Поиск в системе

Здравствуйте! Ситуация поражает своей новизной. Мой брат набрал кредитов в разных микрозаймах ( Швидко Гроші , Кредит Касса, Гроші Всім и т.д.)в количестве 7 штук. Платить нечем, поэтому коллекторы обрывают телефоны мне и родителям. Пробовали просто игнорировать, но посыпались письма и угрозы ужесточились . Кроют матом и угрожают физической расправой. Законность их действий под сомнением. Можно притянуть коллекторов к ответственности ? Угрозы насчет расправы это для запугивания или действительно имеют место быть ? Какая наиболее эффективная тактика поведения с коллекторами и этими микрозаймами ?

Чи припиняється порука у разі, якщо первісний кредитор (наприклад ОТП Банк) переуступив право вимоги за кредитним договором новому кредитору (наприклад ОТП Факторинг) з тих підстав, що поручитель поручався саме перед первісним кредитором, а стосовно нового кредитора з поручителем, а ні первісний, а ні новий кредитор нічого не погоджував (не підписував) ?

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, третя особа – публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», про стягнення заборгованості за договорами про відкриття та ведення кореспондентського рахунку й за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», третя особа – публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», про визнання недійсним договору поруки, за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ПАТ «Ощадбанк» та ПАТ «Дельта Банк» 15 грудня 2010 року було укладено договори НОМЕР 1, НОМЕР 2 про відкриття та ведення кореспондентського рахунку, за умовами яких ПАТ «Дельта Банк» відкрило ПАТ «Ощадбанк» для проведення розрахунків кореспондентський рахунок типу «Лоро» в українських гривнях та мультивалютний кореспондентський рахунок та зобов’язалося здійснювати списання коштів із цих рахунків на підставі ключованих платіжних доручень ПАТ «Ощадбанк», переданих узгодженими договорами каналами зв’язку. 17 лютого 2015 року ПАТ «Ощадбанк» направило на адресу ПАТ «Дельта Банк» три платіжні доручення на списання/перерахування коштів із кореспондентських рахунків – на суму 12 000 000 євро, 107 814 956 доларів США, 655 000 000 грн., однак ПАТ «Дельта Банк» вказані платіжні доручення не виконало, не повідомило причин невиконання обов’язків за договорами кореспондентського рахунку, не сплатило також процентів, нарахованих на залишок коштів, розміщених на кореспондентських рахунках. Позивач зазначав, що в забезпечення виконання зобов’язань ПАТ «Дельта Банк» за договорами НОМЕР 1, НОМЕР 2 між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 6 листопада 2014 року було укладено договір поруки, за умовами якого відповідач зобов’язався солідарно та в повному обсязі відповідати перед ПАТ «Ощадбанк» за виконання ПАТ «Дельта Банк» своїх обов’язків за цими договорами. 15 травня 2015 року ПАТ «Ощадбанк» направило ОСОБА_1 вимогу про погашення ним, як поручителем ПАТ «Дельта Банк», заборгованості останнього і відповідач вимогу одержав 21 травня 2015 року, однак не виконав її без пояснення причин. Зважаючи на такі обставини, позивач, під час розгляду справи збільшивши розмір позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договором НОМЕР 1 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку в загальній сумі 948 005 232 грн 40 коп. (основна сума заборгованості, проценти, 3% річних, пеня, інфляційні втрати), а також заборгованість за договором НОМЕР 2 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку в загальній сумі 111 797 984 дол. США 90 центів (основна сума заборгованості, проценти, 3% річних, пеня) та 12 446 648 євро 40 євроцентів (основна сума заборгованості, проценти, 3% річних, пеня). ОСОБА_1. звернувся із зустрічним позовом до ПАТ «Ощадбанк» і просив визнати недійсним договір поруки від 6 листопада 2014 року, укладений між ним, ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк», посилаючись на те, що цей договір укладений із порушенням чинного законодавства, зокрема Закону України «Про банки і банківську діяльність», ЦК України, Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Положення про відкриття та функціонування кореспондентських рахунків банків – резидентів та нерезидентів в іноземній валюті та кореспондентських рахунків банків-нерезидентів у гривнях, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 року № 118. Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що всі операції за кореспондентськими рахунками, які відкриті ПАТ «Ощадбанк» у ПАТ «Дельта Банк» на підставі договорів кореспондентського рахунку НОМЕР 1, НОМЕР 2, нерозривно пов'язані з ПАТ «Дельта Банк» як банківською установою, яка здійснює свою діяльність на підставі відповідної ліцензії. Відповідно й усі зобов'язання, які погоджені сторонами в договорах кореспондентського рахунку, також нерозривно пов'язані з ПАТ «Дельта Банк», а тому виконання цих зобов'язань поручителем за договором поруки – фізичною особою, не можливе і суперечить правовій природі кореспондентських відносин. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року, позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року ухвалені в справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» та задоволено зустрічний позов ОСОБА_1: постановлено визнати недійсним договір поруки від 6 листопада 2014 року, укладений між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції і залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 553 ЦК України у взаємозв’язку зі статтею 509 ЦК України, статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ «Ощадбанк» ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на підтримання заяви та представника ОСОБА_1- ОСОБА_6, представника уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у АТ «Дельта Банк» ОСОБА_7 – ОСОБА_8 на її заперечення, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що судове рішення, яке переглядається, є незаконним. У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що між ПАТ «Дельта Банк» та ВАТ «Ощадбанк» (згодом – ПАТ) було укладено договір НОМЕР 1 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку та договір НОМЕР 2 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку. У подальшому зміни та доповнення до договору НОМЕР 1 вносились додатковими договорами НОМЕР 3 від 30 червня 2011 року та НОМЕР 4 2 від 03 січня 2012 року, а до договору НОМЕР 2 – додатковим договором НОМЕР 3 від 30 червня 2011 року. Згідно з умовами договорів кореспондентського рахунку (пункти 1.1. договорів) ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Ощадбанк» встановили між собою кореспондентські відносини: з метою здійснення розрахунків відповідно до чинного законодавства ПАТ «Дельта Банк» відкрило для ПАТ «Ощадбанк» кореспондентський рахунок типу «Лоро» в українських гривнях та мульти валютний кореспондентський рахунок. Згідно з пунктами 3.2. договорів кореспондентських рахунків списання коштів з кореспондентських рахунків здійснюється ПАТ «Дельта Банк» на підставі ключованих платіжних доручень ПАТ «Ощадбанк», переданих узгодженими договорами каналами зв'язку. Передача платіжних доручень, виписок, а також інших документів по договорах здійснюється за допомогою системи SWIFT (основний канал зв'язку) або пошти НБУ (резервний канал зв'язку) (пункти 2.3. договорів кореспондентських рахунків). 06 листопада 2014 року, в забезпечення виконання зобов’язань ПАТ «Дельта Банк» за договорами кореспондентського рахунку НОМЕР 1 та НОМЕР 2, між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки. Відповідно до умов цього договору поруки поручитель (ОСОБА_1) зобов'язався солідарно з боржником (ПАТ «Дельта Банк») у повному обсязі відповідати перед кредитором (ПАТ «Ощадбанк») за виконання ПАТ «Дельта Банк» в повному обсязі зобов’язань, що виникли з договорів кореспондентського рахунку НОМЕР 1 та НОМЕР 2 (пункт 2.1. договору поруки). Підпунктом 2.1.1. договору поруки передбачено, що Поручитель відповідає перед Кредитором за виконання Зобов'язання у тому ж обсязі, що і Боржник, в порядку та строки, визначені кожним з договорів кореспондентського рахунку, у тому числі, але не виключно у разі часткового або повного невиконання Боржником зобов'язання, зокрема, щодо забезпечення своєчасного виконання платіжних доручень Банку та здійснення платежів відповідно до умов кожного з договорів кореспондентського рахунку, та/або сплати процентів, які підлягають нарахуванню на кредитовий залишок коштів на кореспондентських рахунках та сплаті відповідно до умов кожного з договорів кореспондентського рахунку. Кредитор має право вимагати виконання від Поручителя Зобов'язання в разі невиконання (неналежного виконання) Боржником зобов'язання за кожним з договорів кореспондентського рахунку протягом більше ніж 20 (двадцять) календарних днів (підпункт 3.2.3 договору поруки). Поручитель зобов’язується відповідно до законодавства, умов договорів кореспондентського рахунку та договору поруки здійснити виконання порушеного Зобов'язання протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати направлення Кредитором вимоги в обсязі та в порядку, зазначених у вимозі, який не повинен суперечити законодавству та умовам договорів кореспондентського рахунку та договору поруки (підпункт 3.2.6. договору поруки). Вимога Кредитора є єдиним та достатнім доказом настання підстав для виконання Поручителем Зобов'язання в розмірі, визначеному Кредитором у Вимозі (підпункт 3.2.7 Договору поруки). 17 лютого 2015 року ПАТ «Ощадбанк» направило за допомогою системи SWIFT на адресу ПАТ «Дельта Банк» 3 (три) платіжні доручення на списання/перерахування коштів з кореспондентських рахунків на його, ПАТ «Ощабданк», рахунки в інших банках, а саме: 1) ВRS-DELK-4338794 від 17.02.2015 об 11:04:44 (тикет № 129 від 17.02.2015) на суму 12 000 000,00 Євро; 2) ВRS-DELK -4337895 від 17.02.2015 об 11:04:44 (тикет № 128 від 17.02.2015) на суму 107 814 956,00 доларів США; 3) 46-00236 від 17.02.2015 об 11:04:44 (розпорядження № 130 від 17.02.2015) на суму 655 000 000.00 гривень. Зазначені платіжні доручення не були виконані ПАТ «Дельта Банк» у строки, передбачені договорами кореспондентських рахунків, і залишаються не виконаними на час судового розгляду. ПАТ «Дельта-Банк» не повідомляло ПАТ «Ощадбанк» про можливість виконання або про причини невиконання платіжних доручень. Крім того, ПAT «Дельта Банк» не виконало обов’язки, передбачені пунктами 3.5., 3.6. договорів кореспондентського рахунку: не сплатило ПАТ «Ощадбанк» проценти, нараховані на залишок коштів, розміщених на кореспондентських рахунках ПAT «Ощадбанк» за період січень – березень 2015 року. Суди також установили, що відповідно до договору поруки ПAT «Ощадбанк» направило ОСОБА_1 вимогу (лист вих. НОМЕР 5 від 15 травня 2015 року) про виконання зобов'язання ПАТ «Дельта Банк» у спосіб сплати ним, поручителем, на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованості за договорами кореспондентських рахунків – суми основного боргу, а також процентів, 3% річних та пені. Зазначена вимога була отримана ОСОБА_1 21 травня 2015 року, однак він залишив її без задоволення. Задовольняючи позов ПАТ «Ощадбанк» та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції застосував, зокрема, статті 526, 553, 554, 610, 612, 629, 1066, 1068 ЦК України, статтю 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статтю 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та виходив із такого. Порука, як спосіб забезпечення виконання основного зобов'язання (договорів кореспондентських рахунків), є акцесорним зобов'язанням. Норми цивільного законодавства не встановлюють заборони на укладення таких правочинів для забезпечення виконання різних видів зобов'язань, в тому числі й зобов’язань за договором банківського рахунку, а є волею сторін і за своєю правовою природою носить договірний характер. Отже, відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного ОСОБА_1 договору поруки від 06 листопада 2014 року, оскільки він відповідає власному волевиявленню його сторін і не суперечить вимогам закону. З урахуванням таких висновків та з огляду на встановлені факти невиконання ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за договорами кореспондентських рахунків від 15 грудня 2010 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов до висновку про те, що ОСОБА_1 згідно з договором поруки зобов’язаний сплатити на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованість, яка утворилася в зв’язку з невиконанням ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за цими договорами кореспондентських рахунків, - суму основної заборгованості (грошових коштів на кореспондентських рахунках), процентів, 3% річних та пеню. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, розглядаючи справу в касаційному порядку, не погодився з такими висновками судів. Скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій і ухвалюючи нове рішення, касаційний суд застосував статті 203, 215, 553 ЦК України, статтю 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність», норми Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 22 від 21 січня 2004 року, Правил реєстрації кореспондентських рахунків банків Національним банком України, затверджених постановою Правління Національного банку України № 343 від 15 серпня 2001 року, що була чинною на час укладення договорів кореспондентського рахунку, а також норми Положення про відкриття та функціонування кореспондентських рахунків банків – резидентів та нерезидентів в іноземній валюті та кореспондентських рахунків банків-нерезидентів у гривнях, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 року № 118. За результатами суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що за умовами договорів кореспондентського рахунку від 15 грудня 2010 року всі операції за кореспондентським рахунком нерозривно пов'язані з особою кореспондента, оскільки фактично банк має право виконувати тільки ті операції за кореспондентським рахунком, які фактично ініційовані та погоджені безпосередньо особою – власником рахунку, а виконання цих зобов’язань фізичною особою, тобто поручителем за договором поруки, суперечить правовій природі кореспондентських рахунків. Оскільки частиною першою статті 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та вище наведеними нормативними актами встановлена правова природа кореспондентського рахунку як особливого рахунку для здійснення банківської діяльності, виконання вимог за кореспондентським рахунком одного банку перед іншим банком не може забезпечуватися порукою фізичної особи. З огляду на таке, касаційний суд зазначив, що в силу положень статті 553 ЦК України є неможливими виконання фізичною особою як поручителем, тобто ОСОБА_1, зобов’язань ПАТ «Дельта Банк» за договорами кореспондентського рахунку від 15 грудня 2010 року, а тому оспорюваний ОСОБА_1 договір поруки суперечить закону і є недійсним із підстав, установлених частиною першою статті 203 ЦК України. На підтвердження наявності підстав для перегляду Верховним Судом України рішення, ухваленого касаційним судом, ПАТ «Ощадбанк» надало для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року (справа № 144/391/16-ц), постанову Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року (справа № 910/13057/16), постанову Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року (справа № 910/17440/14), постанову Вищого господарського суду України від 27 листопада 2014 року (справа № 910/9231/14), постанову Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року (справа № 910/9232/14), постанову Вищого господарського суду України від 11 червня 2015 року (справа № 910/9233/14). Так, за результатами розгляду справи за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ПП «Вінавтотранс», Особи_3 про стягнення заборгованості, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу від 29 березня 2017 року (справа № 144/391/16-ц), якою залишив без змін рішення апеляційного суду про часткове задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» і стягнення на його користь із Особи_3 як поручителя ПП «Вінавтотранс» заборгованості за кредитним договором. Згідно змісту цієї ухвали суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин статті 553, 554, 1054 ЦК України, виходив із того, що поручитель за кредитним договором несе цивільно-правову відповідальність перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник (виступає солідарним боржником), у разі, якщо основний боржник неналежно виконує зобов’язання, забезпечене порукою. Згідно наданої ПАТ «Ощадбанк» для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року (справа № 910/13057/16) касаційний суд розглядав справу за позовом ПАТ «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» до Національного банку України, третя особа – Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про стягнення коштів та визнання права власності. За результатами розгляду цієї справи Вищий господарський суд України, застосувавши статті 509, 524, 533-535, 625 ЦК України, дійшов до висновку, що будь-яке зобов’язання, яке зводиться до сплати грошей, є грошовим. Постанова Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року (справа № 910/17440/14) прийнята в справі за позовом обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства «Миргородтеплоенерго» до ПАТ «Терра Банк» про зобов’язання виконати умови договору банківського рахунку. За результатами розгляду цієї справи суд касаційної інстанції, застосувавши статтю 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», статті 1066, 1074, 1089 ЦК України, статті 2, 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статтю 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» дійшов до висновку, що за договором банківського рахунку між сторонами склалися зобов’язальні правовідносини, які носять майнового-грошовий характер, а тому, в даному випадку, позивач виступає кредитором за майновою вимогою з розпорядження належними йому коштами на рахунку й виконання платіжних доручень, наданих позивачем, банком обмежувалося положеннями пункту 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Аналогічні висновки Вищий господарський суд України зробив у постановах від 27 листопада 2014 року (справа № 910/9231/14), від 22 квітня 2015 року (справа № 910/9232/14), від 11 червня 2015 року (справа № 910/9233/14), які надані ПАТ «Ощадбанк» для порівняння. Зміст постанов Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року (справа № 910/13057/16), від 22 квітня 2015 року (справа № 910/17440/14), від 27 листопада 2014 року (справа № 910/9231/14), від 22 квітня 2015 року (справа № 910/9232/14), від 11 червня 2015 року (справа № 910/9233/14) наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не підтверджує. Разом із тим, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року (справа № 144/391/16-ц) висновки свідчать про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 553 ЦК України у взаємозв’язку зі статтями 509, 554 ЦК України, а також статтями 203, 215 цього Кодексу, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей в застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно з приписами частини першої статті 509, статті 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до правил статей 546, 548 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Відносини, пов’язані з порукою, врегульовано нормами § 3 глави 49 розділу І книги 5 ЦК України. Так, за даним у частині першій статті 553 ЦК України визначенням, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого порукою, передбачені статтю 554 ЦК України, відповідно до частин першої та другої якої у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Порука має складну теоретичну природу, оскільки водночас є способом забезпечення виконання зобов’язань, а також і сама має зобов’язальний, договірний характер, тому на правовідносини поруки поширюються загальні положення ЦК України про зобов’язання та договори. Норми ЦК України, якими врегульовано відносини поруки, не визначають переліку спеціальних істотних умов, які повинен містити саме договір поруки. Отже, ці норми мають диспозитивний характер, що з огляду на положення статей 6, 627 ЦК України надає сторонам можливість урегулювати на свій розсуд переважну частину умов договору, зокрема й щодо обсягу основного зобов’язання, за виконання якого боржником поручається поручитель, обсягу обов’язків поручителя, характеру зобов’язання поручителя тощо. ЦК України також не містить переліку видів зобов’язань, які можуть забезпечуватися порукою чи навпаки, забезпечувати порукою які закон забороняє. З огляду на таке, порукою можуть забезпечуватися загалом будь-які зобов’язання. Вищевикладені особливості правової природи поруки зумовлюють різноманітні правові моделі побудови правовідносин поруки, які не суперечать закону. Зокрема, залежно від змісту основного обов’язку поручителя існують: 1) заміщаюча порука (порука-виконання), яка має місце в тому випадку, коли поручитель бере на себе зобов’язання виконати в натурі обов’язок боржника за основним зобов’язанням, що не був належним чином виконаний; 2) компенсаційна порука (порука-відповідальність) – коли поручитель зобов’язується відшкодувати кредитору збитки, завдані порушенням боржником основного зобов’язання, проте поручитель не бере на себе обов’язку виконувати це основне зобов’язання в натурі; 3) заміщаючо-компенсаційна порука – має місце в тому разі, коли поручитель бере на себе обов’язок і виконати в натурі зобов’язання, яке забезпечується порукою, і відшкодувати збитки, завдані його порушенням боржником. Отже, порука як традиційний інститут цивільного права – це акцесорне зобов’язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його зобов’язання частково або в повному обсязі, а у разі його невиконання чи неналежного виконання – зобов’язується виконати зобов’язання боржника в натурі та/або нести цивільно-правову відповідальність за порушення боржником зобов’язання. Таким чином, відсутні підстави для висновку про те, що зміст основного зобов’язання в частині обов’язків боржника цілком тотожний змісту зобов’язання поруки в частині обов’язків поручителя. Змістом поруки є обов’язок поручителя відповідати перед кредитором, якщо боржник порушив забезпечене порукою зобов’язання. Законодавчі формулювання «поручитель поручається за виконання боржником свого обов’язку» (абзац 1 частини першої статті 553 ЦК України) та «поручитель відповідає за порушення зобов’язання боржником» (абзац 2 частини першої статті 553 ЦК України) у взаємозв’язку з положеннями статей 509, 526, 554 ЦК України слід розуміти так, що за законом поручитель зобов’язується нести відповідальність перед кредитором боржника в тому разі, якщо основний боржник порушить основне зобов’язання, не залежно від виду цього основного зобов’язання та незалежно від того, який спосіб виконання основного забезпеченого зобов’язання саме для боржника передбачений у договорі про основне зобов’язання. Поручитель може за власною ініціативою виконати зобов’язання боржника перед кредитором в натурі, однак за законом не зобов’язаний до такого реального виконання і не може бути примушений до цього, якщо інше не передбачене договором. Винятком із цього правила можна визнати правило, зазначене в частині другій статті 554 ЦК України, - поручитель відповідає перед кредитором у тому числі й за сплату основного боргу боржника. Тобто, поручившись за виконання боржником грошового зобов’язання, поручитель зобов’язаний виконати це зобов’язання понад те, що одночасно також несе цивільно-правову відповідальність за фактом порушення боржником зобов’язання. У справі, рішення в якій переглядається, свої позовні вимоги про недійсність договору поруки ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що умовами договорів про відкриття та ведення кореспондентських рахунків сторони погодили ті зобов’язання ПАТ «Дельта Банк», які виключно пов’язані із забезпеченням схоронності коштів, що надходять на відповідний кореспондентський рахунок, виконанням платіжних доручень кореспондента і здійсненням платежів за ними. Виконувати такі зобов’язання може тільки банк, тобто юридична особа, яка має відповідну ліцензію. Тому він як фізична особа не міг поручатися за виконання ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за договорами про відкриття та ведення кореспондентських рахунків», оскільки він не може здійснювати таких дій і виконання фізичною особою зобов’язань боржника за договорами кореспондентського рахунку суперечить правовій природі кореспондентських відносин. Суд касаційної інстанції, погодившись із такими доводами, безпідставно задовольнив зустрічний позов, оскільки неправильно застосував положення статей 553, 554 ЦК України, в результаті чого помилився щодо змісту поруки ОСОБА_1 згідно з договором поруки від 6 листопада 2014 року. Дійсно, відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахунки у Національному банку України та інших банках в Україні і за її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті. З огляду на це, а також на приписи застосованих касаційним судом нормативних актів Національного банку України, статті 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та статті 1089 ЦК України, в зв’язку з правовою специфікою договору про відкриття та ведення кореспондентського рахунку зобов’язання банку, який відкриває кореспондентський рахунок для іншого банка-кореспондента, можуть в натурі виконуватися банком як юридичною особою з відповідною ліцензією, а не фізичною особою. Разом із тим, судом установлено, що згідно з договором поруки від 6 листопада 2014 року ОСОБА_1 поручився за виконання ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за договорами про відкриття та ведення кореспондентського рахунку шляхом прийняття на себе обов’язку відповідати солідарно з боржником за виконання в повному обсязі зобов’язань, що випливають із кожного з цих договорів (пункт 2.1. договору поруки). При цьому, пунктом 3.2.2. договору поруки передбачено, що у випадку повного або часткового невиконання Боржником Зобов’язання в порядку та строки, встановлені кожним із договорів кореспондентського рахунку, Кредитор набуває права вимоги до Боржника і Поручителя щодо сплати заборгованості за порушеним Зобов’язанням. Крім того, в договорі поруки від 6 листопада 2014 року його сторони окремо погодили порядок виконання Зобов’язання Поручителем (пункт 3.3. договору поруки). Так, відповідно до підпункту 3.3.3. договору поруки виконання Зобов’язання здійснюється Поручителем шляхом переказу грошових коштів на рахунок Кредитора. При цьому договір поруки не передбачає обов’язку ОСОБА_1 як поручителя виконувати в натурі всі без винятку обов’язки ПАТ «Дельта Банк», передбачені договорами кореспондентського рахунку для боржника саме як для банку. Отже, змістом поруки ОСОБА_1 є не обов’язок із виконання ним у натурі всіх обов’язків ПАТ «Дельта Банк» як банку згідно з договорами кореспондентського рахунку (забезпечувати схоронність коштів на рахунках, здійснювати списання коштів згідно з платіжним дорученням тощо), а його обов’язок відповідати перед ПАТ «Ощадбанк» за порушення цих договорів ПАТ «Дельта Банк» шляхом сплати заборгованості в грошовому виразі, яка утворилась в зв’язку з невиконанням ПАТ «Дельта Банк» обов’язків за цими договорами. Тобто порука ОСОБА_1 не є заміщаючою щодо зобов’язань ПАТ «Дельта Банк», нерозривно пов’язаних із боржником як банком. З огляду на положення статей 6, 509, 553, 627 ЦК України врегулювання в такий спосіб сторонами договору поруки зобов’язань, що виникають із цього договору, здійснено відповідно до їх волевиявлення і чинному законодавству не суперечить. Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 553, 554 ЦК України, та, з огляду на встановлені факти й обставини, обґрунтовано дійшов висновку про те, що оспорюваний ОСОБА_1 договір поруки від 6 листопада 2014 року не суперечить закону і відсутні передбачені частиною першою статті 203 ЦК України підстави для визнання його недійсним. За таких обставин ухвалене в справі рішення суду касаційної інстанції слід скасувати та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, що були помилково скасовані касаційним судом. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року скасувати та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2016 року й ухвалу апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-981цс17 Згідно з приписами частини першої статті 509, статті 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до правил статей 546, 548 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. За даним у частині першій статті 553 ЦК України визначенням, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого порукою, передбачені статтю 554 ЦК України, відповідно до частин першої та другої якої у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Порука має складну теоретичну природу, оскільки водночас є способом забезпечення виконання зобов’язань, а також і сама має зобов’язальний, договірний характер, тому на правовідносини поруки поширюються загальні положення ЦК України про зобов’язання та договори. Норми ЦК України, якими врегульовано відносини поруки, не визначають переліку спеціальних істотних умов, які повинен містити саме договір поруки. Отже, ці норми мають диспозитивний характер, що з огляду на положення статей 6, 627 ЦК України надає сторонам можливість урегулювати на свій розсуд переважну частину умов договору, зокрема й щодо обсягу основного зобов’язання, за виконання якого боржником поручається поручитель, обсягу обов’язків поручителя, характеру зобов’язання поручителя тощо. ЦК України також не містить переліку видів зобов’язань, які можуть забезпечуватися порукою чи навпаки, забезпечувати порукою які закон забороняє. З огляду на таке, порукою можуть забезпечуватися загалом будь-які зобов’язання. Вищевикладені особливості правової природи поруки зумовлюють різноманітні правові моделі побудови правовідносин поруки, які не суперечать закону. Зокрема, залежно від змісту основного обов’язку поручителя існують: 1) заміщаюча порука (порука-виконання), яка має місце в тому випадку, коли поручитель бере на себе зобов’язання виконати в натурі обов’язок боржника за основним зобов’язанням, що не був належним чином виконаний; 2) компенсаційна порука (порука-відповідальність) – коли поручитель зобов’язується відшкодувати кредитору збитки, завдані порушенням боржником основного зобов’язання, проте поручитель не бере на себе обов’язку виконувати це основне зобов’язання в натурі; 3) заміщаючо-компенсаційна порука – має місце в тому разі, коли поручитель бере на себе обов’язок і виконати в натурі зобов’язання, яке забезпечується порукою, і відшкодувати збитки, завдані його порушенням боржником. Отже, порука як традиційний інститут цивільного права – це акцесорне зобов’язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його зобов’язання частково або в повному обсязі, а у разі його невиконання чи неналежного виконання – зобов’язується виконати зобов’язання боржника в натурі та/або нести цивільно-правову відповідальність за порушення боржником зобов’язання. Таким чином, відсутні підстави для висновку про те, що зміст основного зобов’язання в частині обов’язків боржника цілком тотожний змісту зобов’язання поруки в частині обов’язків поручителя. Змістом поруки є обов’язок поручителя відповідати перед кредитором, якщо боржник порушив забезпечене порукою зобов’язання. Законодавчі формулювання «поручитель поручається за виконання боржником свого обов’язку» (абзац 1 частини першої статті 553 ЦК України) та «поручитель відповідає за порушення зобов’язання боржником» (абзац 2 частини першої статті 553 ЦК України) у взаємозв’язку з положеннями статей 509, 526, 554 ЦК України слід розуміти так, що за законом поручитель зобов’язується нести відповідальність перед кредитором боржника в тому разі, якщо основний боржник порушить основне зобов’язання, не залежно від виду цього основного зобов’язання та незалежно від того, який спосіб виконання основного забезпеченого зобов’язання саме для боржника передбачений у договорі про основне зобов’язання. Поручитель може за власною ініціативою виконати зобов’язання боржника перед кредитором в натурі, однак за законом не зобов’язаний до такого реального виконання і не може бути примушений до цього, якщо інше не передбачене договором. Винятком із цього правила можна визнати правило, зазначене в частині другій статті 554 ЦК України, - поручитель відповідає перед кредитором у тому числі й за сплату основного боргу боржника. Тобто, поручившись за виконання боржником грошового зобов’язання, поручитель зобов’язаний виконати це зобов’язання понад те, що одночасно також несе цивільно-правову відповідальність за фактом порушення боржником зобов’язання. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-981цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D3AF530371C38B71C22581C5003300A8

