Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'недействительность договора ипотеки'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.

Календари

  • Основной календарь

Найдено 114 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «Регіон-банк», про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до нього, скасування державної реєстрації права власності, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «Регіон-банк» (далі – ПАТ «Регіон-банк»), про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. Позивач зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 року він придбав у ОСОБА_2 нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1, та сплатив 217 тис. грн. Указані нежитлові приміщення належали ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2008 року, яке в подальшому скасовано. Посилаючись на те, що судове рішення, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на нерухоме майно, скасовано, у зв’язку з чим у останньої не виникло право власності на нього, крім того спірні приміщення не набули статусу нежитлових у встановленому законом порядку, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 6 березня 2008 pоку. ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ПАТ «Регіон-банк» про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до нього, скасування державної реєстрації права власності, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, витребування майна із чужого незаконного володіння. Позивачка за зустрічним позовом зазначила, що вона згодна з позовом ОСОБА_1 в частині недійсності договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 pоку. Проте, вона вважає, що договір іпотеки від 21 березня 2008 року, предметом якого є спірні нежитлові приміщення, не відповідає вимогам частини першої статті 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору) та підлягає визнанню недійсним, а самі приміщення – витребуванню з володіння їх теперішнього власника – ПАТ «Регіон-банк». При цьому, заперечувала проти стягнення з неї на користь ОСОБА_1 вартості спірного нерухомого майна в розмірі 217 тис. грн. Київський районний суд м. Харкова рішенням від 3 лютого 2016 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив, визнав недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1, укладений 6 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 217 тис. грн., визнав недійсними укладені між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» договір іпотеки від 21 березня 2008 року та договори про внесення змін до нього від 19 травня 2008 року НОМЕР_9, 17 червня 2008 року НОМЕР_10, 18 липня 2008 року НОМЕР_11, 1 жовтня 2008 року НОМЕР_12, 1 жовтня 2008 року НОМЕР_13, 20 березня 2009 року НОМЕР_14, 27 травня 2009 року НОМЕР_15, 24 червня 2009 року НОМЕР_16, а також додатковий договір про внесення змін від 22 квітня 2009 року НОМЕР_17, скасував державну реєстрацію права власності ПАТ «Регіон-банк» на нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться за АДРЕСА_1, поновив державну реєстрацію права власності на квартиру НОМЕР_18, розташовану за тією ж адресою, за ОСОБА_2, витребував з володіння ПАТ «Регіон-банк» на користь ОСОБА_2 приміщення квартири за вказаною адресою, які як нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 (літ. «А-4») були предметом договору іпотеки від 21 березня 2008 pоку та договорів про внесення змін до нього, укладених між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк», шляхом передачі приміщень у натурі. Апеляційний суд Харківської області 12 квітня 2016 року рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року скасував, рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року залишив у силі. У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернулось ПАТ «Регіон-банк» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 216, 388 та 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Регіон-банк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 1994 року ОСОБА_2 належала на праві власності квартира НОМЕР_18 у будинку АДРЕСА_1. Київський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 18 лютого 2008 року, яке набрало законної сили, визнав за ОСОБА_2 право власності на реконструйовані нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1. 6 березня 2008 pоку між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 придбав нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться за вказаною адресою, за 217 тис. грн. 21 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку банку вказані нежитлові приміщення в рахунок виконання зобов’язань за кредитним договором від 2 жовтня 2010 року. У подальшому між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» укладено дев’ять договорів про внесення змін до вказаного договору іпотеки. Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 2 жовтня 2010 pоку на підставі договору іпотеки від 21 березня 2008 року та договорів про внесення змін до нього згідно зі статтею 37 Закону України «Про іпотеку» комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» (далі – КП «Харківське МБТІ») проведено державну реєстрацію права власності ПАТ «Регіон-банк» на нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), розташованих за АДРЕСА_1. 17 листопада 2011 pоку Харківська міська рада звернулася до Київського районного суду м. Харкова із заявою про перегляд заочного рішення від 18 лютого 2008 року. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 7 грудня 2011 року заочне рішення цього ж суду від 18 лютого 2008 року скасовано. 26 грудня 2011 року Київський районний суд м. Харкова ухвалив нове рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 12 серпня 2015 року, яким відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на реконструйовані нежитлові приміщення. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, суд касаційної інстанції виходив з того, що предметом договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 6 березня 2008 року було нерухоме майно, яке не належало продавцю на праві власності, тому такий договір не відповідає вимогам закону і підлягає визнанню недійсним. Оскільки згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, тому сплачені ОСОБА_1 грошові кошти за недійсним договором підлягають поверненню йому. Крім того, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції й про те, що договір іпотеки та договори про внесення змін до нього є недійсними на підставі статті 216 та частини першої статті 658 ЦК України, а нерухоме майно, що було предметом таких договорів, підлягає витребуванню з володіння ПАТ «Регіон-банк» на підставі статей 388 та 1212 ЦК України. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ПАТ «Регіон-банк» надав постанови Вищого господарського суду України від 11 травня та 16 серпня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 31 серпня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року, 24 вересня 2014 року, 17 лютого, 2 березня 2016 року. У постанові Вищого господарського суду України від 11 травня 2016 року, наданій заявником для порівняння, суд установив, що майно вибуло з володіння власника за його ж волею, а саме шляхом прийняття міською радою на пленарному засіданні відповідного рішення та продажу цього майна, але з порушенням порядку його відчуження. В іншій наданій для порівняння постанові цього ж суду від 16 серпня 2016 року зазначено, що відповідач набув спірне майно як вільне від обтяження. Крім того, майно вибуло з володіння власника на підставі договорів купівлі-продажу, а не рішення суду, ухваленого щодо спірного майна. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 31 серпня 2016 року, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, позовні вимоги про витребування майна не заявлялися. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року та 24 вересня 2014 року (справи № 6-88цс13, 6-122цс14)позовні вимоги про витребування майна також не заявлялися. Постановою Верховного Суду України від 2 березня 2016 року (справа № 6-3090цс15) відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, адже наведені заявником судові рішення не можна вважати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не слугують прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року (справа № 6-2407цс15) викладено правовий висновок, про те, що одночасне пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація) та про визнання правочину недійсним із застосуванням реституції, тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про правильне застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину. Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Разом з тим відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Таким чином, положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. У разі заявлення в позовах вимог про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначити, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і відповідно застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України. Одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2, виходив з того, що договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень від 6 березня 2008 року вимогам закону не відповідає, адже вказані в договорі нежитлові приміщення не належали продавцю на праві власності. Тому такий договір підлягає визнанню недійсним, а ОСОБА_2 зобов’язана повернути ОСОБА_1 кошти, отримані за вказаним договором. Крім того, спірний договір іпотеки від 21 березня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк», а також договори про внесення змін до нього, не відповідають вимогам Закону України «Про іпотеку», а тому підлягають визнанню недійсними із застосуванням правових наслідків недійсності, закріплених у статті 216 ЦК України. У зв’язку з викладеним ПАТ «Регіон-банк» зобов’язаний повернути спірне приміщення на підставі статей 388, 1212 ЦК України. Таким чином, суди першої та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про одночасне застосування до спірних правовідносин статей 216, 388 та 1212 ЦК України. Натомість суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, правильно виходив з того, що ОСОБА_2 добровільно та з власної волі відчужила ОСОБА_1 нежитлові приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 року та отримала кошти за відчужене майно, а тому відсутні підстави захищати її права шляхом витребування нерухомого майна в ПАТ «Регіон-банк» на підставі статей 388 та 1212 ЦК України. У свою чергу ОСОБА_1 здійснив своє право власності в повному обсязі без будь-яких матеріальних збитків для себе. Оскільки ОСОБА_1 не є власником спірного майна, то він утратив право вимоги і, як наслідок, і право на судовий захист. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасоване судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року скасувати, рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко А.А. Ємець Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2723цс16 Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Таким чином, одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2723цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6D9346F255AC4E16C22580C9003C89B0
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Херсонської області ОСОБА_5, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи: Суворовський районний відділ у м. Херсоні Управління державної міграційної служби в Херсонській області, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку за заявою ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, 2003 року народження, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень. Зазначала, що з 27 вересня 2002 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, від шлюбу мають доньку ОСОБА_2, 2003 року народження. З 2007 року вона разом із своєю сім’єю проживає в житловому будинку за АДРЕСА_1, власником якого на підставі свідоцтва про право власності від 1 жовтня 2007 року є її чоловік – ОСОБА_4. 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір безпроцентної позики, за яким останній отримав у борг 330 тис. грн. Цього ж дня на забезпечення виконання договору позики між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки. Посилаючись на те, що на момент укладення договору іпотеки право користування будинком, переданим у іпотеку, мала неповнолітня дитина, а дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору отримано не було, ОСОБА_1 на підставі положень Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), пункту 3 частини першої статті 71 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просила визнати недійсним вказаний іпотечний договір та скасувати накладені заборони у відповідних державних реєстрах. У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку. Зазначала, що відповідно до договору позики від 31 серпня 2012 року надала у борг ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 330 тис. грн зі строком повернення на першу вимогу позикодавця протягом 7 календарних днів від дня пред’явлення такої вимоги. Вимога про повернення позики була надіслана 2 вересня 2014 року та отримана позичальником 19 вересня 2014 року, проте свої зобов’язання за договором ОСОБА_4 не виконав, а тому станом на 8 жовтня 2014 року заборгованість становила 330 298 грн 36 коп., з яких 330 тис. грн. заборгованості за позикою, 298 грн 36 коп. 3 % річних за період з 28 вересня до 8 жовтня 2014 року. На забезпечення виконання договору позики 31 серпня 2012 року між ними було укладено договір іпотеки житлового будинку за АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою. 18 вересня 2014 року на адресу боржника було надіслано вимогу про виселення, яку отримано ним 19 вересня 2014 року, однак спірний житловий будинок відповідачами не звільнено. ОСОБА_3 просила суд звернути стягнення на належні ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, а також виселити з вказаного житлового будинку відповідачів без надання іншого житлового приміщення, зняти їх з реєстраційного обліку. Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено: визнано дійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселено з житлового будинку за АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без надання іншого житлового приміщення зі зняттям їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; скасовано в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборону на відчуження нерухомого майна – житлового будинку за АДРЕСА_1, та земельної ділянки площею S_1 за цією ж адресою; скасовано обтяження в Державному реєстрі іпотек на житловий будинок за АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею S_1 за цією ж адресою. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 Сімейного кодексу України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року та 20 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 27 вересня 2002 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, від шлюбу мають доньку - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. 22 жовтня 2007 року та 17 липня 2008 року ОСОБА_4 уклав із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договори кредиту, на забезпечення яких між тими ж сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого був спірний будинок за АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого 1 жовтня 2007 року Степанівською сільською радою м. Херсона. При укладенні договору іпотеки будинок був недобудований, тому сім’я не була в ньому зареєстрована, а їх донька була зареєстрована за місцем проживання матері у її батьків. Після добудови будинку сім’я з дитиною 1 жовтня 2010 року зареєструвалися в ньому. У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у ОСОБА_4 перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» виникла заборгованість в розмірі 41 тис. доларів США, яку банк вимагав погасити до кінця серпня 2012 року, вказуючи, що в іншому випадку зверне стягнення на предмет іпотеки. З метою уникнення втрати будинку, подружжя вирішили позичити кошти, маючи намір в наступному сплатити борг, так як в цьому випадку вони сплачували би борг без сплати процентів за користування позикою, на що погодилася їх знайома ОСОБА_3, яка надала їм у борг 42 тис. доларів США. Цими коштами було погашено заборгованість за кредитом перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», договори кредиту та іпотеки з ним були припинені, всі обтяження зі спірного будинку було знято. 31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5. При цьому подружжя в своїх заявах повідомило нотаріуса про те, що діють в інтересах сім’ї та в будинку не зареєстровані і не мають права користування малолітні і неповнолітні діти. Крім того, ними надано довідку від 31 серпня 2012 року про склад сім’ї та реєстрацію в будинку ОСОБА_4, яка підтверджує відсутність інших зареєстрованих членів сім’ї в даному будинку. Разом з тим згідно довідки від 10 липня 2014 року, в спірному будинку з 5 жовтня 2010 року зареєстрована неповнолітня донька ОСОБА_2. Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову та відмову в первісному позові, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для визнання договору іпотеки недійсним відсутні, оскільки на час укладення договору іпотеки, який було вчинено хоча і без дозволу органів опіки та піклування, проте він відповідав інтересам дитини, а тому є дійсним, а оскільки умови договору позики належним чином не виконуються, вимога про повернення коштів залишилася без задоволення, зустрічний позов про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає задоволенню. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову та відмову у зустрічному позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що договір іпотеки на підставі положень статей 203, 215, 224 ЦК України є недійсним, оскільки у порушення вимог статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» його укладено без попередньої згоди органу опіки та піклування, враховуючи, що на момент укладення цього договору право користування житловим будинком (предметом іпотеки) мала неповнолітня ОСОБА_2, 2003 року народження. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, рішення в яких надані заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Відповідно до частин другої–четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в жилому приміщенні, надавши недостовірну довідку та нотаріально посвідчену заяву про те, що укладення договору іпотеки відповідає інтересам сім’ї та не порушує прав їх малолітньої дитини. Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору. За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої на користування житлом. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року та рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 9 листопада 2016 року у справі 6-930цс16 Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-930цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C7A55481AB20865EC22580890048317C
  3. Державний герб України Справа № 127/5392/15-ц Провадження № 22-ц/772/3114/2016 Головуючий в суді першої інстанції Сичук М. М. Категорія 57 Доповідач Медвецький С. К. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2016 рокум. Вінниця Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області у складі: головуючого Медвецького С.К., суддів: Нікушина В.П., Оніщука В.В., з участю секретаря Сніжко О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Омега Банк», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання споживчого кредитного договору та договору іпотеки недійсними, встановила: У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 04 липня 2008 року він та відкрите акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») уклали кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого йому було надано 65 000 дол. США кредиту, строком до 03 липня 2038 року. Відповідно до пункту 1.4 договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, він та ВАТ «Сведбанк» уклали іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами публічного акціонерного товариства «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в публічне акціонерне товариство «Омега Банк» (далі - ПАТ «Омега Банк»). 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. З метою захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, запобіганню завданню споживачам моральної чи матеріальної шкоди через надання свідомо недостовірної чи неповної інформації Національним банком України були розроблені та затверджені постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року «Правила надання банкам України інформації України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила). На його думку, відповідачем, у порушення п. п. 1.3, 3.3, 3.4 Правил та ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у кредитному договорі № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року не було зазначено реальної процентної ставки по кредиту та абсолютного значення подорожчання кредиту з урахуванням вартості всіх супутніх послуг. У вартості платежів не розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. У порушення п. 2 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» йому, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі не надано повної інформації про умови кредитування, а також не повідомлено орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Такими діями банку, при укладанні договору, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді абсолютного значення подорожчання кредиту. Унаслідок протиправних дій відповідача, лише за період з 10 липня 2012 року до 10 червня 2014 року відбулося безпідставне зарахування суми процентів на користь банку в розмірі 612, 02 дол. США. Жодні розрахунки не відповідають умовам кредитного договору. Вважає, що оспорюваний договір укладено із застосуванням нечесної підприємницької діяльності та введенням його в оману, оскільки він не був повідомлений про орієнтовну сукупну вартість кредиту, тому не міг передбачити можливі ризики при укладанні зазначеного правочину. Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1; зняти заборону відчуження цієї квартири та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1; застосувати правові наслідки недійсності правочину шляхом зарахування всіх сплачених ним платежів у сумі 47 154 дол. США; стягнути солідарно з відповідачів завдані збитки в подвійному розмірі в сумі 49 663, 32 дол. США; частково зарахувати суму збитків до суми повернення залишку по кредитному договору, а решту коштів в розмірі 31 817, 32 дол. США солідарно стягнути з відповідачів на його користь. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі заявник просить скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Окрім цього, просить постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права, допущені судом першої інстанції під час проголошення рішення та видачі його копій. У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити. Представник ПАТ «Дельта Банк» Горобець Д.Г. заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив її відхилити. Представник ПАТ «Омега Банк» в судове засідання не з'явився, хоча належним чином і завчасно повідомлявся про час та місце розгляду справи. Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які зявилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню частково з таких міркувань. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що підстави для визнання кредитного договору недійсними відповідно до ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України, ст. ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» відсутні, оскільки при укладенні оспорюваного кредитного договору позивач діяв вільно, виходячи з власних інтересів, прийняв рішення про вибір контрагента та про вступ з ним в договірні відносини, на власний розсуд визначив характер договору з контрагентом, який вони уклали, його умови (зміст), в тому числі порядок видачі та погашення кредиту. Проте погодитися з такими висновками суду не можна. Статтею ст. 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Установлено, що 04 липня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого позивачу було надано 65 000 дол. США кредиту, зі сплатою 11,9% річних за весь строк фактичного користування (пункт 1.3. договору), на строк до 03 липня 2038 року. Сторони за взаємною згодою, досягнутою при укладенні цього договору, встановили, що розмір визначеної у цьому пункті процентної ставки може змінюватися без укладення додаткового правочину до цього договору, у випадках і у порядку, встановленому п. 6.1.2. цього договору. Відповідно до пункту 1.4. договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. Згідно з пунктом 1.5. договору, до складу сукупної (загальної) вартості кредиту для позичальника (його витрат) у зв'язку з отриманням кредиту на умовах цього договору включаються суми, необхідні для погашення кредиту, суми передбачених цим договором процентів, комісій, можливих неустойок, а також вартість витрат, пов'язаних з укладанням іпотечного договору, передбаченого п. 2.1. цього договору, у тому числі будь-яких змін та доповнень до нього та вартість страхування предмету іпотеки за іпотечним договором відповідно до п. 5.1.8 договору. Витрати, пов'язані з укладанням/зміною іпотечного договору, договору страхування предмета іпотеки, сплачуються позичальником самостійно безпосередньо особам, що надають відповідні нотаріальні послуги/послуги страхування. Пунктом 2.1. кредитного договору визначено, що забезпечення виконання зобов'язань позичальника по погашенню заборгованості за кредитом, сплаті процентів за користування кредитом, оплаті комісій, пені за несвоєчасну сплату процентів і несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, відшкодування збитків у зв'язку з порушенням умов даного договору та інших витрат банку, пов'язаних з одержанням виконання, виступає іпотека об'єкта нерухомості, що придбавається позичальником за договором купівлі-продажу, зазначеним в пункті 1.4. цього договору (далі - «заставне майно» або «предмет іпотеки»). З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами ПАТ «Сведбанк» було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в ПАТ «Омега Банк». 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. Відповідно до висновку судової економічної експертизи № 01/06/2015-02 від 12 жовтня 2015 року розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,94%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року складає 187 933, 74 дол. США; щомісячний платіж у розмірі 663,60 дол. США, визначений споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, не може відповідати чи не відповідати розміру процентної ставки цього ж договору, оскільки щомісячний платіж - є ануїтетним платежем, який складається із двох частин: суми основного боргу за кредитом та нарахованих відсотків за його користування, при визначенні яких повинна застосовуватися певна відсоткова ставка; сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року більше над загальною сумою нарахованих в додатку 1 до кредитного договору процентів складає 14 037,73 дол. США (т. 1, а.с.110-123). Згідно з висновком додаткової судової економічної експертизи від 03 червня 2016 року № 03/02/2016-02, за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США, розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,95%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США складає 188 077,73 дол. США; якщо, відповідно до умов кредитного договору кількість періодів виплати складає 30 років, загальна сума, яку необхідно виплатити (основна сума кредиту) - 65 000 дол. США, ставка, що вираховується шляхом ітерації для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США складає 11,90002%, для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США - 11,9080276%; дослідити питання на погашення якої заборгованості (тіла кредиту чи процентів) банком щомісяця зараховувалась різниця в розмірі 0,40 дол. США, що виникла між сумою ануїтетного платежу, зазначеного в тексті кредитного договору, та сумою ануїтетного платежу, зазначену в додатку до договору не видається за можливе через абсолютну невідповідність фактичного зарахування банком, як ПАТ «Омега Банк», так і ПАТ «Дельта Банк», коштів, що надходили в погашення кредитної заборгованості як в розрізі періодів, так і розрізі видів заборгованості (основна сума та проценти). За спірним кредитним договором за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Омега Банк» сукупно: основної суми кредиту - 1 101,61 дол. США; процентів за користування кредитом - 29 423,99 дол. США, а всього: 30 525,60 дол. США . Відповідно до виписок ПАТ «Омега Банк» за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року погашення кредитної заборгованості склало: 688,00 дол. США - основна сума кредиту, 29 866,00 - проценти за користування кредитом, а всього: 30 554,00 дол. США. За кредитним договором за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Дельта Банк» сукупно: 844,74 дол. США - основної суми кредиту; 15 745,26 дол. США - процентів за користування кредитом, а всього: 16 590,00 дол. США. Відповідно до виписок ПАТ «Дельта Банк» за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року погашення кредитної заборгованості склало: 1 186,91 дол. США - основна сума кредиту; 15 413,09 дол. США - проценти за користування кредитом, а всього: 16 600,00 дол. США (т.2, а.с.206-222). Отже, на момент звернення до суду з позовом ОСОБА_3 сплачено відповідачам 47 154,00 дол. США., з яких: 1 874,91 дол. США - основна сума кредиту, 45 279,09 дол. США - проценти за користування кредитом. Ці обставини підтверджуються копіями квитанцій. Постановою Пленуму Верховного суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» № 8 від 30 травня 1997 року визначено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та об'єктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. Дослідивши вказані вище висновки експерта, колегія суддів вбачає їх належними та допустимими доказами у справі, оскільки вони належно обґрунтовані, дають вичерпні відповіді на поставлені питання, висновки експерта узгоджується з дослідницькою частиною та матеріалами справи. Висновки експерта підтверджують обставини, зазначені в позовній заяві. Так, реальні значення вартісних показників фінансової послуги істотно перевищують задекларовані банком. За таких умов, виконання спірного правочину направлене на отримання кредитором прихованого прибутку та, водночас, на виникнення непередбачених втрат у боржника. Представник ПАТ «Дельта Банк» в поданих запереченнях не спростував вказаних вище невідповідностей. Факт отримання позивачем доходів в іноземній валюті судом не встановлено. Для здійснення платежів за кредитним зобов'язанням позичальник отримував необхідну валюту, шляхом обміну гривні на долари США в установленому законом порядку, що підтверджується копіями квитанцій. Відповідно до п. 3.1.1. кредитного договору, позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США у чітко встановлений цим договором термін 10 числа кожного місяця. За рахунок ануїтетного платежу позичальник зобов'язується щомісяця здійснювати у першу чергу погашення суми нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору процентів, а за рахунок залишку суми - погашення частини кредиту. Виходячи з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США, протягом 360 місяців. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем при встановленій договором відсотковій ставці 11,9% фактично сплачувалося 13,95% при сплаті щомісячного (ануїтетного) платежу в сумі 664,00 дол. США. Ця обставина відповідачами належними та допустимими доказами не спростована. Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України). За змістом ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України ), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (стаття 1055 ЦК України). Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні. Так, ч. ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Аналогічні вимоги встановлені пунктом 2.1 постанови Правління Національного банку України за № 168 від 10 травня 2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (далі - Правила), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808, у якому визначено, що банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за кредитом; вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, в включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством. Національний банк України своїми листами № 18-112/219-637 від 19 січня 2006 року, № 43-311/4217-7165 від 13 липня 2007 року, № 40-/117/2093/-6134 від 16 червня 2007 року та постановою № 98 від 28 березня 2007 року «Про схвалення методичних рекомендацій щодо вдосконалення корпоративного управління банками України», неодноразово попереджав комерційні банки про дотримання вимог Закону України «Про захист прав споживачів та можливість виникнення комплаєнс ризиків юридичних санкцій, фінансових збитків або втрати репутації внаслідок невиконання банком вимог законодавства України, нормативно-правових актів, внутрішніх положень і правил. Також НБУ вказав, що у разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а також отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. Відповідачі не надали доказів проведення ВАТ «Сведбанк» належної переддоговірної роботи у відповідності до вимог статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та постанови НБУ № 168 від 10 травня 2007 року. У пункті 1.2. Правил визначено, що вони регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо) і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту. У розділі третьому Правил (пункти 3.1.-3.8.) викладені вимоги щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору. Пунктом 3.1. Правил визначено, що банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом (пункт 3.2. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту (пункт 3.3. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках (пункт 3.4. Правил). Відповідно до пункту 3.6. Правил, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Відповідно до ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Пунктом дев'ятим зазначеної статті визначено, що під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває. Конституційний Суд України в рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 по справі № 1-26/201 зазначив, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму. Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. За положеннями ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Сукупною вартістю кредиту є інформація про процентну ставку, вартість сукупних послуг та інших фінансових зобов'язань позивача, варіанти погашення кредиту, кількість платежів, їх періодичність та обсяги. Крім того, як роз'яснено у рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Директива розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди. Згідно з п. 2 ст. 7 Директиви, комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, вводячою в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Виходячи з умов кредитного договору (пункт 3.1.1.) позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США, тоді як з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США. Розрахунок платежів споживача проведений поверхово, оскільки в ньому зазначено тільки такі показники: дата погашення, погашення відсотків, тіла кредиту, щомісячний платіж та залишок заборгованості; й не зрозуміло для споживача, так як не зазначено із чого складаються ці суми та на момент укладання договору взагалі відсутня інформація щодо кінцевих сум. Всупереч пункту 3.2. Правил банком не надано позивачу графік платежів із зазначенням сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом, і такий графік сторонами не підписувався. Також всупереч пункту 3.3. Правил у кредитному договорі не зазначено сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також не зазначено її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту. Як слідує з висновку експерта сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним споживчим договором за умови, що розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США (такий платіж сплачував позивач) складає 188 077,73 дол. США (т.2, а.с.217). Сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним кредитним договором більше над загальною сумою процентів за цих умов складає 14 181,73 дол. США (188 077,73 - 173 896,00) та включає в себе наступні складові: - комісія за надання кредиту 650,00 дол. США; - сукупну різницю за 360 місяців між розміром ануїтетного платежу, визначеним умовами кредитного договору (п. 3.1.1.) - 664 дол. США та розміром ануїтетного платежу, визначеним у додатку № 1 до договору - 663,60 дол. США, а саме 144,00 дол. США; - платежі за надані супутні послуги на користь третіх осіб, пов'язані із: страхуванням - 11 353,97 дол. США, сплатою обов'язкових платежів за посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості - 2 012,66 дол. США, реєстрацію договору купівлі-продажу об'єкта нерухомості 21,11 дол. США Допитана в судовому засіданні експерт ОСОБА_5 пояснила, що виходячи з розміру щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США розмір реальної річної процентної ставки за спірним споживчим кредитом становить 13,95%. Такий розмір нею визначений з урахуванням сукупної вартості кредиту, процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, відповідно до Таблиці визначення сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, яка міститься в додатку до Правил № 168. Абсолютне подорожчання кредиту нею визначено з урахуванням комісії за надання кредиту, різниці між розміром ануїтетного платежу зазначеного в кредитному договорі і додатку до спірного договору та платежів за надані супутні послуги на користь третіх осіб. Отже, враховуючи висновки експертизи та пояснення експерта про невідповідність процентної ставки, вказаної у договорі, реально сплачуваній, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена у договорі сума кредиту не відповідає його умовам і вартості кредиту. Орієнтована сукупна вартість кредиту становить значно більшу суму, проте така сума в договорі відсутня, як і будь-які посилання на неї. Виходячи із принципу рівності сторін та, враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку про наявність в діях банку факту обману та недобросовісної підприємницької практики. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді значення абсолютного значення подорожчання кредиту. Доказом приховування істотної інформації, що необхідна споживачу для здійснення ним свідомого вибору, є не проведення банком визначеної Законом України «Про захист прав споживачів» переддоговірної роботи, що мало безпосередній вплив на прийняття споживачем рішення щодо кредитування на певних умовах та призвело до укладення споживачем кредитного договору за найбільш невигідною для нього, та водночас, за найбільш прибутковою для банку, ануїтетною схемою. Мотивом введення споживача в оману є отримання максимально можливого прибутку, в тому числі й прихованого. На думку колегії суддів, за таких умов, формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, що не відповідала дійсності, та створювала помилкове уявлення про ціну фінансової послуги. Крім того, колегія суддів погоджується з позивачем, що вчинений сторонами правочин містить несправедливі умови, оскільки його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду ОСОБА_3 Оскільки оспорюваний договір про надання споживчого кредиту укладений внаслідок обману та не відповідає вимогам ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами надання позичальнику як споживачу фінансових послуг банку повної інформації про кредитні умови, а саме: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних із одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту, що передбачено Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, то кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 слід визнати недійсним. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Оскільки основне зобов'язання визнано недійсним, то слід визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 Відповідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у випадку визнання договору іпотеки недійсним. Згідно зі ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Щодо пред'явлених позивачем вимог про зняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення записів із відповідних реєстрів, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Відповідно до рішення Конституційного суду України №11-2/2002 від 09 липня 2002 року право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами, відтак звернення позивача з такого роду вимогами є його правом. Частиною другою статті 230 ЦК України сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що за умовами кредитного договору ним було сплачено банку за перевірку документів комісію у розмірі 1% від розмірі кредиту в сумі 650 дол. США що еквівалентно 3 152,37 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), здійснено оплату не менше ніж 10% вартості об'єкта нерухомості відповідно до укладеного договору купівлі-продажу, а саме 21 003,55 дол. США, що еквівалентно 101 863,00 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), укладено іпотечний договір (за вчинення нотаріальних дій: посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості було сплачено 2 012,66 дол. США, що еквівалентно 9 761,00 грн.), за реєстрацію права власності на об'єкт нерухомості було сплачено 21,11 дол. США, що еквівалентно 102,36 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), застраховано об'єкт нерухомості (за час дії договору вартість страхування склала 659,71 дол. США, що еквівалентно 3 456,50 грн.), а всього на користь банку та третіх осіб ним було сплачено 24 831,66 дол. США. Оскільки всі ці кошти були сплачені на користь банку та третіх осіб, то зазначені витрати, на думку позивача, є його збитками, які банк повинен відшкодувати на його користь у подвійному розмірі. Матеріалами справи встановлено, що позивачем на користь банку було сплачено комісію за перевірку документів в сумі 650 дол. США. Ураховуючи те, що спірний договір визнаний недійсним внаслідок обману, то з ПАТ «Омега Банк», як правонаступника ПАТ «Сведбанк» необхідно стягнути на користь позивача у подвійному розмірі сплачену ним комісію за перевірку документів в сумі 1 300 дол. США, що еквівалентно 33 868,90 грн., відповідно до офіційного курсу НБУ на час розгляду справи. В іншій частині вимог ОСОБА_3 про стягнення збитків необхідно відмовити, оскільки зазначені кошти були сплачені позивачем на користь третіх осіб - 10% вартості квартири, нотаріальні послуги, реєстрація права власності та страхування нерухомого майна, а відтак ці витрати не можна вважати збитками. Також матеріалами справи встановлено, що у листопаді 2015 року представник ПАТ «Дельта Банк» подав заяву про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 1057-1 ЦК України, та просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 (т.2, а.с.17). Відповідно до статті 1057-1 ЦК України у разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 ЦК України, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює, юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину. Оскільки, відповідно до наданих сторонами доказів позивач повинен повернути банку, як кредитодавцю 65 000 дол. США, з яких ним сплачено 47 154 дол. США, колегія суддів вважає, що ОСОБА_3 зобов'язаний повернути ПАТ «Дельта Банк» різницю між отриманими та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 дол. США. З метою виконання зобов'язання про повернення коштів, колегія суддів вважає за необхідне, накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3 Доводи представника позивача про неможливість застосування до спірних правовідносин вимог статті 1057-1 ЦК України, оскільки Цивільний кодекс України доповнений цією статтею лише 02 жовтня 2010 року, тобто до укладення оспорюваного договору, колегія суддів не приймає до уваги, так як зазначена стаття введена в дію з 03 листопада 2012року та регулює правові наслідки недійсності кредитного договору. Крім цього, колегія суд вважає безпідставними доводи представника ПАТ «Дельта Банк» про пропуск позивачем строку позовної давності. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позивач зазначив, що про можливість існування обману з боку банку при укладенні кредитного договору йому стало відомо на початку 2014 року, у зв'язку з чим він неодноразово звертався до ПАТ «Дельта Банк» із заявою про надання роз'яснень. Лише 15 лютого 2015 року банк надав відповідь на його звернення, зі змісту якої стало зрозуміло про порушення його прав. Про наявність обману позивач дізнався з висновку експертизи. Окрім цього, згідно з вимогами ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Отже, у справі, яка переглядається, суд зазначених норм матеріального права не врахував та неправильно їх застосував, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, відповідно змінює розподіл судових витрат згідно з правилами, передбаченими статтею 88 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. За правилами частини 3 вказаної процесуальної норми якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Оскільки позов задоволено частково, то відповідно до вимог ч. 3 ст. 88 ЦПК України та з урахуванням суми судового збору, що підлягала сплаті за подання позовної заяви (за вимогу майнового характеру - 6 890 грн. та за вимоги немайнового характеру (4 х 243, 60 = 974,40 грн.), а також апеляційної скарги (6890 х 110% + 974,40 х 110%), від сплати яких позивач звільнений на підставі закону, стягненню з ПАТ «Омега Банк» на користь держави підлягає 2 448,48 грн. судового збору. Відповідно до ст. 211 ЦПК України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Рішення суду яке оскаржується, відповідає вимогам статей 212 - 215 ЦПК України, тому підстав для постановлення окремої ухвали щодо головуючого судді немає. Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, вирішила: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року скасувати й ухвалити нове рішення. Позов задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Зняти заборону відчуження та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк», юридична адреса: 04080, місто Київ, вулиця Новокостянтинівська, 18-В, код ЄДРПОУ 19356840 на користь ОСОБА_3 1 300 (тисячу триста) дол. США, що еквівалентно 33 868 (тридцять три тисячі вісімсот шістдесят вісім) грн. 90 коп., відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 18 листопада 2016 року, завданих збитків. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк» на користь держави 2 448 гривень 48 копійок судового збору. У решті позову відмовити. Зобов'язати ОСОБА_3 повернути публічному акціонерному товариству «Дельта Банк» різницю між отриманими від публічного акціонерного товариства «Сведбанк» та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 (сімнадцять тисяч вісімсот сорок шість) дол. США. Накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Головуючий: /підпис/ С.К. Медвецький Судді: /підпис/ В.П. Нікушин /підпис/ В.В. Оніщук З оригіналом вірно: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62790670
  4. Державний герб України 465/6496/16-ц 2/465/3113/16 РІШЕННЯ Іменем України 17.11.2016 року Франківський районний суд м. Львова в складі: Головуючого судді Дзеньдзюра С.М. при секретарі Стасишин А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ВАТ «Універсал Банк», третя особа - ОСОБА_4 про визнання недійсним кредитного договору, договорів іпотеки, застосування наслідків недійсності правочину, в с т а н о в и в: Позивачі звернулись до суду з позовом, в подальшому змівши підставу позову, та просять визнати недійсним кредитний договір, договори іпотеки, застосувати наслідки недійсності правочину. В обґрунтування позову посилаються на те, що 15.10.2007р. між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №11-1/737к-07 згідно якого банк надав позичальнику грошові кошти у тимчасове платне користування на наступних умовах: сума кредиту - 170 000,00 доларів США; термін кредиту - 360 місяців; дата погашення кредиту - 14 жовтня 2037 року; процентна ставка - 12,45%. Вказують, що в кредитному договорі №11-1/737к-07 від 15.10.2007 року немає відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, не має умов, які п.п. 3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, визнані обов"язковими. Окрім того, банком не було надано окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача. Відповідно до висновку експерта №2803-14 від 23.04.2014 року, складеного ТОВ «Агенція Судових Експертиз» позичальник ОСОБА_3 повинен був би сплатити після завершення строку користування коштами, окрім кредиту в розмірі 170 000 доларів США проценти на суму 290 252,24 доларів США. Зазначили, що в порушення ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідач не надав позичальнику, як споживачу фінансових послуг, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Умови кредитного договору передбачають додаткові нарахування за користування кредитними коштами, зокрема винагороди за видачу кредиту в розмірі 1,0% від суми кредиту по курсу НБУ на день здійснення платежу. Таким чином, умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності та погіршують становище споживача. Окрім того, п.6.1.7. Кредитного договору банком встановлено обтяжливу перешкоду щодо права на отримання ОСОБА_3 іншого кредиту без попередньої згоди кредитора, чим порушено вимоги ст. 19 Закону України «Про захист права споживача». Просили позов задоволити. Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилась. Представник позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_5 в судовому засіданні позов підтримав, просив його задоволити. Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, подала заяву в якій позов підтримала, просила його задоволити. Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні позов визнав, просив його задоволити. Представник відповідача ВАТ «Універсал Банк» в судовому засіданні позов заперечив з підстав, викладених у письмових запереченнях, вказав, що під час підписання кредитного договору ОСОБА_3 був ознайомлений з умовами договору. Просив у задоволенні позову відмовити. Третя особа ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, не повідомив про причини неявки, хоча належно повідомлений про час та місце слухання справи, наслідки неявки. Тому суд вважає за можливе справу слухати у його відсутності. Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_5, пояснення відповідача ОСОБА_3 та представника відповідача ВАТ «Універсал Банк», дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підставний та підлягає до задоволення. Судом встановлено, що 15.10.2007р. між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №11-1/737к-07 згідно якого банк надав позичальнику грошові кошти у тимчасове платне користування на наступних умовах: сума кредиту - 170 000,00 доларів США; термін кредиту - 360 місяців; дата погашення кредиту - 14 жовтня 2037 року; процентна ставка - 12,45%. Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача - враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.(ст.627 ЦК України). Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За змістом ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст.ст. 215-216 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі,; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, сплата яких передбачена ст.1048 ЦК України. Відповідно до положень ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов»язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов»язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну скупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов»язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо). Відповідно до п.3.2 Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року №168, кредитний договір має містити графік платежів у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Пунктами 3.3; 3.4 Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року №168, передбачено, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту. Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках. Разом з тим, відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління НБУ від 10.05.2007р. №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору). З врахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що кредитний договір №11-1/737к-07 не містить відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, кінцева сума відсотків перевищує суму кредиту більш ніж у два рази. Так, відповідно до висновку, експерта №2803-14 від 23.04.2014 року, складеного ТОВ «Агенція Судових Експертиз» позичальник ОСОБА_3 повинен був би сплатити після завершення строку користування коштами, окрім кредиту в розмірі 170 000 доларів США проценти на суму 290 252,24 доларів США. Разом з тим, пункт кредитного договору щодо винагороди за видачу кредиту в розмірі 1,0% від суми кредиту по курсу НБУ на день здійснення платежу не відповідає вимогам чинного законодавства. Згідно із ст. 19 Закону України «Про захист прав споживача» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб'єктом господарювання. Таким чином, п.6.1.7. кредитного договору, яким банком встановлено обтяжливу перешкоду щодо права на отримання ОСОБА_3 іншого кредиту без попередньої згоди кредитора, не відповідає вимогам ст. 19 Закону України «Про захист права споживача». З врахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що кредитний договір №11-1/737к-07 слід визнати недійсним. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Судом встановлено, що з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ «Банк Універсальний», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 15.10.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М., який зареєстрований у реєстрі за №8091. Предметом іпотеки була квартира АДРЕСА_1. Окрім того, між ВАТ «Банк Універсальний», ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 15.10.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М., який зареєстрований у реєстрі за №8087. Предметом іпотеки був цегляний житловий будинок разом з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2. Згідно ч.2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Таким чином, задовольняючи вимогу про визнання недійсним кредитного договору, слід також визнати недійсними договори іпотеки від 15.10.2007 року, оскільки ці договори є похідними від головного договору. У зв'язку з цим підлягає скасуванню заборона відчуження зазначеного в іпотечних договорах нерухомого майна. Керуючись ст. 8, 10, 11, 57, 58, 60, 79, 88, 209, 212, 213, 215 ЦПК України, суд,- в и р і ш и в: позов задоволити. Визнати недійсним кредитний договір №11-1/737к-07 від 15.10.2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» про надання у тимчасове платне користування коштів у розмірі 170 000 доларів США. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний», який зареєстровано у реєстрі під №8087 та припинити іпотеку згідно договору іпотеки. Застосувати наслідки недійсності договору іпотеки, який укладено 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» та зареєстровано у реєстрі під №8087, шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону щодо цегляного житлового будинку разом із господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 5841326, контрольна сума 02ГГБ46383, скасування запису в єдиному державному реєстрі іпотек, реєстраційний номер 5898882, контрольна сума 49Д1БАЕ523 та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення іпотеки, згідно договору іпотеки від 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» шляхом скасування запису про заборону щодо цегляного житлового будинку разом із господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний», який зареєстровано у реєстрі під №8091 та припинити іпотеку згідно договору іпотеки. Застосувати наслідки недійсності договору іпотеки, який укладено 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний» та зареєстровано у реєстрі під №8091, шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону щодо квартири АДРЕСА_1, реєстраційний номер 5841282, контрольна сума 285215093Б, скасування запису в єдиному державному реєстрі іпотек, реєстраційний номер 5841310, контрольна сума 38БАГБББ76 та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення іпотеки, згідно договору іпотеки від 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний» шляхом скасування запису про заборону щодо квартири АДРЕСА_1. Стягнути з ВАТ «Універсал Банк» на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 243,60 грн. судового збору. На рішеня суду може бути подана апеляційна скарга протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Дзеньдзюра С.М. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62866222
  5. Державний герб України Справа № 202/127/16-ц Провадження № 2/202/726/2016 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 листопада 2016 року м. Дніпро Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська у складі: головуючого судді: Волошина Є.В. за участю секретаря Величко А.А. позивача ОСОБА_1 представника позивача ОСОБА_2 представника відповідача 2 ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки та скасування заборон, - ВСТАНОВИВ: У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Індустріального районного суду м.Дніпропетровська з позовом до ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки, скасування заборон та зобовязання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 30 березня 2007 року між ОСОБА_1 та ВАТ «КБ» Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ» Надра», було укладено кредитний договір № 8/2007/840-К/875-Н з наступними змінами та доповненнями, відповідно до якого банк надав позивачу у тимчасове користування, на умовах забезпеченості, строковості та платності грошові кошти у сумі 50600 доларів США зі сплатою за користування кредитом 12,49 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту 20 березня 2036 року. В забезпечення зобовязання по вищезазначеному кредитному договору між позивачем та ВАТ «КБ «Надра» було укладено Договір Іпотеки № 875-Н/1, відповідно до умов якого позивач передав, а ВАТ «КБ «Надра» прийняв в іпотеку нерухоме майно, а саме квартира №286, що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18. Крім того, в забезпечення зобовязань ОСОБА_1 за вищезазначеним кредитним договором, 30 березня 2007 року між ОСОБА_4 та ВАТ «КБ «Надра» було укладено договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, згідно якого ОСОБА_4 поручився за належне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору. В позовній заяві позивач зазначає, що під час укладання кредитного договору 30 березня 2007 року банк ввів її в оману щодо умов кредитування. Так, згідно умов кредитного договору мінімальний розмір щомісячного платежу складає 546,87 доларів США. Разом з цим, з висновку експертного економічного дослідження від 05 листопада 2015 року, зробленого Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром Головного управління МВС України в Дніпропетровській області, позивачу стало відомо, що відсоткова ставка, яку позивач сплачує при виконанні вищезазначеного кредитного договору становить не 12,49% річних, а 13,425% річних. За таких умов відсотки за кредитним договором штучно завищені на загальну суму 20133,20 доларів США. Також наголошує на тому, що згідно вищезазначеного висновку при внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США кінцевий строк погашення кредиту становить 20 березня 2033 року, а не 20 березня 2036 року, як визначено у п.3.3.4 кредитного договору. Вважає, що реальні умови кредитування не відповідають умовам, встановленими кредитним договором, що є нечесною підприємницькою практикою з боку банку. Крім того, в порушення вимог п.2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» банк при укладанні кредитного договору не надав позивачу в письмовій формі інформацію про умови надання кредиту та орієнтовну сукупну вартість кредиту. Також зазначає на несправедливість умов договору, оскільки банком взагалі не зазначено своєї відповідальності в разі невиконання та неналежного виконання ним договірних умов, в той час як на позивача покладено жорсткі умови відповідальності, навіть за незначні порушення. На підставі викладеного просив суд визнати недійсним кредитний договір за № 8/2007/840-К/875-Н; визнати недійсним договір іпотеки № 875-Н/1; визнати недійсним договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н; зняти заборону відчуження нерухомого майна, зазначеного в договорі іпотеки № 875-Н/1 від 30 березня 2007 року, яка накладена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 30 березня 2007 року та зареєстрована в реєстрі за №796 та виключити з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером №4731682, про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження квартира, що знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ (м.Дніпро), АДРЕСА_1; зобовязати приватного нотаріуса Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_5 здійснити зняття заборони відчуження зазначеної у договорі іпотеки №875-Н/1 від 30 березня 2007 року з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна; стягнути з ПАТ «КБ «Надра» судовий збір. В судовому засіданні позивач зі своїм представником позовні вимоги підтримали та просили позов задовольнити у повному обсязі. Представник ПАТ «КБ «Надра» у судові засідання не з'явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив. В минулих судових засіданнях заперечував проти задоволення позову, зазначивши, що вони є безпідставними та не ґрунтуються на законі. Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 у судовому засіданні позов визнали у повному обсязі. Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 у судові засідання не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, про причини неявки суд не повідомила. Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали даної цивільної справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 30 березня 2007 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 8/2007/840-К/875-Н, згідно якого Банк надав позивачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 50600 дол. США на строк до 20 березня 2036 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12,49 % річних. (а.с. 14-16). Укладений сторонами кредитний договір є споживчим, а тому для нього встановлено особливий порядок укладення. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22, 23 ст.1, ст.11,ч. 8 ст.18, ч. 3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч. 4ст. 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За положеннями ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. ч. 1, 2ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6ст. 203 цього Кодексу. Частиною 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», та ч.1ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що «Фінансові послуги врегульовують питання щодо відомостей, які кредитодавець має у письмовій формі повідомити споживачеві перед укладенням договору споживчого кредитування». У частині 4 пункту 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено: «У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством. Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у частині 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. Частиною 2 п. 16. постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено що суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11,18,21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168. Разом з тим, із досліджених в судовому засіданні доказів вбачається, що позивач був ознайомлений лише з тією інформацією, яка була фактично викладеною безпосередньо в змісті самого договору, який був розроблений відповідачем. До суду не подано доказів надання позивачу інших видів документів зокрема, у вигляді інформаційного листа банку чи пам'ятки позичальника, що свідчить про те, що відповідач дій щодо ознайомлення позичальника з усіма умовами кредитування перед укладенням кредитного договору не вчиняв. Надана представником ПАТ «КБ «Надра» копія анкети-заяви на отримання кредиту ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не є містить будь-якої інформації щодо умов кредитування. З аналізу матеріалів кредитного Договору № 8/2007/840-К/875-Н встановлено, що в їх змісті відсутні встановлені законодавством обов'язкові умови, які необхідні для їх укладення, а саме: - всупереч вимогам ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» належно не наведено детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, у тому числі перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору, тощо; - всупереч вимогам ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» кредитний договір і зокрема, графік платежів не містить відомостей (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі - щомісяця, щокварталу, тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, вартості сплати вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки, вказані обов'язкові відомості не зазначені в кредитному договорі то відсутні підстави вважати, що кредитний договір відповідає вимогам чинного законодавства України. В п.14. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» зазначено: «При вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215,1048-1052,1054-1055),статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч.5 ст.11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цьогоЗаконупро несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Згідно висновку судової економічної експертизи від 14 вересня 2016 року №6/11.3/1234, яка була проведена судовим експертом Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України ОСОБА_6, реальна відсоткова ставка, яку Позичальник оплачує при виконанні кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, з внесенням щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США за весь період кредитування з 30 березня 2007 року по 20 березня 2036 року становить 12,425 % річних. Тобто Банком штучно було завищено відсоткову ставку на 0,935 % річних, що в свою чергу підтверджує доводи позивача про приховані відсотки та те, що під час підписання кредитного договору позивач був введений в оману. За результатами судової економічної експертизи також встановлено, що відсотки за вищезазначеним кредитним договором були штучно збільшені у звязку із використанням методу нарахування відсотків «факт/360», що призвело до фактичного завищення нарахування відсотків на суму 20133,20 доларів США за весь період кредитування з 30 березня 2007 року по 20 березня 2036 року. У висновку також зазначено, що при внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США відповідно до п. 3.3.2. кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, загальна сума відсотків за користування кредитом, яка підлягає сплаті за період з 30 березня 2007 року по 20 березня 2033 року при застосуванні методу нарахування відсотків «Факт/Факт» становить 119594,94 доларів США. При внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США відповідно до п. 3.3.2. кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, при застосуванні методу «Факт/Факт», щомісячний платіж у сумі 546,87 доларів США повинен бути внесений 311 разів, останній 312 платіж буде встановити 118,38 доларів США, загальна сума яка підлягає сплаті за період з 30 березня 2007 року по 20 березня 2033 року становить 170194,94 доларів США, в тому числі: 50600 доларів США сума кредиту; 119594,94 доларів США сума відсотків за користування кредитом. Кінцевий строк погашення кредиту - 20 березня 2033 року, що не відповідає строку визначеному в кредитному договорі № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року 20 березня 2036 року (а.с. 123-139). Таким чином, вищезазначеним висновком підтверджується, що відповідач скористався тим, що позивачу об'єктивно бракувало знань необхідних для здійснення правильного вибору при підписанні оспорюваного договору і він був введений в оману при отриманні кредитних послуг, а відповідач, в порушення вимог ч. 2 ст.11та абзацу 16 ч.1 ст.6 закону «Про захист прав споживачів»не надав позивачу відомості, які потрібні клієнту при укладенні договору, та по суті примусив останнього до сплати платежів на незаконних підставах. Статтями 18,19 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено підстави для визнання кредитного договору недійсним у випадку включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч. 4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним. Згідно ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Частиною 1 ст. 230 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Відповідно до п.20 Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Висновок судово-економічної експертизи підтверджує, що під час укладення кредитного договору відповідач приховав від позичальника повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав в угоді занижені значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості. Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. В зв'язку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позивача як споживача фінансових послуг. Вищенаведене приховування важливої, обєктивної та необхідної інформації від позичальника перед підписанням договору та невідповідність встановлених між сторонами у договорі умов до фактично встановлених з метою встановлення завищених процентів за користування кредитом та отримання прихованого прибутку, може свідчити про наявність умислу в діях відповідача. Зважаючи на вищевикладене та враховуючи висновок експерта, суд вважає доведеним, що при укладенні кредитного договору позивача було введене в оману щодо фактичних істотних умов кредитного договору (зокрема, щодо його ціни), а тому позовні вимоги в частині визнання недійсним кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, укладеного між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 підлягають задоволенню. Відповідно достатті 236 Цивільного кодексу Україниправочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. В забезпечення зобовязань ОСОБА_1 за вищезазначеним кредитним договором, 30 березня 2007 року між ОСОБА_4 та ВАТ «КБ «Надра» було укладено договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, згідно якого ОСОБА_4 поручився за належне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору. Крім того, судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», 30 березня 2007 року було укладено договір іпотеки №875-Н/1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстром №795(а.с. 17-20). За вказаним іпотечним договором позивачем передано в іпотеку квартиру №286, що розташована за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18, загальною площею 44,7 кв.м. Вказаною іпотекою забезпечується виконання зобовязань позивача за вищезазначеним кредитним договором. Згідно ч.5 ст.3 закону України «Про іпотеку»іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно ч.1 ст.575 Цивільного кодексу України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Відповідно до ч. 1 ст.546 ЦК України застава є видом забезпечення виконання зобовязань. Згідно ч.2 ст.548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Виходячи з того, що кредитний договір є недійсним з моменту його укладання, то як наслідок, недійсними є іпотечний договір та договір поруки. Оцінюючи наслідки недійсності кредитного договору та договору іпотеки, суд виходить з наступного. Згідно ст.1057-1Цивільного кодексу Україниу разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першоюстатті 216 цього Кодексу, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Арешт на майно, накладений відповідно до частини другої цієї статті, підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти у розмірі, визначеному судом. Визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті. Разом з цим, в матеріалах справи відсутня заява представника ПАТ «КБ «Надра» про стягнення з ОСОБА_1 грошової суми, яка має бути повернута кредитодавцю та заява про накладення арешту на заставне майно. Відповідно дост. 4 Закону України «Про іпотеку»обтяження майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Порядок проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав регламентуєтьсяЗаконом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядком ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868. Згідно п. 2 Порядку № 868, державну реєстрацію прав та обтяжень на нерухоме майно проводять орган державної реєстрації прав та нотаріус як спеціальний суб'єкт. Згідно з ч. 2статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»прийняття рішення про державну реєстрацію прав, відмову в такій реєстрації, її зупинення, про державну реєстрацію обтяжень, про скасування запису, погашення запису та внесення змін до записів у Державному реєстрі прав відноситься до компетенції державного реєстратора органу державної реєстрації прав. Відповідно до абз. 5 ч.1 ст.17 Закону України «Про іпотеку»іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. За таких обставин, внаслідок недійсності договору іпотеки, обтяження на спірне нерухоме майно припиняється, а запис про таке обтяження підлягає вилученню з Державного реєстру іпотек. Крім того, відповідно до ч. 5ст. 73 Закону України «Про нотаріат»за повідомленням іпотекодержателя нотаріус накладає заборону відчуження нерухомого майна, яке є предметом іпотеки. Як вбачається з матеріалів справи, 30 березня 2007 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 було накладено заборону на квартиру №286 за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18, загальною площею 44,7 кв.м., зареєстровану в реєстрі за №796 (реєстраційний №4731682 в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна). Згідно ст.74Закону України «Про іпотеку»одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна. Таким чином, у звязку з припиненням іпотечного договору на підставі абз. 1 ч.5 ст.17 Закону України «Про іпотеку»вищевказані заборони на нерухоме майно підлягають зняттю з виключенням відповідних записів з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. У звязку з тим, що на день винесення рішення існує певний порядок виключення відповідних записів з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині зобовязання приватного нотаріуса Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_5 здійснити зняття заборони відчуження зазначеної у договорі іпотеки №875-Н/1 від 30 березня 2007 року з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна є передчасними та задоволенню не підлягають. Згідно зіст. 88 Цивільного процесуального кодексу Українистороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.11,18,21 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст.14,203,215,230,236,509,526,527,536,548,599,610,634,1054 ЦК України, ст.ст.10,11,60,79,88,212,213,215 ЦПК України суд,- ВИРІШИВ: ОСОБА_7 Вікторівни до Публічного акціонерного товариства «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки та скасування заборон задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір за № 8/2007/840-К/875-Н, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1). Визнати недійсним договір іпотеки № 875-Н/1, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1), посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстром №795. Визнати недійсним договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_2). Зняти заборону відчуження нерухомого майна, зазначеного в договорі іпотеки № 875-Н/1 від 30 березня 2007 року, яка накладена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 30 березня 2007 року та зареєстрована в реєстрі за №796 та виключити з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером №796, про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження квартира, що знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ (м.Дніпро), АДРЕСА_1. Стягнути зПублічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) судовий збір у розмірі1461(одна тисяча чотириста шістдесят одна) грн.60коп. В іншій частині позовних вимог відмовити. Повний текст рішення буде виготовлений до 21 листопада 2016 року. На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Волошин Є.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62882283
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Ємця А.А., Романюка Я.М., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фактор Плюс», приватного підприємства «Прогресфарм», товариства з обмеженою відповідальністю «Деніс Фарма», медичної фірми «Вікторія ЛТД» (у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю), товариства з обмеженою відповідальністю «Фармацевтична фірма «Лідер», ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2016 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 8 вересня 2015 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» (далі – ПАТ «Банк «Київська Русь»), товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фактор Плюс» (далі – ТОВ «ФК «Фактор Плюс»), приватного підприємства «Прогресфарм» (далі – ПП «Прогресфарм»), товариства з обмеженою відповідальністю «Деніс Фарма» (далі – ТОВ «Деніс Фарма»), медичної фірми «Вікторія ЛТД» (у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю) (далі – МФ «Вікторія ЛТД»), товариства з обмеженою відповідальністю «Фармацевтична фірма «Лідер» (далі – ТОВ «ФФ «Лідер»), ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивачка зазначала, що між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм» укладено кредитний договір від 26 вересня 2012 року, на зебезпечення виконання умов якого було укладено: договір іпотеки від 5 грудня 2012 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ОСОБА_3; договір застави товарів в обороті від 26 вересня 2012 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «Деніс Фарма»; договір застави транспортного засобу від 5 грудня 2012 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ОСОБА_2; договір застави транспортного засобу від 5 грудня 2012 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ПП «Прогресфарм», разом з їх невід'ємними частинами – додатковими угодами/договорами, внесеними змінами та доповненнями до них; договір поруки від 26 вересня 2012 року, укладений між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «Деніс Фарма»; договір поруки від 26 вересня 2012 року між ПАТ Банк «Київська Русь» та ОСОБА_2. 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ПП «Прогресфарм» було укладено кредитний договір на відкриття відновлювальної кредитної лінії, на забезпечення виконання умов якого було укладено: договір іпотеки від 15 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і МФ «Вікторія ЛТД»; договір іпотеки від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «Деніс Фарма»; договір іпотеки від 6 червня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ОСОБА_3; договір поруки від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ОСОБА_2; договір поруки від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «ФФ «Лідер»; договір поруки від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і МФ «Вікторія ЛТД»; договір поруки від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «Деніс Фарма»; договір застави товарів в обороті від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ПП «Прогресфарм». Посилаючись на те, що в результаті укладення договорів відступлення між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «ФК «Фактор Плюс» та договорів відступлення права вимоги між ТОВ «ФК «Фактор Плюс» та ОСОБА_1 остання набула права вимоги на загальну суму 86 млн 750 тис. 497 грн 10 коп. відносно ПП «Прогресфарм» за кредитними договорами від 26 вересня 2012 року та 14 березня 2013 року (та відповідними договорами забезпечення), оскільки позичальник за кредитним договором (та його поручителі) не виконують перед позивачем умов укладених кредитних договорів і договорів забезпечення, а ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «ФК «Фактор Плюс» порушують гарантії, надані в межах договорів відступлення, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивачка просила стягнути солідарно з ПАТ «Банк «Київська Русь», ТОВ «ФК «Фактор Плюс», ПП «Прогресфарм», ТОВ «Деніс Фарма», ОСОБА_2 35 млн 343 тис. 31 грн 72 коп. заборгованості за кредитним договором від 26 вересня 2012 року; стягнути солідарно з ПАТ «Банк «Київська Русь», ТОВ «ФК «Фактор Плюс», ПП «Прогресфарм», ТОВ «Деніс Фарма», МФ «Вікторія» ЛТД, ТОВ «ФФ «Лідер», ОСОБА_3, ОСОБА_2 51 млн 407 тис. 465 грн 38 коп. заборгованості за кредитним договором від 14 березня 2013 року. Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 8 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув солідарно з ПП «Прогресфарм», ТОВ «Деніс Фарма», ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 35 млн 343 тис. 31 грн 72 коп. заборгованості за кредитним договором від 26 вересня 2012 року, укладеним між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм»; стягнув солідарно з ПП «Прогресфарм» та ТОВ «Деніс Фарма», МФ «Вікторія ЛТД», ТОВ «ФФ «Лідер», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 51 млн 407 тис. 465 грн 38 коп. заборгованості за кредитним договором від 14 березня 2013 року, укладеним між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм». У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 квітня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2016 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 8 вересня 2015 року ПАТ «Банк «Київська Русь» просить скасувати ці судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 216, статей 546, 553–559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі – у редакції, чинній на час укладення договорів відступлення права вимоги між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс»), статті 11 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». На обґрунтування заяви ПАТ «Банк «Київська Русь» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2012 року, 2 березня 2016 року, ухвали Верховного Суду України від 2 червня 2010 року, постанов Вищого господарського суду України від 28 березня 2011 року, 21 травня 2013 року, 4 листопада 2015 року, постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Банк «Київська Русь» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 вересня 2012 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм» було укладено кредитний договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії. Згідно з умовами пункту 1.1 кредитного договору (з урахуванням внесених змін і доповнень) ПАТ «Банк «Київська Русь» відкрило ПП «Прогресфарм» відновлювальну відкличну кредитну лінію та зобов'язалось надати кредитні кошти в розмірі та на умовах, визначених кредитним договором, а ПП «Прогресфарм» зобов'язалось повернути кредит та сплатити проценти та інші платежі. Кредит надавався в грошовій формі на таких умовах: ліміт кредитної лінії – 1 млн 500 тис. доларів США; кінцевий термін повернення кредиту – 31 липня 2016 року, процентна ставка за користування кредитом – 11,75 % річних. З метою забезпечення виконання ПП «Прогресфарм» умов кредитного договору між ПАТ «Банк «Київська Русь» та поручителями було укладено такі договори забезпечення: договір іпотеки між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ОСОБА_3, посвідчений 5 грудня 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу; договір застави товарів в обороті від 26 вересня 2012 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «Деніс Фарма»; договір застави транспортного засобу між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ОСОБА_2, посвідчений 5 грудня 2012 року приватним нотаріусом Роздільнянського районного нотаріального округу Одеської області; договір застави транспортного засобу між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм», посвідчений 5 грудня 2012 року приватним нотаріусом Роздільнянського районного нотаріального округу Одеської області; договір поруки від 26 вересня 2012 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «Деніс Фарма»; договір поруки від 26 вересня 2012 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ОСОБА_2. Згідно з умовами цих договорів забезпечення, з урахуванням умов договорів поруки (пункти 5.1–5.3), ОСОБА_2 та ТОВ «Деніс Фарма» солідарно та в повному обсязі несуть відповідальність перед кредитором за виконання боржником умов кредитного договору. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними перед кредитором до тих пір, поки всі зобов'язання за кредитним договором не будуть виконані. 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм» було укладено кредитний договір на відкриття відновлювальної кредитної лінії. Згідно з умовами пункту 1.1 цього кредитного договору (з урахуванням внесених змін і доповнень) ПАТ «Банк «Київська Русь» відкрило ПП «Прогресфарм» відновлювальну відкличну кредитну лінію та зобов'язалось надати кредитні кошти в розмірі та на умовах, визначених кредитним договором, а ПП «Прогресфарм» зобов'язалось повернути кредит і сплатити проценти та інші платежі. Кредит надавався в грошовій формі на таких умовах: ліміт кредитної лінії становив 2 млн 200 тис. доларів США; кінцевий термін повернення кредиту встановлений 31 липня 2016 року; процентна ставка за користування кредитом складала 11,75 % річних. З метою забезпечення виконання ПП «Прогресфарм» умов кредитного договору між ПАТ «Банк «Київська Русь» та поручителями було укладено такі договори забезпечення: договір іпотеки між ПАТ «Банк «Київська Русь» і МФ «Вікторія ЛТД», посвідчений 15 березня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу; договір іпотеки між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «Деніс Фарма», посвідчений 14 березня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу; договір іпотеки між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ОСОБА_3, посвідчений 6 червня 2013 року приватним нотаріусом Іллічівського міського нотаріального округу; договір поруки від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ОСОБА_2; договір поруки від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФФ «Лідер»; договір поруки від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і МФ «Вікторія ЛТД»; договір поруки від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «Деніс Фарма»; договір застави товарів в обороті від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм». Згідно з умовами цих договорів забезпечення, з урахуванням умов договорів поруки (пункти 5.1–5.3), зазначені поручителі солідарно та в повному обсязі несуть відповідальність перед кредитором за виконання боржником умов кредитного договору. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними перед кредитором до тих пір, поки всі зобов'язання за кредитним договором не будуть виконані. 17 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс» було укладено два попередніх договори про відступлення частини права вимоги. На виконання умов цих попередніх договорів відступлення частини права вимоги 19 березня 2015 року ТОВ «ФК «Фактор Плюс» сплатило ПАТ «Банк «Київська Русь» кошти: в розмірі 35 млн 450 тис. грн як оплату за відступлення всіх прав кредитора відносно боржника ПП «Прогресфарм» за кредитним договором про відкриття відновлювальної кредитної лінії, укладеним 26 вересня 2012 року; кошти в сумі 9 млн 296 тис. 319 грн 21 коп. як оплату за відступлення частини прав кредитора відносно боржника ПП «Прогресфарм» за кредитним договором на відкриття відновлювальної кредитної лінії від 14 березня 2013 року. 20 березня 2015 року на виконання умов попередніх договорів між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс» було укладено два договори відступлення прав вимоги, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу. Вказаними договорами було підтверджено перехід від ПАТ «Банк «Київська Русь» до ТОВ «ФК «Фактор Плюс» прав кредитора відносно ПП «Прогресфарм» за кредитними договорами про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 14 березня 2013 року та 26 вересня 2012 року, а також прав кредитора відносно поручителів ПП «Прогресфарм» за договорами іпотеки, поруки, застави, якими забезпечувалось виконання умов кредитних договорів. Загальний розмір відступлених ТОВ «ФК «Фактор Плюс» прав відносно ПП «Прогресфарм» становив 86 млн 750 тис. 497 грн 10 коп. У подальшому між ТОВ «ФК «Фактор Плюс» та позивачкою ОСОБА_1 було укладено договір відступлення частини права вимоги за кредитним договором від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм», згідно з яким ОСОБА_1 сплатила ТОВ «ФК «Фактор Плюс» грошові кошти в розмірі 9 млн 350 тис. грн. На виконання умов цього договору між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «Фактор Плюс» було укладено договір відступлення права вимоги за договором забезпечення, за яким позивачці було відступлено право вимоги (у тому числі) за договорами іпотеки, поруки, застави, якими забезпечувалось виконання боржником умов зазначеного кредитного договору. Також між цими ж сторонами було укладено договір відступлення частини права вимоги за кредитним договором від 26 вересня 2012 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм». На підставі договору відступлення права вимоги за договором забезпечення ОСОБА_1 було відступлено права вимоги (у тому числі) за договорами іпотеки, застави, поруки, якими забезпечувалось виконання боржником умов цього кредитного договору. Крім того, 27 березня 2015 року між ТОВ «ФК «Фактор Плюс» та ОСОБА_1 було укладено договір відступлення частини права вимоги, згідно з яким позивачці було відступлено частину права вимоги за кредитним договором від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм» щодо повернення частини заборгованості у розмірі 42 млн 111 тис. 146 грн 17 коп. Загальний розмір відступлених ТОВ «ФК «Фактор Плюс» позивачці ОСОБА_1 прав вимог відносно ПП «Прогресфарм» становить 86 млн 750 тис. 497 грн 10 коп. Загалом позивачка набула права вимоги: за кредитним договором про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 26 вересня 2012 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм» у розмірі 35 млн 343 тис. 31 грн 72 коп.; за кредитним договором на відкриття відновлювальної кредитної лінії від 14 березня 2013 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «Прогресфарм» у розмірі 51 млн 407 тис. 465 грн 38 коп. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зобов'язання за кредитними договорами щодо надання кредиту в межах відкритих кредитних ліній перед ПП «Прогресфарм» кредитор виконав належним чином; за пунктом 9.2 кредитних договорів банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів, винагород, штрафних санкцій та інших платежів, що передбачені умовами кредитного договору. Позивачка скористалась своїм правом, наданим цим пунктом кредитних договорів, та направила боржнику повідомлення про відступлення права вимоги з вимогою погасити заборгованість за кредитним договором. Зважаючи на те, що боржник за кредитними договорами та поручителі за договорами забезпечення не погасили кредитної заборгованості, наявні правові підстави, передбачені статтями 512, 514, 516, 525, 526, 530, 553, 554, 611, 1050, 1054 ЦК України, для солідарного стягнення з боржника, поручителів та іпотекодавців за договорами іпотеки на користь позивачки заборгованості за кредитними договорами. Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, постановленій у справі за позовом фізичної особи до ПАТ «Банк «Київська Русь», ТОВ «ФК «Фактор Плюс» про визнання недійсними договорів, застосування наслідків недійсності правочинів, касаційний суд зазначив, що оскільки виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) рішенням від 19 березня 2015 року № 61 запровадила тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 20 березня до 19 червня 2015 року та призначила уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Київська Русь», яка приступає до виконання обов'язків 20 березня 2015 року, то з огляду на імперативність положень частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» органи управління банку не мали повноважень на вчинення правочинів 20 березня 2015 року. Крім того, позовні вимоги заявлено особою, яка не була стороною оспорюваних договорів, тому в задоволенні позову необхідно відмовити. Аналогічний висновок міститься і в наданій заявником постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року, у якій, зокрема, зазначено, що договір банківського вкладу укладено 3 березня 2014 року, тобто після прийняття постанови Правління Національного банку України (далі – НБУ) від 28 лютого 2014 року про віднесення банку до неплатоспроможних та рішення Фонду від 28 лютого 2014 року про призначення уповноваженої особи Фонду, тому цей договір є нікчемним відповідно до вимог частин першої, другої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2012 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що відповідно до статті 546 ЦК України застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553–559 цього Кодексу), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо-/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов’язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки. Тому солідарна відповідальність боржника та майнового поручителя (заставо-/іпотекодержателя) нормами ЦК України не передбачена. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статей 546, 553–559 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 36 цього Закону. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей щодо застосування цих норм матеріального права у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Тимчасовою адміністрацією згідно із Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, встановлених уповноваженою особою Фонду, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів – передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. У разі ухилення від виконання зазначених обов’язків винні особи несуть відповідальність відповідно до закону. За частиною третьої цієї статті правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними. Процедура виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним законом у даних правовідносинах, а також Положенням про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженим рішенням виконавчої дирекції Фонду від 5 липня 2012 року № 2, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 14 вересня 2012 року за № 1581/21893 (далі – Положення; у редакції, чинній на час укладення договорів відступлення права вимоги між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «ФК «Фактор Плюс»). За пунктом 1.1 глави 1 розділу ІІ Положення виведення неплатоспроможного банку з ринку здійснюється Фондом одним з таких способів: ліквідація банку з відшкодуванням з боку Фонду коштів за вкладами фізичних осіб; ліквідація банку з відчуженням у процесі ліквідації всіх або частини його активів і зобов’язань на користь приймаючого банку; відчуження всіх або частини активів і зобов’язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку з відкликанням банківської ліцензії неплатоспроможного банку та подальшою його ліквідацією; створення та продаж інвестору перехідного банку з передачею йому активів і зобов’язань неплатоспроможного банку і подальшою ліквідацією неплатоспроможного банку; продаж неплатоспроможного банку інвестору. Фонд розпочинає виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в неплатоспроможному банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (пункт 3.3 глави 3 розділу ІІ Положення). Виконавча дирекція Фонду не пізніше наступного робочого дня після отримання рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію. Уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію має відповідати вимогам, встановленим Законом, цим Положенням (пункт 3.4 глави 3 розділу ІІ Положення). За пунктом 3.6 глави 3 розділу II Положення з дня призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію: призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради, правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту); виконавчою дирекцією Фонду надається доручення уповноваженому структурному підрозділу Фонду організувати повідомлення банків, Державної служби фінансового моніторингу України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Міністерство фінансів України, Державну фіскальну службу України, Міністерство внутрішніх справ України, Державну виконавчу службу України, Генеральну прокуратуру України, Службу безпеки України, Пенсійний Фонд України, спеціалізовані небанківські іпотечні фінансові установи другого рівня, про здійснення Фондом тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію. Повідомлення направляються Фондом від імені Фонду. У справі, яка переглядається, постановою правління НБУ від 19 березня 2015 року № 190 ПАТ «Банк «Київська Русь» віднесено до категорії неплатоспроможних. Виконавча дирекція Фонду рішенням від 19 березня 2015 року № 61 запровадила тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 20 березня до 19 червня 2015 року; призначила уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Київська Русь», яка приступає до виконання обов'язків 20 березня 2015 року відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Таким чином, під час укладення 20 березня 2015 року договорів відступлення прав вимоги між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс», якими було підтверджено перехід від ПАТ «Банк «Київська Русь» до ТОВ «ФК «Фактор Плюс» прав кредитора відносно ПП «Прогресфарм» за кредитними договорами про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 14 березня 2013 року та 26 вересня 2012 року, а також прав кредитора відносно поручителів ПП «Прогресфарм» за договорами іпотеки, застави, поруки, якими забезпечувалось виконання умов кредитних договорів, повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради, правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту) були призупинені відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», отже, ці договори є нікчемними відповідно до частини третьої цієї статті. Аналогічний правовий висновок щодо застосування частин першої, третьої статті 36 цього Закону міститься у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року та в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року. Зважаючи на зазначене, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, не застосувавши норми частин першої, третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2016 року не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної, апеляційної та першої інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається, та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. З огляду на положення частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», за якою правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними, та встановлені обставини щодо прийняття 19 березня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду рішення про запровадження у ПАТ «Банк «Київська Русь» з 20 березня 2015 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду, яка з цього дня набула повноваження органів управління та контролю банку, голова правління банку ОСОБА_4 не мав повноважень на підписання 20 березня 2015 року від імені банку договорів відступлення прав вимоги; ці повноваження були припинені відповідно до положень частини першої статті 36 цього Закону. Таким чином, укладені 20 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс» договори відступлення прав вимоги є нікчемними в силу закону, а отже такими, що не створюють юридичних наслідків для сторін. Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За частиною першою статті 236 цього Кодексу нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Оскільки вимоги позивачки випливають з правовідносин, що виникли з нікчемних правочинів – договорів відступлення прав вимоги, укладених 20 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс», правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитними договорами немає. Разом з тим висновок судів у справі, яка переглядається, про стягнення заборгованості за кредитними договорами солідарно з боржника та іпотекодавців за договорами іпотеки є помилковим, оскільки відповідно до статті 546 ЦК України застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553–559 цього Кодексу), не застосовуються до правовідносин кредитора з іпотекодавцем, оскільки він відповідає перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов’язання винятково в межах вартості предмета іпотеки. Тому солідарна відповідальність боржника та іпотекодержателя нормами чинного законодавства не передбачена. Аналогічний висновок міститься в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2012 року, наданій заявником для порівняння. Крім того, заявник надав для порівняння такі судові рішення: - постанову Вищого господарського суду України від 28 березня 2011 року, якою касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що договір відступлення права вимоги (цесії) є недійсним на підставі статті 83 Господарського процесуального кодексу України, статей 203, 215 ЦК України, оскільки цей правочин суперечить вимогам статті 514, частини першої статті 516 ЦК України щодо передачі товариству прав фірми, якої на момент переходу прав не існувало, а також щодо обов’язкового погодження з товариством, яке є стороною за договором поставки, питання заміни кредитора в зобов’язанні за цим договором; - постанову Вищого господарського суду України від 21 травня 2013 року, в якій міститься висновок про наявність правових підстав для визнання договору відступлення права вимоги недійсним у зв’язку з порушенням сторонами в момент вчинення правочину вимог частини третьої статті 238 ЦК України; - ухвалу Верховного Суду України від 2 червня 2010 року, якою скасовано судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на порушення судами статей 213, 214 ЦПК України, та зазначено, що суди: неповністю визначились із характером спірних правовідносин, не уточнили підстав заявленого позову щодо кожного з укладених відповідачами договорів купівлі-продажу квартири, не врахували, що якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатись на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку доводам позивача, у звязку із цим суд не вирішив питання, чи був спрямований намір відповідачів при відчуженні спірної квартири на порушення конституційних прав позивачів або незаконне заволодіння їхнім майном; у чому це полягає та якими доказами підтверджується. - постанову Вищого господарського суду України від 4 листопада 2015 року, в якій зазначено про наявність підстав для задоволення позовної вимоги про визнання відсутнім у товариства права вимоги за правочинами (генеральною угодою про порядок проведення міжбанківських операцій, договором про встановлення кореспондентських відносин, договорами застави) з огляду на відсутність доказів повідомлення на адресу позивача про відступлення права вимоги; строк виконання зобов’язання не настав; договір відступлення права вимоги є нікчемним відповідно до пункту 1 частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Оскільки останній договір є нікчемним, то договір про задоволення вимог заставодержателя підлягає визнанню недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК України. Отже, порівняння наведених судових рішень судів касаційної інстанції із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2016 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 8 вересня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фактор Плюс», приватного підприємства «Прогресфарм», товариства з обмеженою відповідальністю «Деніс Фарма», медичної фірми «Вікторія ЛТД» (у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю), товариства з обмеженою відповідальністю «Фармацевтична фірма «Лідер», ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1474цс16 Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, встановлених уповноваженою особою Фонду, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів – передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. У разі ухилення від виконання зазначених обов’язків винні особи несуть відповідальність відповідно до закону. За частиною третьої цієї статті правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними. Процедура виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним законом у даних правовідносинах, а також Положенням про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженим рішенням виконавчої дирекції Фонду від 5 липня 2012 року № 2, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 14 вересня 2012 року за № 1581/21893 (далі – Положення; у редакції, чинній на час укладення договорів відступлення права вимоги між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «ФК «Фактор Плюс»). За пунктом 3.6 глави 3 розділу II Положення з дня призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію: призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради, правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту); виконавчою дирекцією Фонду надається доручення уповноваженому структурному підрозділу Фонду організувати повідомлення банків, Державної служби фінансового моніторингу України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Міністерство фінансів України, Державну фіскальну службу України, Міністерство внутрішніх справ України, Державну виконавчу службу України, Генеральну прокуратуру України, Службу безпеки України, Пенсійний Фонд України, спеціалізовані небанківські іпотечні фінансові установи другого рівня, про здійснення Фондом тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію. Повідомлення направляються Фондом від імені Фонду. У справі, яка переглядається, постановою правління НБУ від 19 березня 2015 року № 190 ПАТ «Банк «Київська Русь» віднесено до категорії неплатоспроможних. Виконавча дирекція Фонду рішенням від 19 березня 2015 року № 61 запровадила тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 20 березня до 19 червня 2015 року; призначила уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Київська Русь», яка приступає до виконання обов'язків 20 березня 2015 року відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Таким чином, під час укладення 20 березня 2015 року договорів відступлення прав вимоги між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс», якими було підтверджено перехід від ПАТ «Банк «Київська Русь» до ТОВ «ФК «Фактор Плюс» прав кредитора відносно ПП «Прогресфарм» за кредитними договорами про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 14 березня 2013 року та 26 вересня 2012 року, а також прав кредитора відносно поручителів ПП «Прогресфарм» за договорами іпотеки, застави, поруки, якими забезпечувалось виконання умов кредитних договорів, повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради, правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту) були призупинені відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», отже, ці договори є нікчемними відповідно до частини третьої цієї статті. Зважаючи на зазначене, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, не застосувавши норми частин першої, третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». З огляду на положення частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», за якою правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними, та встановлені обставини щодо прийняття 19 березня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду рішення про запровадження у ПАТ «Банк «Київська Русь» з 20 березня 2015 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду, яка з цього дня набула повноваження органів управління та контролю банку, голова правління банку ОСОБА_4 не мав повноважень на підписання 20 березня 2015 року від імені банку договорів відступлення прав вимоги; ці повноваження були припинені відповідно до положень частини першої статті 36 цього Закону. Таким чином, укладені 20 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс» договори відступлення прав вимоги є нікчемними в силу закону, а отже такими, що не створюють юридичних наслідків для сторін. Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За частиною першою статті 236 цього Кодексу нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Оскільки вимоги позивачки випливають з правовідносин, що виникли з нікчемних правочинів – договорів відступлення прав вимоги, укладених 20 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс», правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитними договорами немає. Разом з тим висновок судів у справі, яка переглядається, про стягнення заборгованості за кредитними договорами солідарно з боржника та іпотекодавців за договорами іпотеки є помилковим, оскільки відповідно до статті 546 ЦК України застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553–559 цього Кодексу), не застосовуються до правовідносин кредитора з іпотекодавцем, оскільки він відповідає перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов’язання винятково в межах вартості предмета іпотеки. Тому солідарна відповідальність боржника та іпотекодержателя нормами чинного законодавства не передбачена. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 16 листопада 2016 року № 6-1474цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/AC84576C118D9086C225807A002EE95F
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4, представника товариства з обмеженою відповідальністю «Главбуд плюс» – ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Главбуд плюс» до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_9, Одеська міська рада, про визнання договорів купівлі-продажу та іпотеки нерухомого майна недійсними за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Главбуд плюс» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року, в с т а н о в и л и : У грудні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Главбуд плюс» (далі – ТОВ «Главбуд плюс») звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що учасниками товариства є ОСОБА_1 й ОСОБА_10 з рівними частками 50 % у статутному капіталі. Рішенням загальних зборів учасників товариства, оформленого протоколом НОМЕР_1 від 1 червня 2007 року, директором ТОВ «Главбуд плюс» з правом підпису фінансових та первинних документів призначено ОСОБА_11. 4 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_11, товариства з обмеженою відповідальністю «Охоронне агентство «Гепард» (далі – ТОВ «ОА «Гепард»), третя особа – ОСОБА_10, про звільнення ОСОБА_11 з посади директора та усунення перешкод у користуванні майном. Малиновський районний суд м. Одеси ухвалою від 5 листопада 2014 року вжив заходів для забезпечення позову, в тому числі й відсторонення ОСОБА_11 від зайняття посади директора ТОВ «Главбуд плюс» з ІНФОРМАЦІЯ_1 та призначення ОСОБА_1 виконуючим обов’язки директора товариства з ІНФОРМАЦІЯ_1 до набрання рішенням у зазначеній справі законної сили. 21 листопада 2014 року ОСОБА_1, діючи від імені ТОВ «Главбуд плюс», уклав три договори купівлі-продажу нерухомого майна з ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, за умовами яких ТОВ «Главбуд плюс» передало у спільну часткову власність останнім основні засоби товариства у вигляді нежитлових приміщень загальною площею 3807,6 кв. м, розташованих за АДРЕСА_1. 29 листопада 2014 року між ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, з однієї сторони, та ОСОБА_8, з другої сторони, у рахунок забезпечення зобов’язання за договором позики в розмірі 8 млн 300 тис. грн укладено договір іпотеки, предметом якого виступили вказані вище нежитлові приміщення. Апеляційний суд Одеської області ухвалою від 3 грудня 2014 року ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, на підставі якої ОСОБА_1 призначено виконуючим обов’язки директора ТОВ «Главбуд плюс», скасував. Вважаючи, що спірні договори купівлі-продажу та іпотеки нерухомого майна є незаконними й такими, що порушують права позивача, ТОВ «Главбуд плюс» просило суд визнати недійсними з моменту укладення такі договори: укладений 21 листопада 2014 року між ТОВ «Главбуд Плюс» та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу S_1 частин нежитлових приміщень, розташованих за АДРЕСА_1; укладений 21 листопада 2014 року між ТОВ «Главбуд плюс» та ОСОБА_6 договір купівлі-продажу S_2 часток нежитлових приміщень, розташованих за вказаною адресою; укладений 21 листопада 2014 року між ТОВ «Главбуд плюс» та ОСОБА_7 договір купівлі-продажу S_2 часток нежитлових приміщень, розташованих за тією ж адресою; укладений 29 листопада 2014 року між ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 договір іпотеки нежитлових приміщень, розташованих за вказаною адресою. Малиновський районний суд м. Одеси рішенням від 16 лютого 2016 року позов задовольнив, визнав недійсними три договори купівлі-продажу, укладені 21 листопада 2014 року між ТОВ «Главбуд плюс» та ОСОБА_3, ОСОБА_6 і ОСОБА_7, визнав недійсним договір іпотеки нежитлових приміщень, укладений 29 листопада 2014 року між ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Одеської області 12 травня 2016 року рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ТОВ «Главбуд плюс». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Главбуд плюс» відхилено, рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2016 року залишено без змін. У серпні 2016 року до Верховного Суду України звернулось ТОВ «Главбуд плюс» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 91, 92, 97, 98, 203, 215, 241 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2016 року, а рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року залишити в силі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суд установив, що ТОВ «Главбуд плюс» створено на підставі договору між ОСОБА_10 та ОСОБА_8 й діє згідно зі статутом товариства (нова редакція), затвердженим протоколом НОМЕР_2 загальних зборів учасників від 30 травня 2005 року. Змінами до статуту ТОВ «Главбуд плюс», зареєстрованими 12 січня 2006 року, учасника товариства ОСОБА_8 замінено на ОСОБА_1. Згідно з протоколом НОМЕР_1 загальних зборів участників ТОВ «Главбуд плюс» від 1 червня 2007 року директором товариства призначено ОСОБА_11. Відповідно до наказу від 1 червня 2007 року НОМЕР_3 ОСОБА_11 приступив до виконання обов’язків директора товариства з правом підпису фінансових та первинних документів. На підставі рішення Господарського суду Одеської області від 4 червня 2003 року ТОВ «Главбуд плюс» є власником нежитлових приміщень загальною площею 3807, 6 кв. м, розташованих за АДРЕСА_1, які позначені літерами «А», «Е», «И», № 1 – склади, літера «М» – майстерня, літери «О», «О1» – лабораторія, адміністративна будівля, літера «П» – вагова, літера «Л» – пропускна, літера «Т» – котельня, літера «У» – сушарня, літера «Ч» – трансформатор, літера «9Х» – службове приміщення, літера «Р» – вежа, літера «Я» – камера, № 10 – насосна, літера «С» – приймальна вежа. Ці приміщення розташовані на земельній ділянці, площею S_3 кв. м, яка знаходиться в користуванні ТОВ «Главбуд плюс» на підставі договору оренди землі, укладеного 22 лютого 2005 року з територіальною громадою м. Одеси. 5 листопада 2014 року Малиновський районний суд м. Одеси постановив ухвалу про забезпечення позову в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_11, ТОВ «ОА «Гепард», третя особа – ОСОБА_10, про звільнення та усунення перешкод у користуванні майном та відсторонив ОСОБА_11 від зайняття посади директора ТОВ «Главбуд плюс» з ІНФОРМАЦІЯ_1; призначив ОСОБА_1 виконуючим обов’язки директора ТОВ «Главбуд плюс» з ІНФОРМАЦІЯ_1 до набрання рішенням у цій справі законної сили; зобов’язав державного реєстратора відділу реєстраційної служби міського управління юстиції виключити з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців та громадських формувань (далі – Єдиний державний реєстр) у графах «ПІБ керівника юридичної особи» та «ПІБ осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» щодо ТОВ «Главбуд плюс» запис про ОСОБА_11 з ІНФОРМАЦІЯ_1; зобов’язав державного реєстратора відділу реєстраційної служби міського управління юстиції включити в Єдиний державний реєстр у графи «ПІБ керівника юридичної особи» та «ПІБ осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» щодо ТОВ «Главбуд плюс» запис про ОСОБА_1 з ІНФОРМАЦІЯ_1; заборонив ТОВ «ОА «Гепард», ОСОБА_11 та будь-яким іншим юридичним та фізичним особам вчиняти будь-які дії щодо недопущення ОСОБА_1 до нежитлових будівель та споруд, розташованих за АДРЕСА_1, що належать ТОВ «Главбуд плюс»; зобов’язав ОСОБА_11 передати ОСОБА_1 статут та печатки ТОВ «Главбуд плюс»; уповноважив ОСОБА_1 або його представника за наявності документів, що підтверджують його повноваження, вжити необхідних заходів для виконання ухвали суду. Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру в графі «ПІБ осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» з ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 зазначений як підписант ТОВ «Главбуд плюс». 21 листопада 2014 року ТОВ «Главбуд плюс», від імені якого діяв ОСОБА_1, укладено три договори купівлі-продажу часток нежитлових приміщень, розташованих за АДРЕСА_1, з ОСОБА_3 про продаж S_1 частин, зі ОСОБА_6 – S_2 частин, ОСОБА_7 – S_2 частин. 29 листопада 2014 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_3, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 укладено іпотечний договір (без випуску заставної), предметом якого є нерухоме майно, а саме нежитлові приміщення загальною площею 3807,6 кв.м, розташовані за АДРЕСА_1. Апеляційний суд Одеської області ухвалою від 3 грудня 2014 року скасував ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 5 листопада 2014 року про забезпечення позову. Відхиляючи касаційну скаргу ТОВ «Главбуд плюс», суд касаційної інстанції погодився з рішенням суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру в графі «ПІБ осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» з ІНФОРМАЦІЯ_1 зазначено ОСОБА_1 як керівника та підписанта ТОВ «Главбуд плюс», то підстави для визнання недійсними спірних договорів, передбачені статтями 203, 215 ЦК України, відсутні. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах. На обґрунтування заяви ТОВ «Главбуд плюс» надало ухвалу Верховного Суду України від 23 лютого 2011 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року, 27 липня 2016 року, постанову Вищого господарського суду України від 18 липня 2016 року, постанову Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року (справа № 6-62цс16). У наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 23 лютого 2011 року, постановленій ним як судом касаційної інстанції, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які установивши, що майно вибуло з володіння товариства не з його волі, директор товариства на момент укладення спірних договорів від імені товариства не мав достатнього обсягу повноважень для їх укладення, не узгодив відчуження спірного майна зі зборами засновників товариства, дії щодо відчуження майна вчиняв за домовленістю з відповідачем, задовольнили позов і на підставі статей 203, 215 ЦК України визнали недійсними спірні договори. Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 24 грудня 2014 року встановлено, що на час укладення спірного договору купівлі-продажу директор товариства не був наділений правом самостійно розпоряджатися майном товариства, оскільки повноваження директора були обмежені. Крім того, господарський суд встановив, що рішення позачергових зборів товариства про відчуження майна товариства прийнято особою, в якої немає правових підстав здійснювати управління товариством. Установивши зазначені обставини, суд на підставі статті 338 ЦПК України скасував рішення суду апеляційної інстанції, а справу направив на новий розгляд. В ухвалі від 27 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив про те, що недодержання в момент вчинення правочину його стороною вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК України, є підставою для визнання такого правочину недійсним згідно із частиною першою статті 215 цього Кодексу. Установивши, що суд апеляційної інстанції не перевірив повноважень директора товариства на вчинення спірного договору від імені товариства, а також не вмотивував свого висновку про схвалення товариством правочину, оскільки договір укладав звільнений голова правління товариства, дії якого, як і сам договір, позивачем оспорювалися, суд на підставі статті 338 ЦПК України скасував судове рішення суду апеляційної інстанції, справу передав на новий розгляд. Вищий господарський суд України постановою від 18 липня 2016 року скасував ухвалені у справі судові рішення, справу направив на новий розгляд з підстави, передбаченої частиною першою статті 11110 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України). При цьому суд зазначив, що згідно із частиною третьою статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Проте суди не дослідили обставин, що мають значення для справи, а саме: чи знав банк про обмеження повноважень представника позивача під час підписання спірних договорів, чи мав директор товариства право на укладення іпотечних договорів та чи були схвалені спірні договори в подальшому. У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року (справа № 6-62цс16) викладено правовий висновок про те, що виходячи з положень статей 92, 203, 215 ЦК України договір, укладений від імені юридичної особи її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним з підстави порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору. Частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником юридичної особи з перевищенням повноважень. Для третьої особи, яка уклала договір з юридичною особою, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, незважаючи на те, що відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства саме по собі не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору. Такий договір може бути визнаний недійсним на підставі визнаного недійсним рішення зборів лише у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Підставою недійсності правочину передбаченою частиною першою статті 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частинами першою – третьою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Зміст правочину становлять права та обов’язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися. Правочин є недійсним у разі недотримання умов його чинності, передбачених статтею 203 ЦК України, а саме: відсутність у сторін (сторони) необхідного обсягу цивільної дієздатності, відсутність волевиявлення учасника правочину та його невідповідність внутрішній волі учасника правочину, невідповідність форми вчиненого правочину вимогам закону, відсутність спрямованості волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату. Згідно з частиною першою статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Управління товариством здійснюють його органи, тобто є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України). Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Дієздатність юридичних осіб може обмежуватися законом (наприклад, юридичних осіб, утворених об’єднанням громадян, політичними партіями) або засновниками юридичних осіб відповідно до установчих документів. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частина третя статті 92 ЦК України). Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх повноважень, визначених установчими документами або законом. Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо ця третя особа при укладенні правочину знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку» частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Підпунктом 5.25 пункту 5 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі – Порядок), передбачено, що майно, яке перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі (земельної ділянки – на місцевості) та, у разі якщо це передбачено законом, реєстрації права власності щодо виділеної частки як на окремий об’єкт нерухомості. Згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа – незалежно від суми. Пунктом 3 глави 7 розділу ІІ Порядку передбачено, що документи, на підставі яких вчинено нотаріальну дію, та документи або копії (витяги) з них, необхідні для вчинення нотаріальної дії, обов’язково долучаються до примірника правочину, свідоцтва тощо, які залишаються у справах нотаріуса. Виходячи з положень ЦК України та Закону України «Про іпотеку», які регулюють відносини, що виникли у зв’язку з виконанням та забезпеченням зобов’язання, нотаріус обов’язково перевіряє відомості про дійсне існування боргових зобов’язань іпотекодавців перед іпотекодержателем. У справі, яка переглядається, встановлено, що предметом спору є визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки часток нежитлових приміщень, які в сукупності складають цілий об’єкт нерухомості і не виділені в натурі, право власності на ці частки як на окремі об’єкти нерухомості не реєструвалося. Унаслідок укладення спірних договорів нерухоме майно, яке було предметом цих договорів, залишилося в користуванні ТОВ «Главбуд плюс», тобто не було передано відчужувачем покупцям. Згідно з підпунктом «є» пункту 9.4 статуту ТОВ «Главбуд плюс» призначення та звільнення з посади директора відноситься до компетенції зборів учасників товариства, які є вищим органом управління ТОВ «Главбуд плюс». ОСОБА_1 призначено виконуючим обов’язки директора товариства на підставі ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 5 листопада 2014 року, яку в подальшому було скасовано. Згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 листопада 2014 року ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є власниками нежитлового приміщення, розташованого за АДРЕСА_1, з визначеними розмірами часток та приватною формою власності, а не спільною частковою. Крім того, іпотекодавці передали ОСОБА_8 в іпотеку належні їм на праві приватної власності частки нежитлових приміщень, які в сукупності складали цілий об’єкт нерухомості. У матеріалах нотаріальної справи, наданих приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_9, відсутні договори позики, зобов’язання за якими забезпечене іпотекою, проте в змісті іпотечного договору зазначено, що нотаріус оглянув та повернув лише договори купівлі-продажу, що є правовстановлюючими документами. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував та дійшов помилкового висновку про недоведеність позивачем обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, що відповідачі порушили його права на нерухоме майно та діяли недобросовісно і нерозумно, а також знали або могли знати про обмеження повноважень представника юридичної особи. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання недійсними спірних договорів купівлі-продажу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 під час підписання договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки не був призначений на посаду директора в установлений законом та установчими документами ТОВ «Главбуд плюс» спосіб, а нерухоме майно, власником якого було ТОВ «Главбуд плюс», вибуло з володіння товариства поза його волею. Суд також дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки судом не встановлено, а відповідачами не доведено існування боргових зобов’язань іпотекодавців перед іпотекодержателем. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктоми 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року, яке було помилково скасоване судом апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Главбуд плюс» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2016 року скасувати, залишити в силі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко А.А. Ємець Л.І. Охрімчук Т.Є. Жайворонок Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2063цс16 Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку» частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа – незалежно від суми. Виходячи з положень ЦК України та Закону України «Про іпотеку», які регулюють відносини, що виникли у зв’язку з виконанням та забезпеченням зобов’язання, нотаріус обов’язково перевіряє відомості про дійсне існування боргових зобов’язань іпотекодавців перед іпотекодержателем. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2063цс16 Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Підставою недійсності правочину передбаченою частиною першою статті 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частинами першою – третьою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно з частиною першою статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Управління товариством здійснюють його органи, тобто є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України). Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частина третя статті 92 ЦК України). Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх повноважень, визначених установчими документами або законом. Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо ця третя особа при укладенні правочину знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-2063ц16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D22F2A6FF91C2D87C225807B00482F83
