того, що вже висловлений Великою Палатою Верховного Суду у справі № 760/14438/15-ц у постанові від 21 березня 2018 року щодо застосування статті 37 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження - це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно у договорі та для реалізації якого необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 18. Позичальниця мотивує касаційну скаргу так: 18.1. Позивач не надав відомостей про початкову ціну предмета іпотеки, не оцінив будинок, що суперечить статтям 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», а тому апеляційний суд дійшов неправильного висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Слід застосувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15. 18.2. Іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з розділом V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладеного у договорі іпотеки (пункт 24 цього договору). Відповідно до пункту 29 останнього звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя можна здійснити у позасудовому порядку шляхом : 1) переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; 2) продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, зокрема на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному у статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, зокрема отримувати витяг з державного реєстру права власності на нерухоме майно. Обраний позивачем спосіб захисту у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем є неналежним, оскільки сторони договору іпотеки визначили такий спосіб як позасудовий, що згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку»виключає можливість його застосування у судовому порядку. (2) Позиція інших учасників справи 19. Позивач та інші учасники відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо змісту понять «спосіб захисту прав та інтересів іпотекодержателя», «підстава звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб задоволення вимог іпотекодержателя» 20. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним. 21. Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України). 22. Відповідно до статей 12 і 33 Закону України «Про іпотеку», одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки. 23. Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону). 24. З огляду на вказане Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). 25. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду(стаття 39 Закону) є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону). 26. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону. 27. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 14-20, 57-60 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц. (1.2) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем 28. У касаційній скарзі позичальниця зазначила, що сторони у пункті 29 договору іпотеки досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя через продаж ним від власного імені предмета іпотеки третій особі. Тому, на думку позичальниці, позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює. 29. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 5 грудня 2018 року передав справу № 205/578/14-ц до Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від якого Велика Палата Верховного Суду вже відступила у постанові від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц від зазначеного висновку. 30. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»). 31. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 цього Закону). 32. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»). Положення вказаної частини не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону). 33. Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя статті 35 Закону України «Про іпотеку»). 34. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»). 35. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України «Про іпотеку») не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Це означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса (див. пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). 36. За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателясторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (див. пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). Судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов`язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону. 37. Частина перша статті 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 38. Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). 39. Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 40. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. 41. Позичальниця постійно наголошувала на тому, що у договорі іпотеки сторони передбачили іпотечне застереження з двома визначеними частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки. Натомість позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем від імені позичальницібудь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку». 42. З огляду на наведені вище висновки щодо застосування приписів статей 35, 36, 37, 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», враховуючи обов`язковість договору для сторін (стаття 629 ЦК України), які, визначаючи його умови, реалізували принцип свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, стаття 627 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду вважає висновки апеляційного суду помилковими. Задовольняючи позов у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, оскільки сторони у договорі іпотеки визначили відповідний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя як позасудовий. Наявність істотних перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження позивач у судах першої й апеляційної інстанцій не обґрунтовував. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює. 43. За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права. 44. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд застосував частину другу статті 16 ЦК України, частину третю статті 33, статтю 36 і частину першу статті 37 Закону України «Про іпотеку» та вважав, що через невиконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором у позивача виникло право задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки, звернувши на нього стягнення шляхом його продажу з укладенням позивачем від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Мотивуючи рішення, апеляційний суд також вказав, що можливим є звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. 45. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує таке : 45.1. Згідно з частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону, та право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 зазначеного Закону, є двома різними способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. 45.2. Процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). 45.3. На відміну від судового порядку, який за певних умов (див. пункти 61-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц) може бути застосований для реалізації права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу згідно зі статтею 38 Закону України «Про іпотеку», передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання є винятково позасудовим способом задоволення вимог іпотекодержателя, регламентованим статтею 37 цього Закону, яка не передбачає можливості визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі № 369/238-15-ц, пункти 6.1-6.2 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15, пункт 51 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц). Саме тому висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, які зазначив в ухвалі від 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, не можна застосувати у справі № 205/578/14-ц. 45.4. З огляду на викладене апеляційний суд помилково ототожнив передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, регламентований статтею 37 Закону України «Про іпотеку», з правом іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, а також дійшов помилкового висновку про те, що передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки можливе за рішенням суду. 45.5. Більше того, застосована апеляційним судом стаття 37 згаданого Закону взагалі не регулює правовідносини щодо права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, а саме для реалізації цього права позивач звернувся до суду. Натомість стаття 38 Закону України «Про іпотеку», яку апеляційний суд не застосував, проте котра регламентує право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, не передбачає можливість реалізації цього права від імені іпотекодавця. Тоді як позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладенням від імені позичальниці, а не від імені іпотекодержателя, договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Незважаючи на вимоги закону, суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив. 45.6. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту незалежно від того, чи просить позивач встановити у рішенні суду право продати предмет іпотеки від імені іпотекодержателя, чи від імені іпотекодавця (див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). 46. У касаційній скарзі позичальниця просить, зокрема, залишити в силі рішення суду першої інстанції. 47. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, зокрема, застосувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15. Мотивував відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки тим, що позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку», тоді як зазначення такої ціни є обов`язковим для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 цього Закону. Погоджену для звернення стягнення на предмет іпотеки у договорі іпотеки початкову ціну цього предмета суд не взяв до уваги, встановивши, що таке погодження мало місце для випадків застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки вимогу про виселення суд вважав похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні цієї вимоги він теж відмовив. 48. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, вказавши, що у спорах стосовно задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не є підставою для скасування такого рішення. Отже, аналогічно саме по собі незазначення позивачем початкової ціни предмета іпотеки не може бути підставою для відмови у позові іпотекодержателя про звернення на підставі рішення суду стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу такого предмета іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві. 49. З огляду на вказане, враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, немає підстав залишити в силі рішення цього суду щодо відмови у задоволенні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. (1.3) Щодо вимоги про виселення відповідачів 50. У касаційній скарзі відсутні доводи про те, що суди порушили норми права, вирішуючи вимоги позивача про виселення. Однак з огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду переглядає рішення судів попередніх інстанцій у цій частині. 51. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з будинку з огляду на те, що ця вимога є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні якої суд відмовив. 52. Ухвалюючи нове рішення та відмовляючи у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною, апеляційний суд застосував частину четверту статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частини другу та третю статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 176 СК України, статтю 405 ЦК України. 53. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. 54. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом (частина третя статті 109 Житлового кодексу УРСР). 55. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»). 56. У частині другій зазначеної статті й у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР встановлений порядок дій іпотекодержателя з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки, у випадку прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі відповідного договору. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. 57. Отже, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору або уклали окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців з житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення. 58. Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань. Вказаний закон не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання цих рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію вказаного Закону на період його чинності (див. висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 643/2333/15-ц). 59. Враховуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, судові рішення в частині вирішення вимоги позивача про виселення відповідачів з будинку також слід скасувати, відмовивши узадоволенні цієї вимоги з підстав, викладених у цій постанові. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 60. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині. 61. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України). 62. Зважаючи на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та надану оцінку аргументам позичальниці, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. А тому рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року слід скасувати й ухвалити нове про відмову у позові. (2.2) Щодо судових витрат 63. Позичальниця була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Документальні підтвердження інших її судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Тому за наслідками перегляду справи підстав для розподілу таких витрат немає. Керуючись частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суд Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення про відмову у позові. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А. Джерело: ЄДРСР 85541604

