Поиск в системе

Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "16" серпня 2017 р. м. Київ К/800/35694/16 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів: Мороз Л.Л., Смоковича М.І., Калашнікової О.В., за участю: секретаря судового засідання Коцюрби В.М., представника позивача ОСОБА_3, представника відповідача Бардиша Є.М. розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_5 звернувся суду з позовом до Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради, в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта та поверненню пакета документів, доданих до заяви позивача від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорта на забудову земельної ділянки за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова; зобов'язати відповідача надати позивачу будівельний паспорт на забудову земельної ділянки розміром 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Постановою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, стягнути судові витрати та зобов'язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення. Перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено, ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Цільове призначення вказаної земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). 25.03.2015 р. ОСОБА_5 звернувся до відповідача із заявою про надання йому будівельного паспорта на забудову земельної ділянки, проте листом відповідача від 27.03.2015 р. № 923 заяву та додані до неї документи було повернуто. Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2015 р. у справі № 405/2778/15 визнано протиправними дії Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради по поверненню заяви ОСОБА_5 від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорту на забудову земельної ділянки. Зобов'язано Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради розглянути заяву ОСОБА_5 від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорту на забудову земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1), розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова у відповідності до вимог законодавства з урахуванням висновків суду. Відповідач на виконання вказаної постанови суду повторно розглянувши заяву позивача від 25.03.2015 року, в листі від 04.05.2016 року повідомив про відмову у наданні позивачеві будівельного паспорта і повернув додані до заяви документи. При цьому причиною відмови у наданні будівельного паспорта та повернення документів зазначена невідповідність намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації з посиланням на рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456, яким територія між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова визначена рекреаційною зоною активного відпочинку. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, висновки якого підтримав суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456, яким було затверджено план зонування території м. Кіровограда, зазначена позивачем земельна ділянка знаходиться в рекреаційній зоні активного відпочинку, а тому відмова відповідача у наданні будівельного паспорта відповідає приписам Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки. Колегія суддів не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції з огляду на таке. Відповідно до ст. 27 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» забудова присадибних, дачних і садових земельних ділянок може здійснюватися на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (далі - будівельний паспорт). Будівельний паспорт визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 300 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки. Будівельний паспорт складається з текстових та графічних матеріалів. За наявності плану зонування території розроблення будівельного паспорта здійснюється на його підставі. Проектування на підставі будівельного паспорта здійснюється без отримання містобудівних умов та обмежень. Для об'єктів, зазначених у частині першій цієї статті, розроблення проекту будівництва здійснюється виключно за бажанням замовника. Надання будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження відповідної заяви та пакета документів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Порядок видачі та форма будівельного паспорта визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Згідно п. 2.1 Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 103 від 05.07.2011 року (далі - Порядок), видача будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури безпосередньо, через центри надання адміністративних послуг та/або через Єдиний державний портал адміністративних послуг. Будівельний паспорт надається уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження пакета документів, до якого входять: заява на видачу будівельного паспорта зі згодою замовника на обробку персональних даних за формою, наведеною у додатку 1 до цього Порядку; засвідчена в установленому порядку копія документа, що засвідчує право власності або користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; ескізні наміри забудови (місце розташування будівель та споруд на земельній ділянці, відстані до меж сусідніх земельних ділянок та розташованих на них об'єктів, інженерних мереж і споруд, фасади та плани поверхів об'єктів із зазначенням габаритних розмірів, перелік систем інженерного забезпечення, у тому числі автономного, що плануються до застосування, тощо); проект будівництва (за наявності); засвідчена в установленому порядку згода співвласників земельної ділянки (житлового будинку) на забудову. Пунктом 2.4 Порядку передбачено, що пакет документів для видачі будівельного паспорта або внесення змін до нього повертається уповноваженим органом містобудування та архітектури замовнику, зокрема, з підстав невідповідності намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, детальним планам територій, планувальним рішенням проектів садівницьких та дачних товариств, державним будівельним нормам, стандартам і правилам. Рішенням Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456 «Про затвердження містобудівної документації «План зонування території міста Кіровограда» було затверджено містобудівну документацію «План зонування території міста Кіровограда», згідно якої земельні ділянки між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова у м. Кіровограді, в тому числі і належна позивачу земельна ділянка, відноситься до рекреаційної зони активного відпочинку Р-2. Суди попередніх інстанцій встановили, що вказане рішення міської ради є чинним та відомості про його оскарження у встановленому законом порядку, в тому числі і позивачем, відсутні. Таким чином, суди виходили з того, що намір ОСОБА_5 проводити будівництво на належній йому земельній ділянці дійсно не відповідає чинним вимогам містобудівної документації, а саме плану зонування міста Кіровограда, у зв'язку з чим відповідач правомірно повернув пакет документів позивачу. Також, суди врахували, що правомірність прийняття Кіровоградською міською радою рішення від 17.09.2013 року № 2456, зокрема в частині віднесення належної позивачу земельної ділянки до рекреаційної зони активного відпочинку, не є предметом даного адміністративного позову. Проте, на думку колегії суддів, висновки судів є помилковими з огляду на те, що у спірних правовідносинах не застосовано частину 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Так, частиною 5 статті 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що встановлення режиму забудови територій, визначених для містобудівних потреб, не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, зміни адміністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) земельних ділянок. Частиною 2 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що зміна функціонального призначення територій не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, які були передані (надані) у власність чи користування до встановлення нового функціонального призначення територій. Забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства. Відповідно до частини 1 статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. У зв'язку з відмовою відповідачем видати будівельний паспорт позивачу, порушено право останнього на забудову земельної ділянки в межах її цільового призначення. Крім того, частиною 3 статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» також передбачено, що зонування території здійснюється з дотриманням, зокрема, вимог урахування попередніх рішень щодо планування і забудови території. Рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456 «Про затвердження містобудівної документації «План зонування території міста Кіровограда», яким належна позивачу земельна ділянка була віднесена до рекреаційної зони активного відпочинку, прийняте без врахування частини 3 статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» Таким чином, відповідач, відмовляючи позивачу у видачі будівельного паспорта, діяв неправомірно, з порушенням прав позивача, а суди, застосувавши у спірних правовідносинах пункт 2.4 Порядку та проігнорувавши частину 3 статті 18, частину 2 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», частину 1 статті 41 Конституції України, не застосували акти вищої юридичної сили, чим порушили частину 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України. За таких обставин, позовні вимоги є обґрунтованими, а тому судові рішення належить скасувати з прийняттям нового рішення, яким позов задовольнити. Керуючись ст. ст. 94, 220, 221, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити. Постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року у цій справі скасувати. Прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. Визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта та поверненню пакета документів, доданих до заяви позивача від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорта на забудову земельної ділянки за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Зобов'язати Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради видати ОСОБА_5 будівельний паспорт на забудову земельної ділянки розміром 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Присудити ОСОБА_5 з місцевого бюджету Кіровоградської міської ради судові витрати у сумі 3637 (три тисячі шістсот тридцять сім) гривень 05 коп. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст.237-239 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/68505840 Справа № 405/4066/16-а (2-а/405/83/16)