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», ОСОБА_4, третя особа – виконавчий комітет Дніпровської районної у м. Херсоні ради, про визнання договорів недійсними, припинення обтяжень нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд судових рішень в справі, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 звернувся до суду із указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що його дружина ОСОБА_4 14 серпня 2008 року продала ОСОБА_3 належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА 1, без урахування інтересів їх неповнолітньої дочки ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. У свою чергу цього ж дня ОСОБА_3 передав вказану квартиру в іпотеку публічному акціонерному товариству «УкрСиббанк (далі - ПАТ «УкрСиббанк»). Позивач вважає, що договір купівлі-продажу в силу вимог статті 234 ЦК України є фіктивним, оскільки з часу продажу квартири ОСОБА_3 він та всі члени його сім’ї продовжують проживати в квартирі, зареєстровані в ній, сплачують комунальні послуги, відповідач гроші за квартиру не сплатив та не зареєстрував своє право власності на неї. Крім того, вказані договори були укладені без згоди органу опіки та піклування, що є порушенням приписів статі 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та статті 18 Закону України «Про охорону дитинства». Посилаючись на вказані обставини, просив визнати договори купівлі-продажу та іпотеки недійсними, припинити обтяження забороною відчуження та іпотекою. Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 14 квітня 2015 року позов ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та в інтерес неповнолітньої ОСОБА_2, задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 14 серпня 2008 року ОСОБА_4 з ОСОБА_3; визнано недійсним договір іпотеки, укладений 14 серпня 2008 року ОСОБА_3 з ПАТ «УкрСиббанк»; припинено обтяження зазначеної квартири. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 20 травня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, заявлених у своїх інтересах, скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні його позовних вимог відмовлено; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «УкрСиббанк» відхилено, рішення суду першої інстанції в частині, що залишена без змін рішенням апеляційного суду, та рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «УкрСиббанк» ОСОБА_5 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 14 серпня 2008 року ОСОБА_4 уклала із ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1. Нотаріально засвідченою заявою ОСОБА_1 надав письмову згоду своїй дружині ОСОБА_4 на продаж квартири АДРЕСА 1, а також ствердив, що згідно статей 203, 405 ЦК України, статті 59 СК України та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», даний договір не суперечить правам та інтересам малолітніх та неповнолітніх осіб і не порушує їх права на користування житлом (а.с. 142 т.1). ОСОБА_4 є матір’ю ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ 1, яка на час укладення даного договору була неповнолітньою, їй на той час виповнилося 11 років. Згідно пункту 1.4 договору купівлі продажу квартири продавець стверджує, що на момент укладення цього договору треті особи не мають прав на квартиру, даний договір не суперечить правам та інтересам малолітніх та неповнолітніх осіб і не порушує їх права на користування житлом. (а.с. 8 т.1) Відповідно до довідки від 13 серпня 2008 року виданої директором КП «Дніпровський ХБК», зазначено, що в квартирі АДРЕСА 1 проживає лише матір неповнолітньої – ОСОБА_4. 14 серпня 2008 року на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором ОСОБА_3 передав зазначену квартиру в іпотеку ПАТ «УкрСиббанк». Укладаючи іпотечний договір ОСОБА_3 заперечував право третіх осіб на проживання в даній квартирі (пункт 1.7 договору іпотеки). Однак, як встановлено судом ОСОБА_2 була зареєстрована у квартирі з 22 липня 2007 року і проживала в ній, що підтверджено довідкою КП «Дніпровський» від 21 жовтня 2013 року (а.с. 12 т.1), а також довідкою від 13 березня 2014 року (а.с. 230 т.1), ксерокопією паспорта ОСОБА_2 (а.с. 199 т.1). Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірна квартира була відчужена без згоди органу опіки та піклування, хоча у ній була зареєстрована неповнолітня ОСОБА_2, яка мала право користуватися спірною квартирою, як місцем свого постійного проживання, а також зареєстрована її матір ОСОБА_4; доказів того, що ОСОБА_2 проживала за іншою адресою або мала право користування іншим житлом суду не надано; належними та допустимими доказами доведено, що після укладення договору купівлі - продажу у спірній квартирі залишились проживати та зареєстрована ОСОБА_4. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 30 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позові, виходив із того, що для вчинення правочинів щодо майна, право власності на яке, або право користування яким мають неповнолітні діти обов’язковою є згода органу опіки та піклування на такий правочин, однак при укладенні спірного договору іпотеки особа засвідчувала, що предмет іпотеки не обтяжений правами третіх осіб, зокрема правом власності або користування неповнолітніх чи малолітніх дітей, що підтверджувала власноруч даними документами. - від 10 лютого 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду в частині позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним та направляючи в цій частині справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив із того, що в разі, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочин, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої особи або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Апеляційний суд не встановив фактичних обставин справи, не надав належної правової оцінки діям особи, яка уклала оспорюваний іпотечний договір та дійшов передчасного висновку про визнання такого договору недійсним. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 20 січня 2016 року суд виходив із того, що відповідно до норми статті 177 СК України, статті 16 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини. - від 10 лютого 2016 року суд виходив із того, що передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, підставами яких позивач визначає порушення статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цей Закон у редакції Закону від 21 грудня 2010 року), необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Відповідно до частин другої – четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, не може бути підставою для визнання договору купівлі-продажу та договору іпотеки недійсними за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Задовольняючи позовні вимоги, суди не врахували, що ОСОБА_4 - мати неповнолітньої, укладаючи договір купівлі-продажу квартири, а також ОСОБА_3 (новий власник квартири), укладаючи договір іпотеки квартири, не визнали право проживання дитини в даній квартирі та взагалі вказали, що треті особи не мають прав на квартиру, даний договір не суперечить правам та інтересам малолітніх та неповнолітніх осіб і не порушує їх права на користування житлом (пункт 1.4 договору купівлі-продажу квартири, пункт 1.7 договору іпотеки). Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. З огляду на наведені обставини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України враховує, що дії ОСОБА_4 та ОСОБА_3 під час укладення договорів купівлі-продажу та іпотеки не можуть вважатися добросовісними. При цьому обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя – банку, не встановлено. Окрім того Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. 14 серпня 2008 року ОСОБА_4 уклала із ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, у зв’язку з чим право на житло у попереднього власника припинилось, оскільки при відчуженні цього нерухомого майна право користування квартирою було надано новому власнику, а відтак право неповнолітньої ОСОБА_2 на користування спірною квартирою також припинилося. Новий власник квартири не був обмежений у праві на передачу свого нерухомого майна в іпотеку, оскільки право неповнолітньої ОСОБА_ 2 на користування спірною квартирою на момент укладення іпотечного договору припинилося. Окрім того, на даний час дитина досягла повноліття, даних про те, що до досягнення дитиною повноліття банк вимагав звернення стягнення на житло, право користування яким мала неповнолітня дитина у справі немає. Отже при укладенні спірних договорів право неповнолітньої дитини на користування житлом порушено не було. Відтак відсутність згоди органу опіки та піклування при укладенні зазначених договорів не призвело до погіршення житлових прав дитини. За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки, тому ухвалені в справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 а) частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 14 квітня 2015 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 20 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У позові ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», ОСОБА_4, третя особа – орган опіки та піклування виконавчого комітету Дніпровської районної у м. Херсоні ради, про визнання договорів недійсними, припинення обтяжень нерухомого майна відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» 699 грн. 60 коп. сплачених ним судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-806 цс16 Норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0B940FECAD96599DC2257FB600357E4F
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», треті особи: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_3, служба у справах дітей Сумської міської ради, про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання зняти заборону відчуження нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання зняти заборону відчуження нерухомого майна. Позивачка зазначала, що 9 липня 2007 року між нею, ОСОБА_4 та банком було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що неповнолітній ОСОБА_2, в інтересах якого вона діє, на момент укладення договору іпотеки проживав та був зареєстрований у спірній квартирі і ця квартира є його єдиним та постійним місцем проживання, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивачка просила визнати недійсним зазначений договір іпотеки та зобов’язати нотаріуса зняти заборону відчуження нерухомого майна. Зарічний районний суд м. Суми рішенням від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 задовольнив частково: визнав недійсним договір іпотеки, укладений 9 липня 2007 року між ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 січня 2016 року рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просить скасувати ці судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК Укравїни), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». На обґрунтування заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» надало копію постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» доводи, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 9 липня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (іпотекодержателем), ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (іпотекодавцями) було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 на забезпечення зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, укладеним між ним і ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 6 липня 2007 року. У пункті 2.1.1 договору іпотеки зазначено, що іпотекодавці гарантують непорушення прав малолітніх та неповнолітніх дітей у зв’язку з укладенням цього договору. В анкеті поручителя від 3 липня 2007 року ОСОБА_1 зазначила про відсутність у неї неповнолітніх дітей та інших утриманців. Згідно з долученою до анкети поручителя довідкою товариства з обмеженою відповідальністю «Сумикомунтранс» від 6 червня 2007 року вбачається, що в спірній квартирі зареєстровані лише ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (наймач) з 2005 року, неповнолітні діти не зареєстровані. Відповідно до копії паспорта ОСОБА_4 був зареєстрований у цій квартирі з 20 квітня 2004 року до 16 серпня 2013 року. За довідками комунального підприємства «Сумижитло», виданими у 2011–2012 роках, та поквартирною карткою форми 6 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований в указаній квартирі. Суди встановили, що на час укладення договору іпотеки в квартирі АДРЕСА_1 був зареєстрований і постійно проживав малолітній ОСОБА_2. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірний договір іпотеки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема без згоди органу опіки та піклування, що порушує права малолітнього ОСОБА_2 на житло, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215, 224, 225 ЦК України, статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства». Разом з тим Верховний Суд України постановою від 20 січня 2016 року, наданою заявником для порівняння, відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів квартири від 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року з огляду на те, що при укладенні цих договорів іпотекодавець приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не надавав, а правочин, учинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що такий правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, суди встановили, що батько малолітнього, укладаючи оспорювані іпотечні договори, надав нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший, крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти. У зазначеній постанові міститься також правовий висновок Верховного Суду України у справі № 6-384цс15 про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, що впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. З огляду на зазначене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, врахувавши недобросовісність дій відповідача під час укладення іпотечних договорів та відсутність обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя (банку), дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання іпотечних договорів недійсними. Отже, існує невідповідність судового рішення касаційного суду, яке переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. Так, відповідно до частин першої – третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірний договір іпотеки є недійсним як такий, що укладений без згоди органу опіки та піклування; при цьому суд вважав, що право малолітнього на житло, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, порушене. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні: 1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення. Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року, наданій заявником для порівняння. Однак у справі, яка переглядається, суди, установивши, що іпотекодавці, укладаючи договір іпотеки, надали неправдиві відомості про те, що в спірній квартирі неповнолітні діти не зареєстровані, позивачка вказала на відсутність у неї неповнолітніх дітей та інших утриманців, на день розгляду справи судом банк не проводив звернення стягнення на спірну квартиру, дійшли протилежного висновку про наявність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним. При цьому суди не з’ясували, чи було порушене право малолітнього внаслідок укладення цього договору, яке саме право та в чому полягало його порушення. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1024цс16 Вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7BAED92AAFAD6258C2257FE700378F05
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Харківського районного нотаріального округу ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 липня 2014 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2010 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 10 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 118 тис. дол. США зі сплатою 12,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 9 червня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань ОСОБА_2 за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. З 10 червня 2008 року ОСОБА_2 належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань за кредитним договором, а з 10 жовтня 2008 року повністю припинила виконувати свої обов’язки за цим договором, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 12 березня 2010 року становила 937 тис. 965 грн 21 коп. Дзержинський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 6 квітня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору, ухвалив: розірвати іпотечний договір від 10 серпня 2007 року, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3; виключити з Державного реєстру іпотек запис щодо спірної квартири та зняти заборону на її відчуження. 22 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого остання придбала спірну квартиру. 14 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого останній набув право власності на квартиру. Однак Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалою від 17 червня 2010 року скасував рішення цього ж суду від 6 квітня 2010 року, а ухвалою від 30 червня 2010 року позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору залишив без розгляду. Вважаючи, що позичальник належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань, у наслідок чого виникла заборгованість за кредитним договором, банк, уточнивши позовні вимоги, просив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2007 року в сумі 937 тис. 965 грн 21 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 14 травня 2010 року; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом застосування процедури його продажу, передбаченої статтею 38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV), надавши АКБ «Укрсоцбанк» право продажу предмета іпотеки будь-якій особі – покупцеві з установленням початкової ціни реалізації предмета іпотеки в розмірі 757 тис. 500 грн; виселити зі спірної квартири усіх мешканців, без надання іншого жилого приміщення. Дзержинський районний суд м. Харкова рішенням від 2 квітня 2014 року позов банку задовольнив частково, ухвалив: у рахунок задоволення вимог ПАТ «Укрсоцбанк» за кредитним договором від 10 серпня 2007 року в сумі 937 тис. 965 грн 21 коп. звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 що належить на праві власності ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 14 травня 2010 року; у решті позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 22 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, рішення суду першої інстанції скасував, у задоволені позову банку відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат. У заяві ПАТ «Укрсоцбанк» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення місцевого суду з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 589, 590 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 23 Закону № 898-IV. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ПАТ «Укрсоцбанк» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 липня 2014 року у справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-20495св14). Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-20495св14 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому суд зазначив, що після ухвалення судового рішення, яким договір іпотеки визнано недійсним та виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек, укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким особа стала новим власником спірного майна. Однак зазначене судове рішення було скасоване, тому в разі переходу права власності на іпотечне майно договір іпотеки є дійсним для набувача нерухомого майна відповідно до вимог статті 23 Закону № 898-IV. Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувався тим, що новий власник спірної квартири – ОСОБА_1 жодного договору з ПАТ «Укрсоцбанк» не укладав, а відтак не знав та не міг знати про кредитний та іпотечний договори і про обтяження квартири іпотекою. На момент переходу права власності від ОСОБА_5 до ОСОБА_1 квартира не була предметом іпотеки, а тому посилання позивача на положення статті 23 Закону № 898-IV є безпідставними. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом норми матеріального права (23 Закону № 898-IV), покладені в основу судових рішень, які переглядаються, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні у справі № 6-20495св14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 10 серпня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 118 тис. дол. США зі сплатою 12,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 9 червня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань ОСОБА_2 за кредитним договором між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. З 10 червня 2008 року ОСОБА_2 належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань за кредитним договором, а з 10 жовтня 2008 року повністю припинила виконувати свої обов’язки за цим договором, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 12 березня 2010 року становила 937 тис. 965 грн 21 коп. Дзержинський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 6 квітня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору, ухвалив: розірвати іпотечний договір від 10 серпня 2007 року, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3; виключити з Державного реєстру іпотек запис щодо спірної квартири та зняти заборону на її відчуження. 22 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого остання придбала спірну квартиру. 14 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого останній набув право власності на квартиру. Однак Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалою від 17 червня 2010 року скасував рішення цього ж суду від 6 квітня 2010 року, а ухвалою від 30 червня 2010 року позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору залишив без розгляду. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Частиною п’ятою статті 3 Закону № 898-IV передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України; далі – ЦК України). Строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув, основне зобов’язання боржник не виконав. Статтею 23 Закону № 898-IV визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця й має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону № 898-IV та поширення її дії на відповідача з огляду на таке. Згідно із частиною першою статті 4 цього Закону обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV). Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться у частині другій статті 3 Закону № 898-IV, згідно з якою взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Пунктами 74, 75 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про розірвання іпотечного договору, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпція правомірності договору не спростована (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення), усі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про розірвання договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (№ 6-639цс15) та від 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15). За таких обставин, зважаючи на сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного судового рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту. Отже у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов неправильного висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 23 Закону № 898-IV, оскільки на момент переходу права власності від ОСОБА_5 до ОСОБА_1 квартира не була предметом іпотеки. Місцевий суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов обґрунтованого висновку щодо збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та щодо поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону № 898-IV статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до нього перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 липня 2014 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 2 квітня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-1562цс15 У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпція правомірності договору не спростована (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення), усі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про розірвання договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Місцевий суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов обґрунтованого висновку щодо збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та щодо поширення на відповідача відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до нього перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F1091C3751144DDCC2257FE600459998
