Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'отказ взыскания'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд та Антирейд
    • Рейдерське захоплення
    • Антиколеторські послуги, допомога позичальникам, повернення депозитів
    • Банки та кредитні спілки, які не виплачують депозити
    • Депозитні та кредитні договори
    • Юридична консультація - чати з юристом
    • Судові рішення за кредитними та депозитними договорами
    • Загальні питання та новини з сайту
    • Відеоконсультації та юридичні новини
  • IT - Розділ
    • Нововведення форуму
    • Біткоїни, блокчейн, майнінг, електронні платіжні системи

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

  1. ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/1527/22 провадження № 2/753/3802/22 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "27" липня 2022 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі: головуючого судді - Лужецької О.Р., при секретарі - Григораш Н.М., за участю: представника позивача Семенченка Р.В., представників відповідача ОСОБА_4, ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 про стягнення 3% річних, - ВСТАНОВИВ: У січні 2022 року Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк» звернулось до суду з позовною заявою до відповідача, ОСОБА_1 про стягнення 3% річних. Свої вимоги позивач мотивувала тим, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20.01.2011 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором та процентами в сумі 801 575,16 дол. США, заборгованість по пені в розмірі 751 367 грн. 62 коп. Посилаючись на невиконання вказаного рішення суду, керуючись ст. 625 ЦК України, позивач просить суд стягнути з відповідача три відсотки річних за несвоєчасне погашення кредиту та процентів за період з 02.11.2018 р. по 01.11.2021 р., у розмірі 64 572,88 дол. США, що за курсом НБУ станом на 01.11.2021 р. складає 1 696 762 грн. 20 коп. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 31.01.2022 р. відкрито провадження у даній справі та постановлено провести розгляд даної справи в порядку загального позовного провадження з проведенням підготовчого засідання. 18.02.2022 р. від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому сторона відповідача заперечує щодо задоволення позовних вимог та просить відмовити в задоволенні позову, з огляду на наступне. Постановою Господарського суду Харківської області від 18.07.2011 р. визнано фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Даною постановою Господарського суду Харківської області зокрема, постановлено: - з дня прийняття постанови підприємницьку діяльність банкрута припинити, строк виконання всіх грошових зобов`язань, та зобов`язань щодо сплати податків і обов`язкових платежів вважати таким, що настав, припинити нарахування неустойки, відсотків та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості, вимоги за зобов`язаннями банкрута, що виникли під час проведення процедур банкрутства, пред`являються в межах ліквідаційної процедури; - припинити стягнення з банкрута за всіма виконавчими документами, за винятком виконавчих документів за вимогами про стягнення аліментів, а також за вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю громадян. Посилаючись на постанову Господарського суду Харківської області від 18.07.2011 р. та на ч.1 ст. 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вказує, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом у останнього не може виникати додаткових зобов`язань, крім витрат, які безпосередньо пов`язані із здійсненням ліквідаційної процедури, строк виконання всіх грошових зобов`язань банкрута вважається таким, що настав. Ухвалою суду від 07.06.2022 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. В судовому засіданні представник позивача, позов підтримав у повному обсязі та просив задовольнити позовні вимоги. Представники відповідача в судовому засіданні заперечували щодо задоволення позовних вимог. Суд, дослідивши матеріали справи, вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини. Судом встановлено, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20.01.2011 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором та процентами в сумі 801 575,16 дол. США, заборгованість по пені в розмірі 751 367 грн. 62 коп.(а.с.17-21) Вбачається, що 19.10.2011 р. вказане рішення суду набрало законної сили. 14.12.2011 р. на викання даного судового рішення Дарницьким районним судом м. Києва видано виконавчий лист № 2-717/11. Вбачається, що позивач на обґрунтування своїх вимог посилається на невиконання відповідачем вказаного рішення суду та керуючись ст. 625 ЦК України наводить розрахунок суми трьох відсотків річних, яка нарахованаза невиконання зобов`язань, встановленого рішеннями Дарницького районного суду м. Києва від 20.01.2011 р., яка складає 64 572,88 дол. США, що за курсом НБУ станом на 01.11.2021 р. стновить 1 696 762 грн. 20 коп. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Разом з тим, суд не приймає до уваги посилання позивача, з огляду на наступне. Постановою Господарського суду Харківської області від 18.07.2011 р. визнано фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Крім того, даною постановою Господарського суду Харківської області, зокрема, постановлено: - з дня прийняття постанови підприємницьку діяльність банкрута припинити, строк виконання всіх грошових зобов`язань, та зобов`язань щодо сплати податків і обов`язкових платежів вважати таким, що настав, припинити нарахування неустойки, відсотків та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості, вимоги за зобов`язаннями банкрута, що виникли під час проведення процедур банкрутства, пред`являються в межах ліквідаційної процедури; - припинити стягнення з банкрута за всіма виконавчими документами, за винятком виконавчих документів за вимогами про стягнення аліментів, а також за вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю громадян; - усім відділам державної виконавчої служби усіх управлінь міністерства юстиції України закінчити (припинити) усі виконавчі провадження по примусовому стягненню з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ), за всіма виконавчими документами, за винятком виконавчих документів за вимогами про стягнення аліментів, а також за вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю громадян. 21.06.2012 р. постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві було закінчено виконавче провадження №32357911 з примусового виконання виконавчого листа №2-717/11 від 14.12.2011 р., у зв`язку із передачею виконавчого документа ліквідаційній комісії, ліквідацією боржника. Відповідно до ч.1 ст. 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції чинній на час визнано ФОП ОСОБА_1 , банкрутом)) з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури: господарська діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу за виключенням укладення та виконання договорів, що мають на меті захист майна банкрута або забезпечення його збереження (підтримання) у належному стані, договорів оренди майна, яке тимчасово не використовується, на період до його продажу в процедурі ліквідації тощо; строк виконання всіх грошових зобов`язань банкрута вважається таким, що настав; у банкрута не виникає жодних додаткових зобов`язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов`язкових платежів)), крім витрат, безпосередньо пов`язаних із здійсненням ліквідаційної процедури; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; продаж майна банкрута допускається в порядку, передбаченому цим Законом; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається; вимоги за зобов`язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред`являтися тільки в межах ліквідаційної процедури протягом двох місяців з дня офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає. Кредитори, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними, а їх вимоги погашаються в шосту чергу в ліквідаційній процедурі; виконання зобов`язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбачених цим розділом. Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що з моменту визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури (18.07.2011) у позивача в силу положень статті 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не було права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат. Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 вересня 2019 року у справі № 910/12680/18. Згідно частин 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Судом надана правова оцінка твердженням та посиланням позивача, у зв`язку із чим суд не приймає їх до уваги, оскільки обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог не знайшли свого підтвердження підчас судового розгляду справи та спростовуються матеріалами справи. Зважаючи на викладене вище, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилаються позивачі, як на підставу для задоволення позову не знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, суд приходить до висновку, що заявлені вимоги не ґрунтуються на вимогах законодавства, а тому не підлягають задоволенню. З огляду на наведене, позовна заява Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 про стягнення 3% річнихзадоволенню не підлягає. Розподіл судових витрат здійснити відповідно до ст. 141 ЦПК України. Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 2, 10, 49, 76, 77-81, 89, 209, 210, 223, 247, 265, 274, 279, 354 ЦПК України, суд - ВИРІШИВ: У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 про стягнення 3% річних - відмовити. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Київського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. СУДДЯ О.Р. ЛУЖЕЦЬКА Джерело: ЄДРСР 105556499
  2. Постанова Іменем України 25 травня 2022 року м. Київ справа № 759/253/20 провадження № 61-6029св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бабенко Сергій Сергійович,на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року у складі судді Войтенко Ю. В. та постанову Київського апеляційного суду від 10 березня 2021 року у складі колегії суддів: Оніщука М. І., Шебуєвої В. А., Мельника Я. С., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У січні 2020 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. На обґрунтування позову посилалося на таке. 16 листопада 2007 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладений договір про іпотечний кредит № KIL0GI0000001629, за умовами якого банк зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 305 000,00 грн на термін до 16 листопада 2032 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором. На порушення умов зазначеного договору та положень статей 509, 526, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідач свої зобов`язання за кредитним договором не виконував та станом на 24 вересня 2019 року мав заборгованість у розмірі 1 917 679,28 грн, яка складається з: 293 139,31 грн - заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 451 711,05 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 1 172 828,92 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором. Ураховуючи наведене, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 16 листопада 2007 року № KIL0GI0000001629 у розмірі 744 850,36 грн, з яких: 293 139,31 грн - заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 451 711,05 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 березня 2021 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість у розмірі 424 128,90 грн, яка складається із: 293 139,31 грн - заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 130 989,59 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідач свої зобов`язання з погашення кредитної заборгованості виконував неналежним чином, користувався кредитними коштами та лише частково погашав заборгованість, у зв`язку з чим станом на 24 вересня 2019 року утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку, зокрема, заборгованість за тілом кредиту підлягає стягненню в повному обсязі, а за відсотками - в межах трирічної позовної давності. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У квітні 2021 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бабенко С. С.,звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що розрахунок заборгованості позичальника здійснено неправильно, він є необґрунтованим та недоведеним. У матеріалах справи немає документів, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів і це унеможливлює встановлення судом дати видачі коштів та обсягу цих коштів. Умова пункту 6.4 кредитного договору (пеня в розмірі 1 % за кожен день прострочки) суперечить засадам рівності учасників цивільних відносин та є нікчемною. Нарахування відсотків за користування кредитом після спливу строку виконання зобов`язань за кредитним договором суперечить чинному законодавству, оскільки між сторонами існують лише невиконані зобов`язальні правовідносини. Позивачем заявлено позов після спливу позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14; Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц (провадження № 61-517св18), від 01 лютого 2018 року у справі № 1622/17061/2012 (провадження № 61-2843св18), від 14 червня 2018 року у справі № 364/737/17 (провадження № 61-2022св18), встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бабенко С. С.,у ційсправі на підставі пункту 4 частини другої статті 389, пункту 4 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 12 травня 2022 року справу призначено до розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржувані рішення не відповідають. Суди встановили, що 16 листопада 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якої є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладений договір про іпотечний кредит № КІL0G0000001629, відповідно до якого банк надав останньому грошові кошти у розмірі 305 000,00 грн на термін до 16 листопада 2032 року, а позичальник зобов`язався повернути кредит, сплатити відсотки за користування кредитом у строки та в порядку, встановлені кредитним договором. Кредит було надано на поліпшення якості окремої квартири АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_1 . Відповідно до пункту 1.3 кредитного договору кредит надається строком погашення не пізніше 16 листопада 2032 року на поліпшення якості окремої квартири АДРЕСА_1 . Згідно з пунктом 1.4 кредитного договору кредит надається на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Відповідно до пункту 2.4 кредитного договору позичальник зобов`язується щомісячно до 15 числа кожного місяця, починаючи з наступного після укладення цього договору, здійснювати погашення кредиту та сплачувати нараховані кредитором відсотки ануїтетними платежами в сумі не менше 3 955,90 грн шляхом внесення готівки до каси кредитора або шляхом безготівкових перерахувань на рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у кредитора. Останню сплату ануїтетного платежу здійснити не пізніше 16 листопада 2032 року. Згідно з пунктом 2.5 кредитного договору розрахунок відсотків здійснюється, починаючи з дати списання коштів з позичкового рахунку, до дати повного погашення кредиту. Відсотки розраховуються на фактичний залишок заборгованості за кожен календарний день, виходячи із фактичної кількості днів у місяці і 360 днів у році. Нарахування відсотків здійснюється на дату їх сплати. Відсотки розраховуються щомісяця, за період з першої дати поточного періоду сплати по останню дату поточного періоду сплати включно. Дата остаточного погашення кредиту в розрахунок не включається. Повне погашення відсотків здійснюється не пізніше дня повного погашення суми кредиту. Періодом сплати або платіжним періодом вважається період, у якому позичальник повинен сплатити ануїтетний платіж і дорівнює одному місяцю. Відповідно до пункту 3.1 кредитного договору виконання позичальником зобов`язань за цим договором (в тому числі і додатковими угодами до нього) забезпечується: іпотекою нерухомого майна житлового призначення, квартири АДРЕСА_1 , визначеного в іпотечному договорі. На забезпечення виконання зобов`язань за договором про іпотечний кредит від 16 листопада 2007 року № КІL0G0000001629, того ж дня між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № КІL0G0000001629, відповідно до умов якого останній передав, а позивач прийняв в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцю на праві власності. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2014 року в справі № 759/5075/13-ц за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки та укладення від імені відповідача банком договору купівлі-продажу з іншою особою - покупцем. Виселено відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у зазначеній квартирі. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 16 вересня 2014 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2014 року в частині виселення змінено та викладено в новій редакції, а саме: виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 . У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 березня 2015 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 16 вересня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 04 червня 2015 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2014 року скасовано, резолютивну частину судового рішення викладено у редакції, відповідно до якої позов задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед банком за кредитним договором від 16 листопада 2007 року № КІL0G0000001629 у розмірі 562 525,17 грн звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить останньому шляхом продажу вказаного предмета іпотеки та укладення від імені відповідача банком договору купівлі-продажу. Виселено відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та їх малолітнього сина ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 . В іншій частині позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 04 червня 2015 року в частині виселення відповідачів скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2014 року в частині виселення скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позовній вимозі банку про виселення відмовлено. Рішення суду апеляційної інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки набрало законної сили, банку видано виконавчий лист. Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 06 березня 2019 року в задоволенні заяви про зміну способу виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 04 червня 2015 року в частині звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу з прилюдних торгів відмовлено. Згідно з поданим банком розрахунком заборгованості станом на 24 вересня 2019 року відповідач мав заборгованість у розмірі 1 917 679,28 грн, яка складається з: 293 139,31 грн - заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 451 711,05 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом (за період з 16 листопада 2007 року до 24 вересня 2019 року); 1 172 828,92 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому на підставі статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Щодо вирішення вимог в частині стягнення заборгованості за кредитом Згідно з поданим банком розрахунком заборгованості станом на 24 вересня 2019 року відповідач мав заборгованість, яка складається, в тому числі із заборгованості за кредитом (тілом кредиту) у розмірі 293 139,31 грн . Факт виконання банком своїх зобов`язань за кредитним договором встановлено рішенням Апеляційного суду міста Києва від 04 червня 2015 року в справі № 759/5075/13-ц за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед банком за кредитним договором від 16 листопада 2007 року в розмірі 562 525,17 грн звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить останньому шляхом продажу вказаного предмета іпотеки та укладення від імені відповідача банком договору купівлі-продажу. Оскільки відповідач не надав належних та допустимих доказів повернення банку тіла кредиту у розмірі 293 139,31 грн, то суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність боргу за тілом кредиту у розмірі 293 139,31 грн. Відповідно Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди дійшли висновку про наявність указаної суми боргу на підставі недопустимих доказів. Водночас суди дійшли помилкового висновку про задоволення позову в цій частині. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За змістом частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). За змістом статей 256, 261, 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосовувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Встановлено, що у березні 2013 року банк звернувся до ОСОБА_1 з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки з метою дострокового погашення суми кредиту. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 04 червня 2015 року звернуто стягнення на предмет іпотеки за спірним кредитним договором. Отже, звернувшись до суду з вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки, банк змінив строк виконання основного зобов`язання (тіла кредиту), а тому із зазначеної дати розпочався перебіг трирічної позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за тілом кредиту. До суду з цим позовом банк звернувся у січні 2020 року, тобто після спливу (у березні 2016 року) позовної давності, що є підставою для відмови у позові в частині вимог про стягнення тіла кредиту. Верховний Суд також враховує, що і після набрання законної сили остаточним рішенням Апеляційного суду міста Києва від 04 червня 2015 року в справі № 759/5075/13-ц про звернення стягнення на предмет іпотеки банк у розумні строки не вживав заходів для пред`явлення позову про стягнення боргу за тілом кредиту. У відзиві на позовну заява ОСОБА_1 звертав увагу суду першої інстанції на сплив позовної давності, просив застосувати її наслідки та відмовити у задоволенні позову. (а. с. 31-37). Отже, Верховний Суд дійшов висновку про помилковість рішень судів попередніх інстанцій у зазначеній частині, їх скасування та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову у зв`язку зі спливом загальної позовної давності. Водночас доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц (провадження № 61-517св18), від 14 червня 2018 року у справі № 364/737/17 (провадження № 61-2022св18), Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. У постанові від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц (провадження № 61-517св18) Верховний Суд зазначив, що «доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно вказаної норми Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. З урахуванням того, що на вимогу суду банк не надав оригіналів кредитних договорів за 2006, 2009 роки, оригіналу Генеральної угоди від 9 серпня 2012 року, виписки з особового рахунку відповідача; заперечень законного представника відповідача щодо підписання Генеральної угоди відповідачем та не здійснення позичальником платежів за договором, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність у відповідача заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку». Відповідно до постанови Верховного Суду від 14 червня 2018 року у справі № 364/737/17 (провадження № 61-2022св18) «договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України). Як вбачається з анкети-заяви про приєднання до умов та правил надання банківських послуг, остання не містить будь-яких даних про суму кредиту, чи кредитного ліміту, даних про видачу кредитної картки, її виду та строку дії. Вказана анкета-заява взагалі не містить ніяких даних, крім прізвища, адреси та підпису відповідача. Разом з тим, розрахунок заборгованості не є первинним документом, який підтверджує укладення договору на умовах, які вказані банком у позовній заяві. Позивачем не надано доказів на підтвердження розміру наданого відповідачу кредиту, тому, відповідно, перевірити розмір нарахованих суми боргу, процентів та штрафних санкцій відповідачу не є можливим, отже суди дійшли правильного висновку, що доводи позивача щодо тіла кредиту, розміру нарахованих сум не підтверджені належними доказами». Проте доводи касаційної скарги про неврахування висновків Верховного Суду щодо правильності розрахунку заборгованості позичальника, недоведеності факту видачі позичальнику кредитних коштів є необґрунтованими, оскільки вони по суті зводяться до незгоди зі встановленими обставинами справи та переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Натомість факт виконання банком своїх зобов`язань за кредитним договором встановлено рішенням Апеляційного суду міста Києва від 04 червня 2015 року, яким в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед банком за кредитним договором від 16 листопада 2007 року в розмірі 562 525,17 грн звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки та укладення від імені відповідача банком договору купівлі-продажу. Щодо вирішення вимог в частині стягнення заборгованості за відсотками за користування кредитом Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 дійшла висновків про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Велика Палата Верховного Суду у справі № 444/9519/12 відхилила аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом, вказавши, що зі спливом строку кредитування припинилося і право позивача нараховувати проценти за кредитом. Подібні правові висновки викладено також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18). Отже, доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18); Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 1622/17061/2012 (провадження № 61-2843св18) заслуговують на увагу, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Банк, пред`явивши у березні 2013 року позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому, починаючи з березня 2013 року втратив право нараховувати передбачені договором проценти за кредитом. Щодо вимог про стягнення відсотків заперіод з 16 листопада 2007 року до березня 2013 року, то вони заявлені після спливу позовної давності, а тому також задоволенню не підлягають. Водночас кредитний договір, укладений між сторонами, не містить положень про нарахування відсотків за неправомірне користування кредитом після закінчення строку кредитування. Таким чином,рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення вимоги про стягнення відсотків за користування кредитом підлягають скасуванню з ухваленням цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Зокрема, у задоволенні вимоги про стягнення відсотків за період з 16 листопада 2007 року до березня 2013 року необхідно відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності, а за період з березня 2013 рокудо 24 вересня 2019 року - у зв`язку з його безпідставністю. Водночас Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що умова пункту 6.4 кредитного договору (пеня в розмірі 1 % за кожен день прострочки) суперечить засадам рівності учасників цивільних відносин та є нікчемною, оскільки враховуючи зміст позовних вимог, позивач не просив стягнути заборгованість за пенею за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором у розмірі 1 172 828,92 грн, тому суд не має підстав для надання оцінки правомірності нарахування заборгованості у вигляді пені, або її розміру. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновкупро задоволення касаційної скарги, зокрема, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення, яким у задоволенні позову необхідно відмовити. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням нового рішення про відмову у позові, то з позивача на користь відповідача підлягає стягненню сплачений ним за подання апеляційної та касаційної скарг судовий збір у розмірі 22 266,76 грн (9 542,90 грн + 12 723,86 грн). Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бабенко Сергій Сергійович,задовольнити. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 березня 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення. У задоволенні позову Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» відмовити. Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 22 266,76 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді: А. С. Олійник С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко https://reyestr.court.gov.ua/Review/104885970
  3. Постанова Іменем України 08 вересня 2021 року м. Київ справа № 752/10274/16-ц провадження № 61-7108св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю., Карпенко С. О., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Крата В. І., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «Правекс-Банк», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича та представника ОСОБА_2 - адвоката Солоної Альони Андріївни на рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Борисвої О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Правекс-Банк» (далі - ПАТ КБ «Правекс-Банк»; банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 19 серпня 2008 року між акціонерно-комерційним банком «Правекс-Банк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 496-001/08P, відповідно до умов якого останньому було надано грошові кошти в сумі 300 000,00 доларів США зі сплатою 13,99 % процентів річних та кінцевим терміном повернення всієї заборгованості за договором кредиту до 19 серпня 2028 року. В забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань за договором кредиту, між банком, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 20 серпня 2008 року укладено договори поруки: № 496-001/08P-1, № 496-001/08P-2, № 496-001/08P-3, № 496-001/08P-4, № 496-001/08P-5, відповідно до яких останні зобов`язалися у повному обсязі солідарно з позичальником відповідати за виконання зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту. У зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору станом на 10 червня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 447 475,71 доларів США, з яких: заборгованість зa кредитом в розмірі 280 244,00 доларів США; заборгованість за процентами в розмірі 167 231,71 доларів США. ПАТ КБ «Правекс-Банк» просило стягнути солідарно з боржника й поручителів суму боргу в розмірі 447 475,71 доларів США та вирішити питання судових витрат. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 21 квітня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем. При цьому, суд першої інстанції застосував правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 02 листопада 2017 року у справі № 6-1174цс16. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Правекс-Банк» задоволено. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» судові витрати в розмірі 58 736,37 грн з кожного. Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що строк позовної давності позивачем не пропущено, оскільки у період з жовтня 2012 року по жовтень 2016 року відповідачем було здійснено переказ готівки на виконання умов кредитного договору, що свідчить про переривання строку позовної давності. А оскільки зобов?язання ОСОБА_1 було забезпечено договорами поруки, згідно умов яких поручителі зобов?язались відповідати за належне виконання ОСОБА_1 його зобов?язань за кредитним договором, то така заборгованість підлягає стягненню в судовому порядку солідарно з кожним поручителем окремо. Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг 24 листопада 2017 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. через засоби поштового зв?язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 квітня 2017 року. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. мотивована тим, що оскільки факт прострочення погашення заборгованості за кредитом та частково за сплатою відсотків мав місце за період з 01 березня 2012 року по 31 березня 2012 року, то у відповідності до пункту 4.4 кредитного договору, строк користування кредитом припинився 11 квітня 2012 року. Таким чином моментом виникнення у банка права на подачу позову та звернення до суду за захистом порушеного права є 12 квітня 2012 року. ОСОБА_1 жодних платежів, починаючи з 01 квітня 2012 року, на погашення кредитної заборгованості не вчиняв, вказаних банком в розрахунку платежів в розмірі 10,00 доларів США, 50,00 доларів США та 100,00 доларів США не вносив, внесення вказаних сум були умисними, неправомірними діями банку, для того щоб переривати строки позовної давності до позичальника та поручителів. Судом апеляційної інстанції не було взято до уваги посилання представника ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 6-1174цс16, в якій зазначено, що «..якщо сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення коштів, усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, і позичальник повинен звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права протягом трьох років саме від цієї дати». 29 листопада 2017 року представник ОСОБА_2 - адвокат Солона А. А. через засоби поштового зв?язку подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 квітня 2017 року. Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Солоної А. А. мотивована тим, що оскільки факт прострочення погашення заборгованості за кредитом та частково за сплатою відсотків мав місце за період з 01 березня 2012 року по 31 березня 2012 року, то у відповідності до пункту 4.4 кредитного договору, строк користування кредитом для боржника, а від так і для поручителя, припинився 11 квітня 2012 року. Таким чином моментом виникнення у банка права на подачу позову та звернення до суду за захистом порушеного права як до боржника, так і до поручителя є 12 квітня 2012 року. ОСОБА_1 жодних платежів, починаючи з 01 квітня 2012 року, на погашення кредитної заборгованості на вчиняв. Апеляційним судом не було взято до уваги посилання представника ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 6-1174цс16. Доводи інших учасників справи 31 липня 2018 року ПАТ КБ «Правекс-Банк» через засоби поштового зв?язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що про припинення строку користування кредитом банк письмово повинен був повідомити про це позичальника (пункт 4.4 кредитного договору). Проте жодних повідомлень щодо припинення кредитного договору банк не направляв боржнику. Рух касаційних скарг та матеріалів справи Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У лютому 2018 року касаційні скарги разом з доданими до них матеріалами передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. та представника ОСОБА_2 - адвоката Солоної А. А. на рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 рокуу даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Голосіївського районного суду міста Києва. Зупинено виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року до закінчення касаційного провадження. У серпня 2018 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. 06 жовтня 2020 року справа надійшла до Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ 08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційних скарг представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. та представника ОСОБА_2 - адвоката Солоної А. А. на рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Перевіривши доводи касаційних скарг, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на наступне. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Короткий зміст фактичних обставин справи У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 серпня 2008 року між АКБ «Правекс-Банк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 496-001/08P, відповідно до умов якого останньому було надано грошові кошти в сумі 300 000,00 доларів США зі сплатою 13,99 % процентів річних та кінцевим терміном повернення всієї заборгованості за договором кредиту до 19 серпня 2028 року. Відповідно до умов договору про внесення змін та доповнень до кредитного договору від 19 серпня № 496-001/08Р були внесені зміни до пункту 4.1. кредитного договору та внесені зміни до пунктів 10.2, 10.13 договору кредиту щодо збереження умов конфіденційності умов договору та засад збирання, використання та поширення конфіденційної інформації про позичальника. Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору з врахуванням внесених змін, позичальник зобов`язується погашати заборгованість за кредитом щомісяця, до 10 числа наступного місяця включно, відповідно до графіка погашення кредиту, встановленого в додатку 2 до даного договору. Пунктом 4.2 кредитного договору визначено, що відсотки за користування кредитом підлягають сплаті позичальником щомісяця (за час фактичного користування грошовими коштами протягом календарного місяця) у строк до 10 числа місяця, наступного за місяцем нарахування відсотків, а також у момент припинення дії кредитного договору, зазначеного в пункті 1.2 кредитного договору. Сторони домовились, що у випадку виникнення у позичальника прострочення погашення заборгованості за кредитом та/або сплатою відсотків за користування кредитом, строк користування кредитом, зазначений у пункті 1.2 даного договору припиняється достроково, на 11 день місяця, наступного за місяцем, у якому виникло прострочення. Про припинення строку прострочення кредиту банк письмово повідомляє позичальника (пункт 4.4 договору). Згідно розрахунку заборгованості наданого позивачем, ОСОБА_1 з квітня 2012 року порушив умови договору щодо погашення кредиту та відсотків, зокрема, сплачував заборгованість у розмірі, який не був передбачений графіком погашення кредиту. В забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань за договором кредиту, між банком, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 20 серпня 2008 року укладено договори поруки: № 496-001/08P-1, № 496-001/08P-2, № 496-001/08P-3, № 496-001/08P-4, № 496-001/08P-5, відповідно до яких останні зобов`язалися у повному обсязі солідарно з позичальником відповідати за виконання зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту. За умовами договорів поруки договори поруки набирають чинності з дати їх підписання сторонами і діють до 19 серпня 2031 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх кредитних зобов`язань, було укладено договір: іпотеки № 496-001/08р-1 від 20 серпня 2008 року між АКБ «Правекс-Банк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_5 , згідно якого ОСОБА_5 передав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 та договір іпотеки № 496-001/08Р-2 від 20 серпня 2008 року між АКБ «Правекс-Банк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 згідно якого останні передали в іпотеку належне їм на праві власності нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 . Відповідно до пункту 6.1.11 кредитного договору, позичальник, зобов`язався протягом строку дії договору щомісяця сплачувати комунальні платежі і вартість спожитої електроенергії по об`єкту нерухомого майна, переданому в іпотеку, відповідно до пункту 3.1 даного договору. Пунктом 9.4 договору кредиту передбачено, що при невиконанні позичальником за договором кредиту пункту 6.1.11 строк користування грошовими коштами припиняється достроково, на 30-й день прострочення по сплаті комунальних платежів та/або електроенергії. Згідно довідки від 13 лютого 2017 року, виданої головою правління ОСББ «Волинь», ОСОБА_5 , як власник квартири АДРЕСА_1 , має заборгованість по оплаті житлово-комунальних послуг, яка виникла у 2010 році. За умовами пункту 6.1.14 договору кредиту позичальник зобов`язаний протягом строку дії даного договору забезпечити страхування майна, переданого в іпотеку банку відповідно до пункту 3.1 даного договору, шляхом укладення щорічно до 19 серпня договорів страхування зі страховими компаніями, визначеними банком, а також письмово узгоджувати умови договору страхування та не здійснювати дій, направлених на зміну цих умов. У випадку невиконання позичальником пунктів 3.1, 6.1.4 даного договору строк користування грошовими коштами, зазначений у пункті 1.2 даного договору, припиняється достроково, на 4-й день прострочення виконання, при цьому позичальник сплачує штраф у розмірі 100 % від суми, зазначеної в пункті 1.1 даного договору. 07 жовтня 2009 року між ВАТ УСК «Дженералі Гарант» та ОСОБА_5 укладено договір УБG 0051831 добровільного страхування нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 , що була передана в іпотеку згідно договору іпотеки від 20 серпня 2008 року № 496-001/08р-1, строк дії якого закінчився 06 жовтня 2010 року. 07 жовтня 2009 року між ВАТ УСК «Дженералі Гарант» та ОСОБА_3 укладено договір УБG 0051829 добровільного страхування нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_2 , що була передана в іпотеку згідно договору іпотеки від 20 серпня 2008 року № 496-001/08р-1, строк дії якого закінчився 06 жовтня 2010 року. По закінченню строків дії договорів страхування, ОСОБА_1 не здійснив дій пов`язаних з подальшим страхуванням майна, переданого в іпотеку банку. Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у кредитному договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання та визначили умови такого повернення коштів. Представником позивача ПАТ КБ «Правекс-Банк» до суду апеляційної інстанції було надано належним чином завірені копії заяв про переказ готівки, згідно яких ОСОБА_1 здійснював оплату заборгованості за кредитом, а саме: заяву на переказ готівки № FJB1228201648215 від 08 жовтня 2012 на суму 100,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1300902870074 від 09 січня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1306003539254 від 01 березня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1315604706245 від 05 червня 2013 року на суму 100,00 доларів США.; заяву на переказ готівки № FJB1324505806962 від 02 вересня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1403807757904 від 07 лютого 2014 року на суму 50,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1407008125548 від 11 березня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1415509134171 від 04 червня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1427610491544 від 03 жовтня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1507012063832 від 11 березня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1519413090912 від 13 липня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1533714134250 від 03 грудня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1609714876705 від 06 квітня 2016 року на суму 10,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1618715320864 від 05 липня 2016 року на суму 10,00 доларів США; заяву на переказ готівки № FJB1628015733127 від 06 жовтня 2016 року на суму 10,00 доларів США. Заперечуючи проти заявлених позовних вимог, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 подав до суду заперечення, в якому просив застосувати строки позовної давності. Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що строк позовної давності позивачем не пропущено, оскільки у період з жовтня 2012 року по жовтень 2016 року відповідачем було здійснено переказ готівки на виконання умов кредитного договору, що свідчить про переривання строку позовної давності. А оскільки зобов'язання ОСОБА_1 було забезпечено договорами поруки, згідно умов яких поручителі зобов?язались відповідати за належне виконання ОСОБА_1 його зобов?язань за кредитним договором, то така заборгованість підлягає стягненню в судовому порядку солідарно з кожним поручителем окремо. Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одним із видів забезпечення виконання зобов`язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). Правові наслідки порушення зобов`язання, забезпеченого порукою, визначені у статті 554 цього Кодексу. З матеріалів справи відомо, що в забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань за договором кредиту, між банком, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 20 серпня 2008 року укладено договори поруки: № 496-001/08P-1, № 496-001/08P-2, № 496-001/08P-3, № 496-001/08P-4, № 496-001/08P-5, відповідно до яких останні зобов`язалися у повному обсязі солідарно з позичальником відповідати за виконання зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту. За умовами договорів поруки договори поруки набирають чинності з дати їх підписання сторонами і діють до 19 серпня 2031 року. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. За умовами договору, сторони погодили кінцевий термін погашення кредиту - 19 серпня 2028 року. Відповідно до умов кредитного договору сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов`язань зі щомісячним погашенням заборгованості (пункт 4.1 договору, з урахуванням договору про внесення змін та доповнень до кредитного договору). Таким чином, строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на підставі договору. У пункті 4.4 кредитного договору, сторони дійшли згоди про те, що у випадку виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості за кредитом та/або за сплати відсотків за користування кредитом строк користування кредитом, зазначений у пункті 1.2 даного договору припиняється достроково, на 11-й день місяць, наступного за місяцем, у якому виникло прострочення. Про припинення строку користування кредитом банк письмово повідомляє позичальника. Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення. Встановлено, що останній платіж за кредитним договором відповідно до графіка погашення кредиту та умов договору відповідач ОСОБА_1 здійснив 01 березня 2012 року, а тому за умовами пункту 4.4 кредитного договору строком повернення кредиту вважається 11 день місяця, наступного за місяцем, у якому виникло прострочення, тобто 11 квітня 2012 року. Таким чином, з урахуванням зміни строку виконання кредитного зобов?язання з 19 серпня 2028 року на 11 квітня 2012 року (пункт 4.4 кредитного договору) банк не мав права нараховувати відсотки після зміни строку виконання зобов?язання. З наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що ним розраховано заборгованість станом на 10 червня 2016 року, а строк дії кредитного договору було змінено на 11 квітня 2012 року. Тобто, позивачем розраховано проценти за кредитом поза межами дії кредитного договору. Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (касаційне провадження № 14-10цс18). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України). Разом із тим, статтею 264 ЦК України закріплені підстави переривання позовної давності. Зокрема, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Аналогічний по суті висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16. У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою». Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, не можуть вважатися будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без відповідного волевиявлення останнього або без його схвалення. Такі правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 та Верховним Судом у постановах від 12 квітня 2018 року у справі № 191/2478/15-ц (провадження № 61-2501св18), від 11 липня 2018 року у справі № 366/1088/16-ц (провадження № 61-17516св18) та від 21 квітня 2021 року у справі № 211/5281/16-ц (провадження № 61-15522св19). Апеляційний суд, встановивши, що строк виконання основного зобов?язання було змінено на 11 квітня 2012 року, оскільки неналежний платіж було здійснено 01 березня 2012 року, проте, в подальшому ОСОБА_1 здійснював оплату заборгованості за кредитом, а саме: заява на переказ готівки № FJB1228201648215 від 08 жовтня 2012 на суму 100,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1300902870074 від 09 січня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1306003539254 від 01 березня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1315604706245 від 05 червня 2013 року на суму 100,00 доларів США.; заява на переказ готівки № FJB1324505806962 від 02 вересня 2013 року на суму 100,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1403807757904 від 07 лютого 2014 року на суму 50,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1407008125548 від 11 березня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1415509134171 від 04 червня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1427610491544 від 03 жовтня 2014 року на суму 50,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1507012063832 від 11 березня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1519413090912 від 13 липня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1533714134250 від 03 грудня 2015 року на суму 10,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1609714876705 від 06 квітня 2016 року на суму 10,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1618715320864 від 05 липня 2016 року на суму 10,00 доларів США; заява на переказ готівки № FJB1628015733127 від 06 жовтня 2016 року на суму 10,00 доларів США, апеляційний суд дійшов правильного висновку про переривання строку позовної давності відповідно до частини першої статті 264 ЦК України. Проте , розглядаючи спір, та стягуючи солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,ОСОБА_5 , ОСОБА_6 заборгованість за кредитним договором в розмірі 447 475,71 доларів США, яка розрахована станом на 10 червня 2016 року, апеляційний дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі, не перевіривши наданий позивачем розрахунок заборгованості у відповідності до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (касаційне провадження № 14-10цс18). Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційні скарги представника ОСОБА_8 - Кравця Р. Ю. та представника ОСОБА_2 - Солоної А. А. задовольнити частково, скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 141, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича та представника ОСОБА_2 - адвоката Солоної Альони Андріївнизадовольнити частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев С. О. Карпенко В. М. Коротун В. І. Крат Джерело: ЄДРСР 99575184