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 січня 2021 року м. Київ Справа № 800/162/14 Провадження № 11-872заі19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В. С., судді -доповідача Гриціва М. І., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю секретаря судового засідання Біляр Л. В., позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки - адвоката Демидюк О. Б., представника відповідача -Лаптієва А. М., розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року (судді Бившева Л. І., Бевзенко В. М., Юрченко В. П., Шипуліна Т. М., Данилевич Н. А.) в адміністративній справі № 800/162/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії і ВСТАНОВИЛА: 1. Короткий зміст позову У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, парламент), у якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) за порушення присяги та поновити її на цій посаді з 24 лютого 2014 року. У заяві від 07 липня 2014 року ОСОБА_1 доповнила позовні вимоги й просила допустити негайне виконання рішення Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) про поновлення її на посаді судді КСУ та зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті. Вимоги мотивує тим, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням процедури, визначеної Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1861-VI, Регламент ВРУ відповідно), Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинним на час ухвалення оскарженого рішення ВРУ; далі - Закон № 422/96-ВР), Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (чинним на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2453-VI), Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року (далі - Регламент КСУ). Звільнення її з посади судді КСУ на підставі цієї постанови є незаконним та політично мотивованим. Позивачка покликається на низку матеріально-правових та процедурних порушень, допущених Радою, а на підтвердження слушності своєї позиції посилається на конкретні фактичні обставини та нормативні положення, які в сукупності, на її погляд, доводять щирість і правдивість її вимог. Зокрема, стверджує, що ВРУ як орган законодавчої влади втрутилася в діяльність судової влади, порушила конституційний принцип поділу влади, звільнила суддю КСУ за порушення присяги за відсутності підстав та без дотримання встановленої Конституцією та законами України процедури, вдалася до тиску в неконституційний спосіб як на сам КСУ, так і на неї, суддю цього Суду, зосібна. Рада перебрала на себе функції контролю та нагляду за рішеннями судів України, попри те що парламент не наділений конституційними повноваженнями на здійснення цих функцій. Конституція України наділяла ВРУ повноваженнями виключно на призначення на посади та звільнення з посад третини складу КСУ, але не визначала Раду або народних депутатів як органи чи суб`єкти, повноважні вирішувати дисциплінарне провадження стосовно суддів КСУ, здійснювати правосуддя стосовно суддів КСУ та рішень цього Суду, оцінювати дії суддів як злочинні та пред`являти обвинувачення у вчиненні злочинів тощо. Вважає, що такого роду дії Ради є порушенням міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення і притягувати їх до відповідальності за правову позицію, висловлену ними у справі, а також порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, як-от: верховенства права, незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності, права на розгляд справи судом, установленим законом, права бути почутою та інші, які знайшли своє вираження й конкретне розуміння в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України». Рада застосувала колективну відповідальність суддів, тоді як за приписами частини другої статті 61 Конституції України відповідальність має індивідуальний характер. На виконання цих конституційних вимог відповідач зобов`язаний був виокремити її роль і ступінь участі в настанні юридичних наслідків правопорушення, яке, з погляду автора оскаржуваної Постанови, вона вчинила, й повинен був відповідним методом кваліфікувати її дії. При цьому Рада та народні депутати України, резюмуючи абстрактну провину всього складу КСУ у порушенні присяги, не визначили конкретної провини кожного судді й проігнорували, зокрема, те, що суддя ОСОБА_1 за підсумками розгляду справ та винесення рішень, про які йдеться в оскаржуваній Постанові, винесла окрему думку, опублікувала статтю у «Віснику Конституційного Суду України» та виступила на міжнародній конференції суддів органів конституційної юрисдикції в Бухаресті (Румунія). Рада могла прореагувати на ймовірні факти порушення суддями КСУ присяги судді й поінформувати про них у передбаченому законом порядку, але не повинна була сама встановлювати, кваліфікувати їх як порушення та одночасно застосовувати заходи юридичної відповідальності. Порушення відповідачем процедурних положень закону ОСОБА_1 мотивує тим, що Рада не дотрималась порядку звільнення з посад суддів КСУ, на виконання вимог якого: не направила проекту акта після реєстрації не пізніш як у п`ятиденний строк до комітету, який відповідно до предмета віддання є головним з підготовки та попереднього розгляду акта, а сам комітет підстави щодо звільнення суддів КСУ не обговорював і не досліджував на своєму засіданні. Рада не дочекалася висновку комітету з пропозицією про прийняття Радою щодо підготовленого проекту одного з рішень, як правило, за процедурою трьох читань з урахуванням особливостей; не витримала строку подання народним депутатам рішення комітету та відомостей щодо суддів КСУ - не пізніш як за три дні до розгляду Радою відповідного питання; прийняла на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення всупереч положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ, за якими рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається, якщо процедура, одноразове відхилення від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. Звільнення суддів КСУ до таких винятків чи випадків не відноситься, бо має відбуватися за процедурою, встановленою Конституцією та законами України. Рада визнала джерелом доказів та/чи джерелом права висновки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеційська комісія), хоч за Конституцією та законами України ця міжнародна інституція не є органом, повноважним надавати оцінку рішенням та діям КСУ та суддям цього Суду в частині прийняття ними рішення. Акти цієї Комісії мають рекомендаційний характер і не можуть бути підставою для звинувачення у порушенні присяги. Достроково припиняючи повноваження позивачки, Рада додатково врегулювала низку ще інших правовідносин, не пов`язаних із рішенням про її звільнення з посади судді, і тим самим продемонструвала, що оскаржувана Постанова не може відноситися до індивідуального акта. Вважає, що має бути поновлена на посаді судді КСУ, оскільки із закінченням строку призначення на посаду суддя не втрачає свого статусу і пов`язаних з ним гарантій, а звільнення судді без дотримання визначених Конституцією і законами України підстав і процедури звільнення, яке проводить орган, що має виключні повноваження на таке рішення, автоматично не може спричинити втрату суддею свого статусу. Закінчення строку, на який суддю призначено на посаду, має своїм наслідком тільки зупинення повноважень судді зі здійснення правосуддя. 2. Позиція відповідача щодо заявленого позову Відповідач заперечив проти позову. Вважає, що Постанова № 775-VII є законною та обґрунтованою, а незгоду з доводами позову мотивує так. Оскаржувана Постанова ВРУ прийнята більшістю голосів народних депутатів України від її конституційного складу і стала чинною з моменту її прийняття. Підставою для звільнення суддів КСУ, зокрема й судді ОСОБА_1., було ухвалення Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) (далі - Закон № 2222-IV, Рішення № 20-рп/2010 відповідно) у неконституційний спосіб, яким вони привласнили повноваження ВРУ та змінили Конституцію України. Цим Рішенням КСУ порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади. Згідно з пунктом 70 Висновку Венеційської комісії «Про конституційну ситуацію в Україні», підготовленого 20 грудня 2010 року, відновлення за Рішенням КСУ чинності тексту Конституції України 1996 року шляхом визнання неконституційним Закону № 2222-IV порушило питання легітимності діючих інститутів державної влади, оскільки президента та парламент було обрано на основі конституційних положень, які надалі було визнано такими, що втратили чинність, а також унаслідок цього Рішення КСУ Президент України набув набагато більше повноважень, ніж це було відомо виборцям на момент його обрання, і відтоді діяльність головних органів державної влади базується на нормах, змінених Судом, а не на нормах, змінених ВРУ як демократичним легітимним органом. Окрім того, рішеннями від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та від 25 січня 2012 року № 3-рп судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України, і фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень, що передбачено статтями 46 та 49 Конституції України. Судді КСУ, зокрема суддя ОСОБА_1 , порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що суперечить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню його обов`язків. Оскаржувана Постанова приймалася за скороченою процедурою у відповідності та з дотриманням положень статті 49, частини другої статті 113 та статті 138 Регламенту ВРУ, які наділили парламент правом прийняти цю Постанову у такий спосіб. Відповідно до положень статті 31 цього Регламенту розгляд питань за скороченою процедурою обговорення здійснюється за рішенням Ради. Відповідне рішення було прийнято 283 голосами народних депутатів України перед початком розгляду проекту Постанови о 16 год 27 хв 24 лютого 2014 року (відповідно до стенограми пленарного засідання ВРУ). Процедурне рішення окремим документом не оформлюється. Стаття 216 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час прийняття парламентом оспорюваного рішення), відповідно до якої відбувалось звільнення з посад суддів КСУ, не передбачала підготовки та попереднього розгляду цього питання у відповідному комітеті ВРУ. Суддя КСУ, призначений за квотою ВРУ, має усвідомлювати свою відповідальність перед ВРУ та народом України. Звільнення суддів КСУ за порушення присяги здійснюється за ініціативою органу, який призначив суддів. Положення Конституції України надають Раді повноваження звільнити призначених нею суддів КСУ, у тому числі в межах процедури притягнення до юридичної відповідальності. Конституція України та Закон № 422/96-ВР не наділяють КСУ компетенцією на встановлення факту порушення присяги суддею цього Суду та встановлення порядку та процедури його звільнення, при цьому частина друга статті 3 цього Закону чітко визначає перелік питань, які можуть бути предметом регулювання Регламентом КСУ, а саме щодо організації внутрішньої роботи Суду. Регламент КСУ не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень порівняно з приписами Конституції України і Закону № 422/96-ВР. Отож норми цього Закону в цій частині не підлягають застосуванню, а рішення КСУ щодо наявності підстав для звільнення одного із суддів не може вважатися обов`язковим для органу, наділеного повноваженнями на звільнення цього судді. Підсумовує, що оскаржувана Постанова ВРУ не суперечить положенням пункту 26 частини першої статті 85, пункту 5 частини п`ятої статті 126 та статті 149 Конституції України. 3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 24 липня 2019 року відмовив у задоволенні позову. Оцінюючи в сукупності докази, аргументи сторін, цей суд установив, що Рада, коли прийняла оскаржувану Постанову, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. 4. Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу ОСОБА _1 не погодилась із цим рішенням і подала апеляційну скаргу. Вважає, що рішення Верховного Суду є необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню на підставі статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими; невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також через неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке полягає у неправильному тлумаченні закону, застосуванні закону, який не підлягав застосуванню, незастосуванні закону, який підлягав застосуванню. Неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, скаржниця вбачає в тому, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (як апеляційна інстанція), коли скасовував постанову ВАСУ від 26 червня 2017 року, у мотивувальній частині своєї постанови від 19 грудня 2018 року зазначив, що обставин порушення позивачкою присяги судді КСУ не встановив, що Верховний Суд позбавлений можливості встановлювати та вважати доведеними такі обставини і відповідно надавати оцінку рішенню відповідача у світлі вимог статті 2 КАС України, але замість того, щоб здійснити свої безпосередні функції апеляційної інстанції - ухвалити постанову про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якщо відповідач не надав доказів порушення нею присяги та суд не встановив обставин порушення присяги, прийняв рішення скасувати постанову суду першої інстанції від 26 червня 2017 року і направити справу до цього ж суду на новий судовий розгляд. Вважає хибними висновки суду про те, що до суддів КСУ не застосовується дисциплінарна відповідальність та процедура дисциплінарного провадження у порядку, передбаченому для суддів загальної юрисдикції, яка передбачає здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, відкриття дисциплінарної справи, її розгляд і прийняття рішення органом, що здійснює дисциплінарне провадження. Не погоджується з тим, що правовий статус судді КСУ передбачає конституційно-правову відповідальність за вчинене правопорушення, яка встановлена Конституцією України і є негативною реакцією держави на це правопорушення, а також що законодавство, яке регламентує правовий статус суддів КСУ, не визначає сутнісних ознак порушень, які варто кваліфікувати як порушення присяги судді. З посиланням на рішення ЄСПЛ від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» та пояснення відповідача переконує, що суд безпідставно ухилився від перевірки законності процедури її звільнення. З погляду авторки скарги, в оскаржуваному рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року суд визнав установленими обставини, яких відповідач не довів, вдався до оцінки повноважень КСУ та окремих його рішень і на основі аналізу Рішення № 20-рп/2010, зміст якого перекрутив, без наявності жодних доказів, без правового аналізу й оцінки оспорюваної Постанови, поклав в основу свого рішення політичну оцінку, чим підтвердив свою політичну заангажованість, зацікавленість та упередженість при ухваленні рішення. Невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи скаржниця мотивує тим, що висновок суду про неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена КСУ ще 05 лютого 2008 року, і в КСУ не було правових підстав для повторного розгляду цього питання у 2010 році, спростовується тим, що КСУ Ухвалою від 5 лютого 2008 року № 6-у відмовив у відкритті провадження за конституційним поданням на підставі пункту 2 статті 45 Закону № 422/96-ВР через невідповідність конституційного подання вимогам Конституції України та цьому Закону, тобто перешкодою для відкриття провадження у справі насправді стало невиконання процесуальних вимог до конституційного подання. У цьому провадженні Закон № 2222-IV фактично не піддавався конституційному контролю. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 наводить доводи незгоди з рішенням суду першої інстанції, які суголосні з доводами та аргументами її позовної заяви про неправильне застосування ВРУ одноразового відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених Регламентом ВРУ, про недотримання обов`язкового розгляду питання Радою у відповідному комітеті та упродовж відповідних строків, прийняття рішення таким комітетом та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі судді у процесі прийняття рішення, про порушення принципу індивідуалізації відповідальності, про порушення міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення, про порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, про поєднання в одній особі повноважень органу, який тільки може ініціювати процедуру притягнення судді до відповідальності, з одночасним застосуванням заходів юридичної відповідальності за таке порушення, та інші. Позивачка вважає, що в цій частині висновки та рішення суду першої інстанції є незаконними, необґрунтованими, упередженими, тенденційними, сфальшованими, свавільними. Скаржниця вважає неприйнятним визнання судом причинами, що виправдовують дії ВРУ у питанні звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ, те, що була складна ситуація, викликана подіями на Майдані, позаяк права і свободи судді КСУ не можуть бути обмежені навіть при введенні воєнного чи надзвичайного стану. Підставою для скасування рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 називає розгляд справи неповноважним складом суду. На її думку, ця справа була предметом розгляду в першій та апеляційній інстанціях одного і того самого Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що порушує процесуальні правила підсудності, визначені КАС України. В апеляційній скарзі наведені й інші доводи на користь задоволення заявлених у ній вимог, які змістовно й сутнісно доповнюють або певним чином деталізують мотиви незгоди з рішенням суду першої інстанції, викладені вище. Підсумовуючи, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року (як суду першої інстанції); скасувати постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2018 року (як суду апеляційної інстанції); ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги і поновити її на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року. Допустити негайне виконання рішення Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата). 5. Позиція відповідача стосовно апеляційної скарги Представник відповідача надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив доводи, аналогічні викладеним в оскарженому судовому рішенні. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. 6. Рух апеляційної скарги Велика Палата 27 вересня 2019 року постановила ухвалу про відкриття апеляційного провадження, а 31 жовтня 2019 року - ухвалу про призначення справи до апеляційного перегляду в судовому засіданні на 21 січня 2020 року, однак розгляд справи відкладено за клопотанням позивачки для участі в судовому засіданні її представника. Наступне судове засідання було призначено на 17 березня 2020 року, проте розгляд справи не відбувся у зв`язку з запобіганням розповсюдженню гострої респіраторної хвороби СОVID-19, тому його було відкладено на 20 травня 2020 року. У призначений день судове засідання за клопотанням ОСОБА_1 було відкладено на 10 червня 2020 року. Проте розгляд справи не відбувся і наступне судове засідання було призначено на 02 вересня 2020 року. У зв`язку із долученням позивачкою додаткових матеріалів 02 вересня 2020 року в судовому засіданні оголошено перерву спочатку до 04 листопада 2020 року, а потім до 20 січня 2021 року. У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали доводи апеляційної скарги й просили ухвалити запропоноване у ній рішення. Представник відповідача просила відмовити у задоволенні скарги й залишити без змін рішення суду першої інстанції. 7. Обставини, встановлені судом першої інстанції У цій справі суд встановив обставини, які стисло можна викласти так. ВРУ Постановою від 04 серпня 2006 року № 82-V призначила ОСОБА_1 суддею КСУ. Того ж дня вона склала присягу судді цього Суду. 10 грудня 2003 року КСУ у справі № 1-47/2003 про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», направленого Головою ВРУ, вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 76, 78, 80, 81, 82 та інших Конституції України) дійшов висновку № 3-в/2003, яким визнав проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180), поданий до ВРУ народними депутатами України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та іншими, таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Законопроектом пропонувалося внести у конкретні статті Конституції України зміни, згадані у висновку КСУ. Приводом для розгляду справи відповідно до статті 159 Конституції України стало надходження до КСУ згідно з Постановою ВРУ від 11 липня 2003 року № 1116-IV «Про деякі питання порядку підготовки законопроектів про внесення змін до Конституції України до розгляду Верховною Радою України» проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» для надання висновку щодо його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 159 Конституції України була необхідність висновку КСУ щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції України для розгляду його парламентом. 8 грудня 2004 року під час подій, які в історії отримали назву Помаранчевої революції, ВРУ прийняла Закон № 2222-IV. 8. По спливу більше трьох років 102 народних депутати України звернулися до КСУ з письмовим клопотанням вирішити питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV, Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 04 серпня 2006 року № 79-V «Про Конституційний Суд України». Автори клопотання вважали, що Закон № 2222-IV розглянуто у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом XIII Основного Закону України, а саме: до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180) у процесі його доопрацювання та попереднього схвалення були внесені зміни, які не перевірялися КСУ щодо їх відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України; Рада, розглянувши цей законопроект та прийнявши відповідно Закон № 2222-IV без висновку КСУ щодо відповідності статтям 157 і 158 Конституції України проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» із внесеними до нього змінами, порушила конституційну процедуру його розгляду. Ухвалою від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008 у справі № 2-1/2008 КСУ відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України». В абзацах четвертому, п`ятому пункту 3 цієї Ухвали КСУ, вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі, виходив з того, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ними чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV. 9. 24 лютого 2014 року до порядку денного засідання Ради (четверта сесія сьомого скликання) був включений проект Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді. Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення за скороченою процедурою шляхом голосування проекту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді («за» - 283 голоси народних депутатів, «проти» - 0, «утримались» - 0, не голосували - 93). 24 лютого 2014 року Рада прийняла Постанову № 775-VII, якою, зокрема, на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинила повноваження та звільнила з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді ОСОБА_1 («за» - 307 голосів народних депутатів, «проти» - 0, «утримались» - 1, не голосували - 60). В основу прийняття цієї Постанови лягли такі обставини. 10. КСУ 30 вересня 2010 року прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. ВРУ встановила, що цим Рішенням у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ як виразника установчої влади народу, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад. 11. КСУ Рішенням від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин) визначив, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року. ВРУ встановила, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року), і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України. 12. КСУ Рішенням від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 КАС України, зокрема, дозволив Кабінету Міністрів України встановлювати розміри соціальних виплат. Рада встановила, що КСУ дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, хоча раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України. ВРУ виснувала, що судді КСУ, зокрема й позивачка, у зв`язку з тим, що порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, порушили присягу судді КСУ чесно і сумлінно виконувати обов`язки судді КСУ, тому відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття Постанови) підлягають звільненню. ВРУ пояснила, що оскаржувану Постанову прийняла з метою, зокрема, усунути негативні соціально-політичні та правові наслідки зміни Конституції України Рішенням № 20-рп/2010 (пояснювальна записка до проекту зазначеної Постанови). Маючи на меті відновити легітимність конституційного правопорядку в Україні після завершення Революції Гідності та самоусунення з поста Президента України ОСОБА_7 (Постанова ВРУ від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»), реалізуючи установчу владу народу, який за Конституцією України є єдиним джерелом законодавчої, виконавчої та судової влади, ВРУ як сформований цим народом шляхом прямого волевиявлення єдиний уповноважений на таку дію орган прийняла Постанову № 750-VII «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 01 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII» (далі - Постанова № 750-VII) про визнання такими, що є чинними на території України положень Конституції України, прийнятої на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII. На виконання Постанови № 775-VII Генеральна прокуратура України 03 березня 2014 року внесла до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення № 42014000000000054 за частиною першою статті 109, частиною другою статі 364, частиною другою статті 375 Кримінального кодексу України. У зазначеному кримінальному провадженні триває досудове розслідування, повідомлення про підозру у вчиненні злочину судді КСУ ОСОБА_1 не пред`явили. 13. Суд першої інстанції відносно рішень КСУ від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 та 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, які згадуються в оскаржуваній постанові Ради, визначився, що вони постановлені в межах виключної компетенції КСУ, передбаченої статтею 150 Конституції України. Висновки ВРУ щодо порушення присяги судді КСУ суддею ОСОБА_1., за участю якої ухвалені названі рішення, в цій частині не відповідають закону. До того ж, як зазначив суд першої інстанції, суддя КСУ ОСОБА_1. за результатами розгляду справи № 1-11/2012 не погодилася з Рішенням КСУ від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 і висловила окрему думку. Водночас суд першої інстанцій не визнав протиправною й не скасував Постанову № 775-VII в частині порушення ОСОБА_1 присяги при прийнятті Рішення КСУ № 20-рп/2010 у справі за поданням 252 народних депутатів України. Цим Рішенням Суд визнав неконституційним Закон № 2222-ІV нібито у зв`язку з порушенням ВРУ конституційної процедури його розгляду та прийняття та відновив дію Конституції України в редакції від 1996 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 14. Питання, які має вирішити суд Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, Велика Палата вважає за потрібне окреслити масштаб відносин, у межах яких відповідатиме на питання, що мають істотне значення для розв`язання спору і приведуть до здійснення запитуваного правосуддя у межах цієї справи. Отож Велика Палата має з`ясувати й визначити: - чи існувало діяння, яке скоїла суддя КСУ ОСОБА_1 і яке відповідач розцінив як порушення присяги; - чи містить ця подія ознаки порушення присяги судді КСУ; чи є і які саме зовнішні (візуальні) прояви цього порушення; чи об`єктивні й обґрунтовані вони настільки, що давали підстави парламенту, який мав повноваження на призначення і звільнення суддів КСУ, констатувати, що судді КСУ, зокрема і суддя ОСОБА_1 , продемонстрували упереджене й хибне розуміння принципу поділу влади через зведення принципу незалежності судової влади до абсолюту, що, своєю чергою, спричинилося до порушення присяги судді; - чи знала ОСОБА_1 як «охоронець» конституційного порядку з відповідними повноваженнями та суддя органу конституційної юрисдикції, котра повинна мати надвисокий рівень відповідальності, бездоганну репутацію, бути авторитетним професіоналом в галузі конституційного права, відповідати найвищому рангу професійної компетентності у питаннях конституцієзнавства та котра давала присягу судді КСУ, яку відповідальність прийняла на себе, коли присягнула виконувати чесно та сумлінно певні обов`язки, пов`язані із захистом конституційних цінностей; чи була вона обізнана про можливість застосування звільнення за порушення присяги, яка встановлена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції; - чи Конституція і закони України встановлювали підстави та чи запроваджували механізми, покликані упередити і не допустити перебирання органом конституційного контролю повноважень інших органів державної влади; чи звільнення судді конституційного суду за порушення присяги є одним із таких механізмів; - чи підстава звільнення судді КСУ, передбачена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції, була чіткою, зрозумілою, такою, що дозволяла кожному, хто обіймає цю посаду, передбачити юридичні наслідки, що можуть і настануть у разі порушення присяги; чи ця, встановлена Конституцією України підстава в аспекті обсягу, змісту та юридичної природи обставин, які ВРУ поклала в основу оскаржуваного рішення про звільнення судді, обмежувала, «сковувала», тримала у невіданні здатність (спроможність) судді КСУ передбачити наслідки, які настануть за порушення присяги; - чи звільнення судді КСУ за порушення присяги є діянням, до якого мають застосуватися гарантії, процедура та умови, притаманні дисциплінарному провадженню; чи є ця підстава самостійною, окремою, до якої застосовується конституційна процедура, обумовлена цією підставою звільнення судді; - чи не сплинув строк давності для звільнення судді КСУ за діяння, на обставини якого послалася ВРУ, коли приймала Постанову № 775-VII; - чи були встановлені порядок, повноваження уповноваженого органу й гарантії судді КСУ під час звільнення з посади за порушення присяги; чи була порушена процедура звільнення, на недотримання якої покликається позивачка; - які цілі у контексті конкретного історичного соціально-політичного та політико-правового періоду будівництва і розвитку держави переслідувала ВРУ і які завдання стояли перед нею як виразником установчої влади народу на час ухвалення рішення про звільнення ОСОБА_1 : просто «покарати» за порушення присяги чи мала значно важливішу мету - запобігти загрозам національній безпеці та конституційному ладу, які нависли над країною на час винесення рішення про звільнення судді КСУ, відновити правопорядок і спокій в державі, завадити рецидиву політичного режиму, засоби і методи політичної влади якого були недемократичні, характеризувалися як авторитарні, зокрема і з погляду європейських інституцій. У рамках наведеного відповіді потребуватиме й питання, чи ВРУ в окресленій історичній ситуації діяла свавільно, чи звільнення судді КСУ відбулося з дотриманням процедури, передбаченої Регламентом ВРУ, чи Рада мотивувала своє рішення і якими підставами, чи відображені ці відомості в оскаржуваній Постанові № 775-VІІ та документах, доданих до її проекту. Дотримуючись програми перегляду судового рішення в порядку апеляційного перегляду, Велика Палата має відповісти на всі істотні доводи апеляційної скарги й залежно від результатів оцінки встановлених у цій справі фактичних обставин визначитись щодо законності, обґрунтованості та справедливості судового рішення, а перед тим - зі слушністю й переконливістю правової позиції позивачки. Під час апеляційного перегляду Велика Палата повинна визначити, чи у процесі судового розгляду справи по суті і відповідач, і суд першої інстанції вдалися до оцінки Рішення КСУ № 20-рп/2010, чи вправі суд загальної юрисдикції досліджувати правомірність дій судді КСУ під час здійснення суддівських конституційних повноважень, чи повинен/не повинен бути звільненим суддя КСУ, якщо, зокрема, наслідки застосування його рішення та процедура прийняття дозволяють виявити порушення присяги, що зумовлює вжиття такого заходу. 15. Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду першої інстанції Повертаючись до змісту порушених в апеляційній скарзі питань, беручи до уваги встановлені у цій справі фактичні обставини, зумовлене ними відповідне нормативне регулювання спірних відносин, позицію кожної зі сторін, після дослідження і ретельного обговорення правової ситуації, яка склалася у цьому спорі, Велика Палата в цілому погоджується з висновками суду першої інстанції про безпідставність і необґрунтованість позовних вимог позивачки ОСОБА_1 і вважає, що доводи апеляційної скарги не опираються на якісні, переконливі, об`єктивно спроможні факти, достатні для скасування оскарженого судового рішення та ухвалення нового рішення на користь позивачки. Таке рішення Велика Палата мотивує так. А. Чи застосовна концепція демократії, здатної захистити себе, до ситуації позивачки? 16. Загальні принципи Для стабільності демократичного конституційного ладу держава може здійснювати конкретні заходи з метою його захисту. У певних ситуаціях концепція демократії, здатної захистити себе, є прийнятною. Відповідно до цієї концепції, усвідомлюючи загрозу її існуванню, а також конституційному ладу, територіальній цілісності, держава має повноваження відстороняти від доступу до певних державних посад тих осіб, які можуть становити загрозу демократичній системі чи показали себе не гідними служити суспільству, зокрема порушили присягу, дану народу як єдиному джерелу державної влади. Велика Палата вважає, що вказана концепція застосовна й у цій справі. Плюралізм і демократія ґрунтуються на компромісі, який вимагає поступок з боку осіб, які мають у деяких випадках сприймати обмеження наявних у них свобод для того, щоби забезпечити більшу стабільність країни в цілому. Але демократична держава повинна мати вагомі причини для звільнення осіб, що займали посади високого рівня протягом попереднього недемократичного режиму, навіть якщо ці особи були призначені на відповідні посади на визначений у конституції строк. Завдяки такому звільненню обмежується ризик, що новий (демократичний) режим буде змінено. Це зміцнює довіру громадськості до нової влади та дозволяє суспільству отримати гарантії стабільності у збереженні надбань демократії та у просуванні демократичних цінностей. Проте потрібна певна рівновага між вимогами захисту демократичного суспільства та вимогами охорони прав особи. З огляду на це кожного разу, коли держава вважає за потрібне застосувати концепцію демократії, здатної захистити себе, щоби виправдати втручання у права особи, вона має зважено оцінювати масштаби та наслідки передбачених заходів задля дотримання зазначеної рівноваги. Тому Велика Палата має надати таку оцінку у цій справі. 17. Які події передували звільненню позивачки? Для оцінки звільнення позивачки варто зважити на умови та події, які передували прийняттю Постанови № 775-VII, стисло охарактеризувати обстановку й умови, в яких перебувала ВРУ на час прийняття цього акта, а також ризики, які загрожували розбудові держави та розвитку громадянського суспільства. Упродовж листопада 2013 року - лютого 2014 року на вулицях і майданах багатьох міст України, особливо в місті Києві, відбувалися масові народні протестні виступи та рухи, які ввійшли в історію як Революція Гідності. Її основною метою було повернення України на європейський шлях розвитку, долучення до правового й економічного простору Європейського Союзу (далі - ЄС). 30 листопада 2013 року вночі відбувся розгін протестувальників, після якого протистояння з представниками влади того часу тривало понад три місяці. Ці події, що супроводжувалися численними людськими жертвами, призвели до інституційних організаційних змін в державі. Так, 21 лютого2014 року Президент України ОСОБА_7 та лідери опозиції підписали Угоду про врегулювання політичної кризи, що її засвідчили офіційні представники Німеччини, Польщі та Франції, та у якій передбачили підписання й оприлюднення спеціального закону, який відновить дію Конституції України 2004 року з подальшими змінами. Сторони також погодили, що конституційна реформа, яка врівноважуватиме повноваження Президента, Уряду та парламенту, буде розпочата негайно та завершена у вересні 2014 року. Проте домовленості, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя держави, не були дотримані (див. заяву МЗС України від 27 лютого 2014 року щодо виконання Угоди про врегулювання кризи від 21 лютого 2014 року). 21 лютого 2014 року з метою підвищення ефективності функціонування політичної системи в Україні та вдосконалення механізму здійснення державної влади, розподілу повноважень між Президентом України та органами державної влади, забезпечення балансу між гілками влади, ефективної співпраці парламенту та Уряду, їх взаємної відповідальності за здійснення державної політики парламент прийняв Закон України № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» (далі - Закон № 742-VII), яким відновив чинність Конституції України у редакції 2004 року, що була частиною політичного компромісу під час подій Помаранчевої революції листопада - грудня 2004 року. Наступного дня ВРУ прийняла Постанову № 750-VII, якою визнала такими, що є чинним на території України, положення Конституції України від 28 червня 1996 року зі змінами, внесеними законами № 2222-IV, № 2952-VI, № 586-VII. Крім того, 22 лютого 2014 року через фактичне самоусунення Президента України в особливо відповідальний для держави період від виконання його повноважень ВРУ вирішила офіційно «встановити, що Президент України ОСОБА_7 у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов`язки» (Постанова ВРУ № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»). Цією ж Постановою ВРУ постановила відповіднодо пункту 7 частини першої статті 85 Конституції України призначити позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року. 23 лютого 2014 року Постановою № 764-VII «Про покладення на Голову Верховної Ради України виконання обов`язків Президента України згідно із статтею 112 Конституції України» парламент поклав на Голову ВРУ ОСОБА_9 виконання обов`язків Президента України. 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла оскаржену Постанову № 775-VII, відповідно до пункту 1 якої на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинила повноваження та звільнила з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та позивачку. 18. Які суспільно-політичні наслідки були зумовлені Революцією Гідності та євроатлантичними прагненнями Українського народу? Суспільно-політична криза в країні вимагала швидких та ефективних дій з метою її подолання. ВРУ як єдиний законодавчий орган і легітимний інститут влади, виражаючи суверенну волю Українського народу та піклуючись про відновлення громадянського миру і спокою в Україні, взяла на себе відповідальність за нормалізацію ситуації в державі. Означені вище події, а також загроза територіальній цілісності України створили передумови для прийняття парламентом оскарженої Постанови № 775-VII та звільнення з посад за порушення присяги призначених за квотою парламенту суддів КСУ. Велика Палата бере до уваги, що це відбулося негайно після Революції Гідності, самоусунення ОСОБА_7 з посади Президента України та під час подій, наслідком яких стала анексія Кримського півострова. Невдовзі, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 і ОСОБА_17 . А вже 14 березня того ж року КСУ в оновленому складі, реагуючи на реальні загрози територіальній цілісності України, прийняв Рішення № 2-рп/2014, яким визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), Постанову Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 06 березня 2014 року № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму». 16 березня 2014 року, незважаючи на вказане рішення КСУ, на території Автономної Республіки Крим та в місті Севастополі був проведений псевдореферендум, на якому начебто більшість мешканців підтримала приєднання півострова до Російської Федерації. Результати так званого референдуму ані Україна, ані міжнародна спільнота не визнали. Зазначені та наступні події анексії Кримського півострова стали підставою для прийняття парламентом 15 квітня 2014 року Закону України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», у якому ВРУ визначила статус півострова як тимчасово окупованої території. А вже незабаром розгорівся збройний конфлікт на території Донецької та Луганської областей. 25 травня 2014 року відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув ОСОБА_18 27 серпня 2014 року він видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів», згідно з яким ці вибори були призначені на 26 жовтня 2014 року. В означений період влада України відновила курс на євроінтеграцію. Так, 21 березня 2014 року під час Позачергового Саміту «Україна - ЄС» було підписано політичну частину Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода), та Заключний акт Саміту . 27 червня 2014 року в ході засідання Ради ЄС Президент України, керівництво ЄС і глави держав та урядів 28 держав-членів ЄС підписали економічну частину вказаної Угоди. 16 вересня 2014 року ВРУ та Європейський Парламент ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, а 12 січня 2015 року Президент України видав Указ № 5/2015, яким схвалив стратегію сталого розвитку «Україна-2020», що визначила мету, вектори руху, дорожню карту, першочергові пріоритети та індикатори належних оборонних, соціально-економічних, організаційних, політико-правових умов становлення та розвитку України. 12 лютого 2015 року у рамках запланованої масштабної судової реформи парламент прийняв Закон України № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», у якому передбачив проведення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України первинного кваліфікаційного оцінювання суддів з метою визначення можливості здійснення ними правосуддя у відповідних судах. 20 травня 2015 року Президент України видав Указ № 276/2015, яким схвалив стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 - 2020 роки, що передбачала оновлення законодавства та прийняття змін до Конституції України для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу. 03 березня 2015 року Указом № 119 Президент України створив Конституційну Комісію, яка згодом підготувала пропозиції щодо внесення змін до Конституції Українив частині правосуддя. 23 жовтня 2015 року на 104-му пленарному засіданні Венеційської комісії було ухвалено Остаточний висновок (документ CDL-AD(2015)027), в якому зазначалося, що «остання версія змін до Конституції України, підготовлена Робочою групою Конституційної Комісії з питань правосуддя, є дуже позитивною, добре підготовленою та заслуговує повної підтримки». 30 січня 2016 року КСУ у новому складі прийняв Рішення № 2-в/2016, яким визнав таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України, доопрацьований законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524) в редакції від 26 січня 2016 року. 02 червня 2016 року парламент прийняв Закон України №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII). Таким чином, євроінтеграційні прагнення народу України та загрози національній безпеці держави створили передумови для системних перетворень в апараті держави та його оновлення. Внаслідок таких змін оновився не лише склад органу конституційного контролю, але й суддівський корпус: 17 лютого 2016 року розпочалося кваліфікаційне оцінювання суддів, що мало на меті перевірити здатність суддів здійснювати правосуддя; 07 листопада 2016 року ВККС прийняла рішення № 145/зп-16, яким оголосила конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду; 02 серпня 2018 року ВККС рішенням № 185/зп-18 оголосила конкурс на зайняття 78 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду. За результатами вказаних конкурсів було сформовано новий склад Верховного Суду; 07 лютого 2019 року парламент з метою законодавчого закріплення в Конституції України цивілізаційного вибору, європейської ідентичності Українського народу та незворотності стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та в Організації Північноатлантичного договору прийняв Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору»). Вищезгадані рішення ВРУ були спрямовані на нормалізацію соціально-політичної ситуації у державі та захист її національної безпеки, приймалися конституційною більшістю народних депутатів України, які представляли всі політичні парламентські сили. Видається закономірним, що в зазначеному переліку невідкладних заходів, дотримуючись наміру оновити склад КСУ для усунення негативних соціально-політичних наслідків і захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, а звідси - не допустити ревізії ухвалених парламентом рішень з боку КСУ, народні депутати України прийняли Постанову № 775-VII, якою звільнили суддів КСУ, призначених за квотою парламенту. У цьому зв`язку видається, що ВРУ звільнила ОСОБА_1 й інших суддів КСУ й обрала нових, оскільки на певному етапі розбудови держави перед КСУ ставилися на вирішення питання щодо конституційних принципів захисту національної безпеки, організації та здійснення державної влади в Україні, які з огляду на участь вказаних суддів і, зокрема, судді ОСОБА_1 у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 не давали Українському народу та парламенту впевненості і гарантій у тому, що розгляд подань з подібними зверненнями до КСУ відбуватиметься з дотриманням принципу верховенства Конституції України, а також з дотриманням суддями КСУ визначених в їхній присязі обов`язків захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина. З урахуванням наведеного Велика Палата вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги стосовно того, що Постанова № 775-VII є актом політичної репресії щодо позивачки і що парламент здійснив узурпацію влади, привласнивши низку повноважень, які Конституцією за ним не закріплені. Викладена вище стисла хронологія подій, що відбулися в історії України після Революції Гідності, дає підстави вважати, що звільнення позивачки було необхідною складовою процесу суспільно-політичних перетворень, зумовлених ризиками для існування держави, проявом демократії, що здатна захистити себе. 19. Яке значення мав принцип народовладдя в означених подіях, що передували звільненню позивачки? 19.1. Чи виконував парламент функції установчої влади народу, спрямованої на реалізацію концепції демократії, здатної захистити себе? Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу. У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп/1997 КСУ виснував, що Конституція України як Основний Закон держави за юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації встановлених влад, включно із законодавчою. Прийняття Конституції України ВРУ означало, що у цьому випадку установча влада народу була здійснена парламентом. Велика Палата звертає увагу на те, що у ті моменти історії, коли послаблюється легітимність соціальних і політичних структур і внаслідок загроз існуванню держави послаблюється дія конституційних принципів, що охороняли стабільність таких структур, відновлення конституційного ладу відбувається через реалізацію народом, зокрема в особі обраного ним парламенту, установчої влади. Революція Гідності мала наслідком формування нового конституційного правопорядку, який був формалізований через проголосований ВРУ за спеціальною процедурою Закон №742-VII, після якого була прийнята оскаржена Постанова № 775-VII. Ці та деякі інші акти парламенту того періоду слід розглядати з погляду теорії як такі, що стали реалізацією установчої влади народу за особливих обставин і загроз існуванню Україні. 19.2. Чи було звільнення позивачки з посади судді КСУ притягненням її до дисциплінарної відповідальності? В апеляційній скарзі позивачка оскаржує висновки суду першої інстанції про те, що її притягнуто до конституційно-правової відповідальності, та стверджує, що підставу її звільнення, а саме порушення присяги судді у рішенні від 27 травня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», ЄСПЛ кваліфікував як дисциплінарний проступок. Велика Палата не погоджується ані з таким висновком суду першої інстанції, ані з відповідним доводом апеляційної скарги. Парламент звільнив позивачку за порушення присяги судді відразу після того, як це стало можливо, тобто після самоусунення ОСОБА_7 з посади Президента України. Таке звільнення як результат реалізації установчої влади народу для відновлення конституційного ладу та балансу стримування і противаг у системі законодавчої, виконавчої та судової влади не можна вважати притягненням позивачки до юридичної відповідальності певного виду. Парламент, реалізовуючи установчу владу народу задля захисту демократії та її цінностей, не застосовував до позивачки процедури притягнення її до юридичної відповідальності, а КСУ не мав повноважень контролювати такі дії ВРУ у самостійно визначених внутрішніх процедурах. Вжите у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України в редакції, чинній на час звільнення позивачки, формулювання «порушення суддею присяги» не можна трактувати лише як підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Порушення присяги також може бути заходом реагування народу, від імені якого в ситуації позивачки діяв парламент, на конкретні дії члена органу конституційного контролю, що з часом призвели до реальних загроз національній безпеці. На користь того, що відповідні дії ВРУ відповідали загрозам українській державності, свідчать події, які відбулися відразу після цього: анексія Криму, збройний конфлікт й окупація частини Донецької та Луганської областей, а також десятки тисяч жертв серед військовослужбовців і цивільного населення. Велика Палата бере до уваги згадане в апеляційній скарзі рішення ЄСПЛ від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», у якій заявник скаржився на порушення прав, передбачених Конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України. У тій справі Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через порушення у справі заявника принципів незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності та вирішення справи судом, встановленим законом, а також встановив порушення статі 8 Конвенції через те, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним, зокрема через відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне й обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів, що призвело до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Велика Палата вважає незастосовними у справі № 800/162/14 висновки, викладені ЄСПЛ у згаданій вище справі ОСОБА_20 , через суттєву відмінність обставин обох справ. Так, у справі, яку розглядав ЄСПЛ, заявник був притягнутий до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення з посади судді Верховного Суду України, тобто суду загальної юрисдикції, який не мав повноважень офіційного тлумачення законів, а тим більше Конституції України. Натомість позивачка була членом органу конституційного контролю, до повноважень якого належало, зокрема, надання такого тлумачення. Крім того, відмінність правового статусу членів КСУ та суддів судів загальної юрисдикції є очевидною як до змін до Конституції України, що набрали чинності 30 вересня 2016 року, так і після цих змін. У частині третій статті 124 Основного Закону України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року, хоч і була згадка про КСУ, проте детально його статус визначений в окремому розділі XII «Конституційний Суд України». А з указаної дати припис зазначеної частини був змінений шляхом виключення з Конституції України твердження про здійснення судочинства у КСУ. За статтею 147 Конституції України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року, КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Обсяг та межі таких повноважень КСУ було визначено положеннями статті 150 Конституції України, фактично відтвореними у статті 13 Закону № 422/96-ВР. Порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом (стаття 153 Конституції України у вищевказаній редакції; див. абзаци другий і третій пункту 3.1 мотивувальної частини Рішення КСУ від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008 у справі про повноваження КСУ). Згідно з частиною першою статті 13 Закону №422/96-ВРКСУ приймає рішення та дає висновки у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов`язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів України; 5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України; 6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України. Отже, правовий статус КСУ визначали Конституція України та спеціальний Закон № 422/96-ВР, які наділили цей орган виключними повноваженнями, нехарактерними для судів загальної юрисдикції. Особливий правовий статус КСУ в системі органів державної влади, зокрема його унікальні юрисдикційні повноваження, зумовили й особливості правового положення членів цього органу. Особливості формування суддівського корпусу КСУ визначали частини перша та друга статті 148 Конституції України, статті 5, 7, 8 Закону №422/96-ВР, відповідно до яких цей Суд складається з вісімнадцяти суддів КСУ, з яких Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів. Водночас судді суду загальної юрисдикції призначалися на посаду не за квотним принципом, а в межах добору кандидатів на посаду судді за результатами проходження спеціальної підготовки та складення кваліфікаційного іспиту відповідно до вимог Закону № 2453-VI (частина перша статті 65 цього Закону). Вимоги до кандидатів на посаду судді КСУ та судді суду загальної юрисдикції також суттєво відрізнялися. Порівняльний аналіз приписів частини третьої статті 127, частини третьої статті 148 Конституції України, статті 64 Закону № 2453-VI та статті 16 Закону № 422/96-ВР вказує, що вимоги до кандидатів на посаду члена КСУ засновувалися на іншій шкалі критеріїв відповідності, що зумовлено особливостями виконуваних цим Судом виключних повноважень. З огляду на особливості правового статусу суддів КСУ та специфіку виконуваних ними обов`язків Велика Палата вважає, що законодавець невипадково не передбачив у Законі № 422/96-ВР можливості притягнення члена органу конституційного контролю до дисциплінарної відповідальності, визначивши у статті 23 лише перелік підстав для звільнення та припинення повноважень члена КСУ. Натомість судді загальної юрисдикції підлягали дисциплінарній відповідальності в порядку та з підстав, визначених у розділі VI Закону № 2453-VI. У постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 Велика Палата вже зазначала, що КСУ за чинною на той час редакцією Конституції України не розглядав юридичні спори між певними суб`єктами права, а мав повноваження визнавати неконституційними певні акти та здійснювати обов`язкові для застосування тлумачення Конституції та законів України. Тоді ж Велика Палата зважила і на те, що й інші повноваження, якими КСУ був наділений відповідно до зазначеної редакції Конституції України, не були характерними для судової влади. Подібність підстав притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів загальної юрисдикції з тими, що передбачені для звільнення суддів КСУ, не означає тотожність зумовлюваної такими підставами виду відповідальності, адже має значення не сам факт найменування терміном «суди» КСУ та судів загальної юрисдикції, а нетотожність виконуваних ними обов`язків. Тому підстави звільнення у визначених законом випадках члена органу конституційного контролю не можна ототожнювати з дисциплінарною відповідальністю, що її можуть нести судді судів загальної юрисдикції за вчинення дисциплінарних проступків. З урахуванням наведеного Велика Палата відхиляє доводи апеляційної скарги стосовно застосування у справі № 800/162/14висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі «Олександр Волков проти України», яка, на відміну від справи № 800/162/14, стосувалася статусу судді суду загальної юрисдикції, а не члена КСУ, та притягнення його до дисциплінарної відповідальності. У цьому спорі до позивачки було застосоване звільнення за порушення присяги судді КСУ, що передбачено Основним Законом України. Поширення на цю підставу звільнення судді КСУ поняття дисциплінарної відповідальності не ґрунтується на законі. Таке звільнення є заходом конституційно-правового реагування, а не дисциплінарної відповідальності. Про неможливість застосування висновків ЄСПЛ, сформульованих у справі ОСОБА_20 , Велика Палата також вказала у постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 з подібним предметом і підставами позову, що й у справі № 800/162/14. 19.3. Чи була можливість звільнення позивачки з посади судді КСУ за порушення присяги обмежена певним чітко визначеним строком? Окремого висвітлення у цій справі потребує питання давності, а саме - чи не сплинули строки звільнення судді КСУ на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. На відміну від справи ОСОБА_20 , яку розглядав ЄСПЛ та в якій він констатував порушення принципу правової визначеності, зокрема, через відсутність установленого законом строку застосування до судді дисциплінарного стягнення, строк для застосування до члена КСУ звільнення з цієї посади був і є обмеженим строком перебування на такій посаді та становить 9 років у силу приписів частини шостої статті 148 Конституції України і статті 9 Закону № 422/96-ВР.Такий строк, упродовж якого можливе звільнення судді КСУ за порушення присяги, зумовлений, з одного боку, виключними повноваженнями з охорони Конституції України, якими наділяється член органу конституційного контролю, а з іншого боку, - тим, що за змістом вказаних приписів суддя КСУ не займає посаду безстроково та не може бути призначеним на цю посаду повторно. Натомість у справі ОСОБА_20 з`ясовував, зокрема, те, чи вплинула на справедливість провадження стверджувана відсутність конкретної гарантії, на яку він посилався, а саме відсутність строку накладення дисциплінарного стягнення за порушення присяги судді суду загальної юрисдикції, призначеного безстроково. Вочевидь, у випадку із суддями КСУ, які не призначаються безстроково та мають особливі, порівняно із суддями судів загальної юрисдикції, повноваження, питання відсутності строку для звільнення за порушення присяги чи його надмірної тривалості поставати не може. Велика Палата звертає увагу на те, що хоч позивачку і не було притягнуто до відповідальності, а її звільнення з посади слід тлумачити як наслідок реалізації парламентом установчої влади народу для захисту демократичних цінностей і збереження державності у зв`язку з описаними вище подіями, тим не менше, вказаний захід був застосований у межах строку повноважень позивачки як члена КСУ. З часу ухвалення Рішення № 20-рп/2010 до дати прийняття оскаржуваної Постанови № 775-VII минуло три роки та неповних п`ять місяців. Велика Палата не може погодитися з тим, що позивачка була звільнена з посади через значний проміжок часу після ухвалення Рішення № 20-рп/2010, адже парламент прийняв цю постанову негайно після того, коли з`явилася така можливість і був відновлений конституційний правопорядок згідно із Законом № 742-VII. За часів перебування на посаді Президента України ОСОБА_7 такої можливості не існувало з огляду на відповідний політичний режим, і позивачка не могла цього не усвідомлювати. Крім того, порівняно з передбаченим для судді суду загальної юрисдикції трирічним строком застосування дисциплінарного стягнення з дня вчинення проступку, строк, який сплив після ухвалення Рішення № 20-рп/2010 до звільнення ОСОБА_1 з посади, тим більше не виглядає непропорційним. Такий строк не «затінює», не применшує і не віддаляє актуальність юридичних наслідків порушення, не ослаблює конструкцію і характер порушення, його істотність, масштабність, високий і незабутній рівень впливу на конституційний правопорядок і злагоду в країні. В аспекті обставин порушення й змісту юридичних наслідків, спричинених порушенням, Велика Палата вважає, що для застосування заходу, який оспорює скаржниця, не існувало кореспондуючого часу, що минув з дня вчинення порушення, перешкод чи умов, які б унеможливлювали застосування до ОСОБА_1 звільнення з посади. Б. Чи мало місце порушення права позивачки на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції? 20. Чи мало місце втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя діями парламенту зі звільнення з посади за порушення присяги судді КСУ? Звільнення з посади судді КСУ за порушення присяги ОСОБА_1 розцінює й подає як втручання в її приватне життя, а свідченням цього називає доводи апеляційної скарги. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб. Велика Палата з урахуванням наведених вище обставин вважає, що втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя було, але немає жодних підстав стверджувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 Конвенції. Згідно з практикою ЄСПЛ для того, щоб втручання не суперечило статті 8 Конвенції, воно має здійснюватися відповідно до закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети. 21. Чи ґрунтувалося на законі таке втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя? Конструкція «відповідно до закону» у пункті 2 статті 8 Конвенції найперше вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві. Він також стосується якості відповідного законодавства, що має відповідати принципу верховенства права, зокрема бути доступним відповідній особі, яка зможе передбачити наслідки його застосування до себе. Застосовані до позивачки заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, а саме на Конституції України, що у пункті 5 частини п`ятої статті 126 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачала можливість звільнення судді за порушення присяги органом, який цього суддю обрав або призначив. Окрім того, застосування до члена органу конституційного контролю такого заходу, як звільнення, було обмежене строком його повноважень, про що уже зазначалося вище. Велика Палата звертає увагу, що чинне на час звільнення позивачки законодавство не передбачало можливості застосування до члена органу конституційного контролю дисциплінарних стягнень, а перелік підстав для звільнення був чітким і вичерпним. Тому за умови відновлення демократичного режиму позивачка не могла не передбачати такі наслідки її дій, як звільнення з посади судді КСУ за порушення присяги. Велика Палата звертає увагу і на те, що, на відміну від ситуації ОСОБА_20 , який не мав повноважень офіційного тлумачення законів України, а ЄСПЛ вважав порушення присяги як підставу звільнення такою, що не відповідає принципу юридичної визначеності, у ситуації позивачки цієї невідповідності нема. Це пояснюється тим, що визначені у тексті присяги судді КСУ (частина друга статті 17 Закону № 422/96-ВР) обов`язки, зокрема захищати конституційний лад, є чіткими та не допускають надто широкого тлумачення, особливо з огляду на повноваження КСУ з правової охорони Конституції України та її цінностей. Крім того, саме позивачка як суддя КСУ мала обов`язок здійснювати офіційне тлумачення законів України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин). Тому, беручи на себе такий обов`язок, вступаючи на посаду судді КСУ, особа не може не розуміти змісту закріпленої у законі присяги та визначених у ній обов`язків члена органу конституційного контролю, зокрема й обов`язку захищати конституційний лад, як і не може не розуміти того, що за порушення відповідних обов`язків, за вчинення дій, спрямованих не на захист, а на зміну конституційного ладу, орган, який її призначив, може звільнити із займаної посади впродовж строку перебування на ній саме з указаної підстави. З урахуванням наведеного Велика Палата вважає, що в розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції втручання у право позивачки було встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачці прогнозувати можливість її звільнення з посади за вчинення дій, які суперечать визначеному у присязі судді КСУ згаданому обов`язку. 22. Чи переслідувало легітимну мету таке втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя? Звільнення з посади судді КСУ не було спрямоване на те, щоб «покарати» суддю за якусь «провину». Легітимною метою цього заходу було забезпечити відновлення конституційного ладу заради національної безпеки та задля захисту прав і свобод людини і запобігти ситуації, за якої судді КСУ, котрі постановили Рішення № 20-рп/2010, могли вдатися до подібної поведінки в умовах реальних загроз такій безпеці, коли ВРУ на певному загальновідомому історичному етапі розвитку та побудови держави відповідно до Конституції України вживала описаних вище невідкладних заходів для стабілізації ситуації у країні, відновлювала спокій, конституційний правопорядок, проявляла турботу про права і свободи людини, вчиняла дії, спрямовані на захист державного суверенітету та територіальної цілісності. Застосований до скаржниці захід був спрямований передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів. Велика Палата ще раз наголошує, що Рішенням № 20-рп/2010, в ухваленні якого брала участь позивачка, був порушений засадничий конституційний принцип народовладдя, змінений конституційний лад, порушений конституційний принцип розподілу влади. Приклад її дій свідчив про незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та суперечив змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків члена цього органу. Наслідки постановленого за участю позивачки Рішення № 20-рп/2010, які відображені в оскаржуваній Постанові ВРУ, посягали на інтереси національної безпеки та порушували право Українського народу на реалізацію конституційного принципу народовладдя. Згідно з Висновком Венеційської комісії від 20 грудня 2010 року «Про конституційну ситуацію в Україні» відновлення за Рішенням № 20-рп/2010 варіанта Конституції України 1996 року поставило питання про легітимність дій у минулому, оскільки інституції України працювали протягом кількох років на основі конституційних норм, пізніше визнаних неконституційними. Це також поставило питання легітимності діючих державних інституцій, оскільки і президент, і парламент були обрані відповідно до конституційних норм, які більше не визнавалися чинними. Президент України після цього Рішення, набув набагато більше повноважень, ніж могли передбачити виборці, коли він обирався. Діяльність основних державних органів стала ґрунтувалися на основі правил, змінених КСУ, а не на правилах, змінених ВРУ як демократичним легітимним органом. Зі стенограми пленарного засідання ВРУ від 24 лютого 2014 року, пояснювальної записки до Постанови № 775-VII та інших матеріалів видно, що метою прийняття цього акта був намір вжити заходів з оновлення складу КСУ для усунення негативних соціально-політичних і правових наслідків зміни Конституції України Рішенням № 20-рп/2010. Те, що в аспекті соціально-політичної ситуації, яка склалася в країні, та з метою стабільного функціонування КСУ в нових умовах загроз національній безпеці після загальновідомих подій листопада 2013 року - лютого 2014 року мав бути сформований новий склад КСУ, фактично не заперечила і сама ОСОБА_1 у її письмовій заяві про відставку від 03 березня 2014 року, поданій на ім`я Голови ВРУ ОСОБА_9 . В аспекті наведеного Велика Палата вважає, що звільнення судді КСУ ОСОБА_1 з цієї посади не має сприйматися як реалізація принципу невідворотності відповідальності за порушення присяги судді КСУ. Особливості правових відносин у цій справі показали, що суспільно-політична ситуація в Україні того часу, історичні чинники та рішення, які передували її виникненню, одним з яких є Рішення № 20-рп/2010, резонанс, який викликали політичні та суспільні зміни в Україні через протест громадян України з 30 листопада 2013 року до лютого 2014 року проти протиправного розгону мирної акції, що розпочалася 21 листопада 2013 року як спротив проти відходу керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на європейську інтеграцію та подальшої відмови від цього курсу, назрівання міждержавного конфлікту на Кримському півострові диктували ВРУ необхідність керуватися цілями захисту національної безпеки, збереження територіальної цілісності держави, захисту прав і свобод громадян. Одним із засобів досягнення цих цілей є крайність здійснення КСУ своїх конституційних функцій відповідно до принципу верховенства Конституції України. Ясна річ, що навіть вищевказані умови, в яких опинилася країна в названий історичний період, не дозволяли ВРУ діяти свавільно відносно суддів КСУ, які ухвалили Рішення № 20-рп/2010, й ігнорувати такі конституційні принципи як верховенство права, незалежність, справедливість, рівність, повага до приватного життя. Однак, дотримуючись розуміння і усвідомлюючи значення цих принципів, Велика Палата не встановила в діях ВРУ ознак відступу від них і вкотре зазначає, що фактори, які впливали на рішення Ради про застосування звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 й інших призначених за квотою ВРУ суддів КСУ, демонструють відповідність означеним вище цілям, передбаченим у пункті 2 статті 8 Конвенції. 23. Чи було таке втручання необхідним у демократичному суспільстві? Задля поступу в розвитку транзитивні демократії мають бути обороноспроможними, тобто мати здатність захистити себе від впливу недемократичних сил. Демократична держава може вимагати від її службовців, зокрема від суддів КСУ, бути відданими конституційним принципам, на яких заснована ця держава. Таку відданість формально гарантує складення присяги, порушення якої у діях конкретних осіб не має призводити до загроз існуванню держави та її демократичного ладу. Заходи, своєчасно вжиті парламентом для відновлення конституційного правопорядку, забезпечили можливість реагування на виклики незалежності України, що потребували негайного реагування. Як зазначалося, невдовзі після звільнення позивачки, 13 березня 2014 року, ВРУ замість звільнених ОСОБА_1 та деяких інших суддів КСУ призначила нових - ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , які вже наступного дня брали участь в ухваленні Рішення № 2-рп/2014 у справі № 1-13-рп/2014 за конституційними поданнями в.о. Президента України, Голови ВРУ та Уповноваженого ВРУ з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про проведення загальнокримського референдуму» (справа про проведення місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим) для захисту конституційних принципів реалізації державного суверенітету України, засад конституційного ладу, територіальної цілісності та здійснення державної влади на всій території Україні. Усупереч зазначеному Рішенню КСУ вказаний референдум було проведено, а його результати використано для укладання 18 березня 2014 року Договору між Російською Федерацією і так званою Республікою Крим «Про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської федерації нових суб`єктів». Після цього 17 квітня 2014 року КСУ прийняв Рішення № 10-р/2014 про припинення дії Меморандуму про розвиток співробітництва між Конституційним Судом України та Конституційним Судом Російської Федерації від 14 червня 2000 року та доручив Голові КСУ поінформувати Конституційний Суд Російської Федерації про прийняте рішення. Якщо врахувати важливість суспільних інтересів, що захищалися у відповідний історичний період, мету захисту національної безпеки, конституційного ладу, необхідність гарантування прав і свобод людини на всій території України та зіставити їх із приватними інтересами позивачки, то не вбачається, що звільнення позивачки з посади судді КСУ було непропорційним і невиправданим у демократичному суспільстві. З урахуванням наведеного, оцінюючи пропорційність заходів, застосованих у справі стосовно позивачки, відносно досягнення їх мети, спрямованої на правову охорону та захист Конституції України, не можна не визнати, що пропорційність втручання була витримана, а саме втручання не дозволяє визнати його порушенням права на повагу до приватного життя. В. Чи мало місце порушення права позивачки на справедливий судовий розгляд? 24. Чи був парламент належним місцем для розгляду питання про звільнення позивачки за порушення нею присяги судді КСУ? В апеляційній скарзі позивачка наполягає на тому, що оскаржуване рішення відповідача є неправильним, протиправним, таким, що не ґрунтується на вимогах Конституції України. На її переконання, ВРУ вдалася до оцінки конституційності обов`язкового до виконання рішення суду конституційної юрисдикції і тим самим порушила принципи поділу державної влади, верховенства права та гарантії здійснення конституційних юрисдикційних повноважень КСУ. Конституція України визначає цінності, принципи й інструменти, які здатні її захистити. Проте, якщо такі інструменти використовуються всупереч цінностям і принципам Конституції України, народ як єдине джерело влади може та повинен вжити заходи задля захисту таких цінностей і принципів, зокрема демократичного ладу. Прийняття Постанови № 775-VII, а отже й рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за порушення присяги, відбувалося за процедурою, яка не була свавільною чи явно непередбачуваною. Зі змісту пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96 ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин) убачається, що суддя КСУ звільняється з посади саме органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною другою статті 84, статтею 91 Конституції України рішення ВРУ приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування; Рада приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією. Порядок роботи ВРУ, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у ВРУ встановлюються Конституцією України, Регламентом ВРУ та законами України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» та від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата України». Регламент ВРУ встановлює порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ (частина друга статті 1цього Регламенту). За змістом статті 216 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Рада звільняє з посад, зокрема, суддів КСУ відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 23 Закону № 422/96-ВР. Підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - перший заступник чи заступник Голови Ради. Порядок звільнення з посад суддів КСУ встановлено статтею 208 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), зі змісту частини сьомої якої вбачається, що звільнення з посад таких осіб здійснюється відкритим голосуванням. За результатами голосування оформлюється відповідна постанова ВРУ. Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом ВРУ (частина перша статті 47 цього Регламенту). Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються ВРУ шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п`ята статті 47 Регламенту ВРУ). Отже, порядок звільнення суддів КСУ, що гарантував їх незалежність і недоторканність, був установлений Конституцією України, Законом № 422/96-ВР (чинним на час виникнення спірних правовідносин) та Регламентом ВРУ. Іншого порядку звільнення вказаних осіб законодавство України не передбачало. Як установив суд і вбачається з матеріалів справи, рішення про звільнення судді КСУ ОСОБА_1 , призначеної згідно з Постановою ВРУ від 04 серпня 2006 року № 82-V,було прийнято на пленарному засіданні ВРУ, яке відбулося 24 лютого 2014 року, більшістю голосів. Велика Палата вважає, що Рада, яка була наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення частини суддів КСУ, за відсутності для ВРУ іншої, ніж зазначено вище, процедури та неможливості регламентації дій ВРУ іншими актами, ніж Конституція України, закони України й інші акти самої ВРУ, у разі встановлення факту порушення суддею КСУ присяги, мала право на цій підставі звільнити цього суддю з посади. Із викладених вище конституційних і законодавчих положень про конституційний статус ВРУ та її повноваження випливає, що саме ВРУ була наділена повноваженнями обирати і звільняти з посад суддів КСУ з підстав і в порядку на основні положень як Конституції України, так і законодавства України. А тому Велика Палата не вважає переконливими аргументи авторки скарги про те, що звільнення судді КСУ за порушення присяги не за процедурою, визначеною у параграфах 63, 69, 70 глави 10 Регламенту КСУ, суперечить конституційному принципу поділу влади, визначеному в статті 6 Конституції України, і дає підстави для висновку про втручання законодавчої влади в діяльність судової гілки влади та вчинення на неї тиску в неконституційний спосіб. Такі доводи судді КСУ ОСОБА_1 є неприйнятними. Стосовно суддів КСУ, поіменованих у пункті 1 Постанови № 775-VІІ, ВРУ прийняла рішення звільнити третину складу з них на підставі, передбаченій пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Основного Закону України у відповідній редакції, які згідно з пунктом 26 частини першої статті 85 Конституції України були призначені саме ВРУ. У цій Постанові ВРУ сформулювала підстави дострокового припинення повноважень указаних суддів КСУ, зокрема і ОСОБА_1 . Констатувала, що Рішенням № 20-рп/2010 КСУ, у складі якого на час його постановлення перебувала позивачка, у неконституційний спосіб привласнивши повноваження парламенту, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад, порушив конституційний принцип розподілу влади. Водночас Велика Палата повторює, що звільнення позивачки було не дисциплінарним стягненням, а заходом реагування парламенту, що в особливий історичний період з огляду на загрози державності реалізовував установчу владу народу. А тому вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги про те, що Основний Закон не визначав парламент судовим або дисциплінарним органом та не наділяв народних депутатів повноваженнями встановлювати факт проступку судді і здійснювати щодо нього дисциплінарне провадження. Також не можна погодитися з аргументом позивачки про те, що у спірних правовідносинах парламент здійснював наглядові (інстанційні повноваження) щодо перегляду рішень КСУ. Такі доводи ґрунтуються на неправильному розумінні позивачкою правової природи виконуваної парламентом у спірних правовідносинах установчої функції. Реалізуючи таку владу, парламент не переглядав Рішення № 20-рп/2010, а фактично надав оцінку зумовленим цим Рішенням наслідкам, що полягали у зміні конституційного ладу та призвели до загрози державному суверенітету і цілісності держави, про що йшлося вище. Велика Палата вважає, що відповідач правильно визначив обсяг і зміст юридичного факту, що не дозволяє ОСОБА_1 перебувати на посаді судді КСУ. Визначив юридичні наслідки дії цього факту, встановив суб`єкта відповідальності, обґрунтував, оцінив і обрав засіб відповідальності у вигляді позбавлення відповідного статусу судді органу конституційного контролю. ВРУ, застосовуючи обраний засіб, аргументувала свій вибір, визначила передумови, які змусили вдатися до такого заходу, зважила на конкретні історичні обставини, в яких опинилася країна та парламент, і як виразник волі Українського народу мала на меті відновлення легітимності конституційного правопорядку в Україні, конкретизувала протиправність дій ОСОБА_1 як однієї із суддів КСУ, а саме порушення обов`язків, визначених присягою, під час прийняття Рішення № 20-рп/2010. У контексті зазначеного, а також ураховуючи відсутність в апеляційній скарзі доводів про протилежне, Велика Палата констатує додержання парламентом гарантій незалежності та безсторонності під час вирішення питання про звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді. 25. Чи була дотримана процедура звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ? 25.1. Щодо скарги позивачки на порушення особливого порядку звільнення суддів КСУ 25.1.1. Загальні принципи регулювання спірних правовідносин Спірні відносини у цій справі регулюються законодавством, яке було чинним на час їх виникнення: Конституцією України, законами № 2453-VI, № 422/96-ВР, № 1861-VI, а також іншими правовими джерелами, на які робитимуться посилання нижче. За статтею 1 Основного Закону Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. У Рішенні № 6-рп/2005 від 05 жовтня 2005 року у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа № 1-5/2005 про здійснення влади народом) КСУ констатував, що Конституція України, прийнята ВРУ 28 червня 1996 року від імені Українського народу, є вираженням його суверенної волі (преамбула Конституції України). Згідно зі статтею 5 Основного Закону України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга); виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (частина третя). Згідно з Конституцією України держава, її органи, посадові особи не мають права визначати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові. Конституція України забороняє узурпацію належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні державою, її органами або посадовими особами. Узурпація означає, зокрема, привласнення переліченими суб`єктами права, яке передусім належить народові, вносити зміни до Конституції України у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом ХIII чинного Основного Закону України, в тому числі усунення народу від реалізації його права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тому будь-які дії держави, її органів або посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові, є неконституційними і незаконними. Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5) (пункти 4.1, 4.3, 4.4 мотивувальної частини зазначеного Рішення КСУ). Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За статтею 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - ВРУ. У Рішенні від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 у справі № 1-6/2002 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України (щодо повноважності Ради) КСУ вирішив, що положення статті 75 Конституції України у взаємозв`язку з положеннями її статей 5, 76, 85 треба розуміти так, що ВРУ як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п`ятдесят народних депутатів України. ВРУ за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу. Визначення ВРУ єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Повноваження Ради реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВРУ під час її сесій (частина четверта статті 89, стаття 91, частина четверта статті 94, частини друга, п`ята, шоста статті 111, частина перша статті 135, стаття 155, частина перша статті 156) (пункт 1, абзац другий пункту 2 резолютивної частини). Відповідно до пункту 26 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень ВРУ належало призначення на посади та звільнення з посад третини складу КCУ. За статтею 91 Основного Закону України ВРУ приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією. Відповідно до статті 147 Конституції України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Згідно зі статтею 150 Конституції України до повноважень КСУ належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалює рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 148 Конституції України КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ. Суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно. Згідно зі статтею 149 Конституції України у відповідній редакції на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції. Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. За пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги. Як у проекті Висновку CDL (97) 1 Венеційської комісії від 16 січня 1997 року щодо Конституції України, так і в самому Висновку CDL-INF (97) 2 щодо Конституції України, схваленому цією Комісією на 30-му пленарному засіданні 7-8 березня 1997 року, Венеційська комісія схвально оцінила і розділ VIII Конституції України, включно зі статтею 126, і розділ ХІІ Конституції України. Зокрема, вказала, що на основі Основного Закону та Закону № 422/96-ВР КСУ «відіграватиме дуже важливу роль у посиленні конституціоналізму в Україні». Ризики застосування повноважень КСУ з протилежною метою не були помічені. У статті 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом. Згідно із частинами першою та п`ятою статті 3 Закону № 2453-VI судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Порядок організації і діяльності КСУ встановлюється Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України». Відповідно до частини першої статті 1, статті 2 Закону № 422/96-ВР КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. За частиною першою статті 3 Закону № 422/96-ВР організація, повноваження та порядок діяльності КСУ визначаються Конституцією України та цим Законом. Відповідно до статті 4 Закону № 422/96-ВР діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень. Згідно зі статтею 27 Закону № 422/96-ВР судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ. Згідно зі статтею 17 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ вступає на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. Суддя КСУ при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді КСУ, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Суддя КСУ складає присягу на засіданні Ради, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги. 25.1.2. Щодо доводу позивачки про необхідність застосування Регламенту КСУ КСУ 05 березня 1997 року прийняв рішення, яким затвердив власний Регламент. У ньому КСУ мав передбачити внутрішні процедури, до яких слід вдаватися для реалізації його власних конституційних повноважень, зокрема для визначення повноважень Голови КСУ, порядку проведення пленарних засідань і засідань КСУ (частина друга статті 3, абзац п`ятий частини другої статті 21, частина перша статті 52 Закону № 422/96-ВР). 14 жовтня 2008 року КСУ виклав цей Регламент у новій редакції. Натомість у Регламенті КСУ, поряд із нормами, що визначають організацію внутрішньої роботи КСУ, цей Суд у параграфах 63, 69 глави 101 розділу IV з назвою «Організація діяльності Конституційного Суду України з інших питань» визначив також процедуру розгляду питання про припинення повноважень судді КСУ, зокрема, у зв`язку зі звільненням з посади за порушення присяги. Відповідно до пункту 1 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ, якщо орган, який призначив суддю КСУ, ставить питання про порушення цим суддею присяги, КСУ проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає одне з таких рішень: про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ; про відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ. Згідно з пунктом 2 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ. Відповідно до пункту 3 параграфа 63 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ направляється на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення. Згідно з параграфом 69 глави 101 розділу IV Регламенту КСУ Голова КСУ скликає засідання КСУ з питання про припинення повноважень судді КСУ, зокрема з підстав, передбачених у пункті 5 частини першої статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України», після одержання висновку постійної комісії з питань регламенту та етики КСУ про достатність підстав для розгляду питання. Судді КСУ, щодо якого порушено питання про припинення повноважень або звільнення з посади, надається можливість викласти свої пояснення КСУ усно або письмово. У розгляді питання про припинення повноважень або звільнення з посади судді КСУ може брати участь його повноважний представник. Питання про припинення повноважень або звільнення з посади судді КСУ вирішується КСУ в закритому засіданні. Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана ВРУ. Інші правові акти суд застосовує лише тоді, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України (частини перша та друга статті 7 КАС України). У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана ВРУ, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України (частина третя статті 7 КАС України). Ні Основний Закон держави, ані Закон № 422/96-ВР, як зазначалося вище, не наділяли сам орган конституційної юрисдикції компетенцією із врегулювання процедури звільнення судді КСУ органом, що його призначив. Закон № 422/96-ВР окреслював коло питань, які можуть бути предметом регулювання регламентів, які приймаються КСУ, зокрема лише питання організації його внутрішньої роботи. За змістом преамбули до Регламенту КСУ, наведені вище його положення КСУ розглядав як питання внутрішньої діяльності, хоча деякі з них узалежнювали реалізацію конституційних повноважень ВРУ від дій КСУ. Організація у Регламенті внутрішньої роботи КСУ згідно із частиною другою статті 3 Закону № 422/96-ВР мала бути регламентована лише у відповідності із цим Законом. А крім того, Регламент не міг впливати на зміст і обсяг конституційних повноважень ВРУ як одного із суб`єктів призначення суддів КСУ, зокрема і на звуження повноваження, визначеного частиною п`ятою статті 126 Конституції України як акта, який згідно із частиною другою статті 8 Основного Закону має найвищу юридичну силу. Регламент КСУ не може наділяти орган конституційного контролю більш широким обсягом повноважень порівняно з приписами Конституції України. Положення Регламенту КСУ мають трактуватися винятково в контексті конституційних приписів, за якими відповідне рішення КСУ про наявність чи відсутність підстав для звільнення судді не могло сприйматися як обов`язкова передумова для застосування відповідних негативних наслідків. Орган, який призначив суддю КСУ на посаду, міг реалізовувати своє повноваження незалежно від того, чи приймав таке рішення сам КСУ. Велика Палата відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги та схвалює правильний висновок суду першої інстанції про те, що Конституція та закони України не наділяли КСУ на час виникнення спірних правовідносин повноваженнями приймати рішення про наявність/відсутність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ, а Регламент КСУ може визначати тільки організацію його внутрішньої роботи згідно із Законом № 422/96-ВР, позаяк він є не законом України, а внутрішнім документом КСУ, що своєю чергою підводить до висновку про відсутність правових підстав для застосування його приписів. 25.1.3. Щодо доводу позивачки про незастосування Регламенту ВРУ та про неможливість вирішення питання про звільнення позивачки в спрощеному порядку (ad hoc) Законом № 1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлює порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ. Глава 5 Регламенту ВРУ визначає порядок обговорення питань на пленарних засіданнях ВРУ, яке здійснюється за процедурою повного обговорення питань чи за скороченою процедурою обговорення. Відповідно до статті 30 глави 5 Регламенту ВРУ процедура повного обговорення питань (далі - повне обговорення) на пленарному засіданні включає: 1) доповідь народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб`єкта права законодавчої ініціативи чи його представника, запитання доповідачу і відповіді на них; 3) виступи народних депутатів - членів головного комітету чи тимчасової спеціальної комісії з оголошенням та обґрунтуванням окремої думки, якщо вона не була надана народним депутатам разом з висновком відповідного комітету чи тимчасової спеціальної комісії; 4) виступи по одному представнику від кожного комітету, тимчасової спеціальної комісії, до яких, крім головного комітету, направлявся проект закону чи іншого акта ВРУ, у разі якщо висновки цих комітетів чи тимчасових спеціальних комісій не були надані народним депутатам; 5) виступи <�…>народних депутатів; 8) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорюваного питання і будуть ставитися на голосування. Згідно із частинами першою і другою статті 31 глави 5 Регламенту ВРУ розгляд питань за скороченою процедурою обговорення (далі - скорочена процедура) здійснюється за рішенням ВРУ. Скорочена процедура обговорення включає: 1) виступ народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб`єкта права законодавчої ініціативи чи його представника з обґрунтуванням пропозиції; 2) виступ голови комітету або представника від головного комітету у разі розгляду питання, яке готувалося цим комітетом; 3) виступи представників двох депутатських фракцій (депутатських груп) на підтримку кожної пропозиції і представників двох депутатських фракцій (депутатських груп) не на підтримку пропозиції; 4) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування; 5) виступи з мотивів голосування по одному представнику від депутатських фракцій (депутатських груп), представники яких не брали участі в обговоренні. Відповідно до частини третьої статті 31 глави 5 Регламенту ВРУ скорочена процедура обговорення, крім випадків, передбачених частиною першою цієї статті, застосовується також в інших випадках, зазначених у цьому Регламенті. Згідно зі статтею 46 глави 8 Регламенту ВРУ рішеннями Ради є акти ВРУ, а також процедурні та інші рішення, які заносяться до протоколу пленарних засідань Ради. Актами ВРУ є закони, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви. Частинами першою та третьою статті 47 глави 8 Регламенту ВРУ передбачено, що відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та цим Регламентом. Голосування здійснюється народним депутатом особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування «за», «проти» або «утримався» в залі засідань Ради або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань. Як зазначено в частині п`ятій статті 47 глави 8 Регламенту ВРУ відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються Радою шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Відповідно до частин першої і другої статті 49 глави 8 Регламенту ВРУ Рада може прийняти рішення з процедурних питань (далі - процедурне рішення), зазначених у цьому Регламенті (зокрема частина друга статті 113), без підготовки в комітетах та включення до порядку денного. Такі рішення приймаються відразу після скороченого обговорення однією третиною голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ. Процедурне рішення приймається відкритим поіменним голосуванням і заноситься до протоколу пленарного засідання Ради. Згідно із частиною першою статті 50 глави 8 Регламенту ВРУ в разі необхідності Радою з додержанням обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання Ради. Відповідно до частини другої статті 50 глави 8 Регламенту ВРУ прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. Згідно із частиною другою статті 113 глави 19 «Розгляд законопроектів у першому читанні» Регламенту ВРУ при розгляді законопроекту в першому читанні ВРУ може прийняти процедурне рішення про обговорення проекту за скороченою процедурою. Відповідно до частини третьої статті 138 глави 24 «Прийняття постанов та інших актів Верховної Ради України» Регламенту ВРУ постанови та інші акти Ради приймаються з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо ВРУ не прийнято іншого рішення. У статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначено порядок призначення на посади та звільнення з посад, зокрема, суддів КСУ. Як зазначено у частині першій статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ відповідно до пунктів 16, 17, 26 частини першої статті 85 та частини другої статті 131 Конституції України Рада призначає на посади і звільняє з посад, зокрема, суддів КСУ. Відповідно до частини шостої статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ звільнення з посад зазначених у частині першій цієї статті осіб (крім суддів КСУ та членів Вищої ради юстиції) здійснюється за письмовим поданням Голови ВРУ за наявності рішень відповідних комітетів. У частині сьомій статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначено, що звільнення з посад [суддів КСУ] здійснюється Радою відкритим голосуванням. За результатами голосування оформляється відповідна постанова ВРУ. У статті 216 глави 33 Регламенту ВРУ прописано, що Рада звільняє з посад суддів КСУ та суддів, обраних безстроково, відповідно до частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України» та Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Згідно з пунктом 2 частини другої статті 88 Конституції України підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ та суддів, обраних ВРУ безстроково, до розгляду на пленарних засіданнях Ради організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - Перший заступник чи заступник Голови ВРУ. Приймаючи рішення про обговорення проекту Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги за скороченою процедурою, ВРУ діяла у межах частини першої статті 49 Регламенту ВРУ і не застосовувала статтю 50 цього Регламенту, тобто не приймала рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Обговорення проекту Постанови за скороченою процедурою є повноцінною парламентською процедурою поряд із процедурою повного обговорення питань, що випливає зі змісту статей 30, 31 глави 5 Регламенту ВРУ. Відмінність скороченого обговорення питань на пленарних засіданнях парламенту від повного обговорення полягає у скороченні загального часу обговорення шляхом вилучення окремих етапів обговорення (замість восьми етапів тут є п`ять). Водночас Регламент ВРУ чітко визначає випадки, коли процедура повного обговорення питання не застосовується взагалі, зокрема і в разі обговорення рішень з процедурних питань (частина перша статті 49). Отже, аргументи позивачки про те, що прийняття на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення суперечить положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ. До того ж інші аргументи про те, що народним депутатам України не було роздано проекту Постанови та супровідних документів до нього, зокрема висновку комітету, спростовуються зазначеним вище та матеріалами справи. 25.1.4. Щодо доводу позивачки про те, що питання про її звільнення попередньо не розглядалося на засіданні профільного комітету ВРУ Велика Палата погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що аналіз статей 9, 31, 46, 47, 49, частини другої статті 113, частин першої та третьої статті 138, частини першої і сьомої статті 208 Регламенту ВРУ не дає підстав вважати, що Постанова про звільнення судді КСУ та інші акти ВРУ не приймаються за процедурою, передбаченою для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо Радою не прийнято іншого рішення. Розгляд законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо ВРУ не прийняла іншого рішення, не передбачає обов`язкового розгляду питання Радою у відповідних комітетах, прийняття рішень таких комітетів. Отже, процедура звільнення судді КСУ, призначеного ВРУ, встановлена у Регламенті ВРУ, не передбачає обов`язкового розгляду нею питання у відповідному комітеті, прийняття рішення такого комітету та внесення Головою ВРУ письмового подання, а також обов`язкової участі такого судді у процесі прийняття рішення, на чому безпідставно наполягає позивачка. Така процедура передбачає розгляд питання про звільнення з посади суддів КСУ, призначених Радою, на її пленарному засіданні, обговорення цього питання на такому засіданні за скороченою процедурою, якщо ВРУ не прийняла іншого рішення, здійснення звільнення з посади судді КСУ відкритим голосуванням та оформлення за результатами такого голосування відповідної постанови. Установлені судом обставини свідчать, що ВРУ виконала свої повноваження у визначених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Рада включила до порядку денного засідання проект Постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ присяги судді. Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення цього проекту Постанови за скороченою процедурою. Отже, оскаржувану Постанову парламент прийняв з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому. На зазначеному засіданні відбулось обговорення проекту оскаржуваної Постанови, яке включило виступ народних депутатів - ініціаторів внесення пропозицій, виступ представників депутатських фракцій (депутатських груп), уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування, тощо. Звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ відбулося відкритим голосуванням, за результатами якого було отримано «за» 307 голосів народних депутатів, що становить кваліфіковану більшість голосів народних депутатів від конституційного складу Ради, та було оформлено оскаржуваною Постановою. 25.1.5. Щодо встановлення результатів голосування у парламенті Згідно із частиною другою статті 47 Регламенту ВРУ у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення ВРУ приймаються шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених цим Регламентом, коли проводиться таємне голосування шляхом подачі бюлетенів. Голосування здійснюється народним депутатом особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування «за», «проти» або «утримався» в залі засідань ВРУ або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань (частина третя статті 47 Регламенту ВРУ у відповідній редакції). Згідно зі стенограмою пленарного засідання парламенту, на якому розглядалося питання про звільнення позивачки, народні депутати голосували за проект постанови в цілому. За результатами голосування, що відображені на офіційному вебсайті ВРУ за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_6 у відповідній рубриці за прийняття Постанови № 775-VIIпроголосували 307 народних депутатів, проти - 0, утримався від голосування - 1, а не голосували - 60. Народні депутати України, не згодні із запропонованим проектом постанови в цілому або з окремими питаннями, що у ній вирішувалися, не були позбавлені права проголосувати проти, утриматись від голосування чи навіть не голосувати. Наведені результати голосування підтверджують, що такою можливістю скористався сумарно 61 народний депутат. Інші 307 народних депутатів, які проголосували «за» прийняття Постанови № 775-VII, погодилися з усіма вирішеними у цій Постанові питаннями. Тому Велика Палата відхиляє як необґрунтований довід позивачки про те, що неможливо визначити, скільки народних депутатів насправді проголосували за її звільнення. Також у Великої Палати немає підстав вважати, що було порушено принцип юридичної визначеності на етапі вирішення питання про звільнення позивачки в парламенті, адже чинне законодавство було доступним, чітким і передбачуваним для позивачки, а отже, відповідало вимогам щодо якості як складової принципу верховенства права. Той факт, що у Постанові № 775-VII парламент вирішив не одне, а одразу три питання, з яких усі стосувалися суддів КСУ, не є порушенням правил правотворчої техніки, не дозволяє поставити під сумнів результати голосування та не спростовує висновків щодо наявності підстав для звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ. 25.2. Щодо наявності у парламенту підстав кваліфікувати дії позивачки як порушення присяги судді КСУ 25.2.1. Щодо змісту присяги судді КСУ та поняття її порушення Як зазначалося, текст присяги, яку складає член КСУ при вступі на посаду, містився у статті 17 Закону № 422/96-ВР. За змістом цієї присяги, член органу конституційного контролю присягає чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді КСУ, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина. Тобто член органу конституційного контролю зобов`язаний здійснювати свої повноваження в інтересах усього Українського народу, а свобода його дій при ухваленні рішень обмежується, зокрема, присягою. Конституція України на час настання події, що є предметом судового розгляду у цій справі, встановлювала таку підставу звільнення судді КСУ, як порушення присяги, та не визначала, що таке звільнення є заходом відповідальності. Попередньої практики застосування цієї підстави для звільнення суддів КСУ не було, оскільки з огляду на високоповажний статус і рівень такої державної інституції, як КСУ та суддів цього Суду, видавалося неймовірним, що особи, яким ввірять здійснення конституційного судочинства, охорону конституційних цінностей, допустять порушення присяги та підпадатимуть під відповідну підставу звільнення. Велика Палата розуміє, що посада судді органу конституційного контролю (суду конституційної юрисдикції) не тільки в Україні, але й в інших розвинених демократичних країнах вирізняється і вважається шанованою, дуже поважною. Суддями у цих органах стають фахівці з високим рівнем відповідальності, які, як правило, є авторитетними знавцями в царині конституціоналізму, повинні бути мудрими, мати найвищий рівень професійних знань, незаплямовану репутацію, визначні досягнення перед народом, бути добропорядними, гідними меті служіння громадянському суспільству. Для того, щоб вірити, що суддя КСУ буде чинити так, як від нього вимагає статус судді цього Суду, цей суддя складає присягу, беручи на себе зобов`язання, зміст яких саме для члена органу конституційного контролю не може бути незрозумілим. Як зазначалося, за Законом №422/96-ВР суддя КСУ присягається, серед іншого, «чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави». У Рішенні від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про Вищу раду юстиції» (справа № 1-4/2011) КСУ загострив увагу на тому, що дотримання присяги є обов`язком судді. Оскільки цей обов`язок кореспондується з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, КСУ підкреслив його конституційний правовий характер і визначив присягу як одностороннє, індивідуальне, публічно-правове, конституційне зобов`язання судді, порушення якого зумовлює застосування підстави звільнення, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. Поняття «порушення присяги судді», яке містить наведене вище конституційне положення, у контексті формулювання такої присяги у статті 17 Закону № 422/96-ВР не може видаватися надто широким для тлумачення, таким, що охоплює і підводить під це поняття інколи навіть незначне відхилення від порядку здійснення конституційних юрисдикційних повноважень. Стала судова практика дотримується позиції, що поняття порушення присяги судді не повинне бути надміру декларативним, розпливчатим, загальним, нечітким, що дозволяло б тлумачити його розлого й неоднозначно, не керуючись принципами, які встановлюють обмежувальне тлумачення цього поняття. У справі позивачки з огляду на викладене вище немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді КСУ, визначеної у статті 17 Закону № 422/96-ВР, було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача, зокрема міжнародних організацій, і самого судді КСУ, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення зафіксованих у присязі зобов`язань. ВРУ зауважила, що, вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні народних депутатів, КСУ в абзаці четвертому пункту 6 мотивувальної частини Рішення № 20-рп/2010 зазначив, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені цим Законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України саме до повноважень ВРУ належить внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції. КСУ у пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Цей висновок КСУ, як убачається з Постанови № 775-VII, суперечить закріпленому законом порядку внесення змін до Конституції України. Ураховуючи наявність у КСУ, членом якого була позивачка, на час прийняття Рішення № 20-рп/2010 та звільнення її з посади повноважень офіційно тлумачити закони України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України у редакції, що була чинною до набрання чинності 30 вересня 2016 рокуЗаконом України № 1401-VIII, пункт 4 статті 13 Закону № 422/96-ВР), вона, склавши закріплену у законі присягу, взявши на себе виконання зазначеного повноваження, не може стверджувати, що не розуміла змісту присяги. У Великої Палати немає підстав вважати, що сутність обов`язку боронити конституційний лад був для позивачки абстрактним і незрозумілим, і що вона не могла усвідомлювати сферу застосування пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, який пізніше став підставою для звільнення її з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України. Так, зі змісту тексту присяги судді КСУ, сфери та мети діяльності конституційного судді можна визначити, що особа, яка склала присягу судді КСУ і мала повноваження офіційно тлумачити у складі КСУ, зокрема, і текст цієї присяги, не могла не розуміти, що як порушення присяги буде трактуватися вчинення нею дій у царині охорони Конституції України, які за зовнішнім об`єктивним виразом, суттю, змістом наслідків тотожні тим, що зазначені в оскаржуваній Постанові відповідача. Такий суддя КСУ мав пам`ятати й правомірно очікувати, що за відступлення від присяги настане відповідальність, установлена Конституцією України. Видається очевидним як для суддів КСУ чи для суддів загальної юрисдикції, які розглядають справи щодо звільнення суддів КСУ за порушення присяги, так і для будь-якого стороннього спостерігача, що казус, який використовуватиметься як причина звільнення судді за порушення присяги, не має бути ординарним, формальним, поверховим чи безвідносним до сфери професійної діяльності судді. Навпаки, такий казус повинен стосуватися значимих, знакових, епохальних явищ (подій), зі змісту, характеру, зовнішньої візії яких через призму конкретних обставин можна стверджувати про порушення присяги, проявом чого є вчинення суддею КСУ дій, які ганьблять звання судді КСУ і можуть викликати сумніви у його неупередженості, об`єктивності, незаангажованості, у чесності й непідкупності або в тому, що суддя КСУ вчинив дії, які призвели до настання юридичних наслідків на кшталт тих, які маємо в цій справі і які ВРУ потрактувала як порушення засадничого конституційного принципу народовладдя, порушення принципу поділу влади, зміну конституційного ладу, а не його захист. Стосовно сформульованих у справі ОСОБА_20 висновків ЄСПЛ щодо порушення присяги як підстави для звільнення судді Велика Палата ще раз наголошує, що описані у тій справі застереження щодо кращого, чіткішого формулювання підстави звільнення за порушення присяги, його правильного розуміння, трактування й правомірного використання як законної причини для звільнення з посади судді були звернуті до суддів судів загальної юрисдикції, а не членів органу конституційного контролю. Зміст присяги судді КСУ суттєво відрізняється від змісту присяги судді судів загальної юрисдикції, про яку йшлося у справі ОСОБА_20 . Крім того, судді судів загальної юрисдикції беруть обмежену участь у певних конституційних процедурах і, на відміну від позивачки, не були повноважні офіційно тлумачити Конституцію України та Закони України, зокрема і приписи пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 17 Закону №422/96-ВР. Відтак для особи, яка призначається на посаду судді КСУ та складає визначену відповідним законом присягу, текст останньої, а також така підстава звільнення, як порушення присяги, не можуть вважатися так само невизначеними, як і для суддів судів загальної юрисдикції, які не мають виключних повноважень у сфері охорони Конституції України та конституційного ладу. Тому той підхід до розуміння поняття «порушення присяги», який був застосований ЄСПЛ у справі ОСОБА_20 , та пов`язані з цим підходом застереження щодо підстав для дисциплінарної відповідальності судді суду загальної юрисдикції не є прийнятними та застосовними в межах фактичних обставин звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 , яку до дисциплінарної відповідальності ВРУ не притягувала і звільнення якої з посади судді КСУ не було дисциплінарним стягненням та відбулося за рішенням органу, який після самоусунення з поста Президента України ОСОБА_7 (Постанова ВРУ від 22 лютого 2014 року № 757-VII «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України») реалізовував установчу владу народу. 25.2.2. Щодо порушення присяги судді КСУ у діях позивачки У контексті конкретних обставин справи цього спору використана відповідачем підстава звільнення ОСОБА_1 за порушення присяги судді КСУ є такою, що ґрунтується на Конституції України як законі найвищої юридичної сили. Позивачка у разі причетності до таких дій могла передбачити відповідальність за їх вчинення. Зовнішня об`єктивна оцінка дій кожного із суддів КСУ під час постановлення Рішення № 20-рп/2010, його незалежна оцінка та спричинені ним наслідки переконують, що ОСОБА_1 як суддя КСУ не могла не припустити, що згадане Рішення, постановлене за її участі, буде розцінене саме як вияв порушення присяги судді КСУ. Крім того, 05 лютого 2008 року КСУ постановив Ухвалу у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України». У пункті 3 мотивувальної частини цієї ухвали КСУ вказав: «Положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV». Доповідачем у вказаній справі № 6-у/2008 була саме позивачка. У Рішенні № 13-рп/2008 від 26 червня 2008 року у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 3 розділу IV Закону України «Про Конституційний Суд України» (в редакції Закону України від 4 серпня 2006 року № 79-V) (справа про повноваження Конституційного Суду України) КСУ зазначив, що Конституція України (стаття 150) не містить застережень щодо можливості здійснення КСУ наступного конституційного контролю закону про внесення змін до Конституції України після його прийняття ВРУ. З погляду позивачки, такий висновок КСУ легітимізував можливість розгляду подання про визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). Велика Палата звертає увагу позивачки на предмет указаного Рішення: КСУ мотивував, що ВРУ, здійснюючи законотворчу діяльність, може врегульовувати питання щодо єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні лише в межах її конституційних повноважень, передбачених статтею 153 Конституції України, а саме визначати порядок організації і діяльності КСУ та процедуру розгляду ним справ. Відсутність у Конституції України застережень щодо можливості здійснення КСУ наступного конституційного контролю закону про внесення змін до Конституції України після його прийняття ВРУ ще не означає, що така можливість є, якщо відповідний закон набрав чинності, а його положення відповідно стали частиною Основного Закону. Більше того, поза висновком про неконституційність визначення законом тих повноважень КСУ, які врегульовані Конституцією України, КСУ у вказаному Рішенні не констатував правоможність КСУ визнавати неконституційним закон про внесення змін до Конституції України незалежно від часу внесення таких змін і тривалості їхньої дії вже як окремих положень Основного Закону України. Або, інакше кажучи, як частково визнав сам КСУ в Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України, не можна визнавати неконституційним положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності (в нашому випадку Закон № 2222-IV), оскільки вони стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, фактично тривалий час діяли як положенням Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV. У Рішенні № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі № 1-33/2010 за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Раді КСУ, у складі якого перебувала й позивачка, дав визначення розуміння положення частини шостої статті 83 Конституції України в редакції Закону № 2222-IV і тим самим вкотре, непрямо дублюючи позиції, сформульовані у пункті 3 Ухвали № 6-у/2008 від 05 лютого 2008 року у справі про відмову у відкритті конституційного провадження, підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпав свою функцію, бо з набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення стали фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV. Варто наголосити також, що це Рішення було постановлено за неповних шість місяців до Рішення КСУ № 20-рп/2010. У прийнятті зазначеної Ухвали та вказаних рішень КСУ позивачка брала участь. Тому вона не могла не розуміти, що відкриття конституційного провадження у справі № 1-45/2010 за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону № 2222-IV буде суперечити раніше сформульованому в наведених актах КСУ підходу, згідно з яким закон про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності вичерпує свою функцію, а тому як частина Конституції України не може бути об`єктом самостійної перевірки на відповідність цій же Конституції України на предмет його конституційності. КСУ як орган конституційного контролю здійснює свою діяльність, зокрема, на засадах верховенства права, елементом якого є принцип правової визначеності, про що неодноразово зазначав сам КСУ (див., наприклад, Рішення КСУ від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, Рішення Великої палати КСУ від 6 червня 2019 року № 3-р/2019). Тому, слідуючи вказаному принципу та дотримуючись визначеного у присязі обов`язку боронити конституційний лад України, одні й ті самі члени органу конституційного контролю не мають без належного обґрунтування демонструвати конфліктну практику як у рішеннях, ухвалених цим Судом по суті, так і в процедурних ухвалах. Інакше орган конституційного контролю стає певним джерелом правової невизначеності, що несе загрози для конституційного ладу України та збереження її демократичного політичного режиму. Аргумент позивачки про те, що Ухвала КСУ від 5 лютого 2008 року № 6-у в справі № 2-1/2008 нібито є лише процедурною, бо КСУ постановив відмовити у відкритті провадження за конституційним поданням через невідповідність останнього вимогам Конституції України, і що сам Закон № 2222-IV фактично не був підданий тоді конституційному контролю, наведених вище висновків Великої Палати не спростовує. Навпаки, наявність такої процедурної Ухвали з наведеною у ній мотивацією підтверджує лише те, що у позивачки було належне розуміння конституційного процесу та природи юридичних норм закону про внесення змін до Конституції України. Відтак ВРУ мала підстави вважати, що неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена КСУ ще 05 лютого 2008 року, тому не було жодних юридичних підстав повторно розглядати за конституційним поданням 252 народних депутатів України іншого складу парламенту це питання у 2010 році, коли був обраний новий глава держави, який взяв курс на централізацію влади. КСУ Рішенням № 20-рп/2010, у прийнятті якого брала участь ОСОБА_1 , не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала ґрунтуватися на нормах, змінених КСУ, а не парламентом як уповноваженим на це народом органом, а баланс сил між законодавчою владою, виконавчою владою та владою глави держави суттєво змінився. Очевидна невідповідність дій ОСОБА_1 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 нормам Конституції України, її обов`язкам, визначеним у присязі, та наслідки цих дій дали ВРУ підстави розцінити останні як порушення присяги та застосувати конституційне повноваження зі звільнення позивачки й інших призначених парламентом суддів КСУ, які брали участь в ухваленні вказаного Рішення, саме за порушення присяги на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. Близьких за змістом висновків Велика Палата дійшла у постанові від 14 березня 2018 року у справі № П/800/120/14 з подібним предметом та підставами позову, що й у справі № 800/162/14. З доводами апеляційної скарги про те, що провина суддів обґрунтовувалася суб`єктивними припущеннями народних депутатів у їх усних виступах щодо вини суддів КСУ та складу цього Суду в цілому, Велика Палата погодитися не може, оскільки наявність у народних депутатів можливості висловитися стосовно певного питання не означає, що ухвалене в результаті такого обговорення рішення є наслідком їх суб`єктивних припущень. Інакше, йдучи за логікою позивачки, можна або вважати всі акти парламенту результатом таких припущень народних депутатів, або для прийняття цих актів потрібно відмінити обговорення та не допускати дискусію у сесійній залі. Зрештою, Велика Палата зауважує, що мотиви прийнятої Постанови № 775-VII викладені не в усних виступах народних депутатів України, а у преамбулі до цієї Постанови та у декількох пояснювальних записках до її проекту. 25.2.3. Щодо суспільної реакції на Рішення № 20-рп/2010 Треба зазначити, що юридичні наслідки, на які опиралася ВРУ, коли приймала Постанову № 775-VII, певним чином суголосні з Висновком Венеційської комісії від 17 грудня 2010 року, яка, оцінюючи поточну конституційну ситуацію в Україні після Рішення № 20-рп/2010, зазначила: «Оскільки конституційні суди зобов`язані діяти в рамках Конституції і не можуть стояти над нею, такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права. Цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебічного громадського обговорення. Як підкреслювалося у Висновку Комісії 2005 року щодо внесення змін до Конституції України, «надання часу, необхідного для пошуку реального консенсусу між усіма політичними силами і громадянським суспільством для збалансованої та узгодженої конституційної реформи забезпечили б легітимність нової Конституції і політичної системи в Україні» (пункт 37 Висновку від 17 грудня 2010 року). На думку Комісії, судова практика Конституційного Суду повинна бути послідовною і основуватися на переконливих аргументах для того, щоб бути прийнятою народом. Зміни в судовій практиці мають бути обґрунтованими і аргументованими з тим, щоб не підірвати правову визначеність. Принцип правової визначеності як один з ключових елементів верховенства права, також вимагає, щоб при оголошенні конституційних змін неконституційними час, що минув з моменту їх прийняття, брався до уваги. Більше того, коли рішення суду ґрунтується тільки на формальних або процедурних підставах, основний ефект від такого рішення також повинен бути взятий до уваги. Іншими словами, остаточне рішення має бути засноване на критерії пропорційності, відповідно до якого вимога дотримання конституційності повинна бути збалансованою відносно негативних наслідків скасування конституційних змін (пункт 38 Висновку від 17 грудня 2010 року). У Резолюції № 1755 (2010) «Функціонування демократичних інституцій в Україні» від 4 жовтня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи вказала, що бере до уваги Рішення № 20-рп/2010, яким було проголошено неконституційним Закон № 2222-IV про зміни до Конституції України 2004 року. Але, на думку цієї асамблеї, вказане Рішення КСУ мало спонукати ВРУ ініціювати всеохоплюючий процес конституційної реформи з метою приведення Конституції України у повну відповідність з європейськими стандартами (пункт 10). Рішення № 20-рп/2010 також набуло широкого розголосу серед громадськості та стало предметом обговорення у засобах масової інформації. Наприклад, Харківська правозахисна група ІНФОРМАЦІЯ_1 року розмістила на своєму вебсайті публікацію ОСОБА_24 «ІНФОРМАЦІЯ_2». У статті «ІНФОРМАЦІЯ_3», опублікованій ІНФОРМАЦІЯ_4 англійською мовою на сайті Українського кризового медіа-центру, також є згадка про те, що «ІНФОРМАЦІЯ_5». Стосовно Рішення № 20-рп/2010 висловлювалися і деякі вітчизняні та зарубіжні науковці. Вони вважали, що «в Україні питання політичної неупередженості суддів КСУ є особливо гострим». Таким чином, «найбільш проблемним аспектом реалізації цього принципу є прийняття безпрецедентного в практиці світового конституціоналізму Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року» (https://doi.org/10.33327/AJEE-18-2.3-a000011). Означені публікації самі по собі не є доказом порушення членом органу конституційного контролю присяги як підстави для його звільнення, проте ілюструють усвідомлення міжнародним і національним співтовариством того, що судді КСУ, які ухвалили Рішення № 20-рп/2010, забезпечили поза волею народу зміну конституційного ладу України, а не його захист, як передбачає відповідна присяга. 25.2.4. Щодо скарги позивачки на її звільнення з посади за голосування під час ухвалення Рішення № 20-рп/2010 Велика Палата не бачить підстав не погодитися з висновком суду першої інстанції стосовно того, що ВРУ не вдавалася до оцінки рішень КСУ, а в оскаржуваній Постанові навела факти, які вона оцінила як порушення присяги судді КСУ, тобто установила подію порушення, обставини, що безпосередньо пов`язані з допущеним суддею КСУ порушенням, умови скоєння останнього та застосувала співмірний конституційний засіб реагування - звільнення з посади судді КСУ. При цьому ВРУ звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ за вчинення дій, які мають ознаки порушення присяги, а не за позицію судді при голосуванні за прийняте рішення, на чому безпідставно наполягає позивачка, а також не за результат голосування, за який частина третя статті 28 Закону № 422/96-ВР забороняє застосовувати юридичну відповідальність. Відповідно до частини третьої статті 28 Закону № 422/96-ВР судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ. Згідно зі статтею 63 Закону № 422/96-ВР рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим. Відповідно до статті 64 Закону № 422/96-ВР окрема думка судді КСУ, який підписав рішення чи висновок КСУ, викладається суддею КСУ у письмовій формі і додається до рішення чи висновку КСУ. За частиною другою статті 3 Закону № 422/96-ВР КСУ приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи у відповідності із цим Законом. У Постанові № 775-VII йдеться не про звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ за результати голосування або висловлювання у цьому Суді. Мотивом звільнення ОСОБА_1 з цієї посади стало ухвалення Рішення № 20-рп/2010 з порушенням процедури його ухвалення, проявом якого стало те, що КСУ в Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008, в якій позивачка була доповідачем, визнав, що Закон № 2222-IV після набрання ним чинності став частиною Конституції України, а надалі Рішенням № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій КСУ за участю позивачки фактично підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, і офіційно їх тлумачив. А потім через нетривалий відтинок часу постановив Рішення № 20-рп/2010, яке хоча й має форму акта органу конституційної юрисдикції, але, з погляду ВРУ, не було спрямоване передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів. Інакше кажучи, порушення ОСОБА_1 присяги судді КСУ полягало не в тому, як вона голосувала, а в тому, як саме вона чинила в статусі судді КСУ, в тому, що вона як суддя КСУ не діяла у межах визначених присягою обов`язків, а також завдань, цілей і процедури, визначених Конституцією України, та своїми діями спричинила наслідки, настання яких охоплюється відповідальністю за порушення присяги судді КСУ, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 25.2.5. Щодо скарги позивачки на те, що парламент не встановив конкретної її ролі в ухваленні Рішення № 20-рп/2010 Згідно із частиною третьою параграфа 6 Регламенту КСУ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення, висновок КСУ вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів КСУ. Згідно з параграфом 56 Регламенту КСУ у вказаній редакції суддя КСУ, який підписав рішення, висновок КСУ, має право, незалежно від того, голосував він «за» чи «проти» прийняття рішення або надання висновку, викласти у письмовій формі свою окрему думку у справі у семиденний строк від дня голосування. За змістом наведеного слідує, що рішення КСУ № 20-рп/2010, № 2-рп/2013 та № 3-рп/2012 не були б прийняті, якби за ці рішення не проголосували б щонайменше десять суддів КСУ. Крім того, у прийнятті Рішення № 20-рп/2010 брав участь увесь склад КСУ, і стосовно цього рішення були висловлені дві окремі думки. Зважаючи на на вказане у парламенту не було підстав вважати, що позивачка з Рішенням № 20-рп/2010 не погоджувалася. З огляду на аргументи, які вона висловила під час розгляду справи, немає підстави вважати інакше і у Великої Палати. Той факт, що у справі № 1-11/2012, у якій КСУ прийняв Рішення № 3-рп/2012, позивачка висловила окрему думку, не змінює її ролі в ухваленні Рішення № 20-рп/2010, котре, як було вказано вище, забезпечило зміну конституційного ладу та створило загрози для демократичних цінностей і безпеки держави. Відсутність згадки про позивачку у преамбулі до Постанови № 775-VII не може свідчити про незаконність останньої. 25.2.6. Щодо скарги позивачки на те, що парламент виконав Рішення № 20-рп/2010, чим визнав його В апеляційній скарзі також є довід про те, що Рішення № 20-рп/2010 пізніше було виконане парламентом шляхом прийняття Постанови № 750-VII і Закону № 742-VII, якими було відновлено дію Конституції в редакції 2004 року. А це, на думку позивачки, виключає порушення присяги при прийнятті Рішення № 20-рп/2010. З такими аргументами Велика Палата погодитися не може. У пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 з посиланням на частину другу статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» КСУ поклав на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Тобто КСУ фактично зобов`язав органи державної влади прийняти відповідні акти на виконання Рішення № 20-рп/2010. Крім того, згідно зі статтею 69 Закону № 422/96-ВР рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов`язковими до виконання. 25.3. Чи було звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ результатом вибіркового застосування до суддів КСУ такого заходу? В апеляційній скарзі позивачка скаржиться на те, що серед суддів КСУ, які брали участь в ухваленні Рішенні № 20-рп/2010, лише ті судді, які були призначені на посаду за квотою ВРУ, були звільнені. Велика Палата бере до уваги, що парламент від імені народу звільнив суддів КСУ, яких саме він призначав до КСУ і які теж аналогічними, як і позивачка, діями, порушили присягу, призвівши до зміни конституційного ладу та реальних загроз національній безпеці України. Реалізуючи установчу владу народу, парламент не перебирав на себе повноваження Президента України та з`їзду суддів України щодо звільнення інших суддів КСУ, а в Постанові № 775-VII вказав, що вони самі можуть вирішити це питання. Отже, той факт, що інші члени органу конституційного контролю, яких не призначала ВРУ, не були піддані звільненню з посади судді КСУ, не може свідчити про відсутність ознак порушення присяги судді у діях позивачки. Крім того, парламент виявив однакове ставлення до всіх призначених ним суддів КСУ, у діях яких він встановив порушення присяги. Велика Палата не вважає, що якщо Президент України та/чи з`їзд суддів України, які призначали і звільняли по третині складу КСУ, з мотивів політичної доцільності, ціннісно-раціональних підходів або з якихось інших причин не прислухалися до рекомендацій Постанови № 775-VII і не звільнили з посади суддів КСУ, які були призначені цими органами, то це не означає, що дії суддів КСУ, з кола тих, яких призначила ВРУ (зокрема й суддя КСУ ОСОБА_1.), втратили властивості порушення, що підпадали під передбачену пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції підставу звільнення. Крім того, дії чи рішення Президента України або з`їду суддів України не є предметом оцінки у цьому спорі. 25.4. Чи було звільнення позивачки з посади за порушення присяги судді КСУ притягненням її до «колективної відповідальності»? Не впливають на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції міркування ОСОБА_1 про застосування до неї та інших звільнених Постановою № 775-VII суддів КСУ колективної відповідальності за прийняття Рішення № 20-рп/2010. Конституція і закони України не встановлюють відповідальності такого виду. А зазначення в одному акті індивідуальної дії декількох прізвищ осіб, яких звільняє з посади орган влади, що видає відповідний акт, не є свідченням притягнення цих осіб до колективної відповідальності. Законодавство України не вимагає прийняття щодо кожної особи окремого акта про її звільнення з посади. Як видно з матеріалів справи, ВРУ встановила підставу для звільнення, визначила, що таке порушення було результатом індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій кожного із суддів, які призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків. У цьому взаємозв`язку логіка рішення ВРУ підказує, що якщо б окремо кожен із суддів, які утворюють КСУ, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, передбачених статтею 1 Закону № 422/96-ВР, справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям порушення присяги. Також не можна визнати обґрунтованими твердження позивачки про те, що Постанова № 775-VII є не індивідуальним ненормативним актом, а нормативно-правовим актом, оскільки і за формою, і за змістом містить веління не тільки стосовно звільнення її та інших суддів КСУ з цієї посади, але й приписи відносно інших органів державної влади або, по-іншому, суб`єктів призначення третини складу суддів КСУ та суддів цього Суду, які не були призначені на свої посади ВРУ. Індивідуальним актом є акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, який прийнятий на виконання владних повноважень і стосується прав інтересів визначеної в акті особи чи осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. Натомість нормативно-правовий акт - це акт органу влади або самого народу, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довготривале та неодноразове застосування. Із тексту, змісту, видової та правової природи Постанови № 775-VII можна визначити, що цей акт парламенту в частині звільнення позивачки та декількох інших суддів КСУ стосувався осіб, поіменованих у ньому, і містив один припис - звільнити суддів КСУ з посади (пункт 1). Цей припис зачіпав персонально кожного із суддів КСУ. Стосовно суддів КСУ, призначених ВРУ, було рішення звільнити їх за порушення присяги, а відносно інших двох третин складу КСУ - пропозиції парламенту, що не встановлюють обов`язкових правил поведінки відповідних адресатів (пункти 2, 3). Цей акт ВРУ не має загального характеру для регулювання однотипних відносин, який би поширював свою дію і був би обов`язковим для виконання невизначеним колом суб`єктів права. Отож, доводи позивачки в цій частині є безпідставними і недостатніми для втручання в оскаржуване судове рішення. 26. Чи було забезпечено розгляд справи позивачки судом, встановленим законом? Не знайшли свого підтвердження і доводи скаржниці щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права (про розгляд справи неповноважним складом суду). Предметом оскарження у справі, як згадувалося вище, є індивідуальний ненормативний акт ВРУ, для контролю за законністю якого КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року (діяла на час подання позовної заяви й ухвалення рішення судом першої інстанції) передбачав окремий особливий порядок судового провадження. Однією з особливостей цього провадження було те, що законність постанови ВРУ, її дії чи бездіяльність оскаржувалися до касаційного адміністративного суду - ВАСУ - як суду першої інстанції. Зокрема, за частиною четвертою статті 18 цього Кодексу в редакції до 15 грудня 2017 року саме ВАСУ як суду першої інстанції були підсудні справи про оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ. Порядок розгляду справ цієї категорії встановлювався статтею 1711 цього Кодексу. Згідно із частиною шостою цієї статті рішення ВАСУ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ підлягало перегляду Верховним Судом України і, в разі подання заяви про перегляд, набирало законної сили після набрання законної сили рішенням Верховного Суду України за наслідками такого перегляду. Відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року справи про перегляд рішення з підстави порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення ВАСУ незаконного судового рішення з питань, передбачених статтею 1711 цього Кодексу(ця підстава передбачена пунктом 4 частини першої статті 237 цього ж Кодексу), розглядалися Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України. У частині третій статті 241 КАС України в редакції до 15 грудня 2017 року містяться положення, які регламентують питання складу суду та порядку розгляду заяв Верховним Судом України, якщо для цього виникають умови, передбачені цією нормою права. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VІІІ). Згідно з підпунктом 1 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України у редакції Закону № 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховного Суду України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. З викладеного можна підсумувати, що первинне рішення ВАСУ на користь позивачки переглядала колегія суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду (постанова від 19 грудня 2018 року, судді Берназюк Я. О., Гриців М. І., Коваленко Н. В., Кравчук В. М., Стародуб О. П.), яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 «Перехідні положення» КАС України у редакції Закону № 2147-VIII діяла в межах повноважень Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, а перегляд здійснювала в касаційному, а не апеляційному порядку. За наслідками перегляду ухвалила рішення про скасування рішення ВАСУ як суду першої інстанції й направила справу на новий розгляд до суду цієї інстанції. Новий розгляд позовної заяви ОСОБА_1 провадився на час дії КАС України у редакції після 15 грудня 2017 року. Розгляд справи здійснювався Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції (судді Бившева Л. І., Бевзенко В. М., Юрченко В. П., Шипуліна Т. М., Данилевич Н. А.), за наслідками якого ухвалено оскаржуване судове рішення. Тобто розгляд цієї справи провадився різними складами колегій суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, які діяли в різний час та як різні судові інстанції. Першого разу - як суд, що переглядав справу за правилами касаційного розгляду, а вдруге - як суд першої інстанції. Такого, щоб у складі колегії суддів суду першої інстанції, які постановили оскаржуване рішення у цій справі, були судді, які перед тим переглядали його за правилами касаційного провадження, немає. За таких обставин немає й підстав вважати, що розгляд справи провадився судом, який не є встановленим законом у справі позивачки. 27. Якими є межі й ефективність перегляду справи позивачки Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду та Великою Палатою? Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду як суд першої інстанції у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ наділений повноваженнями оцінювати докази та встановлювати на їх підставі обставини у справі, оцінювати аргументи, наведені учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову та ухвалювати за результатами судового розгляду рішення, передбачені частиною четвертою статті 266 КАС України. З метою ефективного захисту прав осіб у зазначеній категорії справ законодавець у пункті 3 частини четвертої статті 266 КАС України визначив право суду з огляду на конкретні обставини кожної справи застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу. Окрім того, в силу приписів частини другої статті 9 КАС України національні суди могли вийти за межі позовних вимог, якби це було необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Отже, за наявності для цього підстав суди першої й апеляційної інстанції не були позбавлені можливості захистити права позивачки в ефективний спосіб. Проте факт порушення прав позивачки не підтвердився. З огляду на встановлені у справі № 800/162/14 обставини та сформульовані у цій справі висновки щодо застосування норм матеріального права Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду виснував про відсутність підстав для задоволення позову. Велика Палата з огляду на наведені у цій постанові мотиви в цілому з такими висновками суду першої інстанції погоджується. Під час розгляду справи Велика Палата як суд апеляційної інстанції оцінила як процедуру припинення повноважень позивачки, так і суть вчиненого нею порушення, дала належну оцінку встановленим обставинами та застосовним нормам матеріального права, чинним на час звільнення позивачки, а також мотивувала, в чому саме виявилась неповнота аргументації суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову. 28. Чи було порушено право позивачки на обґрунтованість рішення про звільнення з посади судді КСУ та судового рішення за результатами перегляду такого рішення про звільнення? Обґрунтування необхідності прийняття Постанови № 775-VII, мета її прийняття, історичний контекст й інші факти, які слугували підставами прийняття цієї Постанови, наведені у преамбулі до неї та у пояснювальних записках до відповідного проекту, розміщених на вебсайті Верховної Ради України за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_6. ВРУ пояснила, зокрема, її бачення привласнення суддями КСУ повноважень парламенту, зміни у неконституційний спосіб Конституції України та наслідків таких дій. Мотиви прийняття Постанови № 775-VII, наведені у преамбулі до неї та у вищезгаданих пояснювальних записках, дозволяють виснувати про те, що право позивачки на належне обґрунтування ухваленого стосовно неї рішення парламенту порушене не було. Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, зокрема, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, слід визначити тільки у світлі конкретних обставин справи. Велика Палата не погоджується з міркуваннями скаржниці про використанням судом першої інстанції висновків Венеційської комісії як доказів чи джерел права. У цій справі немає таких оцінок відповідних висновків. Висновки Венеційської комісії не є обов`язковими, ця Комісія не є судовим органом і не вирішує питання встановлення порушень положень тих чи інших міжнародних документів. Її висновки часто не є категоричними, а нагадують наукові роздуми на тему конституціоналізму, фундаментальних прав, демократичності положень досліджуваних законопроектів або законів. За Статутом Венеційської комісії її завданням є здійснення фахової оцінки гарантій забезпечення демократії. Для цього Комісія втілює у життя демократичні принципи правової держави, досліджує проблеми, пов`язані з функціонуванням, зміцненням та розвитком демократичних інститутів. Саме у світлі такої оцінки ролі та значення висновків Венеційської комісії суд першої інстанції посилався на положення цієї інституції Ради Європи, членом якої є Україна. Велика Палата вважає, що якщо Венеційська комісія на підставі вивчення правової системи держави, зробить певний фаховий висновок, у якому дії окремих державних органів чи судових інституцій виглядатимуть «непривабливо» або ілюструватимуть ознаки певних порушень, то це не може бути засторогою, щоб орган судової влади, інший державний орган чи будь-хто не мав права згадати такий висновок Венеційської комісії для обґрунтування власної позиції. Велика Палата визнає, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову є правильним і немає причин для його скасування. Водночас мотиви, якими керувався суд, коли ухвалював таке рішення, за обсягом не були повними й не охоплювали тих аспектів, на які звернула увагу Велика Палата у своєму рішенні. Крім того, Велика Палата не погодилася з окремими висновками суду першої інстанції, про що зазначила вище.З цієї причини рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивації, яка має бути викладена в редакції цієї постанови Великої Палати. Для забезпечення реалізації права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, у цій постанові Велика Палата належно оцінила всі суттєві аргументи позивачки у межах питань, які мав вирішити суд. Оскільки недоліки мотивувальної частини рішення суду першої інстанції Велика Палата виправила, відсутні підстави стверджувати, що позивачка зазнаватиме порушення її права на справедливий суд у частині належного обґрунтування судового рішення. Наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростовують висновків суду і не містять жодних вагомих підстав для визнання його протиправним і таким, що підлягає скасуванню. Національні суди забезпечили право позивачки на достатній перегляд прийнятого стосовно неї рішення парламенту про звільнення з посади. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не викликалася на засідання парламенту, на якому вирішувалося питання про її звільнення, і що вона була позбавлена можливості висловитися стосовно обставин, які пізніше були кваліфіковані парламентом як порушення нею присяги судді та стали підставою для звільнення з посади, не спростовують зроблених вище висновків суду щодо оцінки підстав і порядку прийняття Постанови № 775-VII. Усі ті аргументи, які позивачка, як вона вважає, могла повідомити у парламенті під час прийняття Постанови № 775-VII, вона висловила у судах обох інстанцій. Вони оцінили доводи позивачки і щодо відсутності в її діях ознак порушення присяги судді КСУ, і щодо недодержання парламентом процедури розгляду питання про її звільнення з посади, й інші важливі для вирішення справи аргументи позовної заяви та апеляційної скарги. Тому є підстави вважати, що позивачка була почута в органах, які, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, мали повноваження захистити права позивачки в ефективний спосіб у разі встановлення відповідних порушень. 29. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. На підставі частини четвертої статті 317 КАС України суд апеляційної інстанції може змінити судове рішення, якщо визнає, що доповненню або зміні підлягає його мотивувальна та (або) резолютивна частини. Отже, з огляду на викладене вище апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, змінити мотивувальну частину рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року, виклавши її в редакції цієї постанови. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 243, 245, 266, 315, 317, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року змінити. Викласти мотивувальну частину рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року в редакції цієї постанови. У решті рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Князєв Суддя-доповідач М. І. Гриців Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко В . В. Британчук К. М. Пільков Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко І. В. Григор`єва В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж . М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук С. В. Штелик Г. Р. Крет Джерело: ЄДРСР 96406949