Державний герб України Справа № 357/1734/19 2/357/1948/19 Категорія РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 квітня 2019 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого судді Ярмола О. Я. , при секретарі Ліщинська О. С., розглянувши у відкритому судовому засіданні, в місті Біла Церква, в залі суду №5 цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Миронівської районної державної адміністрації Київської області ОСОБА_2, ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И В : Позивач звернулася до суду з вказаним позовом мотивуючи тим, що 30.03.2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір №385/29/07-Ж, згідно з умовами якого банк надав ОСОБА_1 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 25 500,00 доларів США, зі сплатою 12,70% річних, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту 29.03.2027 року. В забезпечення своєчасного і повного виконання зобовязань за кредитним договором, АКБ «Укрсоцбанк», на підставі договору іпотеки №385/29/07-Ж від 30.03.2007 року, було прийнято від позивача в заставу нерухоме майно предмет іпотеки- однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Позивач зазначає, що у вересні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за Договором кредиту №385/28/07-Ж. Станом на сьогодні позовна заява не розглянута та рішення не прийнято. Незважаючи на вищевказане, в лютому 2019 року позивач отримала Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, згідно з якою, власником квартири, реєстраційний номер: 1707575232103, загальна площа 30,9 кв.м., житлова площа: 16,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, значиться вже ПАТ «Укрсоцбанк». Підставою внесення запису є рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 44322573 від 29.11.2018 14:09:58, державного реєстратора ОСОБА_2, Миронівська районна державна адміністрація Київської області, Київська область. Позивач вказує, що реєстрація права власності на квартиру за ПАТ «Укрсоцбанк» була здійснена відповідачем без достатніх правових підстав, з порушенням норм Закону України «ПРО іпотеку». А тому, позивач просила суд визнати дії державного реєстратора ОСОБА_2, Миронівської РДА Київської області, щодо проведення 28.11.2018 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 за ПАТ «Укрсоцбанк» незаконними; визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Миронівської районної державної адміністрації Київської області ОСОБА_2 С,О., за індексним номером: 44322573 від 29.11.2018, згідно з яким 28.11.2018 року було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №29177101 про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру. В судовому засіданні позивач та її представник підтримали позовні вимоги. Представник відповідача - ПАТ «Укрсоцбанк», згідно доручення в справі, позов не визнав. Державний реєстратор Миронівської районної державної адміністрації Київської області ОСОБА_2 в судове засідання не зявилася, про дату, час та місце проведення розгляду справи була повідомлена належним чином, направила суду відзив на позов, в якому просила відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. Заслухавши пояснення позивача та представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позов підлягає до задоволення. Судом встановлено, що 30.03.2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір №385/29/07-Ж. Згідно п.1.1. Кредитного договору, Кредитор надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 25 500,00 доларів США, зі сплатою 12,70% річних, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту 29 березня 2027 року (а.с.16-21). Встановлено, що 30.03.2007 року позивач в рахунок забезпечення виконання своїх зобовязань за вказаним кредитним договором, уклала Іпотечний договір за яким передала в іпотеку однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 (а.с.22-26). Встановлено, що право власності на предмет іпотеки підтверджується договором купівлі-продажу квартири укладеного 30.03.2007 року ОСОБА_3 з ОСОБА_4 посвідченого 30.03.2007 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області ОСОБА_5, зареєстрованого в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій № 555, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області ОСОБА_5 30.03.2007 року, номер правочину 1998477. Згідно п.4.5. Іпотечного договору іпотеко держатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів : - на підставі рішення суду; - на підставі виконавчого напису нотаріуса; - шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобовязань в порядку встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку», або шляхом організації іпотеко держателем продажу предмету іпотеки. Відповідно до п.4.8 цього Іпотечного договору передача іпотеко держателю права власності на предмет іпотеки для задоволення його вимог, що випливають з основного зобовязання може здійснюватися шляхом надіслання іпотеко держателю повідомлення про передачу предмета іпотеки. При цьому право власності на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законами України переходить до іпотеко держателя з моменту отримання іпотекодавцем такого повідомлення особисто, з моменту отримання такого повідомлення за останнім , відомим іпотеко держателю місцем проживання іпотекодавця. Встановлено, що 28.11.2018 року державний реєстратор Миронівської районної державної адміністрації ОСОБА_2 провела реєстрацію про зміни права власності, 29.11.2018 року державний реєстратор прийняла рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_5 за АТ «Укрсоцбанк». Наведене вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.10) Підставою виникнення права власності зазначено повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер: б/н, виданий 09.10.2017, видавник: ПАТ «Укрпошта»; іпотечний договір, серія та номер: 560, виданий 30.03.2007, видавник: ОСОБА_5 приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області; свідоцтво, серія та номер: 218, виданий 12.10.2018, видавник: ОСОБА_6 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу; повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, серія та номер: б/н, виданий 09.10.2017, видавник: ПАТ «Укрсоцбанку». Судом було витребувано реєстраційну справу № 1707575232103 щодо спірної реєстрації майна за АТ «Укрсоцбанк». З реєстраційної справи вбачається, що юридична особа АТ «Укрсоцбанк»звернулася з заявою про державну реєстрацію правна квартиру АДРЕСА_4. 2 робочих дні розглядалася заява. Суд звертає увагу, що в графі «До заяви додано» не міститься жодної інформації. Реєстраційна справа містить, лише, заяву банку та квитанцію про оплату реєстраційних дій (а.с.65-69). Представник позивача суду пояснила, що у вересні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за Договором кредиту №385/28/07-Ж. Станом на сьогодні позовна заява ще не розглянута та рішення не прийнято. Тобто, розмір дійсної заборгованості позичальника ще не визначено. Незважаючи на вищевказане, в лютому 2019 року позивачу стало відомо, що вона вже не є власником квартири АДРЕСА_6, а власником значиться ПАТ «Укрсоцбанк». Позивачу не було відомо про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач отримувала і отримує повістки, виклики в суд на розгляд позову щодо стягнення боргу, та жодного разу, до лютого 2019 року їй не було повідомлено про звернення стягнення на предмет іпотеки в звязку з порушенням нею зобовязань за кредитним договором. Таким чином, перехід права власності на належну позивачу квартиру відбувся незаконно, за відсутності правових підстав, що призвело до порушення прав позивача. Відповідач не мав права реєструвати право власності на предмет іпотеки за собою, тобто за ПАТ «Укрсоцбанк» оскільки, не було дотримано порядку здійснення звернення стягнення на майно та реєстрації права власності, передбаченого Законом України «Про іпотеку», також відповідачем було вчинено реєстраційні дії щодо спірного майна всупереч вимогам ч.3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та право власності на квартиру, було набуто ПАТ «Укрсоцбанк» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла. Реєстрація права власності відбулася незважаючи на арешт накладений на квартиру, що суперечить Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Квартира АДРЕСА_7 є єдиним житлом позивача, де вона мешкає з дитиною. Наразі банк бажає стягнути заборгованість за кредитним договором, отримав вже у власність квартиру позивача. Позивач почала отримувати погрози про виселення її з квартири. Представник відповідача ПАТ «Укрсоцбанк» суду появснив, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося з дотриманням умов Іпотечного договору та ЗУ «Про іпотеку». Банк на власний розсуд обрав такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки / шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобовязань в порядку встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку»/ , оскільки дане передбачено самим Іпотечним договором. Банк надавав державному реєстратору заяву, свій примірник Іпотечного договору, дані щодо боргу, повідомлення іпопотекодапвцю про звернення стягнення на квартиру. Представнику відповідача не відомо, чому реєстраційна справа не містить додатків. При вирішенні даної справи суд виходить з наступного. Стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку», іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Як визначено в ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Договір іпотеки від 30.03.2007 року був укладений під час дії Закону України «ПРО іпотеку» в редакції від 05.06.2003 року. Згідно ст. 36 Закону України «Про іпотеку», сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню і може бути /кладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно п.