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2019 року м. Київ Справа № 127/15672/16-ц Провадження № 14-254цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н. П., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» (далі - ПАТ «Універсал банк»), подану його представником Нижником Дмитром Петровичем , на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року (у складі судді Бойка В. М.) та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017року (у складі суддів Берегового О. Ю., Голоти Л. О., Луценка В. В.) у цивільній справі за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів, ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року ПАТ «Універсал банк» (далі також - банк, товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання. На обґрунтування позовних вимог товариство посилалося на те, що 24 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний» (далі - ВАТ «Банк Універсальний»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №13/191к-07 (далі -Кредитний договір), відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримала кредит у сумі 50 000 дол. США строком до 23 липня 2027 року зі сплатою визначених договором процентів за користування кредитом. Цього ж дня між ВАТ «Банк Універсальний» і ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договори поруки на забезпечення виконання Кредитного договору. Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року, ухваленим у цивільній справі № 2-4129/2009, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором у сумі 358 073,97 грн, яка складається з тіла кредиту та процентів за користування ним. Оскільки вказане рішення суду боржники виконали у повному обсязі лише 6 липня 2015 року, ПАТ «Універсал банк» просило на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 нараховані на суму боргу інфляційні втрати за період з липня 2012 року по липень 2015 року у розмірі 272 136,22 грн та 3 % річних, нараховані за цей період, у розмірі 59 920,98 грн, а всього 332 057,20 грн. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року ПАТ «Універсал банк» у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року не виконувалося більше трьох років саме з вини стягувача: виконавчий лист на виконання цього рішення виданий 25 січня 2012 року, однак стягувач пред`явив його до виконання лише 16 квітня 2015 року. Позивач пропустив строк звернення до суду з вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Оскільки про причини пропуску цього строку банк не повідомив, не вказав на їх поважність і не просив його поновити, а представники відповідачів у судовому засіданні просили застосувати наслідки спливу позовної давності, суд дійшов висновку про існування визначених статтею 267 ЦК України підстав для відмови в задоволенні позову Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року скасовано. Провадження у справі за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року по травень 2015 року закрито. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Закриваючи провадження у частині вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за період з липня 2012 року по травень 2015 року, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року в іншій справі (№ 127/13364/15-ц), яке набрало законної сили, ці вимоги вже вирішено. Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення коштів на підставі частини другої статті 625 ЦК України за період з червня по липень 2015 року, апеляційний суд дійшов висновку про їх безпідставність, оскільки рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року в повному обсязі виконано 21 квітня 2015 року. Вирішуючи справу в частині позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що банк пропустив установлений законодавством трирічний строк на звернення до суду з вимогами про стягнення коштів у порядку частини другої статті 625 ЦК України, оскільки таке право виникло у позивача з дня набрання законної сили рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року про стягнення боргу за кредитним договором, а саме 7 грудня 2009 року, проте до суду з цим позовом банк звернувся лише 20 липня 2016 року. Крім того, апеляційний суд зазначив, що норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. Прийняття судового рішення про стягнення боргу в національній валюті не змінює природу грошового зобов`язання як такого, що визначене в іноземній валюті. Оскільки кредит надавався позичальнику в іноземній валюті - доларах США, а індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, суд відмовив у стягненні з відповідачів інфляційних нарахувань на суму боргу. У червні 2017 року ПАТ «Універсал банк» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року і рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення судів першої й апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що, закриваючи провадження у справі про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року по травень 2015 року з тих підстав, що це питання уже вирішив Вінницький міський суд Вінницької області рішенням від 6 грудня 2016 року у справі № 127/13364/15-ц, апеляційний суд не звернув уваги на різний зміст позовних вимог і обставини у цих справах. Зокрема, у цій справі виник спір щодо стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, натомість у справі № 127/13364/15-ц порушувалося питання про стягнення кредитної заборгованості, нарахованої після ухвалення рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року. Суд апеляційної інстанції, на думку заявника, не врахував, що питання тотожності позовних вимог у вказаних справах уже розглядав суд першої інстанції, ухвалу якого про закриття провадження у цій справі скасував суд апеляційної інстанції з передачею справи для продовження розгляду. На думку скаржника, обов`язок зі сплати заборгованості за кредитним договором виник у боржників з часу набрання законної сили рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у цивільній справі № 2-4129/2009, проте боржники виконали рішення лише у липні 2015 року. Вказане порушення, на думку скаржника, за своєю правовою природою є триваючим, тому позовна давність до таких правовідносин не застосовується. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в указаній справі та в подальшому передав її до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України(далі - ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України з мотивів необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду. Зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду обґрунтовано тим, що Касаційний цивільній суд у складі Верховного Суду у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 331/3787/16?ц (касаційне провадження № 61-6863зпв18), від 5 грудня 2018 року у справі № 754/7151/15-ц (касаційне провадження № 61-10516св18), від 19 грудня 2018 року у справі № 206/7190/14-ц (касаційне провадження № 61?5214св18) дійшов висновку, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України коштів розпочинається від дня, коли кредитор дізнався про порушення грошового зобов`язання боржником, яким у цих справах є день набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості. Оскільки відповідно до положень статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, то спливає вона через три роки після набрання законної сили таким рішенням. А тому вимоги про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України коштів, які заявлено пізніше, ніж через три роки після набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості є такими, що заявлені після спливу позовної давності. Разом з тим у постанові від 27 квітня 2018 року у справі № 908/1394/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17, № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судупогоджується з тим, що трирічна позовна давність до вимог про стягнення коштів на підставі частини другої статті 625 ЦК України починає свій перебіг після набрання законної сили рішенням суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, аргументуючи цю позицію відповідними нормами. Вважає, що рішення апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року в частині відмови у стягненні з ОСОБА_4 3 % річних з підстав спливу позовної давності ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права і з додержанням норм процесуального права, а тому необхідно відступити від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування статті 625 ЦК України у взаємозв`язку з положеннями глави 19 цього Кодексу у подібних правовідносинах. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року справу прийнято до розгляду. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Під час розгляду справи суди встановили, що 24 липня 2007 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал банк», та ОСОБА_2 укладено Кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала у кредит 50 000 доларів США на строк до 23 липня 2027 року із сплатою визначених договором процентів за користування кредитом. У цей же день між ВАТ «Банк Універсальний» та відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено договори поруки на забезпечення виконання Кредитного договору. Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року, ухваленим у справі № 2-4129/2009, стягнено солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 358 073,97 гривень та судові витрати. 13 березня 2010 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання цього рішення за виконавчим листом № 2-4129/2009, виданим Замостянським районним судом м. Вінниці 24 листопада 2009 року. Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 4 травня 2011 року рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року залишено без змін. 25 січня 2012 року видано виконавчий лист на примусове виконання рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у справі № 2-4129/2009, який пред`явлено до виконання. Останню постанову про відкриття виконавчого провадження за цим виконавчим листом прийнято 16 квітня 2015 року. Надано строк до 23 квітня 2015 року для добровільного виконання боржниками рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у справі № 2-4129/2009. Згідно з квитанціями від 17 квітня 2015 року № 17-3950590/С, від 20 квітня 2015 року № 20-3955847/С і від 21 квітня 2015 року № 21-395681/С ОСОБА_3 погасив заборгованість, стягнену зазначеним рішенням, окремими платежами в розмірі 140 000 гривень, 140 000 гривень та 72 167 гривень відповідно. 24 квітня 2015 року заступником начальника Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження № 47253128 з примусового виконання виконавчого листа № 2-4129/2009, виданого 25 січня 2012 року Замостянським районним судом м. Вінниці, у зв`язку з добровільним виконанням боржником цього рішення суду в повному обсязі у встановлений строк. Вказані кошти зараховані на рахунок кредитора 6 липня 2015 року. Суди також установили, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року у справі № 127/13364/15-ц відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 33 894,35 дол. США, а також інфляційних втрат і 3 % річних, нарахованих у зв`язку з невиконанням рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року за період з травня 2012 року по травень 2015 року. Це рішення не оскаржувалось і набрало законної сили. За змістом положень статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України). Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу. Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14?10цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Суди встановили, що ОСОБА_2 належним чином не виконувала своїх зобов`язань за Кредитним договором, яким їй надано кредит строком до 23 липня 2027 року. У зв`язку із цим банк звернувся до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості за кредитом і процентів за користування коштами з позичальниці та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які поручилися за виконання відповідачкою цього договору на підставі укладених із банком договорів поруки. Судовим рішенням від 24 листопада 2009 року про стягнення заборгованості за кредитним договором підтверджено наявність грошового зобов`язання позичальниці перед банком та його порушення. Виконавчий лист, виданий на підставі цього рішення, пред`явлений до примусового виконання та після тривалого виконавчого провадження добровільно виконано одним із боржників у наданий державним виконавцем строк до 23 квітня 2015 року. Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18). Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2009 році зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року (дата останнього платежу з погашення боргу). Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 21 квітня 2015 року. Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність. Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України). Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому 21 квітня 2015 року (дата остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням) і є датою, коли зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося. Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим. Таким чином, помилковим є висновок колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. У цій справі ПАТ «Унівесал банк» пред`явило позов 20 липня 2016 року. З огляду на викладене висновок суду апеляційної інстанції про сплив позовної давності за вимогами банку до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, є помилковим. Оскільки позивач звернувся за стягненням з ОСОБА_4 3 % річних за час прострочення, який, як він вважав, тривав з липня 2012 року по липень 2015 року, то суд повинен установити, чи дотримано строки позовної давності з урахуванням викладеного висновку Великої Палати Верховного Суду. Крім того, позивач надав розрахунок суми річних, який судом не перевірявся та охоплює увесь зазначений період. За таких обставин рішення апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню. Рішення суду першої інстанції, в тому числі й у цій частині, взагалі мотивовано пропуском позовної давності з вини позивача, яку суд вбачав у тому, що саме з його (товариства) вини судове рішення про стягнення заборгованості не виконувалося більше трьох років, оскільки виконавчий лист було видано 25 січня 2012 року, однак стягувач пред`явив його до виконання лише 16 квітня 2015 року. Тобто суд фактично обчислив перебіг позовної давності від дати видачі виконавчого листа, що не відповідає вищезазначеним вимогам закону. А тому й рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_4 3 % річних за час прострочення підлягає скасуванню. Разом з тим оскільки судове рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором виконано 21 квітня 2015 року і з цього дня зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося в силу положень статті 599 ЦК України, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог банку про стягнення коштів, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за період із червня по липень 2015 року. Щодо інших наведених у касаційній скарзі доводів Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 205, частини третьої статті 206 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Закриваючи провадження у справі в частині вимог ПАТ «Універсал банк» про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, за період з травня 2012 року по травень 2015 року, апеляційний суд виходив з того, що такий спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав уже розглянутий у справі № 127/13364/15-ц. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог, серед яких було заявлено й цю вимогу, відмовлено. Рішення не оскаржувалось і набрало законної сили За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині зазначених вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Щодо мотивів вирішення апеляційним судом вимог до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат касаційна скарга жодних доводів не містить, а тому рішення апеляційного суду в цій частині в силу положень статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається. Рішення суду першої інстанції ПАТ «Універсал банк» оскаржило з підстав неправильного застосування тих самих норм матеріального права, на які послалося, оскаржуючи рішення апеляційного суду. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Оскільки Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині скасування рішення суду першої інстанції та закриття провадження у справі щодо позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України за період з липня 2012 року по травень 2015 року, щодо відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення зазначених коштів за період із червня по липень 2015 року, а в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат касаційна скарга доводів не містить, то судові рішення в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, які регулюють обчислення перебігу позовної давності, до вимог про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, не надав оцінки наданим сторонами розрахункам про стягнення коштів. З огляду на викладене оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення частково підлягають залишенню без змін, а частково - скасуванню з направленням справи на новий розгляд, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. С. Золотніков Джерело: ЄДРСР 85743708
  5. СОЛОМ`ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03037, м. Київ, вул. Максима Кривоноса, 25; тел. (факс): 249-79-28; e-mail: [email protected] 03113, м. Київ, вул. Полковника Шутова, 1; тел.: (044) 456-51-65, факс: 456-93-08 ________________________________________________________________________________ Справа № 760/12553/16-ц Провадження №2/760/357/21 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ І . Вступна частина 03 березня 2021 року в місті Києві Солом`янський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Коробенка С.В. за участю секретаря Семененко А.Д. представника Позивача - Вижги В.В. представників Відповідача - ОСОБА_2, ОСОБА_3 розглянув у судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. ІІ. Описова частина У липні 2016 року Позивач АТ КБ «Приватбанк» звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором №KIG0GA0000808M від 12.07.2016. Зокрема, Позивач просив стягнути з Відповідача заборгованість в розмірі 53655,25 доларів США, яка складалася з: -17111,10 доларів США - заборгованості за кредитом; -65262,09 доларів США - заборгованості за процентами; -686,28 доларів США - заборгованості за комісією за користування кредитом; -121849,09 доларів США - заборгованості за нарахованою пенею за несвоєчасність виконання зобов`язань з повернення кредиту. Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 25.07.2016 відкрито провадження у справі. 06 вересня 2017 року до суду надійшла уточнена позовна заява про стягнення заборгованості, в якій Позивач посилаючись на диспозитивність щодо права заявляти вимоги, зменшив позовні вимоги до суми в розмірі 49141,40 доларів США, яка складається з: -31409,75 доларів США - заборгованості за процентами; -343,14 доларів США - заборгованості за комісією; -17388,51 доларів США - заборгованості за пенею. Позивач посилається на те, що 12 липня 2006 року між КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту у вигляді поновлювальної кредитної лінії на суму в розмірі 26300,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 12% річних на суму залишку заборгованості. Позивач зазначає, що в порушення умов кредитного Відповідач належним чином взяті на себе зобов`язання не виконував та станом 29 березня 2017 року мав заборгованість по договору на загальну суму в розмірі 123746,90 доларів США, яка включала в себе: - 31409,75 доларів США - заборгованість за тілом кредиту; - 343,14 доларів США - заборгованість за процентами; - 91994,01 доларів США - заборгованість за пенею. З огляду на таке Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості в примусовому порядку. Представник Позивача у судовому засіданні підтримав позов. Відповідач та його представники у судовому засіданні проти позову заперечували з підстав, викладених у письмовому відзиві. Зокрема, зазначили, що Позивач 09.12.2016 в позасудовому порядку звернув стягнення на предмет іпотеки, якою було забезпечено виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитними договором №KIG0GA0000808M від 12.07.2016, шляхом визнання права власності на неї. Відтак, на думку сторони Відповідача, Банк у повному обсязі задовольнив своїй вимоги за кредитним договором, у зв`язку з чим усі подальші його вимоги згідно зі ст. 37 Закону України «Про іпотеку» є недійсними. Крім того, сторона Відповідача заявила про застосування наслідків пропуску Позивачем строків позовної давності за заявленими вимогами, оскільки строк надання кредиту в договорі був погоджений до 12.07.2010. А крім того, як стверджував Відповідач, раніше Позивач звертався до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, і рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07.02.2013 у задоволенні зазначеного позову було відмовлено у зв`язку з необгрунтованістю розрахунку заборгованості (безпідставністю підвищення процентної ставки, відсутністю первинних доказів отримання коштів та їх погашення тощо). ІІІ . Мотивувальна частина Дослідивши наявні в справі письмові докази, суд встановив наступне. 12 липня 2006 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №KIG0GA0000808M від 12.07.2016, згідно з яким Відповідач отримав в кредит суму в розмірі 26300 доларів США строком до 12.07.2010. З наявної у справі постанови Верховного Суду в справі №760/16905/17 вбачається наступне. В порядку забезпечення виконання зобов`язань за вказаним вище кредитним договором між сторонами 12 липня 2006 року був укладений Договір іпотеки, предметом якого є однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , яка належала Відповідачу на праві власності. Відповідно до частин першої, другої статті 36 Закону України «Про іпотеку» у редакції на час укладення договору іпотеки сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частинами першою, другою статті 37 Закону України «Про іпотеку» Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Так, в іпотечному договорі від 12 липня 2006 року № КІGOG0000808М наявне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя у якому передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця. Вважаючи, що ОСОБА_1 не виконує свої зобов`язання з погашення кредиту, 18 серпня 2016 року банк надіслав іпотекодавцю письмове повідомлення про те, що у нього наявна заборгованість за кредитним договором у розмірі 210925,52 доларів США, тому запропонував іпотекодавцю погасити кредитний борг в указаному розмірі протягом 30 днів, а в разі невиконання цієї вимоги залишає за собою право розпочати процедуру звернення стягнення в позасудовому порядку на заставлену квартиру. Встановлено, що в подальшому за заявою ПАТ КБ «Приватбанк» 09 грудня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., як державний реєстратор, вніс запис № 17975552 про державну реєстрацію прав та обтяжень, відповідно до якого право власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 , зареєстрував за ПАТ КБ «ПриватБанк». Встановлено, що зазначене рішення приватного нотаріуса було оскаржене ОСОБА_1 до суду. Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 12.07.2018 в справі №760/16905/17, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 19.12.2018, позов було задоволено, рішення приватного виконавця визнане незаконним та скасоване. Разом з тим, постановою Верховного суду від 05.08.2020 рішення першої та апеляційної інстанцій в справі №760/16905/17 були скасовані, і у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. Таким чином, станом на день розгляду даної справи рішення приватного виконавця 09.12.2016 про визнання за АТ КБ «Приватбанк» в позасудовому порядку звернення стягнення на предмет іпотеки - квартири АДРЕСА_1 - є чинним. При цьому, частина 6 статті 36 Закону України «Про іпотеку» встановлює, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. За таких обставин, враховуючи, що вимоги АТ КБ «Приватбанк» були задоволені саме за процедурою позасудового врегулювання - шляхом визнання права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки, до наступних вимог ПАТ КБ «Приватбанк», які заявлені в даному провадженні, слід застосовувати положення ст. 36 Закону і вважати їх недійсними з огляду на фактичне повне виконання боржником своїх зобов`язань. Посилання представника Відповідача на те, що вартості предмета іпотеки, яка набута Позивачем у власність в рахунок погашення позичальником заборгованості, недостатньо для її повного покриття, а вимоги у даному позові заявлені саме на непокриту вартістю предмета іпотеки заборгованість ОСОБА_1 , суд не сприймає, оскільки така позиція прямо суперечить положенням ч. 6 ст. 36 Закону України «Про іпотеку». Норми ж статті 47 Закону України «Про іпотеку», на які посилається у відповіді на відзив Позивач, стосуються звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з прилюдних торгів, і на відносини з позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки не поширюються. Відтак, позовні вимоги АТ КБ «Приватбанк» слід вважати безпідставними, і у задоволенні позову необхідно відмовити. IV. Резолютивна частина Керуючись ст. ст. 36, 37 Закону України «Про іпотеку», ст. 599 Цивільного кодексу України, ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 223, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд вирішив: 1.У задоволенні позову відмовити. 2.Судові витрати покласти на Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк». 3.Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 4.Позивач: Акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк», юридична адреса: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1Д; адреса для листування: 49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 50, код ЄДРПОУ: 14360570; Відповідач: ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 . Суддя : Джерело: ЄДРСР 95282789
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2021 року м. Київ справа № 288/1595/13 провадження № 61-13486 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю. учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану представником ОСОБА_3 , на заочне рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 19 грудня 2013 року в складі судді Рудник М. І. та на ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 року в складі колегії суддів Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Я. В., ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 662 983,44 грн, з яких: - 1 533 385,11 грн заборгованості за тілом кредиту; - 842 076,38 грн заборгованості за відсотками; - 1 287 521,95 грн пені. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 19 листопада 2007 року АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 2622/1107/71-082, за умовами якого банк надав позичальникові кредит у сумі 197 000 доларів США. На забезпечення виконання основного зобов`язання 19 листопада 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. У результаті укладених договорів факторингу ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року та відповідним договором поруки. У зв`язку з неналежним виконанням позичальником обов`язків з погашення кредиту станом на 16 липня 2013 року виникла заборгованість у загальному розмірі 3 662 983,44 грн. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 19 грудня 2013 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року врозмірі 3 662 983,44 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд першої інстанції виходив із того, що позичальник неналежним чином виконував зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку з чим утворилися заборгованість. ТОВ «Кредитні ініціативи», отримавши право вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року, в передбачений договором спосіб направило відповідачам вимогу про досудове врегулювання спору, яка залишена ними без виконання. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без задоволення, заочне рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 19 грудня 2013 року - без змін. Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи та на підставі належних і допустимих доказів дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову; доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують. Суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що відповідачі не спростували розмір заборгованості, яка вирахувана позивачем відповідно до договірних умов та норм матеріального права. Апеляційний суд встановив факт переходу до ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року. Аргументи учасників справи У серпні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, підписану представником ОСОБА_3 ,на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що розрахунок заборгованості є неповним, оскільки не містить зазначення окремих періодів та відсоткової ставки. Вказує, що всупереч положенням частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» ТОВ «Кредитні ініціативи» не звертався до позичальника з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, а тому позовні вимоги заявлені передчасно. Вимога від 17 липня 2013 року, на яку посилається ТОВ «Кредитні ініціативи» в позовній заяві, не була отримана відповідачами та не може бути підставою для дострокового стягнення кредитної заборгованості. Посилається на те, що позивач неправомірно здійснив розрахунок пені в доларах США із зазначенням гривневого еквіваленту та без урахування річного строку позовної давності. Суди також не застосували положення статті 551 ЦК України щодо можливості зменшення розміру пені. Зазначає, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не довело факт отримання права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року. Вказує, що суди не врахували факт пропуску позивачем строку на звернення з частиною позовних вимог до поручителя. У листопаді 2016 року ТОВ «Кредитні ініціативи» подало заперечення на касаційну скаргу та просило залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін. Позивач послався на те, що розрахунок заборгованості є обґрунтованим і містить усі необхідні дані, зокрема, періоди та дати платежів, які здійснені або мали бути здійснені позичальником. ТОВ «Кредитні ініціативи» не погоджується з доводами позичальника про пропуск позовної давності, оскільки в договорі сторони збільшили вказаний строк до десяти років. Указує, що позивач направляв на адресу відповідачів вимогу про дострокове погашення боргу рекомендованим листом. Уважає, що в матеріалах справи наявні докази на підтвердження переходу права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року до ТОВ «Кредитні ініціативи». Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в даній справі та до закінчення касаційного провадження зупинено виконання оскаржених судових рішень. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року справу призначено до судового розгляду. На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу XIII ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» дана справа передана до Верховного Суду. 06 червня 2019 року дану справу передано судді Антоненко Н. О. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 19 листопада 2007 року АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 2622/1107/71-082, згідно якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит у розмірі 197 000 доларів США на строк з 19 листопада 2007 року по 12 травня 2036 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,9 % річних за весь строк фактичного користування кредитом. Відповідно до договору поруки № 2611/1107/71-082-Р-1 від 19 листопада 2007 року ОСОБА_2 зобов`язалася відповідати перед банком за виконання ОСОБА_1 зобов`язань щодо повернення коштів за кредитним договором № 2622/1107/71-082. У зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору станом на 16 липня 2013 року ОСОБА_1 має заборгованість перед банком урозмірі 458 273,92 долари США, що по курсу НБУ станом на дату розрахункустановило 3 662 983,44 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 191 841 дол. США (1 533 385,11 грн); за відсотками - 105 351,73 дол. США(842 076,38 грн); пеня - 161 081,19 дол. США(1 287 521,95 грн). 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк», який є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк», та факторинговою компанією «Вектор Плюс» укладено договір факторингу № 15, відповідно до якого банк відступив фактору свої права вимоги за кредитними договорами, укладеними з боржниками. Одночасно з правами вимоги до фактора перейшли всі пов`язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів. 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» переуступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги за кредитними договорами, укладеними з боржниками. 17 липня 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» на адресу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 рекомендованими листами направило вимогу про досудове врегулювання спору № 2013/07/Б-0-107 та надало відповідачам строк до 7 днів з дня відправлення даної вимоги для дострокового погашення кредиту, сплати нарахованих процентів за користування кредитом і штрафнихсанкцій. Апеляційний суд установив, що факт переходу права вимоги до ТОВ «Кредитні ініціативи» за кредитним договором № 2622/1107/71-082 підтверджується договорами факторингу від 28 листопада 2012 року; довідкою ПАТ «Омега банк», що є правонаступником ПАТ «Сведбанк», про проведені розрахунки за договором факторингу №15; витягом із Статуту ПАТ «Омега банк»; довідкою ТОВ «ФК «Вектор Плюс» про проведені розрахунки з ТОВ «Кредитні ініціативи»; витягом переліку кредитних договорів по договору факторингу від 28 листопада 2012 року; витягом про реєстрацію в державному реєстрі іпотек від 19 листопада 2007 року; витягом про реєстрацію змін в державному реєстрі іпотек від 06 грудня 2012 року з приводу того, що новим іпотекодержателем є ТОВ «Кредитні ініціативи»; випискою №1 з протоколу №19 від 20 листопада 2012 року. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України(тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. За приписами частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Згідно частини другої статті 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. За змістом пункту 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів»). У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року в справі № 6-223цс16 зроблено висновок, що «визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів». Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Згідно пункту 3.10 кредитного договору № 2622/1107/71-082від 19 листопада 2007 року, укладеного між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_1 , у випадках порушення умов договору вимога про виконання порушеного зобов`язання направляється банком позичальнику в письмовому вигляді та підлягає виконанню в повному обсязі протягом тридцяти календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника, зазначеною в реквізитах цього договору. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв`язку при відправленні листа з повідомленням про вручення, або дата зазначена в повідомленні, яке отримане позичальником особисто в банку. У пунктах 20, 21, 25, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зроблено висновок, що «частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором»; «…суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту»; «…порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами». Предметом позову в справі, що переглядається, є дострокове стягнення кредитної заборгованості. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що між позичальником та позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитного договору, не з`ясували, на які потреби виданий кредит та чи є він споживчим, а отже, не встановили, які права й обов`язки мали сторони спірних правовідносин при укладенні й виконанні умов кредитного договору, та не визначалися з тим, чи поширюється на спірні правовідносини дія Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема частини десятої статті 11 вказаного Закону, якою визначено порядок дострокового стягнення кредитної заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту. Дійшовши висновку про дотримання ТОВ «Кредитні ініціативи» положень договору, які регулюють порядок направлення вимоги про дострокове погашення кредиту, суди виходили з того, що такі вимоги направлені на адресу відповідачів рекомендованими листами. При цьому, суди не надали оцінки пункту 3.10 кредитного договору, згідно якого відповідні вимоги мають направлятися «листом з повідомленням про вручення»; не перевірили факт отримання таких вимог позичальником і поручителем та, за відсутності опису вкладення в поштові відправлення, не з`ясували які саме документи були направлені ТОВ «Кредитні ініціативи» на адресу відповідачів. Неповне встановлення судом першої інстанції обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, в частині наявності в позивача права на звернення до суду з вимогами про дострокове стягнення кредитної заборгованості за договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року, зумовило передчасний висновок суду про наявність правових підстав для задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи». Апеляційний суд допущених судом першої інстанції порушень не усунув, не перевірив усіх доводів апеляційної скарги та не навів мотивів відхилення кожного аргументу, викладеного відповідачем в апеляційній скарзі, чим допустив порушення частини другої статті 315 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану представником ОСОБА_3 , задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 року скасувати,справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Із моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 рокувтрачає законну силу й подальшому виконанню не підлягає. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов Джерело: ЄДРСР 94938464
  7. Постанова Іменем України 05 серпня 2020 року м. Київ справа № 553/3288/15-ц провадження № 61-45324св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Полтавської області в складі колегії суддів: Обідіної О. І., Гальонкіна С. А., Прядкіної О. В. від 12 вересня 2018 року, ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «Вектор Плюс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 14 887 098,78 грн, а також судовий збір в розмірі 3 654 грн. Позовні вимоги мотивовані тим, що 19 вересня 2007 року між ЗАТ «Тас-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та позичальником укладено кредитний договір № 984-Ф, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 700 000 дол. США під 14% річних зі строком повернення до 18 вересня 2018 року. Взяті на себе зобов`язання ОСОБА_1 не виконував, у зв`язку з чим станом на 28 липня 2015 року утворилась заборгованість, яку позивач, до якого на підставі укладеного з ПАТ «Сведбанк» договору факторингу, перейшло право вимоги, і просив стягнути з відповідача. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач пропустив позовну даність за вказаними вимогами. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Вектор Плюс» задоволено. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс» заборгованість за кредитним договором в розмірі 23 720,65 грн та 674 776,14 дол. США, що разом в сумі за офіційним курсом Національного банку України станомить 14 887 098,78 грн. Вирішено питання про судовий збір. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовна давність позивачем пропущена з поважних причин, що є підставою для його поновлення. За вказаних обставин порушене право кредитора підлягає захисту шляхом задоволення вимоги про стягнення з відповідача заборгованості по кредиту, в заявленому позивачем розмірі. Узагальнені доводи касаційної скарги У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції було безпідставно визнано поважними причини пропуску позовної давності позивачем. Порушення принципу рівності сторін при розгляді справи судом апеляційної інстанції полягало у тому, що суд не розглянув та не взяв до уваги докази відповідача щодо обізнаності позивача про місце реєстрації ОСОБА_1 ще у 2011 році. При цьому, за відсутності клопотання та будь-яких доказів поважності строку позовної давності ТОВ «ФК «Фектор Плюс» апеляційний суд визнав такі причини поважними та задовольнив позов. Також апеляційний суд, задовольняючи позов, не перевірив розрахунку заборгованості, наданого позивачем, та дійшов помилкового висновку про задоволення позову. У жовтні 2018 року на адресу суду касаційної інстанції від ОСОБА_1 надійшли доповнення до касаційної скарги, у яких заявник надає документи, які на його думку, свідчать про поінформованість позивача про місце проживання відповідача. У листопаді 2018 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення до касаційної скарги, аналогічні викладеним в касаційній скарзі заявника. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано цивільну справу № 553/3288/15-ц з Ленінського районного суду м. Полтави. Зазначена справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що 19 вересня 2007 року між ЗАТ «Тас-Інвестбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 984-Ф, відповідно до умов якого останній отримував кредит в розмірі 700 000 дол. США, під 14% річних з датою повного повернення згідно до графіка погашення - 18 вересня 2018 року. Указаний кредит було надано для придбання земельної ділянки загальною площею 0,1748 га та нежитлового приміщення загальною площею 1541,1 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Правонаступником ЗАТ «Тас-Інвестбанк» за кредитним договором стало ЗАТ «Сведбанк Інвест», яке в подальшому було реорганізовано шляхом приєднання до ПАТ «Сведбанк». 26 травня 2008 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору № 984-Ф від 19 вересня 2007 року, відповідно до умов якого сторони вирішили вважати таким, що втратив чинність підпункт 5.1.1 пункту 5.1 договору, який стосувався забезпечення кредитного договору іпотекою - належною відповідачу трикімнатною квартирою. Крім того, 18 травня 2009 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору № 984-Ф від 19 вересня 2007 року, яким сторони внесли зміни та доповнення стосовно порядку та розмір комісій, сплата якої визначена умовами договору. Останній платіж в рахунок погашення кредиту та процентів відповідачем здійснено 05 травня 2011 року в сумі 5 554,65 дол. США. Згідно положень пунктів 8.1, 8.2 кредитного договору, банк вправі вимагати дострокового повернення кредиту, наданого за договором, разом із сплатою процентів і передбачених договором неустойок, а також відшкодування збитків, завданих банку в результаті невиконання чи неналежного виконання позичальником умов договору, а позичальник зобов`язаний повернути банку одержану суму кредиту, сплатити проценти та неустойку, а також відшкодувати завдані банку збитки, зокрема, у випадку порушення строків сплати процентів та/або погашення кредиту, встановлених підпунктами 4.1 та 4.2 договору. Вимога про дострокове повернення кредиту згідно пункту 8.1 договору направляється позичальнику у письмовій формі та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 10 календарних днів з дати її одержання або у інші строки, визначені банком у листі вимозі. Ураховуючи невиконання умов кредитного договору після травня 2011 року, ПАТ «Сведбанк» 05 вересня 2011 року направило боржнику письмову вимогу № 6450 про дострокове повернення кредиту в розмірі 475 256,48 дол. США, процентів в розмірі 23 922,33 дол. США та пені в розмірі 3 521,18 грн. Указана вимога отримана ОСОБА_1 09 вересня 2011 року. Після спливу десятиденного строку для погашення заборгованості в добровільному порядку, тобто невиконання ОСОБА_1 вимоги про дострокове повернення кредитних коштів до 19 вересня 2011 року, у банку виникло право на судовий захист своїх цивільних інтересів, який він повинен був реалізувати в межах загального строку позовної давності до 19 вересня 2014 року. Перехід до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» прав первісного кредитора ПАТ «Сведбанк підтверджується договором факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року. 2.Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судового рішення. Пред`явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов`язання та зумовлює перебіг позовної давності. Ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд суд правильно виходив із того, що, пред`явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов. У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов`язання в обумовлений сторонами строк кредитор використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Тобто, у випадку пред`явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту на підставі частини другої статті 1050 ЦК України, такими діями кредитор на власний розсуд змінює умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Зважаючи на те, що із вимогою про дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості з ОСОБА_1 банк звернувся 05 вересня 2011 року (яка отримана позичальником 09 вересня 2011 року), а до суду з цим позовом - 14 серпня 2015 року, місцевий суд правильно вважав, що банком пропущено трирічний строк позовної давності, на застосуванні якої наполягав відповідач. При цьому, суд дав оцінку обставині, пов`язаній із зверненням в листопаді 2012 року ПАТ «Сведбанк» до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 вказаної заборгованості, як такій, що не перериває строку позовної давності, зважаючи на те, що вказане звернення відбулось з порушенням правил територіальної підсудності, наслідком чого стало повернення позовної заяви позивачу для пред`явлення до належного суду за зареєстрованим місцем проживання відповідача. Зазначене узгоджується з постановою Великої Палата Верховного Суду від 24 квітня 2019 року № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19). Апеляційний суд, скасувавши рішення місцевого суду про відмову в позові за пропуском позовної давності, дійшов висновку, що позивачем пропущено позовну давність з поважних причин, оскільки новий кредитор не був обізнаний про зміну реєстрації відповідача. Матеріали справи містять докази про обізнаність ПАТ «Сведбанк» про зміну місця проживання відповідача ще у 2011 році, оскільки вимога про дострокове поверненя кредитних коштів боржнику була направлена банком за новою адресою. Виходячи з умов договору факторингу, позивач мав отримати всю інформацію щодо боржника ще в листопаді 2012 року, що у свою чергу дає підстави вважати, що зазначена адреса відповідача і була відома новому кредитору - ТОВ «ФК «Вектор Плюс». Заміна сторін у зобов`язанні, відповідно до статті 262 ЦК України, не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, тобто після укладення 28 лисопада 2012 року первісним і новим кредиторами договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами для ТОВ «ФК «Вектор Плюс» строки звернення до суду підлягають обчисленню так само, як і для ПАТ «Сведбанк». З огляду на викладене суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим. Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року скасувати та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун Джерело: ЄДРСР 90850537