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 січня 2021 року м. Київ № 640/9824/19 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Клименчук Н.М., суддів Іщука І.О., Шрамко Ю.Т., за участю секретаря судового засідання Харченка А.О., за участі представників сторін: від позивача 1- Особа_2, від позивача 2 - Особа_3, Особа_4; від відповідача: Особа_5, від третьої особи:- Особа_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Особа_1 та громадської організації «Правова держава» до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство освіти на науки України, про визнання протиправною та скасування постанови № 437, На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 28.01.2021 проголошено скорочену (вступну та резолютивну) частини рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України. ВСТАНОВИВ: Особа_1 (надалі – Особа_1, Позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі – відповідач, Кабмін), в якому просить суд визнати протиправною та нечинною постанову відповідача від 22.05.2019 № 437. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.06.2019 відкрито провадження в адміністративній справі № 640/9824/19, а також зобов’язано відповідача опублікувати оголошення про знаходження у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва даної адміністративної справи. Водночас, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.09.2019 відкрито провадження в адміністративній справі № 640/9824/19 за позовом Громадської організації «Правова держава» (надалі – ГО «Правова держава») до Кабміну, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство освіти та науки України (надалі – Міносвіти), про визнання незаконною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 22.05.2019 № 437 «Питання українського правопису». Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.10.2019 об’єднано для спільного розгляду справи № 640/9824/19 та № 640/17064/19, з присвоєнням справам загального № 640/9824/19. На виконання вимог ухвали суду, відповідачем опубліковано у виданні «Офіційний вісник України» (т. 1 а.с. 54-56) повідомлення про відкриття провадження у даній справі, а також дані про дату, час і місце її розгляду. Об’єднані позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач діяв поза межами своїх повноважень, виключно в інтересах політичної доцільності, без врахування реального стану розвитку української мови, що застосовується її носіями, а також з порушенням порядку погодження, опрацювання і прийняття оскаржуваної постанови. У відзивах на позовні заяви (т. 1 а.с. 46-51, т. 2 а.с. 23-29) представник відповідача стверджує про наявність повноважень у Уряду стосовно прийняття оскаржуваної постанови, посилаючись на те, що Український правопис розроблений Українською національною комісією з питань правопису в межах покладених на неї повноважень у даній сфері, схвалений Міносвіти та Національною академією наук України та поданий на погодження до Кабміну через Міносвіти. Також представник відповідача переконаний у відсутності публічно-правових відносин між позивачами та відповідачем і, відповідно, відсутності порушеного права у останніх. У відповіді на відзив (т. 1 а.с. 76-79) представник Особа_1 посилається, зокрема, на те, що Кабмін не може використовувати загальні повноваження як привід для зміни самої української мови. Забезпечення проведення політики - не є тотожним навіть затвердженню самої політики. Відповідач, як орган виконавчої влади, не маючи додаткового уповноваження, може лише виконувати вже прийняті закони та реалізовувати ті їхні положення, які належним чином схвалені Верховною Радою України. При цьому, представник Особа_1 стверджує, що історичний спосіб тлумачення нормативно-правових актів свідчить про те, що Уряд станом на день прийняття спірної постанови не мав відповідних повноважень. З приводу наявності порушеного права представником позивача зазначено, що Особа_1 є школяркою, яка в силу Закону України «Про освіту» навчається державною мовою, тобто в її повсякденній діяльності у правовідносинах між нею та школою, а в подальшому – між нею та органами, що проводять зовнішнє незалежне оцінювання, а також при вступі на державну службу, буде застосований саме спірний нормативно-правовий акт, оскільки при визначенні її знання української мови буде використаний правопис, затверджений оскарженою постановою. У відповіді на відзив (т. 1 а.с. 173-175) представник ГО «Правова держава» посилається на порушення Регламенту Кабміну, зокрема на те, що спірна постанова не містить акта законодавства, відповідно до якого чи на виконання якого вона приймалась. Також представник ГО «Правова держава», посилаючись на положення статуту, та з урахуванням того, що ГО «Правова держава» об’єднує громадян України та діє в їх інтересах, вказує, що саме в інтересах громадян ГО «Правова держава» звернулася до суду з даним позовом. Заперечення відповідача (т. 1 а.с. 93-99) фактично містять ті самі аргументи і доводи, що і відзив. У поясненнях третьої особи (т. 1 а.с. 192-195) представник Міносвіти стверджує, що саме Кабмін наділений відповідними повноваженнями і не виходив за межі своєї компетенції, а відтак, спірний акт прийнято відповідно до Конституції України та з дотриманням вимог Регламенту. В судовому засіданні учасники підтримано свої письмові позиції. В судовому засіданні відповідно до частини 1 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) проголошено вступну та резолютивну частини рішення (скорочене рішення). Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне. Відповідачем 22.05.2019, з метою забезпечення конституційних положень про державний статус української мови та уніфікації вживання правописних норм, прийнято постанову № 437 «Питання українського правопису» (т. 1 а.с. 10) (далі – Постанова № 437), якою вирішено (1) погодитися з пропозицією Міносвіти та Національної академії наук щодо схвалення Українського правопису в новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису, (2) визнати таким, що втратив чинність, пункт 1 постанови Кабміну від 08.06.1992 № 309 «Питання українського правопису» (ЗП України, 1992 р., № 6, ст. 145), (3) Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським державним адміністраціям сприяти використанню в новій редакції Українського правопису в діловодстві, освіті, видавничій справі, сфері телебачення і радіомовлення, інших сферах суспільного життя. Вважаючи вказану постанову протиправною та такою, що порушує їх права, позивачі звернулись до суду з позовними заявами. Перш за все суд вважає за необхідне вирішити питання правової природи оскаржуваного рішення суб’єкта владних повноважень. Так, акт державного чи іншого органу – це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин. Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні. Згідно з п. 18 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) нормативно-правовий акт – акт управління (рішення) суб’єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування. За таких умов, суд приходить до висновку, що відповідач, передбачивши спірною постановою сприяння органів виконавчої влади використанню в новій редакції Українського правопису в діловодстві, освіті, видавничій справі, сфері телебачення і радіомовлення, інших сферах суспільного життя, фактично встановив загальні правила регулювання, не тільки і не стільки для органів виконавчої влади, скільки для невизначеного кола осіб в діловодстві, освіті, видавничій справі, сфері телебачення і радіомовлення, інших сферах суспільного життя на довгострокове та неодноразове застосування. Крім того, за період дії спірної постанови, загальновідомими є факти застосування та впровадження в новій редакції Українського правопису у різноманітних сферах суспільного життя, у тому числі у сфері освіти, у сфері телебачення і радіомовлення, у сфері судочинства тощо. Отже, оскаржувана постанова встановлює загальні правила регулювання для неозначеного кола осіб і розрахована на неодноразове застосування, з огляду на що за висновком суду є нормативно-правовим актом. Щодо наявності підстав у позивачів для звернення до суду, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. КАС України встановлено особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ. Так, частиною 2 статті 264 КАС України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт, яким і є оскаржуваний акт, мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Враховуючи наведене, право оскаржити Постанову № 437, мають особи, щодо яких її застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. З матеріалів справи вбачається, що Особа_1 є школяркою (т. 1 а.с. 11), яка, як обґрунтовано стверджує її представник, в силу вимог Закону України «Про освіту», навчається державною мовою та, зважаючи на розповсюдження Постановою № 437 в новій редакції Українського правопису на сферу освіти, спірна постанова застосовується до Особа_1 Крім того, Особа_1 буде суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, і не тільки у сфері освіти, а і у сфері діловодства (наприклад, при взаємодії з органами виконавчої влади), видавничій справі (наприклад, при використанні освітніх чи будь-яких інших видань, в яких вже реалізовано застосування у новій редакції Українського правопису), у сфері телебачення і радіомовлення та інших сферах суспільного життя, де буде впроваджено у новій редакції Український правопис. Те саме стосується ГО «Правова держава». З наведених підстав суд визначає необґрунтованими посилання представника Міносвіти на те, що наразі тільки розробляється план імплементації нової редакції «Українського правопису», яким буде передбачено терміни та етапи впровадження його змін в освітній процес. Крім того, представник Міносвіти посилається лише стосовно освітньої сфери, натомість щодо решти сфер застосування в новій редакції Українського правопису, ні відповідачем, ні третьою особою, будь-яких доводів та доказів не наведено та не надано. З огляду на викладені обставини, суд прийшов до висновку, що Особа_1 є учасником правовідносин, на які розповсюджується спірна постанова, а також, що позивачі є суб’єктами правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, у зв’язку з чим твердження представника відповідача щодо відсутності публічно-правових відносин між позивачами та відповідачем і, відповідно, відсутності порушеного права у останніх, є недоречними та, відповідно, не приймаються колегією суддів до уваги. Водночас, колегія суддів, вирішуючи даний спір, вважає за необхідне звернути увагу на необхідності дотримання принципів правової визначеності та передбачуваності законодавства при прийнятті нормативних актів, на важливості та необхідності застосування яких неодноразово наголошувалося у практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). В цьому контексті варто відмітити, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до ст. 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17.07.1997 № 475/97-ВР та вона набула чинності для України 11.09.1997. Разом з тим, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, у рішеннях від 09.11.1999 у справі «Шпачек проти Чеської Республіки», від 05.01.2000 у справі «Беєлер проти Італії», від 07.07.2011 у справі «Сєрков проти України» ЄСПЛ зазначив, що ведучи мову про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції та вимагає, перш за все, щоб заходи мали підстави в національному законодавстві, і відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні. Крім того, у рішенні від 11.04.2013 у справі «Вєренцов проти України» ЄСПЛ зазначив, що будь-які обмеження, які накладаються, мають базуватися на положеннях основного законодавства. Саме законодавство має бути сформульованим з достатньою чіткістю, щоб надати особі можливість визначити, чи буде її поведінка суперечити закону, та якими можуть бути вірогідні наслідки порушень. Передбачення у національному законодавстві чітких визначень є істотною умовою для того, щоб закон залишався нескладним для розуміння та застосування, а також для запобігання спробам регулювати діяльність, яка не підлягає регулюванню. Водночас, у рішенні від 01.07.2003 у справі «Суомінен проти Фінляндії» ЄСПЛ зазначив, що орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ вказав на те, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов’язків. При цьому, у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 Конституційний Суд України зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Так, принцип верховенства права вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи, основоположні свободи. Так, у рішенні від 10.12.2009 у справі «Михайлюк та Петров проти України» (Mikhaylyuk and Petrov v. Ukraine, заява № 11932/02) зазначено, що суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (рішення у справі «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine) від 29.04.2003, заява № 38812/97, п. 155). У рішенні Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 02.11.2004 № 15-рп/2004 суд зазначив, що Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України). Відповідно до Основного Закону України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3); права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21); кожен має право на повагу до його гідності (ч. 1 ст. 28); права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ч. 1 ст. 55); однією з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (п. 2 ч. 3 ст. 129). Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Також в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України) від 01.04.2008 № 4-рп/2008 суд вказав, що у частині першій статті 92 Основного Закону України закріплений принцип пріоритету (верховенства) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин. Перелік питань, що мають регулюватися виключно законами України, передбачений цією нормою, має імперативний характер, а це означає, що всі рішення щодо них повинні прийматися у формі закону. У такий спосіб Конституція України встановила, що лише Верховна Рада України у відповідному законі має право визначати організацію і порядок діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади та статус їх посадових осіб. Відповідним є те, що й іншими нормами Конституції України передбачено однакові правові підходи до нормативного механізму врегулювання порядку організації і діяльності органів державної влади, їх посадових осіб. Зважаючи на наведене, оскаржувана постанова за висновком суду повинна відповідати принципу правової визначеності та передбачуваності законодавства, на важливості та необхідності застосування яких, як вже зазначено судом, неодноразово наголошувалося у вказаній практиці ЄСПЛ. Аналізуючи доводи позивачів, заперечення відповідача, пояснення третьої особи, а також наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів виходить з наступного. З приводу повноважень Кабінету Міністрів України, у тому числі щодо видання в межах своєї компетенції відповідних актів, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції України). Верховна Рада України, відповідно до вимог ст. 75 Конституції України, є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Таким чином, Конституція України покладає функцію зі створення та прийняття законів на єдиний законодавчий орган – Верховну Раду України. В свою чергу, ст. 113 Конституції України передбачено, що Кабмін є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Згідно з п. 10 ст. 116 Конституції України Кабмін здійснює інші повноваження, визначені Конституцію та законами України. Аналогічне положення закріплено і в ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», якою передбачено, що Кабмін здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабмін в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. При цьому, організація, повноваження і порядок діяльності, зокрема, Кабміну, визначаються Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 120 Конституції України). Стаття 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначає основні завдання Кабміну, а статтею 20 передбачено основні повноваження Кабміну. Здійснення повноважень Кабінету Міністрів України визначено ст. 41 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до якої Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону. Згідно з ч. 1 ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов’язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Відповідно до ч. 3 ст. 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями. Отже, Кабмін у своїй діяльності щодо видання постанов і розпоряджень, у тому числі у разі внесення таких йому на розгляд міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями, повинен виходити із повноважень, закріплених за ним Конституцією та законами України. В той же час, прийнята відповідачем постанова може вважатися законною у випадку, якщо вона прийнята на підставі прямої норми Конституції України, закону України, у тому числі з урахуванням основних завдань та спрямованості діяльності Кабміну. Стосовно меж повноважень Кабміну щодо винесення оскаржуваної постанови суд зазначає наступне. Аналіз зазначених норм, у тому числі норм Закону України «Про Кабінет Міністрів України», зокрема, статей 2 та 20, свідчить про те, що вони не містять положень, які наділяють відповідача повноваженнями схвалювати та/або затверджувати або у будь-який інший спосіб впливати на Український правопис. Поряд з цим, згідно з абз. 8 п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабмін у сферах соціальної політики, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій: забезпечує проведення державної політики у сферах культури, етнонаціонального розвитку України і міжнаціональних відносин, охорони історичної та культурної спадщини, всебічного розвитку і функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України; створює умови для вільного розвитку мов корінних народів і національних меншин України, сприяє задоволенню національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України. Суд погоджується з твердженням представника Особа_1, що забезпечення всебічного розвитку та функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України не є тотожним наданню повноваження щодо визначення того, якою має бути українська мова (зокрема, схвалення та/або затвердження Українського правопису). З наведених підстав суд критично сприймає посилання представника відповідача та представника Міносвіти, як на підставу наявності у Кабміну відповідних повноважень, не тільки на положення абз. 8 п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», а і на Указ Президента України від 31.05.2018 № 156/2018 «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України», відповідно до змісту п. 2 якого Кабміну доручено розробити у двомісячний строк з урахуванням пропозицій експертної групи та затвердити державну цільову програму на 2018-2028 роки, спрямовану на забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, створення єдиного культурного простору України та збереження цілісності культури, передбачивши, зокрема, заходи щодо: зміцнення державного статусу української мови, вироблення дієвих механізмів її захисту та розвитку, забезпечення додержання посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування вимог закону щодо обов’язковості використання державної мови під час виконання своїх посадових обов’язків, недопущення її дискримінації. Проте, рішенням Конституційного Суду України від 28.02.2018 № 2-р/2018 у справі № 1-1/2018 за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про засади державної мовної політики» визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 № 5029-VI, зі змінами (пункт 1), який втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення (пункт 2). Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що з 28.02.2018 відповідач не наділений, передбаченими ч. 4 ст. 6 Закону України «Про засади державної мовної політики» повноваженнями, в той час як Постанова № 437 прийнята 22.05.2019, тобто вже після втрати вказаним Законом чинності. Крім того, з п. 9 пояснювальної записки до проекту Постанови № 437 (т. 1 а.с. 58-61) та п. 9 висновку Мін’юсту за результатами правової експертизи до проекту Постанови № 437 (т. 1 а.с. 64-66) вбачається, що Мін’юстом висловлено застереження, що законами України відповідних повноважень Уряду не передбачено. Враховуючи наведене, суд вважає, що відповідач, при прийнятті Постанови № 437, діяв поза межами своєї компетенції (повноважень), що є порушенням вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України та п. 1 ч. 2 ст. 2 КАС України, відповідно до якого у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Вказані порушення за висновком суду є самостійними та достатніми для твердження про протиправність та нечинність спірної постанови. Згідно з ч. 9 ст. 264 КАС України суд може визнати нормативно-правовий акт протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю або в окремій його частині. Враховуючи викладене у сукупності, а також невідповідність Постанови № 437 принципу правової визначеності та передбачуваності законодавства, на важливості та необхідності застосування яких неодноразово наголошувалося у практиці ЄСПЛ, колегія суддів прийшла до висновку, що спірна постанова є протиправною та нечинною. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Всупереч наведеним вимогам відповідач, як суб’єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його відзив та заперечення, і не довів правомірності винесення Постанови № 437. Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивачів є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. За таких умов, судові витрати, здійснені позивачами, стягуються відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України на їх користь за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. Відповідно до ч. 1 ст. 265 КАС України резолютивна частина рішення суду про визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили. Таким чином, суд вважає за необхідне зобов’язати відповідача невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду про визнання протиправною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України №437 від 22.05.2019 «Питання українського правопису» у відповідному виданні, після набрання рішенням законної сили. Керуючись положеннями статей 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 264 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, ВИРІШИВ: 1. Позовну заяву Особа_1 та громадської організації «Правова держава» задовольнити повністю. 2. Визнати протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України № 437 від 22.05.2019 «Питання українського правопису». 3. Стягнути на користь Особа_1 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 коп.) сплаченого судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України. 4. Стягнути на користь громадської організації «Правова держава» 1921,00 грн. (одна тисяча дев’ятсот двадцять одна гривня 00 коп.) сплаченого судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України. 5. Зобов’язати Кабінет Міністрів України невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду про визнання протиправною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України №437 від 22.05.2019 «Питання українського правопису» у відповідному виданні, після набрання рішенням законної сили. Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України. Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII “Перехідні положення” КАС України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Повний текст судового рішення виготовлено 11.02.2021. Головуючий суддя Н.М. Клименчук Судді І.О. Іщук Ю.Т. Шрамко Джерело: ЄДРСР 94870565

