Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'недействительность кредитного договора'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд та Антирейд
    • Рейдерське захоплення
    • Антиколеторські послуги, допомога позичальникам, повернення депозитів
    • Банки та кредитні спілки, які не виплачують депозити
    • Депозитні та кредитні договори
    • Юридична консультація - чати з юристом
    • Судові рішення за кредитними та депозитними договорами
    • Загальні питання та новини з сайту
    • Відеоконсультації та юридичні новини
  • IT - Розділ
    • Нововведення форуму
    • Біткоїни, блокчейн, майнінг, електронні платіжні системи

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

  1. Думаю, все слышали об этой конторе. Типичная онлайн раздача кредитов с бешеными процентами. Договор типа подписывается в электронной форме на их сайте, деньги перечисляют на карту. Есть некоторые вопросы по условиям самого договора. Хотелось бы услышать Ваше мнение и подискутировать. Во-первых, "1.2 Строк дії договору 30 (тридцять) днів, але в будь-якому разі цей Договір діє до повного виконання Позичальником своїх зобов'язань за цим Договором. Кредит надається строком на 30 (тридцять) днів." Понятно, что срок действия определяется только конкретным отрезком времени - от даты до даты. Есть много решений судов высших инстанций по этому поводу. Как оцениваете перспективу признать условие "але в будь-якому разі цей Договір діє до повного виконання Позичальником своїх зобов'язань за цим Договором. Кредит надається строком на 30 (тридцять) днів" недействительным и нарушающим права потребителя? Правомерность начисления процентов (или обозначенной в договоре неустойки) после этих 30-ти дней? Во-вторых, "7.2 Місцем виконання цього Договору є місцезнаходження Фінансової установи, зазначене в розділі 8 цього Договору." Понятно, что в данном случае играют на нужную подсудность "ближе к себе". Но фактически кредиты выдаются по всей Украине и погашаются по месту нахождения заемщика без привязки к месту регистрации кредитора. Бить на нарушение права потребителя?
  2. Постанова Іменем України 13 липня 2022 року м. Київ Справа № 496/3134/19 Провадження № 14-44цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Штелик С. П., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.,Ткачука О. С., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним кредитного договору за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року в складі судді: Галич О. П., та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в складі колегії суддів Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д. Історія справи (1) Вступ Позивач звернулася до суду із позовом про визнання недійсним кредитного договору, суди у задоволенні позову відмовили. У касаційній скарзі позивач зазначає, що судова практика свідчить про те, що суди протилежно трактують можливість встановлення в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитного договору, Верховний Суд розглядав подібні справи та визнав незаконним встановлення комісії за обслуговування кредиту в договорі ПАТ «Ідея банк». Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу позивача, має дати відповідь на питання про те, (а) чи можливе встановлення комісії за обслуговування кредиту згідно Закону України «Про споживче кредитування»; (б) чи має кваліфікуватися умова договору, що передбачає комісію, як дійсна/нікчемна/оспорювана. (2) Короткий зміст та підстави позовних вимог 2.У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» (далі - ПАТ «Ідея Банк») про визнання недійсним кредитного договору. 2.1. Позовні вимоги мотивовані тим, що 19 червня 2018 року нею укладено кредитний договір № Р24.00301.004034055 з ПАТ «Ідея Банк». Згідно з зазначеним договором банк надає позичальнику кредит (грошові кошти) на поточні потреби в сумі 51 568 грн, включаючи витрати на страховий платіж (у разі наявності), а позичальник зобов`язується одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості) згідно з умовами цього договору. 2.2. Відповідно до пункту 1.2 банк надає кредит у день підписання даного договору строком на 36 місяців. Датою видачі кредиту є дата списання коштів з позичкового рахунку для зарахування на банківський поточний рахунок позичальника вказаний в пункті 1.7. договору (при видачі у готівковій формі). Згідно з пунктом 1.3. договору за користування кредитом позичальник сплачує проценти в розмірі 15 % річних від залишкової суми кредиту. Відповідно до частини другої пункту 1.4. договору позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, зазначених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором. Згідно з умовами договору кредитні кошти зараховуються на поточний банківський рахунок позичальника, вказаний в пункті 1.7. договору, а саме рахунок № НОМЕР_1 . 2.3. Позивачем 29 березня 2019 року здійснено запит до ПАТ «Ідея банк» щодо надання інформації, що підтверджує відкриття вказаного рахунку, укладення договору комплексного банківського обслуговування між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 , документів, що підтверджують зарахування грошових коштів в сумі 51 568 грн на зазначений рахунок. Однак відповіді від ПАТ «Ідея Банк» позивач не отримала, доказів існування такого рахунку, договору та перерахування коштів не надано. У зв`язку з чим позивач вважає, що кредитний договір № Р24.00301.004034055 між ПАТ «Ідея Банк» та нею не укладено. 2.4. Позивач також вважає, що відповідачем порушені вимоги щодо зазначення істотних умов договору кредитування (строк дії договору; підтвердження про надання фінансовою установою додаткової інформації, передбаченої частиною другою статті 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», до укладення з клієнтом договору; види забезпечення наданого кредиту; процентна ставка за кредитом, її тип; порядок дострокового повернення кредиту), які визначаються ЦК України та спеціальними Законами, що регулюють дану сферу правовідносин, а саме Законом України «Про споживче кредитування» та Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». 2.5. Через відсутність численної кількості істотних умов договору, що впливають на можливість виконання сторонами договору, позивач вважає, що сторони в належній формі не досягли згоди з усіх істотних умов договору, а тому договір не може бути визнаним укладеним. Крім того, позивач посилається на те, що їй не було надано паспорт споживчого кредиту, який повинен надаватись згідно статті 9 Закону України «Про споживче кредитування» для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту. Такі дії розглядаються як нечесна підприємницька практика в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу, не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. 2.6. Відповідачем в частині другій пункту 1.4 договору встановлено обов`язок позичальника сплатити комісію за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором, але вказаний пункт договору порушує статті 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та є грубим порушенням чинного законодавства. 2.7. Оспорюваний кредитний договір викладено в письмовій формі на папері з друкуванням тексту шрифтом розміру 5 друкувальних пунктів. Такі дії вчинені відповідачем навмисно з метою ускладнити та унеможливити позивачу прочитання тексту договору, ознайомлення з істотними умовами та відповідно неможливістю прийняття позивачем зваженого та свідомого рішення щодо необхідності укладення договору саме на таких умовах. Друкування тексту договору шрифтом розміру 5 друкувальних пунктів є порушенням вимог чинного законодавства, що стосується оформлення документів, зокрема ДСТУ 4163:20 передбачає необхідність використання шрифту розміром 12-14 друкарських пунктів. 2.8. У порушення «Правил розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит», затверджених постановою правління Національного Банку України № 49 від 08 червня 2017 року, відповідач не врахував при обчисленні загальної вартості кредиту витрати споживача на ведення рахунку № НОМЕР_1 в рамках пакету послуг 2620_Стартовий_ПР, що обслуговується на умовах договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб (пункт 1.7. договору), та не врахував плату за страхування згідно договору добровільного страхування життя (пункт 1.6. договору). У зв`язку з цим зазначена загальна вартість кредиту для споживача за весь строк користування кредитом (у тому числі тіло кредиту, відсотки, комісії та інші платежі) на момент укладення договору в розмірі 103 603,02 грн є значно заниженою та приховує реальну вартість кредиту. Зазначеними діями відповідач ввів в оману позивача, що призвело до завдання позивачу шкоди у вигляді необхідності сплати додаткових платежів, які не включені в загальну вартість кредиту. За нормами статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. 2.9. Також, відповідач порушив визначений законодавцем імперативний порядок заповнення таблиці, а саме: у колонці 2 за рядком 1 не зазначив дату видачі кредиту; у рядку 1 колонки 4 не зазначив чисту суму кредиту, розраховану згідно з методикою, наведеною в додатку 3 до цих правил; у колонках 7 (у розрізі платежів за колонками 7.1, 7.2, 7.3, 7.4 і т. д.) та 8 (у розрізі платежів за колонками 8.1, 8.2) не зазначив усі платежі споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, а саме плату за ведення рахунку № НОМЕР_1 та плату за страхування згідно договору добровільного страхування життя; у рядку «Усього» за колонкою 4 не зазначив підсумок, розрахований без урахування значення чистої суми кредиту, зазначеної в рядку 1 цієї колонки. Отже, вказаний графік щомісячних платежів не відповідає формі, встановленій Законом, та не містить всіх визначених законом реквізитів. Тому суд має визнати пункт 6 договору недійсним. 2.10. ОСОБА_1 просила визнати недійсним кредитний договір від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055, укладений між нею та ПАТ «Ідея Банк», застосувати наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України. (3) Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. 3.1. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що: в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на норми статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», проте з 10 червня 2017 року, тобто до укладення кредитного договору, стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - це витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту. Згідно з пунктом 1.10. кредитного договору банк встановив плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації за рахунками позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в Контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації за рахунками позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо. Згідно з паспортом споживчого кредиту (інформація, яка надається споживачу до укладення договору про споживчий кредит), який власноручно підписала позивач та з яким погодилась, плата за обслуговування кредитної заборгованості встановлена у розмірі 2,10 % від початкової суми кредиту, яку позивач згідно з пунктом 2.1. кредитного договору щомісячно повинна сплачувати включно до 19 дня/числа кожного місяця згідно графіку щомісячних платежів. Позивач під час укладення договору ознайомлювалася з його текстом та змістом в цілому, у тому числі з графіком щомісячних платежів за кредитними договором, паспортом споживчого кредиту, жодних заперечень щодо уточнення чи зміни його викладу не висловила та з ними погодилась, про що свідчать її підписи. Згідно з Законом України «Про споживче кредитування» від 15 листопада 2016 року № 1734-VІІІ банкам надано право отримувати комісію за обслуговування кредитної заборгованості. Отже, чинним законодавством України відповідачу надано право отримувати плату за обслуговування кредиту, оскільки таке прямо передбачено Законом України «Про споживче кредитування», а тому немає підстав для визнання Кредитного договору в цій частині недійсним; згідно паспорту споживчого кредиту (інформація, яка надається до укладення договору про споживчий кредит) від 19 червня 2018 року, який власноручно підписала позивач, остання письмово підтвердила, що отримала та ознайомилась з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, що надані, виходячи із обраних позивачем умов кредитування. Підтвердила отримання всіх пояснень, необхідних для забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до потреб позивача та фінансової ситуації, зокрема шляхом роз`яснення наведеної інформації, в тому числі суттєвих характеристик запропонованих послуг та певних наслідків, які вони можуть мати для позивача, в тому числі, в разі не виконання зобов`язань за кредитним договором. Позивача зокрема повідомлено про: суму кредиту, що становить 51 568 грн; строк кредитування 36 місяців; процентну ставку, відсотків річних - 15 %; тип процентної ставки - змінювана; порядок зміни змінюваної процентної ставки; плата за обслуговування кредитної заборгованості - 2,10 %, щомісячно від початкової суми кредиту; загальні витрати за кредитом - 60 808 грн; орієнтовна загальна вартість кредиту 103 603,02 грн; реальна річна процентна ставка - 97,89466859 %; щодо права на дострокове повернення кредиту та права на відмову від кредиту протягом 14 календарних днів від дня його укладення. Графік щомісячних платежів, наведений у додатку до паспорта споживчого кредиту, відображає всі щомісячні платежі з урахуванням розміру плати за обслуговування кредитної заборгованості, процентів за користування кредитом, погашення суми (тіла) кредиту та загальної місячної суми, що підлягає сплаті за розрахунковий період. Крім того, у кредитному договорі дублюється та міститься вся інформація як про суму кредиту (пункт 1.1.), так і про процентну ставку за користування кредитом, що становить 15 % річних (пункт 1.3.), плата за обслуговування кредиту, що відображена у графіку платежів (6.1.); порядок повернення заборгованості та порядок розрахунків (розділ 2 договору), про реальну річну процентну ставку в розмірі 97,89466859 % та про загальну вартість кредиту - 103 603,02 грн (пункт 5.7). Графік щомісячних платежів за кредитним договором наведений у пункті 6.1. кредитного договору, відображає всі щомісячні платежі, з урахуванням розміру плати за обслуговування кредитної заборгованості, процентів за користування кредитом, погашення суми (тіла) кредиту та загальної місячної суми, що підлягає сплаті за розрахунковий період. Згідно з пунктом 5.1 кредитного договору позивач заявляла та гарантувала, що відповідач перед укладенням кредитного договору повідомив їй у повному обсязі інформацію, передбачену законодавством України, зазначена інформація їй відома та зрозуміла, ознайомилась з тарифами банку і згодна з ними; належний їй примірник оригіналу даного договору вручено відповідачем при підписанні даного договору; умови даного договору вважає справедливими і такими, що відповідають його інтересам, а також надає свою згоду на збір, зберігання використання та поширення через бюро кредитних історій, інформацію про нього, а також третім особам, у випадку невиконання позивачем взятих на себе зобов`язань. Позивач під час укладення договору ознайомлювалась з його текстом та змістом в цілому, жодних заперечень щодо уточнення чи зміни його викладу не висловила, зміст договору жодним чином не порушує її законних прав та інтересів, а тому не існує жодних підстав для задоволення позову; відповідно до статті 15 Закону України «Про споживче кредитування» позивач мала право протягом 14 календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Вказане право позивача на відмову від договору також дублюється у пункті 3.2.3. кредитного договору. Проте позивач не відмовлялася від одержання кредиту, свою згоду на укладення кредитного договору не відкликала, не зверталася до відповідача за додатковим роз`ясненням положень договору ні до, ні під час, ні після його укладення, тобто не скористалася цим своїм правом. Тому твердження позивача про те, що відповідач перед укладенням договору не повідомив позивача в письмовій або усній формі щодо наявних форм кредитування, про орієнтовну сукупну вартість кредиту, в тому числі, про строк дії договору, тип процентної ставки, порядок дострокового повернення та ввів в оману позивача, не відповідає дійсності; позивач посилається на те, що нею 29 березня 2019 року здійснено запит до ПАТ «Ідея банк» щодо надання інформації, яка підтверджує відкриття рахунку № НОМЕР_1 та документів на підтвердження зарахування грошових коштів в сумі 51 568 грн на зазначений рахунок. На вказане посилання позивачем до позовної заяви не додано вказаний запит, а тому вказана обставина не знайшла свого підтвердження при розгляді справи; меморіальним ордером № 3369095 від 19 червня 2018 року відповідач перерахував на банківський поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 кредитні кошти в розмірі 42 795,02 грн. Меморіальними ордерами № 3369090 та № 3369091 від 19 червня 2018 року відповідач перерахував на банківський поточний рахунок страховика ПАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна страхування життя» страховий платіж в розмірі 8 772,98 грн як оплату за договором добровільного страхування життя № Р24.00301.004034055 від 19 червня 2018 року, чим фактично виконав свої зобов`язання із видачі кредиту у повному обсязі; сторонами узгоджено предмет договору: грошові кошти на поточні потреби (пункт 1.1), сума кредиту - 51 568 грн, включаючи витрати на страховий платіж (пункт 1.1); строк повернення - 36 місяців (пункт 1.2); проценти за користування кредитом в розмірі 15 % річних від залишкової суми кредиту, що відноситься типу процентної ставки: змінювана (пункт 1.3). Оспорюваний договір вчинений у письмовій формі. Даний договір був підписаний позивачем, жодних зауважень позивач не висловила, що свідчить про її згоду з умовами договору. Таким чином, сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, тобто кредитний договір є укладеним. Позивачем не доведено підстав для визнання недійсним кредитного договору від 19 червня 2018 року, оскільки кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач під час укладення договору ознайомлювалась з його текстом та змістом в цілому, жодних заперечень щодо уточнення чи зміни його викладу не висловила; відповідач надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, які були підписані позивачем. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (4) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 4. У січні 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. 4.1. Касаційна скарга мотивована тим, що законодавство, що регулює порядок укладення договорів споживчого кредитування в Україні зазнало змін в 2017 році з прийняттям Закону України «Про споживче кредитування». До цього часу судова практика з питання можливості встановлення кредитором комісії в кредитному договорі захищала боржника як слабку сторону в кредитних правовідносинах. Однак з прийняттям в 2017 році Закону України «Про споживче кредитування» судова практика змінилась. Тому суди першої та апеляційної інстанції приймають різні рішення у справах, що регулюють одні й ті самі правовідносини у споживчого кредитування. Підтвердженням цього є рішення ухвалені судами першої та апеляційної інстанції у справах № 583/3343/19, № 700/185/19, № 355/355/19 та інших. Суди протилежно трактують можливість встановлення в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитного договору. Споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. 4.2. Зі змісту кредитного договору, укладеного між сторонами, неможливо визначити та встановити, за які саме послуги надані банком, встановлено комісію, тобто, відповідно до умов пункту 1.4 банк надає інформацію по рахунках позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення смс-повідомлень щодо суми платежу за цим Договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунках позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника»; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо. Позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором. Проте не встановлена конкретна ціна кожної послуги. Відповідно до графіка щомісячних платежів, зазначена сукупна вартість комісії з розрахунком на кожен місяць. Тобто банк встановив плату за надання інформації, яка згідно Закону надається безоплатно. 4.3. Апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та зробив передчасний висновок про законність встановлення відповідачем в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитної заборгованості. У справах № 583/3343/19, № 194/1387/19 Верховний Суд визнав незаконним встановлення комісії за обслуговування кредиту в договорі ПАТ «Ідея банк». 4.4. У березні 2021 року ОСОБА_1 надала письмові пояснення, в яких зазначає про долучення доказів на підтвердження понесених витрат на правову допомогу. Вказує, що та обставина, що особа, яка надає правову допомогу не є адвокатом у справі, не може бути підставою для відмови у стягненні судових витрат, які стороною у справі фактично та реально понесено. Наразі відсутня правова позиція з приводу компенсації витрат на юридичну допомогу не адвокату у малозначній справі. (5) Позиція банку 5. У березні 2021 року банк надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, судові витрати покласти на позивача. У відзиві зазначає, що позичальник має можливість отримати безоплатну інформацію щодо свого кредиту лише 1 раз на місяць і за умови звернення до банку з такою вимогою. І тільки в цьому разі банк зобов`язаний надати безоплатну інформацію. Такий обов`язок банку закріплений і в умовах кредитного договору в підпункті 3.2.4 пункту 3.2.розділу 3. Послуги, вказані в пункті 1.4 кредитного договору мають іншу правову природу і надання послуг банку згідно цього договору мають на меті надання інформації без звернення позивача до банку 1 раз в місяць, тобто ця послуга надається платно, і позивач підписанням кредитного договору погодився додатково її оплачувати. У справах № 583/3343/19, № 194/1387/19 судами не було досліджено той факт, чи зверталися позивачі в банк з заявами про надання інформації, чи подавались ці заяви 1 раз в місяць, чи задовольняв банк ці заяви чи відмовляв у задоволенні посилаючись на умови викладені в кредитних договорах. 5.1. При укладенні 13 вересня 2018 року кредитного договору сторонами було досягнуто згоди з усіх його істотних умов та визначено: валюту кредитування, суму кредиту, процентну ставку за користування ним і порядок повернення кредиту, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору, строки повернення коштів, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Так, підписавши договір, позивач засвідчила, що вона погодилася з його умовами. Крім того, позичальник в подальшому виконувала умови кредитного договору та сплачувала відповідні кошти. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6. Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. 7. Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. 8. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2021 року зазначену справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 9. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передала справуна розгляд Великої Палати Верховного Суду посилаючись на те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 10. Ухвалу мотивувала тим, що законодавство, яке регулює порядок укладення договорів споживчого кредитування в Україні, зазнало змін в 2017 році з прийняттям Закону України «Про споживче кредитування». До цього часу судова практика з питання можливості встановлення кредитором комісії в кредитному договорі захищала боржника як слабку сторону в кредитних правовідносинах. Однак з прийняттям в 2017 році Закону України «Про споживче кредитування» судова практика змінилась. Суди протилежно трактують можливість встановлення в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитного договору. Потенційно справи про визнання недійсним кредитного договору у частині встановлення комісії за обслуговування кредиту згідно Закону України «Про споживче кредитування» (стягнення заборгованості за такими договорами) можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й судах апеляційної та першої інстанції, а також виникнути у майбутньому. Оскільки у переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідкам вирішення цієї правової проблеми має стати орієнтиром при вирішенні подібних справи судами першої та апеляційної інстанції. Колегія суддів Другої судової палати зазначила, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з урахуванням таких аспектів розгляду справ про визнання недійсним кредитного договору у частині встановлення комісії за обслуговування кредиту згідно Закону України «Про споживче кредитування» (стягнення заборгованості за такими договорами), що свідчить про виключність цієї правової проблеми, зокрема, необхідність визначення: (а) чи можливе встановлення комісії згідно Закону України «Про споживче кредитування»; (б) чи має кваліфікуватися умова договору, що передбачає комісію, як дійсна/нікчемна/оспорювана. 11. Ухвала колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2021 року містить посилання на три судові справи з аналогічними до спірних правовідносинами: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19 (провадження № 61-22778св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20 (провадження № 61-16470св20) та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 194/1387/19 (провадження № 61-7416св20). 12. Наведені справи об`єднує висновок про те, що Законом України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту, проте оспорюваними пунктами кредитного договору позичальнику фактично встановлено плату за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність надання якої прямо встановлена частиною першою статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». 13. Проте у справах № 583/3343/19 та № 361/392/20 Верховний Суд дійшов висновку про визнання недійсною умови кредитного договору, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту на підставі положень частин першої-п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а у справі № 194/1387/19 Верховний Суд зробив висновок про нікчемність такої умови кредитного договору згідно частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Фактичні обставини справи, встановлені судами 14. 19 червня 2018 року між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № Р24.00301.004034055 про надання коштів в сумі 51568,00 грн на поточні потреби на строк 36 місяців зі сплатою 15,00 % річних за користування кредитом. 15. Згідно пункту 1.1. кредитного договору відповідач надає позивачу кредит (грошові кошти) на поточні потреби в сумі 51 568, 00 грн, включаючи витрати на страховий платіж, а позичальник зобов`язується одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості) згідно з умовами цього договору. 16. Пунктом 1.6. кредитного договору передбачено, що позичальник надає свою згоду на укладення за рахунок позивача як страхувальника та застрахованої особи договору добровільного страхування життя. 17. Згідно меморіального ордеру № 3369095 від 19 червня 2018 року відповідач перерахував на банківський поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 кредитні кошти в розмірі 42 795,02 грн, а згідно меморіальних ордерів № 3369090 та № 3369091 від 19 червня 2018 року відповідач перерахував на банківський поточний рахунок страховика ПАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна страхування життя» страховий платіж в розмірі 8772,98 грн як оплату за договором добровільного страхування життя № Р24.00301.004034055 від 19 червня 2018 року. 18. Відповідно до пункту 3.2.4. кредитного договору № Р24.00301.004034055 від 19 червня 2018 року позичальник має право не частіше одного разу на місяць вимагати у банку безоплатного надання інформації про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості та іншої інформації, яка повинна надаватися позичальнику за законом. 19. Пунктом 1.4 кредитного договору позичальнику встановлено плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення смс-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо. 20. У Додатку до Паспорту споживчого кредиту визначено, що плата за обслуговування кредитної заборгованості становить 2,10 %. Конкретний розмір плати за обслуговування кредиту визначений у пункті 6 кредитного договору (у графіку щомісячних платежів) та змінюється залежно від погашення кредиту: перший платіж за обслуговування кредиту становить 1 923 грн 49 коп., останній - 118 грн 61 коп. Мотивувальна частина 18. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 19. За змістом статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 20. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 21. На підставі статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 22. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. 23. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). 24. Пунктом 2 розділу II«Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IXустановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 25. Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила доводи, наведені в касаційній скарзі, і вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 26. Відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства. 27. Поняття зобов`язання належить до фундаментальних понять доктрини цивтьного права. Розумне тлумачення законодавства можливе лише з врахуванням правової природи зобов`язання. 28. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися вiд вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. 29. Таким чином, за змістом загальних норм права об`єктом зобов`язання не можуть бути дії, які одна із сторінвчиняє на власну користь. 30. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). 31. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. 32. Відповідно до пункту 3.2.4. кредитного договору № Р24.00301.004034055 від 19 червня 2018 року позичальник має право не частіше одного разу на місяць вимагати у банку безоплатного надання інформації про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості та іншої інформації, яка повинна надаватися позичальнику за законом. 33. Пунктом 1.4 кредитного договору позичальнику встановлено плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення смс-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо. 34. Розмір цієї плати визначений у пункті 6 кредитного договору, яким передбачено графік платежів за кредитом. 35. Щодо наслідків укладення договору споживчого кредиту, який передбачає право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту 31.1. За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. 31.2. Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 31.3. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 31.4. Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. 31.5. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. 31.6. У рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України роз`яснив порядок набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами. Зокрема зазначається, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній». 31.7. Таким чином, єдиний орган конституційної юрисдикції фактично передбачив порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення. 31.8. Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правового акта, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у пункті 2 рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). 31.9. Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма. 31.10. Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. 31.11. Згідно із частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. 31.12. Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. 31.13. Згідно із пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, завтерджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). 31.14. 10 червня 2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв`язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». 31.15. Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набуттям чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону України «Про захист прав споживачів», визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону України «Про споживче кредитування». 31.16. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту. 31.17. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо. 31.18. Таким чином, Законом України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту. 31.19. На виконання вимог, у тому числі, пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит(далі - Правила про споживчий кредит). Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». 31.20. Відповідно до пункту 5 Правил про споживчий кредит банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, -щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил. 31.21. Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит). 31.22. Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, уключаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту. 31.23. Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону України «Про споживче кредитування» та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлювлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості. 31.24. Додатком 2 до протоколу Комітету з управління активами, пасивами і тарифами ПАТ «Ідея Банк» № 119.2 від 02 жовтня 2017 року (діяв на момент укладення оспорюваного договору) затверджено тарифи банку, у тому числі щодо послуг з кредитування. Тарифи передбачають такі послуги за обслуговування кредитної заборгованості: обслуговування кредитної лінії (визначення вартості послуги обумовлено умовами договору), видача довідок про кредитну заборгованість (50 грн), надання довідки про рух по рахунку (виписка по одному рахунку) (50 грн), надання довідки про рух по всіх рахунках кредитної угоди (історія договору) (75 грн), детальна розшифровка заборгованості за кредитом (150 грн), зміна дати щомісячного чергового платежу (100 грн), надання нового графіку щомісячних платежів за зверненням позичальника (100 грн), видача завірених печаткою банку копій кредитних договорів та додатків на них (за кожну), які зберігаються в архіві (50 грн), надання термінової послуги (200 грн). 31.25. У кредитних відносинах економічною метою кредитодавця є повернення суми кредиту та одержания процентів за користування кредитом. Кредитодавець заінтересований у своєчасному виконанні позичальником обов`язків за кредитним договором, для чого позичальник має бути поінформований про строки i суми належних платежів. 31.26. Закон України «Про споживче кредитування» розмежовує оплатність та безоплатність надання інформації про кредит залежно від періодичності звернення споживача із запитом щодо надання такої інформації. 31.27. Відповідно до частин першої та другої статті 11 Закону України «Про споживче кредитування» після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит. 31.28. Відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними. 31.29. З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». 31.30. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 194/1387/19 (провадження № 61-7416св20), на яку посилається заявник на підтвердження наявності підстав касаційного оскарження судових рішень у справі. 