  8. Постанова Іменем України 26 травня 2020 року м. Київ Справа № 638/13683/15-ц Провадження № 14-680цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальник), ОСОБА_2 (далі - поручителька) про стягнення заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту за касаційною скаргою позивача на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року, ухвалене суддею Аркатовою К. В., та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бездітка В. М., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 14 серпня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути солідарно з позичальника та поручительки заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11239052000 від 23 жовтня 2007 року (далі - кредитний договір-1) на суму 34 016,41 доларів США і пеню у розмірі 22 356,23 грн, а також заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11389728000 від 8 вересня 2008 року (далі - кредитний договір-2) на суму 7 210,36 доларів США і пеню у розмірі 10 102,32 грн. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. 23 жовтня 2007 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-1, відповідно до умов якого позивач надав позичальникові кредит у розмірі 35 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 23 жовтня 2028 року та процентною ставкою 10,50 % річних. 2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № П/11239052000 (далі - договір поруки-1). 2.3. 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-2, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 11 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 7 вересня 2018 року та процентною ставкою 13,85 % річних. 2.4. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № 226650 (далі - договір поруки-2). 2.5. Відповідно до умов договорів поруки відповідальність поручительки та позичальника є солідарною. 2.6. У позичальника є прострочена заборгованість за кредитним договором-1 і кредитним договором-2 (далі разом - кредитні договори). Тому позивач звернувся до суду з цим позовом. (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 22 листопада 2016 року Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалив рішення (викладене з урахування ухвали від 14 лютого 2017 року про виправлення описки), яким позов задовольнив частково: 3.1. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-1 у розмірі 4 485 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 115 623,30 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 045,85 доларів США та суму боргу за простроченими процентами у розмірі 3 439,15 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 16 669,01 грн. 3.2. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-2 у розмірі 2 120,58 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 546 68,55 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 310,65 доларів США і суму боргу за простроченими процентами у розмірі 809,93 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 10 102,32 грн. 3.3. У задоволенні іншої частини вимог - відмовив. 4. Суд першої інстанції рішення мотивував так: 4.1. Позивач надсилав за адресами позичальника та поручительки листи, однак у зв`язку з відсутністю опису вкладення суд не може встановити, чи дійсно це були ті листи-вимоги, які позивач долучив до позовної заяви. 4.2. За договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений договорами порядок дострокового повернення коштів, а саме не направив вимогу про дострокове їх повернення, внаслідок чого термін погашення заборгованості у повному обсязі не настав. Тому є підстави стягнути лише прострочену заборгованість за кредитом і процентами, а також пеню. 4.3. Останній черговий платіж за кредитним договором-1 позичальник сплатив 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року. Вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на те, що у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, і позивач заявив вимогу до поручительки після спливу шестимісячного строку з моменту останнього чергового платежу за обома кредитними договорами, то на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) порука припинилася. (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 5. 18 квітня 2018 року Апеляційний суд Харківської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував постанову так: 5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано виснував, що через припинення договорів поруки не можна задовольнити вимоги позивача про стягнення з поручительки заборгованості за кредитом та процентами, а також пені за обома кредитними договорами. 5.2. Термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязіне настав, оскільки позивач не довів дотримання порядку дострокового повернення коштів за його вимогою. У наданих позивачем листах немає опису, що суперечить умовам кредитних договорів про порядок направлення юридично значимих повідомлень. 5.3. Доводи апеляційної скарги щодо дати останнього погашення заборгованості за кредитними договорами є необґрунтованими, оскільки вони суперечать наданим позивачем розрахункам. 5.4. Аргумент апеляційної скарги про правомірність підвищення процентної ставки за кредитним договором-1 є безпідставним, оскільки немає доказів дотримання позивачем порядку збільшення процентної ставки відповідно до вимог пункту 10.2 вказаного договору. (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. У червні 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 23 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) про незастосування до подібних правовідносин приписів статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, потреба в означеному відступі зумовлена таким : 7.1. Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не дотримав порядку дострокового повернення кредиту за його вимогою, а до наданих листів усупереч умовам кредитних договорів щодо порядку направлення юридично значимих повідомлень немає описів. 7.2. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає порядок дострокового повернення споживчого кредиту: умови, за яких у кредитодавця виникає право на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту; строк, протягом якого споживач може усунути порушення умов цього договору (тридцять чи шістдесят днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу); спеціальний юридичний наслідок усунення цих порушень у вигляді втрати чинності вимоги про дострокове повернення споживчого кредиту. 7.3. Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту на підставі частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), то у споживача (позичальника) відсутній обов`язок повернути достроково споживчий кредит і не може відбутися порушення прав кредитодавця (аналогічні висновки є у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16). 7.4. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц Велика Палата Верховного Суду відхилила довів касаційної скарги про те, що банк на момент звернення до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, пункту 12 кредитного договору та не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення заборгованості. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів, а невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав; кредитор може вимагати у суді захисту цих прав, а саме вимагати виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. 7.5. Кредитодавець не може заявляти вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту у позовній заяві. Подання кредитодавцем позову є складовою цивільного процесу, а не цивільних правовідносин. Тому таке подання не можна кваліфікувати як вимогу у розумінні частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши на підставі частини десятої статті 11 зазначеного Закону вимогу про дострокове повернення коштів за договором, у споживача (позичальника) немає обов`язку здійснити таке дострокове повернення. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 8. Позивач мотивує касаційну скаргу так: 8.1. Суди неправильно застосували частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин: 1) помилково визначили початок перебігу шестимісячного строку за датою сплати останніх платежів за кредитним договором-1 - 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, тоді як початком перебігу такого строку є 6 травня 2015 року - 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог), як це передбачено кредитними договорами; 2) не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. 8.2. Обрання певного засобу захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Направлення позивачем повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту за змістом пункту 12.2 кредитного договору-1 є правом, а не обов`язком. Нездійснення цього права не позбавляє позивача права на дострокове стягнення заборгованості на підставі частини другої статті 1050 ЦК України. Крім того, позивач надіслав досудові вимоги рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. 8.3. Суди необґрунтовано відмовили у стягненні заборгованості за процентами у розмірі 73,19 доларів США за кредитним договором-1, оскільки позивач має право на збільшення процентної ставки на підставі пункту 10.2 цього договору. 8.4. Суди неправильно застосували частину третю статті 549 ЦК України та необґрунтовано відмовили у стягненні за кредитним договором-1 пені у розмірі 5 687,22 грн. 9. 28 січня 2020 року позивач подав додаткові пояснення до касаційної скарги. Вказав, що реалізував передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України право на дострокове стягнення заборгованості. Вважає, що необхідно застосувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 9 липня 2002 року у справі № 15-рп/2002, та висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 6 листопад 2013 року у справі № 6-116цс13, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-160цс19, від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15 і від 3 лютого 2016 року у справі № 6-18цс16. (2) Позиції інших учасників справи 10. 30 липня 2019 року позичальник подав відзив на касаційну скаргу. Просить її відхилити, а оскаржені судові рішення залишити без змін. Мотивує відзив тим, що суди попередніх інстанцій правильно застосували частину четверту статті 559 ЦК України та врахували, що позивач не дотримав порядку досудового повернення заборгованості за кредитними договорами. 11. Поручителька відзив на касаційну скаргу не надала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо права на дострокове повернення коштів за кредитними договорами 12. Суди попередніх інстанцій встановили такі факти: 12.1. 23 жовтня 2007 року та 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником два договори про надання споживчого кредиту, а 14 серпня 2015 року через порушення позичальником зобов`язань подав позов, зокрема, про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася. 12.2. Порядок направлення вимоги про дострокове повернення кредиту передбачений пунктами 12.1-12.2 кредитного договору-1, і такий порядок позивач не дотримав. 12.3. За обома кредитними договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений порядок дострокового повернення коштів - не направив вимогу про таке повернення. 13. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). 14. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції). 15. Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 16. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої зазначеної статті у відповідній редакції). 17. 10 червня 2017 року набрав чинності Закону України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів». 18. Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16). 19. Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). 20. Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. 21. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. 22. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 23. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)). 24. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, Велика Палата Верховного Суду відхилила довід касаційної скарги про те, що позивач перед зверненням до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і пункту 12 договору про надання споживчого кредиту, не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення коштів за цим договором. Велика Палата Верховного Суду вказала, що боржник зобов`язаний виконати його обов`язок відповідно до умов договору. Тобто, порушивши права або законні інтереси кредитора, зобов`язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи на звернення до суду з відповідним позовом. Враховуючи приписи статей 526, 527 і 530 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду зазначилапро те, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання відповідних спорів. Невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав, а тому він може вимагати у суді виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. Враховуючи те, що вимоги кредитора й обов`язки боржника за договором про надання споживчого кредиту у добровільному порядку не були виконані на час ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові погодилася з аргументами суду апеляційної інстанції про наявність підстав для дострокового стягнення заборгованості. 25. Наведений висновок не враховує спеціальний порядок заявлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення коштів у разі неналежного виконання позичальником умов договору про надання споживчого кредиту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку, конкретизувавши його так : суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. 26. У справі № 638/13683/15-цсуди встановили, що у позичальника з позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитних договорів, не з`ясували, на які потреби були видані кредити, чи є ці кредити споживчими, а отже, не з`ясували, які права й обов`язки мали сторони таких відносин при укладенні та виконанні умов кредитних договорів. 27. Ураховуючи, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили належно зібрані у справі докази, Велика Палата Верховного Суду не має процесуальної можливості встановити факти щодо споживчого характеру кредитування позичальника. 28. Позивач стверджує, що направлення повідомлення (вимоги) є правом, а не обов`язком банку. Тому ненаправлення такого повідомлення (вимоги) не позбавляє банк можливості дострокового стягнення заборгованості. 29. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач переконував суд, що направив відповідне повідомлення (вимогу) як позичальнику, так і його поручителю. Проте суди вказали, що всупереч умовам кредитних договорів позивач відправив ці повідомлення (вимоги) рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. Тому суди не змогли встановити, як те, чи справді позивач відправив відповідачам відповідні повідомлення (вимоги), так і те, чи були останні вручені адресатам. Враховуючи наведене, порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами. (1.2) Щодо припинення поруки 30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що останній черговий платіж за кредитним договором-1 сплачений 24 червня 2014 року, за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, а письмові вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на це суди вважали, що оскільки у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, а позивач заявив вимогу до поручителя після спливу шестимісячного строку з моменту здійснення останнього чергового платежу, то на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, порука припинилася. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком погоджується лише частково. 31. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній до 19 жовтня 2016 року). 32. Отже, зі спливом строку, визначеного договором поруки, або зі спливом строку, визначеного законом, порука та відповідне право вимоги кредитора припиняються. 33. Суди встановили, що відповідно до пункту 3.1 договору поруки-1 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань» боржника за кредитним договором-1, а згідно з пунктом 3.1 договору поруки-2 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до погашення поручителем зобов`язань боржника в рахунок виконання зобов`язань за основним договором». 34. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). А календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). 35. З огляду на вказане у договорах поруки сторони не встановили її строк у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку треба застосовувати припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у відповідній редакції про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), а також постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц). 36. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15). 37. З огляду на вказане позивач реалізував право на пред`явлення вимоги до поручителя шляхом подання позову до суду тільки 14 серпня 2015 року. 38. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-1 сторони погодили, що позичальник зобов`язується повертати суму кредиту та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 345 доларів США у день сплати ануїтетних платежів (пункт 1.2.2). Днем такої сплати сторони визначили 23 число кожного календарного місяця строку кредитування, протягом якого позичальник зобов`язаний сплатити ануїтетний платіж. 39. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-2 сторони також погодили ануїтетну схему погашення кредиту, відповідно до якої днем сплати ануїтетного платежу (170 доларів США) є 8 число кожного місяця протягом строку кредитування (пункт 1.2.10). 40. Отже, сторони кредитних договорів встановили, що основне зобов`язання позичальник виконує через окремі зобов`язання з внесення однакових платежів відповідного числа кожного місяця протягом строку кредитування. Тому передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитних договорів вносити періодично, слід обчислювати з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Іншими словами, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після спливу шести місяців з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання терміну виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 63)). 41. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, слід визначати за датою сплати останніх платежів за кредитними договорами. 42. За умови пред`явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором змінюється строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 80); постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц). 43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач 24 березня 2015 року пред`явив вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитними договорами до поручительки, суперечить висновку цих судів про недоведеність через відсутність опису вкладення факту того, що позивач надсилав обом відповідачам саме такі вимоги. Суди не виснували про зміну строку виконання основного зобов`язання. З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що початком перебігу строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, є 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог) про дострокове повернення коштів за кредитними договорами. 44. Отже, суди попередніх інстанцій на підставі зібраних доказів питання відповідальності поручителя перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов`язання, визначених періодичними платежами, не вирішили, як і не визначили те, чи сплив строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів. Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 45. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16 та від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. Стосовно постанови Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, яку теж згадав у касаційній скарзі позивач, то у тій справі Верховний Суд України вказав, що суд касаційної інстанції правильно застосував частину четверту статті 559 ЦК України, а його висновок відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14. (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги 46. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 47. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року. 48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX). 49. Доводи касаційної скарги щодо розміру пені та процентів за кредитним договором-1 спрямовані на переоцінку доказів та на встановлення інших обставин, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій. Тому такі доводи виходять за межі розгляду справи у суді касаційної інстанції. 50. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження (частина перша статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частини перша та друга статті 390 ЦПК України). 51. На судове засідання суду апеляційної інстанції 18 квітня 2018 року не з`явились всі учасники справи (т. 2, а. с. 66). Повний текст постанови від цієї ж дати апеляційний суд склав 23 квітня 2018 року. Її копію позивач отримав 2 травня 2018 року (т. 2, а. с. 89), касаційну скаргу подав 1 червня 2018 року, а додаткові пояснення, в яких доповнив доводи касаційної скарги, - аж 28 січня 2020 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження. 52. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України). 53. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає додаткові пояснення позивача без розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 54. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX). 56. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четвертої зазначеної статті). 57. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги позивача частково обґрунтованими, а вимоги - обґрунтованими. Тому рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. 58. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції повинен всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідити зібрані у справі докази з урахуванням висновків цієї постанови, а також врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо помилковості визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов`язання, але й у гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів (постанова від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц), щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором (постанова від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12). (2.2) Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 60. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції). 61. Регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів». 62. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. 63. Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів»порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. 2. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 90458954
  9. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110 факс 284-15-77 e-mail: [email protected] Унікальний номер справи № 759/17465/18 Апеляційне провадження № 22-ц/824/7772/2020 Головуючий у суді першої інстанції - Юзькова О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2020 року Київський апеляційний суд у складі: суддя-доповідач Оніщук М.І., судді Шебуєва В.А., Крижанівська Г.В., секретар Ющенко Я.М., за участю: представника позивача Чередніченка М .М. , представника відповідача ОСОБА_3, розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, В С Т А Н О В И В: У листопаді 2018 року ТОВ «Порше Мобіліті» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , згідно з яким просило: - стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» заборгованість за кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року, яка станом на 12.10.2018 року становить 1 122 924 грн. 86 коп.; - стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 грн. 00 коп.; - стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Порше Мобіліті» судовий збір у розмірі 16 843 грн. 87 коп. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що 15.03.2013 року між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 50008196, за умовами якого позивач надав, а відповідач отримав кредитні кошти для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентно 26 297,60 доларів США, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90 % на рік, які відповідно до п.п. 2.2 Загальних умов кредитування є змінними. Відповідно до п. 1.4 Загальних умов кредитування термін кредитування (строк повернення кредиту) погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частинами щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. Також, згідно з п. 1.6 Загальних умов кредитування зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за кредитним договором забезпечено Договором застави № 50008196 від 27.04.2013 року, за умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва. Разом з тим, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за кредитним договором, позивачем було надіслано на адресу його проживання вимогу (повідомлення) від 17.02.2015 року щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за договором у загальному розмірі 543 333 грн. 32 коп. Однак, позивач вказував, що вищенаведена вимога про дострокове повернення кредиту відповідачем була проігнорована. За вказаних обставин, а також посилаючись на те, що станом на 12.10.2018 року загальна заборгованість відповідача за кредитним договором становить 1 122 924 грн. 86 коп., позивач звернувся до суду з цим позовом, який просив задовольнити. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18.09.2019 року у задоволенні позову відмовлено (т. 2, а.с. 39-48). В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, а також порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Так, в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на безпідставність застосування судом наслідків пропуску строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом, оскільки у зв`язку з вчиненням виконавчого напису від 08.04.2015 року, який був дійсним до 26.06.2018 року, у позивача не було підстав звертатися до суду з позовом про стягнення заборгованості. При цьому, вказує, що, незважаючи на документальне підтвердження заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції, в порушення вимог ЦК України, безпідставно відмовив у її стягненні з відповідача (т. 2, а.с. 51-65). Ухвалою Київського апеляційного суду від 28.04.2020 року поновлено строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження у справі та надано учасникам справи строк для подання відзиву (т. 2, а.с. 87, 88). 22.05.2020 року до суду надійшов відзив відповідача на апеляційну скаргу (т. 2, а.с. 93-100). Ухвалою Київського апеляційного суду від 01.06.2020 року справу призначено до розгляду (а.с. 107, 108). В судовому засіданні представник позивача підтримав апеляційну скаргу з викладених в ній підстав та просив її задовольнити. Представник відповідача у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість. Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення учасників судового розгляду, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 15.03.2013 року між ТОВ «Порше Мобіліті» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 50008196, за умовами якого позивач надав, а відповідач отримав кредитні кошти для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентно 26 297,60 доларів США, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90 % на рік, які відповідно до п.п. 2.2 Загальних умов кредитування є змінними. При цьому, підписуючи вказаний кредитний договір, відповідач підтвердив свою згоду на те, що договір між сторонами складають цей Кредитний договір, загальні умови кредитування, Графік погашення кредиту, а також додаткові угоди та інші документи, що можуть бути укладені або підписані сторонами у відношенні Кредиту. Як передбачено п. 1.6 Загальних умов кредитування, зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за кредитним договором забезпечено Договором застави № 50008196 від 27.04.2013 року, за умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва. Крім того, відповідно до п.п. 10.1 Загальних умов кредитування між ПАТ «СК «Українська страхова група», як страховиком, та ОСОБА_2 , як страхувальником, було укладено Договір добровільного страхування № 28-0199-13-00361 від 17.04.2013 року. Вигодонабувачем за договором виступає ТОВ «Порше Мобіліті». Умовами п. 10.4 Загальних умов кредитування передбачено, що додатковий кредит надається компанією позичальнику шляхом перерахування компанією на користь страхової компанії, зазначеної у Кредитному договорі або документі, грошових коштів за страхові премії відповідно до Договору страхування, що підлягають сплаті компанією рівними місячними платежами. Згідно з п. 10.10.3 Загальних умов кредитування повернення Додаткового кредиту здійснюється позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. Звертаючись до суду, позивач, в обґрунтування заявлених позовних вимог, посилався на те, що станом на 12.10.2018 року відповідач має перед ТОВ «Порше Мобіліті» заборгованість у розмірі 1 122 924 грн. 86 коп., яка складається з: - простроченої заборгованості з оплати періодичних платежів за кредитом в сумі 111 568 грн. 63 коп., з яких: 59 565 грн. 90 коп. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за кредитом; 6 816 грн. 43 коп. - сума 3 % річних за час прострочення по сплаті чергових платежів за кредитом; 45 186 грн. 30 коп. - сума інфляційних втрат за час прострочення по сплаті чергових платежів за кредитом; - простроченої заборгованості з оплати періодичних платежів за додатковим кредитом у сумі 187 625 грн. 95 коп., з яких: 146 732 грн. 57 коп. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за додатковим кредитом; 8 687 грн. 67 коп. - сума 3 % річних за час прострочення за додатковим кредитом; 29 787 грн. 59 коп. - сума інфляційних втрат за час прострочення за додатковим кредитом; 2 418 грн. 12 коп. - сума нарахованої пені за час прострочення за додатковим кредитом; - заборгованості з дострокового повернення кредиту у сумі 765 383 грн. 13 коп., з яких: 507 017 грн. 19 коп. - сума заборгованості за кредитом; 184326 грн. 10 коп. - сума заборгованості по процентам; 74 040 грн. 02 коп. - сума 3 % річних; - штрафу на підставі п. 8.2 кредитного договору у розмірі 20% суми кредиту, який складає 42 817 грн. 75 коп.; - штрафу на підставі п. 8.3 кредитного договору, який складає 6 854 грн. 13 коп.; - збитків на підставі п. 8.5 кредитного договору у розмірі 8 675 грн. 09 коп. Так, відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Крім того, ст. 530 ЦК України визначає, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Як вбачається зі змісту п. 1.4 Загальних умов кредитування, термін кредитування (строк повернення кредиту) погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частинами щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. До 10 числа кожного місяця компанія надсилає позичальнику відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту Черговий платіж підлягає сплаті у строк відповідно до Графіка погашення кредиту. Згідно з п. 10.10.3 Загальних умов кредитування повернення Додаткового кредиту здійснюється позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. При цьому, відповідно до п. 3.2.1 Договору про внесення змін/Додаткова угода № 1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору № 50008196 від 15.04.2013 року, сторони погодили, що компанія має право визнати термін повернення кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання кредитного договору у випадку порушення позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць. Як вбачається з розрахунку заборгованості за кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за кредитним договором виникла у відповідача 16.09.2014 року. Отже, враховуючи те, що перша прострочка за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, а право дострокового повернення кредиту за вимогою компанії встановлений згідно з п. 3.2.1 додаткової угоди в один календарний місяць з дня виникнення прострочення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року. Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах кого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. У відповідності до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За змістом положень ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). При цьому, виходячи з аналізу положень ст.ст. 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов`язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного з щомісячних платежів. Тобто, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Крім того, як роз`яснила Велика палата Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 року, якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Таким чином, встановивши, що про порушення свого права ТОВ «Порше Мобіліті» було обізнано з 16.10.2014 року, про те пред`явив свої позовні вимоги до відповідача лише у жовтні 2018 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про застосування заявлених відповідачем наслідків пропуску строку позовної давності та відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором. Водночас, слід наголосити, що позивач, направивши відповідачу вимогу від 17.02.2015 року про дострокове погашення всієї суми кредиту, змінив строк виконання основного зобов`язання, а до суду звернувся з цим позовом лише 31.10.2018 року (т. 1, а.с. 142), тобто поза межами трирічного строку позовної давності. Доводи апелянта про безпідставність застосування судом наслідків пропуску строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом через наявність виконавчого напису нотаріуса від 08.04.2015 року, який був дійсним до 26.06.2018 року, колегія суддів відхиляє, оскільки позивач не був обмежений у можливості поряд із зверненням стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису звернутися до суду із позовом про стягнення всієї заборгованості за кредитним договором. При цьому, звернення стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису не перериває строку позовної давності. Більш того, як вбачається, під час розгляду справи судом першої інстанції позивач не заперечував факту пропуску ним строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом та просив визнати поважними причини такого пропуску саме з підстав звернення стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису від 08.04.2015 року. Щодо стягнення з відповідача збитків у розмірі 8 675 грн. 09 коп., які, на думку позивача, було понесені останнім у зв`язку з укладенням із ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» Договору про надання колекторських послуг від 01.08.2011 року щодо забезпечення звернення стягнення на предмет застави в позасудовому порядку, слід зазначити, що, як вірно встановлено судом першої інстанції, позивачем не було надано доказів, які б свідчили про те, що, в розумінні положень ст. 22 ЦК України, зазначені витрати були необхідні для поновлення прав позивача. Таким чином, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення. При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, а рішення суду без змін. Також слід зазначити, що у зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення понесені позивачем судові витрати (судовий збір за подання апеляційної скарги) відшкодуванню не підлягають. Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» - залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду. Повний текст постанови складений 14 липня 2020 року. Суддя-доповідач М.І. Оніщук Судді В.А. Шебуєва Г.В. Крижанівська Джерело: ЄДРСР 90410573
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2020 року м. Київ справа № 759/11951/19 провадження № 22-ц/824/3712/2020 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: Іванової І.В. (суддя-доповідач), Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С. сторони : позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» відповідач - ОСОБА_1 розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 грудня 2019 року у складі судді П`ятничук І.В., повний текст складений 23.12.2019 року, встановив: У червні 2019 року позивач АТ КБ «Приватбанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та просив стягнути з останньої заборгованість за кредитним договором б/н від 13 квітня 2011 року. Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 звернулась до позивача з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим підписала заяву б/н від 13 квітня 2011 року, згідно якої отримала кредит у розмірі 10 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку складає між ним та банком Договір, що підтверджується підписом у заяві. В наслідок невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором утворилась заборгованість. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 05 грудня 2019 року у задоволенні позовних вимог АТ КБ «Приватбанк» відмовлено. В апеляційній скарзі АТ КБ «Приватбанк» просить скасувати рішення суду першої інстанції через порушення норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги банку задовольнити. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги позивач зазначає про те, що судом не було встановлено істотної обставини - строк дії картки. Відповідно до довідки, яка міститься в матеріалах справи, відповідачу були надані кредитні картки № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 зі строком дії перевипущеної картки до останнього дня 09.2018 року, тобто картка була перевипущена. Відповідач активно користувалась карткою з терміном дії 09/18, а саме, користувалась кредитними коштами, знімала готівку в банкоматах, розраховувалась в торгівельній мережі, що, як зауважує позивач, неможливо здійснити без наявної картки, а також частково сплачувала заборгованість. Скаржник також звертає увагу, що перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в повному обсязі, враховуючи висновки Верховного Суду України, починається із наступного дня після спливу строку дії картки. Від відповідача ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання вказує, що право на звернення до суду у позивача виникло з 28 лютого 2015 року, однак реалізоване це право було лише 07 червня 2019 року, тобто з пропуском строку позовної давності. ОСОБА_1 також посилається на те, що законодавство не відносить банківські виписки до первинних документів бухгалтерського обліку, а тому їх не можна розглядати як належний та допустимий доказ, що обґрунтовує наявність відповідного розміру її заборгованості та механізму обчислення боргу. Крім того відповідач зазначає, що у наданій до суду позивачем анкеті-заяві про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 13 квітня 2011 року процентна ставка не зазначена, також не зазначені в ній і умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру, про стягнення яких просить банк. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмово провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищезазначене, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що 13 квітня 2011 року ОСОБА_1 підписала анкету-заяву б/н, згідно якої отримала кредит у розмірі 10 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки (а. с. 8). Згідно розрахунку, наданого АТ КБ «Приватбанк», заборгованість відповідача перед банком на 31 травня 2019 року складає 327 608 грн. 97 коп., з яких 9 416 грн. 42 коп. заборгованість за кредитом; 315 132 грн. 55 коп. заборгованість по процентам за користування кредитом; 3 060 грн. заборгованість за пенею та комісією (а.с. 4-7). При цьому позивач посилається на те, що законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення лише повної суми заборгованості, а кредитодавець на свій розсуд може вимагати від боржника будь-яку частину суми заборгованості за кредитом. У зв`язку з наведеним, заборгованість до стягнення становить 120 998 грн. 27 коп., з яких 9 416 грн. 42 коп. заборгованість за кредитом, 111 581 грн.85 коп. заборгованість по процентам за користування кредитом з 13 квітня 2011 року по 30 березня 2018 року. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку щодо пропуску АТ КБ «Приватбанк» строку позовної давності, оскільки прострочена заборгованість за кредитом виникла 30 листопада 2014 року, а банк звернувся до суду з відповідним позовом лише 22 червня 2019 року. Однак, колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Згідно ст.ст. 256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Разом з тим, відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 91-93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). Тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності. Аналогічний по суті висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16. У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16 зроблено висновок, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій». У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року в справі № 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18) міститься висновок по застосуванню частини першої статті 264 ЦК України та вказано, що з тлумачення цієї норми слідує, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов`язаного суб`єкта (боржника). При цьому не виключається й випадку, коли переривання перебігу позовної давності буде відбуватися внаслідок визнання боргу, що здійснюється іншими суб`єктами, якщо на це була виражена воля боржника. Тобто, коли боржник виражає свою згодою чи уповноважує на це відповідного іншого суб`єкта». Як вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_1 періодично вносила платежі на погашення кредиту, а останній платіж здійснила 13 лютого 2017 року в розмірі 2 040 грн., що згідно з ч. 1 ст. 264 ЦК України свідчить про переривання перебігу позовної давності, даний позов АТ КБ «Приватбанк» пред`явив до суду 22 червня 2019 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності. Отже, матеріалами справи стверджується що кредитний договір укладений між сторонами у формі заяви з приєднанням до Умов та Правил надання банківських послуг. У відповідності до вимог частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «Приватбанк»). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У наданій до суду заяві-анкеті від 13 квітня 2011 року, підписаній сторонами, інформація про процентну ставку відсутня. Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість по процентам за користування кредитними коштами. Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, долучив до позовної заяви витяг з Умов і правил надання банківських послуг, які не містять підпису позичальника, у яких передбачено, що клієнт зобов`язується погашати заборгованість за кредитом, сплатити нараховані за весь період користування кредитом відсотки, винагороду та неустойку (штраф, пеню). Аналізуючи зміст наданих Умов, апеляційний суд визнає неможливим встановити чи діяли Умови та у якій саме редакції на момент укладання кредитного договору, з огляду на відсутність відомостей про те, з якими саме Умовами ознайомлений та погодився відповідач. Водночас матеріали справи не містять підтверджень, що саме цей витяг з Умов та правил надання банківських послуг розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними підписуючи анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у АТ КБ «Приватбанк», а також те, що зазначені документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами, саме у зазначених в цих документах, що додані банком до позовної заяви, розмірах і порядках нарахування. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи. Отже в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "Приватбанк" в період - з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов у будь-якій редакції, що найбільш сприятлива для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила надання банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату процентів за користування кредитними коштами, наданий банком витяг з Умов не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджує вказаних обставин. З урахуванням зазначеного, відсутні підстави вважати, що при укладенні договору АТ КБ "Приватбанк" дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Саме до такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року по справі №342/180/17, вказані висновки є обов`язковими для судів першої, апеляційної інстанції. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню у відповідності до п. 4 ст. 376 ЦПК України із ухваленням нового рішення, яким позовні вимоги АТ КБ «Приватбанк» слід задовольнити частково, стягнувши із ОСОБА_1 тільки заборгованість по тілу кредиту у розмірі 9 416 грн. 42 коп., а в решті позову слід відмовити із вищезазначених підстав. Колегія суддів звертає увагу на те, що надана стороною позивача Довідка про умови кредитування з використання картки «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» є нечитабельною, з її змісту неможливо встановити, зокрема, відсоткову ставку за користування кредитними коштами, а тому дана довідка не може бути досліджена судом у повному обсязі. Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 389 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах,- постановив : Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 грудня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 (індивідуальний податковий номер НОМЕР_3 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (код ЄДРПОУ 14360570) суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 9 416 грн. 42 коп. та судові витрати у розмірі 374 грн. В решті позову відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків передбачених ч.3 ст. 389 ЦПК України. Головуючий: Судді: Джерело: ЄДРСР 89731899