  11. являлся собственником предмета ипотеки, что противоречит ст. 5 ЗУ "об ипотеке", недействительность договора ипотеки является основанием для ее прекращения http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58516427 Державний герб України У Х В А Л А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 червня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Євтушенко О.І., суддів: Завгородньої І.М., Кафідової О.В., Умнової О.В., Фаловської І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ОСОБА_6, третя особа: публічне акціонерне товариство «Сведбанк» про визнання недійсним іпотечного договору, усунення перешкод в розпорядженні власністю, шляхом припинення іпотеки нерухомого майна і вилучення з Державного реєстру відомостей про іпотеку та обтяження нерухомого майна, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 5 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом, вимоги якого уточнив в ході розгляду справи та просив визнати недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_6 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_7; усунути йому перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28 листопада 2012 року, шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1; вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28 листопада 2012 року і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6 Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_8 Після його смерті відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Разом з тим, оформити спадкові права на вказану квартиру позивач не зміг, оскільки було з`ясовано, що 3 серпня 2007 року від імені батька була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім`я ОСОБА_9, який на підставі цієї довіреності 16 серпня 2007 року продав вказану квартиру ОСОБА_10, а останній 22 лютого 2008 року продав її ОСОБА_6, яка для придбання спірної квартири використала кредитні кошти, отримані у ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22 лютого 2008 року між ОСОБА_7 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір, за умовами якого відповідач, в забезпечення своїх кредитних зобов`язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2011 року позов прокурора Святошинського району м. Києва, поданий в інтересах ОСОБА_5, задоволено частково. Визнано недійсною довіреність від 3 серпня 2007 року, видану від імені ОСОБА_8 на ім`я ОСОБА_9, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І.; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_8 в особі ОСОБА_9 і ОСОБА_10 від 16 серпня 2007 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року позов прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах ОСОБА_5 задоволено. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_6 нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_5 і визнано за ним право власності на це майно. Зобов*язано ОСОБА_6 звільнити квартиру АДРЕСА_1. Визнано недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6 Іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено. 20 лютого 2013 року апеляційний суд м. Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_6 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року в частині визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6 та припинення іпотеки скасував. У задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив. Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року у незміненій частині та рішення апеляційного суду м. Києва від 20 лютого 2013 року залишені без змін. Позивач посилався на те, що спірна квартира повернута йому в натурі в результаті задоволення судом його віндикаційного позову. Разом з тим, порушення його права власності на спірну квартиру продовжує існувати, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно залишається запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28 листопада 2012 року і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6, існування яких перешкоджає розпорядитися на власний розсуд належним йому нерухомим майном. В інший спосіб, ніж визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року з інших правових підстав, ніж ті, які заявлялись раніше, а також шляхом усунення йому перешкод в розпорядженні спірною квартирою, вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку і про обтяження, він не може захистити в повній мірі своє право власності. У зв'язку з наведеним просив задовольнити позов з врахуванням його уточнень на підставі Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 16, 509, 575, 204-210, 319, 391 ЦК України. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 5 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року позов задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_6 є товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_6 Усунуто перешкоди ОСОБА_5 в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28 листопада 2012 року, шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1. Вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28 листопада 2012 року і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22 лютого 2008 року, укладеного між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» і ОСОБА_6 Представник товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» не погоджуючись з даними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. ОСОБА_6, не погоджуючись з даними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги слід відхилити, виходячи з наступного. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, задовольняючи позов виходив з того, що на час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, іпотекодавець ОСОБА_6 не була титульним власником предмета іпотеки - спірної квартири, а тому не мала права розпоряджатися цим нерухомим майном. Таким чином іпотечний договір від 22 лютого 2008 року суперечить закону, зокрема, ст.ст. 317, 319 ЦК України і ст.5 Закону України «Про іпотеку», в тій його частині, що його стороною - іпотекодавцем не є власник предмета іпотеки. Оскільки позовні вимоги про припинення іпотеки та вилучення із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку та запису про обтяження, по своїй суті є похідними і випливають із іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, який визнано судом недійсним, суд дійшов висновку про задоволення цих вимог. Вказані висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають фактичним обставинам справи та узгоджуються з нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 5 квітня 2007 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації ОСОБА_8 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1. Згідно з посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.C. договором купівлі-продажу квартири від 16 серпня 2007 року, укладеним між ОСОБА_8 в особі ОСОБА_9, який діяв на підставі довіреності від 3 серпня 2007 року, та ОСОБА_10, ОСОБА_8 продав, а ОСОБА_10. придбав квартиру АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. Спадкоємцем прав та обов'язків ОСОБА_8 є його син ОСОБА_5, який в установленому порядку прийняв спадщину. На підставі договору купівлі-продажу від 22 лютого 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Глушко Л.В., ОСОБА_10 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6 22 лютого 2008 року, між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ Сведбанк», та ОСОБА_6, укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_6 було надано кредит у розмірі 94 640 доларів США на строк до 22 лютого 2026 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 22 лютого 2008 року між ВАТ Сведбанк» та ОСОБА_6 було укладено іпотечний договір, згідно якого ОСОБА_6 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладений договір факторингу та договір про відступлення прав за іпотечними договорами, відповідно до якого банк відступив ТОВ «ФК «Вектор Плюс» свої права вимоги за укладеним з ОСОБА_6 кредитним договором та іпотечним договором. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 листопада 2011 року частково задоволено позов прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах ОСОБА_5 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_6, треті особи: Приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу Трубінська Н.І., Рильська Л.C., Глушко Л.B., ПАТ Сведбанк» про визнання недійсною довіреності, визнання договорів купівлі продажу квартири недійсними. Визнано недійсною видана від імені ОСОБА_8 на ім'я ОСОБА_9 довіреність від 3 серпня 2007 року; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_8 в собі ОСОБА_9, та ОСОБА_10 від 16 серпня 2007 року. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року задоволено позов прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах ОСОБА_16 до ОСОБА_6, комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», ВАТ «Сведбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Глушко Л.В., ОСОБА_10, про витребування майна із чужого незаконного володіння, зобов'язання вчинити дії, скасування у реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на квартиру, визнання права власності на квартиру, визнання недійсним іпотечного договору, припинення іпотеки. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 та визнано право власності на неї ОСОБА_5 Зобов'язано ОСОБА_6 звільнити квартиру АДРЕСА_1. Визнано недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між ВАТ Сведбанк» і ОСОБА_6; припинено іпотеку квартири АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду міста Києва від 20 лютого 2013 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року в частині визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року та припинення іпотеки скасовано. У задоволенні цих позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року у незміненій частині та рішення апеляційного суду м. Києва від 20 лютого 2013 року залишено без змін. Спірна квартира вже повернута позивачу за віндикаційним позовом та за ним визнано право власності на цю квартиру згідно рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року, яке набрало законної сили в цій частині 20 лютого 2013 року, тобто, спірна квартира перебуває у фактичному володінні свого власника - ОСОБА_5. який є зареєстрованим в цій квартирі та мешкає в ній, відповідачі не оспорюють право власності позивача на спірну квартиру. Вирішуючи даний спір суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що порушене право власності ОСОБА_5, зокрема, щодо правомочності розпорядження спірною кватирою, може бути відновлене шляхом визнання іпотечного договору від 22 лютого 2008 року недійсним, у зв`язку із чим, ним правильно обраний цивільно-правовий спосіб захисту. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною 1 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ньому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно частини 1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини 1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно зі ст. 1, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки є об`єкти нерухомого майна та об'єкти, які прирівнюються до таких цим Законом. До них чинним законодавством, зокрема, віднесено: земельні ділянки; будівлі; споруди; підприємство як майновий комплекс; житлові будинки; квартири; дачі; садові будинки; гаражі; об'єкт незавершеного будівництва, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому; право оренди чи користування нерухомим майном, яке надає орендарю чи користувачу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна. Об'єкти нерухомого майна можуть бути предметом іпотеки лише за таких умов: майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; воно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремо вбілений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Відсутність хоча б однієї з указаних ознак є підставою для визнання договору іпотеки недійсним. Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку» визнання іпотечного договору недійсним є підставою для припинення іпотеки. Встановивши, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 листопада 2011 року визнано недійсним укладений від 16 серпня 2007 року між ОСОБА_8 в особі ОСОБА_9 та ОСОБА_10 договір купівлі-продажу спірної квартири, на підставі якого останній продав вказану квартиру ОСОБА_6, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року ця квартира витребувана з незаконного володіння ОСОБА_17 у володіння ОСОБА_5 із визнанням за ним права власності на це майно, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_8 та визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6, припинення іпотеки та вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку, внесеного на підставі вказаного договору. Суди правильно виходили з того, що іпотечний договір від 22 лютого 2008 року суперечить закону, зокрема, ст.ст. 317, 319 ЦК України і ст.5 Закону України «Про іпотеку», в тій частині, що його стороною - іпотекодавцем не є власник предмета іпотеки. На час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору іпотекодавець ОСОБА_6 не була титульним власником предмета іпотеки - спірної квартири, а тому не мала права розпоряджатися цим нерухомим майном. Задоволення заявлених позивачем вимог не суперечить ст. 16 ЦК України та відповідає змісту його порушеного права, яке підлягає судовому захисту. В ході розгляду даної справи місцевим та апеляційним судами дотримано вимог ч.4 ст.10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, перевірено усі обставин, на які посилалися сторони в обґрунтування своїх вимог і заперечень та надано мотивування усім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). При встановлені фактичних обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій не було порушено норми процесуального права, а при ухваленні судових рішень правильно застосовано норми матеріального права. Доводи касаційних скарг не дають підстав для встановлення неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків судів, обґрунтовано викладених в мотивувальних частинах оскаржуваних рішень. При вирішенні даної справи судами правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. За таких обставин, відповідно до ст. 337 ЦПК України касаційні скарги слід відхилити і залишити оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін. Керуючись ст. ст. 336, 337, 344 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 та касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відхилити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 5 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.І. Євтушенко судді І.М. Завгородня О.В. Кафідова О.В. Умнова І.М. Фаловська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Потильчака О.І., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., – за участю представників: публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» Михна А.О., приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» Алфімова В.В., Губаря В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» (далі – ПАТ АБ «Укргазбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року у справі № 920/1771/14 за позовом приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» (далі – ПП «Будінвест Ю.С.») до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД» (далі – ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД»), ПАТ АБ «Укргазбанк» про визнання договору іпотеки недійсним, в с т а н о в и л и: Суб’єкт права на звернення до Верховного Суду України порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року у справі № 920/1771/14 із підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), і просить скасувати всі постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. У заяві про перегляд постанови ПАТ АБ «Укргазбанк» посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про охорону культурної спадщини», внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ПАТ АБ «Укргазбанк» надано копії постанов Вищого господарського суду України від 11 листопада 2008 року у справі № 2-1/3110-2007(2-1/4280-08), від 16 липня 2014 року у справі № 5011-7/14930-2012, копію рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2012 року у справі № 6-21066св12, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права. ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» не скористалося правом на участь його представника у судовому засіданні. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ АБ «Укргазбанк» і ПП «Будінвест Ю.С.», перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову у справі № 920/1771/14 є вимога ПП «Будінвест Ю.С.» про визнання недійсним договору іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, укладеного 12 березня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД». Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 12 березня 2008 року між ПП «Будінвест Ю.С.» (позичальник) і ПАТ АБ «Укргазбанк» укладено кредитний договір № 114/08-РБФ, за умовами якого банк відкрив позичальнику невідновлювальну відкличну кредитну лінію із загальним лімітом 4 500 000,00 грн, а 14 листопада 2011 року між тими ж сторонами укладено додатковий договір до кредитного договору, який викладено у новій редакції. У забезпечення всіх вимог банку, які випливають із зазначеного кредитного договору, між ПАТ АБ «Укргазбанк» (іпотекодержатель) і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) 12 березня 2008 року укладено договір іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, а 12 серпня 2011 року між тими ж сторонами укладено договір про внесення змін до цього договору, який викладено у новій редакції. Предметом іпотеки за договором є: нерухоме майно – нежитлова будівля – будівля ресторану під літ. «А-2», загальною площею 1 418,2 кв. м, та літнє кафе-бесідка під літ. «Б (1-5)», які розташовані за адресою: Сумська область, м. Ромни, б-р Жовтневої революції, 28, і належать іпотекодавцеві згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня 2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно; земельна ділянка площею 0,1422 га, яка розташована за тією ж адресою і належить іпотекодавцю на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу 12 березня 2008 року та зареєстровано в реєстрі за № 917. Із повідомлення відділу містобудування та архітектури виконавчого комітету Роменської міської ради від 20 жовтня 2014 року позивачеві стало відомо, що будівлю № 28 по б-ру Свободи (б-р Жовтневої революції) включено до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення на підставі рішення Сумського облвиконкому від 22 лютого 1984 року № 45 за № 70–См. Позивач зазначив, що оспорюваний договір іпотеки було укладено між відповідачами без погодження відповідним органом охорони культурної спадщини, чим порушено вимоги статті 319 ЦК, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», статті 6 Закону України «Про іпотеку». Також позивач зауважив, що всупереч положенням статті 19 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Методики грошової оцінки пам’яток, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1447 (далі – Методика), оспорюваний договір укладено без визначення вартості пам’ятки архітектури, яка передавалася в іпотеку, у порядку, передбаченому чинним законодавством. Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено з порушенням вимог частин першої, другої статті 203 ЦК, ПП «Будінвест Ю.С.» просило визнати його недійсним із підстав, передбачених частиною першою статті 215 ЦК. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Сумської області від 06 серпня 2015 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року, позов ПП «Будінвест Ю.С.» задоволено. Постановою Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року зазначені судові рішення залишено без змін. При цьому суд касаційної інстанції послався на положення частини першої статті 18, статті 19 Закону України «Про охорону культурної спадщини», частини першої статті 6 Закону України «Про іпотеку», пунктів 2, 3 Методики і погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскільки оспорюваний договір іпотеки укладено без погодження відповідного органу охорони культурної спадщини, сторонами цього договору не було дотримано порядку визначення вартості предмета іпотеки, який є пам’яткою архітектури місцевого значення, тому цей правочин укладено з недотриманням вимог законодавства, що є підставою для визнання його недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК. Також суд касаційної інстанції погодився з висновками попередніх судових інстанцій про доведення позивачем як позичальником факту порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного іпотечного договору з огляду на те, що за умовами кредитного договору на позивача покладено обов’язок щодо укладення договору страхування предмета іпотеки, вчасної сплати всіх страхових платежів та інші зобов’язання. У наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 11 листопада 2008 року у справі № 2-1/3110-2007(2-1/4280-08), від 16 липня 2014 року у справі № 5011-7/14930-2012 суд касаційної інстанції, на думку заявника, по-іншому застосував одні й ті самі норми права, зазначивши, що у випадку продажу пам’ятки архітектури місцевого значення без отримання згоди органу охорони культурної спадщини єдиною особою, яка може пред’явити позов про визнання договору недійсним з відповідних підстав, є саме цей орган. При цьому у разі продажу пам’ятки власник або уповноважений ним орган зобов’язаний у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини з метою надання цьому органу переважного права на придбання об’єкта охорони. У справі № 5011-7/14930-2012 суд касаційної інстанції зазначив, що відсутність погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не свідчить про незаконність самого правочину, а законодавство, чинне на момент укладення оспорюваного договору оренди нежитлових приміщень, не вимагало наявності такого погодження як обов’язкового елементу форми чи змісту такого договору. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним іпотечного договору у справі № 6-21066св12, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 13, 14, 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», виходив із того, що за змістом зазначених норм пам’ятки архітектури без згоди відповідного органу охорони культурної спадщини забороняється передавати у користування, володіння або управління. За змістом положень Закону України «Про іпотеку» договір іпотеки не є договором про передачу предмета іпотеки у володіння, користування чи управління іншій особі, тому при укладенні договорів іпотеки щодо пам’яток архітектури не потрібно погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Той факт, що спірний об’єкт визнано пам’яткою архітектури, може бути враховано у разі звернення стягнення на зазначений об’єкт при порушенні зобов’язань за кредитним договором. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК). Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним. Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У справі, яка розглядається, ПП «Будінвест Ю.С.» звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, укладеного 12 березня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД», стороною якого позивач не є. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено між відповідачами без погодження відповідним органом охорони культурної спадщини, чим порушено вимоги статті 319 ЦК, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», статті 6 Закону України «Про іпотеку». Судами встановлено, що предмет іпотеки за оспорюваним договором, а саме будівля № 28 по б-ру Свободи (б-р Жовтневої революції) у м. Ромни Сумської області, є пам’яткою архітектури місцевого значення, яка включена до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення на підставі рішення Сумського облвиконкому від 22 лютого 1984 року № 45 за № 70 – См, і належить на праві власності ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня 2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно. За положеннями частини першої статті 317 ЦК зміст права власності у суб’єктивному значенні охоплює правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини восьмої статті 319 ЦК (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом. За змістом статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) пам’ятка, крім пам’ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Отже, власник об’єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб’єктивне право на таке майно (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі його у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. У справі, яка розглядається, відповідач ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» як власник нерухомого майна, що є пам’яткою архітектури місцевого значення, здійснив своє право на цей об’єкт шляхом передачі його в іпотеку у забезпечення всіх вимог ПАТ АБ «Укргазбанк», які випливають із кредитного договору, укладеного між банком і позивачем у справі як позичальником. Виходячи із правового визначення поняття іпотеки, наведеного у Законі України «Про іпотеку», іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. За змістом статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. З огляду на загальні положення цього Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця – власника архітектурної пам’ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно. Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним. Натомість при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов’язань за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об’єктом культурної спадщини, має бути враховано з огляду на положення статті 20 Закону України «Про охорону культурної спадщини», якими передбачено право привілеєвої купівлі пам’ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об’єкта культурної спадщини. Крім того, припущення наявності ймовірного недотримання процедури погодження з відповідним органом при укладенні оспорюваного договору дає підстави для висновку, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним з підстав, викладених у позовній заяві у справі, що розглядається, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не позивач як боржник за кредитним договором. Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи встановлено не було. За таких обставин висновок господарських судів про укладення оспорюваного правочину з недотриманням вимог законодавства, а відтак, і наявність підстав для задоволення позову, є необґрунтованим, суперечить фактичним обставинам справи і вимогам закону. Оскільки суди всіх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору у справі, яка розглядається, заява ПАТ АБ «Укргазбанк» підлягає задоволенню, всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ПП «Будінвест Ю.С.». Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись статтями 49, 11114, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року та рішення Господарського суду Сумської області від 06 серпня 2015 року у справі № 920/1771/14 скасувати та ухвалити нове рішення. У позові приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД», публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» про визнання договору іпотеки недійсним відмовити. Стягнути з приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» (код 34608270) на користь публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» (код 23697280) 4 054,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної, касаційної скарг та заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 920/1771/14. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду Сумської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий О.І. Потильчак Судді: В.П. Барбара Н.П. Лященко І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок І.Б. Шицький П.І. Колесник А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7BF742BBE3E91C0AC2257FE10049F6FE - Постанова від 1 червня 2016 року № 3-449гс16
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд», публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, комунальне підприємство «Міське капітальне будівництво», про визнання майнових прав на об’єкт інвестування та визнання іпотечного договору частково недійсним, зняття заборони на відчуження квартири та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження її іпотекою за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 серпня 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 17 березня 2005 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд» (далі – ТОВ «Альянс-Висотбуд») та Управлінням капітального будівництва Одеської міської ради було укладено контракт на будівництво житлового будинку АДРЕСА_1. 26 січня 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» укладено договір резервування приміщення – квартири АДРЕСА_1, умовами якого передбачено, що орієнтовний термін завершення будівельно-монтажних робіт – ІІІ квартал 2009 року. 26 січня 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» укладено договір комісії щодо купівлі цінних паперів, відповідно до умов якого товариство зобов’язалося надати позивачу посередницькі послуги щодо купівлі цінних паперів на загальну суму 209 тис. 200 грн. Основною метою укладення цих договорів було фінансування позивачкою будівництва квартири шляхом купівлі пакету облігацій, що надавало власникові пакету облігацій право на отримання у власність вищезазначеної квартири в майбутньому, оскільки умовами договору передбачено, що після закінчення будівництва продавець ТОВ «Альянс-Висотбуд» зобов’язаний передати ОСОБА_1 вищезазначену квартиру. Позивачка свої зобов’язання щодо оплати вартості майнових прав на квартиру виконала в повному обсязі, сплативши грошові кошти в розмірі 209 тис. 200 грн. за придбання цінних паперів під будівництво житла. Порушивши умови договору, ТОВ «Альянс-Висотбуд» будинок не збудувало та не ввело його в експлуатацію. Крім того, у 2008 році ТОВ «Альянс-Висотбуд» уклало з Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк»), іпотечні договори, за умовами яких на забезпечення своїх зобов’язань за кредитними договорами товариство передало в іпотеку банку майнові права на квартири в житловому будинку, зокрема й на квартиру АДРЕСА_1, яка була придбана позивачкою за договором купівлі цінних паперів. Вважаючи, що товариство здійснило дії, які можуть призвести до втрати права власності на проінвестовану нерухомість, та що укладені іпотечні договори порушують її майнові права на квартиру, ОСОБА_1 просила визнати за нею майнові права на квартиру; визнати недійсними іпотечні договори в частині передачі в іпотеку майнових прав на вищезазначену квартиру; зняти заборону на відчуження квартири та виключити з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою. Суворовський районний суд м. Одеси рішенням від 20 жовтня 2014 року позов задовольнив: ухвалив визнати за ОСОБА_1 майнові права на об’єкт інвестування – квартиру АДРЕСА_1; визнати недійсним пункт 1.1 іпотечних договорів від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд», у частині передачі в іпотеку майнових прав на спірну квартиру; зняти заборону на відчуження квартири та виключити з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Одеської області рішенням від 19 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, зазначене рішення суду першої інстанцій скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення місцевого суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 5 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-ІV). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на судові рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року (№ 6-3739ск15), 15 липня 2015 року (№ 6-15463св15), 26 серпня 2015 року (№ 6-13461св15) у справах за позовами фізичних осіб до ТОВ «Альянс-Висотбуд», ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання майнових прав та визнання частково недійсним іпотечного договору. Крім того, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Верховного Суду України від: 17 квітня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі – ПАТ «Промінвестбанк») до фізичної особи та інших про визнання договору недійсним, скасування рішення про оформлення права власності на нерухоме майно; за зустрічним позовом фізичних осіб до ПАТ «Промінвестбанк» та інших про визнання договору іпотеки недійсним; за позовами фізичних осіб до ПАТ «Промінвестбанк» та інших про визнання договору іпотеки недійсним (№ 6-8цс13); 25 вересня 2013 року у справі за позовом фізичної особи до товариства з обмеженою відповідальністю «Перша українська індустріально-інвестиційна компанія» та інших про визнання частково недійсним договору іпотеки (№ 6-91цс13); 2 грудня 2015 року та 10 лютого 2016 року у справах за позовом фізичної особи до ТОВ «Альянс-Висотбуд», ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання майнових прав, визнання договорів іпотеки частково недійсними (№ 6-1502цс15, № 6-2250цс15); Так, ухвалюючи рішення від 15 липня 2015 року у справі № 6-15463св15, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку про те, що при укладенні договорів іпотеки були порушені положення статті 5 Закону № 898-IV (у редакції, чинній на час укладення спірних договорів), оскільки майнові права на окремі приміщення в житловому будинку товариство мало право передавати в іпотеку лише з 25 грудня 2008 року, отже іпотечні договори необхідно визнати частково недійсними. Позовні вимоги про визнання майнових прав на об’єкт інвестування не підлягають задоволенню, оскільки такі права в позивачів виникли на підставі договорів купівлі-продажу, у зв’язку із чим відсутні підстави для визнання цих прав у судовому порядку. Майнові права позивачів можуть бути захищені в інший, передбачений законом спосіб, зокрема шляхом звернення до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору купівлі-продажу майнових прав та стягнення переданих забудовнику коштів. Ухвалюючи судові рішення від 19 березня 2015 року у справі № 6-3739ск15 та від 26 серпня 2015 року у справі № 6-13461св15, суд касаційної інстанції виходив з того, що майнові права на квартиру відповідно до положень статті 5 Закону № 898-IV (у редакції, чинній на час укладення іпотечних договорів) не могли бути предметом іпотеки, а тому товариство неправомірно передало їх в іпотеку. Верховний Суд України у постанові від 17 квітня 2013 року № 6-8цс13 дійшов висновку про те, що предметом правового регулювання Закону України від 19 червня 2003 року № 979-IV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (далі – Закон № 979-IV) є відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу внаслідок невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не з приводу забезпечення кредитного договору, що був укладений між сторонами. Під час укладення договору іпотеки були порушені положення статті 5 Закону № 898-IV (у редакції, чинній на час укладення спірного договору), оскільки майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки. У постанові від 25 вересня 2013 року № 6-91цс13 Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що майнове право, яке є предметом застави (іпотеки), – це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права. Позивач за договором про інвестиційну діяльність є володільцем предмета іпотеки – майнових прав, оскільки виконав свої грошові зобов’язання за інвестиційним договором, здійснивши стовідсоткову передплату. Товариство не мало передбачених законом підстав для передачі в іпотеку нерухомого майна та не було уповноважене на це позивачем, тому договір іпотеки є недійсним. Верховний Суд України у постановах від 2 грудня 2015 року № 6-1502цс15, та від 10 лютого 2016 року № 6-2250цс15 зазначив, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення Закону № 979-IV, оскільки цей Закон регулює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. На час укладення договорів іпотеки стаття 5 Закону № 898-IV не визначала майнові права як предмет іпотеки, а тому товариство неправомірно передало в іпотеку зазначені майнові права. Позовні вимоги про визнання майнових прав на об’єкт інвестування не підлягають задоволенню, оскільки такі права в позивача виникли на підставі договору купівлі-продажу майнових прав. За змістом зазначеного договору позивач лише отримав право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Натомість у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до статті 7 Закону України від 18 вересня 1991 року № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність» (далі – Закон № 1560-XII) інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Позивачка, уклавши договори резервування приміщення та комісії щодо купівлі цінних паперів під будівництво житла, набула майнові права на об’єкт інвестування – квартиру, спір з приводу укладення цих договорів відсутній. Крім того, ОСОБА_1 не є стороною іпотечних договорів, тому на час їх укладення права та інтереси позивачки порушені не були. Оскільки майнові права в позивачки виникли на підставі укладених договорів, які ніким не оскаржуються, то відсутні й правові підстави для визнання за нею майнових прав на спірну квартиру. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норми матеріального права, зокрема статті 5 Закону № 898-IV. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 17 березня 2005 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та Управлінням капітального будівництва Одеської міської ради укладено контракт на будівництво житлового будинку в АДРЕСА_1, відповідно до умов якого ТОВ «Альянс-Висотбуд» зобов’язується власними та залученими силами й коштами виконати будівництво цього житлового будинку. З метою здійснення будівництва багатоквартирного будинку 1 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд», товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Жилстрой» (далі – ТОВ «Альянс-Жилстрой») та АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», укладено генеральний договір про співробітництво. На виконання цього договору 1 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено іпотечний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого ТОВ «Альянс-Висотбуд» передало в іпотеку банку майнові права на не закінчені будівництвом квартири, зокрема на квартиру АДРЕСА_1. 2 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено кредитний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого банк надав товариству в кредит кошти в розмірі 1 млн 9 тис. 323 дол. США 60 центів. З метою забезпечення виконання грошових зобов’язань за цим договором 2 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено іпотечний договір НОМЕР_3, відповідно до умов якого ТОВ «Альянс-Висотбуд» передало в іпотеку банку майнові права, зокрема на не закінчену будівництвом квартиру АДРЕСА_1 у зазначеному житловому будинку. Згодом 16 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено кредитний договір НОМЕР_4, відповідно до умов якого банк надав товариству в кредит кошти в розмірі 741 тис. 137 дол. США 25 центів. З метою забезпечення виконання грошових зобов’язань за вказаним кредитним договором 16 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено іпотечний договір НОМЕР_5, відповідно до умов якого ТОВ «Альянс-Висотбуд» передало в іпотеку банку майнові права, зокрема на не закінчену будівництвом квартиру АДРЕСА_1 у вищезазначеному житловому будинку. 26 січня 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» укладено договір резервування приміщення квартири АДРЕСА_1, умовами якого передбачено, що виконавець зобов’язується зарезервувати за замовником цю квартиру. Резервування квартири здійснюється з метою придбання її замовником у майбутньому у власність у процесі погашення цільових облігацій, емітованих виконавцем. Орієнтовний термін завершення будівельно-монтажних робіт – ІІІ квартал 2009 року. 26 січня 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» укладено договір комісії щодо купівлі цінних паперів, відповідно до умов якого товариство зобов’язалося надати позивачу посередницькі послуги щодо купівлі цінних паперів на загальну суму 209 тис. 200 грн. Після укладення цього договору протягом 3 банківських днів товариство зобов’язується забезпечити передачу реєстратору всіх документів, необхідних для переоформлення прав власності на користь ОСОБА_1. Основною метою укладених з ОСОБА_1 договорів було фінансування позивачкою будівництва квартири шляхом купівлі пакету облігацій, що надавало власникові пакету облігацій право на отримання у власність вищезазначеної квартири в майбутньому. ОСОБА_1 виконала свої грошові зобов’язання в повному обсязі, сплативши вартість майнових прав на квартиру в розмірі 209 тис. 200 грн. Однак у передбачений договором строк ТОВ «Альянс-Висотбуд» будинок не збудувало та не ввело в експлуатацію. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За статтями 1, 5 Закону № 898-IV (у редакції, яка була чинною на час укладення договорів іпотеки) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий, виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об’єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості. На час укладення спірних договорів іпотеки (1, 2 та 16 липня 2008 року) стаття 5 Закону № 898-IV не визначала майнові права як предмет іпотеки. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону № 898-IV. Разом з тим Закон № 979-IV, який установлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном, до спірних правовідносин не застосовується, а положеннями Закону № 1560-ХІІ, яким визначено загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності, не передбачають права на передачу в іпотеку майнових прав на об’єкт незавершеного будівництва. Майнове право, що є предметом договору резервування приміщення, – це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права. ОСОБА_1, сплативши вартість майнових прав на квартиру в повному обсязі, виконала свої грошові зобов’язання та відповідно до пунктів 1.2, 2.3 договору резервування приміщення набула майнові права на квартиру. За змістом статей 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності можуть бути заявлені як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином. Оскільки оспорюваними договорами передано в іпотеку майнові права на квартиру, які належать ОСОБА_1, то позивачка відповідно до положень статей 15, 16, 215, 216 ЦК України має право оспорювати зазначені іпотечні договори в судовому порядку, оскільки ці договори стосуються її прав та інтересів. За таких обставин висновки апеляційного суду, з якими погодився суд касаційної інстанції, про те, що позивачка набула майнові права на об’єкт інвестування – квартиру і що відсутній спір з даного приводу; а також що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних іпотечних договорів, тому при їх укладенні права та інтереси позивачки порушені не були, – є помилковими. Тому в цій частині рішення апеляційного суду та ухвала суду касаційної інстанції підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про визнання частково недійсними договорів іпотеки, зняття заборони на відчуження квартири та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження її іпотекою. Водночас відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами. Майновими визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги. Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна необхідними й достатніми для засвідчення правомочності його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний механізм, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на окремі об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, позивачка виконала свої грошові зобов’язання за договорами резервування приміщення та комісії щодо купівлі цінних паперів, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва, тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги щодо переходу права власності на об’єкт будівництва або для набуття майнових прав на цей об’єкт. Проте право власності на спірну квартиру в позивачки не виникло. Порядок оформлення права власності на об’єкт інвестування після прийняття такого об’єкта до експлуатації врегульовано чинним на час укладення договорів резервування приміщення та комісії щодо купівлі цінних паперів Законом України від 19 червня 2003 року № 978-IV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та Законом № 1560-ХІІ. За змістом договору резервування приміщення позивачка отримала лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Договори резервування приміщення та комісії щодо купівлі цінних паперів від 26 січня 2009 року згідно з вимогами статті 204 ЦК України не визнані судом недійсними, є чинними, а тому позивачка продовжує бути володільцем майнових прав на квартиру. Ураховуючи вищезазначене, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачкою майнових прав на квартиру. Такий висновок відповідає нормам матеріального права, тому підстави для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 серпня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання іпотечних договорів частково недійсними, зняття заборони на відчуження квартири та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження її іпотекою скасувати та в цій частині залишити в силі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2014 року. У решті рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 серпня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-503цс16 Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири укладено 1, 2 та 16 липня 2008 року, тобто до визначення майнових прав на об’єкти незавершеного будівництва предметом іпотеки. Отже, ці договори укладено з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час їх укладення), тому вони підлягають визнанню частково недійсними. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. У справі, яка переглядається, за змістом за договорів резервування приміщення та комісії щодо купівлі цінних паперів позивачка отримала лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за нею майнових прав на об’єкт інвестування відповідно до статей 331, 392 ЦК України немає. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1295687D42838A29C2257FC50041E489
  14. В 2008 году оформил ипотеку в Шведбанке на 16 000 у.е. ( квартира в пгт.)Жена поручитель. До 2011 года оплачивал как называется "сумлінно" . С 2011 года ипотеку не оплачиваю, в ипотечной квартире не проживаю (живут квартиранты). На момент сделки у меня был один ребенок(1,5 года), на данный момент двое детей 3 и 9 лет(обе официально зарегистрированные в ипотечной квартире) В 2012 году ипотечный договор по факторинга перешёл к ТОВ"Кредитные инициативы" В 2013 году судом было принято решение про стягнення на користь предмета ипотеки для погашения долга в сумме 184 000 грн. по состоянию на 2013 год и тогдашнему курсу та стягнення судового збору.В 2014 году судом принято решение о объявлении меня в розыск так как исполнительный лист мне вручить не могут и согласно справке из сельсовета я там зарегистрирован с женой и ребёнком но не проживают. В 2014 году судом вынесено решение о запрете мне выезжать за границу до выполнение исполнительного листа по ипотеке. В марте у меня вычесли из заработной платы сумму судового сбора по исполнительному листу. Вопрос: как мне отдать квартиру чтобы после реализации квартиры на торгах, не доплачивать кредитору сумму недостающею для погашения долга (на 2013 год 184 000 грн.)
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк», треті особи: ОСОБА_3, служба у справах дітей Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, прокуратура Деснянського району м. Києва, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року, встановила : У вересні 2014 року ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» (далі – ПАТ «ПроКредит Банк»). Позивач зазначав, що 2 листопада 2001 року він з дружиною – ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син – ОСОБА_2, який із 16 вересня 2003 року був зареєстрований у цій квартирі. 14 вересня 2004 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, за яким остання передала вказану квартиру в іпотеку банку на забезпечення виконання своїх зобов’язань за кредитним договором, укладеним між нею та банком. Посилаючись на те, що на час укладення договору іпотеки в спірній квартирі був зареєстрований та проживав малолітній ОСОБА_2, проте орган опіки та піклування згоду на укладення цього договору не надавав, позивач просив визнати недійсним зазначений договір іпотеки. Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 27 квітня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, задовольнив: визнав недійсним договір іпотеки від 14 вересня 2004 року. Апеляційний суд м. Києва рішенням від 1 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 квітня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 20, 27 січня та 10 лютого 2016 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 17 цього Закону та частини шостої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року та постанов Верховного Суду України від 20, 27 січня і 10 лютого 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебувають у шлюбі з 27 листопада 1993 року, від якого мають синів ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. 2 листопада 2001 року подружжя придбало квартиру АДРЕСА_1, у якій вони з дітьми були зареєстровані із 16 вересня 2003 року. За довідкою Житлово-будівельного кооперативу «Київ-11» 22 травня 2007 року ОСОБА_1, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 зняті з реєстрації в цій квартирі, а 12 серпня 2014 року в ній знову був зареєстрований ОСОБА_2. 14 вересня 2004 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, за яким остання за згодою чоловіка передала вказану квартиру в іпотеку банку на забезпечення виконання своїх зобов’язань за кредитним договором, укладеним 14 вересня 2004 року між нею та банком. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що спірний договір іпотеки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема без згоди органу опіки та піклування, що порушує права малолітнього ОСОБА_2, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що на час укладення договору іпотеки дозвіл органу опіки та піклування законом не вимагався; норма статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України) в редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки, підтверджувала право управління майном дитини виключно батьками, отже, підстав для визнання цього договору недійсним немає. Верховний Суд України постановою від 20 січня 2016 року, наданою заявником для порівняння, відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів квартири від 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року, при укладенні яких іпотекодавець приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не давав, з огляду на таке: правочин, учинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що такий правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, батько малолітнього, укладаючи оспорювані іпотечні договори, повідомив нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший, крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти. З огляду на наведені обставини та правовий висновок Верховного Суду України, зроблений за результатами перегляду справи № 6-384цс15 (про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, що впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, врахувавши також недобросовісність дій відповідача під час укладення іпотечних договорів та відсутність обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя – банку, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання іпотечних договорів недійсними. У постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на підставі документа (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або закону (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, суди попередніх інстанцій, відмовивши в задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору іпотеки жилого будинку та земельної ділянки без згоди органу опіки та піклування на вчинення цього правочину, на момент укладення якого малолітня особа проживала у спірному будинку та набула право користування ним, враховували недобросовісність поведінки позивача та іпотекодавця, але питання наявності в дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не з'ясували, норми статті 29 ЦК України до спірних правовідносин не застосували та дійшли передчасного висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина мала на момент укладення оспорюваного договору право користування жилим будинком, який є предметом іпотеки. З огляду на викладене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скасувала судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і передала справи на новий розгляд до суду першої інстанції. У постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року (справа № 6-1793цс15), наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що договір іпотеки, вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, суди, установивши місце постійного проживання матері малолітнього у спірній квартирі, що є предметом договору іпотеки від 18 січня 2008 року, неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з'ясували питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім спірної квартири; не надали оцінки тому факту, що спірна квартира є єдиним житлом позивачки, тому Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скасувала судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. У постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року (справа № 6-3005цс15), наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка вказала факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення цього договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення цього правочину. За таких обставин суд не мав підстав для задоволення позову про визнання недійсним цього іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої особи на користування житлом. З огляду на це Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України відмовила в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним зазначеного договору іпотеки. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції з огляду на обставини справи, зокрема, що на час укладення договору іпотеки квартири (15 квітня 2005 року) в ній були зареєстровані двоє неповнолітніх дітей, дійшов висновку про те, що з урахуванням вимог статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати будь-які правочини щодо майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отже, висновок судів попередніх інстанцій про те, що неповнолітні діти не мали майнових прав на спірну квартиру й дозвіл органу опіки та піклування не вимагався, не ґрунтується на вимогах закону. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні: 1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Відповідно до частин другої – четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Отже, якщо власник майна одночасно є законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору. З огляду на викладене, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки квартири без згоди органу опіки та піклування на його укладення, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що цей договір укладено відповідно до вимог закону. Отже, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій ухвалені відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) та правових позицій, викладених Верховним Судом України у постановах від 20 та 27 січня і 10 лютого 2016 року. За таких обставин підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-589цс16 За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. Вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/29CC09390F140318C2257FA100206C34
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому посилалася на те, що 24 липня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки НОМЕР_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 за кредитним договором НОМЕР_2. Відповідно до умов договору іпотеки ОСОБА_2 передав банку в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 70,8 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Позивачка зазначала, що з 5 лютого 1993 року перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2, вказану квартиру набули під час шлюбу, тому вона належить їм на праві спільної сумісної власності подружжя, передана в іпотеку банку без письмової та нотаріально завіреної її згоди як співвласника, тому просила визнати вказаний договір іпотеки недійсним та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис від 24 липня 2007 року НОМЕР_3 про державну реєстрацію заборони відчуження нерухомого майна за договором іпотеки від 24 липня 2007 року НОМЕР_1. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 24 липня 2007 року НОМЕР_1, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_4. В решті позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Кей-Колект» просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 6 Закону України «Про іпотеку» та статті 60 СК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_5 на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що з 5 лютого 1993 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, зокрема міжнародним свідоцтвом про реєстрацію шлюбу НОМЕР_5, виданим 5 лютого 1993 року відділом запису актів громадянського стану адміністративного округу Марцан-Хеллерсдорф м. Берлін Федеративної Республіки Німеччина, із проставленням апостилю. За даними договору купівлі-продажу нерухомості, укладеного 13 жовтня 1995 року між ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_2, зареєстрованим Київською універсальною біржею від 13 жовтня 1995 року за реєстровим НОМЕР_6, ОСОБА_2 придбав у власність квартиру АДРЕСА_1. Право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1, як особисту власність зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації 31 жовтня 1995 року, про що зроблено запис до реєстраційної книги НОМЕР_7. 24 липня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії в сумі 199 900 доларів США до 24 липня 2017 року зі сплатою 13,2 % річних. З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань 24 липня 2007 року між банком і ОСОБА_2 укладено договір іпотеки НОМЕР_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3. Відповідно до умов договору іпотеки ОСОБА_2 передав банку в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 70,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 11 червня 2012 року між публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), який є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ПАТ «УкрСиббанк» за оплату передало ТОВ «Кей-Колект» право вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 липня 2007 року, та у цей же день укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до умов якого ТОВ «Кей-Колект» набуло прав іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним з ОСОБА_2 24 липня 2007 року. 18 квітня 2014 року ТОВ «Кей-Колект» заявило про звернення стягнення на предмет іпотеки, про що направило повідомлення боржнику. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що квартира, яка є предметом іпотеки за оспорюваним позивачем договором іпотеки, є її та іпотекодавця ОСОБА_2 спільною сумісною власністю, передана в іпотеку без її на те згоди та без виділення частки ОСОБА_2 в натурі. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що на час укладення спірного іпотечного договору іпотекодавцем було зазначено, що спірний будинок не є об’єктом спільної сумісної власності, оскільки право власності оформлено після розірвання шлюбу, інших співвласників встановлено не було, а тому є правильним висновок судів про недоведеність позивачем тих обставин, що укладення іпотечного договору від 20 липня 2007 року на підставі тих документів, що були надані відповідачем ОСОБА_7 , без її згоди свідчить про необхідність визнати недійсним вказаний договір, як такий, що не відповідає вимогам статей 203, 215 ЦК України. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не надав оцінки доводам ПАТ КБ «ПриватБанк», який вказував, що ОСОБА_4 при передачі житлового будинку в іпотеку умисел приховав той факт, що будинок набуто під час його перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачкою. Так, в анкеті-заявці на видачу кредиту ОСОБА_4 зазначив у графі «сімейний стан», що він не одружений; зазначені відомості були відсутні і у його паспорті громадянина України. Крім того, у договорі купівлі-продажу спірного житлового будинку міститься вказівка про те, що покупець на момент купівлі будинку у зареєстрованому та фактичному шлюбі не перебуває та будинок не знаходиться у сумісній власності. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року суд виходив із того, що на час укладення спірного договору іпотеки ОСОБА_9 у шлюбі не перебував, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу. В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року, 23 квітня 2007 року та 23 квітня 2008 року, які подавались ним до АБ «Експрес Банк», ОСОБА_9 також підтвердив, що він не одружений, майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про те, що спірна квартира належить йому на праві особистої власності і ніхто з третіх осіб прав на неї не має ОСОБА_9 засвідчив і в договорі іпотеки. Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 25 липня 2005 року банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_9 та ОСОБА_8 і що остання не надала ОСОБА_9 згоди на укладення цього договору. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У справі, рішення в якій переглядаються, судом встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки ОСОБА_2 і ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, зокрема міжнародним свідоцтвом про реєстрацію шлюбу НОМЕР_5 між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, виданим 5 лютого 1993 року відділом запису актів громадянського стану адміністративного округу Марцан-Хеллерсдорф м. Берлін Федеративної Республіки Німеччина, із проставленням апостилю. Однак, судом також встановлено, що: при укладенні кредитного договору від 24 липня 2007 року ОСОБА_2 надав банку заяву, якою підтвердив, що на момент набуття права власності на квартиру АДРЕСА_1, в шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебував та дана квартира не є спільною сумісною власністю (т. 2, а.с. 18); паспорт ОСОБА_2, виданого Голосіївським РУГУ МВС України в м. Києві 8 серпня 1996 року, будь-яких відміток щодо сімейного стану позичальника не містить; з Реєстраційної посвідки Київського міського бюро технічної інвентаризації від 17 жовтня 1995 року вбачається, що АДРЕСА_1, є особистою власністю ОСОБА_2 (т. 2, а.с. 17); з довідки від 6 липня 2007 року вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрований та проживає у спірній квартирі, сім’я складається з одного чоловіка, а в розділі «Родинні відносини» не відображено перебування його у шлюбних відносинах (т. 2, а.с. 20). Враховуючи встановлені фактичні обставини та наявні в матеріалах справи доводи, що свідчать про те, що на час укладення договору іпотеки 24 липня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і що остання не надала ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору, а сам ОСОБА_2 приховав цю інформацію, не лише не повідомивши про це банк, а повідомив про протилежне, тому суди дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Таким чином, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_1 у позові. Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення. У позові ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання недійсним договору іпотеки відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» 393 грн. 60 коп. понесених ним судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-533цс16 За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5E3D27953753EB5DC2257F8D0045C745