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Сімоненко В.М., – за участю представників: позивача – ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідача – ОСОБА_3, ОСОБА_4, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі – ПАТ «Ексімбанк») в особі філії ПАТ «Ексімбанк» у м. Херсоні про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року у справі № 923/1233/15 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Витарина» (далі – ТОВ «Витарина») до ПАТ «Ексімбанк» про стягнення 311 125,43 грн, в с т а н о в и л и: У липні 2015 року ТОВ «Витарина» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на виконання договору поруки, укладеного між ним і ПАТ «Ексімбанк», позивачем сплачено кошти на загальну суму 730 000,00 грн з метою погашення заборгованості за кредитним договором, укладеним між товариством з обмеженою відповідальністю фірма «Універсал-Юг» (далі – ТОВ «Універсал-Юг») і ПАТ «Ексімбанк». У зв’язку із цим ТОВ «Витарина» замість ПАТ «Ексімбанк» набуло права вимоги до майнового поручителя ТОВ «Універсал-Юг» – державної дослідно-експериментальної агрофірми «Асканія-Нова» (далі – ДДЕАФ «Асканія-Нова»). Судовими рішеннями, які набрали законної сили, ТОВ «Витарина» визнано правонаступником ПАТ «Ексімбанк» за вимогами до ДДЕАФ «Асканія-Нова» на суму 418 874,57 грн. У частині вимог на суму 311 125,43 грн зазначено, що на час укладення договору поруки між позивачем і відповідачем останній не мав матеріально-правової вимоги до ДДЕАФ «Асканія-Нова» в цій сумі у зв’язку з її погашенням і припиненням внаслідок ліквідації ТОВ «Універсал-Юг». Оскільки банк відмовляється повернути кошти, ТОВ «Витарина» на підставі ст.ст. 1212, 1213 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) просило стягнути з ПАТ «Ексімбанк» 311 125,43 грн. Заперечуючи проти позову, ПАТ «Ексімбанк» послалося на те, що вимога про повернення 311 125,43 грн на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК є необґрунтованою, оскільки підставою для перерахування коштів був укладений між позивачем і відповідачем договір поруки, який недійсним не визнано і поруку за ним не припинено. Відповідач також заявив про застосування позовної давності. Рішенням Господарського суду м. Києва від 3 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 серпня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «Ексімбанк» на користь ТОВ «Витарина» 311 125,43 грн. У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Ексімбанк» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року і передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13. На обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 8 грудня 2005 року у справі № 16/174-10/125-11/71, копію ухвали Верховного Суду України від 15 грудня 2010 року (прийнятої Судовою палатою у цивільних справах за результатами розгляду касаційної скарги), правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що 10 квітня 2000 року між ТОВ «Універсал-Юг» і відкритим акціонерним товариством «Ексімбанк» (далі – ВАТ «Ексімбанк», правонаступником якого є ПАТ «Ексімбанк») укладено кредитну угоду № 01-VK, згідно з якою ТОВ «Універсал-Юг» відкрито відновлювальну кредитну лінію у розмірі 300 000,00 доларів США зі строком погашення до 25 грудня 2001 року (далі – Кредитний договір). На забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між банком і ТОВ «Універсал-Юг» укладено договір застави від 10 квітня 2000 року, предметом якої стали майнові права ТОВ «Універсал-Юг» до ДДЕАФ «Асканія-Нова» – банку передано право вимоги суми заборгованості (грошові зобов'язання) ДДЕАФ «Асканія-Нова» перед ТОВ «Універсал-Юг» за поставлені товари (далі – Договір застави) у розмірі 960 000,00 грн. Крім того, на забезпечення виконання зобов’язань за Кредитним договором між ПАТ «Ексімбанк» і ДДЕАФ «Асканія-Нова» укладено договори застави від 19 квітня 2000 року та від 27 квітня 2000 року, предметом яких є рухоме та нерухоме майно, що належить ДДЕАФ «Асканія-Нова». У строк, визначений Кредитним договором, ТОВ «Универсал-Юг» своїх зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за користування кредитом не виконало, у зв'язку із чим утворилася прострочена заборгованість, яка не була погашена. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 16 травня 2003 року у справі № 1/194 та рішенням цього ж суду від 30 липня 2003 року у справі № 10/158 за позовом ПАТ «Ексімбанк» за Договором застави звернуто стягнення на майнові права позичальника ТОВ «Универсал-Юг» до ДДЕАФ «Асканія-Нова», з якої на користь банку стягнуто 417 174,57 грн основного боргу та 1 700,00 грн державного мита, всього 418 874,57 грн. Видано накази на примусове виконання зазначених судових рішень. За договорами застави від 19 квітня 2000 року та від 27 квітня 2000 року банк стягнення на предмет застави до дня порушення справи про банкрутство ДДЕАФ «Асканія-Нова» не звертав. Постановою Господарського суду Херсонської області від 9 вересня 2004 року у справі № 6/81-Б ТОВ «Універсал-Юг» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою цього ж суду від 14 квітня 2005 року у справі № 6/81-Б прийнято рішення про ліквідацію юридичної особи боржника та припинено провадження у справі про банкрутство, погашено грошові вимоги усіх кредиторів ТОВ «Універсал-Юг», у тому числі й ПАТ «Ексімбанк». Запис про ліквідацію ТОВ «Універсал-Юг» внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – Реєстр) 23 грудня 2010 року. 2 липня 2007 року між ТОВ «Витарина» (поручитель) і ВАТ «Ексімбанк» (кредитор) укладено договір поруки № 6907Р5 (далі – Договір поруки), за умовами якого позивач зобов'язався солідарно відповідати перед банком за виконання ДДЕАФ «Асканія Нова» (боржник) зобов'язань за договорами застави, укладеними на забезпечення виконання зобов’язань ТОВ «Універсал-Юг» за Кредитним договором, у т.ч. за Договором застави. На дату укладення Договору поруки сума зобов’язань поручителя перед кредитором становила 987 040,97 грн. За змістом п.п. 3.1, 3.2 Договору поруки після виконання зобов’язання перед кредитором за цим Договором поручитель має право отримати всі документи, що підтверджують вимоги кредитора до боржника за зобов’язаннями за договорами застави. Після виконання зобов’язання перед кредитором за цим Договором до поручителя переходять усі права кредитора за договорами застави у розмірі виконаного зобов’язання. На виконання зобов'язань за Договором поруки ТОВ «Витарина» сплатило на користь банку 730 000,00 грн: 10 серпня 2007 року за меморіальним ордером № 1227 – 680 000,00 грн із призначенням платежу «погашення сумнівної заборгованості за кредитним договором від 10.04.2000», призначення якого в реєстрі платіжних документів банку визначено як «погашення заборгованості ТОВ «Універсал-Юг» згідно договору поруки від 02.07.2007»; і від 2 липня 2007 року згідно із заявою на переказ готівки № 111 шляхом внесення готівкових коштів у сумі 50 000,00 грн із призначенням платежу «погашення проблемної заборгованості ТОВ «Універсал-Юг» згідно договору поруки від 02.07.2007». Рішенням Господарського суду Херсонської області від 18 червня 2008 року у справі № 14/246-АП-08 за адміністративним позовом Державної податкової інспекції у м. Херсоні до ТОВ «Витарина» і ВАТ «Ексімбанк», за участю третьої особи – ДДЕАФ «Асканія-Нова», про застосування наслідків нікчемності Договору поруки шляхом стягнення на користь держави 680 000,00 грн (обґрунтованим сумнівами щодо реальної сплати грошових коштів, завданням збитків державному банку, порушенням публічного порядку при укладенні договору, конфлікту з інтересам держави і суспільства тощо) відмовлено повністю. Суд виходив із того, що Договір поруки укладено відповідно до вимог чинного законодавства України, він набув чинності з дати його підписання повноважними представниками сторін і діяв до 2 липня 2008 року. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 9 червня 2009 року у справі № 4/99-пд-09 задоволено позов ТОВ «Витарина» до ВАТ «Ексімбанк» і ДДЕАФ «Асканія-Нова» про визнання недійсним Договору поруки, який обґрунтовано тим, що дійсної вимоги кредитора станом на день укладення договору фактично не існувало, оскільки ТОВ «Універсал-Юг» було ліквідовано як юридична особа ухвалою Господарського суду Херсонської області від 14 березня 2005 року у справі № 6/81-Б. Визнано недійсним Договір поруки та стягнуто з ВАТ «Ексімбанк» на користь ТОВ «Витарина» 730 000,00 грн. Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 21 серпня 2009 року у справі № 4/99-пд-09 рішення Господарського суду Херсонської області від 9 червня 2009 року скасовано, в позові відмовлено, з огляду на те, що на момент укладання Договору поруки та на момент винесення оскаржуваного рішення суду ТОВ «Універсал-Юг» не було виключено із Реєстру. Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 23 травня 2003 року порушено провадження у справі № 12/141-Б про банкрутство ДДЕАФ «Асканія-Нова». ВАТ (ПАТ) «Ексімбанк» визнано кредитором за зобов'язаннями, які ґрунтувалися на Кредитному договорі. Відповідні грошові вимоги включено до реєстру кредиторів. Постановою Господарського суду Херсонської області від 13 грудня 2007 року у справі № 12/141-Б ДДЕАФ «Асканія-Нова» визнано банкрутом, ліквідаційна процедура триває. Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 11 серпня 2014 у справі № 12/141-Б (залишеною без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій) здійснено заміну та залучено ТОВ «Витарина» як правонаступника ПАТ «Ексімбанк» до участі у справі з правами сторони (кредитора) за грошовими вимогами у розмірі 418 874,57 грн четвертої черги задоволення до ДДЕАФ «Асканія-Нова». У частині зобов’язань за грошовими вимогами в сумі 311 125,43 грн заяву ТОВ «Витарина» відхилено. У справі № 12/141-Б суд виходив із того, що станом на час укладання Договору поруки, так само як і на час розгляду заяви ТОВ «Витарина», заборгованість грошового характеру ДДЕАФ «Асканія-Нова» перед ПАТ «Ексімбанк» існувала в сумі 418 874,57 грн. Наведена вимога, яка має конкурсний характер, оскільки виникла до порушення провадження у справі, також має безспірний характер і повинна обліковуватися в реєстрі вимог кредиторів у четверту чергу задоволення. На суму 311 125,43 грн (730 000,00 грн – 418 874,57 грн) ТОВ «Витарина» не може бути правонаступником ПАТ «Ексімбанк», оскільки на час укладення Договору поруки останнє не мало цієї матеріально-правової вимоги у зв’язку з її погашенням і припиненням внаслідок прийняття судового рішення про ліквідацію ТОВ «Універсал-Юг». Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що підставою для позову у справі № 4/99-ПД-09 та у справі, яка розглядається, є лише один факт – ліквідація позичальника за Кредитним договором ТОВ «Універсал- Юг». На думку позивача, відлік позовної давності у цій справі починається з 6 травня 2015 року – дати одержання листа ПАТ «Ексімбанк» у відповідь на його претензію про повернення 311 125,43 грн. Проте позивач у травні 2009 року звертався до Господарського суду Херсонської області з позовною заявою до відповідача про визнання Договору поруки недійсним (справа № 4/99-ПД-09) та застосування наслідків недійсного правочину, а отже, ще в 2009 році був обізнаний з ліквідацією ТОВ «Універсал-Юг», з припиненням зобов'язань за Кредитним договором, забезпечувальними договорами та безпідставним перерахуванням відповідачеві грошових коштів у сумі 730 000,00 грн, в т.ч. і 311 125,43 грн. Позивач з відповідним позовом у межах загальної позовної давності до відповідача не звертався, пропустив зазначений строк, натомість відповідач у справі подав заяву про застосування наслідків спливу цього строку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд, із висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що ТОВ «Витарина», сплативши на користь банку 730 000,00 грн на виконання основного зобов’язання, права вимоги до боржника, які належали банку, не отримало у зв’язку з ліквідацією ТОВ «Універсал-Юг». Відтак, різниця між сплаченою сумою 730 000,00 грн і зобов'язаннями боржника, визнаними в сумі 418 874,57 грн, становить 311 125,43 грн, які безпідставно набуті (збережені без достатньої правової підстави) ПАТ «Ексімбанк» і підлягають поверненню ТОВ «Витарина». Про безпідставність сплати відповідачеві 311 125,43 грн позивачу стало відомо лише після набрання законної сили ухвалою Господарського суду Херсонської області від 11 серпня 2014 року у справі № 12/141-Б про заміну кредитора ПАТ «Ексімбанк» на ТОВ «Витарина», оскільки саме у цій справі було встановлено, що Договір поруки містить умови, які не ґрунтуються на правах вимоги ПАТ «Ексімбанк» до ДДЕАФ «Асканія-Нова». На час укладання Договору поруки, так само як і на час розгляду справи № 12/141-Б, грошова заборгованість ДДЕАФ «Асканія-Нова» перед ПАТ «Ексімбанк» існувала лише в сумі 418 874,57 грн. Саме з моменту прийняття ухвали про заміну кредитора у справі № 12/141-Б (11 серпня 2014 року) слід вести відлік позовної давності, з огляду на те, що раніше судовими рішеннями в іншій справі Договір поруки було визнано дійсним і в задоволенні позовних вимог про застосування наслідків його недійсності та стягнення з банку відповідної суми коштів відмовлено. Разом із тим, як вбачається із наданої для порівняння копії постанови у справі № 16/174-10/125-11/71, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову банку про стягнення з поручителя заборгованості за договором поруки, укладеним на забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором, який визнано банкрутом. У задоволенні зустрічного позову поручителя до банку про визнання недійсним договору поруки відмовлено. Суд виходив із того, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, зобов'язання за кредитним договором вважалося би припиненим із моменту сплати боржником кредиторові суми кредиту та відсотків за кредитом. Оскільки кредитний договір не виконано, то не припинилася і порука. Поручителем є третя особа, а відтак факт порушення справи про банкрутство позичальника, невключення вимоги банку до реєстру вимог до боржника та невиконання зобов'язань за кредитним договором є правовою підставою для пред'явлення вимоги про погашення заборгованості по кредиту за договором поруки. Згідно зі ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та резолютивною частиною постанови у справі про банкрутство позичальника вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними, однак не можна ототожнювати ці поняття та вважати, що зобов'язання солідарних боржників – позичальника та поручителя – припинено. На час розгляду справи відсутні докази ліквідації юридичної особи позичальника. У справі, копію ухвали Верховного Суду України від 15 грудня 2010 року в якій надано для порівняння, рішення апеляційного суду скасовано, справу за позовом банку до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором направлено на новий апеляційний розгляд з огляду на таке. Встановлено, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову банку, апеляційний суд виходив із того, що порука припинилася у зв’язку з припиненням кредитного договору внаслідок ліквідації позичальника та виключенням його із Реєстру на підставі судового рішення про визнання товариства банкрутом. Однак на час звернення банку з позовом до суду позичальника не було ліквідовано, а відтак і не було припинено зобов’язання за кредитним договором та за порукою. Сам лише факт прийняття господарським судом постанови про визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та, відповідно, не припиняє договорів поруки. Наведене залишилось поза увагою апеляційного суду. У справі № 6-88цс13 за позовом про стягнення коштів наданій, копію постанови Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року в якій надано для порівняння, викладено висновок про те, що у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно позивачеві. Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності постанови суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ст.ст. 553, 556 ЦК). У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення коштів з ПАТ «Ексімбанк», які ТОВ «Витарина» вважає безпідставно набутими з огляду на те, що позивач як поручитель, виконавши зобов’язання, забезпечене порукою, набув прав кредитора у цьому зобов’язанні, проте не може задовольнити свої вимоги внаслідок ліквідації ТОВ «Універсал-Юг». Суд встановив: на час укладення Договору поруки між ПАТ «Ексімбанк» і ТОВ «Витарина» запис про ліквідацію ТОВ «Універсал-Юг» до Реєстру внесено не було; за Договором поруки ТОВ «Витарина» поручилося за виконання зобов’язань саме ДДЕАФ «Асканія-Нова»; факт дійсності Договору поруки підтверджено судовими рішеннями в інших справах, які набрали законної сили у 2008 та 2009 роках. Зокрема, у 2009 році суд відмовив у задоволенні позову ТОВ «Вітарина» до ПАТ «Ексімбанк» і ДДЕАФ «Асканія-Нова» про визнання недійсним Договору поруки, який також було обґрунтовано ліквідацією позичальника за Кредитним договором (ТОВ «Універсал-Юг») та відсутністю у зв’язку із цим дійсної вимоги кредитора станом на день укладення Договору поруки. Разом із тим за змістом положень ст. 1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення глави 83 ЦК застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов’язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали. Оскільки між сторонами у справі, яка переглядається, було укладено Договір поруки, забезпечене порукою зобов’язання не виконано, спірні кошти сплачено поручителем на виконання Договору поруки, який недійсним не визнано, то такі кошти набуто кредитором за наявності правової підстави, а тому їх не може бути витребувано відповідно до положень ст. 1212 ЦК як безпідставне збагачення. Отже, правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов’язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст. 1212 ЦК, у тому числі й щодо вимоги повернути поручителю кошти, сплачені ним на виконання зобов’язання, забезпеченого порукою. Ураховуючи викладене, висновок судів апеляційної та касаційної інстанції у справі, що розглядається, про застосування до спірних правовідносин положень ч. 1 ст. 1212 ЦК є помилковим. Крім того, за змістом ст.ст. 256, 257, 261, 262, 267 ЦК позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Виконавши зобов’язання боржника перед ПАТ «Ексімбанк» і набувши прав кредитора за договорами застави відповідно до Договору поруки, ТОВ «Витарина» не було позбавлено права задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна в розмірі виконаного зобов’язання у межах строку позовної давності. Ураховуючи викладене, помилковим є також висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що саме з моменту прийняття ухвали про заміну кредитора у справі № 12/141-Б (11 серпня 2014 року) слід починати відлік позовної давності у спірних правовідносинах. За таких обставин апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, допустив неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, тому постанова Київського апеляційного господарського суду від 23 серпня 2016 року та постанова Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Господарського суду м. Києва від 3 березня 2016 року. Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з меморіальними ордерами від 8 вересня 2016 року № 3220 та від 2 лютого 2017 року № 3509 ПАТ «Ексімбанк» сплачено судовий збір у розмірі 7 467,02 грн за подання касаційної скарги та 8 089,27 грн за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно. Таким чином, із ТОВ «Витарина» підлягають стягненню на користь ПАТ «Ексімбанк» витрати зі сплати судового збору у розмірі 15 556,29 грн. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» у м. Херсоні про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року у справі № 923/1233/15 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 серпня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року скасувати, рішення Господарського суду м. Києва від 3 березня 2016 року залишити в силі. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Витарина» на користь публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» у м. Херсоні 15 556,29 грн (п’ятнадцять тисяч п’ятсот п’ятдесят шість гривень двадцять дев’ять копійок) витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 7 червня 2017 року № 3-189гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C6004A91607B292C2258146002D0BA8

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Мегатрейд Дистриб’юшн» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору поруки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року, в с т а н о в и л и : У квітні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю «Мегатрейд Дистриб'юшн» (далі – ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним укладеного між сторонами 22 грудня 2014 року договору поруки. ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» зазначало, що оспорюваний договір був підписаний 22 грудня 2014 року позивачем, від імені якого діяв директор ОСОБА_3 (поручитель), відповідачами ОСОБА_1 (кредитор) та ОСОБА_2 (позичальник). За умовами договору позивач як поручитель зобов’язався відповідати за зобов’язаннями ОСОБА_2 перед ОСОБА_1, які випливали з договору позики, укладеного між останніми 31 березня 2014 року, на суму 500 тис. доларів США, строк виконання зобов’язань наступав 31 грудня 2014 року, тобто через 8 днів після підписання договору поруки. ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» зазначало, що, підписуючи договір поруки від імені ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн», його директор ОСОБА_3 діяв на підставі рішення загальних зборів учасників товариства про схвалення надання такої поруки, яке було оформлене протоколом від 22 грудня 2014 року. Рішення загальних зборів товариства, оформлене протоколом від 22 грудня 2014 року, було підписане ОСОБА_2, який на той час очолював виконавчий орган ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн». Позивач зазначав, що це рішення загальних зборів як підстава для укладення договору поруки було визнане недійсним рішенням Господарського суду м. Києва від 11 квітня 2016 року, яке набрало чинності. Згідно зі Статутом ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» питання щодо укладання договорів поруки відноситься до виключної компетенції загальних зборів товариства, і директор як виконавчий орган обмежений правом самостійного прийняття рішень та укладання договорів поруки від імені товариства. Позивач зазначав, що директор ОСОБА_3 не мав необхідного обсягу повноважень на укладення договору поруки від 22 грудня 2014 року, у зв’язку із чим договір підлягає визнанню недійсним. Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 27 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року, позов ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» задоволено: визнано недійсним договір поруки від 22 грудня 2014 року, укладений між ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн», ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 92 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого та 26 березня 2015 року, постанови Вищого господарського суду України від 24 листопада 2011 року, 16 квітня та 7 серпня 2013 року, постанови Верховного Суду України від 27 квітня та 21 вересня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» ОСОБА_4 та ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі договору безвідсоткової позики, що був укладений 31 березня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_1 надала в позику ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 500 тис. доларів США строком до 31 грудня 2014 року. 22 грудня 2014 року ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» в особі його директора ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір поруки, за умовами якого товариство виступило поручителем ОСОБА_1 за повне та своєчасне виконання ОСОБА_2 усіх зобов’язань, які виникли за договором безвідсоткової позики від 31 березня 2014 року. Підставою для укладення договору поруки ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» стало рішення загальних зборів учасників товариства, яке було оформлене протоколом від 22 грудня 2014 року про надання товариством майнової поруки та надання його директору ОСОБА_3 повноважень на укладення та підписання договору поруки від 22 грудня 2014 року на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договором від 31 березня 2014 року в сумі 500 тис. доларів США. Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 квітня 2016 року, яке набрало законної сили, зазначене рішення загальних зборів ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» визнано недійсним. Відповідно до пункту 10.2 Статуту ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» прийняття рішень, зокрема щодо укладення договору поруки, якщо сума правочину перевищує 1 млн грн або еквівалент такої суми в будь-якій іншій валюті, належить до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» та визнання недійсним договору поруки, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішення загальних зборів учасників ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» про укладення оспорюваного договору поруки від 22 грудня 2014 року, оформлене протоколом від 22 грудня 2014 року, суд визнав недійсним, а тому директор ОСОБА_3 не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для укладення вказаного договору поруки. Разом з тим, у наданих для порівняння судових рішеннях Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 11 лютого та 26 березня 2015 року, та Вищий господарський суд України в постановах від 24 листопада 2011 року, 16 квітня та 7 серпня 2013 року виходили з того, що відповідач під час укладення договору не знав і не міг знати про обмеження повноважень керівника позивача, а тому скасування в подальшому рішення загальних зборів про надання таких повноважень не може бути підставою для визнання оскаржуваного договору недійсним. Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в постановах від 27 квітня та 21 вересня 2016 року. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України). Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. Крім того, управління товариством також здійснюють його органи – загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України). За системним аналізом норм ЦК України (статті 99, 145, 147), ГК України (стаття 89), Закону України «Про господарські товариства» (статті 58, 59, 62, 63) виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов’язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об’єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися в межах корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (пункт 3.2. рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України). З огляду на вищезазначене, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства. Отже, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. При цьому частиною четвертою статті 92 ЦК України передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі. Таким чином, закон вимагає, щоб виконавчий орган товариства діяв добросовісно і розумно, керуючись інтересами товариства, а не власними. За порушення цієї вимоги на виконавчий орган може бути покладений обов’язок відшкодувати завдані товариству збитки. Однак закон ураховує, що питання щодо визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій відноситься до внутрішніх взаємовідносин юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами. Частина третя статті 92 ЦК України містить виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Разом з тим обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів. Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою недійсності відповідного правочину (стаття 203, частина перша статті 215 ЦК України). За таких обставин, з урахуванням норм статті 98 ЦК України та приписів статей 92, 203, 215, 241 цього Кодексу, рішення загальних зборів учасників товариства є актами, що зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання відносин у різних питаннях діяльності товариства, вони мають обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин. Таким чином, якщо суд визнає недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, воно є недійсним з моменту його прийняття. Проте для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) з третьою особою, з огляду на порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом визнане недійсним у судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно з яким виконавчий орган діяв на момент укладення договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства. Закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах з юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 ЦК України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема необхідно встановити, чи виконала третя особа свої обов’язки за договором, у який спосіб у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором майном, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно. У справі, яка переглядається, ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» просить визнати недійсним договір поруки, оскільки ОСОБА_3, який уклав договір від імені товариства як директор, перевищив свої повноваження, діяв недобросовісно та з метою привласнення грошових коштів, а не в інтересах товариства. У справі, яка переглядається, суди належним чином не встановили обставин та не дали їм належної оцінки, що необхідно для правильного застосування статті 92 ЦК України, а саме не проаналізували поведінку відповідачки ОСОБА_1: чи діяла вона, укладаючи оспорюваний договір, добросовісно і розумно; чи знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях директора ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн»; чи виконала вона обов’язки за договором; чи є обґрунтовані підстави для висновку, що участь ОСОБА_1. в укладенні договору була формальною, спрямованою на протиправне позбавлення ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» грошових коштів. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року та заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 27 травня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук А.А. Ємець Я.М. Романюк Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 березня 2017 року у справі № 6-147цс17 З огляду на приписи статей 92, 203, 215 ЦК України, договір, укладений від імені юридичної особи її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним із підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору. У разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, яким визначені повноваження виконавчого органу, це рішення є недійсним з моменту його прийняття. Для вирішення в подальшому спору про визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства в той період, коли рішення загальних зборів учасників товариства було дійсне, зазначена обставина має правове значення. Вона підтверджує, що станом на час укладення оспорюваного договору повноваження щодо представництва юридичної особи у виконавчого органу були відсутні чи обмежені. Разом із тим, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень. Для третьої особи, яка уклала договір із юридичною особою, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. З огляду на наведене, визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства саме по собі не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Постанова від 13 березня 2017 року № 6-147цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9437183324AB42B5C22580E90041B5ED

Державний герб України Справа № 202/127/16-ц Провадження № 2/202/726/2016 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 листопада 2016 року м. Дніпро Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська у складі: головуючого судді: Волошина Є.В. за участю секретаря Величко А.А. позивача ОСОБА_1 представника позивача ОСОБА_2 представника відповідача 2 ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки та скасування заборон, - ВСТАНОВИВ: У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Індустріального районного суду м.Дніпропетровська з позовом до ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки, скасування заборон та зобовязання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 30 березня 2007 року між ОСОБА_1 та ВАТ «КБ» Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ» Надра», було укладено кредитний договір № 8/2007/840-К/875-Н з наступними змінами та доповненнями, відповідно до якого банк надав позивачу у тимчасове користування, на умовах забезпеченості, строковості та платності грошові кошти у сумі 50600 доларів США зі сплатою за користування кредитом 12,49 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту 20 березня 2036 року. В забезпечення зобовязання по вищезазначеному кредитному договору між позивачем та ВАТ «КБ «Надра» було укладено Договір Іпотеки № 875-Н/1, відповідно до умов якого позивач передав, а ВАТ «КБ «Надра» прийняв в іпотеку нерухоме майно, а саме квартира №286, що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18. Крім того, в забезпечення зобовязань ОСОБА_1 за вищезазначеним кредитним договором, 30 березня 2007 року між ОСОБА_4 та ВАТ «КБ «Надра» було укладено договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, згідно якого ОСОБА_4 поручився за належне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору. В позовній заяві позивач зазначає, що під час укладання кредитного договору 30 березня 2007 року банк ввів її в оману щодо умов кредитування. Так, згідно умов кредитного договору мінімальний розмір щомісячного платежу складає 546,87 доларів США. Разом з цим, з висновку експертного економічного дослідження від 05 листопада 2015 року, зробленого Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром Головного управління МВС України в Дніпропетровській області, позивачу стало відомо, що відсоткова ставка, яку позивач сплачує при виконанні вищезазначеного кредитного договору становить не 12,49% річних, а 13,425% річних. За таких умов відсотки за кредитним договором штучно завищені на загальну суму 20133,20 доларів США. Також наголошує на тому, що згідно вищезазначеного висновку при внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США кінцевий строк погашення кредиту становить 20 березня 2033 року, а не 20 березня 2036 року, як визначено у п.3.3.4 кредитного договору. Вважає, що реальні умови кредитування не відповідають умовам, встановленими кредитним договором, що є нечесною підприємницькою практикою з боку банку. Крім того, в порушення вимог п.2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» банк при укладанні кредитного договору не надав позивачу в письмовій формі інформацію про умови надання кредиту та орієнтовну сукупну вартість кредиту. Також зазначає на несправедливість умов договору, оскільки банком взагалі не зазначено своєї відповідальності в разі невиконання та неналежного виконання ним договірних умов, в той час як на позивача покладено жорсткі умови відповідальності, навіть за незначні порушення. На підставі викладеного просив суд визнати недійсним кредитний договір за № 8/2007/840-К/875-Н; визнати недійсним договір іпотеки № 875-Н/1; визнати недійсним договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н; зняти заборону відчуження нерухомого майна, зазначеного в договорі іпотеки № 875-Н/1 від 30 березня 2007 року, яка накладена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 30 березня 2007 року та зареєстрована в реєстрі за №796 та виключити з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером №4731682, про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження квартира, що знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ (м.Дніпро), АДРЕСА_1; зобовязати приватного нотаріуса Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_5 здійснити зняття заборони відчуження зазначеної у договорі іпотеки №875-Н/1 від 30 березня 2007 року з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна; стягнути з ПАТ «КБ «Надра» судовий збір. В судовому засіданні позивач зі своїм представником позовні вимоги підтримали та просили позов задовольнити у повному обсязі. Представник ПАТ «КБ «Надра» у судові засідання не з'явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив. В минулих судових засіданнях заперечував проти задоволення позову, зазначивши, що вони є безпідставними та не ґрунтуються на законі. Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 у судовому засіданні позов визнали у повному обсязі. Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 у судові засідання не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, про причини неявки суд не повідомила. Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали даної цивільної справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 30 березня 2007 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 8/2007/840-К/875-Н, згідно якого Банк надав позивачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 50600 дол. США на строк до 20 березня 2036 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12,49 % річних. (а.с. 14-16). Укладений сторонами кредитний договір є споживчим, а тому для нього встановлено особливий порядок укладення. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22, 23 ст.1, ст.11,ч. 8 ст.18, ч. 3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч. 4ст. 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За положеннями ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. ч. 1, 2ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6ст. 203 цього Кодексу. Частиною 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», та ч.1ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що «Фінансові послуги врегульовують питання щодо відомостей, які кредитодавець має у письмовій формі повідомити споживачеві перед укладенням договору споживчого кредитування». У частині 4 пункту 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено: «У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством. Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у частині 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. Частиною 2 п. 16. постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено що суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11,18,21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168. Разом з тим, із досліджених в судовому засіданні доказів вбачається, що позивач був ознайомлений лише з тією інформацією, яка була фактично викладеною безпосередньо в змісті самого договору, який був розроблений відповідачем. До суду не подано доказів надання позивачу інших видів документів зокрема, у вигляді інформаційного листа банку чи пам'ятки позичальника, що свідчить про те, що відповідач дій щодо ознайомлення позичальника з усіма умовами кредитування перед укладенням кредитного договору не вчиняв. Надана представником ПАТ «КБ «Надра» копія анкети-заяви на отримання кредиту ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не є містить будь-якої інформації щодо умов кредитування. З аналізу матеріалів кредитного Договору № 8/2007/840-К/875-Н встановлено, що в їх змісті відсутні встановлені законодавством обов'язкові умови, які необхідні для їх укладення, а саме: - всупереч вимогам ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» належно не наведено детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, у тому числі перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору, тощо; - всупереч вимогам ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» кредитний договір і зокрема, графік платежів не містить відомостей (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі - щомісяця, щокварталу, тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, вартості сплати вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки, вказані обов'язкові відомості не зазначені в кредитному договорі то відсутні підстави вважати, що кредитний договір відповідає вимогам чинного законодавства України. В п.14. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» зазначено: «При вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215,1048-1052,1054-1055),статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч.5 ст.11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цьогоЗаконупро несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Згідно висновку судової економічної експертизи від 14 вересня 2016 року №6/11.3/1234, яка була проведена судовим експертом Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України ОСОБА_6, реальна відсоткова ставка, яку Позичальник оплачує при виконанні кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, з внесенням щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США за весь період кредитування з 30 березня 2007 року по 20 березня 2036 року становить 12,425 % річних. Тобто Банком штучно було завищено відсоткову ставку на 0,935 % річних, що в свою чергу підтверджує доводи позивача про приховані відсотки та те, що під час підписання кредитного договору позивач був введений в оману. За результатами судової економічної експертизи також встановлено, що відсотки за вищезазначеним кредитним договором були штучно збільшені у звязку із використанням методу нарахування відсотків «факт/360», що призвело до фактичного завищення нарахування відсотків на суму 20133,20 доларів США за весь період кредитування з 30 березня 2007 року по 20 березня 2036 року. У висновку також зазначено, що при внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США відповідно до п. 3.3.2. кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, загальна сума відсотків за користування кредитом, яка підлягає сплаті за період з 30 березня 2007 року по 20 березня 2033 року при застосуванні методу нарахування відсотків «Факт/Факт» становить 119594,94 доларів США. При внесенні щомісячного платежу у сумі 546,87 доларів США відповідно до п. 3.3.2. кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, при застосуванні методу «Факт/Факт», щомісячний платіж у сумі 546,87 доларів США повинен бути внесений 311 разів, останній 312 платіж буде встановити 118,38 доларів США, загальна сума яка підлягає сплаті за період з 30 березня 2007 року по 20 березня 2033 року становить 170194,94 доларів США, в тому числі: 50600 доларів США сума кредиту; 119594,94 доларів США сума відсотків за користування кредитом. Кінцевий строк погашення кредиту - 20 березня 2033 року, що не відповідає строку визначеному в кредитному договорі № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року 20 березня 2036 року (а.с. 123-139). Таким чином, вищезазначеним висновком підтверджується, що відповідач скористався тим, що позивачу об'єктивно бракувало знань необхідних для здійснення правильного вибору при підписанні оспорюваного договору і він був введений в оману при отриманні кредитних послуг, а відповідач, в порушення вимог ч. 2 ст.11та абзацу 16 ч.1 ст.6 закону «Про захист прав споживачів»не надав позивачу відомості, які потрібні клієнту при укладенні договору, та по суті примусив останнього до сплати платежів на незаконних підставах. Статтями 18,19 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено підстави для визнання кредитного договору недійсним у випадку включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч. 4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним. Згідно ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Частиною 1 ст. 230 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Відповідно до п.20 Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Висновок судово-економічної експертизи підтверджує, що під час укладення кредитного договору відповідач приховав від позичальника повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав в угоді занижені значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості. Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. В зв'язку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позивача як споживача фінансових послуг. Вищенаведене приховування важливої, обєктивної та необхідної інформації від позичальника перед підписанням договору та невідповідність встановлених між сторонами у договорі умов до фактично встановлених з метою встановлення завищених процентів за користування кредитом та отримання прихованого прибутку, може свідчити про наявність умислу в діях відповідача. Зважаючи на вищевикладене та враховуючи висновок експерта, суд вважає доведеним, що при укладенні кредитного договору позивача було введене в оману щодо фактичних істотних умов кредитного договору (зокрема, щодо його ціни), а тому позовні вимоги в частині визнання недійсним кредитного договору № 8/2007/840-К/875-Н від 30 березня 2007 року, укладеного між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 підлягають задоволенню. Відповідно достатті 236 Цивільного кодексу Україниправочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. В забезпечення зобовязань ОСОБА_1 за вищезазначеним кредитним договором, 30 березня 2007 року між ОСОБА_4 та ВАТ «КБ «Надра» було укладено договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, згідно якого ОСОБА_4 поручився за належне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору. Крім того, судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», 30 березня 2007 року було укладено договір іпотеки №875-Н/1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстром №795(а.с. 17-20). За вказаним іпотечним договором позивачем передано в іпотеку квартиру №286, що розташована за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18, загальною площею 44,7 кв.м. Вказаною іпотекою забезпечується виконання зобовязань позивача за вищезазначеним кредитним договором. Згідно ч.5 ст.3 закону України «Про іпотеку»іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно ч.1 ст.575 Цивільного кодексу України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Відповідно до ч. 1 ст.546 ЦК України застава є видом забезпечення виконання зобовязань. Згідно ч.2 ст.548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Виходячи з того, що кредитний договір є недійсним з моменту його укладання, то як наслідок, недійсними є іпотечний договір та договір поруки. Оцінюючи наслідки недійсності кредитного договору та договору іпотеки, суд виходить з наступного. Згідно ст.1057-1Цивільного кодексу Україниу разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першоюстатті 216 цього Кодексу, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Арешт на майно, накладений відповідно до частини другої цієї статті, підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти у розмірі, визначеному судом. Визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті. Разом з цим, в матеріалах справи відсутня заява представника ПАТ «КБ «Надра» про стягнення з ОСОБА_1 грошової суми, яка має бути повернута кредитодавцю та заява про накладення арешту на заставне майно. Відповідно дост. 4 Закону України «Про іпотеку»обтяження майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Порядок проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав регламентуєтьсяЗаконом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядком ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868. Згідно п. 2 Порядку № 868, державну реєстрацію прав та обтяжень на нерухоме майно проводять орган державної реєстрації прав та нотаріус як спеціальний суб'єкт. Згідно з ч. 2статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»прийняття рішення про державну реєстрацію прав, відмову в такій реєстрації, її зупинення, про державну реєстрацію обтяжень, про скасування запису, погашення запису та внесення змін до записів у Державному реєстрі прав відноситься до компетенції державного реєстратора органу державної реєстрації прав. Відповідно до абз. 5 ч.1 ст.17 Закону України «Про іпотеку»іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. За таких обставин, внаслідок недійсності договору іпотеки, обтяження на спірне нерухоме майно припиняється, а запис про таке обтяження підлягає вилученню з Державного реєстру іпотек. Крім того, відповідно до ч. 5ст. 73 Закону України «Про нотаріат»за повідомленням іпотекодержателя нотаріус накладає заборону відчуження нерухомого майна, яке є предметом іпотеки. Як вбачається з матеріалів справи, 30 березня 2007 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 було накладено заборону на квартиру №286 за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Березинська, будинок 18, загальною площею 44,7 кв.м., зареєстровану в реєстрі за №796 (реєстраційний №4731682 в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна). Згідно ст.74Закону України «Про іпотеку»одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна. Таким чином, у звязку з припиненням іпотечного договору на підставі абз. 1 ч.5 ст.17 Закону України «Про іпотеку»вищевказані заборони на нерухоме майно підлягають зняттю з виключенням відповідних записів з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. У звязку з тим, що на день винесення рішення існує певний порядок виключення відповідних записів з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині зобовязання приватного нотаріуса Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_5 здійснити зняття заборони відчуження зазначеної у договорі іпотеки №875-Н/1 від 30 березня 2007 року з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна є передчасними та задоволенню не підлягають. Згідно зіст. 88 Цивільного процесуального кодексу Українистороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.11,18,21 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст.14,203,215,230,236,509,526,527,536,548,599,610,634,1054 ЦК України, ст.ст.10,11,60,79,88,212,213,215 ЦПК України суд,- ВИРІШИВ: ОСОБА_7 Вікторівни до Публічного акціонерного товариства «КБ «Надра», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки та скасування заборон задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір за № 8/2007/840-К/875-Н, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1). Визнати недійсним договір іпотеки № 875-Н/1, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1), посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстром №795. Визнати недійсним договір поруки №1 до кредитного договору №8/2007/840-К/875-Н, укладений 30 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариство «Комерційний Банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) та ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_2). Зняти заборону відчуження нерухомого майна, зазначеного в договорі іпотеки № 875-Н/1 від 30 березня 2007 року, яка накладена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 30 березня 2007 року та зареєстрована в реєстрі за №796 та виключити з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером №796, про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження квартира, що знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ (м.Дніпро), АДРЕСА_1. Стягнути зПублічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (код ЄДРПОУ 20025456) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) судовий збір у розмірі1461(одна тисяча чотириста шістдесят одна) грн.60коп. В іншій частині позовних вимог відмовити. Повний текст рішення буде виготовлений до 21 листопада 2016 року. На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Волошин Є.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62882283