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 20 листопада 2019 року м. Київ Справа № 802/1340/18-а Провадження № 11-474апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни (далі - приватний нотаріус), треті особи: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»), про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк» на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року (суддя Поліщук І. М.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року (судді Капустинський М. М., Моніч Б. C., Матохнюк Д. Б.), УСТАНОВИЛА: У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946) та запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк». Вінницький окружний адміністративний суд рішенням від 7 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року, позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946). У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м. та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у відповідача були підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк», що свідчить про протиправність оскаржуваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також наявність підстав для скасування зазначеного рішення. Не погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанції, АТ «КБ «Приватбанк» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а провадження у справі закрити. Вважає, що судові рішення прийняті, зокрема, з порушенням норм процесуального права, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, адже спір не є публічно-правовим та виник з майнових правовідносин. На час розгляду справи відзивів не надходило. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 7 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк», а ухвалою від 24 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). АТ «КБ «Приватбанк» оскаржує судове рішення, зокрема, з мотивів порушення судами попередніх інстанції правил предметної юрисдикції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга АТ «КБ «Приватбанк» підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва на право власності від 24 квітня 2008 року позивачу разом із ОСОБА_2 належить на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 2 частині кожному. 20 травня 2008 року між ОСОБА_2 (позичальник) та АТ «КБ «Приватбанк» (банк) укладено кредитний договір № VIV7GA0000000001. З метою забезпечення виконання умов кредитного договору № VIV7GA0000000001, 20 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (іпотекодавці) уклали із АТ «КБ «Приватбанк» (іпотекодержателем) договір іпотеки квартири № 2912 (далі - Договір іпотеки). Відповідно до пункту 1 Договору іпотеки предметом цього договору є надання іпотекодавцями в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в пункті 33.3 цього Договору (предмет іпотеки), на забезпечення виконання зобов`язань іпотекодавців, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем/позичальником зобов`язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця/позичальника. Згідно з пунктом 33.3 Договору іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме: 2-кімнатну квартиру загальною площею 47,40 кв. м, житловою площею 27,60 кв. м. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 квітня 2008 року, виданого Виконкомом Вінницької міської ради згідно з рішенням від 24 квітня 2008 року за № 932. Як зазначає позивач у позовній заяві, з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна йому стало відомо, що 12 грудня 2016 року приватний нотаріус прийняв рішення за індексним номером № 32871946 про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яким перереєстровано квартиру за АТ «КБ «Приватбанк». При цьому підставою для виникнення права власності на квартиру зазначено Договір іпотеки. Не погоджуючись із таким рішенням приватного нотаріуса, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте АТ «КБ «Приватбанк» зазначило, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суди попередніх інстанцій, вирішуючи цю справу по суті заявлених позовних вимог, врахували правову позицію Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладену у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1159/17 щодо визначення правил юрисдикції у цій категорії справ. Разом із тим, врахувавши наявність ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 2 квітня 2018 року, яка набрала законної сили, про закриття провадження у справі за правилами цивільного судочинства за аналогічними вимогами позивача, дійшла правильного висновку, що попередня юрисдикційна невизначеність суду на цьому етапі ставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Як убачається з матеріалів справи, спірні у цій справі правовідносини пов`язані з реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартиру позивача, та виникли у зв`язку із запереченням позивачем такого права, а отже, існує спір про право. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Водночас, як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendzv. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Вінницький міський суд Вінницької області ухвалою від 2 квітня 2018 року закрив провадження у цивільній справі № 127/23872/17 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Приватбанк», приватного нотаріуса про скасування рішення про державну реєстрацію та зобов`язання реєстратора вчинити дії, оскільки розгляд цієї справи віднесено до адміністративної юрисдикції. Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що позивач звертався до суду за вирішенням цього спору в порядку цивільного судочинства, проте провадження у справі було закрито та спрямовано позивача до адміністративного суду, а отже, закриття провадження у цій справі поставило би під загрозу сутність гарантовані Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_1 перешкоди у реалізації права на судовий захист, і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність дотримання судами попередніх інстанцій встановленого законом порядку реалізації права примусового стягнення на предмет іпотеки, здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону № 898-IV). За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Приписами статті 36 Закону № 898-IV (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до пункту 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), який набрав чинності на момент прийняття оскаржуваного рішення, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). У цьому випадку умовами іпотечного договору від 20 травня 2008 року, зокрема підпукту 16.7.1 пункту 16.7 Договору іпотеки, передбачено, що іпотекодержатель має право, доки він залишається власником заставної, з метою задоволення своїх вимог і в порядку, передбаченому пункту 22 цього Договору, звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані. Згідно з пунктом 22 Договору іпотеки у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцем іпотекодержатель направляє іпотекодавцю і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору. Із наведеного слідує, що згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю та боржнику (позичальнику) письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором. Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, заперечуючи проти задоволення вимог адміністративного позову, відповідач зазначав, що при прийнятті документів від АТ «КБ «Приватбанк» були вивчені всі документи серед яких також і були наявні повідомлення про усунення порушень від 28 липня 2016 року № 975, адресоване ОСОБА_1 , та повідомлення від 28 липня 2016 року № 975/1, адресоване ОСОБА_2 . При цьому вказав, що із рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 слідує, що 1 серпня 2016 року ОСОБА_2 особисто отримав письмові вимоги, про що мав повідомити і ОСОБА_1 . Факт отримання ОСОБА_2 повідомлення про усунення порушень № 975/1 від 28 липня 2016 року підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 210300533042, натомість факт вручення повідомлення про усунення порушень № 975 від 28 липня 2016 року ОСОБА_1. підтверджується відміткою на самих повідомленнях, засвідченою його власноручним підписом. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що твердження представника позивача про те, що ОСОБА_1 не надсилалось повідомлення-вимога про усунення порушень, а також посилання відповідача та представника третьої особи на рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 як на єдиний доказ вручення повідомлення ОСОБА_1 , не відповідають обставинам справи, а тому є необґрунтованими та спростовуються наявними у матеріалах справи доказами. 7 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпуктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та Договору іпотеки) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV). Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження. Велика Палата Верховного Судупогоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ПАТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у відповідача були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «КБ «Приватбанк». Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності від 8 грудня 2016 року № 17975146 на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк» задоволенню не підлягає. Рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (частина друга статті 26 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18) і підстав відступати від цього рішення не вбачається. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни судових рішень з мотивів наведених у цій постанові. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Статтею 351 КАС визначено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 рокув їх мотивувальних частинах з огляду на викладені вище висновки. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково. 2. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року змінити. 2.1. Викласти мотивувальну частину рішення та постанови в редакції цієї постанови. 2.2. Викласти пункт 2 резолютивної частини рішення у такій редакції: «Визнати протиправним і скасувати запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк»». Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86435729
  12. Державний герб України Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа № 522/407/15-ц Провадження № 14-53 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року, ухвалене суддею Домусчі Л. В., та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Журавльова О. Г., Ісаєвої Н. В., Комлевої О. С. Учасники справи: - позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, - третя особа без самостійних вимог: Перша одеська державна нотаріальна контора. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 (далі разом - спадкоємці), третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 24 грудня 2007 року ОСОБА_9 (далі - позичальник) та Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - кредитодавець), уклали кредитний договір № 1501/1207/71-263 (далі - кредитний договір). За його умовами позичальник отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 11,9 % річних протягом усього строку користування кредитом і з кінцевим терміном повернення до 24 грудня 2027 року. 2.2. 24 грудня 2007 року для забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору сторони уклали договір іпотеки № 1501/1207/71-263-Z-1 (далі - договір іпотеки). Предметом іпотеки є належна на праві власності позичальникові квартира АДРЕСА_12 (далі - предмет іпотеки). 2.3. 28 листопада 2012 року кредитодавець і позивач уклали договір факторингу № 15, відповідно до умов якого на користь позивача було відступлено право вимоги за кредитним договором. 2.4. У листопаді 2014 року позивач дізнався про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальник померла. Станом на 22 листопада 2010 року заборгованість за кредитним договором становила 99 743,14 доларів США, що було еквівалентно 1 572 973,36 грн, і складалася вона з: основного боргу у сумі 97 538 доларів США, еквівалентних 1 538 197,77 грн; заборгованості з відсотків у сумі 1 941,43 доларів США, еквівалентних 30 616,82 грн; пені - 263,71 доларів США, еквівалентних 4 158,77 грн. 2.5. 17 листопада 2014 року позивач звернувся до Першої одеської державної нотаріальної контори з претензією кредитора. З листа Першої одеської державної нотаріальної контори від 18 листопада 2014 року вих. № 2522/02-14 стало відомо, що 6 березня 2012 року на предмет іпотеки було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_3 (1/5 частки спадкового майна), ОСОБА_4 (2/5 частки спадкового майна), ОСОБА_5 (2/5 частки спадкового майна). ОСОБА_3 було роз'яснено, що він успадковує майно, обтяжене боргом, і що обтяження майна іпотекою залишається чинним після отримання свідоцтва про право на спадщину та до повного виконання зобов'язань за кредитним договором. 2.6. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість предмета іпотеки, переданого позивачу, станом на 30 січня 2015 року становила 1 401 254,00 грн, що не перевищувало заборгованість відповідачів перед позивачем. 2.7. У зв'язку з тим, що заборгованість за кредитним договором не була погашена, позивач звернувся до суду із вказаним позовом. 3. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки в рахунок погашення заборгованості спадкоємців за кредитним договором шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. 4. У березні 2015 року спадкоємці звернулися до суду із зустрічним позовом до позивача про визнання останнього таким, що втратив право вимоги до спадкоємців за кредитним договором і за договором іпотеки. 5. Позовні вимоги вони мотивували такими обставинами: 5.1. ОСОБА_3 та його сини - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - є спадкоємцями позичальника, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. 5.2. Після смерті позичальника ОСОБА_3 письмово повідомив кредитодавця про смерть його дружини та надав до кредитної справи копію відповідного свідоцтва про смерть із заявою щодо переоформлення кредитного договору на нього. 5.3. 6 березня 2012 року Перша одеська державна нотаріальна контора письмово повідомила кредитодавця про видачу спадкоємцям свідоцтв про право власності на спадщину на предмет іпотеки після смерті позичальника. 5.4. Позивач пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли у спадщину предмет іпотеки, з порушенням строків, визначених статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 16 грудня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову; зустрічний позов задовольнив: визнав позивача таким, що позбавлений права вимоги до спадкоємців померлого позичальника. 7. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у первісному позові мотивоване тим, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли обтяжену іпотекою спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, і згідно з частиною четвертою цієї статті він втратив право вимоги. 8. Задовольняючи зустрічний позов, суд вказав, що позивач за первісним позовом не спростував належними та допустимими доказами того, що ОСОБА_3 у березні 2010 року повідомив кредитодавця про смерть позичальника, а набувши право вимоги кредитодавця до спадкоємців позичальника у 2012 році, позивач скористався цим правом лише у 2014 році з пропуском строків, передбачених статтею 1281 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 27 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення первісних позовних вимог і про відмову у задоволенні зустрічного позову. У рахунок погашення заборгованості спадкоємців позичальника перед позивачем за кредитним договором звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 10. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення Апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2016 року, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи) 11. 29 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області рішенням скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року в частині задоволення зустрічного позову й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову мотивоване тим, що суд першої інстанції вірно встановив факт пропуску кредитором преклюзивного строку та відмовив у первісному позові саме з підстав, з яких заявлений зустрічний позов. А тому немає необхідності у задоволенні зустрічних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 23 червня 2017 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року у повному обсязі та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову, а також задовольнити первісний позов у повному обсязі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. У цій ухвалі суд вказав на те, що є обґрунтовані правові підстави для відступлення від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16 висновку щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме від висновку про те, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК України. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що у разі коли спадкодавець є одночасно боржником за основним зобов'язанням та іпотекодавцем, недотримання строків звернення кредитора з вимогами до спадкоємців відповідно до статті 1281 ЦК України має наслідком припинення основного зобов'язання та припинення іпотеки спадкового майна як похідного зобов'язання. 18. В ухвалі від 1 лютого 2018 року звертається увага на те, що суд першої інстанції у справі № 522/407/15-ц врахував інший правовий висновок Верховного Суду України, встановивши факт відсутності у кредитора (позивача) права вимоги до спадкоємців за іпотечними зобов'язаннями з підстав, передбачених частиною четвертою статті 1281 ЦК України. Апеляційний суд з такими висновками районного суду погодився. 19. Мова йде про висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15. У цій справі Верховний Суд України зазначив, що «оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців». 20. Натомість, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16, на який посилається позивач у касаційній скарзі, полягає у тому, що «правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України)». Крім того, Верховний Суд України у справі № 6-31цс16 вказав, що стаття 17 Закону України «Про іпотеку» передбачає підстави припинення іпотеки, однак такої підстави як смерть іпотекодавця, положення цієї статті не містять. 21. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що викладений у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15 висновок Верховного Суду України про застосування положень статті 1281 ЦК України при вирішенні питання щодо звернення стягнення на спадкове іпотечне майно є протилежним до викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16 висновку Верховного Суду України в аналогічних правовідносинах. 22. Крім того, в ухвалі від 1 лютого 2018 року вказано, що «різна судова практика при вирішені питання щодо строку, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою до спадкоємця про звернення стягнення на предмет іпотеки, не може забезпечити розумну передбачуваність судових рішень». 23. З огляду на це Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 24. Позивач вказує на те, що вимога до спадкоємців була направлена ще кредитодавцем у межах встановленого законом строку. Вважає, що про це свідчить заява ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року, в якій він у зв'язку з набуттям спадщини та обтяженням на неї за договором іпотеки просив, зокрема, врегулювати відносини щодо погашення кредиту у добровільному порядку шляхом встановлення графіку погашення із розстроченням. Заява ОСОБА_3 про прийняття зобов'язань за кредитним договором, на думку позивача, є підтвердженням отримання вимоги кредитора до спадкоємців згідно з положеннями статті 1281 ЦК України. Крім того, ОСОБА_3 був також обізнаний із обтяженнями щодо спадкового майна при отриманні свідоцтва про право на спадщину. 25. Суди попередніх інстанцій, на думку позивача, дійшли помилкових висновків про пропуск кредитором строків, визначених статтею 1281 ЦК України, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16). (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідачів 26. 29 вересня 2017 року ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, якими у позові до спадкоємців відмовлено. 27. Обґрунтовуючи заперечення на касаційну скаргу, ОСОБА_3 вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність у позивача права вимоги до спадкоємців позичальника через пропуск строку, встановленого статтею 1281 ЦК України. 28. Інші відповідачі позицію щодо касаційної скарги не висловили. (2.2) Позиція третьої особи без самостійних вимог 29. Третя особа без самостійних вимог позицію щодо касаційної скарги не висловила. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 30. Спір виник між сторонами з приводу погашення заборгованості за кредитним договором, в рахунок якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Натомість, за зустрічним позовом вимоги стосувалися визнання позивача таким, який втратив право вимоги до спадкоємців. 31. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальникпомерла. Після її смерті відкрилась спадщина на предмет іпотеки. 32. 6 березня 2012 року державний нотаріус Першої одеської державної нотаріальної контори видав свідоцтво про право на спадщину за законом, про що листом того ж дня повідомив кредитодавця. 33. 8 травня 2012 року ОСОБА_3 звернувся до кредитодавця із листом, в якому повідомив, що успадкував від позичальника предмет іпотеки. Крім того, у зв'язку з набуттям спадщини, обтяженої іпотекою, просив кредитодавця укласти договір про добровільне погашення боргу із розстроченням. 34. 28 листопада 2012 року позивач набув право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу № 15, укладеного з кредитодавцем. Натомість, спадкоємці стали правонаступниками прав та обов'язків померлого позичальника щодо спадкового майна - предмета іпотеки, обтяженого для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. 35. Оскільки спадкоємці зобов'язання за кредитним договором не виконували, 23 грудня 2014 року позивач згідно з приписами статей 37 і 40 Закону України «Про іпотеку» й умовами кредитного договору надіслав на адресу спадкоємців повідомлення про необхідність погашення боргу та звільнення предмета іпотеки. 36. Позивач вважає, що 14 січня 2015 року звернувся до суду з позовом до спадкоємців у межах загальної позовної давності, а тому не прострочив звернення до боржника із вимогою про повернення кредиту. Аргументує свою позицію висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. 37. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 38. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 39. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 40. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 41. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 42. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 43. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 44. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. 45. З огляду на вказане, а також враховуючи невідповідність між висновком Верховного Суду України щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеним у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15, і висновком Верховного Суду України щодо застосування вказаної статті, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16, Велика Палата Верховного Суду відступає у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) від останнього. 46. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що строки пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 47. У справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) позивач 28 листопада 2012 року набув у кредитодавця право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу. На той час згідно з листом ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року кредитодавець знав про набуття спадкоємцями предмета іпотеки. Проте позивач вимогу про погашення боргу та звільнення предмета іпотеки надіслав спадкоємцям лише 23 грудня 2014 року, тобто пропустивши строки, визначені статтею 1281 ЦК України. Вказане позбавляє позивача права відповідної вимоги до спадкоємців. 48. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, а позивач не довів факт пред'явлення вимоги кредитодавцем до спадкоємців у межах строків, визначених статтею 1281 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті ОСОБА_3 листом від 8 травня 2012 року, скерованим на адресу кредитодавця, повідомив останнього про набуття предмета іпотеки у спадщину. Будь-яка інформація про пред'явлення кредитодавцем вимоги до спадкоємців у вказаному листі відсутня. 49. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення, висловлені позивачем у касаційній скарзі, щодо своєчасного пред'явлення вимоги до спадкоємців і погоджується з аргументами судів першої й апеляційної інстанцій щодо втрати позивачем права вимоги до спадкоємців. 50. З огляду на вказане рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року необхідно залишити без змін. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 51. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 52. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року є правильним по суті рішенням і залишає його без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 438,40 грн, понесені ОСОБА_3 за подання касаційної скарги, за результатами розгляду якої 14 грудня 2016 року була постановлена ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 55. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 55.1. У разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 55.2. Спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 55.3. Спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 55.4. Спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 55.5. Кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 55.6. Наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 56. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 57. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 58. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців»не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 59. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 60. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 61. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 62. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року залишити без змін. 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (адреса: вулиця Щорса, будинок 31, місто Київ, 01133; ідентифікаційний код: 38004195) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_12; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 438,40 грн. відшкодування витрат за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 17 квітня 2018 року. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач О. С. ЗолотніковІ. В. Саприкіна О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич В. С. КнязєвО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73469649
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2019 року м. Київ Справа N 342/180/17 Провадження N 14-131цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк), відповідач - ОСОБА_1, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року у складі судді Ничик Г.І. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року у складі колегії суддів Васильковського В.М., Горейко М.Д., Проскурніцького П.І. у цивільній справі за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 18 лютого 2011 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачкою анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг. Позивач зазначав, що за умовами вказаного договору позичальник отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Своїм підписом у заяві відповідачка підтвердила, що підписана нею заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua складає договір про надання банківських послуг. ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала, на вимоги про погашення заборгованості не реагувала, унаслідок чого станом на 02 лютого 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 47 325,26 грн. з яких: 16 058,07 грн - заборгованість за тілом кредиту, 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами, та нарахованих за порушення умов кредитного договору 23 465,55 грн - пені, а також 500,00 грн - штрафу (фіксована частина), 2 229,77 грн - штрафу (процентна складова). Посилаючись на викладене, АТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з ОСОБА_1 вказану суму заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 37 188,94 грн. в тому числі: заборгованість за тілом кредиту у розмірі 16 058,07 грн. несплачені проценти за користування кредитними коштами у розмірі 5 071,87 грн та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов договору. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з неї на користь банку. У анкеті-заяві позичальника зобов'язання зі сплати штрафів відсутні. Умови та Правила не є складовою укладеного між сторонами кредитного договору. Пеня нарахована банком у межах річного строку спеціальної позовної давності, а тому заява про її застосування до вказаних вимог не може бути задоволена. Оскільки нарахована банком пеня значно перевищує розмір основної суми боргу, тому на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) сума пені підлягає зменшенню. Суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-2320цс16. Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення вказаної суми кредитної заборгованості. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову банку відмовити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували її доводів про те, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", згідно з якими банк самостійно може встановлювати та змінювати кредитний ліміт та умови кредитування клієнтів нею не підписувались. Цей документ також не містить дати його підписання представником позивача. Зауважила, що судами попередніх інстанцій не встановлено підтверджень того, що ці Умови та Правила були додатком до підписаної нею анкети-заяви. Крім того, вказувала, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитної картки "Універсальна" не містить підпису позичальника, не датований як документ. Вважала, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", а також Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" не можна вважати складовими частинами укладеного між нею та позивачем кредитного договору. При цьому посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15). Також зазначала, що невід'ємною частиною кредитного договору згідно з пунктами 2.1.1.2., 2.1.1.12.13 витягу з Умов та Правил є Пам'ятка клієнта, яка видається позичальнику, визначає, зокрема умови кредитування, вид кредитної картки. Така Пам'ятка у матеріалах справи відсутня, нею не підписувалась, що підтверджує відсутність між сторонами відносин кредитування. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 відкрито касаційне провадження у зазначеній справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 лютого 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України з огляду на таке. Суди установили, що 18 лютого 2011 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого в свою чергу є АТ КБ "ПриватБанк" укладено кредитний договірз ОСОБА_1, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн. шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку, отримавши платіжну картку таперсональний ідентифікаційний номер для авторизації. У заяві зазначено, що відповідачка згодна з тим, що ця заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилась та погодилась з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді. До кредитного договору банк додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті https://privatbank.ua/terms/. Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 02 лютого 2017 року становить 47 325,26 грн і складається із: заборгованості за тілом кредиту - 16 058,07 грн. заборгованості за процентами за користування кредитними коштами - 5 071,87 грн. нарахованих пені за несвоєчасне виконання умов договору - 23 465,55 грн. а також 500 грн - штраф (фіксована частина), та 2 229,77 грн - штраф (процентна складова). Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ "ПриватБанк"). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена. Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками на поточну і прострочену заборгованість за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами. Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 18 лютого 2011 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід'ємні частини спірного договору. Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов'язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких зокрема визначено дію договору (12 місяців з моменту підписання), позовну давність щодо вимог банку - 50 років (пункт 1.1.7.31 згаданих Умов), та інші умови. При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк" в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. При цьому, згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічна норма міститься й у ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII (частина шоста статті 81). Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору. У постанові від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (стандарт). У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14), що було обов'язковим згідно з частиною першою статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє. У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що суди попередніх інстанцій безпідставно взяли уваги при визначенні розміру заборгованості Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, включивши у платіж за кредитом, згідно із ставками, розміром та порядком нарахуванням визначені цими документами 5 071,87 грн несплачених процентів за користування кредитними коштами і 16 059,00 грн пені за порушення умов договору. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36). З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає про відступ від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14). Велика Палата Верховного Суду вважає, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань. Вказані обставини правильно встановлені судами попередніх інстанцій під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідачки на користь АТ КБ "ПриватБанк" штрафів за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань, де суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 штрафів у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2 229,77 грн (процентна складова) у зв'язку з безпідставністю позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов'язку відповідачки по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 18 лютого 2011 року, вказавши, що Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору. Однак, суди попередніх інстанцій зробили суперечливий, та такий, що ґрунтується на припущеннях висновок про наявність правових підстав для стягнення на користь банку 5 071,87 грн процентів за користування кредитом і 16 059,00 грн пені за недотримання умов кредитного договору як таких, що передбачені договором. Суди погодилися, що їх розмір та підстави стягнення визначені сторонами в самому договорі, за відсутності обґрунтованих підтверджень прийняття відповідачкою цих умов, що є неприпустимим, фактично визнавши Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, складовою частиною спірного кредитного договору в частині права банку здійснювати такі нарахування. Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов'язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред'явив. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України. Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону N 1023-ХІІспоживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів", прийняті 09 квітня 1985 року N 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року N 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 11 липня 2013 року у справі N 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ КБ "ПриватБанк" дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону N 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору. Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Отже, що рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, необхідно скасувати в частині стягнення 5 071,87 грн процентів за користування кредитними коштами та пені у розмірі 16 059,00 грн за невиконання умов кредитного договору, відмовивши у задоволенні позовних вимог у цій частині. Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 18 лютого 2011 року у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним). Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд обґрунтовано зазначили про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 16 058,07 грн. Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов кредитного договору, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові. В іншій частині рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов Н.П. Лященко М.І. Гриців О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  14. Справа № 759/17465/18 Провадження № 2/761/3421/2019 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 вересня 2019 року Шевченківський районний суд м.Києва в складі: головуючого судді Юзькової О.Л. при секретарі Горюк В.А., за участі представників позивача ЛітвіноваЄ.В. , Чередніченко М.М. , представників відповідача ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИВ: Представник ТОВ «Погрще Мобіліті» звернувся до суду з позовом, мотивуючи свої вимоги наступним. 15.04.2013 року між позивачем та ОСОБА_3 (надалі - «Відповідач» або «Позичальник») укладено Кредитний договір № 50008196 в якому зазначено, що Договір між Сторонами складають цей Кредитний договір, Загальні умови кредитування («Загальні умови»), Графік погашення кредиту (, а також додаткові угоди та інші документи, що можуть бути укладені або підписані Сторонами у відношенні Кредиту. На підставі та на виконання вимог чинного законодавства та умов укладеного Кредитного договору, Товариство надало відповідачу суму кредиту у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентом 26 297, 60 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90% на рік, які відповідно до п.2.2. Загальних умов є змінними, з кінцевим терміном повернення кредиту - 15.04.2018 року, для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, кузов № НОМЕР_1 з об`ємом двигуна 1 390 куб. см. В Кредитному договорі Сторони погодили, що усі платежі за Кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквіваленту Суми кредиту в доларах США, визначеному вище, відповідно до п. 1.3. Загальних умов кредитування. Відповідач, згідно з п. 1.2. Загальних умов, зобов`язався прийняти, належним чином використовувати і повернути Позивачу Кредит у повному обсязі, а також сплатити проценти за користування кредитом та інші платежі відповідно до умов Кредитного договору. В свою чергу, термін кредитування (строк повернення Кредиту), відповідно до п. 1.4.1. Загальних умов, погоджений Сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення Кредиту частками щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. Окрім того, відповідно до п. 1.6. Загальних умов зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за Кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року забезпечено Договором застави 50008196 від 27.04.2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С., зареєстрованим в реєстрі за № 853, згідно з умовами якого Відповідач надав в заставу автомобіль VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, що належав йому на праві власності. Так, позивачем, відповідно до п. 1.4.2. Загальних умов, виставлено Відповідачу відповідні рахунки на оплату чергових (щомісячних) платежів, які, в порушення викладених норм чинного законодавства та положень укладеного Кредитного договору, залишилися несплаченими Відповідачем, внаслідок чого виникла заборгованість останнього. Крім того, відповідно до Кредитного договору, між ПАТ «СК Українська страхова група» як страховиком та ОСОБА_3 як страхувальником укладено Договір добровільного страхування 28-0199-13-00361 від 17.04.2013 . Вигодонабувачем за договором виступає ТОВ «Порше Мобіліті». Позивач сплачував страхові платежі Страховику на користь відповідача, проте в порушення п. 10.10.3. Загальних умов повернення Додаткового кредиту Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту не було здійснено. За змістом п. 8.1. Загальних умов, у разі порушення Відповідачем терміну сплати будь-якого чергового платежу з повернення Кредиту та/або Додаткового Кредиту відповідно до Графіка погашення кредиту, Відповідач сплачує Позивачу пеню у розмірі 10 % річних від суми заборгованості за кожен день прострочення до моменту повного погашення заборгованості включно. На підставі викладених положень ЦК України, Позивачем нараховані 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання Відповідачем зі спати періодичних платежів за Кредитом в розмірі 6 816, 43 грн. Крім того, представник позивача зазначає про необхідність застосування положень ст. 625 ЦК України. Пунктом 8.5 Загальних умов передбачено, що збитки, заподіяні у зв`язку з неналежним виконанням Кредитного договору, повинні бути відшкодовані винною Стороною у повному обсязі, понад передбачені штрафні санкції. Враховуючи факт порушення відповідачем умов Кредитного договору, для забезпечення відновлення порушеного Відповідачем права Позивачем, Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» були понесені витрати за Договором про надання колекторських послуг від 01 серпня 2011 року, відповідно до якого Товариство з обмеженою відповідальністю «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» надало ТОВ «Порше Мобіліті» послуги щодо забезпечення звернення стягнення на Предмет застави відповідно до вимог чинного законодавства України в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на Договорі застави, відкриття виконавчого провадження, вжиття заходів, спрямованих на представництво інтересів Позивача у виконавчому провадженні, з метою стягнення з Боржника заборгованості за Кредитним договором, які згідно Акту наданих послуг № 17 від 30.09.2014 року становлять 170, 20 грн., згідно Акту наданих послуг № 17 від 31.10.2014 року становлять 3 553,79 грн., згідно Акту наданих послуг № 20 від 28.11.2014 року становлять 1 051, 10 грн. Крім того, згідно рахунку № 23 від 08.04.2015 Позивач сплатив приватному нотаріусу Маринець О. С. 3 900,00 грн. разом з ПДВ за вчинення виконавчого напису. За таких обставин представник позивача просить суд стягнути на користь ТОВ «Порше Мобіліті» з ОСОБА_3 заборгованість за Кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року, яка станом на 12.10.2018 року становить 1 122 924, 86 гривень, витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 (дванадцять тисяч) грн. 00 коп. та судовий збір у розмірі 16 843,87 грн. 08.11.2018 р. Святошинським районним судом м. Києва матеріали позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором передано за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Києва. 19.12.2018 р. Шевченківським районним судом м. Києва відкрито провадження по даній цивільній справі, вирішено відповідно до приписів ст. ст. 19,274 ЦПК України про її розгляд за правилами загального позовного провадження. Представником відповідача направлено відзив на позов, де зазначено наступне. Відповідач не погоджується з розрахованою сумою заборгованості та вважає, що розрахунки заборгованості Позичальника здійснено неправильно і вони є абсолютно необґрунтованим, тому неправомірним буде винесене судове рішення, яке б ґрунтувалося на таких розрахунках. У даних розрахунках відсутні дати погашення Відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування після виникнення заборгованості. Зазначення цих дат є необхідним, оскільки з моменту здійснення позичальником платежів за Кредитним договором Позивач повинен був нараховувати заборгованість вже на нову суму зобов`язання. Дані обставини є підставою розглядати надані Позивачем розрахунки заборгованості як не неналежні та недопустимі докази. В предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом) у відповідності до умов Кредитних договорів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні. Такі розрахунки повинні бути наданні з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог». Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. Оскільки, умовами Кредитних договорів встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіків платежів - п`ятнадцятого числа кожного місяця), та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Як вбачається з розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року. Відповідно до п. 3.2. Договору про внесення змін/Додаткова угода №1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору №50008196 від 15.04.2013 року (далі - «Додаткова угода»), Сторони погоджуються, що Компанія має право визнати термін повернення Кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання Кредитного договору, у наступних випадках: Пункт 3.2.1. - порушення Позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування Кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць. Враховуючи те, що перша прострочка сплати за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, право дострокового повернення кредиту за вимогою Компанії встановлений - згідно п. 3.2.1 Додаткової угоди - 1 календарний місяць з дати виникнення прострочення, то права Позивача слід вважати порушеними після несплати Відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року. Оскільки, за умовами Кредитних договорів погашення кредиту повинно здійснюватися Відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13. У разі пропуску позовної давності по тілу кредиту, вважається, що позовна давність спливла і за додатковими вимогами, у зв`язку з чим кредитор може стягнути лише проценти за кредитом та пеню за процентами у межах строку позовної давності. На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15. У зв`язку з вищевикладеним, представник відповідача просить суд д застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволенні позову з підстав пропущення Позивачем строку звернення до суду з позовом. Крім того, звертає увагу суду, що як стверджує сам Позивач ним неодноразово надсилалися вимоги (повідомлення) щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за кредитним договором. Так, до позовної заяви додано копію такої Вимоги за вих.