31.31. Проте у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19 (провадження № 61-22778св19), на яку також посилається заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд встановив, що оспорюваними пунктами кредитного договору позичальнику фактично встановлено плату за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність надання якої прямо встановлена частиною першою статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». За наслідками касаційного перегляду справи Верховний Суд положення частини другої пункту 1.10, а також пункту 6 кредитного договору від 21 листопада 2018 року, щодо встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості визнав недійсними відповідно до положень частин першої-п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». 31.32. У постанові Верховного Суду від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20 (провадження № 61-16470св20) підставою визнання недійсними пунктів кредитного договору від 16 липня 2018 року щодо встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості вказано частини першу-п`яту статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». 31.33. Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19 (провадження № 61-22778св19) й постанові Верховного Суду від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20 (провадження № 61-16470св20), та зазначає, що умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». 31.34. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що у разі коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 73). 32. Щодо дійсності умови кредитного договору про плату за надання інформації про кредит у спірних правовідносинах 32.1. Щодо наслідків включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації, що за законом повинна надаватися безоплатно, має застосовуватися той нормативно-правовий акт, який набув чинності на момент виникнення спірних правовідносин та в цій частині відміняє дію попереднього нормативно-правового акта, тобто застосуванню підлягає Закон України «Про споживче кредитування». 32.2. Пунктом 1.4 кредитного договору ОСОБА_1 встановлено плату за надання інформації щодо кредиту без уточнення систематичності запиту такої інформації споживачем. 32.3. Розмір плати за обслуговування кредиту визначений у пункті 6 кредитного договору (у графіку щомісячних платежів) та змінюється залежно від погашення кредиту: перший платіж за обслуговування кредиту становить 1 923 грн 49 коп., останній - 118 грн 61 коп. 32.4. Надання інших послуг за обслуговування кредиту, не пов`язаних з інформуванням про стан кредитної заборгованості, за вказану плату умовами договору не передбачено. 32.5. При цьому одночасно пунктом 3.2.4. кредитного договору визначено, що позичальник має право не частіше одного разу на місяць вимагати у банку безоплатного надання інформації про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості та іншої інформації, яка повинна надаватися позичальнику за законом. 32.6. Зміст пункту 3.2.4. кредитного договору контекстуально дублює положення пункту 1.4 кредитного договору в розрізі послуг щодо надання інформації за кредитом (розмір заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості, тощо), але в пункті 3.2.4. кредитного договору безоплатно, а в пункті 1.4 кредитного договору - з оплатою наданих послуг. 32.7. Фактично на вимогу споживача не частіше одного разу на місяць послуги з надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо, мають оплатний характер, що суперечить як змісту пункту 3.2.4. кредитного договору, так і вимогам частин першої та другої статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». 32.8. Враховуючи те, що позивачу встановлено щомісячну плату за послуги банку, які за законом повинні надаватись безоплатно, Велика Палата дійшла висновку про те, що положення пунктів 1.4 та 6 кредитного договору, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Ідея Банк», щодо обов`язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредиту щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором, є нікчемними. 33. Щодо способу захисту порушеного права 33.1. ОСОБА_1 просила визнати недійсним кредитний договір від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055, укладений між нею та ПАТ «Ідея Банк». 33.2. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так i від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (пункт 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19)). 33.3. Велика Палата Верховного Суду у пунктах 71-73 постанови від10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс19) дійшла таких висновків: недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разівизнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтepecy позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша зантересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальжй частині судового рішення, застосувавши відповідні положения норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. 33.4. У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) сформульовано висновки про те, що такий cnociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заітересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового ршення, застосувавши відповідні положения норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. 33.5. Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обгрунтовуючи своївимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового ріщення в якості обгрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення. 33.6. Велика Палата Верховного Суду знов наголошує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідностізвернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Taxi висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункт 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20). Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу. 33.7. Таким чином позовні вимоги про визнання недійсними положень пунктів 1.4 та 6 кредитного договору не підлягають задоволенню саме у зв`язку із обранням неналежного способу захисту порушеного права. 33.8. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 33.9. Оскільки обставини справи судами попередніх інстанцій в цій частині встановлені повно, проте судами неправильно застосовано норми матеріального права, колегія суддів Великої Палати дійшла висновку про те, що оскаржені судові рішення підлягають зміні в частині мотивів відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними положень пунктів 1.4 та 6 кредитного договору. 34. Щодо застосування наслідків недійсності правочину 34.1. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. 34.2. За правилами вказаної статті реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. 34.3. З огляду на встановлені у справі обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо нікчемності пунктів 1.4 та 6 кредитного договору, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне у порядку застосування наслідків виконання нікчемного правочину зобов`язати ПАТ «Ідея Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055 з огляду на нікчемність пунктів 1.4 та 6 цього договору, що забезпечує захист інтересу позивача у правовій визначеності. 34.4. ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення у справі повністю, проте не наводить у касаційній скарзі доводів на спростування висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині відсутності підстав для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним в цілому, тому в цій частині судові рішення залишаються без змін. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (1) Щодо суті касаційної скарги 35. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 36. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 37. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 38. Оскільки в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними положень пунктів 1.4 та 6 кредитного договору обставини справи судами попередніх інстанцій встановлені повно, проте неправильно застосовано норми матеріального права, колегія суддів Великої Палати дійшла висновку про те, що оскаржені судові рішення підлягають зміні в частині мотивів відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними положень пунктів 1.4 та 6 кредитного договору. 39. В частині вирішення позовних вимог про застосування передбачених статтею 216 ЦК України правових наслідків недійсності положень пункту 1.4 та пункту 6 кредитного договору судові рішення підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про зобов`язання ПАТ «Ідея Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055 з огляду на нікчемність пунктів 1.4 та 6 цього договору. 40. В іншій частині рішення судів залишаються без змін на підставі статті 410 ЦПК України. (2) Щодо судових витрат 41. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПКУкраїни). 42. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 43. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України). 44. Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав. 45. Фактично за наслідками касаційного розгляду справи позовні вимоги задоволені (констатовано нікчемність окремих пунктів кредитного договору та проведено реституцію), а тому незалежно від форми їх заявлення питання щодо розподілу судових витрат вирішується відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України. 46. Оскільки позивача звільнено від сплати судових витрат й вона не оплачувала судовим збором позовну заяву, апеляційну та касаційну скаргу, в цій частині судові витрати на відповідача не покладаються. 47. У додаткових поясненнях до касаційної скарги ОСОБА_1 компенсувати понесені витрати на правову допомогу за подання касаційної скарги у розмірі 15 000 грн. Вказує, що та обставина, що особа, яка надає правову допомогу, не є адвокатом у справі, не може бути підставою для відмови у стягненні судових витрат, які стороною у справі фактично та реально понесено. 48. На підтвердження понесених позивачем витрат на правову допомогу надано: копію договору про надання юридичних послуг № 12/01/12 від 12 січня 2021 року; копію акта приймання-передачі надання послуг № 1 від 12 січня 2021 року; копію прибуткового касового ордеру № 43 від 12 березня 2021 року; копію диплому ФОП ОСОБА_2 , який надавав правову допомогу. 49. Відповідач у заяві про відмову у задоволенні вимог про компенсацію витрат на правничу допомогу зазначає, що ФОП ОСОБА_2 не є адвокатом, тому його послуги не належать до професійної правничої допомоги. 50. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. 51. Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. 52. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. 53. Сума забезпечення витрат на професійну правничу допомогу визначається судом з урахуванням приписів частини четвертої статті 137, частини сьомої статті 139 тачастини третьої статті 141 цього Кодексу, а також їх документального обґрунтування (частина п`ята статті 135 ЦПК України). 54. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. 55. Відповідно до статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. 56. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. 57. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 58. Відповідно до пункту 5 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. 59. Предметом касаційного оскарження є судові рішення, ухвалені у справі про визнання недійсним кредитного договору на підставі Закону України «Про захист прав споживачів». Справа № 496/3134/19 не є справою з ціною позову, що перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тобто справа № 496/3134/19 є малозначною у силу вимог закону. 60. Відповідно до частини другої статті 60 ЦПК України під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу. 61. Отже, у малознічній справі здійснювати представництво особи в суді може особа, яка не є адвокатом. 62. Проте поняття «надання професійної правничої допомоги» не тотожне поняттю «представництво особи в суді». Надання професійної правничої допомоги здійснюють лише адвокати, натомість представництво особи у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб`єктом (абзац другий підпункту 2.2.1 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр. № 1013) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 31 жовтня 2019 року № 4-в/2019). 63. Таким чином, витрати на юридичні послуги, надані стороні у справі іншою, ніж адвокат, особою, не належать до витрат на професійну правничу допомогу та не можуть бути відшкодовані у порядку частини четвертої статті 137, частини сьомої статті 139 тачастини третьої статті 141 ЦПК України. 64. Підстави стягнення витрат на правову допомогу ОСОБА_1 обгрунтовує посиланням на постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року у справі № 161/11180/13-ц (провадження № 61-13978сво18), в якій викладено висновки про те, що не є підставою для відмови у стягненні витрат на правову допомогу відсутність ухвали суди про допуск особи, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги, у відповідності до частини другої статті 56 ЦПК України 2004 року. Відмова у стягненні витрат, понесених стороною на правову допомогу, з посиланням на те, що судом не постановлено ухвалу про залучення особи, яка надає правову допомогу, до участі у справі, безпідставні, оскільки визначена статтею 56 ЦПК 2004 року особа має інші процесуальні повноваження, ніж та, яка зазначена в статтях 38, 40, 44, ЦПК України 2004 року, і вона відноситься до інших учасників цивільного процесу, а не до осіб, які беруть участь у справі. Крім того, непостановлення судом такої ухвали не може бути підставою для відмови у стягненні судових витрат, які стороною у справі фактично та реально понесено. 65. Проте у вказаній справі оспорювані процесуальні дії вчинялися за дії ЦПК України 2004 року, правову допомогу надавав адвокат, а спірне питання стосувалося залучення його до участі у справі як особи, що надає правову допомогу, що необхідно для відшкодування витрат на правову допомогу. 66. Натомість у цій справі процесуальні дії вчинено за дії ЦПК України у редакції від 15 грудня 2017 року, юридичну консуальтацію позивачу надавав ФОП ОСОБА_2 , який не є адвокатом. 67. Тобто, у наведених справах відмінні підстави відшкодування витрат на правову допомогу, тому постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року у справі № 161/11180/13-ц (провадження № 61-13978сво18) не може бути застосована у цій справі. 68. З урахуванням викладеного, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 компенсувати витрати на правову допомогу за подання касаційної скарги у розмірі 15 000 грн необхідно відмовити. 69. Керуючись статтями 259, 268, 400, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними положень пункту 1.4 та пункту 6 кредитного договору змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень в цій частині в редакції цієї постанови. 3. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про застосування передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України правових наслідків недійсності положень пункту 1.4 та пункту 6 кредитного договору скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення. 4. Зобов`язати Публічне акціонерне товариство «Ідея Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055 з огляду на нікчемність пунктів 1.4 та 6 цього договору. 5. В іншій частині рішення Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін. 6. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 компенсувати витрати на правову допомогу за подання касаційної скарги у розмірі 15 000 грн відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. П. Штелик Судді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук К. М. Пільков Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко І. В. Григор`єва Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук О. С. Ткачук Джерело: ЄДРСР 105423479
  3. Здравствуйте коллеги. Недавно обратил внимание на очень существенную вещь, способную подорвать многие посягательства банков Украины на должников. Разговор пойдет о типах платежных инструментов (платежных карт). Общеизвестной мировой практикой является существования двух видов платежных карт: КРЕДИТНЫЕ КАРТЫ (CREDIT) ДЕБЕТОВЫЕ КАРТЫ (DEBIT) Каждый из этих видов делится на подвиды. И так. В чем разница между картами DEBIT и CREDIT?! Согласно общим правилам делового оборота в мире, упрощенно можно сказать, что кредитные карты - карты, на которых доступен кредитный лимит. Дебетовые - на которых находятся ваши личные средства (зарплата, пенсия, стипендия, депозит или проценты с него). А вот что говорит официальный сайт НБУ по этому поводу: "Дебетова картка (debit card) – різновид банківської платіжної картки. Д.к. призначена для оплати купівлі товарів та послуг, у т.ч. з використанням електрон­них терміналів, отримання готівки, виконання інших операцій, доступ­них у меню банкомата або установи банку. Д.к. дозволяє використовувати кошти доступного залишку на депозитному рахунку, на основі якого вона емітована. Різновидами Д.к. є зарплатна, студентська та пенсійна картки." Джерело: Арбузов С.Г. Банківська енциклопедія / С.Г. Арбузов, Ю.В. Колобов, В.І. Міщенко, С.В. Науменкова. – К.: Центр наукових досліджень Національного банку України: Знання, 2011. – 504с. – (Інституційні засади розвитку банківської системи). http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=123276 ПЛАТІЖНА КАРТКА (payment card) – електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. Залежно від умов, за якими здійснюються платіжні операції з використанням платіжної картки, можуть застосовуватися дебетова, дебетово-кредитна та кредитна платіжні схеми. Дебетова схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням платіжної картки в межах залишку коштів, які обліковуються на його рахунку. Під час застосування дебетово-кредитної схеми користувач здійснює платіжні операції з використанням платіжної картки в межах залишку коштів, які обліковуються на його рахунку, а в разі їх недостатності або відсутності - за рахунок наданого банком кредиту. Кредитна схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням платіжної картки за рахунок коштів, наданих йому банком у кредит або в межах кредитної лінії. Джерело: Про платіжні системи та переказ коштів в Україні // Закон України від 05.04.2001 № 2346-ІІІ; Положення про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням // постанова Правління Національного банку України від 30.04.2010 №223. http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=123521&cat_id=123512 ________________________________________________________________________________________________ Вроде бы все доступно и понятно, но есть в Украине одно НО. У знакомых карточка "Банк Русский Стандарт" с кредитным лимитом до 10 тысяч гривен. Но, почему-то на ней чёрным по белому написано - MasterCard Debit. Такая же надпись на голограмме карты. Удивился. Ну думаю, это же БРСы, чему удивляться то. Но потому увидел у подруги карту ПриватБанк Универсальная "Gold"... у нее лимит до 16 тысяч гривен. Так вот, на этой карте точно такая же надпись MasterCard Debit. ВОПРОС СООБЩЕСТВУ! Что это происходит с украинскими банками и эмитируемыми ими же платежными картами и являются ли такие надписи на кредитных картах основанием для доказательства факта мошенничества со стороны банка или же введения клиентов в заблуждение? Насколько я понимаю, это неплохое подспорье для признания договоров по карточкам недействительными. Статьи ГКУ и других нормативных актов сознательно не пишу. Думаю их можно будет указать в последствии дискуссии. Опять же, согласно Постановлению Правления НБУ от 30.04.2010 г. № 223 (Порядок эмиссии) - может существовать какая-то кредитно-дебетная схема... Как это координируется с общемировыми нормами и платежными стандартами... Все-таки наши банки эмитируют не свои карты, а карты международных платежных систем Маstercard. VISA. Если кредитные карты с надписью DEBIT на самом деле используют двойную схему, то почему на них не пишут CREDIT&DEBIT или CREDIT-DEBIT? Всем спасибо. [email protected]
  4. Постанова Іменем України 30 червня 2020 року м. Київ Справа № 264/5957/17 Провадження № 14-37 цс 20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула справу запозовом ОСОБА_1 (далі - позивач, позичальник) (представник - адвокат Маштаков Сергій Анатолійович) до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - відповідач, ПАТ «Банк Форум») про захист прав споживача фінансових послуг шляхом визнання договорів недійсними за касаційною скаргою позивача на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року, ухваленого суддею Литвиненком Н. В. і постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Зайцевої С. А., Гаврилової Г. Л., Пономарьової О. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 20 листопада 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати недійсними укладені позивачем з відповідачем кредитний договір № 0307/08/15-Z від 29 липня 2008 року (далі - кредитний договір) і договір про внесення змін та доповнень № 1 до кредитного договору від 18 липня 2012 року (далі - договір про внесення змін і доповнень). 2. Мотивував позов такими обставинами : 2.1. 29 липня 2008 року Акціонерний комерційний банк «Форум», правонаступником якого є відповідач, уклав із позивачем кредитний договір, згідно з яким надав позивачу кредит у сумі 10 000 дол. США для споживчих потреб до 29 липня 2018 року зі сплатою 13,5 % річних. 2.2. 18 липня 2012 року сторони уклали договір про внесення змін і доповнень, згідно з яким пункт 5.5 кредитного договору виклали у новій редакції. 2.3. Відповідач не надав позивачу графік платежів, що є складовою кредитного договору, із зазначенням сум погашення основного боргу, відсотків за користування кредитом та інших супутніх послуг і фінансових зобов`язань позивача за кожним платіжним періодом. Такий графік сторони не підписували, а у кредитному договорі він відсутній. 2.4. Умови кредитного договору про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, є несправедливими (див. постанову Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13). 2.5. Позивач підписав кредитний договір під впливом інформації, яка не відповідала дійсності. У цьому договорі є невигідні для позивача як позичальника умови, що передбачають отримання банком прихованого прибутку та виникнення у позивача непередбачених у договорі втрат. Відповідач умисно приховав реальну ціну пропонованої фінансової послуги. 2.6. Оскільки кредитний договір укладений із порушенням установлених законом вимог, є підстави для визнання такого договору недійсним. (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 13 листопада 2018 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Мотивував так : 3.1. Позивач тривалий час виконував умови оскаржених договорів, чим підтвердив відсутність під час їхнього укладення порушення його законних прав та інтересів. 3.2. Позивач не скористався правом відмовитися в односторонньому порядку від укладеного кредитного договору протягом 14 днів з моменту отримання копії примірника договору та погодився на запропоновану вартість споживчого кредиту, суму щомісячного платежу, а також на розмір процентної ставки та на строк повернення отриманого кредиту, вважаючи їх прийнятними для себе. 3.3. Позивач був вільним у виборі фінансової установи для отримання кредиту та валюти кредитування, а його особистий підпис на кредитному договорі та визнання обставин отримання кредиту на споживчі цілі підтверджує вільне волевиявлення на вчинення правочинів. 3.4. Кредитний договір підписали сторони, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їхнє волевиявлення відповідало внутрішній волі. Відповідач надав позивачу документи, необхідні для укладення кредитного договору, зокрема щодо сукупної вартості кредиту та реальної процентної ставки. 3.5. Закон України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила), не передбачали обов`язку банку надавати позивачу додаткові повідомлення про умови кредитування й орієнтовну сукупну вартість кредиту під час укладення договору про внесення змін і доповнень. 3.6. Доводи про те, що під час укладення кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень позивача ввели в оману, спростовані доказами, що є у матеріалах справи. 3.7. 19 липня 2017 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення у справі № 264/2673/16-ц за позовом відповідача до позивача. Згідно з цим рішенням суд стягнув на користь відповідача заборгованість за кредитним договором у сумі 3 158,31 дол. США. 3.8. Оскільки позовні вимоги є необґрунтованими, відсутні підстави для застосування позовної давності, про яку заявив відповідач. (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 4. 22 січня 2019 року Донецький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року. Мотивував так : 4.1. Перед укладенням кредитного договору позивач отримав умови кредитування, що підтверджує пункт 7.2 цього договору. 4.2. Волевиявлення позивача під час укладання кредитного договору було вільним, свідомим, повністю відповідало внутрішній волі та було направлене на реальне настання юридичних наслідків, тобто відповідало вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 4.3. Позивач не скористався правом на відкликання згоди на укладення кредитного договору. 4.4. Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони взяли на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу та в момент укладання кредитного договору не мали підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане. Будучи ознайомленим із умовами кредитування та повідомленим про валютні ризики, позивач усвідомлював, що курс української гривні стосовно долара США не є незмінним, і враховував підвищений валютний ризик за таким кредитом. 4.5. Позивач не надав судам першої й апеляційної інстанцій будь-які належні та допустимі докази, які би підтверджували недійсність оскаржених договорів. (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги 5. 19 лютого 2019 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог. (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 6. 27 січня 2020 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 і статті 414 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц. В останній Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закрила провадження у справі з огляду на припинення юридичної особи-позивача та відсутність у нього правонаступників згідно з даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР). 7. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, обґрунтовуючи підстави для означеного відступу, зазначив, що підстави для закриття провадження у справі № 264/5957/17 відсутні, оскільки, хоч згідно з даними з ЄДР 4 липня 2019 року ПАТ «Банк Форум» припинено без правонаступництва, але відповідно до листа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2019 року № 27-19833/19 відповідач відступив право вимоги до позивача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста». 8. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, вказавши, що не є підставою для закриття провадження у справі ліквідація юридичної особи без з`ясування того, чи допускають спірні правовідносини правонаступництво, та чи відбулося правонаступництво до такої ліквідації. 9. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала на відмінність практики Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду щодо закриття провадження у справах в аналогічних ситуаціях. Обґрунтувала таку відмінність висновками, викладеними у постановах зазначених колегій від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14, від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15 і від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12: 9.1. У постанові від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що закриття провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) можливе за наявності таких умов: 1) «припинена діяльність суб`єкта господарювання», який був однією зі сторін у справі, настала смерть фізичної особи-сторони у справі або її оголошено померлою; 2) відсутність правонаступництва. 9.2. У постанові від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду виснував про закриття провадження у справі в частині вимог юридичної особи-позивача, яка була ліквідована після ухвалення рішень судів першої й апеляційної інстанцій і не мала правонаступників, та залишення в силі судових рішень в іншій частині (аналогічний висновок колегія того ж суду зробила у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17). 9.3. У постановах від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15 і від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду направив справи на новий розгляд, мотивуючи тим, що суди мають дослідити, чи відбувся перехід прав і обов`язків припиненого суб`єкта господарювання, та чи допускають спірні правовідносини правонаступництво. 10. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 січня 2020 року зазначив, що передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, оскільки на розгляді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду перебуває значна кількість справ за участю ПАТ «Банк Форум», серед яких: № 333/3655/14-ц, № 522/11973/15-ц, № 761/15795/17, № 455/643/15, № 161/20492/18, № 639/4836/17, № 300/668/15-ц, № 755/15352/15-ц, № 266/2844/15-ц і № 425/1482/16-ц. 11. Також Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав, що передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідним для з`ясування таких питань : 1) чи допускається «часткове закриття» провадження у справі у разі ліквідації юридичної особи-сторони у справі? 2) які саме обставини треба встановити при ліквідації юридичної особи-сторони у справі? (чи допускають спірні правовідносини правонаступництво? чи існує правонаступник в юридичної особи, яка припинилася? чи відбулося правонаступництво до припинення юридичної особи?). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги 12. Позивач мотивує касаційну скаргу так : 12.1. Кредитний договір, укладений із використанням нечесної підприємницької практики, передбачає заборонені дискримінаційні умови щодо боржника та є недійсним відповідно до частини п`ятої статті 11, статті 18, частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів». 12.2. Умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, передбачають істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків і спрямовані на погіршення становища позивача. Останній був уведений в оману стосовно всіх істотних умов кредитного договору, що є підставою для визнання останнього недійсним. 12.3. Суди першої й апеляційної інстанцій не врахували відсутність належних і допустимих доказів надання банком позивачеві повної інформації про кредитні умови, а саме про: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та у грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних із одержанням кредиту й укладенням кредитного договору; податковий режим сплати відсотків і про державні субсидії, на які споживач має право, або про те, від кого споживач може одержати такі відомості. 12.4. Всупереч Правилам позичальнику не було роз`яснено, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе споживач, та не було надано інформації щодо методики, яку використовує банк для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов`язаних із конвертацією валюти платежу у валюту зобов`язання під час погашення заборгованості за кредитом і процентами за користування ним. 12.5. Суди, дійшовши висновку, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не врахували висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, і не звернули увагу на те, що, встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги з такого обслуговування буде надавати позивачеві. 12.6. Суди не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, а також висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, сформульовані у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц. (3) Позиція інших учасників процесу 13. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо суті спору 14. У касаційній скарзі, заперечуючи обґрунтованість судових рішень у справі № 264/5957/17, позивач наголосив на тому, що оскаржені договори не відповідають закону, вчинені під впливом обману, а їхні умови є несправедливими. Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання цих договорів недійсними такими, що не ґрунтуються на належному дослідженні доказів, які є у матеріалах справи. 15. Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили на предмет відповідності закону пункти 4.1 і 4.4 кредитного договору, згідно з якими за несвоєчасне повне чи часткове повернення кредитних коштів і сплату процентів позичальник повинен сплатити пеню у розмірі 0,2 відсотка за кожен день прострочення, а також може бути стягнутий штраф у розмірі 5 000,00 грн. 15.1. За статтею 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому можливість їх одночасного застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором підтверджує недотримання припису частини першої статті 61 Конституції України про заборону повторного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (див. висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1374цс17, висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 183/2122/15-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 133/474/15-ц). 16. Суди не дослідили пункт 3.3.7 кредитного договору та графік сплачених відсотків і повернення кредиту (а. с. 36) на предмет правомірності покладення на позивача обов`язку здійснити страхування предмета застави та страхування життя. А крім того, залишили поза увагою доводи позивача про неправомірність включення плати за обслуговування кредиту (пункт 2.10 кредитного договору) до складу послуг зі споживчого кредитування та правомірності покладення її на споживача. 16.1. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила), затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, банки не мали права встановлювати платежі, які споживач мав сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснював на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або за дії, що їх вчиняв банк або споживач з метою встановлення, зміни чи припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). 16.2. Оцінюючи зазначені аргументи позивача, суди мають застосувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16, і висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, сформульовані у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц, від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 183/2122/15 і від 10 червня 2020 року у справі № 133/474/15-ц. 17. Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили на предмет дотримання принципу справедливості пункт 5.2 кредитного договору щодо права банку без добровільної згоди позичальника (споживача) змінювати розмір процентної ставки за користування кредитом, як і не встановили, чи не порушують істотно баланс договірних прав й обов`язків і чи не покладають на споживача надмірний тягар йому на шкоду вищевказані пункти 2.10 і 3.3.7 кредитного договору. 17.1. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частини перша та друга статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). 18. Суди не дослідили, чи був ознайомлений позивач у письмовій формі з відомостями, вказаними у частині другій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у вказаній редакції. 