п. 4.5. та 4.5.3. Іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на Предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому ст. 37 ЗУ «Про потеку». Стаття 37 Закону України «Про іпотеку», в свою чергу, передбачала, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Отже, відповідно до Закону України «Про іпотеку», передача права власності на предмет іпотеки від Іпотекодавця до Іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобов'язання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. У разі звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, при реєстрації прав власності на таке майно, правовстановлюючим документом буде або договір купівлі-продажу нерухомості або договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно ч. 1 ст. 27 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; 2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів; 5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката; 6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката; 7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном; 8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року; 9) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди; 11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об'єкта нерухомого майна релігійній організації; 13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об'єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну, власність або з приватної у державну чи комунальну власність; 14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно. У відповідності до п. 61 Порядку №1127, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем лоте кода в це в і та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3)заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Згідно ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Встановлено, що згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №29177101 від 28.11.2018, в розділі «Підстава виникнення права власності» у ПАТ «УкрсоцБанк» не зазначено документ, який би посвідчував проведення оцінки предмета іпотеки у відповідності до вимог Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ч. 1 ст. З Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) ї обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Доказів, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, суду не надано, а відтак державним реєстратором не були дотримані положення статті 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. Слід зазначити, що звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань відбулося під час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Так, державний реєстратор вчинила дії щодо реєстрації права власності на спірну квартиру за банком, в порядку звернення стягнення в період дії заборони на вчинення таких дій - звернення стягнення на предмет іпотеки, переданого в якості забезпечення виконання зобов'язання за Кредитним договором, наданим в іноземній валюті. ОСОБА_1 не надавала згоди на відчуження даного майна. Вказана квартира є її єдиним житлом. Відповідно до п. 1, 2 ч. З ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор встановлює: 1) відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення. За визначенням ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», обтяження - заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена законом, актами уповноважених не це органів державної влади, їх посадових осіб або така, що виникла на підставі договору. Згідно даних Інформаційної довідки №154993001 від 04.02.2019, на момент прийняття Державним реєстратором ОСОБА_2 рішення про державну реєстрацію права власності за ПАТ «Укрсоцбанк», на цій квартирі існувало обтяження, а саме: №29177866, арешт нерухомого майна, який зареєстрований 20.10.2011 відповідно до постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони не його відчуження, серія та номер: ВП №29140499, виданий 20.10.2011, видавник: Міський відділ державної виконавчої служби Білоцерківського мїськрайонного управління юстиції, заступник начальника, ОСОБА_7 Суду не надані докази, що ОСОБА_1, яка є і боржником, і іпотекодавцем, отримувала від банку вищевказану письмову вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки, чи була в будь-який інший спосіб повідомлена про перехід права власності. Також, суд звертає увагу на подану державному реєстратору неправдиву інформацію та розбіжності в діях відповідача ПАТ «Укрсоцбанк», який звертаючись до державного реєстратора з заявою про проведення реєстрації права власності на майно, вказує на позасудове врегулювання спору на підставі Іпотечного договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням і при цьому, встановленим є те, що з вересня 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» підтримує свій позов, що розглядається Білоцерківським міськрайонним судом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, тобто борг позивача залишається не анульований. Матеріали реєстраційної справи, також, не містять доказів в підтвердження, що державний реєстратор вчиняла перевірку даних, що були подані банком, відсутні повідомлення про вручення поштового відправлення ОСОБА_1, повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким чином, реєстрація права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк» була проведена відповідачем без відповідних правових підстав та всупереч вимогам законодавства. Зважаючи на вищевикладені обставини, суд вважає, що позов підлягає до задоволення та слід визнати дії державного реєстратора Миронівської РДА Київської області ОСОБА_2 щодо проведення 28.11.2018 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_8 за ПАТ «Укрсоцбанк», - незаконними та визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора Миронівської РДА Київської області ОСОБА_2 про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису №29177101 про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ПАТ «Укрсоцбанк». Керуючись Законом України «Про іпотеку», Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст. 12, 13, 76-81, 263-265,315, 355 ЦПК України, суд,- У Х В А Л И В : Позов задовольнити. Визнати дії державного реєстратора Миронівської районної державної адміністрації Київської області ОСОБА_2 щодо проведення 28.11.2018 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_8 за ПАТ «Укрсоцбанк», - незаконними. Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Миронівської районної державної адміністрації Київської області ОСОБА_2, за індексним номером : 44322573 від 29.11.2018, згідно з яким 29.11.2018 року було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №29177101 про державну реєстрацію права власності на квартиру №22, загальною площею 30,9 кв.м., жилою площею 16,7 кв.м., що знаходиться за адресою : м. Біла Церква вул. Турчанінова 5 , за ПАТ «Укрсоцбанк». Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного тексту судового рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. Повний текст рішення суду виготовлено 26.04.2019 року. Суддя ОСОБА_8 http://reyestr.court.gov.ua/Review/81449256

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 726/1538/16-ц Провадження N 14-111цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року (у складі судді Височанської Н.К.) та Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року (у складі судді Сківернічук А.М.) та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Лисака І.Н., Владичана А.І., Міцнея В.Ф.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт селлінг", треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Повєткіна Надія Миколаївна, Чернівецька міська рада, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк", банк), Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт селлінг" (далі - ТОВ "Естейт селлінг"), про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. ОСОБА_3 зазначав, що 18 лютого 2016 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг" було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68,80 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, що належить на праві власності позивачу. Указаний правочин було вчинено відповідачами з порушенням вимог Закону України N 1304-VII від 03 червня 2014 року "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон N 1304-VII). Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1, який було укладено 18 лютого 2016 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг", посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Повєткіною Н.М. Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу належного ОСОБА_3 на праві власності житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68, 80 кв. м, житловою площею 51, 30 кв. м, який був укладений 18 лютого 2016 року між ПАТ "КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що продаж предмета іпотеки відповідно до рішень Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року у справі N 2-848/2008 та від 15 грудня 2009 року у справі N 2-337/2009 вчинено банком 18 лютого 2016 року, тобто у період дії Закону N 1304-VII, без згоди власника предмета іпотеки. За таких обставин оспорюваний правочин не відповідав вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У квітні 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк" оскаржило рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року визнано неповажними причини пропуску ПАТ КБ "Приватбанк" строку на апеляційне оскарження рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі. У липні 2017 року ТОВ "Естейт селлінг" оскаржило рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року відхилено апеляційну скаргу ТОВ "Естейт селлінг", рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив з того, що цей суд правильно визначився з правовідносинами, які виникли між сторонами, та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, з урахуванням установлених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3, оскільки договір купівлі-продажу вчинено під час дії заборони на відчуження майна, яке є предметом іпотеки і виступає як забезпечення зобов'язань за споживчим кредитом, наданим громадянину України в іноземній валюті. У липні 2017 року ПАТ "КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року, а справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не врахував, що заявник не був присутнім під час проголошення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції. У жовтні 2017 року ПАТ "КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не повно з'ясували обставини справи, а висновок суду про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону N 1304-VII є необґрунтованим. Під час розгляду справи суди не врахували, що заявник направляв на адресу ОСОБА_3 повідомлення про намір укладення договору купівлі-продажу, яке останній отримав та проігнорував, отже, надав згоду на реалізацію предмета іпотеки. Закон N 1304-VII не містить прямої заборони щодо виконання судових рішень про примусове звернення стягнення на предмет іпотеки, які набули чинності. Також суди не з'ясували, чи був спірний будинок постійним місцем проживання ОСОБА_3 Касаційна скарга містить посилання на те, що суди не звернули уваги на юрисдикцію спору, розглянули справу та визнали недійсною угоду, укладену між двома юридичними особами, а отже, такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ "КБ "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ "КБ "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для задоволення його позовних вимог, просить залишити вказані рішення без змін. У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). У травні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, ухвалою колегії суддів якого від 30 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 лютого 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що відповідно до кредитного договору N CVFMG100000010 від 19 липня 2007 року ЗАТ КБ "Приватбанк" надав ОСОБА_3 кредитні кошти у розмірі 52 тис. доларів США на споживчі цілі, а саме купівлю житла, а також 13 тис. доларів США на сплату страхових платежів, передбачених підпунктами 2.1.3, 2.2.7 договору. Відповідно до договору іпотеки від 08 серпня 2007 року, укладеного між ЗАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3, останній, на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором передав в іпотеку іпотекодержателю належне позивачу на праві власності нерухоме майно у вигляді домоволодіння N АДРЕСА_1, а саме житловий будинок (літ. "А", дерево), загальною площею 68,9 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, сарай (літ. "Б", дерево). Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року задоволено позов ЗАТ "КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 липня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірний житловий будинок, шляхом його продажу банком від імені ОСОБА_3 та укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_3 з указаного будинку. На виконання зазначеного рішення 18 лютого 2016 року між ПАТ "КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг" було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68,80 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, що належить на праві власності позивачу ОСОБА_3 Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Разом з тим відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 ЦПК України у чинній редакції. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. До суду з позовом звернувся позивач - фізична особа, яка ставила питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між двома юридичними особами, і яка хоч і не була стороною цього договору, проте є заінтересованою особою, оскільки вважає, що укладеним договором порушено її права та законні інтереси. Отже, виходячи з вищезазначених положень норм ЦПК України та ГПК України в редакціях, чинних на час розгляду справи судами, спір, що виник між сторонами, де позивачем є фізична особа, а відповідачами - юридичні особи, щодо недійсності договору купівлі-продажу за суб'єктним складом є цивільно-правовим, а його розгляду підлягає суду загальної юрисдикції. У частині решти доводів касаційної скарги ПАТ "КБ "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Як зазначалося вище, рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 липня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірний житловий будинок шляхом його продажу банком від імені ОСОБА_3 та укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_3 з указаного будинку. Разом з тим 7 червня 2014 року набув чинності Закон N 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону N 1304-VII протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того що договір купівлі-продажу було укладено щодо майна, яке є предметом іпотеки та виступає як забезпечення виконання зобов'язань за споживчим кредитом, наданим в іноземні валюті у період дії Закону N 1304-VII, тому дії банку з відчуження без згоди власника предмета іпотеки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України. Суди встановили та матеріалами справи підтверджується, що позивач ОСОБА_3 разом з донькою ОСОБА_8 постійно з 2005 року мешкає у спірному будинку, тобто використовує його як місце свого постійного проживання. Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно N 19595027 спірний будинок належить позивачу, а відомості про інше нерухоме майно, яке б перебувало у його власності, у реєстрі відсутні. Згідно з довідкою N 455 від 23 березня 2017 року, виданою Чернівецьким МК БТІ відповідно до інвентаризаційних справ право власності ОСОБА_3 на інше нерухоме майно не зареєстровано. Отже, позивач постійно проживає у спірному будинку, загальна площа якого не перевищує 250 кв. м, іншого нерухомого майна у власності позивача немає, згоди на відчуження спірного майна він не надавав. Тобто на момент укладення 18 лютого 2016 року оспорюваного правочину дії ПАТ "КБ "Приватбанк" з відчуження іпотечного майна за споживчим кредитом без згоди власника (іпотекодавця) суперечили Закону N 1304-VII. Так, договір купівлі-продажу не відповідав вимогам частини першої статті 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Таким чином, рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують відповідності висновків судів обставинам справи. У касаційній скарзі ПАТ "КБ "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року банк посилається на те, що судом апеляційної інстанції при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, не було враховано, що заявник не був присутнім під час проголошення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції. Разом з тим апеляційним судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що в суді першої інстанції приймала участь представник ПАТ "КБ "Приватбанк" ОСОБА_9 Згідно з довіреністю, виданою ПАТ "КБ "Приватбанк" на ім'я ОСОБА_9, вона має право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії судових рішень, ухвал, постанов та інших судових актів. Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці було проголошено 23 березня 2017 року, а представник банку на проголошенні присутня не була. ОСОБА_9 20 березня 2017 року подала до суду заяву, в якій просила відповідно до статті 222 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом) видати їй копію рішення особисто. На обгортці судової справи міститься відмітка про те, що представник ПАТ "КБ "Приватбанк" ОСОБА_9 отримала копію рішення 29 березня 2017 року, про що свідчить її підпис. Отже, саме з 29 березня 2017 року повинен обчислюватися процесуальний строк на подачу апеляційної скарги відповідно до вимог статті 294 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом). Оскільки 8 квітня 2017 року був вихідний, то першим робочим днем після вихідного та відповідно останнім днем подання апеляційної скарги було 10 квітня 2017 року. Апеляційна скарга ПАТ "КБ "Приватбанк" через поштове відділення подана 27 квітня 2017 року, про що свідчить відмітка поштового відділення на конверті. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що апеляційна скарга була подана зі спливом передбачених законом строків, а посилання ПАТ "КБ "Приватбанк" у клопотанні про поновлення строків на ту обставину, що суд не відправив банку копію рішення, є безпідставним. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року залишити без змін. Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2019 року м. Київ Справа N 202/30/17 Провадження N 14-643цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Вдовіна Ліана Леонідівна, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів Красвітної Т.П., Свистунової О.В., Єлізаренко І.А. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, та ВСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на зазначене нерухоме майно. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 15 лютого 2008 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір про іпотечний кредит N DNU0G10000003443. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 вересня 2015 року у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу Банком з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. 03 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області зазначене рішення суду першої інстанції змінив шляхом доповнення його резолютивної частини застереженням, що рішення суду в частині виселення не підлягає виконанню протягом дії Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті"; в іншій частині рішення суду залишив без змін. Незважаючи на рішення суду, ПАТ КБ "ПриватБанк" використало ще один спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме позасудовий порядок, шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Оскаржуване рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно прийнято приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року (суддя Зосименко С.Г.) позов ОСОБА_3 задоволено частково. Скасовано рішення від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на вказану квартиру. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що Банк уже використав своє право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, проте не повідомив про це приватного нотаріуса, який безпідставно задовольнив забезпечену іпотекою вимогу Банку шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки. Суд відмовив у визнанні протиправним рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., вказавши, що це рішення прийнято останнім саме з вини Банку, який не повідомив нотаріуса про наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 у частині вимог до ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено. Провадження у справі у частині позовних вимог ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. закрито. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", апеляційний суд керувався тим, що Банк не є належним відповідачем за заявленими позивачкою вимогами, оскільки оскаржуваного рішення про реєстрацію права власності не приймав, відповідними повноваженнями не наділений. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., апеляційний суд зазначив, що цей відповідач є суб'єктом владних повноважень як особа, що виконала дії реєстратора, а тому позов у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до адміністративної юрисдикції. У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суттю цього спору є вирішення питання правомірності переходу права власності на нерухоме майно, що вказує на наявність спору про право й унеможливлює розгляд справи за правилами адміністративного судочинства. Справа повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства. З огляду на перехід права власності до ПАТ КБ "ПриватБанк" останній є належним відповідачем у цій справі. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 18 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено у статті 15 ЦПК України (у зазначеній редакції), а саме: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України, у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України (у вказаній редакції) визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною другою статті 4 КАС України (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. За правилами частини першої статті 17 КАС України (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та за будь-яких обставин розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку із чим він виник і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Як вже зазначалося, необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин. У справі, що розглядається, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій Банку і приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. з реєстрації такого права за Банком на підставі договору про іпотечний кредит, укладеного ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк". За твердженнями позивачки, згідно з умовами договору про іпотечний кредит іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом використання одного зі способів, а саме: на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у договорі. Приватний нотаріус оскаржуваним рішенням зареєстрував за Банком право власності на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит - нерухоме майно після звернення стягнення, хоч і в інший спосіб (шляхом продажу) на цей самий предмет іпотеки на підставі рішення суду. Тобто Банк двічі звернув стягнення на предмет іпотеки двома різними способами, що прямо суперечить умовам договору про іпотечний кредит. Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин. Зі змісту позовної заяви вбачається, що позов спрямований на захист майнового права позивачки і зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто про право цивільне, маєприватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цивільного договору (договору про іпотечний кредит), Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. Саме такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18, від 22 серпня 2018 року у справі N 14-275цс18, від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, від 07 листопада 2018 року у справі N 11-961апп18 і від 30 січня 2019 року у справі N 14-435цс18, підстав для відступу від яких не вбачається. Апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що спірні правовідносини з державної реєстрації права власності на нерухоме майно пов'язані та виникли з договірних відносин між позивачкою та Банком, а саме з договору іпотеки та його реалізації, безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, тому є цивільними. У зв'язку із цим помилковим є також висновок апеляційного суду вчастині відмови в задоволенні позову до Банку з тих підстав, що він не є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, адже, як уже зазначалося, спірні правовідносини виникли із цивільного договору, укладеного між позивачкою та Банком, пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цього договору, тому в цьому спорі Банк є належним відповідачем. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності. У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса, прийнятих або вчинених ним під часреалізації функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства приватного (майнового) права у відносинах з іншими особами, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а сама така справа - розглядатися залежно від суб'єктного складу її учасників за правилами ЦПК України чи ГПК України. Аналогічний висновок щодо суб'єктного складу учасників справи зробила ВеликаПалата Верховного Суду у постанові від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, іпідстав для відступу від цього висновку не вбачається. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). За таких обставин та з підстав, передбачених зазначеними нормами процесуального права, Велика Палата Верховного Суду задовольняє частково касаційну скаргу, скасовує постанову апеляційного суду та направляє справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У такому разі розподіл судових витрат за правилами статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