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 жовтня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного акціонерного товариства «Київський маргариновий завод» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 04.05.2016 р. у справі № 910/29382/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Київський маргариновий завод» до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: приватного акціонерного товариства «Мелітопольський олійноекстракційний завод» про визнання недійсним договору поруки, – в с т а н о в и л а: Публічне акціонерне товариство «Київський маргариновий завод» (далі – ПАТ «Київський маргариновий завод») звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі – Банк) та командитного товариства «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора» (далі – КТ «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора») про визнання недійсним договору поруки. Позовні вимоги мотивовані тим, що договір поруки від 16.08.2012 р. № SR12-157/200, укладений між ПАТ «Київський маргариновий завод» та Банком, підлягає визнанню судом недійсним, оскільки зазначений договір підписаний керівником позивача з перевищенням повноважень та без необхідного обсягу дієздатності. Справа судами розглядалася неодноразово. Під час нового розгляду, позивач скориставшись своїм правом, наданим ст. 22 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), змінив підставу позову та заявив, що прийняття рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість послуг, що є його предметом становить більше 25 % вартості активів, належить до виключної компетенції загальних зборів позивача, однак вказаний правочин вчинено в.о. голови правління позивача ОСОБА_1 без згоди загальних зборів акціонерів позивача, відтак спірний правочин підлягає визнанню судом недійсним. Рішенням господарського суду міста Києва від 14.12.2015 р. у задоволенні позову ПАТ «Київський маргариновий завод» відмовлено повністю. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 р. вказане рішення господарського суду від 14.12.2015 р. скасовано та викладено резолютивну рішення в наступній редакції: "Позов ПАТ «Київський маргариновий завод» задовольнити повністю. Визнати недійсним договір поруки від 16.08.2012 р. № SR 12-157/200 (надалі - договір поруки), укладений між ПАТ «Київський маргариновий завод» та ПАТ «ОТП Банк». Здійснено розподіл судових витрат. Постановою Вищого господарського суду України від 04.05.2016 р. касаційні скарги ПАТ «ОТП Банк» та КТ «Желєв С.С. і компанія «Комиш-Зорянського елеватора» задоволено. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 р. – скасовано, а рішення господарського суду міста Києва від 14.12.2015 р. у справі № 910/29382/14 залишено в силі. Здійснено розподіл судових витрат та доручено Господарському суду міста Києва видати відповідний наказ. У заяві про перегляд з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК України ПАТ «Київський маргариновий завод» просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та залишити в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 р. у справі № 910/29382/14, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ст.ст. 2, 33, 70 Закону України «Про акціонерні товариства» та ст. 241 ЦК України. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 16.02.2016 р. у справі № 918/845/15 та від 18.11.2015 р. у справі № 922/796/15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені суб'єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що між Банком та ПАТ «Мелітопольський олійноекстракційний завод» (далі - Клієнт) укладено договір про надання банківських послуг від 16.08.2012 р. № CR 12-143/200-4. З метою забезпечення виконання Клієнтом зобов'язань за вказаним договором, між Банком та ПАТ «Київський маргариновий завод», як поручителем укладено договір поруки. Відповідно до п. 3 договору поруки в силу поруки, створеної відповідно до умов договору поруки, поручитель поручається перед банком за виконання Клієнтом боргових зобов'язань. Поручитель відповідає перед банком за порушення (невиконання та/або неналежне виконання) боргових зобов'язань клієнтом. Порукою забезпечується виконання зобов'язань у повному обсязі. Порука та солідарний обов'язок поручителя перед банком виникають з моменту укладення договору поруки та є чинними протягом всього строку (терміну) дії боргових зобов'язань. Пунктом 14 договору поруки визначено, що поручитель зобов'язаний забезпечити належне виконання боржником зобов'язань як шляхом впливу на Клієнта, так і шляхом виконання боргових зобов'язань згідно договору поруки. Відповідно до пункту 10 Договору поруки «Попередні умови», попередні умови вважатимуться виконаними, якщо документи, що підтверджують повноваження/особу Поручителя було отримано Банком, зокрема, засвідчені Поручителем або нотаріально копії документів, що підтверджують дотримання Поручителем порядку укладання (ухвалення, затвердження, погодження) Договору поруки та/або інших правочинів, посилання на які містяться у Договорі поруки та стороною яких є Поручитель, за обставин, що поручитель є юридична особа. Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 р. та залишаючи в силі рішення господарського суду міста Києва від 14.12.2015 р., погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірний договір поруки не є значним правочином в розумінні Закону України «Про акціонерні товариства» і не передбачає відчуження майна, робіт, послуг поручителя, а відтак на його укладення не потрібне рішення загальних зборів акціонерів. Разом із тим, як вбачається із наданих для порівняння копій постанов Вищого господарського суду України, суд касаційної інстанції дійшов протилежного правового висновку про те, що оскаржуваний договір поруки в розумінні ст. ст. 2, 70 Закону України «Про акціонерні товариства» є значним правочином, а тому на його укладення (схвалення) необхідна згода у вигляді рішення загальних зборів акціонерів. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Згідно загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачених ч. 2 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Судом першої інстанції встановлено, що договір поруки з боку позивача підписаний в.о. голови правління ОСОБА_1 на підставі довіреності від 10.08.2012 р., яка посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та зареєстрована в реєстрі за № 4968. Відповідно до ч. 3 ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Статтею 246 ЦК України передбачено, що довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами. Згідно з п. 11.1 та 11.12 Статуту позивача (у редакції чинній на час укладення договору поруки) правління є колегіальним виконавчим органом товариства, який здійснює управління його поточною діяльністю. До компетенції правління належить вирішення всіх питань, пов'язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради. Такими питаннями, зокрема, є: п. 11.12.6 Статуту - прийняття рішень про вчинення товариством правочинів у межах встановлених чинним законодавством та цим Статутом, а також забезпечення всіх умов, необхідних для дотримання вимог законодавства та внутрішніх нормативних документів товариства при прийнятті загальними зборами та/або наглядовою радою рішень про вчинення товариством значних правочинів та правочинів із заінтересованістю; п. 11.12.9 Статуту - укладення (у порядку та в межах, визначених чинним законодавством, цим Статутом та іншими внутрішніми документами товариства) договорів від імені товариства та організація їх виконання; п. 11.12.16 Статуту - представлення інтересів товариства без довіреності та вчинення від його імені юридичних дій в межах власної компетенції; п. 11.12.17 Статуту - видача довіреності на здійснення повноважень, що складають компетенцію голови правління, визначену чинним законодавством та цим Статутом; п. 11.12.20 Статуту - підписання довіреностей, договорів та інших документів від імені товариства, рішення про укладення (видачу) яких прийнято уповноваженим органом товариства в межах його компетенції відповідно до положень Статуту. Статтею 238 ЦК України передбачено, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Відповідно до ч. 2, ч. 3 ст. 240 ЦК України представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Враховуючи викладені вимоги ЦК України, положення Статуту позивача, а також встановлені господарським судом обставини щодо наявності довіреності від 10.08.2012 р. виданої на ім'я ОСОБА_1, суди першої та касаційної інстанції прийшли до правильного висновку про те, що ОСОБА_1 мав повноваження на вчинення від імені позивача оспорюваного правочину. Господарськими судами також досліджувалося питання щодо наступного схвалення оспорюваного договору поруки. Так, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину. Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (ст. 241 ЦК України). Судами встановлено, що загальні збори акціонерів позивача відповідно до протоколу чергових загальних зборів учасників від 26.04.2012 р. № 1, по десятому питанню порядку денного попередньо схвалили значні правочини, а саме кредитні договори, угоди та інші значні правочини, загальна сума яких перевищує 25 % вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності товариства, які можуть укладатися протягом одного року та уповноважили голову правління ОСОБА_3 на їх підписання від імені товариства. Згідно ст. 2 Закону України «Про акціонерні товариства» значним правочином є правочин (крім правочину з розміщення товариством власних акцій), вчинений акціонерним товариством, якщо ринкова вартість майна (робіт, послуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства, за даними останньої річної фінансової звітності. За договором поруки, відповідно до ст. 553 ЦК України, поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Зі змісту наведеної норми випливає, що порука є угодою щодо прийняття перед третьою особою на себе обов'язку поручитися перед кредитором за виконання боржником свого зобов'язання та нести відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання боржником за те, що не було виконане останнім. Отже, порука є способом забезпечення виконання зобов'язання, а не угодою щодо розпорядження майном, належним поручителю. Виходячи з наведеного, є вірним висновок Господарського суду першої інстанції про те, що застосування до оспорюваного договору поруки положень ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства», не є правомірним, оскільки договір поруки, не є значним правочином та не спрямований на розпорядження майном, яке належить поручителю. Таким чином Вищий господарський суд України правильно застосував норми матеріального права, на підставі яких дійшов обґрунтованого висновку, що договір поруки не є значним правочином, а відтак на його укладення не було потрібне прийняття загальними зборами акціонерів рішення про надання згоди на укладання договору поруки. З огляду на викладене заява приватного акціонерного товариства «Київський маргариновий завод» про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 04.05.2016 р. у справі № 910/29382/14 задоволенню не підлягає. Керуючись ст.ст. 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви приватного акціонерного товариства «Київський маргариновий завод» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 04 травня 2016 року у справі № 910/29382/14 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 5 жовтня 2016 року № 3-1031гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C78FAB3825771ED7C225804B0031DB49

Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ 27 жовтня 2015 р. Справа № 918/845/15 Господарський суд Рівненської області у складі судді Марач В.В. розглянувши справу за позовом Приватне акціонерне товариство Агрофірма "Зоря ім. Плютинського" до відповідача ОСОБА_1 акціонерне товариство "ОСОБА_2 ОСОБА_3" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Габен" про визнання недійсним Договору поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 р. За участю представників сторін: від позивача: представник ОСОБА_3 не з'явився від відповідача: представник ОСОБА_4 від третьої особи: не з"явився ВСТАНОВИВ: Приватне акціонерне товариство Агрофірма "Зоря ім. Плютинського" (надалі Позивач або Агрофірма) звернулося в господарський суд Рівненської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "ОСОБА_2 ОСОБА_3" (надалі Відповідач або ОСОБА_2) в якому просить визнати недійсним договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 р., укладений між ОСОБА_1 акціонерним товариством "ОСОБА_2 ОСОБА_3" та Приватним акціонерним товариством Агрофірма "Зоря ім. Плютинського". Свої вимоги Позивач мотивує тим, що договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 р. укладений з численними порушеннями діючого законодавства України, а саме без рішення наглядової ради ПрАТ Агрофірма "Зоря ім. Плютинського" (ч. 1 ст.70 Закону України "Про акціонерні товариства"), укладений зі сторони Агрофірми" заінтересованою особою (ст.71 Закону України "Про акціонерні товариства"). Представник Відповідача надав суду відзив на позов в якому вимог Позивача не визнає, посилається на те, що договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 р. укладений на виконання рішення наглядової ради ПрАТ Агрофірма "Зоря ім. Плютинського" №7-2011 від 04.07.2011 року, а відтак, вважає, що відсутні підстави для визнання договору недійсним. Крім того представником Відповідача подана заява про застосування строків позовної давності при вирішенні спору. В даній заяві Відповідач стверджує, що Позивачем пропущено строк позовної давності на звернення з позовом до суду, так як оспорюваний договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 укладено 29.07.2011р., а Позивач звернувся з позовом до господарського суду 27.07.2015 року, тобто після спливу трьохрічного строку, встановленого ст.257 Цивільного кодексу України. Розглянувши дану заяву суд зазначає наступне. Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 259 цього ж Кодексу передбачено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Пунктом 6.9 договору поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 р., укладеного між ОСОБА_1 акціонерним товариством "ОСОБА_2 ОСОБА_3" та Приватним акціонерним товариством Агрофірма "Зоря ім. Плютинського", передбачено, що до всіх правовідносин, пов"язаних з укладенням та виконанням цього Договору, застосовується строк позовної давності тривалістю у п"ять років. Таким чином Позивач звернувся до господарського суду з вимогою про захист свого цивільного права та інтересу в межах строку позовної давності. Третя особа відзиву на позов суду не надала, явку представника в судове засідання не забезпечила, про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення №79026 0590864 0. Розглянувши документи і матеріали, які подані учасниками судового процесу, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, давши належну оцінку доказам, які мають значення для справи, господарський суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню. При цьому господарський суд керувався наступним. 29 липня 2011 року між ПАТ «ОСОБА_2 ОСОБА_3», як кредитором в особі директора Львівської обласної дирекції та ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського», як поручителем в особі голови правління ОСОБА_5 укладено договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 за умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед кредитором солідарно з ТОВ фірма «Габен» (позичальник) за Кредитними договорами №69 від 22.12.2006 року та №010/42-0-1/91 від 28.07.2011 року. Пунктом 1.1. вказаного договору передбачено, що Поручитель зобов'язується відповідати перед Кредитором солідарно з Позичальником за виконання забезпечених зобов'язань, в тому числі і тих що виникнуть у майбутньому, які випливають з умов Кредитного договору, за умовами якого Позичальник зобов'язаний повернути кредит у розмірі 2 900 000 (два мільйона дев'ятсот тисяч) доларів США. Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зазначеною статтею передбачено, що: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29 липня 2011 року між ПАТ «ОСОБА_2 ОСОБА_3» та ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» зазначеним вимогам не відповідає, що підтверджується наступним. Відповідно до статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства" від 17.09.2008р. №514-VI (надалі Закон), в редакції на момент укладення договору поруки, рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності акціонерного товариства, приймається наглядовою радою. Статутом акціонерного товариства можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення правочину до значного правочину. Згідно річної фінансової звітності ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» за 2010 рік (тобто за рік, який передував укладенню оскаржуваного договору) ринкова вартість активів товариства становила 148 622 000 грн. З огляду на це, є всі підстави стверджувати про те, що укладений 29.07.2011 року договір поруки з ПАТ «ОСОБА_2 ОСОБА_3» на суму 2 900 000 (два мільйона дев'ятсот) доларів США, що за офіційним валютним курсом НБУ на 29.07.2011 року (7.9712 грн. за 1 долар США) становить 23 116 480 (Двадцять три мільйони сто шістнадцять тисяч чотириста вісімдесят) гривень, є значним правочином, адже його предмет становить 15,55% від вартості активів товариства за даними останньої річної фінансової звітності (за 2010 рік). Від імені поручителя (ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського») договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 року було підписано Головою правління товариства ОСОБА_5, який, як вбачається із змісту вказаного договору, діяв на підставі Статуту та Рішення Наглядової ради ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» № 7-2011 від 4 липня 2011 року. В обгрунтування правомірності укладення договору поруки №12/010/42-0-1/91/2 ОСОБА_2 надав суду копію протоколу засідання наглядової ради Товариства № 7-2011 від 04.07.2011 року (а.с. 41). Згідно даного протоколу на порядок денний засідання Наглядової ради ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» виносилось питання продовження терміну дії Генерального кредитного договору №69 від 22.12.2006 року (далі - ГКД) в сумі 2 900 000,00 дол. США до 21.12.2012 року в т.ч.: відкриття в межах ГКД відновлюваної кредитної лінії в сумі 2 900 000,00 дол. США для фінансування поточної діяльності по якому Товариство виступає/буде виступати поручителем. Розглянувши дане питання було вирішено «Надати згоду на продовження терміну дії ГКД № 69 від 22.12.2006 року в сумі 2,9 млн. дол. США до 21.12.2012 року в т.ч. відкриття в межах ГКД відновлюваної кредитної лінії в сумі 2,9 млн. дол. США терміном на 360 днів під ставку встановленою AT «ОСОБА_2 ОСОБА_3» + одноразову комісію 0,5% від суми ліміту по якому Товариство виступає/буде виступати поручителем по зобов'язаннях ТзОВ Фірма «Габен». Також в даному Протоколі зазначено, що право підпису усіх необхідних документів, в т.ч. договорів, пов"язаних з отриманням кредиту та передачею майна в іпотеку/заставу, договору поруки, надати Голові правління Товариства ОСОБА_5 Однак суд критично оцінює зазначену копію протоколу засідання наглядової ради Товариства № 7-2011 від 04.07.2011 року, надану Банком, та вважає, що даний Протокол не може бути належним доказом правомірності укладення договору поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 року, як значного правочину. Відповідно до п.8.3.3 Статуту ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» (в редакції на момент засідання наглядової ради Товариства 04.07.2011 року) кількісний склад Наглядової ради - 3 особи. У вказаному пункті також передбачено, що член Наглядової ради не може бути одночасно членом виконавчого органу та/або Ревізійної комісії (ревізором) цього Товариства. Пунктом 8.3.5 Статуту Агрофірми встановлено, що на засіданні Наглядової ради кожний член ради має один голос і рішення Наглядової ради приймається простою більшістю голосів її членів, які беруть участь у засіданні та мають право голосу. Тобто з вищенаведеного вбачається, що брати участь в засіданнях Наглядової ради ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» станом на 04.07.2011р. мали право лише її члени, і, відповідно, тільки останні були наділені правом складання протоколу засідання та його підпису. Протокол засідання Наглядової ради Товариства № 7-2011 від 04.07.2011 року, копія якого надана Банком, як секретарем засідання, підписано ОСОБА_5, який не є членом Наглядової ради ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» так як є Головою правління останнього. Отже засідання Наглядової ради Товариства № 7-2011 від 04.07.2011 року, оформлене Протоколом № 7-2011, копія якого надана Банком, не може вважатися правомочним, так як його результати оформлені та підписані не членом Наглядової ради ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського». Крім того суд зазначає, що копія Протоколу засідання Наглядової ради Товариства № 7-2011 від 04.07.2011 року, надана Банком, не завірена належним чином, ні особою, яка його приймала, ні самим Банком, ні іншим органом, якому надано таке право. Сама по собі відмітка на Протоколі "згідно з оригіналом", без зазначення повного найменування особи, яка підтверджує відповідність копії оригіналу, не може бути підтвердженням такої відповідності. Суд також не приймає копію Протоколу як належний доказ через те, що Банком жодним чином не підтверджено відповідність її (копії) оригіналу, а Позивачем надано оригінал Протоколу засідання Наглядової ради Товариства № 7-2011 від 04.07.2011 року, який по своєму змісту відрізняється від копії, наданої Банком. Суд не вбачає необхідності в проведенні судової експертизи для дослідження того чи належними особами підписані Протоколи засідання Наглядової ради Товариства № 7-2011 від 04.07.2011 року, які надані Сторонами, так як Протокол, наданий банком є неналежним доказом, а в Протоколі, наданому Позивачем, взагалі не йде мова про погодження договору поруки по зобов'язаннях ТзОВ Фірма «Габен» перед ПAT «ОСОБА_2 ОСОБА_3», а відтак дослідження даного Протоколу не може вплинути на вирішення спору. Також в результаті розгляду матеріалів справи судом встановлено, що від імені поручителя (ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського») договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 року було підписано заінтересованою у вчиненні правочину особою. Даний висновок підтверджується наступним. Частиною 1 статті 71 Закону України "Про акціонерні товариства" передбачено, що особою, заінтересованою у вчиненні акціонерним товариством правочину, вважається посадова особа органів товариства; член її сім'ї - чоловік (дружина), батьки (усиновителі), опікун (піклувальник), брат, сестра, діти та їхні чоловіки (дружини); юридична особа, в якій частка, що належить посадовій особі органів товариства, членам її сім'ї, становить 25 і більше відсотків; акціонер, який одноосібно або разом із членами сім'ї володіє 25 і більше відсотками простих акцій товариства, якщо зазначена особа (особи - разом або окремо) відповідає принаймні одній із нижченаведених ознак: 1) є стороною такого правочину або є членом виконавчого органу юридичної особи, яка є стороною правочину; 2) отримує винагороду за вчинення такого правочину від товариства (посадових осіб товариства) або від особи, яка є стороною правочину; 3) внаслідок такого правочину придбаває майно; 4) бере участь у правочині як представник або посередник (крім представництва товариства посадовими особами). Особа, заінтересована у вчиненні правочину, зобов'язана протягом трьох робочих днів з моменту виникнення у неї заінтересованості поінформувати товариство про наявність у неї такої заінтересованості. Із змісту договору поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 року вбачається, що ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» виступило поручителем перед ПАТ «ОСОБА_2 ОСОБА_3» за зобов'язаннями ТОВ фірма «Габен» (код ЄДРПОУ 20832731, місцезнаходження: м. Львів, вул. Персенківка, 19), яке є позичальником (боржником) по Генеральному кредитному договору №69 від 22.12.2006 року та Кредитним договором «Відновлювальна кредитна лінія та поповнення обігових коштів для корпоративних клієнтів» №010/42-0-1/91 від 28.07.2011 року до Генерального кредитного договору на загальну суму 2 900 000 (два мільйона дев'ятсот тисяч) доларів США. Від імені ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» договір поруки підписано Головою правління ОСОБА_5. За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, станом на 29.07.2011р. ОСОБА_5 являвся одним із засновників Товариства з обмеженою відповідальністю - фірма "ГАБЕН" (код ЄДРПОУ 20832731, м. Львів, вул. Персенківка, 19) а також являвся керівником та підписантом зазначеного товариства. Тобто, на час підписання договору поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 року, ОСОБА_5, як Голова Правління ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського», був особою, заінтересованою у вчиненні акціонерним товариством даного правочину, оскільки одночасно являвся співвласником та керівником боржника за кредитним договором (ТОВ фірма «Габен»), на забезпечення виконання зобов'язань якого і укладався оскаржуваний договір поруки. Про вказані обставини пану ОСОБА_5 було достеменно відомо. Разом з тим всупереч вимогам ч. 1 ст. 71 Закону "Про акціонерні товариства" Голова Правління ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» ОСОБА_5 протягом трьох робочих днів з моменту виникнення у нього заінтересованості не поінформував товариство про це. Порядок дій виконавчого органу акціонерного товариства при отриманні відомостей про можливість вчинення правочину, щодо якого є заінтересованість, передбачений ч. 2 ст. 72 Закону про AT, згідно якої виконавчий орган акціонерного товариства зобов'язаний протягом п'яти робочих днів надати наглядовій раді (у разі відсутності наглядової ради - кожному акціонеру персонально) інформацію стосовно правочину, у вчиненні якого є заінтересованість, зокрема про: предмет правочину; вартість одиниці товару або послуг, якщо вона передбачена правочином; загальну суму правочину щодо придбання, відчуження або можливості відчуження майна, виконання робіт, надання або отримання послуг; особу, яка має заінтересованість у вчиненні такого правочину. Наглядова рада протягом п'яти робочих днів з дня отримання від виконавчого органу інформації про правочин, у вчиненні якого є заінтересованість, зобов'язана прийняти рішення щодо вчинення такого правочину товариством або про відмову від його вчинення. Якщо заінтересована у вчиненні правочину особа є членом наглядової ради, вона не бере участі в голосуванні з питання вчинення такого правочину. Якщо більшість членів наглядової ради є особами, заінтересованими у вчиненні такого правочину, або якщо наглядова рада не була створена або не прийняла рішення про вчинення чи відмову від вчинення правочину, щодо якого є заінтересованість, протягом строку, встановленого цією статтею, це питання виноситься на розгляд загальних зборів. Наглядова рада може прийняти рішення про вчинення чи відмову від вчинення правочину. Через неповідомлення Головою Правління ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» ОСОБА_5 про виникнення у нього заінтересованості щодо вчинення зазначеного правочину, вчинення наглядовою радою товариства вищезазначених дій було унеможливлено. Факт настання правових наслідків за оскаржуваним договором поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 року для ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» підтверджується зокрема рішенням Господарського суд Львівської області від 28.03.2013 року по справі № 5015/5067/12 за позовом Публічного акціонерного товариства "ОСОБА_2 ОСОБА_3» до Товариства з обмеженою відповідальністю-фірма «Габен», Приватного акціонерного товариства Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» про солідарне стягнення 3 223 671,01 доларів США, яким позовні вимоги ПАТ "ОСОБА_2 ОСОБА_3» задоволено та стягнуто солідарно з Товариства зі обмеженою відповідальністю-фірма "Габен» та Приватного акціонерного товариства Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» на користь позивача заборгованість за кредитним договором №010/42-0-1/91 від 28.07.2011р, укладеним в рамках дії Генерального кредитного договору №69 від 22.12.2006р у розмірі 3 223 671,01 доларів США, що в еквіваленті становить 25 766 802,38 грн. (відповідно до курсу НБУ станом на 14.01.2013р. - 7,9930 грн. за дол. США), у тому числі : 2 900 000,00 дол. США (еквівалент становить 23 179 700,00 грн., відповідно до курсу НБУ станом на 14.01.2013р. - 7,9930 грн. за дол. США) - заборгованість за тілом кредиту; 96 666,67 дол. США ( еквівалент становить 772 656,69 грн., відповідно до курсу НБУ станом на 14.01.201Зр. - 7,9930 грн., за дол. США) - нараховані відсотки; 227004,34 дол. США ( еквівалент становить 1814 445,69 грн. відповідно до курсу НБУ станом на 14.01.201Зр. - 7,9930 грн. за дол. США) - нарахована пеня за невиконання зобов'язань, а також 64 380,00 грн. судового збору. Крім того, суд зазначає, що сам договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 року та кредитні договори, в забезпечення виконання яких його укладено, зі сторони боржника (ТОВ фірма "Габен") та поручителя (ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського») підписано однією і тією ж особою. Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно з вимогами статті 63 Закону України «Про акціонерні товариства» посадові особи органів акціонерного товариства повинні діяти в інтересах товариства, дотримуватися вимог законодавства, положень статуту та інших документів товариства. З огляду на викладене, є всі підстави стверджувати про те, що договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 року, укладений між ПАТ «ОСОБА_2 ОСОБА_3» та ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» за умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед Кредитором солідарно з ТОВ фірма «Габен» (позичальник) за Кредитними договорами №69 від 22.12.2006 року та №010/42-0-1/91 від 28.07.2011 року на загальну суму 2 900 000 (два мільйона дев'ятсот) доларів США був укладений з порушеннями вимог статей 70, 71 Закону України "Про акціонерні товариства" щодо вчинення значного правочину та правочину щодо якого є заінтересованість. Згідно з частиною 1 статті 72 Закону України "Про акціонерні товариства", правочин, вчинений з порушенням вимог статті 71 зазначеного вище закону, може бути визнано судом недійсним. На підставі вищенаведеного позовні вимоги ПрАТ Агрофірма «Зоря ім. Плютинського» грунтуються на законі, є правомірними, а відтак підлягають задоволенню. Судові витрати, на підставі ст.49 ГПК України покладаються на Відповідача. Керуючись статями 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: 1. Позов задоволити. 2. Визнати недійсним договір поруки №12/010/42-0-1/91/2 від 29.07.2011 р., укладений між ОСОБА_1 акціонерним товариством "ОСОБА_2 ОСОБА_3" та Приватним акціонерним товариством Агрофірма "Зоря ім. Плютинського". 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ОСОБА_2 ОСОБА_3" (01011, м.Київ, вул. Лєскова, 9, ЄДРПОУ 20846070) на користь Приватного акціонерного товариства Агрофірма "Зоря ім. Плютинського"(35314, Рівненська обл., Рівненський район, с. Зоря, ЄДРПОУ 25319777) 1218 грн. 00 коп. судового збору. 4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили. Повний текст рішення підписано 30 жовтня 2015 року. Суддя Марач В.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52954334