19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що після оцінки обґрунтованості доводів позивача стосовно недійсності кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень суд має вирішити питання про застосування позовної давності згідно з поданою відповідачем заявою, та враховуючи висновки з цього приводу Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 137-140). 20. Суди першої й апеляційної інстанцій вказали, що 19 липня 2017 року Іллічівський районний суд м. Маріуполя ухвалив рішення у справі № 264/2673/16-ц про стягнення з позичальника на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованості за тим договором станом на 22 вересня 2015 року у розмірі 3 158,31 доларів США, з яких: 3 027,93 доларів США - заборгованість за кредитом, а 130,38 доларів США - заборгованість за нарахованими процентами. 20.1. У справі № 264/2673/16-ц суд першої інстанції встановив, зокрема, те, що 19 липня 2017 року на судовому засіданні був присутній представник позичальника, який просив відмовити у задоволенні позову ПАТ «Банк Форум» з огляду на таке: копія кредитного договору не є належним і допустимим доказом існування кредитних правовідносин; відсутні оригінали документів, які би підтверджували виконання зобов`язань ПАТ «Банк Форум» з надання кредиту позичальнику; немає доказів відкриття поточних або карткових рахунків, на які би був перерахований виданий кредит; в умовах кредитного договору немає чіткого графіку повернення кредитних коштів;позичальник не отримав вимогу ПАТ «Банк Форум» про дострокове повернення кредиту; штрафні санкції нараховані позичальникові незаконно. 20.2. Отже, у справі № 264/2673/16-ц позичальник не висловлював доводів про недійсність кредитного договору. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалення рішення суду у справі про стягнення кредитної заборгованості не створило перешкоди для окремого розгляду спору про дійсність кредитного договору та договору про внесення змін і доповнень. 21. З огляду на викладене, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини, які є необхідними для правильного вирішення спору, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. (1.2) Щодо процесуального правонаступництва у випадку припинення юридичної особи 22. Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов`язку) від однієї особи до іншої (правонаступника). Для вирішення проблеми процесуального правонаступництва, означеної в ухвалі Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року, у світлі обставин справи № 264/5957/17 Велика Палата Верховного Суду зауважує, що поняття «правонаступництво юридичної особи», «правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи» і «процесуальне правонаступництво юридичної особи-сторони у справі» мають різний зміст. 23. Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України).У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106 - 109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (див. також пункти 37-38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17). 24. Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника. 25. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини, інші юридичні факти (пункти 1 і 4 частини другої вказаної статті). Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (частина третя цієї статті). У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події (частина шоста статті 11 ЦК України), наприклад, смерті фізичної особи. 26. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частина друга статті 509 ЦК України). 27. Внаслідок певної дії чи події сторону у зобов`язанні можна замінити на іншу особу, яка є її правонаступником або стосовно лише цивільних прав (обов`язків), або одночасно щодо цивільних прав і обов`язків. Іншими словами, заміна сторони у зобов`язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 ЦК України), дарування (частина друга статті 718 ЦК України), факторингу (глава 73 ЦК України)), або універсального правонаступництва (у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 ЦК України) чи спадкування (стаття 1216 ЦК України)). Якщо означена заміна є неможливою внаслідок того, що правовідношення не допускає правонаступництва, таке правовідношення припиняється (статті 608, 609, 1219 ЦК України). Зобов`язання припиняється і тоді, коли правовідношення допускає правонаступництво, боржник був замінений правонаступником, але до останнього кредитор не заявив вимогу у визначений законом строк (див., наприклад, висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 598 і частини четвертої статті 1281 ЦК України, сформульований у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (пункти 59-62), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц(пункт 69.5), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 39)). 28. Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України). Крім випадків, коли заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України), кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним його прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України) чи правонаступництва (пункт 2 вказаної частини), яке за змістом тієї ж частини є універсальним). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Тобто, правонаступництво прав чи обов`язків юридичної особи (кредитора або боржника) можливе і без правонаступництва юридичної особи у випадках заміни сторони у зобов`язанні. 29. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах. 30. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, то у разі смерті або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у справі, суд зупиняє провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 251 ЦПК України) до залучення до участі у справі правонаступника (пункт 1 частини першої статті 253 ЦПК України). Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив (частина друга статті 55 ЦПК України). Заміна сторони правонаступником можлива також на стадії виконавчого провадження (стаття 442 ЦПК України). 31. Суд будь-якої інстанції зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Питання процесуальної правосуб`єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами. 32. У випадку, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред`явлено позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 6 частини першої статті 186 ЦПК України), а у разі, коли провадження у справі вже відкрито, - закриває таке провадження (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України). Проте, якщо суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи-сторони у спорі чи припинення юридичної особи-сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для його скасування в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі (частина третя статті 377 ЦПК України). Аналогічно не можна скасувати у касаційному порядку повністю чи частково із закриттям провадження у справі законне й обґрунтоване рішення суду першої або апеляційної інстанції (частина третя статті 414 ЦПК України). 33. Приймаючи 12 грудня 2018 року постанову у справі № 703/1181/16-ц, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що згідно з повідомленням арбітражного керуючого, надісланим до суду після відкриття касаційного провадження у справі, до ЄДР внесено відомості про припинення юридичної особи-позивача. Проте, оскільки рішення судів у тій справі не були законними й обґрунтованими, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що відсутні підстави застосувати частину третю статті 414 ЦПК України. А тому на підставі частини першої цієї статті Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закрила провадження у справі, оскільки припинено юридичну особу-позивача, який не мав правонаступників. 34. Стосовно справи № 264/5957/17, то, хоча під час її касаційного розгляду до ЄДР були внесені відомості про припинення ПАТ «Банк Форум» без вказівки даних про юридичних осіб-правонаступників, але згідно з інформацією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, наданою на запит суду касаційної інстанції, ПАТ «Банк Форум» до його ліквідації відступило право вимоги до позивача за кредитним договором на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста». Отже, незважаючи на припинення відповідача шляхом ліквідації, тобто без універсального правонаступництва цієї юридичної особи, потребує вирішення питання щодо її процесуального правонаступництва з огляду на наявність інформації про перехід права вимоги за кредитним договором до іншої особи (сингулярне правонаступництво). 35. Відомості з ЄДРможуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в ЄДР щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації. 36. З огляду на зазначене не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір. 37. У матеріалах справи № 264/5957/17 є тільки лист Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в якому вказано, що відповідач відступив право вимоги до позивача за кредитним договором іншій юридичній особі. Проте відсутня інформація щодо предмета й істотних умов договору, за яким відбулося відступлення такого права. Тому Велика Палата Верховного Суду не може встановити точний зміст і обсяг правонаступництва права відповідача за зобов`язаннями, визначеними кредитним договором, а також те, чи відповідач уклав договір про відступлення права вимоги, чи договір факторингу, та чи відповідає вчинений правочин ознакам, які мають бути притаманні відповідним договорам (див. пункт 106 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16). 38. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 січня 2020 року у справі № 264/5957/17 навів приклади неоднакового застосування приписів пункту 6 частини першої статті 231 та частин першої і третьої статті 313 ГПК України (зміст яких є аналогічним змісту приписів пункту 7 частини першої статті 255 та частин першої і третьої статті 414 ЦПК України) у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в справах, які, як і справа № 264/5957/17, стосувалися заміни сторони у зобов`язанні після ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій: 1) щодо необхідності закриття провадження у справі, зокрема, коли «припинена діяльність суб`єкта господарювання», який був однією зі сторін у справі, та відсутнє правонаступництво (від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14); 2) щодо можливості суду касаційної інстанції закрити провадження (у випадку ліквідації юридичної особи-позивача після ухвалення рішень судів першої й апеляційної інстанцій і відсутності її правонаступників) лише у частині позовних вимог цієї юридичної особи та залишити в силі зазначені рішення у частині інших її позовних вимог (від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17); 3) щодо неможливості встановити обставини, пов`язані із процесуальним правонаступництвом сторони у справі, у суді касаційної інстанції (від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 і від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15). 39. Крім того, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 і статті 414 ЦПК України. 40. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 41. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)). 42. З огляду на наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду її висновки, сформульовані у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц щодо застосування пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України, частин першої та третьої статті 414 ЦПК України, а також висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду стосовно застосування пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України, частин першої та третьої статті 313 ГПК України, сформульовані у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/15792/14, від 25 липня 2019 року у справі № 903/916/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 903/908/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 5023/1704/12 і від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/22289/15, слід конкретизувати таким чином: 42.1. Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Відсутність універсального правонаступництва юридичної особи саме по собі не може бути підставою для закриття провадження у справі. 42.2. Рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим. 42.3. У разі припинення шляхом реорганізації чи ліквідації юридичної особи-сторони у справі після ухвалення рішення судом першої або апеляційної інстанції суд касаційної інстанції за наявності відповідних доказів повинен залучити до участі у справі правонаступника прав і обов`язків цієї юридичної особи, визначивши підставу такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до нового кредитора чи боржника у спірних правовідносинах. 43. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3)). (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 44. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 45. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у справі № 264/5957/17 у лютому 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України у вказаній редакції). 47. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). 48. Оскільки суди попередніх інстанцій не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, не дослідили належно всі зібрані у справі докази, які стосуються предмета спору, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 49. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 50. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, а також у судах попередніх інстанцій, слід буде розподілити за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 51. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 52 ГПК України та у статті 52 КАС України. 52. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах. 53. Суд будь-якої інстанції незалежно від стадії судового процесу зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами. 54. Відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань можуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації. 55. За змістом пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (аналогічний зміст має припис пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України, тоді як за змістом пункту 5 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі у разі припинення юридичної особи, за винятком суб`єкта владних повноважень, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва). 56. Зазначені приписи слід розуміти так, що суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі (крім суб`єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві), коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема не допускають заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір. 57. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу (частина перша статті 414 ЦПК України). Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи-сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті (частина третя статті 414 ЦПК України). Аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 313 ГПК України та частинах першій і другій статті 354 КАС України. 58. За змістом вказаних приписів рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим. Керуючись статтею 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 січня 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська В. В. Пророк Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач О. С. Золотніков О. М. Ситнік О. Р. Кібенко О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 90458888
  5. Вот, на досуге написал статью. Еще 2 года назад обращения ко мне касательно кредитов в небанковских финансовых учреждениях (микрофинансовых организациях, МФО) составляли не более 20% от общего числа. Сегодня эта цифра на уровне 75-85%.МФО (будем использовать эту аббревиатуру для удобства) отличаются использованием крайне наглых и противозаконных коллекторских методов и приемов. Кроме того, как стало уже всем очевидно, сознательно идут на нарушение законодательства, пытаясь "выжать" из заемщика по максимуму.Такое положение вещей вызывает у "клиентов", как и практикующих кредитных юристов, крайнее обоснованное негодование и желание дать ответный бой. Еще большее непонимание вызывает бездействие Нацкомфинуслуг, хотя этот государственный орган обязан контролировать такие организации, защищать заемщиков и применять законные механизмы воздействия на вымогателей.Но обо всем по порядку. Читать дальше >>>
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 911/2129/17 Провадження № 12-45гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи: представників позивача - Стельмащука А. В., Шкелебея О. В., представників третьої особи - Авраменка С. В., Мілютіна А. Є., Саковця А. О., Тарасенкова В. В., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України») на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року (судді Іоннікова І. А., Тарасенко К. В., Куксов В. В.) та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року (суддя Кошик А. Ю.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (далі - ТОВ «ТЛК «Арктика») до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нагваль-Фіш» (далі - ТОВ «Нагваль-Фіш») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Крупенія» (далі - ТОВ «Крупенія») за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ТОВ «Нагваль-Фіш» - ПАТ «Державний ощадний банк України» про визнання договорів недійсними та витребування майна. УСТАНОВИЛА 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У липні 2017 року ТОВ «ТЛК «Арктика» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Нагваль-Фіш» і ТОВ «Крупенія» про визнання недійсними договору купівлі-продажу від 23 травня 2016 року № 23/05-КП1 і договору від 1 червня 2016 року № 1/06-1КП-ОБ, за яким відчужене майно позивача, та з урахуванням заяви від 22 серпня 2017 року про уточнення позовних вимог, відповідно до якої ТОВ «ТЛК «Арктика» змінило предмет позову в частині позовних вимог щодо витребування майна, просило витребувати від ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика»: майно, що забезпечує функціонування (постачання електроенергії) комплексу «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», а саме: дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 № 0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 №05014948); кабельну лінію від комірки № 1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельну лінію від комірки № 13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч), що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46 -А; холодильне обладнання на базі компресорних станцій, розміщене в рибному ярмарку та комплексі по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», який складається з: адміністративного корпусу «А» площею 1 237,2 кв. м; рибного ярмарку «Б» площею 2 983,0 кв. м; комплексу по зберіганню продуктів харчування «В» площею 16 522,2 кв. м; насосної підстанції «Г» площею 37,5 кв. м та механічної майстерні «Д» площею 128,7 кв. м, та внутрішньо майданчикову мережу 3ТП/РП-4ч 1000 кВа трансформатор, що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46 -А. 1.2. Мотивуючи позов, ТОВ «ТЛК «Арктика» навело доводи щодо укладення спірних договорів з порушенням приписів матеріального права, а саме статей 92, 232, 237, 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), принципів розумності і добросовісності, з порушенням визначених повноважень, та вчинені внаслідок зловмисної домовленості сторін (виведення активів та потужностей товариства, при тому, що позивач будь-яких коштів за наслідками вчинення договорів не отримав), а отже, спірні правочини призвели до втрати підприємством позивача можливості отримати прибуток. Вказані обставини позивач назвав підставою для визнання таких правочинів недійсними відповідно до вимог статті 215 ЦК України та повернення набутого в силу неправомірних правочинів майна його законному власнику. 1.3. Представники відповідача та позивача заявили спільне клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ТОВ «Нагваль-Фіш» - ПАТ «Державний ощадний банк України». 1.4. Ухвалою Господарського суду Київської області від 7 вересня 2017 року до участі у справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ТОВ «Нагваль-Фіш» - ПАТ «Державний ощадний банк України», яке за наслідками звернення стягнення на підставі договору іпотеки на час розгляду справи набуло права власності на об`єкт нерухомості - комплекс «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія». 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним укладений 23 травня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Нагваль-Фіш» договір купівлі-продажу № 23/05-КП1; визнано недійсним укладений 1 червня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Крупенія» договір № 1/06-1КП-ОБ, за якими відчужене майно позивача; витребувано від ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» відповідне майно. Стягнуто з ТОВ «Нагваль-Фіш» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» 1 600,00 грн витрат зі сплати судового збору; стягнуто з ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» 5 400,00 грн витрат зі сплати судового збору. 2.2. Вказане рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року. 2.3. Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що спірні договори укладено з порушенням приписів статей 13, 92, 203, 237, 238 ЦК України і статей 6, 44 Господарського кодексу України (далі - ГК України), що свідчить про наявність правових підстав для визнання їх недійсними відповідно до статей 215, 232 ЦК України. Зміст цих правочинів не відповідав справжньому волевиявленню позивача як суб`єкта господарювання та був спрямований на задоволення особистих інтересів представників позивача, які діяли в інтересах особи, на користь якої виводились виробничі потужності товариства позивача, тобто зловмисної домовленості (навмисної дії) сторін. Тобто суди дійшли висновку, що керівники позивача виступали від імені юридичної особи у відносинах з третіми особами і згідно з положеннями статті 237 ЦК України здійснювали функції представництва на підставі акта органу юридичної особи. Крім того, суди дійшли висновку про доведеність решти позовних вимог. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. У лютому 2018 року ПАТ «Державний ощадний банк України» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року, в якій просило скасувати ці судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. 3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ПАТ «Державний ощадний банк України» вказало, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статті 232 ЦК України, оскільки органи юридичної особи - загальні збори та виконавчий орган (стаття 97 ЦК України) не підпадають під визначення представника в контексті статті 232 ЦК України, з огляду на що ця норма не може застосовуватися у випадку, коли правочин вчиняється органом юридичної особи, що відповідає усталеній судовій практиці Вищого господарського суду України. У випадку порушення членами органу юридичної особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, своїх обов`язків щодо представництва вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані юридичній особі, у межах внутрішніх взаємовідносин юридичної особи та її органу. 3.3. Скаржник також вказав, що суди не встановили самого факту зловмисної домовленості представників сторін та настання несприятливих наслідків у вигляді збитків, ґрунтуючи свої висновки на припущеннях, як і те, чи дійсно укладення оспорюваних договорів суперечило волі позивача та чи було вчинено позивачем дії щодо повернення отриманого ним за цими договорами або навпаки - вчинено дії, що свідчать про схвалення таких правочинів. 3.4. На думку скаржника, під час розгляду справи в суді першої інстанції та під час відкриття апеляційного провадження були допущені порушення норм процесуального права. 3.5. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 911/2129/17 за касаційною скаргою ПАТ «Державний ощадний банк України» на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні. 3.6. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 лютого 2019 року справу № 911/2129/17 разом із касаційною скаргою ПАТ «Державний ощадний банк України» передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 3.7. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на наявність правової проблеми та неоднакове застосування судами норм матеріального права, а саме щодоможливості застосування приписів статті 232 ЦК України до правочину, який вчинено органом юридичної особи, та на наявність суперечностей щодо застосування положень статті 92 цього Кодексу у контексті статей 237, 232 ЦК України. Вирішення такої правової проблеми необхідне для дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між інтересами сторін у справі, а також для забезпечення задекларованого у частині першій статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) завдання господарського судочинства щодо справедливого вирішення судом спору. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про те, що визнання судом правочину недійсним можливо лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом, правова невизначеність у питаннях представництва органу юридичної особи, у тому числі її керівника, у контексті положень як статті 237 ЦК України, так і змісту глави 17 цього Кодексу загалом, а відтак і можливості застосування положень статті 232 ЦК України до правочину, який вчинено органом юридичної особи, може вплинути на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики наведених норм права. 3.8. Ухвалою від 2 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 911/2129/17 разом з касаційною скаргою ПАТ «Державний ощадний банк України» та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи у судовому засіданні 4.1. Представники позивача у судовому засіданні заперечили доводи касаційної скарги, просили залишити касаційну скаргу без задоволення, а прийняті у справі рішення - без змін. 4.2. Представники третьої особи підтримали доводи касаційної скарги та просили задовольнити скаргу, а скасувавши судові рішення у справі, прийняти нове рішення про відмову у позові. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що 23 травня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» як продавець і ТОВ «Нагваль-Фіш» як покупець, уклали договір купівлі-продажу від 23 травня 2016 року № 23/05-КП1 (далі - договір № 23/05-КП1), відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність: дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 № 0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 № 05014948); кабельну лінію від комірки № 1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельну лінію від комірки № 13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч). 5.2. 1 червня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» як продавець і ТОВ «Крупенія» як покупець, уклали договір від 1 червня 2016 року № 1/06-1КП-ОБ (далі - договір № 1/06-1КП-ОБ), відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність: холодильне обладнання на базі компресорних станцій та внутрішньомайданчикову мережу 3ТП/РП-4ч 1000 кВа трансформатор. 5.3. У подальшому, на підставі договору від 21 липня 2016 року № 28/07-16-ОЗ (далі - договір № 28/07-16-ОЗ), ТОВ «Нагваль-Фіш» (продавець) продав ТОВ «Крупенія» (покупець) дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 №0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 № 05014948); кабельну лінію від комірки №1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельну лінію від комірки № 13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч). 5.4. Суди встановили, що, укладаючи оспорювані договори, від імені ТОВ «ТЛК «Арктика» правочини вчиняли директор ОСОБА_1. , який діяв на підставі Статуту, та виконуючого обов`язки директора Грушко В. Ю. , який діяв на підставі наказу від 16 травня 2016 року № 03-в. 5.5. Оспорюваними договорами відчужено на користь відповідачів обладнання, а саме: дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 № 0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 № 05014948); кабельна лінія від комірки №1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельна лінія від комірки №13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч), холодильне обладнання на базі компресорних станцій та внутрішньо майданчикової мережі 3ТП/РП-4ч 1000 кВа трансформатор, що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46-А. 5.6. Відповідне обладнання було налагоджено і запущено для забезпечення електропостачання комплексу споруд «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», який складається з: адміністративного корпусу «А» площею 1 237,2 кв. м; рибного ярмарку «Б» площею 2 983,0 кв. м; комплексу по зберіганню продуктів харчування «В» площею 16 522,2 кв. м; насосної підстанції «Г» площею 37,5 кв. м. та механічної майстерні «Д» площею 128,7 кв. м., та розташований за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46-А, з розробленою потужністю для можливості безперервного забезпечення електропостачання холодильних камер і логістичного центру, здача в оренду яких є основним видом діяльності ТОВ «ТЛК «Арктика». 5.7. Позивач вважає, що, укладаючи спірні договори від імені ТОВ «ТЛК «Арктика», ОСОБА_1. та Грушко В. Ю. вчинили спірні правочини, які фактично зумовили позбавлення позивача права власності на майно, безпосередньо задіяне у його господарській діяльності, що спричинило необхідність у подальшому нести додаткові витрати для забезпечення провадження своєї підприємницької діяльності. Наведені обставини стали підставою для звернення позивача до суду із вимогами про визнання недійсними договорів № 23/05-КП1 та № 1/06-1КП-ОБ та витребування спірного майна у власність позивача. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. За положеннями частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. 6.3. Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 6.4. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України). 6.5. Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. 6.6. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. 6.7. Частина третя статті 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229 - 233 ЦК України. 6.8. Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. 6.9. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. 6.10. Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів. Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. 6.11. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє. 6.12. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною право- і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частини перша та третя статті 92 ЦК України). 6.13. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі (частина четверта статті 92 ЦК України). 6.14. Згідно з частинами першою та другою статті 89 ГК України (у редакції станом на момент укладення оспорюваних договорів) управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства. Посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані: діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями; діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства; діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію; бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків; іншими винними діями посадової особи. 6.15. За пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вносяться, зокрема, відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім`я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи. 6.16. За частиною першою статті 241 ЦК України у випадку вчинення правочину представником з перевищенням повноважень, такий правочин створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. 6.17. Таким чином, у відносинах із третіми особами від імені юридичної особи завжди діятиме певна особа, через яку вчиняються юридично значимі дії, а воля цієї особи на вчинення правочину, реалізована нею через волевиявлення від імені юридичної особи, може передбачати настання невигідних для останньої наслідків, бажати чи свідомо допускати їх настання. 6.18. Отже, за змістом частин першої, третьої та четвертої статті 92 ЦК України, частин першої та другої статті 89 ГК України, пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» орган юридичної особи, який діє одноособово, має повноваження щодо представництва юридичної особи (з можливістю їх обмеження відповідно до установчих документів чи закону), створює, змінює припиняє цивільні права та обов`язки юридичної особи, тому підпадає під поняття представництва, наведене у статті 237 ЦК України. 6.19. При цьому орган юридичної особи, який діє одноособово, усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам та волевиявленню юридичної особи, яку представляє, передбачає настання невигідних для останньої наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. 6.20. Статтею 13 ЦК України визначено межі здійснення цивільних прав: цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. 6.21. За змістом наведених вище норм матеріального права особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. 6.22. Окрім того, такі правовідносини мають довірчий характер між підприємцем (товариством) і його посадовою особою, протиправна поведінка посадової особи полягає у неналежному та недобросовісному виконанні певних дій, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм посадовими обов`язками за власним умислом (розсудом), прийнятті очевидно необачних, марнотратних та завідомо корисливих на користь такої посадової особи рішень. 6.23. Наведеними вище положеннями статті 92 ЦК України та статті 89 ГК України передбачено відповідальність членів органу юридичної особи, її посадових осіб, в тому числі її керівника, якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи. 6.24. Отже, між юридичною особою та її посадовою особою виникають правовідносини, що ґрунтуються на акті юридичної особи, передбачають права та обов`язки сторін у цих правовідносинах, зокрема відповідальність представника за неналежне здійснення представництва. 6.25. Те, що наслідком визнання правочину недійсним за приписами статті 232 ЦК України, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків, не звужує межі застосування частини першої статті 232 ЦК України лише до застосування до правовідносин на підставі договору, а є приведенням права довірителя відшкодовувати збитки у відповідність із відповідним законодавчим регулюванням представництва на підставі акта органу юридичної особи та представництва за законом. 6.26. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до договору про спільну діяльність від 26 липня 2016 року, укладеного ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Крупенія», відчужене за спірними договорами обладнання в подальшому було використано ТОВ «Крупенія» як його внесок у створену з ТОВ «ТЛК «Арктика» спільну діяльність у сфері надання логістичних послуг без створення юридичної особи на базі належного ТОВ «ТЛК «Арктика» комплексу «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія». Позивач як власник вказаного комплексу нерухомості, маючи штат професійних та досвідчених працівників, здійснював на його базі свою господарську діяльність, отримуючи від цього постійний дохід, однак в липні 2016 року учасники товариства встановили, що діяльність колишнього керівництва товариства в особі директора та його заступника була спрямована на виведення активів товариства на пов`язаних осіб, що і стало підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади директора за рішенням учасників з 28 липня 2016 року. 6.27. Також суди встановили, що з наявних у матеріалах справи банківських виписок з рахунків сторін вбачається, що найбільшими споживачами відповідних послуг (орендарями належного ТОВ «ТЛК «Арктика» майна) як до укладення договору про спільну діяльність, так і після, залишилися одні й ті ж самі особи, які щомісячно до 26 липня 2016 року (дата укладення договору про спільну діяльність) перераховували кошти як оплату орендних платежів та оплату супутніх послуг на користь ТОВ «ТЛК «Арктика», а після вказаної дати (з кінця серпня 2016 року) почали перераховувати відповідні кошти з аналогічними призначеннями вже на користь ТОВ «Крупенія». Тобто, за наслідками вчинення наведених дій не змінилися правовідносини, пов`язані з наданням/отриманням послуг на базі комплексу нерухомості «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», адже функціонування такого комплексу забезпечує те ж саме обладнання, його обслуговування здійснюють ті ж самі працівники, а споживачами залишилися ті ж самі наймачі, однак фактичним володільцем такої діяльності стало ТОВ «Крупенія», частка прибутку якого згідно з положеннями договору про спільну діяльність була визначена у розмірі 90 %, а ТОВ «ТЛК «Арктика» - 10%. 6.28. Задовольняючи позовні вимоги у цій справі, суди попередніх інстанцій встановили, що оскаржувані позивачем правочини (договори) вчинялись від імені ТОВ «ТЛК «Арктика» посадовими особами ОСОБА_1 та Грушком В. Ю. від імені позивача, проте всупереч його інтересам. Зміст таких правочинів не відповідав справжньому волевиявленню ТОВ «ТЛК «Арктика» як суб`єкта господарювання, а був спрямований на задоволення особистих інтересів вказаних представників, які фактично діяли в інтересах іншого товариства, на користь якого виводились виробничі потужності. 6.29. Отже, як правильно встановлено судами, наведені вище обставини вказують на наявність умислу, домовленості представників сторін під час укладення спірних договорів щодо переслідування власних інтересів всупереч інтересам позивача, що стало підставою для задоволення позову, визнання недійсними договорів № 23/05-КП1 та № 1/06-1КП-ОБ та повернення позивачу майна, відчуженого за такими договорами. 6.30. Ураховуючи вищевикладене, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. 6.31. Щодо доводів касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права Велика Палата зазначає, що суд апеляційної інстанції, надаючи обґрунтовану оцінку кожному із заявлених доводів апеляційних скарг, правомірно зазначив про відсутність підстав для скасування рішення, керуючись приписами частини другої статті 277 ГПК України. 6.32. Крім того, вказані у касаційній скарзі порушення норм процесуального права не вплинули на правильність висновків судів попередніх судових інстанцій у вирішенні спору по суті позовних вимог, і в силу передбаченого частиною другою статті 311 ГПК України застереження не можуть бути підставою для скасування або зміни прийнятих у справі обґрунтованих судових рішень. 7. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду 7.1. Щодо питання про застосування частини першої статті 232 ЦК України у вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про можливість застосування вказаної норми у подібних правовідносинах з огляду на таке. 7.2. Правочини (договори) юридична особа вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України є підставою виникнення правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. 7.3. Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх повноважень, визначених установчими документами або законом, та діяти у власних інтересах та/або всупереч інтересам особи довірителя. 7.4. На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. 7.5. Між юридичною особою та її посадовою особою виникають правовідносини, що ґрунтуються на акті юридичної особи, передбачають права та обов`язки сторін у цих правовідносинах, зокрема відповідальність представника за неналежне здійснення представництва. 7.6. Те, що наслідком визнання правочину недійсним за приписами статті 232 ЦК України, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків, не звужує межі застосування частини першої статті 232 ЦК України лише до правовідносин на підставі договору, а є приведенням права довірителя відшкодовувати збитки у відповідність до встановленого законодавчого регулювання представництва на підставі акта органу юридичної особи та представництва за законом. 7.7. За вказаних підстав Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статті 232 ЦК України. 8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 8.1. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 8.2. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 8.3. Ураховуючи викладене, постанова та рішення судів попередніх інстанцій підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення. 9. Щодо розподілу судових витрат 9.1. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення. ПостановуКиївського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року у справі № 911/2129/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков С. В. Бакуліна О. Р. Кібенко В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 85743713