Условия задачки - В 2008 году я купил в ипотеку квартиру, взял 220.000$ наличными без первого взноса. - Кредит не выплачиваю с 2010 года. Квартира 4 комнаты - единственное жилье. - В 2012 г. было вынесено решение суда о взыскании задолженности по кредиту. С того времени открывались несколько исполнительных производств и касательно должника, и поручителя (скорей всего и сейчас открыто, надо уточнять, ибо я подавал в суд на закрытие исполнительного производства в связи с мораторием) - Т.к. мораторий на отчуждение ипотечного жилья взятого в долларах - квартиру не забрали. - Сегодня такую же квартиру в доме продают за 53.000$ Update: Ипотечная квартира и банк в Киеве Текущее предложение мирового соглашении от банка - 30.000$ цена выкупа и закрываем ипотеку через нотариальное оформление - Оставшийся долг, чтобы не платить государству проценты на прибыль, продают мне за условные 5.000 грн - Долг продают через посредника юрлицо, т.к. напрямую физлицу продать долг не могут - Требуют пакет документов, в том числе форму №3 Внимание вопрос - Стоит ли ввязываться в предложенную банком схему, какие подводные камни, что еще по схеме уточнить у банка? - Зачем им форма№3 - убедиться что не прописан несовершеннолетний, надо прописать? - Или дождаться принятия закона о банкротстве физлиц и закрыть вопрос ? Естественно готов заплатить за консультацию и возможное сопровождение в суде и пр . по данному вопросу

ВС в постановлении от 31 октября 2018 року, дело № 465/1310/17 определил, что внесудебное взыскание по ипотечной оговорке фактически является принудительным взысканием без согласия собственника Постанова Іменем України 31 жовтня 2018 року м. Київ справа № 465/1310/17 провадження № 61-29771 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва АллаМихайлівна розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О. ВСТАНОВИВ: У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М., про визнання рішення про реєстрацію права власності незаконним та зобов'язання вчинити дії. Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 15 грудня 2016 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11096020000 (далі - кредитний договір), на забезпечення виконання зобов'язань за яким того ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 (далі - майнові поручителі) укладено іпотечний договір, згідно якого майновими поручителями передано в іпотеку нерухоме майно - однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16, 9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20 серпня 2014 року, з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Кей-Колект» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 34 235,72 дол. США, що еквівалентно 272 951,12 грн. З інформаційної довідки від 24 лютого 2017 року № 81217239 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, їй стало відомо, що за рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. 11 квітня 2016 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1, що перебувала в іпотеці, перереєстровано за ТОВ «Кей-Колект». Оскільки зазначена квартира є єдиним місцем проживання позивача та інших майнових поручителів, зазначене нерухоме житлове майно, як таке, що відповідає вимогам підпункту першого пункту першого Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) протягом дії зазначеного Закону. Посилаючись на наведене ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про право власності № 16925503 від 11 квітня 2016 року на спірну квартиру за ТОВ «Кей-Колект»; поновити відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про зазначений об'єкт нерухомого майна, що передували скасованим записам. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року позов задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31889864 від 17 жовтня 2016 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., яким проведено державну реєстрацію права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Скасовано реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу КобелєвоїА. М. про право власності №16925503 від 11 квітня 2016 року на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Поновлено відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна - однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що передували скасованим записам. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за наслідками прийняття приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на те, що спірна квартира підпадає під дію такого Закону, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника та не перевищує 140 кв. м. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, оскільки цей Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, а відтак не може бути підставою для відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно на підставі договорів, укладених в порядку, встановленому законом, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356 цс 15. Мораторій на звернення стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті, протягом строку його дії, є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Крім того апеляційний суд зазначив, що нотаріус не був залучений до участі у справі щодо оскарження його протиправних дій та рішень, як суб'єкта, наділеного владними повноваженням щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав. У листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій заявник просила скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року та залишити у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року, з огляду на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що нотаріус не може бути відповідачем у спорах, що виникають із цивільних правовідносин, пов'язаних з нотаріальною дією, оскільки не є юридично заінтересованою у результатах вирішення справи особою. Крім того, апеляційний суд не урахував положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки тимчасова заборона примусового стягнення на майно, яке виступає як забезпечення виконання зобов'язань за кредитом в іноземній валюті, діє з урахуванням приписів Закону України «Про іпотеку» та забороняє звернення стягнення на предмет іпотеки, який відповідає вимогам пункту першого зазначеного Закону, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті у будь-який спосіб. Станом на момент розгляду справи відзив на касаційну скаргу не надійшов. У поясненнях, що надійшли у жовтні 2018 року, ТОВ «Кей-Колект» зазначило, що положення Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:"; розповсюджуються на примусову реалізацію майна, стягнення на предмет іпотеки було звернуто у позасудовому порядку на виконання умов іпотечного застереження, добровільно погодженого сторонами при укладенні іпотечного договору, а тому на спірні правовідносини мораторій не поширюється. Квартира АДРЕСА_1, передана в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язань за споживчим кредитом, не відповідає критеріям визначеним пунктом 1 Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:";, оскільки не використовувалася як постійне місце проживання позичальника, з якою позивача пов'язують родинні стосунки. Згідно статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд. 25 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав. Судами попередніх інстанцій установлено, що 15 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», і ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 11096020000, відповідно до якого позичальнику надано кредит (грошові кошти) в іноземній валюті у сумі 33 000 дол. США в порядку і на умовах, визначених цим договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, в цей же день, між АКІБ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку передано однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16,9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до підпунктів 4.2, 4.6 договору іпотеки, звернення стягнення здійснюється на підставі: або рішення суду; або виконавчого напису нотаріуса; або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя; або за договором між іпотекодавцем, іпотекодавцями - майновими поручителями та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору іпотеки та розділу V Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За змістом статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер № 31889864 від 17 жовтня 2016 року, право власності на нерухоме житлове майно у вигляді квартири АДРЕСА_1 було перереєстровано на нового власника - ТОВ «Кей-Колект». Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону. Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» . Згідно статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Системний аналіз положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 07 липня 2004 року. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 07 червня 2014 року набув чинності Закон України &qu , пунктом 1 якого передбачено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України &q?ен;Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України &qu"';Про іпотеку&quць;, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Верховний Суд України у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, дійшов правового висновку про те, що поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Установлений Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України &qu01;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qusp; не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови у позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнень на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Обгрунтовуючи свій висновок про те, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя та відсутність у нотаріуса правових підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії по реєстрації права власності за іпотекодержателем, з посиланням на правовийвисновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, апеляційний суд не врахував, що фактичні обставини у цій справі та у справі № 6-1356цс15 не є подібними. Зокрема, у справі № 6-1356цс15 Верховним Судом України проананалізовано правовідносини, що виникли за наслідками звернення іпотекодержателя до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, у той час як у справі, що є предметом перегляду, іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди, як власників. Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстраціїправа власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотекина підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Отже, визначальним при вирішення спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України &qu=U;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&q? м; є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна. Зважаючи на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що Законом України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu Натомість, суд першої інстанції правильно встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, дійшов обгрунтованого висновку, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року підлягає скасуванню, з залишенням у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року. Частиною першою статті 141 ЦПК Українипередбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, сплачений при її поданні судовий збір у розмірі 2 304,00 грн підлягає стягненню з ТОВ «Кей-Колект» на користь позивача. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року скасувати, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 рокузалишити в силі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь ОСОБА_1 2 304,00 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов А.С. Олійник О.В. Ступак Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/78129590

