Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'отказ взыскания ипотеки'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.

Календари

  • Основной календарь

Найдено 132 результата

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальність «Н2О», про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2011 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Бізнес Стандарт» (далі – ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Таскомбанк» (далі – ПАТ «Таскомбанк»), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 28 грудня 2007 року між Акціонерним банком «ТАС-Бізнесбанк» (далі – АБ «ТАС-Бізнесбанк»), правонаступником якого є ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт», і товариством з обмеженою відповідальністю «Н2О» (далі – ТОВ «Н2О») укладено кредитний договір, за яким банк надав товариству кредит у розмірі 2 млн 995 тис. грн та 205 тис. 900 доларів США зі сплатою 14,5 % річних у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором, строком до 25 грудня 2009 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальником за кредитним договором між АБ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_1 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку в іпотеку адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів АДРЕСА_1 вартістю 4 млн 359 тис. грн. Посилаючись на те, що ТОВ «Н2О» зобов’язання за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 1 жовтня 2010 року виникла заборгованість у розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки – зазначений адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів шляхом реалізації його на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», а отримані від реалізації грошові кошти спрямувати на погашення заборгованості за кредитним договором. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 1 червня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року, позовні вимоги ПАТ «Таскомбанк» задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки, а саме адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів загальною площею 887,30 кв. м АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження»; отримані від реалізації предмета іпотеки грошові кошти спрямував на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 грудня 2007 року в розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп. на користь ПАТ «Таскомбанк». Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 березня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року ОСОБА_1 просить скасувати ці судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку». На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 грудня 2007 року між АБ «ТАС-Бізнесбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт», і ТОВ «Н2О» укладено кредитний договір, за яким банк надав товариству кредит у розмірі 2 млн 995 тис. грн та 205 тис. 900 доларів США зі сплатою 14,5% річних у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором, строком до 25 грудня 2009 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальником за кредитним договором між АБ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_1 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку в іпотеку адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів АДРЕСА_1 вартістю 4 млн 359 тис. грн. ТОВ «Н2О» зобов’язання за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 1 жовтня 2010 року виникла заборгованість у розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Таскомбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник не виконав узятих на себе зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість, тому іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до положень статей 12, 33, 39, 41 Закону України «Про іпотеку». При цьому суд звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження». Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року міститься висновок про те, що посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Стосовно інших наведених у заяві ОСОБА_1 доводів, зокрема щодо нікчемності кредитного договору від 28 грудня 2007 року; відсутності повноважень у позивача на здійснення валютних операцій з надання коштів в іноземній валюті в позику, у тому числі на умовах кредиту; неповідомлення ОСОБА_1 рекомендованим листом про невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, слід зазначити, що ці доводи не вважаються підставою для перегляду судових рішень, оскільки заявниця не навела передбачених статтею 355 ЦПК України підстав для подання заяви про перегляд судових рішень у частині вказаних доводів та не надала копій відповідних різних за змістом судових рішень або постанов Верховного Суду України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2284цс16 Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2284цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F54B1B6919D39C0BC22580E300344064
  2. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА № справи 752/16524/13-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/1051/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Колдіна О.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі: Головуючого - судді Лапчевської О.Ф. Суддів Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф. при секретарі Гоін В.С. за участю: представника позивача ОСОБА_5, представника відповідача ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович Оксани Дмитрівни на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_8, третя особа: орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення коштів,- ВСТАНОВИЛА: Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. /т. 2 а.с. 161-167/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Універсал Банк» - Нарапович О.Д. подала апеляційну скаргу на рішення суду посилаючись на його незаконність та необґрунтованість. Вважає, що суд першої інстанції прийшов помилкового висновку щодо неналежності обраного позивачем способу захисту прав та відповідно допустив неправильне застосування положень ЗУ «Про мораторій». З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення позову в повному обсязі. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 лютого 2016 року позов задоволено /т.2 а.с.237-239/. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, оскільки не враховано фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснено останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що 29 жовтня 2007 р. між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_8 був укладений кредитний договір № 005-2900/840-0403, відповідно до умов якого Банк надав останній на придбання нерухомого майна (двокімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 58.4 кв.м., житловою площею 33,8 кв.м.) кредит в розмірі 203 877 доларів США зі сплатою 12, 45% річних та строком користування до 10.10.2037 р. 27 січня 2009 р., 15 червня 2009 р., 14 липня 2009 р., 15 липня 2010 р., 12 серпня 2010 р., 15 квітня 2011 р., 22 квітня 2011 р., 15 квітня 2012 р. та 10 травня 2012 р. між Банком та ОСОБА_8 укладалися додаткові угоди до Кредитного договору, якими узгоджувалася зміна розміру плати за користування кредитом: з 15.07.2008 р. по 26.01.2009 р. - 12,45% річних, з 27.01.2009 р. по 14.06.2009 р. - 9,42% річних, з 15.06.2009 р. по 14.06.2010 р. - 4,15% річних, з 15.06.2010 р. по 14.07.2010 р. - 15,51% річних, з 15.07.2010 р. по 14.04.2011 р. - 5,34% річних, з 15.04.2011 р. по 14.04.2012 р. - 3,39% річних, з 15.04.2012 р. по 14.04.2013 р. - 7,00%, а починаючи з 15.04.2013 р. - 18,35% річних. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 29 жовтня 2007 р. між Банком та ОСОБА_8 було укладено Договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстраційним №6561, відповідно умов якого Позичальник передала в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, яка належить Іпотекодавцю на праві власності на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстровим №142к і зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за реєстраційним №2451139. Позивач виконав свої зобов'язання у повному обсязі, видавши відповідачу кредитні кошти шляхом банківського переказу на рахунок НОМЕР_1, що підтверджується випискою по рахунку та заявою про видачу готівки №005В501073020002 від 29.10.2007 р. Позичальник належним чином не виконала умови Кредитного договору, внаслідок чого станом на 23.02.2015 р. наявна заборгованість в розмірі 280735,10 доларів США, з яких: заборгованість по кредиту - 201416,90 доларів США, заборгованість за відсотками - 79110,49 доларів США, підвищені відсотки - 207,71 доларів США. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ЗУ «Про іпотеку» та Іпотечним договором, якими визначений порядок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки, що є одним із способів звернення стягнення, визначених законом. Встановивши, що матеріали справи не містять доказів, що Іпотекодержатель надсилав на адресу Іпотекодавця рекомендованим листом повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, в якому було б зазначено, який із способів задоволення вимог Іпотекодержателя застосовується Іпотекодержателем для задоволення своїх вимог, в матеріалах справи відсутні відомості, що позивач звертався до Реєстраційної служби з заявою про реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі письмового застереження і йому було відмовлено, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що недотримання позивачем досудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, суперечить положенням Іпотечного договору, укладеного між сторонами, положенням ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» та ст. 3 ЦПК України. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02.02.2016 р., рішення суду першої інстанції скасовано, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_8 за Кредитним договором № 005-2900\840-0403 від 29.10.2007р. в сумі 280 735 дол. 10 центів США звернуто стягнення на предмет іпотеки, виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено на період дії ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.09.2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки всупереч нормам ст. ст. 212-214, 303 ЦПК України апеляційний суд не встановив у повному обсязі фактичні обставини, що мають значення для справи, не дотримався вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, зокрема не встановив фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснив останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості, а також наслідки невчинення вказаних процесуальних дій. Так, на виконання вимог, встановлено, що судом першої інстанції було прийнято розрахунок, долучений до заяви про збільшення позовних вимог / т. 1 а.с. 76-78/, відповідачем ОСОБА_8 надано копії заявок про переказ готівки / т. 1 а.с. 184-235/, однак власного розрахунку не надано, від клопотання про призначення експертизи відповідач відмовилась, за поясненнями, наданими суду апеляційної інстанції представником, співставити суми, вказані в розрахунку та суми здійснених проплат не вбачається можливим. Крім того, судом першої інстанції обґрунтованого відмовлено у задоволенні позову, у зв'язку з наявним в договорі порядком позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. Так, відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Так, відповідно до п. 5.2 договору іпотеки від 29.10.2007 р. у разі порушення зобов'язання, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя з вказівкою на спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені ЗУ «Про іпотеку». / т. 1 а.с. 113/ Відповідно до вимоги у матеріалах справи / т. 1 а.с. 135/ банком повідомлено, що стягнення заборгованості буде здійснюватись на власний розсуд, одним із способів, визначених законом та договором іпотеки, крім того, судом першої інстанції представнику позивача надавалась можливість надати підтвердження про направлення досудової вимоги. / т. 1 а.с. 84/ Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). / правові позиції №6-1851цс15 від 30.03.16 р., № 6-2457цс16 від 2.11.2016 року. Так, встановивши наявність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, відсутність звернення банку для здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки, відсутність чіткої вимоги щодо позасудового врегулювання спору, що передбачено умовами договору іпотеки, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмов у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх передчасністю та недотриманням порядку, визначеного іпотечним договором. Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції положень ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», колегія суддів не приймає до уваги, оскільки основна норма права, за якою відмовлено у позові застосована правильно у зв'язку з чим застосування ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не впливає на правильність рішення суду першої інстанції, прийнятого по суті вимог. Відповідно до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович ОксаниДмитрівни - відхилити. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2016 року - залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64747819
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості внаслідок неналежного виконання зобов‘язання за кредитним договором, укладеним 14 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1. У рахунок погашення заборгованості ПАТ «Ощадбанк» просило стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у сумі 455 тис. 079 грн 64 коп та звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, яку на забезпечення кредитного договору ОСОБА_3 передав в іпотеку банку на підставі договору поруки від 14 серпня 2008 року. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ПАТ «Ощадбанк» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 14 серпні 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 348 тис. грн зі сплатою 20,5 % річних строком на 120 місяців і терміном остаточного повернення кредиту не пізніше 13 серпня 2018 року. Додатковим договором НОМЕР_1 від 19 жовтня 2011 року сторони змінили термін остаточного погашення кредиту до 30 жовтня 2011 року. З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором банк, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 того ж дня уклали договір поруки, згідно з яким поручителі зобов'язалися перед банком відповідати солідарно та в повному обсязі за своєчасне та повне виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором. Крім того, 14 серпня 2008 року банк та ОСОБА_3 уклали договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку банкові передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року достроково стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 357 тис. 796 грн 51 коп. Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 23 грудня 2011 року розстрочено виконання судового наказу від 13 травня 2010 року до серпня 2018 року відповідно до графіку, який визначає щомісячний платіж у розмірі 2 тис. 935 грн 71 коп. З матеріалів справи вбачається, що на виконання ухвали суду в частині розстрочення платежів за кредитним договором відповідач ОСОБА_1 здійснював і продовжує здійснювати оплату заборгованості, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями. Сукупний розмір внесених ним коштів свідчить не лише про належне погашення кредитної заборгованості відповідно до встановленого графіку, а й про внесення коштів у більшому розмірі, ніж це необхідно, за рахунок чого утворилась переплата. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок заборгованості, стягнутої судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року та розстроченої ухвалою цього ж суду від 23 грудня 2011 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник належним чином виконує ухвалу суду, якою було розстрочено виконання судового наказу про стягнення кредитної заборгованості, отже, свої зобов‘язання виконує, у зв’язку із чим правові підстави для стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15) суд касаційної інстанції, дійшовши висновків про скасування рішень судів попередніх інстанцій та передавши справи на новий розгляд, виходив з установленого судами факту невиконання зобов‘язань боржником перед кредитором і після ухвалення судових рішень про стягнення заборгованості. Отже, у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення в яких посилається заявниця, обґрунтовуючи свою заяву про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, встановлені судами при розгляді справ, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 ЦК України та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Постанова від 16 січня 2017 року № 6-492цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67698C0394DA29E7C22580CE0033CF52
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ КБ «Надра») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Банк зазначав, що 23 травня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі – ВАТ КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у сумі 52 734 доларів США зі сплатою 14,49 % річних та кінцевим терміном повернення 23 травня 2028 року. Того ж дня і між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належну їй на праві власності земельну ділянку площею S_1, розташовану в садовому товаристві «Злагода» (далі – СТ «Злагода») Бориспільського району Київської області. Порушуючи умови кредитного договору, ОСОБА_1 зобов’язання не виконувала, унаслідок чого утворилась заборгованість та у зв'язку із чим банк достроково просить стягнути заборгованість в сумі 96 713 доларів США 27 центів, звернувши стягнення на предмет іпотеки, із застосуванням процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Рішенням Бориспільського міськрайоного суду Київської області від 5 березня 2015 року з урахуванням описки, виправленої ухвалою суду першої інстанції від 13 березня 2015 року, залишеними без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2015 року, позов ПАТ КБ «Надра» задоволено частково: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 96 713 доларів США 27 центів, що еквівалентно 2 298 971 грн 10 коп., яка складається з 51 782 доларів США 94 центів заборгованості за кредитом, 30 314 доларів США 32 центів заборгованості за процентами, 4 007 доларів США 86 центів пені, 10 608 доларів США 15 центів штрафу, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на земельну ділянку площею S_1, кадастровий НОМЕР_1, розташовану в СТ «Злагода» на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, шляхом її продажу ПАТ КБ «Надра»; застосовано процедуру продажу, передбачену статтею 38 Закону України «Про іпотеку», з укладенням від імені банку договору купівлі-продажу земельної ділянки з будь-якою особою-покупцем за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності, з наданням ПАТ КБ «Надра» всіх повноважень продавця предмета іпотеки, а на час реалізації вказаний предмет іпотеки передано в управління ПАТ КБ «Надра» у порядку, визначеному статтею 34 цього Закону, з правом обладнання предмета іпотеки охоронними пристроями. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У заяві про перегляд ухвалених у справі рішень ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 і 25 травня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня, 21 жовтня та 4 листопада 2015 року, 8 червня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 травня 2008 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній надано кредит у розмірі 52 734 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,49 % річних до 23 травня 2028 року, повернути який вона мала щомісячними платежами по 680 доларів США. Додатковою угодою до кредитного договору НОМЕР_2 від 21 липня 2009 року на період з липня 2009 року по червень 2011 року встановлено процентну ставку в розмірі 8,4 % річних, а з липня 2011 року по серпень 2028 року – 14,49 % річних. Пунктом 3.3.1.8 кредитного договору передбачено, що за неможливості з боку позичальника достроково виконати свої зобов’язання у строк, обумовлений у повідомленні банку про вимогу дострокового виконання позичальником своїх зобов’язань, банк отримує право звернути стягнення на предмет іпотеки. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором того ж дня між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку банку земельну ділянку площею S_1 з цільовим призначенням – індивідуальне будівництво, що розташована в СТ «Злагода» на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, власником якої вона стане після отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 23 травня 2008 року. За змістом пункту 3.3.5 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо в разі настання строку виконання зобов’язання (або тієї чи іншої його частини) воно не буде виконане. Позичальник узятих на себе грошових зобов’язань належним чином не виконав, у зв’язку із чим станом на 9 квітня 2014 року утворилась заборгованість за кредитом у сумі – 96 713 доларів США 27 центів, що еквівалентно 2 298 971 грн 10 коп. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «Надра», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на підставі статей 526, 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Закону України «Про іпотеку» наявні правові підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в обраний позивачем спосіб за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності на умовах та в порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку. Разом з тим у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 травня, 21 жовтня та 4 листопада 2015 року, 8 червня 2016 року, які прийняті за результатами перегляду справ за аналогічними позовами, містяться висновки про те, що положеннями частини першої статті 39 Закону «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни, як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Аналогічні висновки містять й ухвали суду касаційної інстанції, зокрема ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 та 25 травня 2016 року, надані заявницею на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За вимогами частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. Згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу від імені банку з укладанням договору купівлі-продажу земельної ділянки за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності, суд, порушивши вимоги статті 39 Закону України «Про іпотеку», не зазначив у рішенні необхідної складової, передбаченої цією нормою, зокрема початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, встановленої за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень. Крім того, слід звернути увагу суду на невідповідність резолютивної частини рішення суду першої інстанції його мотивувальній частині. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, яка переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 5 березня 2015 року з урахуванням ухвали Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 березня 2015 року про усунення описки скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1907цс16 За вимогами частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. Згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається суд, порушивши вимоги статті 39 Закону України «Про іпотеку», не зазначив у рішенні необхідної складової, передбаченої цією нормою, зокрема початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». В розумінні норми статті 39 цього Закону зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, встановленої за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні. Постанова від 2 листопада 2016 року 6-1907цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5DDB3B7E54E39C52C225806600308541
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі філії «Центральне регіональне управління» публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 (законним представником яких є ОСОБА_1), треті особи: реєстраційна служба Ірпінського міського управління юстиції в Київській області, управління Державної міграційної служби у Київській області, служба у справах дітей Ірпінської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду із вказаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості за кредитним договором, укладеним 25 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_1 через неналежне виконання останнім грошових зобов’язань за вказаним договором, у рахунок погашення якої просило звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, що в забезпечення кредитного договору була передана ОСОБА_1 в іпотеку банку на підставі договору поруки від 25 грудня 2006 року. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року відмовлено ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» просить ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій скасувати і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі, з підстав передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку викладеному у постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37, 38, 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового Кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» надало постанову Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року (справа № 922/3350/13) та постанови Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, у якій подано заяву про перегляд судових рішень, судами встановлено, що 25 грудня 2006 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно з яким відповідач отримав кредит у розмірі 198 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних строком до 24 грудня 2026 року. Також на забезпечення належного виконання зобов’язань за договором кредиту 25 грудня 2006 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передав у іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Через неналежне виконання боржником узятих на себе зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість у розмірі 2 млн 622 тис. 116 грн 71 коп., яку було стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_4 рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 вересня 2010 року. Указане рішення суду дотепер не виконано, і у зв’язку із цим заборгованість за кредитним договором від 25 грудня 2006 року станом на 1 грудня 2014 року становить 14 млн 626 тис. 612 грн 49 коп. Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2014 року задоволено позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» й в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, шляхом надання права банку на продаж предмета іпотеки будь-якій особі покупцеві. Звертаючись до суду із цим позовом, ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» зазначало також про невиконання зазначено рішення міського суду. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди як апеляційної, так і касаційної інстанцій, виходив з того, що на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, уже звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1. При цьому суд дійшов до висновку, що вимоги про виселення відповідача та його неповнолітніх дітей не підлягають задоволенню, оскільки відсутні докази отримання ними вимоги іпотекодержателя про звільнення вказаної квартири. Однак у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15) суд виходив з того, що вимога про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору й не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Водночас постанова Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року (справа № 922/3350/13) не може бути належним прикладом, оскільки її постановлено в справі за наявності інших фактичних обставин, з іншим суб'єктним складом та предметом позову, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. За правилами частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, за змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Згідно із частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 цього Кодексу громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного житлового приміщення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частини другої статті 39 цього Закону таке рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Саме про таке застосування норм статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР зазначено в постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15). Проте суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував, що судами попередніх інстанцій не було встановлено, на які цілі видавався кредит і за які кошти придбано спірну квартиру, унаслідок чого належним чином не з’ясував порядку виселення відповідачів з указаної квартири та наявності правових підстав для їх виселення. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час вирішення позову суди допустили неправильне застосування норм матеріального права і не встановили всіх необхідних фактів, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року задовольнити частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року в частині відмови у позові про виселення скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Правова позиція у справі №6-860цс16 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-860цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/93B2A0D3E9FF7064C2258098005C12D5