  7. Постанова Іменем України 20 лютого 2019 року м. Київ справа N 666/4957/15-ц провадження N 61-43940св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В. (суддя-доповідач), Хопти С.Ф., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", відповідач - ОСОБА_2, представник відповідача - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Апеляційного суду Херсонської області, у складі колегії суддів: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, від 15 серпня 2018 року. Короткий зміст позовних вимог У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", яке у подальшому змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", банк),звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 23 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір N HED0GК00001829, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 42 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення 20 лютого 2027 року зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у строки та у порядку, встановленому кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником зобов'язань за умовами кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 16 березня 2018 року становила 31 166,80 доларів США, у тому числі: заборгованість за кредитом (тілом кредиту) - 16 515,74 доларів США, заборгованість по відсоткам за користування кредитом - 6 318,14 доларів США, заборгованість по комісії за користування кредитом - 2 963,38 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором - 7 369,54 доларів США. Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивач остаточно просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за кредитним договором N HED0GK00001829 у розмірі 17 538,07 доларів США, що згідно офіційного курсу Національного банку України еквівалентно 460 725,10 грн. яка складається з: 14 585 доларів США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту) та 2 952,50 доларів США - заборгованість по відсоткам за користування кредитом. У грудні 2015 року ОСОБА_2 пред'явив зустрічний позов до банку про захист прав споживача, визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними, визнання договору страхування недійсним, стягнення коштів, відшкодування майнової та моральної шкоди. Позовні вимоги за зустрічним позовом мотивовані тим, що під час укладення спірного кредитного договору банком не було дотримано вимог Законів України "Про захист прав споживачів", "Про банки та банківську діяльність", ЦК України. На час укладання кредитного договору у банка була відсутня ліцензія на здійснення валютних операцій. Договір укладений з недодержанням письмової форми та не відповідає вимогам частини другої статті 207, статті 1055 ЦК України. Умови кредитного договору є несправедливими, оскільки у договорі не дотримано принципу добросовісності, розумності та існує істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на погіршення становища споживача фінансових послуг. Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Умови договору, якими покладено на позичальника обов'язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України "Про захист прав споживачів". Зазначав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту. Посилаючись на зазначені обставини, позивач за зустрічним позовом просив суд визнати недійсними пункт 7.1 зазначеного кредитного договору відносно фінансового інструменту та пункти 2.1.1, 2.1.3., 2.2.5, 2.2.7 про спонукання до укладання додаткових договорів та сплату страхових платежів; визнати порушення банком його прав як споживача фінансових послуг при оформленні кредитного договору від 23 березня 2007 року N HED0GK00001829 з недотриманням в момент укладання правочину вимог законів України; визнати недійсним кредитний договір від 23 березня 2007 року N HED0GK00001829 із застосуванням наслідків недійсності правочину; визнати недійсним договір іпотеки від 27 березня 2007 року, зареєстрований у реєстрі за N 1639, посвідчений приватним нотаріусом Зоріною Н.В. ; визнати недійсною реєстрацію іпотеки від 27 березня 2007 року; визнати недійсною заборону відчуження предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на його користь після зарахування зустрічних позовних вимог 20 922 доларів США як різницю між отриманою від АТ КБ "ПриватБанк" сумою кредиту у розмірі 42 тис. доларів США та сплаченою за кредит сумою 62 922 доларів США; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 збитки та майнову шкоду у розмірі 39 766,17 доларів США; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" 200 тис. грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Херсонського міського суду Херсонської області, у складі судді Гаврилова Д.В., від 19 березня 2018 року позов банку задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2007 року у розмірі 17 538,07 доларів США. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач за первісним позовом не виконав взяті на себе зобов'язання за кредитним договором та не сплатив борг за кредитним договором, а тому позовні вимоги за первісним позовом є обґрунтованими. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції посилався на те, що укладаючи кредитний договір, сторони дійшли згоди щодо його умов, а відтак, з власної ініціативи, з власної волі та на свій розсуд уклали спірний договір. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний кредитний договір відповідає вимогам Закону України "Про захист прав споживачів", ЦК України та інших актів цивільного законодавства, а тому підстави для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України відсутні. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2007 року у сумі 230,77 доларів США Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 7.1 кредитного договору, укладеного 23 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2, у частині сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу. Направивши позичальнику письмове повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості, банк змінив строк виконання зобов'язання за кредитним договором з 20 лютого 2027 року на 19 червня 2015 року і з цього часу кредитний договір припинив свою дію, а позивач втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача відсотків за кредитним договором. Визначаючи розмір заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню, суд апеляційної інстанції виходив із того, що кредитний договір припинив свою дію 19 червня 2015 року, а також, що умова кредитного договору щодо виплати винагороди за надання фінансового інструменту є недійсною з часу укладення договору. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції незаконно та безпідставно припинив дію кредитного договору та дійшов помилкового висновку про те, що направлення претензії позичальнику про погашення заборгованості є підставою для припинення невиконаного зобов'язання. Ані договором, ані законом не передбачено припинення зобов'язання шляхом направлення повідомлення боржнику про наявність боргу та вимогою про належне виконання умов кредитного договору. Положення кредитного договору щодо сплати щомісячної комісії не суперечать статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", а підписанням кредитного договору позичальник підтвердив свою здатність та згоду виконувати ці умови. Комісія була встановлена за надання фінансового інструменту, тобто за надання кредиту, та не є платежем за дії, які банк здійснює на власну користь. На момент укладення спірного кредитного договору пункт 7.1 повністю відповідав вимогам чинного на той час законодавства. Короткий зміст відзиву (заперечень) на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" без задоволення, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та безпідставними. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою. 07 грудня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами Під час розгляду справи суди встановили, що 23 березня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_2 укладено кредитний договір N HED0GK00001829. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору від 23 березня 2007 року банк зобов'язався надати відповідачу кредитні кошти шляхом: надання готівкою через касу на строк з 20 лютого 2007 року по 19 лютого 2027 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 48 048 доларів США на наступні цілі: придбання житла 42 тис. доларів США та 6 048 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передбачених договором, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту. Погашення за кредитним договором здійснюється у період з 23 по 30 число кожного місяця щомісячним платежем у сумі 581,56 доларів США, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за зазначеним кредитним договором 27 березня 2007 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. На виконання умов договору 28 березня 2007 року банк видав ОСОБА_2 42 тис. доларів США, що підтверджується меморіальним ордером N 1 від 28 березня 2007 року. 15 червня 2015 року банк направив на адресу позичальника лист-вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 22 445,73 доларів США протягом трьох діб з моменту отримання цього повідомлення, але не пізніше 19 червня 2015 року. Факт отримання вказаної вимоги ОСОБА_2 не заперечував. Пунктом 2.3.3 кредитного договору передбачено право банку на власний розсуд змінити умови договору, а саме зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування, виконання інших зобов'язань за цим договором у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення. При цьому згідно статей 212, 611, 651 ЦК України щодо зобов'язань, строк виконання яких не настав, вважається, що строк настав у зазначену у повідомлені дату. На цю дату Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором. З моменту укладення кредитного договору ОСОБА_2 сплатив на користь банку 8 040,62 доларів США комісії за надання фінансового інструменту. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені також і Законом України "Про захист прав споживачів". За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Крім того, відповідно до статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту. За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає сплаті позичальником. Оскільки надання фінансового інструменту у зв'язку із наданням кредиту відповідає економічним потребам лише самого банку, то такі дії не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику. Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з урахуванням правових позицій, висновлених Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі N 6-1746цс16, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що умови пункту 7.1 кредитного договору N HED0GK00001829 є несправедливими, суперечать положенням частини п'ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), тому відповідно до статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", вказані умови договору є недійсними з моменту укладення кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційного суду про те, що, пред'явивши у червні 2015 року вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені (на загальну суму 22 455,73 долари США), кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому апеляційний суд правильно стягнув з позичальника заборгованість за кредитним договором з урахуванням того, що проценти після спливу строку кредитування не нараховуються. При цьому апеляційним судом застосовано правові наслідки недійсності пункту 7.1 спірного кредитного договору, на виконання умов якого позичальником було сплачено 8 040,62 доларів США, які підлягають зарахуванню у рахунок погашення заборгованості по кредиту з урахуванням безпідставно нарахованих процентів на цю суму. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 рокузалишити без змін. Поновити виконання постанови Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Луспеник Д.Д. Судді: Білоконь О.В. Гулько Б.І. Синельников Є.В. Хопта С.Ф.
  8. Для тех, кто утверждает, что кредитные долги нужно возвращать. Свежий сюжет из "Фактов недели" от 02.09.2018 на ICTV. Похоже, проблема займов в МФО, особенно онлайн, приобретает национальный масштаб. Считаете, что без вашего ведома невозможно оформить на вас кредит? Смотрите сюжет. Об онлайн займах, договорах с МФО, простоте получения по чужим данным, бездеятельности полиции и другом.
  9. В теме Михайловского, который в ликвидации с 2016 года, и переуступке в пользу ООО " ФК "Плеяда", а потом в пользу ООО "ФК "Фагор", разбираюсь давно. Ситуация там мутная и запутанная. Фонд гарантирования судится с новымии кредиторами еще с 2016, и просвета не видно. Однозначного решения нет, а деньги по кредитам требует и Михайловский (в лице ликвидатора) и ООО "Фагор". Ну как у нас все делается. Но, собсна, я не об этом. Это в качестве вступления. Начал изучать сам процесс оформления и выдачи кредитов Михайловским. Основной документ, который подписал заемщик, - Заявка-офферта. По сути, это предложение в понимании ст.ст.638-646 ГКУ. Данная Заявка банком даже не подписана. Есть только подпись некого работника в том, что он проверил данные заявителя. Т.е. Банк должен еще рассмотреть данную Заявку-офферту и принять решение - выдавать кредит (установить кредитный лимит) или нет. Другими словами Банк для выдачи кредита должен данную Заявку акцептировать. Вот тут начинается самое интересное. Акцептированием Заявки о заключении договора являются "действия Банка по открытию заемщику Счета Карты". Номер счета указан в Заявке-офферте, но по ее условиям банк может даже не уведомлять заемщика об акцептировании. Т.е. открыли счет - и все тут, типа договор подписан. Но согласно ст.ст.1066-1076 ГКУ банк обязан заключить договор банковского счета. А таковой, по сути, отсутствует. Как и подпись клиента на нем. Возникает вопрос: "Является ли в данном случае открытие счета клиенту/заемщику (без оформления договора банковского счета) акцептом предложения и заключением кредитного договора?" Если ответ "Да", то возникает парадоксальная ситуация - банк не подставил ни одной подписи и печати, но успешно заключил кредитный договор.
  10. Постанова Іменем України 06 червня 2018 року місто Київ справа N 301/1583/16-ц провадження N 61-24319св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В.А., суддів: Карпенко С.О., Погрібного С.О. (суддя-доповідач), Ступак О.В., Усика Г.І., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року у складі колегії суддів: Готра Т.Ю., Джуги С.Д., Собослоя Г.Г., ВСТАНОВИВ: ОСОБА_3 12 серпня 2016 року звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізигова компанія "ВАШ АВТО" (далі - ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО") про захист прав споживача шляхом визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошових коштів, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу з додатками до нього від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО"; стягнути з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на його користь грошову суму в розмірі 15 000, 00 грн. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, відповідно до пункту 1.1. якого предметом лізингу є трактор марки "Dongfeng", модель "DF 240", двигун к.с/дизель, вартістю 150 000, 00 грн. Згідно з пунктом 1.3. договору лізингу ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" зобов'язувався придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Під час укладення договору лізингу представник лізингодавця в усній формі повідомила позивачу про термінову необхідність підписання договору та сплати адміністративного платежу у зв'язку із закінченням робочого часу у відділенні банку. 19 травня 2016 року на виконання умов договору лізингу позивач сплатив адміністративний платіж у розмірі 15 000, 00 грн. Після підписання договору та його прочитання позивач зрозумів, що його ввели в обману, оскільки в договорі лізингу зазначена інша марка трактора більшої вартості, ніж та, яку він зазначав у заяві, а саме: "Dongfeng", модель "DF 244", вартістю 86 000, 00 грн. 06 липня 2016 року ОСОБА_3 звернувся з листом до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" з вимогою розірвати договір та повернути сплачені ним кошти, у відповідь на який листом від 22 липня 2016 року N 73 позивачу підтверджено сплату ним 15 000, 00 грн як адміністративного платежу, проте такий платіж відповідно до пункту 12.1. договору лізингу поверненню не підлягає. На переконання ОСОБА_3, під час укладення договору лізингу порушено його права як споживача, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, відповідач вів нечесну підприємницьку діяльність, оскільки обмежив позивача у достатньому часі для прийняття свідомого рішення щодо укладення оспорюваного договору. У підписаному договорі лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором, Законом України "Про фінансовий лізинг" та ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та його якості, одночасно розширені права лізингодавця всупереч вимогам чинного законодавства щодо поставки та прийому-передачі предмета лізингу, порядку розірвання договору, повернення коштів, відповідальності сторін та повернення предмету лізингу. Також умовами договору забезпечено захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидний дисбаланс між правами та обов'язками сторін. Разом з тим, всупереч вимогам Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у відповідача відсутня ліцензія для надання фінансового лізингу як послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, а при укладенні договору не дотримано вимоги щодо його нотаріального посвідчення. Як на правові підстави позову ОСОБА_3 посилався на статті 203, 215, 216, 220, 227, 509, 628, 799, 806 ЦК України, статті 18, 19, 22 Закону України "Про захист прав споживачів", статті 4, 6, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статті 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Заочним рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено, суд визнав недійсним договір фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" та ОСОБА_3; стягнув з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на користь ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 15 000, 00 грн. вирішив питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що права лізингоодержувача, передбачені статтею 6, частиною другою статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" не передбачені оспорюваним договором лізингу. З аналізу договору лізингу суд першої інстанції зробив висновок, що на момент укладення договору лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача. В оспорюваний договір лізингу включені несправедливі умови, визначені у частині третій статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. У цьому спорі наявні одночасно всі ознаки, які дали суду підстави для висновку, що умови спірного договору є несправедливими, позаяк вони порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, керувався тим, що спірний договір фінансового лізингу сторонами розірвано, із вимогою про визнання спірного договору недійсним ОСОБА_3 звернувся до суду вже після його розірвання, а тому відсутні передбачені законом підстави для визнання недійсним спірного договору. У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року та залишити в силі рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції, дослідивши умови фінансового лізингу, зробив обґрунтований висновок, що оспорюваний договір лізингу містить несправедливі умови, передбачені у статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Висновок суду першої інстанції про несправедливість умов договору та визнання його недійсним відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 08 червня 2016 року N 6-330цс16. Всупереч вимогам статті 301 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), на переконання заявника, апеляційний суд обґрунтовував своє рішення тим, що договір лізингу розірвано, а тому не може бути його визнано недійсним, незважаючи на те, що таких доводів в апеляційній скарзі не зазначалось. Зважаючи на наведене, апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги. Додатково заявник стверджує, що апеляційний суд неправильно вирішив питання про розподіл судових витрат за подання апеляційної скарги, оскільки ОСОБА_3 є споживачем, а тому звільнений від сплати судового збору, стягнення з нього на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судового збору за подання апеляційної скарги є неправомірним. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження, ухвалою від 19 червня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 16 травня 2018 року. Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, згідно з умовами якого відповідач зобов'язався придбати у власність (отримати право власності на предмет лізингу), зокрема трактор марки "Dongfeng", модель "240 DF", двигун 24 к.с, та передати предмет лізингу у користування ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє протягом 78 календарних місяців, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов'язань за цим договором. Згідно з підпунктами 3.3.1.-3.3.3. договору лізингу ОСОБА_3 зобов'язався до отримання предмета лізингу, на умовах та у порядку, передбачених договором, сплатити передбачені договором платежі; прийняти і належним чином використовувати предмет лізингу за його призначенням; у встановлений термін і у повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі. Відповідно до додатка N 1 до договору лізингу вартість предмета лізингу становить 5 882, 35 дол. США (150 000, 00 грн); сума виплат авансового платежу (50 %) 2 941, 18 дол. США; щомісячний авансовий платіж 245, 10 дол. США; адміністративний платіж (10 %) - 588, 24 дол. США; комісія за передачу (3 %) - 176, 47 дол. США. Згідно з пунктом 1.7 договору лізингу предмет лізингу передається у користування позивачу протягом терміну, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства: адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу. Відповідно до пункту 12.1 лізингоодержувач, який не сплатив лізингові платежі, що передбачені у пункті 1.7, та не отримав транспортний засіб, має право розірвати договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізингодавця та зазначення реквізитів особистого банківського рахунку для здійснення такого повернення. У строк, встановлений чинним законодавством, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. У такому випадку поверненню підлягає 60 % від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40 % лізингодавець отримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає. У пункті 9.7 договору встановлено, що кошти, які сплачуються лізингоодержувачем до отримання предмета лізингу, незалежно від їх призначення, яке вказується у квитанції, зараховуються за договором у наступному порядку: адміністративний платіж; авансовий платіж; - комісія за передачу предмета лізингу. Грошові кошти в сумі 15 000, 00 грн. які сплатив ОСОБА_3 на рахунок ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" згідно з квитанцією від 19 травня 2016 року N 71, є адміністративним платежем, який в разі розірвання спірного договору згідно з пунктом 12.1 договору лізингу поверненню не підлягає. ОСОБА_3 в порядку, передбаченому у пункті12.1 договору лізингу, звернувся до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" із заявою про розірвання договору фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, зареєстрованою за вхідним N 2638 від 11 липня 2016 року, яка розглянута ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО". ОСОБА_3 листом від 22 липня 2016 року N 73 повідомлено, що оскаржуваний договір фінансового лізингу вважається розірваним з 11 липня 2016 року. Оцінюючи оскаржуване судове рішення на відповідність вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд врахував, що правовідносини, які виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, а також Законом України "Про фінансовий лізинг", Законом України "Про захист прав споживачів". Згідно із частиною другою статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Згідно з частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного цивільного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору та правила статті 628 ЦК України. За імперативним положенням статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" здійснювалась нечесна підприємницька практика без отримання ліцензії на здійснення фінансових послуг, умови оспорюваного договору є несправедливими, у договорі відсутні відомості про індивідуальні ознаки предмета лізингу, включено платежі, які не є за природою лізинговими, договір нотаріально не посвідчений, як того вимагає стаття 799 ЦК України. Натомість апеляційний суд вважав, що розірваний договір неможливо визнати недійсним за наявності на те правових підстав. Верховним Судом з'ясовано, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому факту, що оспорюваний договір є юридично нікчемним в цілому з огляду на порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Зазначений договір є змішаним договором, який поєднує в собі, в тому числі ознаки договору найму транспортного засобу. Під час ухвалення рішення Верховний Суд керувався положенням частини другої статті 215 ЦК України, в якій встановлено виняток із загального правила статті 11 ЦПК України 2004 року щодо розгляду справ судом в межах заявлених особами вимог. Визнання зазначеного договору судом недійсним відповідно до наведеного правила не вимагається у зв'язку з встановленням його нікчемності безпосередньо законом. При цьому суд також застосовує за власною ініціативою наслідки недійсності нікчемного договору, що врегульовано частиною п'ятою статті 216 ЦК України. Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань, що в ньому закріплені. Задовольняючи позовну вимогу про визнання недійсним договору з підстав нечесної підприємницької практики та несправедливих умов, а також відсутності нотаріального посвідчення оспорюваного договору, суд першої інстанції не застосував наслідки нікчемності правочину, а суд апеляційної інстанції не усунув таких недоліків. В оцінці доводів Верховний Суд вважає обов'язковим дотриматися правового висновку, сформульованого Верховним Судом України в постанові від 19 жовтня 2016 року у справі N 6-1551цс16, щодо обґрунтованості застосування до спірних правовідносин норми статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, надавши оцінку відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні частини першої статті 220 цього Кодексу. Верховним Судом не встановлено підстав відступити від зазначеного правового висновку, який визнає обов'язковим у цій справі. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Зважаючи на наведене, доводи заявника на обґрунтування касаційної скарги, за висновком Верховного Суду, не мають правового значення для правильного вирішення спору, оскільки такі аргументи втрачають правовий сенс за встановлених судами обставин нікчемності підписаного сторонами договору в цілому та застосування Верховним Судом наслідків недійсності нікчемного правочину до спірних правовідносин. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Зважаючи, що Верховний Суд встановив неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права до спірних правовідносин, наявні підстави для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З огляду на наведене Верховний Суд зробив висновок про необхідність скасування заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу із застосуванням наслідків недійсності нікчемного правочину, реституції та поверненням сторін у попереднє становище, а також зміни правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн. Додатково Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми Закону України "Про судовий збір" та Закону України "Про захист прав споживачів" щодо розподілу судових витрат, стягуючи із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, з таких підстав. У статті 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" дає правові підстави зробити висновок, що відсутність такої категорії у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України "Про судовий збір", не може безумовно означати, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист їхніх прав. Наведена норма права не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються від сплати за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів"). Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у частині третій статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" слова "державного мита" замінені словами "судового збору". Отже, при ухваленні Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. Відступаючи від практики Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц сформулювала правовий висновок, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів", стаття 1 ЦПК України 2004 року, стаття 2 ЦПК України). Апеляційний суд наведеного не врахував та безпідставно стягнув із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, що є окремою підставою для скасування рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року. Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до пункту 7 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції Закону України від 06 грудня 2016 року N 1774-VIII) за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, що на момент подачі касаційної скарги становило 1 322, 88 грн. Враховуючи, що заявник звільнений від сплати судового збору за подання касаційної скарги як споживач, належна до сплати сума судового збору підлягає стягненню з відповідача в дохід держави, оскільки касаційна скарга ОСОБА_3 задоволена частково. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Скасувати заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" про визнання недійсним договору лізингу - відмовити. Змінити мотивувальну частину заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року щодо визначення правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн шляхом застосування наслідків нікчемного правочину. В іншій частині заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року залишити без змін. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 322, 88 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Стрільчук В.А. Судді: Карпенко С.О. Погрібний С.О. Ступак О.В. Усик Г.І.