№50008196 від 17.02.2015 року. Тобто, Компанія реалізувала своє право на дострокове повернення Кредиту ще на початку 2015 року. Більш того, такі вимоги надсилалися Відповідачу і раніше в 2014 році. Також відповідач категорично не погоджується з вимогами щодо стягнення збитків відповідно до положень ст. 22 ЦК України. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.06.2018 року у справі №761/12539/15-ц, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25.04.2016 року та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 19.07.2016 року були скасовані і винесено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 було задоволено, визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Маринець О.С. від 08.04.2015 року №383 таким, що не підлягає виконанню. Таким чином, судом було встановлено, що виконавчий напис було вчинено з порушенням норм чинного законодавства, а, отже, незаконно. Таким чином, вважаємо, що відсутні підстави для стягнення суми збитків у розмірі 8 675,09 грн. з Відповідача на користь Компанії. Індексація внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Тому норми ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, яке визначене у гривні. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 27.01.2016 року у справі №6-771цс15. Отже не може бути застосована ст. 625 ЦК України щодо індексації суми заборгованості. Відповідно до умов Кредитного договору між ПрАТ «СК «Українська страхова група» як страховиком та ОСОБА_3 як страхувальником укладено Договір добровільного страхування наземних транспортних засобів (крім залізничного) №28-0199-РМ2-14-00098 від 15.04.2014 року. 11 березня 2015 року ПАТ «Страхова компанія «Українська страхова група» відповідно до умов договору страхування, було здійснено виплату страхового відшкодування в розмірі 45 513,43 грн. ТОВ «Порше Мобіліті». Проте, дана сума не зазначена в розрахунках заборгованості, наданих Позивачем. За таких обставин представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позову У відповідь на відзив представник ТОВ «Порше Мобіліті» зазначив, що всі розрахунки було здійснено у встановленому законом порядку. Також просить від визнати поважними строки пропуску позовної давності, оскільки 98.04.2015 р. позивач звернувся до нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, який в подальшому було оскаржено ОСОБА_3 .. Верховним Судом 26.06.2018 р. позов задоволено, рішення суду першої та апеляційної інстанції скасовано. . Тому,зважаючи на те, що виконавчий напис був чинним до 26.06.2018 р. товариство і не зверталось до суду з позовом про стягнення заборгованості. Крім того, цілком законні вимоги по стягнення збитків в розмірі 8 675,09 грн. - як витрат, які були здійснені на відновлення порушеного права. Інфляційні також було нараховано відповідно до приписів Закону, оскільки було порушено умови кредитного договору. У запереченнях на відповідь на відзив представник ОСОБА_3 вказав, що відповідач вважає обставини вказані позивачем як поважні щодо пропуску строку позовної давності такими, що не можуть вважатися поважними. З іншого боку рішенням суду встановлено, що виконавчий напис від 08.04.2015 року було вчинено з порушенням вимог законодавства та визнано таким, що не підлягає виконанню. При цьому, згідно обставин встановлених у вищезазначеному рішенні від 26.06.2018 року, протиправна поведінка на завдання збитків, тобто, додаткових витрат Позивача, пов`язаних із вчиненням виконавчого напису, відсутня, оскільки, Відповідачу навіть не було надіслано повідомлення про намір реалізація Предмета застави, яке відповідно і не могло бути виконано Відповідачем. У Кредитному договорі від 15.04.2013 року зазначається: усі платежі за Кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквіваленту Суми кредиту в дол. США, визначеному вище, відповідно до статті 1.3 Загальних умов кредитування. У Графіку погашення кредиту, також вказується суми платежів у еквіваленті у доларах США. Тобто відсутні підстави для індексації заборгованості. В судовому засіданні представник позивач просив задовольнити заявлені вимоги. Представник відповідача просив відмовити у їх задоволенні. Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши надані докази та надавши їм відповідну оцінку суд приходить до висновку, що заявлені вимоги задоволенню н підлягають, виходячи з наступного. Відповідно до положень ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Встановлено і не заперечується сторонами, що 15 квітня 2013 року між ОСОБА_3 (Позичальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» (Компанія) укладено Кредитний договір №50008196 разом із Загальними умовами кредитування та графіком погашення кредиту, згідно з яким Компанія зобов`язується надати позичальнику кредит у сумі 214 088,76 грн., що в еквіваленті у доларах США становить 26 297,60 дол. США, строком на 60 місяців - 15.04.2018 року, зі сплатою процентів у розмірі 9,90% на рік, на придбання автомобіля марки Volkswagen Beetle, кузов № НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1390 куб. см, рік випуску 2013. Згідно до положень ст. 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою,порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Позивачем та Відповідачем укладено договір застави транспортного засобу від 27 квітня 2013 року №50008196, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С., зареєстрований в реєстрі за №853. За домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 267 610,95 грн. Відповідно до п. 1.4.3. Загальних умов, погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частками щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. До 10 числа кожного місяця ТОВ «Порше Мобіліті» надсилає Відповідачу відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту. Черговий платіж підлягає сплаті у строк відповідно до Графіка погашення кредиту (п. 1.4.2. Загальних умов). Позивачем відповідно до умов п. 1.4.2. Загальних умов, виставлено Відповідачу відповідні рахунки на оплату чергових (щомісячних) платежів, які, як стверджує Позивач залишилися несплаченими, внаслідок чого виникла заборгованість Позичальника. Крім того, п. 10.1. Загальних умов передбачено: Компанія надає Позичальнику Додатковий кредит на страхування у сумі та на умовах, зазначених у Кредитному договорі. Цільовим призначенням Додаткового кредиту є сплата страхових платежі до Договору страхування, укладеного Позичальником на виконання умов Кредитного договору (п. 10.2. Загальних умов). Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. Як зазначає Позивач невиконання Відповідачем своїх обов`язків з оплати чергових платежів з повернення кредиту призвело до виникнення станом на 12.10.2018 року заборгованості у розмірі 1 122 924,86 грн., а саме: прострочена заборгованість з оплати періодичних платежів за кредитом в сумі 111 568,63 грн. з яких: 59 565,90 грн. - сума простроченої заборгованість по сплаті чергових платежів за Кредитом; 6816,43 грн. - сума 3% річних за час прострочення по сплаті чергових платежів за Кредитом; 45 186,30 грн. - сума інфляційних втрат за час прострочення по сплаті чергових платежів за Кредитом; Прострочена заборгованість з оплати періодичних платежів за додатковим кредитом в сумі 187 625,95 грн., з яких: 146 732,57 грн. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за додатковим Кредитом; 8687,67 грн. - сума 3% річних за час прострочення за додатковим Кредитом; 29 787,59 грн. - сума інфляційних втрат за час прострочення за додатковим Кредитом; 2 418,12 грн. - сума нарахованої пені за час прострочення за додатковим Кредитом. Крім того, відповідачу нараховано штраф ,на підставі п. 8.3. Кредитного договору, який складає 6 854,13 грн. та збитки на підставі пункту 8.5. Кредитного договору в сумі 8 675,09 грн. Представник позивача вважає, що зазначена сума має бути стягнута з відповідача за для захисту прав Товариства. В свою чергу представник відповідача вказує, що підстави для задоволення вимог відсутні. За приписами ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, за приписами ст. 526 ЦК України. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦПК України. При цьому відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. В свою чергу ч. 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Так, суд погоджується з доводами представника відповідача, що в предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом) у відповідності до умов Кредитних договорів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні. Такі розрахунки повинні бути наданні з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог». Відповідно до п. 1.4.3. Загальних умов кредитування, до 10 числа кожного місяця Компанія надсилає Позичальнику відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту. Черговий платіж підлягає сплаті відповідно до Графіка погашення кредиту. Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. Оскільки, умовами Кредитних договорів встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіків платежів - п`ятнадцятого числа кожного місяця), та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Як вбачається з розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року. Відповідно до п. 3.2. Договору про внесення змін/Додаткова угода №1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору №50008196 від 15.04.2013 року (Додаткова угода), Сторони погоджуються, що Компанія має право визнати термін повернення Кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання Кредитного договору, у наступних випадках: Пункт 3.2.1. - порушення Позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування Кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць. Враховуючи те, що перша прострочка сплати за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, право дострокового повернення кредиту за вимогою Компанії встановлений - згідно п. 3.2.1 Додаткової угоди - 1 календарний місяць з дати виникнення прострочення, то права Позивача слід вважати порушеними після несплати Відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року. Оскільки, за умовами Кредитних договорів погашення кредиту повинно здійснюватися Відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13. Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, як це визначено ч. 4 ст. 267 ЦК України. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки за приписами ст. 257 ЦК України. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила за ч. 1 ст. 261 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року, Верховний Суд України зробив висновок щодо застосування статей 261, 530, 631 ЦК України: Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов`язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Велика палата Верховного Суду в постанові від 28.03.2018 р. (провадження №14-10цс18) приходить до наступного висновку: «Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Разом з тим, відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Так, представник позивача вказує на те, що існують поважні причини пропуску строк позовної давності - 08.04.2015 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С. було вчинено виконавчий напис щодо стягнення з ОСОБА_4 суми боргу у розмірі 543333,32 грн. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який був чинним до прийняття Верховним Судом 26.06.2018 року рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та скасування виконавчого напису. Разом з тим, суд не може вважати таку причину поважною, зважаючи на те, що Товариство не було обмежено в можливості поряд із зверненням стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису, подати позовну заяву до суду, з огляду серед іншого на п. 5.4. Договору застави транспортного засобу №50008196 від 27.04.2013 року, звернення стягнення на Предмет застави здійснюється за рішенням суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса. Як вже зазначалося у п. 3.2.1. Додаткової угоди, якою було викладено п. 3.2.1. Загальних умов кредитування у новій редакції, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто, зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення коштів. Як вже зазначалося, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року, а тому за визначенням пункту 3.2.1. Кредитного договору, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, тобто, з 16.10.2014 року. Оскільки, строк виконання основного зобов`язання було змінено - на 16.10.2014 року, то саме з цього моменту в Позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак, Компанія звернулася до суду із зазначеним позовом лише у жовтні 2018 року, тобто, зі спливом строку позовної давності. За змістом ст. 266 ЦК України, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). У разі пропуску позовної давності по тілу кредиту, вважається, що позовна давність спливла і за додатковими вимогами, у зв`язку з чим кредитор може стягнути лише проценти за кредитом та пеню за процентами у межах строку позовної давності. На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України. Виходячи з вищенаведеного, з огляду на те, що про порушення права ТОВ «Порше Мобіліті» було обізнано з 16.10.2014 року й протягом трьох років від цієї дати не було позбавлено можливості звернутися до суду із позовом, проте пред`явив вимоги лише у жовтні 2018 року, суд вважає за можливе застосувати наслідки пропуску строку позовної давності та відмовити у задоволенні вимог в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором. Крім вимог щодо стягнення з відповідача заборгованості у зв`язку із неналежним виконанням кредитного договору, ТОВ «Порше Мобіліті» заявлено вимоги про стягнення збитків, відповідно до положень ст. 22 ЦК України та п. 8.5 Загальних умов. Як зазначає представник позивача збитки полягають у понесених Товариством витратах за Договором про надання колекторських послуг від 01 серпня 2011 року, відповідно до якого ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» надало ТОВ «Порше Мобіліті» послуги щодо забезпечення звернення стягнення на Предмет застави відповідно до вимог чинного законодавства України в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на Договорі застави, відкриття виконавчого провадження, вжиття заходів, спрямованих на представництво інтересів Позивача у виконавчому провадженні, з метою стягнення з Боржника заборгованості за Кредитним договором, які складають загальну суму у розмірі 8 675,09 грн. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування, відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України. Збитками, згідно до ч. 2 ЦК України, зокрема є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Проте, під час розгляду справи не було отримано доказів, які б свідчили про те, що в розумінні положень ст. 22 ЦК України, зазначені витрати були необхідні для поновлення права. З огляду на вищенаведене, суд вважає за можливе відмовити ТОВ «Порше Мобіліті» у задоволенні вимог в повному обсязі. Розподіляючи судові витрати суд керується приписами ст. 141 ЦПК України. Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 2-5,11-13,133-141,196,200,258,259,263,268,352,354 ЦПК України, ст. ст. 22,256,257,267, 625, 1048,1054 ЦК України, ВИРІШИВ: ПозовТовариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без задоволення. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду, в порядку ст.ст. 353-357 ЦПК України з урахуванням п. 15.5. Перехідних положень цього Кодексу протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення . Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Суддя: Джерело: ЄДРСР 88397253
  15. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2019 року м. Київ справа № 759/9722/15-ц провадження № 61-14404 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Універсал Банк», представник позивача - Шумейко Павло Миколайович, відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Шумейка Павла Миколайовича, який діє в інтересах публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», на рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року в складі колегії суддів Махлай Л. Д., Левенця Б. Б., Мазурик О. Ф., ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2015 року публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулось в суд з позов до ОСОБА_2 , приватного підприємства «БНВ-Електро» (далі - ПП «БНВ-Електро») про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 283 921,94 грн. Позов обґрунтований тим, що 28 вересня 2007 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_3 на підставі довіреності, був укладений кредитний договір № 15/04/1055к-07, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 252 500 грн на строк до 27 вересня 2018 року зі сплатою 17,45 % річних за користування кредитом. Виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором забезпечене порукою відповідно до договору № 15/04/1055П-07, укладеного 28 вересня 2007 року між позивачем та ПП «БНВ-Електро». Оскільки відповідачі свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконали, у зв`язку з чим станом на 28 січня 2014 року загальна заборгованість за кредитним договором склала 283 921,94 грн, позивач просив позовні вимоги задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року позов задоволено. Суд стягнув солідарно з ОСОБА_2 , ПП «БНВ-Електро» на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором № 15/04/1055к-07 від 28 вересня 2007 року в розмірі 283 921,94 грн. Суд виходив із доведеності позовних вимог. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 10 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у частині задоволення позову ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовлено, в частині позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ПП «БНВ-Електро» про стягнення заборгованості провадження в справі закрито. Апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 не спростований факт видачі ним довіреності, на підставі якої був укладений кредитний договір, відтак не спростований факт неотримання ним кредитних коштів, однак наявні підстави для застосування позовної давності, про що відповідачем було заявлено в суді першої інстанції. Закриваючи провадження в справі в частині позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ПП «БНВ-Електро», апеляційний суд дійшов висновку, що ці вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У травні 2017 року ПАТ «Універсал Банк» через свого представника Шумейка П. М. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_2 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відкрите касаційне провадження в даній справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2017 року дану справу призначено до судового розгляду. На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу XIII ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» дана справа передана до Верховного Суду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі представник позивача зазначає, що оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 ухвалено судом апеляційної інстанції з неправильним застосуванням норм матеріального права, а висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тій обставині, що відповідач у жовтні 2009 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором вніс платіж у розмірі 19 097,55 грн, що свідчить про переривання строку позовної давності. Просив рішення суду апеляційної інстанції в цій частині скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі. Рішення апеляційного суду в частині закриття провадження в справі в частині позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ПП «БНВ-Електро» позивачем не оскаржується, а тому в касаційному порядку не перевіряється. Заперечення на касаційну скаргу У вересні 2017 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на вказану касаційну скаргу, відповідно до якої просив її відхилити, рішення апеляційного суду залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 28 вересня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_2 , від імені якого діяв ОСОБА_3 на підставі довіреності від 28 вересня 2007 року, був укладений кредитний договір № 15/04/1055к-07, за умовами якого банк надав останньому кредит в розмірі 252 500 грн із сплатою 17, 45 % річних строком до 27 вересня 2018 року. 28 вересня 2007 року в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ВАТ «Універсал Банк» та ПП «БНВ-Електро» був укладений договір поруки № 15/04/1055П-07, за умовами якого ПП «БНВ-Електро» зобов`язалосьвідповідати перед банком за належне виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань за кредитним договором. Станом на 28 січня 2014 року у відповідачів перед банком утворилася заборгованість у розмірі 283 921,94 грн, яка складається з суми заборгованості за кредитом в розмірі 239 094,54 грн, суми заборгованості за відсотками в розмірі 34 329,79 грн та суми заборгованості за підвищеними відсотками в розмірі 10 497,61 грн. Апеляційний суд установив, що ОСОБА_2 заявив про застосування позовної давності в суді першої інстанції, однак суд не надав цьому належної оцінки. 03 грудня 2008 року банк направив ОСОБА_2 вимогу про дострокове погашення всієї суми заборгованості в зв`язку з систематичним невиконанням зобов`язань за кредитним договором, а з даним позовом звернувся 16 червня 2015 року. У виписці з особового рахунку відповідача платіж в сумі 19 097,55 грн не відображений, інших доказів на підтвердження того, що зазначений платіж був внесений ОСОБА_2 , позивач не надав. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення відповідає зазначеним вимогам закону. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Положеннями частини другої статті 1050 ЦК України передбачено, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті). Апеляційний суд установив, що 03 грудня 2008 року позивач направив ОСОБА_2 вимогу про дострокове погашення всієї суми заборгованості, використавши право вимоги дострокового повернення усієї суми заборгованості по кредиту. Такими діями ПАТ «Універсал Банк» змінив строк виконання основного зобов`язання. З позовом ПАТ «Універсал Банк» звернувся лише 16 червня 2015 року. З огляду на викладене висновок апеляційного суду про сплив позовної давності є правильним. Судам не надано належних та допустимих доказів переривання перебігу позовної давності за позовними вимогами ПАТ «Універсал Банк». Доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються наявними в справі доказами. Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною першою статті 410 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_2 - без змін. Керуючись статтями 389, 400, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу Шумейка Павла Миколайовича, який діє в інтересах публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_2 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І.Крат Судді Н. О. Антоненко В. І. Журавель Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84005682
  16. ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 609/1323/18 Головуючий у 1-й інстанції Ковтунович О.В. Провадження № 22-ц/817/1067/19 Доповідач - Костів О.З. Категорія - ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 грудня 2019 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Костів О.З. суддів - Сташків Б. І., Хома М. В., з участю секретаря - Сович Н.А. за участю представника апелянта - ОСОБА_1 розглянувши у режимі відеоконференції цивільну справу № 609/1323/18 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року, ухваленого суддею Ковтунович О.В., повний текст якого складено 28 серпня 2019 року, у справі за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И В: У жовтні 2018 року Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк») звернулось в суд із позовом до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , апелянт) про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що 06 квітня 2018 року Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали угоду про надання кредиту №490985314. Відповідно до умов договору, позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у сумі 57438.89 гривень строком з 06 квітня 2018 року до 10 квітня 2020 року, а Відповідач - у порядку та на умовах, визначених договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойку та інші передбачені платежі у сумі, строки та на умовах, передбачених договором та графіком погашення кредиту. У порушення умов договору відповідач свої зобов`язання не виконав, в результаті чого станом на 10 вересня 2018 року має прострочену заборгованість за кредитом в розмірі 57438.89 гривень; за відсотками - 9536.00 гривень; розмір неустойки: штраф за останні 12 місяців - 1600.00 гривень. У зв`язку з наведеним позивач просив суд стягнути з боржника заборгованість по кредиту та судові витрати. Рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року позов задоволено в повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за договором №490985314 від 06 квітня 2018 року в загальному розмірі 68574 грн. 89 коп. Вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_3 - адвокат Василевська К.М. подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам. Апеляційна скарга мотивована тим, що розрахунок заборгованості позичальника здійснено неправильно, він є необґрунтованим та недоведеним. Зазначає, що у матеріалах справи відсутні жодні документи, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів. Крім того, отриманий кредит є споживчим, а позивач, всупереч ч.10 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», не звертався до відповідача з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, а тому вимоги позивача є передчасними. Враховуючи наведене, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову. У листопаді 2019 року представник АТ «Альфа-Банк» - адвокат Панченко Д.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відзив мотивований тим, що ОСОБА_3 не надано свого розрахунку заборгованості, будь-яких доказів чи аргументів, які б стверджували неправильність розрахунку Банку. АТ «Альфа-Банк» надано розрахунок заборгованості, який чітко відображає суму до сплати по тілу кредиту, відсотках, штрафу, графи погашення та заборгованості та дані щодо суми кредиту, дати укладення, відсоткової ставки та інше. Зазначає, що сума кредиту 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де зазначено про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн. про що і була підписана оферта ОСОБА_3 . Крім того, посилання відповідача на положення закону «Про захист прав споживачів» щодо обов`язкового направлення повідомлення про порушення зобов`язання є необґрунтованими, оскільки жодної імперативної норми, яка б зобов`язувала кредитора направляти вимогу боржнику немає. В судовому засіданні представник апелянта - адвокат Бабенко С.С. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на мотиви, викладені в ній. Крім того, від представника АТ «Альфа-Банк» - адвоката Панченко Д.В. надійшла заява про розгляд справи без участі представника Банку. Інші сторони в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про день і час слухання справи. Заслухавши доповідача, пояснення представника апелянта, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи із наступного. У відповідності до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Згідно з ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судом встановлено наступні обставини. 06 квітня 2018 року між Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк», та ОСОБА_3 укладено угоду про надання кредиту №490985314, відповідно до умов якої банк надав відповідачу кредитні кошти у розмірі 57438.89 гривень, а відповідач зобов`язався в порядку та на умовах, визначених угодою, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойки та інші передбачені платежі у розмірі, строки та на умовах, передбачених Угодою та Додатком №1 до нього - Графіком погашення кредиту. Датою остаточного повернення кредиту є 10 квітня 2020 року (а.с.14-17). Внаслідок неналежного виконання відповідачем умов угоди про надання кредиту станом на 10 вересня 2018 року заборгованість складає 68574 грн. 89 коп., а саме: - заборгованість за кредитом - у розмірі 57438.89 гривень; - заборгованість за відсотками за користування кредитом - у розмірі 9536.00 гривень; - штраф за систематичне порушення боржником своїх обов`язків зі сплати кредиту - у сумі 1600.00 гривень. Вказане підтверджується розрахунком заборгованості, який надав позивач (а.с.26). Згідно виписки по особовим рахункам АТ «Альфа-Банк» за угодою №490985314 за період з 06 квітня 2018 року по 10 вересня 2018 року вбачається, що відповідач користувався наданими АТ «Альфа-Банк» кредитними коштами (а.с.27-29). Рішенням річних Загальних зборів акціонерів ПАТ «Альфа-Банк» від 26 квітня 2018 року затверджено статут АТ «Альфа-Банк», який є правонаступником усіх прав і обов`язків ПАТ «Альфа-Банк» (а.с. 20-25). В силу вимог частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на те, що у матеріалах справи відсутні жодні документи, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів, виходячи з наступного. Так, згідно ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Емітенти зобов`язані в порядку та строки, установлені договором, надавати власникам рахунків виписки про рух коштів на їх рахунках за операціями, що виконані користувачами електронних платіжних засобів. Форма виписки повинна включати всі обов`язкові реквізити, передбачені нормативно-правовим актом Національного банку з питань організації операційної діяльності в банках України (пункт 8 розділу VII Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 року № 705. Згідно до норм даного положення, документи за операціями з використанням електронних платіжних засобів мають статус первинного документа та можуть бути використані під час урегулювання спірних питань. Згідно Постанови Національного банку України від 18 червня 2003 року №254 «Про затвердження Положення про організацію операційної діяльності в банках України», яка була чинною до 07 липня 2018 року, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Первинні документи мають бути складені під час здійснення операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення в паперовій та/або в електронній формі. Виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Банківська виписка має статус первинного документу, що підтверджено Переліком типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Мін`юсту від 12 квітня 2012 року № 578/5 (далі - Перелік № 578/5), згідно якого до первинних документів, які фіксують факт виконання госпоперації та служать підставою для записів у регістрах бухобліку і в податкових документах, віднесені: - касові, банківські документи; - повідомлення банків; - виписки банків; - корінці квитанцій і касових чекових книжок. З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано до суду Банківську виписку (первинний документ) за період з 06 квітня 2018 року по 10 вересня 2018 року, згідно якої відповідач ОСОБА_3 отримав кредитні кошти та користувався ними (надання кредиту, перенесення заборгованості по кредиту на рахунок простроченої заборгованості за кредитним договором) а.с.27-29. Враховуючи наведене, суд першої інстанції вірно встановив порядок видачі кредитних коштів. Так, сума кредиту 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де він зазначив про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн., про що і була підписана оферта самим же відповідачем (а.с.116). Крім того, відповідно до п.7 Оферти на укладання угоди про надання особистого кредиту №490985314 від 06 квітня 2018 року, позичальник погодився на безготівкове перерахування грошових коштів у розмірі 57438.89 грн. на його рахунок № НОМЕР_1 . Згідно п.7.1. вказаної Оферти днем надання кредиту вважається день списання кредитних коштів з позичкового рахунку Банку із метою їх подальшого зарахування на рахунки, вказані в п.7 цієї оферти на укладення угоди про надання кредиту. Також безпідставними є посилання апелянта на неправильність розрахунку заборгованості позичальника. Зокрема, ОСОБА_3 не надано жодного альтернативного розрахунку заборгованості, будь-яких доказів чи аргументів, які б стверджували неправильність розрахунку Банку. Наданий АТ «Альфа-Банк» розрахунок чітко відображає суму до сплати по тілу кредиту, відсотках, штрафу, графи погашення та заборгованості та дані щодо суми кредиту, дати укладення, відсоткової ставки та інше (а.с.26). Отже, враховуючи, що фактично отримані ОСОБА_3 кошти в добровільному порядку АТ «Альфа-Банк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України, за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь - який час, що свідчить про порушення його прав. Разом з тим, колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що позивач не звертався до відповідача з попередньою вимогою щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, виходячи з наступних підстав. Згідно з пунктом 11 частини 1 статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» в редакції, яка діяла на момент укладення кредитного договору, споживчий кредит - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов`язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Задоволення споживчих потреб людини здійснюється шляхом отримання нею споживчих благ, які мають на меті задоволення її потреб на забезпечення життя, здоров`я та життєдіяльності, зокрема, придбання товарів широкого вжитку і тривалого користування, транспортних засобів, на нагальні потреби: лікування, навчання, весілля, народження дитини, непередбачені обставини тощо. Засобом задоволення тих чи інших споживчих потреб людини виступають споживчі блага. Це товари та послуги індивідуального або виробничого призначення, що використовуються для задоволення особистих економічних та побутових потреб окремих людей. Споживчі блага можуть бути як матеріальними потребами (товари), так і нематеріальними (послуги). Відповідно до частини четвертої статті 16 Закону України «Про споживче кредитування» в редакції, яка діяла на момент укладення кредитного договору, у разі затримання споживачем сплати частини споживчого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - щонайменше на три календарні місяці, кредитодавець має право вимагати повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, в повному обсязі, якщо таке право передбачене договором про споживчий кредит. Кредитодавець зобов`язаний у письмовій формі повідомити споживача про таку затримку із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення, та строку, протягом якого вони мають бути здійснені. Якщо кредитодавець відповідно до умов договору про споживчий кредит вимагає здійснення платежів, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі платежі або повернення споживчого кредиту здійснюються споживачем протягом 30 календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - 60 календарних днів з дня одержання від кредитодавця повідомлення про таку вимогу. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про споживчий кредит, вимога кредитодавця втрачає чинність. Відтак, за своїм змістом частина четверта статті 16 Закону України «Про споживче кредитування» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються. З матеріалів справи вбачається, що 06 квітня 2018 року ПАТ «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали угоду про надання кредиту №490985314 (а.с.14-15). Відповідно до п.7 Оферти на укладання угоди про надання особистого кредиту №490985314 кредит надається для повернення заборгованості за кредитним договором №490985314 від 06 квітня 2018 року шляхом безготівкового перерахування на рахунок Позичальника № НОМЕР_1 , що відкритий позичальнику у ПАТ «Альфа-Банк», суми грошових коштів у розмірі 57438.89 грн. для зарахування коштів на повернення заборгованості за Договором про відкриття кредитної картки. Вказана сума кредиту в розмірі 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де ОСОБА_3 зазначив про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн., про що і була підписана оферта самим же відповідачем (а.с.116). Згідно Додатку №1 до Угоди про надання кредиту №490985314 від 06 квітня 2018 року вказано, що мета кредиту - споживчі цілі (а.с.16). Крім того, із Довідки про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту на Реструктизацію (рефінансування) заборгованості по кредитній картці від 06 квітня 2018 року вбачається, що ОСОБА_3 ознайомлений з інформацією про умови кредитування та орієнтовну вартість споживчого кредиту від ПАТ «Альфа-Банк». Цільове використання (мета кредиту) - на споживчі потреби (а.с.117). З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що 06 квітня 2018 року ПАТ «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали кредитний договір №490985314 про надання споживчого кредиту, а тому на дані правовідносини поширюється дія Закону України «Про споживче кредитування». Апеляційним судом встановлено, що позивач не направляв відповідачу досудової вимоги, а отже у позивача відсутнє право на звернення до суду з вимогою про дострокове стягнення кредиту та інших платежів. Відповідач вимоги банку про повернення кредиту не отримував. Таким чином, внаслідок порушення ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором позивач відповідно до ч.4 ст.16 Закону України «Про споживче кредитування» має право достроково вимагати від відповідача стягнення заборгованості за кредитним договором, за умови попереднього надіслання останнім відповідної письмової вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов`язаних із ним платежів, фактично чим змінюючи строк виконання основного зобов`язання. Однак, позивач жодних вимог до боржника за кредитним договором не направляв. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що у даній справі вимоги Банку є передчасними, Банк не має права на поверення заборгованості без попереднього надіслання боржнику відповідної письмової вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту. Також Апеляційний суд звертає увагу на безпідставність посилання ОСОБА_3 на положення пункту 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (щодо попереднього звернення Позивача до Відповідача з повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту), оскільки дана норма втратила чинність в зв"язку із прийняттям Закону України "Про споживче кредитування" № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року. Натомість аналогічна норма закріплена в ч.4 ст.16 Закону України «Про споживче кредитування». Згідно з вимогами ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У відповідності до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду і ухвалення нового, яким слід відмовити у задоволенні позовної заяви. Крім того, в силу положень ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч.1,2 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Із квитанції № 3195 від 23 жовтня 2019 року вбачається, що ОСОБА_3 за апеляційний розгляд сплатив судовий збір у розмірі 2643.00 грн. (а.с.209). Таким чином, колегія суддів вважає, що судові витрати, понесені ОСОБА_3 , пов`язані з сплатою судового збору за апеляційний розгляд даної справи, слід покласти на АТ «Альфа-Банк». Керуючись ст.ст.141, 367, 368, 374, 376, 381-384, ЦПК України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити. Рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року - скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Стягнути із Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (ЄДРПОУ 23494714, місцезнаходження: 01001, м.Київ, вул.Десятинна, 4/6) в користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , Реєстраційний номер облікової картки фізичної особи платника податків - НОМЕР_2 ) судові витрати, понесені за апеляційний розгляд даної справи в розмірі 2643.00 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складення повного тексту постанови - 26 грудня 2019 року. Головуючий - підпис Судді - два підписи Джерело: ЄДРСР 86654075
  17. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2019 року м. Черкаси провадження № 22-ц/821/22/19справа 712/7536/16ц категорія 304090000 Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів: головуючого: Єльцова В. О. суддів: Бородійчука В. Г., Нерушак Л. В. секретаря: Анкудінова О. І. учасники справи: позивач: Акціонерне товариство "Укрсоцбанк" відповідач: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 представник відповідачів - адвокат Шимановський А. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Бабенка Сергія Сергійовича на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року (прийняте суддею Романенко В. А.) у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в : 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Свою позовну заяву обґрунтовують тим, що 23.08.2005 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 895/06-034-563, відповідно до якого ПАТ «Укрсоцбанк» надав ОСОБА_1 у тимчасове користування грошові кошти в сумі 73500 доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 22.08.2025 року. Додатковою угодою № 1 сторони встановили нову відсоткову ставку за кредитом на рівні 14% річних починаючи з 20.10.2008 року. В якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань за договором кредиту № 895/06-034-563, 23 серпня 2005 року було укладено між ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір поруки № 895/06-034-563, відповідно до якого поручитель зобов`язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту. Позивачем виконано свої зобов`язання, визначені в п.п. 3.1.1 договорів кредиту, ОСОБА_1 відкрито позичковий рахунок в Черкаській обласній філії АКБ «Укрсоцбанк» та надано суму кредиту. Згідно з п.п. 3.3.9, 3.3.10 договору кредиту ОСОБА_1 зобов`язана сплачувати проценти за використання кредиту та своєчасно і в повному обсязі погашати кредит та можливі штрафні санкції в порядку та в розмірі, визначених цим договором. ОСОБА_1 не виконує умови договору кредиту, порушуючи строки повернення кредиту та сплати процентів. Відповідно до п. 4.2 договору кредиту у разі прострочення ОСОБА_1 строків погашення кредиту та сплати процентів, вона сплачує позивачу пеню в розмірі подвійної ставки НБУ, що діє у цей період, від несвоєчасної суми за кожен день прострочення. Неналежне виконання взятих на себе зобов`язань ОСОБА_1 за договором кредиту призвели до виникнення заборгованості, яка станом на 30.05.2016 року згідно з розрахунками заборгованості складає: 160 278,77 доларів США, що еквівалентно 4 029 601,92 грн., яка складається: сума заборгованості за кредитом - 61 527 доларів США, що еквівалентно 1 546 544,21 грн.; сума заборгованості за відсотками - 64 886,81 доларів США, що еквівалентно 1 630 996,48 грн.; розмір пені за несвоєчасне повернення відсотків - 12 489,58 доларів США, що еквівалентно 313 938,40 грн.; суми пені за несвоєчасне повернення відсотків - 21 375,38 доларів США, що еквівалентно 537 292,09 грн.; сума заборгованості за комісіями 830,75 грн. Просили суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту № 895/06-034-563 від 23.08.2005 року за тілом кредиту та відсотками в розмірі 126 413,81 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентно 3 177 540,69 грн., пеню та за комісіями в розмірі 852 061,23 грн. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» витрати по сплаті судового збору в сумі 60 444, 03 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року позов задоволено частково. Вирішено стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Публічного Акціонерного Товариства «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором в сумі 71 253, 09 доларів США, що за офіційним курсом НБУ, станом на день винесення рішення суду, еквівалентно 1 901 054, 05 грн., пеню в розмірі 10 000 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного Акціонерного Товариства «Укрсоцбанк» сплачений судовий збір в розмірі 15 111 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Публічного Акціонерного Товариства «Укрсоцбанк» сплачений судовий збір в розмірі 15 111 грн. Короткий зміст вимог апеляційної скарги У травні 2019 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Бабенко С. С. оскаржив рішення суду в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року, постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу В апеляційній скарзі представник відповідача вказує, що сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто, зміни строку виконання основного зобов`язання та визначили умови такого повернення коштів. Апелянт вказує, що перша прострочка по сплаті за кредитним договором виникла у відповідача ОСОБА_1 22.05.2008, а тому за визначення пункту 4.5. Кредитного договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів після прострочення чергового платежу. Вважає, що позивач пропустив строк позовної давності, а тому вважає що в позові необхідно взагалі відмовити. Крім того апелянт зазначає, що після того як були внесені зміни до кредитного договору, яким збільшено обсяг відповідальності поручителя без його узгодження, що є підставою для визнання поруки такою, що припинилася у відповідності до частини 1 статті 559 Цивільного кодексу України. Відзив на апеляційну скаргу на апеляційну скаргу не надходив. Надходження апеляційної скарги Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 10 червня 2019 року відкрито апеляційне провадження. Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 18 червня 2019 року справу призначено до розгляду на 2 липня 2019 року. Указом Президента України від 29 грудня 2017 № 452/2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» апеляційний суд Черкаської області ліквідовано, утворено Черкаський апеляційний суд. Відповідно до ч. 5 ст 31 ЦПК України у разі ліквідації суду справи, що перебували у його провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом. 26 липня 2019 року розпочав свою роботу Черкаський апеляційний суд, у зв`язку з чим було передано дана цивільна справа для розгляду. Ухвалою Черкаського апеляційного суду в особі судді Єльцова В. О. від 06.08.2019 вказану цивільну справу прийнято до свого провадження. Ухвалою Черкаського апеляційного суду в складі колегії суддів від 12 серпня 2019 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції 23.08.2005 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 895/06-034-563, відповідно до якого ПАТ «Укрсоцбанк» надав ОСОБА_1 у тимчасове користування грошові кошти в сумі 73500 доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 22.08.2025 року. Додатковою угодою № 1 сторони встановили нову відсоткову ставку за кредитом на рівні 14% річних починаючи з 20.10.2008 року. В якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань за договором кредиту № 895/06-034-563, 23 серпня 2005 року було укладено між ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір поруки № 895/06-034-563, відповідно до якого поручитель зобов`язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту Позивачем виконано свої зобов`язання, визначені в п.п. 3.1.1 договорів кредиту, ОСОБА_1 відкрито позичковий рахунок в Черкаській обласній філії АКБ «Укрсоцбанк» та надано суму кредиту. Згідно з п.