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Метабанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У січні 2010 року публічне акціонерне товариство «МетаБанк» (далі – ПАТ «МетаБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 22 жовтня 2002 року між Акціонерним банком «Металург» (АБ «Металург»), правонаступником якого є ВАТ «МетаБанк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно з яким останньому була відкрита кредитна лінія у розмірі 200 000 грн. по 8 жовтня 2003 року включно. Додатковими угодами від 30 травня 2003 року, від 12 листопада 2004 року та від 25 лютого 2005 року ліміт кредитування змінювався, останньою угодою збільшено до 315 000 грн. Додатковою угодою від 15 листопада 2007 року дію кредитного договору продовжено до 15 січня 2017 року. Умовами кредитного договору та додаткових угод передбачений порядок погашення кредиту та відсотків за ним, а також санкцій за його невиконання. На забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором 22 жовтня 2002 року між банком ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений іпотечний договір, за яким предметом іпотеки є належна відповідачам на праві спільної часткової власності квартира НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1. Свої зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 своєчасно та належним чином не виконував, в результаті чого станом на 25 травня 2012 року заборгованість складає 353 977грн. 04 коп., з яких: заборгованість за кредитним договором – 315 000 грн., заборгованість за відсотками – 22 222 грн. 18 коп., пеня за період з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року – 16 754 грн. 86 коп. Посилаючись за зазначені обставини, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР 1 по АДРЕСА 1, загальною площею 73,08 кв.м., вартістю 90 000 грн., що належить відповідачам на праві власності, шляхом продажу вказаного нерухомого майна у примусовому порядку органом ДВС на публічних (прилюдних) торгах за ціною, що буде визначена експертною організацією у ході виконавчого провадження, та погашення за рахунок отриманих за наслідками таких публічних торгів грошових коштів у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 жовтня 2002 року перед ПАТ «МетаБанк» у розмірі 353 977 грн. 04 коп., виселити відповідачів, а також інших осіб які зареєстровані та/або проживають у вищезазначеній квартирі, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року, позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 жовтня 2002 року, укладеним між АБ «Металург» та ОСОБА_1, що утворилась станом на 25 лютого 2012 року у розмірі 353 977 грн. 04 коп., яка складається із: 315 000 грн. заборгованості за кредитом, 22 222 грн. 18 коп. прострочених процентів, 16 754 грн. 86 коп. пені за період з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року, звернуто стягнення на квартиру НОМЕР 1 по АДРЕСА 1, загальною площею 73,08 кв.м., що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 S частки, ОСОБА_2 Y частки, на підставі свідоцтва про право власності на житло, шляхом проведення прилюдних торгів, за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 39, 43 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлено, що 22 жовтня 2002 року між АБ «Металург», правонаступником якого є ПАТ «МетаБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким останньому до 8 жовтня 2003 року була відкрита кредитна лінія у розмірі 200 000 грн. Додатковими угодами до цього договору від 30 травня 2003 року НОМЕР 2 кредитний ліміт збільшено до 273 000 грн., від 12 листопада 2004 року НОМЕР 3 кредитний ліміт зменшено до 250 000 грн., від 25 лютого 2005 року – збільшено до 315 000 грн. Додатковою угодою НОМЕР 4 від 15 листопада 2006 року дію кредитного договору продовжено до 15 січня 2007 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 25 лютого 2005 року між ПАТ «МетаБанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є належна останнім на праві власності квартира НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1. Також установлено, що ОСОБА_1 свої зобов’язання за кредитним договором не виконав. Задовольняючи частково позов АБ «Металург», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідач ОСОБА_1 порушив свої зобов’язання за кредитним договором, в установлений договором строк суму кредиту не повернув, у зв’язку з чим підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки. Способом реалізації предмета іпотеки суд, відповідно до позовних вимог АБ «Металург», визначив проведення прилюдних торгів, зазначивши в резолютивній частині судового рішення про те, що початкова ціна предмета іпотеки повинна бути визначена на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Разом із тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, 15 червня, 6 липня, 14 вересня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 13 травня, 7 жовтня 2015 року, 8 червня, 5 жовтня, 2 листопада 2016 року суди зазначали, що згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки визначається у грошовому вираженні. Отже, наявне неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Стаття 41 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Так само частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. З огляду на вищенаведене, нормою частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин, не застосував норму частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», постановив звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1 шляхом її продажу на прилюдних торгах, при цьому не визначив і не зазначив у рішенні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах у грошовому вираженні. Апеляційний суд і суд касаційної інстанції, погоджуючись із такими висновками суду першої інстанції, зазначили в ухвалах про статтю 39 Закону України «Про іпотеку», однак на вказані недоліки застосування судом першої інстанції норм матеріального права уваги не звернули й не виправили таких недоліків шляхом правильного застосування відповідних норм Закону України «Про іпотеку». З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не можна визнати законними і обґрунтованими. Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в частині звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Допущені під час розгляду справи порушення норм процесуального права і не з’ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування статті 39 Закону України «Про іпотеку», є перешкодою для ухвалення Верховним Судом України нового рішення. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. У іншій частині рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція у справі 6-2839 цс 16 Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Стаття 41 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Так само частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. З огляду на вищенаведене, нормою частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2839цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1FD7274EA45C294DC22580950052688D
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки. У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних. Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1. Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних. Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору. У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США. Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом. Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону. Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-82цс16 Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові. Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-82цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7A5B07201AA7AB5C225808F003859D5
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 вересня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Потильчака О.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі-ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, у якому просило в рахунок погашення заборгованості відповідача за договором про надання споживчого кредиту, укладеного 29 травня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1, в розмірі 6 677 508 грн. 01 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки – нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м., ринкова вартість якого станом на 11 червня 2015 року становить 4 976 691 грн., що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу приміщення від 6 січня 2000 року, шляхом визнання права власності на вказаний вище предмет іпотеки за ПАТ «ДельтаБанк». Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 28 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року, позов задоволено. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договором про надання споживчого кредиту від 29 травня 2007 року в розмірі 6 677 508 грн. 01 коп., з яких: 3 936 343 грн. 19 коп. – заборгованість по кредиту та 2 741 164 грн. 82 коп. – заборгованість по процентах, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м., ринкова вартість якого станом на 11 червня 2015 року відповідно до висновку суб’єкта оціночної діяльності становить 4 976 691 грн., що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу приміщення від 6 січня 2000 року, шляхом визнання права власності на вказаний предмет іпотеки за ПАТ «ДельтаБанк». Визнано за ПАТ «Дельта Банк» право власності на нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, вищезазначені судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення по справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 37-39 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Судами встановлено, що 29 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого був наданий позичальникові кредит у розмірі 300 000 доларів США строком до 28 травня 2018 року під 13 % річних. В цей же день з метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника перед банком був укладений договір іпотеки, відповідно до якого відповідачем в іпотеку банку було передано нерухоме майно, а саме: нежиле приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, загальною площею 321,40 кв.м. У зв’язку з невиконанням позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором станом на 25 листопада 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 6 677 508 грн. 01 коп., яка складається з: 3 936 343 грн. 19 коп. заборгованості по кредиту; 2 741 164 грн. 82 коп. заборгованості по процентах. 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» був укладений договір купівлі-продажу вимоги за кредитами, відповідно до умов якого до позивача перейшло право вимоги за кредитними договорами, укладеними ПАТ «УкрСиббанк» з позичальниками, в тому числі відповідачем, за умовами спірного договору від 29 травня 2007 року. Встановлено, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в зв’язку з чим утворилася заборгованість. Згідно висновку про ринкову вартість об’єкта оцінювання, виконаного ТОВ «Вектор Оцінка», ринкова вартість спірного приміщення, становить 4 460 715 грн. Відповідно до пункту 4.3 та пункту 4.4 договору іпотеки у випадках, зазначених у пунктах 2.1.1-2.1.2 даного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю повідомлення, оформлене відповідно до статті 35 Закону України «Про іпотеку» і в разі невиконання іпотекодавцем вимог, зазначених в повідомленні, іпотекодержатель здійснює звернення стягнення. Згідно із пунктом 4.2 договору іпотеки іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один з наступних способів: на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або шляхом застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Пунктом 5.1 договору іпотеки передбачено, що у разі настання обставин, зазначених в п. 4.1 цього договору, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. В повідомленні зазначає який зі способів задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені частиною 3 статті 36 Закону України «Про іпотеку», застосовується іпотекодержателем для задоволення своїх вимог. Відповідно до пункту 5.3 договору іпотеки у разі застосування передачі предмету іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (абз. 2 ч. 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку») право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, про яке йдеться в пункті 5.1. цього договору іпотеки. На адресу відповідача, як позичальника, була направлена вимога про усунення порушення зобов’язань по кредитному договору з вимогою погасити заборгованість перед ПАТ «Дельта Банк» та роз’яснено право банку звернути стягнення на предмет іпотеки. Ухвалюючи рішення про задоволення позову в обраний позивачем спосіб, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з доведеності позивачем наявності в нього права вимоги до відповідача в рамках заявлених позовних вимог, доведеності розміру та підставності нарахування кредитної заборгованості, а також обґрунтованості вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за позивачем. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 8 лютого 2012 року суд касаційної інстанції відмовляючи в позові про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки виходив із того, що у статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і в договорі іпотеки зазначено, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання в такий спосіб. - від 27 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що не підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок задоволення його вимог у спосіб, який визначено останнім, а саме шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, оскільки такий спосіб є позасудовим способом врегулювання такого питання. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 30 березня 2016 року суд зазначав, що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно із положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). У справі, яка переглядається судами встановлено, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки, або на укладення від імені банку договору купівлі-продажу іпотечного майна. Хоча, у справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, суд вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою. Разом з тим, посилання заявника на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року, а також на постанову Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року не свідчать про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки як у справі, яка переглядається, так і в зазначених судових рішеннях, наданих для порівняння, суди дійшли висновку про те, що в разі встановлення в договорі такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки як набуття іпотекодержателем права власності на обтяжене іпотекою майно, останній вправі вимагати застосування такого способу звернення стягнення у судовому порядку. Також, надана для порівняння постанова Верховного Суду України від 27 січня 2016 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у зазначеній постанові Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Однак, у справі, яка переглядається, такі обставини не були предметом дослідження при розгляді справи, оскільки відповідач про них не заявляв. Враховуючи вищезазначене, у справі, яка переглядається, суди статті 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» застосували неправильно, однак вірно вирішили спір по суті та з урахуванням того, що внаслідок винесення Верховним Судом України власного рішення результат по суті спору не зміниться, тому судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді І.С. Берднік В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1219 цс16 Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 14 вересня 2016 року № 6-1219цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ADAA8A7E5F836A45C225803B00347E41
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши на засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 лютого 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 52 тис. дол. США зі сплатою 13, 75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 12 лютого 2015 року. 14 лютого 2013 року між банком та ОСОБА_5 укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої позичальнику надано 358 тис. 736 грн 9 коп. на рефінансування заборгованості в національну валюту, а також розроблено новий графік погашення кредитної заборгованості. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 14 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, а 15 лютого 2013 року – додаткову угоду до цього іпотечного договору, за якими банку передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 65,1 кв. м, яка належить на праві власності іпотекодавцям. Вважаючи, що позичальник належним чином не виконав зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим виникла заборгованість, яка станом на 2 липня 2014 року складала суму 397 тис. 313 грн 1 коп., банк просив у рахунок погашення цієї заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження, за початковою ціною продажу, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 22 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 20 березня 2015 року, у задоволенні позову відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 квітня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на вищезазначені судові рішення. У заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку і за зустрічним позовом фізичних осіб до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання правочину недійсним (№ 6-35023св15). Крім того, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-482цс15). Так, ухвалюючи судові рішення у справах (№ 6-35023св15, № 6-482цс15), суди виходили з того, що Закон № 1304-VII не призупиняє дію будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Натомість у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що оскільки договір іпотеки було укладено в іноземній валюті щодо житлового приміщення, яке є постійним місцем проживання відповідачів, то до таких правовідносин підлягає застосуванню Закон № 1304-VII, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог банку. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (положень Закону № 1304-VII), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 лютого 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 52 тис. дол. США зі сплатою 13,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 12 лютого 2015 року. 14 лютого 2013 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_5 укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якого позичальнику надано 358 тис. 736 грн 9 коп. на рефінансування заборгованості в національну валюту, а також розроблено новий графік погашення кредитної заборгованості. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 14 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, а 15 лютого 2013 року – додаткову угоду до цього іпотечного договору, за якими банку передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 65,1 кв. м, яка належить на праві власності іпотекодавцям. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає значенню цього слова, поданому в тлумачному словнику української мови. Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню. Саме до цього зводяться висновки, викладені в судових рішеннях у справах № 6-35023св15, № 6-482цс15, які надані заявником для порівняння. Однак, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не врахував, що норми Закону № 1304-VII не передбачають підстав для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів, і допустив неправильне застосування положень цього Закону, що призвело до неправильного вирішення спору. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Суди під час нового розгляду справи повинні врахувати, що в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України й у ній потрібно зазначити, зокрема, початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 20 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-969цс16 Мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII) мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Оскільки Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню. Однак, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не врахував, що норми Закону № 1304-VII не передбачають підстав для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів, і допустив неправильне застосування положень цього Закону, що призвело до неправильного вирішення спору. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E4BD40C6DBA4F64FC2257FEE004FC00F
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Барбари В.П., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., – за участю представників: публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" – Яцука С.В., товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" – Мовсесової Г.Г., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року у справі № 40/5005/7101/2011 за позовом публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Трейдінг Груп", товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто", третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро" про звернення стягнення на предмет іпотеки; за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" до публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро", про визнання недійсним договору іпотеки, в с т а н о в и л а: У червні 2011 року публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі – ПАТ "АК "Промінвестбанк") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Трейдінг Груп" (далі – ТОВ "Авіто Трейдінг Груп") і товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" (далі – ТОВ "Авіто"), в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просило звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 серпня 2010 року № 216/08/1-10 (далі – договір іпотеки № 1) – нерухоме майно – будівлі та споруди, розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого, 60, які належать на праві власності майновому поручителю ТОВ "Авіто", а саме: – адміністративний корпус інв. № 1-0008, літ. Е-3, загальною площею 1 198,9 кв. м, – насосну станцію інв. № 1-0011, літ. У, загальною площею 18,4 кв. м, – контрольно-пропускний пункт інв. № 1-0002, літ. Д, загальною площею 88,1 кв. м, – головний виробничий корпус інв. №1-0001, літ. Ж, загальною площею 2 725,9 кв. м, – ангар для мийки автомобілів інв. № 1-0006, літ. З, загальною площею 352,8 кв. м, – багатопотоковий КПП інв. № 1-0014, літ. Т (будівля складу), загальною площею 1 809,5 кв. м, – надвірний туалет інв. № 1-0028, літ. Г, загальною площею 12,3 кв. м, – дільницю розбирання списаних машин інв. № 1-0034, літ. X, загальною площею 427,4 кв. м (далі – предмет іпотеки). Звернення стягнення провести шляхом продажу на прилюдних торгах у рахунок погашення заборгованості товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро" (далі – ТОВ "Авіто Дніпро") за кредитним договором про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 28 липня 2010 року № 164/02-10 (далі – кредитний договір) на загальну суму 37 936 067,39 грн (у тому числі 36 000 000,00 грн заборгованості за кредитним договором; 1 869 197,21 грн процентів за користування кредитом з урахуванням 13 055,66 грн інфляції та 3867,57 грн річних; 34 734,85 грн комісії за управління та обслуговування кредитної лінії з урахуванням 325,92 грн інфляції та 97,20 грн річних; 19 982,45 грн пені за прострочення сплати процентів за користування кредитом; 502,20 грн пені за несвоєчасне погашення комісії за управління та обслуговування кредитної лінії). Встановити початкову ціну для реалізації зазначених будівель та споруд у розмірі 6 528 273, 00 грн. Позовні вимоги обґрунтовано порушенням ТОВ "Авіто Дніпро" зобов'язань щодо повного і своєчасного повернення кредиту за кредитним договором, виконання зобов'язань за яким забезпечено договором іпотеки № 1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 2 червня 2011 року до участі у справі як третю особу залучено ТОВ "Авіто Дніпро". 6 березня 2014 року ТОВ "Авіто" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із зустрічним позовом до ПАТ "АК "Промінвестбанк", третя особа – ТОВ "Авіто Дніпро", просило визнати недійсним із моменту укладення договір іпотеки № 1. Свої вимоги ТОВ "Авіто" мотивувало тим, що рішення загальних зборів учасників цього товариства, оформлене протоколом від 20 липня 2010 року № 38, про передачу в іпотеку нерухомого майна має попередній характер, не містить усіх необхідних істотних умов для іпотечного договору, а підписання іпотечного договору директором ТОВ "Авіто" вчинено з перевищенням повноважень і суперечить умовам, визначеним у наведеному протоколі, оскільки кредитний договір ще не було укладено. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року відмовлено у задоволенні первісного позову про звернення стягнення: – за договором іпотеки № 1 – на нерухоме майно – будівлі та споруди, розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого, 60, які належать на праві власності майновому поручителю ТОВ "Авіто"; – за договором іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 вересня 2010 року № 311/08/1-10 (далі – договір іпотеки № 2) – на нерухоме майно – будівлі, розташовані за адресою: м. Донецьк, проспект Веселий, 46 які належать на праві власності майновому поручителю ТОВ "Авіто Трейдінг Груп". Відмовлено у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним із моменту укладення договору іпотеки № 1. Стягнуто з ПАТ "АК "Промінвестбанк" на користь ТОВ "Авіто" витрати зі сплати судового забору за подання касаційної скарги у сумі 2312,30 грн. Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог про звернення стягнення на нерухоме майно на підставі договору іпотеки № 1, суд першої інстанції зауважив, що у разі ліквідації боржника – сторони основного (кредитного) зобов’язання право застави (іпотеки), що забезпечувало його виконання, також є припиненим. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору іпотеки № 1, суд виходив із його безпідставності та необґрунтованості. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року скасовано рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог і розподілу судових витрат. У цій частині прийнято нове рішення. Припинено провадження у справі стосовно ТОВ "Авіто Трейдинг Груп" (за первісним позовом про звернення стягнення на нерухоме майно за договором іпотеки № 2). Первісний позов задоволено повністю. Звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки № 1. Стягнуто з ТОВ "Авіто" на користь ПАТ "АК "Промінвестбанк" витрати зі сплати державного мита – 25 500,00 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу – 236,00 грн, витрати на проведення судової експертизи – 6 988,20 грн, судовий збір за розгляд апеляційної скарги 36 540,00 грн. Витрати за апеляційною скаргою ТОВ "Авіто" та за зустрічним позовом покладено на ТОВ "Авіто". У частині відмови у задоволенні зустрічного позову рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, припиняючи провадження у справі за первісним позовом до ТОВ "Авіто Трейдинг Груп", виходив із того, що договір іпотеки № 2 було визнано недійсним із моменту укладення рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 11 грудня 2012 року у справі № 2/5005/9328/2012, яке набрало законної сили 27 травня 2013 року, а уточнені позовні вимоги не містять вимог до ТОВ "Авіто Трейдинг Груп". Задовольняючи первісні позовні вимоги ПАТ "АК "Промінвестбанк" про звернення стягнення на нерухоме майно за договором іпотеки № 1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що саме по собі прийняття господарським судом постанови про визнання боржника за основним договором (кредитним договором) банкрутом і його припинення не припиняє договору іпотеки, укладеного з майновим поручителем. Право банку на повернення кредиту і отримання процентів шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки залишається дійсним і підлягає судовому захисту. Погоджуючись із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки № 1, апеляційний суд зазначив, що рішення загальних зборів ТОВ "Авіто", оформлене протоколом від 20 липня 2010 року № 38, містить згоду на передачу в іпотеку нерухомого майна, зазначеного у договорі іпотеки № 1, а також встановлює повноваження директора на укладення цього договору іпотеки. У цьому рішенні не наведено жодних застережень щодо його попереднього характеру чи необхідності ухвалення додаткового рішення учасниками товариства, воно є достатнім для висновку про укладення іпотечного договору повноважною особою за згодою учасників товариства. Договір іпотеки № 1 відповідає вимогам закону. Вищий господарський суд України постановою від 5 жовтня 2015 року скасував постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року у частині задоволення первісного позову та у частині розподілу судових витрат. У зазначеній частині залишено в силі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року. У решті постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року залишено без змін. Стягнуто з ПАТ "АК "Промінвестбанк" на користь ТОВ "Авіто" суму судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, – 36 540,00 грн. Вищий господарський суд України, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення первісного позову та у частині розподілу судових витрат, погодився із висновком суду першої інстанції про те, що припинення боржника за кредитним договором ТОВ "Авіто Дніпро" у зв’язку із визнанням його банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за забезпеченим нею зобов’язанням (кредитним договором) припиняється. Вищий господарський суд України погодився з іншими висновками апеляційного суду. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ "АК "Промінвестбанк", посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень частини 1 статті 17 Закону України "Про іпотеку" та статті 609 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23 березня 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року залишити в силі. На обґрунтування своїх доводів ПАТ "АК "Промінвестбанк" долучило до поданої заяви копію постанови Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14. У цій постанові Верховний Суд України зазначив, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Уклавши договір іпотеки, іпотекодавець прийняв на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника. Перевіривши матеріали справи та наведені у заяві доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява ПАТ "АК "Промінвестбанк" підлягає задоволенню з таких підстав. Предметом перегляду Верховним Судом України є постанова Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року в частині його висновків про припинення іпотеки, що забезпечувала виконання основного зобов’язання за кредитним договором, у разі ліквідації боржника за кредитним договором внаслідок визнання його банкрутом. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 28 липня 2010 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком, правонаступником якого є ПАТ "АК "Промінвестбанк", (банк) і ТОВ "Авіто Дніпро" (позичальник) було укладено кредитний договір. Відповідно до пункту 2.1 кредитного договору банк зобов'язався надати позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної кредитної лінії у сумі, яка не може перевищувати 40 500 000,00 грн, на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язався повернути кредит і сплатити плату за кредит, встановлену договором. Кредит надано банком позичальнику шляхом оплати в межах сум та відповідно до строків, визначених пунктами 2.1, 2.2 договору, розрахункових документів (платіжних доручень) та/або електронних розрахункових документів позичальника безпосередньо з позичкових рахунків, відкритих банком у філії "Відділення ПАТ Промінвестбанк в м. Дніпропетровськ", код банку 305437, код за ЄДРПОУ 34229576: – з рахунка 2063235239407 в сумі 26 000 000,00 грн на розрахунковий рахунок позичальника, відкритий у ПАТ "КБ "Приватбанк" № 26004050202222; – з рахунка 2063335139407 в сумі 14 500 000,00 грн на рахунки контрагентів позичальника відповідно до цільового призначення (пункт 3.1 кредитного договору). У пункті 2.2 кредитного договору сторони визначили, що датою остаточного повернення кредитної лінії є: – ліміту в сумі 14 500 000,00 грн – 13 червня 2012 року; – ліміту в сумі 26 000 000,00 грн – 13 червня 2013 року. Погашення кредиту здійснюється згідно з графіком. У пунктах 3.2, 3.3, 5.3, 3.12.1 кредитного договору сторони узгодили розмір процентів за користування кредитом – 22 % річних (із 1 січня 2011 року збільшено до 23 %), комісії за управління та обслуговування кредитної лінії – 0,5 % річних від лімітів кредитної лінії, визначених в пункті 2.2 кредитного договору, та пені за несвоєчасну сплату сум кредиту та/або процентів за користування кредитом та/або комісійної винагороді за управління та обслуговування кредитної лінії – подвійна облікова ставка НБУ, що діє у період прострочення та нараховується щоденно. 30 серпня 2010 року в забезпечення виконання зобов'язань між ПАТ "АК "Промінвестбанк" і ТОВ "Авіто" (двох кредитних договорів, у тому числі кредитного договору № 164/02-10) укладено договір іпотеки № 1. Предмет іпотеки за договором іпотеки № 1 розташовано на земельній ділянці площею 2, 6017 га, що орендується на підставі договору оренди, який укладено Запорізькою міською радою та іпотекодавцем строком на 19 років. Заставна вартість предмета іпотеки становить 10 916 688,42 грн. У пунктах зазначеного договору іпотеки сторони узгодили, що цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, які випливають із кредитного договору з урахуванням змін і доповнень до нього. Згідно з пунктом 3.1.5 договору іпотеки № 1 за умови настання будь-якого або всіх наступних випадків, зокрема погіршення фінансового стану ТОВ "Авіто Дніпро" і неможливості виконати на вимогу банку основні зобов’язання за кредитним договором у зв’язку з таким погіршенням, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки та реалізувати його або вимагати від ТОВ "Авіто Дніпро" дострокового виконання зобов'язань, що випливають із кредитного договору. За змістом пункту 3.1.6 договору іпотеки № 1 банк набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки та реалізації його незалежно від настання строку погашення кредитів, зокрема у разі ліквідації позичальника, у разі несплати позичальником сум кредитів, процентів за користування кредитами, комісій та інших грошових зобов'язань на вимогу банку про дострокову оплату зазначених грошових зобов'язань у випадках, передбачених кредитним договором. Відповідно до пункту 5.1 договору іпотеки № 1 іпотекодержатель набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізацію, якщо у момент настання строку виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором вони не будуть виконані ним повністю, зокрема, у разі повного або часткового неповернення у встановлені кредитним договором строки суми кредиту та/або у випадку несплати або часткової несплати у передбачені кредитним договором сум процентів за користування кредитом; та/або плати за надання послуг з управління кредитною лінією, та/або у разі несплати або часткової несплати у строк сум неустойки (пені, штрафу), передбачених кредитним договором. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або шляхом позасудового врегулювання згідно з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, наведених у пункті 5.2.1 договору (пункт 5.2 договору іпотеки № 1). Відповідно до пункту 5.2.2 договору іпотеки № 1 іпотекодержатель може безпосередньо звернутися до нотаріуса для вчинення виконавчого напису або до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізацію. При цьому реалізація предмета іпотеки здійснюється будь-яким способом, що не суперечить законодавству. У зв’язку з невиконанням ТОВ "Авто Дніпро" умов кредитного договору щодо повернення кредитних коштів за кредитним договором 2 лютого 2011 року ПАТ "АК "Промінвестбанк" надіслало на адресу ТОВ "Авіто" вимогу № 39(1)-08/1725 про усунення порушень за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки № 1 у разі неусунення порушень. ТОВ "Авіто" вимоги банку не виконало, що стало підставою для звернення останнього до суду із відповідним позовом. На час розгляду справи судом наявність заборгованості ТОВ "Авіто" перед банком підтверджено висновком судово-економічної експертизи від 24 вересня 2012 року №143/144-12, призначеної ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 16 серпня 2011 року. Загальна сума заборгованості становить 37 936 067,39 грн, у тому числі: – заборгованість за кредитним договором – 36 000 000,00 грн; 30 проценти за користування кредитом – 1 869 197,21 грн з урахуванням 13 055,66 грн інфляції та 3 867,57 грн річних; 31 комісія за управління та обслуговування кредитної лінії – 34734,85 грн з урахуванням 325,92 грн інфляції та 97,20 грн річних; 32 19 982,45 грн пені за прострочення сплати процентів за користування кредитом; 33 502,20 грн пені за несвоєчасне погашення комісії за управління та обслуговування кредитної лінії. Разом із тим ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30 грудня 2014 року у справі про банкрутство ТОВ "Авіто Дніпро" № 38/5005/13184/2011 було затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс, а також ліквідовано банкрута як юридичну особу. Із витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців вбачається, що 21 січня 2015 року було внесено запис про те, що ТОВ "Авіто Дніпро" припинено на підставі судового рішення у справі про банкрутство. У справі, яка розглядається, Вищий господарський суд України погодився із висновком суду першої інстанції про те, що припинення юридичної особи боржника за кредитним договором (ТОВ "Авіто Дніпро") у зв’язку із визнанням його банкрутом є підставою припинення іпотеки. Водночас, у наданій для порівняння постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 Верховний Суд України зазначив, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Одже, судове рішення суду касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року в справі № 40/5005/7101/2011) не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Згідно зі статтею 526 ЦК зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За змістом статті 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У справі № 40/5005/7101/2011, яка розглядається, при вирішенні спору щодо припинення іпотеки Вищий господарський суд України і суд першої інстанції пов'язують припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, із підставами для припинення самого договору іпотеки. Однак при цьому зазначені суди не взяли до уваги, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти свою дію у разі, якщо основне зобов'язання залишилося невиконаним. За змістом абзацу 3 статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону України "Про іпотеку"). Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного єдиного державного реєстру. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме із кредитором, то всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язку заставодавця (іпотекодавця) із несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення останньої від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Судами попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, не встановлено того факту, що за умовами договору іпотеки № 1 ПАТ "АК "Промінвестбанк" і ТОВ "Авіто" домовилися про звільнення іпотекодавця від ризиків, пов’язаних із невиконанням зобов’язання боржником унаслідок його банкрутства з подальшим виключенням із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Частинами 1, 2 статті 590 ЦК визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов договору іпотеки № 1 ПАТ "АК "Промінвестбанк" розпочало у лютому 2011 року, коли надіслало на адресу ТОВ "Авіто" вимогу № 39(1)-08/1725 про усунення порушень за кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто до винесення господарським судом ухвали про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу ТОВ "Авіто Дніпро" (основного боржника), ліквідації його як юридичної особи (30 грудня 2014 року) та внесення відповідного запису про державну реєстрацію припинення (21 січня 2015 року). Таким чином, ПАТ "АК "Промінвестбанк" реалізувало своє право іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в період дії кредитного договору, а також у період, коли зобов’язання, забезпечене іпотекою, належним чином не виконувалося. За таких обставин закінчення господарським судом розгляду справи про банкрутство боржника за основним зобов’язанням (за кредитним договором) ТОВ "Авіто Дніпро" і внесення запису про його припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців не є безумовною підставою припинення іпотеки. Інше свідчило би про неспівмірне обмеження прав кредитора, який своєчасно вжив необхідних заходів і вчинив достатні дії на захист своїх порушених прав. Отже, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи – боржника за основним зобов'язанням і його виключення з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки боржник належним чином не виконував узяті на себе зобов'язання з погашення боргу. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14. У справі, яка розглядається, такого ж висновку дійшов Дніпропетровський апеляційний господарський суд у постанові від 1 липня 2015 року. Втім, наведене не було враховано Вищим господарським судом України, у зв’язку з чим висновок цього суду про припинення іпотеки, яка забезпечувала кредитні зобов’язання перед іпотекодержателем, у зв’язку з ліквідацією боржника за кредитним договором і внесення запису про його припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, є помилковим. За таких обставин постанову Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року слід скасувати як прийняту з порушенням норм матеріального права і залишити в силі постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року. Відповідно статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без передачі справи на новий розгляд Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони. Ураховуючи наведені вище вимоги процесуального закону на ТОВ "Авіто" покладається сплачений ПАТ "АК "Промінвестбанк" судовий збір у розмірі 34 733,40 грн (платіжне доручення від 25 квітня 2016 року № 116667) за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року до Верховного Суду України. Керуючись статтями 49, 88, 11114, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року у справі № 40/5005/7101/2011 скасувати. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 1 липня 2015 року у справі № 40/5005/7101/2011 залишити в силі. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" (69084, м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого, 60, ідентифікаційний код 24905757) на користь приватного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (01001, м. Київ, пров. Шевченка, 12, ідентифікаційний код 00039002) 34 733,40 грн (тридцять чотири тисячі сімсот тридцять три гривні сорок копійок) судового збору. Видачу наказу доручити Господарському суду Дніпропетровської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік судді: В.П. Барбара Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак Постанова від 6 липня 2016 року № 3-578гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B769F2C66F89D20C2257FF1004D2344
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного підприємства «Юридичний департамент «Дікон ЮГ» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: відкрите акціонерне товариство «Акціонерний комерційний банк «Одеса-Банк», ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У лютому 2010 року відкрите акціонерне товариство "Акціонерний комерційний банк «Одеса-Банк» (далі - ВАТ «АКБ «Одеса-Банк») звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії у розмірі 5 647 148 грн. 38 коп., та судові витрати у розмірі 3 441 грн., і звернути стягнення на предмети іпотеки: - земельну ділянку НОМЕР_2 загальною площею S_1, розташовану в АДРЕСА_1; - об'єкт незавершеного будівництва, дачний будинок загальною площею 647,9 кв. м. і басейн, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1, що належать на праві власності ОСОБА_1, шляхом визнання права власності на це майно, відповідно до застереження, яке міститься в договорі іпотеки, укладеному між ОСОБА_1 і товариством 21 грудня 2007 року. Позивач посилався на те, що ОСОБА_1 та його поручитель за договором поруки ОСОБА_2 своєчасно кредитні кошти, проценти за користування грошима, нараховані штрафні санкції не повертають, у зв'язку з чим станом на 26 січня 2010 року утворилася заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 675 404,91 доларів США, що в грошовій одиниці України становить 5 647 148 грн. 38 коп. 30 квітня 2013 року майнові права ВАТ «АКБ «Одеса-Банк» за кредитним договором у вигляді відновлювальної кредитної лінії НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року були продані на аукціоні приватному підприємству "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" (далі – ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ"). 28 серпня 2013 року ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії в загальному розмірі 5 647 148 грн. 38 коп., та звернути стягнення на предмети іпотеки: - земельну ділянку НОМЕР_2 загальною площею S_1, яка розташована в АДРЕСА_1; - об'єкт незавершеного будівництва - дачний будинок, загальною площею 647,9 кв. м. і басейн, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1, шляхом визнання права власності на це майно, відповідно до застереження, яке міститься в договорі іпотеки, укладеному між ОСОБА_1 і ВАТ "АКБ"Одеса-Банк" 21 грудня 2007 року. Позивач посилався на те, що ОСОБА_1 та його поручитель ОСОБА_2 своєчасно кредитні кошти, проценти за користування грошима, нараховані штрафні санкції не повертає, у зв'язку з чим станом на 26 січня 2010 року утворилася заборгованість у загальному розмірі 675 404,91 доларів США, що в грошовій одиниці України становить 5 647 148 грн. 38 коп. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 9 липня 2014 року позовні вимоги ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" задоволено частково. Суд стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь позивача заборгованість за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії у загальному розмірі 5 647 148 грн. 38 коп., судовий збір у розмірі 3 441 грн., та звернув стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку НОМЕР_2 загальною площею S_1, розташовану в АДРЕСА_1, визнавши за ПП "Юридичний департамент" "Дікон ЮГ" право власності на це майно. В задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки - незавершене будівництво дачного будинку і басейну, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1 відмовлено у зв'язку з тим, що це майно не належить ОСОБА_1 на праві власності. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 28 січня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки - незавершене будівництво дачного будинку і басейну, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1 та ухвалено нове рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки – дачний будинок та басейн, які розташовані на земельній ділянці НОМЕР_2 в АДРЕСА_1, шляхом визнання на них права власності за ПП «ЮД «Дікон ЮГ». В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 21 грудня 2007 року між ЗАТ «АКБ «Одеса-Банк», правонаступником якого є ВАТ «АКБ «Одеса-Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР_1 про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 1 000 000 доларів США зі сплатою 17 % річних, строком на 36 місяців. Для забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором між первісним кредитором та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір від 24 грудня 2007 року реєстраційний НОМЕР_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4, з передачею земельної ділянки з об'єктом незавершеного будівництва в іпотеку позивачу. В момент передачі земельної ділянки в іпотеку на замовлення відповідача була здійснена оцінка предмета іпотеки оцінювачем та надано висновок, відповідно до якого, ринкова вартість предмета іпотеки складала 7 346 912 грн. Пунктом 2.1.1 іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя у випадку невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки. В пункті 4.4.1 вищезазначеного договору від 24 грудня 2007 року зазначено, що у випадку настання будь-якої з підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачених пунктом 4.1 цього договору, іпотекодержатель вправі задовольнити вимоги шляхом прийняття предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов’язання за згодою іпотекодавця. 30 квітня 2013 року відбувся аукціон з продажу майна ВАТ АКБ «Одеса-Банк», за результатами якого майнові права за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року про надання довгострокового кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії придбані ПП «ЮД «Дікон ЮГ». На підставі протоколу проведення аукціону НОМЕР_4 від 30 квітня 2013 року між ВАТ АКБ «Одеса-Банк» та ПП «ЮД «Дікон ЮГ» укладено договір НОМЕР_5 від 15 квітня 2013 року про відступлення права вимоги. Станом на момент переходу майнових прав за договором НОМЕР_1 від 21 грудня 2007 року від первісного кредитора до нового кредитора, тобто на 15 травня 2013 року, заборгованість по кредитному договору складає : 1) прострочена заборгованість за кредитом становить 675 404,91 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на 26 січня 2010 року становить 5 408 642,52 грн.; 2) прострочена заборгованість за відсотками становить 27 967,17 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на 26 січня 2010 року становить 223 961,09 грн., в тому числі 11 050,34 доларів США за серпень 2009 року; 10 693,91 доларів США за липень 2009 року; 6 222,92 доларів США за червень 2009 року; 3) пеня за несвоєчасне погашення відсотків по кредиту з 27 лютого 2009 року (дати виникнення простроченої заборгованості по відсотках) по 25 серпня 2009 року складає 1 816,28 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на 26 січня 2010 року становить 14 544,77 грн. Загальна сума заборгованості складає 5 647 148, 38 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, частиною третьою статті 33, статтю 36, частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення. Крім того, зазначений спосіб захисту прав іпотекодержателя передбачений умовами іпотечного договору від 24 грудня 2007 року. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови визнання права власності за позивачем на дачний будинок і басейн та залишаючи рішення в іншій частині без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на час розгляду справи в суді першої інстанції власником дачного будинку був ОСОБА_1, а тому вказані позовні вимоги підлягають задоволенню. Залишаючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, частиною третьою статті 33, статтю 36, частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення. Крім того, зазначений спосіб захисту прав іпотекодержателя передбачений умовами іпотечного договору від 24 грудня 2007 року. Разом з тим, у наданих для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що як у статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і у договорі іпотеки зазначено, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання таким способом. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не врахували вимоги статті 39 Закону України «Про іпотеку» та не прийняли до уваги умови договору іпотеки, застосували спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, що не передбачено застосовувати у судовому порядку, та виходячи із позовних вимог КС «Агро-Кредит», які, відповідно до вимог статті 11 ЦПК України просили в уточненій позовній заяві визнати за ними право власності на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за договором іпотеки, у позові КС «Агро-Кредит» слід відмовити. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Окрім того, суди попередніх інстанцій, звертаючи стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, не прийняли до уваги умови договору іпотеки від 24 грудня 2007 року, укладеного між ЗАТ «АКБ»Одеса-Банк», правонаступником якого є ВАТ «АКБ»Одеса-Банк» та ОСОБА_1, а саме пункт 4.4.1, який передбачає прийняття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов’язання можливе за згодою іпотекодавця. Окрім того, цим же пунктом передбачено, що зазначений іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки, на підставі виконавчого напису нотаріуса. Судами попередніх інстанцій не встановлено наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, що передбачено умовами договору іпотеки як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя. Таким чином, оскільки судом не встановлено тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 9 липня 2014 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 28 січня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1851цс15 Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1D9803D54E22904AC2257F8D0045EBA9