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 305/1180/15-ц Провадження N 14-82цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участі секретаря Ільїних Ю.В., розглянула заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області (судді Бондаренко Ю.О., Куцин М.М., Павліченко С.В.) від 28 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (судді Мазур Л.М., Завгородньої І.М., Червинської М.Є.) від 7 серпня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц Олени Іванівни, відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області, треті особи: ОСОБА_5, Пономаренко Володимир Юрійович, про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І., відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області, треті особи: ОСОБА_5, Пономаренко В.Ю., про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним іпотечний договір від 14 вересня 2007 року, укладений між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3, посвідчений державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори за реєстровим N 1-3032. Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис від 10 грудня 2013 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. за реєстровим N 2093. Зобов'язано державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І. виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження іпотекою нерухомого майна відповідно до іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3 14 вересня 2007 року, зареєстрованого за реєстровим N 1-2032. Внести до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відомості про зняття заборони на відчуження нерухомого майна, зареєстрованого за реєстровим N 1-3032 відповідно до іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3 14 вересня 2007 року. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року скасовано та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судового збору. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року залишено без змін. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року, ухвалених у цій справі. У заяві ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції статей 205-210, 640 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року (справа N 6-30641св11), 15 лютого 2012 року (справа N 6-30639св11), 30 січня (справа N 759/8802/15-ц), 1 лютого (справа N 707/247/16-ц), 1 лютого (справа N 725/4397/15-ц), 3 лютого (справа N 127/2-4295/09) та 8 лютого 2017 року (справа N 367/206/14-ц), постанови Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року у справі N 1/198/-10 та від 12 листопада 2013 року у справі N 910/7500/13. Ухвалою судді Верховного Суду України від 23 листопада 2017 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано матеріали справи з Рахівського районного суду Закарпатської області. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції та заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 вересня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ЗАТ "АКПІБ") та ОСОБА_5 було підписано кредитний договір N 1515, відповідно до умов якого ОСОБА_5 отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США. За користування кредитом була встановлена процентна ставка в розмірі 10 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 11 вересня 2027 року 12 лютого 2009 року між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_5 було укладено договір N 1 про внесення змін та доповнень до кредитного договору N 1515 від 12 вересня 2007 року. У пункті 2.1. цього договору зазначено, що банк надає позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії у сумі еквівалентній 535 тис. 648 грн на умовах, передбачених цим договором та договорами про внесення змін та доповнень до нього, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 35 тис. 240 доларів США та 264 тис. 300 грн. При цьому з 12 лютого 2009 року ліміт кредитної лінії складає 264 тис. 300 грн. Згідно з пунктом 2.2 цього договору за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10 % річних за користування кредитом, наданим в доларах США та 10 % річних за кредитом, наданим у гривні. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 1515, 14 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, посвідчений державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І., та зареєстрований в реєстрі за реєстраційним N 1-3032, за умовами якого зазначені особи передали банку в іпотеку чотирикімнатну квартиру на першому поверсі п'ятиповерхового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 17 грудня 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" (який є правонаступником ЗАТ "АКПІБ") та ТОВ "Кредитні ініціативи" було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло право вимоги за кредитним договором N 1515 від 12 вересня 2007 року, укладеного між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_5 10 грудня 2013 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. було вчинено виконавчий напис за р. N 2093, у відповідності до якого було звернуто стягнення на квартиру, що є предметом іпотеки за іпотечним договором N 1-3032. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року в справі N 709/2714/12 за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "АКПІБ", яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 між ОСОБА_5 та ЗАТ "АКПІБ" є неукладеним, а тому, оспорюваний договір іпотеки, який укладався в забезпечення виконання зазначеного кредитного договору, є недійсним. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду від 27 листопада 2012 року у справі N 709/2714/12 за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "АКПІБ", ОСОБА_5 про визнання недійсним кредитного договору N 1515 від 12 вересня 2007 року, у задоволенні позову ОСОБА_8 було відмовлено, а формулювання, що оспорюваний кредитний договір не є укладеним, а тому не підлягає судовому захисту, було взято з контексту вказаного рішення, яким навпаки встановлено відсутність доказів, які б дали можливість зробити висновок про те, що зміст кредитного договору суперечить чинному законодавству. Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях, зокрема в постанові Вищого господарського суду України від 12 листопада 2013 року в справі N 910/7500/13 та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року (справа N 6-30641св11), 15 лютого 2012 року (справа N 6-30639св11) суди, на відміну від справи, яка переглядається, дійшли висновку про те, що основне зобов'язання - кредитний договір є неукладеним, і це встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Постанова Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року (справа N 1/198/-10), на яку в своїй заяві також посилається ОСОБА_3 прийнята у справі про звернення стягнення на заставне майно; ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня (справа N 759/8802/15-ц), 1 лютого (справа N 707/247/16-ц), 3 лютого (справа N 127/2-4295/09), 8 лютого 2017 року (справа N 367/206/14-ц) прийняті у справах за заявами про заміну сторони виконавчого провадження. Отже, у справах наявні інші підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року (справа N 725/4397/15-ц), надана заявником для порівняння не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судове рішення апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верхового Суду виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Отже інформація, яка повинна бути надана до моменту укладання договору однією із сторін є частиною пропозиції та істотною умовою договору, оскільки обов'язковість її оприлюднення прямо передбачена Законом. Відповідно до частини першоїстатті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення. Відповідно до частини 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина 1 статті 575 ЦК України). У відповідності до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. Відповідно до частин 4 та 5 статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Враховуючи те, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року в справі N 709/2714/12, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним, то таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Оскільки оспорюваний договір іпотеки укладений в забезпечення виконання кредитного договору, який є неукладеним, що суперечать вимогам цивільного законодавства щодо застави майна та частини 4 статті 3 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року, яке набуло чинності, відмовлено в задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з тим, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним, а тому у сторін не виникли взаємні права та обов'язки за договором. Отже суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки кредитний договір N 1515 від 12 вересня 2007 року є неукладеним, а тому, оспорюваний договір іпотеки, який укладався в забезпечення виконання зазначеного кредитного договору, є недійсним. Отже, у справі, яка переглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) є підставою для скасування зазначених рішень. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  12. Здравствуйте,заранее прошу прощения,если такая тема уже существует,прошу перенести пост в надлежащее место.Подходящего тега не нашла.Прошу модератора,если есть возможность изменить на нужный. Ситуация следующая - В мае 2017 года выезжаю за границу и отключают финансовый номер ,привязанный к приват24,в октябре '17 на электронную почту стали приходить письма с отказом в повышении кредитного лимита,пытаюсь зайти в приват 24- не пускает,просит пароль,старый не подходит,я начинаю звонить оператору и пытаюсь блокировать карту,удается мне это спустя пару возвращаюсь через пару недель в Украину,перевыпускаю карты,привязывают новый номер и мне начинают приходить сообщения о том что какой то там регулярный платеж не списан.Я в приват банк звоню,они ничего не знают,говорят что я где то оставила реквизиты карты для оплаты.В смсках был указан Кредитап.ком.юа.Нахожу в интернете номер,звоню и меня ошарашивают - что же вы ФИО деньги взяли и не возвращаете..Я в шоке, расспрашиваю что да как,они говорят что предоставлен мой паспорт(ксерокопия) и код, и взято 2500 кредита.Отхожу от шока и вызываю копов.Они принимают мою заяву,говорят ждите,с вами свяжутся.Ну ок,ждать особо я не стала.Дальше узнаю где находится киберполиции,и еду к ним,пишу ещё одно заявление и узнаю что нас таких с пару десятков.Пишу заявление на главный офис приват банка,в службу безопасности,с просьбой провести проверку по данному происшествию.И уезжаю снова за границу.В феврале приходит ответ от привата,я толком не поняла,но сотрудник киберполиции объяснил что приват банк ответил что не считает себя виноватым.Возращаюсь в мае домой,в Украину, киберполиция говорит что мое дело отправлено следователю.А следователь говорит что мое дело закрыто,т.к. факта мошенничества нет,ибо мои личные средства не были украдены.Дальше действия не предпринимались,и.к.пришлось снова выезжать за границу.И вот после пересечения границы,через два дня звонит мне мой брат и говорит ,что звонил некий Шевченко В И, и говорит что то о кредитах.Так как брат не совсем в курсе дела,он звонит мне.Я беру у брата номер и перезваниваю этому Шевченко, изначально не понимая с кем говорю,я почему то решила что это из полиции,так как на днях обращалась с просьбой о получении постановление о закрытии,начинаю ему всё объяснять про приват 24,и т.д.Он так сочувственно послушал,и начал пугать исполнительной службой,арестом на имущество,запретом выезда за границу.Говорит дело специально передали ему,чтоб мы договорились и не передавали в исполнительную службу.Что мол до конца месяца он может придержать его,и даже можно порешать чтоб не платить 20000 ,которые уже набежали процентов,а можно всего заплатить 2500,(акция ко дню конституции о тело,которое бралось изначально, и он мол предоставит мне справку о том ,что кредит выплачен и у банка ко мне притензий нет.Я изначально согласилась,говорю хорошо,если так то я лучше заплачу да пусть отстанут.Мы с ним договорились что он будет держать связь с братом,ну а я вышлю денег.Потом успокоившись,я начала размышлять и поняла,что что то там не то,и решила перезвонить ему и узнать кто он такой.Оказалось он какой то там региональный менеджер компании Кредит Коллекшион(ну или вроде того),говорю а , то вы коллектора,то подавайте тогда на меня в суд,я ничего у вас не брала,я в это время была за границей,вычисляйте ай пи адрес с которого был взят займ и человека который его взял..Возможно это не правильно.Понимаю что они будут дальше звонить брату,так как я за границей.Так же,если они подадут в суд на меня,то в той ксерокопии паспорта,украденной из Приват24 адрес прописки не актуален давно,да и по новому месту регистрации я не проживаю,так как она сделана лишь для того,чтоб получить загранпаспорт,стало быть если прийдут повестки,то я о них ничего не узнаю и в суд явиться не смогу.Собственно вопрос,что делать в данной ситуацией с этим микрозаймом?Как доказывать что я его не брала? Обращаться самой в суд и на кого, непосредственно на Манейвео,которые выдали займ,или на КредитКоллекшин,которые просят(пока просят)выплатить его.Или же ждать пока они сами обратятся в суд.Может есть другие выходы.спасибо за внимание.
  13. Державний герб України Справа № 316/191/16-ц Провадження № 2/316/5/18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ (повний текст) "21" травня 2018 р. м.Енергодар Енергодарський міський суд Запорізької області,у складі суду: головуючого судді: Капустинського М.В., секретаря судового засідання: Демешко О.А. розглянувши у судовому засіданні в місті Енергодар Запорізької області цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення кредиту за договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 банк України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики про захист прав споживачів та визнання недійсним договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. - ВСТАНОВИВ: ПАТ «ОТП ОСОБА_1» звернувся до Енергодарського міського суду Запорізької області з позовною заявою до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 (а.с.2-4 т.1). Крім того, до Енергодарського міського суду 17.10.2016 року надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. (а.с.186-190 т.1). Ухвалою суду від 17.10.2016 року позовні заяви обєднано в одне провадження (а.с.144 т.1) 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції. У відповідності до п.п. 9 п.1 Розділу ХШ «Перехідні Положення» ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року, справи в судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, розгляд цієї справи відбувається за правилами, що передбачені редакцією ЦПК України від 15.12.2017 року (зі змінами). В судове засідання учасники справи не зявились, в матеріалах справи наявні заяви про розгляд справи за відсутності. У звязку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи, на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Суд вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін на підставі наявних у справі письмових доказів. Дослідивши матеріали справи та наявні докази, суд дійшов наступного висновку: Відповідно до статей 12, 13 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Суд, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права. Згідно ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Встановлено, що 09.07.2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП ОСОБА_1», (надалі за текстом - банк) та громадянкою України ОСОБА_2 (надалі за текстом - позичальник), був укладений кредитний договір №CM-SME206/327/2008 (надалі - договір), відповідно до якого передбачено надання банком позичальнику на споживчі цілі кредиту траншами в загальному розмірі 174 000,00 доларів США, на строк 180 місяців з датою остаточного повернення кредиту не пізніше 08.07.2023 року. Для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватись чи зменшуватись) в порядку передбаченому цим договором. Зазначений Договір підписаний сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої банком для будь-яких клієнтів-фізичних осіб (договір приєднання). У відповідності до ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Для зясування обставин, що мають значення для справи, була призначена експертиза. Виконання експертизи доручено старшому науковому співробітнику ОСОБА_5 ОСОБА_6 Перед експертом були поставлені питання, на жодний з яких надати відповідь не надається за можливе. Тобто, матеріали справи не містять жодного доказу існування заборгованості. Виходячи з цього позовні вимоги банку є безпідставними, необґрунтованими, позовні вимоги банку ґрунтуються на припущеннях, а наявність обставин, на котрі посилається банк, не містять належних та допустимих доказів з наступних підстав. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Представником банку не надано доказів як про надання банком кредиту ОСОБА_2 , так і про його погашення. З урахуванням умов кредитного договору з фізичною особою ОСОБА_2 вбачається, що вказаний кредитний договір неможливо виконати у звязку з відсутністю у сторін можливостей та передумов для такого виконання, котрі випливають з вимог спеціального законодавства в сфері валютного кредитування, правил обороту та використання готівкової іноземної валюти в Україні та ліцензійних умов НБУ щодо банківської діяльності даного виду, відтак кредитний договір є неукладеним, а саме зобовязання безгрошовим. Таким чином, за своєю правовою природою кредитний договір є консенсуальним, а не реальним правочином, відтак його підписання створює обовязок для обох сторін такого правочину: для банку - надати кредит у відповідності до умов договору, а для позичальника - повернути отриманий кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами, проте лише у випадку реального отримання кредитних коштів. Натомість доказів надання банком кредиту ОСОБА_2 матеріали справи не містять, що підтверджується висновком експерта. Згідно ч.1ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановленим договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Згідно п.1.10 «Положення про організацію операційної діяльності в банках України», затвердженого Постановою Правління НБУ №254 від 18.06.2003 року, первинний документ, - це документ, який містить відомості про операцію та підтверджує її здійснення. Згідно п.4 Положення операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Згідно п.4.2 вказаного Положення, підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Отже, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані, підставою для документування таких операцій є первинні документи, які мають бути оформлені належним чином, містити всі необхідні реквізити. Як вбачається з висновку експерта, банк не довів наявності у позичальника заборгованості у вказаному розмірі. На вимогу суду банк не надав суду жодного доказу, оригіналу документу, який би свідчив про отримання та погашення позичальником кредиту, та про перерахування цих коштів на рахунок банку. Саме по собі підписання кредитного договору не підтверджує отримання коштів по кредиту, також суду не подано доказу, який би підтверджував, що позивальник проводив оплату по кредиту, а подана роздруківка розрахунку не відповідає вимогам Закону щодо її оформлення. Судом надавалась банку можливість надати докази по справі, чого не було зроблено. Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності, можна зробити висновок, що оскільки фактичне виконання банком кредитного договору не підтверджено жодним доказом, банк не довів належними та допустимими доказами наявність у позичальника заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку, не доведено в ході судового розгляду тих обставин, на які банк посилається як на підставу своїх вимог, тому у суду немає підстав для задоволення позову. Така позиція повністю узгоджується з висновками Верховного суду України, зокрема з Постановою Верховного суду у складі Касаційного цивільного суду у справі №61-517св18 від 30 січня 2018 року. ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1», в якому просила визнати порушеним її право споживача фінансових послуг банку та визнати недійсним кредитний договір №CM-SME 206/327/2008 (надалі - договір) від 09.07.2008 року. Предметом вказаного договору було надання відповідачем позивачу кредиту у розмірі 174 000,00 доларів США під невизначену плаваючу процентну ставку фіксований відсоток 6 % річних + FIDR строком до 08.07.2023 року. При цьому, позичальник зазначив, що банк не попередив її про те, що позичальник несе валютні ризики та не зазначив це в Договорі. Також, в укладеному кредитному договорі відсутні положення щодо визначення ставки FIDR як на момент укладення договору, так і в подальшому, за якими змінюється реальна процентна ставка з урахуванням усіх майбутніх платежів позичальника. Також, банком не було надано споживачу у письмовій формі усієї необхідної інформації для здійснення свідомого вибору, повідомлена банком до укладення договору інформація є недостовірною, а відтак волевиявлення щодо укладення договору формулювалось під впливом омани банку, який приховав важливу інформацію та повідомив неправдиві відомості, які стосуються плати за кредит, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, у тому числі щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми здорожчання кредиту. Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст.638 та ст.1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплати процентів, відповідальність сторін. Відповідно до п.1.4.1.3 кредитного договору №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року процентна ставка підлягає корегуванню протягом всієї дії цього договору. В п.1.4.1 договору визначено порядок розрахунку Річної бази нарахування процентів - для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. Відповідно до п.3 постанови правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (чинною на той час) кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, − щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Згідно з ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Враховуючи викладене, суд встановив, що позивачеві не було розяснено всіх умов договору, вона помилялася щодо істотних умов договору, зокрема строків та обєму своїх прав та обовязків, оскільки графіка платежів з урахуванням процентної ставки їй надано не було. Згідно з ч.ч.1-5 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом та несуть ризик настання наслідків, повязаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. У відповідності до положень ст.ст.1054, 1055 ЦК України кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту. Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. У відповідності до ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.3 ч.1 ст.3 Цивільного Кодексу України). Аналіз положень ч.4 ст.42 Конституції України надає підстави для висновку, що участь у договорі споживача як слабшої сторони, підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, яка звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2 ст.627 ЦК України). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч.3 ст.1054 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п.22, 23 ст.1, ст.11, ч.8 ст. 18, ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. А отже, виходячи з вищенаведеного, суд приходить до висновку, що свобода договору при укладенні кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року, не є абсолютною та обмежується спеціальними нормами законодавства у сфері споживчого кредитування. За таких умов, сторони кредитного договору не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, оскільки, урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним (правовий висновок Верховного Суду України зроблений у Постанові від 11.09.2013 року у справі №6-52цс13). Відтак, посилання банку на принцип свободи договору є невірним, який зроблено ним без урахування вимоги спеціального законодавства в сфері споживчого кредитування, який звужує дію принципу свободи договору. Згідно п.4 ч.1 ст.56 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та ст.ст.11, 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» встановлений обовязок кредитора, щодо неухильного дотримання вимоги Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно із п. 9 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Відтак, беручи до уваги приписи п.14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованго суду України з розгляду цивільних і кримінальних спав №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», в системному звязку зі ст.ст.11, 19, ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» суд констатує, що в їх змісті законодавцем визначено чіткі критерії і обставин умислу, які з вини кредитора (банку) у будь-якому разі порушують права споживача внаслідок умисних дій/бездіяльності банку та є нечесною підприємницькою практикою, якими зокрема, є: порушення права споживача на свободу вибору продукції при реалізації продукції будь-яким чином; при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; ціну продукції визначено неналежним чином. Вимогою ч.3 ст.203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. При визначенні вільного волевиявлення учасника правочину (зокрема, позичальника у даному випадку) і відповідність її внутрішньої волі на укладення правочину, суд враховує наступне. При укладенні правочину під впливом обману формування волі споживача відбувається не вільно, а внаслідок недобросовісних дій інших осіб, що полягали у здійсненні впливу на формування волі споживача шляхом повідомлення йому таких відомостей, які спонукають споживача до укладення договору. Омана так само як і обман, сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину. А це дозволяє зробити висновок, що під обманом слід розуміти таку поведінку, за допомогою якої одна особа викликає в іншої неправильне уявлення (вводить в оману) свідомо щодо обставин, які мають істотне значення з метою вчинення правочину. Тобто, обман це дія на процес формування волі особи. При цьому, обманні дії можуть вчинятися в активній формі або ж полягати у бездіяльності (умисне замовчування про факти, які можуть перешкодити вчиненню правочину). І хоча, воля на вчинення такого правочину під впливом омани може відповідати зовнішньому волевиявленню позичальника, проте формується тут невільно під впливом відсутності необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. А це є ознакою обману, який як процес спрямований на паралізацію волі майбутнього контрагента, і як результат, проявляється у настанні правових наслідків, які за звичайних умов не могли б настати. Між обманом і вчиненням правочину існує причинний звязок, тобто обман має бути таким, що без нього правочин не був би вчинений. Таким чином, аналіз змісту вище наведеного дозволяє суду дійти висновку, що умисне замовчування кредитором про факти, які мають істотне значення для споживача, суттєво впливають на його волевиявлення та можуть перешкодити вчиненню правочину, які є ознаками омани під впливом якої волевиявлення споживача є не вільним і не відповідає його внутрішній волі. Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які діяли на час підписання кредитного договору та які розроблені у відповідності до ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», затверджено форму детального розпису сукупної вартості кредиту та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (надалі - Правила). У даних Правилах вказані обовязкові умови із числа інших обовязкових умов договору, на які міститься посилання в ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», необхідність яких випливає із суті та умов договору, які є істотними та які можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту. Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. У відповідності до розяснень п.16. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Для вирішення питань, що виникли під час розгляду справи, судом за клопотанням позичальника було призначено судово-економічну експертизу, за результатами проведення якої складений Висновок експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України №17-3508/3509 від 27.02.2018 року, згідно якого у звязку з відсутністю необхідних документів на жодне запитання відповісти не надається за можливе. Постановою Пленуму Верховного суду України №8 від 30.05.1997 року «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» встановлено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та обєктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. У наданих банком документах містяться неузгоджені дані щодо розміру сукупних витрат за кредитним договором, відсутня інформація щодо варіантів повернення кредиту, включаючи кількість платежів, визначену процентну ставку, частоту та обсяги платежів. А тому, враховуючи зазначене, згідно наявних матеріалів суд прийшов до висновку, що оформлення банком інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, під час укладення кредитного договору №№ CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р., виконано з недотриманням п.2 та п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». Суд вважає, що дослідженим в судовому засіданні Висновком судового експерта підтверджуються наведені позичальником за зустрічним позовом доводи і обставини введення банком її в оману щодо істотних умов кредитного договору, який укладено нею під впливом відсутності з вини банку необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації, про умови кредитування та ціну фінансової послуги. Разом з тим, судом враховано, що на виконання вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», банк зобовязаний перед укладенням кредитного договору надати позичальнику інформацію в письмовій формі, про умови кредитування з подальшим їх викладенням у змісті кредитного договору та отримати про це, письмове підтвердження з наявним особистим підписом позичальника, про його отримання, у якій мало б бути викладено інформаційні умови, які позичальник мала б розуміти підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір (правова позиція Верховного Суду України, яка висловлена у постанові від 11.03.2015 року №6-16цс15). При цьому суд вважає, що така поведінка банку, як зацікавленої особи завжди містить прямий умисел і як правило, є результативним наслідком умисного порушення/ невиконання існуючих вимог закону чи/або правил. В той же час, суд вбачає, що позичальник як споживач, з вини банку не могла знати як до, так і на час підписання кредитного договору, що той містить несправедливі умови, оскільки кредитор приховав від неї повну та достовірну інформацію про Умови кредитування та реальну ціну фінансової послуги банку, які вона мала б розуміти, підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір. Як встановлено судом з досліджених в судовому засіданні письмових доказів, позичальник особисто не отримувала такої письмової інформації від банку перед укладенням кредитного договору. В порушення вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», позичальник з вини банку не була належно ознайомлена як перед, так і під час укладення кредитного договору зі всіма його умовами, які для неї мають суттєве значення та істотно могли вплинути на формування її волевиявлення і здійснення свідомого вибору, що є обставинами, які викривили її уявлення щодо дійсності істотних умов договору та унеможливили позичальнику реалізувати вільну можливість і змогу, надати дійсну оцінку положенням умов кредитування банку та наслідкам укладення такого кредитного договору. З урахуванням вище наведених обставин суд розцінює посилання банка про нібито дотримання ним вимог законодавства перед укладенням кредитного договору та про відповідність внутрішньої волі позичальника на укладення кредитного договору на таких умовах надуманим та таким, що не ґрунтується на фактичних обставинах справи та по суті, є його припущенням. Згідно з ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. У відповідності з ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, повязаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. За положеннями ч.5 ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Згідно ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5-6 ст.203 цього Кодексу. Наявність обставин з яким закон повязує визнання угоди недійсною є невідповідність змісту угоди вимогам закону. Відповідно до п.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною (ч.2 ст.638 ЦК України). Для договорів про надання споживчого кредиту та договорів, забезпечених іпотекою існують особливі істотні умови, встановлені п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Ці Правила регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, кредитів забезпечених іпотекою) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту у тому числі наданого у формі кредитної лінії. За змістом ч.1 ст.628 ЦК України та ОСОБА_6 НБУ від 30.09.2011 року №19-118/8009 кредитний договір повинен містити умови (пункти) які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до абз.2 ч.3 ст.6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту. Істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача (ч.2 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Форма детального розпису сукупної вартості кредиту затверджена Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, тобто на момент укладення кредитного договору банк зобовязаний надати детальний розпис загальної вартості кредиту за власною формою, але згідно зі змістом, встановленим Законом. У відповідності до п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» зміст розпису сукупної вартості кредиту, який повинен зокрема містити перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. В зазначеному кредитному договорі детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача відсутній. Таким чином, сторонами при укладенні договору не узгоджена ціна договору (істотна умова, згідно ст.632 ЦК України) - грошова сума, яку треба сплатити для припинення зобовязання виконанням. Ще однією істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є дата видачі кредиту, а якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту.(п/п 3 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Ця умова має значення у звязку із тим, що п.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що в разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. В підписаному між сторонами договорі дати і суми видачі кредитних ресурсів відсутні. Згідно вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та розділу 2 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту. Інформація про умови кредитування, а також орієнтовна сукупна вартість кредиту перед укладенням кредитного договору не надана. Право відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту не застосовується щодо споживчих кредитів, забезпечених іпотекою (п.1 ч.7 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів») . Відповідно до п/п 4 п.5 ст.11 та ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не має права встановлювати дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки та включати в договір умови, які є несправедливими для споживача. Згідно вимогам абз.5 п.3.4. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані в кредитному договорі зазначити правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки ОСОБА_1 банку або в інших випадках. Відповідно до п.3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у звязку з волевиявленням однієї із сторін. Правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, банком у кредитному договорі не визначено. Кредитним договором (зокрема п.5.2.) встановлені дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Згідно вимог п.3.8 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року у разі надання кредиту в іноземній валюті, банки зобовязані попередити позичальника про валютні ризики. Про обовязковість такого попередження вказано в листі НБУ №40-209/3674-13110 від 30.07.2010 року у відповідь на запит Адміністрації Президента України. З матеріалів справи вбачається, що банк в письмовій формі не попередив позичальника, що валютні ризики під час виконання зобовязань за кредитним договором несе споживач (позивальник). Відповідно, валютні ризики за кредитним договором несе банк. Відсутність такого попередження прямо вказує на те, що банк мав намір видавати кредитні ресурси в гривні. Згідно абз.4 ст.1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний борг - основне зобовязання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між позичальником та банком був укладений договір іпотеки №РM-SME 206/327/2008/1. Згідно абз.3 ст.1 вищезазначеного Закону договір про іпотечний борг - цивільно-правова угода, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обовязків, які виникають у кредитодавця та боржника з приводу іпотечного боргу. Згідно із абз.1 ст.2 вищезазначеного Закону, іпотечний борг виникає з цивільно-правових відносин між сторонами договору про іпотечний борг тільки за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. При цьому Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» встановлює, що основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті до укладання договору про іпотечний борг. Ця інформація має бути оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити: опис усіх грошових зборів і витрат, повязаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; положення про інфляційне застереження; порядок дострокового виконання основного зобов'язання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобовязань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобовязання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; інші умови за рішенням кредитодавця. Умови договору про іпотечний борг та іпотечного договору розробляє кредитодавець. З наведеного слідує, що економічна і правова інформація про умови кредитування є невідємною частиною кредитного договору. Вимоги, встановлені Законом, є обовязковими і повинні передувати укладенню кредитного договору. Вказана інформація не була письмово оприлюднена банком та не надана позичальнику. Виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що в кредитному договорі відсутні істотні умови, які є обовязковими для даного виду договору; сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору; при укладенні кредитного договору банк свідомо, в порушення законодавства, не повідомив позичальника про інформацію, яка повинна була бути письмово оприлюднена до моменту укладення договору, тому при вирішенні спору треба застосувати ст.230 ЦК України. Слід зазначити, що у рішенні Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), зокрема зазначено, що для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого субєкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Аналогічна правова позиція викладена у п.п.8, 14, 16 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». Згідно викладених в цій Постанові розяснень кредитний договір є неукладеним (не відбувся), зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства. Згідно розяснень п.16 вказаної Постанови суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обовязок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобовязань за цим договором несе споживач. Згідно зі ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відповідно до ч.1 ст.627 ЦК України яка визначає, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до пункту 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168, банки зобовязані в кредитному договорі або в додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, зазначаючи при цьому значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів ОСОБА_1 банку України. На банки покладається також обовязок зазначати в кредитному договорі сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді реальної процентної ставки, яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту (п.3.3 Правил). Згідно положень ч.ч.1, 2, 5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Банки чи інші фінансові установи у відповідності до положень ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, повинні надати споживачу повну інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. У відповідності до ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та вказаної Постанови НБУ №168 кредитний договір має містити графік платежів у розмірі сум погашення основного боргу. У разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а й отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. У зобовязанні мають бути чітко визначені його субєкти та конкретизований його обєкт. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Таким чином, з метою належного захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, банки зобовязані надавати споживачам необхідну, доступну, достовірну, повну та своєчасну інформацію зокрема, про орієнтовну сукупну (реальну) вартість кредиту. Такого роду інформація про ціну (сукупну вартість) кредиту - по своїй суті та правовій природі є суттєвою, яка істотно впливає на вибір і волевиявлення позичальника, щодо прийняття ним рішення про необхідність укладання кредитного договору на таких умовах оскільки, споживач може не володіти спеціальними знаннями про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває, а тому обовязок доведення необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про продукцію (у даному випадку про послугу споживчого кредитування та реальну вартість кредиту) законодавцем покладається саме на субєкта господарювання (кредитора). А тому, враховуючи вищенаведене, істотними умовами кредитного договору, щодо яких має бути досягнуто згоди в обовязковому порядку, є умови, які встановлені ч.ч.2 та 4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». В порушення п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав позичальнику як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. Також, з матеріалів справи вбачається дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобовязаннях; детальний розпис загальної вартості кредиту взагалі не видавався, які суми і на які рахунки зараховувалися невідомо, що також є несправедливим відносно споживача, оскільки дає право банку проводити зарахування на рахунки на погляд банку. З огляду на наведене є очевидним, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обовязків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним та, відповідно як наслідок, визнання недійсними договору поруки та договору іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного. Аналогічна правова позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних в Ухвалі від 22.10.2014 року у справі за позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки; за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року у справі №6-26251св14 (витяг з Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41242672). Положеннями ч.1 ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. При цьому, відповідно до цих вимог зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. У разі визнання істотної умови недійсною, весь договір підлягаю визнанню недійсним. Суд погоджується з доводами позивача про недотримання згоди між сторонами оспорюваного кредитного договору щодо істотних умов договору та водночас, про наявність нечесної підприємницької практики в діях банку, які проявляються у тому, що банк приховав від позичальника повну та достовірну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав у спірному кредитному договорі заниженні значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної ціни кредиту та фінансової послуги банку, які мають бути виражені банком у вигляді реальної (ефективної) відсоткової ставки та кінцевої загальної вартості кредиту, яку має сплатити позичальник на користь банку, погашаючи кредит у строки, визначені кредитним договором. За таких обставин, суд приходить до висновку, що банк, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи недобросовісно та порушуючи при цьому норми і вимоги діючого законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення кредитного договору на вкрай невигідних для неї умовах, з якими позичальник як споживач, була позбавлена з вини кредитора реальної можливості ознайомитись та оцінити належно. Тому з урахуванням наведеного суд погоджується з доводами представника позивача, що позивач підписавши кредитний договір, хоча і підтвердила свій намір на отримання банківського кредиту, однак, таке її волевиявлення не було вільним та спрямованим на настання реальних правових наслідків саме на таких умовах. Крім того, суд виходячи із встановлених в судовому засіданні обставин, що сам текст кредитного договору розроблявся банком, вважає, що відповідальність щодо змісту кредитного договору покладається повністю на банк. Крім того, з огляду на приписи ч.4 ст.42 Конституції України, участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту. Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09.04.1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено наступне: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг). У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями. Пунктами 1.2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року №39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17.05.1973 року №543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 року (пункти 9,13,14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди. Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11.05.2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобовязання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином ефективного вибору. Кредитний Договір №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року не відповідає вимогам п.п.3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, які визнані обовязковими. Також банком розрахунок з розписом загальної вартості кредиту проведений поверхово та не зрозуміло для споживача. З матеріалів справи є очевидним, що кінцева сума тільки одних відсотків перевищить суму кредиту у багато разів. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватись до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (п.п.9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви). Згідно п.2 ст.7 Директиви комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, такою що вводить в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. У ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на дату укладення оспорюваного кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року) було встановлено заборону нечесної підприємницької практики, яка включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни. Такі дії суперечать правилам, торговим чи іншим чесним звичаям, що впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції, та у відповідності до правил ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є нечесною підприємницькою практикою, яка заборонена. А правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, у відповідності до правила ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є недійсні. Виходячи з вищенаведеного суд визнає необґрунтованими доводи банку, що права споживача (позичальника), у разі надання йому недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію, підлягають захисту виключно у випадках та спосіб, які встановлені в ч.7 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на час укладення оспорюваного кредитного договору, яка не передбачала визнання недійсним договору у звязку з наданням споживачу неповної, недостовірної або несвоєчасної інформації споживачу про продукцію. Таким чином, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, зокрема, виходячи з висновку судового експерт, банк під час укладання кредитного договору приховав від позичальника повну та обєктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та ефективної (реальної) відсоткової ставки за цим договором, а також те, що всі розбіжності у розрахунках здійснені виключно на користь банку, суд вважає це здійсненням дій з метою отримання прихованого прибутку. За таких обставин, підписання оспорюваного кредитного договору позичальником було здійснено під впливом омани. Крім того, ухвалою суду від 20.12.2016 року було витребувано від банку за зустрічним позовом необхідні письмові докази за кредитним договором № CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 року. Проте, зазначена ухвала суду банком була проігнорована та не виконана. Причини не подання суду витребуваних судом вище зазначеного переліку письмових доказів суду, не були повідомлені та не повідомлено суд про неможливість виконання зазначеної ухвали. У відповідності до ч.10 ст.84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для зясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами. У відповідності до ч.6 ст.95 ЦПК України, якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Відтак, беручи до уваги те, що у даному випадку банк, не надав суду оригінальні примірники переліку витребуваних судом документів як доказів, які мають суттєве значення для вирішення судом даної справи, а також дотримуючись вимоги ст.6 Конвенції щодо рівності сторін та справедливого суду, суд приходить до висновку та визнає, що надані відповідачем копії документів, якими він обґрунтовує свої заперечення, є копіями невідомого походження, які як докази, не є достатніми, належними, допустимими та достовірними доказами у розумінні ст.ст.77-80 ЦПК України та не бере їх до уваги. На підставі ст.ст. 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підставами для визнання кредитного договору недійсним є включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обовязкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч.4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним. Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди ( чи її умов) недійсними. Так за змістом ч.5 цієї статті у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому. Враховуючи вищевикладені обставини по справі, суд приходить до висновку, що кредитний договір № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р, є укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики, а тому наявні підстави для визнання його недійсним у цілому. Суд також відзначає, що хоч позичальником і виконувалися умови кредитного договору, однак, це не є підставою вважати, що вона погодилася на умови кредитування, які у подальшому виявилися такими, що не відповідали волевиявленню сторін, оскільки згідно п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» виконання чи невиконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. У звязку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позичальника як споживача фінансових послуг. За змістом п.7 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення правовідносини. Також в ч.2 цієї статті передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Враховуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 за зустрічним позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1» обґрунтовані, підтверджуються наданими доказами та норми матеріального права, є законними, у звязку з чим підлягають задоволенню. В порядку ст.141 ЦПК України судові витрати стягуються з банку на користь ОСОБА_2 17856,00 грн. за проведення експертизи у розмірі Керуючись ст.ст. 4, 7, 10, 12, 13, 18, 43, 49, 76-83, 89, 95, 141, 258, 259, 263, 265, 268, 271, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд - ВИРІШИВ: В задоволенні вимог первісної позовної заяви Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитом №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. відмовити у повному обсязі. Позовні вимоги зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. укладений між Публічним акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1» та ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) судові витрати за проведення експертизи у розмірі 17856 (сімнадцяти тисяч восьмиста пятдесяти шести) гривень 00 копійок. В задоволенні решти вимог зустрічної позовної заяви відмовити. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Запорізької області (з урахуванням п.15.5 Перехідних положень ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року) Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Повний текст рішення виготовлено відповідно до ч.6 ст.259 ЦПК України, протягом десяти днів з дня закінчення розгляду справи, а саме: 22.05.2018 року. Суддя: М. В. Капустинський http://reyestr.court.gov.ua/Review/74157373
  14. Державний герб України Постанова Іменем України 12 квітня 2018 року м. Київ справа № 289/1996/16-ц провадження № 61-7091 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у складі: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 представник позивача - Сокуренко Євген Сергійович розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року у складі судді Сіренко Н. С. та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обгрунтування позовних вимог вказувало на те, що 16 серпня 2010 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000 грн 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 процентів на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає договір про надання банківських послуг. ПАТ КБ «ПриватБанк» свої зобов'язання за договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому договором. Відповідач зобов'язань з погашення кредиту та відсотків не виконав, у зв'язку із чим станом на 31 жовтня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 48 444 грн 24 коп., яка складається з наступного: 5 673 грн 98 коп. - заборгованість за кредитом; 36 989 грн 51 коп. - заборгованість за процентам за користування кредитом; 2 997 грн 69 коп. - заборгованість з пені та комісії; а також 500 грн 00 коп. - штраф (фіксована частина), та 2 283 грн 06 коп. - штраф (процентна складова). Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості, а також судові витрати. У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору. Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що на день укладання кредитного договору між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» він був неповнолітньою особою, а тому не мав повної цивільної дієздатності на укладення кредитного договору. Його батьки згоди на укладення кредитного договору не надавали. З урахуванням наведеного, просив визнати недійсним кредитний договір від 16 серпня 2010 року, укладений між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, Ухвалою Радомишльського районного суду Житомирської області від 12 квітня 2017 року вимоги за зустрічним позовом об'єднано в одне провадження з первісним позовом. Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним кредитний договір, укладений 16 серпня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що укладення позивачем кредитного договору з неповнолітнім ОСОБА_1, який не мав повної цивільної дієздатності, не відповідає вимогам частини другої статті 203 ЦК України. Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення суд першої інстанції залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що незалежно від часу надання банком кредитних коштів за оспорюваним договором, підставою відповідальності за ним є передусім умови письмового правочину, дійсність якого можлива лише від дати укладання договору, а не внаслідок додержання певних умов, жодних із яких сторонами додатково не передбачено, що спростовує доводи апеляційної скарги банку про зміну кредитного ліміту за заявою ОСОБА_1 та початок використання ним кредитної картки з 1 листопада 2013 року, тобто після досягнення повноліття. У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просив скасувати судові рішення та увалити нове рішення, яким задовольнити позов банку та відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що 16 серпня 2010 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг. До досягнення повноліття відповідач уклав із Банком лише договір банківського рахунку та отримав картку з кредитним лімітом в 0,00 грн, що не суперечить нормам чинного законодавства, а 1 листопада 2013 року, тобто після досягнення відповідачем повноліття, йому було встановлено кредитний ліміт на картку і він почав користуватися кредитними коштами. Ураховуючи зазначене, вважав, що суди дійшов помилкового висновку про недійсність укладеного договору. У березні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, який мотивований тим, що позивач у касаційній скарзі безпідставно посилається на не дослідження судами довідки про встановлення ліміту на платіжну картку, довідку про відкриття рахунку та виписку по рахунку, які були подані ПАТ КБ «ПриватБанк» лише в суді апеляційної інстанції, при цьому банк не довів наявність поважних причин не подання зазначених доказів в суді першої інстанції. Вважав такими, що не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про встановлення кредитного ліміту після досягнення ним повноліття, оскільки заява-анкета, разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає договір про надання банківських послуг, який був укладений за відсутності у нього повної цивільної дієздатності, що само по собі є підставою для визнання такого договору недійсним. Крім того, він отримав кредитну карту та засвідчив своїм підписом довідку про умови кредитування за карткою «Універсальна», на яку в подальшому було установлено ліміт, також до досягнення повноліття. Звертав увагу на те, що серед іншого, умови кредитного договору є несправедливими, оскільки відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь. Також вважав безпідставним нарахування банком пені та штрафу, які є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню огляду на наступне. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Пунктом другим частини першої статті 30 ЦК України визначено, що цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Відповідно до частини першої статті 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Згідно з частинами першою та другою статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Судами встановлено, що 16 серпня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000 грн 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 процентів на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто станом на день укладення оспорюваного кредитного договору, йому виповнилось 16 років. 31 серпня 2011 року ОСОБА_1 ознайомився з довідкою про умови кредитування з використання кредитної картки та отримав кредитну картку «Універсальна» 55 днів пільгового періоду № НОМЕР_1 з кредитним лімітом на суму 0,00 грн. Станом на цей день відповідачу виповнилось 17 років, а тому він не мав повної цивільної дієздатності. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга статті 203 ЦК України). За положеннями частин першої і третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, оскільки договір було укладено з відповідачем, який не мав повної цивільної дієздатності, що є підставою для задоволення зустрічного позову та визнання недійсним кредитного договору. Доводи касаційної скарги про те, що кредитний ліміт було установлено на платіжну карту відповідача після досягнення ним повноліття не мають правового значення, оскільки кредитний договір, складовими якого є заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами, був укладений у 2010 році, коли ОСОБА_1 не мав повної цивільної дієздатності. Для укладання кредитного договору, фізична особа повинна мати повну цивільну дієздатність, усвідомлювати наслідки вчинення такого правочину, а у разі її відсутності на час укладання договору, такий договір за вимогами статті 215 ЦК України може бути визнано недійсним. Безпідставними також є посилання банку на положення пункту 4 частини першої статті 32 ЦК України, яким передбачено укладання неповнолітньою особою договору банківського вкладу та розпорядження коштами, які знаходяться на вкладному рахунку, оскільки нормами цієї статті визначено неповну цивільну дієздатність осіб від 14 до 18 років, обсяг якої дає право цим особам розпоряджатися своїм заробітком, відкривати вкладні рахунки, накопичувати кошти, тобто вчиняти дії, які позитивно впливатимуть на розвиток фізичної особи та її самостійності, а не право на укладання кредитних договорів. При цьому, за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Не є переконливими та не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій і доводи касаційної скарги про те, у 2010 році особу позичальника, ідентифіковано під час укладання ним заяви-анкети, а тому не було необхідності повторно ідентифікувати клієнта при видачі кредитної картки та встановленні кредитного ліміту, оскільки беззаперечною підставою для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним є саме укладення його особою яка не мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, тобто ідентифікуючи особу ОСОБА_1 банк зобов'язаний був переконатись у тому, що укладає договір з особою, яка має повну цивільну дієздатність. З огляду на викладене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, перевіряючи законність та обгрунтованість судових рішень, аргументи та доводи касаційної скарги, приходить до висновку про те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 402, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. А. Стрільчук Судді: С. О. Карпенко В.О. Кузнєцов А.С. Олійник Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/73598519
  15. Державний герб України Постанова Іменем України 14 березня 2018 року м. Київ справа № 562/592/16-ц провадження № 61-1996св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого: Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», підписану представником Клименком Тарасом Васильовичем, на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року у складі судді: Мички І. М. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року у складі суддів: Шимківа С. С., Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., В С Т А Н О В И В : 14 грудня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 562/592/16-ц відкрито касаційне провадження. Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2018 року справу № 562/592/16-ц призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання окремих частин кредитного договору недійсними. Позовна заява мотивована тим, що 29 вересня 2014 року між публічним акціонерним товариством «Платинум Банк» (далі - ПАТ «Платинум Банк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1813/3418 ECLKZAPT (далі - Кредитний договір). За умовами Кредитного договору відповідач надав позивачу грошові кошти в сумі 17 970 грн, а позивач зобов'язався повернути наданий кредит, сплатити процент за користування кредитом в розмірі 12 % річних та комісії за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн вартості супутніх послуг. Позивач вважав, що пункт 1.1., підпункт «д» пункту 1.2., пункт 2.4. Кредитного договору, про встановлення обов'язку позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн, не відповідають вимогам чинного законодавства, порушують його права, тому просить суд визнати їх недійсними. Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року, позов задоволено. Визнано недійсними п. 1.1., підпункт «д» пункту 1.2., пункт 2.4. Кредитного договору № 1813/3418 ECLKZAPT від 29 вересня 2014 року укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «Платинум Банк», додатку № 1 графік платежів до цього договору в частині встановлення обов'язку позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн.. Стягнуто з ПАТ «Платинум Банк» на користь держави судовий збір в сумі 551 грн 20 коп. Рішення судів мотивовані тим, що умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків, які завдають шкоди становищу споживача. У касаційній скарзі від 28 грудня 2016 року ПАТ «Платинум Банк» просить скасувати оскаржені судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пунктом 2.7. умов договору передбачено, що сума комісії за обслуговування кредиту додається до суми щомісячного платежу. Таким чином, комісія за обслуговування кредиту, включена до сукупної вартості кредиту, вона встановлена у твердій грошовій сумі, зміна якої не передбачена умовами договору та додатками до нього, що не суперечить вимогам законодавства. Спірна умова кредитного договору ніяким чином не створює дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін і не завдає шкоди споживачеві. Пунктом 7.5. Кредитного договору закріплено, що клієнт підписанням цього договору підтверджує, що з умовами споживчого кредитування банку ознайомився та зобов'язується їх виконувати. Позичальнику було надано детальну інформацію про те, за надання яких саме послуг він щомісячно має сплачувати комісію. Будь-які обставини та законні підстави для визнання кредитного договору або окремих його пунктів недійсними відсутні. 1 березня 2017 року позивач надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу відхилити. Відзив мотивований тим, що умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою, є нікчемною. Відповідач не зазначив в чому саме полягає його послуга, за яку він вимагає від позивача оплату у вигляді комісії. Крім того, не зазначено бази розрахунку вказаної комісії. І взагалі розмір комісії більш ніж вдвічі більший, ніж розмір процентів за користуванням кредитом, тому вона є несправедливою. Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Судами встановлено, що 29 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Платинум Банк» укладено кредитний договір із забезпеченням заставою, страхуванням життя позичальника та можливістю перенесення платежу (рахунок) № 1813/3418ECLKZAPT, згідно умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 17 970 грн зі сплатою відсотків у розмірі 12 % річних, комісією за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн та кінцевим терміном повернення 2 січня 2018 року. Судами встановлено, що банк надав позичальнику кредит на поточні потреби, тому особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів». У рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 Конституційний Суд України вказав, що умови договору споживчого кредиту, його укладення та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими споживач вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Згідно статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення договору) встановлює, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Зокрема, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі, коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення. У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 вказується, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсація сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним. Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року). Колегія суддів погоджується з доводами суду першої та апеляційної інстанції стосовно незаконності встановлення у кредитному договорі щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, а саме послуги, яка супроводжує кредит. Оскільки банк не повинен встановлювати платежі обов'язкові для споживача за свої дії, на власну користь. Умови кредитного договору, якими встановлено обов'язок позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків. Тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції про визнання недійсними пункту 1.1., підпункту «д» пункту 1.2., пункту 2.4. Кредитного договору № 1813/3418 ECLKZAPT. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалено без додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2016 року у справі № 562/592/16-ц було зупинено виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року до закінчення касаційного провадження. З урахуванням того, що касаційна скарга залишена без задоволення, а оскаржені рішення без змін, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК колегія суддів поновлює виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року. Оскільки оскаржені судові рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» залишити без задоволення. Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року залишити без змін. Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. І. Крат http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72793766