п. 3.3.9, 3.3.10 договору кредиту ОСОБА_1 зобов`язана сплачувати проценти за використання кредиту та своєчасно і в повному обсязі погашати кредит та можливі штрафні санкції в порядку та в розмірі, визначених цим договором. ОСОБА_1 не виконала умови договору кредиту, порушуючи строки повернення кредиту та сплати процентів. 28 лютого 2017 року ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси призначено по даній справі судово-економічну експертизу, за клопотанням представника відповідача ОСОБА_2 Відповідно до висновку експерта Жукової О. В. за результатами проведення судово-економічної експертизи № СЕ2017/081 від 30 січня 2019 року, враховуючи трирічний строк позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 17.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13 заборгованість ОСОБА_1 по договору кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковій угоді № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 року, станом на 30.05.2016 року становила 37 356,90 доларів США, зокрема: - по тілу кредиту 11052,00 доларів США; - по процентах за користування кредитом 26304,90 доларів США. Строкова заборгованість позичальника по тілу кредиту (термін погашення якої настане 22 серпня 2025 року) за період з 30.05.2016 року по 22.08.2025 року становить 33897,00 доларів США. Копія виписки по руху коштів на рахунку обліку нарахованих та сплачених комісій № НОМЕР_1 за період з 31.08.2006 року по 30.01.2009 року та копія виписки по руху коштів на рахунку обліку прострочених комісій за цей же період банком для проведення дослідження не надана, що унеможливлює дослідити суму нарахованих і сплачених комісій та наявність заборгованості у сумі 830,75 грн. Враховуючи трирічний строк позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 17.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13 пеня за несвоєчасність погашення ОСОБА_1 заборгованості по тілу кредиту та по процентах за користування кредитом за договором кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковою угодою № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 за період з 30.05.2015 року по 29.05.2016 року становила 80731,63 грн., зокрема: - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по тілу кредиту 23644,45 гривень; - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по процентах за користування кредитом 57087,18 гривень. 2. Мотивувальна частина Позиція Черкаського апеляційного суду Відповідно до п. 8 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Справа підлягає розгляду Черкаському апеляційному суді у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням та викликом сторін для розгляду справи. Згідно до вимог ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. При цьому, за загальним правилом встановленим вказаною нормою права, розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії. Розгляд апеляційної скарги проводився за участі представника відповідачів адвоката Шимановського А. В. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідачів, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково, виходячи з наступних підстав. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає. Задовольняючи позовні вимоги частково та стягуючи солідарно суму боргу з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції посилався на висновок експерта № СЕ2017/081 від 30.01.2019, згідно якого зроблено висновок, що з урахуванням трирічного строку позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 17.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13 заборгованість ОСОБА_1 по договору кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковій угоді № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 року, станом на 30.05.2016 року становила 37 356,90 доларів США, зокрема: по тілу кредиту 11052,00 доларів США; по процентах за користування кредитом 26304,90 доларів США. Строкова заборгованість позичальника по тілу кредиту (термін погашення якої настане 22 серпня 2025 року) за період з 30.05.2016 року по 22.08.2025 року становить 33897,00 доларів США. Копія виписки по руху коштів на рахунку обліку нарахованих та сплачених комісій № НОМЕР_1 за період з 31.08.2006 року по 30.01.2009 року та копія виписки по руху коштів на рахунку обліку прострочених комісій за цей же період банком для проведення дослідження не надана, що унеможливлює дослідити суму нарахованих і сплачених комісій та наявність заборгованості у сумі 830,75 грн. Враховуючи трирічний строк позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 24.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13, пеня за несвоєчасність погашення ОСОБА_1 заборгованості по тілу кредиту та по процентах за користування кредитом за договором кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковою угодою № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 за період з 30.05.2015 по 29.05.2016 становила 80731,63 грн., зокрема: пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по тілу кредиту 23644,45 гривень; пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по процентах за користування кредитом 57087,18 гривень. Згідно із статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України, відповідно до якої зобов`язання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу» (рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Статтею 266 ЦК України передбачено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність сплила і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Під час апеляційного перегляду справи встановлено, що пунктом 4.4. Кредитного договору № 895/06-034-563 від 23.08.2005, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 , передбачено, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.2.-3.3.8., 3.3.12.-3.3.14., та 3.3.19. цього договору, порушення позичальником умов договору, визначених п. 1.3. більше, ніж п`ять днів, строк користування Кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити Кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту, а також нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Згідно із пунктом 4.5 кредитного договору, у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.9. та 3.3.10 (сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 60 (шістдесят) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Аналогічні положення містить пункт 7.4. Кредитного договору. (а.с. 12-13 том 1). Таким чином сторони у такий спосіб урегулювали питання дострокового повернення кредитних коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення. Як вбачається з розрахунку заборгованості, останній платіж на погашення кредиту у розмірі 596 дол. США ОСОБА_1 здійснила 07 квітня 2009 року, (а.с. 20 звор. сторона т. 1), і після цього жодних платежів на виконання умов договору відповідачем не здійснювалося. Отже, ураховуючи положення пункту 4.5. кредитного договору, строк кредитування вважається таким, що сплив через шістдесят днів після внесення останнього платежу, тобто 7 червня 2009 року, відтак саме з цього моменту у позивача виникло право на звернення до суду за захистом порушеного права. Проте з позовом до суду ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося лише 24 червня 2016 року, що свідчить про пропуск ним строку позовної давності, що з урахуванням заяви відповідача про його застосування та відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України, є підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором, нарахованої до 7 червня 2013 року. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 6-719цс16 та неодноразово був підтриманий у постановах Верховного Суду в схожих справах за участю ПАТ «Укрсоцбанк». Разом з тим, вирішуючи питання щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за відсотками та пені за несвоєчасне повернення кредиту і відсотків, нарахованої за період з 2008 року по 30 травня 2016 року, колегія суддів не вбачає правових підстав для застосування строку позовної давності, адже нарахування зазначеної заборгованості є неправомірним з огляду на таке. В судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 23 серпня 2005 року між ПАТ «Укрсоцбанк»» та ОСОБА_1 був укладений договір кредиту, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит в сумі 73500 доларів США, які позичальник зобов`язався повернути, сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 13 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 22 серпня 2025 року. Пунктом 1.2 укладеного договору встановлено, що кредит надається на придбання нерухомого майна - двохкімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 2.2 днем надання кредиту, вважається день видачі Позичальнику готівкових коштів в сумі Кредиту (73 500 доларів США). З договору Кредиту випливає, що в день укладення цього Договору з Позичальником, Кредитор (банк) уклав іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала банку заставне нерухоме майно у вигляді двохкімнатної квартири у АДРЕСА_1 . Додатковою угодою № 1 про внесення змін до договору кредиту № 895/06-034-563 від 22.08.2005 збільшена процентна ставка за користування кредитом до 14 процентів річних з 20.10.2008 року (а.с. 14 т. 1) Крім того, 23 серпня 2005 року між позивачем, ОСОБА_1 та поручителем ОСОБА_2 був укладений договір поруки від № 895/06-034-563 (а.с. 15-17 т. 1). Частиною 1 статті 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Позивач виконав взяті за договором зобов`язання та надав кредитні кошти, що підтверджується видатковим касовим ордером № 14-01 від 23 серпня 2005 року на суму 73 500 доларів США, що в еквіваленті складає 371 175 грн. (т. 1, а.с. 18). ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань не виконувала внаслідок чого утворилась заборгованість. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема зміна умов зобов`язання. Виконавчим написом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Соколовим Ю. Є. від 29 грудня 2010 року, у зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань по погашенню кредиту і сплаті відсотків, що передбачені п.п. 3.3.9, 3.3.10, та на підставі ст. 4 Договору кредиту та ст. 4 Іпотечного договору, задоволено вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» в особі Київської міської філії ПАТ «Укрсоцбанк» та звернуто стягнення на предмет іпотеки в розмірі 95 487 доларів США 28 центів, що згідно курсу НБУ станом на 24.11.2010 року становить 757 949, 38 грн., в тому числі 61 527, 00 доларів США сума заборгованості за кредитом, 16 075, 40 дол. США сума заборгованості за відсотками, 1001, 77 дол. США - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 2183,11 дол. США - пеня за несвоєчасне повернення відсотків, 14 700 дол. США - штрафи, передбачені кредитним договором, тому у зв`язку з стягненням заборгованості на адресу відповідача ОСОБА_1 були надіслані вимоги про повне погашення кредитної заборгованості, які не були виконані (т.1 а.с. 70, 72-73). Виданий виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Соколова Ю. Є. від 29 грудня 2010 року про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартири в АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , вказує на те, що банк змінив умови договору з цієї дати, а відтак право вимагати повернення кредитних коштів та процентів у нього припиняється. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом, вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Виконавчий напис нотаріуса від 29.12.2010 року щодо звернення стягнення на заставне майно засвідчує такі зміни. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену у договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18 та від 04 липня 2018 року у справі № 14-154цс18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, а тому перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові у зв`язку з його необґрунтованістю. У разі встановлення судом порушеного права, але позовна давність за такими вимогами сплила, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, на які посилався позивач. Аналогічний правовий висновок, висловлений у постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц. Враховуючи, що право позивача нараховувати відсотки за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування, то починаючи з 8 червня 2009 року позивач не мав права нараховувати проценти за користування кредитними коштами, а тому до вимоги позивача про стягнення відсотків позовна давність не може бути застосована, оскільки така вимога є необґрунтованою. З огляду на положення частин другої та третьої статті 549 ЦК України, відповідно до яких штраф та пеня є неустойкою, яка обчислюється у процентах від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов`язання, за відсутності правових підстав для нарахування процентів після 7 червня 2009 року, відсутні й правові підстави для нарахування пені за несвоєчасне повернення тіла кредиту та пені за несвоєчасне повернення відсотків за указаний період. Крім того, колегія суддів погоджується з апеляційними доводами щодо вимог апеляційної скарги, які стосуються стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2 . Суд першої інстанції необґрунтовано задовольнив вимоги банку щодо стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2 з наступних підстав. Укладеними договорами про внесення змін до кредитного договору № 1 та 2 між банком та ОСОБА_1 , сторони збільшили процентну ставку за користування кредитними коштами, що відповідно збільшило обсяг зобов`язання боржника, а також обсяг відповідальності поручителя, згоди на яке остання не надавала. Відповідно до частини першої статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (стаття 554 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом (частина четверта статті 559 ЦК України). Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв`язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов`язання не встановлено або встановлено моментом пред`явлення вимоги), якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України). Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов`язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред`явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов`язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, провадження № 6-53цс14, та у постанові Верховного суду № 61-29692ск18 від 26.09.2019 року. У разі неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за основним договором строк пред`явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов`язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов`язання або у зв`язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. За умови пред`явлення банком боржнику й поручителю вимог про дострокове виконання зобов`язання з повернення кредиту, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов`язання й порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року, провадження № 6-106цс14. Крім того, правильне застосування частини четвертої статті 559 ЦК України було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18), яка у постанові від 13 червня 2018 року виклала правовий висновок про відсутність підстав для відступлення від сталої практики Верховного Суду України й Верховного Суду та вказала, що з огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором, повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. У справі, що переглядається, поряд з установленням строку дії кредитного договору сторони визначили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів) у вигляді платежів до дати, встановленої у графіку, що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору. Враховуючи наведене, банк не пред`явив до поручителя ні вимоги, ні позову у строк протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. При цьому, такий строк відповідно до п. 4.4. кредитного договору настав на п`ятий день після виникнення прострочки позичальника у 2009 році. Частина 2 ст. 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом третім вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, ст. 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Водночас кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. У свою чергу суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Крім того ч. 2 ст. 13 ЦПК України, яка регламентує диспозитивність цивільного судочинства, визначено, що збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У відповідності до ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумнів у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до положень ст. 83 ЦПК України позивач повинен подати докази разом з поданням позовної зави. Якщо докази не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасники справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Згідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення, зокрема, є неправильне застосування норм матеріального права. З урахуванням викладеного, колегія суддів доходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково, рішення суду першої інстанції, як ухвалене при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм процесуального права, до скасування та ухвалення нового про відмову в задоволенні позову повністю. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Бабенка Сергія Сергійовича задовольнити частково. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором кредиту відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови в порядку та за умов, визначених цивільно-процесуальним законом. Повний текст постанови виготовлений 02 грудня 2019 року. Головуючий Судді http://reyestr.court.gov.ua/Review/86032550
  18. Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 листопада 2019 року м. Київ справа № 757/1782/16-ц провадження № 22-ц/824/14566/2019 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Писаної Т.О. суддів - Приходька К.П., Журби С.О. за участю секретаря судового засідання - Костецької М.М. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" на рішення Печерського районного суду міста Київ від 17 жовтня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - В С Т А Н О В И В: У січні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі -ПАТ "Укрсоцбанк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 липня 2007 року між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_1 було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №24-12/172, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти - окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних. На виконання умов договору банк надав позичальнику транші кредиту шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника, разом з тим, останній умови договору не виконав, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії № 24-12/172 від 20 липня 2007 року у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Укрсоцбанк" відмовлено. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено, рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 20 липня 2007 року № 24-12/172 у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 року рішення Апеляційного суду міста Київ від 12 квітня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 жовтня 2019 року справу було прийнято колегією апеляційного суду у визначеному складі до провадження та розгляду. Предметом цього апеляційного провадження є апеляційна скарга ПАТ "Укрсоцбанк", подана 27 жовтня 2016 року, на рішення Печерського районного суду міста Київ від 17 жовтня 2016 року. У апеляційній скарзі позивач просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги про стягнення кредитної заборгованості задовольнити повністю. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивачем зазначено, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а отже є таким, що підлягає скасуванню, оскільки підстав для застосування наслідків пропуску позовної давності не було. Указує, що позивач неодноразово звертався до суду загальної юрисдикції та до третейського суду з позовом до боржників, предметом звернення за яким було стягнення заборгованості за кредитним договором. Тому на думку позивача відбулося переривання строків позовної давності відповідно до статті 264 ЦК України, внаслідок чого перебіг позовної давності починається заново. В судове засідання сторони не з`явились, були належним чином повідомлені про дату час і місце розгляду справи, клопотань про відкладення розгляду справи не подано, про наявність поважних причин, що перешкоджали з`явитись у судове засідання, суд не повідомлено. Відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною 1 статті 367 ЦК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково доданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Скасовуючи рішення Апеляційного суду міста Київ від 12 квітня 2017 року Верховний Суд указав на необхідність надати належну правову оцінку розрахунку заборгованості за спірним кредитним договором та встановити період нарахування відсотків за користування кредитними коштами, яка позивачем нарахована станом на 17 грудня 2015 року. Крім того, Верховний Суд указав на необхідність перевірки причин пропуску позивачем строку звернення до суду та надання належної правової оцінки діям позивача, пов`язаним із захистом його прав. Відповідно до частини 5 статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, висновки суду касаційної інстанції, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволені позову, місцевий суд виходив із того, що позивачем було пропущено строк позовної давності, оскільки останній платіж в рахунок погашення заборгованості за кредитом був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 року, а з цим позовом банк звернувся до суду лише 18 січня 2016 року, не порушуючи питання про поновлення строку звернення до суду, тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення кредитної заборгованості з огляду на наступне. Судом першої інстанції встановлено, та слідує із матеріалів справи, що 20 липня 2007 року між сторонами було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №24-12/172, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних з кінцевим терміном повернення 19 липня 2012 року. Відповідно до умов кредитного договору відповідач зобов`язався погашати кредит згідно графіку, що міститься в додатку 2 до цього договору, а також сплачувати 10% річних за користування кредитом. Пунктом 1.1.2 кредитного договору визначено порядок погашення суми основної заборгованості, починаючи з липня 2008 року, з врахуванням наданих траншів, та з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 19 липня 2012 року. Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого банком у зв`язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року № 24-12/172, останній платіж в рахунок погашення заборгованості був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 року. Відповідні обставини були визнані сторонами та не підлягають доказуванню відповідно до частини 1 статті 82 ЦПК України. Із матеріалів справи також вбачається, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2011 року, яке набрало чинності, було задоволено вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності (справа № 2-1781/11), зокрема було звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" права власності на: житловий будинок з надвірними спорудам, який складається з житлового будинку, що позначений на плані літерою "А", загальною площею 684,70 квадратних метрів, жилою площею 67,50 квадратних метрів; гостьового будинку, що позначений на плані літерою "Б"; будинку охорони, що позначений на плані літерою "В"; навісу, що позначений на плані літерою "Г"; "г-г1" - огорожі, "г2" вимощення та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку загальною площею 0,35 га., кадастрові номери якої 3223155400:05:028:0154, та 3223155400:05:028:0155, що призначена для будівництва індивідуального житлового будинку, та ведення особистого селянського господарства та знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , в рахунок погашення 25893100 грн заборгованості ОСОБА_1 за договором кредиту №24.127172 від 20 липня 2007 року. Перевіряючи обґрунтованість наданого позивачем розрахунку заборгованості апеляційний суд виходить з наступного. Рішенням у цивільній справі №2-1781/11 було встановлено, що станом на 22 серпня 2011 року у відповідача перед позивачем був борг у сумі 3130120 швейцарських франків 59 сантимів, що становило 31651466,39 грн. Оскільки указаним рішенням було встановлено, що шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають погашенню вимоги у розмірі 25893100 грн, залишились незадоволені вимоги на суму 5758366,39 грн. Звертаючись до суду з цим позовом позивач просив стягнути із відповідача кредитну заборгованість, яка складається із суми основного боргу у розмірі 47295,59 швейцарських франків, що складає 1123559,71 грн станом на 17 грудня 2015 року та суми заборгованості за відсотками у розмірі 88643,05 швейцарських франків, що складає 2105814,83 грн на указану дату. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року у цій справі з урахуванням правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) встановлено, що умовами кредитного договору, який є предметом цього спору, сторони погодили строк повернення кредиту до 19 липня 2012 року. Отже, нараховані позивачем відсотки після цієї дати, не можуть бути визнані такими, що ґрунтуються на законі. Враховуючи наведене судом апеляційної інстанції при визначенні суми боргу зменшено розмір відсотків на суму, яку було нараховано згідно наданого до матеріалів справи розрахунку, а саме стовпчик "нараховано відсотків у валюті кредиту" (а.с.20-22 Т.1) у серпні 2012 року у розмірі 1820,01, у листопаді 2012 року у розмірі 64439,43, у березні 2014 року у розмірі 6542,56 та у грудні 2015 року у розмірі 8276,73 всього на загальну суму 81078,73 швейцарських франків. Крім того, як убачається із матеріалів справи позивач звернувся з цим позовом до суду у січні 2016 року. Відповідачем до суду першої інстанції було подано заяву про застосування строків позовної давності. Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Згідно із частиною 5 указаної статті, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із встановлених обставин про наявність заборгованості, та що з позовом про захист цивільного права позивач звернувся після спливу позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Із змісту оскаржуваного рішення також вбачається, що судом першої інстанції було роз`яснено право позивачу звернутись до суду із клопотанням про поновлення процесуального строку, однак позивач вважав, що ним строк позовної давності пропущено не було, оскільки перебіг позовної давності було перервано на час вирішення спору у третейському суді, після чого відповідний строк починається знову. Такі доводи позивача є помилковими, оскільки перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Доводи позивача про те, що наявні підстави для визнання позовної давності перерваною у зв`язку з пред`явленням банком позову до Печерського районного суду міста Києва у 2013 році також є помилковими, оскільки позовна заява ухвалою цього суду від 10 липня 2013 року залишена без розгляду, про що також було зазначено судом касаційної інстанції у цій справі. У суді першої інстанції, так само і в суді апеляційної інстанції позивачем поважних причин пропущення позовної давності зазначено не було. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Позивачем не зазначені обставини на підтвердження наявності поважних причин для поновлення строку позовної давності. Враховуючи наведене суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін відповідно до статті 375 ЦПК України як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Київ від 17 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий Т.О. Писана суддіК.П.Приходько С.О. Журба http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/86034644
  19. ПОСТАНОВА Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 408/8040/12 Провадження N 14-145цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року у складі суддів Митрофанової Л.В., Бондар Я.М., Соколан Н.О. в цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта банк" про визнання поруки припиненою ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2012 року ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду із зазначеним позовом посилаючись на те, що 3 липня 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (далі - ТОВ "Укрпромбанк") та ОСОБА_3 (позичальник) укладено кредитний договір N 444/ФКВ-07 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав позичальнику 39 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних на строк до 2 липня 2027 року. Того ж дня з метою своєчасного і належного виконання позичальником узятих на себе зобов'язань між ТОВ "Укрпромбанк", ОСОБА_5 (поручитель) та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 444/Zфпор-07 (далі - Договір поруки), за яким поручитель зобов'язалася відповідати за повне та своєчасне виконання боржником зобов'язань за Кредитним договором. 30 червня 2010 року між ПАТ "Дельта банк", ТОВ "Укрпромбанк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів і кредитних зобов'язань, за умовами якого ТОВ "Укрпромбанк" передало (відступило) ПАТ "Дельта банк" право вимоги, зокрема, за вказаними Кредитним договором та Договором поруки. ОСОБА_3 належним чином не виконувала узятих на себе зобов'язань, у зв'язку із чим у неї станом на 8 січня 2015 року виникла заборгованість за тілом кредиту в розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами -16 647,48 доларів США, що еквівалентно 262 690,01 грн та за комісією - 21 896,59 грн. яку позивач після збільшення позовних вимог просив стягнути на свою користь солідарно з відповідачів. ОСОБА_3, заперечуючи проти позову, послалась на те, що ПАТ "Дельта банк" не підтвердило обставин щодо набуття ним права вимоги до відповідачів за договором про передачу активів та кредитних зобов'язань, а також щодо поширення цього договору на Кредитний договір і Договір поруки, належно і своєчасно не повідомив відповідачів про перехід прав вимоги до ПАТ "Дельта банк" у кредитному зобов'язанні перед ТОВ "Укрпромбанк". ПАТ "Дельта банк" не довело, що воно є правонаступником ТОВ "Укрпромбанк". Позов не містить розрахунків суми, яку просить стягнути банк. Позивач не надав документів для перевірки і з'ясування дійсної суми заборгованості боржника, у зв'язку із чим неможливо встановити момент виникнення заборгованості та період нарахування процентів, штрафів, комісій. Банк після першої несплати позичальником установленого платежу знав про порушення, мав змогу звернутися до суду з вимогою про стягнення заборгованості за Кредитним договором, але своїм правом не скористався, у зв'язку із чим пропустив позовному давність. У грудні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. На обґрунтування зустрічних позовних вимог послалася на те, що Договір поруки припинив свою дію, оскільки кредитор протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням не пред'явив вимоги до неї як до поручителя. Посилаючись на викладене, ОСОБА_5 просила визнати поруку припиненою. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 4 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року, первісний позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь ПАТ "Дельта банк" 561 273,32 грн заборгованості за тілом кредиту, 262 690,01 грн заборгованності за процентами, 21 896,59 грн заборгованості за комісією і 3 654 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з доведеності факту невиконання боржником та поручителем своїх зобов'язань за Кредитним договором та Договором поруки. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, місцевий суд дійшов висновку про його недоведеність та безпідставність. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_5 задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд не визначився з датою спливу шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для звернення кредитора з вимогою про виконання основного зобов'язання з огляду на те, що ОСОБА_3 останній платіж за Кредитним договором здійснила у червні 2010 року, а вимогу про стягнення кредитної заборгованості до ОСОБА_5 банк пред'явив лише у серпні 2012 року. Оскільки коштів за Кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача в межах позовної давності. Проте апеляційний суд зазначеного не врахував та не встановив, з якого часу позичальник не сплачував проценти за договором. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 4 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким первісний позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта банк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 798 156,24 грн. яка складається із заборгованості за тілом кредиту в розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами - 13 624,35 доларів США, що еквівалентно 214 986,33 грн. за комісією - 21 896,59 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта банк" судовий збір у розмірі 3 654 грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості. Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ПАТ "Дельта банк", апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_3 належним чином не виконувала умов Кредитного договору, у зв'язку із чим у неї виникла заборгованість у розмірі 798 156,24 грн. яка підлягає стягненню за період з липня 2010 року по січень 2015 року. Відмовляючи ПАТ "Дельта банк" у стягненні з боржника заборгованості за процентами у розмірі 3 023,13 доларів США, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не обґрунтував природи походження цієї заборгованості. Відмовляючи у задоволенні вимог ПАТ "Дельта банк" у частині стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач на неодноразові запити суду не надав розрахунків заборгованості в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення. У вересні 2016 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині стягнення з неї грошових коштів і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову ПАТ "Дельта банк" у задоволенні позову, в іншій частині рішення апеляційного суду залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував відсутності у матеріалах справи доказів передачі ПАТ "Дельта банк" права вимоги за Кредитним договором саме до неї як боржника, а наявна копія витягу з договору про передачу активів та кредитних зобов'язань від 30 червня 2010 року не містить інформації про факт такої передачі. Усупереч вимогам статей 516, 517, 1082 ЦК України вона не була належним чином повідомлена про заміну кредитора в зобов'язанні. Суд не взяв до уваги тієї обставини, що позивач не надав доказів на підтвердження загальної суми заборгованості із зазначенням часу її утворення помісячно до передачі активів. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта банк" подало касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок апеляційного суду про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, не відповідає нормам матеріального права, оскільки такий строк повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права повернення кредиту достроково. Посилання в рішенні апеляційного суду на те, що позивач не обґрунтував природи походження заборгованості за процентами в розмірі 3 023,13 доларів США є неправильним, оскільки в матеріалах справи наявний розрахунок заборгованості за процентами. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада та 6 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ПАТ "Дельта банк" відповідно, витребувано справу із суду першої інстанції та надано особам, які беруть у ній участь, строк для подачі заперечень на касаційні скарги. Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі? ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справпередав, а Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав зазначену справу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 квітня 2018 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. 16 квітня 2018 року справа надійшла до ВеликоїПалати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Під час розгляду справи суди встановили, що 3 липня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта банк", та ОСОБА_3 укладено Кредитний договір, за яким банк надав позичальнику 39 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних. За умовами цього договору повернення кредиту здійснюється щомісячно частинами у розмірі не менш як 163,33 доларів США, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту. З метою своєчасного і належного виконання ОСОБА_3 узятих на себе зобов'язань 3 липня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк", ОСОБА_5 (поручитель) і ОСОБА_3 укладено Договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов'язань перед банком за Кредитним договором у повному обсязі. 30 червня 2010 року між ПАТ "Дельта банк", ТОВ "Укрпромбанк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів і кредитних зобов'язань, за яким ТОВ "Укрпромбанк" передало (відступило) ПАТ "Дельта банк" право вимоги, що включає в себе кредитні договори, в тому числі й Кредитний договір, укладений між банком та ОСОБА_3 Пунктом 5.1 Кредитного договору визначено, що сторони несуть відповідальність за невиконання та/або неналежне виконання умов цього Договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України. ОСОБА_3 не виконувала належним чином узятих на себе зобов'язань за Кредитним договором, здійснивши останній платіж у червні 2010 року, у зв'язку із чим у неї станом на 8 січня 2015 року утворилася заборгованість, яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами - 16 647,48 доларів США, що еквівалентно 262 690,01 грн. за комісією - 21 896,59 грн. що підтверджується наданим позивачем розрахунком. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог? відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу). Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до поручителя про стягнення заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд виходив з того, що банк не надав розрахунку заборгованості за Кредитним договором у межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що у разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Такий висновок суду відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі N 6- 3087цс16 та в інших. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком і не вбачає підстав для відступлення від нього. З огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, за релевантністю судових рішень, прийнятих Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в аналогічних справах, свідчить про те, що суд касаційної інстанції дотримується правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16 та в інших. Так, і у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і в аналогічних справах, які переглядалися Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, прийнято рішення, які свідчать про відсутність розходжень у судовій практиці (справи N 756/12263/15-ц, 522/10828/15-ц, 377/471/15-ц, 127/8315/16-ц, 285/1462/15-ц, 2-1283/11, 569/3799/14-ц, 756/4514/16-ц, 750/4903/14 та багато інших). В усіх зазначених справах суд касаційної інстанції виходив із того, що строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов'язанням. Більш того, у цих судових рішеннях містяться посилання на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України у справах N 6-53цс14, 6-3087цс16 та інших аналогічних справах. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ("що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності"). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Христовпроти України" (рішення від 19 лютого 2009 року, заява N 24465/04) наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії"). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Як зазначено в Доповіді щодо верховенства права Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеціанської комісії), правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики. ЄСПЛ зазначав, що сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи (рішення від 24 липня 2003 року у справі "Рябих проти Росії", заява N 52854/99). Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, які ґрунтуються на сталій практиці щодо застосування положень статті 559 ЦК України як Верховного Суду України, так і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційних скарг, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"), які з огляду на положення статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Таким чином, наведені у касаційних скаргах доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статей 411, 413 ЦПК України, оскільки Велика Палата Верховного Суду не вправі встановлювати обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій, і досліджувати докази, подані на підтвердження цих обставин. Судом касаційної інстанції не встановлено фундаментальних порушень судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді спору у цій справі. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Судувважає, що під час розгляду справи апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права й не допустив порушень норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору, а тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення, оскільки наведені в них доводи не спростовують висновків судів. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська О.С. Золотніков