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Потильчака О.І., суддів: Барбари В.П., Ємця А.А., Колесника П.І., Шицького І.Б., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Авіс Фінанс» – Рищенко Д.О., товариства з обмеженою відповідальністю «Восход» – Отцевича Є.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Авіс Фінанс» (далі – ТОВ «Авіс Фінанс») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 908/4804/14 за позовом ТОВ «Авіс Фінанс» до товариства з обмеженою відповідальністю «Восход» (далі – ТОВ «Восход»), товариства з обмеженою відповідальністю «Донбас профінвест-2012» (далі – ТОВ «Донбас профінвест-2012»), третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Трейд Маркет Групп» (далі – ТОВ «Трейд Маркет Групп»), про визнання недійсним договору поруки від 21 грудня 2012 року № 897-БВ/П/12, в с т а н о в и л а: Суб’єкт права на звернення до Верховного Суду України порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 908/4804/14 із підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), і просить скасувати постанову суду касаційної інстанції, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій залишити в силі. У заяві про перегляд постанови ТОВ «Авіс Фінанс» посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII (у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон № 2343-XII). В обґрунтування заяви ТОВ «Авіс Фінанс» надано копії постанов Вищого господарського суду України від 23 квітня 2015 року у справі № 905/5359/13-908/4643/14, від 23 квітня 2015 року у справі № 905/5359/13-908/4643/14, від 23 квітня 2015 року у справі № 905/5359/13-908/4643/14, від 12 січня 2016 року у справі № 908/4803/14, від 08 вересня 2015 року у справі № 910/257/15-г, від 16 квітня 2015 року у справі № 907/888/13, від 16 червня 2015 року у справі № 922/5093/14. ТОВ «Донбас профінвест-2012» і ТОВ «Трейд Маркет Групп» не скористалися правом на участь їх представників у судовому засіданні. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ТОВ «Авіс Фінанс», ТОВ «Восход», перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, ухвалою Господарського суду Донецької області від 12 серпня 2013 року за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Донроялтіплюс» порушено провадження у справі № 905/5359/13 про банкрутство ТОВ «Восход». Ухвалою Господарського суду Донецької області від 31 жовтня 2013 року частково зміненою постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25 грудня 2013 року визнано кредиторські вимоги, зокрема публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі – ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк») на суму заборгованості 571 292 466,35 грн, які забезпечені заставою майна боржника як позичальника; на суму заборгованості 19 080 484,46 грн, які забезпечені заставою майна боржника як майнового поручителя; на суму пені 2 669 505,65 грн, нарахованої боржникові як позичальнику за кредитними договорами, та внесено їх до реєстру вимог кредиторів. Також судом визнано та включено до реєстру вимог кредиторів кредиторські вимоги ТОВ «Донбас профінвест-2012» на суму заборгованості 900 000 000,00 грн (грошові зобов’язання четвертої черги). Постановою Господарського суду Донецької області від 26 грудня 2013 року ТОВ «Восход» визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою Господарського суду Донецької області від 19 травня 2014 року у справі № 905/5359/13 на задоволення заяви ТОВ «Авіс Фінанс» здійснено заміну первісного кредитора – ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» новим кредитором – ТОВ «Авіс Фінанс» на підставі договорів відступлення права вимоги від 03 квітня 2014 року № 39/246, № 39/247 і № 39/248 за грошовими зобов’язаннями кредитора у справі № 905/5359/13 про банкрутство ТОВ «Восход», у такому розмірі: 571 292 466,35 грн – заборгованість, забезпечена заставою майна боржника як позичальника; 19 080 484,46 грн – заборгованість, забезпечена заставою майна боржника як майнового поручителя; 2 669 505,65 грн – пеня, нарахована боржникові, як позичальнику за кредитними договорами. Зобов’язано ліквідатора внести відповідні зміни до реєстру вимог кредиторів. У листопаді 2014 року в межах провадження в справі про банкрутство ТОВ «Восход» ТОВ «Авіс Фінанс» звернулося до суду із позовною заявою до ТОВ «Восход», ТОВ «Донбас профінвест-2012» про визнання недійсним договору поруки № 897-БВ/П/12, укладеного 21 грудня 2012 року між відповідачами, за умовами якого ТОВ «Восход» виступило поручителем перед ТОВ «Донбас профінвест-2012» у забезпечення виконання зобов’язань ТОВ «Трейд Маркет Групп» щодо оплати вартості цінних паперів у загальному розмірі 385 000 000,00 грн за договором купівлі-продажу цінних паперів від 21 грудня 2012 року № 897-БВ/12. В обґрунтування вимог ТОВ «Авіс Фінанс» послалося на те, що відповідачами на час укладення оспорюваного договору поруки не було отримано згоди банку, чим порушено права кредитора та умови кредитних договорів; цей правочин укладено всупереч встановленим договірним зобов’язанням, актам цивільного законодавства; він не відповідає ані сферам діяльності підприємств, ані економічній меті господарської діяльності ТОВ «Восход»; оспорюваний договір не мав на меті настання реальних наслідків поруки, а був укладений для створення штучної заборгованості ТОВ «Восход» перед ТОВ «Донбас профінвест-2012», тому відповідно до положень частини п’ятої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) договір поруки має бути визнано недійсним. Крім того, ТОВ «Авіс Фінанс» послалося на те, що воно є кредитором ТОВ «Восход», вимоги якого до боржника визнано у справі про банкрутство, та відповідно до Закону № 2343-XII мають бути задоволено за рахунок продажу майна боржника в ліквідаційній процедурі, а отже, ТОВ «Авіс Фінанс» є заінтересованою особою стосовно ТОВ «Восход» щодо прийнятих ним зобов’язань, укладених правочинів, які можуть вплинути на погашення вимог кредиторів у процедурі банкрутства. Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 13 листопада 2014 року у справі про банкрутство ТОВ «Восход» прийнято до розгляду заяву ТОВ «Авіс Фінанс» до ТОВ «Восход», ТОВ «Донбас профінвест-2012» про визнання недійсним договору поруки від 21 грудня 2012 року № 897-БВ/П/12. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 12 січня 2015 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03 березня 2015 року, позов ТОВ «Авіс Фінанс» про визнання недійсним договору поруки від 21 грудня 2012 року № 897-БВ/П/12 задоволено в повному обсязі з мотивів доведеності позовних вимог. Постановою Вищого господарського суду України від 23 квітня 2015 року зазначені судові рішення скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду Запорізької області з тих підстав, що розгляд позовної заяви ТОВ «Авіс Фінанс» має здійснюватися в окремому позовному провадженні, а не в межах справи про банкрутство ТОВ «Восход». При цьому суд касаційної інстанції послався на положення статей 10, 20 Закону № 2343-XII. Ухвалою Господарського суду Донецької області від 08 червня 2015 року прийнято до провадження матеріали справи про банкрутство ТОВ «Восход», які надійшли від Господарського суду Запорізької області. Виділено із матеріалів цієї справи матеріали позовного провадження та сформовано їх в окремі справи, у тому числі справу № 908/4804/14 за позовом ТОВ «Авіс Фінанс» до ТОВ «Восход», ТОВ «Донбас профінвест-2012», третя особа – ТОВ «Трейд Маркет Групп», про визнання недійсним договору поруки від 21 грудня 2012 року № 897-БВ/П/12. Рішенням Господарського суду Донецької області від 09 липня 2015 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 21 вересня 2015 року, позов ТОВ «Авіс Фінанс» про визнання недійсним договору поруки від 21 грудня 2012 року № 897-БВ/П/12 задоволено в повному обсязі. Постановою Вищого господарського суду України від 23 грудня 2015 року зазначені судові рішення скасовано, провадження у справі припинено. Припиняючи провадження у справі, суд касаційної інстанції виходив із того, що у цьому випадку укладений боржником договір оспорюється ТОВ «Авіс Фінанс» у порядку частини четвертої статті 10 Закону № 2343-XII з підстав невідповідності договору загальним нормам цивільного законодавства, тобто має місце спір про право. У зв’язку з наведеним така заява підлягає розгляду у справі про банкрутство у вигляді відокремленого провадження із застосуванням усього інструментарію позовного провадження, передбаченого ГПК, з урахуванням вимог статті 41 цього Кодексу, тобто особливостей процедури банкрутства. У справах № 905/5359/13-908/4643/14, № 908/4803/14, № 910/257/15-г, № 907/888/13, № 922/5093/14 Вищий господарський суд України, на думку заявника, по-іншому застосував одні й ті самі норми права та дійшов протилежного висновку про те, що позовні вимоги стосовно визнання недійсними договорів, вчинених боржником щодо якого порушено справу про банкрутство, підлягають розгляду в окремому позовному провадженні, а не у межах справи про банкрутство. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті першому статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]». Відповідно до положень статті 41 ГПК господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом. Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом № 2343-XII. Згідно з пунктами 2, 7 частини першої статті 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Частиною дев’ятою статті 16 ГПК (виключна підсудність справ) передбачено, що справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Зазначені норми кореспондуються з положеннями частини четвертої статті 10 Закону № 2343-XII, відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо. Системний аналіз положень Закону № 2343-XII дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону № 2343-XII мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (частина перша статті 20 Закону № 2343-XII); за позовом розпорядника майна (частина дев’ята статті 22 Закону № 2343-XII); за заявою комітету кредиторів (частина восьма статті 26 Закону № 2343-XII); за заявою керуючого санацією (частина п’ята статті 28 Закону № 2343-XII); за заявою ліквідатора (частина друга статті 41 Закону № 2343-XII). Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-XII, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів. Стосовно посилання суду касаційної інстанції на положення статті 20 Закону № 2343-XII як на єдину норму закону, що може бути підставою для визнання недійсними правочинів (договорів) і спростування майнових дій боржника у межах провадження справи про банкрутство, слід зазначити наступне. З огляду на сферу регулювання Закону № 2343-XII загалом і за змістом зазначеної норми статті 20, вона є спеціальною по відношенню до загальних, установлених ЦК підстав для визнання правочинів недійсними, тобто ця норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом. Згідно з частиною другою статті 4 ЦК основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України. Відповідно до положень частини третьої статті 104 ЦК порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом. Таким чином і з огляду на положення статей 4, 104, 110–112 ЦК, Закон № 2343-XII є частиною цивільного законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей спеціальний Закон, також норм ЦК, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника. Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК. Отже, ЦК імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку, при цьому, визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину. Зважаючи на викладене, Господарський суд Запорізької області, у провадженні якого перебувала справа про банкрутство ТОВ «Восход», правомірно прийняв позовну заяву ТОВ «Авіс Фінанс» про визнання правочину за участю боржника недійсним за загальними нормами цивільного законодавства до розгляду в межах провадження у справі про банкрутство ТОВ «Восход». Натомість Вищий господарський суд України, який спочатку скасував постановлені у справі судові рішення та направив справу до суду першої інстанції для розгляду позовної заяви ТОВ «Авіс Фінанс» в окремому позовному провадженні, а після нового розгляду справи знову ж таки скасував постановлені у справі судові рішення та припинив провадження у справі, допустив неправильне застосування вищенаведених норм матеріального і процесуального права, що є наслідком обмеження прав і законних інтересів ТОВ «Авіс Фінанс» на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 23 грудня 2015 року, постанова Донецького апеляційного господарського суду від 21 вересня 2015 року, рішення Господарського суду Донецької області від 09 липня 2015 року та постанова Вищого господарського суду України від 23 квітня 2015 року підлягають скасуванню. Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. У справі, яка розглядається, Господарським судом Запорізької області та Харківським апеляційним господарським судом у межах наданих їм процесуальним законом повноважень установлено, що 21 грудня 2012 року між ТОВ «Восход» і ТОВ «Донбас профінвест-2012» укладено договір поруки № 897-БВ/П/12, за умовами якого ТОВ «Восход» виступило поручителем за зобов’язаннями третьої особи ТОВ «Трейд Маркет Групп» за договором купівлі-продажу цінних паперів від 21 грудня 2012 року № 897-БВ/12, відповідно до якого ТОВ «Донбас профінвест-2012» передав у власність ТОВ «Трейд Маркет Групп» акції ПАТ «ЗНВКІФ «Сертеза» на суму 385 000 000,00 грн, а останнє зобов’язалося сплатити вартість зазначених акцій у строк до 31 грудня 2012 року. Відповідно до пункту 2 договору поруки ТОВ «Восход» як поручитель відповідає перед кредитором ТОВ «Донбас профінвест-2012» за виконання зобов’язань за договором купівлі-продажу цінних паперів у такому ж розмірі, що і ТОВ «Трейд Маркет Групп», включаючи сплату загальної вартості цінних паперів, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків, передбачених договором купівлі-продажу цінних паперів. Згідно з пунктом 4 договору поруки у випадку невиконання боржником (покупцем цінних паперів) зобов’язань за договором купівлі-продажу акцій боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Також судом установлено факт виконання ТОВ «Донбас профінвест-2012» зобов’язань за договором купівлі-продажу щодо передачі цінних паперів у власність ТОВ «Трейд Маркет Групп», натомість останнім не надано доказів щодо сплати вартості акцій за цим договором. На час укладення між відповідачами оспорюваного договору поруки ТОВ «Восход» виступало позичальником ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на підставі, зокрема, кредитного договору від 22 грудня 2009 року № 20-1327/2-1 і кредитного договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії від 17 грудня 2007 року № 15-93/19-5677/07, право вимоги за якими відступлено новому кредиторові ТОВ «Авіс Фінанс». За умовами цих договорів позичальник ТОВ «Восход» зобов’язався до повного повернення кредиту та/або внесення плати за кредит, та/або спати процентів, та/або сплати неустойки не виступати поручителем без попередньої згоди на це банку. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що при укладенні оспорюваного договору поруки відповідачі допустили порушення умов зазначених кредитних договорів і вимог статей 526, 610, 629 ЦК, статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК), чим порушили права та законні інтереси кредитора, яким після відступлення прав вимоги за цими договорами в повному обсязі виступає ТОВ «Авіс Фінанс». Крім того, суд зауважив, що укладення ТОВ «Восход» договору поруки не відповідає меті здійснення господарської діяльності цього товариства, яким відповідно до умов цього договору прийнято зобов’язання у розмірі 385 000 000,00 грн за наявності заборгованості, зокрема перед ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» у розмірі 571 292 466,35 грн, за кредитними договорами. З огляду на власний фінансовий стан ТОВ «Восход» фактично не могло здійснити погашення заборгованості покупця цінних паперів у зазначеному розмірі та завідомо знало про це, укладаючи договір поруки. Разом із тим суд зазначив, що кредитором ТОВ «Донбас профінвест-2012» у справі про банкрутство ТОВ «Восход» заявлено грошові вимоги у загальному розмірі 900 000 000,00 грн, у тому числі 385 000 000,00 грн на підставі оспорюваного договору поруки від 21 грудня 2012 року № 897-БВ/П/12. Отже, збільшення загального розміру зобов’язань ТОВ «Восход» перед кредиторами на 900 000 000,00 грн, у тому числі на 385 000 000,00 грн за оспорюваним договором поруки, за рахунок грошових вимог ТОВ «Донбас профінвест-2012» унеможливлює погашення вимог інших кредиторів у повному обсязі за рахунок майна боржника. З огляду на викладені вище обставини суд дійшов висновку, що договір поруки укладено відповідачами не для настання його реальних наслідків, які полягають у забезпеченні належного виконання зобов’язань за основним договором поручителем на випадок їх невиконання/порушення зобов’язаною за договором стороною, а вчинено відповідачами зі свідомого розрахунку, що невиконання основного договору матиме місце і покупець не здійснить розрахунок за договором купівлі-продажу, так само як і поручитель через складне фінансове становище не зможе здійснити погашення вимог ТОВ «Донбас профінвест-2012». Водночас, уклавши оспорюваний договір, ТОВ «Восход» не тільки не отримало жодного прибутку, а навпаки, всупереч власним фінансовим інтересам набуло зобов’язання сплатити заборгованість за третю особу у розмірі, що перевищує його активи. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оспорюваний договір суперечить положенням статей 526, 610, 629 ЦК, статті 193 ГК щодо належного виконання прийнятих зобов’язань, статті 84 ЦК, статей 3, 42, 43, 44 ГК щодо здійснення підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, та не спрямований на настання правових наслідків, обумовлених ним, що є самостійною підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною четвертою статті 203 ЦК та частиною першою статті 215 ЦК. Із наведеними висновками суду першої інстанції погодився і суд апеляційної інстанції, який залишив без змін рішення цього суду про задоволення позову. Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України керувався лише тією підставою, що зазначений позов має бути розглянуто в окремому позовному провадженні, а не в межах провадження про банкрутство. При цьому жодних порушень судами першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права суд касаційної інстанції не встановив і не зазначив, як і не висловився з приводу правильності висновків суду про задоволення позовних вимог загалом. З огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації») щодо реалізації права на справедливий суд (пункт 1 статті 6 Конвенції): «одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata – принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру». У рішенні у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації» ЄСПЛ також дійшов висновку, що принцип правової визначеності вимагає, серед іншого, щоб якщо суди ухвалили остаточне рішення в питанні, то їх рішення не піддавалося би сумніву. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі. З огляду на викладене, враховуючи зазначені висновки ЄСПЛ, беручи до уваги, що судами першої та апеляційної інстанцій до спірних правовідносин правильно застосовано норми матеріального права, рішення Господарського суду Запорізької області від 12 січня 2015 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03 березня 2015 року слід залишити в силі, оскільки Вищий господарський суд України (постанова від 23 квітня 2015 року), скасовуючи ці судові рішення, не зважив на принцип res judicata і використав свої повноваження не на виправлення фундаментального порушення, яке допустили суди, а лише для спрямування справи на новий розгляд без вказівки щодо незаконності судових рішень по суті. Керуючись статтями 11114, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Авіс Фінанс» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 23 грудня 2015 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 21 вересня 2015 року, рішення Господарського суду Донецької області від 09 липня 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 23 квітня 2015 року скасувати, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03 березня 2015 року та рішення Господарського суду Запорізької області від 12 січня 2015 року у справі № 908/4804/14 залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий О.І. Потильчак Судді: В.П. Барбара А.А. Ємець П.І. Колесник І.Б. Шицький Постанова від 13 квітня 2016 року № 3-304гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FF937DC9FB336C09C2257FAB002086F2

Здраствуйте! Подскажите, пожалуйста, может кто-то сталкивался с такой проблемой: Банк подал в суд на заемщика и поручителей в декабре 2015 года, при том, что срок действия кредитного договора с июля 2006 года по июль 2011 года, соответственно истец пропустил срок исковой давности, так как 3 года прошло в июле 2014 года... но в договорах пору обозначен интересный пункт: "...порука по этому договору прекращается после окончания 5 лет со дня наступления срока возвращения кредита по кредитному договору.." Получается: если заявить в суде о применении срока исковой давности по основному обязательству, то на поручителей это не подействует так как только в июле 2016 года закончится 5-ти годичный срок... Но вопрос состоит в том, что поручители не являются основными заемщиками и порука - это обеспечение основного обязательства... ВОПРОС: может кто-то знает о наличии практики по таким делам, как суды относятся к тому, что с заемщика (лица, который взял деньги в долг) обязательства сняты, а поручители должны отвечать по его просроченым обязательствам....???

Державний герб України Справа № 357/12576/15-ц 2/357/3842/15 Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2015 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого судді Жарікова О. В. , при секретарі Гавриш О. П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 3 в м. Біла Церква цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про захист прав споживача та про визнання недійсним кредитного договору, - В С Т А Н О В И В : Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з цивільним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача та про визнання недійсним кредитного договору, обґрунтовуючи його тим, що в 2007 році вона для покращення житлових умов сімї вирішила придбати квартиру в м. Біла Церква. Оскільки достатніх коштів для цієї покупки в неї не було, вона почала шукати найбільш прийнятні умови кредитування серед банків. 18.07.2007 року між позивачем та відповідачем був підписаний договір № К3Н1GK15006415. Умовами цього договору передбачалась видача кредиту сумою 65 790,00 доларів США, що є еквівалентом 332 239,50 грн. за курсом НБУ на момент підписання договору. Кредит видавався на 30 років для купівлі квартири, а датою остаточного повернення кредиту є 18.07.2037 року. Крім того, кредитним договором передбачалась видача 19 738,21 доларів США на сплату страхових виплат, проте ці гроші так і не були видані банком. Плата за користування кредитом повинна була складатись з відсоткової ставки по кредиту, яка дорівнювала 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості по кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період оплати. Таким чином, щомісячний платіж повинен був дорівнювати 719,66 доларів США(п.7.1. кредитного договору). Позивач зазначає, що відповідач не включив в договір істотні умови, які визначені в законодавстві, що регулює споживче кредитування, а також є обовязковою умовою для споживчих кредитів, а саме графік погашення заборгованості. Таким чином, сторони не дійшли згоди щодо порядку зарахування платежів. Крім того, в договорі відсутня ще одна істотна умова щодо вартості кредиту, а саме: абсолютного значення подорожчання кредиту. Відповідач не попередив позивача про валютні ризики та включив до умов договору несправедливі умови. Позивач просила суд визнати недійсним кредитний договір, визнати недійсним договір іпотеки, виключити з Державного реєстру іпотек запис, виключити з Єдиного реєстру заборон відчужень запис, застосувати реституцію. Представник позивача, згідно довіреності ОСОБА_2 подав через канцелярію суду уточнену позовну заяву від імені позивача, в якій позивач просить суд визнати недійсним кредитний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк»; визнати недійсним іпотечний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк»; визнати недійсним договір поруки від 18.07.2007 року № K3H1GK15006415, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк». В судове засідання позивач ОСОБА_1 не зявилася, про місце, час та дату розгляду справи повідомлена належним чином, свого представника в судове засідання не направила. Через канцелярію суду, до суду від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без участі позивача та представника позивача, на задоволенні позову наполягають, позов підтримують. Представник відповідача в відкритому судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти задоволення позову, вважаючи його не обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, свою позицію мотивував письмовикладеними запереченнями проти позову, які долучені до матеріалів справи. Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ч. 2,3 ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 cт. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ч. 1,2 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Відповідно до ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Суд, заслухавши пояснення представника відповідача, оглянувши та дослідивши матеріали справи, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини. Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Судом встановлено, що між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого з усіма правами та обов»язками являється ПАТ КБ «Приватбанк», тобто позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, що підтверджується його копією. Крім того, з метою належного виконання взятого на себе зобовязання ОСОБА_1 за кредитним договором, між нею та відповідачем укладено іпотечний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, а, також, укладено договір поруки від 18.07.2007 року № K3H1GK15006415 між ОСОБА_2 та відповідачем. Відповідно до ст.ст. 1054, 1055 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до п.1.1 кредитного договору, банк зобовязався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений в п.7.1 цього договору. Відповідно до п. 7.1 кредитного договору, банк зобовязувався надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі через касу на строк з 18.07.2007 року по 18.07.2037 року включно, у вигляді не поновлюваної лінії, у розмірі 65 790 доларів США на купівлю квартири, а також у розмірі 19 738,21 доларів США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених п.п.2.1.3., 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості по кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотки за дострокове погашення кредиту, згідно п.3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2 даного договору. Щомісячний платіж дорівнює 719,66 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди. За положенням ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до ч. 1, 3 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року, дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Як встановлено в ході судового розгляду справи, та вбачається з п.7.1. договору, відповідач надав кредитні кошти позивачу саме на споживчі цілі для придбання квартири. За викладених обставин, суд дійшов обґрунтованого висновку, що укладений між сторонами кредитний договір є договором споживчого кредиту. Згідно ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Згідно ч. 4 в кредитному договорі повинно зазначатися - сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; право дострокового повернення кредиту; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством. Як передбачено п. 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління Національного Банку України № 168 від 10 травня 2007 року, банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках. Вказана постанова НБУ датована 10.05.2007 року, а спірний договір укладено між сторонами 18.07.2007 року, і тому в ньому повинні були бути враховані правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, згідно цієї постанови. У відповідності до п. 3.2. розділу 3 Правил, вбачається, що кредитний договір має містити графік платежів у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користуванням кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до Правил. У графіку платежів також має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Вказані вимоги закону відповідачем у повному обсязі не виконано, в самому кредитному договорі не має відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, не має умов, які п.п.3.2, 3.4 розділу 3 Правил, визнані обов'язковими. Також, відповідач не надав докази на підтвердження того, що позивачу надавався окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача. Заперечуючи проти позову, представник відповідача вказує на те, що банком на виконання відповідних положень Закону України «Про захист прав споживачів» надано всю необхідну інформацію в письмовому вигляді, результатом чого є факт підписання сторонами кредитного договору. Однак, в судовому засіданні представник відповідача вказав на те, що окремо позивачу не надавалася письмова інформація, згідно вимог ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Враховуючи, що законодавством не встановлений обовязок кредитора відібрання підпису позичальника під наданою інформацією, доказом наявності факту виконання вимог ЗУ «Про захист прав споживачів» є положення ч.2 ст.638, ч.2 ст.642 ЦК України, тобто фактичне прийняття пропозиції до укладення договору дією. Однак, суд не може погодитись з такою думкою представника відповідача з огляду на те, що сам по собі факт підписання кредитного договору не може бути визнано судом, як беззаперечну, і таку, що не підлягає доведенню обставину, щодо виконання відповідачем наведених положень ЗУ «Про захист прав споживачів». Вказана позиція підтримується і в рішенні Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року, де зокрема зазначено, що споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Як зазначено в кредитному договору позивачу, через касу банку, банк зобов»язався видати кошти в розмірі 65790,00 доларів США на купівлю квартири, що сторонами не заперечується. Однак, крім цього, згідно даного кредитного договору, банк зобов»язався видати позивачу кошти через касу банку в розмірі 19738,21 доларів США на сплату страхових платежів пункт 7.1 договору, але дані кошти позивачу видані не були, що підтвердив в судовому засіданні і представник відповідача, вказавши на те, що дані кошти в відповідний період перераховуються банком, що, також, підтверджується і випискою по рахунку позивача. Представник відповідача вказав в судовому засіданні, що вказані кошти повинні перераховуватися страховику, згідно договору страхування. Однак, до суду не надано доказів укладення зазначеного договору страхування та доказів того, що вказані кошти дійсно кожного року перераховуються для оплати страхового платежу та куди дані кошти взагалі перераховуються та чи взагалі вони кудись перераховуються. В положеннях Резолюції Генеральної Асамблеї ООН „Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 9 квітня 1985 року № 39/248 на які посилався Конституційний Суд України в Рішенні № 15-рп/2011 від 10 листопала 2011 року, наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. У наведених „Керівних принципах для захисту інтересів споживачів" визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями. Всупереч вимогам закону, ні відповідач, ні представник відповідача, не надали суду підтвердження того, що позивач належним чином повідомлена про графік, згідно з яким передбачалося погашення кредитної заборгованості, розрахунок сукупної вартості кредиту та письмового попередження про те, що вона була повідомлена під час укладання кредитного договору про валютні ризики, які можуть мати місце під час виконання договору. Суд критично оцінює твердження представника відповідача про те, що обовязок банку повідомляти вказану інформацію споживачу не була передбачена на момент укладання кредитного договору, оскільки це не відповідає дійсності. Як вбачається з копії оспорюваного кредитного договору, кредитний договір укладався між сторонами 18.07.2007 року. Варто наголосити, що обовязок відповідача повідомляти вказану інформацію позивачу вже було передбачено чинним законодавством України на той період, зокрема: Постановою НБУ № 168 від 10.07.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», листом НБУ № 40-117/2093-6134 від 16.06.2007 року «Про окремі питання практичного застосування Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 року. в ст.56 Закону. Отже, в порушення вимог п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідач не надав позичальнику, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів укладених із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору Відповідно до п. 3.6 постанови НБУ № 168 від 10.07.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Не спростовано представником відповідача і той факт, чому графік погашення кредиту не видавався відповідно до вимог чинного законодавства, і тому які суми, на які рахунки і за яким принципом зараховувалися в рахунок погашення кредиту суду невідомо, що є несправедливим по відношенню до споживача, оскільки дає можливість банку проводити зарахування на рахунки на розсуд банку. За викладених обставин, умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршання становища споживача. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. В додаткових поясненнях позивач вказує на те, що якщо підрахувати процентну ставку за рік, то вона складає (0,84%*12) =10,08%, але банком ще встановлено винагороду у розмірі 0,20 % від суми наданого кредиту щомісяця в період сплати, отже тоді відсоткова ставка на рік буде складати (0,84+0,20)*12 =12,48 %. Кредитним договором було передбачено, що місячний платіж складає 719,66 дол.США і передбачає погашення кредиту, відсотків та винагороди. Якщо за допомогою кредитного калькулятора обрахувати суму яка підлягає до сплати за кредитним договором, то вона суттєво відрізняється, а саме: сума місячного платежу буде складати 746,54, сума кредиту: 65790.00, відсоткова ставка: 12.48, строк кредитування (місяців): 240, коефіцієнт переплати: 1.72. Тобто кожного місяця позивач повинна була доплачувати 26,88 доларів США, що за весь період дії договору складає (26,88 *240 місяців)=6451,20 доларів США. Позивач стверджує, що за період дії кредитного договору, нею було сплачено на користь відповідача майже 71 000,00 доларівСША, що підтверджується копіями квитанцій. Проаналізувавши вказані зауваження з боку позивача та співставивши їх з умовами договору, суд вважає, що зауваження позивача заслуговують на увагу та підлягають правовій оцінці. Аналіз вказаних норм закону та наведених обставин, дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання такого договору недійсним. Як зазначає Верховний Суд України в справі № 6-80цс12 від 12 вересня 2012 року, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до ч. 3 ст. 212 ЦПК України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Як зазначено в розясненнях, наданих в п.2 Постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9, «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. В п.7 вищевказаної постанови пленуму розяснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Крім того, відповідно до ч. 1, 5 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Вирішуючи питання про можливість застосування загального строку позовної давності до вказаного позову, суд виходить з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Як передбачено ч.1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Судом встановлено, що 24 червня 2015 року позивач звернулася до адвокатів з проханням розяснити їй умови кредитного договору, укладеного між нею та відповідачем, на що отримала письмову консультацію, що підтверджується копією вказаної консультації. За викладених обставин, суд вважає, що саме з цієї дати позивач реально дізналась про порушення своїх прав. Крім того, відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до п. 1 договору іпотеки, укладеного між сторонами 18.07.2007 року, предметом цього договору є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в п.33 цього Договору. Відповідно до п. 33 вказаного договору, в забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме: трикімнатну квартиру № 128 за адресою: Київська область, м. Біла Церква, б-р.50 р.Перемоги, буд.169. Відповідно до ч.1 ст.553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно до п. 2, укладеного між ОСОБА_2 та відповідачем договору поруки від 18.07.2015 року, поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобовязань за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісій, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Враховуючи фактичні обставини справи, суд вважає за можливе застосувати реституцію, як наслідок недійсності правочину та визнати недійсними іпотечний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» та договір поруки від 18.07.2007 року № K3H1GK15006415, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки вказані правочини було укладено на забезпечення виконання основного зобовязання, а саме за кредитним договором № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, який укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Таким чином, позов підлягає до задоволення. Відповідно до п. 13 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше самостійних вимог немайнового характеру, пов'язані між собою, судовий збір сплачується окремо з кожної із таких вимог (або загальною сумою), наприклад, за вимогами про усунення перешкод у користуванні власністю та відшкодування моральної шкоди. Враховуючи, що позивача звільнено від сплати судового збору, на підставі ст. 22 ЗУ «Про захист прав споживачів», тому суд вважає за необхідне стягнути з відповідача в дохід держави суму судового збору за кожну вимогу немайнового характеру в сумі 243,60 грн., а разом 730,80 грн., згідно ставок судового збору за подання позовної заяви немайнового характеру, відповідно до ЗУ «Про судовий збір» в редакції, яка була чинною на час звернення позивача до суду з вказаним позовом, що відповідає вимогам ст.ст. 79, 88 ЦПК України. Враховуючи вищевикладене, розяснення надані в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9, Постанові Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», керуючись ст.ст. 203, 215, 553, 548, 638 ЦК України, Законом України "Про захист прав споживачів", ст. ст. 3, 10, 11, 57, 58, 60, 79, 88, 212-215, 294, 296 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В : Позов задовольнити. Визнати недійсним кредитний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Визнати недійсним іпотечний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Визнати недійсним договір поруки від 18.07.2007 року № K3H1GK15006415 укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь держави 730,80 грн. судового збору. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Київської області через Білоцерківський міськрайонний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя ОСОБА_3 http://reyestr.court.gov.ua/Review/53337888

Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2014 року Бабушкінський районний суд м.Дніпропетровська в складі: головуючого судді - Решетніка М.О. при секретарі - Медведєвій А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ПАТ "ОТП Банк", третя особа: приватний нотаріус Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 "Про визнання договорів недійсними", зустрічним позовом ПАТ "ОТП Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 "Про стягнення заборгованості", - в с т а н о в и в: 08 червня 2010р. позивачі звернулися до суду із позовом до відповідача, який в подальшому уточнили (а.с.155 т.1), просили суд визнати недійсними кредитний договір №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р., додатковий договір №1 від 06 січня 2009р., і додатковий договір №1 від 15 червня 2009р., укладені між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1, та застосувати наслідки недійсності правочину; визнати недійсним договір іпотеки №РМL - 301/479/200 від 22.11.2007р., укладений ним із ЗАТ "ОТП Банк" в особі керуючого відділення "Воскресенське" ЗАТ "ОТП Банк" в м.Дніпропетровську, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 22.11.2007р., реєстр №288; виключити з державного реєстру іпотек та єдиного державного реєстру заборон відчуження нерухомого майна записи про державну реєстрацію іпотеки та заборони відчуження нерухомого майна: житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, та земельної ділянки, площею 0,1069га, на якій розміщений вищевказаний житловий будинок; позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 також просили визнати недійсними договір поруки №SR-301/489/2007 від 22.11.2007р., укладений між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_2, і договір поруки № SR- 301/488/2007 від 22.11.2007р., укладений між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3. 11 червня 2010р. ПАТ "ОТП Банк", яке є правонаступником ЗАТ "ОТП Банк" (далі Банк) звернувся до суду з позовом, який згодом неодноразово уточнювався, до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними зобов'язаннями. Свої вимоги позивач ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що за умовами кредитного договору №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р. Банк надає Позичальникові кредит на придбання нерухомого майна, тобто, споживчий кредит в розмірі 500000 (п'ятсот тисяч) доларів США, що згідно меморіального ордеру №28, на день укладання Договору становить 2525000грн., зі сплатою відсотків, розмір яких складається з фіксованого відсотку 3,99% річних та FIDR, зі строком повернення кредиту до 24.11.2031р. Вважає, що кредитний договір має бути визнано судом недійсним, як такий, яким встановлено сплату суми кредиту та процентів за договором у валюті кредиту - доларах США (п.1.11.1Частини 2), що суперечить вимогам законодавства. Крім того, кредитний договір містить суперечливі та дискримінаційні по відношенню до нього (позичальника), як споживача фінансових послуг, умови, що викладені в позові. Також в договорі відсутня дата видачі кредитних коштів, оскільки видача кредиту залежить від виконання позичальником інших умов договору (п.1.3 Частини 2 кредитного договору); неоднозначно та не чітко визначено розмір відсоткової ставки за кредитом, а розмір фіксованого відсотка - 3,99 річних, з не визначеним FIDR, не відповідає розрахункам, зазначеним в Графіку платежів, та є завищеним; в договорі відсутні ціна договору та розмір фактичного подорожчання кредиту. А отже всі ці показники, відповідно до Постанови НБУ №168 "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", та згідно п.7.2 частини 2 Договору - є істотними умовами кредитного договору, але він не отримав достовірної та повної інформації про істотні умови кредитування. Також посилався на те, що Банком не була проведена переддоговірна робота з ним, як позичальником. При підписанні кредитного договору він цілком довіряв банківським працівникам, як спеціалістам, оскільки не володіє спеціальними знаннями в області юриспруденції та банківського права, проте Банк приховав від нього фактичні суми по кредиту, тим самим позбавив його права прийняти відповідно правильне рішення щодо умов кредитування взагалі. Тому вважає, що фактично не було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору. Також заперечує отримання ним Траншу в розмірі 24461,07 доларів США чи в іншій сумі за Додатковою угодою від 15.06.2009р. Звідси просив визнати недійсним і договір іпотеки, як забезпечення недійсного договору, та зобов'язати приватного нотаріуса Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 виключити запис про обтяження будинку і земельної ділянки, переданих в іпотеку, з реєстру іпотек. Позивачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 також просили визнати недійсними договори поруки, внаслідок недійсності основного кредитного зобов'язання позичальника ОСОБА_1 ПАТ "ОТП Банк" в обгрунтування своїх позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_3 і ОСОБА_2, як солідарних боржників, заборгованості за кредитним договором, посилається на кредитний договір №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р., укладений між ЗАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит в сумі 500000 доларів США, що підтверджується меморіальним ордером №28 від 22.11.2007р., і зобов'язався повернути суму кредиту та сплатити проценти за користування кредитом, за встановленою плаваючою процентною ставкою 4,99% річних + FIDR в строк до 24.11.2031р. Для забезпечення виконання ОСОБА_1 боргових зобов'язань за кредитним договором, між Банком та ОСОБА_3, а також ОСОБА_2, із кожним окремо, 22.11.2007р. укладено договори поруки, відповідно до яких, кожен із них прийняв на себе зобов'язання відповідати за повне та своєчасне виконання ОСОБА_1 всіх боргових зобов'язань перед Банком за кредитним договором. У зв'язку з невиконанням відповідачами зобов'язань за кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів, утворилась заборгованість. Просить суд стягнути з ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, як солідарних боржників, суму боргу за кредитним договором №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р. в розмірі 9560012,59грн., із яких: сума основного боргу в розмірі 501891,50 доларів США, що за курсом НБУ на 03.04.2014р. (12,5691грн./за 1 долар) становить 6308 324,46грн., відсотки за користування кредитом - 258704,93 долари США, що за курсом НБУ становить 3251688,14грн., та витрати по сплаті державного мита. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 позов підтримала, просила задовольнити в повному обсязі з підстав, викладених в позові. Проти позову ПАТ "ОТП Банк" заперечувала, просила в задоволенні їх позовних вимог відмовити в повному обсязі. Надала до суду письмові заперечення (а.с.140-143 т.1), в яких посилалась на недоведеність Банком видачі та отримання ОСОБА_1 кредиту, дати видачі кредиту, суми та валюти кредиту, а також на відсутність документів, що свідчать про надання Банком 15.06.2009р. та отримання ОСОБА_1 траншу для погашення заборгованості по процентам. Вважає, що заборгованість за кредитним договором, розрахована Банком, не відповідає дійсності та набагато завищена, що також підтверджується висновками судово-економічної експертизи, проведеної за клопотанням ОСОБА_1 в ході судового розгляду справи. Також просила задовольнити позов ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в частині визнання недійсними договорів поруки, та пояснила, що про підвищення відсоткової ставки з 15.06.2009р., яка змінює розмір відповідальності поручителів, (Банк) їх не повідомив. Крім того, додатковою угодою від 15.06.2009р. змінено порядок та строки погашення частини кредиту з наданням ОСОБА_1 траншу в розмірі 24461,07 доларів США, про що також ОСОБА_2 не був повідомлений, додаткова угода з ним не укладалась, а ОСОБА_3 відмовилась від підписання додаткової угоди до договору поруки, про що свідчить копія цієї угоди, доданої до матеріалів справи (а.с.27 т.1). В судовому засіданні представник ПАТ "ОТП Банк" позовні вимоги Банку підтримав та просив задовольнити позов в повному обсязі. Позов ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не визнає, просить в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що згідно ч.2 ст.524 ЦК України сторони договору можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах встановлених законом. Зазначив, що Банк отримав генеральну банківську ліцензію за №191 від 02.03.1998р., дозвіл з додатками від 08.11.2006р. №191-1, що дає право здійснювати операції з валютними цінностями. Індивідуальні ліцензії на надання і одержання кредитів в іноземній валюті видаються, якщо терміни та суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, але на момент надання кредиту ОСОБА_1 чинним законодавством України не встановлено будь-яких обмежень, щодо термінів та сум кредитів в іноземній валюті. Вважає вимоги позивачів щодо недійсності договорів поруки безпідставними, оскільки відповідно до п.2.2 Договорів поруки, на дату їх укладання, розмір боргових зобов'язань, забезпечених порукою становить 500000 доларів США. Порукою забезпечені боргові зобов'язання в разі зміни їх суми, відповідно до п.2.1 цих договорів. Третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5, в судове засідання не з'явилася, про час і місце судового засідання була повідомлена належним чином. Заслухавши пояснення та доводи осіб, що приймали участь у розгляді справи, дослідивши обставини справи, оцінивши у сукупності письмові докази, суд прийшов до наступного висновку. Відповідно до змісту ст.ст.526,527,530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і у встановлений термін, відповідно закону, договору. Відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Згідно ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов'язана надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов'язаний повернути кредит і сплатити відсотки. У судовому засіданні встановлено, що 22 листопада 2007р. між ПАТ "ОТП Банк", який є правонаступником всіх прав та обов'язків ЗАТ "ОТП Банк", та ОСОБА_1 був укладений Кредитний договір №ML-301/799/2007 (далі Договір), який складається з двох частин, що нерозривно пов'язані між собою (а.с.9-13 т.1). Відповідно до умов Частини №1 Договору Банк надає позичальнику кредит в розмірі 500000 доларів США, з цільовим використанням на придбання нерухомого майна, за сплати суми першочергового внеску в розмірі 33,04% вартості нерухомого майна у відповідності до договору купівлі-продажу (а.с.27 т.1). Строк повернення кредиту - 24 листопада 2031р. Річна база нарахування процентів - 360 календарних днів у році. Для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка з фіксованим відсотком - 3,99% річних + FIDR, що є процентною ставкою по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті цього кредиту, що розміщені у Банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Повернення кредиту та сплата процентів здійснюється шляхом сплати платежів, що зменшуються. Додатком №1 до кредитного договору від 22.11.2007р. є "Графік платежів", викладений на 11 аркушах, із яких позичальнику було надано лише 2 аркуші: 2-й та 11-й. 06.01.2009р. між ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 було підписано додатковий договір №1, яким встановлено розрахунок процентів з плаваючою процентною ставкою з фіксованим відсотком 2,99 річних + FIDR, та встановлено підвищення процентної ставки на 4% річних за порушення позичальником будь-якого зобов'язання за кредитним договором та цим додатковим договором (а.с.17 т.1). 15.06.2009р. між ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 було підписано додатковий договір №1 (а.с.18 т.1), яким було внесено зміни та доповнення до кредитного договору, та встановлено: до 15.06.09р. плаваюча процентна ставка з фіксованим відсотком - 3,99% + FIDR; з 15.06.2009р. до 16.11.2009р. - фіксована процентна ставка - 6,50%; з 16.11.2009р. до повного виконання зобов'язань за кредитним договором плаваюча процентна ставка з фіксованим відсотком - 4,62+ FIDR ( п.3.2- 3.4); повернення частини кредиту шляхом сплати ануїтетних платежів (п.2.1.3.1; п.2.2.1.); надання позичальнику Траншу в сумі 24461,07 доларів США з метою погашення прострочених процентів (п.2.2.2). Як вбачається з матеріалів справи, кредит надано ОСОБА_1 з цільовим призначенням на придбання нерухомого майна, та в розумінні п.1.ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів" є споживчим кредитом. Пунктом 4 ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що обов'язковою умовою договору споживчого кредиту є річна відсоткова ставка за кредитом. Згідно ст.10561 ЦК України розмір процентів та порядок їх сплати визначаються в договорі. В пункті 3.3 Постанови НБУ №168 від 10.05.2007р., якою затверджені "Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту" (далі Правила) вказано, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, визначивши її як в процентному значенні у вигляді реальної процентної ставки (в процентах річних), так і в грошовому виразі. В п/п "а" п.3.3 Правил наведена формула розрахунку значення реальної процентної ставки, елементами якої є процентна ставка, чиста сума кредиту, порядковий номер періоду дії кредитного договору та загальна кількість періодів. Застосування вищевказаної формули спрямоване на те, щоб точно розрахувати, з урахуванням дисконтування, усі майбутні грошові платежі споживача. Використання будь-яких інших показників для розрахунку реальної процентної ставки за кредитом законом не передбачено. Укладений між сторонами кредитний договір не містить вищевказаних відомостей. Натомість, всупереч вищевказаним актам цивільного законодавства України, кредитним договором передбачений інший порядок визначення розміру процентів, а саме: для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватися плаваюча процентна ставка, яка складається з фіксованого відсотка в розмірі 3,99 % річних + FIDR. FIDR формується на основі процентних ставок по строковим депозитам для фізичних осіб, при цьому банк на власний розсуд встановлює такі проценти. Відповідно до ст.1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" надання фізичній особі коштів на визначений строк під процент є фінансовою послугою. Внаслідок вищенаведеного ОСОБА_1, як споживач фінансової послуги, не може взяти участь у формуванні FIDR. Оскільки FIDR є найбільшою складовою частиною плаваючої процентної ставки за користування кредитом, а її розмір обумовлений виключно власним розсудом виконавця, суд дійшов висновку про те, що Банком фактично здійснюється формування вартості фінансової послуги без участі споживача та його згоди. В п.3.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту визначено, що банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї зі сторін. Всупереч вищевказаній нормі закону порядок обчислення процентів встановлений оскаржуваним кредитним договором дозволяє банку змінювати процентну ставку за кредитом за власним бажанням. За таких обставин споживач фінансової послуги не може спрогнозувати свої витрати на оплату процентів за користування кредитом. Крім того, що позичальник не має можливості вплинути на формування ставки FIDR, він також обмежений і в способах отримання інформації про неї. Так пункт 1.4.1.6 Частини №2 Кредитного договору зазначає, що протягом дії договору, позичальник може з'ясовувати суми нарахованих процентів, що належать до сплати, в приміщенні банку - філії або відділенні, в якому позичальником відкривався поточний рахунок. Таким чином, для того щоб сплатити проценти, позичальник повинен кожного разу з'ясовувати їх розмір у відділенні банку. Згідно ч.ч.1, 2 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" виконавець не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Зокрема несправедливою умовою договору вважається встановлення дискримінаційних стосовно споживача правил зміни відсоткової ставки. Застосування ставки FIDR для розрахунку процентів за користування кредитом передбачає зміну розміру процентів впродовж всієї дії кредитного договору, при цьому вартість кредитних ресурсів для позичальника буде залежати від волевиявлення інших фізичних осіб - клієнтів Банку, що розмістили вільні кошти на строкових депозитах у валюті, тотожній валюті кредиту на строк 366 днів. За таких обставин суд дійшов висновку, що такий порядок розрахунку процентів за користування кредитом суперечить нормам чинного законодавства України, що регулюють спірні правовідносини - ст.10561 ЦК України, ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів", п.п.3.3 "Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту". Крім того, відповідно до п.3.8 Правил, у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладання кредитного договору попередити позичальника, що він несе валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором. Однак всупереч вказаній нормі права Банк не попередив позичальника про те, що він несе валютні ризики. Доказів попередження позивача відповідачем (Банком) не надано, та в оскаржуваному кредитному договорі таке положення відсутнє. Судом також встановлено, що листом від 01.10.2007р. ОСОБА_1 був ознайомлений з "Умовами кредитування по програмі "Житло в кредит", однак в них жодного посилання на сплату відсотків за кредитом з використанням фіксованого відсотка + FIDR не значиться, та інформації про сукупну вартість кредиту не міститься, а зазначений в "Умовах…" Додаток №1 (інформація щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту) до суду не надано (а.с.124-125 т.2). В матеріалах справи міститься анкета-заява від 01.09.2007р. ОСОБА_1, в якій він зазначає (п.12), що бажає отримати кредит строком на 24 роки, з відсотковою ставкою 11% річних, бажано в розмірі 500000 доларів США зі стандартною формою погашення кредиту (а.с.194-202 т.1). Також в матеріалах справи міститься кредитна заявка від 22.11.2007р. ОСОБА_1 на видачу кредиту в розмірі 500000 доларів США шляхом перерахування коштів на поточний рахунок НОМЕР_2, відкритий у ПАТ "ОТП Банк". Заявка містить таблицю з зазначенням процентної ставки в розмірі 3,99% та рукою дописано + FIDR (а.с.193 т.1). Кредитна заявка від 15.06.2009р. ОСОБА_1 щодо видачі Траншу в розмірі 24461,07 доларів США шляхом перерахування коштів на поточний рахунок №2620 4 101585719, відкритий у ПАТ "ОТП Банк" також містить таблицю з зазначенням процентної ставки 6,5 (а.с.192 т.1). Згідно додатку №1 від 22.11.2007р. "Графік платежів", що є невід'ємною частиною кредитного договору, сума кредиту становить 500000 доларів США, процентна ставка - 11,49%, дата видачі -22.11.2007р., дата повернення кредиту - 24.11.2031р., щомісячний платіж не вказано, страхування майна -0,15% від його ринкової вартості, нещасного випадку - 0,25% від суми кредиту, страхування земельної ділянки - 0,30% від її ринкової вартості, абсолютне значення подорожчання кредиту в грн. - 748260,19 (а.с.134-144 т.2). Додатком №1 до додаткового договору №1 від 15.06.2009р. "Графік платежів" змінено, а саме: на 15.05.2009р. сума кредиту становить 501891,51 доларів США, процентна ставка до 15.06.2009р. - 13,49%, з 15.06. до 16.11.2009р. - 6,50%, з 16.11.2009р. до закінчення кредитного договору - 14,12%, щомісячний платіж встановлено - 6311,82 доларів США, страхування майна змінено на - 0,28%, нещасного випадку - на 0,32% (а.с.149 т.1). З огляду на викладене суд вважає, що при підписанні кредитного договору та додаткових договорів до нього сторонами не було досягнуто згоди, щодо істотних умов кредитного договору, а саме: сплати відсотків за користування кредитом та сплати страхових сум. Згідно ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, а також умови, що визначені законом як істотні, або є необхідними для укладання договорів. Згідно п.7.2 Частини 2 кредитного договору сторони погодили, що будь-які умови Договору є істотними та підлягають виконанню. Оскільки кредитний договір є видом договорів приєднання, умови якого розробляються банком, і позичальник не впливає на зміст договору, Банк, встановивши завищений розмір процентів, в ході виконання кредитного договору збільшив страхові платежі та змінивши умови щодо строку та порядку погашення кредиту, порушив принцип добросовісності, розумності та справедливості щодо споживача. Вимоги справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства передбачені також ст.3 ЦПК України і практично виражаються у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріпленні можливості адекватного захисту порушених цивільних прав або інтересів. Із частини 8 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" витікає, що нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Частинами 5,6 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути замінено або визнане недійсним, а коли визнання положення договору недійсним зумовлює зміну інших положень договору, то договір може бути визнаний недійсним в цілому. Однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Такий правовий висновок зробив Верховний Суд, розглянувши на засіданні Судової палати у цивільних справах 25 грудня 2013р. справу №6-94цс13, предметом якої був спір про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними. Крім того, як в позовних вимогах, так в процесі розгляду справи, сторони по різному визначали суму та валюту кредиту: Банк стверджував видачу кредиту в розмірі 500000 доларів США, ОСОБА_1 та його представник заперечували, та посилались на отримання кредиту в розмірі два мільйони п'ятсот тисяч гривень, заперечували отримання 15.06.2009р. траншу в будь-якій сумі та валюті, а також заперечували розмір заборгованості за кредитом та клопотали про проведення судово-економічної експертизи. Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 ЦПК України. Як вбачається із висновку судово-економічної експертизи №25/06-2013 від 25.06.2013р., не надається за можливе встановити в якій сумі та в якій валюті був наданий кредит ОСОБА_1, оскільки згідно до валютного меморіального ордеру №29 від 22.11.2007р., в якому зазначено, що грошові кошти у сумі 500000 доларів США (в еквіваленті 2525000грн.) перераховані з рахунку НОМЕР_1, платник - ОСОБА_1, на рахунок НОМЕР_2, одержувач - ОСОБА_1 з призначенням платежу "Надання кредиту згідно кредитного договору №ML-301/799/2007 від 22.11.2007". Відповідно до Кредитного договору №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р. відсутня інформація щодо відкриття на ім'я ОСОБА_1 рахунку за НОМЕР_1. Якщо рахунок НОМЕР_1 відкривався на ім'я ОСОБА_1, то списання грошових коштів повинно здійснюватись на підставі платіжного доручення або переказу із підписом власника рахунку ОСОБА_1 22.11.2007р. з поточного рахунку № НОМЕР_3 кошти у сумі 500000 доларів США були списані з призначенням "@844804(341) "Видача готівки з поточного рахунку згідно кредитного договору №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р.". Документ, що підтверджує видачу готівкових коштів у сумі 500000 доларів США з підписом отримувача коштів ОСОБА_1 для проведення експертизи не наданий. В досліджених кредитному договорі та додаткових договорах від 06.01.2009р. та від 15.06.2009р. не визначена відсоткова ставка в повному обсязі, яка погоджена сторонами та повинна застосовуватись при розрахунку відсотків за користування кредитом, оскільки ставка FIDR є невизначеною та залежить від низки чинників, які неможливо передбачити та врахувати, як на момент укладання, так і на період дії кредитного договору. В додатку №1 до кредитного договору "Графік платежів" від 22.11.2007р. зазначено, що відсоткова ставка становить 11,49%, а реальна відсоткова ставка визначена як 13,17%, але за результатами судово-економічної експертизи на момент видачі кредиту реальна відсоткова ставка за спірним кредитним договором становить 13,99%. Також в "Графіку платежів" від 22.11.2007р. в графі "11" - "Абсолютне подорожчання кредиту, грн." вказано лише суму 748260,19, в той час, як за результатами судово-економічної експертизи абсолютне подорожчання кредиту становить 782864,05 доларів США. Сума заборгованості за кредитним договором розраховувалась за різними показниками, проте за не визначеності та змінності відсоткової ставки за кредитом, та відсутності первинних бухгалтерських документів, оскільки не надані Банком та відсутні в матеріалах справи, встановити суму заборгованості неможливо навіть судовому експерту. Висновок експерта про те, що заборгованість за кредитним договором "може становити" є припущенням, тому не може бути прийнято судом, як належний письмовий доказ. Відповідно до ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно ч.ч.1,3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про поширення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" від 30.05.1997р. підкреслюється, що вся діяльність судів "повинна бути підпорядкована захисту прав і свобод людини і громадянина". Захист прав і свобод людини державою передбачає конкретну організацію діяльності державних установ щодо захисту проголошених прав та свобод людини і громадянина. Стаття 3 Конституції України закріплює, що права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Стаття 55 Конституції України встановлює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб. Зокрема ст.6 Ковенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Крім того, Конституційний Суд України в рішенні від 10.11.2011 №15-рп/2011 дійшов висновку, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п.1 ч.2 ст.92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Частина 3 ст.203 ЦК України визначає, що волевиявлення учасника правочину повинно відповідати його внутрішній волі. Проте умови кредитування, які реально встановлені, не відповідають зазначеним вимогам, про що відображено у висновках судово-економічної експертизи. З урахуванням викладеного судом встановлено, що волевиявлення учасників спірного кредитного договору, зокрема позивача ОСОБА_1, не відповідало їх реальній волі. На підставі зазначеного вище суд дійшов висновку, що під час укладення кредитного договору відповідач (банк) приховав від позивача повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту для здійснення позичальником свідомого вибору схеми кредитування та вказав у договорі занижені значення показників істотних умов договору щодо реальної відсоткової ставки, абсолютного значення здорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач сплатив би відповідачу по закінченню дії кредитного договору. Більше того, додатковими договорами Банк фактично змінив умови укладеного кредитного договору. Враховуючи, що кредитний договір розроблявся саме відповідачем (Банком), суд вважає, що відповідальність щодо його змісту повністю покладається на відповідача. Таким чином укладений між сторонами кредитний договір та додаткові договори до кредитного договору необхідно визнати недійсними. Також судом встановлено, що на виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_1 сплатив на рахунок Банку за квитанціями кошти в розмірі 842232,39грн., що складає 135666,06 доларів США, з урахуванням курсу Банка на день внесення кожного платежу, та комісію в розмірі 24997,50грн., що на день оплати складає 4950 доларів США, а всього за кредитним договором сплачено 867229,89грн., або 140616,06 доларів США. Вказана сума також підтверджується висновками судово-економічної експертизи, та відповідає даним, що значаться в обліку поточного рахунку ОСОБА_1, наданій Банком. Крім того, із висновку судово-економічної експертизи (а.с.16 експертизи) слідує, що згідно виписки про рух коштів, на поточний рахунок ОСОБА_1 внесено кошти на загальну суму 82195,04 доларів США, що згідно виписки Банку, з урахуванням курсу на день оплати, становить: 27.11.07 р. - 4 919,04 24 841, 15 27.12.07р. - 4 902,00 24 755,10 28.01.08р. - 4 904,13 24 765,86 26.02.08р. - 4 814,01 24 310,75 26.03.08р. - 4 750,00 23 987,50 25.04.08р. - 4 784,00 24 159,20 27.05.08р. - 4 645,00 22 528,25 26.06.08р. - 4 640,00 22 502,61 28.07.08р. - 4 620,00 22 373,75 27.08.08р. - 4 544,00 22 018,86 29.09.08р. - 4 550,00 22 118,01 27.10.08р. - 4 433,00 23 140,98 27.11.08р. - 4 427,86 29 851,75 29.12.08р. - 2 892,00 22 268,40 05.01.09р. - 1 502,00 11 565,40 27.01.09р. - 4 326,00 33 310,20 13.02.09р. - 12 542,00 96 573,40 А всього: 82195,04 доларів США чи 475071,19грн. А враховуючи, що всі квитанції по оплаті вказаних сум ОСОБА_1 в матеріалах справи відсутні, експерт не врахувала їх в загальну суму сплачених коштів за кредитним договором. Разом з тим, враховуючи, що вказані суми внесені на поточний рахунок ОСОБА_1, а квитанції, зі слів представника, ним утрачені, та представником Банка вказані суми не заперечувались, суд вважає за необхідне зарахувати їх до загальної суми сплачених платежів за кредитним договором, а відтак загальна сума внесених ОСОБА_1 на рахунок Банку коштів складає всього 1342301,08грн. (867229,89грн. + 475071,19грн.) або 222811,1 доларів США (140616,06 + 82195,04). Згідно ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 заперечувала отримання її представником кредиту саме в доларах США (500000) та посилалася на видачу йому саме 2525000грн. Разом з тим із кредитної заявки (а.с.193 т.1), самого кредитного договору (а.с.9-13 т.1), анкети-заяви (а.с.194-202 т.1) та із витягу із рахунку на його ім'я (а.с.203-226 т.1) вбачається, що ОСОБА_1 просив видати йому кредит саме в сумі 500000 доларів США, саме така сума і була зарахована на його рахунок, а потім ним і використана за цільовим призначенням. Звідси для реституції, з урахуванням сплачених банку 222811,1 доларів США, із ОСОБА_1 на користь відповідача підлягає стягненню 277188,9 доларів США, що за курсом НБУ на день розгляду справи за 100 доларів США - 1178,5498грн., становить 3266809грн.20коп., а в іншій частині ПАТ "ОТП Банк" необхідно відмовити. Крім того, 22.11.2007р. між ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 з метою повного і своєчасного виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором було укладено договір іпотеки №РМL-301/479/2007, предметом якого є домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та земельна ділянка, на якій розташований вищевказаний житловий будинок, загальною площею 0,1069га. Договір іпотеки посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5, реєстр №6445, та накладена заборона відчуження зазначеного в договорі майна, реєстр №288 (а.с.21 т.1). Крім того, 22.11.2007р. на забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором було укладено також договір поруки №SR-301/489/2007 між ПАТ "ОТП Банк" і ОСОБА_2, та договір поруки №SR-301/488/2007 між ПАТ "ОТП Банк" і ОСОБА_3 (а.с.25,26 т.1). Згідно ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Статтею 3 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання, або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання. Однак згідно із ч.2 ст.548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, а тому суд дійшов висновку про необхідність визнання недійсними укладеного між ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 вищевказаного договору іпотеки, та укладених із ОСОБА_2, як і з ОСОБА_3, вищевказаних договорів поруки, в зв'язку з чим приватного нотаріуса Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 необхідно зобов'язати виключити з реєстру іпотек та заборони відчуження записи про іпотеку та заборону відчуження житлового будинку і земельної ділянки площею 0,1069га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.3,10,11,57,60,212-215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : Визнати недійсними: - Кредитний договір №ML-301/799/207 від 22 листопада 2007р., додатковий договір №1 до кредитного договору від 06 січня 2009р. та додатковий договір №1 від 15 червня 2009р., укладені між ОСОБА_1 та ПАТ "ОТП Банк"; - Договір іпотеки №HML-301/479/200 від 22 листопада 2007р., укладений між ОСОБА_1 та ПАТ "ОТП Банк"; - Договір поруки №SR-301/489/2007 від 22 листопада 2007р., укладений між ОСОБА_2 та ПАТ "ОТП Банк"; - Договір поруки №SR-301/488/2007 від 22 листопада 2007р., укладений між ОСОБА_3 та ПАТ "ОТП Банк". Зобов'язати приватного нотаріуса Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 виключити з реєстру іпотек та заборони відчуження записи про іпотеку та заборону відчуження житлового будинку і земельної ділянки площею 0,1069га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ "ОТП Банк" 277188,9 доларів США, що за курсом НБУ становить 3266809грн.20коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог ПАТ "ОТП Банк" - відмовити. Строк апеляційного оскарження рішення - 10 днів. Суддя http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39732868

Державний герб України Справа № 161/16470/13-ц Провадження № 22-ц/773/475/14 Головуючий у 1 інстанції: Пушкарчук В.П. Категорія: 27 Доповідач: Свистун О. В. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2014 року місто Луцьк Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі: головуючого судді - Свистун О.В., суддів - Грушицького А.І., Федонюк С.Ю., при секретарі - Губарик К.А., за участю : представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2, представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, представника відповідача Борща Н.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Надра» про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки та за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду від 05 лютого 2014 року, - В С Т А Н О В И Л А : Рішенням Луцького міськрайонного суду від 05 лютого 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_6 до ПАТ КБ «Надра» про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки відмовлено за безпідставністю. В задоволенні зустрічного позову ПАТ КБ «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено за безпідставністю. У поданій апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позову ОСОБА_1, ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Надра» про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки, ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Покликається на те, що судом були порушені норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясовані обставин, що мають значення для справи. Зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивач ОСОБА_1 був ознайомлений з умовами кредитування. Безпідставними також є висновки суду, що сторони досягли згоди з усіх істотних умов кредитного договору. Також зазначає, що до даних правовідносин, які виникли між сторонами слід застосовувати норми ЗУ «Про захист прав споживачів». В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримали, покликаючись на доводи, викладені в ній. Представник позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_4. апеляційну скаргу підтримала, покликаючись на доводи, викладені в ній. Представник відповідача Борщ Н.М. апеляційну скаргу заперечив, оскільки вважає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Просив апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_1 та його представника, представника позивача ОСОБА_3, представника відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Судом встановлено, що 26 серпня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Надра», в особі відділення № 11 ПАТ КБ «Надра» Луцьке регіональне управління, було укладено кредитний договір № 74-Б, відповідно до якого Банк надав ОСОБА_1 у тимчасове користування грошові кошти у розмірі 74590 доларів США із строком повернення до 20 серпня 2028 року та відсотками за користування кредитом у розмірі 10,99 % річних. Цього ж числа між тими ж сторонами було укладено додаткову угоду № 1 до даного договору, якою було встановлено плату за управління кредитом та комісію за розрахунки. 26 серпня 2008 року між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «Надра», в особі відділення № 11 ПАТ КБ «Надра» Луцьке регіональне управління, було укладено договір поруки № 74-Б/П, за яким поручитель поручився перед кредитором за належне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань по даному кредитному договору. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 26 серпня 2008 року між позивачем та банком було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_7, згідно з яким в іпотеку було передано нерухоме майно, а саме, квартира АДРЕСА_1. 29 травня 2009 року укладено додаткову угоду № 2 до даного договору, якою було внесено зміни в існуючі кредитні зобов'язання, зокрема щодо фіксованого щомісячного платежу. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_3 суд виходив з того, що ОСОБА_1, перед укладенням кредитного договору був ознайомлений із загальними умовами кредитування і погодився з даними умовами. Укладений кредитний договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, що були ним обумовлені, тобто відповідач надав, а позивач прийняв кредит і зобов'язалася повернути його відповідачу у встановлені кредитним договором розмірі і строки. Позивачем всупереч ст. 60 ЦПК України не доведено наявність умислу в діях відповідача щодо ненадання повної інформації по відсотках по даному кредиту. Однак, на думку колегії суддів, з такими висновками погодитись не можна з наступних підстав. Відповідно до ст.ст.1054, 1055 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до пункту 1.2 Договору кредиту, кредит надається Позичальнику на наступні цілі: проведення розрахунків по договору купівлі продажу № 4132 від 26.08.2008 року, згідно якого позичальник придбаває у власність нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; витрати страхувальника (Позичальника) по договору страхування нерухомого майна, визначеного у п. 2.1. цього договору; витрати пов'язані з оформленням кредиту. Згідно з рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року, дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Отже, з умов кредитного договору вбачається, що кошти були наданні в споживчих цілях для придбання квартири. Таким чином, оспорюваний кредитний договір являється договором споживчого кредиту. Відповідно до ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Згідно ч.4 в кредитному договорі повинно зазначатися - сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; право дострокового повернення кредиту; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством. Згідно п.3.4 розділу 3 Правил, Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках. З п.3.2. розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління Національного Банку України № 168 від 10 травня 2007 року (далі - Правила), вбачається, що кредитний договір має містити графік платежів у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користуванням кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до Правил. У графіку платежів також має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Колегією суддів встановлено, що з Кредитного договору № 74-Б від 26 серпня 2008 року вбачається, що у ньому не має відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, не має умов, які п.п.3.2, 3.4 розділу 3 Правил, визнані обов'язковими. Також банком не надавався окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача. З наданого розрахунку на час розгляду справи не вказано повної орієнтовної вартості кредиту, розрахунок проведений поверхово та не зрозуміло для споживача. Представник банку як спеціаліст з проведення розрахунку в судове засідання не з'явився. Із пояснень відповідача встановлено, що кінцева сума тільки одних відсотків перевищить суму кредиту у два рази. Детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача на день розгляду справи відповідач суду не надав. Отже, в порушення п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідач не надав ОСОБА_1, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. Таким чином, колегія суддів вважає, що банк не надав доказів, які б спростовували доводи позивачів в цій частині. Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів укладених із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору Відповідно до п. 3.6 постанови НБУ № 168 від 10.07.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Із Додаткової угоди № 1 до кредитного договору № 74- Б від 26 серпня 2008 року слідує, що кредитний договір було доповнено пунктами 1.3.2 і 1.3.3 щодо плати за управління Кредитом, яка нараховується щомісячно, протягом всього терміну користування кредитними коштами із розрахунку 0,30% від розміру фактичного залишку заборгованості за Кредитом (без врахування розміру відсотків, які Позичальник повинен сплатити Банку) та комісії за розрахунки за цим Договором, яка складає 3,8% від суми кредиту і сплачується одноразово на дату видачі/перерахування кредитних коштів. Крім того, судом встановлено, що сума 0,30% сплачується від розміру фактичного залишку заборгованості за Кредитом. Однак, зменшуючи суму тіла кредиту дане нарахування банк не зменшував. Колегія суддів вважає, що Банк, додатковою угодою № 1 до спірного договору про споживчий кредит, включив положення які відповідно до ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживача» є несправедливими, так як містять умови про зміни у витратах. Крім того, враховуючи додаткові нарахування, відсоток за користування кредитними коштами збільшився. З представленої представником відповідача суду довідки № 07/06 від 24.03.2014 року про нарахування та погашення відсотків, комісії та тіла кредиту згідно кредитного договору № 74-Б від 26.08.2008 року укладеного ПАТ КБ «Надра» з ОСОБА_1 вбачається, що існує суттєва різниця між нарахованими відсотками, які підлягають сплаті позичальником та фактично сплаченими ним відсотками. Зазначена різниця фактично приводить до зменшення зарахувань на тіло кредиту і як наслідок приводить до збільшення розміру нарахованих відсотків та плати за управління кредитом, які нараховуються на фактичний залишок заборгованості за кредитом. Як приклад, з довідки № 07/68 від 24.03.2014 року вбачається, що нарахування відсотків та зарахування відсотків різні суми. При цьому враховуючи, що щомісячні платежі сплачуються щомісяця, однак сума на тіло кредиту чомусь не зараховується. Відомостей позивачам відповідач не надав, не зміг пояснити таке нарахування і в суді апеляційної інстанції. Із наданих суду розрахунків встановлено дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, не справедливе становище споживача в договірних зобов'язаннях. Судом встановлено, що графік погашення кредиту взагалі не видавався і які суми на які рахунки зараховувалися невідомо. Що є також несправедливим по відношенню до споживача, оскільки дає право банку проводити зарахування на рахунки на погляд банку. Представник банку не дав чітких пояснень з проведення таких бухгалтерських операцій працівниками банку, при тому що операції по зарахуванню коштів повинні проводитись автоматично через програму комп'ютера. Відповідно до п. 3 Додаткової угоди № 2 до Кредитного договору № 74-Б від 26.08.2008 року розділ 3 кредитного договору було доповнено п. 3.5. згідно до якого при умові виконання позичальником умов Договору кредиту кожні 6 календарних місяців банк зменшує розмір відсоткової ставки на 0,25% річних. Загальне зменшення відсоткової ставки не може вкладати більше ніж 1% річних від розміру, визначеного у п. 1.3 Кредитного договору. Зміна (зменшення) відсотком ставки відбувається шляхом підписання додаткової угоди до цього Договору. Судом встановлено, що цей пункт договору не виконувався відповідачем, що також на думку колегії суддів є недобросовісним виконанням відповідачем своїх обов'язків по договору кредиту та є несправедливим по відношенню до споживача. Отже, із встановлених судом обставин, наданих сторонами доказів встановлено, що умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршання становища споживача. Відповідно до п.5 ч.1 ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Враховуючи вимоги закону, колегія суддів приходить до висновку, що при встановлених обставинах є всі підстави для задоволення позовних вимог позивачів у цій частині. Відповідно до ст.236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Судом встановлено, що для забезпечення виконання умов кредитного договору між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «Надра», в особі відділення № 11 ПАТ КБ «Надра» Луцьке регіональне управління було укладено 26 серпня 2008 року договір поруки № 74-Б/П, за яким поручитель поручився перед кредитором за належне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань по даному кредитному договору. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 26 серпня 2008 року між позивачем та банком було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_7, згідно з яким в іпотеку було передано нерухоме майно, а саме, квартира АДРЕСА_1. Відповідно до ч.2 ст.548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Задовольняючи позовну вимогу позивачів про визнання недійсним кредитного договору, слід також визнати недійсними договір поруки та договір іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного договору. Однак, позивачі надають свій розрахунок розміру щомісячного ануїтетного платежу покликаючись на те, що до п. 3.3.1. кредитного договору, позичальник повертає кредит та сплачує нараховані відсотки шляхом сплати щомісячного мінімально необхідного платежу. Вважають, що розмір щомісячних платежів завищений та надають висновок спеціаліста з якого вбачається, що відсоткова ставка не відповідає 10.99%, а становить 14.76 %. Однак, від проведення бухгалтерської експертизи позивачі відмовилися. А тому в цій частині позовні вимоги до задоволення не підлягають і суд першої інстанції правильно відмовив у задаволені позову у цій частині. Згідно з вимогами статей 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Однак, відповідачем не надано доказів в підтвердження своїх доводів та заперечень та спростування доводів позивачів. На думку колегії суддів покликання позивачів на ст. 230 ЦК України є безпідставними, оскільки позивачі не довели обставин щодо перешкод вчинення правочину та не надали доказів про замовчування відповідачем їх існування. Таким чином, з урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що із-за вищевказаних порушень норм матеріального та процесуального права, суд першої інстанції дійшов до неправильних висновків, що є підставою відповідно до ст. 309 ЦПК України для скасування постановленого ним судового рішення в частині його оскарження в апеляційній інстанції з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог. Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 316, 317, 319, 218, 60 ЦПК України, ст.ст. 203, 236, 548, 1054, 1055 ЦК України, Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, Законом України «Про захист прав споживачів», колегія суддів,- В И Р І Ш И Л А : Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_9 задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Надра» про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки скасувати. Ухвалити в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_1, ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Надра» про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір № 74-Б від 26 серпня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством комерційним банком «Надра». Визнати недійсним іпотечний договір від 26 серпня 2008 року укладений між відкритим акціонерним товариством комерційний банк «Надра» та ОСОБА_1. Визнати недійсним договір поруки №74-Б/П від 26 серпня 2008 року укладений між Відкритим акціонерним товариством комерційний банк «Надра» та ОСОБА_6. В решті рішення залишити без змін. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39164438