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «Регіон-банк», про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до нього, скасування державної реєстрації права власності, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «Регіон-банк» (далі – ПАТ «Регіон-банк»), про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. Позивач зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 року він придбав у ОСОБА_2 нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1, та сплатив 217 тис. грн. Указані нежитлові приміщення належали ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2008 року, яке в подальшому скасовано. Посилаючись на те, що судове рішення, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на нерухоме майно, скасовано, у зв’язку з чим у останньої не виникло право власності на нього, крім того спірні приміщення не набули статусу нежитлових у встановленому законом порядку, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 6 березня 2008 pоку. ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ПАТ «Регіон-банк» про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до нього, скасування державної реєстрації права власності, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, витребування майна із чужого незаконного володіння. Позивачка за зустрічним позовом зазначила, що вона згодна з позовом ОСОБА_1 в частині недійсності договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 pоку. Проте, вона вважає, що договір іпотеки від 21 березня 2008 року, предметом якого є спірні нежитлові приміщення, не відповідає вимогам частини першої статті 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору) та підлягає визнанню недійсним, а самі приміщення – витребуванню з володіння їх теперішнього власника – ПАТ «Регіон-банк». При цьому, заперечувала проти стягнення з неї на користь ОСОБА_1 вартості спірного нерухомого майна в розмірі 217 тис. грн. Київський районний суд м. Харкова рішенням від 3 лютого 2016 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив, визнав недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1, укладений 6 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 217 тис. грн., визнав недійсними укладені між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» договір іпотеки від 21 березня 2008 року та договори про внесення змін до нього від 19 травня 2008 року НОМЕР_9, 17 червня 2008 року НОМЕР_10, 18 липня 2008 року НОМЕР_11, 1 жовтня 2008 року НОМЕР_12, 1 жовтня 2008 року НОМЕР_13, 20 березня 2009 року НОМЕР_14, 27 травня 2009 року НОМЕР_15, 24 червня 2009 року НОМЕР_16, а також додатковий договір про внесення змін від 22 квітня 2009 року НОМЕР_17, скасував державну реєстрацію права власності ПАТ «Регіон-банк» на нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться за АДРЕСА_1, поновив державну реєстрацію права власності на квартиру НОМЕР_18, розташовану за тією ж адресою, за ОСОБА_2, витребував з володіння ПАТ «Регіон-банк» на користь ОСОБА_2 приміщення квартири за вказаною адресою, які як нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 (літ. «А-4») були предметом договору іпотеки від 21 березня 2008 pоку та договорів про внесення змін до нього, укладених між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк», шляхом передачі приміщень у натурі. Апеляційний суд Харківської області 12 квітня 2016 року рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року скасував, рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року залишив у силі. У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернулось ПАТ «Регіон-банк» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 216, 388 та 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Регіон-банк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 1994 року ОСОБА_2 належала на праві власності квартира НОМЕР_18 у будинку АДРЕСА_1. Київський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 18 лютого 2008 року, яке набрало законної сили, визнав за ОСОБА_2 право власності на реконструйовані нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1. 6 березня 2008 pоку між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 придбав нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться за вказаною адресою, за 217 тис. грн. 21 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку банку вказані нежитлові приміщення в рахунок виконання зобов’язань за кредитним договором від 2 жовтня 2010 року. У подальшому між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» укладено дев’ять договорів про внесення змін до вказаного договору іпотеки. Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 2 жовтня 2010 pоку на підставі договору іпотеки від 21 березня 2008 року та договорів про внесення змін до нього згідно зі статтею 37 Закону України «Про іпотеку» комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» (далі – КП «Харківське МБТІ») проведено державну реєстрацію права власності ПАТ «Регіон-банк» на нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), розташованих за АДРЕСА_1. 17 листопада 2011 pоку Харківська міська рада звернулася до Київського районного суду м. Харкова із заявою про перегляд заочного рішення від 18 лютого 2008 року. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 7 грудня 2011 року заочне рішення цього ж суду від 18 лютого 2008 року скасовано. 26 грудня 2011 року Київський районний суд м. Харкова ухвалив нове рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 12 серпня 2015 року, яким відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на реконструйовані нежитлові приміщення. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, суд касаційної інстанції виходив з того, що предметом договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 6 березня 2008 року було нерухоме майно, яке не належало продавцю на праві власності, тому такий договір не відповідає вимогам закону і підлягає визнанню недійсним. Оскільки згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, тому сплачені ОСОБА_1 грошові кошти за недійсним договором підлягають поверненню йому. Крім того, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції й про те, що договір іпотеки та договори про внесення змін до нього є недійсними на підставі статті 216 та частини першої статті 658 ЦК України, а нерухоме майно, що було предметом таких договорів, підлягає витребуванню з володіння ПАТ «Регіон-банк» на підставі статей 388 та 1212 ЦК України. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ПАТ «Регіон-банк» надав постанови Вищого господарського суду України від 11 травня та 16 серпня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 31 серпня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року, 24 вересня 2014 року, 17 лютого, 2 березня 2016 року. У постанові Вищого господарського суду України від 11 травня 2016 року, наданій заявником для порівняння, суд установив, що майно вибуло з володіння власника за його ж волею, а саме шляхом прийняття міською радою на пленарному засіданні відповідного рішення та продажу цього майна, але з порушенням порядку його відчуження. В іншій наданій для порівняння постанові цього ж суду від 16 серпня 2016 року зазначено, що відповідач набув спірне майно як вільне від обтяження. Крім того, майно вибуло з володіння власника на підставі договорів купівлі-продажу, а не рішення суду, ухваленого щодо спірного майна. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 31 серпня 2016 року, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, позовні вимоги про витребування майна не заявлялися. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року та 24 вересня 2014 року (справи № 6-88цс13, 6-122цс14)позовні вимоги про витребування майна також не заявлялися. Постановою Верховного Суду України від 2 березня 2016 року (справа № 6-3090цс15) відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, адже наведені заявником судові рішення не можна вважати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не слугують прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року (справа № 6-2407цс15) викладено правовий висновок, про те, що одночасне пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація) та про визнання правочину недійсним із застосуванням реституції, тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про правильне застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину. Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Разом з тим відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Таким чином, положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. У разі заявлення в позовах вимог про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначити, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і відповідно застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України. Одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2, виходив з того, що договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень від 6 березня 2008 року вимогам закону не відповідає, адже вказані в договорі нежитлові приміщення не належали продавцю на праві власності. Тому такий договір підлягає визнанню недійсним, а ОСОБА_2 зобов’язана повернути ОСОБА_1 кошти, отримані за вказаним договором. Крім того, спірний договір іпотеки від 21 березня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк», а також договори про внесення змін до нього, не відповідають вимогам Закону України «Про іпотеку», а тому підлягають визнанню недійсними із застосуванням правових наслідків недійсності, закріплених у статті 216 ЦК України. У зв’язку з викладеним ПАТ «Регіон-банк» зобов’язаний повернути спірне приміщення на підставі статей 388, 1212 ЦК України. Таким чином, суди першої та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про одночасне застосування до спірних правовідносин статей 216, 388 та 1212 ЦК України. Натомість суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, правильно виходив з того, що ОСОБА_2 добровільно та з власної волі відчужила ОСОБА_1 нежитлові приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 року та отримала кошти за відчужене майно, а тому відсутні підстави захищати її права шляхом витребування нерухомого майна в ПАТ «Регіон-банк» на підставі статей 388 та 1212 ЦК України. У свою чергу ОСОБА_1 здійснив своє право власності в повному обсязі без будь-яких матеріальних збитків для себе. Оскільки ОСОБА_1 не є власником спірного майна, то він утратив право вимоги і, як наслідок, і право на судовий захист. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасоване судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року скасувати, рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко А.А. Ємець Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2723цс16 Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Таким чином, одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2723цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6D9346F255AC4E16C22580C9003C89B0
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним пункту кредитного договору і розірвання договору та зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним пункт 1.4 кредитного договору НОМЕР_1 від 09 вересня 2014 року (далі – кредитний договір), укладеного між нею та публічним акціонерним товариством «Ідея Банк» (далі – ПАТ «Ідея Банк»), та розірвати вказаний договір. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що установлення пунктом 1.4 договору щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту суперечить вимогам закону, а вимога банку про дострокове повернення всієї суми кредиту є зміною істотних умов договору, що і є, на думку позивачки, підставою для його розірвання. У липні 2015 року ПАТ «Ідея Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило стягнути із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором, яка станом на 15 липня 2015 року складала 105 тис. 281 грн 41 коп. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.4 кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року рішення районного суду в частині позову ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 1.4 кредитного договору скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ідея Банк» 105 тис. 281 грн 41 коп. заборгованості за кредитним договором. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення апеляційного суду залишено без змін. 18 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 509, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Суди під час розгляду справи установили, що 9 вересня 2014 року між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній надано кредит у розмірі 100 тис. грн, строком на 60 місяців зі сплатою 3 % річних від залишкової суми кредиту. Пунктом 1.4 цього договору встановлено щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. Суди також установили, що в кредитному договорі, укладеному між сторонами 9 вересня 2014 року, та в графіку щомісячних платежів, який є невід'ємною частиною цього договору, встановлені процентні ставки послуг, які зафіксовані у грошовому виразі, у тому числі й плата за обслуговування кредиту (комісія). Задовольняючи позов у частині визнання недійсним пункту кредитного договору щодо встановленої щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, суд першої інстанції виходив з того, що банк не має права встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які не є послугою банку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що умова кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту не суперечить ні вимогам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ні затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця однакову суму, оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту встановлена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом є незаконним і суперечить положенням статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Прикладів неоднакового застосування інших норм матеріального права, зазначених у заяві, не наведено. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому законодавством визначено декілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (стаття 215 ЦК України). За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається. Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту. Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки споживач є вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року. За положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Згідно із цим Законом послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1). Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що оскільки плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою, що не суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів», на зазначені положення статі 11 цього Закону уваги не звернули та безпідставно відмовили в позові про визнання недійсними положень пункту 1.4 кредитного договору щодо плати за обслуговування кредиту, оскільки обслуговування кредиту не є послугою зі споживчого кредитування у розумінні цього Закону. Саме з цього виходив суд першої інстанції задовольняючи позов про визнання положень пункту 1.4 кредитного договору недійсним. Той факт, що суд першої інстанції визнавши зазначений пункт договору недійсним, не звернув уваги на положення статті 215 ЦК України, на правильність судового рішення в цій частині не впливає, а тому судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанції в частині відмові у позові про визнання пункту 1.4 кредитного договору недійсним слід скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині слід залишити без змін Разом з тим, задовольняючи позов банку в повному обсязі суди на зазначені положення статті 11 Закону «Про захист прав споживачів» також не звернули уваги та погодилися з нарахуванням банком заборгованості з урахуванням положень пункту 1.4 договору. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою і другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання пункту кредитного договору недійсним залишити в силі. В частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2071цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6A4EDC5814071BE3C22581AA005EF513
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних правах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання договору фінансового лізингу недійсним за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, уточнивши позовні та посилаючись на те, що 22 травня 2012 року між нею та ТОВ «Порше Лізинг Україна» було укладено договір про фінансовий лізинг транспортного засобу Volkswagen Polo Sedan 1.6 на суму 19 тис. 216 доларів США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання їй автомобіля становило 154 тис. 880 грн 96 коп., строком на 60 місяців. За умовами договору авансовий платіж за придбання предмета лізингу становив в еквіваленті 6 тис. 341 долар США 28 центів, обсяг фінансування становив в еквіваленті 12 тис. 874 долари США 72 центи, фіксований щомісячний лізинговий платіж складав 364 долари США 77 центів (викупна вартість, проценти та комісія) та адміністративний платіж складав 288 доларів США 24 центи. Згідно з актом прийому-передачі від 29 травня 2012 року вартість предмета лізингу становила 154 тис. 880 грн 96 коп., обсяг фінансування – 103 тис. 770 грн 24 коп., щомісячний платіж – 2 тис. 940 грн 5 коп., адміністративні витрати – 2 тис. 323 грн 21 коп. Позивачка зазначала, що передумовою звернення до суду з позовом був той факт, що відповідач протягом грудня 2014 року – серпня 2015 року, всупереч принципу добросовісності договору і рівноправності сторін, довільно трактуючи умови договору про фінансовий лізинг, виставляв їй рахунки зі сплати лізингових платежів за курсом долара США, який не відповідав жодному курсу національної валюти, що був встановлений у вказаний період. На момент звернення до суду вона сплатила 186 тис. 259 грн 70 коп., що значно перевищує вартість предмета лізингу, а місячний платіж за березень 2015 року взагалі складав 9 тис. 119 грн 25 коп. ОСОБА_1 зазначала, що звернулась із претензією до відповідача як споживач фінансових послуг з вимогою надати у письмовому вигляді інформацію з розшифруванням щомісячно, за яким курсом у 2014 році (Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний банк «Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою, якого саме) і виходячи з якого порядку визначалася вартість щомісячного платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, а також надати пояснення, за яким курсом буде визначатися платіж при виконанні договору в майбутньому та в який конкретно день місяця такий курс буде визначатися для виставлення рахунку на сплату. Цю вимогу відповідач не виконав і своєю відповіддю фактично відмовив їй у добровільному припиненні (розірванні за угодою сторін) договору, оскільки за умовами договору дострокове розірвання угоди з ініціативи споживача розглядається виключно як достроковий викуп, який відповідач дозволяє лише після виконання низки платежів та умов. При зверненні ОСОБА_1 з проханням про таке припинення лізингодавць не визначив непогашеної вартості предмета лізингу, оскільки її пропозицію про розірвання проігноровано і не визнано проханням про дострокове розірвання договору. Посилаючись на викладене, а також на положення Закону України «Про захист прав споживачів», ОСОБА_1 просила суд: визнати договір про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, укладений між нею та відповідачем, недійсним; визнати незаконними вимоги про сплату 14 штрафних платежів, виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 4 лютого 2015 року по 5 січня 2016 року на загальну суму 5 тис. 21 грн 89 коп.; стягнути з відповідача на її користь суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 тис. 341 долар США 28 центів та частини викупної вартості предмета лізингу (сплаченої за 44 місяці помноженої на 364 долари США 77 центів) в еквіваленті 16 тис. 49 доларів США 88 центів; зобов'язати її повернути в натурі транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6, реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» зі складанням акта передання-приймання майна за підписами уповноважених осіб сторін договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року; стягнути із відповідача на її користь суму судових витрат за надання правової допомоги у розмірі 3 тис. грн. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано договір про фінансовий лізинг, укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1, щодо транспортного засобу Volkswagen Polo Sedan 1.6 на суму 19 тис. 216 доларів США недійсним; визнано незаконними вимоги ТОВ «Порше Лізинг Україна» про сплату 14 штрафних платежів, виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 4 лютого 2015 року по 5 січня 2016 року на загальну суму 5 тис. 21 грн 89 коп.; стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 тис. 341 долар США 28 центів та частину викупної вартості предмета лізингу (сплачену за 44 місяці і помножену на 364 долари 77 центів США) в еквіваленті 16 тис. 49 доларів США 88 центів. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути в натурі транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6, реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» зі складанням акта передання-приймання майна за підписами уповноважених осіб сторін договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року. Стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 суму судових витрат за надання правової допомоги у розмірі 3 тис. грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Порше Лізинг Україна» відхилено, рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року залишено без змін. У лютому 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 799 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», пункту 111 статті 4, пункту 4 частини першої статті 34 закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня, 2 липня, 1 жовтня та 11 грудня 2014 року, 18 та 11 березня, 14 травня, 10 червня, 3 липня, 1, 11 та 24 вересня, 28 жовтня, 10 та 24 грудня 2015 року та ухвалу Верховного Суду України від 14 липня 2010 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне неоднакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» і ОСОБА_1 було укладено договір про фінансовий лізинг НОМЕР_2, об'єктом якого був транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6 вартістю 19 тис. 216 доларів США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля позивачу становило 154 тис. 880 грн 96 коп. Строк дії договору визначено у 60 місяців (а.с.5,т.1). На виконання умов договору фінансового лізингу відповідно до рахунку-фактури НОМЕР_3 від 22 травня 2012 року ОСОБА_1 сплатила 57 тис. 326 грн 29 коп., з яких: 51 тис. 110 грн 72 коп. – авансовий платіж; 2 тис. 323 грн 21 коп. – адміністративний платіж; 952 грн 32 коп. – реєстраційний платіж, а також перший лізинговий платіж, що складався з: відшкодування частини вартості об'єкта лізингу – 1 тис. 343 грн 60 коп., процентів та комісії – 1 тис. 596 грн 44 коп. Відповідно до пункту 2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу ТОВ «Порше Лізинг Україна» (далі – Загальні комерційні умови) за будь-яких умов сплачені авансовий, реєстраційний, адміністративний та перший платіж, а це 57 тис. 326 грн 29 коп., поверненню не підлягають. Дострокове розірвання договору за ініціативою споживача могло розглядатись виключно в ракурсі дострокового викупу, який був можливий лише після сплати споживачем низки платежів та виконання умов лізингодавця, а також сплати одноразової комісії за дострокове закінчення строку лізингу в розмірі 4% від непогашеної вартості об'єкта лізингу (підпункт 12.5 Загальних комерційних умов). Згідно з підпунктами 4.5, 4.6 Загальних комерційних умов будь-які несправності, технічні або інші дефекти об'єкта лізингу з вини виробника, постачальника дилера, дилера-продавця або інших осіб складали ризик для лізингоодержувача ТОВ «Порше Лізинг Україна» не несло жодних витрат у зв'язку із зазначеними несправностями. Такі несправності або дефекти не звільняли лізингоотримувача від належного виконання ним своїх зобов'язань за цим контрактом включно зі сплатою лізингових платежів або інших платежів на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна», відшкодування товариству витрат відповідно до умов контракту. ТОВ «Порше Лізинг Україна» не несло жодної відповідальності за характеристики об'єкта лізингу або збитки, які могли бути понесені у зв'язку із цим. Підпунктом 6.3 пункту 6 Загальних комерційних умов визначено, що сторони погоджуються, що лізингові платежі та інші платежі, що підлягають виплаті за цим контрактом на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна», відображають справедливу вартість об'єкта лізингу та забезпечують отримання ТОВ «Порше Лізинг Україна» суми, очікуваної станом на дату виконання контракту відповідно до чинного курсу обміну євро/долара США (як обумовлено сторонами в контракті) за безготівковими операціями, встановленого українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншим банком) або Національним банком України (обмінний курс), що буде обрано за рішенням ТОВ «Порше Лізинг Україна», станом на дату, коли кожен платіж підлягає здійсненню. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобов'язання, передбачені цим контрактом, розраховувались у євро/доларах США (як обумовлено сторонами в контракті) на змінній основі та підлягали сплаті в українських гривнях за обмінним курсом за безготівковими операціями вказаного вище банку, чинним на робочий день, що передує дню виставлення рахунку. У разі часткової зміни положень цього пункту, ТОВ «Порше Лізинг Україна» мало право вимагати, щоб лізингові платежі та всі інші платежі за цим контрактом були розраховані за обмінним курсом іншого банку (Національного банку України, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншого) замість обмінного курсу зазначеного вище банку. Сторони погоджувались, що таку вимогу ТОВ «Порше Лізинг Україна» може висунути на власний розсуд та без обмежень щодо кількості таких вимог протягом дії контракту, і для цього не вимагалось згоди лізингоодержувача. З довідки ПАТ «КІБ Креді Агріколь» від 7 грудня 2015 року вбачається, що для клієнтів – юридичних осіб, яким є ТОВ «Порше Лізинг Україна», валютно-обмінні операції банк здійснював через міжбанківський валютний ринок України, курс валют на якому формується залежно від кон'юнктури. Для клієнтів – фізичних осіб, які здійснюють валютно-обмінні операції в касах банку, курс валют установлювався банком. Інформація щодо діяльності клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта, є банківською таємницею і може бути розкритою за наявності письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду. Ураховуючи викладене, суди дійшли висновку, що формула визначення грошового еквівалента ціни автомобіля та лізингових платежів у доларах США, наведена у підпункті 6.3 Загальних комерційних умов, є такою, що вводить в оману, оскільки у такий спосіб через комерційну таємницю позбавляє споживача можливості знати обмінний курс безготівкових операцій ПАТ «КІБ Креді Агріколь». Крім того, суди визнали, що умови укладеного між сторонами договору фінансового лізингу були несправедливими, призвели до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдали шкоди споживачеві. На час розгляду справи в суді заборгованість за лізинговими платежами в позивача була відсутня, що підтвердилось актом звіряння взаємних розрахунків, складеним між сторонами, та зведеною обліковою випискою з рахунку клієнта ОСОБА_1 від 9 червня 2015 року, наданою представником відповідача до суду. Незважаючи на те позивачці додатково було виставлено рахунки 3 червня 2015 року на суму 1 тис. 633 грн 96 коп., 3 липня 2015 року на суму 2 тис. 396 грн 83 коп., 4 серпня 2015 року на суму 2 тис. 728 грн 40 коп., 8 вересня 2015 року на суму 3 тис. 76 грн 37 коп., 5 жовтня 2015 року на суму 3 тис. 70 грн 63 грн., 4 листопада 2015 року на 3 тис. 786 грн, 16 листопада 2015 року на суму 3 тис. 893 грн 96 коп. як штрафні санкції за невиконання умов договору. З урахуванням зазначеного суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, визнав незаконними нарахування ТОВ «Порше Лізинг Україна» штрафних санкцій позивачці за період з 4 лютого 2015 року по 5 січня 2016 року на загальну суму 5 тис. 21 грн 89 коп. Відхиляючи касаційну скаргу ТОВ «Порше Лізинг Україна», суд касаційної інстанцій погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції про задоволення позову. При цьому суди з урахуванням правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15) та 11 травня 2016 року (справа № 6-65цс16), виходили з того, що за своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню, чого сторони не виконали, а отже, такий договір фінансового лізингу є нікчемним. Також суди дійшли висновку про те, що умови договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року є несправедливими, вводять споживача в оману, оскільки призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдають шкоди споживачеві, що відповідає положенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». У наданих для порівняння ухвалах від 28 травня 2014 року та 14 травня 2015 року Вищий спеціалізований суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, які з урахуванням положень Закону України «Про фінансовий лізинг», виходили з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження тих обставин, що договір фінансового лізингу, укладений між сторонами із застосуванням нечесної підприємницької практики, а також доказів на підтвердження підстав для визнання умов договору несправедливими згідно Закону України «Про захист прав споживачів», крім того, нотаріальне посвідчення, укладеного між сторонами договору фінансового лізингу відповідно до вимог Закону України «Про фінансовий лізинг» та параграфу 6 глави 58 ЦК України не є обов'язковим. Цей же суд ухвалами від 2 липня, 11 грудня 2014 року та 11 березня 2015 року погодився в рішеннями судів попередніх інстанцій, які дійшли висновку, про відмову в задоволенні позовів, оскільки відповідачі мали право на надання послуг фінансового лізингу, так як Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, їх було взято на облік як юридичні особи, що мали право надавати послуги з фінансового лізингу, а крім того, ЦК України та Закон України «Про фінансовий лізинг» не передбачають обов'язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалами від 1 жовтня 2014 року, 18 березня, 10 червня, 3 липня, 11 та 24 вересня, 28 жовтня, 10 грудня 2015 року дійшов висновків, що положення параграфу 6 глави 58 ЦК України та Закону України «Про фінансовий лізинг» не передбачають обов'язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу. Ухвалою від 1 вересня 2015 року у справі за позовом про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошових коштів цей же суд погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову і відмовив у відкритті касаційного провадження. Ухвалою від 24 грудня 2015 року у справі про визнання недійсним договору фінансового лізингу, стягнення майнової та моральної шкоди Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, який виходив з недоведеності несправедливості умов договору фінансового лізингу та відмовив у задоволенні позову. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права та враховуючи правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15) та 11 травня 2016 року (справа № 6-65цс16), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнане недійсним або змінене, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, вони порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2 – 4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). За змістом частини п’ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз цих норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про фінансовий лізинг, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Таким чином, підпункти 4.5, 4.6 Загальних комерційних умов щодо усунення лізингодавця від відповідальності у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару суперечать положенням статті 808 ЦК України. Окрім того, згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Суди не встановили наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії) та суперечить вимогам законодавства. Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, установлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. З огляду на зазначене у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про несправедливі відносно споживача умови спірного договору фінансового лізингу та наявність у зв’язку із цим підстав для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів». Ухвала Верховного Суду України від 14 липня 2010 року не є судовим рішенням Верховного Суду України, прийнятим у порядку визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому на неї не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 4 частини 1 статті 355 цього кодексу. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальність «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-428цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B72F5DD0B15E8EA4C22581FA002F7CA2
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Аргамак», треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8, реєстраційна служба Головного управління юстиції в м. Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування майна з чужого незаконного володіння за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Аргамак» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом. ОСОБА_1 зазначав, що 27 лютого 2012 року між ним та ОСОБА_9 було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі площею 368,9 кв. м за АДРЕСА_1. 22 березня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 на ім’я ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на вказану будівлю за результатами прилюдних торгів, проведених 27 лютого 2013 року філією 10 приватного підприємства «Нива-В.Ш.» на виконання виконавчого листа, виданого 3 травня 2011 року Подільським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» коштів у розмірі 1 млн 328 тис. 254 грн 77 коп. 3 квітня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі площею 368,9 кв. м за АДРЕСА_1. За умовами договорів купівлі-продажу від 23 липня 2013 року ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 придбали відповідно 3/4 та 1/4 частини вказаної нежитлової будівлі. На підставі договору купівлі-продажу від 27 грудня 2013 року ОСОБА_4 відчужив 2/4 частини спірної будівлі ОСОБА_6, а за договором купівлі-продажу того ж дня ОСОБА_5 (інтереси якої представляв ОСОБА_10) відчужила ОСОБА_6 1/4 частину вказаної будівлі. Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 26 червня 2014 року власником нежилої будівлі за АДРЕСА_1, загальною площею 368,9 кв. м є Товариство з обмеженою відповідальністю «Аргамак» (далі – ТОВ «Аргамак»). Посилаючись на те, що він не мав жодних боргових зобов’язань перед банком, не був обізнаний про проведення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення про стягнення боргу, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним свідоцтво від 22 березня 2013 року, видане на ім’я ОСОБА_2 та витребувати на свою користь з чужого незаконного володіння ТОВ «Аргамак» спірне приміщення. Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року позов задоволено: визнано недійсним свідоцтво, видане приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 від 22 березня 2013 року (НОМЕР_1), згідно з яким ОСОБА_2 належить нежитлова будівля площею 368,9 кв. м, яка знаходиться за АДРЕСА_1; витребувано з незаконного володіння ТОВ «Аргамак» на користь ОСОБА_1 нежитлову будівлю, площею 368,9 кв. м, яка знаходиться за АДРЕСА_1. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 лютого 2017 року вказане заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; заходи забезпечення позову у вигляді арешту нежилої будівлі, площею 368,9 кв. м за АДРЕСА_1, вжиті ухвалою Апеляційного суду м. Києва 25 серпня 2015 року, скасовано. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «Аргамак» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 387, 388 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ТОВ «Аргамак» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року, 28 січня, 15 жовтня 2015 року, 22 червня 2016 року, 24 травня, 7 червня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_11 та ОСОБА_12, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 лютого 2012 року ОСОБА_9 продав, а ОСОБА_1 придбав нежитлову будівлю площею 368,9 кв. м, яка знаходиться за АДРЕСА_1. Згідно зі свідоцтвом від 22 березня 2013 року, виданим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, ОСОБА_2 отримав право на вищевказану будівлю за результатами прилюдних торгів, проведених 27 лютого 2013 року Філією 10 Приватного підприємства «Нива-В.Ш.» на виконання виконавчого листа НОМЕР_2, виданого 3 травня 2011 року Подільським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» коштів в сумі 1 млн 328 тис. 254 грн 77 коп. Відповідно до договору купівлі-продажу від 3 квітня 2013 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 придбав вищевказану нежитлову будівлю. 23 липня 2013 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 продав 3/4 частини вищевказаної нежитлової будівлі ОСОБА_4, а 1/4 частину – ОСОБА_5. 27 грудня 2013 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_6 придбав 3/4 частини вищевказаної нежитлової будівлі. 27 грудня 2013 року ОСОБА_5, інтереси якої представляв ОСОБА_10, продала, а ОСОБА_6 придбав 1/4 частину будівлю. Згідно зі свідоцтвом про право власності від 26 червня 2014 року TOB «Аргамак» є власником вищевказаної нежитлової будівлі. Суди встановили, що прилюдні торги з реалізації належного ОСОБА_1 нерухомого майна – нежитлової будівлі площею 368,9 кв. м, розташованої за АДРЕСА_1 ПП «Нива-В.Ш.» не проводились, протокол НОМЕР_3 про проведення прилюдних торгів не складався та не затверджувався. Цивільна справа за позовом ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, станом на 3 квітня 2014 року зареєстрована не була та в провадженні Подільського районного суду м. Києва не перебувала. За цивільною справою НОМЕР_2 ОСОБА_1 боржником не значиться. Як вбачається із довідки ПАТ «Родовід Банк» НОМЕР_4 від 8 квітня 2014 року ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер платника податків НОМЕР_5) не є клієнтом ПАТ «Родовід Банк», кредитні договори з останнім не укладались. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що ОСОБА_1 є власником спірного приміщення, яке вибуло з його власності поза його волею, а тому він має право на його витребування у добросовісного набувача ТОВ «Аргамак». При цьому судом визнано недійсним свідоцтво про право власності на спірне майно від 22 березня 2013 року, видане ОСОБА_2. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2015 року в якій надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишаючи без змін рішення про відмову у задоволенні позовних вимог виходив з того, що лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння. Оскільки рішення суду, на підставі якого було набуте право власності на спірне майно скасовано, то воно не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, а власником спірного майна позивач не є. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року та 22 червня 2016 року також міститься висновок про те, що право на витребування спірного майна із чужого незаконного володіння належить лише власнику цього майна, який має довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 387, 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року відмовляючи в задоволенні позовних вимог про витребування майна суд виходив з того, що відсутні підстави вважати, що майно вибуло з володіння поза волею власника. Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для порівняння, встановлено різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року, надана заявником для порівняння, не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення та передав справу на новий судовий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно вимог статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. За приписами статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Стаття 328 ЦК України передбачає, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння. Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Визнаючи недійсним свідоцтво про право власності на спірне нежитлове приміщення від 22 березня 2013 року видане ОСОБА_2 суд першої інстанції всупереч вимогам статей 213-214 ЦПК України взагалі не навів будь-яких правових норм на підставі яких він дійшов таких висновків, на це не звернув уваги і суд касаційної інстанції, зазначивши лише, що позивач не має іншого способу захисту свого порушеного права. Разом з тим судами встановлено, що оспорюване свідоцтво видано за результатами прилюдних торгів, проведених 27 лютого 2013 року. Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а відтак є правочином. Не підтверджені належними доказами і висновки суду про те, що ОСОБА_1 є власником спірного приміщення, вони спростовуються судовими рішеннями, які набули чинності і відповідно до статті 61 частини третьої ЦПК України мають преюдиційне значення. Так, Апеляційним судом м. Києва 5 грудня 2016 року при розгляді цивільної справи за позовом ТОВ «Аргамак» до ОСОБА_9 та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору встановлено, що цивільної справи, в якій за ОСОБА_9 визнано право власності на спірне приміщення не існувало і підстави для проведення реєстрації права власності за ОСОБА_9 на спірну нежитлову будівлю відсутні. Встановивши вищенаведені обставини апеляційний суд дійшов висновку, що єдиним власником спірного приміщення є ТОВ «Аргамак» (т. 3 , а. с. 210). Чому зазначені обставини не прийняті до уваги суд в рішенні, яке переглядається, не зазначив. З огляду на викладене, рішення судів першої та касаційної інстанцій не можна визнати законними, у зв’язку з чим вони підлягають скасуванню. Не може залишатися в силі й рішення суду апеляційної інстанції. Судом не встановлено, хто є власником земельної ділянки на якій побудовано спірне нежитлове приміщення, чи була його згода на будівництво, чи прийнято об’єкт в експлуатацію в установленому законом порядку. Відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Частиною 2 статті 236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Разом з цим апеляційний суд не зазначив, чим саме договір купівлі-продажу від 27 лютого 2012 року порушує публічний порядок з урахуванням того, що предметом зазначеного договору було майно, яке у власності держави не перебувало, а отже суди належним чином не з’ясували, чи є такий договір нікчемним чи оспорюваним. Отже, неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Аргамак» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 лютого 2017 року та заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 1 листопада 2017 року у справі № 6-1620цс17 Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння. Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а відтак є правочином. Відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Частиною 2 статті 236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Разом з цим апеляційний суд не зазначив, чим саме договір купівлі-продажу порушує публічний порядок з урахуванням того, що предметом зазначеного договору було майно, яке у власності держави не перебувало, а отже суди належним чином не з’ясували, чи є такий договір нікчемним чи оспорюваним. Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-1620цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/86599350B6D51F46C22581E1004BC3E6