  20. Державний герб України ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/465/19 Справа № 175/1064/17 Головуючий у першій інстанції: Воздвиженський О.Л. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 жовтня 2019 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого Красвітної Т.П., суддів: Свистунової О.В., Єлізаренко І.А., при секретарі Догоновій О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу по апеляційній скарзі представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації, витребування транспортного засобу, реєстрації транспортного засобу, ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ТОВ Автокредит Плюс звернулось до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 10.04.2015 року, відповідно до умов Договору фінансового лізингу №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року, ОСОБА_4 отримала від ТОВ «Автокредит Плюс» у платне користування автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, легковий седан-В,колір сірий, реєстраційний номер НОМЕР_1 та зобов`язалась сплачувати щомісячні платежі, пов`язані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку №2 Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Проте, ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань за вказаним договором не виконала, у зв`язку з чим, станом на 09.03.2017 року заборгованість за фактичний строк користування предметом лізингу складає 198821,24 грн., а саме: заборгованість по залишку вартості предмету лізингу - 160947,35 грн., заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу - 26363,56 грн., заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу - 4184,67 грн., заборгованість за пенею 7325,66 грн. Зобов`язання за вказаним договором №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року забезпечено договором поруки №К200АЮ000652561 від 10.04.2015 року, укладеним з поручителем ОСОБА_3 , у розмірі 1000,00 грн. Крім того, як стало відомо позивачеві, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі довідки-рахунку перереєстрували транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, реєстраційний номер НОМЕР_2 , яким ОСОБА_5 від імені ТОВ Автокредит Плюс продав вказаний транспортний засіб ОСОБА_6 Вказану довідку-рахунок було завірено сервісним центром МВС України в Київській області. Перереєстрація спірного автомобіля за довідкою-рахунком є недійсною, у зв`язку з тим, що ОСОБА_5 не мав достатнього обсягу повноважень для відчуження автомобіля, адже останній не є та ніколи не був співробітником ТОВ Автокредит Плюс, а підпис у довіреності не співпадає з підписом голови правління ТОВ Автокредит Плюс. Недійсність довідки-рахунку тягне за собою недійсність будь-яких правочинів, що були укладені в часі після укладання недійсного правочину. Тому позивач, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року у розмірі 160947,35 грн.; стягнути солідарно з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, за Договором поруки №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року суму боргу у розмірі 1000,0 грн.; визнати недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року, видану від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення; визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 на ім`я ОСОБА_6 ; скасувати державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 від 17.06.2015 року, видане 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_6 ; скасувати державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 від 27.07.2016 року, видане на ім`я ОСОБА_1 ; витребувати у ОСОБА_1 транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та передати вказаний транспортний засіб представникам ТОВ «Автокредит Плюс»; зареєструвати транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 - за ТОВ «Автокредит Плюс» - надавши повноваження представникам ТОВ «Автокредит Плюс» в будь-якому сервісному центрі МВС України отримати (відновити) свідоцтво про реєстрацію автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005; судові витрати покласти на відповідачів (а.с. 4-8, 82-87 т.1). Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року у розмірі 160947,35 грн.; стягнуто солідарно з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, за Договором поруки №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року суму боргу у розмірі 1000,00 грн. Визнано недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року видану від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення; визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, №кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , д.н. НОМЕР_1 , оформлений довідкою-рахунком на ім`я ОСОБА_6 . Скасовано державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_8 та визнано недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 від 17.06.2015 року, видане сервісним центром МВС України в Київській області про реєстрацію вказаного транспортного засобу, видане 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_6 . Скасовано державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер: НОМЕР_9 та визнано недійсним Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 від 27.07.2016 року, видане сервісним центром МВС України в м. Києві про реєстрацію вказаного транспортного засобу, видане 27.07.2016 року на ім`я ОСОБА_1 . Вирішено також витребувати у ОСОБА_1 автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску 2005, реєстраційний номер НОМЕР_9 та передати транспортний засіб представникам ТОВ «Автокредит Плюс». Зареєструвати вказаний автомобіль за ТОВ «Автокредит Плюс» - надавши повноваження представникам ТОВ «Автокредит Плюс» в будь-якому сервісному центрі МВС України отримати (відновити) свідоцтво про реєстрацію автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, тип ТЗ: легковий седан-В, код кольору-колір: НОМЕР_10 , № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 . Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» сплачений позивачем при подачі позову судовий збір у сумі 2429,22 грн. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість заочного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового судового рішення, виходячи з наступного. Встановлено, що на підтвердження позовних вимог позивачем надано копію заяви ОСОБА_4 про приєднання до публічного договору №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року, відповідно до якої остання дає свою згоду на приєднання до публічного договору про надання фінансового лізингу на умовах, визначених публічним договором про надання фінансового лізингу, що розміщений на офіційному веб-сайті компанії www.planetavto.com. ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 12 т.1). Статтею 14 вказаної вище заяви від 10.04.2015 року визначено,що предметлізингу тайого вартість-автомобіль згідно Специфікації, викладеної вДодатку №1;строк лізингу: 60 місяців з моменту підписання Додатку №2 (Графік лізингових платежів). Пунктом 14.1.3 договору №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015року визначено щомісячні платежі та порядок їх сплати: щомісячно, згідно Графіку, та включають в себе: - платіж по відшкодуванню частини вартості предмету лізингу у розмірі згідно додатку №2 (Графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі; - відсотки за користування предметом лізингу в розмірі згідно додатку №2 (графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі; - комісію за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу у розмірі згідно додатку №2 (графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі. У пункті 14.1.4 вказаного вище договору визначено період сплати щомісячного платежу з 24 по 28 число кожного місяця. Пунктом 14.1.5 визначено транзитний рахунок: № НОМЕР_11 у ПАТ КБ ПриватБанк, для подальшого зарахування на рахунок ТОВ «Автокредит Плюс». За змістом п. 14.1.7 заяви від 10.04.2015 року, після прийняття лізингодавцем позитивного рішення про надання фінансового лізингу, лізингоодержувач вносить аванс у розмірі 76500,00 грн. на транзитний рахунок, вказаний в п. 14.1.5 Договору. Додатком №1 до вказаної вище заяви від 10.04.2015року погодженоСпецифікацію таакт приймання-передачівід 16.04.2015року,яким визначено,зокрема,предмет лізингу-автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску 2005, тип ТЗ: легковий седан-В, колір сірий, №кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер: НОМЕР_1 (а.с. 13 т.1). В додатку №2 до договору фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року викладено Графік сплати лізингових платежів (а.с. 14 т.1). Для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_4 за договором №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, між ТОВ Автокредит плюс та ОСОБА_3 був укладений договір поруки №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року (а.с.17 т.1). Згідно пункту 2 зазначеного вище договору поруки, ОСОБА_3 відповідає перед ТОВ Автокредит плюс за виконання обов`язків ОСОБА_4 за договором фінансового лізингу у розмірі 1000,00 грн. Станом на 09.03.2017 року, позивачем нарахована заборгованість, з посиланням на невиконанням ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань за вказаним договором, в розмірі 198821,24 грн., а саме заборгованість по залишку вартості предмету лізингу - 160947,35 грн., заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу - 26363,56 грн., заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу - 4184,67 грн., заборгованість за пенею 7325,66 грн. Відповідно до ч. 1 статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Частиною 2 ст. 806 ЦК України передбачено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, за своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору, відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року №6-1551цс16, яка в силу ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватись при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Виходячи з викладено, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; колегія приходить до висновку, що договір фінансового лізингу №К200А!0000652561 від 10.04.2015року укладений без дотримання письмової нотаріальної форми, тому є нікчемним, а тому в задоволенні позовних вимог ТОВ «Автокредит Плюс» про стягнення з ОСОБА_4 160947,35 грн. та з ОСОБА_3 1000,00 грн. заборгованості за ОСОБА_8 оговором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року необхідно відмовити. Необхідно зазначити, що матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження прийняття лізингодавцем позитивного рішення про надання ОСОБА_4 фінансового лізингу. У вказаній вище заяві про приєднання ОСОБА_4 до публічного договору взагалі не визначено вартість предмета лізингу - автомобіля, суму якої мав сплатити останній. У позовнійзаяві позивачвказував,що ОСОБА_5 на підставі підроблених документів від імені ТОВ Автокредит Плюс продав ОСОБА_6 транспортний засіб-автомобіль марки SKODA,модель:SUPERB,2005року випуску.Також позивачстверджує,що ОСОБА_5 не мав достатнього рівня повноважень для реєстрації спірного автомобіля та ніколи не отримував довіреності від ТОВ Автокредит Плюс на здійснення відповідних дій, що виключає можливість законної реєстрації права власності за ОСОБА_6 Однак, в матеріалах справи міститься копія довіреності №17 від 17.06.2015 року, виданої директором ТОВ «Автокредит Плюс» ОСОБА_9 на ім`я ОСОБА_10 , для отримання від імені ТОВ «Автокредит Плюс» цінностей - 1) документів про реєстрацію автомобіля SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, №кузова НОМЕР_6 ; 2) транзитні номери (а.с.25 т.1). Зі змісту зазначеної вище довіреності вбачається, що будь-якими повноваженнями щодо розпорядження автомобілем SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, від імені ТОВ «Автокредит Плюс» ОСОБА_10 наділений не був. Апеляційним судом ухвалою від 09 квітня 2019 року було витребувано у Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в м.Києві та Територіального сервісного центру №3245 Міністерства внутрішніх справ України у м.Вишгород Київської області оригінали письмових документів, на підставі яких 17.06.2015 року було здійснено перереєстрацію автомобіля Skoda Superb, номер кузова НОМЕР_7 (VIN НОМЕР_6 ), 2005 року випуску, колір сірий, з Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс на нового власника ОСОБА_6 ; у ТОВ Автокредит Плюс фінансові документи на підтвердження внесення ОСОБА_4 авансу на транзитний рахунок у розмірі, зазначеному у заяві від 10 квітня 2015 року про приєднання до публічного договору про надання фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 ; у ТОВ Авто-Арсенал оригінал довідки-рахунку серії ААЕ НОМЕР_12 , виданої 17.06.2015 року Товариством з обмеженою відповідальністю Авто-Арсенал щодо автомобіля Skoda Superb, номер кузова НОМЕР_7 (VIN НОМЕР_6 ), 2005 року випуску, колір сірий; договір купівлі-продажу, чи інший документ, на підставі якого відбувся перехід права власності на транспортний засіб - автомобіль Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , від Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» до ОСОБА_6 ; протокол наради ТОВ «Автокредит Плюс», відповідно до якого ТОВ «Автокредит Плюс» доручено підготувати пакет документів для зняття з обліку автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; наказ ТОВ «Автокредит Плюс», відповідно до якого ТОВ «Автокредит Плюс» доручено зняти з обліку автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; довіреність, чи інші документи від імені ТОВ «Автокредит Плюс», яким уповноважено на вчинення дій, пов`язаних з перереєстрацією права власності з ТОВ «Автокредит Плю» на третіх осіб автомобіля Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; документи, які додавались до договору купівлі-продажу, на підставі якого відбувся перехід права власності на транспортний засіб - автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , укладеного ТОВ «Автокредит Плюс»; всі інші документи, на підставі, яких відбувся перехід права власності на автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, №кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , з ТОВ «Автокредит Плюс» (а.с. 202-203 т.2). Однак, жодного із витребуваних письмових доказів суду надано не було. Зокрема, згідно листа Територіального сервісного центру №3245 Міністерства внутрішніх справ України у м. Вишгород Київської області від 11.05.2019 року №450 повідомлено, що надати документи не можливо, так як термін їх зберігання, що становить 3 роки, - закінчився (а.с. 214 т.2). Листом Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Київській області від 20.05.21019 року №31/10-2104 повідомлено, що надати документи неможливо, у зв`язку із закінченням строку їх зберігання (а.с. 218 т.2). Таким чином, позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 , діючи від імені ТОВ Автокредит Плюс на підставі підроблених документів, здійснив відчуження транспортного засобу - автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Частиною 2 ст. 207 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Відповідно до ч.1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Разом з тим, згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). За положеннями статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Приймаючи до уваги, що оригінал довіреності суду надано не було, а також те, що вказаною довіреністю ОСОБА_10 не наділений повноваженнями на вчинення правочинів щодо розпорядження спірним автомобілем, суд позбавлений можливості встановити обставини відносно правомочності ОСОБА_10 щодо продажу спірного автомобіля. Крім того, з оскаржуваної довіреності не вбачається, що ОСОБА_10 є співробітником позивача, тому посилання на те, що він ніколи не працював в штаті компанії не спростовує дійсності довіреності. Щодо доводів позивача про те, що ТОВ «Автокредит Плюс» не оформлював та не видавав довіреності №17 від 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_10 , то вона не є належним доказом підтвердження її недійсності. Таким чином, позовна вимога ТОВ «Автокредит Плюс» про визнання недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року, виданої від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення, задоволенню не підлягає. В матеріалах справи відсутній оспорюваний договір купівлі-продажу на підставі якого відбувся перехід права власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, укладений між ТОВ «Автокредит Плюс» та ОСОБА_6 , тому суд позбавлений можливості визначити обставини щодо його укладання, а саме сторін правочину та їх повноваження на відчуження майна. При цьому доказів незаконності зазначеного вище правочину та відповідної реєстрації права власності на автомобіль за ОСОБА_6 позивачем надано не було, тому вимоги щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB та скасування реєстрації також задоволенню не підлягають. З матеріалівсправи вбачається,що 17.06.2015року булоздійснено перереєстраціюна ОСОБА_6 за договоромкупівлі-продажутранспортного засобу автомобіляSKODA,модель:SUPERB,2005року випуску,тип ТЗ:седан-В,колір:сірий,VIN НОМЕР_6 ,а 27.07.2016року -за ОСОБА_1 на підставідоговору купівлі-продажу№877/10/8047/16від 27.07.2016року (а.с.88т.1). За змістом ч.1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У пункті 26 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», зазначено, що відповідно до положень частини 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч. 1ст. 388 ЦК України. Згідно ч. 1 ст. 10 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Державний реєстр) відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень. Виходячи з викладеного, враховуючи, що позивачем не доведено незаконність вибуття з володіння ТОВ «Автокредит Плюс» автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску; приймаючи до уваги, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем вказаного автомобіля, - колегія приходить до висновку, що позовні вимоги щодо витребування зазначеного транспортного засобу у ОСОБА_1 та його реєстрації за позивачем також не підлягають задоволенню. На викладене вище місцевий суд уваги не звернув, у повному обсязі обставини справи не встановив, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Частиною 1 статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу задоволено, а позовні вимоги залишено без задоволення, з ТОВ Автокредит Плюс підлягають стягненню на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді сплаченого апелянтом судового збору в сумі 3643,82 грн. (а.с. 146 т.1). Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Таким чином, колегія приходить до висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 задовольнити. Заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. В задоволенні позовних вимог Товариства зобмеженою відповідальністю Автокредит Плюс до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 простягнення заборгованості,визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації, витребування транспортного засобу,реєстрації транспортного засобу відмовити у повному обсязі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс (код ЄДРПОУ 34410930) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_13 ) судові витрати в сумі 3643 (три тисячі шістсот сорок три) грн. 82 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85672910
  21. ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2019 року м. Чернівці справа № 726/1652/18 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю. секретар Ковальчук Н.О. позивач за первісним позовом Державна іпотечна установа відповідачі за первісним позовом ОСОБА_1 Брунович, ОСОБА_2 позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 відповідачі за зустрічним позовом Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит», Державна іпотечна установа апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , та Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє ОСОБА_5 Валерій Михайлович, на рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Асташев С.А. ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог В серпні 2018 року Державна іпотечна установа звернулася до суду з позовом. Позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь позивача 1 307 979 гривень 66 копійок. Посилався на те, що 10 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ВАТ «Банк «Фінанси та кредит») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 1710 pv21-07. Відповідно до умов вказаного договору відповідачу був наданий кредит в сумі 60 000 Євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Зобов`язання за договором були забезпечені іпотечним договором та договором поруки. 11 лютого 2015 року між Державною іпотечною установою та ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» був укладений договір відступлення права вимоги. Згідно умов вказаного договору банк передав позивачу всі права вимоги за зобов`язаннями відповідачів. Станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором становила 1 307 979 гривень 66 копійок, в тому числі по сумі основного боргу 753 706 гривень 75 копійок, інфляційні втрати 96 895 гривень 06 копійок, пеня в сумі 149 907 гривень 37 копійок, прострочені відсотки в сумі 307 470 гривень 48 копійок. У жовтня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічною позовною заявою. Просила визнати припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2017 року, укладеного між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 Посилалася на те, що в забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. 2 жовтня 2014 року між Акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду, відповідно до умов якої процентна ставка за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року була збільшена з 13 до 14 відсотків річних. ОСОБА_2 вказана додаткову угоду не підписувала. Також звертала увагу суду на те, що позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском строку встановленого для звернення до суду з вимогами до поручителя. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року первісним позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок. В решті первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2007 року, укладеного між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 . Ухвалюючи рішення в частині часткового задоволення первісного позову, суд виходив з того, що боржник свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, натомість позивач, отримавши право вимоги до боржника, мав достатні підстави на звернення до суду із вказаним позовом про стягнення заборгованості. Ухвалюючи рішення в частині задоволення зустрічного позову, суд виходив з того, що на момент укладення додаткового договору до договору поруки, ОСОБА_2 перебувала за межами України, що свідчить про те, що вона фізично не могла його підписати, а тому існують підстави для визнання припиненою поруку у зв`язку із збільшенням обсягу відповідальності поручителя без його згоди. Також суд вважав припиненою поруку у зв`язку із непред`явленням банком вимоги до поручителя про виконання ним зобов`язання за договором поруки у встановлений законом шестимісячний строк з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням. Короткий зміст вимог апеляційних скарг В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , просить рішення суду першої інстанції в частині стягнення з нього заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок скасувати та ухвалити нове судове рішення, який в первісному позові в цій частини відмовити. В апеляційній скарзі Державна іпотечна установа просить рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вказаних вимог. Також Державна іпотечна установа просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки та ухвалити нове судове рішення, яким в зустрічному позові відмовити. Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 Р ОСОБА_7 , в своїй апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині задоволених первісних позовних вимог з порушенням норм матеріального та процесуального права. Розрахунок, наданий позивачем по первісному позову, є необґрунтованим і недоведеним. В розрахунках заборгованості та в додатку № 2 до кредитного договору, відсутня інформація з відображенням сум, які відповідач ОСОБА_3 сплачував згідно умов кредитного договору, а також періоди, за які були сплачені вказані кошти. Відсутні підстави для стягнення з нього інфляційних втрат, оскільки кредитні кошти надавались йому у іноземній валюті, а індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня. В частині вимог про стягнення пені підлягає застосуванню строк позовної давності. Позивач не має правових підстав для стягнення з нього заборгованості, оскільки ним не доведено факт відступлення прав вимоги за кредитним договором, який було укладено з позичальником. Державна іпотечна установа в своїй апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги та в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки з порушенням норм матеріального та процесуального права. Судом першої інстанції не було перевірено документи представника відповідачів – ОСОБА_8 . щодо законності надання ним правової допомоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Запит адвоката Бабенко Ю.С. до Адміністрації Державної прикордонної служби щодо відомостей про перетин кордону ОСОБА_2 не повинен був братися до уваги судом, оскільки в матеріалах справи відсутні документи на підтвердження того, що між ОСОБА_9 та відповідачами за первісним позовом укладався договір про надання правничої допомоги. Представником відповідачів не надано жодного доказу на підтвердження того, що додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року було підписано не ОСОБА_2 , а іншою особою. Строк пред`явлення позовних вимог до поручителя не сплив. Відповідачі не надали детального опису наданих робіт (послуг) та здійснених ними витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги. Акт виконаних робіт не було надано до суду першої інстанції. Узагальнені доводи та заперечень інших учасників справи Державна іпотечна установа подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 . Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення в частині, яка оскаржується, залишити без змін. Посилається на те, що рішення про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги є безпідставними. ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про відступлення права вимоги і обізнаний про негативні для нього наслідки не виконання зобов`язань на користь первісного кредитора. Кошти, які були перераховані на дострокове погашення кредиту, на рахунок нового кредитора – Державної іпотечної установи не надходили, а тому позика не вважається повернутою. У Державної іпотечної установи не було підстав вказувати у розрахунку дати погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування, оскільки сам розрахунок заборгованості здійснюється, починаючи з 17 вересня 2015 року, тобто з моменту, коли у позивача виникло право вимоги. Власного розрахунку заборгованості при розгляді в суді першої інстанції відповідачем не надано. Відповідно до договору відступлення права вимоги, позивач отримав право вимоги до відповідачів за грошовим зобов`язанням визначеного в гривнях, а тому правомірно просить стягнути інфляційні втрати за весь період прострочення виконання зобов`язання за кредитним договором. ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_8 , подав відзив на апеляційну скаргу Державної іпотечної установи. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення в частинах, які оскаржуються, залишити без змін. Посилається на те, що рішення в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги та в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги є безпідставними. ОСОБА_10 .В вказує, що ним надано до суду першої інстанції всі необхідні документів на підтвердження його повноважень як адвоката відповідачів за первісним позовом. Матеріали справи не містять доказів того, що його свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю є зупиненим, скасованим або визнаним в судовому порядку недійсним. Вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не повинен був братися до уваги запит адвоката Бабенко Ю.С. до Адміністрації Державної прикордонної служби щодо відомостей про перетин кордону ОСОБА_2 , оскільки до вказаного запиту ОСОБА_11 було надано всі необхідні документи на підтвердження її повноважень щодо представництва інтересів ОСОБА_2 ОСОБА_2 не підписувала додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року, оскільки в цей час перебувала за межами України. Порука є припиненою відповідно до укладеного договору поруки з моменту збільшення процентної ставки, а саме з 02 жовтня 2014 року. Позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя. Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 10 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 1710 pv21-07, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 60 000 Євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Відповідно до пункту 4.3 вказаного кредитного договору позичальник сплачує відсотки щомісяця, у термін до 10 числа кожного місяця. У зазначений термін сплачуються відсотки, нараховані за попередній календарний місяць Відповідно до пункту 2.1 іпотечного договору № 1710 pv21-07, укладеного 10 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» (іпотекодержателем) та ОСОБА_3 (іпотекодавцем), з метою забезпечення виконання позичальником вказаних зобов`язань, іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно - житловий будинок АДРЕСА_1 з належними до нього будівлями та спорудами загальною площею 93,50 кв.м, що знаходиться в АДРЕСА_2 . АДРЕСА_3 . Того ж дня, між ВАТ « Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 1710 pv21-07, згідно з умовами якого ОСОБА_2 як поручитель поручається за виконання ОСОБА_3 обов`язків, що виникли на підставі основного кредитного договору. 02 жовтня 2014 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду до кредитного договору № 1710 pv21-07, відповідно до умов якої відсоткова ставка за користування кредитними коштами, починаючи з 02 жовтня 2014 року, встановлюється в розмірі 14 процентів на рік. 02 жовтня 2014 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07, пунктом 1.1 якої передбачено, що поручитель зобов`язується перед кредитором відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов`язань за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, укладеним між кредитором та боржником, відповідно до умов якого боржникові ОСОБА_3 наданий кредит у розмірі 34 123 євро 81 євроцент зі сплатою 14 процентів річних терміном до 09 жовтня 2022 року. 11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та Державною іпотечною установою було укладено договір відступлення права вимоги №17/4-В, відповідно до умов якого банк відступив, а Державна іпотечна установа набула всі права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення по ним, вказаними у додатках до цього договору, в тому числі і за кредитним договором № 1710 pv21-07. Згідно з пунктом 2.1 договору відступлення права вимоги пункт 1.2 договору набирає чинності у день прийняття Національним Банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. 17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного Банку України № 612 «Про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 17 вересня 2015 року № 171 «Про затвердження тимчасової адміністрації в АТ «Банк Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку». З наданих позивачем розрахунків вбачається, що станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року становить 1 307 979 гривень 66 копійок та складається з основної заборгованості по кредиту в розмірі 753 706 гривень 75 копійок, інфляційних втрат в розмірі 96 895 гривень 06 копійок, пені в розмірі 149 907 гривень 37 копійок та прострочених відсотків за користування кредитом в розмірі 307 470 гривень 48 копійок. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 Р ОСОБА_12 В. слід задовольнити, апеляційну скаргу Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє Тодосієнко Валерій Михайлович задовольнити частково з наступних підстав. Частиною 1 статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною 1 статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин 1 та 2 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За частиною 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина 1 статті 553 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). У частині 1 статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 514 ЦК України). Суд першої інстанцій, частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованості за кредитним договором, виходив з того, що позичальник не виконує взятих на себе зобов`язань за кредитним договором та має прострочену заборгованість у розмірі 1 307 979 гривень 66 копійок. Однак з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він зроблений ним без належного з`ясування дійсних обставин справи. Відповідно до частини 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду в частині вимог про стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованості за кредитним договором не відповідає. Обґрунтовуючи доводи позовної заяви, Державна іпотечна установа посилалася на те, що ОСОБА_3 не виконував належним чином умови кредитного договору, допустив заборгованість за кредитом, надавши на підтвердження вказаних обставин розрахунки основної суми боргу, процентів, пені та інфляційних втрат станом на 31 липня 2018 року. Також в матеріалах справи міститься довідка про стан заборгованості ОСОБА_3 за договором про іпотечний кредит 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, з якої вбачається, що вказана заборгованість станом на 31 липня 2018 року становить 1 307 979 гривень 66 копійок та складається з основної заборгованості по кредиту в розмірі 753 706 гривень 75 копійок, інфляційних втрат в розмірі 96 895 гривень 06 копійок, пені в розмірі 149 907 гривень 37 копійок та прострочених процентів за користування кредитом в розмірі 307 470 гривень 48 копійок (а.с. 12 т. 1). Як вбачається із вищевказаних розрахунків, позивачем наданий щомісячний розрахунок заборгованості за кредитним договором, починаючи із 17 вересня 2015 року, при цьому не надано розрахунку заборгованості за кредитним договором за період з 10 жовтня 2007 року по 16 вересня 2015 року, в який, за твердженням позивача, утворилась заборгованість у розмірі 753 706 гривень 75 копійок, на яку в подальшому Державною іпотечною установою, як новим кредитором? і нараховувалась заборгованість, про стягнення якої вона просить в позовній заяві, за процентами, пенею та інфляційними втратами. Позивач посилається також на те, що підставою для нарахування вищевказаної заборгованості на суму 753 706 гривень 75 копійок став лист Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» Чернявської О.С. від 23 листопада 2015 року № 3-242100/22658 та доданий до нього додаток 2 - довідка про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, що були надані в забезпечення Державній іпотечній установі згідно договору застави майнових прав № 17/14 від 11 лютого 2015 року, згідно якої вбачається, що залишок основних зобов`язань божника ОСОБА_3 за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року станом на 17 вересня 2015 року становить 753 706 гривень 75 копійок.( а.с. 375-378 т. 1). Проте зазначені лист та довідка не можуть братися до уваги апеляційним судом, як належні та допустимі докази підтвердження наявності за ОСОБА_3 станом на 17 вересня 2015 року вищевказаної заборгованості, оскільки із вказаних документів не можливо встановити, за який період та в якому розмірі відповідачем ОСОБА_3 вносилися платежі на погашення заборгованості за кредитним договором, з якого часу у позичальника виникла прострочка по сплаті зазначеного боргу та з яких розрахунків виходило Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», визначаючи розмір залишкової заборгованості на момент відступлення Державній іпотечній установі право вимоги за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року в сумі 753 706 гривень 75 копійок. На спростування такого розміру заборгованості ОСОБА_3 надав суду копії квитанцій, з яких вбачається, що позичальник протягом тривалого часу сплачував щомісячні чергові платежі за вищевказаним кредитним договором, в тому числі і після укладення Акціонерним товариство «Банк «Фінанси та Кредит» та Державною іпотечною установою договору відступлення прав вимоги. Вимоги статей 81, 229, 263, 264, 365 ЦПК України зобов`язують суд з`ясувати обставини, що обґрунтовують заявлені вимоги, на підставі наданих на їх підтвердження доказів. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (стаття 81 ЦПК України). Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із вказаною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Відповідно до пункту 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75 (чинного на момент розгляду справи судом першої інтонації), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Проте позивачем не надано жодної виписки з особових рахунків позичальника ОСОБА_3 за період із 10 жовтня 2007 року (дати укладення кредитного договору) по 16 вересня 2015 року із зазначенням внесених ОСОБА_3 проплат в рахунок повернення кредиту. Апеляційним судом в протокольній ухвалі від час судового засідання 04 вересня 2019 року було запропоновано Державній іпотечній установі надати детальний розрахунок щодо структури суми заборгованість за кредитом, проценти , пеня) станом на 17 вересня 2015 року по кредитному договору 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, яку позивач отримав по договору відступлення прав вимоги в розмірі 753 706 гривень 75 копійок. Проте детальний розрахунок Державною іпотечною установою суду не був наданий, а було лише надано пояснення про те, що згідно довідки про залишки заборгованості по іпотечним кредитам вбачається, що сума заборгованості, на яку здійснювалися нарахування заборгованості позивачем, в розмірі 30 760 євро 51 євроцент, що є еквівалентом 753 706 гривень 75 копійок, є тілом кредиту. В матеріалах справи міститься лист Державної іпотечної установи від 08 квітня 2016 року № 1668/11/2 , в якому позивач повідомляв ОСОБА_3 про те, що станом на 05 квітня 2016 року залишок заборгованості за кредитним договором № 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року без врахування процентів за користування кредитом становить 30 149 євро 29 євроцент , що суперечить розміру заборгованості, зазначеному в довідці про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, наданої Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» Чернявською О.С. (а.с. 212 т.1). В ході апеляційного розгляду справи суд роз`яснив сторонам про їх право звернутися до суду з клопотанням про призначення судово-економічної експертизи для встановлення фактичного розміру боргу відповідача ОСОБА_3 перед позивачем. Після цього представник Державної іпотечної установи пояснив, що, на його думку, немає необхідності призначати таку експертизу і він не бажає заявляти клопотання про її призначення. Отже позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність у боржника ОСОБА_3 заборгованості в розмірі 1 307 979 гривень 66 копійок, що є його процесуальним обов`язком. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 524/4318/15. За таких обставин апеляційний суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування такої заборгованості, підстав для задоволення позову в частині стягнення з ОСОБА_3 вищевказаної заборгованості апеляційним судом не вбачається. Щодо зустрічних вимог про припинення поруки, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції посилався на те, що на момент укладення додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року ОСОБА_2 перебувала за межами України, а тому фізично не могла його підписати, що свідчить про те, що збільшення обсягу її відповідальності у зв`язку із підвищенням згідно умов додаткової угоди до кредитного договору від 02 жовтня 2014 року відсоткової ставки за користування кредитом відбулося без її згоди. Проте такі посилання суду є помилковими, оскільки перебування ОСОБА_2 за кордоном не є безумовною підставою для висновку про те, що вказаною особою такий договір не міг підписуватися. ОСОБА _2 клопотань про призначення експертизи на спростування факту підписання нею додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року не заявлялося. Окрім того, у відповідності до положень статті 204 ЦК України, діє презумпція правомірності правочину, згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що додатковий договір № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року визнавався судом недійсним. Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Частиною 1 статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. За змістом частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі не встановлення такого строку порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення, розстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов`язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки та періоду її нарахування навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або без відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком. Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України, тому у такому разі підлягають застосуванню норми частини 4 статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. З положень частини 4 статті 559 ЦК України вбачається, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Такий висновок викладено Верховним Судом у правовій позиції, висловленій у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 285/1829/17 та від 16 вересня 2019 року у справі № 201/8164/16-ц. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18) зазначила, що у разі пред`явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Відповідно до пункту 3.6 кредитного договору, у разі виникнення заборгованості з боку позичальника по сплаті відсотків за користування кредитом більше-3-х місяців, термін дії договору припиняється, а банк набуває право у відповідності до чинного законодавства звернути стягнення на заставне майно. Отже сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такої зміни. З матеріалів справи вбачається, що останній платіж за кредитним договором № 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року ОСОБА_3 здійснив 16 жовтня 2015 року. Наступний платіж, нарахований за жовтень 2015 року, згідно пункту 4.3 кредитного договору та пункту 3.2 додаткової угоди від 02 жовтня 2014 року, позичальник повинен був здійснити у строк до 10 листопада 2015 року. 11 січня 2016 року у позичальника виникла заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом більше-3-х місяців, а тому відповідно до пункту 3.6 кредитного договору термін його дії припинився. Отже, у зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору щодо погашення заборгованості, змінився строк виконання основного зобов`язання (пункт 3.6 договору), а тому перебіг передбаченого частиною 4 статті 559 ЦК України шестимісячного строку для звернення із вимогою до поручителя почався 11 січня 2016 року та тривав по 10 липня 2016 року включно. Протягом вказаного періоду вимога до поручителя чи основного боржника банком пред`явлена не була; дії, що переривають перебіг вказаного строку, банком, боржником, поручителем не вчинялись. Позивач звернувся з позовом до поручителя 21 серпня 2018 року, тобто з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя щодо сплати щомісячних платежів та суми заборгованості, яка виникла після припинення дії кредитного договору. Щодо вимог Державної іпотечної установи про стягнення з боржника ОСОБА_3 інфляційних втрат у розмірі 96 895 гривень 6 копійок, апеляційний суд вважає звернути увагу на таке. Як вбачається з умов кредитного договору від 10 жовтня 2007 року № 1710 pv21-07 кредитні кошти надавалися позичальнику в іноземній валюті-євро. Додатковою угодою до кредитного договору від 02 жовтня 2014 року валюту кредитування не було змінено. Частиною 2 статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Норми частини 2 статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. З огляду на викладене вимоги Державної іпотечної установи про відшкодування інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання, у якому сторони визначили грошовий еквівалент у євро, не можна визнати законними й обґрунтованими. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі 757/46015/15-ц. В частині первісних вимог про стягнення з ОСОБА_3 прострочених відсотків та пені, апеляційний виходить з наступного. За змістом статті 526, частини 1 статті 530, статті 610 та частини 1статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини 1 статті 1048 та частини 1статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини 2 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився. З огляду на те, що строк дії договору припинився 11 січня 2016 року, необґрунтованими є вимоги позивача про стягнення відсотків за кредитним договором та пені після зазначеної дати. Щодо стягнення з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу, апеляційний суд виходить з наступного. Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. Згідно з частинами 1 - 4 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. На підтвердження розміру понесених відповідачами за первісним позовом витрат на правничу допомогу, наданих адвокатами Адвокатського обєднання «Кравець і партнери», ОСОБА_8 надав розрахунок від 16 травня 2019 року на суму 37 159 гривень 23 копійки, у якому зазначено найменування юридичних послуг та вартість таких послуг, рахунки на оплату від 14 травня 2019 року № 130, від 19 квітня 2019 року, від 01 лютого 2019 року, 11 березня 2019 року, від 01 квітня 2019 року, платіжне доручення від 14 травня 2019 року № Р24А607114917А79307, дублікати квитанцій від 20 квітня 2019 року № 0.0.1332609067.1, від 01 лютого 2019 року №0.0.1256512398.1, від 12 березня 2019 року № 0.0.1291837794.1, від 05 квітня 2019 року № 0.0.11316983257.1, від 01 жовтня 2018 року № 0.0.1148358090.1. Ураховуючи недоведеність заявлених Державною іпотечною установою позовних вимог, наявність укладених між Адвокатським обєднанням «Кравець і партнери» договору про надання правової допомоги від 06 вересня 2018 року, документально підтверджених витрат відповідачів за первісним позовом на його виконання з наданням відповідного розрахунку, апеляційний суд з урахуванням складності, обсягу та характеру наданої правової допомоги, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Державної іпотечної установи на користь відповідачів за первісним позовом витрат на правничу допомогу у розмірі 37 159 гривень 23 копійки. Доводи апеляційної скарги Державної іпотечної установи про безпідставне стягнення витрат на правову допомогу, з посиланням на недотримання порядку допуску до участі у справі особи, що надає правову допомогу є безпідставними, оскільки участь у судових засіданнях ОСОБА_8 , факт надання ним правової допомоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та понесених ними витрат підтверджено належними і допустимими доказами. Щодо аргументів апеляційної скарги про те, що в Єдиному реєстрі адвокатів України відсутні відомості про те, що ОСОБА_8 є адвокатом, а тому не є можливим встановити чи була вказана особа адвокатом на момент розгляду справи у суді першої інстанції, то вони є безпідставними, адже повноваження ОСОБА_8 на представлення інтересів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підтверджуються ордером на надання правової допомоги серії КВ № 376236 від 04 жовтня 2018 року. Також в матеріалах справи відсутні докази щодо припинення права ОСОБА_8 на заняття адвокатською діяльністю у порядку передбаченому законом. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід в цій частині скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові в цій частині. Щодо судових витрат Відповідно до правил статті 141 ЦПК України слід змінити розподіл судових витрат. З мотивувальної частини постанови вбачається, що апеляційний суд приходить до висновку про скасування рішення в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором та ухвалення нового судового рішення про відмову у позові. З квитанції від 19 липня 2019 року № 9196 вбачається, що ОСОБА_3 за подання до суду апеляційної скарги сплатив судовий збір в сумі 29 429 гривень 55 копійок. Отже, з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 слід стягнути 29 429 гривень 55 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги. З квитанції від 04 жовтня 2018 року № 4102 вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду зустрічної позовної заяви сплатила судовий збір в сумі 704 гривні 80 копійок. Отже, з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 слід стягнути 704 гривні 80 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду зустрічної позовної заяви. Щодо витрат на правничу допомогу, із розрахунку від 16 травня 2019 року вбачається, що за надання послуг з написання позовної заяви ОСОБА_3 було сплачено 4000 гривень, а за написання зустрічної позовної ОСОБА_2 заяви було сплачено 3000 гривень. Всі інші послуги надавалися адвокатами Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери» вказаним особам без розподілу нарахованих сум за надані послуги між зазначеними вище особами. Виходячи з загальної суми понесених відповідачами витрат на правничу допомогу у розмірі 37 159 гривень 23 копійки, сума, яка підлягає стягненню з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_3 за мінусом послуг з написання позовної заяви ОСОБА_3 у розмірі 4000 гривень та написання зустрічної позовної ОСОБА_2 становить 30159 гривень 62 копійки.( 37159, 23 -7000= 30159, 62). Отже , з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 19079 гривень 62 копійки (30159, 62:2+4000= 19079, 62). З Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 слід стягнути витрати на правничу допомогу у розмірі 18079 гривень 62 копійки (30159, 62:2+3000= 18079, 62). Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє Тодосієнко Валерій Михайлович, залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , задовольнити. Рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок скасувати. В позові Державної іпотечної установи до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Рішення суду в частині визнання припиненою поруки, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2007 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 , змінити в мотивувальній частині з підстав зазначених в цій постанові. В решті рішення залишити без змін. Розподіл судових витрат змінити. Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 48 509 гривень (сорок вісім тисяч п`ятсот дев`ять ) гривень 17 копійок в рахунок відшкодування судових витрат. Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 18 784 ( вісімнадцять тисяч сімсот вісімдесят чотири) гривні 42 копійки в рахунок відшкодування судових витрат. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 11 жовтня 2019 року. Головуючий О.О. Одинак Судді : М.І. Кулянда Н.Ю. Половінкіна Джерело: ЄДРСР 84909693