Конституционный Суд Украины оценит законность функционирования антирейдерской комиссии при Минюсте: У середу, 18 грудня, о 10.00 годині Другий сенат Конституційного Суду України на пленарному засіданні у формі письмового провадження розпочне розгляд справи за конституційною скаргою Приватного акціонерного товариства щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту «а» пункту 2 частини шостої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року №1952–IV зі змінами (далі — Закон). Про це повідомляє прес-служба КСУ. Суть питання У підпункті «а» пункту 2 частини шостої статті 37 Закону зазначено, що за результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення про задоволення (повне чи часткове) скарги шляхом прийняття рішення про скасування рішення про державну реєстрацію прав, скасування рішення територіального органу Міністерства юстиції України, прийнятого за результатами розгляду скарги. Суб’єкт права на конституційну скаргу вважає, що оспорюване положення Закону надає Міністерству юстиції України повноваження позбавляти особу права власності шляхом скасування державної реєстрації на підставі помилок, допущених державним реєстратором, чим порушує положення частини четвертої статті 41 Конституції України. Крім того, на його думку, оспорюване положення Закону встановлює відповідальність особи — власника нерухомого майна — за помилки, допущені державним реєстратором як представником держави, що суперечить частині другій статті 3 Конституції України. Раніше «Судово-юридична газета» писала, що КСУ розгляне два конституційних подання Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Також до КСУ надійшло конституційне подання Верховного Суду.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 травня 2019 року м. Київ Справа N 800/283/17 Провадження N 11-693заі18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Ключник А.Ю., представників: позивача - ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідача - ОСОБА_11, третьої особи - Рохманова С.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Президента України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування Указу Президента України від 13 квітня 2016 року N 142/2016 "Про скасування рішення голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області" (далі - Указ, Первомайська РДА відповідно) за апеляційними скаргами ОСОБА_5, ОСОБА_3 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 травня 2018 року (судді Коваленко Н.В., Анцупова Т.О., Гімон М.М., Бучик А.Ю., Кравчук В.М.), УСТАНОВИЛА: 10 жовтня 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати незаконним і скасувати Указ Президента України, яким скасовано розпорядження голови Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року N 470-р про зарахування земельної ділянки загальною площею 1553,97 га в межах території Ленінської сільської ради Первомайського району Миколаївської області (далі - Ленінська сільська рада) до земель запасу державної власності (далі - розпорядження РДА N 470-р). Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначила, щорозпорядження РДА N 470-р стало передумовою для прийняття розпоряджень N 471-р та N 523-р про надання дозволу громадянам України (775 особам) на складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства із земель запасу сільськогосподарського призначення в межах території Ленінської сільської ради та затвердження відповідного проекту землеустрою. Таким чином, на підставі скасованого Указом розпорядження РДА N 470-р та наступних за ним розпоряджень РДА земельні ділянки загальною площею 1553,97 га із земель запасу державної власності були передані у приватну власність 775 громадянам України, в тому числі й позивачу, які протягом 24-26 грудня 2012 року отримали державні акти на право власності на земельні ділянки. ОСОБА_3 вказала на те, що після отримання нею та іншими особами цих державних актів Президент України не мав права скасовувати розпорядження РДА, яке вичерпало власну дію фактом його виконання, адже з цього моменту адміністративні правовідносини припинились, замість них виникли цивільні правовідносини, і Президент України, видаючи Указ, вийшов за межі наданих йому Конституцією України та Законом України від 9 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" (далі - Закон N 586-XIV) повноважень, адже розпорядився землями приватної власності замість земель державної власності. Отже, на думку ОСОБА_3, скасування розпорядження РДА N 470-р порушує її право власності на землю. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 3 травня 2018 рокув задоволенні позову відмовив. У ході судового розгляду справи встановлено такі обставини. 26 травня 2000 року Ленінською сільською радою прийнято рішення N 20 про передачу в приватну власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 764,15 га, ОСОБА_7 земельної ділянки площею 989,82 га. 16 червня 2000 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 видано один на двох державний акт на право приватної власності на землю за НОМЕР_6 (далі - державний акт НОМЕР_6), згідно якого їм передано 1753,97 га землі (764,15+989,82=1753,97). Рішенням Первомайського районного суду Миколаївської області від 11 січня 2001 року у справі N 2-19, яке набрало законної сили, задоволено позов прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Ленінської сільської ради до ОСОБА_7 і ОСОБА_4 про визнання недійсним державного акта про право приватної власності на землю, визнано недійсним та скасовано державний акт НОМЕР_6 від 16 червня 2000 року. Підставою скасування акта стало те, що при прийнятті рішення про передачу ОСОБА_7 і ОСОБА_4 у приватну власність земельної ділянки загальною площею 1753,97 га Ленінською сільською радою порушено вимоги абзацу 3 пункту 4 Указу Президента України від 10 листопада 1994 року за N 666 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" щодо граничного розміру загальної площі земельної ділянки, що може бути в приватній власності громадянина, який не повинен перевищувати норм, встановлених Земельним кодексом України (далі - ЗКУ) для селянських (фермерських) господарств, тобто, згідно з частиною першою статті 52 цього Кодексу, не більше 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель. Іншою підставою для скасування державного акта на право приватної власності на землю стало те, що його було видано ОСОБА_7 і ОСОБА_4 один на двох, що не передбачено Постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 року N 2201 "Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею". ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2012 року у справі N 2-а/1421/119/2012 відмовлено ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог до відділу Держкомзему у Первомайському районі Миколаївської області про визнання протиправними дій по внесенню запису до Книги записів реєстрації державних актів на право приватної власності по Ленінській сільській раді, про скасування державної реєстрації державного акта за реєстраційним НОМЕР_6 на право приватної власності на землю, виданого 16 червня 2000 року Ленінською сільською радою на ім'я ОСОБА_7 та ОСОБА_4 та зобов'язання анулювати вказаний запис. 12 жовтня 2012 року головою Первомайської РДА видано розпорядження N 470-р про зарахування земельної ділянки загальною площею 1553,97 га в межах території Ленінської сільської ради до земель запасу державної власності та розпорядження N 471-р про надання дозволу громадянам України на складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства із земель запасу сільськогосподарського призначення в межах території Ленінської сільської ради. 20 листопада 2012 року головою Первомайської РДА видано розпорядження N 523-р, пунктом 1 якого затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам України (775 особам) для ведення особистого селянського господарства в межах території Ленінської сільської ради Первомайського району Миколаївської області, а пунктом 2 - передано безоплатно у приватну власність 775 особам (у тому числі й позивачу) земельні ділянки із сільськогосподарських земель запасу державної власності. Вказані особи протягом 24-26 грудня 2012 року отримали державні акти на право приватної власності, зокрема ОСОБА_3 отримала державний акт серії НОМЕР_1, об'єктом права власності за яким є земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_2, що зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за номером 482548401003596. Розпорядження Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року N 470-р, від 12 жовтня 2012 року N 471-р, від 20 листопада 2012 року N 523-р стали предметом перевірки в адміністративній справі N 814/1350/13-а за позовом ОСОБА_4 до Первомайської РДА про визнання недійсними та скасування цих розпоряджень. Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 травня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 5 грудня 2013 року, в позові відмовлено. Суд відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, оскільки не міг встановити за нею права на земельну ділянку, у зв'язку з чим скасування зазначених розпоряджень вважав неналежним способом захисту прав позивача (у подальшому Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 24 лютого 2016 року закрив провадження у зазначеній справі у зв'язку з наявністю спору про право та належністю вимог ОСОБА_4до розгляду в порядку цивільного судочинства). 23 грудня 2014 року ОСОБА_4 отримала свідоцтва про право на спадщину за законом, якими державний нотаріус Першої первомайської державної нотаріальної контори Миколаївської області посвідчив, що на підставі статті 1261 Цивільного кодексу України ОСОБА_4 є спадкоємцем майна ОСОБА_7, а саме земельних часток (паїв) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП "Шлях Леніна" села Чаусове Друге Первомайського району Миколаївської області в умовних кадастрових гектарах, що належали спадкодавцю на підставі сертифікатів на земельну частку (пай), виданих Первомайською РДА, зареєстрованих у Книзі реєстрації сертифікатів на земельну частку (пай). У 2015 році до Президента України було направлено ряд звернень громадян з проханням забезпечити дотримання Конституції та законів України органами державної влади у Первомайському районі Миколаївської області. Так, народний депутат України ОСОБА_8 звернувся до Президента України з листом від 5 червня 2015 року N 5-295, в якому просив вжити заходів щодо захисту прав ТОВ "Агрофірма ОСОБА_4" та скасувати розпорядження Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року за N 470-р, від 12 жовтня 2012 року за N 471-р, від 20 листопада 2012 року за N 523-р, а також зобов'язати Первомайську РДА вжити вичерпних заходів щодо усунення наслідків виконання зазначених незаконних розпоряджень та відновлення законності в цьому питанні, зокрема щодо визнання недійсними державних актів про право власності на земельну ділянку, виданих 775 фізичним особам на виконання незаконних розпоряджень. Також із заявою (зареєстрованою в Адміністрації Президента України за N 22/036983-14К від 19 серпня 2015 року) щодо скасування незаконних розпоряджень Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року N 470-р, від 12 жовтня 2012 року N 471-р, від 20 листопада 2012 року N 523-р, з метою захисту прав сім'ї ОСОБА_4 та земель села Чаусово-2 від злочинних посягань, звернулися до Президента України ОСОБА_9. мешканці села Чаусово-2 Первомайського району Миколаївської області, які мають ренту та господарську допомогу з земель, якими користується сім'я ОСОБА_4, та які підтвердили факти, зазначені у листі народного депутата України ОСОБА_8 від 5 червня 2015 року N 5-295. Представник ОСОБА_4 - адвокат Рохманов С.І. своїм зверненням до Президента України від 29 вересня 2015 року N 89-Д/2015 підтримав звернення мешканців села Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області, просив скасувати зазначені вище розпорядження органу виконавчої влади. Указом Президента України від 13 квітня 2016 року N 142/2016 "Про скасування рішення голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області" скасовано розпорядження голови Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року N 470 "Про зарахування земельної ділянки в межах території Ленінської сільської ради до земель запасу державної власності", як таке, що суперечить Конституції та законам України, зокрема статтям 14 та 19 Конституції України, статтям 3, 6, 7, 21 Закону N 586-XIV, статтям 17, 19, 122 ЗКУ. Одночасно з оскаржуваним Указом Президент України 13 квітня 2016 року видав Розпорядження N 98-2016-рп "Про деякі розпорядження голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області", яким надав доручення голові Миколаївської обласної державної адміністрації, в тому числі й щодо скасування розпоряджень голови Первомайської РДА, що суперечать Конституції України та законам України, іншим актам законодавства України. На виконання вказаного Розпорядження 14 квітня 2016 року голова Миколаївської обласної державної адміністрації прийняв розпорядження N 130-р, яким скасовані розпорядження голови Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року N 471-р "Про надання дозволу громадянам України на складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства в межах території Ленінської сільської ради" та від 20 листопада 2012 року N 523-р "Про затвердження Проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам України (775 чоловік) для ведення особистого селянського господарства в межах території Ленінської сільської ради Первомайського району Миколаївської області". Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що Указ видано на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема, співмірюючи наслідки вчинюваних дій з метою діяльності Президента України щодо захисту прав громадян; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. 7 червня 2018 року представники позивача, а також ОСОБА_5, яка не бере участі у справі, однак вважає, що суд у згаданому вище рішенні вирішив питання про її права та інтереси, подали апеляційні скарги, у яких, посилаючись на недоведеність обставин, які суд визнав встановленими, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову та прийняти нову постанову про визнання протиправним і скасування Указу. Так, скаржники вказують, зокрема на те, що: - суд залишив поза увагою те, що розпорядження РДА N 470-р, N 471-р та N 523-р у сукупності стали правовими підставами виникнення у позивача та інших 774 осіб прав на землю в порядку статті 118 ЗКУ, а тому скасування Президентом України юридичної підстави, на якій виникло первісне право на землю, -розпорядження РДА N 470-р, становить втручання (не в інтересах суспільства) у право на мирне володіння своїм майном (земельними ділянками) ОСОБА_3 та інших осіб; - суд першої інстанції вийшов за межі власних повноважень, оскільки поза предметом доказування та визначених законом процедур адміністративного судочинства, без підтвердження доказами встановив наявність прав на спірну землю у третьої особи - ОСОБА_4, які не визнаються позивачем і ще 772 особами в цивільній справі N 484/5719/15-ц, ігноруючи при цьому встановлені у ході розгляду господарським судом справи N 915/1111/13 обставини вичерпання дії сертифікатами на право на земельну частку (пай) після їх реалізації подружжям ОСОБА_4, припинення права приватної власності на землю після скасування державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_6 рішенням суду 2001 року у справі N 2-19; - суд помилково не застосував положення частини другої статті 158 ЗКУ, статті 124 Конституції України, статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо вирішення земельних спорів з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, виключно судом, обов'язковості виконання судових рішень та неможливості привласнення функції судів іншими органами чи посадовими особами, що призвело до помилкового визнання судом законним Указу, який, за наявності між 775 особами та ОСОБА_4 спору про право власності, відповідач видав, перебравши на себе функції правосуддя, втрутившись у судове провадження N 484/5719/15-ц та фактично переглянувши судові рішення у справі N 915/1111/13, визнаючи при цьому сертифікати та право на землю ОСОБА_4 дійсними, чим порушив право на справедливий суд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція); У відзиві на апеляційні скарги представник Президента України просив залишити їх без задоволення, оскільки, на думку відповідача, Указ видано на підставі та в межах повноважень, визначених Конституцією та законами України, він направлений на усунення порушень законодавства та не вирішує питання права власності позивача. Представник Президента України вважає правильними висновки суду першої інстанції про те, що Первомайська РДА не мала права розпоряджатися спірною землею за неприпинення права власності на неї членів КСП "Шлях Леніна", отже, розпорядження голови Первомайської РДА N 470-р було видане всупереч статті 21 Закону N 586-XIV та статей 17, 122 ЗКУ, а відтак Президент України на виконання наданих йому частиною восьмою статті 118 Конституції України та частиною третьою статті 43 Закону N 586-XIV повноважень правомірно скасував згадане розпорядження. ОСОБА_4 у відзиві на апеляційні скарги зазначила, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування Указу, оскільки: - скасованим Указом розпорядженням голови Первомайської РДА N 470-р жодним чином не вирішувалися питання, пов'язані із виникненням, зміною чи припинення цивільних та інших прав чи обов'язків позивача, текст цього розпорядження не містить прямих чи непрямих посилань на позивача, його права чи обов'язки, відсутній і причинно-наслідковий зв'язок між ухваленням вказаного розпорядження та виникненням у позивача цивільного права, на яке він посилається; - Указом не встановлено прав і не визначено обов'язків ОСОБА_3; - Первомайська РДА вийшла за межі своїх повноважень, розпорядившись землею, яка не перебувала у державній власності, і відносно якої діяла (та діє) законодавча заборона (мораторій), передбачена підпунктом "б" пункту 15 Перехідних положень ЗКУ. Отже, Глава держави, здійснюючи передбачені законодавством функції контролю та нагляду, правомірно скасував розпорядження голови Первомайської РДА N 470-р. При цьому наявність спору між фізичними особами не є та не може бути підставою для невиконання Президентом України покладених на нього відповідно до Конституції України повноважень. У судовому засіданні представники позивача, відповідача та третьої особи підтримали, відповідно, апеляційні скарги та відзиви на неї, надали пояснення, аналогічні наведеним у зазначених процесуальних документах доводам. Дослідивши наведені в апеляційних скаргах доводи та надані на противагу їм аргументи, заслухавши учасників справи, перевіривши її матеріали, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктом 2 статті 21 Закону N 586-XIV місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону. Частиною першою статті 154 ЗКУ встановлено, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатися у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. Згідно з частиною другою статті 6 Закону N 586-XIV розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Відповідно до частини восьмої статті 118 Конституції України рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. Частиною третьою статті 43 Закону N 586-XIV встановлено, що розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку. Відповідно до частини другої статті 102 Конституції України Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Згідно з пунктом 1 частини першої, частини третьої статті 106 Конституції України Президент України забезпечує незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Відповідно до пункту 9 частини третьої Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року N 970/2006, Указами Президента України оформляються прийняті Президентом України на основі та на виконання Конституції і законів України рішення, зокрема, про скасування рішень голів місцевих державних адміністрацій. Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Частиною першою статті 6 КАС у редакції, чинній на час подання цього позову, було передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів Президента України, зокрема, розгляду справ щодо законності указів Президента України, визначалися статтею 171-1 КАС у зазначеній редакції, відповідно до частини другої якої такі акти оскаржувалися до Вищого адміністративного суду України. Частиною другою статті 2 КАС у редакції, чинній на час розгляду справи, передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції всупереч завданню адміністративного судочинства та поза межами компетенції суду адміністративної юрисдикції при вирішенні публічно-правових спорів вдався до перевірки наявності прав та обов'язків у сфері приватноправових відносин та встановив цивільні права третьої особи, які є спірними та не визнаються позивачем та іншими особами в цивільній справі N 484/5719/15-ц за позовом ОСОБА_4 про визнання недійсними державних актів про право приватної власності на земельні ділянки та скасування державної реєстрації права власності. Так, суд першої інстанції правильно вказав в оскаржуваному рішенні на те, що оскільки юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори щодо законності рішень, дій, бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративним судом не може бути вирішено спір про права власності (правомірність його набуття) 775 осіб, серед яких і позивач у цій справі. Водночас суддійшов висновку про протиправність розпорядження Первомайської РДА N 470-р щодо зарахування земельної ділянки в межах території Ленінської сільської ради до земель запасу державної власності, яке не є предметом оскарження у цій справі, вважаючи доведеним у ході саме цього судового розгляду неприпинення права колективної власності членів КСП "Шлях Леніна" на цю землю (пункт 34.2 рішення) чи то наявність права власності у ОСОБА_4 на земельні частки (паї) на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом (пункт 17). Проте перевірка зазначених обставинзнаходиться поза предметом доказування та визначених законом процедур адміністративного судочинства. Зазначені обставини судом першої інстанції покладено в основу висновку про правомірність скасування Президентом України на здійснення ним передбачених законодавством функції контролю, нагляду і гарантування конституційних прав громадян розпорядження Первомайської РДА N 470-р, яке, на переконання зазначеного суду, є незаконним. При цьому оскаржуваний Указ не містить обґрунтування незаконності цього розпорядження, зокрема того, які саме обставини свідчать про порушення Первомайською РДА під час його видання статей 3, 6, 7, 21 Закону N 586-XIVтa статей 17, 19, 122 ЗКУ. У ході судового розгляду представником відповідача, у тому числі й на запит суду, не надано складених на підставі Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України документів, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року N 970/2006, (пояснювальної записки, довідкових та аналітичних матеріалів, довідки про погодження проекту тощо), які б містили обґрунтування необхідності видання Указу чи прогноз очікуваних правових наслідків його виконання. Разом з тим зі змісту звернень до Президента України, що надійшли від народного депутата ОСОБА_8, представника ОСОБА_4 та інших громадян - жителів села Чаусове-2, за якими відповідачем видано оскаржуваний Указ, убачається, що передумовою для порушення перед відповідачем питання про скасування, зокрема, розпорядження голови Первомайської РДА N 470-рстало незаконне, на думку авторів цих звернень, позбавлення ОСОБА_4 права власності на землю та протиправність набуття іншими особами права приватної власності на неї. При цьому згідно з частиною другою статті158 ЗКУ виключно судом розглядаються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи третьої особи про відсутність у ОСОБА_3 права на звернення до суду з цим позовом про скасування Указу Президента України з посиланням на те, що оскаржуваним Указом про скасування розпорядження голови Первомайської РДА N 470-ржодним чином не вирішувалися питання, пов'язані із виникненням, зміною чи припинення цивільних чи інших прав чи обов'язків позивача. Так, за змістом цього Указу формальновін не стосувався індивідуальних майнових прав 775 землевласників. Однак його слід оцінювати в контексті конкретних спірних правовідносин, які існували на час видання Указу, а саме спору між ОСОБА_4 та іншими особами, у тому числі й ОСОБА_3, щодо земельних ділянок. Розпорядженням голови Первомайської РДА N 470-р змінено правовий статус земель (їх зараховано до земель запасу), який у контексті обставин справи був визначальною умовою для наступного виникнення права власності на землю у 775 фізичних осіб (у тому числі позивача). На час видання Указу ці особи вже понад 3 роки мали необхідні документи, що підтверджували відповідно до вимог законодавства України їх право власності. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права. Отже, особу може бути позбавлено її майна лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності повинно бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у зв'язку з виданням Указу про скасування розпорядження голови Первомайської РДА N 470-р мало місце "втручання" у право позивача ОСОБА_3 на майно - земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_5, про право на яку позивачем отриманодержавний акт серії НОМЕР_1. І таке втручання не було правомірним з огляду на нижченаведене. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виробив критерії оцінки дотримання статті 1 Першого протоколу. Вони наводяться у багатьох рішеннях. Наприклад, у справі "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04, рішення від 10 лютого 2010 року, пункти 38-39) ЄСПЛ навів загальні принципи застосування статті 1 Першого протоколу: - ця стаття по суті гарантує право власності і містить три окремі норми: перша норма, що сформульована у першому реченні частини першої та має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння своїм майном; друга, що міститься в другому реченні частини першої цієї статті, стосується позбавлення особи її майна і певним чином це обумовлює; третя норма, зазначена в частині другій, стосується, зокрема, права держави регулювати питання користування майном. Однак ці три норми не можна розглядати як "окремі", тобто не пов'язані між собою: друга і третя норми стосуються певних випадків втручання у право на мирне володіння майном і, отже, мають тлумачитись у світлі загального принципу, проголошеного першою нормою; - будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини першої статті 1, лише якщо забезпечено "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним; - вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права. Хоча проблему відносно тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з'ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції. Щодо дотримання при виданні Указу вимоги законності втручання слід зазначити, що стаття 118 Конституції України та частина третя статті 43 Закону N 586-XIV не містять застережень щодо обмежень повноваження Президента України на скасування розпоряджень голови державної адміністрації, які вже виконані та викликали певні правові наслідки для прав, свобод та інтересів осіб. Отже, Президент, видаючи оскаржуваний Указ, діяв на виконання зазначених норм, тобто "на підставі закону". Водночас, слід зауважити, що реалізація Президентом України зазначених повноважень не може здійснюватися без урахування прав та інтересів осіб, у яких на підставі скасовуваних у подальшому Президентом актів індивідуальної дії виникли певнісуб'єктивні права та охоронювані законом інтереси, і які заперечують проти їх зміни чи припинення. Тобто за існування спору про право у правовідносинах, зокрема земельних, які виникли у зв'язку з виданням акта індивідуальної дії, такий акт не може бути скасовано у позасудовому порядку, що відповідає закріпленому у частині другій статті158 ЗКУ правила, за яким виключно судом розглядаються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб. Щодо мети втручання, то стаття 1 Першого протоколу до Конвенції допускає можливість втручання у право на мирне володіння майном виключно "в інтересах суспільства". І на переконання Великої Палати Верховного Суду у спірних правовідносинах цієї вимоги не дотримано. Так, вказуючи на законність оскаржуваного Указу, суд першої інстанції дійшов висновку, що "легітимна мета", на досягнення якої він був спрямований, полягала не у забезпеченні захисту, відновлення чи реалізації права власності ОСОБА_4, а в тому, щоб відновити правовий стан дотримання органами виконавчої влади (Первомайською РДА) законів та Конституції України (пункт 34.7 рішення). Разом з тим за аргументами представника відповідача, які викладені у запереченнях на позов (а. с. 137 том 1) та які відображені у рішенні та не відхилені судом першої інстанції, Указ не порушує права власності громадян на землю, а навпаки направлений на захист таких прав. Слід також звернути увагу на те, що одночасно з оскаржуваним Указом Президент України 13 квітня 2016 року видав Розпорядження N 98-2016-рп "Про деякі розпорядження голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області", яким голові Миколаївської обласної державної адміністрації надано доручення, в тому числі й щодо скасування розпоряджень голови Первомайської РДА, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України. Видані 13 квітня 2016 року Указ N 142/2016 та Розпорядження голові Миколаївської обласної державної адміністрації N 98-2016-рп мають одну мету і їх слід оцінювати як частини єдиного процесу захисту прав осіб, що звернулися до Президента України, вказуючи, зокрема, на протиправність позбавлення ОСОБА_4 права власності на землю та незаконність державних актів про право приватної власності на цю землю інших 775 фізичних осіб (у тому числі право власності позивача). Тому можна дійти висновку, що видання Указу відбувалося на захист інтересів конкретних осіб, які звернулися до Президента України (зокрема ОСОБА_4). Отже, висновки суду про єдину й легітимну мету видання Указу - відновлення правового стану дотримання Первомайською РДА законів та Конституції України не відповідають встановленим у справі обставинам, за яких він був виданий, адже скасувавши розпорядження, які були передумовою надання земельних ділянок та виникнення права власності у 775 осіб, Президент України втрутився у сферу приватних правовідносин, ставши фактично на бік однієї зі сторін у правовому (земельному) спорі. Видання Указу викликало певні правові наслідки і може стати доказом у судових справах, пов'язаних із оспорюванням законності набуття права власності на земельні ділянки 775 громадянами. Правомірність отримання цими особами земельних ділянок у власність має вирішуватися судом у порядку цивільного провадження, яке наразі триває (справа N 484/5719/15-ц). Наведене, на переконання Великої Палати Верховного Суду, свідчить про недотримання гарантій, передбачених у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Таким, чином Указ про скасування розпорядження голови Первомайської РДА N 470-р виданий Президентом України з використанням такого повноваження не з метою, з якою воно надано, необґрунтовано, а також без дотримання принципу безсторонності та пропорційності, висновки ж суду першої інстанції про відповідність Указу зазначеним критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС, не відповідають встановленим у справі обставинам. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. За приписами пункту 3 частини першої статті 317 КАС підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Оскільки висновки суду першої інстанції про відповідність Указу наведеним вище критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС, не відповідають встановленим у справі обставинам, апеляційні скарги ОСОБА_5, ОСОБА_3 підлягають задоволенню, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 травня 2018 року - скасуванню з ухваленням нового - про задоволення позову. Керуючись статтями 243, 266, 310, 315, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_5 задовольнити. 2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 травня 2018 року скасувати. 3. Позов ОСОБА_3 задовольнити. 4. Визнати незаконним і скасувати Указ Президента України від 13 квітня 2016 року N 142/2016 "Про скасування рішення голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області". Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України м. Київ 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 Справа № 1-135/2018(5846/17) Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів: Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, Головатого Сергія Петровича, Городовенка Віктора Валентиновича, Гультая Михайла Мирославовича, Завгородньої Ірини Миколаївни, Запорожця Михайла Петровича, Касмініна Олександра Володимировича, Колісника Віктора Павловича - доповідача, Кривенка Віктора Васильовича, Лемака Василя Васильовича, Литвинова Олександра Миколайовича, Мельника Миколи Івановича, Мойсика Володимира Романовича, Первомайського Олега Олексійовича, Саса Сергія Володимировича, Сліденка Ігоря Дмитровича, Тупицького Олександра Миколайовича, Шаптали Наталі Костянтинівни, розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2Кримінального кодексу України. Заслухавши суддю-доповідача Колісника В.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкт права на конституційне подання - 59 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 368-2 Кримінального кодексу України (далі - Кодекс). Відповідно до статті 368-2 Кодексу "набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі - караються позбавленням волі на строк до двох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина перша); "ті самі діяння, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне становище, - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина друга); "діяння, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина третя); "особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України "Про запобігання корупції" (пункт 1 примітки); "під активами у значному розмірі у цій статті розуміються грошові кошти або інше майно, а також доходи від них, якщо їх розмір (вартість) перевищує одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян" (пункт 2 примітки); "під передачею активів у цій статті розуміється укладення будь-яких правочинів, на підставі яких виникає право власності або право користування на активи, а також надання іншій особі грошових коштів чи іншого майна для укладення таких правочинів" (пункт 3 примітки). На думку суб’єкта права на конституційне подання, стаття 368-2 Кодексу не узгоджується з приписами Конституції України щодо: верховенства права; відсутності зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, які не пом’якшують або не скасовують відповідальності особи; заборони притягувати до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення; заборони двічі притягувати особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; презумпції невинуватості особи; звільнення особи від обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; неприпустимості обґрунтування обвинувачення на припущеннях; можливості особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів; рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Автори клопотання стверджують, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає статті 1, частині другій статті 3, частинам першій, другій статті 8, статті 58, частині першій статті 61, статті 62,частині першій статті 63, частині першій статті 64, пунктам 1, 3 частини другої статті 129Конституції України. 2. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходить із такого. 2.1. Україна є демократична, правова держава (стаття 1 Конституції України). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3 Конституції України). В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8 Основного Закону України). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19Конституції України). Правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам є завданням Кодексу (частина перша статті 1 Кодексу). Відповідно до статті 3 Кодексу законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кодекс, який ґрунтується наКонституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (частина перша); злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кодексом (частина третя). Згідно зі статтею 2 Кримінального процесуального кодексу України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 2.2. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України; укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (стаття 9 Основного Закону України). Верховна Рада України 18 жовтня 2006 року ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти корупції 2003 року, статтею 20 якої передбачено, що за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи кожна держава-учасниця цієї конвенції розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисного незаконного збагачення, тобто значного збільшення активів посадової особи органу публічної влади, яке перевищує її законні доходи, які вона не може раціонально обґрунтувати. Конституційний Суд України звертає увагу на те, що за вказаною конвенцією держава-учасниця розглядає можливість криміналізації незаконного збагачення "за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи". Конституційний Суд України наголошує, що при криміналізації будь-якого суспільно небезпечного діяння треба виходити насамперед із принципів та норм Конституції України, адже закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Незважаючи на те, що корупція є однією з основних загроз національній безпеці України, протидія корупції має здійснюватися виключно правовими засобами з дотриманням конституційних принципів та приписів законодавства, ухваленого відповідно до Конституції України. 3. Одним з головних елементів принципу верховенства права, закріпленого в частині першій статті 8 Основного Закону України, є юридична визначеність. Конституційний Суд України наголошував на важливості вимоги визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005). Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Доповіді "Верховенство права", схваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року, зазначила, що одним із неодмінних елементів верховенства права є юридична визначеність (пункт 41); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними (пункт 46). Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства № 1" (The Sunday Times v. the United Kingdom № 1) від 26 квітня 1979 року зазначив, що "норма не може розглядатися як "право", якщо її не сформульовано достатньо чітко, що дає змогу громадянинові регулювати свою поведінку" (пункт 49). У рішенні у справі "S.W. проти Сполученого Королівства" (S.W. v. the United Kingdom) від 22 листопада 1995 року Європейський суд з прав людини наголосив, що будь-яке правопорушення має бути чітко визначене в законі; такій вимозі відповідає стан, коли особа може знати з формулювання відповідного припису, а за потреби - за допомогою його тлумачення судом, за які дії або бездіяльність її може бути притягнуто до кримінальної відповідальності (пункт 35). Конституційний Суд України, зазначивши, що свобода є серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії, а закріплене в частині першій статті 29 Конституції України право на свободу є невід’ємним та невідчужуваним конституційним правом кожної людини, вказав на те, що для виконання державою свого головного обов’язку - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзаци перший, другий підпункту 2.3 пункту 2, абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016). Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Солдатенко проти України"(Soldatenko v. Ukraine) від 23 жовтня 2008 року зазначив, що, коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності, а також наголосив, що пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року не просто відсилає до національного закону, але також стосується "якості закону", вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права; при цьому "якість закону" означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля (пункт 111). Дотримання вимоги ясності і недвозначності норм, які встановлюють кримінальну відповідальність, є особливо важливим з огляду на специфіку кримінального закону та наслідки притягнення до кримінальної відповідальності, адже притягнення до такого виду юридичної відповідальності пов’язане з можливими істотними обмеженнями прав і свобод людини. Так, стаття 368-2 Кодексу передбачає, зокрема, застосування такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк. Крім того, до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, передбаченого названою статтею Кодексу, можуть бути застосовані, зокрема, такі запобіжні заходи, як домашній арешт та тримання під вартою, що пов’язані з обмеженням волі. 4. Важливою гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному процесі та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України). Конституційний Суд України зауважує, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладається на державу. Згідно з пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Із практики Європейського суду з прав людини вбачається, що принцип презумпції невинуватості вимагає, зокрема, щоб при виконанні своїх обов’язків судді не починали розгляду справи з упередженням щодо вчинення підсудним правопорушення, у вчиненні якого він обвинувачується; тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого; сторона обвинувачення має повідомити підсудного про висунуте проти нього обвинувачення (для того, щоб він міг підготувати і представити свій захист відповідно) та надати суду докази, достатні для його засудження (пункт 77 рішення у справі "Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії" (Barberа, Messeguй and Jabardo v. Spain) від 6 грудня 1988 року, пункт 97 рішення у справі "Яношевич проти Швеції" (Janosevic v. Sweden) від 23 липня 2002 року). Так само важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи у кримінальному процесі є припис частини першої статті 63 Конституції України щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, що означає право особи не давати таких показань або пояснень. Конституція України не містить винятків як щодо принципу презумпції невинуватості, так і щодо права особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. До того ж у частині другій статті 64 Конституції України наголошується на неприпустимості обмеження низки прав і свобод, зокрема тих, що передбачені статтями 62, 63 Конституції України. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в рішенні у справі "Яллог проти Німеччини" (Jalloh v. Germany) від 11 липня 2006 року, суспільні інтереси не можуть виправдати заходи, що знищують саму суть права на захист, включаючи право не свідчити проти себе (привілей проти самообвинувачення) (пункт 97). Європейський суд з прав людини наголошував, що право зберігати мовчання та право не здійснювати самозвинувачення є загальновизнаними міжнародними стандартами, покладеними в основу поняття справедливого судового процесу за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; вони існують для захисту обвинуваченого від неналежного примусу з боку органів влади, сприяючи уникненню судових помилок і виконанню цілей зазначеної статті; право не здійснювати самозвинувачення, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення прагне довести обвинувачення не на основі доказів, які отримані під примусом або під тиском, нехтуючи волею підсудного (пункт 68 рішення у справі "Сондерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom) від 17 грудня 1996 року). У рішенні у справі "Олександр Зайченко проти Росії" (Aleksandr Zaichenko v. Russia) від 18 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини зазначив, що право не здійснювати самозвинувачення не може обґрунтовано обмежуватися зізнанням у вчиненні правопорушення або висловлюваннями, що безпосередньо викривають особу; показання, отримані під примусом, які на перший погляд не мають обвинувального характеру, зокрема такі, як виправдувальні зауваження чи просто інформація щодо факту, у подальшому можуть бути використані у кримінальному провадженні на підтримку обвинувачення (пункт 54). Конституційний Суд України наголошує, що конституційні приписи щодо презумпції невинуватості та неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів мають застосовуватися рівною мірою до всіх осіб. Конституція України не допускає звуження чи скасування вказаних гарантій стосовно окремих категорій осіб. 5. За змістом статті 368-2 Кодексу набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі утворює об’єктивну сторону складу такого злочину, як незаконне збагачення, якщо законність підстав набуття таких активів у власність не підтверджено доказами. Отже, ключовою ознакою незаконного збагачення як злочину закон визначає відсутність доказів законності підстав набуття у власність вказаних активів. Відсутність доказів за такого формулювання диспозиції норми уможливлює визнання наявності у діях особи об’єктивної сторони складу такого злочину, як незаконне збагачення. Особливості формулювання диспозиції норми, яка міститься в частині першій статті 368-2Кодексу, насамперед юридична конструкція "законність підстав набуття яких не підтверджено доказами", зумовлюють потребу з’ясувати питання стосовно суб’єкта, який має підтвердити доказами законність підстав набуття у власність активів у значному розмірі особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а отже, й довести її невинуватість у вчиненні злочину. Такий висновок випливає з того, що підтвердження доказами законності підстав набуття відповідних активів у власність означає, що в діях конкретної особи відсутній склад злочину, передбаченого статтею 368-2 Кодексу. З огляду на приписи частини першої статті 19, частин першої, другої статті 62 та частини першої статті 63 Конституції України суб’єктом, який зобов’язаний збирати докази законності підстав набуття у власність відповідних активів конкретною особою, не може бути особа, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні будь-якого злочину, у тому числі передбаченого статтею 368-2 Кодексу. Особа може надавати докази своєї невинуватості лише за власним бажанням або не надавати їх взагалі. Відповідно до частини другої статті 17 Кримінального процесуального кодексу України "ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом". Згідно з пунктом 19 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України стороною кримінального провадження з боку обвинувачення є слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим кодексом. Частиною першою статті 91 Кримінального процесуального кодексу України визначено обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. До таких обставин віднесено, зокрема, ті, які "виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження", і ті, які "є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання". Законодавче визначення незаконного збагачення як злочину за умови, якщо сторона обвинувачення не виконує свого обов’язку збирати докази законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі, уможливлює перекладення цього обов’язку зі сторони обвинувачення (держави) на сторону захисту (підозрюваного або обвинуваченого), що є неприпустимим з огляду на конституційний принцип презумпції невинуватості, оскільки в такому разі порушується припис частини другої статті 62 Конституції України щодо неприпустимості покладання на особу обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, тобто право обвинуваченої особи не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі ще не означає, що їх набуття є суспільно небезпечним діянням, оскільки припис статті 368-2 Кодексу щодо активів, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, не передбачає такої обов’язкової ознаки складу злочину, передбаченого цією статтею, як набуття активів у власність у злочинний спосіб. Суттєвим недоліком законодавчого визначення незаконного збагачення як злочину є також те, що в його основу покладено непідтвердження доказами законності підстав набуття у власність активів у значному розмірі. При цьому процесуальний припис "не підтверджено доказами" у юридичній конструкції диспозиції частини першої статті 368-2 Кодексу передбачає одну з визначальних ознак, що безпосередньо впливають на визнання конкретного діяння злочином. Тобто цей припис містить одну з ключових ознак об’єктивної сторони складу такого злочину, як незаконне збагачення. Водночас поєднання в диспозиції статті 368-2 Кодексу матеріальних та процесуальних приписів є неприйнятним та неприпустимим з огляду на те, що регламентація процесу доказування в кримінальному провадженні належить виключно до сфери кримінального процесуального законодавства. Процесуальні юридичні приписи (підтвердження чи непідтвердження доказами, доведеність чи недоведеність певного факту) не можуть бути складовою юридичної норми, яка передбачає кримінальну відповідальність, оскільки вони пов’язані не з діянням суб’єкта злочину, а з процесуальною діяльністю посадових осіб уповноважених державних органів. Отже, за такого формулювання диспозиції статті 368-2 Кодексу встановлення наявності у діянні особи складу злочину, передбаченого вказаною статтею Кодексу, і кримінально-правова кваліфікація такого діяння безпосередньо залежать від результатів суб’єктивної діяльності чи навіть від бездіяльності сторони обвинувачення. Законодавча конструкція, що пов’язує наявність ключової ознаки складу такого злочину, як незаконне збагачення, з результатами процесуальної діяльності, тобто з підтвердженням доказами, уможливлює обвинувачення, що ґрунтується на припущеннях. Поза увагою сторони обвинувачення може залишитися з’ясування конкретного способу набуття особою у власність активів у значному розмірі. Зазначена юридична конструкція дезорієнтує і сторону обвинувачення, і сторону захисту, оскільки сконцентрована на самому факті наявності чи відсутності доказів законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі та передбачає наявність складу такого злочину, як незаконне збагачення, у разі відсутності підтвердження доказами законності підстав набуття у власність таких активів. За цих обставин уможливлюється притягнення до кримінальної відповідальності за незаконне збагачення особи, яка на законних підставах набула активи у власність, але не має підтвердження законності підстав такого набуття. Відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття активів у власність згідно зі статтею 368-2 Кодексу може розглядатися як доказ незаконності набуття у власність активів, а дії їх власника - кваліфікуватися як незаконне збагачення. Водночас відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття активів у власність не означає підтвердження незаконності цих підстав, а отже, й доведеності вини особи у незаконному збагаченні. Законодавче визначення такого злочину, як незаконне збагачення, дає змогу обґрунтовувати обвинувачення особи у незаконному збагаченні на припущеннях навіть тоді, коли йдеться про особу, яка законно набула у власність певні активи. Положення статті 368-2 Кодексу сформульовані так, що сумніви стосовно законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі можуть тлумачитися не на користь цієї особи та можуть розглядатися як підтвердження її незаконного збагачення, хоча відповідно до частини третьої статті 62 Конституції України "усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь". З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимогам чіткості, точності й однозначності, а тому суперечить юридичній визначеності як складовій принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України. 6. У зв’язку з порушенням у конституційному поданні питання щодо зворотної дії в часі статті 368-2 Кодексу Конституційний Суд України звертає увагу на частину першу статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. За цим конституційним приписом "дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце" (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99). Розгляд питання щодо неприпустимості зворотної дії в часі статті 368-2 Кодексу вимагає врахування приписів інших його статей, а саме: частини другої статті 4, у якій прямо передбачено, що "злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння", частини другої статті 5, у якій конкретизовано принцип, закріплений у статті 58Конституції України, і передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі. За юридичною позицією Конституційного Суду України "кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом’якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо" (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000). Отже, особа не може нести кримінальну відповідальність за діяння, вчинені до набрання чинності законом, яким ці діяння криміналізовано. 7. Вирішуючи цю справу, Конституційний Суд України виходить із того, що законодавче визначення ознак такого злочину, як незаконне збагачення, у статті 368-2 Кодексу не відповідає принципу юридичної визначеності. У правовій державі, якою згідно зі статтею 1 Конституції України є Україна, протидія злочинності має здійснюватися виключно правовими засобами з неухильним дотриманням прав і свобод людини, а також принципів верховенства права та верховенства Конституції України. Це повною мірою стосується також реалізації Верховною Радою України виключної законодавчої функції в частині визначення законом діянь, які є злочинами (пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України). У тих випадках, коли закон передбачає кримінальну відповідальність, вимога ясності та недвозначності цього закону є вирішальною при встановленні його відповідності юридичній визначеності. Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимозі юридичної визначеності як складовій конституційного принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), оскільки диспозиція цієї норми сформульована недостатньо чітко й допускає неоднозначне її розуміння, тлумачення та застосування. Зазначена стаття Кодексу також не узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України) та з конституційним приписом щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (право особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів) (частина перша статті 63 Конституції України). Конституційний Суд України вважає, що вимога "раціонального пояснення" чи "раціонального обґрунтування" невідповідності між вартістю активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та задекларованими нею законними доходами може бути встановлена законом як вимога підтвердження доброчесності посадової особи та як превентивний засіб у боротьбі з корупцією, однак, з огляду на положення статті 62 Конституції України, така вимога не може встановлюватися законом як обов’язок особи доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та надавати докази в межах кримінального провадження. Відсутність "раціонального пояснення" чи "раціонального обґрунтування" невідповідності між вартістю активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та задекларованими нею законними доходами може бути передбачена законом як підстава для припинення подальшого здійснення посадовою особою функцій держави або місцевого самоврядування. Водночас обов’язок доведення вини посадової особи у вчиненні такого злочину, як незаконне збагачення, має покладатися законом лише на державні органи, уповноважені процесуальним законом. Конституційний Суд України наголошує, що протидія корупції в Україні є завданням виняткового суспільного та державного значення, а криміналізація незаконного збагачення - важливим юридичним засобом реалізації державної політики у цій сфері. Водночас при визначенні злочином такого діяння, як незаконне збагачення, треба обов’язково враховувати конституційні положення, якими встановлено принципи юридичної відповідальності, права і свободи людини і громадянина, а також їх гарантії. За приписами статей 62, 63 Конституції України законодавчим формулюванням складу такого злочину, як незаконне збагачення, не можна: покладати на особу обов’язок підтверджувати доказами законність підстав набуття нею у власність активів, тобто доводити свою невинуватість; надавати стороні обвинувачення право вимагати від особи підтвердження доказами законності підстав набуття нею у власність активів; уможливлювати притягнення особи до кримінальної відповідальності лише на підставі відсутності підтвердження доказами законності підстав набуття нею у власність активів. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151-2, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 368-2Кримінального кодексу України. 2. Стаття 368-2 Кримінального кодексу України, визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України". КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ http://www.ccu.gov.ua/docs/2627 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-19 1_p_2019 щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України.pdf