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Каса народної допомоги», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про захист прав споживача та визнання договорів недійсними за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Каса народної допомоги» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з відповідним позовом, посилаючись на те, що при укладенні оспорюваних договорів були порушенї її права як споживача фінансових послуг. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року у задодволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2016 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, а саме визнано недійсними: кредитний договір від 8 липня 2013 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Каса народної допомоги» (далі - ТОВ «Каса народної допомоги») та ОСОБА_1; договір іпотеки, укладений 8 липня 2013 року між ТОВ «Каса народної допомоги» та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Каса народної допомоги» відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2016 року залишено без змін. У грудні 2016 року до Верховного Суду України надійшла заява ТОВ «Каса народної допомоги» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини першої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», частин першої-третьої статті 6, частини першої статті 627, частини першої статті 628, статті 533 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня, 18 листопада 2015 року, 24 лютого, 2 і 9 березня, 13 квітня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди установили таке. 8 липня 2013 року між ТОВ «Каса народної допомоги» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з яким позивачка отримала кредитні кошти на поточні цілі в розмірі 360 тис. грн строком до 8 липня 2014 року зі сплатою 30 % річних. Згідно з пунктом 1.1 цього договору фінансова установа зобов’язалася надати позичальнику грошові кошти в національній валюті України на загальну суму 360 тис. грн на поточні цілі позичальника, який зобов’язався, зокрема, повернути кредит з урахуванням передбаченого сторонами валютного ризику, обумовленого цим договором. Розділом 3 договору передбачено, що сторони домовились узяти на себе валютний ризик шляхом уведення при розрахунках у межах цього договору коефіцієнта валютного ризику, на який здійснюється коригування нарахованих процентів та коригування сплати (повернення) суми (частки суми) кредиту (пункт 3.1). Пунктом 3.2 визначено, що коефіцієнт валютного ризику - це відносний показник, за рахунок якого сторони домовилися узяти на себе відповідний валютний ризик відхилення у майбутньому курсу іноземної валюти (а саме долара США) відносно курсу національної валюти (а саме гривні) на дату укладання цього договору. За рахунок коефіцієнта валютного ризику фінансова установа бере на себе валютний ризик ревальвації національної валюти відносно іноземної валюти, а саме долара США. За рахунок коефіцієнта валютного ризику позичальник приймає на себе валютний ризик девальвації національної валюти відносно іноземної валюти, а саме долара США. Відповідно до пункту 3.3 договору коефіцієнт валютного ризику розраховується як співвідношення поточного курсу іноземної валюти до базового курсу іноземної валюти відповідно до формули: Квр = поточний курс іноземної валюти/ базовий курс іноземної валюти, де Квр - це коефіцієнт валютного ризику; поточний курс іноземної валюти - це офіційно встановлений Національним банком України (далі - НБУ) курс гривні стосовно долара США на дату нарахування процентів та/або сплати кредиту з урахуванням решти умов цього пункту; базовий курс іноземної валюти - це офіційно встановлений НБУ курс гривні стосовно долара США на дату укладення цього договору, який пунктом 3.8 визначено як 7,993 грн за 1 долар США. Пунктом 3.6 договору встановлено, що якщо відхилення поточного курсу іноземної валюти від базового курсу іноземної валюти складає більш ніж три проценти, всі розрахунки між сторонами здійснюються з урахуванням коефіцієнта валютного ризику відповідно до таких формул: за нарахованими процентами: СНВ (сплати) = НВ*Квр, де СНВ (сплати) - це сума нарахованих процентів до сплати позичальником з урахуванням валютного ризику; НВ - сума нарахованих процентів без урахування валютного ризику; Квр - це коефіцієнт валютного ризику станом на дату нарахування процентів за кредитом; за сплатою позичальником часткової суми кредиту: ЧСК (сплати) = К*Квр, де ЧСК (сплати) - це часткова сума кредиту, яку повинен (бажає) сплатити позичальник відповідно до умов договору з урахуванням валютного ризику на відповідну дату; К - часткова сума кредиту, що сплачується на конкретну дату, без урахування валютного ризику; Квр - це коефіцієнт валютного ризику станом на дату здійснення часткової та/або повної сплати позичальником кредиту. Така ж формула застосовується і за сплатою повної суми кредиту: ПСК (сплати) = К*Квр. На забезпечення виконання вказаного договору 8 липня 2013 року між ТОВ «Каса народної допомоги» та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що кредитний договір укладено між сторонами з дотриманням принципів добросовісності та балансу їх прав і обов’язків, цей договір не містить дискримінаційних умов для споживача, оскільки валютний ризик на себе взяли обидві сторони договору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що встановлення в умовах договору про повернення кредиту, який був наданий у національній валюті, коефіцієнта валютного ризику, який є змінною величиною та розраховується за допомогою формул, суперечить положенням чинного законодавства, не містить розміру сукупної вартості кредиту та її детального розпису для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, а отже, умови кредитного договору є несправедливими в цілому, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на погіршення становища споживача, суперечать принципу добросовісності. Як наслідок недійсності кредитного договору підлягає визнанню недійсним і договір іпотеки, укладений на забезпечення недійсного правочину. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня, 18 листопада 2015 року, 24 лютого, 2 і 9 березня, 13 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що установлення еквівалента боргу в іноземній валюті чинним законодавством не заборонено, а тому істотна зміна становища щодо виконання боргових зобов’язань за кредитним договором внаслідок підвищення курсу іноземної валюти та зростання суми боргу, яку необхідно сплачувати, не є підставою для скасування таких умов кредитного договору, оскільки на час укладення цього договору між сторонами було досягнуто домовленості щодо його умов. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та статті 533 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними договорів кредиту та іпотеки, позивачка посилалася, зокрема, на те, що застосування коефіцієнта валютного ризику суперечить чинному законодавству, а отже, умови кредитного договору є несправедливими в цілому, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на погіршення становища споживача, суперечать принципу добросовісності. Згідно із частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на час укладення договору) у договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, пов’язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. Стаття 18 цього Закону містить самостійні підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача, зокрема їх несправедливості. За змістом частин п'ятої, шостої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму цієї статті, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, порушення принципу добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, спричинення істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдання шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). Аналізуючи зазначені норми матеріального права у їх системному взаємозв‘язку, можна зробити висновок, що визначення окремих умов договору несправедливими відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» не є обов‘язковою підставою для визнання договору недійсним у цілому. Вирішуючи питання про визнання договору недійсним у цілому суди повинні виходити зі змісту договору, його істотних умов, цілей, яких прагнули досягти сторони при укладенні цього договору, необхідності у зв‘язку із цим зміни інших умов договору, а також зміни суті та змісту правовідносин сторін тощо. Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти є грошима в національній або іноземній валюті чи їх еквівалент; у статтях 47 та 49 цього Закону операції банків з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці кредитні операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 192 ЦК України). Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Такий порядок встановлено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статтею 5 якого визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету. У зв'язку з наведеним можна зробити висновок про те, що чинному законодавству України не суперечить стягнення заборгованості та процентів за кредитним договором у гривнях, але з урахуванням еквівалента іноземної валюти, якщо сторони узгодили це в договорі. Визнаючи договір недійсним у цілому з підстави несправедливості його окремих умов, суд не встановив, чи змінює визнання окремого пункту договору суть правовідносин сторін та істотних умов договору, не оцінив інших умов договору в контексті наявності усіх складових щодо існуючих між сторонами правовідносин. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Каса народної допомоги» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2016 року скасувати, направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2864цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/32CB167B2CA6A93EC22581D3005203FF
  21. Здравствуйте уважаемые форумчане. Ситуация следующая: есть кредитный договор (кредитная линия) от августа 2006 г., на 30 тыс., в октябре 2006 г. заключено дополнительное соглашение которым кредитная линия увеличена до 50 тыс. Один из пунктов дополнительного соглашения устанавливает следующие: " На день підписання цієї додаткової угоди сторони підтверджують заборгованість позичальника по основній сумі відновлювальної кредитної лінії в розмірі 20 тис." По кредиту возникла просрочка. Банк обратился в суд. Ответчик не согласился с иском и по делу проведена судебно-экономическая экспертиза. Эксперт указал, что в связи с тем, что банк не предоставил всех первичных кассовых документов (банк их найти у себя не смог, дали акт, что якобы уничтожили), сума которою получил ответчик меньше от заявленной банком и это нас устраивает. Однако остается обозначенный пункт дополнительного соглашения. Подавать иск о признании его недействительным считаю, что уже поздно, представитель банка точно заявит о применении сроков исковой давности и говорить о том, что вот только узнали о своем нарушенном праве - не вариант - не поверят, в этом даже не сомневаюсь. Банк, в свою очередь, будет цепляться за этот пункт как за спасательный круг и есть веские основания полагать, что суд с ним будет в этом солидарен. Прошу совета у знающих людей: каким образом нивелировать опасность которая исходит от вышеуказанного пункта доп. соглашения, возможно у кого то был подобный опыт. Заранее спасибо и буду рад любым дельным советам.
  22. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 серпня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Карпенко С.О. розглянувши у попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредобанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Кредобанк» про визнання кредитного договору недійсним, стягнення моральної шкоди, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Кредобанк», в інтересах якого діє Широкова КрістінаГеоргіївна, на рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 13 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 08 вересня 2016 року, - в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Кредобанк» (далі - ПАТ «Кредобанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості у розмірі 193 891 грн 30 коп. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 29 серпня 2014 року між ПАТ «Кредобанк» та відповідачем укладено кредитний договір №4443.10.00.2104, згідно якого відповідачу надано кредит в сумі 169 295 грн 72 коп., на строк до 28 серпня 2021 року. Відповідно до умов кредитного договору, відповідач повинен сплачувати позивачу плату у розмірі 17,99% річних, але не пізніше останнього банківського дня місяця, за який нараховані проценти. Пунктом 5.1 кредитного договору передбачено, що за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань відповідач повинен сплачувати пеню в розмірі подвійної процентної ставки, вказаної в п.3.2 кредитного договору, але не менше 10 гривень за кожен день прострочення. Відповідач порушив умови кредитного договору, тому станом на 29 травня 2015 року має заборгованість за кредитом в розмірі 193 891 грн 30 коп., яка складається із: неповернута сума кредиту - 169 295,72 грн, прострочені відсотки - 20 717 грн 85 коп., пеня - 3 877 грн 73 коп. Позивачем було проведено роботу з відповідачем щодо досудового врегулювання даного спору, зокрема погашення простроченої заборгованості за кредитом, але до цього часу заборгованість відповідачем не сплачено, тому позивач просить суд стягнути всю суму кредиту. ОСОБА_4 звернувся із зустрічним позовом до ПАТ «Кредобанк» про визнання кредитного договору недійсним та стягнення моральної шкоди. Свої вимоги мотивує тим, що ОСОБА_4 зазначений чи будь-який інший договір з ПАТ «Кредобанк» ніколи не укладав та не підписував, у серпні 2013 року він загубив паспорт громадянина України на своє ім'я серії НОМЕР_2, виданий 06 червня 2007 року Городенківським РВ УМВС в Івано-Франківській області та ідентифікаційний код. 30 серпня 2013 року з цього приводу він звернувся до Іванівської сільської ради, однак в Новоукраїнський РС УДМС в Кіровоградській області не звертався в зв'язку з відсутністю коштів на транспортні розходи, штраф. В подальшому, зібравши необхідні кошти, 08 листопада 2014 року ОСОБА_4 знову звернувся до сільської ради з заявою про втрату паспорта, після чого секретарем сільської ради документи були передані в Новоукраїнський РС УДМС та він отримав в зв'язку із втратою новий паспорт громадянина України на своє ім'я серії НОМЕР_3 . 10 листопада 2014 року ОСОБА_4 отримав за місцем проживання лист-претензію від ПАТ «Кредобанк», з якого йому стало відомо про те, що на його ім'я по втраченому паспорту взято кредит. Аби вияснити обставини справи, ОСОБА_4 неодноразово звертався в Кіровоградське відділення ПАТ «Кредобанк» , розташоване у м. Кіровограді, провулок Центральний, №1-а, однак в наданні будь-якої інформації та в ознайомлені з кредитною справою йому було відмовлено, при цьому співробітники банку зіслалися на банківську таємницю та ЗУ «Про банки та банківську діяльність», фактично визнавши те, що кредитний договір не укладався та не підписувався ОСОБА_4 18 грудня 2014 року ОСОБА_4 звернувся з заявою про вчинений злочин до Кіровоградського міського відділу УМВС України в Кіровоградській області, по якій 19 грудня 2014 року було відкрито кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого ст.190 КК України, та зареєстроване в Єдиному реєстрі досудових розслідувань за №12014120020010932. Про відкриття кримінального провадження також було повідомлено ПАТ «Кредобанк», безпосередньо службу безпеки банку, керівництво центрального офісу та Кіровоградського відділення. Таким чином, отримавши копію позовної заяви про стягнення заборгованості з додатками, серед яких була також копія кредитного договору №4443.10.00.2104. від 24 серпня 2014 року начебто укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ «Кредобанк», ОСОБА_4 вперше мав змогу з ним ознайомитися та пересвідчитися, що в вказаному договорі містяться підроблені підписи. На підставі викладеного, ОСОБА_4 просив стягнути на свою користь моральну шкоду у сумі 20 000 грн, мотивуючи тим, що з того моменту, коли він дізнався про вказаний кредит та про величезний кредитний борг, постійно відчуває психологічний дискомфорт, а спричинений йому тяжкий психологічний шок викликав у нього стрес та депресію, що супроводжувалася спробами суїциду. Рішенням Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 13 липня 2016 року у задоволенні позову ПАТ «Кредобанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Кредобанк» про визнання кредитного договору недійсним, відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Визнано недійсним кредитний договір № 4443.10.00.2104, укладений 24 серпня 2014 року між ПАТ «Кредобанк» і ОСОБА_4 У задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ПАТ «Кредобанк», в інтересах якого діє Широкова К.Г., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ПАТ «Кредобанк». Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2ст. 324 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 29 серпня 2014 року від імені ОСОБА_4 з ПАТ «Кредобанк» укладено кредитний договір № 4443.10.00.2104, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в сумі 169 295 грн 72 коп. строком до 28 серпня 2021 року на придбання автомобіля марки HYUNDAI, модель ACCENT, 2014 року випуску, згідно договору купівлі-продажу, укладеного між позичальником і ТОВ «Богдан-Авто-Кіровоград» (п.2.2. договору). Для укладення кредитного договору позичальником було надано паспорт громадянина України серії НОМЕР_2, виданий Городенківським РВ УМВС України в Івано-Франківській області 06 червня 2007 року на ім'я ОСОБА_4 У зв'язку з невиконанням умов кредитного договору станом на 29 травня 2015 року за позичальником обліковується заборгованість у розмірі 193 891 грн 30 коп., з яких: неповернута сума кредиту - 169 295,72 грн прострочені відсотки - 20 717 грн 85 коп., пеня - 3 877 грн 73 коп. ОСОБА_4 категорично заперечував проти укладення між ним та позивачем кредитного договору, посилаючись на те, що паспорт та картку платника податків, на підставі яких видавався кредит та посвідчувався договір застави автомобіля, він загубив у 2013 році, а отримав новий лише у листопаді 2014 року. 08 листопада 2014 року ОСОБА_4 видано новий паспорт серії НОМЕР_3. Висновком судової почеркознавчої експертизи Кіровоградського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України № 202 від 05 травня 2016 року встановлено, що підпис в оригіналі кредитного договору № 4443.10.00.2104, укладеного між ПАТ «Кредобанк» і ОСОБА_4, від імені ОСОБА_4 та підпис в оригіналі договору застави транспортного засобу автомобіля HYUNDAI ACCENT, реєстраційний номер НОМЕР_1, який складено та посвідчено 29 серпня 2014 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Хомутенко О.В., зареєстрованого в реєстрі № 835, від імені ОСОБА_4 виконані не самим ОСОБА_4, а іншою особою. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ «Кредобанк» та задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, визначившись належним чином з характером спірних правовідносин, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, дійшов до обґрунтованого висновку про те, що оскільки кредитний договір, який було укладено 29 серпня 2014 року від імені ОСОБА_4 з ПАТ «Кредобанк», відповідач не підписував, грошей за цим договором на придбання автомобіля не отримував, автомобіль на його ім'я не реєструвався, що відповідно до ч.3 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання цього договору недійсним та відмови позивачу у задоволенні його вимог. ПАТ «Кредобанк» не надано доказів необґрунтованості висновку експерта, чи доказів того, що він суперечить матеріалам справи, або що експертизу призначено і проведено з порушенням норм процесуального права. Доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості висновків експертизи є безпідставними, так як експертний висновок узгоджуються з іншими дослідженими судами доказами, а саме: довідками Іванківської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області від 18 листопада 2014 року № № 535,538 про те, що ОСОБА_4 з 20 лютого 2009 року зареєстрований та проживає у селі Октябрське, звертався за оформленням документів з приводу втрати паспорта громадянина України до виконкому сільської ради - першого разу 30 серпня 2013 року, другого разу - 08 листопада 2014 року, записами із домової книги Іванківської сільської ради, ксерокопією паспорта громадянина України серії НОМЕР_2, виданого Городенківським РВ УМВС України в Івано-Фанківській області 06 червня 2007 року на ім'я ОСОБА_4 з його фотокарткою, яка різниться з тією, що є у ксерокопії паспорта доданої позивачем до позовної заяви. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій. Колегією суддів встановлено та вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин, правові підстави для скасування оскаржуваних рішень відсутні. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,- у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Кредобанк», в інтересах якого діє Широкова Крістіна Георгіївна, відхилити. Рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 13 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 08 вересня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова С.О. Карпенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/68752793
  23. Державний герб України Ухвала іменем україни 03 липня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Євграфової Є.П., Ізмайлової Т.Л., Кузнєцова В.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» про визнання кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Платинум Банк» на рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 вересня 2016 року, рішення апеляційного суду Хмельницької області від 21 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2016 року ОСОБА_4, звернулася до суду з позовом до ПАТ «Платинум Банк» про визнання недійсним кредитного договору, зазначаючи, що 10 липня 2015 року між нею та ПАТ «Платинум Банк» був укладений кредитний договір з грейс періодами. Укладання цього договору здійснювалось відповідно до Умов споживчого кредитування банку, які є невід'ємною частиною кредитного договору. За умовами кредитного договору банк надав їй грошові кошти у тимчасове платне користування на поточні потреби, сума кредиту - 8 403 грн 98 коп., а вона зобов'язувалась повернути наданий кредит, сплатити проценти за користування кредитом та комісію за обслуговування кредиту. Строк повернення кредиту - до 04 липня 2020 року. Зазначала, що договір споживчого кредиту був укладений з порушенням принципу рівності сторін та загальних засад цивільного законодавства - справедливості, добросовісності й розумності, зокрема, при його укладенні банк не надав повної, всебічної, об'єктивної та достовірної інформації про умов кредиту перед укладанням та під час укладання договору, не провів розрахунки сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту. Умовами договору передбачено щомісячну комісію за обслуговування кредиту в сумі 210 грн. Обов'язок сплачувати комісію позивач вважав несправедливою умовою договору, яка суперечить ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, п 4.1 кредитного договору містить третейське застереження, яким передбачено, що всі спори, що виникають при виконанні даного договору, підлягають розгляду у третейському суді, що теж суперечить вимогам Закону України «Про третейські суди». Рішенням Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 вересня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним кредитний договір від 10 липня 2015 року № 2268/5248DCLRG1PT, укладений між ОСОБА_4 та ПАТ «Платинум Банк». Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 21 грудня 2016 року зазначене судове рішення скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано недійсним п. 1.2 «в» щодо встановлення комісії за обслуговування кредиту та п. 4.1 кредитного договору від 10 липня 2010 року № 2268/5248DCLRG1PT, укладеного між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_4 У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У поданій касаційній скарзі ПАТ «Платинум Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Платинум Банк» просить ухвалені в справі рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в позові. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України від 18 березня 2004 року. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що в кредитному договорі плата за обслуговування кредиту (комісія) визначена із змінними величинами у різних кредитних періодах, абсолютне подорожчання кредиту внаслідок сплати комісії становить 49,26 % річних (прихований реальний відсоток плати за кредит), що свідчить про істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, що є порушенням ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, положення п. 4.1 кредитного договору щодо третейського застереження суперечать Закону України «Про третейські суди». Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов частково, зазначав, що пунктом 1.2 «в» в рамках строку кредитування встановлена комісія за обслуговування кредиту для кожного кредитного періоду, а саме: з 05 жовтня 2015 року до 04 липня 2020 року - 210 грн. Установивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. Отже, позивач фактично був змушений сплачувати за послуги, що супроводжували кредит, а така умова договору не відповідає вимогам справедливості та суперечить ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди» пункт 4.1 кредитного договору щодо того, що всі спори, розбіжності та вимоги, які виникають при виконанні даного договору чи у порушення, припинення або визнання недійсним, підлягають розгляду у постійно діючому Третейському суді, оскільки відповідно до ст. 6 Закону України «Про третейські суди», третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 16 листопада 2016 року № 6-1746цс16, яка в силу вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України. При цьому апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (ст. 212 ЦПК України). Ураховуючи викладене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити та залишити рішення апеляційного суду без змін. Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Платинум Банк» відхилити. Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 21 грудня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Є.П. Євграфова Т.Л.Ізмайлова В.О.Кузнєцов Справа № 682/1783/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/67656181
  24. Державний герб України Ухвала іменем україни 22 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дем'яносова М.В., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Ситнік О.М., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про захист прав споживача та визнання окремого положення кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ним та Публічним акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк»). Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 21 грудня 2007 року між ним та ПАТ «Родовід Банк» було укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, а 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою змінено відсоткову ставку за кредитом та розділ 7 «Особливі умови». Відповідно до п. 1.1 кредитного договору відповідач відкрив позивачеві кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних, яка була змінена додатковою угодою до 16 % річних. Проте відповідно до п. 3.9 кредитного договору за порушення строків повернення чи сплати процентів позичальник зобов'язується сплачувати банку пеню у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки, що становить 584 % річних та суперечить передбаченому законодавством розміру, який не може перевищувати 50 % вартості продукції, що в даному випадку становить 8 %. Позивач вважає, що п. 3.9 договору грубо порушує чинне законодавство, зокрема Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки містить несправедливі по відношенню до споживача умови, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ОСОБА_3 і ПАТ «Родовід Банк». Рішенням апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні указаного позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим. Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України). За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Статтею 57 ЦПК України установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Судом установлено, що 21 грудня 2007 року між ПАТ «Родовід Банк» (на момент укладання договору - Відкрите акціонерне товариство «Родовід Банк») та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, відповідного до якого банк відкрив останньому відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних. 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до вказаного кредитного договору, відповідно до якої змінено відсоткову ставку за кредитним договором на 16 % річних. За прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів п. 3.9 договору передбачено відповідальність у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення. Визначаючи наявність або відсутність ознак «несправедливих умов» в оскаржуваному п. 3.9 кредитного договору, суд першої інстанції обґрунтовано керувався наступним. Згідно зі ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 визначено, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають, як під час укладення, так і виконання такого договору. Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК України (ст. ст. 215, 1048-1052, 1054-1055), ст. ст. 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Статтею 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до положень ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст. 4 цього Закону є договір про надання кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором є несправедливою умовою договору. За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що визначений у п. 3.9 кредитного договору розмір підвищеної процентної ставки - 584 % річних (1,6 % х 365 днів = 584 %) перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом, є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509 та ч. ч. 1, 2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Із посиланням на правові позиції, які викладені в рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 та постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13 та від 16 вересня 2015 року у справі № 6-12674св15, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту. Разом із тим суд правильно послався на положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Таким чином, оскільки умови п. 3.9 кредитного договору № 77.1/АА-00298.07.2 є явно несправедливими по відношенню до боржника, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання зазначеного пункту кредитного договору недійсним. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності з тих підстав, що кредитний договір був укладений 21 грудня 2007 року, а позивач звернувся до суду з цим позовом лише у 2016 році, тобто поза встановленим ст. 257 ЦК трирічним строком позовної давності, суд першої інстанції правильно виходив із того, що початок перебігу позовної давності не пов'язаний із моментом укладення правочину, оскільки за правилами ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Крім того, згідно з роз'ясненнями, викладеними у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд правильно врахував, що кредитним договором № 77.1/АА-00298.07.2 строк виконання зобов'язань визначений не пізніше 21 грудня 2014 року та обґрунтовано вважав, що в зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. У зв'язку з викладеним суд дійшов обґрунтованого висновку про непропущення позивачем строку позовної давності для вказаних позовних вимог. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 58-60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору, усупереч вимогам ст. ст. 303, 304, 309, 316 ЦПК України належним чином не з'ясував характеру і суті заявлених позовних вимог, а також на порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212, 303 ЦПК України не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам. Зокрема, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні указаного позову у зв'язку з пропущенням позивачем строку позовної давності та відмову у зв'язку з цим в судовому захисті порушеного права позивача, оскільки, на думку апеляційного суду, позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року, проте позов подав лише у березні 2016 року, залишивши поза увагою положення ч. 4 ст. 60 ЦПК України, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Крім того, апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, а саме: що в даному випадку оспорюється п. 3.9 кредитного договору, яким передбачено відповідальність за прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення, таким чином зазначені наслідки настануть під час дії договору та в результаті невиконання умов договору. Таким чином, вважати, що позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року в апеляційного суду не було підстав, тому рішення апеляційного суду не є законним та обґрунтованим. Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасувати, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.В. Дем'яносов Судді: А.О. Леванчук А.В.Маляренко О.М.Ситнік О.В.Ступак Справа № 381/1114/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/65505673