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «АБ «Укргазбанк») звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість в сумі 527 707 грн. 33 коп.; в рахунок погашення заборгованості в сумі 527 707 грн. 33 коп. за кредитним договором від 15 липня 2008 року звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 15 липня 2008 року, а саме на нерухоме майно – земельну ділянку, загальною площею S_1, яка належить на праві приватної власності відповідачу ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого Вільхівською сільською радою Іршавського району Закарпатської області 21 квітня 2006 року на підставі договору дарування садиби від 6 лютого 2006 року, а також все, що знаходиться на ній, а саме – об’єкт незавершеного будівництва – житловий будинок з надвірними спорудами, літера А, загальною площею 125 кв.м., процент готовності 83 % літня кухня літ Б, корівник літ В, вбиральня літ. Г, свинарник літ. Д, кафе літ. Е, процент готовності 96 %, огорожа під цифрами 1-5, 8, колодязь під цифрою 4, вимощення під цифрами I-II, що знаходиться по АДРЕСА_1; реалізацію предмета іпотеки – земельної ділянки, а також всіх будівель та споруд, що знаходяться на ній, на що звертається стягнення, провести шляхом продажу з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження передбаченої Законом України «Про виконавче провадження» з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. Позов мотивовано тим, що 15 липня 2008 року між ОСОБА_1 та позивачем було укладено кредитний договір, згідно якого відповідач отримав кредит у сумі 53 600 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування коштами з терміном повернення до 14 липня 2018 року. За заявою ОСОБА_1 змінено вид валюти кредитування (реструктуризація) і 10 травня 2011 року між позивачем та позичальником укладено додаткову угоду до кредитного договору від 15 липня 2008 року. 31 липня 2012 року ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої знову проведено реструктуризацію кредитної заборгованості шляхом надання «Кредитних канікул», відповідно до якого відповідач зобов’язалась щомісячно сплачувати протягом 12 місяців тіло кредиту у сумі 300 грн., а іншу частину кредиту повертати починаючи з 11 серпня 2013 року та до закінчення терміну кредитного договору по 7 904 грн. щомісячно. З метою забезпечення виконання зобов’язань за даним кредитним договором між іпотекодавцем ОСОБА_2 та ПАТ АБ «Укргазбанк» було укладено договір іпотеки від 15 липня 2008 року, згідно якого в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме: земельну ділянку, загальною площею S_1, а також об’єкт незавершеного будівництва – житловий будинок з надвірними спорудами загальною площею 125 кв.м. Іпотекодавець ОСОБА_2 на порушення умов договору іпотеки з 13 травня 2012 року не продовжив строк дії договору страхування майна, в результаті чого йому нараховано штраф в сумі 4 334 грн. Оскільки на порушення умов кредитного договору ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконала, виникла заборгованість, яку банк просив стягнути шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Іршавського районного суду від 16 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 2 березня 2015 року, позов задоволено. Стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь ПАТ «АБ «Укргазбанк» заборгованість в сумі 527 707 грн. 33 коп., у тому числі 347 796 грн. 15 коп. – строкова заборгованість по кредиту; 126 464 грн. – прострочена заборгованість по кредиту; 2 395 грн. 11 коп. – поточна заборгованість по процентах; 51 052 грн. 7 коп. – прострочена заборгованість по процентах. Стягнуто з відповідача ОСОБА_2 штраф за невиконання договору іпотеки від 15 липня 2008 року в сумі 4 334 грн. В рахунок погашення заборгованості в сумі 527 707 грн. 33 коп. за кредитним договором від 15 липня 2008 року звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 15 липня 2008 року, а саме: на нерухоме майно – земельна ділянка загальною площею S_1, яка належить на праві приватної власності відповідачу ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 21 квітня 2006 року, а також все що на ній знаходиться, а саме – об’єкт незавершеного будівництва – житловий будинок з надвірними спорудами, літера А, загальною площею 125 кв.м., процент готовності 83 %, літня кухня літ. Б, корівник літ. В, вбиральня літ. Г, свинарник літ. Д, кафе літ. Е, процент готовності 96 %, огорожа під цифрами 1-5, 8, колодязь під цифрою 4, вимощення під цифрами I-II, що знаходиться по АДРЕСА_1. Реалізацію предмета іпотеки – земельної ділянки, а також всіх будівель та споруд, що знаходяться на ній, на що звертається стягнення, провести шляхом продажу з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження передбаченої Законом України «Про виконавче провадження» з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеки» за початковою ціною визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів у справі в частині вирішення вимог ПАТ «АБ «Укргазбанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 15 липня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «АБ «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», було укладено кредитний договір, згідно умов якого позичальник отримав кредит в сумі 53 600 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування коштами з терміном повернення до 14 липня 2018 року. За заявою ОСОБА_1 змінено вид валюти кредитування (реструктуризація) і 10 травня 2011 року між позивачем та позичальником укладено додаткову угоду до кредитного договору від 15 липня 2008 року. 31 липня 2012 року з ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору за умовами якої проведено реструктуризацію кредитної заборгованості шляхом надання «Кредитних канікул», відповідно до якого відповідач зобов’язалась щомісячно сплачувати протягом 12 місяців тіло кредиту у сумі 300 грн., а іншу частину кредиту повертати починаючи з 11 серпня 2013 року та до закінчення терміну кредитного договору по 7 904 грн. щомісячно. З метою забезпечення виконання зобов’язань за даним кредитним договором між іпотекодавцем ОСОБА_1 та ВАТ «АБ «Укргазбанк» 15 липня 2008 року укладено договір іпотеки, згідно якого в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме : земельну ділянку, загальною S_1, а також об’єкт незавершеного будівництва – житловий будинок з надвірними спорудами загальною площею 125 кв.м. Іпотекодавець ОСОБА_2 на порушення умов договору іпотеки з 13 травня 2012 року не продовжив строк дії договору страхування майна, в результаті чого йому нараховано штраф в сумі 4 334 грн. Суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідачем ОСОБА_1 порушено умови кредитного договору від 15 липня 2008 року, внаслідок чого виникла заборгованість в сумі 527 707 грн. 33 коп. Оскільки виконання основного зобов’язань за даним кредитним договором забезпечено договором іпотеки від 15 липня 2008 року, суд дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення вказаної заборгованості з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. Проте, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року, 21 жовтня 2015 року, 7 жовтня 2015 року, 23 вересня 2015 року, 23 вересня 2015 року, 16 вересня 2015 року, 12 серпня 2015 року, 25 вересня 2013 року, 12 вересня 2012 року, суд касаційної інстанції виходив із того, що не було визначено початкової ціни предмета іпотеки у грошову вираженні за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, прийняв рішення, зокрема, про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом їх продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмету іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» судова палата у цивільних справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими. Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ підлягають скасуванню в частині вирішення вимог щодо реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Допущені під час розгляду справи порушення норм процесуального права і нез’ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», є перешкодою для ухвалення Верховним Судом України нового рішення. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Іршавського районного суду від 16 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 2 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року в частині вирішення позовних вимог щодо реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1239 цс16 Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, прийняв рішення, зокрема, про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом їх продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмету іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» судова палата у цивільних справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F015617CAE31A833C2257FD100514ED0
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву компанії «Родел Трейдінг Лімітед» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. у справі № 54/315 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Атланта Інвест енд Девелопмент», компанії «Родел Трейдінг Лімітед» (RODEL TRADING LIMITED), третя особа – ОСОБА_1, про звернення стягнення на предмет іпотеки, – в с т а н о в и л и: Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ«Укрсоцбанк») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Атланта інвест енд Девелопмент» (далі – ТОВ «Атланта інвест енд Девелопмент», компанії «Родел Трейдінг Лімітед» (Британські Віргінські острови), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – ОСОБА_1, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договорами про надання відновлювальної кредитної лінії від 7 лютого 2008 р. № 44.29-48-79/П та № 44.29-48-80/П (далі – кредитний договір–1, кредитний договір–2 відповідно). Позовні вимоги мотивовано наявністю непогашеної заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем у справі за кредитними договорами, забезпеченими іпотекою (іпотечний договір від 7 лютого 2008 р. № 44.02-13-101/П; (далі – іпотечний договір). Справа господарськими судами розглядалася неодноразово. Постановою Вищого господарського суду України від 9 грудня 2013 р. заяву ТОВ «Атланта Інвест енд Дівелопмент» від 19 серпня 2013 р. про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 13 серпня 2013 р. за нововиявленими обставинами задоволено: постанову Вищого господарського суду України від 13 серпня 2013 р. постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 квітня 2013 р. і рішення господарського суду міста Києва від 11 лютого 2013 р. скасовано, а справу направлено на новий розгляд до господарського суду міста Києва. Ухвалою господарського суду міста Києва від 25 лютого 2014 р. залучено до участі у справі як співвідповідача (відповідача–2) нерезидента – компанію «Родел Трейдінг Лімітед» (Дрейк Чамбес, П.С. 3321, Роад Таун, Тортола, Британські Віргінські острови); за клопотаннями представників позивача та відповідача-1 про призначення судової експертизи з визначення вартості предмета іпотеки у справі № 54/315 призначено судову будівельно-технічну експертизу, проведення якої доручено товариству з обмеженою відповідальністю «Судово-експертний Альянс»; зупинено провадження у справі на час проведення судової експертизи. Як підтверджено матеріалами справи, 7 лютого 2008 р. між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (у зв'язку із зміною організаційно-правової форми юридичної особи – ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 (далі – позичальник) укладено: кредитний договір–1, за умовами якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти – окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом у сумі 15 907 500,00 грн зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 16 % річних; кредитний договір–2, за умовами якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти – окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом у сумі 3 150 000,00 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13 % річних. На виконання кредитних договорів позичальник зобов'язався своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час користування ним, однак позичальник своїх зобов'язань у частині погашення кредиту не виконав, у зв'язку з чим в останнього перед позивачем утворилася заборгованість за кредитом в сумі 14 714 433,00 грн і за відсотками в сумі 14 022 412,76 грн за кредитним договором–1; за кредитом 33 916 924,47 грн і за відсотками в сумі 14 687 918,57 грн за кредитним договором–2. На час розгляду цієї справи ОСОБА_1 боргу не сплатив, доказів зворотнього суду не надав. У забезпечення зобов'язань за кредитними договорами між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1, ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, зареєстрований у реєстрі за № 5877, за умовами якого іпотекодавцем передано в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно: – нежилі приміщення (у літ. А) загальною площею 356,0 кв. м за АДРЕСА_1. При укладенні договору іпотеки нерухоме майно належало на праві власності ОСОБА_1 і ТОВ «Атланта інвест енд Девелопмент» на праві спільної часткової власності, в рівних частках кожному, на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 30 листопада 2006 р. 1/2 нежилих приміщень (у літ. А) загальною площею 356,0 кв. м за АДРЕСА_1, та 1/2 нежилих приміщень (у літ. А) загальною площею 2 022,7 кв. м за АДРЕСА_1, що належали ОСОБА_1, було відчужено компанії «Родел Трейдінг Лімітед» згідно з договором купівлі-продажу від 16 серпня 2012 р., посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3, на підставі такого: Постановою господарського суду Одеської області від 14 лютого 2012 р. у справі № 21/17-5170-2011 визнано банкрутом фізичну особу–підприємця ОСОБА_1, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено ОСОБА_4 . У ході ліквідаційної процедури у справі про банкрутство фізичної особи–підприємця ОСОБА_1 арбітражним керуючим ОСОБА_4 було відчужено нерухоме майно нерезиденту – компанії «Родел Трейдінг Лімітед». 25 грудня 2012 р. постановою Вищого господарського суду України у справі № 21/17-5170-2011 скасовано постанову господарського суду Одеської області від 14 лютого 2012 р., постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 червня 2012 р про визнання банкрутом фізичної особи–підприємця ОСОБА_1, провадження у справі припинено. При цьому, як вбачається із зазначеного вище, власником нерухомого майна, переданого в установленому законом порядку в іпотеку ПАТ «Укрсоцбанк» у забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за кредитними договорами, без відома іпотекодержателя стала інша особа – компанія «Родел Трейдінг Лімітед». Наразі право власності на 1/2 нежилих приміщень (у літ. А) загальною площею 356,0 кв. м за АДРЕСА_1, та 1/2 нежилих приміщень (у літ. А), загальною площею 2 022,7 кв. м, за АДРЕСА_1, що належали ОСОБА_1, зареєстровано за компанією «Родел Трейдінг Лімітед», що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16 січня 2014 р № 16251380 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 січня 2014 р. № 16100764. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18 липня 2014 р. у справі № 54/315, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 листопада 2014 р., позов задоволено повністю. Постановою Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. постанову Київського апеляційного господарського суду від 4 листопада 2014 р. залишено без змін. Постанова Вищого господарського суду України обґрунтована посиланням на положення ст. 23 Закону України «Про іпотеку», крім того, в ній зазначено, що компанію «Родел Трейдінг Лімітед» належним чином визнано та залучено до участі у справі як відповідача–2, якому було направлено копії позовної заяви, заяви про збільшення позовних вимог, процесуальні документи, а також оскаржуване судове рішення та їх переклад англійською мовою. Компанія «Родел Трейдінг Лімітед» у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) подала заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. у справі № 54/315 із підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини першої статті 11116 ГПК. На підтвердження неоднаковості застосування судами касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 12 листопада 2014 р. у справі № 910/15506/13, від 7 жовтня 2014 р. у справі № 922/4889/15, від 23 грудня 2014 р. у справі № 5017/794/2012, від 3 вересня 2013 р. у справі № 10/5005/8657/20, від 18 лютого 2014 р. у справі № 904/1939/13-г та копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 р. у справі № 6-6773св15, від 26 грудня 2012 р. у справі № 6-35574св12, а також копії постанов Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі № 3-1135гс15, від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-201цс14, від 26 червня 2013 р. у справі № 6-58цс13, в яких, на думку заявника, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми матеріального і процесуального права, суди дійшли протилежного висновку; на кінцевого набувача майна, який придбав майно на прилюдних торгах у рамках ліквідаційної процедури, відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не поширюються вимоги ст. 23 Закону України «Про іпотеку», а тому і неможливо звернути стягнення на таке майно. Крім того, суди дійшли протилежного висновку щодо порядку залучення до справи сторони. Ухвалою Верховного Суду України від 22 лютого 2016 р. відкрито провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. у справі № 54/315 Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, дослідивши доводи заявника, забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального і процесуального права, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що слід відмовити у задоволенні заяви з таких підстав. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється ст. 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Отже, всі права та обов'язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки, перейшли до компанії «Родел Трейдінг Лімітед». Підстави припинення іпотеки передбачено ст. 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Таким чином, жодних підстав для припинення договору іпотеки, передбачених ст. 17 Закону України «Про іпотеку», матеріали справи не містять. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Зважаючи на викладене, власниками предмета іпотеки є ТОВ «Атланта Інвест енд Девелопмент» і компанія «Родел Трейдінг Лімітед». Крім того, посилання заявника на порушення господарськими судами норм процесуального права у зв’язку з одночасною зміною предмета, підстав позову та порядком залучення відповідача–2 до справи не підтвердженні матеріалами справи. Враховуючи викладене, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України відмовляють у задоволенні заяви компанії «Родел Трейдінг Лімітед» про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. у справі № 54/315. Керуючись статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України: п о с т а н о в и л и: У задоволенні заяви компанії «Родел Трейдінг Лімітед» (RODEL TRADING LIMITED) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р. у справі № 54/315 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк О.І. Потильчак Т.Є. Жайворонок Я.М. Романюк П.І. Колесник В.М. Сімоненко Н.П. Лященко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FC07B3C9B1296365C2257F8D00452940
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 5 лютого 2008 року ОСОБА_2 отримав кошти у розмірі 56 000 доларів США на умовах сплати 12 % річних на строк до 4 лютого 2028 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 кредитного зобов'язання між ПАТ «КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким передано житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА 1, загальною площею S кв. м, житловою площею Р кв. м і земельну ділянку площею Y га, розташовану за указаною адресою. У зв'язку з неналежним виконанням боржником взятих за кредитним договором зобов'язань утворилася заборгованість, яка станом на 3 вересня 2013 року складає 125 84, 96 доларів США, у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та виселити відповідачів разом з малолітніми дітьми з указаного житлового будинку. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 27 січня 2014 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки від 5 лютого 2008 року нікчемним. У решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_9 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 56 000 доларів США на строк до 4 лютого 2028 року включно зі сплатою 12 % річних за користування кредитом. В забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за кредитним договором 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу ОСОБА_10, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку вищезазначений житловий будинок й земельну ділянку. На час укладення договору іпотеки в будинку АДРЕСА 1, як член сім`ї іпотекодавця проживав та був зареєстрований малолітній ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Дана обставина встановлена рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 5 серпня 2010 року. Відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення ґрунтуються на положеннях нікчемного правочину, оскільки відповідно до вимог статті 71, частини першої статті 224 ЦК України, правочин (іпотечний договір), вчинений без дозволу органу опіки та піклування є нікчемним. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки нікчемним, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. ОСОБА_1 є прабабусею малолітнього ОСОБА_7, який на час укладення спірного договору іпотеки не досяг віку десяти років. Іпотекодавець ОСОБА_1 не являється опікуном малолітнього, а тому на неї не поширюються обмеження, передбачені статтею 71 ЦК України. За таких обставин, помилковим є посилання на нікчемність договору іпотеки від 5 лютого 2008 року відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦК України. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року, суд висловив правову позицію щодо застосування статей 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства», а тому зазначена постанова Верховного Суду України не може свідчити про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується із положенням статті 204 ЦК України. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Суди встановили, що основне зобов'язання боржник не виконав. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов до правильного висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання договору іпотеки нікчемним. Разом із тим, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки й виселення, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою той факт, що іпотечний договір в силу статті 224 ЦК України не є нікчемним, у встановленому законом порядку недійсним визнаний не був, а тому відповідно до вимог частини п’ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» є дійсним до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Однак апеляційний суд зазначені обставини не врахував й не вмотивував обґрунтування відмови в позові. При новому розгляді позовних вимог про виселення, суду необхідно враховувати правову позицію висловлену Верховним Судом України в постанові від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1892 цс15) про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Суду необхідно з’ясувати чи був спірний будинок, який є предметом іпотеки, придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, що має правове значення для правильного вирішення спору. Виходячи з наведеного, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-232цс16 Зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/82FA9C0506FC29ABC2257F8D0048E893