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 294, статті 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення м. Київ 23 листопада 2018 року № 10-р/2018 Справа № 1-12/2018(3911/15) Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів: Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, Головатого Сергія Петровича, Городовенка Віктора Валентиновича, Гультая Михайла Мирославовича, Завгородньої Ірини Миколаївни, Запорожця Михайла Петровича, Колісника Віктора Павловича, Кривенка Віктора Васильовича, Лемака Василя Васильовича, Литвинова Олександра Миколайовича, Мельника Миколи Івановича, Мойсика Володимира Романовича, Первомайського Олега Олексійовича, Саса Сергія Володимировича, Тупицького Олександра Миколайовича - доповідача, Шаптали Наталі Костянтинівни, розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України(конституційності) положень частини першої статті 294, статті 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Заслухавши суддю-доповідача Тупицького О.М., Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Лутковську В.В., Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова А.О., представника Верховного Суду України Гриціва М.І., представника апеляційного суду міста Києва Васильєву М.А. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають положенням частини першої статті 8, частини першої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України (є неконституційними), положення частини першої статті 294, статті 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення, прийнятого Верховною Радою Української РСР 7 грудня 1984 року за № 8073-X, (Відомості Верховної Ради УРСР, 1984 р., додаток до № 51, ст. 1122) зі змінами (далі - Кодекс). Згідно із вказаними положеннями Кодексу постанови місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту набирають законної сили та виконуються негайно після їх винесення. Автор клопотання зазначає, що оспорювані положення Кодексу нівелюють ефективність апеляційного оскарження постанов місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту, оскільки "таке оскарження не гарантує ефективного відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини" у разі постановлення судами першої інстанції "помилкових і неправосудних рішень". У процесі розгляду Конституційним Судом України цієї справи було прийнято Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року № 1401-VIII, згідно з яким положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України щодо забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, про невідповідність якому приписів частини першої статті 294, статті 326 Кодексу стверджує автор клопотання, зазнало змін та є пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України. Під час конституційного провадження було внесено зміни до оспорюваних положень Кодексу. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності військовослужбовців та деяких інших осіб" від 16 березня 2017 року № 1952-VIII частину першу статті 294 Кодексу після цифр "32" доповнено словом та цифрами "або 32-1", а назву та частину першу його статті 326 після слів "адміністративного арешту" - словами "та арешту з утриманням на гауптвахті". Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII у частині першій статті 294 Кодексу слова "а також постанов, прийнятих за результатами розгляду справ про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 185-3 цього Кодексу" виключено. У зв'язку з цим Конституційний Суд України вважає за потрібне перевірити оспорювані норми Кодексу на відповідність зазначеному положенню Основного Закону України у новій редакції. 2. Вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого. 2.1. У Конституції України зазначено, що Україна є, зокрема, демократичною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а її головним обов'язком є утвердження і забезпечення прав і свобод людини; держава відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Основного Закону України). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Згідно з Основним Законом України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55). Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, судоустрій, судочинство та статус суддів. До основних засад судочинства згідно з Конституцією України належать, у тому числі, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, а також обов'язковість судового рішення (пункти 8, 9частини другої статті 129). Основним Законом України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов'язковим до виконання (частина перша статті 129-1); юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення (частина третя статті 124). За юридичною позицією Конституційного Суду України право на судовий захист як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя; відсутність такої можливості обмежує це право, яке за змістом частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац п'ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). Отже, право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя. Відповідно до принципу верховенства права держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду справ, яка забезпечувала б ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема давала б можливість відновлювати порушені права і свободи та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки. 2.2. У главі 3 "Адміністративне стягнення" Кодексу визначено юридичну природу адміністративного стягнення як міри відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, встановлено основні й додаткові види адміністративних стягнень, а також передбачено, що виключно суди повноважні призначати такі стягнення, як оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; адміністративний арешт; арешт з утриманням на гауптвахті (статті 23, 25, 28, частини п'ята, шоста статті 30, статті 30-1, 31, 32, 32-1). Так, за статтею 32 Кодексу адміністративний арешт як найсуворіше з основних адміністративних стягнень призначає районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд (суддя) лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб; його не можна застосовувати до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, а також до неповнолітніх осіб, до інвалідів першої і другої груп. Призначення адміністративного арешту передбачено Кодексом за адміністративні правопорушення: у галузі охорони праці і здоров'я населення (частина перша статті 44); що посягають на власність (частини перша, друга статті 51); на транспорті, в галузях шляхового господарства і зв'язку (частина четверта статті 121, стаття 122-4, частини друга, третя статті 123,стаття 130, частина четверта статті 140); що посягають на громадський порядок і громадську безпеку (статті 173, 173-2, частина друга статті 173-3, частина третя статті 178); що посягають на встановлений порядок управління (стаття 185, частина друга статті 185-1, частина друга статті 185-3, стаття 185-10, частина друга статті 187, стаття 204-1). Встановлений Кодексом порядок відбування адміністративного арешту передбачає, що осіб, підданих такому арешту, тримають під вартою в місцях, визначених органами Національної поліції, та піддають особистому огляду, використовують на фізичних роботах без виплати заробітної плати за місцем постійної роботи за час перебування під адміністративним арештом (частина перша статті 327, частини перша, третя статті 328). Отже, застосування адміністративного арешту пов'язане з тимчасовим обмеженням низки конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема гарантованого частиною першою статті 29 Основного Закону України права на свободу та особисту недоторканність. 2.3. Згідно з частиною першою статті 294 Кодексу постанова судді у справах про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, за винятком постанов про застосування стягнення, передбаченого статтею 32 або 32-1 Кодексу. Водночас у Кодексі безпосередньо не встановлено моменту набрання законної сили постановою про застосування адміністративного стягнення, передбаченого статтею 32 Кодексу. Також у законодавчих актах України не визначено поняття набрання судовим рішенням законної сили, а містяться лише норми, з яких випливають деякі його сутнісні ознаки. Зокрема, в Конституції України передбачено, що у разі набрання законної сили певними судовими рішеннями повноваження народного депутата України, судді припиняються (пункт 2 частини другої, частина п'ята статті 81, пункти 3, 5 частини сьомої статті 126, пункти 4, 5 частини першої статті 149-1). За частиною другою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України; обов'язковість (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Імперативні приписи щодо обов'язковості до виконання судових рішень, які набрали законної сили, містяться й у всіх процесуальних кодексах України (частина перша статті 18 Цивільного процесуального кодексу України, частина перша статті 18 Господарського процесуального кодексу України, частина друга статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, частина друга статті 21 Кримінального процесуального кодексу України). Отже, за змістом пункту 9 частини другої статті 129, частини першої статті 129-1Конституції України у зв'язку з її пунктом 2 частини другої, частиною п'ятою статті 81, пунктами 3, 5 частини сьомої статті 126, пунктами 4, 5 частини першої статті 149-1 набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей. Основною з цих властивостей є обов'язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя. Встановлене частиною першою статті 294 Кодексу правило, за яким набрання законної сили постановою місцевого загального суду відбувається не раніше закінчення строку на її апеляційне оскарження, забезпечує юридичну визначеність і стабільність у суспільних правовідносинах, оскільки за частиною восьмою цієї статті така постанова може бути скасована чи змінена апеляційним судом. Порядок набуття обов'язковості постановою місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту є законодавчим винятком із цього правила. У главі 25 Кодексу, яка містить основні положення щодо виконання постанов про накладення адміністративних стягнень, ці постанови поділяються на такі, що підлягають виконанню: з моменту їх винесення (частина перша статті 299); залежно від реалізації права на їх оскарження (частина друга статті 299). Існування причинного зв'язку між обов'язковістю судового рішення та його виконанням дає змогу визначити момент набрання законної сили постановою суду у справі про адміністративне правопорушення виходячи з її належності до одного з двох вказаних видів. За статтею 326 Кодексу постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування адміністративного арешту та арешту з утриманням на гауптвахті виконується негайно після її винесення. Зі змісту цього припису та положення частини першої статті 294 Кодексу щодо постанов про застосування стягнення, передбаченого статтею 32 Кодексу, випливає, що постанови місцевого загального суду про адміністративний арешт набирають законної сили в момент їх винесення та виконуються негайно. 2.4. Кодексом також передбачено процедуру реалізації конституційного права на апеляційний перегляд справ про адміністративні правопорушення, певні юридичні гарантії, процесуальні строки та юридичні наслідки такого перегляду (частина перша статті 285, частина друга статті 287, частини друга, третя, четверта, восьма статті 294, частина друга статті 296). Так, копія судової постанови вручається або надсилається особі, щодо якої її винесено, протягом трьох днів. Упродовж десяти днів з дня винесення постанови особа може подати апеляційну скаргу до місцевого суду, який у триденний строк надсилає цю скаргу разом із матеріалами справи до апеляційного суду. Суддя апеляційного суду має здійснити апеляційний перегляд справи протягом двадцяти днів з дня її надходження до суду. Розглянувши апеляційну скаргу, апеляційний суд може, зокрема, скасувати постанову та закрити провадження у справі. Скасування постанови про адміністративний арешт із закриттям справи про адміністративне правопорушення має наслідком відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконним накладенням цього стягнення. Порівняння процесуальних строків, передбачених Кодексом для реалізації права на апеляційне оскарження постанови суду у справі про адміністративне правопорушення, з тривалістю адміністративного арешту, встановленою статтею 32 Кодексу, дає підстави для висновку, що набрання законної сили постановою місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту з моменту її винесення та негайне звернення її до виконання можуть призвести до того, що піддана такому арешту особа відбуде його повністю ще до перегляду справи апеляційним судом. Отже, у випадку незаконного застосування адміністративного арешту неможливо буде ні запобігти негативним індивідуальним наслідкам такої судової помилки, ні відновити в судовому порядку порушене право на свободу та особисту недоторканність. Можна буде лише відшкодувати заподіяну таким порушенням шкоду, як це передбачено частиною другою статті 296 Кодексу. Таким чином, оспорювані положення Кодексу фактично знижують ефективність судового захисту на стадії апеляційного перегляду справ про адміністративні правопорушення, за які призначено адміністративний арешт, чим звужують зміст прав, гарантованих частиною третьою статті 8, частинами першою, другою статті 55, пунктом 8 частини другої статті 129 Основного Закону України. 2.5. Конституційний Суд України зазначав, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням (абзац четвертий підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005). Відповідно до частини першої статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Згідно з юридичними позиціями Конституційного Суду України обмеження прав і свобод є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (абзац шостий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009); обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016). Оцінюючи за вказаними критеріями встановлене оспорюваними положеннями Кодексу обмеження конституційних прав на судовий захист та апеляційний перегляд справ про адміністративні правопорушення, за які призначено адміністративний арешт, Конституційний Суд України виходить з того, що цей вид адміністративного стягнення за суворістю подібний до встановленого статтею 60 Кримінального кодексу України покарання у виді арешту. Кожна з цих мір відповідальності пов'язана з тимчасовим обмеженням права на свободу та особисту недоторканність. До обмеження такого права призводить і застосування санкцій у вигляді громадських та виправних робіт (статті 30-1, 31 Кодексу, статті 56, 57 Кримінального кодексу України). У статті 1 Кодексу вказано, що його завданнями є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів юридичних осіб, встановленого правопорядку, запобігання правопорушенням тощо. Подібними є завдання Кримінального кодексу України. Суспільні інтереси щодо виконання зазначених завдань забезпечуються не лише встановленням і реалізацією юридичної відповідальності за посягання на відповідні об'єкти права, а й дотриманням прав притягнутих до цієї відповідальності осіб. Так, публічні (суспільні) інтереси щодо невідворотності відповідальності за вчинення правопорушення забезпечуються Конституцією України, зокрема, через обов'язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129, частина перша статті 129-1 Конституції України), а індивідуальні права та інтереси - через можливість інстанційного оскарження такого рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). Справедливий баланс між суспільними інтересами та індивідуальними правами й інтересами полягає, в тому числі, у дотриманні конкретизованого процесуальним законом правила, за яким рішення місцевого загального суду про встановлення міри відповідальності за вчинення правопорушення набирає законної сили та звертається до виконання після закінчення строку на його апеляційне оскарження (частина перша статті 294 Кодексу, частина перша статті 532 Кримінального процесуального кодексу України). Саме в такому порядку набувають обов'язковості судові рішення про застосування санкцій, аналогічних за суворістю адміністративному арешту. Конституційні гарантії обов'язковості судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129, частина перша статті 129-1 Основного Закону України) у справах про адміністративні правопорушення забезпечені не лише приписом статті 298 Кодексу, згідно з яким постанова про накладення адміністративного стягнення є обов'язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. За ухилення від виконання судового рішення у таких справах положенням частини першої статті 382 Кримінального кодексу України встановлено кримінальну відповідальність, максимальний обсяг якої - три роки позбавлення волі - значно перевищує накладене адміністративне стягнення. Враховуючи наведене, Конституційний Суд України не вбачає у набранні законної сили постановами про застосування адміністративного арешту та виконанні цих постанов до закінчення строку на їх апеляційне оскарження такої суспільної необхідності, яка виправдовувала б пов'язане з цим обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи, та вважає, що таке обмеження не узгоджується з принципом верховенства права, не відповідає критеріям розумності, пропорційності, обґрунтованості. Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 294, статті 326 Кодексу, якими передбачено, що постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування адміністративного арешту набирає законної сили в момент її винесення та виконується негайно, встановлюють обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи, гарантованих частиною третьою статті 8, частинами першою, другою статті 55, пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України. Зазначене обмеження конституційних прав не є пропорційним, обґрунтованим або суспільно необхідним та не узгоджується з принципом верховенства права. Таким чином, оспорювані положення частини першої статті 294, статті 326 Кодексу суперечать приписам статті 8, частин першої, другої статті 55, частини першої статті 64, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151-2, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними): - положення частини першої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яким встановлено, що постанови про застосування стягнення, передбаченого статтею 32 цього кодексу, набирають законної сили з моменту їх винесення; - положення статті 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яке передбачає, що постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування адміністративного арешту виконується негайно після її винесення. 2. Положення частини першої статті 294, статті 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та інших офіційних друкованих виданнях України. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v010p710-18

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України „Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України „Про забезпечення права на справедливий суд“ м. Київ Справа №1-7/2018(4062/15) 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів: Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, Головатого Сергія Петровича, Городовенка Віктора Валентиновича, Гультая Михайла Мирославовича, Завгородньої Ірини Миколаївни, Запорожця Михайла Петровича, Касмініна Олександра Володимировича, Колісника Віктора Павловича, Кривенка Віктора Васильовича, Лемака Василя Васильовича, Литвинова Олександра Миколайовича, Мельника Миколи Івановича, Мойсика Володимира Романовича, Сліденка Ігоря Дмитровича, Тупицького Олександра Миколайовича, Шаптали Наталі Костянтинівни - доповідача, розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 7 липня 2010 року № 2453-VІ у редакції Закону України „Про забезпечення права на справедливий суд“ від 12 лютого 2015 року № 192-VIII. Заслухавши суддю-доповідача Шапталу Н.К. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Верховний Суд України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають частині першій статті 8, частині першій статті 126 Конституції України (є неконституційними), положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України „Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529) (далі - Закон № 2453) у редакції Закону України „Про забезпечення права на справедливий суд“ від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ (Відомості Верховної Ради України, 2015 р., №№ 18-20, ст. 132) (далі - Закон № 192), згідно з якими посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат; суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Стверджуючи про неконституційність оспорюваних положень Закону № 2453 у редакції Закону № 192, Верховний Суд України зазначає, що вони „порушують гарантії незалежності суддів у частині належного матеріального забезпечення державою рівня суддівської винагороди й неможливості зменшення її розміру", а також не відповідають принципу юридичної визначеності, „основу якого утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб’єктом відносин визначених правових наслідків". 2. Під час розгляду справи Конституційним Судом України набрав чинності Закон України „Про судоустрій і статус суддів44 від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402). Згідно з пунктом 2 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення44 Закону № 1402 „Закон України „Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами)" визнано таким, що втратив чинність, крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу Закону № 1402. Так, пунктом 23 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення44 Закону № 1402, яким регулюються питання оплати праці суддів, установлено, що „до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України „Про судоустрій і статус суддів44 (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами)44. Суб’єкт права на конституційне подання звернувся з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України положення частин третьої, десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192, які саме й регламентують питання суддівської винагороди. Отже, оспорювані Верховним Судом України положення Закону № 2453 у редакції Закону № 192 згідно з пунктом 23 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення44 Закону № 1402 є чинними і продовжують застосовуватися до суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, тому їх розгляд належить до повноважень Конституційного Суду України. 3. Вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить із такого. 3.1. У Конституції України закріплено, що Україна є демократична, правова держава (стаття 1); державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8). За Основним Законом України права і свободи людини І громадянина захищаються судом (частина перша статті 55); правосуддя в Україні здійснюють виключно суди та судді (частина перша статті 124, частина перша статті 127); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється; суддя обіймає посаду безстроково; вичерпний перелік підстав для звільнення судді або припинення його повноважень передбачено Конституцією України (частини перша, друга, п’ята, шоста, сьома статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130). Наведені положення Конституції України вказують на те, що вона визначає засадничі підходи до забезпечення незалежності і недоторканності суддів, а отже, ставить їх на найвищий щабель захисту - конституційний рівень. Законами України може бути розширений обсяг гарантій незалежності і недоторканності суддів, який має бути достатнім для здійснення ними своєї діяльності неупереджено, об’єктивно, безсторонньо та незалежно. Закріплення на конституційному рівні положення, відповідно до якого правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, та положення щодо незалежності суддів створює найважливішу гарантію додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина. Таке закріплення спрямоване на створення ефективного механізму виконання покладених на судову владу завдань, які полягають, насамперед, у захисті прав І свобод людини І громадянина, забезпеченні верховенства права та конституційного ладу в державі. Конституційний Суд України у Рішенні від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 у справі щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці зазначив, що положення Конституції України стосовно незалежності суддів „пов’язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу, права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової гілки влади“ (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Отже, захищеність суддів на рівні Конституції України є найважливішою гарантією незалежності судової влади, неупередженого, об’єктивного, безстороннього та незалежного виконання суддями своїх обов’язків щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права та конституційного ладу в державі. 3.2. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення (частини перша, третя статті 124 Конституції України). Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Основного Закону України). Судді здійснюють правосуддя шляхом реалізації судової влади в межах повноважень, якими вони наділені відповідно до Основного Закону України та закону про судоустрій. Судді виконують свої обов’язки на професійній основі, мають однаковий юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця суду в системі судоустрою чи від адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Однаковість юридичного статусу усіх суддів обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судці, сукупністю прав та обов’язків судді, єдністю юридичних гарантій, які надають суддям можливість бути неупередженими, об’єктивними, безсторонніми та незалежними. Із набуттям статусу судді пов’язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, на чому неодноразово наголошував Конституційний Суд України у своїх рішеннях. Так, зокрема, у Рішенні від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що „незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу" (абзац перший підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини). У міжнародних документах з питань статусу та незалежності суддів, зокрема у Монреальській універсальній декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція з незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 рік), Основних принципах незалежності судових органів (схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та від 13 грудня 1985 року), Рекомендаціях щодо ефективного впровадження основних принципів незалежності судових органів (прийнятих резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 1989/60 та схвалених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/162 від 15 грудня 1989 року), Європейському статуті судді (ухваленому Європейською Асоціацією Суддів у 1993 році), Європейській хартії щодо статусу суддів (10 липня 1998 року), Всесвітній (Універсальній) хартії судді (схваленій Міжнародною Асоціацією Суддів 17 листопада 1999 року, Тайбей (Тайвань), звернуто увагу на необхідність усіма можливими національними та міжнародними органами гарантувати незалежність суддів, у тому числі і здійснювати належне матеріальне забезпечення суддів. „Незалежна судова система потребує відповідної економічної основи. Саме держава повинна забезпечувати судову владу належними ресурсами в достатній кількості для того, щоб запобігти будь-якому впливу, як з боку виконавчої, так і з боку законодавчої влади. Навіть якщо держава потерпає від нестачі фінансових ресурсів, судді та суди, як фундаментальна частина держави, повинні отримувати їхню частину доступного фінансування в повному обсязі настільки, наскільки це можливо" (висновки „Економіка, юрисдикція та незалежність" (Перша експертна комісія Міжнародної Асоціації Суддів, Монтевідео, 21-24 листопада 2005 року). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що Конституція України закріплює однаковий юридичний статус суддів через систему гарантій забезпечення їх незалежності, яка є невід’ємною складовою їхнього статусу. Встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм, вона пов’язана з набуттям статусу судді, має юридичне призначення, спрямоване на захист прав і свобод людини і громадянина через здійснення правосуддя незалежним і безстороннім судом (суддею). 3.3. Згідно з оспорюваним положенням частини третьої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Наведене положення є чинним для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання (пункт 23 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення44 Закону № 1402). Аналіз правового регулювання Законом № 2453 розміру посадового окладу судді місцевого суду як базової складової суддівської винагороди вказує на те, що зазначений розмір до прийняття Верховною Радою України Закону № 192 встановлювався статтею 129 „Суддівська винагорода44 Закону № 2453, яка після прийняття Закону № 192 стала його статтею 133. Згідно з частиною третьою статті 129 Закону № 2453 в первинній редакції посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. Зазначене положення Закону № 2453 законодавець неодноразово змінював. Так, відповідно до частини третьої статті 129 Закону № 2453 зі змінами, внесеними Законом України „Про внесення зміни до Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 19 грудня 2013 року № 716-VІІ (далі - Закон № 716), посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. Тобто Законом № 716 було виключено положення, яке з 1 січня 2014 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 12 мінімальних заробітних плат. Згідно із Законом України „Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76—VIII (далі - Закон № 76) з частини третьої статті 129 Закону № 2453 виключено положення, яке з 1 січня 2015 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Тобто оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 10 мінімальних заробітних плат було закріплено і в частині третій статті 133 Закону № 2453 після викладення його у новій редакції Законом № 192. Частиною третьою статті 135 Закону № 1402 встановлено базовий розмір посадового окладу для суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, якии є відмінним від встановленого оспорюваним положенням частини третьої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 і становить: для судді місцевого суду - ЗО прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. При цьому пунктом 24 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення44 Закону № 1402 запроваджено порядок поступового збільшення посадових окладів суддів судів різних інстанцій (крім Верховного Суду) до базового розміру посадового окладу, встановленого статтею 135 Закону № 1402. Конституційний Суд України зазначає, що Верховна Рада України шляхом внесення змін до Закону № 2453 Законом № 716, Законом № 76 та Законом № 192 періодично змінювала (зменшувала) розмір посадового окладу судді місцевого суду як базової складової винагороди судді. Так, згідно з положеннями частини третьої статті 129 Закону № 2453 зі змінами, внесеними Законом № 716, посадовий оклад судді місцевого суду з 1 січня 2013 року становив 10 мінімальних заробітних плат, азі січня 2015 року повинен був становити 15 мінімальних заробітних плат. Проте згідно із Законом № 76 розмір посадового окладу судді місцевого суду, встановлений частиною третьою статті 129 Закону № 2453, з 1 січня 2015 року зафіксовано на рівні 10 мінімальних заробітних плат, визначених законом, без вказівки щодо можливості його подальшого збільшення. Аналогічний розмір посадового окладу судді місцевого суду закріплено в частині третій статті 133 Закону № 2453 після викладення його у новій редакції Законом № 192. Конституційний Суд України звертає увагу на те, що Законом № 1402 виділено окрему категорію суддів - „судді, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання". Внаслідок цього на сьогодні питання розміру суддівської винагороди регулюється двома законами: Законом № 2453 в редакції Закону № 192 для судців, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, та Законом № 1402 для суддів, які пройшли таке оцінювання. У підпункті 4 пункту 16і розділу XV „Перехідні положення” Основного Закону України встановлено, що з дня набрання чинності Законом України „Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)” відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України „Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Законодавець, періодично зменшуючи розмір посадового окладу судді місцевого суду, визначеного частиною третьою статті 129 Закону № 2453, та запроваджуючи правове регулювання вказаного питання двома різними законами України, а саме Законом № 2453 у редакції Закону № 192 та Законом №1402, не врахував того, що судді, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, у тому числі з причин, що не залежать від них особисто, та отримують суддівську винагороду за Законом № 2453 в редакції Закону № 192, не втратили гарантій своєї незалежності, передбачених Основним Законом України, оскільки не позбавлені статусу судді. Гарантії незалежності суддів неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України, який сформулював низку юридичних позицій з цього питання. Так, зокрема, Конституційний Суд України зазначав: - „однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів" (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99); - „гарантії незалежності судді, включаючи заходи щодо його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами. Це положення узгоджується з вимогами статті 130 Конституції України" (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002); - „особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя" (абзац дев’ятий пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005); - „визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід’ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом“ (абзац п’ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013); - „конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя" (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016). Обов’язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Конституційний Суд України у Рішенні від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 у справі про фінансування судів вказав, що важливим механізмом забезпечення особливого порядку фінансування судів є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України обов’язок держави забезпечувати таке фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів, які б обмежили будь-який вплив на суд та забезпечили гарантування судової діяльності на основі принципів і приписів Конституції України (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини). Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов’язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність. Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше - на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Тому суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід’ємною складовою його статусу, яка згідно з частиною другою статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 складається з посадового окладу та доплат за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступінь, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. Отже, Конституційний Суд України вважає, що положення частини третьої статті 133 Закону № 2453 в редакції Закону № 192 звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів у частині зменшення гарантованого розміру винагороди судді, створює загрозу для незалежності як судді, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддю через розмір його матеріального забезпечення. Таким чином, положення частини третьої статті 133 Закону № 2453 в редакції Закону № 192 суперечить частинам першій, другій статті 126 Конституції України. 3.4. За змістом положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу. Цим положенням передбачено два винятки, коли суддя, який не здійснює правосуддя, отримує всі доплати до посадового окладу, - це тимчасова непрацездатність та перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці. Законом № 2453 у редакції Закону № 192 передбачено низку випадків, коли суддя не здійснює правосуддя. Такими випадками, зокрема, є: відсторонення судді від посади у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності (частина четверта статті 49); відрядження судді для роботи у Вищій раді юстиції, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України (частина четверта статті 54); обов’язкове проходження суддею підготовки у Національній школі суддів України (частина шоста статті 55, стаття 87); застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя (пункт 4 частини першої статті 97); неприйняття (несвоєчасне прийняття) відповідними державними органами рішення про звільнення судді з посади (відставку), переведення чи про його обрання безстроково (статті 76, 82, 112, 113, 114, 118, 120); перебування судді у щорічній оплачуваній чи додатковій оплачуваній відпустці (стаття 134). Як зазначалось вище, Закон № 2453 у редакції Закону № 192 втратив чинність на підставі Закону № 1402 (крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402). Проте Закон № 1402 містить положення, які закріплюють аналогічні випадки, коли суддя не здійснює правосуддя (статті 49, 54, 55, 56, 82, 89, 109, 113, 116, 136, 147). Це, зокрема, тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя та позбавлення його права на отримання доплат до посадового окладу; відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України; у зв’язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, виявленням надмірного рівня судового навантаження у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв’язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами; обов’язкове проходження підготовки у Національній школі суддів України; неприйняття (несвоєчасне прийняття) відповідними державними органами рішення про його звільнення з посади (відставку); нездійснення суддею правосуддя у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно- територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території. Крім того, суддя може не здійснювати правосуддя і з інших підстав, зокрема у зв’язку з мобілізацією відповідно до вимог Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". Конституційний Суд України звертає увагу на те, що питання отримання суддею винагороди до проходження ним кваліфікаційного оцінювання регулюється саме Законом № 2453 у редакції Закону № 192, а випадки, коли такий суддя не здійснює правосудця, визначаються Законом № 1402. Такі випадки поділяються на дві категорії. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності, застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, згідно із Законом № 1402 нездійснення суддею правосуддя у зв’язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв’язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та із неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду (частина перша статті 55); з обов’язковим проходженням підготовки для підтримання кваліфікації у Національній школі суддів України (частина восьма статті 56, частини перша, друга статті 89); з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді (частина третя статті 82, частини шоста, сьома статті 147). Питання оплати праці судді, зокрема отримання чи неотримання ним доплат до посадового окладу, в одних випадках нездійснення ним правосуддя законодавчо врегульовані, а саме: відсторонення судді від посади у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності, тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя у випадку застосування до судді дисциплінарного стягнення, відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), Раді суддів України, а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України, мобілізація. Щодо інших випадків, коли суддя не здійснює правосуддя, зокрема з незалежних від нього причин або через обставини, що не обумовлені його поведінкою, відповідного законодавчого регулювання немає, а отже, за положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 у таких випадках суддя не має права на отримання доплат до посадового окладу. Проте якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, то позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, як випливає зі змісту положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192, є несправедливим, невиправданим та необгрунтованим. Застосований законодавцем у положенні частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 підхід до об’єднання усіх випадків, коли суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу, не можна визнати виправданим, справедливим та домірним, оскільки такий підхід не враховує особливостей кожної категорії підстав нездійснення правосуддя, ступеня обумовленості таких підстав поведінкою судді та інших законодавчо визначених обставин, а отже, невиправдано призводить до звуження обсягу гарантій незалежності суддів у виді зниження рівня їх матеріального забезпечення. Конституційний Суд України зазначає, що конституційне закріплення гарантій незалежності суддів спрямоване на унеможливлення будь-яких спроб впливу на суддю. Такий вплив є неприпустимим з огляду на положення частини другої статті 126 Конституції України. Конституційний Суд України вважає, що юридичне регулювання, встановлене положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192, яке поширюється на суддів, які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів, створює загрозу для незалежності як суддів, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддів. Отже, положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 для цілей застосування окремих положень Закону № 1402 суперечить частинам першій, другій статті 126 Конституції України. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 62, 63, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України „Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України „Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-УІ у редакції Закону України „Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: „Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат". 2. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України „Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ у редакції Закону України „Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, за яким „суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу, для цілей застосування окремих положень Закону України „Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ зі змінами, а саме: - частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв’язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв’язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду; - частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв’язку з обов’язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації; - частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв’язку з неприйняттям, з незалежних ВІД судці причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді. 3. Положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України „Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ у редакції Закону України „Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ, які визнані неконституційними пунктами 1, 2 резолютивної частини цього Рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України" та інших офіційних друкованих виданнях України. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ http://www.ccu.gov.ua/docs/2453