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Громадської організації «Народна спілка «Добробут», підприємства «Ресурс» Всеукраїнської організації «Союз організацій інвалідів України», підприємства «Перспективабуд» Громадської організації «Народна спілка «Добробут», ОСОБА_2, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Житлобуд-Інвест», Державна реєстраційна служба України, ОСОБА_3, приватне підприємство «Коралл-ТВ плюс», про визнання частково недійсним іпотечного договору та визнання майнових прав на об’єкт нерухомого майна за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, обґрунтовуючи який зазначив, що 18 червня 2009 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «МакВент» (далі – ТОВ «МакВент») (інвестором) було укладено договір про відступлення права вимоги, на підставі якого до позивача перейшли усі права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором НОМЕР_1. 25 січня 2010 року між Громадською організацією «Народна спілка «Добробут» (далі – ГО «НС «Добробут») та підприємством «Перспективабуд» ГО «НС «Добробут» було укладено договір про передачу в іпотеку нежитлового приміщення за АДРЕСА_1. Позивач зазначав, що до складу переданих в іпотеку приміщень входять проінвестовані ним приміщення, а спірний договір іпотеки було укладено без погодження з ним, що порушує його права. ОСОБА_1 просив визнати за ним майнові права на об’єкти нерухомого майна – спірні нежитлові приміщення. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та ухвалення нового рішення про задоволення його позову з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, частини другої статті 583 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 1, 5 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня, 19 вересня 2012 року, 18 квітня 2013 року та на постанову Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_4, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_5 та представника ПП «Коралл-ТВ Плюс» - ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 січня 2002 року між ГО «НС «Добробут» та підприємством «Ресурс» Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів України» (далі підприємство «Ресурс» ВОІ СОІУ) було укладено генеральний довгостроковий інвестиційно-підрядний контракт НОМЕР_2. про будівництво житлового комплексу з громадсько-побутовими приміщеннями за АДРЕСА_1. Предметом цього генерального контракту є будівництво зазначеного житлового комплексу. 18 червня 2003 року між ТОВ «МакВент», ГО «НС «Добробут» та підприємством «Ресурс» ВОІ «СОІУ» було укладено довгостроковий інвестиційний договір НОМЕР_1 про будівництво житлового комплексу з громадсько-побутовими приміщеннями за вказаною адресою. Відповідно до умов цього договору ТОВ «МакВент» виступило як інвестор, ГО «НКС «Добробут» - замовник-генінвестор, а підприємство «Ресурс» ВОІ «СОІУ» - генпідрядник-інвестор. Згідно з підпунктом 4.2.1 зазначеного договору генпідрядник-інвестор бере на себе зобов’язання забезпечити 100 % фінансування проектно-вишукувальних робіт, у тому числі послуг замовника-генінвестора, пов’язаних з підготовкою до виконання будівельних робіт та введення об’єкта в експлуатацію, а також будівництва об’єкта відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та графіків виконання вказаних робіт. Відповідно до підпункту 4.2.2 цього ж договору генпідрядник-інвестор бере на себе зобов’язання забезпечити будівництво об’єкта відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та введення в експлуатацію у строк з моменту отримання дозволу на виконання будівельно-монтажних робіт та ордера на будівництво. За пунктом 1 додаткової угоди № 1 до довгострокового інвестиційного договору НОМЕР_1 інвестору передаються нежитлові приміщення площею S_1. Згідно з пунктом 2 додаткової угоди № 1 до довгострокового інвестиційного договору НОМЕР_1 сторони погодили фактичне розташування нежитлових приміщень в осях 9-13/АД з прибудовами, що будуть передані інвесторові у власність, згідно із затвердженою проектною документацією. План розташування цих приміщень є невід’ємною частиною цього договору (додаткова угода № 2). 18 червня 2009 року між ТОВ «МакВент» (інвестором) та ОСОБА_1 було укладено договір про відступлення права вимоги, на підставі якого до останнього перейшли всі права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором НОМЕР_1. Згідно з пунктом 3.3 цього договору після здачі об’єкта в експлуатацію площа житлових та нежитлових приміщень розподіляється пропорційно фактичному внеску в будівництво об’єкта інвестування з боку генпідрядника-інвестора та інвестора за винятком частки замовника-генінвестора та службових квартир. На момент передачі права вимоги ОСОБА_1 від інвестора ТОВ «МакВест», який повністю профінансував будівництво, за довгостроковим інвестиційним договором НОМЕР_1 житловий комплекс з громадсько-побутовими приміщеннями за АДРЕСА_1 не було здано в експлуатацію. Між підприємством «Перспективабуд» ГО «НС «Добробут» та ГО «НС «Добробут» 22 січня 2010 року було укладено інвестиційний договір НОМЕР_3 щодо будівництва нежитлових приміщень, з метою забезпечення виконання якого між тими ж сторонами було укладено іпотечний договір від 25 січня 2010 року, предметом іпотеки за яким є майнові права на нежилі приміщення – вбудовані приміщення житлового багатоповерхового будинку за АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про відмову в позові ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що оспорюваний позивачем договір застави майнових прав не порушує його права, оскільки є способом забезпечення виконання зобов’язання, а не правочином щодо розпорядження майновими правами, такий договір не передбачає заміну кредитора в зобов’язанні, на відміну від правочину відступлення права вимоги. У постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, на яку в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що при укладенні договору іпотеки були порушені положення статті 5 Закону України «Про іпотеку», оскільки майнові права на окремі приміщення у житловому будинку не могли бути предметом іпотеки. Крім того, договір іпотеки укладено без згоди позивача, який оплатив вартість спірної квартири і якому належали майнові права на неї. Аналогічні висновки містяться в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2012 року та 18 квітня 2013 року, наданих заявником для порівняння. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції один і тих самих норм матеріального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо їх застосування. Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, зокрема у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. У справі, яка переглядається, спірний договір іпотеки майнових прав було укладено 25 січня 2010 року. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. У статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) указаний вичерпний перелік об’єктів , які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору. ОСОБА_1 18 червня 2009 року набув права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором НОМЕР_1, уклавши з ТОВ «МакВент» договір про відступлення права вимоги, тобто на час укладення іпотечного договору від 25 січня 2010 року про передачу в іпотеку нежитлового приміщення в осях 9-13/АД спірного житлового будинку право власності на майнові права на спірні нежитлові приміщення належало позивачу. Викладене дає підстави для висновку, що у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, залишив поза увагою той факт, що договір іпотеки укладено без згоди позивача, якому належали майнові права на нежитлові приміщення, які були предметом довгострокового інвестиційного договору НОМЕР_1. За таких обставин висновок судів про те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено відповідно до вимог чинного на час його укладення законодавства та що ним не порушено права позивача, є помилковим. Тому в цій частині судове рішення суду першої інстанції, залишене без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині. Водночас відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами. Майнові права на нерухомість – об’єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, оскільки об’єктом цих прав не є чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об’єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього. Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права. Майновими визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги. Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. Оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний механізм, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на окремі об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, до позивача на підставі договору про відступлення права вимоги 18 червня 2009 року перейшли усі права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором НОМЕР_1, тобто він вчинив дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги щодо переходу права власності на об’єкт будівництва або для набуття майнових прав на цей об’єкт. Проте в позивача право власності на спірні приміщення не виникло. Порядок оформлення права власності на об’єкт інвестування після прийняття такого об’єкта до експлуатації врегульовано чинним на час укладення договору Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та Законом України «Про інвестиційну діяльність». За змістом договору позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Ураховуючи зазначене вище, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем майнових прав на об’єкт інвестування. Такий висновок відповідає нормам матеріального права, тому підстави для скасування судового рішення в цій частині відсутні. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору скасувати. Визнати недійсним іпотечний договір від 25 січня 2010 року, укладений між Громадською організацією «Народна спілка «Добробут» та підприємством «Перспективабуд» Громадської організації «Народна спілка «Добробут» та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, щодо передачі в іпотеку нежитлових приміщень за АДРЕСА_1. У решті рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Я.М. Романюк Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-3129цс15 Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Позивач 18 червня 2009 року набув права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором, уклавши з ТОВ «МакВент» договір про відступлення права вимоги, тобто на час укладення оскаржуваного іпотечного договору від 25 січня 2010 року про передачу в іпотеку нежитлового приміщення спірного житлового будинку право власності на майнові права на спірні нежитлові приміщення належало позивачу. Судами залишено поза увагою той факт, що договір іпотеки укладено без згоди позивача, якому належали майнові права на нежитлові приміщення, які були предметом довгострокового інвестиційного договору, а тому висновок судів про те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено відповідно до вимог чинного на час його укладення законодавства та що ним не порушено права позивача, є помилковим. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. У справі, яка переглядається, позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за ним майнових прав на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України немає. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/299EDABFE5830B86C2257F8D004B41BD
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 5 лютого 2008 року ОСОБА_2 отримав кошти у розмірі 56 000 доларів США на умовах сплати 12 % річних на строк до 4 лютого 2028 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 кредитного зобов'язання між ПАТ «КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким передано житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА 1, загальною площею S кв. м, житловою площею Р кв. м і земельну ділянку площею Y га, розташовану за указаною адресою. У зв'язку з неналежним виконанням боржником взятих за кредитним договором зобов'язань утворилася заборгованість, яка станом на 3 вересня 2013 року складає 125 84, 96 доларів США, у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та виселити відповідачів разом з малолітніми дітьми з указаного житлового будинку. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 27 січня 2014 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки від 5 лютого 2008 року нікчемним. У решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_9 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 56 000 доларів США на строк до 4 лютого 2028 року включно зі сплатою 12 % річних за користування кредитом. В забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за кредитним договором 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу ОСОБА_10, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку вищезазначений житловий будинок й земельну ділянку. На час укладення договору іпотеки в будинку АДРЕСА 1, як член сім`ї іпотекодавця проживав та був зареєстрований малолітній ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Дана обставина встановлена рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 5 серпня 2010 року. Відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення ґрунтуються на положеннях нікчемного правочину, оскільки відповідно до вимог статті 71, частини першої статті 224 ЦК України, правочин (іпотечний договір), вчинений без дозволу органу опіки та піклування є нікчемним. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки нікчемним, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. ОСОБА_1 є прабабусею малолітнього ОСОБА_7, який на час укладення спірного договору іпотеки не досяг віку десяти років. Іпотекодавець ОСОБА_1 не являється опікуном малолітнього, а тому на неї не поширюються обмеження, передбачені статтею 71 ЦК України. За таких обставин, помилковим є посилання на нікчемність договору іпотеки від 5 лютого 2008 року відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦК України. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року, суд висловив правову позицію щодо застосування статей 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства», а тому зазначена постанова Верховного Суду України не може свідчити про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується із положенням статті 204 ЦК України. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Суди встановили, що основне зобов'язання боржник не виконав. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов до правильного висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання договору іпотеки нікчемним. Разом із тим, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки й виселення, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою той факт, що іпотечний договір в силу статті 224 ЦК України не є нікчемним, у встановленому законом порядку недійсним визнаний не був, а тому відповідно до вимог частини п’ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» є дійсним до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Однак апеляційний суд зазначені обставини не врахував й не вмотивував обґрунтування відмови в позові. При новому розгляді позовних вимог про виселення, суду необхідно враховувати правову позицію висловлену Верховним Судом України в постанові від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1892 цс15) про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Суду необхідно з’ясувати чи був спірний будинок, який є предметом іпотеки, придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, що має правове значення для правильного вирішення спору. Виходячи з наведеного, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-232цс16 Зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/82FA9C0506FC29ABC2257F8D0048E893
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., за участю представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_4, третя особа – служба у справах дітей Черкаської районної державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 липня 2007 року він отримав кредит у закритому акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ЗАТ «КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк»), та у рахунок забезпечення належного виконання взятих на себе обов’язків за кредитним договором передав в іпотеку житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, який розташовано за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею S_1 га, на якій розміщено цей житловий будинок, придбані ним за рахунок кредитних коштів. Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено без дозволу органу опіки та піклування, тому порушено права малолітнього ОСОБА_3 на законне право на житло, ОСОБА_2 від імені неповнолітнього ОСОБА_3 просив задовольнити його позовні вимоги і визнати недійсним іпотечний договір, укладений 6 липня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_2. Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 18 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 7 грудня 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 405 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), частини другої статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «Приватбанк», дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи установили, що 6 липня 2007 року між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти на придбання нерухомості в розмірі 34 тис. 200 доларів США зі сплатою 12 процентів річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення до 6 липня 2022 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1; іпотека поширюється також і на земельну ділянку площею S_1 га, на якій розташовано предмет іпотеки. Будинок та земельна ділянка, передані в іпотеку, придбані ОСОБА_2 6 липня 2007 року на підставі договорів купівлі-продажу за рахунок кредитних коштів. Згідно з договором іпотеки від 6 липня 2007 року та анкетою-заявою на час укладення кредитного договору і договору іпотеки ОСОБА_2 проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 9–14). За цією ж адресою проживала й була зареєстрована дружина позивача – ОСОБА_5, що підтверджується копією паспорта останньої (а.с. 62–66). Згідно з довідкою Степанківської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 1 липня 2007 року в будинку АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований. 31 жовтня 2007 року Черкаський районний відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області зареєстрував ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, а 12 листопада 2008 року – його дружину ОСОБА_5. (а.с. 7, 67). Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з відсутності підстав для визнання іпотечного договору недійсним без дозволу органу опіки та піклування на його укладення, оскільки на час укладення цього договору іпотеки неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, був зареєстрований з матір’ю за іншою адресою, а в будинку, який передано в іпотеку, ніхто не проживав і не був зареєстрований, тому дитина іпотекодавця не мала права користування іпотечним майном. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ці судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. У заяві ОСОБА_2 від імені неповнолітнього ОСОБА_3 посилається на невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа № 6-158цс14) та Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовлений Верховним Судом України. Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовлений Верховним Судом України, не є постановою Верховного Суду України, прийнятою в порядку, визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому на нього не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. У постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа № 6-158цс14) міститься правовий висновок про те, що виходячи з положень частини першої статті 383, статті 391 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб та вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. У статті 405 ЦК України зазначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів її сім’ї. Зазначений правовий висновок викладено в справі щодо захисту права власності від порушень, а не в справі щодо захисту прав малолітніх (неповнолітніх) дітей на користування житлом. Правовий висновок суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, не суперечить викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, за результатами перегляду якої Верховним Судом України прийнято цю постанову, різні предмет та підстави позовів, зміст позовних вимог, а також різні фактичні обставини. ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 також зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав ухвалу Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції. У цій ухвалі Верховний Суд України, діючи як суд касаційної інстанції, зазначив, що оскаржувані судові рішення, на підставі яких визнано недійсним договір іпотеки з підстав неотримання згоди органу опіки та піклування на його укладення з огляду на те, що іпотечним майном мала право користування неповнолітня дитина, ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. При цьому суди встановили, що договір купівлі-продажу будинку, кредитний договір та договір іпотеки укладалися одночасно в один день, тому покупець будинку та його сім’я не були й не могли бути зареєстровані в ньому в той же день з об’єктивних причин; сторонам було відомо, що позивач брав кредит саме з метою купівлі житлового будинку для поліпшення житлових умов своєї сім’ї і що квартира, у якій проживала сім’я до цього, має бути продана, іншого житла його сім’я не мала, тому відбулась єдина операція, спрямована на зміну житлових умов сім’ї позивача, в тому числі і його неповнолітнього сина. Установивши зазначені обставини, суди дійшли висновку, що неповнолітня дитина іпотекодавця мала право на користування жилим приміщенням, що передавалося в іпотеку, у зв’язку із чим при укладенні спірного договору іпотеки необхідно було отримати дозвіл органу опіки та піклування. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Таким чином укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. Відповідно до статті 8 ЦПК України та статті 3 Конвенції «Про права дитини», прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, суд повинен надавати перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. Дійшовши висновку, що на час укладення іпотечного договору, у будинку, який є предметом цього договору, не проживав неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв’язку з чим дозвіл органу опіки та піклування на його укладення був не потрібен, суд відмовив у задоволенні позову про визнання спірного договору недійсним. Проте при розгляді справи встановлено, що кредитний договір, договори купівлі-продажу та договір іпотеки укладені в один день; під час їх укладення ОСОБА_2 не приховував, що має малолітню дитину. Отже ні ОСОБА_2, ні його сім’я, в тому числі й неповнолітній ОСОБА_3, не були і не могли бути зареєстровані та проживати в будинку, що є предметом договору іпотеки, з об’єктивних причин. Вирішуючи питання про визнання недійсним договору іпотеки та правильне застосування до спірних правовідносин статті 405 ЦК України, частини другої статті 177 СК України, статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» і статей 203, 215 ЦК України, необхідно установити з якою метою придбавався житловий будинок, який є предметом іпотеки (поліпшення житлових умов сім’ї), чи був цей будинок єдиним житлом його сім’ї, чи є у сім’ї інше житло, а також чи відчужено будинок, в якому сім’я проживала до цього. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2015 року та рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 18 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2918цс15 Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою. Укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ED5E9E435EFD5721C2257F7F00364397
  20. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 22-ц/793/1574/13 Головуючий по 1 інстанції Євтушенко П.М. Доповідач в апеляційній інстанції Ювшин В. І. Категорія : 27 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2013 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі: головуючого Ювшин В. І. суддів Гончар Н. І. , Корнієнко Н. В. при секретарі Куцопатра Т.В., Котулуп А.В. представника позивача ОСОБА_7 представників відповідача ОСОБА_8, ОСОБА_9 представника третьої особи ОСОБА_10 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_11 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним,- в с т а н о в и л а : ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним, мотивуючи тим, що 16.09.1995р. на підставі договору дарування квартири ОСОБА_13 набув права власності на квартиру АДРЕСА_1. Даний договір був посвідчений державним нотаріусом першої Черкаської державної нотаріальної контори за №2-5032. Після цього ОСОБА_13 зі своєю дружиною ОСОБА_14 вселилися до цієї квартири. 14.02.1997р. у них народилася дочка ОСОБА_12, яка з часу свого народження також проживала в цій квартирі. 10.08.2007р. між ОСОБА_13 та ПАТ комерційний банк «Приватбанк» було укладено договір іпотеки квартири №CSIPGA00000170, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_15 за реєстраційним №5294, за яким ОСОБА_13 передав банку в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1, в забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором. На день укладення іпотечного договору в квартирі проживала неповнолітня дочка ОСОБА_12, а тому укладенням договору іпотеки без попередньої згоди органу опіки та піклування порушено житлові права неповнолітньої ОСОБА_12, внаслідок чого її мати ОСОБА_11 просила суд визнати недійсним договір іпотеки квартири №CSIPGA00000170 від 10.08.2007р. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 р. в задоволенні позовних вимог ОСОБА_11, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12, відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник позивача ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08.04.2013 року, вважаючи, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п. 2 Постанови від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. Рішення суду першої інстанції не повністю відповідає зазначеним вимогам, оскільки не ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що укладенням іпотечного договору квартири АДРЕСА_1 житлові права неповнолітньої ОСОБА_12 порушено не було, так як на момент укладення даного іпотечного договору вона не проживала в даній квартирі. Проте погодитись з такими висновками суду першої інстанції не є можливим. Встановлено, що 09 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_13 укладено кредитний договір в вигляді відновлювальної лінії, за яким ПАТ КБ «ПриватБанк» надав, а ОСОБА_13 отримав кошти в сумі 55000 (п'ятдесят п'ять тисяч) доларів США. 10.08.2007р. між ОСОБА_13 та ПАТ комерційний банк «Приватбанк» було укладено договір іпотеки квартири, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_15 за реєстраційним №5294, за яким ОСОБА_13 передав банку в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1, в забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором. Зазначена квартира була отримана ОСОБА_13 в дар і являється власністю виключно іпотекодавця. Відповідно до довідки, наданої ОСОБА_13 при укладення іпотечного договору, на момент укладення іпотечного договору в квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_13 та ОСОБА_14 Відповідно до п. 44 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року N 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що згідно зі статтею 32 ЦК, статтею 177 СК та статтею 17 Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-III "Про охорону дитинства" батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. У зв'язку із наведеним суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування. Згідно вимог ч. 4 ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл Органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Відповідно до вимог ч. ч. 2, 3 ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім'ї власника житлового приміщення мають право користування займаним приміщенням на рівні з власником. Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх дітей. Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою для недійсності правочину. Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Судом першої інстанції не перевірено доводи позивача, чи була зареєстрована та чи проживала на момент вчинення іпотечного договорі в квартирі АДРЕСА_1 його неповнолітня дочка ОСОБА_12, 1997 року народження. Апелянт посилається на довідку від 15.01.2013 року за №178, з якої вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані власник квартири ОСОБА_13, дочка ОСОБА_16 з 13.05.2009 року, дружина ОСОБА_17 з 13.05.2009 року , дочка ОСОБА_12 з 21.09.2001 року та бувша дружина піднаймач ОСОБА_14 також з 21.09.2001 року. Зазначені обставини підтверджені ксерокопією поквартирної картки. В судовому засіданні апеляційної інстанції оглянуто оригінал поквартирної картки та допитана в якості свідка паспортист ОСОБА_18, яка підтвердила ту обставину, що неповнолітня ОСОБА_12 була зареєстрована в АДРЕСА_1 21.09.2001 року і з того часу з реєстрації на знімалась і постійно по поточний час являється зареєстрованою за даною адресою. Чому в 2007 році була видана довідка, в якій не зазначена ОСОБА_12 зареєстрованою в АДРЕСА_1 станом на серпень 2007 року, вона пояснити не може. Таким чином, апелянт повністю підтвердив обставину, на яку він посилається в апеляційній скарзі, що починаючи з 21.09.2001 року по поточний час неповнолітня ОСОБА_12 весь час була зареєстрована та проживала в АДРЕСА_1. Колегія суддів апеляційної інстанції вважає дану обставину повністю доведеною та не спростованою відповідачем. Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання їх батьків. Станом на час укладення іпотечного договору батьки неповнолітньої ОСОБА_12, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 були зареєстровані та проживали в АДРЕСА_1, яка являється предметом іпотеки. При цьому судова колегія відхиляє надану Банком копію довідки КП ВЖ РЕУ-6 від 01.08.2007 року про те, що ОСОБА_12 не проживає і не зареєстрована за адресою АДРЕСА_1, оскільки з огляду на невідповідність цих даних інформації, що міститься у вказаних формах В і А, які є первинними даними обліку, її достовірність викликає сумнів, і тому з цих підстав та відповідно до ст. 59 ЦПК України бере до уваги довідку начальника дільниці №3 КП ССУБ м. Черкаси від 15.01.2013 року № 178, яка узгоджується із первинними даними обліку про місце реєстрації сім'ї ОСОБА_13 та його неповнолітньої дочки ОСОБА_12, на підставі чого вважає встановленим, що на день укладення договору іпотеки, 10 серпня 2007 року, в цій квартирі мешкали і були належним чином зареєстровані мати неповнолітньої дочки та його малолітня донька ОСОБА_12 Однак при укладенні договору іпотеки 10 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_13 згоду чи дозволу органу опіки та піклування не було отримано. Згідно до ст. 17 закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. Стаття 17 закону України «Про охорону дитинства» (у редакції чинній на момент укладення договору іпотеки) передбачає, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. За статтею 18 закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Відповідно до ст. 12 закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції чинній на момент укладення договору іпотеки) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Стаття 215 ЦК України передбачає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до правової позиції, яка міститься у п.п. 4, 5 постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статті 215 ЦК ( 435-15 ) необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Частиною 2 ст. 177 СК України передбачено, що батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо їх майнових прав, до яких належить й право користування, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Таким чином, оскільки всупереч наведених заборон, які викладені у ст. 12 закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та у ч. 2 ст. 177 СК України, договір іпотеки був укладений батьком малолітньої дитини, яка мала право користування предметом іпотеки - квартирою для свого проживання, за відсутності попередньої згоди чи дозволу органу опіки та піклування на вчинення такого правочину, то відповідно до приписів ст. 215 ЦК України такий договір іпотеки є нікчемним, внаслідок чого та згідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» встановлена таким договором іпотека підлягає припиненню, що вимагає скасування записів, які були внесені у відповідні реєстри на підставі цього договору. Оскільки суд першої інстанції не повно з'ясував обставини, що мають значення для справи; його висновки не відповідають обставинам справи; внаслідок чого були порушені норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, то з передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підстав рішення районного суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Відповідно до ст. 88 ЦПК України підлягають відшкодуванню понесені позивачкою судові витрати. Під час апеляційного провадження ПАТ КБ «ПриватБанк» заявило про накладення арешту на вказану іпотечну квартиру в порядку ст. 1057-1 ЦК України, за якою визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті. Однак, оскільки вказаною нормою ЦК був доповнений законом України N5405-VI від 02.10.2012 року, тобто після укладення договору іпотеки №CSIPGA00000170 від 10 серпня 2007 року, то вказаний закон відповідно до ст. 58 Конституції України не має зворотної дії в часі. Тому передбачений ст. 1057-1 ЦК України арешт у даній справі не може бути застосований і у задоволенні заяви Банку необхідно відмовити. Керуючись ст.ст. 209, 303, 304, п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 1,4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313, 316, ЦПК України, колегія суддів судової палати, - в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_11 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 року задовольнити. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 року - скасувати. Позов ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним задовольнити, визнавши недійсним договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 за №CSIPGA00000170 від 10 серпня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_15 за реєстраційним №5294, за яким ОСОБА_13 передав банку в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1. Стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_11 судові витрати, понесені при розгляді справи, в сумі (107,30 + 57,35)= 164,65 грн. У задоволенні заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» про накладення арешту в порядку ст. 1057-1 ЦК України відмовити. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий : Судді : http://reyestr.court.gov.ua/Review/31876967
  21. После покупки дома, через 2 года, обнаружил что дом в ипотечном разбирательстве между банком и аферистами. Я ничего и не подозревал пока не привлекли соответчиком. Верю во всех Вас! Дела выкладываю по порядку с самого начала.