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфеля за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 26 червня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 99 тис. 470 доларів США, а остання зобов’язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Позивач зазначив, що квартира була реалізована у межах ліквідаційної процедури та неодноразово відчужена, останнім власником за договором купівлі-продажу від 14 вересня 2010 року є ОСОБА_1. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначало, що між ним та ПАТ «ОТП Банк» 29 червня 2010 року було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, а 7 липня 2010 року – договір відступлення права вимоги, за яким останній відступив фактору свої права вимоги за договорами, укладеними з ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Уточнивши позовні вимоги та посилаючись на зазначені обставини, зокрема неналежне виконання ОСОБА_3 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка складала станом на 3 червня 2014 року 94 тис. 864 долари США 90 центів, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 1 млн 126 тис. 46 грн 36 коп.; заборгованість за нарахованими та несплаченими відсотками за користування кредитом у розмірі 7 тис. 729 доларів США 62 центи, що еквівалентно 91 тис. 750 грн 58 коп.; пеня за прострочення виконання зобов'язань за кредитним договором у розмірі 477 тис. 64 грн 52 коп., а також на те, що внаслідок укладення зазначених вище договорів відбулась заміна кредитора на ТОВ «ОТП Факторинг Україна», – позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфеля в частині, що стосується прав за кредитним договором від 26 червня 2008 року, посилаючись на те, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), за змістом частини першої статті 227 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) є оспорюваним; надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) в іноземній валюті, у тому числі оплата процентів за користування кредитом, різного роду комісій, за своєю правовою природою є валютною операцією, однак у матеріалах справи відсутня інформація про наявність ліцензії на здійснення валютних операцій. Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 9 жовтня 2014 року позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задовольнив, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором у розмірі 1 млн 694 тис. 861 грн 46 коп, звернув стягнення на належний ОСОБА_1 на праві власності предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1, шляхом застосування передбаченої статтею 38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV) процедури продажу; зазначену квартиру на період до моменту реалізації передав в управління ТОВ «ОТП Факторинг Україна»; вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 10 березня 2015 року рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2014 року змінив: у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовив; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін; вирішив питання розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 вересня 2015 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року в частині позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» скасувала та залишила в силі у цій частині рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2014 року. 6 листопада 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон № 2343-XII) та Закону № 898-IV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 26 червня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 99 тис. 470 доларів США, а остання зобов’язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 26 червня 2017 року (т.1, а.с. 8–21). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, що належала на праві власності іпотекодавцю (т.1, а.с. 29–34). Господарський суд Харківської області постановою від 2 липня 2010 року суб’єкта підприємницької діяльності – фізичну особу ОСОБА_2 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, призначив арбітражного керуючого ОСОБА_4, а також скасував арешти, накладені на майно боржника, та інші обтяження щодо розпорядження майном банкрута, у тому числі податкові застави (т.1, а.с. 236–246). За змістом цієї постанови спірне нерухоме майно перебувало в іпотеці згідно з договором НОМЕР_1, укладеним між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк». Суди також установили, що квартира АДРЕСА_1 була реалізована у ході проведення ліквідаційної процедури майна банкрута – фізичної особи – підприємця ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 10 вересня2010 року, укладеним з ОСОБА_5, який 13 вересня 2010 року відчужив її ОСОБА_6. 14 вересня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_6 здійснив відчуження спірної трикімнатної квартири ОСОБА_1 (т.1, а.с. 233). За змістом пункту 1.5 цього договору на момент його укладення нерухоме майно нікому не продане, не подароване, в спорі та під арештом не значиться, а також відсутні будь-які права чи обтяження щодо нього з боку третіх осіб. Згідно з витягом із Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна від 14 вересня 2010 року заборона, арешт відносно квартири на час укладення правочину був відсутній (т.1, а.с. 227). 29 червня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до умов якого (пункт 3.1) ПАТ «ОТП Банк» продало (переуступило) ТОВ «ОТП Факторинг України» права на кредитний портфель, який включає кредитні договори, у тому числі кредитний договір, укладений з ОСОБА_3, а ТОВ «ОТП Факторинг України» прийняло такий кредитний портфель та зобов'язалося сплатити на користь ПАТ «ОТП Банк» винагороду (т.1, а.с. 35–49). 7 липня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави, у тому числі договорами, укладеними з ОСОБА_3 та її майновим поручителем ОСОБА_2, за яким до фактора перейшли усі права клієнта як сторони, що іменується іпотекодержатель/заставодержатель у зобов’язаннях, які виникли на підставі договорів забезпечення в обсязі і на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором (включаючи право звернення стягнення на предмет іпотеки/застави) (т.1, а.с. 50–54). Задовольняючи позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що оскільки ОСОБА_1 придбала за договором купівлі-продажу майно, що було предметом іпотеки та відчужене під час проведення ліквідаційної процедури боржника у порядку, визначеному Законом № 2343-XII, вона набула статусу іпотекодаця і відповідно до статті 23 Закону № 898-IV має всі права й обов’язки за іпотечним договором. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що реалізація майна, що є предметом іпотеки, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, не припиняє іпотеки, тому вона зберігає чинність при переході права власності на предмет іпотеки до іншої особи, отже, на таке майно може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 25, 26 Закону України від 18 листопада 2003 року № 1255-ІV«Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року. У цій ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувались вимогами статті 23 Закону № 2343-XII і положеннями Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV) і дійшли висновку про відсутність у позивача права вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки в останнього набувача майна у зв’язку з тим, що предмет іпотеки був реалізований у межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом № 2343-XII, і на момент укладення договору купівлі-продажу заборони відчуження в Єдиному державному реєстрі заборон були відсутні. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна. Відповідно до статті 28 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ «Про заставу» застава припиняється в разі примусового продажу заставленого майна. Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом № 1952-IV. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі – державна реєстрація прав) – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (стаття 2 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки). Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Записи скасовуються, якщо підстави, за яких вони були внесені, визнані судом недійсними. Записи про обтяження погашаються на підставі актів (рішень) уповноважених на це органів або посадових осіб (стаття 26 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на час прийняття постанови господарським судом). Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (утратив чинність 31 січня 2013 року; далі – Тимчасовий порядок). Запис про обтяження майна іпотекою може бути виключений на підставі рішення суду з обов'язковим зазначенням порядкового номера запису. Реєстратор вносить до Реєстру відомості про виключення запису в день надходження повідомлення чи рішення суду (пункт 25 Тимчасово порядку у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). За змістом статті 23 Закону № 898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У справі, яка переглядається, спірне майно, що було предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», відчужене в процесі ліквідаційної процедури боржника. Умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів установлює Закон № 2343-XII. Відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури здійснюється в порядку, визначеному цим Законом. Згідно зі статтею 5 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин). При цьому згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство, положення Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) не передбачають. За таких обставин особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону № 898-IV. За змістом статті 1 цього Закону № 898-IV іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Забезпечувальне зобов’язання (взаємні права й обов’язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов’язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов’язанням). Виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов’язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права. Відповідно до частини сьомої статті 47 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається майно громадянина-підприємця, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення. Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду: власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута; особою, яка відповідає за зобов'язаннями банкрута; кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів; особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси (частина четверта статті 25 Закону № 2343-XII). Таким чином, банк мав право оспорювати правомірність віднесення спірної квартири до ліквідаційної маси і це питання підлягало вирішенню в порядку, визначеному Законом № 2343-XII. Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, наданій ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень. Суди установили, що копія постанови Господарського суду Харківської області від 2 липня 2010 року направлена, зокрема, й ЗАТ «ОТП Банк», однак банк не оспорював правомірності внесення спірної квартири до ліквідаційної маси. Установивши, що ОСОБА_1 набула право власності на об’єкт нерухомого майна, не обтяженого іпотекою, тому не набула статусу іпотекодавця, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, не врахував, що реалізацію предмета іпотеки проведено з припиненням обтяжень у межах ліквідаційної процедури, й неправильно застосував положення статті 23 Закону № 898-IV та статті 23 Закону № 2343-XII. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року, яке було помилково скасоване судом касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року скасувати та залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2684цс15 Згідно зі статтею 5 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 2343-XII) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону № 2343-XII. Особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4494348A1A290B3BC2257F8D00321EA7
  16. УХВАЛА 25 лютого 2016 року Житомир Справа № Суддя Житомирського окружного адміністративного суду Шуляк Л.А. розглянувши клопотання представника позивача про забезпечення адміністративного позову у справі Ос. до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання неправомірними дій, скасування рішення, скасування запису про право власності,- встановив: Ос.1 звернулася до суду з позовом, в якому просить: визнати неправомірними дії Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни щодо реєстрації права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру,; скасувати рішення Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:, а саме права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру, загальною площею (кв.м):; скасувати запис про право власності: Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на вищезазначену квартиру. 17.02.2016 позивач подала до суду клопотання про забезпечення адміністративного позову шляхом заборони Товариству з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі - продажу, дарування, тощо з третіми особами. Частиною 1 статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що клопотання про забезпечення адміністративного позову розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обґрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. З урахуванням викладених положень, суд дійшов висновку про доцільність розгляду заяви без проведення судового засідання на підставі наявних матеріалів. При вирішенні питання щодо наявності підстав для забезпечення адміністративного позову суд виходить з наступного. Відповідно до частини 1 статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України, суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Згідно зі частиною 3 статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України, подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов'язковою для виконання. Як вбачається з матеріалів справи, квартира, що розташована за адресою: (далі - Квартира), була зареєстрована на позивача та перебувала в іпотеці. В послідуючому, внаслідок оскаржуваних дій та рішення відповідача, на вказану Квартиру було зареєстроване право власності третьої особи. Суд дійшов висновку, що оскільки внаслідок оскаржуваних дій та рішення відповідача у третьої особи виникло право власності на Квартиру, власником якої до вчинення оскаржуваних дій був позивач і який на даний час нею володіє, то існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі і для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль і витрат у разі вчинення третьою особою дій, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням Квартирою, а тому необхідно вжити заходів забезпечення позову до ухвалення рішення в даній адміністративній справі. Враховуючи викладене, суд вважає клопотання позивача обгрунтованим та таким, що підлягає задоволенню. Керуючись ст. ст. 117, 118 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд, - ухвалив Забезпечити позов шляхом заборони Товариству з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири за адресою:, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. Ухвала підлягає негайному виконанню, оскарження ухвали не зупиняє її виконання та не перешкоджає розгляду справи. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали
  17. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "19" жовтня 2011 р. Справа № 5023/4165/11 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Головуючого судді Волкова Р.В. суддів Новікової Р.Г. Прокопанич Г.К. за участю представників: Позивача: ОСОБА_1 дов. від 16.05.2011 року; Відповідача: ОСОБА_2 дов. від 14.02.2011 року №75/11.5.2; ОСОБА_3 дов. від 14.02.2011 року №72/11.5.2. розглянувши касаційні скарги публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" та комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на рішення господарського суду Харківської області від 29.06.2011 року та на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 року у справі № 5023/4165/11 господарського суду Харківської області за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра" до відповідача-1 публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" відповідача-2 комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1) приватна фірма "Апія" 2 )товариство з обмеженою відповідальністю " Пранк " 3) товариство з обмеженою відповідальністю "Тагіт" про визнання недійсним рішення В С Т А Н О В И В: У травні 2011 року товариство з обмеженою відповідальністю "Таміра" звернулося до господарського суду Харківської області з позовом до публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк", комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: приватної фірми "Апія", товариства з обмеженою відповідальністю " Пранк ", товариства з обмеженою відповідальністю "Тагіт", просило визнати незаконними рішення комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" про реєстрацію права власності, витребувати майно із чужого незаконного володіння, визнати та поновити право власності. Позовні вимоги (з урахуванням уточнень до позову від 15.06.2011 року) мотивовано тим, що до спірних правовідносин має застосовуватися Закон України "Про іпотеку" в редакції від 23 лютого 2006 року, відповідно до якого у відповідачів були відсутні правові підстави для реєстрації права власності на предмет іпотеки на основі застереження у договорі. Також позивач зазначив, що у порушення Закону України "Про іпотеку" та Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 19 травня 2005 року публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" не набуло у встановленому законом порядку право звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки не був дотриманий порядок надіслання вимоги третім особам про усунення порушень договорів іпотеки, не були надані документи, наявність яких є обовязковою для здійснення державної реєстрації. Заперечуючи проти позову, публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" зазначило, що оскільки третіми особами було порушено зобов'язання, що забезпечувались іпотекою, у позивача на підставі Закону України "Про іпотеку" виникло право на задоволення своїх вимог за рахунок предмету іпотеки (а.с. 1-6, том 2). Рішенням господарського суду Харківської області від 29.06.2011 року (суддя Светлічний Ю.В.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 року (головуючий Ільїн О.В., судді Камишева Л.М., Терещенко О.І.) у задоволенні клопотання про припинення провадження у справі та залучення до участі у справі Харківської міської ради у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача відмовлено. Позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконними рішення комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" від 07.04.2011 року про реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на наступні обєкти нерухомості: нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126; рішення від 06.04.2011 року про реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на наступні обєкти нерухомості: нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1", загальною площею 555,5 кв.м., а також нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257; рішення від 07.04.2011 року про реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на наступні обєкти нерухомості: нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Скасовано записи: № 3090 в книзі № 1 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126 за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк"; № 4017 в книзі № 1 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності на нежитлові будівлі приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1", загальною площею 555,5 кв.м., а також нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257 за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк"; № 5327 в книзі № 1 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13 за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк". Витребувано із чужого незаконного володіння публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра" нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13; нежитлову будівлю літ. "Х/1-4", загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126; нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1" загальною площею 555,5 кв.м., а також нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1", загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. Відновлено становище товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра", яке існувало до порушення права власності шляхом зобовязання комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" поновити реєстрацію права власності на вищеперелічені обєкти нерухомості за товариством з обмеженою відповідальністю "Таміра". В іншій частині позову відмовлено. Оскаржені судові рішення мотивовані тим, що законодавство, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачало передачу права власності на іпотечне майно від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі застереження в іпотечному договорі. Не погодившись з постановленими судовими рішеннями, публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" подало касаційну скаргу, просило скасувати оскаржені судові акти, прийняти нове рішення, яким відмовити у позові, посилаючись на неправильне застосування Закону України "Про іпотеку", зазначивши, що вищенаведений закон в редакції від 23.02.2006 року передбачав можливість здійснення реєстрації права власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, оскільки згідно статті 36 даної редакції відповідне застереження в іпотечному договорі було формою договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Більш розширені доводи містяться у доповненнях до касаційної скарги. Комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" також звернулося з касаційною скаргою, просило скасувати оскаржені судові рішення, припинити провадження у справі, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій правил підвідомчості. Заперечуючи проти касаційної скарги, товариство з обмеженою відповідальністю "Таміра" зазначило, що відповідно до Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23.06.2006 року передача права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобовязання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. У судове засідання 19.10.2011 року представники відповідача - комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: приватної фірми "Апія", товариства з обмеженою відповідальністю " Пранк ", товариства з обмеженою відповідальністю "Тагіт" не з'явилися, причин неявки суду не повідомили. Від представника публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" надійшли клопотання з проханням відкласти розгляд справи у звязку з неявкою представників комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: приватної фірми "Апія", товариства з обмеженою відповідальністю "Пранк", товариства з обмеженою відповідальністю "Тагіт". Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" надані заяви про забезпечення вирішення справи колегією суддів у збільшеній кількості та про відвід судді Прокопанич Г.К., які ухвалами судової колегії Вищого господарського суду України від 19.10.2011 року були відхилені. Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було здійснено заяву про відвід колегії суддів у складі головуючого судді Волкова Р.В., суддів Новікової Р.Г., Прокопанич Г.К. з огляду на те, що саме цією колегією було розглянуто заяву про збільшення кількісного складу колегії, коли, на думку представника відповідача, така заява повинна бути розглянута безпосередньо головою суду. Ухвалою Вищого господарського суду України від 19.10.2011 року заяву про відвід головуючого судді Волкова Р.В., суддів Новікової Р.Г., Прокопанич Г.К. було відхилено на підставі статей 20,86 Господарського процесуального кодексу України. Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було здійснено заяву про відвід вищепереліченого складу колегії з огляду на безпідставність та необґрунтованість відхилення заяви про відвід судді Прокопанич Г.К. у звязку з її перебуванням, на думку заявника, у родинних стосунках з представником товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра" ОСОБА_1 Ухвалою Вищого господарського суду України від 19.10.2011 року судовою колегією зазначену заяву було відхилено за безпідставністю. Крім того, через канцелярію суду на ім'я доповідача у справі надійшла заява публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк", адресована голові Вищого господарського суду України з приводу зміни колегії суддів для розгляду справи з огляду, на думку заявника, на упередженість суддів. Враховуючи, що зазначена заява за своїм змістом фактично є заявою про відвід складу колегії, остання ухвалою від 19.10.2011 року також була залишена без задоволення. Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було заявлено письмове клопотання про відкладення розгляду справи у звязку з несвоєчасним отриманням відзиву позивача на касаційну скаргу, що позбавило відповідача надати письмові пояснення щодо необґрунтованості доводів, наведених у відзиві товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра". Іншим клопотанням представник публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" також просив відкласти розгляд справи, посилаючись на неотримання відповідачем копії касаційної скарги комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації". Крім того, усним клопотанням представник публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" просив відкласти розгляд справи та надати можливість сторонам підготувати мирову угоду. Представник позивача проти зазначених клопотань заперечував. Одночасно представник заявника касаційної скарги просив не допускати у судове засідання представника позивача з огляду на наявність сумнівів щодо належного підтвердження повноважень останньої. Вищенаведені клопотання були відхилені судовою колегією як безпідставні. Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору. З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представників другого відповідача та третіх осіб. Колегія суддів, обговоривши доводи касаційних скарг, дослідивши правильність застосування господарським судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно пунктів 1,2 статті 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Стаття 387 Цивільного кодексу України передбачає, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Судами попередніх інстанції встановлено, що згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 29 листопада 2005 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу за реєстраційним номером 5150, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів згідно Витягу №1799991 від 29 листопада 2005 року, додаткової угоди №1 до договору купівлі продажу нежитлових будівель від 29 листопада 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 01 грудня 2005 року за реєстром №5230, додаткової угоди №2 до договору купівлі продажу нежитлових будівель від 29 листопада 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 13 грудня 2005 року за реєстром №5513, двохстороннього акту прийому передачі за договором купівлі продажу від 29 листопада 2005 року, укладеному 13 грудня 2005 року позивач придбав нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126. Комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на підставі Витягу №928419 про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 грудня 2005 року, реєстраційний номер 11939521 право власності на нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126 було зареєстровано за позивачем. 09 вересня 2008 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання приватною фірмою "Апія" зобовязань за кредитним договором № 196-Ю від 09 вересня 2008 року було укладено договір іпотеки № 196-Z/1, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 09 вересня 2008 року за реєстровим номером 2962. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав в іпотеку публічному акціонерному товариству "ВТБ Банк" вищезгадану нежитлову будівлю. Також, згідно договору купівлі-продажу № 1 від 08.04.2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за номером 1333 та акту прийому-передачі від 08 квітня 2005 року позивач придбав нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1" загальною площею 555,5 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. Право власності на нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1", загальною площею 555,5 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257 було зареєстровано за позивачем 16 квітня 2008 року в КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" в книзі № 1 за номером 4017, реєстраційний номер 10377388. Крім того, згідно договору купівлі-продажу № 1 від 08 квітня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за номером 1333 та акту прийому-передачі від 08 квітня 2005 року позивач придбав нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. 16 квітня 2008 року за позивачем в КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" в книзі № 1 за номером 4017, реєстраційний номер 22947595 було зареєстровано право власності на нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. 17 квітня 2008 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Пранк" зобовязань за кредитним договором № 173-Ю від 17 квітня 2008 року було укладено договір іпотеки № 173-Z/2, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав в іпотеку публічному акціонерному товариству "ВТБ Банк" вище перелічені нежитлові приміщення. Також, згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 29 червня 2005 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, за реєстраційним номером 2440 позивач придбав нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Право власності на наведену вище будівлю було належним чином зареєстровано за позивачем 20 березня 2008 року в КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", реєстраційний номер 22573308 у книзі № 1 за номером 5327. 10 травня 2007 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Тагіт" зобовязань за кредитним договором № 115-Ю від 26 квітня 2007 року було укладено договір іпотеки № 115-Z/3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав в іпотеку нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. 