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини другої статті 8, другого речення частини четвертої статті 16 Закону України „Про звернення громадян“ (справа про звернення осіб, визнаних судом недієздатними) м. Київ Справа № 1-124/2018(4976/17) 11 жовтня 2018 року № 8-р/2018 Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів: Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, Головатого Сергія Петровича, Городовенка Віктора Валентиновича, Гультая Михайла Мирославовича, Завгородньої Ірини Миколаївни, Запорожця Михайла Петровича, Касмініна Олександра Володимировича, Колісника Віктора Павловича, Кривенка Віктора Васильовича, Лемака Василя Васильовича, Литвинова Олександра Миколайовича, Мельника Миколи Івановича - доповідача, Мойсика Володимира Романовича, Первомайського Олега Олексійовича, Саса Сергія Володимировича, Сліденка Ігоря Дмитровича, Тупицького Олександра Миколайовича, Шаптали Наталі Костянтинівни, розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини другої статті 8, другого речення частини четвертої статті 16 Закону України „Про звернення громадян“ від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР зі змінами. Заслухавши суддю-доповідача Мельника М.І. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. До Конституційного Суду України звернувся Уповноважений Верховної Ради України з прав людини з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України „Про звернення громадян“, прийнятого Верховною Радою України 2 жовтня 1996 року за № 393/96-ВР, (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 47, ст. 256) зі змінами (далі - Закон), а саме: частини другої статті 8, за якою звернення осіб, визнаних судом недієздатними, не розглядаються; другого речення частини четвертої статті 16, згідно з яким скарга в інтересах недієздатних осіб подається їх законними представниками. На думку суб’єкта права на конституційне подання, оспорювані положення Закону встановлюють обмеження для осіб, визнаних судом недієздатними, у реалізації передбаченого статтею 40 Конституції України права направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає, що положення частини другої статті 8, другого речення частини четвертої статті 16 Закону ставлять недієздатних осіб у менш сприятливе становище порівняно з іншими громадянами України, оскільки позбавляють їх прав висловлювати свою думку щодо діяльності органів державної влади, просити про сприяння реалізації закріплених у Конституції та законах України прав та інтересів, повідомляти про порушення чинного законодавства, вносити клопотання про визнання за ними відповідного статусу, вимагати поновлення порушених прав та захисту законних інтересів. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини стверджує, що положення частини другої статті 8, другого речення частини четвертої статті 16 Закону не відповідають частині першій статті 3, частинам першій та другій статті 24, статті 40 Конституції України. 2. Вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого. У Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22). В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша та друга статті 8 Основного Закону України). Визначення у Конституції України людини як найвищої соціальної цінності в Україні покладає обов’язок як на державу, так і на її громадян виявляти необхідну повагу до кожної людини. Частиною першою статті 68 Основного Закону України передбачено, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Право на людську гідність, що є одним з основоположних прав людини, зумовлює можливість реалізації всіх інших прав і свобод людини і громадянина і не може бути ні обмежене, ні скасоване (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99). Утвердження цього права, у свою чергу, покладає на державу обов’язок забезпечити відповідні механізми (процедури) для участі особи в державному та суспільному житті, для реалізації нею належних їй від народження прав і свобод, а також їх захисту й відновлення у разі порушення. У Рішенні від 24 квітня 2018 року № З-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що право людини на повагу до її гідності, як і її право на життя, є невід’ємним, невідчужуваним, непорушним та підлягає безумовному захисту з боку держави; у статтях 27, 28 Конституції України інституціалізовано не лише негативний обов’язок держави утримуватися від діянь, які посягали б на права людини на життя та повагу до її гідності, а й позитивний обов’язок держави, який полягає, зокрема, в забезпеченні належної системи національного захисту конституційних прав людини шляхом розроблення відповідного нормативно-правового регулювання; впровадженні ефективної системи захисту життя, здоров’я та гідності людини; створенні умов для реалізації людиною її фундаментальних прав і свобод; гарантуванні порядку відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушень конституційних прав людини; забезпеченні невідворотності відповідальності за порушення конституційних прав людини (абзаци четвертий, п’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини). 3. Згідно зі статтею 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Системний розгляд положень статті 40 Конституції України у взаємозв’язку з положеннями її статей 21, 23, частини другої її статті 24 дає підстави стверджувати, що визначене у названій статті право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів належить усім - кожній людині (будь-якому громадянину України, іноземцю, особі без громадянства) незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, у тому числі незалежно від стану здоров’я. У частині першій статті 64 Основного Закону України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Так, оскільки у Конституції України закріплено, що недієздатні громадяни не мають права голосу на виборах і референдумах (стаття 70), то до них застосовуються обмеження, передбачені у статтях 72, 76, 81, 103 Основного Закону України. Конституційний Суд України в Рішенні від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016 вказав, що визнання особи недієздатною не може позбавляти її інших конституційних прав і свобод чи обмежувати їх у спосіб, що нівелює їхню сутність (абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Конституційний Суд України також зазначає, що за положеннями Конституції України реалізація громадянами їх конституційного права брати участь в управлінні державними справами, що включає рівне право доступу до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38), може бути унеможливлена також станом здоров’я, у тому числі необов’язково таким, за якого особа визнається недієздатною. Так, в Основному Законі України передбачено дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі визнання його судом недієздатним (пункт 3 частини другої статті 81), а Президента України - у разі неспроможності виконувати свої повноваження за станом здоров’я (пункт 2 частини другої статті 108); неспроможність виконувати свої повноваження за станом здоров’я є також підставою для звільнення з посади судді (пункт 1 частини шостої статті 126) та судді Конституційного Суду України (пункт 1 частини другої статті 149і). Отже, Основний Закон України допускає запровадження тимчасових обмежень для громадян у реалізації ними політичного за змістом права брати участь в управлінні державними справами. Підставами для таких обмежень у Конституції України передбачено як стан здоров’я громадянина, що унеможливлює виконання ним повноважень на певних посадах, навіть за умови дієздатності такого громадянина, так і визнання його судом недієздатним. Разом із тим ці конституційні обмеження не поширюються на особисті, соціальні, культурні та інші права і свободи людини. Конституційний Суд України звертає увагу на те, що стаття 40 Конституції України не передбачає можливості обмеження права кожної людини на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. 4. Загальні засади реалізації конституційного права на звернення визначено, зокрема, Законом, який, як вказано в його преамбулі, забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення. Згідно із Законом право на подання звернення мають як громадяни України, так і особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, якщо інше не передбачено міжнародними договорами (частина третя статті 1). Під зверненнями громадян у Законі розуміють викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги (частина перша статті 3). Пропозицією (зауваженням) вважається звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства (частина друга статті 3 Закону). Заявою (клопотанням) є звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності; клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо (частина третя статті 3 Закону). Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб (частина четверта статті З Закону). Згідно зі статтею 40 Конституції України та вимогами до звернення, встановленими статтею 5, частиною першою статті 7 Закону, розгляд адресатами (органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами) звернень у формі пропозицій, заяв та скарг не передбачає з’ясування ними даних про стан здоров’я особи, які не стосуються звернення, зокрема необхідності підтвердження її дієздатності. Особливості порядку звернення із заявою та скаргою та їх розгляду у відповідних сферах правовідносин визначаються законами України (стаття 12 Закону). Отже, закріплений статтею 40 Конституції України інститут права на звернення має комплексний характер. Його утворюють різні за природою і призначенням юридичні засоби (інструменти), метою яких є забезпечення реалізації кожною людиною своїх прав і свобод, а також їх відстоювання, захист та відновлення у разі порушення. 5. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (частина перша статті 39 Цивільного кодексу України); порядок розгляду судом справ про визнання судом фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи визначено у главі 2 розділу IV „Окреме провадження“ (статті 295-300) Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Конституційний Суд України вже вказував на те, що недієздатні особи є особливою категорією людей (фізичних осіб), які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу тимчасово або постійно не можуть самостійно на власний розсуд реалізовувати майнові та особисті немайнові права, виконувати обов’язки й нести юридичну відповідальність за свої діяння; недієздатним особам мають надаватися правові можливості для задоволення індивідуальних потреб, реалізації та захисту їх прав і свобод (абзац третій підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016). Отже, визнання фізичної особи судом недієздатною не означає автоматичного позбавлення її правоздатності - здатності мати права та обов’язки у відповідних сферах правовідносин, у тому числі передбаченого статтею 40 Конституції України права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. 6. За приписами частин першої і другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Конституційний Суд України визначив, що „гарантована частиною першою статті 24 Конституції України рівність громадян перед законом означає рівну для всіх обов’язковість конкретного закону з усіма відмінностями у правах або обов’язках, привілеях чи обмеженнях, які в цьому законі встановлені. Але всі відмінності у привілеях чи обмеженнях щодо різних категорій індивідів, встановлені законом, не можуть бути пов’язані з ознаками, передбаченими частиною другою статті 24 Конституції України. Зазначений принцип визначає загальне правило неприпустимості встановлення за соціальними або особистими ознаками привілеїв чи обмежень і не є абсолютним“ (абзац другий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007). Загальною декларацією прав людини 1948 року гарантується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах; кожна людина повинна мати всі права і всі свободи незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища (статті 1, 2); всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом; усі люди мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації, що порушує цю декларацію, і від будь-якого підбурювання до такої дискримінації (стаття 7). При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року). Аналогічні положення закріплені також у статті 4 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. У Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй „Принципи захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги“ від 18 лютого 1992 року № 46/119 визначено, що до усіх осіб, які страждають психічними захворюваннями або вважаються такими, слід ставитися гуманно і з повагою до гідності, яка є властивою людській особистості (пункт 2 принципу 1); кожна людина з психічним захворюванням повинна мати право користуватися всіма громадянськими, політичними, економічними, соціальними та культурними правами, як це визнано у Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року та інших відповідних документах, наприклад Декларації про права інвалідів 1975 року і Зводі принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином, 1988 року (пункт 5 принципу 1). Реалізація особою визначеного у статті 40 Конституції України права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб являє собою заснований на осмисленому волевиявленні її акт вступу у правовідносини (шляхом особистого звернення чи направлення письмового звернення за передбаченими законом правилами компетенції, із зазначенням у ньому прізвища, ім’я, по батькові, місця проживання, викладенням суті порушених питань, підписаного та складеного відповідно до вимог, закріплених у статті 5 Закону) із зазначеними суб’єктами публічної влади для досягнення певної мети. Щоб звернення за формою та змістом відповідало вказаним вимогам Закону, суб’єкт звернення при реалізації названого права має усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов’язковому прийняттю та розгляду (частина перша статті 7 Закону). Стаття 8 Закону закріплює, що не підлягають розгляду: письмові звернення без зазначення місця проживання, не підписані авторами, а також такі, з яких неможливо встановити авторство (анонімні) (частина перша); повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розгляду яких передбачені статтею 17 Закону; звернення осіб, визнаних судом недієздатними (частина друга). Конституційний Суд України вважає, що обмеження щодо реалізації конституційного права на звернення не можуть пов’язуватися лише із визнанням особи недієздатною. Такі обмеження мають встановлюватися виключно на підставі приписів Конституції України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими. У разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016). В іншому випадку такі обмеження є свавільними та несправедливими. Держава, виконуючи свій головний обов’язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини; при цьому посилена увага має бути зосереджена на особливо вразливих категоріях осіб, до яких належать, зокрема, особи з психічними розладами (абзац перший пункту З мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016). Таким чином, законодавець має запровадити ефективні механізми реалізації та захисту прав, свобод та інтересів особи, визнаної судом недієздатною, у тому числі належного цій особі конституційного права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів. 7. Згідно зі статтею 55 Основного Закону України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина шоста), звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (частина третя). Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), яка є частиною національного законодавства України (частина перша статті 9 Конституції України), гарантовано кожному, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, були порушені, мати право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини неодноразово визнавав порушення державами-відповідачами положень Конвенції через відсутність адекватних засобів правового захисту для людей з обмеженими можливостями (C.B. v. Romania, §§ 65-67; Parascineti v. Romania, §§ 34-38; і В. v. Romania (no. 2), § 97). У рішенні у справі „Stanev v. Bulgaria“ від 17 січня 2012 року Європейський суд з прав людини висловив думку, що будь-який захисний захід повинен, наскільки це можливо, відображати побажання осіб з психічними розладами, здатних виразити свою волю. Невзяття їхньої думки до уваги може призвести до ситуації зловживання і перешкоди здійсненню прав вразливих осіб. Тому будь-який захід, прийнятий без попереднього обговорення з відповідною особою, вимагає, як правило, ретельного вивчення (§ 153). У рішенні у справі „Наталія Михайленко проти України“ („Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine“) від ЗО травня 2013 року Європейський суд з прав людини визнав порушення права заявниці на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, з огляду на те, що законодавство України на той час не передбачало права осіб, визнаних недієздатними, на безпосередній самостійний доступ до суду з метою поновлення своєї цивільної дієздатності (§ 39). Згідно з Конвенцією про права осіб з інвалідністю (2006 рік) до осіб з інвалідністю належать особи зі стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які при взаємодії з різними бар’єрами можуть заважати їхній повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими (абзац другий статті 1); держави-учасниці забезпечують, щоб усі заходи, пов’язані з реалізацією правоздатності, передбачали належні та ефективні гарантії недопущення зловживань відповідно до міжнародного права з прав людини; такі гарантії повинні забезпечувати, щоб заходи, пов’язані з реалізацією правоздатності, орієнтувалися на повагу до прав, волі та переваг особи, були вільні від конфлікту інтересів і недоречного впливу, були співрозмірними обставинам цієї особи й пристосовані до них, застосовувалися протягом якомога меншого строку й регулярно перевірялися компетентним, незалежним та безстороннім органом чи судовою інстанцією; ці гарантії повинні бути пропорційними мірі, якою такі заходи зачіпають права та інтереси цієї особи (пункт 4 статті 12). У Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй „Принципи захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги“ від 18 лютого 1992 року № 46/119 зазначено, що всі особи, які страждають психічним захворюванням або вважаються такими, мають право на захист від економічної, сексуальної та інших форм експлуатації, зловживань фізичного чи іншого характеру і поводження, що принижує людську гідність (пункт 3 принципу 1); кожна людина, яка страждає психічним захворюванням, має право, наскільки це можливо, жити і працювати в суспільстві (принцип 3); кожний пацієнт і колишній пацієнт мають право оскарження відповідно до процедур, визначених внутрішньодержавним законодавством (принцип 21). Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи від 23 лютого 1999 року № 11(99)4 про принципи, що стосуються юридичного захисту недієздатних повнолітніх осіб, рекомендує урядам держав-членів передбачити або удосконалити у своїх законодавствах положення, зокрема, про те, щоб належні заходи захисту або інші юридичні заходи, що використовуються для охорони особистих або майнових інтересів недієздатних повнолітніх осіб, були доступні в невідкладних випадках (пункт 2 принципу 2); національне законодавство має визначати, які юридично значимі дії зазначених осіб мають настільки особистий характер, що їх здійснення представником є неможливим (пункт 1 принципу 19). 8. Законодавством України передбачено певні механізми реалізації недієздатними особами своїх прав і свобод, а також їх захисту шляхом самостійного звернення до уповноважених органів та/або посадових осіб. Відповідно до Закону України „Про психіатричну допомогу“ від 22 лютого 2000 року № 1489-ІІІ особи, яким надається психіатрична допомога, під час перебування у закладі з надання психіатричної допомоги, закладі соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, мають право на звернення з питань надання психіатричної допомоги безпосередньо до керівника або завідуючого відділенням закладу з надання психіатричної допомоги, закладу соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, або навчального закладу для спеціального навчання з питань надання психіатричної допомоги, соціального захисту, соціальних послуг, виписки із закладу з надання психіатричної допомоги, закладу соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, або навчального закладу для спеціального навчання та додержання прав, передбачених цим законом (абзац восьмий частини четвертої статті 25), а також на оскарження рішень, дій чи бездіяльності осіб, які порушують їх права, свободи та законні інтереси при наданні психіатричної допомоги, здійсненні соціального захисту, наданні соціальних послуг або проходженні спеціального навчання, за вибором таких громадян, до власника закладу з надання психіатричної допомоги, закладу соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, спеціального навчального закладу або уповноваженого ними органу, або у порядку підлеглості до вищого органу чи посадової особи, або безпосередньо до суду (частина перша статті 32). Частиною четвертою статті 300 ЦПК України встановлено, що скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, членів сім’ї, органу опіки та піклування або самої особи, визнаної недієздатною. Необхідність забезпечення максимальної реалізації особами, визнаними судом недієздатними, конституційних прав і свобод обумовлює потребу існування законодавчих гарантій можливостей для особистого (самостійного) звернення таких осіб до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів на підставі статті 40 Конституції України. Законодавство не може виключати безпосереднього (самостійного) звернення особи, визнаної судом недієздатною, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який відповідно до статті 101 Основного Закону України зобов’язаний здійснювати парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод кожної людини і громадянина. На законодавчому рівні має існувати ефективна система правових норм, яка, з одного боку, забезпечуватиме реалізацію особами, визнаними судом недієздатними, права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, а з іншого - надаватиме можливість таким органам та особам не розглядати очевидно беззмістовні звернення. 9. Відповідно до частини другої статті 8 Закону не розглядаються звернення осіб, визнаних судом недієздатними, у тому числі й ті, які відповідають установленим Законом вимогам до таких звернень. Уповноважені посадові або службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування звільняються від обов’язку щодо розгляду заяв, клопотань, скарг цієї категорії осіб. Вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з того, що при законодавчому регулюванні є недопустимим запровадження положень, відповідно до яких посадові або службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування не розглядають будь-які звернення осіб лише з підстави їх визнання недієздатними згідно з рішенням суду. Ураховуючи те, що психічний стан особи, визнаної судом недієздатною, може динамічно змінюватися, її звернення може не розглядатися тільки тоді, коли за результатами вивчення адресатом його змісту буде виявлено нездатність заявника усвідомлено викладати суть порушених питань і дотримуватися інших вимог до звернень громадян, закріплених у статтях 5 і 6 Закону (зазначення у зверненні прізвища, ім’я, по батькові, місця проживання, його підписання із вказівкою дати, оформлення мовою, прийнятною для сторін, тощо). Тобто підставою для того, щоб органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи не розглядали відповідні звернення, може бути не визнання судом недієздатною фізичної особи, а недотримання такою особою передбачених Законом вимог до змісту та форми звернень, які стосуються усіх. Повне, без винятку, обмеження права на звернення, що встановлене частиною другою статті 8 Закону, позбавляє осіб, визнаних судом недієздатними, ефективного юридичного механізму, необхідного для реалізації ними конституційних прав і свобод, захисту та поновлення цих прав і свобод у разі порушення. Передбачене частиною другою статті 8 Закону повне позбавлення осіб, визнаних судом недієздатними, права на звернення не забезпечує розумного і пропорційного співвідношення між застосованим обмеженням цього конституційного права та переслідуваною метою недопущення перевантаження органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб зазначених органів у демократичній правовій державі, якою є Україна, оскільки ці особи втрачають можливість реалізувати вказане конституційне право, у тому числі звертатися з питань щодо порушення своїх прав і свобод, їх захисту та поновлення до уповноважених законом органів і осіб. Виходячи з наведеного положення частини другої статті 8 Закону, згідно з якими звернення осіб, визнаних судом недієздатними, не розглядаються, не відповідають приписам статей 3, 40, частин третьої та шостої статті 55 Конституції України. 10. У другому реченні частини четвертої статті 16 Закону встановлено, що скарга в інтересах недієздатних осіб подається їх законними представниками. Отже, особа, визнана судом недієздатною, може реалізувати своє право на звернення у формі скарги, гарантоване статтею 40 Основного Закону України, виключно за допомогою законного представника. Така особа позбавлена можливості самостійно реалізувати вказане конституційне право. Передбачений законодавством представницький спосіб захисту прав, свобод і законних інтересів особи, визнаної судом недієздатною, є додатковим засобом захисту її прав, свобод і законних інтересів. Однак за неналежного виконання законними представниками їх обов’язків або зловживання ними своїми правами захист та/або поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів осіб, визнаних судом недієздатними, є неможливим у зв’язку з відсутністю в Законі положень, які дозволяли б подання іншим, крім законного представника, суб’єктом відповідної скарги в інтересах таких осіб, а також самою особою, визнаною судом недієздатною. Отже, встановлений другим реченням частини четвертої статті 16 Закону порядок подання скарги в інтересах недієздатних осіб, який виключає можливість подання такими особами скарги самостійно, не забезпечує реалізації недієздатними особами права на звернення, передбаченого статтею 40 Конституції України. Крім того, законодавче закріплення виключно представницького способу реалізації особами, визнаними судом недієздатними, права на звернення не усуває вказаного обмеження (фактично повної заборони) розгляду звернень таких осіб, оскільки реалізація та захист прав, свобод і законних інтересів людини, які забезпечуються шляхом звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, не можуть завжди і повністю залежати від волі іншої людини. У зв’язку з цим положення другого речення частини четвертої статті 16 Закону суперечить статтям 3, 40 Конституції України, оскільки воно позбавляє недієздатних осіб можливості самостійно подати скаргу до уповноважених органів, їх посадових і службових осіб для захисту своїх прав, свобод і законних інтересів. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України „Про Конституційний Суд України“ Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такими, що не відповідають Конституці України (є неконституційними), положення Закону України „Про звернення громадян“ від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР зі змінами, а саме: - частини другої статті 8, за яким не розглядаються „звернення осіб, визнаних судом недієздатними“; - другого речення частини четвертої статті 16 стосовно звернення зі скаргою в інтересах недієздатних осіб лише їх законними представниками. 2. Положення частини другої статті 8, другого речення частини четвертої статті 16 Закону України „Про звернення громадян“ від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Верховній Раді України привести положення Закону України „Про звернення громадян“ від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР зі змінами щодо реалізації особами, визнаними судом недієздатними, конституційного права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у відповідність до Конституції України та цього Рішення. 4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та інших офіційних друкованих виданнях України. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/8_r_2018.pdf

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України м. Київ Справа № 1-123/2018(4892/17) 11 жовтня 2018 року №7-р/2018 Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів: Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, Головатого Сергія Петровича, Городовенка Віктора Валентиновича, Гультая Михайла Мирославовича, Завгородньої Ірини Миколаївни, Запорожця Михайла Петровича, Касмініна Олександра Володимировича, Колісника Віктора Павловича, Кривенка Віктора Васильовича, Лемака Василя Васильовича, Литвинова Олександра Миколайовича - доповідача, Мельника Миколи Івановича, Мойсика Володимира Романовича, Первомайського Олега Олексійовича, Саса Сергія Володимировича, Сліденка Ігоря Дмитровича, Тупицького Олександра Миколайовича, Шаптали Наталі Костянтинівни, розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України. Заслухавши суддю-доповідача Литвинова О.М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 32 Конституції України (є неконституційними), окремі положення абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України, ухваленого Верховною Радою України 8 липня 2010 року за № 2456-УІ, (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., № 50-51, ст. 572) зі змінами (далі - Кодекс). Відповідно до абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу „під час здійснення повноважень з контролю за дотриманням бюджетного законодавства в частині моніторингу пенсій, допомог, пільг, субсидій, інших соціальних виплат Міністерство фінансів України має право на безоплатне отримання інформації, що містить банківську таємницю, персональні дані, та на доступ до автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та банків даних, держателем (адміністратором) яких є державні органи або органи місцевого самоврядування“. Суб’єкт права на конституційне подання стверджує, що названі положення Кодексу щодо права Міністерства фінансів України (далі - Міністерство) отримувати інформацію, яка містить персональні дані, є такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). 2. Вирішуючи порушене у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого. 2.1. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга). Як зазначив Конституційний Суд України, держава, виконуючи свій головний обов’язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзац перший пункту З мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016). Згідно з Основним Законом України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Таким чином, з наведених положень Конституції України вбачається, що межі здійснення повноважень, зокрема, органами виконавчої влади повинні визначатися законом. 2.2. Відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша); не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга). За юридичними позиціями Конституційного Суду України, викладеними у його Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012: - „право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб“ (абзац четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини); - „перелік даних про особу, які визнаються як конфіденційна інформація, не є вичерпним“ (абзац шостий підпункту 3.2 пункту З мотивувальної частини); - „інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім’ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім’ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини“ (абзац п’ятий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини). Отже, аналіз положень частин першої, другої статті 32 Конституції України, юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави для висновку, що втручання у конституційне право особи на приватне і сімейне життя шляхом збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди допускається, якщо воно передбачене законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Таке втручання вважатиметься законним у разі наявності підстави в національному законі, а також за умови, що такий закон відповідатиме принципу верховенства права, закріпленому в частині першій статті 8 Конституції України. 2.3. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Конституційний Суд України вважає, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України „цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів“ (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року № З-рп/2016). У Доповіді „Верховенство права“, схваленій Європейською Комісією „За демократію через право“ на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev) (далі - Доповідь), до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41). У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади. Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді вказано таке: хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необгрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним із поняттям верховенства права. Отже, наведені юридичні позиції Конституційного Суду України, відповідні положення Доповіді дають підстави стверджувати, що конституційний принцип верховенства права вимагає законодавчого закріплення механізму запобігання свавільному втручанню органів публічної влади при здійсненні ними дискреційних повноважень у права і свободи особи. 2.4. Конституційний Суд України послідовно дотримується своїх попередніх позицій щодо врахування приписів чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та практики тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна (абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016, абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 квітня 2018 року № З-р/2018). Ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією (стаття 1 Конвенції). Оскільки частини перша, друга статті 32 Конституції України перебувають у взаємозв’язку зі статтею 8 Конвенції („Право на повагу до приватного і сімейного життя“), то Конституційний Суд України враховує практику тлумачення і застосування вказаної статті Конвенції Європейським судом з прав людини при розгляді цієї справи. Згідно з пунктом 1 статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. У цьому контексті Європейський суд з прав людини зазначив, що збирання та зберігання інформації стосовно приватного життя особи, а також її розповсюдження охоплюються сферою застосування пункту 1 статті 8 Конвенції (пункт 117 рішення у справі „Заїченко проти України (№ 2)“ (Zaichenko v. Ukraine (no. 2) від 26 лютого 2015 року, заява № 45797/09). Також Європейський суд з прав людини наголосив, що зберігання органами державної влади інформації про приватне життя особи та її використання є втручанням у право на повагу до приватного життя, гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції (пункт 56 рішення у справі „Пантелеєнко проти України“ (Panteleyenko v. Ukraine) від 29 червня 2006 року, заява № 11901/02; пункт 70 рішення у справі „Суріков проти України“ (Surikov v. Ukraine) від 26 січня 2017 року, заява № 42788/06). Відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, тобто права на повагу до приватного і сімейного життя, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, захисту здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб. Європейський суд з прав людини зауважив, що формулювання „згідно із законом“ вимагає від оспорюваного заходу, за яким здійснюється втручання, підґрунтя в національному законодавстві і стосується також якості закону, тобто закон має бути доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачати наслідки його дії щодо себе, і відповідати принципу верховенства права (пункт 85 рішення у справі „Шалімов проти України“ (Shalimov v. Ukraine) від 4 березня 2010 року, заява № 20808/02). За практикою Європейського суду з прав людини для того, щоб національне законодавство відповідало вимогам Конвенції, воно має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією; у питаннях, які стосуються основоположних прав, надання дискреції органам виконавчої влади через необмежені повноваження було б несумісним з принципом верховенства права, одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією; саме тому законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її здійснення (пункт 67 рішення у справі „Котій проти України“ (Kotiy v. Ukraine) від 5 березня 2015 року, заява № 28718/09; пункт 60 рішення у справі „Зосимов проти України“ (Zosymov v. Ukraine) від 7 липня 2016 року, заява № 4322/06). 3. Кодексом визначаються правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства (преамбула). Кодексом регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу (стаття 1). Відповідно до частини першої статті 26 Кодексу контроль за дотриманням бюджетного законодавства спрямований на забезпечення ефективного і результативного управління бюджетними коштами та здійснюється на всіх стадіях бюджетного процесу його учасниками відповідно до Кодексу та іншого законодавства, а також забезпечує, зокрема, досягнення економії бюджетних коштів, їх цільового використання (пункт 3). Згідно з частиною першою статті 111 Кодексу Міністерство здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу як щодо державного бюджету, так і місцевих бюджетів, якщо інше не передбачено законодавством України; Міністерство в межах своїх повноважень забезпечує реалізацію єдиної державної політики у сфері контролю за дотриманням бюджетного законодавства, координує та спрямовує діяльність органів виконавчої влади, уповноважених на проведення контролю за дотриманням бюджетного законодавства, визначає основні організаційно-методичні засади та дає оцінку функціонуванню систем внутрішнього контролю і внутрішнього аудиту, якщо інше не передбачено законодавством. За змістом абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу, окремі положення якого оспорюються, під час здійснення повноважень з контролю за дотриманням бюджетного законодавства в частині моніторингу пенсій, допомог, пільг, субсидій, інших соціальних виплат Міністерство має право на безоплатне отримання інформації, що містить персональні дані, та на доступ до автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та банків даних, держателем (адміністратором) яких є державні органи або органи місцевого самоврядування. Для отримання та обробки таких персональних даних Міністерство не потребує отримання на це згоди фізичних осіб (абзац другий пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу). Із дослідження зазначених положень Кодексу випливає, що втручання у конституційне право особи на приватне життя шляхом отримання та обробки її персональних даних без згоди цієї особи здійснює Міністерство на підставі закону, а саме окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу, з метою контролю за дотриманням бюджетного законодавства в частині моніторингу пенсій, допомог, пільг, субсидій, інших соціальних виплат. Конституційний Суд України вважає, що повноваження Міністерства на безоплатне отримання інформації, що містить персональні дані, є дискреційними, а тому вкрай необхідно, щоб оспорювані положення Кодексу, які є підставою для здійснення відповідних повноважень Міністерством, узгоджувалися з конституційним принципом верховенства права, зокрема такими його елементами, як юридична визначеність та заборона свавілля. На думку Конституційного Суду України, Міністерство може бути наділене повноваженнями щодо отримання та обробки інформації, що містить персональні дані, лише для досягнення легітимної мети. Проте через відсутність будь-яких меж дискреції, встановленої законом, щодо подальших дій з інформацією, яка містить персональні дані, унеможливлюється навіть мінімальний захист суб’єкта персональних даних, не забезпечується передбачуваність застосування окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу. Конституційний Суд України зазначає, що оспорюваними положеннями Кодексу не передбачено критеріїв визначення змісту та обсягу інформації, що містить персональні дані, категорій осіб як суб’єктів персональних даних, проміжків часу, яких мають стосуватися персональні дані, строків, порядку та умов їх зберігання, тобто чітко не встановлено меж повноважень Міністерства як центрального органу виконавчої влади при здійсненні ним повноважень з контролю за дотриманням бюджетного законодавства в частині моніторингу пенсій, допомог, пільг, субсидій, інших соціальних виплат, що унеможливлює настання відповідальності держави за можливі зловживання. Наведене дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що окремі положення абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу не відповідають критерію якості закону у розумінні частини другої статті 32 Конституції України, оскільки вони суперечать таким елементам принципу верховенства права, як юридична визначеність і заборона свавілля, що може призвести до порушення конституційного права кожного на приватне життя. Враховуючи те, що Конституційний Суд України встановив невідповідність оспорюваних положень Кодексу такому критерію, як якість закону, відпала необхідність здійснювати перевірку, чи втручання у конституційне право особи на приватне життя шляхом отримання та обробки Міністерством її персональних даних без згоди цієї особи переслідувало якусь легітимну мету та чи були пропорційними обрані законодавцем засоби досягненню такої мети. Отже, Конституційний Суд України констатує, що окремі положення абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу щодо права Міністерства отримувати інформацію, що містить персональні дані, суперечать частині першій статті 8, частині другій статті 32 Конституції України. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151 , 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 94 Закону України „Про Конституційний Суд України“ Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі положення абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України щодо права Міністерства фінансів України отримувати інформацію, що містить персональні дані. 3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та інших офіційних друкованих виданнях України. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/7-p_2018.pdf 7-p_2018 щодо незаконності безоплатного доступу Мінфіна до персональних даних.pdf

Державний герб України Постанова Іменем України 06 березня 2018 року м. Київ справа № 487/7824/15-ц провадження № 61-2422св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2016 року у складі судді Корнешової Т. В. та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року у складі суддів Галущенка О. І., Самчишиної Н. В., Серебрякової Т. В., В С Т А Н О В И В : Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України») про визнання частково недійсним договору відновлювальної кредитної лінії. Позовні вимоги мотивовано тим, що 02 серпня 2007 року вона уклала з відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Державний ощадний банк України»,договір відновлювальної кредитної лінії № 1805-н, за умовами якого їй надано кредит у розмірі 807 тис. грн строком до 02 серпня 2017 року зі сплатою 17,5 % річних за користування кредитними коштами. Вказувала, що пункт 5.2 вказаного договору відновлювальної кредитної лінії містить несправедливі умови, які суперечать вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, встановлено її обов'язок сплачувати пеню в розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що в цілому перевищує 50 % вартості наданих кредитних послуг. Враховуючи викладене, на підставі пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статтей 203, 215 ЦК України, просила визнати недійсним пункт 5.2 договору відновлювальної кредитної лінії № 1805-н від 02 серпня 2007 року. Заочним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним пункт 5.2. договору відновлюваної кредитної лінії № 1805-н, укладений 02 серпня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_1, яким встановлена пеня у розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення. Вирішено питання про судові витрати. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що пункт 5.2 кредитного договору щодо встановлення сторонами договору пені в розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення виконання зобов'язання за кредитом, що становить 6 205 % від суми неповернутого кредиту та/або несплачених процентів за рік, є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків, порушує права позивача як споживача послуг банку, оскільки така умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад 50 відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов'язань за договором. Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2016 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що оспорювана умова договору є несправедливою, оскільки всупереч принципу добросовісності породжує істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків споживача, внаслідок чого на позивача покладено обов'язок щодо сплати 6 205 % відсотків від суми неповернутого кредиту та/або несплачених відсотків на рік за порушення строку сплати кредиту та/або процентів. Такий розмір пені при застосуванні цих умов призводить до встановлення непропорційно великої суми компенсації, тобто понад 50 % вартості кредиту і плати за користування кредитними коштами. У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «Державний ощадний банк України» просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права. Підстави касаційного оскарження рішення судів обґрунтовано тим, що доводи позовної заяви та мотивувальна частина рішення суду першої інстанції ґрунтуються на припущеннях, оскільки рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 грудня 2015 року стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором № 1805-н від 02 серпня 2007 року, в тому числі було нараховано пеню за несвоєчасне погашення основного боргу та процентів у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України, що становила від 13 до 60 % річних та відповідає критеріям справедливості й розумності встановлення розміру відповідальності боржника за невиконання ним умов договору; позивач була ознайомлена зі змістом кредитного договору перед його укладенням, тому встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення виконання зобов'язання у більшому розмірі не суперечить нормам матеріального права та не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання договору недійсною і є результатом домовленості сторін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справвід 08 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду. 12 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Судами встановлено, що 02 серпня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Державний ощадний банк України», та ОСОБА_1 укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 1805-н за умовами якого остання отримала кредит на споживчі цілі у розмірі 807 тис. грн строком до 02 серпня 2017 року зі сплатою 17,5 % річних за користування кредитними коштами. Пунктом 5.2 вказаного договору передбачено, що за порушення взятих на себе зобов'язань щодо своєчасного повернення основної суми кредиту та/або сплати процентів за користування кредитом позичальник зобов'язується сплатити на користь банку пеню у розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення. Відповідно до частин першої та третьої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. При цьому споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Згідно зі статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов᾽язків на шкоду споживача. Відповідно до пункту п'ятого частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п᾽ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов᾽язань за договором. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення. Встановивши, що пункт 5.2 кредитного договору щодо встановлення відповідальності за невиконання умов договору у вигляді пені у розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обов᾽язків позивача як споживача послуг банку, оскільки така умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п᾽ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов᾽язань за спірним договором, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову. Доводи касаційної скарги про те, що позивач була ознайомлена зі змістом кредитного договору перед його укладенням, не спростовують правильність висновків судів, оскільки в силу вимог статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець, зокрема банк, не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій дотримані норми матеріального та процесуального права. Враховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для визнання частково недійсним договору споживчого кредиту, правильно застосувавши положення Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. З урахуванням викладеного та керуючись статтями 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» - залишити без задоволення. Заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді С. Ю. Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська С. П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/72850517

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця», ОСОБА_2, третя особа – Комунальне підприємство «Нивки Подільського району м. Києва», про визнання недійсним рішення та ордеру за заявою ОСОБА_1 на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету Державного підприємства «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» (далі – ДП «НДВА «Пуща-Водиця») від 18 квітня 2011 року позивачці як директору однорічної сільськогосподарської школи видано ордер НОМЕР_1 на зайняття жилої площі розміром 11 кв. м у кімнаті НОМЕР_2 гуртожитку на АДРЕСА_1. Хоча з ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 не перебуває в трудових відносинах ДП «НДВА «Пуща-Водиця», але продовжує проживати та зареєстрована у вказаній кімнаті, і тому не може бути обмежена в праві користуватися зазначеним жилим приміщенням. Незважаючи на це, адміністрація та профспілковий комітет ДП «НДВА «Пуща-Водиця» прийняли спільне рішення, на підставі якого ОСОБА_2 було видано ордер на жилу площу в спірній кімнаті гуртожитку. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 16 жовтня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд м. Києва 22 грудня 2015 року скасував рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2015 року і ухвалив нове, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково – визнав ордер від 25 листопада 2013 року НОМЕР_3, виданий ОСОБА_2 на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ДП «НДВА «Пуща-Водиця» від 22 листопада 2013 року, на жилу площу в гуртожитку на АДРЕСА_1 кімната НОМЕР_2, недійсним; у задоволенні інших позовних вимог відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 липня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2015 року скасував, рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2015 року залишив у силі. У жовтні 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 58, 59 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК Української РСР), пункту 10 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 (далі – Примірне положення) (чинного на час виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження своїх доводів заявниця послалася на ухвалу Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня, 10 квітня та 31 липня 2013 року. У зв’язку з викладеним, ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції і залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ДП «НДВА «Пуща-Водиця» від 18 квітня 2011 року ОСОБА_3 (після укладення шлюбу ОСОБА_1) як директорові однорічної сільськогосподарської школи було видано ордер НОМЕР_1 на жилу площу в гуртожитку розміром 11 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 кімната НОМЕР_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено з указаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України. Проте після припинення трудових відносин позивачка вказане жиле приміщення в гуртожитку не звільнила. На підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 3 жовтня 2012 року НОМЕР_4 «Про прийняття безоплатно житлового фонду, об’єктів соціальної сфери, зовнішніх інженерних мереж, відокремлених об’єктів комунального призначення та електролічильників від ДП НДВА «Пуща-Водиця» до комунальної власності територіальної громади міста Києва» та авізо від 30 листопада 2013 року НОМЕР_5 гуртожиток на АДРЕСА_1 було прийнято безоплатно до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передано до сфери управління Подільської районної в м. Києві державної адміністрації на баланс Комунального підприємства «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Подільського району м. Києва». 22 листопада 2013 року на спільному засіданні адміністрації та профспілкового комітету первинної профспілкової організації ДП «НДВА «Пуща-Водиця» розглянуто заяву ОСОБА_2, яка перебувала в трудових відносинах з ДП «НДВА «Пуща-Водиця», та вирішено питання про надання остатній ліжко-місця в кімнаті НОМЕР_2 в гуртожитку на АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 видано ордер НОМЕР_3 на жилу площу в кімнаті НОМЕР_2 АДРЕСА_1. 5 грудня 2013 року Подільський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві зареєстрував ОСОБА_2 за вказаною адресою, але в кімнаті вона не проживала, оскільки її займала ОСОБА_1. Згідно з довідкою Комунального підприємства «Нивки» Подільського району міста Києва» від 21 листопада 2014 року НОМЕР_6 у кімнаті гуртожитку НОМЕР_2 АДРЕСА_1 зареєстровані та займають ліжко-місця ОСОБА_1 (з 2 червня 2011 року) та ОСОБА_2 (з 5 грудня 2013 року). Крім того, суди також встановили, що Подільський районний суд м. Києва заочним рішенням від 10 вересня 2013 року задовольнив частково позов ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та виселив ОСОБА_1 з кімнати НОМЕР_2 відомчого гуртожитку на АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Разом з тим Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 14 травня 2014 року на підставі заяви ДП «НДВА «Пуща-Водиця» про відмову від позову заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року скасував та провадження в справі закрив. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачка не наділена правом на звернення до суду з цим позовом, оскільки її права не порушені. Крім того, правовідносини щодо користування жилою площею в гуртожитках врегульовані в главі 4 розділу ІІІ ЖК Української РСР, а стаття 58 ЖК Української РСР до цих правовідносин не застосовується. Ухвалою Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року, що надана заявником для порівняння, якою судові рішення судів попередніх інстанцій скасовано, а справу передано на новий розгляд, не містить правової позиції щодо спірних правовідносин та застосування норм матеріального права, а вказує на допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права та необхідність їх усунення для правильного вирішення спору, а також нез’ясування судами належним чином фактичних обставин справи. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2013 року, що надана заявницею для порівняння, вказано, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову про визнання ордеру недійсним, виселення та вселення, оскільки всупереч вимогам житлового законодавства оспорюваний ордер було видано відповідачам на жиле приміщення, яке не було вільним; позивач та члени її сім’ї поселені на спірну житлову площу у гуртожитку на підставі спеціального ордера, який недійсним не визнавався; позивач, яка була зареєстрована у спірній кімнаті, у встановленому законом порядку не визнавалася такою, що втратила право користування жилим приміщенням та із спірного приміщення не виселялася. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2013 року суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції, який, ухвалюючи рішення в справі, виходив з того, що задовольняючи зустрічний позов у частині визнання недійсним ордеру, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідач за зустрічним позовом отримав ордер на кімнату в гуртожитку, яка не була вільною. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 липня 2013 року, що надана заявницею для порівняння, залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про визнання недійсним ордеру, оскільки ухвалюючи вказане рішення апеляційний суд виходив з того, що ордер позивачеві за зустрічним позовом було видано на кімнату у гуртожитку, якою вже користувалась сім’я позивача. Викладене свідчить, що наведені висновки суду касаційної інстанції про застосування судом положень житлового законодавства щодо підстав і порядку видачі та визнання недійсним ордеру на жилу площу в гуртожитку, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, різняться з висновками, зробленими в указаних для прикладу й наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частинами п’ятою та шостою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вказано, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. На розширення вказаного положення Конституції України в частині першій статті 3 ЦПК України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до вимог статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету. Стаття 129 ЖК Української РСР передбачає, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. У пункті 10 Примірного положення (чинного на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Ордер може бути виданий лише на вільну жилу площу. Отже, ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення в жиле приміщення. При цьому, у статті 59 ЖК Української РСР визначено підстави і порядок визнання ордера на жиле приміщення недійсним, які слід застосовувати й до правовідносин щодо користування гуртожитками. Так, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку, у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень. Таким чином, суди першої та касаційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, помилково виходили з того, що позивачка не має права на звернення до суду за захистом з указаним позовом. Разом з тим, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної неправильно застосував статтю 58 ЖК Української РСР до правовідносин щодо користування жилою площею в гуртожитках. Крім того, ухвалюючи рішення у справі, апеляційний суд не звернув увагу та не надав належної оцінки тому, чи мало право 22 листопада 2013 року ДП «НДВА «Пуща-Водиця» вирішувати питання про надання ОСОБА_2 ліжко-місця в кімнаті НОМЕР_2 в гуртожитку на АДРЕСА_1, адже на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 3 жовтня 2012 року НОМЕР_4 указаний гуртожиток було прийнято до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передано до сфери управління Подільської районної в м. Києві державної адміністрації. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В. М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2556цс16 Згідно із частинами п’ятою та шостою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вказано, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. На розширення вказаного положення Конституції України в частині першій статті 3 ЦПК України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до вимог статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету. Стаття 129 ЖК Української РСР передбачає, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. У пункті 10 Примірного положення (чинного на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Ордер може бути виданий лише на вільну жилу площу. Отже, ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення в жиле приміщення. При цьому, у статті 59 ЖК Української РСР визначено підстави і порядок визнання ордера на жиле приміщення недійсним, які слід застосовувати й до правовідносин щодо користування гуртожитками. Так, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку, у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-2556цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B819345C68FCE739C22581CA00597558

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І., ХоптиС.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_5, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 23 серпня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), та ОСОБА_6 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 50 тис. доларів США. У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором 31жовтня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу КобелєвоюА.М., за заявою банку, вчинено виконавчий напис та запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельну ділянку площею 0,100 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, та належать на праві власності йому і ОСОБА_6 За рахунок коштів, отриманих від реалізації зазначеного майна запропоновано задовольнити вимоги ПАТ «КБ «Надра» у розмірі 823 005 грн 69 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 46 532 долари 58 центів США, що є еквівалентом 582 995 грн 43 коп.; заборгованість за процентами - 6 784 долари 37 центів США, що є еквівалентом 84 999 грн 73 коп.; пеня - 430 доларів 59 центів США, що є еквівалентом 5 394 грн 76 коп.; штраф - 5 тис. доларів США, що є еквівалентом 62 643 грн 79 коп.; плата за вчинення виконавчого напису нотаріуса - 1 700 грн. Позивач вважав, що виконавчий напис вчинено з порушенням вимог закону, зокрема, не надіслано письмову вимогу та не перевірено безспірність суми кредитної заборгованості, тому просив суд визнати виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 3 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_5, просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний виконавчий напис відповідно до вимог чинного законодавства, оскільки загальна сума заборгованості визначена правильно і відповідає сумі, зазначеній банком у досудових вимогах та заяві про вчинення виконавчого напису. Апеляційний суд погодився з такими висновками суду, пославшись також на те, що виконавчий напис вчинено на безспірну суму і порушень норм законодавства не допущено. Проте погодитись із такимивисновками апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам судоверішення апеляційного не відповідає. Судом установлено, що 23 серпня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_6 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 50 тис. доларів США. З метою забезпечення виконання боржником ОСОБА_6 своїх зобов'язань 23 серпня 2006 року між банком, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельна ділянка площею 0,100 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором 31 жовтня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А.М., за заявою банку, вчинено виконавчий напис та запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки: житловийбудинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельну ділянку площею 0,100 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, та належать на праві власності йому і ОСОБА_6 За рахунок коштів, отриманих від реалізації зазначеного майна запропоновано задовольнити вимоги ПАТ «КБ «Надра» у розмірі 823 005 грн 69 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 46 532 долари 58 центів США, що є еквівалентом 582 995 грн 43 коп.; заборгованість за процентами - 6 784 долари 37 центів США, що є еквівалентом 84 999 грн 73 коп.; пеня - 430 доларів 59 центів США, що є еквівалентом 5 394 грн 76 коп.; штраф - 5 тис. доларів США, що є еквівалентом 62 643 грн 79 коп.; плата за вчинення виконавчого напису нотаріуса - 1 700 грн. Статтею 87 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Таким чином, нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом, перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 18 ЦК України, ст. 87 Закону України «Про нотаріат»). Пунктом 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172, передбачено, що для одержання виконавчого напису нотаріуса про стягнення заборгованості за нотаріально посвідченою угодою, що передбачає сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно, подаються, зокрема, документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. У пп. 3.1., 3.2. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Судом установлено, що під час вчинення виконавчого напису нотаріусом зазначено загальний розмір кредитної заборгованості та її складові. Проте апеляційний суд не звернув уваги на те, що сума складових кредитної заборгованості, зазначених у виконавчому написі, становить 737 733 грн 71 коп., а не 823 005 грн 69 коп., як зазначив нотаріус, підсумовуючи складові суми, не перевірили суму заборгованостіта не визначився з тим, чи є зазначена сума спірною. Крім того, цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України). За положеннями ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Проте суд у порушення ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України на зазначені вище положення закону уваги не звернув,не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, належним чином не дослідив надані банком докази безспірності заборгованості за кредитним договором, не перевірив розрахунок банку відносно стягнення пені та штрафу, не визначився з тим, чи не є це застосуванням подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушенняі. За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судоверішення апеляційного суду не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько В.І.Журавель С.Ф.Хопта С.П.Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/69127882

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, в с т а н о в и л и: У вересні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності ОСОБА_1 зазначав, що 10 липня 2001 року між ним та ОСОБА_2 було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею S_1, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідно до умов договору купівля-продаж земельної ділянки здійснена за 35 тис. грн, які були одержані ОСОБА_2 в момент підписання договору. Позивач виконав взяті на себе зобов'язання та передав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти. Продавши земельну ділянку, за яку отримала гроші, ОСОБА_2 посилаючись на хворобу, постійно ухиляється від посвідчення договору у нотаріальному порядку, як того передбачає закон, а тому позивач просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року укладений між ним та ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на вказану земельну ділянку. Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено: визнано дійсною угоду купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку, яка належала ОСОБА_2 згідно з державним актом на право приватної власності на землю НОМЕР_1. У квітні 2016 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на вказане рішення. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Поновлюючи заявнику більш ніж через шість років строк на апеляційне оскарження, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що строк на апеляційне оскарження заявником пропущено з поважних причин, не навівши жодної з них. Разом з тим у постанові Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року міститься висновок про те, що оскарження судових актів через значний проміжок часу, який суттєво перебільшує встановлений законом строк, означало б вихолощення права, встановленого судовим рішенням, та порушувало б принцип правової визначеності. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати повторного відкриття провадження просто з метою повторного розгляду справи і постановлення в ній нового рішення. Проста можливість існування 2 точок зору на одне питання не є підставою для перегляду, про що неодноразово як вказується у постанові наголошував Європейський суд з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нелюбін проти Росії», заява № 14502/04). У справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) Європейський суд постановив: правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень. Скасування такого рішення після того, як воно набуло статусу остаточного та не підлягало оскарженню, є втручанням в право заявника на мирне володіння своїм майном (рішення у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 жовтня 1999 року, заява № 28342/95). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. В статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Судами встановлено, що рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку. 10 жовтня 2009 року рішення набуло чинності. Відповідно до пункту 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року (рішення чинне з 6 листопада 2002 року, заява № 48553/99) в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України», у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (аналогічний висновок мається також і в рішенні Суду по справі «Брумареску проти Румунії», пункт 61). Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13). Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими непереборними обставинами. Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків. Якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення (пункт 52 рішення). За цих підстав Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 цього ж рішення). Аналогічні висновки містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99) та у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03). Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. З огляду на зазначене, ухвала суду касаційної інстанції, ухвала та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-577цс17 Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив відповідачці строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-577цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/07169465CCA63572C22581B1003B569B