Державний герб України Справа № 522/16073/14-ц Провадження № 2/522/155/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 січня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси, у складі: головуючого судді Свяченої Ю.Б. при секретарі Шеян І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, зупинення нарахування пені, та зобов'язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2, та просить визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між нею та АКІБ «УкрСиббанк»; визнати недійсним іпотечний договір від 28 березня 2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 1324, укладений між нею та АКІБ «УкрСиббанк»; визнати недійсним договір поруки №192894 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2; зупинити ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, з моменту останньої оплати за квитанціями; виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1; зобов'язати її повернути ПАТ «УкрСиббанк» у натурі все, що вона отримала на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324, та зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» повернути позивачці у натурі все, що воно отримало на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324. В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилається на те, що 28 березня 2008 року між нею та Банком був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11325068000, за яким банк надав їй грошові кошти у розмірі 36 600, 00 дол. США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12, 5 % річних, строком до 28 березня 2028 року. У забезпечення цього договору був укладений Іпотечний договір від 28 березня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Також 28 березня 2008 року укладено договір поруки між Банком та ОСОБА_2 про солідарну відповідальність поручителя перед Банком за кредитним договором. Також позивачка зазначила, що станом на 01 липня 2014 року нею сплачено на рахунок Банку в погашення кредиту суму у розмірі 31 183, 15 дол. США. Вищевказані договори позивачка вважає недійсними, оскільки Банк не мав право на видачу кредиту в іноземній валюті їй, як резиденту України, без індивідуальної ліцензії НБУ. Також вважає, що при наданні кредиту банком були порушені норми Конституції України та ЦК України, ЗУ «Про банки і банківську діяльність», ЗУ «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні», декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». В судовому засіданні представник ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити. Представник ПАТ «УкрСиббанк» позов не визнав, просив суд у його задоволенні відмовити, вважаючи його необґрунтованим та безпідставним. Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином. Дослідивши матеріали цивільної справи, вислухавши думки представників позивачки та відповідача, суд вважає, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 28 березня 2008 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11325068000, за яким банк надав позивачці грошові кошти у розмірі 36 600, 00 дол. США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12, 5 % річних, строком до 28 березня 2028 року. Крім того, 28 березня 2008 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» була укладена додаткова угода №1 до договору про надання споживчого кредиту № 11325068000. У забезпечення вищевказаного договору був укладений Іпотечний договір від 28 березня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Також 28 березня 2008 року був укладений договір поруки між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 про солідарну відповідальність поручителя перед Банком за кредитним договором. Також судом встановлено, що станом на 01 липня 2014 року ОСОБА_1 сплачено на рахунок Банку в погашення кредиту суму у розмірі 31 183, 15 дол. США, що підтверджується відповідною випискою за кредитним договором, наданою представником позивачки до суду. Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 16 Постанови №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, що саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору, й позичальник при належній завбачливості міг виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті. При цьому, суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року №541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач. При розгляді таких справ суди повинні враховувати, зокрема, висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), у п. 3.4 якого зазначено що, згідно ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Частиною 2 ст. 11 вказаного вище Закону та абзацом 16 ч. 1 ст. 6 Закону «Про фінансові послуги» врегульовуються питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту, а ст. 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо відомостей, які банк має надавати споживачеві як власному клієнту на його вимогу. У ч. 3 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено правила збору та використання інформації щодо споживача як на стадії укладення договору споживчого кредиту, так і в процесі його виконання. Положення частин 4-11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачають такі права споживача, які за своїм змістом можливо реалізувати лише під час виконання договору споживчого кредиту. Зокрема, це право споживача протягом певного терміну відкликати згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин; не бути примушеним під час виконання кредитного договору сплачувати платежі, встановлені на незаконних засадах; достроково повернути споживчий кредит; не бути примушеним достроково повернути суму споживчого кредиту у разі незначних порушень договору; бути захищеним від суспільного поширення інформації про несплату боргу тощо. При цьому, судом встановлено, що у кредитному договорі не визначено, що валютні ризики, пов'язані з підвищенням вартості валюти (долару США) зобов'язання, покладені тільки на позичальника. Тобто, Банк не попередив позивачку про відповідні валютні ризики, чим порушив вимоги ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». Позивачка не могла передбачити таких змін курсу національної валюти, оскільки вона не є фахівцем в галузі фінансів. Кредитодавець не надав позичальнику застережень щодо можливих та/або очікуваних змін курсу національної валюти по відношенню до валюти Основного договору, тобто Банк не надав ОСОБА_1 інформації відносно предмету договору, яка необхідна для здійснення свідомого вибору щодо валюти кредиту. При цьому, позичальник не виконав приписів ст. 11, 15, 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Кредитодавець також не виконав вимог Постанови Національного банку України №168 від 10 травня 2007 року, а саме приписів пункту 3.8. Правил, згідно з яким у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним. Отже, суд приходить до висновку, що не надавши необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про отриману продукцію, та відповідні валютні ризики позивачки, її було поставлено в нерівні з банком умови, які в подальшому призвели до значного подорожчання продукції за кредитним договором, яку позивачка отримала у банку. Згідно до п. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. У відповідності до ч. 5 та ч. 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. Суд вважає, що умови спірного кредитного договору є несправедливими, оскільки відповідно до договору несправедливими є, зокрема, умови Договору про: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.п. 4.1, 4.6, 4.9, 5.6 кредитного договору); установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору та надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п.п. 1.3.1 п. 1.1 кредитного договору щодо зміни процентної ставки кожного наступного місяця кредитування). Згідно п. 2. ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Згідно ч. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу), суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Так, згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Також судом встановлено, що у кредитному договорі № 11325068000 від 28 березня 2008 року зобов'язання позивачки, як позичальника, було виражене з іноземній валюті (п. 1.1. кредитного договору). Крім цього, з п.п. 1.2.2 кредитного договору виконання зобов'язання вказане у валюті, що відповідає валюті кредиту, тобто у доларах США, що суперечить вимогам ст. 533 ЦК України. Разом з цим, у ПАТ «УкрСиббанк» на момент укладення спірного кредитного договору була відсутня індивідуальна ліцензія, видана НБУ на використання іноземної валюти при здійсненні платежів за вказаним Договором, що є порушенням ст. 5 Декрету КМУ №15-93 від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» . Так, наявність у спірному кредитному договорі положень щодо розрахунку за грошовими зобов'язаннями між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу та використання відповідачем долару США як засобу платежу за кредитним договором суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524, 533 ЦК України, ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систем валютного регулювання і валютного контролю», ст. 35 Закону України «Про Національний банк України». Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК є оспорюваним. Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видами діяльності, яка потребує ліцензування. Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. В абзаці 2. п. 2 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» вказано, що оскільки Закон не визначає певних меж своєї дії судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема, ті, що виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму в тому числі найму (оренди) жилого приміщення - в частині відносин між наймачем (орендарем) і наймодавцем (орендодавцем), який одночасно є виконавцем комунальних послуг і послуг по ремонту житлового фонду та інженерного обладнання), побутового прокату; безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування з договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття й ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг. Відносини, щодо захисту прав споживачів можуть витікати також з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону, Згідно Рішення Конституційного Суду України у справі № 1/26/2011 від 10 листопада 2011 року положення пунктів 22, 23 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положенням частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником/споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Таким чином, суд вважає доведеними вимоги позивачки щодо визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту, а також похідні від нього договори - договору іпотеки та договору поруки. Частинами 1, 3 та 5 ст. 203 ЦК України визначають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. У зв'язку з визнанням вищевказаних договорів недійсними, суд застосовує правові наслідки визнання правочину недійсним шляхом зупинення ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1, з моменту останньої оплати за квитанціями; виключення з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1; а також шляхом зобов'язання сторін повернути один одному у натурі все, що вони отримали на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року. Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона постилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У відповідності до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Враховуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими та такими, що знайшли своє підтвердження у судовому засіданні. Керуючись вимогами п. 16 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», п. п. 2 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», ст. 11, 15, 18, 19, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 35 Закону України «Про Національний банк України», ст. ст. 203, 215, 227, 229, 230, 236, 524, 533, 548, 652 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 11, 60, 79, 88, 209-210, 213-215, 218 ЦПК України суд, - ВИРІШИВ: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, зупинення нарахування пені, та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити. Визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1. Визнати недійсним іпотечний договір від 28 березня 2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 1324, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1. Визнати недійсним договір поруки №192894 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2. Зупинити ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1, з моменту останньої оплати за квитанціями. Виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Зобов'язати ОСОБА_1 повернути ПАТ «УкрСиббанк» у натурі все, що вона отримала на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324. Зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» повернути ОСОБА_1 у натурі все, що воно отримало на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324. Рішення може бути оскаржено в Апеляційний суд Одеської області шляхом подачі апеляційної скарги через Приморський районний суд м. Одеси протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя: Ю.Б. Свячена http://reyestr.court.gov.ua/Review/42420947

http://reyestr.court.gov.ua/Review/40887384 Державний герб України У х в а л а іменем україни 8 жовтня 2014 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Мартинюка В.І., Наумчука М.І., Мостової Г.І., Остапчука Д.О.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про визнання недійсним договору поруки, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» в особі представника - Хамуляка Ореста Богдановича, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 13 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а: У березні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк») про визнання недійсним договору поруки. Зазначав, що отримавши рішення Ратнівського районного суду Волинської області від 14 вересня 2009 року, дізнався про те, що між ним та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», у забезпечення кредитних зобов'язань ОСОБА_5, було укладено договір поруки від 24 липня 2007 року. Посилаючись на те, що про наявність вказаних договорів йому нічого не було відомо до 2012 року, жодних документів особисто він не підписував, підпис на оскаржуваному договорі поруки виконаний не ним, ОСОБА_3, просив позов задовольнити та визнати такий договір поруки недійсним. Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 2 липня 2013 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»), яке є правонаступником ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк». Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 13 квітня 2014 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір поруки № 170/2ф від 24 липня 2007 року, укладений між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_3 Вирішено питання про судові витрати. У касаційній скарзі ТОВ «Кредитні ініціативи» в особі представника - Хамуляка О.Б., просить рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 13 квітня 2014 року скасувати й ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. Згідно з рішенням Ратнівського районного суду Волинської області від 14 вересня 2009 року з позивача, як із поручителя, та з ОСОБА_5 стягнуто в солідарному порядку на користь ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» кредитну заборгованість у розмірі 41 707 грн. 70 коп. Зазначеним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_3 24 липня 2007 року відповідно до договору поруки № 170/2ф взяв на себе зобов'язання перед банком відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_5, які виникають з умов кредитного договору № 170/ф від 24 липня 2007 року в повному обсязі. Відповідно до ч. 1 ст.http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1766/ed_2012_07_05/pravo1/T041618.html?pravo=1" \l "1766" \o "Цивільний процесуальний кодекс України; нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" \t "_blank 10, ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК України. Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_3 посилався на те, що спірний договір поруки він особисто не підписував та не знав про його існування. Відповідно до ч. 1 ст. 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Згідно з висновком проведеної у справі судової почеркознавчої експертизи № 1127 від 10 січня 2014 року підпис на договорі поруки № 170/2ф від 24 липня 2007 року в графі «поручитель» виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою. Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності вільного волевиявлення позивача на укладення оскаржуваного договору поруки. Такі висновки судів є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судами не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Згідно зі ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Наведені в касаційних скаргах доводи висновків судів не спростовують. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про те, що ухвалені у справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам чинного законодавства щодо законності й обґрунтованості та підлягають залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» в особі представника - Хамуляка Ореста Богдановича, відхилити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 13 квітня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді: В.І. Мартинюк Г.І. Мостова М.І. Наумчук Д.О. Остапчук

antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=6353&page=2#entry99285 Ждем ВСУ!

Закон Украины "О защите прав потребителей" разрешает заемщику самостоятельно выбирать, в какой суд обращаться за защитой своих прав. Будучи абсолютно не согласен с категорическим обобщением "все они...." (дальше подставить свой вариант), предлагаю обсудить здесь суды, в которые Вы бы посоветовали обращаться, и наоборот - суды, от обращения в которые хорошего ничего ждать не приходится. Также можно и просто "пожаловаться" на конкретный суд или на судью, чтобы и другие форумчане были предупреждены.

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА[1] РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 липня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі: головуючого - Левенця Б.Б. суддів - Кравець В.А., Шиманського В.Й. при секретарі - Перевузнику П.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 29 січня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів поруки, - встановила: У грудні 2012 року позивач звернувся із зазначеним позовом на обґрунтування якого зазначив, що 28 грудня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_2 укладено кредитні договори №050-2902/756-0896 та №050-2902/756-0897, відповідно до яких ОСОБА_2 отримав грошові кошти в сумі 202 856 швейцарських функтів та відповідно 65 000 швейцарських франків. З ухвали Броварського міськрайонного суду Київської області від 14 квітня 2011 року по справі №2-1717/2011 року позивач вперше дізнався про існування договорів поруки №050-2902/756-0896-Р/1 та №050-2902/756-0897-Р/1 від 28 грудня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_1 зобов'язувався відповідати перед ВАТ «Універсал Банк» за невиконання ОСОБА_2 зобов'язань за вищевказаними кредитними договорами. Зазначав, що насправді договорів поруки №050-2902/756-0896-Р/1 та №050-2902/756-0897-Р/1 від 28 грудня 2007 року не підписував, своєї згоди на підписання вказаних договорів не давав та не виражав своєї волі на укладення зазначених договорів, а підпис від його імені у вказаних договорах поруки виконано невідомою особою. Враховуючи вищевикладене, та посилаючись на ст.ст.203, 215 ЦК України, просив визнати недійсними договори поруки №050-2902/756-0896-Р/1 від 28 грудня 2007 року та №050-2902/756-0897-Р/1 від 28 грудня 2007 року, укладені між ОСОБА_1 та ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк». (а.с. 1-56) Відповідач проти позову заперечував, як за безпідставністю заявлених вимог так і за пропуском позивачем строків позовної давності на звернення до суду. На обґрунтування заперечень зазначав, що при укладенні і підписанні договорів поруки позивач надав копію паспорта, завірену ним особисто, власноруч заповнив анкету поручителя.(а.с. 65-79) Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 29 січня 2013 року позов задоволено, визнано недійсними договори поруки №050-2902/756-0896-Р/1 від 28 грудня 2007 року та договір поруки №050-2902/756-0897-Р/1 від 28 грудня 2007 року, укладеними між ОСОБА_1 та ВАТ «Універсал Банк», стягнуто з ПАТ «Універсал Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 214 грн. 60 коп. В апеляційній скарзі відповідач зазначив, що суд першої інстанції порушив норми матеріального і процесуального права, просив рішення суду скасувати із ухваленням нового про відмову у задоволенні позовних вимог. На обґрунтування скарги посилався на неправильне встановлення обставин, неправильне дослідження та оцінку доказів, що на думку апелянта є підставою для скасування оскаржуваного рішення.( а.с. 87-109) В судовому засіданні представник ОСОБА_3 підтримав скаргу і просив її задовольнити. Представник ОСОБА_4 заперечував проти скарги і просив її відхилити. Інші особи до суду не прибули, про час та місце розгляду справи були сповіщені належним чином про що у справі є докази.(т. 2 а.с. 168-175) Зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 305 ЦПК України така неявка не перешкоджає апеляційному розглядові справи. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи сторін та апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. Судом встановлено, що 28 грудня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_2 укладено кредитні договори №050-2902/756-0896 та №050-2902/756-0897, відповідно до яких ОСОБА_2 отримав грошові кошти в сумі 202 856 швейцарських функтів та відповідно 65 000 швейцарських функтів. (а.с. 5-27) У цей же день були укладені договори поруки №050-2902/756-0896-Р/1 та №050-2902/756-0897-Р/1 від 28 грудня 2007 року, за умовами яких ОСОБА_1 зобов'язувався відповідати перед ВАТ «Універсал Банк» за невиконання ОСОБА_2 зобов'язань за вищевказаними кредитними договорами.(а.с. 28-34) Обґрунтовуючи заявлені вимоги про визнання договорів поруки недійсними позивач зазначав, що таких договорів він не підписував і не укладав, і посилався при цьому на висновок № 5502\5503\12-32 від 17 липня 2012 року судової почеркознавчої експертизи у цивільній справі № 2-2265\12, виконаної експертами Київського НДІСЕ МЮ України, за яким підписи від імені ОСОБА_1 у договорах поруки №050-2902/756-0896-Р/1 та №050-2902/756-0897-Р/1 від 28 грудня 2007 року виконані кульковою ручкою без попередньої технічної підготовки чи застосування технічних засобів не ОСОБА_1, а іншою особою з деяким наслідуванням його підпису.(а.с. 2-4, 48-54, матеріали цивільної справи № 2-2265\12 а.с. 76-79) З метою перевірки доводів апелянта колегією суддів у цій справі була призначена судова почеркознавча експертиза проведення якої доручено Київському НДІСЕ МЮ України. За висновком експертів судової почеркознавчої експертизи Київського НДІСЕ МЮ України від 08 липня 2013 року № 3250/3251/13-32, підписи від імені ОСОБА_1, що містяться: в графах «Поручитель:» у нижніх правих кутах трьох аркушів та у двох рядках ліворуч від друкованого запису «(ОСОБА_1)» на третьому аркуші у договорі поруки № 050-2902/756-0896-Р/1 від 28.12.2007, укладеному від імені ОСОБА_1 та ВАТ «Універсал Банк», в графах «Поручитель:» у нижніх правих кутах трьох аркушів та у двох рядках ліворуч від друкованого запису «(ОСОБА_1)» на третьому аркуші у договорі поруки № 050-2902/756-0897-Р/1 від 28.12.2007, укладеному від імені ОСОБА_1 та ВАТ «Універсал Банк», виконані рукописним способом кульковою ручкою без попередньої технічної підготовки та технічних засобів. Підписи від імені ОСОБА_1, що містяться: в графах «Поручитель:» у нижніх правих кутах трьох аркушів та у двох рядках ліворуч від друкованого запису «(ОСОБА_1)» на третьому аркуші у договорі поруки № 050-2902/756-0896-Р/1 від 28.12.2007, укладеному від імені ОСОБА_1 та ВАТ «Універсал Банк», в графах «Поручитель:» у нижніх правих кутах трьох аркушів та у двох рядках ліворуч від друкованого запису «(ОСОБА_1)» на третьому аркуші у договорі поруки № 050-2902/756-0897-Р/1 від 28.12.2007, укладеному від імені ОСОБА_1 та ВАТ «Універсал Банк», виконані не ОСОБА_1, з навмисною зміною ознак власного почерку, а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_1 (а.с. 161-166) Висновки судових експертиз не спростовуються іншими наявними у справі доказами, та не суперечать ним. Банком не надано до суду доказів, які б спростували доводи позивача щодо не укладення ним договорів поруки 28 грудня 2007 року не встановлено таких і в судовому засіданні. Вищезазначені обставини та докази, надані до суду, дають підстави для висновку, що ОСОБА_1 не укладав договори поруки № 050-2902/756-0896-Р/1 та № 050-2902/756-0897-Р/1 від 28 грудня 2007 року. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частин третьої, п'ятої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Таким чином, законодавством визначено, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом. Відповідно до статей 553, 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Ухваливши оскаржуване рішення про визнання недійсними договорів поруки № 050-2902/756-0896-Р/1 від 28 грудня 2007 року та № 050-2902/756-0897-Р/1 від 28 грудня 2007 року, укладеними між ОСОБА_1 та ВАТ «Універсал Банк», стягнувши з ПАТ «Універсал Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 214 грн. 60 коп., суд першої інстанції послався на те, що зазначені договори позивач не підписував.(а.с. 81-84) Разом з тим згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК України тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача, тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Тобто, посилаючись як на підставу задоволення позову на відсутність у спірних договорах законодавчо визначених умов, суд першої інстанції припустився порушення ст. 215 ЦК України, визнавши недійсними правочини, які є неукладеними. При цьому колегія суддів апеляційного суду зважає і на те, що позивачем не доведено, а районним судом не встановлено обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим судове рішення підлягає скасуванню як прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права з ухваленням нового рішення у справі про відмову у позові. Таке рішення не перешкоджає зацікавленим особам звертатись до правоохоронних органів з заявою про встановлення особи, що підписала оспорювані договори поруки від 28 грудня 2007 року і у випадку набрання законної сили судовим рішенням у кримінальній справі звертатись із заявою про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами. Інші доводи скарги цих висновків не спростовують, тому колегія суддів їх відхилила. Керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, - в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити частково, рішення Оболонського районного суду міста Києва від 29 січня 2013 року скасувати, ухвалити нове Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів поруки. Рішення набирає законної сили негайно з моменту проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили. Судді Апеляційного суду міста Києва: Б.Б.Левенець В.А.Кравець В.Й.Шиманський Справа № 22-ц/796/4528/2013 Головуючий у першій інстанції Яценко Н.О. Доповідач Левенець Б.Б. http://reyestr.court.gov.ua/Review/32579347

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "20" липня 2011 р. Справа № 14/22-11 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого суддів: Муравйова О.В. Полянського А.Г. Яценко О.В.,(доповідач у справі) розглянувши матеріали касаційної скаргиПублічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16.05.2011 р. у справі № 14/22-11 господарського суду Дніпропетровської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Союзінвестгруп" до 1. Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" про визнання недійсним договору поруки від 02.09.2010 р. в судовому засіданні взяли участь представники сторін від позивача від відповідача 1 ОСОБА_1 дов.№78 від 14.03.2011 ОСОБА_2 дов.№9113 від15.12.2005р. ВСТАНОВИВ : Товариство з обмеженою відповідальністю "Союзінвестгруп" звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" та до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус", про визнання недійсним договору поруки від 02.09.2010 р. 18.01.2011 р. від Товариства з обмеженою відповідальністю "Союзінвестгруп" надійшла заява про уточнення позовних вимог. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2011 р. у справі №14/22-11 позов задоволено, визнано недійсним договір поруки б/н від 02.09.2010 р., укладений між Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" та товариством з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус". Не погоджуючись з винесеним рішенням Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 10.02.2011р. у справі № 14/22-11 повністю, прийняти нове рішення, яким відмовити у визнанні недійсним договору поруки від 02.09.2010р. укладеного між Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус", у забезпечення виконання зобовязань по Кредитному договору № 2096 від 12.09.2008р. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16.05.2011р. рішення господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2011 р. у справі № 14/22-11 залишено без змін, апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" - без задоволення. Не погоджуючись з прийнятою постановою Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2011р. та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16.05.2011р., направити справу № 14/22-11 про визнання недійсним договору поруки № б/н від 02.09.2010 р. укладеного між сторонами, на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області, аргументуючи порушенням норм права, зокрема ст. ст. 91, 92, 202, 203, 215, 511, 547, 553, 554, 556, 627 Цивільного кодексу України, ст.ст. 174, 180 Господарського кодексу України Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої інстанції та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з оглядну на наступне. Судами попередніх інстанцій встановлено, 12.09.2008р. між Приватбанком, як Банком, та ТОВ "Союзінвестгруп", як Позичальником, було укладено кредитний договір №2096, згідно п.п.А.1, А.2 якого банк надав Позичальнику строковий кредит, ліміт якого складає 40 000,00 доларів США, з метою поповнення оборотних коштів, а також, 2600,00 доларів США на оплату страхових платежів у випадку і в порядку, передбачених п.п. 2.1.5, 2.2.12 даного договору. Відповідно до п.А.5 вищезгаданого кредитного договору, зобовязання Позичальника забезпечуються договором застави транспортного засобу №2096/ДЗ від 12.09.2008р., а також, договорами поруки від 12.09.2008р. 12.09.2008р. між гр.ОСОБА_3., як заставодавцем, та ЗАТ КБ "Приватбанк", як заставодержателем, було укладено договір застави автотранспорту №2096/ДЗ, згідно п.1.1 якого, предметом договору визначено надання в заставу автотранспорту, опис якого зазначений в п.6 цього договору, в забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "Союзінвестгруп" (позичальник) перед заставодержателем, в силу чого заставодержатель має вищий пріоритет (переважне право) в разі невиконання позичальником зобов'язань, забезпечених заставою, та (або) невиконання заставодавцем зобов'язань за цим договором, одержати задоволення за рахунок переданого в заставу автотранспорту переважно перед іншими кредиторами заставодавця та (або) позичальника./а.с.29 том 1/. 12.09.2008р., за попередньою згодою боржника, ТОВ "Союзінвестгруп", між ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, як поручителями, та Приватбанком, як кредитором, було укладено, відповідно, договори поруки №1, №2, №3, за п.1.1 яких предметом договорів є також надання поруки поручителями перед кредитором за виконання ТОВ "Союзінвестгруп", як боржником, своїх обовязків за кредитним договором від 12.09.2008р. №2096. /а.с.30 том 1/. В свою чергу, 12.09.2008р., за попередньою згодою боржника, ТОВ "Союзінвестгруп", між ТОВ "Союзукртранс", як поручителем, та Приватбанком, як кредитором, було укладено договір поруки №4, відповідно до п. 1.1 якого предметом договору є знову ж таки надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ТОВ "Союзінвестгруп", як боржником, своїх обовязків за кредитним договором від 12.09.2008р. №2096. /а.с.34 том 1/. Матеріалами справи підтверджується, що 02.09.2010р. між ТОВ "Українське фінансове агентство "Верус", як поручителем, та Приватбанком, як кредитором, був укладений договір поруки б/н, предметом якого визначено надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ТОВ "Союзінвестгруп" всіх своїх обовязків за кредитним договором №2096 від 12.09.2008р., за яким кредитор надав боржникові кредит у сумі 40 000,00 доларів США, а боржник, зі свого боку, взяв на себе зобовязання отримані кредитні кошти повернути у строк до 12.09.2011р. Судами попередніх інстанцій встановлено, що даний договір є двостороннім, укладений без попередньої згоди на то боржника, ТОВ "Союзінвестгруп", що сторонами, зокрема, відповідачем-1, не заперечується, підтверджується відсутністю на договорі печатки та підпису уповноваженого представника ТОВ "Союзінвестгруп". /а.с.35 том 1/. Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст.215 Цивільного кодексу України). Суд апеляційної інстанції, обгрунтовано визнав безпідставними доводи скаржника з приводу того, що оспорюваний договір поруки безпосереднього впливу на права та обовязки позивача /боржник/ не створює, адже, відповідно до ч.1 ст.554 Цивільного кодексу України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Відповідно до ст.557 Цивільного кодексу України, боржник, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити про це поручителя . Поручитель, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, у зв'язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов'язку , має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред'явити зворотну вимогу до боржника . Отже, суди попередніх інстанцій дійшли до обгрунтованого висновку, що у звязку із неможливістю повідомити поручителя про виконання зобовязання перед кредитором, оскільки за оспорюваним договором поруки ані сам поручитель, ані його місцезнаходження боржнику були невідомі, застосування вищезгаданої правової норми може призвести до небажаних наслідків для позивача /боржника/, зокрема, подвійної сплати суми основного зобовязання /тобто, і кредиторові, і невідомому поручителю за зворотною вимогою/. Твердження публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про те, що позивач, як Позичальник за кредитним договором, стороною у договорі поруки бути не може, у звязку з чим не потрібна й згода останнього на його укладення, є помилковим. Відповідно до п.1 ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно до ст.511 Цивільного кодексу України, у випадках, встановлених договором, зобовязання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. В свою чергу, на підставі п.2 ст.556 Цивільного кодексу України, до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов до вірного висновку, що природа поруки полягає у поєднанні волі боржника і поручителя відповідати спільно, а тому порука за договором передбачає волевиявлення як боржника, так і поручителя. Отже, суд першої та апеляційної інстанції, враховуючи відсутність згоди боржника /позивача/ на укладення оспорюваного договору поруки б/н від 02.09.2010р., цілком правомірно визнаний недійсним на підставі п.3 ст.203, п.1 ст.215 Цивільного кодексу України, як такий, що суперечить нормам діючого законодавства України. Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України у своїй постанові від 01.09.2009р. у справі №42/492-52/116. За таких обставин, судова колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції вірно застосовані норми матеріального права, доводи скаржника не спростовують законності прийнятого у справі рішення. У звязку з наведеним колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає підстав для скасування постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16.05.2011р. у справі № 14/22-11. Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд ПОСТАНОВИВ: 1.Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16.05.2011р. у справі № 14/22-11 залишити без задоволення. 2.Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16.05.2011р. у справі № 14/22-11 залишити без змін. Головуючий О.В. Муравйов Судді А.Г. Полянський О.В. Яценко http://reyestr.court.gov.ua/Review/17143937