20 березня 2008 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Пранк" зобовязань за кредитним договором № 162-Ю від 20.03.2008 року було укладено договір іпотеки № 162-Z/1, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав у повторну іпотеку публічному акціонерному товариству "ВТБ Банк" нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Наведеними іпотечними договорами було передбачено порядок звернення стягнення на іпотечне майно у разі порушення боржниками своїх зобовязань за кредитними договорами. Згідно пункту 6.1. договору іпотеки № 196-Z/1, пункту 6.1 договору іпотеки № 162-Z/1, пункту 6.1 договору іпотеки № 115-Z/3 та пункту 6.1 договору іпотеки № 173-Z/2 звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватись шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Під час зазначеного способу задоволення вимог іпотекодержателя іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. З матеріалів справи вбачається, що 06 та 07 квітня 2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на підставі договорів іпотеки здійснило реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на вище перелічені обєкти нерухомості. Зокрема, на підставі іпотечного договору № 196-z/1 від 09.09.2008 року 07.04.2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" прийняло рішення про реєстрацію права та зареєструвало за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" право власності на нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126. На підставі іпотечного договору № 173-z/2 від 17.04.2008 року 06.04.2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" прийняло рішення про реєстрацію права та зареєструвало за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" право власності на нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1" загальною площею 555,5 кв.м., а також на нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. На підставі іпотечного договору № 162-z/1 від 20.03.2008 року 07.04.2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" прийняло рішення про реєстрацію права та зареєструвало за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" право власності на нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Стаття 16 Цивільного кодексу України також передбачає відповідні способи захисту цивільних прав та інтересів. Судами попередніх інстанцій встановлено, що іпотечний договір № 196-z/1 від 09.09.2008 року, іпотечний договір № 173-z/2 від 17.04.2008 року та іпотечний договір № 162-z/1 від 20.03.2008 року були укладені під час дії Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23 лютого 2006 року. Відповідно до частині 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно ч.1 ст.33 Закону України "Про іпотеку", яка кореспондується із ч.1 ст. 589 Цивільного кодексу України, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ч. 2 ст. 590 Цивільного кодексу України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, як було зазначено вище, іпотечний договір укладено у 2007 році під час дії Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23.02.2006 року, застосуванню до правовідносин, що склалися між учасниками провадження, підлягають норми Закону України "Про іпотеку" у редакції від 23.02.2006. Так, згідно ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно ст. 36 Закону України "Про іпотеку" у редакції від 23.02.2006 сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодавцю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання у порядку, встановленому ст. 37 Закону "Про іпотеку", право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому ст. 38 цього Закону. Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23.02.2006, в свою чергу, передбачала, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. З урахуванням принципу незворотності дії у часі законів та інших нормативно-правових актів, закріпленого ч. 1 ст. 58 Конституції України, зміни, внесені до ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" Законом України від 25.12.2008 "Про запобігання випливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва", якими застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, прирівняне за правовими наслідками до окремого договору між боржником і кредитором про задоволення вимог кредитора, не можуть бути застосовані до відносин, що складалися між учасниками судового спору у даній справі, які виникли до зазначених змін. Таким чином, апеляційний суд дійшов підставного висновку про те, що відповідно до Закону України "Про іпотеку" у редакції від 23.02.2006 передача права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобовязання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, але ніяк не на підставі застереження в іпотечному договорі. Таке застереження може тільки визначати умови договору про задоволення вимог іпотекодержателя. З врахуванням вищенаведеного судова колегія погоджується з тим, що судом першої інстанції обґрунтовано не прийняті до уваги посилання публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" на норми статті 37 Закону України "Про іпотеку" в редакції від 25.12.2008 року, оскільки їх дія не поширюється на спірні правовідносини, тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність у комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" правових підстав для реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі застереження, що містилось в пункті 6.1. іпотечного договору № 196-Z/1, пункті 6.1 іпотечного договору № 162-Z/1, пункті 6.1 іпотечного договору № 173-Z/2. Однак, окремі договори про задоволення вимог банку між позивачем та банком не укладались. Крім того, статтею 589 ЦК України передбачено, що у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Аналогічне положення закріплено нормою статті 33 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності,керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Судами попередніх інстанцій на підставі наданих сторонами доказів та їх оцінки у сукупності та у відповідності з вищенаведеними нормами процесуального права встановлено, що публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" не надало належних доказів, які б підтверджували фактичне повідомлення боржників - третіх осіб у справі - про свої наміри щодо звернення стягнення на предмети іпотеки у разі неусунення порушень виконання зобовязань за кредитними договорами. З огляду на наведене суди обґрунтовано встановили, що у публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було відсутнє право розпочати процедуру звернення стягнення на предмети іпотеки. Також судами попередніх інстанцій було встановлено порушення комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" пункту 2.7. Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції від 07.02.2002, № 7/5. Згідно статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси, з огляду на що обґрунтованою судова колегія вважає і відмову у клопотанні комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" про припинення провадження у справі за приписами пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, як правильно зазначено в оскаржених судових актах, вимоги про визнання акта державного чи іншого органу протиправним та про його скасування за своєю правовою природою тотожні вимогам відповідно про визнання його незаконним та про визнання його недійсним, а тому зазначені позовні вимоги підлягають розглядові господарським судом. Відповідно до статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожна особа має право мирно володити своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. За таких обставин поновлення порушеного права власності позивача у справі відбулось шляхом, передбаченим статтею 20 Господарського кодексу України , та статтею 16 Цивільного кодексу України. Судова колегія відхиляє доводи заявника касаційної скарги - публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" щодо порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо зміни позивачем підстав позову. Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає право сторони на надання додаткових пояснень та обґрунтувань як позову, так і заперечень до нього, тому вищезгадані доводи не знайшли свого підтвердження. Також безпідставними є посилання публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" на порушення судами попередніх інстанцій приписів статті 387 Цивільного кодексу України, оскільки, виходячи із змісту статей 16, 387 Цивільного кодексу України одним із способів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто віндикаційний позов, з яким має право звернутись як власник майна, так і особа, яка має речові права на це майно. Касаційна інстанція згідно з вимогами статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Доводи касаційної скарги комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" щодо припинення провадження у справі є неспроможними з огляду на наступне. Згідно пункту 3.8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року №7/5 державній реєстрації підлягають виключно заявлені права за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Реєстратору БТІ забороняється тлумачити права або самостійно вносити зміни до відомостей про заявлені права. З урахуванням наведених правових положень та встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що інші доводи, викладені заявниками у касаційних скаргах, є необґрунтованими, оскільки вони фактично стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції, тому підстави для скасування прийнятих у справі судових актів відсутні. Керуючись ст.ст. 1117, 1119 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, П О С Т А Н О В И В: Касаційні скарги публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" та комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" залишити без задоволення. Рішення господарського суду Харківської області від 29.06.2011 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 року у справі № 5023/4165/11 залишити без змін. Головуючий суддя Р.В. Волков Судді: Р.Г.Новікова Г.К.Прокопанич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/18762778
  18. Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Леванчука А.О., Нагорняка В.А., Писаної Т.О. розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач посилався на те, що 25 червня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 098-2008-2167, за умовами якого банк надає відповідачу 22 тис. дол. США, відповідач зобов'язався прийняти належним чином використовувати та повернути банку грошові кошти (кредит) та сплатити проценти за користуванням ним в розмірі 14,95 % річних у порядку та на умовах, визначених у договорі. Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору за використання коштів більш ніж встановлений термін нараховуються проценти у розмірі 44,85 % річних («підвищена процентна ставка»). 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 098-2008-2166, згідно з умовами якого банк взяв на себе зобов'язання надати позичальнику грошові кошти в сумі 32 525 дол. США, а відповідач прийняв на себе зобов'язання належним чином використовувати та повернути позивачу грошові кошти та сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 14,95 % річних у порядку та на умовах, визначених у договорі. Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору за використання коштів більш ніж встановлений термін нараховуються проценти у розмірі 44,85 % річних («підвищена процентна ставка»). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 098-2008-2167-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед банком за невиконання ОСОБА_4 усіх його зобов'язання, що виникли з кредитного договору від 25 червня 2008 року № 098-2008-2167 у повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 098-2008-2166-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед банком за невиконання ОСОБА_4 усіх його зобов'язання, що виникли з кредитного договору від 25 червня 2008 року № 098-2008-2166-Р у повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки нерухомого майна - квартири, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Чудською О.О., зареєстрований в реєстрі № 4695, відповідно до якого предметом іпотеки є трикімнатна квартира загальною площею 69,0 кв. м, житловою площею 34,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Запорізької області, за номером № 2254. Позивач зазначав, що з 10 січня 2009 року позичальник перестав належним чином виконувати взяті на себе зобов'язання за кредитними договорами щодо своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 27 лютого 2013 року утворилась заборгованість перед банком. Так, заборгованість за кредитним договором від 25 червня 2008 року № 098-2008-2167 (в національній валюті за офіційним курсом НБУ станом на дату розрахунку) становить 281 000 грн 47 коп. і складається з: 8 326 грн 31 коп. - прострочена заборгованість за кредитом; 165 253 грн 60 коп. - сума дострокового стягнення за кредитом; 100 791 грн 65 коп. - відсотки; 6 628 грн 91 коп. - підвищені відсотки. Заборгованість за кредитним договором від 25 червня 2008 року № 098-2008-2166 (в національній валюті за офіційним курсом НБУ станом на дату розрахунку) становить 397 882 грн 83 коп. і складається з: 11 746 грн 43 коп. - прострочена заборгованість за кредитом; 236 900 грн - сума дострокового стягнення за кредитом; 140 077 грн 33 коп. - відсотки; 9 158 грн 94 коп. - підвищені відсотки. Загальна сума заборгованості за кредитними договорами станом на 27 лютого 2013 року становить 678 883 грн 30 коп. Враховуючи вказане, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки нерухомого майна квартири, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Чудьскою О.О., зареєстрованим в реєстрі за № 4695, укладеним між позивачем та ОСОБА_4, а саме - трикімнатну квартиру загальною площею 69,0 кв. м, житловою площею 34,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на загальну суму 678 883 грн 30 коп., що підлягає сплаті на користь позивача з вартості предмета іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною реалізації, визначеної на підставі оцінки майна, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Стягнути з ОСОБА_5 на користь позивача загальну суму заборгованості в розмірі 678 883 грн 30 грн. Стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь позивача понесені судові витрати. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ «Універсал Банк», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню. Згідно зі ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення може бути неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Як вбачається з матеріалів справи, 21 травня 2009 року та 31 липня 2009 року позивач направив вимоги відповідачу ОСОБА_4 про сплату протягом тридцяти днів з моменту отримання цієї вимоги простроченої заборгованості за кредитним договором, у випадку невиконання цієї вимоги термін повернення кредиту визнається банком таким, що настав достроково на тридцять перший день з моменту отримання цієї вимоги. Отже, кредитор установив новий строк виконання зобов'язань за кредитним договором - до 22 червня 2009 року, а з позовними вимогами позивач звернувся до суду 02 грудня 2013 року (тобто з пропуском трирічного строку позовної давності). Таким чином, правильним є висновок суду про те, що, звернувшись до суду з даним позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки 02 грудня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом. Також суд дійшов правильного висновку про те, що позивачем пропущено строк пред'явлення вимог про стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_5 Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком судів попередніх інстанцій та з їх оцінкою. Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень. Неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права при розгляді даної справи судами попередніх інстанції не вбачається. Керуючись ст. ст. 332, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» відхилити. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Леванчук А.О. Нагорняк В.А. Писана Т.О. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52081373
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ПАТ «ПУМБ») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 28 вересня 2006 року між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит в розмірі 31 500 доларів США з процентною ставкою за користування кредитом 12,5 % з кінцевим терміном повернення коштів до 28 вересня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА 1, яка належала іпотекодавцю на праві власності. У зв’язку з неналежним виконанням грошових зобов’язань за кредитним договором станом на 11 грудня 2014 року утворилась заборгованість в розмірі 38 217,49 доларів США і 107 381 грн. 71 коп. Позивач просив суд з метою погашення зазначеної заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу квартири з прилюдних торгів з початковою ціною продажу на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на час проведення виконавчих дій. Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 23 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 14 травня 2015 року, у позові відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «ПУМБ» відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «ПУМБ» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1281 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 28 вересня 2006 року між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит в розмірі 31 500 доларів США під 12,5 % з кінцевим терміном повернення коштів до 28 вересня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА 1, яка належала іпотекодавцю на праві власності. ІНФОРМАЦІЯ 1 ОСОБА_1 помер. Після його смерті спадкова справа не відкривалася. На час відкриття спадщини в спірній квартирі проживали і були зареєстровані відповідачі, які не відмовилися від спадщини і продовжують там проживати. Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що банк звернувся з вимогою до спадкоємців боржника поза межами строків, передбачених частинами другою, третьою статті 1281 ЦК України, а тому пропустив строк для пред’явлення такої вимоги. Разом з тим, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що правила статті 1281 ЦК України щодо строку пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців не застосовуються до зобов’язань, забезпечених іпотекою. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1281 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Порядок прийняття спадщини визначений Главою 87 ЦК України. Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов'язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України). Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України). Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Відповідно до частини першої статті 608 ЦК України зобов’язання припиняються смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язане з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою. Перелік зобов’язань, які не входять до складу спадщини визначені статтею 1219 ЦК України, отже зобов’язання за кредитним договором та за договором іпотеки входять до складу спадщини. За змістом статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть іпотекодавця, положення зазначеної норми не містять. Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов’язань переходять обов’язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Отже, аналізуючи вищезазначені цивільно-правові норми слід дійти висновку про те, що правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов’язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 був позичальником за кредитним договором і іпотекодавцем за договором іпотеки, тобто одночасно виступав і боржником, і іпотекодавцем. У зв’язку з його смертю відкрилася спадщина, яку прийняли відповідачі, перебравши на себе обов’язки іпотекодавця в межах вартості предмета іпотеки. Однак звернення стягнення на предмет іпотеки є можливим лише за умови, якщо зобов’язання боржником було порушене. Для правильного вирішення справи необхідно встановити чи допустив боржник борг, якщо так, то яка сума цього боргу, яка вартість предмета іпотеки. Однак встановлення цих обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі. Таким чином, оскільки судом не встановлено тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 23 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду Донецької області від 14 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі 6-31цс16 За змістом статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть іпотекодавця, положення зазначеної норми не містять. Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов’язань переходять обов’язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Отже, аналізуючи вищезазначені цивільно-правові норми слід дійти висновку про те, що правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов’язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1A0899A8042DD629C2257F630050557F
  20. РІШЕННЯ іменем україни 22 травня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Юровської Г.В. суддів: Журавель В.І., Маляренка А.В., Мазур Л.М., Нагорняка В.А. розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства „Місто Банк" до приватного підприємства „Нива-В.Ш." в особі філії № 16 приватного підприємства „Нива-В.Ш.", ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4, комунальне підприємство „Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" про визнання проведених прилюдних торгів такими, що проведені з порушенням вимог закону, визнання протоколу проведення прилюдних торгів недійсним, відновлення положення, яке існувало до порушення, визнання незаконним акту державного виконавця, визнання незаконним і скасування свідоцтва, скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, за зустрічною позовною заявою ОСОБА_3 до приватного нотаріуса ОСОБА_5, публічного акціонерного товариства „Місто Банк", треті особи: приватне підприємство „Нива-В.Ш.", відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області, приватний нотаріус ОСОБА_4 про усунення перешкод, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Місто Банк» на рішення Київського районного суду м.Одеси від 26 жовтня 2012 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2013 року,- в с т а н о в и л а: У лютому 2012 року ПАТ „Місто Банк" звернулося до суду з позовом, у якому після неодноразових уточнень просив визнати проведені прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), яке належить ОСОБА_6, ОСОБА_7 такими, що проведені з порушенням вимог закону, визнати протокол проведення прилюдних торгів недійсним, відновити положення, яке існувало до порушення, визнати незаконним акт державного виконавця про реалізацію нерухомого майна - земельної ділянки загальною площею 0,0551 га, цільове призначення - для ведення індивідуального садівництва, садового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 30,8 кв. м, що розташований у АДРЕСА_1, яке придбане ОСОБА_3, визнати незаконним і скасувати свідоцтво, видане ОСОБА_3 на придбане майно та скасувати реєстрацію права власності на нього. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 16 лютого 2012 року банком були отримані протокол № 1611256-1 від 29 грудня 2011 року про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), яке належить ОСОБА_6 ОСОБА_7 та акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 20 січня 2012 року, з яких їм стало відомо про проведення прилюдних торгів з реалізації вищевказаного нерухомого майна. Вважає, що зазначені прилюдні торги проведені, а протокол і акт державного виконавця складені з грубими порушеннями діючого законодавства та порушують їх (позивача) охоронювані законом майнові права та інтереси, як стягувача та іпотекодержателя. Зокрема, зазначав, що на реалізований предмет іпотеки вже було звернуто стягнення і порушено виконавче провадження по виконанню виконавчого напису нотаріуса, реалізація предмета іпотеки проведена без відома і письмового повідомлення іпотеко держателя з суттєвими системними порушеннями законодавства про порядок проведення прилюдних торгів. Заперечуючи проти позову ПАТ «Місто Банк», у червні 2012 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження придбаним з прилюдних торгів майном шляхом зобов'язання приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 скасувати заборону на відчуження згаданої вище земельної ділянки та виключити її з Державного реєстру іпотек і Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2012 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2013 року, у задоволені позову ПАТ „Місто Банк" відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Усунено перешкоди у здійсненні ОСОБА_3 права користування та розпорядження земельною ділянкою, кадастровий номер 5110136900:38:016:0077, загальною площею 0,0551 га, цільове призначення земельної ділянки - для ведення індивідуального садівництва, а також садовим будинком з надвірними спорудами загальною площею 30,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8 скасувати заборону на відчуження вказаної земельної ділянки, виключити її та садовий будинок з надвірними спорудами з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна. Вирішено питання про судові витрати. У касаційній скарзі, поданій через свого представника Рябко Л.Г., ПАТ «Місто Банк» просить скасувати рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову і відмову в задоволенні зустрічного позову, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Проте зазначеним вимогам постановлені у справі судові рішення не відповідають. Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року №11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Судами під час розгляду справи встановлено, що 11 грудня 2009 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_10 вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на садовий будинок з надвірними спорудами за НОМЕР_1 загальною площею 30,8 кв. м та земельну ділянку площею 0,0551 га, в і по угіддях: 0,0376 га, багаторічні насадження; 0,0175 га, в тому числі по угіддях: 0,0376 га, багаторічні насадження 0,0175 га - під будівлями, лісами та іншими угіддями, кадастровий номер 5110136900:38:016:0077, цільове призначення (використання) земельної ділянки - для ведення індивідуального садівництва, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, які належать ОСОБА_6 на підставі купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального ОСОБА_8 26.05.2008 року за реєстром № 1068, та договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8 26 травня 2008 року за реєстром №1074, і були передані в іпотеку комерційному банку товариству з обмеженою відповідальністю «Місто Банк» в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 049-Сп/2-23/Ф/840, укладеним між КБ ТОВ «Місто Банк» та ОСОБА_6 26 травня 2008 року на суму 3763812,37 грн. На виконання виконавчого напису нотаріуса 22 грудня 2009 року постановою заступника начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Плахутою Д.В. відкрито виконавче провадження №В-7/1105 . Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 жовтня 2010 року задоволено позов ПАТ „Місто Банк" до ОСОБА_6, ОСОБА_22, ОСОБА_7, ОСОБА_23, ОСОБА_17 про стягнення заборгованості за банківськими кредитами. Стягнуто солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_17 на користь публічного акціонерного товариства «Місто Банк» заборгованість по договору №032-Сп/2-23/Ф/840 від 10.04.2008 року по кредиту, відсоткам та пені в загальному розмірі 5 155 333,39 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_7 на користь публічного акціонерного товариства «Місто Банк» заборгованість за договором № 049-Сп/2-23/Ф/840 від 26.05.2008 року по кредиту, відсоткам та пені в загальному розмірі 4 190 045,06 грн. 01 лютого 2011 року на підставі рішення суду ПАТ „Місто Банк" отримало виконавчий лист № 2-1054/10 про стягнення солідарно з відповідачів кредитної заборгованості в розмірі 5155333,39 грн та звернулося до підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області з заявою про відкриття виконавчого провадження. 21 березня 2011 року головним державним виконавцем підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області відкрито виконавче провадження ВП № 2531 7246 та накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_6 в межах суми звернення стягнення. Після отримання звіту про незалежну оцінку арештованого майна, 09 грудня 2011 року між відділом примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області та філією 16 ПП „Нива В.Ш." укладено договір № 1611256 про надання послуг по організації і проведенню прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки). 29 грудня 2011 року відбулися прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), яке належить ОСОБА_6, ОСОБА_7, переможцем яких став ОСОБА_3 Відмовляючи в задоволені позову ПАТ „Місто Банк", суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що державному виконавцю примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області не було відомо, що 11 грудня 2009 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу був здійснений виконавчий напис та Другим Київським відділом виконавчої служби Одеського міського управління юстиції 22 грудня 2009 року було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису нотаріуса, а вказані обставини стали відомі тільки в березні 2012 року. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд вважав, що ОСОБА_3 набув майно на законних підставах. З такими висновками погодитися не можна, виходячи з наступного. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в ч. 5 ст. 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між Державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах та комісійних засадах. Прилюдні торги - це продаж майна, на яке звернено стягнення і яке підлягає реалізації. Під час проведення прилюдних торгів укладається угода про передачу майна у власність, сторонами якої, з одного боку, є покупець - учасник прилюдних торгів, котрим може бути фізична чи юридична особа, а з другого - продавець - відділ ДВС в особі спеціалізованої організації, яка організовує та провадить ці прилюдні торги за договором з Державною виконавчою службою. Власником цього майна стає покупець, котрий запропонував за нього у ході торгів найвищу ціну. Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5, визначає умови і порядок проведення прилюдних торгів з продажу квартир, будинків, підприємств як цілісного майнового комплексу, інших приміщень, земельних ділянок, що є нерухомим майном, на які звернено стягнення відповідно до чинного законодавства. Таким чином, під час проведення прилюдних торгів укладається угода про передачу майна у власність. З матеріалів справи вбачається, що протоколом №1611256-1 від 29 грудня 2011 року проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), яке належить ОСОБА_6, ОСОБА_7, та актом державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 20 січня 2012 року оформлено результати проведених прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна - земельної ділянки, кадастровий номер 5110136900:38:016:0077, загальною площею 0,0551 га, цільове призначення земельної ділянки - для ведення індивідуального садівництва та садового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 30,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Реалізація вказаного майна на оскаржуваних прилюдних торгах відбулась в рамках виконавчого провадження №ВП 25317246, відкритого 21 березня 2011 року у відділі примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області (а.с. 11) по примусовому виконанню виконавчого листа у справі №2-1054/10, виданого Приморським районним судом м. Одеси (а.с. 12) про стягнення солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_17 на користь АТ «Місто Банк» заборгованості у розмірі 5155333,39 грн, яка винесена у зв'язку з невиконанням ОСОБА_20 умов кредитного договору №032-Сп/2-23/Ф/840 від 10 квітня 2008 року. Тобто, на прилюдних торгах було продано майно, на яке вже було звернуто стягнення за виконавчим написом приватного нотаріуса у зв'язку з невиконанням ОСОБА_6 умов іншого кредитного договору. В оскаржуваному акті державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 20 січня 2012 року зазначено, що майно було продане при виконанні виконавчого листа №2-1054/10 про стягнення грошових коштів солідарно з ОСОБА_6 та солідарних поручителів-боржників. Вказаним виконавчим листом не передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки. Таке звернення стягнення на іпотечне майно раніше здійснено за іншим виконавчим документом - виконавчим написом від 11.12.2009 за реєстраційним номером №3651, на виконання якого порушено інше виконавче провадження Другим Київським відділом державної виконавчої служби. Таким чином, існувало два виконавчих провадження за різними виконавчими документами, а саме: про стягнення боргу в грошовій формі і звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса. Вказані провадження були об'єднані у зведене виконавче провадження постановою від 28 березня 2011 року. Тому колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції з приводу того, що на дату спірних прилюдних торгів державний виконавець не був обізнаний з наявністю іншого виконавчого провадження про звернення стягнення на іпотечне майно. Про це свідчить наявний в матеріалах справи витяг з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (а.с. 69, 71, запис 4) на момент відкриття спірного виконавчого провадження від 21.03.2011 року №ВП 25317246 по виконанню рішення суду і реалізації проданого майна у його межах 28 листопада 2010 року вже було відкрите інше виконавче провадження про виконанню виконавчого напису нотаріуса і ще 12 березня 2010 року накладено арешт на майно з метою забезпечення виконання виконавчого документа. Державний виконавець в судовому засіданні підтвердив доступ всіх державних виконавців до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. Зазначений висновок суду також спростовується вимогами ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої з метою забезпечення електронного документообігу в органах державної виконавчої служби, ведення обліку виконавчих проваджень, контролю за дотриманням державними виконавцями вимог законодавства під час здійснення виконавчих дій, надання оперативного доступу сторонам виконавчого провадження до його матеріалів Міністерство юстиції України забезпечує функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень. Порядок ведення такого реєстру, умови доступу до нього та отримання інформації встановлюються Міністерством юстиції України у Положенні про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 20.05.2003 року №43/5, зареєстрованому 21 травня 2003 року за № 388/7709 (зі змінами). Крім того, з матеріалів справи також вбачається, що державний виконавець у спірних відносинах самовільно змінив спосіб виконання виконавчого документа та здійснив стягнення на передане в іпотеку майно. Так, пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних и кримінальних справ у ч. 2 п. 45 постанови від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснив, що у разі якщо за судовим рішенням із відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то судом не може бути змінений спосіб виконання такого рішення на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки виконання рішення суду про стягнення заборгованості має виконуватись за рахунок усього майна, що належить боржнику. Вказане свідчить, що спірні прилюдні торги проданого майна проведено з порушенням вимог закону поза межами виконавчого провадження із звернення стягнення на предмет іпотеки, що свідчить про порушення вимог закону в момент проведення прилюдних торгів та незаконну організацію їх проведення. Судами не застосовано до спірних відносин норми ч.2 ст.11, ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження», ст. 373 ЦПК України, ч.3 ст. 33, ст. 39 Закону України «Про іпотеку», які підлягали застосуванню. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що при проведенні оспорюваних прилюдних торгів порушено встановлені законом правила їх підготовки в частині належного повідомлення про їх проведення. Так, згідно ч. 8 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку". Відповідно ч. 5 ст. 43 Закону України «Про іпотеку» не пізніше дня публікації повідомлення про проведення прилюдних торгів у засобах масової інформації, тобто не пізніше ніж за 15 днів до проведення торгів організатор прилюдних торгів письмово сповіщає іпотекодержателя, державного виконавця, іпотекодавця та всіх осіб, що мають зареєстровані у встановленому законом порядку права та вимоги на предмет іпотеки, про день, час і місце проведення прилюдних торгів та про початкову ціну продажу майна. Відповідно до п. 3.11 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року №68/5, спеціалізована організація письмово повідомляє державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна. Згідно ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Письмове повідомлення особи має бути доведене письмовими доказами. Згідно ст. 62 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Довідка Одеської дирекції УДППЗ «Укрпошта» від 27.05.2011 №373/12 (а.с.124), свідчить про те, що письмове повідомлення - лист від ПП «Нива-В.Ш.» іпотекодержателю АТ «Місто Банк» про проведення торгів, призначених на 28 грудня 2011 року було відправлено лише 20 грудня 2012 року, тобто за 9 днів до оспорюваних торгів (а не 15, як встановлено законом), не надходив до іпотекодержателя та його відділення зв'язку, тому, згідно діючих правил поштового зв'язку, зазначений лист був повернутий організатору прилюдних торгів та вручений 27 грудня 2011 року уповноваженому представнику ПП «НИВА-ВШ» Тимофеєвій. Інших письмових доказів письмового повідомлення АТ «Місто Банк» про дату торгів в матеріалах справи не має. На зазначене суд також уваги не звернув та помилково не застосував ч. 8 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження», ч. 5 ст. 43 Закону України «Про іпотеку», п. 3.11 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, які підлягали застосуванню та порушив ст.ст. 59,62 ЦПК України про відповідність засобів доказуванню. Згідно ст. 62 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах Відповідно п. 3.5. Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна спеціалізована організація, яка проводить публічні торги, не пізніше як за 15 днів до дня проведення публічних торгів публікує на відповідному веб-сайті інформацію про нерухоме майно, що реалізується, в порядку, визначеному Положенням про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 20.05.2003 року №43/5, зареєстрованим у Мінюсті 21 травня 2003 року за № 388/7709 (зі змінами). Згідно п. п. 3.6, 3.8 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна зміст інформаційного повідомлення про торги повинен містити встановлений перелік характеристик продажу нерухомого майна, в тому числі земельної ділянки, та умов торгів. Інформаційне повідомлення №405774 про проведення спірних торгів (а. с. 107) свідчить, що повідомлення про продаж іпотечного садового будинку та земельної ділянки не містить відомості про: - строки сплати гарантійного внеску учасника прилюдних торгів, - найменування, адресу банку, номер рахунка спеціалізованої організації для його сплати; - дату, час та місце ознайомлення з майном; - правовий режим земельної ділянки; - цільове призначення земельної ділянки; - обмеження на використання земельної ділянки (установлені на підставі містобудівних та санітарних норм і правил). Відсутність в інформаційному повідомленні про торги вищевказаної інформації є порушенням законодавства України і суттєвим порушенням процедури торгів. Це порушення, допущене під час підготовки торгів, є таким, що може вплинути на результати торгів, зменшити можливість участі в торгах потенційних покупців і вплинути на формування ціни реалізації, що порушує права іпотекодержателя на погашення боргу за рахунок продажу предмета іпотеку за найкращою ціною. Викладене свідчить, що порушення процедури проведення торгів і невідповідність змісту інформаційного повідомлення вимогам, встановленим п.п. 3.6, 3.8 вказаного вище Положення, є підставою для визнання торгів такими, що проведені з порушенням вимог закону. Публікації в газетах «Наш город» №48 від 10 грудня 2011 року і «Наша область» №48 від 14 грудня 2011 року (а.с. 108, 109) на порушення п. 3.8 згаданого Положення не містять відомостей про правовий режим земельної ділянки та про обмеження на використання земельної ділянки (установлені на підставі містобудівних та санітарних норм і правил). Вирішуючи спір, суд не звернув увагу і на положення п.п. 3.6, 3.8 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, не застосував до спірних правовідносин норми ч.3 ст. 43 Закону України «Про іпотеку» щодо обов'язкової інформації при реалізації земельних ділянок. При проведенні оспорюваних прилюдних торгів також порушено встановлений законом порядок їх організації. Відповідно п. 4.2. Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна лот виставляється на торги за наявності не менше двох покупців. Згідно п.7.1. вказаного Положення прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися у разі наявності 1 покупця. В той же час, спірний протокол проведення прилюдних торгів свідчить, що у торгах брала участь лише одна особа. Таким чином, державним виконавцем і торгівельною організацією порушено закон і встановлені законодавством правила проведення прилюдних торгів, які є заходом примусового стягнення в межах виконавчого провадження з виконання судового рішення, що здійснюється в порядку, передбаченому законом; порушено встановлені законом підстави, правила та процедура прилюдних торгів . Помилковим є і застосування судами норм ч.3 ст.45 Закону України «Про іпотеку», оскільки з прилюдних торгів реалізовувалось не іпотечне, а арештоване майно. У разі, якщо проведені на виконання судового рішення прилюдні торги з реалізації майна визнано судом такими, що проведені з порушенням чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, то особа, яка придбала це майно, не є добросовісним набувачем, у якого майно не може бути витребувано відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦК України. У таких випадках застосовуються наслідки недійсності правочину, тобто реституція. Проте в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б свідчили про внесення ОСОБА_3 коштів на рахунок ДВС чи про їх перерахування банківській установі. Перевіряючи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, у порушення вимог ст. 303, 315 ЦПК України, доводів апеляційної скарги належним чином не перевірив, допущені місцевим судом помилки не виправив, залишивши його без змін. Згідно зі ст. 341 ЦПК України, суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судами як першої, так і апеляційної інстанцій ухвалені помилкові судові рішення внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до ст.341 ЦПК України є підставою для їх скасування та ухвалення нового рішення про часткове задоволення первісного позову ПАТ «Місто Банк» за виключенням вимог щодо скасування реєстрації права власності на нерухоме майно за ОСОБА_3. Оскільки відповідно до вимог ст.19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який набрав чинності з 01 січня 2013 року, рішення суду, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, що включає відповідно до статті 2 зазначеного Закону також і припинення таких прав, у задоволенні вимог до КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об»єктів нерухомості» про скасування державної реєстрації слід відмовити. Оскільки задоволено основний позов ПАТ «Місто Банк», відсутні підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 Керуючись ст.341 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вирішила: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Місто Банк» задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м.Одеси від 26 жовтня 2012 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2012 року скасувати. Ухвалити нове рішення наступного змісту. Позов публічного акціонерного товариства „Місто Банк" до приватного підприємства „Нива-В.Ш." в особі філії № 16 приватного підприємства „Нива-В.Ш.", ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4, комунальне підприємство „Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" про визнання проведених прилюдних торгів такими, що проведені з порушенням вимог закону, визнання протоколу проведення прилюдних торгів недійсним, відновлення положення, яке існувало до порушення, визнання незаконним акту державного виконавця, визнання незаконним і скасування свідоцтва, скасування реєстрації права власності на нерухоме майно задовольнити. Визнати проведені 29 грудня 2011 року на виконання судового рішення за виконавчим листом Приморського районного суду м. Одеси у справі №2-1054/10 прилюдні торги з реалізації предмета іпотеки - земельної ділянки, кадастровий номер 5110136900:38:016:0077, загальною площею 0,0551 га, цільове призначення земельної ділянки - для ведення індивідуального садівництва та садового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 30,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, щодо якого вчинено виконавчий напис за виконавчим написом від 11 грудня 2009 року за реєстраційним номером №3651 такими, що проведені з порушенням вимог закону. Визнати недійсним протокол філії 16 Приватного підприємства «НИВА-В.Ш.» №161125601 від 29 грудня 2011 року з проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), яке належить ОСОБА_6, ОСОБА_7. Визнати незаконним акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 20 січня 2012 року, затверджений начальником відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області Шапошниковим В.В. про реалізацію нерухомого майна - земельної ділянки, кадастровий номер 5110136900:38:016:0077, загальною площею 0,0551 га, цільове призначення земельної ділянки - для ведення індивідуального садівництва та садового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 30,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, яке придбане ОСОБА_3. Визнати незаконним і скасувати свідоцтво, видане ОСОБА_3 на майно, що складається з садового будинку з надвірними спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 30,8 кв. м, видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4 23 січня 2012 року за реєстровим №34. У задоволенні вимог про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, зареєстроване КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» 31 січня 2012 року за №21287974, номер запису: 764 в книзі 12с-159, що складається з садового будинку з надвірними спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_3 відмовити. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до приватного нотаріуса ОСОБА_5, публічного акціонерного товариства „Місто Банк", треті особи: приватне підприємство „Нива-В.Ш.", відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області, приватний нотаріус ОСОБА_4 про усунення перешкод відмовити. Рішення оскарженню не підлягає. Головуючий Г.В. Юровська Судді: В.І. Журавель Л.М. Мазур А.В. Маляренко В.А. Нагорняк http://reyestr.court.gov.ua/Review/31459539
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 рокум. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючогоЯреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку та зустрічним позовом ОСОБА_2 в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про реєстрацію договору іпотеки та запису про обтяження нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року та заявою ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року, встановила: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», банк) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 27 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 789 тис. грн зі сплатою 18 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2023 року. Додатковою угодою від 29 квітня 2008 року внесено зміни до кредитного договору, якою збільшено процентну ставку до 18,5 %. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 4 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким відповідачка передала в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, призначену для обслуговування цього житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вважаючи, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у сумі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: суми кредиту – 530 тис. 303 грн 43 коп., заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп. та пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки (житловий будинок та земельну ділянку) шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження та виселити відповідачів із житлового будинку. У листопаді 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, у якому просив визнати недійсним договір іпотеки від 4 березня 2008 року, скасувати запис про реєстрацію у відповідному державному реєстрі. ОСОБА_2 посилався на те, що вказаний договір порушує права малолітньої ОСОБА_3, яка на момент укладення договору проживала у спірному будинку та відповідно до положень Житлового кодексу Української РСР набула право користування ним, однак при укладенні оспорюваного договору на порушення вимог статті 177 Сімейного кодексу України, статті 17 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (далі – Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей») не було отримано згоди органу опіки та піклування. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено, ухвалено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп. звернути стягнення на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м і житловою площею 41,1 кв. м, та земельну ділянку площею S_1 га за тією ж адресою шляхом продажу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» вказаних предметів іпотеки з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем, з отриманням витягу з Реєстру прав власності, кадастрового номеру земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування з можливістю здійснення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предметів іпотеки; виселити з указаного житлового будинку ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки змінено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом – 530 тис. 303 грн 43 коп.; заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп.; пені за несвоєчасне виконання зобов’язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., звернуто стягнення на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на предмет іпотеки – житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м, який належить ОСОБА_1 на праві власності, та на земельну ділянку площею S_1 із цільовим призначенням – для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за тією ж адресою та належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Рішення суду першої інстанції в частині виселення скасовано й ухвалено нове рішення в цій частині про відмову в позові про виселення. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року відмовлено банку у відкритті касаційного провадження у справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження у справі. У заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» порушує питання про скасування рішення апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції в частині виселення відповідачів з житлового будинку та відмови в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в цій частині й ухвали суду касаційної інстанції від 16 березня 2015 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову банку про виселення, залишення рішення апеляційного суду в іншій частині без змін з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») щодо виселення мешканців із житлового будинку – предмета іпотеки в разі звернення стягнення на предмет іпотеки. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 16 липня та 9 квітня 2014 року, в яких, на його думку, цю норму права застосовано по-іншому. У судовому рішенні у справі, про перегляд якої ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подано заяву, касаційний суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки з огляду на обґрунтованість вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів із зазначенням у рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки для подальшої реалізації та всіх складових загального розміру боргу. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову в частині виселення відповідачів із житлового будинку, суд дійшов висновку, що на момент звернення позивача до суду з вимогою про виселення відповідачів його права не були порушені. Крім того, суд зазначив, що банк не дотримався процедури звернення з письмовою вимогою до мешканців про звільнення житлового приміщення, оскільки водночас із вимогою відповідачам про виселення, ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» надіслав ОСОБА_1 листа з попередженням, що в разі неповернення заборгованості за кредитним договором протягом 30 днів банк розпочне процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто на момент направлення вказаної вимоги банк ще не звернув стягнення на предмет іпотеки, а тому така вимога не може вважатися повідомленням про виселення із житла, що є предметом іпотеки. Постановляючи ухвалу від 3 жовтня 2012 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що суди взагалі не дослідили питання дотримання позивачем установленого законом порядку виселення відповідачки, не надали оцінки листові банку, направленому на ім`я останньої, щодо наявності заборгованості та необхідності виселення з квартири, яка є предметом іпотеки. В ухвалі від 18 червня 2014 року суд касаційної інстанції вказав, що суд апеляційної інстанції не з'ясував, чи отримала особа письмову вимогу про виселення, чи направлялась така письмова вимога всім мешканцям, які проживають у житловому будинку, крім того суд не встановив коло осіб, які проживають та зареєстровані у спірному будинку, у зв'язку із чим передчасно вирішив спір. В ухвалі від 9 квітня 2014 року суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції, указавши на те, що у спірній квартирі проживають та зареєстровані неповнолітні діти, не з'ясував, кому належала спірна квартира на час укладення договору іпотеки та чи мали діти право користування нею, не перевірив, чи будуть порушені права дітей ухваленням рішення про їх виселення, не встановив фактичних обставин справи про дотримання умови направлення письмового висновку та зробив суперечливий висновок про недотримання банком цієї умови, зауваживши, що банк направляв письмову вимогу про виселення відповідачів. Постановляючи ухвалу від 16 липня 2014 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що перешкод для звернення стягнення на предмет іпотеки у судів першої та апеляційної інстанцій не було, однак суд апеляційної інстанції, формально пославшись на те, що позовна заява не містить необхідних вимог для звернення стягнення на предмет іпотеки, визначених статтею 39 Закону України «Про іпотеку», не встановив усіх фактичних обставин справи. Водночас суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки питання щодо виселення осіб, які проживають за адресою будинку ‒ предмета іпотеки слід вирішити водночас зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, то необхідно скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Отже, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 9 квітня та 16 липня 2014 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції, скасувавши рішення судів попередніх судових інстанцій, направив справи на новий розгляд з підстави, передбаченої частиною другою статті 338 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України), у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. З огляду на це заява ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» не підлягає задоволенню відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України. Водночас у заяві ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, порушується питання про скасування рішень судів першої, апеляційної інстанцій та ухвали суду касаційної інстанції від 23 червня 2015 року й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні основного позову банку та задоволення зустрічного позову з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня, 8 жовтня 2014 року, 4 лютого 2015 року та на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15). Крім того, до заяви заявник додав копію постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року (№ 6-8цс15). Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2014 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які виходили з недійсності договору іпотеки нерухомого майна, укладеного відповідачем без згоди органу опіки та піклування, враховуючи на підставі показань свідків доведеність факту проживання дітей позивачки в спірному жилому приміщенні з часу їх народження, у тому числі одного з дітей – на момент укладення договору іпотеки. В іншій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року зазначено, що рішенням суду в іншій справі установлено, що на момент укладення договору іпотеки неповнолітня особа користувалася квартирою (предметом іпотеки); інше житло відсутнє. Порівняння змісту наданих заявником судових рішень від 22 травня 2014 року та 4 лютого 2015 року зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що на день укладення договору іпотеки неповнолітній син іпотекодавця мав право проживати у спірній квартирі за місцем проживання своєї матері відповідно до частини третьої статті 29 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України), у зв'язку із чим необхідна була наявність попередньої згоди органів опіки та піклування, передбаченої статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», відсутність якої на момент укладення договору іпотеки є підставою для визнання такого договору недійсним. Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року № 6-8цс15 відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень у зв'язку з відсутністю неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року № 6-396цс15, наданій заявником як приклад, суди встановили, що позивачка ‒ дочка іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована у спірному житловому будинку, цей будинок був єдиним та постійним місцем її проживання; вона є матір’ю-одиначкою та має малолітню доньку, яка є онукою іпотекодавця. Однак, установивши місце постійного проживання матері малолітньої особи в спірному будинку, переданому в іпотеку, а також відсутність у матері та, відповідно, дитини іншого місця проживання, суд касаційної інстанції на порушення вимог статті 29 ЦК України дійшов помилкового висновку про відсутність доказів щодо проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмується, якщо не буде встановлено інше. Отже, за змістом указаної постанови Верховного Суду України у справі № 6-396цс15 суди, вирішуючи справу такої ж категорії, повинні були перевірити наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на лише на документальній підставі, але й на законі; за відсутності реєстрації дитини в оспорюваному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясувати наявність у дитини іншого місця проживання. У справі, яка переглядається, суди, відмовивши в задоволенні зустрічного позову, враховували недобросовісність поведінки позивача та іпотекодавця, але питання наявності в дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не з'ясували, норми статті 29 ЦК України до спірних правовідносин не застосували та дійшли передчасного висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина мала на момент укладення оспорюваного договору право користування житловим будинком, який є предметом іпотеки. Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні від 8 жовтня 2014 року, крім того, судове рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи ОСОБА_2, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що його заява в інтересах малолітньої ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Отже, за змістом зазначеної норми матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 березня 2008 року відкрите акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку жилий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, на якій розташовано будинок, що належить їй на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 червня 2007 року та право власності на який зареєстровано в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації. Відповідно до свідоцтва про народження від 13 лютого 2008 року ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_3, 2002 року народження. Згідно з довідкою Комунального житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства № 5 міста Чернівці від 24 грудня 2007 року в спірному будинку зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Отже, у справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання ОСОБА_1 – ОСОБА_3, дійшли помилкового висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина на момент укладення оспорюваного договору мала право користування жилим будинком, який є предметом іпотеки. Крім того, суд першої інстанції, з висновками якого про відмову у зустрічному позові ОСОБА_2 щодо визнання недійним договору іпотеки погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з'ясував питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не надав оцінки показанням ОСОБА_2 про те, що вказаний будинок є єдиним житлом ОСОБА_3. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 3604 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 3604, статтею 3605 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» відмовити. Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України ГоловуючийА.Г. Ярема СуддіВ.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року № 6-1055цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C839542C009BDEC7C2257F4C004B0492
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк”, третя особа – ОСОБА_2, про визнання іпотечного договору припиненим за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 11 березня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі – ЗАТ КБ «ПриватБанк»), який змінив назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено договір про іпотечний кредит (далі – кредитний договір), за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 152 тис. грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення до 11 березня 2017 року. За умовами додаткової угоди до укладеного кредитного договору від 11 березня 2008 року кредитний договір переведено з валюти «гривня» у валюту «долар США», після чого розмір кредиту склав 32 тис. 183 долари США 70 центів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. 11 березня 2008 року на виконання зобов'язання ОСОБА_2. між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,2 кв. м та земельна ділянка за цією ж адресою площею S_1. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка станом на 28 січня 2013 року складала 39 тис. 166 доларів США 55 центів. Ураховуючи вказане, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме зазначені будинок та земельну ділянку, шляхом її продажу з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далів – Державний реєстр) та виселити відповідача й інших осіб, які зареєстровані та проживають у вказаному житловому будинку, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання іпотечного договору припиненим, в обґрунтування якого посилалась на те, що будинок, який перебуває в іпотеці, є її єдиним місцем реєстрації та проживання. ОСОБА_1 просила припинити іпотечний договір від 11 березня 2008 року та зняти з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна заборону на відчуження житлового будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки, що є предметом цього іпотечного договору. Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 23 квітня 2014 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: ухвалено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 березня 2008 року в сумі 39 тис. 166 доларів США 55 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) станом на 6 березня 2013 року становила 312 тис. 940 грн 76 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 11 березня 2008 року, а саме: будинок загальною площею 64,2 кв. м та земельну ділянку АДРЕСА_1, шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки в цьому реєстрі, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та отримання кадастрового номера земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для здійснення продажу; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 14 січня 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, викладено другий абзац резолютивної частини рішення в іншій редакції, зокрема в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 березня 2008 року в сумі 39 тис. 166 доларів США 55 центів, що включає в себе: заборгованість за кредитом у сумі 28 тис. 625 доларів США 32 центи, заборгованість за відсотками в сумі 5 тис. 363 долари США 5 центів, заборгованість з комісії в сумі 1 тис. 81 долар США 49 центів, пеню за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором у сумі 2 тис. 201 долар США 82 центи, штраф у розмірі 1 тис. 894 долари США 87 центів, і становила за курсом НБУ станом на 6 березня 2013 року 312 тис. 940 грн 76 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором від 11 березня 2008 року, а саме: житловий будинок площею 64,2 кв. м і земельну ділянку площею S_1 загальною вартістю 220 тис. грн на АДРЕСА_1, шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки в цьому реєстрі, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, дій щодо оформлення та отримання кадастрового номера земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для здійснення продажу; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року рішення суду першої інстанції в незміненій частині та рішення апеляційного суду залишено без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судового рішення порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та передачу справи на новий розгляд до цього ж суду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), зокрема неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»); статей 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») стосовно визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки. Для підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2014 року (№ 6-29183св14), 10 грудня 2014 року (№ 6-38042св14), 18 березня 2015 року (№ 6-44834св14 і № 6-3110св15) стосовно неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»; ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 (№ 6-14201св13), 25 вересня 2013 року (№ 6-19635св13), 3 вересня 2014 року (№ 6-28821св14) та рішення цього ж суду від 17 вересня 2014 року (№ 6-22496св14) стосовно неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» щодо визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки. Так, постановляючи ухвали від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-29183св14 й 10 грудня 2014 року у справі № 6-38042св14 та скасовуючи судові рішення і передаючи справи на новий судовий розгляд, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що сам по собі Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути підставою для скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції, оскільки на час його ухвалення місцевий суд не міг його застосувати, тому що його ще не існувало, натомість апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на те законодавство, яке існувало на час його ухвалення. За результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-44834св14 і № 6-3110св15 суд касаційної інстанції постановив ухвали від 18 березня 2015 року про скасування судових рішень і передачу справ на новий судовий розгляд. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що суди не перевірили наявності чи відсутності умов для застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на стадії апеляційного провадження, оскільки у такому разі при ухваленні власного судового рішення апеляційний суд застосовує закон, який є чинним на час ухвалення такого рішення. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився з висновками цього суду, який, крім іншого, виходив з того, що норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки цей Закон набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», зазначені в судовому рішенні, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях у справах № 6-44834св14 і № 6-3110св15. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою, третьою статті 33 та частиною першою статті 39 Закону «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Саме зі статті 33 цього Закону та змісту положень іпотечного договору, відповідно до яких іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо з настанням терміну виконання позичальником забезпечених іпотекою зобов'язань вони не будуть виконані чи виконані належним чином, виходив суд першої інстанції, задовольняючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. 7 червня 2014 року набув чинності Закон «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з підпунктом 1 пункту 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа його не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або відбулися. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Проте поняття «мораторій» у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. У частині першій статті 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії цього Закону. Такого по суті висновку дійшли суди апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду справи, яка переглядається. Зазначений висновок судів є правильним. Однак у наданому для підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-22496св14) суд касаційної інстанції дійшов висновку, що зазначену в судовому рішенні початкову ціну продажу предмета іпотеки як його заставну вартість, вказану в договорі іпотеки, визначено апеляційним судом з порушенням вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Ухвалами колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року у справі № 6-14201св13 і 3 вересня 2014 року у справі № 6-28821св14 суд касаційної інстанції скасував судові рішення і передав справи на новий судовий розгляд, оскільки на порушення вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» у судовому рішенні при зверненні стягнення на предмет іпотеки не було визначено початкової ціни продажу предмета іпотеки. Постановляючи ухвалу від 25 вересня 2013 року у справі № 6-19635св13 та залишаючи без змін рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість зміни апеляційним судом рішення суду першої інстанції, у якому не було вказано початкової ціни продажу предмета іпотеки. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився з висновками цього суду, який указав початковою ціною продажу предмета іпотеки вартість предмета іпотеки, зазначену в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»), зазначені в судовому рішенні, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу рішенні суду касаційної інстанції від 17 вересня 2014 року (№ 6-22496св14). Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 11 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», який змінив назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 152 тис. грн зі сплатою відсотків за його користування у розмірі 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором та кінцевим терміном повернення до 11 березня 2017 року. 11 березня 2008 року на виконання зобов'язання ОСОБА_2 між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,2 кв. м та земельна ділянка за цією ж адресою площею S_1. За змістом пункту 1.3.2 іпотечного договору оціночна вартість предмета іпотеки становила 220 тис. грн і була визначена на підставі звіту про оцінку від 28 лютого 2008 року, складеного ЗАТ КБ «ПриватБанк». Згідно з пунктом 1.4 зазначеного договору сторони погодилися з тим, що у випадку задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки його вартість визначатиметься на підставі акта незалежної оцінки нерухомого майна або встановлюватиметься за домовленістю сторін. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент ухвалення судових рішень) ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен указати, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій). Такого по суті висновку дійшов суд касаційної інстанції під час касаційного розгляду справи № 6-22496св14. Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд не врахував вимоги частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та дійшов помилкового висновку про визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, з огляду на указану в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року оціночну вартість предмета іпотеки, а суд касаційної інстанції вказане порушення не усунув. За таких обставин судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 23 квітня 2014 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 січня 2015 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року № 6-1205цс15) У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» і положенням пункту 4 частини першої статті 215 Цивільного процесуального кодексу України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/26B91416F37F1741C2257F26004256E5
  23. Державний герб України Ухвала іменем україни 18 березня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д. суддів: Журавель В.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А. розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на квартиру та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою її представником ОСОБА_2, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, - в с т а н о в и л а: У грудні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з указаним позовом, в якому просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США звернути стягнення на квартиру № 131, загальною площею 49,40 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування і перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідача та інших осіб із вказаної квартири зі зняттям з реєстраційного обліку. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 10 жовтня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року. В рахунок забезпечення виконання умов договору між банком та ОСОБА_1 10 жовтня 2007 року було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. Вказував, що ОСОБА_1 належним чином не виконувала умови кредитного договору, внаслідок чого станом на 7 липня 2012 року виникла заборгованість у розмірі 133 138,88 доларів США. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, позов задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США, що еквівалентно 1 064 112 грн 50 коп., що складається із боргу за кредитом у розмірі 70 125,62 доларів США, боргу за відсотками за користування кредитом у розмірі 27 780,11 доларів США, заборгованості за комісією за користування кредитом у розмірі 9 299,85 доларів США, пені у розмірі 19 563,56 доларів США і штрафів у розмірі 6 369,74 доларів США, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м, що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21 лютого 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, за реєстровим № 661, шляхом продажу з прилюдних торгів із початковою ціною продажу предмета іпотеки, визначеною суб'єктом оціночної діяльності на стадії виконавчого провадження. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідач взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконала, внаслідок чого утворилась заборгованість, а тому позов підлягає задоволенню. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та зазначив, що не можна застосувати Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 3 червня 2014 року на стадії апеляційного провадження, оскільки зазначений закон набув чинності після ухвалення рішення судом першої інстанції. Проте повністю погодитись з рішенням апеляційного суду не можна. Судами установлено, що 10 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року. В рахунок забезпечення виконання умов кредитного договору 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. та договір поруки, за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язалась відповідати солідарно за виконання божником своїх зобов'язань за кредитним договором. Також в рахунок забезпечення виконання умов договору 10 жовтня 2007 року між банком та товариством з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» було укладено договір поруки, за умовами якого останнє зобов'язалось відповідати перед кредитором за виконання боржником своїх зобов'язань. Станом на 7 липня 2012 року заборгованість за вищевказаним кредитним договором становить 133 138,88 доларів США, що підтверджується розрахунком банку. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Як убачається з матеріалів справи, за умовами кредитного договору від 10 жовтня 2007 року, ОСОБА_1 зобов'язалась здійснювати своєчасне та повне погашення кредиту, своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом, встановлені договором. У випадку неналежного виконання взятих на себе зобов'язань, сплатити штрафні санкції, у строки та умови, визначені кредитним договором. Відповідно до чч. 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суди повинні розглядати питання можливості застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. Положення ч. 1 ст. 11 Закону № 898-ІV, яким установлена відповідальність майнового поручителя перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, передбачає право кредитора стягнути непокриту предметом іпотеки суму боргу з боржника у разі, якщо вартість іпотечного майна є меншою від заборгованості за основним зобов'язанням. Зважаючи на той факт, що чинне законодавство (ст. 39 Закону № 898-ІV) та відповідні роз'яснення (п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5) передбачають зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, беручи до уваги, що фактична ціна продажу цього майна в процесі його реалізації може змінюватися, вимога про стягнення суми боргу непокритого іпотечним майном повинна заявлятися лише після фактичного звернення стягнення на предмет іпотеки, причому як у випадку, коли мало місце звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, так і тоді, коли іпотечне майно належить боржнику за основним зобов'язанням. Таким чином, суди повинні мати на увазі, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно постанова Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року у справі № 6-73цс13). Разом із тим задоволення подібних позовних вимог можливе лише у разі, коли суду надані беззаперечні докази того, що попередні заходи не призвели до належного виконання зобов'язання. Згідно зі ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки. Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що відповідачем порушені умови кредитного договору та договору іпотеки, в установлений договором строк сума кредиту, процентів, комісій та штрафних санкцій сплачені не були. Разом із тим, перш ніж звертати стягнення на предмет іпотеки, суд зобов'язаний чітко, відповідно до вимог закону та умов договору визначити розмір заборгованості. Апеляційний суд на вказане уваги не звернув та не врахував наступне. З матеріалів справи убачається, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 729 378 грн 26 коп та судові витрати (а.с. 128-129 т. 1). Однак апеляційний суд вказане не врахував, та, вирішуючи спір, виходив із розрахунку заборгованості по кредитному договору станом на 7 липня 2012, згідно якого нараховано 133 138,88 доларів США , що складається з боргу за кредитом, відсотків та штрафів. Таким чином, апеляційний суд вважав, що банк має право також на стягнення з боржника відсотків за користування кредитом та пені після рішення суду, яким достроково вже стягнуто весь кредит. Тобто, апеляційний суд не звернув увагу на те, що мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Апеляційний суд, у порушення вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, вищевказаного не врахував, розмір наявної заборгованості не перевірив, фактичних обставин справи не з'ясував, доводів апеляційної скарги не перевірив, не з'ясував чи виконане рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2010 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та дійшов передчасного висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлено, їх рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді В.І. Журавель А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43266776
  24. Суть дела: Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице. В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции). Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу... В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство. В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК". После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется. Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку). В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению. В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности. В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала). В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто... Уважаемые специалисты, вопрос: Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "? После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.