Державний герб України Постанова Іменем України 31 жовтня 2018 року м. Київ справа № 465/1310/17 провадження № 61-29771 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О. ВСТАНОВИВ: У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М., про визнання рішення про реєстрацію права власності незаконним та зобов'язання вчинити дії. Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 15 грудня 2016 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11096020000 (далі - кредитний договір), на забезпечення виконання зобов'язань за яким того ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 (далі - майнові поручителі) укладено іпотечний договір, згідно якого майновими поручителями передано в іпотеку нерухоме майно - однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16, 9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20 серпня 2014 року, з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Кей-Колект» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 34 235,72 дол. США, що еквівалентно 272 951,12 грн. З інформаційної довідки від 24 лютого 2017 року № 81217239 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, їй стало відомо, що за рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. 11 квітня 2016 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1, що перебувала в іпотеці, перереєстровано за ТОВ «Кей-Колект». Оскільки зазначена квартира є єдиним місцем проживання позивача та інших майнових поручителів, зазначене нерухоме житлове майно, як таке, що відповідає вимогам підпункту першого пункту першого Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) протягом дії зазначеного Закону. Посилаючись на наведене ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про право власності № 16925503 від 11 квітня 2016 року на спірну квартиру за ТОВ «Кей-Колект»; поновити відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про зазначений об'єкт нерухомого майна, що передували скасованим записам. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року позов задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31889864 від 17 жовтня 2016 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., яким проведено державну реєстрацію права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Скасовано реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу КобелєвоїА. М. про право власності №16925503 від 11 квітня 2016 року на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Поновлено відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна - однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що передували скасованим записам. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за наслідками прийняття приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на те, що спірна квартира підпадає під дію такого Закону, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника та не перевищує 140 кв. м. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, оскільки цей Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, а відтак не може бути підставою для відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно на підставі договорів, укладених в порядку, встановленому законом, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356 цс 15. Мораторій на звернення стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті, протягом строку його дії, є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Крім того апеляційний суд зазначив, що нотаріус не був залучений до участі у справі щодо оскарження його протиправних дій та рішень, як суб'єкта, наділеного владними повноваженням щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав. У листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій заявник просила скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року та залишити у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року, з огляду на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що нотаріус не може бути відповідачем у спорах, що виникають із цивільних правовідносин, пов'язаних з нотаріальною дією, оскільки не є юридично заінтересованою у результатах вирішення справи особою. Крім того, апеляційний суд не урахував положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки тимчасова заборона примусового стягнення на майно, яке виступає як забезпечення виконання зобов'язань за кредитом в іноземній валюті, діє з урахуванням приписів Закону України «Про іпотеку» та забороняє звернення стягнення на предмет іпотеки, який відповідає вимогам пункту першого зазначеного Закону, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті у будь-який спосіб. Станом на момент розгляду справи відзив на касаційну скаргу не надійшов. У поясненнях, що надійшли у жовтні 2018 року, ТОВ «Кей-Колект» зазначило, що положення Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:"; розповсюджуються на примусову реалізацію майна, стягнення на предмет іпотеки було звернуто у позасудовому порядку на виконання умов іпотечного застереження, добровільно погодженого сторонами при укладенні іпотечного договору, а тому на спірні правовідносини мораторій не поширюється. Квартира АДРЕСА_1, передана в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язань за споживчим кредитом, не відповідає критеріям визначеним пунктом 1 Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:";, оскільки не використовувалася як постійне місце проживання позичальника, з якою позивача пов'язують родинні стосунки. Згідно статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд. 25 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав. Судами попередніх інстанцій установлено, що 15 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», і ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 11096020000, відповідно до якого позичальнику надано кредит (грошові кошти) в іноземній валюті у сумі 33 000 дол. США в порядку і на умовах, визначених цим договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, в цей же день, між АКІБ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку передано однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16,9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до підпунктів 4.2, 4.6 договору іпотеки, звернення стягнення здійснюється на підставі: або рішення суду; або виконавчого напису нотаріуса; або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя; або за договором між іпотекодавцем, іпотекодавцями - майновими поручителями та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору іпотеки та розділу V Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За змістом статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер № 31889864 від 17 жовтня 2016 року, право власності на нерухоме житлове майно у вигляді квартири АДРЕСА_1 було перереєстровано на нового власника - ТОВ «Кей-Колект». Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону. Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» . Згідно статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Системний аналіз положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 07 липня 2004 року. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 07 червня 2014 року набув чинності Закон України &qu , пунктом 1 якого передбачено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України &q?ен;Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України &qu"';Про іпотеку&quць;, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Верховний Суд України у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, дійшов правового висновку про те, що поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Установлений Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України &qu01;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qusp; не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови у позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнень на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Обгрунтовуючи свій висновок про те, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя та відсутність у нотаріуса правових підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії по реєстрації права власності за іпотекодержателем, з посиланням на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, апеляційний суд не врахував, що фактичні обставини у цій справі та у справі № 6-1356цс15 не є подібними. Зокрема, у справі № 6-1356цс15 Верховним Судом України проананалізовано правовідносини, що виникли за наслідками звернення іпотекодержателя до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, у той час як у справі, що є предметом перегляду, іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди, як власників. Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстраціїправа власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотекина підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Отже, визначальним при вирішення спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України &qu=U;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&q? м; є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна. Зважаючи на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що Законом України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu Натомість, суд першої інстанції правильно встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, дійшов обгрунтованого висновку, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року підлягає скасуванню, з залишенням у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року. Частиною першою статті 141 ЦПК Українипередбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, сплачений при її поданні судовий збір у розмірі 2 304,00 грн підлягає стягненню з ТОВ «Кей-Колект» на користь позивача. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року скасувати, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року залишити в силі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь ОСОБА_1 2 304,00 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов А.С. Олійник О.В. Ступак Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/78129590

всем привет) у меня, наверное, самая вопиющая ситуация с этими бандюками. кей-коллект, укрборг - все одно. у нас они вообще вошли в сговор с нотариусом и переписали на себя квартиру, и это после того, как исполнительная служба им отказала и закрыла дело по закону моратория, отправив документы в банк. они не долго думая, совершили незаконную сделку почти в 8 вечера того же дня. естественно, мы подали в суд на их компанию и нотариуса Егорову Марину. коллекторская компания тоже подала встречный иск на выселение (в квартире проживают 2 несовершеннолетних детей), - суд 1-й инстанции, а потом и апелляционный суд им отказали . но, видно, пользуясь тем, что в судах этот процесс затягивается, коллекторы не унывают и решили действовать жестче. 12 сентября 4 человека "решили поговорить", как они потом нам объяснили, - и в 7 утра ввалились в квартиру. муж не растерялся и повыкидывал их за порог. обидно, что все это видел наш старший несовершеннолетний сын. в шоке. на этом их визит не закончился и они 2 дня сидели в машине около подъезда, ожидая, когда же в квартире никого не будет. говорили, что будут сидеть, пока мы не поедем к ним в офис и не поговорим о возможных решениях вопроса. поехал муж и адвокат. там вообще цирк был по полной программе. они сразу сказали, что им нужны деньги, потому что содержать офис и платить зарплату сотрудникам нынче дорого!!!! отвезли заявления в прокуратуру, мвд и отделение полиции (жаль, не отреагировали по факту и сразу не вызвали!!)в отделении до сих пор тянут резину , не могу добиться ЕРДР. хотели спихнуть дело на участкового, пока я не пошла к начальнику следствия в прошлую пятницу, - он покивал, пообещал, что следователь позвонит сегодня, 18.09., но , увы и ах, никто не позвонил и номер ЕРДР так и не присвоили. вот и напрашивается вывод, - как наша полиция нас "бережет". я так понимаю, чтобы правоохранительные органы хоть как-то реагировали, нужно массово собраться против коллекторов и заваливать органы заявлениями. ищу таких же пострадавших, давайте кооперироваться. если не мы сами, то на полицию рассчитывать особо не приходится.

ВЕРХОВНИЙ СУД РОЗ'ЯСНИВ, ЯКІ ДІЇ ПІДПАДАЮТЬ ПІД ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ, серед яких: -подання кількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання кількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав; Всем доброго дня. Вопрос по вышеуказаному: 1. Ипотечный кредит в Сведбанке. 2. сентябрь 2013 года - иск от коллектора на обращение ипотеки. ( в октябре 2018 исковые требования судами удолетворены - сейчас в касации) 3. в сентябре 2014 - иск от колектора "про стягнення заборгованності"-двойное взыскание тела и процентов (первая инстанция за коллектором - сейчас в апеляции) Вопрос: является ли иск 2014 года с аналогичным предметом и с аналогичным основанием иска 2013 года, тоисть является ли он злоупотреблением процесуальными правами.