Справа № 2-2708/12 09.07.2012 РІШЕННЯ Іменем України 02 липня 2012 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі: головуючого судді Волчка А.Я. за участю секретаря Тичковської Н.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», державного нотаріуса Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2, треті особи: служба у справах дітей при Біляївській районній державній адміністрації, ОСОБА_3, про визнання договорів недійсними та зобов'язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: У червні 2012 року позивач звернулась до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», державного нотаріуса Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2, треті особи: служба у справах дітей при Біляївській районній державній адміністрації, ОСОБА_3, про визнання договорів недійсними та зобов'язання вчинити дії. Свої позовні вимоги позивач мотивувала тим, що 17 листопада 2006 року між нею та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк»було укладено кредитний договір № 11078993000 про отримання нею кредитних коштів на придбання нерухомості в сумі 150 000 доларів США, що складало 757 000 грн. за курсом НБУ, строком з 17 листопада 2006 року до 17 листопада 2021 року включно зі сплатою процентів у розмірі 10,3 % річних. В забезпечення виконання за договором кредитування від 17 листопада 2006 року 25 травня 2007 року було укладено іпотечний договір, згідно з яким позивач передала банку в заставу земельну ділянку розміром 0,24 га та будинок загальною площею 226,10 кв.м за адресою: АДРЕСА_1. У забезпечення договору кредитування 17 листопада 2006 року між банком та третьою стороною ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 60609, згідно з яким поручитель поручався перед кредитором за виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором № 11078993000. Окрім того, 31 січня 2009 року було укладено додаток № 1 до договору кредитування між позивачем та банком, відповідно до якого було змінено графік погашення заборгованості по основному кредитному договору та встановлено кінцевий термін погашення заборгованості 17 листопада 2031 року. На думку позивача, при підписанні Договорів кредитування іпотеки та поруки банком було порушено законні права позивача та третіх осіб. Кредитний договір № 11078993000 від 17 листопада 2006 року за своїм змістом і текстом не відповідає законодавству України, інтересам та волі позивача, порушує його права та законні інтереси. Порушення банком чинного законодавства України в галузі кредитування полягає в наступному: невиконання переддоговірної роботи з позичальником; зміст правочину суперечить чисельним нормам законодавства України; обмеження можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки, отримувати достовірну, повну та своєчасну інформацію щодо умов запропонованого кредиту. Щодо визнання договору іпотеки недійсним позивач додатково зазначила, що він повинен бути визнаний недійсним з підстав недотримання норм ст.ст. 203, 215 ЦК України. Так, при укладанні договору іпотеки банківськими працівниками юридичних служб та нотаріусом не було отримано дозвіл органу опіки та піклування на укладання договору іпотеки, оскільки позивач на момент укладання договору іпотеки мала неповнолітню дитину ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та малолітню дитину ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2. На момент укладання договору іпотеки діти мали право на користування житлом Позивача, оскільки договір кредитування укладався 17 листопада 2006 року, а договір іпотеки укладався 25 травня 2007 року. Позивачкою була надана повна інформація про свій сімейний, фінансовий стан тощо. Банку було відомо, що позичальниця має дитину від першого шлюбу та другу дитину від другого шлюбу, іншого місця для проживання не має, тобто іншим житлом не забезпечена. Не забезпечені житлом були і діти позивача. Дозволу органу опіки та піклування при укладанні даного договору іпотеки отримано не було. Також позивач звертала увагу суду на рішення Конституційного суду від 10 листопада 2011 року по справі № 1-26/2011 за реєстровим № 15-рп/2011 за конституційним зверненням гр. ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення пункту 23 ст. 1, абзацу другого частини четвертої, пункту 2 частини сьомої статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року № 1023-XII у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України. З огляду на наведене та посилаючись на норми закону, позивач просила суд: визнати недійсним Кредитний договір про надання споживчого кредиту № 11-78993000 від 17 листопада 2006 року, укладений між нею та АКІБ «УкрСиббанк»; зобов'язати банк прийняти у неї суму залишкової заборгованості рівними платежами до 17 листопада 2031 року; визнати недійсним договір іпотеки від 25 травня 2007 року; зобов'язати органи нотаріату зняти заборону відчуження об'єктів нерухомого майна, яка накладена державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2 у зв'язку з посвідченням іпотечного договору від 25 травня 2007 року за реєстровим номером № 2-2926; зобов'язати органи нотаріату внести до Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна відомості про зняття заборони відчуження об'єктів нерухомого майна, яка накладена державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2 у зв'язку з посвідченням іпотечного договору від 25 травня 2007 року за реєстровим номером № 2-2926, шляхом вилучення запису про заборону відчуження; зобов'язати органи нотаріату виключити запис з реєстру іпотек про обтяження іпотекою нерухомого майна; визнати недійсним договір поруки № 60609 від 17 листопада 2006 року, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк». Позивач у судове засідання направила представника, яка позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити з підстав, викладених у позові. Відповідач ПАТ «УкрСиббанк»у судове засідання свого представника не направив, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений, причини своєї неявки суду не повідомив. Відповідач нотаріус ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, звернувся до суду з клопотанням слухати справу у його відсутність. Третя особа служба у справах дітей при Біляївській районній державній адміністрації у судове засідання свого представника не направила, про день, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, звернулась до суду із заявою про слухання справи у відсутність її представника, також повідомила, що на час укладання спірного договору іпотеки право проживати у спірному будинку мали неповнолітні діти ОСОБА_4, 1990 року народження, та ОСОБА_5, 1999 року народження, на укладання даного договору іпотеки дозвіл органу опіки та піклування не було отримано. Третя особа ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилась, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений, причини своєї неявки суду не повідомив. Дослідивши матеріали справи, наявні письмові докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з наступних підстав. Судом встановлено, що 17 листопада 2006 року між позивачем та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», було укладено кредитний договір № 11078993000 про надання кредиту в сумі 150 000 доларів США, що складало на час укладання даного договору 757 000 грн. за курсом НБУ, строком з 17 листопада 2006 року до 17 листопада 2021 року включно зі сплатою процентів у розмірі 10,3 % річних. У забезпечення договору кредитування 17 листопада 2006 року між позивачем, акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», та третьою стороною ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 60609, згідно з яким поручитель поручався перед кредитором за виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором № 11078993000. Також у забезпечення виконання за вже згаданим договором кредитування від 17 листопада 2006 року позивачем 25 травня 2007 року було укладено з акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», іпотечний договір, згідно з яким позивач передала банку в іпотеку земельну ділянку розміром 0,24 га та будинок загальною площею 226,10 кв.м за адресою: АДРЕСА_1. 31 січня 2009 року між позивачем та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», було укладено додаток № 1 до договору кредитування, відповідно до якого було змінено графік погашення заборгованості по основному кредитному договору та встановлено кінцевий термін повернення кредиту 17 листопада 2031 року. 26 березня 2009 року між позивачем та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», було укладено договір про внесення змін № 1 до договору іпотеки від 25 травня 2007 року за реєстровим № 2-2926, згідно з яким було продовжено строк повернення кредиту до 17 листопада 2031 року. Позивачка має двох дітей ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження. Для вирішення спору суд приходить до висновку про необхідність проаналізувати наступні правові норми. Згідно зі ст. 21 Конституції України: права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Стаття 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на житло. Виходячи зі змісту ст. 55 Конституції України, кожному гарантується захист його прав і свобод у судовому порядку. Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу. Виходячи зі ст. 27 ЦК України, правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Згідно зі ст. 203 ЦК України (в редакції на час укладання спірних правочинів): зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Зважаючи на ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Статтею 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Відповідно до статті 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. У відповідності до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Згідно зі ст. 638 ЦК України, істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Частиною 1 ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Згідно з п. 2. ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Пунктом 2 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) визначено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем. У п. 4 ч. 5 ст. 11 цього ж Закону (у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) визначено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Відповідно до п. 2 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) кредитодавцю забороняється вилучати продукцію у споживача без його згоди або без одержання відповідного судового рішення. Згідно з п. 5 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»кредитодавцю забороняється звертатися без згоди споживача за інформацією про його фінансовий стан до третіх осіб, які пов'язані зі споживачем родинними, особистими, діловими, професійними або іншими стосунками у соціальному бутті споживача. Виходячи з вимог ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У відповідності до абз. 2. ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. У відповідності до абз. 2 ст. 6 Закону України «Про страхування»добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин. Частиною 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей»передбачено, що для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Частиною 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства»передбачено, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Статтею 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, встановлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Згідно зі ст. 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини. У відповідності до ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. Зважаючи на зміст рішення Конституційного суду від 10 листопада 2011 року по справі № 1-26/2011 за реєстровим № 15-рп/2011 за конституційним зверненням гр. ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення пункту 23 ст. 1, абзацу другого частини четвертої, пункту 2 частини сьомої статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»від 12 травня 1991 року № 1023-XII, регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень ЦК України (далі - Кодекс). Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою - межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності. Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача. У п. 5 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопад 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»вказано, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Відповідно до п. 7 згаданої Постанови ПВСУ правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. За змістом статті 216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Пунктами 19, 20 даної Постанови Пленуму ВСУ визначено, що Відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Згідно зі ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Статтею 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Виходячи зі ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ст. 217 ЦПК України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. Аналізуючи вище перелічені правові норми в розрізі наданих суду матеріалів, суд приходить до наступних висновків. В силу абз. 2. ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) при укладанні кредитного договору № 11078993000 17 листопада 2006 року мало місце введення позивача в оману АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», так як зі змісту даного договору не вбачається, що позивача як споживача, у даному випадку, було у повній мірі проінформовано про кредитні умови, викладені у п. 2. ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), в тому числі і про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, а також переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, що б дало змогу зрозуміти ОСОБА_1, що при виборі даного виду кредитування всі валютні ризики покладаються саме на неї. Також, виходячи зі змісту п.п. 1.3.1, 1.3.2 та 9.2 оспорюваного кредитного договору, дані пункти містять дискримінаційні стосовно позивача як споживача правила зміни відсоткової ставки, тобто в силу п. 4 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) являються несправедливими, що в свою чергу, на підставі ст. 18 цього ж Закону тягне недійсність цих пунктів. Зважаючи на зміст ч. 1 ст. 638 та ч. 1 ст. 1054 ЦК України, ч. 1 ст. 11 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», проценти являються істотною умовою кредитного договору, тобто недійсність положення спірного кредитного договору щодо процентів по договору тягне недійсність всього правочину, оскільки без цієї умови договір втрачає свою суть. До того ж, п. 4.5 оспорюваного правочину обмежує права позивача на укладання договору поруки по відношенню до інших юридичних та фізичних осіб без попередньої письмової згоди банку, що є порушенням вимог ст. 21 Конституції України та ст.ст. 6, 627 ЦК України, а отже, в силу ст. 27 ЦК України даний пункт являється нікчемним. Пункт 4.8 спірного кредитного договору містить вказівку на зобов'язання позивача застрахувати за власний рахунок предмет застави на користь банку в рекомендованій банком страховій компанії, що знову ж таки є порушенням вимог ст. 627 ЦК України та ч. 2 ст. 6 Закону України «Про страхування», тобто дана вимога є несправедливою у силу п. 2 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), а отже, на підставі ст. 18 цього ж Закону є недійсною. Пунктом п. 9.12 спірного правочину визначено, що позивач надає згоду банку вилучати продукцію у позивача без отримання на це його додаткової згоди та відповідного судового рішення, що є прямим порушенням вимог п. 2 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), тобто дана вимога теж є несправедливою та недійсною. Також у цьому ж пункті кредитного договору вказано, що позивач надає згоду банку звертатись за інформацією про його фінансове становище до третіх осіб, які пов'язані з нею сімейними, особистими, діловими, професійними або іншими стосунками у соціальному бутті споживача, хоча це знову ж таки прямо заборонено у п. 5 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), що тягне за собою несправедливість та недійсність даної умови. А отже, АКІБ «УкрСиббанком», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», було порушено вимоги ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), у зв'язку з цим суд не може прийняти як законний і п. 9.13 кредитного договору, так як він не відповідає дійсності, ряд умов договору повністю являються несправедливими та суперечать Закону України «Про захист прав споживачів», до того ж, всупереч ст.ст. 10, 60 ЦПК України банком не було надано суду доказів того, що при укладанні договору позивач дійсно отримала повну інформацію відповідно до ч. 2 ст. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору). Суд також приймає доводи позивача про те, що АКІБ «УкрСиббанком», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», ввів її в оману, як це передбачено п. 6 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), адже ОСОБА_1 не було попереджено про те, що вона несе валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором, обираючи іноземну валюту кредитування. А отже, відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України даний правочин є недійсним. Той факт, що АКІБ «УкрСиббанком», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», було замовчано інформацію про покладення всіх валютних ризиків по договору кредитування на позивача призвело до того, що остання допустила помилку при укладанні даного правочину у іноземній валюті, а не в національній, тобто зазначений договір також є недійсним в розрізі ст. 229 ЦК України. Даний висновок підтверджується і змістом п. 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного суду від 10 листопада 2011 року по справі № 1-26/2011 за реєстровим № 15-рп/2011 за конституційним зверненням гр. ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення п. 23 ст. 1, абз. 2 ч. 4, п. 2 ч. 7 ст. 11, ч. 8 ст. 18, ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів»від 12 травня 1991 року № 1023-XII, оскільки спірний договір кредитування має стандартну формулярну форму, передбачену ч. 1 ст. 634 ЦК України, що підтверджується змістом п. 9.13 спірного кредитного договору («всі умови даного Договору йому цілком зрозумілі і він вважає їх справедливими по відношенню до нього»), у зв'язку з чим для споживача існував ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Доводи позивача щодо недійсності спірного договору кредитування на підставі неправомірності п.п. 9.11 та 9.12 (щодо права банку передачі своїх прав та обов'язків по договору третім особам) кредитного договору, відсутності детального розпису вартості кредиту, тобто ціни договору, надання кредиту в іноземній валюті, порушення банком порядку і технології виконання операцій з іноземною валютою у зв'язку з виконанням даного кредитного договору -суд не бере до уваги як такі, що не узгоджуються з обставинами справи та вимогами законодавства України. З огляду на те, що суд приходить до висновку, що спірний кредитний договір є недійсним, то на підставі ст. 548 ЦК України недійсними є й правочини щодо його забезпечення, тобто оспорювані договір поруки та договір іпотеки. Додатково суд вважає за необхідне зауважити, що на момент укладання спірного договору іпотеки позивачка мала двох неповнолітніх дітей. А отже, зважаючи на ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства»на час укладання договору іпотеки діти позивачки мали право користування житловим будинком, належним позивачці та переданим в іпотеку відповідачу АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», тобто в силу вимог ст. 177 СК України, ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»для посвідчення даного договору іпотеки було необхідно попередньо отримати дозвіл органів опіки та піклування, який, зважаючи на лист Служби у справах дітей Біляївської районної державної нотаріальної контори № 11-45, не було отримано. Тобто, при укладанні зазначеного договору іпотеки було порушено вимоги ч.ч. 1 та 6 ст. 203 ЦК України, що додатково свідчить про недійсність даного правочину. З врахуванням того, що суд прийшов до висновку, що спірний кредитний договір являється недійним, згідно з вимогами ст. 216 ЦК України та п. 7 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопад 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»суд вважає за необхідне застосувати у зв'язку з цим реституцію, стягнувши з позивача на користь ПАТ «УкрСиббанк»залишкову суму заборгованості по кредитному договору, що являє собою різницю між сумою отриманих в кредит грошей та загальною сумою вже сплачених позивачем грошових коштів по даному кредитному договору. Окрім цього, ст. 217 ЦПК України надано право суду встановити в рішенні порядок та строки його виконання. А тому, виходячи з того, що ПАТ «УкрСиббанк»з врахуванням додаткової угоди № 1 від 31 січня 2009 року до Договору про надання споживчого кредиту було надано позивачу кредитні кошти до 17 листопада 2031 року, тобто відповідач планував та очікував отримати їх саме до цієї дати, суд вважає за можливе визначити стягнення вище згаданої залишкової заборгованості по кредитному договору рівними платежами саме до цієї дати. А отже, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1, що стосуються визнання оспорюваних договорів недійсними повинні бути задоволені, так як були обґрунтовані належними доказами та підтримані нормами законодавства, а в частині вимог про зобов'язання ПАТ «УкрСиббанк»прийняти у позивача суму залишкової заборгованості слід відмовити за безпідставністю у зв'язку із застосуванням наслідків недійсності кредитного договору -реституції. Зважаючи на вищевикладене, відповідно до ст.ст. 21, 33, 47, 55 Конституції України, ст. 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, рішення Конституційного суду від 10 листопада 2011 року по справі № 1-26/2011 за реєстровим № 15-рп/2011, ст.ст. 6, 15, 16, 27, 203, 215, 216, 229, 230, 236, 548, 627, 634, 638, 1054 ЦК України, ст. 177 СК України, ст.ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 6 Закону України «Про страхування», ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», п. 5, 7, 19-20 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопад 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», керуючись ст. 3, 4, 10, 11, 15, 59, 60, 209, 212-215, 217, 218 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позов задовольнити частково. Визнати недійсним Кредитний договір про надання споживчого кредиту № 11-78993000 від 17 листопада 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк». Застосувати реституцію у зв'язку з визнанням недійсним Кредитного договору про надання споживчого кредиту № 11-78993000 від 17 листопада 2006 року, укладеного між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», зобов'язавши ОСОБА_1 повернути публічному акціонерному товариству «УкрСиббанк»суму залишкової заборгованості по Кредитному договору про надання споживчого кредиту № 11-78993000 від 17 листопада 2006 року з врахуванням вже сплачених грошових коштів по даному договору рівними платежами до 17 листопада 2031 року. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 25 травня 2007 року між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», та посвідчений державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2 за реєстровим № 2-2926. Зобов'язати органи нотаріату зняти заборону відчуження об'єктів нерухомого майна, яка накладена державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2 у зв'язку з посвідченням іпотечного договору від 25 травня 2007 року за реєстровим номером № 2-2926. Зобов'язати органи нотаріату внести до Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна відомості про зняття заборони відчуження об'єктів нерухомого майна, яка накладена державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2 у зв'язку з посвідченням іпотечного договору від 25 травня 2007 року за реєстровим номером № 2-2926, шляхом вилучення запису про заборону відчуження. Зобов'язати органи нотаріату виключити запис з реєстру іпотек про обтяження іпотекою нерухомого майна. Визнати недійсним договір поруки № 60609 від 17 листопада 2006 року, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк». В решті позовних вимог відмовити. Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Київської області протягом 10 днів, починаючи з дня наступного після його проголошення. Суддя А.Я.Волчко http://reyestr.court.gov.ua/Review/25133810

Справа №2-2570/2010 р. Р І Ш Е Н Н Я І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 15 вересня 2010 року м. Запоріжжя Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя в складі головуючого судді Воробйова А.В., при секретарі Політайко Я.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» в особі філії Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» в м. Запоріжжі, третя особа ОСОБА_3 про визнання недійсними кредитного договору, іпотечного договору та договору поруки, зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - в с т а н о в и в: ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ЗАТ «Перший Український Міжнародний банк» в особі філії в м. Запоріжжі про визнання недійсними кредитного договору, іпотечного договору та договору поруки. Під час розгляду справи судом уточнено найменування відповідача – ПАТ «Перший Український Міжнародний банк». ПАТ «Перший Український Міжнародний банк» звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, який ухвалою суду від 28.04.2010 року об’єднано в одне провадження з первісним позовом. У позовній заяві ОСОБА_4 просить визнати недійсним укладений між ЗАТ «Перший Український Міжнародний банк» та ним кредитний договір № 5365675 від 18 квітня 2007 року, визнати недійсним укладений між Закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк» та ОСОБА_1 договір іпотеки № 5367383 від 18 квітня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Морозовою В.М. за № 844, визнати недійсним укладений між ЗАТ «Перший Український Міжнародний банк» та ОСОБА_3 договір поруки № 5367969 від 18 квітня 2007 року, зняти заборону на відчуження нерухомого майна, що належить ОСОБА_4 та було передано в іпотеку ЗАТ «ПУМБ », а саме трьохкімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, та встановити для нього розстрочку виконання рішення суду по поверненню коштів ЗАТ «Перший Український Міжнародний банк» у сумі 231 024,23 грн. - по 2000,00 грн. щомісяця до повного погашення боргу. ПАТ «Перший Український міжнародний банк» у зустрічній позовній заяві просить стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 суму заборгованості за кредитним договором №5365675 від 18.04.2007 року в розмірі 69 118, 75 доларів США та 87 448, 48 грн., з яких : - заборгованість з основної суми кредиту – 59 930, 65 доларів США ; - заборгованість за сумою нарахованих та несплачених процентів за користування кредитом - 9 188, 10 дол. США, а також судові витрати. В судовому засіданні позивач ОСОБА_4 позов підтримав, наполягаючи на обставинах та підставах викладений у позовній заяві. Просить позовні вимоги задовольнити. Зустрічний позов не визнав. Вважає його необґрунтованим і таким що не підлягає задоволенню. Представник відповідача ПАТ «Перший Український міжнародний банк» Бойченко Д.О. позов ОСОБА_4 не визнав. Вважає позовні вимоги необґрунтованими, недоведеними, і такими що не підлягають задоволенню. Зустрічний позов підтримав, наполягаючи на обставинах та підстава викладений у позовній заяві. Просить зустрічній позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Третя особа ОСОБА_3 первісний позов ОСОБА_4 підтримала. Вважає його обґрунтованим і просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_3 позовні вимоги ПАТ «Перший Український міжнародний банк» не визнала. Вважає його необґрунтованим і таким що не підлягає задоволенню. Заслухавши пояснення осіб які брали участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_3 підлягають задоволенню, а зустрічні позовні вимоги ПАТ «Перший Український міжнародний банк» задоволенню не підлягають з наступних підстав. Судом встановлено, що 18 квітня 2007 року між сторонами по справі було укладено Кредитний договір № 5365675 про надання кредитних коштів в сумі 70 000,00 доларів США зі сплатою відсоткової ставки за користуванням кредитом в розмірі 12,90 % річних з кінцевим погашенням заборгованості 18.04.2017 року. У якості забезпечення умов ПАТ «ПУМБ» за Кредитним договором № 5365675 від 18.04.2007р., між сторонами було укладено договір поруки № 5367969 і іпотечний договір від 18.04.2007 № 5367383. Пунктом 3.2.1 спірного кредитного договору та додатком №1 до спірного кредитного договору передбачено, що сплата суми кредиту та процентів за договором здійснюється в доларах США на рахунок банку. Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Як встановлено судом за своєю правовою природою між сторонами укладено кредитний договір, за яким виникли ці вільно-правові відносини. Згідно із ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується дати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмір та на умовах, встановленим договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Судом встановлено, що спір фактично виник не з надання кредиту в іноземній валюті, а з того, що розрахунки за спірним кредитним договором визначені і провадились обома сторонами в іноземній валюті. Умови та порядок розрахунків є суттєвими умовами кредитного договору. Відповідно до ст.192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і порядку встановлених законом. Статтею 524 ЦК України передбачено, що зобов’язання має бути виражено у грошовий одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовій еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Згідно з ч.3 ст.533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Відповідно до ст. 35 Закону України «Про національний банк України», гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засоби на території України, які приймаються усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунків, вклади акредитиви та для переказів. Таким чином, єдиним законом засобом платежу, які застосовуються при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня. Законодавством України сторонам у договорі надано право, при визначенні розміру грошових зобов’язань в гривні, вказати еквівалент в іноземній валюті. У такому випадку сума, яка повинна бути оплачена в гривні, визначається згідно з офіціальним курсом відповідної валюти на дату проведення платежу. Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов’язки суб’єктів валютних відносин порядок здійснення валютного контролю відповідальність за порушення валютного законодавства передбаченні Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», який з урахуванням ст. 4,ст. 192 ЦК України єдиними нормативно-правовим актом, який має силу закону і застосовується у регулюванні правовідносин. Відповідно до п.2 ст. 1 Декрету КМУ, під валютними операціями розуміються операції, пов’язані з переходом право власності на валютні цінності, за винятком операції, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов’язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обсягу як засобу платежу з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності; операції пов’язані з ввезенням переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей. Згідно ч.1 та ч.2 ст.5 Декрету КМУ, НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операції, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом КМУ. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національного оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операції, що не потребують індивідуальних ліцензій на весь період дії режиму валютного регулювання. Проведення розрахунків за спірним кредитним договором, в тому числі, оплата процентів, штрафних санкцій позивачем відповідачу в іноземній валюті потребує індивідуальній ліцензії Національного банку України, виходячи з наступного. Згідно із п. «г» ч.4ст.5 Декрету КМУ, індивідуальні ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або застави. Згідно із п.1, 4 Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу», затвердженого Постановою НБУ від 14.10.2004 р.№ 483, яка зареєстрована в МЮУ 09.11.2004 р.№ 1429/10028, від використанням іноземної валюти як засобу платежу розуміється використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов’язань або оплати товарів, що придбаються. Відповідно до п.1, 2 договору ПАТ «ПУМБ» надав ОСОБА_1 кредит в сумі – 70 000 доларів США на споживчі потреби, які ОСОБА_1 отримав з каси банку у іноземній валюті готівкою, яка становить в гривневому еквіваленті на дату укладання договору – 353 000, 00 грн. по курсу НБУ на 19 квітня 2007 року. згідно якого 100 доларів США дорівнює 505,00 грн., згідно заяви на видачу готівки № 3 від 19.04.2007 року, що не оспорюється сторонами. Відповідно до п.3.2.1 Кредитного договору та Додатку № 1, який є невід’ємною частиною Кредитного договору, сплата суми кредиту та процентів за договором здійснюються позивачем доларах США на рахунок банку. Таким чином, кредит в сумі 70 000 доларів США був наданий банком позичальникові в іноземній валюті, внаслідок чого усі розрахунки за користування кредитом ( проценти) також проводиться позивачем в доларах США, що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями в іноземній валюті. За період з 19.04.2007 р. по 19.02.2009 р. ОСОБА_1 сплатив ПАТ «ПУМБ» 23 417, 00 дол. США ( сума складається за розрахунком). Оплата боргу та інших платежів, стягнення яких в іноземній валюті, передбачених п.п.3.1.1, 3.1.2 кредитного договору також потребує індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу. Крім того, відповідно до ст.2 Постанови НБУ № 119 від 26.03.1998 р «Про затвердження правил використання готівкою іноземної валюти на території України» , яка зареєстрована в Міністерстві юстиції 15.04.1998 р.№ 245/2685( втратила чинність на підставі Постанови НБУ № 200 від 30.05.2007 р.), використання на території України готівкою іноземної валюти як засобу платежу або застави дозволяються у разі відсутності у фізичних осіб – нерезидентів або резидентів, а також повноважних представників юридичної особи нерезидента – суб’єкта підприємницької діяльності коштів у грошовій одиниці України і неможливості валютної обмінної операції через пункт обміну іноземної валюти в таких випадках : п.2.1 – на територіях митниць; п.2.2.- на територіях вокзалів; п.2.3. – використання на території України готівкою іноземної валюти як засобу платежу дозволяється разі суб’єктами підприємницької діяльності готельних послуг фізичним особам нерезидентам з оплатою в іноземній валюті, у тому числі зі застосуванням дорожніх чеків міжнародних платіжних систем у вільно конвертованій валюті; п 2.4. - використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у випадках, що не передбачені цією главою, а також застави дозволяється за умови отримання індивідуальної ліцензії. Як встановлено судом, вказана індивідуальна ліцензія у позивача або відповідача відсутня, внаслідок чого використання долару США, як засобу платежу за кредитним договором № 5365675 від 18 квітня 2007 року суперечить приписам п. «г» ч.4 ст. 5 Декрету КМУ, Постанови НБУ № 119 від 26.03.1998р. Наданий банком до матеріалів справи дозвіл № 8-1 від 04.08.2009р.Національного банку України, як доказ наявності у відповідача на здійснення вказаних вище валютних опре цій без індивідуальної ліцензії, суд до уваги не приймає з огляду на те, що зазначений документ відповідно до приписів п.5.3 Положення «Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремних операцій» виступає генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно із Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обов’язку отримати індивідуальну ліцензію відповідно до приписів п. «г» ч.4 ст. 5 Декрету КМУ, не робить укладений кредитний договір законним. Крім того, у вичерпному переліку операцій, які має право здійснювати відповідач не вказані операції по використанню готівкою іноземної валюти на території України як засобу платежу. Вичерпний перелік неторговельних операцій в іноземній валюті містять в особі п 11 Положення «Про порядок та умови торгівлі іноземною валютою», яке затверджено Постановою НБУ від 10.089.2006р. № 281, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 29.08.2005р. № 950/11230 і застосовується судом при розгляді цього спору відповідно до ст. 8 ЦК України. Цей перелік також не містить в собі надання права позивачу використання готівкою іноземної валюти на території України як засобу платежу. Наявність у спірному кредитному договорі положень щодо розрахунків за грошовими зобов’язаннями між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання готівкою іноземної валюти на території України як засобу платежу та використання позивачем долару США як засобу платежу за кредитним договором, суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 Цивільного кодексу України, ст. 3 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ст. 35 Закону України «Про Національний банк України». Відповідно до п.17 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу(ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК України є оспорюваним. Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою стороною в разі, якщо таким правочином порушено її право чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видом діяльності, яка потребує ліцензування. Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу(ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Частини 1, 3 та 5 ст. 203 ЦК України визначають, що зміст правочину не може бути суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення та шостою статі 203 цього Кодексу. Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні, що вона одержала на виконання цього правочину. Позивач, на виконання цього правочину, отримав від банку 70 000 доларів США, що на день отримання становило 353 500,00 грн., виходячи із офіційного курсу НБУ на 19.04.2007р. 1 долар США = 5,05 грн. Банк на виконання цього правочину, отримав від ОСОБА_1 23 417, 00 доларів США, що на день отримання становило 122 475, 77 грн., виходячи з офіційного курсу НБУ на дні отримання. Шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог різниця між отриманим відповідачем та позивачем за спірним кредитним договором становить 231 024, 23 грн. За таких обставин, приймаючи до уваги вищевикладене, враховуючи, що умови спірного кредитного договору суперечать переліченим вище приписам законодавства, позивні вимоги про визнання правочину, який оформлений кредитним договором №5365675 від 18 квітня 2007 року недійсним є правомірним та таким, що підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Таким чином, враховуючи висновки суду щодо недійсності правочину, який оформлений кредитним договором № 5365675 від 18 квітня 2007 року, останній є таким з моменту його вчинення. Позов в частині визнання недійсним правочину, який оформлений договором іпотеки № 5367383 від 18 квітня 2007 року також є обґрунтованим та підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Цивільним кодексом України у параграфі 6 глави 49 не передбачено інших негативних наслідків визнання не дійсним основного зобов’язання , забезпеченого договором іпотеки, як визнання не дійсним і додатково зобов’язанням. За таких обставин, беручи дот уваги висновки суду не дійсності про вотчину, який оформлений кредитним договором № 5365675 від 18 квітня 2007 року, в забезпечення виконання обов’язків за яким було укладено договір поруки № 5367969 від 18 квітня 2007, останній підлягає визнанню судом не дійсним на підставі ч.2 ст.548 ЦК України. Згідно ст..ст.10,60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на якій вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень. При розгляді судової справи відповідачем не було надано доказів. щоб підтверджували отримання останнім відповідної індивідуальної ліцензій для надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті та використання іноземної валюти на території Україні, як засобу платежу. Таким чином суд приходить до висновку, що при наданні відповідачем та отриманні позивачем кредиту у доларах США, а також здійснення відповідачем платежів по погашенню кредиту та сплати відсотків за користування кредитом у доларах США були порушенні наступні норми закону, які суперечить чинному законодавству, текст якого складений відповідачем містить положення, які значно погіршили його стан, як споживача за споживчим кредитом по відношенню до умов. встановленого чинним законодавством України, а саме: відповідач. надавши кредит у доларах США порушив статті: статтю 99 Конституції України,згідно якої грошовою одиницею є гривня; статтю 524 Цивільного кодексу України, яка визначає, що зобов’язання повинно бути визначено в грошовій одиниці України – гривні; статтю 3 Закону України № 2346-111 «Про платіжні системи та переказ коштів в України», яка визначає, що гривня, як грошова одиниця(національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними та юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України; статті 6, 7 Постанови Національного банку України № 200 від 30 травня 2007 року «Про затвердження Правил використання готівкою іноземної валюти на території України», які чітко встановлюють випадки використання фізичними та юридичним особами (резидентами України) іноземної валюти як засобу платежу, у розрахунках на території України та ст..3 Декрету КМУ від 19.02.1993 «Про кисету валютного регулювання і валютного контролю», яка встановлює, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено валютним законодавством України. Згідно ст..3 ЦК України загальними засобами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається установленими його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов’язків. Розумність – це зважене вирішення питання регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громадян(публічного інтересу). Отже, подальше виконання кредитного договору на умовах, що діють на даний час є порушенням одного із принципів цивільно-правових відносин, які закріпленні у ст..3 ЦК України – принципу справедливості. Умови кредитного договору є не справедливими, так, як всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду відповідача, споживача кредитних послуг. Не справедливими є ,зокрема, умови кредитного договору в частині надання кредиту в доларах США, що передбачаю згідно умов кредитного договору погашення кредиту та сплати відсотків за користування кредитів у доларах США, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону, позивач перекладає, як суб’єкт підприємницькою(господарської) діяльності виключно на позивача за кредитним договором та споживача кредитних послуг, що є грубим порушенням частини 3 статті 13 цивільного кодексу України. Відповідно до ст.373 ЦПК України, за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення суд, у виняткових випадках може розстрочити виконання рішення і враховуючи наявність таких обставин, оскільки видані банком кошти були використані позивачем на придбання квартири, суд вважає можливим встановити позивачу розстрочку виконання рішення суду по поверненню коштів банку у сумі 231 024,23 грн. по 2000 грн. щомісяця до повного погашення боргу. Таким чином оцінюючи зібрані у справі докази у їх сукупності, суд вважає, що позив підлягає задоволенню в повному обсязі, а у задоволенні зустрічного позиву відмовити в повному обсязі. Керуючись ст.ст. , 8, 13, 16, ч.2 ст. 192, 203, 215, 216, 227, 524,533, 548, 601, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 60, 62, 84, 88, 209, 213, 215 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_4 – задовольнити. Визнати недійсним кредитний договір № 5365675, укладений від 18 квітня 2007 року між Публічним акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний Банк» та ОСОБА_1. Визнати недійсним договір іпотеки № 5367383, укладений від 18 квітня 2007 року між Публічним акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний Банк» та ОСОБА_1. Визнати недійсним договір поруки № 5367969, укладений від 18 квітня 2007 року між Публічним акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний Банк» та ОСОБА_3. Скасувати заходи забезпечення на заборону відчуження нерухомого майна, що належить ОСОБА_1, а саме трьохкімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Зобов’язати Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» прийняти від ОСОБА_1 суму у розмірі - 231 024, 23 грн. ( двісті тридцять одна тисяча двадцять чотири гривень двадцять три копійки). Встановити для ОСОБА_1 розстрочку виконання рішення суду по поверненню коштів Публічному акціонерному товариству «Перший Український Міжнародний банк» у сумі 231 024,23 гривень - по 2000,00 гривень щомісяця до повного погашення боргу. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» на користь ОСОБА_1 суму витрат пов’язаних з інформаційно-технічним забезпеченням розгляду цивільної справи у розмірі 37 гривень, а також судовий збір в розмірі 8 гривень 50 копійок – в дохід держави. В задоволенні зустрічного позову Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором – відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Запорізької області через Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Суддя А.В. Воробйов http://reyestr.court.gov.ua/Review/11384369

Справа № 18/42 ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "20" липня 2011 р. Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі: головуючого судді Кузьменка М.В., суддів Васищака І.М., Палій В.М., розглянувши касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" та фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення господарського суду Закарпатської області від 11.03.2011 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.06.2011 р. у справі № 18/42 господарського суду Закарпатської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Імік" до відповідача Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" третя особа Фізична особа –підприємець ОСОБА_1 про визнання недійсним договору за участю представників: ТОВ "Імік" – Бахтин І.І.; ПАТ "Дельта Банк" – Скибенко Я.П.; ФОП ОСОБА_1 – не з'явилися; в с т а н о в и л а : Товариство з обмеженою відповідальністю "Імік" звернулося до господарського суду Закарпатської області з позовом та просило суд визнати недійсним іпотечний договір № 22/Zквіп-08 від 16.07.2008 р., укладений між ТОВ "Імік" та ТОВ "Український промисловий банк". Предметом іпотеки за спірним договором є земельна ділянка загальною площею 1,0900 га, що розташована за адресою: Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Дворжака-Тельмана, та об'єкт незавершеного будівництва, розташований за адресою: Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Дворжака (вул. Кліма Е.), буд. б/н, вул. Тельмана, буд. б/н. В обґрунтування заявлених вимог, позивач посилається на те, що оспорюваний договір підписаний з боку позивача особою, яка не наділена такими повноваженнями, а отже суперечить ст. ст. 203, 207 Цивільного кодексу України (т.1 а.с.2-4). Відповідач у справі – ТОВ "Український промисловий банк" у відзиві на позов проти заявлених вимог заперечує, посилаючись на те, що особа, яка підписала іпотечний договір, була уповноважена на його підписання рішенням загальних зборів учасників позивача, оформленим протоколом № 3 від 28.05.2008 р. (т.1 а.с.77-79). Рішенням господарського суду Закарпатської області від 09.06.2010 р. у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що волевиявлення, яке здійснюється загальними зборами, вважається вираженим від імені товариства, тому рішення загальних зборів учасників ТОВ "Імік" є належною підставою для підписання ОСОБА_2 від імені позивача іпотечного договору № 22/Zквіп-08 від 16.07.2008 р. (т.1 а.с.143-148). Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.09.2010 р. рішення господарського суду Закарпатської області від 09.06.2010 р. залишено без змін (т.1 а.с.174-175). Постановою Вищого господарського суду України від 28.12.2010 р. вказані судові акти скасовані, справу передано на новий розгляд до господарського суду Закарпатської області (т.1 а.с.195-198). Ухвалою господарського суду Закарпатської області від 15.02.2011 р. замінено відповідача його правонаступником – Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк". За результатами нового розгляду, рішенням господарського суду Закарпатської області від 11.03.2011 р. позов задоволено повністю (т.2 а.с.102-109). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що договір підписаний з боку позивача особою, яка не наділена такими повноваженнями, а отже суперечить ст. ст. 203, 207 Цивільного кодексу України. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 08.06.2011 р. рішення господарського суду Закарпатської області від 11.03.2011 р. залишено без змін (т.3 а.с.17-23). Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, ПАТ "Дельта Банк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просить їх скасувати, прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 також звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просить їх скасувати, прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Вимоги касаційних скарг мотивовані порушенням судами норм матеріального права (т.3 а.с.32-36, 44-47). Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить касаційні скарги такими, що не підлягають задоволенню, з наступних підстав. Під час нового розгляду справи по суті заявлених вимог, суд першої інстанції, та, переглядаючи прийняте рішення в апеляційному порядку, апеляційна інстанція встановили наступні обставин. 16.07.2008 р. між сторонами у справі –ТОВ "Імік" та ТОВ "Український промисловий банк" був укладений іпотечний договір № 22/Zквіп-08, відповідно до якого, з метою забезпечення виконання зобов’язань Фізичної особи –підприємця ОСОБА_1, що виникають з кредитного договору № 22/КВ-08 від 16.07.2008 р., передано в іпотеку земельну ділянку загальною площею 1,0900 га, що розташована за адресою: Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Дворжака-Тельмана, та об'єкт незавершеного будівництва, розташований за адресою: Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Дворжака (вул. Кліма Е.), буд. б/н, вул. Тельмана, буд. б/н. Предметом спору у даній справі є дійсність іпотечного договору № 22/Zквіп-08 від 16.07.2008 р. Як на підставу недійсності цього договору позивач посилається на те, що договір з боку позивача укладений особою поза межами її повноважень. Так, позивач зазначає, що рішення загальних зборів учасників товариства позивача є неналежною підставою для підписання ОСОБА_2 від імені позивача іпотечного договору, оскільки не є документом, на підставі якого виникають правовідносини представництва. Разом з тим, на виконання вказаного рішення керівником товариства довіреності видано не було. Суд першої інстанції, з яким погодилась апеляційна інстанція, виконав вказівки суду касаційної інстанції, викладені в постанові Вищого господарського суду України від 28.12.2010 р., та дійшов правильного висновку про те, що особа, яка підписала від імені позивача іпотечний договір № 22/Zквіп-08 від 16.07.2008 р., діяла всупереч вимогам чинного законодавства. Так, відповідно до ч. ч. 1, 2, ст. 65 ГК України, управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно статуту чи інших установчих документів. Пунктом 6.1. статуту ТОВ "Імік" визначено, що його вищим органом управління є збори учасників. До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства належить прийняття рішень щодо передачі активів товариства в заставу, а також відчуження та придбання товариством нерухомого майна та транспортних засобів. Разом з тим, управління поточною діяльністю товариства здійснюється виконавчим органом –директором (п. 6.4. статуту). Директор забезпечує виконання рішень зборів учасників (п. 6.4.2. статуту). В силу ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 244 ЦК України представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Згідно ч. 1 ст. 246 ЦК України, довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи. Відтак, у даному випадку, після прийняття компетентним органом (загальними зборами) рішення щодо укладення іпотечного договору, що віднесено до його виняткових повноважень, директор в силу вимог закону та статуту зобов'язаний, на виконання цього рішення, видати довіреність на укладення відповідної угоди. Отже, оскільки судами встановлено, що ОСОБА_2 при підписанні іпотечного договору № 22/Zквіп-08 від 16.07.2008 р. від імені позивача діяла безпосередньо на підставі рішення загальних зборів учасників ТОВ "Імік", не маючи при цьому довіреності на вчинення вказаних дій, виданої директором товариства, ними зроблено правильний висновок про те, що договір від імені позивача підписаний не у відповідності до вимог чинного законодавства. Крім того іпотечний договір № 22/Zквіп-08 від 16.07.2008 р., в порушення вимог ст. 207 ЦК України, не скріплений печаткою Товариства з обмеженою відповідальністю "Імік". За таких обставин, суди обгрунтовано на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України визнали недійсним іпотечний договір № 22/Zквіп-08 від 16.07.2008 р., з підстав недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч. 2 ст. 203 ЦК України, щодо необхідного обсягу цивільної дієздатності особи, яка вчиняє правочин. Доводи, викладені в касаційних скаргах, не приймаються до уваги, оскільки були предметом дослідження судів попередніх інстанцій та їм дана відповідна правова оцінка. Враховуючи зазначене, підстави для зміни чи скасування постанови Львівського апеляційного господарського суду від 08.06.2011 р., якою залишено без змін рішення господарського суду Закарпатської області від 11.03.2011 р., відсутні. З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А : постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.06.2011 р. у справі № 18/42 господарського суду Закарпатської області залишити без змін, а касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" та фізичної особи –підприємця ОСОБА_1 –без задоволення. Головуючий суддя Кузьменко М.В. Судді Васищак І.М. Палій В.М http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1714422