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за позовом третьої особи ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року публічне акціонерне товариство «Апекс-Банк» (далі – ПАТ «Апекс-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що 8 червня 2012 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого та з урахуванням додаткових договорів останній отримав кредит в розмірі 565 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 19 % на рік терміном до 5 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов’язань з повернення кредиту виникла заборгованість у розмірі 900 117 грн. 87 коп., яка складається із 564 615 грн. – заборгованість за кредитом, 79 357 грн. 84 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом, 297 778 грн. 32 коп. – пеня за прострочення сплати кредиту, 535 грн. 57 коп. – пеня за прострочення сплати процентів та 31 831 грн. 14 коп. – штрафу. Ураховуючи викладене, ПАТ «Апекс-Банк» просив стягнути на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. Третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним, посилаючись на те, що спірний договір було укладено під час зареєстрованого шлюбу її з ОСОБА_1, проте згоди останньому на вчинення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, вона не надавала. Крім того, оспорюваний кредитний договір ставить її сім’ю у вкрай невигідне становище та призвело до погіршення матеріального становища. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року, позов ПАТ «Апекс-Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Апекс-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представників заявника ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 – ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 8 червня 2012 року між ПАТ «Апекс-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику відкличну відновлювальну кредитну лінію на поточні потреби з лімітом кредитування в сумі 165 000 грн. зі сплатою 19 % річних за користування кредитними коштами, строком повернення кредиту до 5 червня 2014 року. 17 квітня 2013 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, яким сторони погодили ліміт кредитування в розмірі 565 000 грн. 10 лютого 2014 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_2 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, відповідно до якого сторони погодили, що проценти за користування кредитом в січні 2014 року сплачуються на рахунок НОМЕР_3 в ПАТ «Апекс-Банк». Як вбачається з заяв на видачу готівки позичальником за вказаним кредитним договором були отримані від позивача наступні грошові кошти: 8 червня 2012 року – 73 000 грн., 14 червня 2012 року – 16 270 грн., 26 червня 2012 року – 16 000 грн., 13 липня 2012 року – 59 730 грн., 17 квітня 2013 року – 366 615 грн. та 8 травня 2013 року – 33 000 грн., а всього на загальну суму 564 615 грн. На підставі пункту 3.3.1 кредитного договору позичальник зобов’язується забезпечити повернення кредиту згідно умов кредитного договору, але не пізніше 5 червня 2014 року, щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом в сумах та в строки відповідно до умов пункту 1.2 цього договору, сплатити комісійну винагороду в сумі та в строки, передбачені пунктом 1.3 цього договору, сплачувати інші платежі відповідно до умов договору. Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору позичальник сплачує банку пеню в розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості, за кожний день прострочення з дати виникнення простроченої заборгованості по дату погашення простроченої заборгованості, включаючи дату погашення). Згідно пункту 4.2 кредитного договору при несвоєчасному погашенні кредиту, процентів за користування кредитом, комісій позичальник сплачує банку штраф в розмірі 5 % від суми непогашеного боргу. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, внаслідок чого позивачем відповідно до умов кредитного договору станом на 28 січня 2015 року нарахована заборгованість на загальну суму 900 117 грн. 87 коп., яка включає заборгованість: за кредитом у розмірі 564 615 грн., по процентах – 79 357 грн. 84 коп., пеню за період з 11 червня 2014 року по 11 грудня 2014 року за прострочення сплати кредиту – 207 778 грн. 32 коп. та за прострочення сплати процентів за період з 11 червня 2014 року по 28 січня 2015 року у розмірі 16 535 грн. 57 коп. і штраф, відповідно пункту 4.2 кредитного договору за період з 11 червня 2014 року по 13 січня 2015 року за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за користування кредитом в сумі 31 831 грн. 14 коп., що підтверджується розрахунком заборгованості. Суд першої інстанції, задовольняючи позов ПАТ «Апекс-Банк», з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позичальник за спірним кредитним договором належним чином не виконав взяті на себе зобов’язання з повернення кредитних коштів, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягнення з боржника на користь кредитора. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 суди керувалися, зокрема, тим, що відсутня подвійна відповідальність позичальника при одночасному стягненні пені та штрафу на підставі пунктів 4.1 та 4.2 кредитного договору, оскільки застосування пені та штрафу передбачалося за різні види порушення умов кредитного договору, а тому це не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року, 6 серпня 2014 року, 24 червня 2015 року та від 16 квітня 2014 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України посилається заявник, у справі з аналогічних правовідносин суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – порядку й строків погашення кредиту суперечить частині першій статті 61 Конституції України. Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 509, 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Умовами спірного договору, а саме пунктом 4.1 передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення У той самий час, згідно з пунктами 4.2, 4.3, 4.4 та 4.5 кредитного договору сторонами передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за інші правопорушення: один із них – несвоєчасне повернення кредиту, процентів за користування кредитом та комісій. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Однак у справі, яка переглядається, вищезазначеним положенням Кодексу та Конституції України судом належної правової оцінки надано не було, а тому відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі № 6-2003цс15 Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBBD24C9B900909EC2257EF300301653

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Мазур Л.М., ЗавгородньоїІ.М., Попович О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», поданою Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, та касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра», банк) звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Надра» 16 354,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп. На обґрунтування позовних вимог банк посилався на те, що 26 листопада 2007 року між відкритим акціонерним товариством комерційний банк «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір «Автопакет» №19/АМБ/99/2007-840, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримав у тимчасове користування на умовах забезпеченості 45 652,00 доларів США зі сплатою 1,075 % на місяць за користування кредитом з терміном погашення заборгованості до 26 листопада 2014 року, з цільовим призначенням кредиту - на придбання автотранспортного засобу та витрат, пов'язаних з його державною реєстрацією. На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором ОСОБА_5, відповідно до умов договору «Автопакет» №19/АМБ/99/2007-840, є поручителем, безвідзивно та безспірно зобов'язується відповідати перед банком за належне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань та відповідати перед банком разом із ним, як солідарні боржники. Посилаючись на неналежне виконанням умов кредитного договору позичальником, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 16 354,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп., з яких: 14 131,08 доларів США (352 658 грн 03 коп.) заборгованість за кредитом; 2 222,95 доларів США (55 476 грн 38 коп.) заборгованість по сплаті відсотків; 2 574,31 доларів США (64 244 грн 99 коп.) пеня за прострочення сплати кредиту; 4 565,20 доларів США (113 390 грн 04 коп.) штраф за порушення умов кредитного договору, яку банк просив стягнути солідарно з відповідачів. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5Л на користь ПАТ КБ «Надра» 16 534,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп. заборгованості за кредитним договором. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 задоволено частково, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 солідарно на користь ПАТ КБ «Надра» 178 175 грн 03 коп. скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Надра» 64 244 грн 99 коп. пені. У задоволенні позову про солідарне стягнення штрафу відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційній скарзі Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення позову та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Згідно із ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами належним чином не виконувалися умови вказаного вище кредитного договору, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з останніх у солідарному порядку за неспростованим відповідачами розрахунком позивача. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог банку про стягнення штрафу, та відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст.ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановив характер правовідносин сторін у справі, застосувавши норми матеріального права, які їх регулюють, виходив з того, що відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - несвоєчасне виконання грошових зобов'язань за кредитним договором - свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України. Докази та обставини, на які посилаються заявники у касаційних скаргах, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційних скарг не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки. На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», подану Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, та касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_7, відхилити. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: Л.М. Мазур І.М. Завгородня О.В. Попович Справа № 756/2999/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/66843407

Державний герб України Ухвала іменем україни 22 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дем'яносова М.В., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Ситнік О.М., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про захист прав споживача та визнання окремого положення кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ним та Публічним акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк»). Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 21 грудня 2007 року між ним та ПАТ «Родовід Банк» було укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, а 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою змінено відсоткову ставку за кредитом та розділ 7 «Особливі умови». Відповідно до п. 1.1 кредитного договору відповідач відкрив позивачеві кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних, яка була змінена додатковою угодою до 16 % річних. Проте відповідно до п. 3.9 кредитного договору за порушення строків повернення чи сплати процентів позичальник зобов'язується сплачувати банку пеню у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки, що становить 584 % річних та суперечить передбаченому законодавством розміру, який не може перевищувати 50 % вартості продукції, що в даному випадку становить 8 %. Позивач вважає, що п. 3.9 договору грубо порушує чинне законодавство, зокрема Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки містить несправедливі по відношенню до споживача умови, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ОСОБА_3 і ПАТ «Родовід Банк». Рішенням апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні указаного позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим. Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України). За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Статтею 57 ЦПК України установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Судом установлено, що 21 грудня 2007 року між ПАТ «Родовід Банк» (на момент укладання договору - Відкрите акціонерне товариство «Родовід Банк») та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, відповідного до якого банк відкрив останньому відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних. 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до вказаного кредитного договору, відповідно до якої змінено відсоткову ставку за кредитним договором на 16 % річних. За прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів п. 3.9 договору передбачено відповідальність у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення. Визначаючи наявність або відсутність ознак «несправедливих умов» в оскаржуваному п. 3.9 кредитного договору, суд першої інстанції обґрунтовано керувався наступним. Згідно зі ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 визначено, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають, як під час укладення, так і виконання такого договору. Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК України (ст. ст. 215, 1048-1052, 1054-1055), ст. ст. 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Статтею 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до положень ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст. 4 цього Закону є договір про надання кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором є несправедливою умовою договору. За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що визначений у п. 3.9 кредитного договору розмір підвищеної процентної ставки - 584 % річних (1,6 % х 365 днів = 584 %) перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом, є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509 та ч. ч. 1, 2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Із посиланням на правові позиції, які викладені в рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 та постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13 та від 16 вересня 2015 року у справі № 6-12674св15, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту. Разом із тим суд правильно послався на положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Таким чином, оскільки умови п. 3.9 кредитного договору № 77.1/АА-00298.07.2 є явно несправедливими по відношенню до боржника, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання зазначеного пункту кредитного договору недійсним. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності з тих підстав, що кредитний договір був укладений 21 грудня 2007 року, а позивач звернувся до суду з цим позовом лише у 2016 році, тобто поза встановленим ст. 257 ЦК трирічним строком позовної давності, суд першої інстанції правильно виходив із того, що початок перебігу позовної давності не пов'язаний із моментом укладення правочину, оскільки за правилами ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Крім того, згідно з роз'ясненнями, викладеними у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд правильно врахував, що кредитним договором № 77.1/АА-00298.07.2 строк виконання зобов'язань визначений не пізніше 21 грудня 2014 року та обґрунтовано вважав, що в зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. У зв'язку з викладеним суд дійшов обґрунтованого висновку про непропущення позивачем строку позовної давності для вказаних позовних вимог. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 58-60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору, усупереч вимогам ст. ст. 303, 304, 309, 316 ЦПК України належним чином не з'ясував характеру і суті заявлених позовних вимог, а також на порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212, 303 ЦПК України не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам. Зокрема, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні указаного позову у зв'язку з пропущенням позивачем строку позовної давності та відмову у зв'язку з цим в судовому захисті порушеного права позивача, оскільки, на думку апеляційного суду, позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року, проте позов подав лише у березні 2016 року, залишивши поза увагою положення ч. 4 ст. 60 ЦПК України, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Крім того, апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, а саме: що в даному випадку оспорюється п. 3.9 кредитного договору, яким передбачено відповідальність за прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення, таким чином зазначені наслідки настануть під час дії договору та в результаті невиконання умов договору. Таким чином, вважати, що позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року в апеляційного суду не було підстав, тому рішення апеляційного суду не є законним та обґрунтованим. Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасувати, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.В. Дем'яносов Судді: А.О. Леванчук А.В.Маляренко О.М.Ситнік О.В.Ступак Справа № 381/1114/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/65505673

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» до ОСОБА_1, треті особи: командитне товариство «Науково-впроваджувальна фірма «Нові технології», управління Держземагенства у Каховському районі Херсонської області, фермерське господарство «Едельвейс», про встановлення права земельного сервітуту за заявою державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» про перегляд рішення апеляційного суду Херсонської області від 1 грудня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року державне підприємство «Національна енергетична компанія «Укренерго» (далі – ДП «НЕК «Укренерго») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, треті особи: командитне товариство «Науково-впроваджувальна фірма «Нові технології», управління Держземагенства у Каховському районі Херсонської області, фермерське господарство «Едельвейс» (ФГ «Едельвейс»), про встановлення права земельного сервітуту. Позивач посилався на те, що за результатами відкритих торгів між ДП «НЕК «Укренерго» та командитним товариством «Науково-впроваджувальна фірма «Нові технології» укладено договір про надання послуг з оформлення права обмеженого безоплатного та строкового користування чужими земельними ділянками (їх частинами) на період прокладання (будівництва) та експлуатації повітряної лінії електропередачі 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська. Оскільки маршрут траси повітряних ліній електропередач проходить через земельні ділянки, надані ДП «НЕК «Укренерго» в постійне користування на підставі державного акта від 3 січня 2001 року та перетинає земельну ділянку ОСОБА_1, яка знаходиться та території Коробківської сільської ради Каховського району Херсонської області та належить відповідачу на підставі державного акта від 16 лютого 2006 року, та підпадає під охоронну зону ПЛ 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська, ними направлена пропозиція про укладення договору на встановлення земельного сервітуту, однак відповідь на пропозицію не надійшла. Крім того, підприємство не має можливості виконати будівельні роботи, а в подальшому експлуатувати вказану ділянку повітряної лінії електропередачі без використання частини земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, оскільки зазначена земельна ділянка знаходиться між земельними ділянками, належними ДП «НЕК «Укренерго», на яких заплановано встановлення опор повітряної лінії і проходження над нею електричних проводів, що тягне за собою встановлення обмежень, передбачених чинним законодавством. Ураховуючи викладене, ДП «НЕК «Укрегенрго» просило встановити право земельного сервітуту стосовно земельної ділянки, яка розташована на території Коробківської сільської ради Каховського району Херсонської області і належить ОСОБА_1. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 12 жовтня 2015 року позов ДП «НЕК «Укренерго» задоволено. Встановлено за ДП «НЕК «Укренерго» (сервітуарій) право земельного сервітуту (на прокладання та експлуатацію ПЛ 750 кВ Запорізька АЕС-Каховська) стосовно частини земельної ділянки, зазначеної в кадастровому плані (додаток 15), загальною площею S га, яка розташована та території Коробківської сільської ради Каховського району Херсонської області і належить ОСОБА_1. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 19 липня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ДП «НЕК «Укренерго» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ДП «НЕК «Укренерго» просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залиши в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 404 ЦК України та норми Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об’єктів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд встановив, що ОСОБА_1 на підставі державного акта від 16 лютого 2006 року належить земельна ділянка площею R га, яка розташована на території Коробківської сільської ради Каховського району Херсонської області, цільове призначення якої – ведення фермерського господарства. Маршрут траси повітряної лінії електропередачі ПЛ 750 кВ Запорізька АЕС – ПС 750 кВ Каховська проходить земельною ділянкою, наданою ДП «НЕК «Укренерго» у постійне користування на підставі державного акта від 3 січня 2001 року, що перетинає земельну ділянку ОСОБА_1 та охоплюється охоронною зоною ПЛ 750 кВ Запорізька АЕС –Каховська. На виконання енергетичної стратегії України на період до 2030 року розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 квітня 2011 року затверджено проект «Повітряна лінія 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська з підстанцією 750 кВ «Каховська» та заходами повітряних ліній 330 кВ, а також розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року затверджено титул будови «Повітряна лінія 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська з підстанцією 750 кВ «Каховська» та заходами повітряних ліній 330 кВ». Також судами встановлено, що погодження землевідведення під будівництво повітряної лінії 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська здійснено ще у 1989 році. При виборі напрямку траси повітряної лінії підприємством відповідно до діючого законодавства отримано необхідні погодження та здійснено компенсацію збитків і втрат сільгоспвиробництва попереднім власником, рішенням Каховського виконавчого комітету Ради народних депутатів від 16 вересня 1988 року затверджений відповідний акт і в частині, що стосується земельної ділянки ОСОБА_1. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що по суті між сторонами виникли правовідносини щодо права позивача користуватися чужою земельною ділянкою на умовах сервітуту, згоди щодо якого не досягнуто. Оскільки право ДП «НЕК «Укренерго» на встановлення земельного сервітуту виключає право відповідача, як власника користуватися належною йому земельною ділянкою за цільовим призначенням, а у позивача є можливість та повноваження вирішити порушене ним питання у інший спосіб, шляхом вирішення питання про відчуження земельної ділянки, передбаченої Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», а тому відсутні передбачені законом підстави для встановлення земельного сервітуту на викладених позивачем умовах. Проте в наданих для порівняння ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: -13 квітня 2016 року постановляючи ухвалу, у цій же справі, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи на новий розгляд до апеляційного суду, виходив з того, що суд не врахував, що ДП «НЕК» Укренерго» не може задовольнити свої потреби в інший спосіб, оскільки маршрут траси повітряної лінії електропередачі ПЛ 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська в обов’язковому порядку перетинає земельну ділянку, що належить ОСОБА_1. Таким чином, у ДП «НЕК» Укренерго» як у користувача земельної ділянки, отриманої у встановленому законодавством порядку, виникло право вимагати від ОСОБА_1 надання земельного сервітуту на прокладення та експлуатацію лінії електропередач. Крім того, ДП «НЕК» Укренерго» не є суб’єктом, який має право викупу земельних ділянок та іншого нерухомого майна для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності відповідно до положень статті 7 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. -від 9 липня 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що виконати проектувальні, будівельні роботи та експлуатувати ЛЕП без використання земельної ділянки відповідача неможливо. Його відмова від укладення договору земельного сервітуту робить неможливим проектування, будівництво та експлуатацію ланцюгової ділянки. А тому вимоги про встановлення права земельного сервітуту на прокладення та експлуатацію двох ланцюгової ділянки підлягають задоволенню. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах, а саме статті 404 ЦК України, статті 7 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» та положень Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 65 ЗК України землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Згідно зі статтею 76 ЗК України землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. Відповідно до частини першої статті 404 ЦК України особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Разом з тим, згідно з частиною п’ятою статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Як встановлено судами, належна ОСОБА_1 на праві власності спірна земельна ділянка за своїм цільовим призначенням є землею сільськогосподарського призначення, якій статтею 23 ЗК України надано пріоритетність. На зазначеній земельній ділянці власниця вирощує виноградники. Відповідно до пункту «б» частини 2 статті 101 ЗК України дія земельного сервітуту підлягає припиненню, коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням. Судами встановлено, що запропоновані ДП «НЕК» «Укренерго» умови земельного сервітуту передбачають знищення виноградників, як на період будівництва лінії електропередач, так і на період можливих аварій (аварійних ситуацій), а також планових ремонтних робіт. Розташування спірної земельної ділянки в охоронюваній зоні з урахуванням запропонованих позивачем обмежень щодо установлення шпалер для виноградників, поливу сільськогосподарських культур, проїзду відповідних машин і механізмів та обробітку ґрунту виключають можливість використовувати відповідачкою належної їй на праві власності земельної ділянки за її призначенням. Законом України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів» передбачено, що земельні сервітути щодо будівництва та обслуговування об’єктів передачі електричної енергії встановлюється на підставі договору про встановлення земельного сервітуту між експлуатуючим підприємством та власником чи постійним користувачем земельних ділянок, укладеному в порядку, встановленому ЦК України. У разі недосягнення згоди щодо встановлення земельного сервітуту земельна ділянка може бути відчужена в порядку, встановленому Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» (стаття 16 Закону). Аналогічне положення містить стаття 35 Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів», якою передбачено, що у разі якщо встановлення спеціальної зони об’єктів енергетики спричинить неможливість використання земельної ділянки повністю або частково, розташованої в межах цієї зони, за цільовим призначенням, зазначена земельна ділянка підлягає відчуженню для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. У частині першій статті 7 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» передбачено, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим Законом, мають право викупу земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб, зокрема, для будівництва, капітального ремонту, реконструкцій та обслуговування об'єктів енергетичної інфраструктури (ліній електропередачі, електростанцій) та об'єктів, необхідних для їх експлуатації. Разом з тим, статтею 10 цього Закону визначено порядок та умови прийняття рішення відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб. Так, за змістом цієї статті ініціатива щодо викупу земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб може належати зокрема і підприємствам, які здійснюють будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію, експлуатацію об'єктів транспортної та енергетичної інфраструктури, захисних гідротехнічних споруд і які погодили місце розташування таких об'єктів у випадках та в порядку, визначених статтею 151 ЗК України. За наслідками розгляду такої пропозиції, відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня надходження такої пропозиції приймає рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб. Однак, матеріали справи не містять доказів, а позивачем не зазначено, що ДП «НЕК» «Укренерго» раніше зверталось до компетентного органу з відповідною пропозицією щодо викупу спірної земельної ділянки у ОСОБА_1 для суспільних потреб та у такому викупі позивачу було відмовлено, а тому посилання позивача на те, що ДП «НЕК «Укренерго» не може задовольнити свої вимоги в інший спосіб, окрім встановлення права земельного сервітуту, є необгрунтованими. Встановлення такого земельного сервітуту позбавляє власника земельної ділянки права, гарантованого статтею 41 Конституції України, на використання належної земельної ділянки за цільовим призначенням. За таких обставин, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову про встановлення земельного сервітуту, дійшов законного та обґрунтованого висновку про те, що встановлення земельного сервітуту виключає право власника використовувати належну йому земельну ділянку за цільовим призначенням, а у позивача є можливість та повноваження вирішити порушене питання у інший спосіб, шляхом викупу земельної ділянки. Отже у справі, яка переглядається, положення статті 404 ЦК України, статті 7 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» та положень Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів» судом застосовано правильно, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-403цс17 Згідно зі статтею 76 ЗК України землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. Відповідно до частини першої статті 404 ЦК України особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Разом з тим, згідно з частиною п’ятою статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Відповідно до пункту «б» частини 2 статті 101 ЗК України дія земельного сервітуту підлягає припиненню, коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням. У разі недосягнення згоди щодо встановлення земельного сервітуту земельна ділянка може бути відчужена в порядку, встановленому Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» (стаття 16 Закону). У частині першій статті 7 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» передбачено, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим Законом, мають право викупу земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб, зокрема, для будівництва, капітального ремонту, реконструкцій та обслуговування об'єктів енергетичної інфраструктури (ліній електропередачі, електростанцій) та об'єктів, необхідних для їх експлуатації. Ініціатива щодо викупу земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб може належати зокрема і підприємствам, які здійснюють будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію, експлуатацію об'єктів транспортної та енергетичної інфраструктури, захисних гідротехнічних споруд і які погодили місце розташування таких об'єктів у випадках та в порядку, визначених статтею 151 ЗК України. За наслідками розгляду такої пропозиції, відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня надходження такої пропозиції приймає рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-403цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4D46952E090A7FACC22581000031F978

Державний герб України Справа № 127/5392/15-ц Провадження № 22-ц/772/3114/2016 Головуючий в суді першої інстанції Сичук М. М. Категорія 57 Доповідач Медвецький С. К. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2016 рокум. Вінниця Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області у складі: головуючого Медвецького С.К., суддів: Нікушина В.П., Оніщука В.В., з участю секретаря Сніжко О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Омега Банк», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання споживчого кредитного договору та договору іпотеки недійсними, встановила: У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 04 липня 2008 року він та відкрите акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») уклали кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого йому було надано 65 000 дол. США кредиту, строком до 03 липня 2038 року. Відповідно до пункту 1.4 договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, він та ВАТ «Сведбанк» уклали іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами публічного акціонерного товариства «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в публічне акціонерне товариство «Омега Банк» (далі - ПАТ «Омега Банк»). 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. З метою захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, запобіганню завданню споживачам моральної чи матеріальної шкоди через надання свідомо недостовірної чи неповної інформації Національним банком України були розроблені та затверджені постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року «Правила надання банкам України інформації України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила). На його думку, відповідачем, у порушення п. п. 1.3, 3.3, 3.4 Правил та ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у кредитному договорі № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року не було зазначено реальної процентної ставки по кредиту та абсолютного значення подорожчання кредиту з урахуванням вартості всіх супутніх послуг. У вартості платежів не розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. У порушення п. 2 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» йому, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі не надано повної інформації про умови кредитування, а також не повідомлено орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Такими діями банку, при укладанні договору, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді абсолютного значення подорожчання кредиту. Унаслідок протиправних дій відповідача, лише за період з 10 липня 2012 року до 10 червня 2014 року відбулося безпідставне зарахування суми процентів на користь банку в розмірі 612, 02 дол. США. Жодні розрахунки не відповідають умовам кредитного договору. Вважає, що оспорюваний договір укладено із застосуванням нечесної підприємницької діяльності та введенням його в оману, оскільки він не був повідомлений про орієнтовну сукупну вартість кредиту, тому не міг передбачити можливі ризики при укладанні зазначеного правочину. Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1; зняти заборону відчуження цієї квартири та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1; застосувати правові наслідки недійсності правочину шляхом зарахування всіх сплачених ним платежів у сумі 47 154 дол. США; стягнути солідарно з відповідачів завдані збитки в подвійному розмірі в сумі 49 663, 32 дол. США; частково зарахувати суму збитків до суми повернення залишку по кредитному договору, а решту коштів в розмірі 31 817, 32 дол. США солідарно стягнути з відповідачів на його користь. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі заявник просить скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Окрім цього, просить постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права, допущені судом першої інстанції під час проголошення рішення та видачі його копій. У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити. Представник ПАТ «Дельта Банк» Горобець Д.Г. заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив її відхилити. Представник ПАТ «Омега Банк» в судове засідання не з'явився, хоча належним чином і завчасно повідомлявся про час та місце розгляду справи. Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які зявилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню частково з таких міркувань. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що підстави для визнання кредитного договору недійсними відповідно до ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України, ст. ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» відсутні, оскільки при укладенні оспорюваного кредитного договору позивач діяв вільно, виходячи з власних інтересів, прийняв рішення про вибір контрагента та про вступ з ним в договірні відносини, на власний розсуд визначив характер договору з контрагентом, який вони уклали, його умови (зміст), в тому числі порядок видачі та погашення кредиту. Проте погодитися з такими висновками суду не можна. Статтею ст. 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Установлено, що 04 липня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого позивачу було надано 65 000 дол. США кредиту, зі сплатою 11,9% річних за весь строк фактичного користування (пункт 1.3. договору), на строк до 03 липня 2038 року. Сторони за взаємною згодою, досягнутою при укладенні цього договору, встановили, що розмір визначеної у цьому пункті процентної ставки може змінюватися без укладення додаткового правочину до цього договору, у випадках і у порядку, встановленому п. 6.1.2. цього договору. Відповідно до пункту 1.4. договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. Згідно з пунктом 1.5. договору, до складу сукупної (загальної) вартості кредиту для позичальника (його витрат) у зв'язку з отриманням кредиту на умовах цього договору включаються суми, необхідні для погашення кредиту, суми передбачених цим договором процентів, комісій, можливих неустойок, а також вартість витрат, пов'язаних з укладанням іпотечного договору, передбаченого п. 2.1. цього договору, у тому числі будь-яких змін та доповнень до нього та вартість страхування предмету іпотеки за іпотечним договором відповідно до п. 5.1.8 договору. Витрати, пов'язані з укладанням/зміною іпотечного договору, договору страхування предмета іпотеки, сплачуються позичальником самостійно безпосередньо особам, що надають відповідні нотаріальні послуги/послуги страхування. Пунктом 2.1. кредитного договору визначено, що забезпечення виконання зобов'язань позичальника по погашенню заборгованості за кредитом, сплаті процентів за користування кредитом, оплаті комісій, пені за несвоєчасну сплату процентів і несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, відшкодування збитків у зв'язку з порушенням умов даного договору та інших витрат банку, пов'язаних з одержанням виконання, виступає іпотека об'єкта нерухомості, що придбавається позичальником за договором купівлі-продажу, зазначеним в пункті 1.4. цього договору (далі - «заставне майно» або «предмет іпотеки»). З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами ПАТ «Сведбанк» було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в ПАТ «Омега Банк». 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. Відповідно до висновку судової економічної експертизи № 01/06/2015-02 від 12 жовтня 2015 року розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,94%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року складає 187 933, 74 дол. США; щомісячний платіж у розмірі 663,60 дол. США, визначений споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, не може відповідати чи не відповідати розміру процентної ставки цього ж договору, оскільки щомісячний платіж - є ануїтетним платежем, який складається із двох частин: суми основного боргу за кредитом та нарахованих відсотків за його користування, при визначенні яких повинна застосовуватися певна відсоткова ставка; сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року більше над загальною сумою нарахованих в додатку 1 до кредитного договору процентів складає 14 037,73 дол. США (т. 1, а.с.110-123). Згідно з висновком додаткової судової економічної експертизи від 03 червня 2016 року № 03/02/2016-02, за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США, розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,95%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США складає 188 077,73 дол. США; якщо, відповідно до умов кредитного договору кількість періодів виплати складає 30 років, загальна сума, яку необхідно виплатити (основна сума кредиту) - 65 000 дол. США, ставка, що вираховується шляхом ітерації для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США складає 11,90002%, для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США - 11,9080276%; дослідити питання на погашення якої заборгованості (тіла кредиту чи процентів) банком щомісяця зараховувалась різниця в розмірі 0,40 дол. США, що виникла між сумою ануїтетного платежу, зазначеного в тексті кредитного договору, та сумою ануїтетного платежу, зазначену в додатку до договору не видається за можливе через абсолютну невідповідність фактичного зарахування банком, як ПАТ «Омега Банк», так і ПАТ «Дельта Банк», коштів, що надходили в погашення кредитної заборгованості як в розрізі періодів, так і розрізі видів заборгованості (основна сума та проценти). За спірним кредитним договором за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Омега Банк» сукупно: основної суми кредиту - 1 101,61 дол. США; процентів за користування кредитом - 29 423,99 дол. США, а всього: 30 525,60 дол. США . Відповідно до виписок ПАТ «Омега Банк» за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року погашення кредитної заборгованості склало: 688,00 дол. США - основна сума кредиту, 29 866,00 - проценти за користування кредитом, а всього: 30 554,00 дол. США. За кредитним договором за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Дельта Банк» сукупно: 844,74 дол. США - основної суми кредиту; 15 745,26 дол. США - процентів за користування кредитом, а всього: 16 590,00 дол. США. Відповідно до виписок ПАТ «Дельта Банк» за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року погашення кредитної заборгованості склало: 1 186,91 дол. США - основна сума кредиту; 15 413,09 дол. США - проценти за користування кредитом, а всього: 16 600,00 дол. США (т.2, а.с.206-222). Отже, на момент звернення до суду з позовом ОСОБА_3 сплачено відповідачам 47 154,00 дол. США., з яких: 1 874,91 дол. США - основна сума кредиту, 45 279,09 дол. США - проценти за користування кредитом. Ці обставини підтверджуються копіями квитанцій. Постановою Пленуму Верховного суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» № 8 від 30 травня 1997 року визначено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та об'єктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. Дослідивши вказані вище висновки експерта, колегія суддів вбачає їх належними та допустимими доказами у справі, оскільки вони належно обґрунтовані, дають вичерпні відповіді на поставлені питання, висновки експерта узгоджується з дослідницькою частиною та матеріалами справи. Висновки експерта підтверджують обставини, зазначені в позовній заяві. Так, реальні значення вартісних показників фінансової послуги істотно перевищують задекларовані банком. За таких умов, виконання спірного правочину направлене на отримання кредитором прихованого прибутку та, водночас, на виникнення непередбачених втрат у боржника. Представник ПАТ «Дельта Банк» в поданих запереченнях не спростував вказаних вище невідповідностей. Факт отримання позивачем доходів в іноземній валюті судом не встановлено. Для здійснення платежів за кредитним зобов'язанням позичальник отримував необхідну валюту, шляхом обміну гривні на долари США в установленому законом порядку, що підтверджується копіями квитанцій. Відповідно до п. 3.1.1. кредитного договору, позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США у чітко встановлений цим договором термін 10 числа кожного місяця. За рахунок ануїтетного платежу позичальник зобов'язується щомісяця здійснювати у першу чергу погашення суми нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору процентів, а за рахунок залишку суми - погашення частини кредиту. Виходячи з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США, протягом 360 місяців. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем при встановленій договором відсотковій ставці 11,9% фактично сплачувалося 13,95% при сплаті щомісячного (ануїтетного) платежу в сумі 664,00 дол. США. Ця обставина відповідачами належними та допустимими доказами не спростована. Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України). За змістом ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України ), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (стаття 1055 ЦК України). Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні. Так, ч. ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Аналогічні вимоги встановлені пунктом 2.1 постанови Правління Національного банку України за № 168 від 10 травня 2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (далі - Правила), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808, у якому визначено, що банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за кредитом; вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, в включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством. Національний банк України своїми листами № 18-112/219-637 від 19 січня 2006 року, № 43-311/4217-7165 від 13 липня 2007 року, № 40-/117/2093/-6134 від 16 червня 2007 року та постановою № 98 від 28 березня 2007 року «Про схвалення методичних рекомендацій щодо вдосконалення корпоративного управління банками України», неодноразово попереджав комерційні банки про дотримання вимог Закону України «Про захист прав споживачів та можливість виникнення комплаєнс ризиків юридичних санкцій, фінансових збитків або втрати репутації внаслідок невиконання банком вимог законодавства України, нормативно-правових актів, внутрішніх положень і правил. Також НБУ вказав, що у разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а також отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. Відповідачі не надали доказів проведення ВАТ «Сведбанк» належної переддоговірної роботи у відповідності до вимог статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та постанови НБУ № 168 від 10 травня 2007 року. У пункті 1.2. Правил визначено, що вони регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо) і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту. У розділі третьому Правил (пункти 3.1.-3.8.) викладені вимоги щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору. Пунктом 3.1. Правил визначено, що банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом (пункт 3.2. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту (пункт 3.3. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках (пункт 3.4. Правил). Відповідно до пункту 3.6. Правил, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Відповідно до ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Пунктом дев'ятим зазначеної статті визначено, що під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває. Конституційний Суд України в рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 по справі № 1-26/201 зазначив, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму. Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. За положеннями ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Сукупною вартістю кредиту є інформація про процентну ставку, вартість сукупних послуг та інших фінансових зобов'язань позивача, варіанти погашення кредиту, кількість платежів, їх періодичність та обсяги. Крім того, як роз'яснено у рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Директива розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди. Згідно з п. 2 ст. 7 Директиви, комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, вводячою в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Виходячи з умов кредитного договору (пункт 3.1.1.) позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США, тоді як з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США. Розрахунок платежів споживача проведений поверхово, оскільки в ньому зазначено тільки такі показники: дата погашення, погашення відсотків, тіла кредиту, щомісячний платіж та залишок заборгованості; й не зрозуміло для споживача, так як не зазначено із чого складаються ці суми та на момент укладання договору взагалі відсутня інформація щодо кінцевих сум. Всупереч пункту 3.2. Правил банком не надано позивачу графік платежів із зазначенням сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом, і такий графік сторонами не підписувався. Також всупереч пункту 3.3. Правил у кредитному договорі не зазначено сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також не зазначено її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту. Як слідує з висновку експерта сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним споживчим договором за умови, що розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США (такий платіж сплачував позивач) складає 188 077,73 дол. США (т.2, а.с.217). Сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним кредитним договором більше над загальною сумою процентів за цих умов складає 14 181,73 дол. США (188 077,73 - 173 896,00) та включає в себе наступні складові: - комісія за надання кредиту 650,00 дол. США; - сукупну різницю за 360 місяців між розміром ануїтетного платежу, визначеним умовами кредитного договору (п. 3.1.1.) - 664 дол. США та розміром ануїтетного платежу, визначеним у додатку № 1 до договору - 663,60 дол. США, а саме 144,00 дол. США; - платежі за надані супутні послуги на користь третіх осіб, пов'язані із: страхуванням - 11 353,97 дол. США, сплатою обов'язкових платежів за посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості - 2 012,66 дол. США, реєстрацію договору купівлі-продажу об'єкта нерухомості 21,11 дол. США Допитана в судовому засіданні експерт ОСОБА_5 пояснила, що виходячи з розміру щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США розмір реальної річної процентної ставки за спірним споживчим кредитом становить 13,95%. Такий розмір нею визначений з урахуванням сукупної вартості кредиту, процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, відповідно до Таблиці визначення сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, яка міститься в додатку до Правил № 168. Абсолютне подорожчання кредиту нею визначено з урахуванням комісії за надання кредиту, різниці між розміром ануїтетного платежу зазначеного в кредитному договорі і додатку до спірного договору та платежів за надані супутні послуги на користь третіх осіб. Отже, враховуючи висновки експертизи та пояснення експерта про невідповідність процентної ставки, вказаної у договорі, реально сплачуваній, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена у договорі сума кредиту не відповідає його умовам і вартості кредиту. Орієнтована сукупна вартість кредиту становить значно більшу суму, проте така сума в договорі відсутня, як і будь-які посилання на неї. Виходячи із принципу рівності сторін та, враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку про наявність в діях банку факту обману та недобросовісної підприємницької практики. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді значення абсолютного значення подорожчання кредиту. Доказом приховування істотної інформації, що необхідна споживачу для здійснення ним свідомого вибору, є не проведення банком визначеної Законом України «Про захист прав споживачів» переддоговірної роботи, що мало безпосередній вплив на прийняття споживачем рішення щодо кредитування на певних умовах та призвело до укладення споживачем кредитного договору за найбільш невигідною для нього, та водночас, за найбільш прибутковою для банку, ануїтетною схемою. Мотивом введення споживача в оману є отримання максимально можливого прибутку, в тому числі й прихованого. На думку колегії суддів, за таких умов, формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, що не відповідала дійсності, та створювала помилкове уявлення про ціну фінансової послуги. Крім того, колегія суддів погоджується з позивачем, що вчинений сторонами правочин містить несправедливі умови, оскільки його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду ОСОБА_3 Оскільки оспорюваний договір про надання споживчого кредиту укладений внаслідок обману та не відповідає вимогам ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами надання позичальнику як споживачу фінансових послуг банку повної інформації про кредитні умови, а саме: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних із одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту, що передбачено Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, то кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 слід визнати недійсним. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Оскільки основне зобов'язання визнано недійсним, то слід визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 Відповідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у випадку визнання договору іпотеки недійсним. Згідно зі ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Щодо пред'явлених позивачем вимог про зняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення записів із відповідних реєстрів, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Відповідно до рішення Конституційного суду України №11-2/2002 від 09 липня 2002 року право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами, відтак звернення позивача з такого роду вимогами є його правом. Частиною другою статті 230 ЦК України сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що за умовами кредитного договору ним було сплачено банку за перевірку документів комісію у розмірі 1% від розмірі кредиту в сумі 650 дол. США що еквівалентно 3 152,37 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), здійснено оплату не менше ніж 10% вартості об'єкта нерухомості відповідно до укладеного договору купівлі-продажу, а саме 21 003,55 дол. США, що еквівалентно 101 863,00 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), укладено іпотечний договір (за вчинення нотаріальних дій: посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості було сплачено 2 012,66 дол. США, що еквівалентно 9 761,00 грн.), за реєстрацію права власності на об'єкт нерухомості було сплачено 21,11 дол. США, що еквівалентно 102,36 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), застраховано об'єкт нерухомості (за час дії договору вартість страхування склала 659,71 дол. США, що еквівалентно 3 456,50 грн.), а всього на користь банку та третіх осіб ним було сплачено 24 831,66 дол. США. Оскільки всі ці кошти були сплачені на користь банку та третіх осіб, то зазначені витрати, на думку позивача, є його збитками, які банк повинен відшкодувати на його користь у подвійному розмірі. Матеріалами справи встановлено, що позивачем на користь банку було сплачено комісію за перевірку документів в сумі 650 дол. США. Ураховуючи те, що спірний договір визнаний недійсним внаслідок обману, то з ПАТ «Омега Банк», як правонаступника ПАТ «Сведбанк» необхідно стягнути на користь позивача у подвійному розмірі сплачену ним комісію за перевірку документів в сумі 1 300 дол. США, що еквівалентно 33 868,90 грн., відповідно до офіційного курсу НБУ на час розгляду справи. В іншій частині вимог ОСОБА_3 про стягнення збитків необхідно відмовити, оскільки зазначені кошти були сплачені позивачем на користь третіх осіб - 10% вартості квартири, нотаріальні послуги, реєстрація права власності та страхування нерухомого майна, а відтак ці витрати не можна вважати збитками. Також матеріалами справи встановлено, що у листопаді 2015 року представник ПАТ «Дельта Банк» подав заяву про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 1057-1 ЦК України, та просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 (т.2, а.с.17). Відповідно до статті 1057-1 ЦК України у разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 ЦК України, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює, юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину. Оскільки, відповідно до наданих сторонами доказів позивач повинен повернути банку, як кредитодавцю 65 000 дол. США, з яких ним сплачено 47 154 дол. США, колегія суддів вважає, що ОСОБА_3 зобов'язаний повернути ПАТ «Дельта Банк» різницю між отриманими та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 дол. США. З метою виконання зобов'язання про повернення коштів, колегія суддів вважає за необхідне, накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3 Доводи представника позивача про неможливість застосування до спірних правовідносин вимог статті 1057-1 ЦК України, оскільки Цивільний кодекс України доповнений цією статтею лише 02 жовтня 2010 року, тобто до укладення оспорюваного договору, колегія суддів не приймає до уваги, так як зазначена стаття введена в дію з 03 листопада 2012року та регулює правові наслідки недійсності кредитного договору. Крім цього, колегія суд вважає безпідставними доводи представника ПАТ «Дельта Банк» про пропуск позивачем строку позовної давності. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позивач зазначив, що про можливість існування обману з боку банку при укладенні кредитного договору йому стало відомо на початку 2014 року, у зв'язку з чим він неодноразово звертався до ПАТ «Дельта Банк» із заявою про надання роз'яснень. Лише 15 лютого 2015 року банк надав відповідь на його звернення, зі змісту якої стало зрозуміло про порушення його прав. Про наявність обману позивач дізнався з висновку експертизи. Окрім цього, згідно з вимогами ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Отже, у справі, яка переглядається, суд зазначених норм матеріального права не врахував та неправильно їх застосував, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, відповідно змінює розподіл судових витрат згідно з правилами, передбаченими статтею 88 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. За правилами частини 3 вказаної процесуальної норми якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Оскільки позов задоволено частково, то відповідно до вимог ч. 3 ст. 88 ЦПК України та з урахуванням суми судового збору, що підлягала сплаті за подання позовної заяви (за вимогу майнового характеру - 6 890 грн. та за вимоги немайнового характеру (4 х 243, 60 = 974,40 грн.), а також апеляційної скарги (6890 х 110% + 974,40 х 110%), від сплати яких позивач звільнений на підставі закону, стягненню з ПАТ «Омега Банк» на користь держави підлягає 2 448,48 грн. судового збору. Відповідно до ст. 211 ЦПК України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Рішення суду яке оскаржується, відповідає вимогам статей 212 - 215 ЦПК України, тому підстав для постановлення окремої ухвали щодо головуючого судді немає. Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, вирішила: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року скасувати й ухвалити нове рішення. Позов задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Зняти заборону відчуження та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк», юридична адреса: 04080, місто Київ, вулиця Новокостянтинівська, 18-В, код ЄДРПОУ 19356840 на користь ОСОБА_3 1 300 (тисячу триста) дол. США, що еквівалентно 33 868 (тридцять три тисячі вісімсот шістдесят вісім) грн. 90 коп., відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 18 листопада 2016 року, завданих збитків. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк» на користь держави 2 448 гривень 48 копійок судового збору. У решті позову відмовити. Зобов'язати ОСОБА_3 повернути публічному акціонерному товариству «Дельта Банк» різницю між отриманими від публічного акціонерного товариства «Сведбанк» та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 (сімнадцять тисяч вісімсот сорок шість) дол. США. Накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Головуючий: /підпис/ С.К. Медвецький Судді: /підпис/ В.П. Нікушин /підпис/ В.В. Оніщук З оригіналом вірно: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62790670

Хочу создать прецендент по такому случаю. 1.Окреме провадження по заявлению от матери ребенка об установлении факта проживания ребенка и его праве на пользованием этой квартиры. Ребенок не был прописан на момент заключения договора ипотеки (он вообще ни где не был прописан), доказательства проживания были мед.документы и показания соседей (ребенок от рождения там проживал, т.е. за долго до передачи квартиры в ипотеку, служба опеки не давала разрешения, т.к. банк умолчал об этом, НО дело не об ипотеке, а о праве ребенка). Суд удовлетворил заявление, решение вступило в силу. 2. Кредитор узнав о решении, подал апелляцию. Апелляция снесла решение, т.к. посчитала, что: Прим.: разве право на майно и право проживания - это одно и тоже? Ребенок не имел майновых прав на квартиру, а только на пользование квартирой. 3. ВССУ подтвердила апелляцию, т.е. есть спор. Мое мнение и позиция на основании позиции ВСУ во многих его решениях: 1. Право ребенка на пользование квартирой родителя является производной от права родителя на её использование. Родитель в данном случае при передаче квартиры в ипотеку, права на пользование квартирой не теряет, а следовательно права на пользование квартирой ребенка сохраняется. Это определено законами, а не договорами, т.к. последние не могум противоречить законам. 2. Преоритетно право на пользование квартирой родителя определено многими НПА в защиту детей и потверждается не только ВСУ, но и положениями Конституции и т.д.. 3. Кредитор имеет только права ипотекодержателя, и НЕ имеет права на пользование квартирой, а значит и не имеет права оспаривать такое право пользования ребенка квартирой. (Эдак и сосед может подать иск, что ребенок не имеет право пользования квартирой своих родителей, лишь потому, что он хочет это оспорить!) Итого: право пользования устанавливается законом, а не договором ипотеки, а значит спора нет и быть не может! Если в изложенном мною выше есть шанс через ВСУ снести решения ВССУ и апелляции, и создать прецендент для других, то я готов на это пойти. Прошу правильно меня понять, что здесь вопрос для меня не об ипотеке (т.к. по ипотеке уже идет отдельный контролируемый процесс с использование прав ребенка), а дело принципа - ребенок имел и имеет право пользования квартирой родителя, пока это право есть у этого самого родителя, точка. Кто-то может дать оценку перспективности отстоять такое право ребенка в ВСУ? Кто-то может (желает) поучаствовать в создании такого прецендента?

Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ун. № 759/6094/15-ц пр. № 2/759/3543/15 05 серпня 2015 року Святошинський районний суд м.Києва в складі: головуючого судді - Чалої А.П., при секретарі - Котляр Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ОСОБА_2,3-тя особа: ПАТ «Сведбанк» про визнання недійсним іпотечного договору, усунення перешкод в розпорядженні власністю шляхом припинення іпотеки нерухомого майна і вилучення з Державного реєстру відомостей про іпотеку та обтяження нерухомого майна, - В с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів та з врахуванням уточнених під час розгляду справи позовних вимог просив: визнати недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_2; усунути йому перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28.11.2012р., шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1; вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 ОСОБА_1 обґрунтовував позов тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_4, спадкоємцем якого по закону він є. Після смерті батька відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Однак, оформити спадкові права на вказану квартиру він не зміг, оскільки було з*ясовано, що 03.08.2007р. від імені батька була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім*я ОСОБА_5, який на підставі цієї довіреності 16.08.2007р. продав вказану квартиру ОСОБА_6, а останній 22.02.2008р. продав цю квартиру ОСОБА_2, якою для придбання спірної квартири були використані кредитні кошти, отримані в ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22.02.2008р. між ОСОБА_2 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1, за умовами якого відповідачка в забезпечення своїх кредитних зобов*язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 14.10.2011р. позов прокурора Святошинського району м.Києва, поданий в інтересах ОСОБА_1, був задоволений частково, визнано недійсною довіреність від 03.08.2007р., видану від імені ОСОБА_4 на ім*я ОСОБА_5, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І. та зареєстровану в реєстрі за №4646; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 в особі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 від 16.08.2007р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. та зареєстрований в реєстрі правочинів за №3211, а в решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. за позовом прокурора Святошинського району м.Києва в інтересах ОСОБА_1 позовні вимоги задоволені: витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_1 і визнано за ним право власності на це майно; зобов*язано ОСОБА_2 звільнити квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2; іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено. 20.02.2013р. Апеляційний суд м.Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в частині визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 та припинення іпотеки скасував, і в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив. Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.05.2013р. рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в незміненій частині та рішення Апеляційного суду м.Києва від 20.02.2013р. залишені без змін. Хоча спірна квартира повернута йому в натурі в результаті задоволення судом його віндикаційного позову, однак порушення його права власності на спірну квартиру продовжує існувати, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно залишається запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2, існування яких перешкоджає йому розпорядитися на власний розсуд належним йому нерухомим майном. В інший спосіб, ніж визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. з інших правових підстав, ніж ті, які заявлялись раніше, а також шляхом усунення йому перешкод в розпорядженні спірною квартирою, вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку і про обтяження, він не може захистити в повній мірі своє право власності, яке охороняється Конституцією і Законами України. Просив задовольнити позов з врахуванням його уточнень на підставі Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 16, 509, 575, 204-210, 319, 391 ЦК України. В судовому засіданні позивач уточнені позовні вимоги підтримав, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві, а також пояснив про те, що вважає, що ним не пропущені строки позовної давності на звернення до суду із даним позовом, оскільки позов по суті є негаторним і порушення його права власності триваючим, а Апеляційний суд м.Києва в своєму рішенні від 20.02.2013р. вказав про те, що він має право на захист свого права власності в інший спосіб. Він не має ніяких боргових зобов*язань перед банком, а тому вважав, що законних підстав для перебування його квартири в іпотеці та під забороною немає, а спірну квартиру він фактично отримав у спадок від свого покійного батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і яка належить йому від дня відкриття спадщини, коли ніяких заборон та іпотечних договорів не існувало. Також, зазначив про те, що в інший спосіб захистити своє право власності на спірну квартиру він не має можливості. Представник позивача уточнений позов підтримав і просив його задовольни, а також пояснив про те, що ОСОБА_2 кредит не повертає і має заборгованість по кредитному договору, яка стягнута з неї рішенням суду 04.03.2013р., в даному спорі позивачем застосовано інший спосіб цивільно-правового захисту власності позивача, позивач не має ніякого відношення до боргових правовідносин ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» та є законним власником спірної квартири, згоду на іпотеку якої він не давав. Представник відповідача - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» проти позову заперечував, посилаючись на його необґрунтованість і безпідставність, а також пояснив про те, що до від ОСОБА_2 разом із правом власності на спірну квартиру до ОСОБА_1 на підставі ст.23 Закону України «Про іпотеку» перейшло і її обтяження у вигляді іпотеки та обов*язки іпотекодателя. Представник відповідачки ОСОБА_2 проти позову заперечував, посилаючись на не грунтованість його на матеріальному законі, на пропуск строку позовної давності щодо оспорювання іпотечного договору від 22.02.2008р., зазначив, що кредитне зобов*язання ОСОБА_2 перед ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», не погашено, ОСОБА_1 не є стороною іпотечного договору, який ним оспорюється, а тому вважав, що іпотечний договір є чинним, оскільки забезпечує існуюче реальне грошове зобов*язання. Третя особа - ПАТ «Сведбанк» в судове засідання явку свого представника не забезпечив, про день і час розгляду справи повідомлявся належним чином, про що в справі є поштові повідомлення (а.с. 57, 65), заперечень проти позову суду не надав, про поважність причин неявки суд не повідомив. Суд вважає за можливе розгляд справи у відсутності представника третьої особи на підставі наявних у справі доказів. Заслухавши пояснення позивача і його представника, представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, суд вважає за необхідне позов задовольнити, виходячи з наступного. Згідно частини 1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов*язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У відповідності до частини 3 ст.61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Відповідно до правил частини 3 ст.61 ЦПК України судом вставлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько позивача - ОСОБА_4, спадкоємцем по закону першої черги якого є позивач. Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Однак, при оформленні спадкових прав на вказану квартиру було з*ясовано, що 03.08.2007р. від імені ОСОБА_4 була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім*я ОСОБА_5, який на підставі цієї довіреності 16.08.2007р. продав вказану квартиру ОСОБА_6, а останній 22.02.2008р. продав цю квартиру ОСОБА_2, якою для придбання спірної квартири були використані кредитні кошти, отримані в ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22.02.2008р. між ОСОБА_2 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1, за умовами якого відповідачка в забезпечення своїх кредитних зобов*язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1. 28.11.2012р. ПАТ «Сведбанк» на підставі договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором №6970 відступив право вимоги до ОСОБА_2 ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 14.10.2011р. позов прокурора Святошинського району м.Києва, поданий в інтересах ОСОБА_1, був задоволений частково, визнано недійсним довіреність від 03.08.2007р., видану від імені ОСОБА_4 на ім*я ОСОБА_5, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І. та зареєстровану в реєстрі за №4646; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 в особі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 від 16.08.2007р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. та зареєстрований в реєстрі правочинів за №3211, а в решті позовних вимог відмовлено (а.с. 6-9 - копія рішення суду). Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. за позовом прокурора Святошинського району м.Києва в інтересах ОСОБА_1 позовні вимоги задоволені: витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_1 і визнано за ним право власності на це майно; зобов*язано ОСОБА_2 звільнити квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2; іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено (а.с. 10-12 - копія рішення суду). 20.02.2013р. Апеляційний суд м.Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в частині визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 та припинення іпотеки скасував, і в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив (а.с. 13-14 - копія рішення суду). Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.05.2013р. рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в незміненій частині та рішення Апеляційного суду м.Києва від 20.02.2013р. залишені без змін (а.с. 15-16 - копія ухвали суду). В матеріалах справи є Витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з датою формування: 06.02.2015р., який містить чинні запис про іпотеку об*єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 за №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 (а.с. 17-18 - копія витягу). Квартира АДРЕСА_1 є ізольованою двокімнатною квартирою, про що вбачається із технічного паспорту БТІ (а.с. 19-20 - копія), де з 29.01.2015р. позивач є зареєстрованим (а.с. 4 - копія паспорту). Постановою від 31.03.2008р. прокурора Святошинського району м.Києва була порушена кримінальна справа №58-1809 за фактом підроблення, використання завідомо підроблених документів та шахрайського заволодіння невстановленими особами чужим майном шляхом обману в особливо великих розмірах за ознаками злочинів, передбачених частинами 1, 3 ст.190 КК України (а.с. 25 - копія постанови). За заявою ОСОБА_1 постановою Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві від 29.07.2013р. арешт з квартир АДРЕСА_1 було скасовано (а.с. 26 - копія постанови). Задовольняючи позов, суд виходив з наступного. Згідно частини 1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів судом вказані в частині 2 ст.16 ЦК України. Держава забезпечує рівний захист усіх суб*єктів права власності, про що закріплено в частині 1 ст.386 ЦК України. Зміст правомочностей, які включає в себе право власності особи на річ, визначено в частині 1 ст.317 ЦК України, зокрема, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. З наведеної норми права випливає висновок про те, що порушення будь якої із правомочностей власника є порушенням його права власності на майно (річ). У відповідності до ст.391 ЦК України, власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Тобто, вказаною вище нормою матеріального закону закріплено право власника на захист таких правомочностей власника, як користування та розпорядження, не пов*язаних із позбавленням володіння або право на негаторний позов. Конкретні способи усунення власнику перешкод у користуванні та розпорядженні належним йому майном, законом не передбачені. Щодо можливості застосування обраного позивачем способу захисту його права власності на квартиру АДРЕСА_1, суд враховує правову позицію Верховного Суду України, яка викладена в справі №6-107цс12 від 07.11.2012р., предметом якої був спір про визнання договору недійсним за позовом особи, яка не була стороною цього договору, зробив правовий висновок, відповідно до якого у разі, якщо позивач, не будучи стороною оспорюваного ним договору, домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом цього договору, то виходячи з правової природи спірних правовідносин між сторонами існують речово-правові відносини, і належним способом захисту в такому разі є один із способів, передбачених главою 29 ЦК України: віндикація (ст.ст. 387, 388 ЦК України) - якщо річ перебуває у володінні відповідача; визнання права власності (ст.392 ЦК України) - якщо річ не вибула з володіння позивача, однак його право на неї не визнається відповідачем. Положення частини 3 ст.215 ЦК України при вирішенні такої категорії справ підлягають застосуванню в тому разі, якщо позивач не домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом оспорюваного ним договору, а його порушене право може бути відновлене шляхом повернення сторін до первісного стану в результаті визнання цього договору недійсним. В даному випадку, спірна квартира вже повернута позивачу за віндикаційним позовом та за ним визнано право власності на цю квартиру згідно рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р., яке набрало законної сили в цій частині 20.02.2013р., тобто, на час розгляду даної цивільної справи, спірна квартира перебуває у фактичному володінні свого власника - ОСОБА_1, який є зареєстрованим в цій квартирі та мешкає в ній, відповідачі не оспорюють право власності позивача на спірну квартиру, тобто, речово-правові (віндикаційні) способи захисту згідно ст.ст. 387, 388 ЦК України і спосіб захисту права позивача шляхом визнання за ним права власності на спірну квартиру на підставі ст.392 ЦК України до спірних правовідносин не можуть бути застосовані, оскільки вказані способи захисту права позивача на спірну квартиру вже ним використані, а порушене право власності ОСОБА_1, зокрема, щодо правомочності розпорядження спірною кватирою, може бути відновлене шляхом визнання іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. недійсним, у зв*язку із чим суд вважає, що ним правильно обраний цивільно-правовий спосіб захисту. Щодо недійсності іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., суд вважає, також, вказати про наступне. В ст.203 ЦК України законодавчо визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства… Згідно частини 1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини 1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Тобто, право розпорядження своїм майном належить виключно власникові. У відповідності до частини 1 ст.5 Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки можуть бути один або декілька об*єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання…нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення… В даному випадку, ОСОБА_2 при укладенні 22.02.2008р. з ПАТ «Сведбанк» іпотечного договору виступала на момент його укладення як титульний власник предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1, однак на підставі рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р., яке набрало чинності в цій частині 20.02.2013р., спірна квартира була витребувана із володіння ОСОБА_2 як незаконного і визнано право власності на цю квартиру за ОСОБА_1 В частині 1 ст.236 ЦК України вказано, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Таким чином, на час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., іпотекодавець ОСОБА_2 не була титульним власником предмета іпотеки - спірної квартири, а тому не мала права розпоряджатися цим нерухомим майном. З наведеного випливає, що іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. суперечить закону, зокрема, ст.ст. 317, 319 ЦК України і ст.5 Закону України «Про іпотеку», в тій його частині, що його стороною - іпотекодавцем не є власник предмета іпотеки. Відповідно до частини 1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п*ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Оцінюючи зібрані по справі докази щодо позовної вимоги про визнання недійсним іпотечного договору у їх сукупності та співставленні, належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також їх достатності і взаємному зв*язку, суд приходить до висновку про її обґрунтованість і необхідність задоволення. Щодо інших позовних вимог, суд вважає вказати про наступне. Згідно ст.17 Закону України «Про іпотеку», іпотека припиняється, крім іншого, у разі визнання іпотечного договору недійсним. Враховуючи те, що позовні вимоги про припинення іпотеки та вилучення із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку та запису про обтяження, по своїй суті є похідними і випливають із іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., який визнано судом недійсним, а тому й ці позовні вимоги підлягають задоволенню. Що стосується заяви представника відповідачки ОСОБА_2 в порядку частини 4 ст.267 ЦК України про застосування наслідків спливу строків позовної давності, то суд вважає за необхідне вказати про наступне. Так, стаття 268 ЦК України містить перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, при цьому відповідно до частини 2 вказаної правової норми, законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Суд вважає, що позовна давність не поширюється на вимоги власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча ці порушення і не були поєднані з позбавлення володіння, оскільки такі порушення мають триваючий характер і постійно відсувається початковий момент перебігу строку позовної давності, що має місце в спірному випадку. Стосовно посилання представника відповідача - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в обґрунтування заперечення проти позову на те, що до позивача з правом власності на спірну квартиру від ОСОБА_2 перейшло й її іпотечне обтяження згідно правил ст.23 Закону України «Про іпотеку», суд вважає, що на підставі рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.20012р., яке набрало чинності в цій частині 20.02.2013р., спірна квартира була витребувана із володіння ОСОБА_2 як незаконного і визнано право власності на цю квартиру за ОСОБА_1, як спадкоємцем першої черги після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 свого батька ОСОБА_4, тобто, право власності на квартиру АДРЕСА_1, перейшло до ОСОБА_1 не від ОСОБА_2, яка втратила це право як незаконно отримане, тобто, ОСОБА_2, не набула в законному порядку права власності на спірну квартиру, у зв*язку із чим не могла його передати, а в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 свого батька ОСОБА_4 як законного власника спірної квартири. При цьому, відповідно до частини 5 ст.1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, а на час відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1 ніяких законних обтяжень щодо спірної квартири не існувало. Крім цього, поняття зобов*язання в загальному його розумінні закріплено в частині 1 ст.509 ЦК України, де вказано, що зобов*язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов*язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов*язку. Згідно частини 2 цієї ж норми права, зобов*язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, а ст.11 ЦК України в свою чергу в частині 2 містить перелік підстав виникнення цивільних прав та обовя*зків, якими, крім іншого, є договори та інші правочини. Натомість відповідно до ст.629 ЦК України, договір є обов*язковим для виконання сторонами. Аналізуючи вказані вище норми матеріального закону і співставляючи їх із спірними правовідносинами, можливо зробити висновок про те, що між ОСОБА_1 і ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», або самою ОСОБА_2 будь-які договірні зобов*язання або інші підстави виникнення цивільних прав та обов*язків, передбачені ст.11 ЦК України, місця не мали, а тому у ОСОБА_1 не виникло й будь-яких зобов*язань щодо спірної квартири, в тому числі й іпотечних. Керуючись ст.ст. 15, 16, 203, 215, 236, 268, 317, 319, 629 ЦК України, ст.ст. 5, 17 Закону України «Про іпотеку», правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в справі №6-107 цс 12 від 07.11.2012р., ст.ст. 10, 11, 57-61, 212-215, 223 ЦПК України, суд, - В и р і ш и в : Позов задовольнити. Іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_2, - визнати недійсним. ОСОБА_1 усунути перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28.11.2012р., шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1. Вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м.Києва через районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутніми в судовому засіданні під час проголошення рішення суду - протягом десяти днів з дня отримання його копії. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48034136

Державний герб України УКРАЇНА АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 214/4359/13-Ц 22-ц/774/380/К/14 Справа № 214/4359/13-ц Головуючий в суді першої Провадження № 22-ц/774/380/К/14 інстанції - Ан О.В. Категорія 27 (4) Доповідач - Савіна Г.О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 квітня 2014 року м. Кривий Ріг Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі : головуючого - судді Савіної Г.О., суддів - Митрофанової Л.В., Остапенко В.О., при секретарі - Кузьміній Н.В., за участю: представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, - В С Т А Н О В И Л А : У червні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №0301/0706/88-506 (з подальшим внесенням змін та доповнень), відповідно до умов якого відповідач отримав 12000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитним договором . В забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором між ними укладено договір іпотеки №0301/0706/88-506-Z-1, згідно умов якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку 2-кімнаткнну квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності. Внаслідок укладених 28 листопада 2012 року між правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» - ПАТ «Сведбанк» та ТОВ Факторинговою компанією «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс»), а також ТОВ «ФК «Вектор плюс» і ТОВ «Кредитні ініціативи» договорів факторингу, останнє набуло статусу нового кредитора/стягувача за вищезазначеним кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань утворилась прострочена заборгованість розмір якої станом на 01 квітня 2013 року становить 203788 грн. 41 коп., з яких заборгованість за кредитом - 92087 грн. 35 коп., заборгованість по відсоткам 54995 грн. 20 коп. та пеня 56705 грн. 86 коп. Оскільки у разі неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель набуває права дострокового виконання зобов'язання, а у разі його невиконання - звернення стягнення на предмет іпотеки, просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки - 2-х кімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1, загальною площею 45,3 кв.м, житловою площею 27,9 кв.м, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №0301/0706/88-506 від 28 липня 2006 року, яка станом на 01 квітня 2013 року складає 203788 грн. 41 коп., виселити відповідача з вказаної квартири без надання іншого житла із зняттям з реєстраційного обліку, а також стягнути з ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в сумі 2152 грн. 58 коп. Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволені частково, звернуто стягнення на предмет іпотеки - 2-х кімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 45,3 кв.м, житловою площею 27,9 кв.м, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №0301/0706/88-506 від 28 липня 2006 року, яка станом на 01 квітня 2013 року складає 203788 грн. 41 коп., а саме за кредитом 92087 грн. 35 коп., по відсотках 54995 грн. 20 коп., пеня - 56705 грн. 86 коп.; - шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України "Про виконавче провадження", встановивши початкову ціну предмета іпотеки за ціною, що буде визначена на підставі висновку незалежного експерта чи суб'єкта оціночної діяльності, правоздатність якого підтверджена сертифікатом суб'єкта оціночної діяльності. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" 2037 грн. 88 коп. в рахунок відшкодування судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового про відмову в позові, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, на його думку, суд неправомірно задовольнив позовні вимоги, не перевірив розрахунок заборгованості та дійшов помилкового висновку щодо виникнення у нього простроченої заборгованості, наявність якої давала б позивачу право дострокового її стягнення. Суд не звернув увагу на недоведеність позивачем його права на звернення до суду з позовом та того, що він є належним кредитором, а також не врахував, що він не отримував жодного письмового повідомлення про зміну кредитора, тому в даному випадку має місце прострочення кредитора. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №0301/0706/88-506 (з подальшим вселенням змін та доповнень), відповідно до умов якого відповідач отримав 12000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитним договором . В забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки №0301/0706/88-506-Z-1, згідно умов якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку 2-кімнаткнну квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань утворилась заборгованість розмір якої станом на 01 квітня 2013 року становить 203788 грн. 41 коп., з яких заборгованість за кредитом - 92087 грн. 35 коп., заборгованість по відсоткам 54995 грн. 20 коп. та пеня 56705 грн. 86 коп. 28 листопада 2012 року між правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» - ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладено договір факторингу, згідно якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» набуло право вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зокрема з відповідачем, право на вимогу якої належить банку на підставі доданої до договору документації. В свою чергу, 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу, відповідно до п.п. 2.1, 2.2 якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відступає ТОВ «Кредитні ініціативи» свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами укладених з боржниками, право на вимогу за якими належить ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на підставі документації, зокрема, за вищезазначеним кредитним договором укладеним з ОСОБА_2 Задовольняючи частково позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи», суд першої інстанції виходив з порушення прав позивача неналежним виконанням зобов`язання ОСОБА_2 та наявності в зв`язку з цим підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. На думку колегії суддів оскаржуване рішення вимогам вищезазначеної статті не відповідає з наступних підстав. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Сутність договору факторингу полягає у тому, що суб'єкт цивільних правовідносин (кредитор) маючи боржника, який з тих чи інших причин не сплачує належні першому кошти, все ж таки ці кошти отримує, хоча і не від боржника, а від третьої особи, шляхом укладання з нею договору факторингу. Факторинг - це спосіб кредитування однієї особи іншою з умовою платежу у формі правонаступництва («покупки», або передачі прав вимоги до третьої особи). ТОВ «Кредитні ініціативи», звертаючись до суду з позовом як новий кредитор, внаслідок укладених договорів факторингу, за договором № 0301/0706/88-506, укладеним 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 ставив питання про звернення стягнення на належну відповідачу квартиру АДРЕСА_1, яку відповідач передав в іпотеку АКБ «ТАС-Комерцбанк» в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. Частиною 1 ст. 1078 ЦК України встановлено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Предметом договору фінансування під відступлення грошової вимоги може бути: передача грошової вимоги фактору в обмін на надання клієнту грошових коштів; відступлення клієнтом фактору своєї грошової вимоги, як способу забезпечення виконання зобов'язання, що є у клієнта перед фактором (наприклад кредитний договір). Грошова вимога - це вимога клієнта до боржника на підставі будь-якого договору, за яким боржник повинен виплатити клієнту певну грошову суму. Відповідно ж до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV від 05 червня 2003 року (зі змінами) іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом Таким чином, вимоги клієнта до боржника, пов'язані з отриманням від боржника будь-яких робіт, послуг або інших благ в натуральній формі, не можуть бути предметом відступлення за договором факторингу. Позивач, звертаючись до суду з указаним позовом посилався, як на підставу законності своїх позовних вимог, крім вищевказаного договору факторингу, на договір про передачу йому ТОВ «ФК «Вектор Плюс» прав вимоги за іпотечними договорами, які визначені договором факторингу, укладеним 28.11.2012 року між ними, який нотаріально посвідчений 28.11.2012 року. Однак позивачем не надано доказів на підтвердження того, що на момент укладення цього договору іпотекодержателем було ТОВ «ФК Вектор Плюс». Крім того, цей договір суперечить положенням ст. 1078 ЦК України та відповідно до ст. 228 ЦК України він є нікчемним, оскільки порушує публічний порядок. Так, відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. При цьому в цій частині стосовно майна фізичних або юридичних осіб, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади характер правочину конкретизовано: йдеться про анти соціальність знищення, пошкодження майна або незаконне заволодіння ним. Згідно із частиною 2 цієї статті правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону і незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб. Вирішуючи спір, суд першої інстанції на вищезазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог. Рішення суду в частині відмови позивачу у задоволенні позовних вимог про виселення відповідача із квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації в належній йому квартирі не оскаржено. Проте відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Судом першої інстанції при вирішенні справи та ухваленні рішення були застосовані правові норми, які застосуванню не підлягали та не застосовані правові норми, які підлягають застосуванню, у зв'язку з чим рішення суду не відповідає вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України. Так, відмовляючи у позові про виселення відповідача з належної йому квартири без надання іншого житла із зняттям з реєстраційного обліку, суд, посилаючись на ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК України, дійшов висновку, що на час ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки позивачем не виконано імперативно-диспозитивних приписів, встановлених вказаними правовими нормами та відсутності порушення невизнання або оспорювання прав та свобод іпотеко держателя в розумінні вимог ст. 3 ЦПК України. В той час як ці позовні вимоги не підлягають задоволенню, у зв'язку з відсутністю правових підстав для задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду необхідно скасувати з ухваленням, відповідно до п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України нового рішення про відмову ТОВ «Кредитні ініціативи» у задоволенні його позовних вимог до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 та виселення відповідача із вказаної квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації. Відповідно до ст. 88 ЦПК України з ТОВ «Кредитні ініціативи» на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір в сумі 1020 грн. за розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Керуючись ст.ст. 303, 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, 313, 314 - 316 ЦПК України, колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 та виселення відповідача із квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1020 грн. за розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили. Головуючий : Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38179717

Решение от 6-го мая 2014 года. До сегодняшнего дня апеляции не было... Хотя юрист банка в отпуске, - скорее всего это и станет "поважною підставою для поновлення строків на апеляційне оскарження"...

Державний герб України Печерський районний суд міста києва Справа № 757/20544/13-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 лютого 2014 року Печерський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді - Цокол Л.І. , при секретарі - Насурлаєва К. Е., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "ВЕКТОР ПЛЮС", Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ", Публічного акціонерного товариства "ОМЕГА БАНК", за участі третьої особи ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги(факторингу), В С Т А Н О В И В : Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "ВЕКТОР ПЛЮС", Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ", Публічного акціонерного товариства "ОМЕГА БАНК", і просить визнати частково недійсними Договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Договір про відступлення прав за іпотечними договорами від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Договір факторингу від 28 листопада 2012 року, що був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» в частині відступлення права грошової вимоги за Кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02 жовтня 2008 року, що був укладений між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» та ОСОБА_1. Позовні вимоги обгрунтовані тим, що відповдачами було укладено договори після звернення первісного кредитора до суду за захистом своїх прав щодо примусового стягнення заборгованості , яка виникла внаслідок невиконання боржником своїх зобов'язань. Під час судового розгляду представник позивача ОСОБА_3 вимоги викладені в заяві від 09 січня 2014 року підтримав, просив їх задовольнити, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві. Представник відповідача ПАТ "Омега Банк" Пухта А.О. подав до суду письмові заперечення, згідно яких просив відмовити в задоволенні вимог ОСОБА_1 В своїх заперченнях представник послався на те, що договору укладені між відповідачами є дійсними, відповідають положенням чинного законодавства. Та обставина, що на час передачі права грошової вимоги існувало рішення суду, не може бути підставою для визнання угод недійсними. Представники Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "ВЕКТОР ПЛЮС" і Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ" в судове засідання не з'явились, своїх заперечень з приводу поданого позову не подавали. Суд всилухавши пояснення представника позивача ОСОБА_3, вивчивши письмові докази надані сторонами, прийшов до наступного висновку. Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно ст.1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Згідно ст.1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Судом встановлено, що 02 жовтня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" правонаступником якого є ПАТ "ОМЕГА БАНК" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №2706/1008/71-605, за яким банк зобов'язався надати позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту в сумі 156 000,00 доларів США на строк з 02.10.2008р. по 02.10.2034р. Одночасно було укладено договір поруки з ОСОБА_2 в забезпечення виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_1 В забезпечення виконаня також було укладено договір іпотеки , згідно якого ОСОБА_1 передав в забезпечення виконання своїх зобов'язань нерухоме майно- квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 07 вересня 2012 року вимоги ПАТ "Сведбанк" про стягнення заборгованості за кредитом були задоволені, та стягнуто з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 борг в сумі 1938548,82грн. та судові витрати в сумі 2 823,00грн. Встановлено, що Договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», як і Договір про відступлення прав за іпотечними договорами від 28 листопада 2012 року був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а в подальшому Договір факторингу від 28 листопада 2012 року, що був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» відносно відступлення права грошової вимоги за Кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02 жовтня 2008 року, що був укладений між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» та ОСОБА_1. Згідно п. 1.1. Договору факторингу №15 від 28.11.2012 p., що був укладений між ПАТ «Сведбанк» та TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» визначено поняття «дійсного права вимоги», яке може бути предметом даного договору. Під «дійсним правом вимоги» у п. 1.1. Договору факторингу №15 від 28.11.2012 р. розуміється право вимоги щодо якого відсутнє судове рішення. Стаття 512 ЦК України передбачає можливість заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема, передбачає можливість відступлення права вимоги кредитора у зобов'язанні , а не відступлення права стягнення грошових коштів на підставі судового рішення. Чинним законодавством України не передбачена можливість відступлення виконання судового рішення іншій особі. Так, зокрема, цивільне зобов'язання грунтується на вільному волевиявленні учасників цивільно-правових відносин щодо визначення ними істотних умов договору. Відтак, якщо сторони в договорі передбачили можливість відступлення прав кредитора іншій особі, первісний кредитор вправі відступити свої права за договором іншій особі, але за умови, що первісним кредитором права за кредитним договором не були реалізовані ним самим, зокрема, в порядку звернення з позовними заявами до суду щодо захисту та реалізації своїх прав за кредитним договором. До моменту укладення між ПАТ «Сведбанк» та TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» договору факторингу №15 від 28.11.2012 року, кредитор у кредитному зобов'язанні - ПАТ «Сведбанк» вже реалізувало своє право вимоги про дострокове повернення заборгованості за Кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1, шляхом звернення з позовною заявою до суду. 07 вересня 2012 року Дарницьким районним судом м. Києва було ухвалене судове рішення про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Сведбанк» заборговіаності за кредитним договором в сумі 1938548,82 гривень, яка складається з тіла кредиту, відсотків за користування кредитом, нарахованої пені. Судове рішення набрало законної сили з 16 жовтня 2012 року, про що зазначено у постанові про відкриття виконавчого провадження, копія якої була приєднана до матеріалів справи. Таким чином, ПАТ «Сведбанк», до укладення з TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» спірної факторингової угоди від 28.11.2012 р., вже реалізувало своє право грошової вимоги до ОСОБА_1 за Кредитним договором від 02.10.2008 р. шляхом пред'явлення відповідного позову, який в подальшому був задоволений судом, внаслідок чого кредитор - ПАТ «Сведбанк» отримало процесуальний статус стягувача, а не кредитора у зобов'язанні. З ухваленням Дарницьким районним судом м. Києва судового рішення від 07.09.2012 р. та набрання ним законної сили, не припинив своєї дії Кредитний договір між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1, проте, в частині задоволення грошових вимог (стягнення кредитної заборгованості) змінилися суб'єктний склад правовідносин, підстави їх виникнення та метод їх правового регулювання. Так, з ухваленням та набранням законної сили судовим рішенням, правові відносини щодо повернення заборгованості за кредитним договором між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 грунтуються вже не на підставі кредитного договору,а на підставі судового рішення, відповідно цивільно- правові відносини змінилися на адміністративні, а управненою стороною в них є вже не ПАТ «Сведбанк» як кредитор, а ПАТ «Сведбанк» як стягувач, зобов'язаною стороною є не ОСОБА_1, як позичальник, а ОСОБА_1, як боржник. В подальшому, правове регулювання відносин щодо стягнення заборгованості за кредитним договором на підставі ухваленого з цього приводу судового рішення, здійснюється вже не за допомогою норм ЦК України, а в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження» та ЦПК України. З вище викладених підстав, після ухвалення та набрання законної сили судовим рішенням, ПАТ «Сведбанк», в частині стягнення заборгованості за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1, мало можливість передати іншій особі лише ті права, які має стягувач у виконавчому провадженні. Як з'ясовано під час судового розгляду 10.10.2013р. ВАТ "Сведбанк" правонаступником якого є ПАТ "ОМЕГА БАНК" звернувся до відділу ДВС Дарницького районного управління юстиції в м. Києві з питання примусового виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість в загальній сумі боргу в сумі 1941371,82грн. Відповідно до ст. 378 ЦПК України та Закону України «Про виконавче провадження» відступлення права на стягнення за судовим рішенням іншій особі, здійснюється у порядку правонаступництва - заміни стягувана його правонаступником. Разом з тим, відступлення права на стягнення за судовим рішенням іншій особі нормами ЦК України не регулюється. В свою чергу, процесуальне правонаступництво є можливим лише за умови передачі новому кредитору матеріального права, щодо якого спір вирішується або є вирішеним у судовому порядку. При цьому, новий кредитор може реалізувати відступлене йому матеріальне право (в т.ч. і право грошової вимоги), щодо якого спір вирішено в судовому порядку за участю первісного кредитора та на його користь, лише в порядку, що визначений нормами Закону України «Про виконавче провадження» та ЦПК України. Водночас, новий кредитор позбавляється можливості на умовах, визначених кредитним договором, реалізувати відступлене йому право грошової вимоги, щодо якого спір вирішено в судовому порядку, оскільки в протилежному випадку це призводить до можливості притягнення боржника(позичальника) двічі (або більше разів) до відповідальності за вчинення одного й того самого правопорушення, що прямо суперечить нормам ст. 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Разом з тим, щодо грошової вимоги (стягнення заборгованості) за Кредитним договором від 02.10.2008 p., що був укладений між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 є таким, що набрало законної сили заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 07.09.2012 р. про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Сведбанк» заборгованості за кредитним договором, яка складається з тіла кредиту, відсотків за користування кредитом та нарахованої пені. З огляду на вище викладене, ПАТ «Сведбанк» на підставі договору факторингу №15 від 28.11.2012 р. відступило TOB «Факторинговій компанії «Вектор Плюс» недійсне право грошової вимоги (стягнення заборгованості) за Кредитним договором від 02.10.2008 p., укладеним між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 Недійсність відступленого права грошової вимоги (стягнення заборгованості) за Кредитним договором від 02.10.2008 p., укладеним між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 встановлена на підставі п. 1.1. Договору факторингу №15 від 28.11.2012 p., що був укладений між ПАТ «Сведбанк» та TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та нормами чинного законодавства України. У зв'язку з недійсністю відступлення права грошової вимоги (стягнення заборгованості) за основним Кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02.10.2008 p., недійсним вважається і відступлення прав за іпотечним договором №2706/1008/71-605-Z-1 від 02.10.2008 p., що був укладений між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1. Через недійсність права вимоги (стягнення заборгованості) за кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02.10.2008 p., відступленого ПАТ «Сведбанк» TOB «Факторинговій компанії «Вектор Плюс» на підставі договору факторингу №15 від 28.11.2012 p., недійсним є право вимоги (стягнення заборгованості) за кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02.10.2008 р., що було відступлене TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» TOB «Кредитні ініціативи» на підставі договору факторингу від 28.11.2012 р.. Таким чином, на підставі ст. 519 та ч. 1 ст. 1081 ЦК України ПАТ «Сведбанк» є відповідальним перед TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» є відповідальним перед TOB «Кредитні ініціативи» за недійсність переданої грошової вимоги (стягнення заборгованості) за кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02.10.2008 р., що був укладений між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 203,215, 519,1081 ЦК України, ст.ст.8,10,60,88,208,212,213,214, 215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : Позовні вимоги задовольнити. Визнати частково недійсним Договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в частині відступлення права грошової вимоги за Кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02 жовтня 2008 року, що був укладений між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» та ОСОБА_1. Визнати частково недійсним Договір про відступлення прав за іпотечними договорами від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», в частині відступлення права вимоги за Іпотечним договором №2706/1008/71-605-7-1 від 02 жовтня 2008 року, що був укладений між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» та ОСОБА_1. Визнати частково недійсним Договір факторингу від 28 листопада 2012 року, що був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» в частині відступлення права грошової вимоги за Кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02 жовтня 2008 року, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» та ОСОБА_1. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, що брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення ,- в той же строк з дня отримання копії рішення. Суддя Цокол Л.І. http://reyestr.court.gov.ua/Review/37139933

Державний герб України Справа № 522/16073/14-ц Провадження № 2/522/155/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 січня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси, у складі: головуючого судді Свяченої Ю.Б. при секретарі Шеян І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, зупинення нарахування пені, та зобов'язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2, та просить визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між нею та АКІБ «УкрСиббанк»; визнати недійсним іпотечний договір від 28 березня 2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 1324, укладений між нею та АКІБ «УкрСиббанк»; визнати недійсним договір поруки №192894 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2; зупинити ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, з моменту останньої оплати за квитанціями; виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1; зобов'язати її повернути ПАТ «УкрСиббанк» у натурі все, що вона отримала на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324, та зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» повернути позивачці у натурі все, що воно отримало на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324. В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилається на те, що 28 березня 2008 року між нею та Банком був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11325068000, за яким банк надав їй грошові кошти у розмірі 36 600, 00 дол. США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12, 5 % річних, строком до 28 березня 2028 року. У забезпечення цього договору був укладений Іпотечний договір від 28 березня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Також 28 березня 2008 року укладено договір поруки між Банком та ОСОБА_2 про солідарну відповідальність поручителя перед Банком за кредитним договором. Також позивачка зазначила, що станом на 01 липня 2014 року нею сплачено на рахунок Банку в погашення кредиту суму у розмірі 31 183, 15 дол. США. Вищевказані договори позивачка вважає недійсними, оскільки Банк не мав право на видачу кредиту в іноземній валюті їй, як резиденту України, без індивідуальної ліцензії НБУ. Також вважає, що при наданні кредиту банком були порушені норми Конституції України та ЦК України, ЗУ «Про банки і банківську діяльність», ЗУ «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні», декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». В судовому засіданні представник ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити. Представник ПАТ «УкрСиббанк» позов не визнав, просив суд у його задоволенні відмовити, вважаючи його необґрунтованим та безпідставним. Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином. Дослідивши матеріали цивільної справи, вислухавши думки представників позивачки та відповідача, суд вважає, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 28 березня 2008 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11325068000, за яким банк надав позивачці грошові кошти у розмірі 36 600, 00 дол. США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12, 5 % річних, строком до 28 березня 2028 року. Крім того, 28 березня 2008 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» була укладена додаткова угода №1 до договору про надання споживчого кредиту № 11325068000. У забезпечення вищевказаного договору був укладений Іпотечний договір від 28 березня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Також 28 березня 2008 року був укладений договір поруки між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 про солідарну відповідальність поручителя перед Банком за кредитним договором. Також судом встановлено, що станом на 01 липня 2014 року ОСОБА_1 сплачено на рахунок Банку в погашення кредиту суму у розмірі 31 183, 15 дол. США, що підтверджується відповідною випискою за кредитним договором, наданою представником позивачки до суду. Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 16 Постанови №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, що саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору, й позичальник при належній завбачливості міг виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті. При цьому, суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року №541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач. При розгляді таких справ суди повинні враховувати, зокрема, висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), у п. 3.4 якого зазначено що, згідно ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Частиною 2 ст. 11 вказаного вище Закону та абзацом 16 ч. 1 ст. 6 Закону «Про фінансові послуги» врегульовуються питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту, а ст. 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо відомостей, які банк має надавати споживачеві як власному клієнту на його вимогу. У ч. 3 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено правила збору та використання інформації щодо споживача як на стадії укладення договору споживчого кредиту, так і в процесі його виконання. Положення частин 4-11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачають такі права споживача, які за своїм змістом можливо реалізувати лише під час виконання договору споживчого кредиту. Зокрема, це право споживача протягом певного терміну відкликати згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин; не бути примушеним під час виконання кредитного договору сплачувати платежі, встановлені на незаконних засадах; достроково повернути споживчий кредит; не бути примушеним достроково повернути суму споживчого кредиту у разі незначних порушень договору; бути захищеним від суспільного поширення інформації про несплату боргу тощо. При цьому, судом встановлено, що у кредитному договорі не визначено, що валютні ризики, пов'язані з підвищенням вартості валюти (долару США) зобов'язання, покладені тільки на позичальника. Тобто, Банк не попередив позивачку про відповідні валютні ризики, чим порушив вимоги ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». Позивачка не могла передбачити таких змін курсу національної валюти, оскільки вона не є фахівцем в галузі фінансів. Кредитодавець не надав позичальнику застережень щодо можливих та/або очікуваних змін курсу національної валюти по відношенню до валюти Основного договору, тобто Банк не надав ОСОБА_1 інформації відносно предмету договору, яка необхідна для здійснення свідомого вибору щодо валюти кредиту. При цьому, позичальник не виконав приписів ст. 11, 15, 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Кредитодавець також не виконав вимог Постанови Національного банку України №168 від 10 травня 2007 року, а саме приписів пункту 3.8. Правил, згідно з яким у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним. Отже, суд приходить до висновку, що не надавши необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про отриману продукцію, та відповідні валютні ризики позивачки, її було поставлено в нерівні з банком умови, які в подальшому призвели до значного подорожчання продукції за кредитним договором, яку позивачка отримала у банку. Згідно до п. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. У відповідності до ч. 5 та ч. 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. Суд вважає, що умови спірного кредитного договору є несправедливими, оскільки відповідно до договору несправедливими є, зокрема, умови Договору про: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.п. 4.1, 4.6, 4.9, 5.6 кредитного договору); установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору та надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п.п. 1.3.1 п. 1.1 кредитного договору щодо зміни процентної ставки кожного наступного місяця кредитування). Згідно п. 2. ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Згідно ч. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу), суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Так, згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Також судом встановлено, що у кредитному договорі № 11325068000 від 28 березня 2008 року зобов'язання позивачки, як позичальника, було виражене з іноземній валюті (п. 1.1. кредитного договору). Крім цього, з п.п. 1.2.2 кредитного договору виконання зобов'язання вказане у валюті, що відповідає валюті кредиту, тобто у доларах США, що суперечить вимогам ст. 533 ЦК України. Разом з цим, у ПАТ «УкрСиббанк» на момент укладення спірного кредитного договору була відсутня індивідуальна ліцензія, видана НБУ на використання іноземної валюти при здійсненні платежів за вказаним Договором, що є порушенням ст. 5 Декрету КМУ №15-93 від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» . Так, наявність у спірному кредитному договорі положень щодо розрахунку за грошовими зобов'язаннями між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу та використання відповідачем долару США як засобу платежу за кредитним договором суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524, 533 ЦК України, ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систем валютного регулювання і валютного контролю», ст. 35 Закону України «Про Національний банк України». Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК є оспорюваним. Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видами діяльності, яка потребує ліцензування. Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. В абзаці 2. п. 2 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» вказано, що оскільки Закон не визначає певних меж своєї дії судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема, ті, що виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму в тому числі найму (оренди) жилого приміщення - в частині відносин між наймачем (орендарем) і наймодавцем (орендодавцем), який одночасно є виконавцем комунальних послуг і послуг по ремонту житлового фонду та інженерного обладнання), побутового прокату; безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування з договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття й ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг. Відносини, щодо захисту прав споживачів можуть витікати також з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону, Згідно Рішення Конституційного Суду України у справі № 1/26/2011 від 10 листопада 2011 року положення пунктів 22, 23 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положенням частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником/споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Таким чином, суд вважає доведеними вимоги позивачки щодо визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту, а також похідні від нього договори - договору іпотеки та договору поруки. Частинами 1, 3 та 5 ст. 203 ЦК України визначають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. У зв'язку з визнанням вищевказаних договорів недійсними, суд застосовує правові наслідки визнання правочину недійсним шляхом зупинення ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1, з моменту останньої оплати за квитанціями; виключення з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1; а також шляхом зобов'язання сторін повернути один одному у натурі все, що вони отримали на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року. Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона постилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У відповідності до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Враховуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими та такими, що знайшли своє підтвердження у судовому засіданні. Керуючись вимогами п. 16 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», п. п. 2 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», ст. 11, 15, 18, 19, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 35 Закону України «Про Національний банк України», ст. ст. 203, 215, 227, 229, 230, 236, 524, 533, 548, 652 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 11, 60, 79, 88, 209-210, 213-215, 218 ЦПК України суд, - ВИРІШИВ: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, зупинення нарахування пені, та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити. Визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1. Визнати недійсним іпотечний договір від 28 березня 2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 1324, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1. Визнати недійсним договір поруки №192894 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2. Зупинити ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1, з моменту останньої оплати за квитанціями. Виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Зобов'язати ОСОБА_1 повернути ПАТ «УкрСиббанк» у натурі все, що вона отримала на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324. Зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» повернути ОСОБА_1 у натурі все, що воно отримало на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324. Рішення може бути оскаржено в Апеляційний суд Одеської області шляхом подачі апеляційної скарги через Приморський районний суд м. Одеси протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя: Ю.Б. Свячена http://reyestr.court.gov.ua/Review/42420947