Постанова Іменем України 16 травня 2018 року місто Київ справа N 742/1826/16-ц провадження N 61-2602св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В.А., суддів: Карпенко С.О., Погрібного С.О. (суддя-доповідач), Ступак О.В., Усика Г.І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК", відповідачі: Прилуцький міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області, ОСОБА_3 (заявник), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" на рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Губар В.С., Висоцької Н.В., Скрипки А.А., ВСТАНОВИВ: Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", банк) у червні 2016 року звернулось до суду з позовом до Прилуцького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області (далі - Прилуцький МВДВС ГТУЮ у Чернігівській області), ОСОБА_3 про звільнення майна з-під арешту, просило зняти арешт, накладений постановою Прилуцького МВДВС ГТУЮ у Чернігівській області від 21 липня 2010 року ВП N 20380892 на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, розташовану за цією ж адресою; вирішити питання про розподіл судових витрат. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 11 травня 2007 року між банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, на підставі якого ОСОБА_3 отримав споживчий кредит у розмірі 20 000, 00 дол. США та 2 479, 71 дол. США на сплату страхових внесків. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав банкові в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, за цією ж адресою. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 24 березня 2013 року в рахунок стягнення заборгованості ОСОБА_3 позивачеві у загальній сумі 37 502, 62 дол. США за кредитним договором від 11 травня 2007 року N CNRОGA00000011 звернуто стягнення на предмет іпотеки, житловий будинок, загальною площею 94, 70 кв. м, з господарсько-побутовими будівлями та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, та надано право банку реалізувати іпотечне майно. У межах виконавчого провадження з примусового стягнення кредитної заборгованості постановою Відділу ДВС Прилуцького міськрайонного управління юстиції від 21 липня 2010 року накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_3 ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" посилається на те, що внаслідок накладеного арешту на предмет іпотеки банк, будучи іпотекодержателем, не має можливості реалізувати предмет іпотеки та погасити наявну заборгованість ОСОБА_3 за кредитом. Правовою підставою позову банк визначив статтю 3 Закону України "Про іпотеку", статті 54, 60 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV, далі - Закон України "Про виконавче провадження"). Заочним рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 липня 2016 року позов ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" задоволено, знято арешт, накладений постановою заступника начальника Відділу ДВС Прилуцького міськрайонного управління юстиції Сич Оксаною Анатоліївною від 21 липня 2010 року про відкриття виконавчого провадження ВП N 20380892, із житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями, що у АДРЕСА_1, та земельної ділянки, площею 658, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, за цією ж адресою, власник ОСОБА_3, внесений до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 10059234. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що право на розпорядження предметом іпотеки належить позивачу. Постановою Відділу ДВС Прилуцького МРУЮ порушуються права ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" як іпотекодержателя, а тому житловий будинок із господарсько-побутовими будівлями, що у АДРЕСА_1, та земельна ділянка, площею 658, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, за цією ж адресою, підлягають звільненню з-під арешту. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки рішення Апеляційного суду Чернігівської області про звернення стягнення на предмет іпотеки у цій справі ухвалено 24 квітня 2013 року, то на час дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" це судове рішення не підлягає виконанню і виконавче провадження має бути зупинено. Зважаючи, що житловий будинок, який є предметом іпотеки, є місцем постійного проживання та реєстрації ОСОБА_3, його загальна площа становить 94, 70 кв. м, відповідач не має на праві власності іншого нерухомого житлового майна, відповідач належить до кола суб'єктів, на яких поширюється дія зазначеного Закону, а тому вимоги позивача про звернення стягнення заборгованості в примусовому порядку на предмет іпотеки під час дії мораторію, встановленого Законом, є передчасними. Арешти, з-під яких банк просить звільнити спірне майно, накладені під час виконання заочного рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 12 березня 2010 року, яким стягнуто з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором в сумі 20 144, 70 доларів США, виконавче провадження з виконання виконавчого листа у цій справі не завершене, а тому накладенням арештів на спірне майно не порушені права позивача. У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" просить скасувати рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2016 року та залишити в силі рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 липня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що право розпорядження предметом іпотеки належить позивачу як іпотекодержателю, а ухвалена постанова державного виконавця про накладення арешту на майно порушує права банку, а тому житловий будинок підлягає звільненню з-під арешту. У цій справі розглядається спір про звільнення майна з-під арешту, а не про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не застосовується до спірних правовідносин, зняття арешту не є способом звернення стягнення. Оскільки зазначений Закон не зупиняє дію інших нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути підставою для відмови у задоволенні позову. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 03 квітня 2017 року справу за позовом ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" до Прилуцького МВДВС ГТУЮ у Чернігівській області та ОСОБА_3 про звільнення майна з-під арешту призначено до судового розгляду. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 22 січня 2018 року. Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком "ПРИВАТБАНК" (далі - ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", та ОСОБА_3 11 травня 2007 року укладений кредитний договір N CN0GA00000011, за умовами якого банк надав ОСОБА_3 кредит в розмірі 20 000, 00 дол. США на споживчі цілі та 2 479, 71 дол. США на сплату страхових платежів строком до 11 травня 2017 року зі сплатою 11, 04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 11 травня 2007 року між ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_3 передав, а банківська установа прийняла в іпотеку житловий будинок з надвірними будівлями, загальною площею 94, 70 кв. м, та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Заочним рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 12 березня 2010 року, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" заборгованість за кредитним договором від 11 травня 2007 року N CN0GA00000011 в сумі 20 144, 70 дол. США. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 24 квітня 2013 року скасовано рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 20 лютого 2013 року про відмову в задоволенні позову ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" про звернення стягнення на предмет іпотеки та в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" на загальну суму 37 502, 62 дол. США за кредитним договором від 11 травня 2007 року N CN0GA00000011 звернуто стягнення на житловий будинок, загальною площею 94, 70 кв. м, з надвірними будівлями та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, з наданням ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" права здійснювати усі дії, необхідні для продажу предмета іпотеки. Постановою Відділу державної виконавчої служби Прилуцького міськрайонного управління юстиції від 21 липня 2010 року накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_3 у межах суми стягнення у розмірі 20 144, 70 дол. США, та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржнику, лише в межах суми боргу. Апеляційний суд встановив, що до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на підставі постанови Відділу державної виконавчої служби Прилуцького міськрайонного управління юстиції від 21 липня 2010 року внесено запис про заборону на відчуження житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями, що у АДРЕСА_1, та земельної ділянки, площею 658, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції керувався положеннями Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", відповідно до підпункту 1 пункту 1 не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення виконання зобов'язань, поширюється лише на нерухоме житлове майно та в межах процедур здійснення примусового стягнення майна. При цьому суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що предметом іпотеки є житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та земельна ділянка. Наведене дає підстави стверджувати, що дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюється на земельну ділянку, що є предметом іпотеки. Додатково Верховний Суд врахував, що правила зазначеного Закону застосовуються у разі примусового стягнення майна. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 24 квітня 2013 року звернуто стягнення на предмети іпотеки шляхом надання права продажу їх ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" шляхом укладення з іншою особою договору купівлі-продажу. Наведене рішення апеляційного суду скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 28 серпня 2013 року позов ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" задоволено, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем. Аналіз статті 38 Закону України "Про іпотеку" дає підстави для висновку, що право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу не є примусовим стягненням іпотечного майна, передбачає, що особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір придбати предмет іпотеки. З дня отримання іпотекодержателем цього повідомлення така особа набуває переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц (провадження N 14-38цс18) сформулювала правовий висновок, відповідно до якого позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. Сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Таким чином, апеляційний суд зробив помилковий висновок про застосування до спірних правовідносин Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 09 вересня 2015 року у справі N 6-483цс15, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Зазначений Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Згідно зі статтею 572 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Відповідно до статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до статті 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. У статті 19 Закону України "Про заставу" передбачено, що за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави. За правилом частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Згідно з частинами шостою та сьомою статті 3 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Таким чином, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що позивач ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" єдиний, хто має право на задоволення своєї вимоги до ОСОБА_3 за рахунок іпотечного майна: житлового будинку, загальною площею 94, 70 кв. м, з надвірними будівлями та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Порядок скасування арешту, накладеного в межах виконання рішення, встановлений статтею 60 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до частини п'ятої якої у інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду. У статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено право заставодержателя звернутися до суду про звільнення заставленого майна з-під арешту. Таким чином, арешти майна перешкоджають реалізації прав самого позивача, їх накладено в його інтересах, що є стягувачем у виконавчому провадженні, за яким такі арешти накладено виконавчою службою. На сьогодні захистити права та законні інтереси позивача в іншому порядку, ніж судовому, відсутня можливість. Це є підставою для такого рішення суду в цьому провадженні. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення. Способом захисту цивільного права є припинення дії, яка порушує права відповідно до статті 16 ЦК України. Інших доводів у касаційній скарзі не наведено. Верховний Суд розглядає справу у межах доводів касаційної скарги відповідно до правил статті 400 ЦПК України. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Верховний Суд у визначенні справедливого рішення у цій справі керується статтею 2 ЦПК України, за змістом якої завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Як зазначено у статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Ухвалюючи оскаржуване рішення, апеляційний суд не врахував права та законні інтереси іпотекодержателя, а також, що на спірне майно не поширюється дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" та, відмовляючи у задоволенні позову, не врахував ефективності обраного банком способу захисту порушених прав власника майна. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" задовольнити. Заочне рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2016 року скасувати. Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 липня 2016 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Стрільчук В.А. Судді: Карпенко С.О. Погрібний С.О. Ступак О.В. Усик Г.І.