Справа №2-3746-1/10 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 грудня 2010 року Печерський районний суд м. Києва в складі: головуючого – судді : Вовк С.В., при секретарі : Горовій Н.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до акціонерного комерційного банку «Трансбанк», третя особа ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними, - ВСТАНОВИВ: У листопаді 2010 р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вимогами до відповідача АКБ «Трансбанк», третьої особи ОСОБА_2, про визнання недійсним правочину, укладеного між ним та АКБ «Трансбанк», і оформленого кредитним договором № 29350709 від 17.09.2007 р.; визнання недійсним правочину, укладеного між ОСОБА_2 та АКБ «Трансбанк», і оформленого договором поруки № 29350709 від 17.09.2007 р.; визнання недійсним правочину, укладеного між ним та АКБ «Трансбанк», і оформленого кредитним договором № 41150809 від 16.07.2008 р. Позов ОСОБА_1 мотивує тим, що підписання оскаржуваних кредитних договорів стало наслідком чисельного порушення норм чинного законодавства та прав позичальника, як споживача кредитної послуги, з боку АКБ «Трансбанк», а саме: невиконання переддоговірної роботи з позичальником; зміст правочинів суперечать чисельним нормам законодавства України, текст якого складений відповідачем, носить положення, які погіршили стан позивача; умови договорів є несправедливими, оскільки встановлюють дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. У судовому засіданні представник позивача та одночасно третьої особи підтримала позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, просила їх задовольнити. Представник відповідача АКБ «Трансбанк» у судовому засіданні проти вимог позову заперечував, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, оскільки оскаржувані договори містять в собі розмір кредиту, умови його надання, строки повернення кредиту, порядок нарахування та сплату відсотків за користування кредитними коштами, тобто сторони дійшли згоди щодо усіх істотних умов договору, які є обов’язковими для договорів цього виду, і правові підстави визнавати їх недійсність відсутні. Вислухавши пояснення учасників судового процесу, оголосивши та дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступного. Судом встановлено, що 17.09.2007 р. між АКБ «Трансбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 29350709, предметом якого стало надання позичальникові кредит у сумі 245 000,00 доларів США 00 центів на строк з 17.09.2007 р. по 16.09.2010 р., процентна ставка за користування кредитом становить 15 % річних (а. с. 13-17). Також 17.09.2007 р. між АКБ «Трансбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 29350709, відповідно до якого поручитель ОСОБА_2 зобов’язалася відповідати перед АКБ «Трансбанк» солідарно в повному обсязі за належне виконання боржником ОСОБА_1 усіх його зобов’язань за основним договором та додатковими угодами до нього, як існуючими на момент укладення договору, так і тими, що можуть бути укладені в майбутньому (а. с. 25-27). Крім того, 16.07.2008 р. між АКБ «Трансбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 41150809, згідно умов якого банк надав позичальнику відновлювальну кредитну лінію лімітом у сумі 878 000,00 доларів США в обмін на зобов’язання позичальника по поверненню кредиту і сплаті процентів згідно графіку погашення кредиту та процентів (додаток № 1 від 16.07.2008 р.), який є невід’ємною частиною цього договору, комісії, штрафу і пені в обумовлені даним договором терміни на умовах цільового використання, забезпеченості, строковості, платності, зворотності та інших умов, викладених в цьому договорі. Згідно умов цього договору, кредит надається на строк до 15.07.2011 р. включно, для споживчих потреб (а. с. 28-34). Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. За своєю правовою природою між сторонами укладені кредитні договори, відповідно до яких виникли цивільно-правові відносини. Згідно ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно положень ч. 1 ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Укладені кредитні договори є двосторонніми правочинами і вони укладені на загальних умовах, додержання яких є необхідним для чинності правочину, що відповідає ч. ч. 1-6 ст. 203 ЦК України. Згідно ст. 203 ЦК України, загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину: 1. зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2. особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4. правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5. правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6. правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. За правилом, передбаченим ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Також згідно положення ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Як на правову підставу задоволення свого позову, позивач посилається на положення Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки кредитні кошти за укладеними кредитними договорами надавалися для споживчих потреб, на правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем по справі поширюється Закон України «Про захист прав споживачів». Вказані вимоги до переддоговірної роботи з позичальником встановлені також положеннями Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою НБУ від 10.05.2007 р. № 168, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25.05.2007 р. По кредитному договору № 29350709 від 17.09.2007 р. відповідач надав суду копію письмового повідомлення позивача відповідачем про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яке підписано позивачем 03.09.2007 р. Стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» містить в собі перелік кредитних умов, які обов’язково повинно містити в собі письмове повідомлення споживача кредитодавцем перед укладанням договору про надання споживчого кредиту і не надає право останньому самостійно вибирати, про які кредитні умови попереджати споживача, а про які ні. Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов’язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов’язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов’язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Надана суду копія письмового повідомлення позивача відповідачем про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту вимогам ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не відповідає, оскільки не містить в собі наявних форм кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов’язанням споживача, орієнтовної сукупної вартості кредиту та вартості послуги з оформлення договору про надання кредиту, варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги, можливість дострокового повернення кредиту та його умови, податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію. По кредитному договору № 41150809 від 16.07.2008 р. відповідач надав суду копію заяви позивача, про те, що він ознайомлений з ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та отримав оригінал кредитного договору. Вищезазначена заява позивача не є письмовим повідомленням споживача кредитодавцем про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту у розумінні ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і не є підтвердженням виконання відповідачем вищезазначеним вимог Закону. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). З пояснень сторін та матеріалів справи вбачається, що така інформація позивачу до укладення ним спірних договорів не надавалась, примірник кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р. позивач отримав лише в день укладення договору, про що свідчить заява позивача від 16.07.2008 р., та не мав змоги належним чином ознайомитись з його умовами. Представник відповідача хоча і заперечував проти такого, але не подав жодних доказів на підтвердження того, що позивач був ознайомлений з положеннями кредитних договорів до моменту їх укладання та отримав інформацію згідно вимог вищевказаних нормативних актів. Крім того, відповідач не надав суду жодних доказів того, що позивач отримав оригінал кредитного договору № 29350709 від 17.09.2007 р. Таким чином, в порушення вказаних норм, відповідачем не була надана позивачу інформація про умови кредитування та орієнтовану сукупну вартість кредиту по спірним кредитним договорам, яка була необхідна позивачу, як споживачу, для прийняття ним виваженого та обґрунтованого рішення, що призвело до порушення його прав як споживача фінансових послуг. Відповідно до ч. 6 п. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», нечесною підприємницькою практикою вважається підприємницька практика, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Згідно з ч. 6 п. 5 ст. 19 цього Закону, правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Згідно з п. 4 ст. 11 «Закону України про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов’язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця. Пунктом 3.1 Постанови НБУ № 168 визначено, що банки зобов’язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов’язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов’язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). Крім того, як зазначено у п. 3.3 Постанови НБУ № 168, банки зобов’язані у кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов’язань споживача, які пов’язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту. б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов’язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту. По кредитному договору № 29350709 від 17.09.2007 р. відповідач не надав суду доказів того, що спірний договір містить в собі детальний розпис загальної вартості кредиту або між сторонами було укладено додаток до спірного договору, який містить детальний розпис загальної вартості кредиту та графік погашення заборгованості. Жодних посилань на будь-які додатки, які б були невід’ємною частиною кредитного договору, останній не містить. По кредитному договору № 41150809 від 16.07.2008 р. відповідач також не надав суду підтвердження виконанням ним вимог п. п. 8.1.3 спірного договору, а саме, надати позичальнику детальний розпис сукупної вартості кредиту та оформити його додатком № 2 до цього договору, який є його невід’ємною частиною. Стосовно Додатку № 1 до спірного кредитного договору (графік погашення кредиту та процентів), слід зазначити наступне: Згідно з довідки відповідача, копія якої міститься в матеріалах справи, позивач за спірним кредитним договором отримав 576500 доларів США (а. с. 41). Відсотки за графіком погашення заборгованості нараховані саме на суму, яку отримав позивач, тобто на 576500 доларів США, але в останній місяць погашення заборгованості, 15.07.2011 р., позивач повинен сплатити 878000 доларів США, незалежно від того яку суму він дійсно отримав за кредитним договором (а. с. 36). Представник відповідача не зміг пояснити суду чому, відповідно до графіку погашення заборгованості, позивач повинен сплатити відповідачу 878000 доларів США, якщо він отримав від останнього тільки 576500 доларів США. Таким чином, суд вважає, що в даному графіку міститься прихований дохід відповідача, а оскільки Додаток № 1 є невід’ємною частиною кредитного договору, то це також є оманою позивача з боку відповідача. Крім того, умови кредитного договору щодо його строковості, платності, зворотності не містять в собі врахування, яку саме суму кредиту дійсно отримав позивач і яку він повинен повернути відповідачу. Разом з тим, відповідно до п. 1.3 Постанови, банки зобов’язані забезпечувати виконання Правил, затверджених Постановою НБУ № 168. Таким чином, суд приходить до висновку, що кредитні договори № 29350709 від 17.09.2007 р. та № 41150809 від 16.07.2008 р. не містять обов’язкових умов договору, передбачених ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Постановою НБУ №168, так як не містять в собі детального розпису сукупної вартості кредиту, графіку погашення заборгованості та загальну суму, яку позивач має сплачувати щомісяця. Відповідно до абз. , 6, 16 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими, зокрема, є умови договору: - становлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; - надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; - встановлення обов’язку споживача виконати всі зобов’язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх. Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. Суд погоджується з доводами позивача щодо несправедливості, а отже і недійсності п.п. 7.1.4, 8.1.4, 9.2.10, 9.2.11, п.1.3, 7.2, 12.2, 12.3 кредитного договору № 29350709 від 17.09.2007 р., оскільки ці умови обмежують права споживача, зокрема: П.1.3 надає право відповідачу відкликати своє зобов’язання за цим договором в будь-який час з будь-яких підстав. При цьому суд зазначає, що право відкликати згоду на укладання кредитного договору в силу п. 6 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є виключно у споживача та у встановлений цим Законом термін. П.12.3 встановлює, що одностороннє розірвання кредитного договору позичальником не допускається, при цьому п.12.2. встановлює право відповідача розірвати договір в односторонньому порядку при настанні будь-яких умов, зазначених у пунктах 12.1.2, 12.1.3 договору, тобто з будь-яких підстав, оскільки, як зазначено нижче, права відповідача на вимогу дострокового повернення кредиту, а відповідно і право відповідача на одностороннє розірвання договору у разі порушення Позичальником цих умов, значно розширене, що суперечить ч. 10. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». П.9.2.10 встановлює дискримінаційні вимоги для відповідача щодо зміни відсоткової ставки, тобто не надає права позивачу відмовитись від згоди на зміну відсоткової ставки в редакції відповідача, оскільки при відмові позивача від зміни, відповідач набуває право вимоги дострокового повернення кредиту та нарахованих процентів, комісій, тобто застосування відповідачем п.7.1.4 ст. 7 та п.п.12.1.2, 12.2 цього договору. Визнання недійсними вищезазначених умов договору зумовлює зміну інших умов договору, зокрема: п.п.8.1.2, 8.2.1, 9.2.6, 12.1.2 кредитного договору № 29350709 від 17.09.2007 р. Також суд погоджується з доводами позивача щодо несправедливості, а отже недійсності п.1.3, п.п. а). п. 4.1, 6.1.6, 6.1.10, 8.2.10, 11.2, 11.3 кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р., оскільки ці умови обмежують права споживача, зокрема: П.1.3 надає право відповідачу відкликати своє зобов’язання за цим договором в будь-який час з будь-яких підстав, що є порушенням вимог Закону, як зазначається вище. П.п. а). п.4.1 умов договору, встановлює обмеження стосовно вільного обрання страхової компанії для виконання умов договору, що свідчить про порушення банком Закону України «Про страхування» та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». П.П. 8.2.10 встановлює дискримінаційні вимоги для відповідача щодо зміни відсоткової ставки. Відповідно до п.11.3 умов договору, позичальнику забороняється розірвати кредитний договір в односторонньому порядку, при цьому п.11.2 договору надає право Відповідачу розірвати договір в односторонньому порядку при настанні будь-якої з умов, зазначених у п.11.1.2-11.1.3 договору. П.6.1.6 фактично надає право відповідачу вимагати дострокового погашення заборгованості в будь-який час та з будь-яких підстав, тобто встановлює жорстокі обов’язки споживача, тоді як відповідач не несе жодної відповідальності за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків за цим договором. Визнання недійсними вищезазначених умов договору зумовлює зміну інших умов договору, зокрема: п.п 4.4, 6.1.2, 7.1.3, 7.1.6, 8.2.7, 11.1.2, 11.4 кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р. Крім того, стосовно змісту ст. 6 кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р та ст. 7 кредитного договору № 29350709 від 17.09.2007 р., судом встановлено, що їх положення не відповідають вимогам ч. 10. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якою передбачено наступне: якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та / або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту». Всупереч Закону України «Про захист прав споживачів», в ст. 6 та ст. 7 кредитних договорів значно розширені права відповідача на вимогу дострокового повернення кредиту у разі порушення позичальником умов вищезазначених кредитних договорів. Так, у ст. 6 кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р. перелік прав відповідача на вимогу дострокового повернення кредитів доповнено, зокрема, наступним: - якщо позичальник ухиляється від надання забезпечення (р.4), що передбачено цим договором, у випадку втрати забезпечення або виникнення такої загрози; - у випадку ненадання документів, зазначених у п.8.2.5 цього Договору, протягом 10 робочих днів з дати пред’явлення вимоги кредитора про їх надання; - при невиконанні або неналежному виконанні позичальником будь-якого з зобов’язань, передбачених цим договором, договорами забезпечення або іншими договорами, укладеними між кредитором та позичальником; - у випадку невиконання умов страхування предмету забезпечення, передбачених р.4 цього договору; - в інших випадках, передбачених чинним законодавством України або цим договором. У ст. 7 кредитного договору № 29350709 від 17.09.2007 р. перелік прав відповідача на вимогу дострокового повернення кредитів доповнено, зокрема, наступним: - при відсутності у позичальника коштів для погашення платежу за цим договором і відсутності перспектив їх надходження; - у випадку ненадання документів, зазначених у п.9.2.5 цього договору, протягом 10 робочих днів з дати пред’явлення вимоги кредитора про їх надання; - в інших випадках, передбачених чинним законодавством України або цим договором. Аналізуючи зазначені положення кредитного договору в їх співвідношенні з обсягом прав, що наданий кредитним договором позичальнику і які фактично не окреслені в тексті договору, суд приходить до висновку, що банком в кредитному договорі передбачені підстави для набуття вимоги щодо повного погашення кредиту до настання кінцевого строку його погашення (фактично - дострокового розірвання кредитного договору в односторонньому порядку), в будь-який час та з будь-яких підстав, навіть якщо порушення умов кредитного договору з боку споживача не є істотним і суттєвими та не впливають на основні права банку і не завдають йому збитків, той час як споживачу договір такого права не надає взагалі, а отже є очевидним дисбаланс сторін договору, а самі умови договору по відношенню до споживача є дискримінаційними. Слід також зазначити, що згідно п. 3.6. Постанови НБУ № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Проте судом встановлено, що кредитний договір № 29350709 від 17.09.2007 р. передбачає умову, яка прямо суперечить вимогам вказаного пункту постанови НБУ, оскільки п. 9.2.12 кредитного договору передбачено зобов’язання позичальника сплатити комісію за відкриття рахунку по обліку заборгованості позичальника в розмірі 2474,50 грн. на рахунок № 36008501300692.980 в день укладання цього договору, тобто сплати винагороди банку за дії, які банк здійснює на власну користь. Теж саме стосується і п.8.2.14 кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р. Відповідно до ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» - відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно- правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком. Відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені, виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов’язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач. Кредитні договори № 29350709 від 17.09.2007 р та № 41150809 від 16.07.2008 р., через значну кількість несправедливих умов, порушують принцип рівності сторін договорів на шкоду позивача. Також невідповідність положень вищезазначених кредитних договорів законодавству України є підставою недійсності правочину згідно з вимогами ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Крім того, вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюванного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Позивач не заявляв в своєму позові про застосування наслідків недійсності правочину, але відповідач не позбавлений права звернутися до суду з самостійною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину. Відповідно до ст. 236 ЦК України, правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Таким чином, враховуючи вищевикладені висновки щодо недійсності правочинів, які оформлені кредитними договорами № 29350709 від 17.09.2007 року та № 41150809 від 16.07.2008 р., останні є такими з моменту їх вчинення. Позов в частині визнання недійсним правочину, який оформлений договором поруки № 29350709 від 17.09.2007 р., є також обґрунтованим та підлягає задоволенню, виходячи з наступного: Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України, недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. За таких обставин, приймаючи до уваги недійсність правочину, який оформлений кредитним договором № 29350709 від 17.09.2007 року, в забезпечення виконання позивачем обов’язків за яким було укладено договір поруки № 29350709 від 17.09.2007 р., останній підлягає визнанню судом недійсними на підставі ч. 2 ст. 548 ЦК України. З огляду на викладене, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. На підставі ст. 88 ЦПК України, підлягають присудженню понесені та документально підтверджені судові витрати позивача, а саме 37,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. На підставі ст. ст. 3, 4, 10, 11, 60, 88, 169, 209, 212-215 ЦПК України, суд,- ВИРІШИВ: Позовну заяву ОСОБА_1 до акціонерного комерційного банку «Трансбанк», третя особа ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними – задовольнити. Визнати правочин, укладений між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним банком «Трансбанк» і оформлений кредитним договором №29350709 від 17.09.2007 року – недійсним. Визнати правочин, укладений між ОСОБА_2 та акціонерним комерційним банком «Трансбанк» і оформлений договором поруки №29350709 від 17.09.2007 року – недійсним. Визнати правочин, укладений між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним банком «Трансбанк» і оформлений кредитним договором №41150809 від 16.07.2008 року – недійсним. За правилами визначеними ст. 88 ЦПК України стягнути із акціонерного комерційного банку «Трансбанк» на користь ОСОБА_1 витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 37 грн. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга подається апеляційному суду м. Києва через Печерський районний суд м. Києва. Суддя http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/13226599

Справа № 28/247пд ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ 83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46 РІШЕННЯ іменем України 17.02.11 р. Господарський суд Донецької області у складі головуючого судді Курило Г.Є., суддів Риженко Т.М., Попков Д.О. при секретарі судового засідання Дорохової Т.Ю. розглянув у відкритому судовому засіданні господарського суду матеріали справи за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО”, м.Донецьк до відповідача: Публічного акціонерного товариства „ УкрСиббанк”, м.Харків за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічного акціонерного товариства „Родовід Банк”, м.Київ про визнання договору поруки б/н від 23.07.2008р. недійсним Представники сторін: Від позивача: Скубченко І.О. Від відповідача: Горобець О.В. Від третьої особи: Кулініч В.В. СУТЬ СПРАВИ: В судовому засіданні оголошувалась перерва з 08.02.2011р. по 17.02.2011р. Товариство з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО”, м.Донецьк, позивач, звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до Публічного акціонерного товариства „УкрСиббанк”, м.Харків, відповідач, про визнання договору поруки б/н від 23.07.2008р. недійсним. В обґрунтування позову позивач посилається на те, що керівник позивача не мав повноважень на укладення договору поруки б/н від 23.07.2008р. Ухвалою господарського суду Донецької області від 25.11.2010р. було порушено провадження по справі №28/247пд. Суд ухвалою від 01.12.2010р. залучив до участі у справі третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Відкрите акціонерне товариство „Родовід Банк”, м.Київ. Позивач в судовому засіданні наполягав на задоволенні позовних вимог та надавав пояснення по суті спору. Відповідач, відповідно до відзиву на позовну заяву б/н від 09.12.2010р., заперечує проти задоволення позовних вимог, оскільки позивач не довів той факт, що відповідач знав або не міг не знати про наявність яких-небудь обмежень повноважень керівника позивача на укладення договору поруки, підстави для визнання оспорюваного договору поруки недійсним відсутні, крім того, відповідач надавав заперечення на пояснення позивача. 21.12.2010р. третя особа через канцелярію суду надала пояснення №09.2-11-б.б/9311 від 20.12.2010р., відповідно до яких просить суд винести судове рішення у справі №28/247пд на свій розсуд. Ухвалою господарського суду від 17.01.2011р. змінив найменування третьої особи з Відкритого акціонерного товариства „Родовід Банк”, м.Київ на Публічне акціонерне товариство „Родовід Банк”, м. Київ. Протягом розгляду справи сторони надавали пояснення по суті спору. Відповідачем надано до суду клопотання про зупинення провадження у справі. Позивачем було заявлено клопотання щодо продовження строку розгляду спору на 15 днів, яке на підставі ст.69 Господарського процесуального кодексу України, було задоволено судом, строк розгляду справи було подовжено на 15 днів до 09.02.2011р. Відповідно до розпорядження в.о. голови господарського суду Донецької області від 08.02.2011р. розгляд справи здійснювався колегіально у складі: головуючий суддя Курило Г.Є., судді Попков Д.О., Риженко Т.М. 17.02.2011р. Публічне акціонерне товариство „УкрСиббанк”, м.Харків, звернулось до господарського суду Донецької області з зустрічним позовом (по справі № 28/190пд) до Товариства з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО”, м.Донецьк, про стягнення 20 000 000,00 доларів США. Суд ухвалою від 17.02.2011р. повернув без розгляду зустрічну позовну заяву Публічному акціонерному товариству „УкрСиббанк”, м.Харків. Розгляд справи відкладався на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України. Перед початком розгляду справи по суті представників сторін та третю особу було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст.ст. 20, 22, 27 Господарського процесуального кодексу України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд встановив: Між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (правонаступником якого є відповідач, банк) та Відкритим акціонерним товариством „Родовід Банк” (правонаступником якого є третя особа, позичальник) був підписаний кредитний договір № 1 від 23.07.2008р., відповідно до умов якого банк зобов’язується надавати позичальнику, а позичальник зобов’язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредит у формі поновлювальної кредитної лінії в іноземній валюті в сумі ліміту кредитної лінії в іноземній валюті в сумі ліміту кредитної лінії, що дорівнює 20 000 000,00 доларів США у порядку і на умовах, зазначених у даному договорі (п. 1.1 кредитного договору). Рішенням господарського суду м. Києва по справі № 13/384 від 06.04.2010р. за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до Публічного акціонерного товариства „Родовід Банк” встановлено, що позивач повністю виконав взяті на себе зобов’язання за договором кредиту № 1 від 23.07.2008р., а відповідач, порушуючи взяті на себе зобов’язання за кредитним договором не повернув позивачу надані кредитні кошти, не сплатив в повному обсязі відсотки, в зв’язку з чим суд вирішив стягнути з Публічного акціонерного товариства „Родовід Банк” на користь Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» заборгованість за кредитом в розмірі 20000000,00 доларів США, заборгованість за відсотками в розмірі 1727055,55 доларів США. Постановою Київського апеляційного господарського суд від 21.06.2010р. апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства „Родовід Банк” на рішення Господарського суду м. Києва від 06.04.2010р. залишена без задоволення, рішення без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 12.10.2010р. Постанова Київського апеляційного господарського суд від 21.06.2010р. у справі №13/384 залишена без змін. 23.07.2008р. між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (правонаступником якого є відповідач, кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «САН РЕМО» (поручитель, позивач), був укладений договір поруки (договір поруки). Відповідно п.1.1 договору поруки поручитель зобов’язується перед кредитором відповідати за невиконання Відкритого акціонерного товариства «Родовід банк», код за ЄДРПОУ 14349442 (боржник) усіх його зобов’язань перед кредитором, що виникли з кредитного договору № 1 від 23.07.2008р., укладеного між кредитором та боржником, в повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. Поручителю добре відомі усі умови вищезазначеного основного договору, зокрема: сума основного договору 20 000 000,00 доларів США; термін виконання основного зобов’язання – 23.07.2009р., якщо згідно умов основного договору не буде застосовано інші умови основного договору (п. 1.2 договору поруки). Окрім того, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором, включаючи повернення основної суми боргу (в т.ч. суми кредиту, регресу), сплату процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених умовами основного договору (п. 1.3 договору поруки). Відповідальність поручителя і боржника є солідарною (п. 1.4 договору поруки). Цей договір набирає чинності з моменту його підписання обома сторонами та діє до повного припинення всіх зобов’язань боржником за основним договором (п. 3.1 договору поруки). Поручитель (позивач) вважає вказаний договір є недійсним і звернувся з відповідним позовом, оскільки директор Товариства з обмеженою відповідальністю «САН РЕМО» не мав повноважень на підписання договору поруки. Приймаючи до уваги приписи ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України та обставини, наведені позивачем у якості підстави для визнання правочину недійсним, суд дійшов висновку, що вказані твердження позивача відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи, а позовні вимоги підлягають задоволенню з урахуванням наступного. За приписом ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 ст.203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також парольним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У такому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. При цьому, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його недійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.2,3 ст. 215 Цивільного кодексу України). В преамбулі договору поруки від 23.07.2008р. зазначено, що від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «САН РЕМО» договір підписаний директором Кочурою О.Г., який діяв на підставі протоколу загальних зборів учасників № 8 та статуту. В матеріалах справи наявний протокол загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО” № 8 від 21.07.2008р. з якого вбачається, що за результатами проведених загальних зборів учасників було прийняте рішення укласти між ТОВ «САН РЕМО» та АКІБ «УкрСиббанк» договір іпотеки нежилої будівлі, що розташована за адресою: 01010, м. Київ, вул. Суворова, 4, загальною площею 10150,3кв.м., що належить ТОВ «САН РЕМО» на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 31.10.2006р. ОСОБА_1 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстр. № 1044, для забезпечення виконання зобов’язання ВАТ «Родовід банк» за кредитним договором укладеним між АКІБ «Укрсиббанк» та ВАТ «Родовід банк» в межах загальної суми 30 000 000,00 доларів США. Судом встановлено, що протокол № 8 від 21.07.2008 р. загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «САН РЕМО» не містить рішення про укладання договору поруки з АКІБ „УКРСИББАНК”, для забезпечення виконання зобов’язань ВАТ „РОДОВІД БАНК” за кредитним договором. Інших протоколів загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «САН РЕМО» про укладання договору поруки з відповідачем суду не надано. Відповідно до частини 1 статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Отже, в своїй діяльності юридична особа діє як на підставі установчих документів, так і закону. Згідно із ст.4 Закону України “Про господарські товариства”, ст.82 Господарського кодексу України, ст.143 Цивільного кодексу України товариство з обмеженою відповідальністю створюється і діє на підставі статуту. Відповідно до Статуту позивача (в редакції, чинній на час укладання спірного договору), затвердженого загальними зборами учасників (протокол №7 від 21.07.2008р.), зареєстрованого 21.07.2008р. №10681050006002942, Товариство з обмеженою відповідальністю «САН РЕМО», м.Донецьк створене та діє відповідно до чинного законодавства України. В п. 8.1 Статуту позивача зазначено, що вищим органом товариства є Загальні збори учасників товариства. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. Приймати участь у загальних зборах учасників товариства мають право всі учасники товариства. До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, згідно підпункту 12) пункту 8.3 статуту, віднесено прийняття рішення щодо відчуження та застави нерухомого майна, що належить товариству, а також укладання будь-яких договорів (угод) на суму, що перевищує один мільйон гривень або еквівалент зазначеної суми в іноземних валютах. Пунктом 8.4. Статуту передбачено, що питання, віднесені до виключної компетенції Загальних зборів учасників Товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу Товариства. Згідно п. 9.6 статуту позивача, директор вправі вирішувати всі питання, що стосуються діяльності товариства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства. Одночасно, в підпункті 1) п. 9.8. розділу 9 Статуту позивача встановлено, що директор має наступні повноваження: одноособово приймає рішення щодо укладення та укладає будь-які договори (угоди), зовнішньоекономічні контракти, у тому числі кредитні договори та договори пов'язані з ними (застави, поруки та інше), здійснює інші правочини, проводить господарські і фінансові операції, у тому числі в установах банків на суму, що перевищує і (один) мільйон гривень або еквівалент зазначеної суми в іноземних валютах, і користується правом першого підпису при виконанні зазначених дій, здійснення операцій Товариства, обліку, звітності і організації внутрішнього контролю. Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників (ст. 62 Закону України „Про господарські товариства”). Згідно з приписами ст. 145 Цивільного кодексу України, питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства. Відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду від 24.10.2008р. № 13 „Про практику розгляду судами корпоративних спорів”, у разі, якщо положення статуту та інших внутрішніх документів товариства суперечать Закону про господарські товариства, судам слід керуватися нормами закону. Таким чином, на підставі підпункту 12) пункту 8.3, п.п. 8.4., 9.6 статуту, ст. 145 Цивільного кодексу України, ст. 62 Закону України „Про господарські товариства” прийняття рішення про укладання договору поруки на суму 20 000 000,00 доларів США відноситься до виключної компетенції загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО” та керівник позивача не мав повноважень на підписання цього договору. Відповідач посилається у своєму відзиві на той факт, що із змістом Статуту позивача він ознайомився лише за результатами ознайомлення із матеріалами справи про визнання іпотечного договору від 23.07.2008р. недійсним, що розглядається господарським судом Донецької області. Згідно з приписами ст. 92 Цивільного кодексу України у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. В п. 5.1. договору поруки зазначено, що надані кредитору поручителем документи не містять будь-яких недостовірних відомостей. Тобто, позивач надавав відповідачу документи, необхідні для укладання договору. Як зазначалось вище, в преамбулі договору поруки від 23.07.2008 р. зазначено, що керівник позивача діє на підставі Протоколу №8 загальних зборів учасників ТОВ „Сан Ремо” та статуту. В день підписання договору поруки між сторонами був підписаний договір іпотеки від 23.07.2008р., який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. Обидва договори з боку ТОВ „Сан Ремо” підписувались директором Кочурою О.Г., з боку АКІБ „УкрСиббанк” заступником голови правління-начальником департаменту ризик-менеджменту Кеняна Жильбера Луї Анна. При нотаріальному посвідчені договору іпотеки від 23.07.2008р., нотаріусом перевірялись правоздатність та дієздатність ТОВ „САН РЕМО” відповідно до наступних документів: виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Товариства з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО”; Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, серія А01 №211379; довідка №8664/07 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України; статут, затверджений загальними зборами учасників Товариства з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО” протоколом №7 від 21.07.2008р.; повноваження директора товариства, який діяв на підставі статуту, протоколу № 4 від 27.10.2006р. загальних зборів учасників про призначення директора та загальних зборів учасників товариства про укладання договору іпотеки з АКІБ „УкрСиббанк” для забезпечення виконання зобов’язань ВАТ „Родовід Банк” згідно кредитного договору № 1 від 23.07.2008р., що зазначено в листі нотаріуса, копія якого залучена до матеріалів справи. Крім того, відповідно до п.9.1 Роз’яснень Вищого арбітражного суду України №02-5/111 від 12.03.1999р. “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” сторона, з якою укладено угоду, повинна знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, що ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження. На підставі вищезазначеного, позивач довів, що відповідач знав чи за всіма обставинами не міг не знати про обмеження повноважень директора позивача. Отже, посилання відповідача на ст. 92 Цивільного кодексу України є необґрунтованими. Відповідно до ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності. За приписом ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог або заперечень. На підставі викладеного, виходячи з того, що договір поруки б/н від 23.07.2008р. був підписаний особою, яка не була уповноважена на вчинення вказаних дій, позов Товариства з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО”, м.Донецьк до відповідача, Публічного акціонерного товариства „ УкрСиббанк”, м.Харків, про визнання договору поруки б/н від 23.07.2008р. недійсним є обґрунтованим та підлягає задоволенню. Відповідачем надане клопотання відповідача про зупинення провадження по справі до розгляду справи господарським судом Донецької області № 10/25пн. Господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом, а також у разі звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (ст. 79 Господарського процесуального кодексу України). По справі № 10/25пн розгядаються позовні вимоги Публічного акціонерного товариства „Інвестбудсервіс”, м.Київ до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю „Сан Ремо”, м.Донецьк про визнання недійсними положень п.п.1 п.9.8 розділу 9, п.п.2 п.9.8 розділу 9 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю „Сан Ремо”. Суд не вважає, що справа № 10/25пн є пов’язаною з цією справою, в зв’язку з чим відмовляє в задоволенні клопотання про зупинення провадження по справі. Судові витрати відповідно до ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача. На підставі вищенаведеного, керуючись ст.ст. 43, 22, 27, 33, 34, 49, 69, 77, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України суд, - ВИРІШИВ: Задовольнити позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО”, м.Донецьк, до відповідача, Публічного акціонерного товариства „УкрСиббанк”, м.Харків, про визнання договору поруки б/н від 23.07.2008р. недійсним. Визнати недійсним договір поруки б/н від 23.07.2008р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО”, м.Донецьк та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», м. Харьків. Стягнути з Публічного акціонерного товариства „УкрСиббанк” (61050, м.Харків, просп. Московський, 60, ЄДРПОУ 09807750, к/р 32009100100 в Управлінні НБУ у Харківській області, МФО 351005) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „САН РЕМО” (83052, м. Донецьк, просп. Ілліча, 66, ЄДРПОУ 33294487, п/р 26007005000275 в АТ „Родовід Банк”, МФО 321712) 85,00 грн. - витрат по сплаті державного мита, 236,00 грн. - витрат по сплаті за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Видати наказ після набрання рішенням суду законної сили. В судовому засіданні 17.02.2011р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст буде складено та підписано 21.02.2011р. Головуючий суддя Курило Г.Є. Суддя Т.М. Риженко Суддя Д.О. Попков Повний текст рішення підписано 21.02.2011р. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/13898358