  22. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ Справа № 444/9519/12 Провадження № 14-10цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - ГудимиД.А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Бондар Я.М., Зубакової В.П., Соколан Н.О. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 24 грудня 2012 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 3 червня 2006 року позивач і відповідач уклали кредитний договір (далі - договір), оформлений Заявою позичальника № DNH4KP40740967. За умовами договору відповідач отримав кошти у сумі 8 235,50 грн (далі - кредит) зі сплатою 25,08 % річних на 24 місяці (далі також - строк кредитування) і кінцевим терміном повернення - 3 червня 2008 року (далі також - термін закінчення кредитування). Оскільки відповідач зобов'язання за договором не виконував, станом на 10 грудня 2012 року виникла заборгованість у сумі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. 15 березня 2013 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог (далі - заочне рішення). 3. 22 червня 2015 року відповідач подав заяву про перегляд заочного рішення та застосування позовної давності. Мотивував тим, що суд не надіслав копію заочного рішення, а також взагалі не повідомляв відповідача про розгляд справи, з огляду на що він був позбавлений можливості реалізувати процесуальні права. На підставі статей 257 і 266 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України стверджував про пропуск позивачем позовної давності. 4. 10 серпня 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою задовольнив заяву відповідача та скасував заочне рішення. 5. 6 листопада 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за договором у розмірі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). 6. Суд першої інстанції обґрунтував рішення, зокрема, тим, що позивач звернувся до суду з позовною заявою 24 грудня 2012 року, тобто в межах спеціальної позовної давності, обумовленої сторонами у договорі, а саме: згідно з пунктом 5.5 «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт)» (далі - Умови) позовна давність за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафів) за договором встановлюється тривалістю 5 років. З огляду на це суд також дійшов висновку, що кінцевим терміном повернення коштів було 3 червня 2013 року. 7. Крім того, суд вказав, що сторони встановили строк дії договору, термін повернення кредиту, а також строк виконання зобов'язань зі щомісячного внесення платежів до 27 числа кожного місяця для погашення заборгованості за договором, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками та витратами, передбаченими Умовами. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. Відповідач в апеляційній скарзі звернув увагу на те, що суд неправильно встановив його згоду як сторони договору на збільшення позовної давності в Умовах. Обґрунтовуючи цю позицію, відповідач посилався на практику Верховного Суду України з розгляду аналогічних спорів у постановах у справах № 2-240цс14 від 11 лютого 2015 року, № 6-698цс15 від 10 червня 2015 року, № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. 9. 10 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову. 10. Суд апеляційної інстанції констатував, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. 11. Крім того, апеляційний суд встановив, що Умови, які визначають позовну давність тривалістю п'ять років, не містять підпису відповідача, а у заяві останнього № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року не зафіксована домовленість сторін про збільшення позовної давності. Відтак, сторони за взаємною згодою не збільшували позовну давність до п'яти років. 12. Такий висновок суд обґрунтував посиланням на постанови Верховного Суду України у справах № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. Згідно з позицією Верховного Суду України щодо застосування статті 259 ЦК України, висловленою у цих справах, Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо Умови не містять підпису позичальника. Крім того, відсутні належні та допустимі докази, які би підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року, а також те, що Умови містили збільшену позовну давність на момент підписання вказаної заяви, або що у подальшому Умови, зокрема щодо збільшення позовної давності, не змінювались. Крім того, у зазначеній заяві позичальника немає домовленості сторін щодо збільшення позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 18 березня 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення процентів за користування кредитом і неустойки за порушення умов договору з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвала обґрунтована, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції встановив кінцевою датою повернення кредиту 3 червня 2008 року, а позивач звернувся з позовом до суду за захистом порушеного права у грудні 2012 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Натомість, позивач у касаційній скарзі посилається, зокрема, на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15 року, в якій суд вказав, що проценти за кредитом і пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах позовної давності. А оскільки нарахування процентів здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, позивач вважає, що має право на отримання процентів і неустойки в межах позовної давності, яка повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. 17. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду звернувся до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32). ЄСПЛ зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)). 18. З огляду на це в ухвалі від 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, оскільки поза межами позовної давності вимоги задовольнятися не можуть, і сплив цього строку є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Позивач вказує на те, що відповідач кошти не повернув, договір не є розірваним або припиненим. З огляду на те, що у статті 599 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, то відповідно до умов договору відсутні підстави для припинення щомісячного нарахування відсотків на суму простроченої заборгованості за кредитом як плати за весь час фактичного користування кредитними коштами. Крім того, частина четверта статті 631 ЦК України визначає, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. 20. Оскільки розрахунок процентів позивач проводить до повного погашення заборгованості за кредитом, а проценти за своєю правовою природою є основною вимогою банку, то, на думку позивача, він має право на отримання процентів і неустойки за користування кредитними коштами за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року у межах визначеної статтею 257 ЦК України загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 21. Додатково зазначає, що договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку. Тому, на думку позивача, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником терміну внесення кожного чергового платежу. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його внесення. 22. Позицію обґрунтовує посиланнями на постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 та від 12 листопада 2014 року № 6-167цс14 і стверджує, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні цієї частини позовних вимог, не врахувавши правову позицію Верховного Суду України, викладену, зокрема, у постанові № 6-249цс15 від 29 грудня 2015 року. (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідача, викладена у запереченні на касаційну скаргу 23. 25 травня 2016 року від відповідача до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він вказує на те, що позовна давність для стягнення заборгованості за договором почала спливати для позивача з 28 січня 2007 року, тобто з дня, наступного за днем, до якого згідно з договором мав бути здійснений черговий платіж на погашення кредитної заборгованості (останній такий платіж відповідач здійснив 27 грудня 2006 року). А тому, на думку відповідача, позовна давність спливла 28 січня 2010 року. 24. Крім того, на думку відповідача, навіть якщо керуватися визначеним у договорі терміном закінчення кредитування (3 червня 2008 року), то з дня його настання загальна позовна давність спливла у червні 2011 року, тобто задовго до звернення позивача у 2012 році до суду. 25. Щодо посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, то у ній проценти за кредитом і пеня підлягали стягненню з відповідача у межах позовної давності. 26. Тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року відповідач вважає законним і обґрунтованим, а у задоволенні касаційної скарги просить відмовити за безпідставністю. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 27. Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором, а саме заборгованості за кредитом, відсотками та пенею, а також штрафу (фіксованої частини та процентної складової) після спливу передбаченого договором строку кредитування. 28. Позивач оскаржив рішення апеляційного суду лише в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідача процентів і неустойки. Обґрунтовує скаргу зокрема тим, що право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу за кредитом. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його погашення. Правовою підставою для нарахування процентів і неустойки до повного погашення заборгованості за кредитом вважає статтю 599 та частину четверту статті 631 ЦК України. (1.1) Щодо змісту понять «строк договору», «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» 29. Поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. 30. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. 31. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). 32. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). 33. Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору. 34. Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). 35. З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. 36. У цій справі сторони строк договору окремо не визначили, а погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов'язання. Так, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 3 червня 2006 року сторони уклали договір, за умовами якого відповідач отримав строком на 24 місяці, тобто до 3 червня 2008 року включно, кредитні кошти у національній валюті у розмірі 8 235,50 грн, які зобов'язався повернути зі сплатою відсотків у розмірі 25,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. 37. Повернення кредиту та сплату відсотків відповідач мав здійснювати щомісячними платежами, надаючи позивачеві до 27 числа кожного місяця кошти у сумі 441,31 грн (щомісячний платіж) упродовж строку кредитування. Тобто, сторони погодили порядок і строки виконання зобов'язання. (1.2.) Щодо виконання зобов'язання простроченого боржника після спливу строку (терміну) такого виконання 38. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти. 39. Тобто, зобов'язання з надання кредиту, його повернення та сплати процентів є основним, а зобов'язання зі сплати штрафу та пені є додатковим до основного. 40. Позивач обов'язки за умовами договору виконав, надавши кредитні кошти відповідачеві. Останній зобов'язався за договором повертати кредит з процентами періодичними платежами впродовж 24 місяців до 3 червня 2008 року включно. 41. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. 42. У відповідності зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). 43. Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. 44. Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 45. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 46. Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов'язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов'язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Згідно з частиною першою статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. 47. У випадку спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу приймається судом до розгляду, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України). (1.3) Щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики (кредиту) після спливу строку кредитування 48. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 49. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. 50. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 51. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий на 24 місяці - до 3 червня 2008 року включно. 52. Відтак, у межах строку кредитування до 3 червня 2008 року відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 27 числа кожного місяця. Починаючи з 4 червня 2008 року, відповідач мав обов'язок незалежно від пред'явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування. 53. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 55. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. (1.4) Щодо перебігу позовної давності за вимогами, що складаються із сукупності прострочених щомісячних зобов'язань 56. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені)- тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). 57. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. 58. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті). 59. Оскільки договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 60. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. 61. Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України у постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13. Аналогічні висновки були сформульовані Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 3 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16. 62. Отже, оскільки за умовами договору відповідач мав виконувати зобов'язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 27 числа кожного місяця впродовж строку кредитування (24 місяці), перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. А тому встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. 63. Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування, як це встановив суд апеляційної інстанції. 64. Позивач звернувся до суду з позовом 24 грудня 2012 року, тобто після спливу позовної давності навіть щодо останнього щомісячного платежу. Отже, висновок апеляційного суду про сплив позовної давності за вимогами позивача, включно з вимогою за процентами, по суті є правильним. (1.5) Щодо вимог про стягнення процентів за кредитом, нарахованих за останні три роки до дня звернення до суду 65. Суд апеляційної інстанції встановив, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. У касаційній скарзі позивач просить про стягнення з відповідача процентів і неустойки, нарахованих лише за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року, тобто, як вважає позивач, у межах загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 66. З огляду на те, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом (див. пункт 54 цієї постанови), то після 3 червня 2008 року позивач не міг такі проценти нараховувати. 67. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 68. Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року позовна давність не може бути застосована. А тому вказана вимога є необґрунтованою. (1.6) Щодо вимог про стягнення неустойки, нарахованої за останній рік до дня звернення до суду 69. Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). 70. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті). 71. За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності. 72. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу. 73. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. 74. У постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 Верховний Суд України, аналізуючи приписи статей 266 і частини другоїстатті 258 ЦК України, дійшов висновку, що можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. 75. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. 76. Вказане не дає підстав для обчислення спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки за 12 останніх місяців перед зверненням позивача до суду у справі № 444/9519/12, оскільки на відміну від неї у справі № 6-116цс13 строк кредитування на момент звернення до суду не сплив, з огляду на що Верховний Суд України дійшов відповідного висновку. 77. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, зокрема, про стягнення неустойки. 78. Позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так і до вимоги про стягнення процентів за кредитом. 79. Суд апеляційної інстанції встановив факт пропуску позивачем позовної давності, зокрема, щодо вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за кредитом. Крім того, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося (див. пункт 54 цієї постанови), то спливла і позовна давність за вимогою про сплату процентів за цим кредитом. 80. Оскільки позовна давність до основної вимоги спливла до звернення позивача до суду, вважається, що позовна давність спливла і до додаткової його вимоги про стягнення з відповідача штрафу та пені. Відтак, не може бути стягнута неустойка, нарахована на суму заборгованості за вимогами, щодо яких позовна давність була пропущена. 81. Крім того, оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування (див. пункт 54 цієї постанови), то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки за один рік до його звернення до суду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 82. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами відповідача про те, що позивач пропустив позовну давність, а також з таким висновком суду апеляційної інстанції і вважає аргументи, наведені позивачем у касаційній скарзі, необґрунтованими. 83. Для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. 84. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-900цс16 Верховний Суд України констатував, що є неправильними та не відповідають нормам матеріального права висновки судів про те, що позовна давність не спливла щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло у межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду. Вказане підтверджує позицію Великої Палати Верховної Суду про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15. 85. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 86. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 87. Неправильне визначення судом апеляційної інстанції початку перебігу позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за договором з дати закінчення строку кредитування не призвело до ухвалення незаконного рішення. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року по суті є правильним, а тому залишає його без змін. (2.2) Щодо судових витрат 88. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 921,29 грн, понесені відповідачем у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 89. За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 90. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 91. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 92. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 93. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року залишити без змін. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (адреса: вулиця М. Грушевського, будинок 1д, місто Київ, 01001; ідентифікаційний код: 14360570) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 921 (дев'ятсот двадцять одну) грн 29 коп.судових витрат за подання апеляційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А.ГудимаСудді:Н.О.АнтонюкО.Б.Прокопенко С.В.БакулінаЛ.І.Рогач В.В.БританчукІ.В.Саприкіна В.І.ДанішевськаО.М.Ситнік О.С.ЗолотніковО.С.Ткачук О.Р.КібенкоВ.Ю.Уркевич В.С.КнязєвО.Г.Яновська Л.М.Лобойко Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838904
  23. Державний герб України Постанова Іменем України 18 вересня 2019 року м. Київ справа № 757/1782/16-ц провадження № 61-32676св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», відповідач - ОСОБА_1 , представник відповідача -ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду міста Києва, у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., від 12 квітня 2017 року. Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування У січні 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 липня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 24-12/172, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти - окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних. На виконання умов договору банк надав позичальнику транши кредиту шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника, разом з тим, останній умови договору не виконав, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії № 24-12/172 від 20 липня 2007 року у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Печерського районного суду міста Києва, у складі судді Писанця В. А., від 17 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем було пропущено строк позовної давності. Оскільки останній платіж в рахунок погашення заборгованості за кредитом був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 року, а з цим позовом банк звернувся до суду лише 18 січня 2016 року, не порушуючи питання про поновлення строку звернення до суду, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено, рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 20 липня 2007 року № 24-12/172 у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що перебіг строку позовної давності було перервано у зв`язку зі зверненням позивача у 2013 році до суду із позовом до відповідача про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором, а тому строк позовної давності не може вважатися пропущеним. Відповідачем не було надано належних та допустимих доказів на спростування зробленого позивачем розрахунку заборгованості. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подали У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги, що пред`явлення позову з порушенням правил підсудності та підвідомчості справ не перериває перебіг строку позовної давності. Розгляд справи третейським судом та скасування рішення Верховним Судом України не є підставою для переривання строку позовної давності, оскільки Верховним Судом України скасовано рішення третейського суду саме на підставі того, що позивачем не було дотримано правил підвідомчості. Суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки розрахунку заборгованості, висновки суду щодо визначення суми боргу не можуть вважатись обґрунтованими. Відзиву на касаційну скаргу не надходило Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою. Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), який набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами 20 липня 2007 року між сторонами було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №24-12/172, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних з кінцевим терміном повернення 19 липня 2012 року. Відповідно до умов кредитного договору відповідач зобов`язався погашати кредит згідно графіку, що міститься в додатку 2 до цього договору, а також сплачувати 10% річних за користування кредитом. Пунктом 1.1.2 кредитного договору визначено порядок погашення суми основної заборгованості, починаючи з липня 2008 року, з врахуванням наданих траншів, та з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 19 липня 2012 року. Нарахування процентів за користування кредитом здійснюється відповідно до пункту 2.3 кредитного договору у валюті кредиту в останній робочий день місяця без урахування останнього робочого та послідуючих неробочих днів місяця, проценти нараховуються з розрахунку факт/360. Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого банком у зв`язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року № 24-12/172, останній платіж в рахунок погашення заборгованості був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 ркоу (а. с. 18). З цим позовом банк звернувся до суду 18 січня 2016 року. У травні 2013 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Печерського районного суду міста Києва з позовною заявою до ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» про стягнення заборгованості за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 20 липня 2007 року. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 10 липня 2013 року у справі № 757/11529/13-ц позовну заяву ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» про стягнення заборгованості за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 20 липня 2007 року було залишено без розгляду у зв`язку з тим, що між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення третейського суду. У квітні 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків з позовною заявою до ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» про стягнення заборгованостіза договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 20 липня 2007 року. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2014 року у справі № 755/29287/14-ц, ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» було задоволено частково, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за спірним кредитним договором у сумі 1 202 087,64 грн та третейський збір у сумі 12 420,88 грн. Постановою Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1716цс15 (справа №755/29287/14-ц)ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2015 року та ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2014 року у частині відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором скасовано. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року задоволено частково. Рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 1 202 087,64 грн та третейського збору скасовано. Скасовуючи зазначені судові рішення та задовольняючи заяву ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду, Верховний Суд України виходив із того, що оскільки спірне рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з нього заборгованості за кредитом, отже третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Відповідно до розрахунку, наданого банком, заборгованість відповідача за спірним кредитним договором станом на 17 грудня 2015 року, становить 3 229 374,54 грн, яка складається з: заборгованості по тілу кредиту - 1 123 559,71 грн, заборгованості по відсоткам - 2 105 814,83 грн. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Частиною першою статті 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) висловлено правову позицію про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Після спливу передбаченого договором строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Умовами кредитного договору сторони погодили строк повернення кредиту до 19 липня 2012 року. А тому у межах цього строку позичальник зобов`язаний був повертати банку кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами. З 20 липня 2012 року право кредитора нараховувати проценти за кредитним договором припинилось. Разом з тим, банк нарахував заборгованість за кредитним договором по 17 грудня 2015 року, яку судом апеляційної інстанції стягнуто. Отже, кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору, тому після спливу визначеного договором строку кредитування нарахування відсотків є безпідставним, що не було враховано судом апеляційної інстанції при вирішенні спору. Суду апеляційної інстанції необхідно надати належну правову оцінку розрахунку заборгованості за спірним кредитним договором та встановити період нарахування відсотків за користування кредитними коштами, взявши до уваги, що заборгованість, у тому числі за відстоками, нарахована станом на 17 грудня 2015 року, у той час як спірний кредитний договір припинив свою дію 19 липня 2012 року. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. За змістом частини першої статті 118 ЦПК України, 2004 року, позов пред`являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді. Пред`явлення позову до суду являє собою реалізацію позивачем права на звернення до суду. Саме із цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі. Згідно з частиною першою статті 122 ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом. Позовна заява подається до районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів з дотриманням правил підсудності, визначених статтями 108 та 114 ЦПК України, 2004 року. Позовна заява оформлюється з додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, за її подання сплачується судовий збір. За змістом вказаних норм перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися не в разі будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України, 2004 року. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності. Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-895цс15. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, провадження № 14-159цс19, зазначила, що позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає здійсненню провадження у справі. Апеляційний суд на вищезазначені вимоги закону уваги не звернув та дійшов необґрунтованого висновку про переривання строку позовної давності на підставі статті 264 ЦК України у зв`язку з пред`явленням банком позову до суду, не врахував, що звернення позивача у 2013 році до Печерського районного суду міста Києва не може бути підставою для переривання строку позовної давності, оскільки позовна заява ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 10 липня 2013 року у справі № 757/11529/13-ц була залишена без розгляду. За змістом частини п`ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, 2004 року, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції на зазначені вимоги закону увагу не звернув, не перевірив причини пропуску позивачем строку звернення до суду, не надав належної правової оцінки діям позивача, пов`язаним із захистом його прав. Оскільки вказані недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. При новому розгляді справи суду необхідно надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо. Керуючись статями 402, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2017 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84545000
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 вересня 2019 року м. Київ Справа № 202/32532/13-ц Провадження № 14-374цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційного банку «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»), відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у складі судді Мороза В. П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у складі колегії суддів Черненкової Л. А., Петешенкової М. Ю., Пономарь З. М. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «Приватбанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПАТ «Акцент-Банк», про визнання договору поруки припиненим та УСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог У липні 2012 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь заборгованість за кредитнимдоговором № МА-36-07від 17 грудня 2007 року у розмірі 109 593,47 долара США; стягнути солідарно з ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь 10 000,00 грн. Позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» обґрунтовувало тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року. На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» укладені окремі договори поруки. ПАТ КБ «Приватбанк» зазначало, що ОСОБА_1 умови кредитного договору № МА-36-07 належним чином не виконував, на вимоги банку як він так і поручителі не реагували, унаслідок чого утворилася заборгованість за кредитом, яка станом на 25 липня 2012 року становила 110 845,03 долара США, з яких: заборгованість за кредитом - 56 291,44 долара США, заборгованість по процентах за користування кредитом - 35 468,85 долара США, заборгованість по комісії - 13 776,62 долара США, штраф (фіксована частина) - 31,28 долара США, штраф (процентна складова) - 5 276,85 долара США. У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання договору поруки припиненим відповідно до частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитну угоду, згідно з пунктом 1.1 якої надання коштів здійснюється окремими частинами (траншами) кредиту, сукупна величина сальдо по яких не буде перевищувати суму, обумовлену у пункті 1.2 цієї угоди, тобто загальна сума кредиту у рамках кредитної угоди - 100 000,00 доларів США. На забезпечення виконання зобов'язання за зазначеним кредитним договором цього ж дня між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір поруки. При цьому вказував, що у лютому 2011 року він дізнався, що між банком та позичальником укладені договори про видачу траншу від 17 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року по 100 000,00 доларів США кожний, а разом 200 000,00 доларів США, на основі підписаної раніше кредитної угоди. Проте він не був повідомлений про підписання вказаних договорів траншу. Вважав, що кредитор та позичальник своїми діями змінили зобов'язання за кредитною угодою, чим збільшили обсяг відповідальності поручителя та без його згоди на це. Зазначав, що зобов`язання за кредитною угодою та договорами про видачу траншу виконані у повному обсязі, згідно з квитанцією № 1 від 17 січня 2008 року та прибуткового касового ордеру № 1 від 17 січня 2008 року ОСОБА_1 сплатив у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до умов зазначених договорів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено, визнано припиненим договір поруки, укладений 17 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ «Приватбанк». Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не надано належних доказів видачі кредиту позичальникові, відсутня деталізація розрахунку заборгованості та належного повідомлення боржника щодо здійснення примусового стягнення боргу, а також не надано кредитну справу для огляду судом. ОСОБА_1 взяв на себе зобов'язання стосовно погашення кредиту отриманого від банку частинами та у строк, що визначені додатком № 1 до кредитного договору від 17 грудня 2007 року та додатком № 1 до кредитного договору від 17 січня 2008 року. Спір між сторонами врегульовано шляхом підписання відповідного правочину щодо погашення суми кредитного зобов'язання. ОСОБА_1 погашено у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до кредитної угоди та договору про видачу від 17 грудня 2007 року, що підтверджено квитанцією від 17 січня 2008 року та касовим ордером від 18 січня 2008 року. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 дізнався про договори траншу лише у лютому 2011 року, коли ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося вперше до суду про стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року скасовано у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, провадження у справі закрито. Повідомлено ПАТ КБ «Приватбанк», що розгляд позовних вимог до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості віднесено до юрисдикції господарських судів. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року залишено без змін. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, апеляційний суд керувався тим, що спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості виникли на підставі укладеного між ними окремого договору поруки, який є самостійним предметом розгляду, тому спір між юридичними особами підвідомчий господарському суду. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд керувався тим, що оскільки 18 січня 2008 року позичальник достроково погасив заборгованість, що визнано кредитором, відтак відсутні правові підстави для задоволення позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Договір поруки, укладений між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 , припинений на підставі частини першої статті 559 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, які просив скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що докази отримання позичальником кредитних коштів, як і часткова сплата на їх погашення за договором траншу від 17 січня 2008 року, надані суду. Позовні вимоги за зустрічним позовом про припинення договору поруки не підлягають задоволенню, оскільки зобов'язання за кредитною угодою не виконано і не припинено, а відповідальність поручителя не збільшилася. Також зазначено, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі у частині вимог банку до поручителя ПАТ «Акцент-Банк». У виниклих правовідносинах постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-745цс15 не може бути застосована, оскільки позичальником є фізична особа. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 зазначав, що повне виконання ОСОБА_1 свого зобов`язання за кредитною угодою та договору про видачу траншу має наслідком припинення його зобов`язання, і відповідно припинення договору поруки. Спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» випливають із договору поруки, тобто між юридичними особами, а тому, на його думку, підвідомчі господарському суду. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості з фізичної особи - ОСОБА_1 , який уклав з позивачем кредитний договір № МА-36-07, а також до поручителів, якими є фізичні особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та юридична особа - ПАТ «Акцент-Банк». Вказані особи є відповідачами у зв`язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «Приватбанк» уклав такі договори: 17 грудня 2007 року - договори поруки з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та 20 жовтня 2010 року - договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк», кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов`язання за кредитним договором. ЦК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин, передбачав спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання. Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов`язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов`язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений в частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред`явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред`явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов`язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу. У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку послався апеляційний суд, не допускалося об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони щодо предмета спору. Однак стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу. Умовою розгляду спорів до таких відповідачів була лише наявність єдності предмета і підстав позовних вимог. Обов `язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя ПАТ «Акцент-Банк», який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - у частині позовних вимог до боржника, та поручителів, які є фізичними особами, несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд необґрунтовано закрив провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, оскільки порука є похідною від основного зобов`язання, позовні вимоги взаємопов`язані між собою і не можуть розглядатися за правилами різних видів судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року № 14-40цс18, 21 березня 2018 року № 14-41цс18, 25 квітня 2018 року № 14-74цс18, 20 червня 2018 року № 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року № 14-269цс18, від 03 квітня 2019 року № 14-662цс18 та інших і підстав для відступу від них не вбачається. Що стосується висновків судів попередніх інстанцій по суті спору в частині вирішення вимог первісного позову ПАТ КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_3 , то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Суди установили, що 17 грудня 2007 року ПАТ КБ «Приватбанк» укладено із ОСОБА_1 кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року (пункти 1.1, 1.2 договору). На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором № МА-36-07 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладені окремі договори поруки № МА-36-07, а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» - договір поруки № 167. 17 січня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір про видачу траншу № МА-36/2-07, згідно з пунктом 1.1 якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти в частині загального ліміту, встановленого п. 1.2 кредитного договору № МА-36-07 від 17 грудня 2007 року. Сума траншу - 100 000,00 доларів США. 18 січня 2008 року ОСОБА_1 достроково виконав зобов'язання за кредитним договором № МА-36-07 (т. 1, а. с. 172). Зобов`язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України). Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). З матеріалів справи убачається, що 17 та 18 січня 2008 року ОСОБА_1 здійснено погашення кредиту та відсотків по кредиту саме згідно з кредитним договором, а не згідно з договором про видачу траншу № МА-36/2-07. Доказів того, що кредит було видано в іншому, більшому розмірі і він залишився не погашеним, матеріали справи не містять, про що правильно зробили висновок суди на підставі принципу змагальності. Враховуючи, що ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося з позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором № МА-36-07, яка погашена позичальником достроково, Велика Плата Верховного Суду вважає, що судами попередніх інстанцій обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. У разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов`язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов`язання. Тому суди обґрунтовано задовольнили зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За таких обставин оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню у частині закриття провадження у справі з направленням справи у цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року підлягає залишенню без змін. У цьому випадку згідно вимог статті 141 ЦПК України питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року скасувати в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до Публічного акціонерного товариства«Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року в нескасованій частині та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна В. В. Пророк В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. С. Ткачук М. І. Гриців В. Ю. Уркевич Д. А. Гудима О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 84274316
  25. Державний герб України Постанова Іменем України 12 червня 2019 року м. Київ справа № 756/11327/16-ц провадження № 61-1823св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Авант-Банк», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року у складі судді Шевчука А. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Прокопчук Н. О., Саліхова В. В., Семенюк Т. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Авант-Банк» (далі - ПАТ «Авант-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що 27 квітня 2012 року між сторонами укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 1 000 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 % річних на строк до 26 жовтня 2015 року. Оскільки позичальник належним чином не виконав свої кредитні зобов`язання, то станом на 22 серпня 2016 року утворилася заборгованість перед банком у розмірі 985 158,20 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту - 705 228,92 грн, заборгованість зі сплати процентів - 100 581,82 грн, пеня - 179 347,46 грн. На підставі викладеного ПАТ «Авант-Банк» просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 985 158,20 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Авант-Банк» заборгованість за договором про встановлення кредитного ліміту на поточний рахунок фізичної особи з використанням платіжної картки від 27 квітня 2012 року у розмірі 985 158,20 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Авант-Банк» судовий збір у розмірі 14 777,40 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 систематично не виконує взяті на себе за кредитним договором зобов`язання щодо своєчасного та у повному обсязі погашення кредиту, відсотків за його користування, комісії за користування кредитом, допустив заборгованість зі сплати кредиту (основного боргу) у розмірі 705 228,92 грн, зі сплати процентів за користування кредитом - 100 581,82 грн, зі сплати пені - 179 347,46 грн. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого утворилася заборгованість за кредитним договором. Розрахунок, поданий позивачем, відповідачем не спростований, свого розрахунку ним до суду першої інстанції не подано, не долучено такого й до апеляційної скарги. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги, що розрахунок заборгованості здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним. У матеріалах справи відсутні належні докази, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів. У правовідносинах між банком та позичальником не дотриманого розумного балансу між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків та охоронюваними законом інтересами споживачів. Судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції не було надано належної правової оцінки тим обставинам, що після закінчення строку дії договору відсотки за користування кредитом підлягають стягненню у розмірі облікової ставки Національного банку України. Доводи інших учасників справи Інший учасник справи не скористався своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2018 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 19 червня 2019 справу передано до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 27 квітня 2012 року між ПАТ «Авант-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 1 000 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 % річних на строк до 26 квітня 2013 року. У подальшому за згодою сторін були укладені додаткові договори до кредитного договору, зокрема змінено кінцевий строк кредитування на 26 жовтня 2015 року. Пунктами 6.3.2, 6.3.3 кредитного договору встановлено обов`язок відповідача здійснювати погашення заборгованості за кредитним лімітом не пізніше дати закінчення періоду безперервного користування кредитним лімітом, а також в інші строки, що вказані у цьому договорі, сплачувати проценти за користування кредитним лімітом у порядку та в строки, передбачені пунктом 4.3 цього договору. Згідно з пунктом 7.2 кредитного договору (в редакції додаткового договору від 26 квітня 2013 року № 6) у випадку порушення строків повернення кредитного ліміту та/або сплати нарахованих процентів за користування ним, комісій та інших платежів, передбачених цим договором, банк має право вимагати, а позичальник зобов`язаний сплатити банку у п`ятиденний термін від дати прострочення виконання зобов`язання пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення, від простроченої суми, за кожний день прострочення виконання та 3 (три) проценти річних від простроченої суми, а також суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Апеляційний суд встановив, що обставина перерахування кредитних коштів на рахунок, відкритий на ім`я ОСОБА_1 , підтверджується випискою по особовим рахункам з 27 квітня 2012 року до 08 лютого 2017 року, що міститься в матеріалах справи. Відповідач належним чином не виконав свої кредитні зобов`язання, тому виникла заборгованість за кредитним договором. Відповідно до наданого банком розрахунку станом на 22 серпня 2016 року заборгованість ОСОБА_1 перед ПАТ «Авант-Банк» за кредитним договором становить 985 158, 20 грн, яка складається з: простроченої заборгованості - 705 228,92 грн; нарахованих процентів - 100 581,82 грн; пені -179 347,46 грн. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий до 26 жовтня 2015 року. Відтак, у межах строку кредитування до 26 жовтня 2015 рокувідповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти частинами (траншами) у межах кредитного ліміту (пункт 5.1 кредитного договору), достроково (пункт 5.2 кредитного договору). Починаючи з 26 жовтня 2015 року, відповідач мав обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором. Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. З огляду на вказане, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України банк мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18. Після спливу строку дії кредитного договору, у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, проте суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином наданий банком розрахунок в частині нарахування процентів за користування кредитом після закінчення його дії. Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на доводи апеляційної скарги в цій частині та не дав їм належної правової оцінки, не мотивував своїх висновків у цій частині. Разом з тим, не можна погодитися з висновками апеляційного суду й щодо розміру пені. Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). Можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. Як встановлено вище, апеляційний суд не правильно визначив період нарахування відсотків за кредитним договором та їх розмір, відповідно, неправильно й нарахував штрафні санкції за порушення грошового зобов`язання. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, тому суд касаційної інстанції позбавлений можливості усунути вказані недоліки і перевірити доводи позивача та відповідачів, оскільки вони потребують встановлення обставин, які не були встановлені судом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Отже, ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська http://reyestr.court.gov.ua/Review/82541275