Державний герб України ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/15437/16-ц провадження № 2/753/1271/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "08" червня 2017 р. Дарницький районний суд м. Києва у складі головуючого судді Трусової Т.О. з секретарями судових засідань Горбань С.І., Расуловою А.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу - державного реєстратора Кобелевої Алли Михайлівни про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності, вилучення та внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, В С Т А Н О В И В: У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (надалі - ТОВ «Кей-Колект») та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу - державного реєстратора Кобелевої А.М. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності, вилучення та внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Свої вимоги обґрунтував такими обставинами. 17.01.2008 між ним та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11284992000 терміном до 17.01.2018 на суму 125 000 дол. США. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором було укладено договір іпотеки № 75265, відповідно до якого він передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. Пунктами 5.2.1., 5.2.2. договору іпотеки передбачено, що єдиною підставою для переходу права власності на предмет іпотеки або його продажу від імені іпотекодателя є окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя. У листопаді 2011 р. на підставі договору факторингу та договору про відступлення прав за іпотечними договорами банк відступив ТОВ «Кей-Колект» свої права за кредитним та іпотечним договорами. У травні 2016 р. він отримав від ТОВ «Кей-Колект» лист та інформаційну довідку з Державних реєстрів, з яких дізнався, що 04.04.2016 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелева А.М. на підставі договору іпотеки здійснила реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект». Оскільки договір про задоволення вимог іпотекодержателя ним не укладався, реєстрація права власності здійснена з порушенням умов договору, вимог Закону України «Про іпотеку» та Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». В судовому засіданні позивач ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_6 позов підтримали пославшись на викладені у позовній заяві обставини. Представники ТОВ «Кей-Колект» ОСОБА_7 та ОСОБА_8 заявили про невизнання позову. На обґрунтування заперечень послалися на те, що реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі застереження, яке міститься у пункті 5.1.2. розділу 5 договору іпотеки, і яке за змістом положень статті 36 Закону України «Про іпотеку» вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу - державний реєстратор Кобелева А.М. в судове засідання повторно не з'явилася, письмових заперечень по суті позову не надала, а тому суд вважав за можливе розглянути справу у її відсутність. Заслухавши сторони та дослідивши письмові докази, суд вважає встановленими такі обставини та визначені відповідно до них правовідносини. 17.01.2008 АКІБ «УкрСиббанк» (банк) та ОСОБА_4 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту № 11284992000, предметом якого є надання банком позичальнику кредиту в іноземній валюті в сумі 125000 дол. США під 13,40% річних зі строком кредитування до 17.01.2018 (а.с.16-23). На забезпечення виконання позичальником зобов'язань, узятих за вищевказаним кредитним договором, ОСОБА_4 передав АКІБ «УкрСиббанк» в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1, про що між сторонами було укладено договір іпотеки від 17.07.2008 № 75265, який було посвідчено приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Прокудіною Л,Д (а.с. 24-26). 12.12.2011 ПАТ «УкрСиббанк» як правонаступник АКІБ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» уклали договір факторингу та договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, предметами яких є, зокрема, передача банком товариству усіх прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладеними з ОСОБА_4 (а.с. 27-29, 30-31). Відтак на підставі вищевказаних договорів у відповідності з положеннями пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України ТОВ «Кей-Колект» набуло прав кредитора у зобов'язаннях, що виникли з вищезазначених договорів. Судом встановлено, що умови кредитного договору ОСОБА_4 не виконувались, а відтак за умовами пункту 4.1. договору іпотеки іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки. Вказана умова договору кореспондує з положеннями частини 1 статті 33 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент укладення договору), згідно яких іпотекодержатель (заставодержатель) має право у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, забезпеченого іпотекою, задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки (застави). Згідно з положеннями пункту 4.2. іпотечного договору звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на розсуд іпотекодержателя на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; позасудового врегулювання у відповідності до умов цього договору та Закону України «Про іпотеку»; з інших, передбачених законодавством України, підстав. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частинами першою-третьою статті 37 вищевказаного Закону іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Отже в межах процедури звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право звернутися до органу державної реєстрації з метою державної реєстрації за собою права власності на об'єкт нерухомого майна і документом, який підтверджуватиме відповідний перехід права власності, є або окремий договір між іпотекодавцем та іпотекодержателем, або застереження в іпотечному договорі. 04.04.2016 приватним нотаріусом Київського нотаріального округу - державним реєстратором Кобелевою А.М. здійснено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29154607 від 07.04.2016). З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна від 20.05.2016 № 59510042 вбачається, що підставою для проведення державної реєстрації права власності ТОВ «Кей-Колект» був договір іпотеки № 75265 від 17.01.2008. Представник ТОВ «Кей-Колект» на підтвердження доводів про безпідставність позовних вимог посилається на те, що реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься у пункті 5.2.1. розділу 5 договору іпотеки. Розділ 5 договору іпотеки має назву «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя» і викладений у такій редакції: «5.1. Сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на Предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. 5.2. Позасудове врегулювання здійснюється одним з наступним способів звернення стягнення на предмет іпотеки: 5.2.1. Передача Іпотекодержателю права власності на Предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». 5.2.2. Отримання Іпотекодержателем права продати Предмет іпотеки будь-які особі на підставі договору купівлі-продажу від імені Іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». 5.3. Позасудове врегулювання може бути застосовано Сторонами в будь-який момент звернення стягнення на Предмет іпотеки, але в будь-якому разі лише до моменту набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на Предмет іпотеки». Відтак ствердження представника відповідача про те, що положення пункту 5.2.1. договору іпотеки є самостійною підставою для переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя є хибними, оскільки вказані положення договору іпотеки не є застереженням в розумінні Закону України «Про іпотеку», а лише передбачають один із можливих способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Судом встановлено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя між АКІБ «УкрСиббанк» та/або ТОВ «Кей-Колект» і ОСОБА_4 не укладався. Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За приписом частини 1 статті 638 цього Кодексу договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. З урахуванням встановлених обставин суд дійшов висновку, що положення договору іпотеки під назвою «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя» не передбачає перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а є лише передумовою для укладення сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя. До того ж доказів, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, суду не надано, а відтак нотаріусом не були дотримані положення статті 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Умови та порядок здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно встановлені нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» № 1952-VI від 01.07.2004. Відповідно до частини першої статті 3 зазначеного Закону загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію (абзац п'ятий частини п'ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень»). Оскільки судом встановлено, що договір іпотеки без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя не є підставою для набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, а жодна нотаріальна дія з предметом іпотеки у порядку, встановленому частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень», під час здійснення державної реєстрації не вчинялась, у нотаріуса були відсутні правові підстави для прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29154607 від 07.04.2016. Доводи позивача про порушення нотаріусом вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не заслуговують на увагу, оскільки установлений вказаним Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Відтак зазначений мораторій не може бути перешкодою для відмови у захисті порушеного права іпотекодержателя у передбачений законом чи договором спосіб і може застосуватися лише на стадії виконання судових рішень. Враховуючи, що в результаті прийнятого з порушенням умов договору та положень Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей Колект» об'єкт нерухомого майна вибув із власності позивача ОСОБА_4, його порушене право власності підлягає судовому захисту. Розгляд цієї справи в порядку цивільного судочинства ґрунтується на рішенні Верховного Суду України від 14.06.2016, прийнятому у справі № 21-41а16 за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, яке відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України. Статтею 16 ЦК України визначені можливі способи захисту цивільних прав та інтересів, серед яких, зокрема, визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової шкоди); визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, а також інші способи, що встановлені договором або законом. Частиною другою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» передбачено, що у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Згідно пункту 2.6 Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 12.12.2011 року № 3502/5, для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав, заявник подає, зокрема, рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили, Враховуючи наведене, суд вважає належним способом захисту порушених прав ОСОБА_4 скасування рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М. від 07.04.2016 про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за ТОВ «Кей-Колект». Вимоги позивача про визнання права власності на вищевказану квартиру, вилучення та внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно є зайвими, оскільки внаслідок скасування рішення про державну реєстрацію права власності за відповідачем згідно положень Закону «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» відбувається відновлення становища, яке існувало до порушення, а саме: залишається чинним запис про реєстрацію права власності на майно за позивачем. Відповідно до вимог статті 88 ЦПК України суд здійснює розподіл судових витрат пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Оскільки задовольняється лише одна вимога немайнового характеру, до стягнення з ТОВ «Кей-Колект» та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М. підлягають судові витрати в сумі 398,40 грн. з кожного (551,20+245,60=796,80/2). На підставі викладеного, керуючись статтями 10, 11, 27, 60, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: Позов ОСОБА_4 задовольнити частково. Скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої Алли Михайлівни від 7 квітня 2016 р., індексний номер 29154607, про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (код ЄДР 37825968). В решті позову відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої Алли Михайлівни на користь ОСОБА_4 судові витрати в сумі 398 гривень 40 копійок з кожного. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Дарницький районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67608592