Поиск в системе

Справа № 759/17465/18 Провадження № 2/761/3421/2019 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 вересня 2019 року Шевченківський районний суд м.Києва в складі: головуючого судді Юзькової О.Л. при секретарі Горюк В.А., за участі представників позивача ЛітвіноваЄ.В. , Чередніченко М.М. , представників відповідача ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИВ: Представник ТОВ «Погрще Мобіліті» звернувся до суду з позовом, мотивуючи свої вимоги наступним. 15.04.2013 року між позивачем та ОСОБА_3 (надалі - «Відповідач» або «Позичальник») укладено Кредитний договір № 50008196 в якому зазначено, що Договір між Сторонами складають цей Кредитний договір, Загальні умови кредитування («Загальні умови»), Графік погашення кредиту (, а також додаткові угоди та інші документи, що можуть бути укладені або підписані Сторонами у відношенні Кредиту. На підставі та на виконання вимог чинного законодавства та умов укладеного Кредитного договору, Товариство надало відповідачу суму кредиту у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентом 26 297, 60 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90% на рік, які відповідно до п.2.2. Загальних умов є змінними, з кінцевим терміном повернення кредиту - 15.04.2018 року, для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, кузов № НОМЕР_1 з об`ємом двигуна 1 390 куб. см. В Кредитному договорі Сторони погодили, що усі платежі за Кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквіваленту Суми кредиту в доларах США, визначеному вище, відповідно до п. 1.3. Загальних умов кредитування. Відповідач, згідно з п. 1.2. Загальних умов, зобов`язався прийняти, належним чином використовувати і повернути Позивачу Кредит у повному обсязі, а також сплатити проценти за користування кредитом та інші платежі відповідно до умов Кредитного договору. В свою чергу, термін кредитування (строк повернення Кредиту), відповідно до п. 1.4.1. Загальних умов, погоджений Сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення Кредиту частками щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. Окрім того, відповідно до п. 1.6. Загальних умов зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за Кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року забезпечено Договором застави 50008196 від 27.04.2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С., зареєстрованим в реєстрі за № 853, згідно з умовами якого Відповідач надав в заставу автомобіль VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, що належав йому на праві власності. Так, позивачем, відповідно до п. 1.4.2. Загальних умов, виставлено Відповідачу відповідні рахунки на оплату чергових (щомісячних) платежів, які, в порушення викладених норм чинного законодавства та положень укладеного Кредитного договору, залишилися несплаченими Відповідачем, внаслідок чого виникла заборгованість останнього. Крім того, відповідно до Кредитного договору, між ПАТ «СК Українська страхова група» як страховиком та ОСОБА_3 як страхувальником укладено Договір добровільного страхування 28-0199-13-00361 від 17.04.2013 . Вигодонабувачем за договором виступає ТОВ «Порше Мобіліті». Позивач сплачував страхові платежі Страховику на користь відповідача, проте в порушення п. 10.10.3. Загальних умов повернення Додаткового кредиту Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту не було здійснено. За змістом п. 8.1. Загальних умов, у разі порушення Відповідачем терміну сплати будь-якого чергового платежу з повернення Кредиту та/або Додаткового Кредиту відповідно до Графіка погашення кредиту, Відповідач сплачує Позивачу пеню у розмірі 10 % річних від суми заборгованості за кожен день прострочення до моменту повного погашення заборгованості включно. На підставі викладених положень ЦК України, Позивачем нараховані 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання Відповідачем зі спати періодичних платежів за Кредитом в розмірі 6 816, 43 грн. Крім того, представник позивача зазначає про необхідність застосування положень ст. 625 ЦК України. Пунктом 8.5 Загальних умов передбачено, що збитки, заподіяні у зв`язку з неналежним виконанням Кредитного договору, повинні бути відшкодовані винною Стороною у повному обсязі, понад передбачені штрафні санкції. Враховуючи факт порушення відповідачем умов Кредитного договору, для забезпечення відновлення порушеного Відповідачем права Позивачем, Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» були понесені витрати за Договором про надання колекторських послуг від 01 серпня 2011 року, відповідно до якого Товариство з обмеженою відповідальністю «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» надало ТОВ «Порше Мобіліті» послуги щодо забезпечення звернення стягнення на Предмет застави відповідно до вимог чинного законодавства України в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на Договорі застави, відкриття виконавчого провадження, вжиття заходів, спрямованих на представництво інтересів Позивача у виконавчому провадженні, з метою стягнення з Боржника заборгованості за Кредитним договором, які згідно Акту наданих послуг № 17 від 30.09.2014 року становлять 170, 20 грн., згідно Акту наданих послуг № 17 від 31.10.2014 року становлять 3 553,79 грн., згідно Акту наданих послуг № 20 від 28.11.2014 року становлять 1 051, 10 грн. Крім того, згідно рахунку № 23 від 08.04.2015 Позивач сплатив приватному нотаріусу Маринець О. С. 3 900,00 грн. разом з ПДВ за вчинення виконавчого напису. За таких обставин представник позивача просить суд стягнути на користь ТОВ «Порше Мобіліті» з ОСОБА_3 заборгованість за Кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року, яка станом на 12.10.2018 року становить 1 122 924, 86 гривень, витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 (дванадцять тисяч) грн. 00 коп. та судовий збір у розмірі 16 843,87 грн. 08.11.2018 р. Святошинським районним судом м. Києва матеріали позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором передано за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Києва. 19.12.2018 р. Шевченківським районним судом м. Києва відкрито провадження по даній цивільній справі, вирішено відповідно до приписів ст. ст. 19,274 ЦПК України про її розгляд за правилами загального позовного провадження. Представником відповідача направлено відзив на позов, де зазначено наступне. Відповідач не погоджується з розрахованою сумою заборгованості та вважає, що розрахунки заборгованості Позичальника здійснено неправильно і вони є абсолютно необґрунтованим, тому неправомірним буде винесене судове рішення, яке б ґрунтувалося на таких розрахунках. У даних розрахунках відсутні дати погашення Відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування після виникнення заборгованості. Зазначення цих дат є необхідним, оскільки з моменту здійснення позичальником платежів за Кредитним договором Позивач повинен був нараховувати заборгованість вже на нову суму зобов`язання. Дані обставини є підставою розглядати надані Позивачем розрахунки заборгованості як не неналежні та недопустимі докази. В предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом) у відповідності до умов Кредитних договорів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні. Такі розрахунки повинні бути наданні з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог». Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. Оскільки, умовами Кредитних договорів встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіків платежів - п`ятнадцятого числа кожного місяця), та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Як вбачається з розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року. Відповідно до п. 3.2. Договору про внесення змін/Додаткова угода №1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору №50008196 від 15.04.2013 року (далі - «Додаткова угода»), Сторони погоджуються, що Компанія має право визнати термін повернення Кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання Кредитного договору, у наступних випадках: Пункт 3.2.1. - порушення Позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування Кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць. Враховуючи те, що перша прострочка сплати за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, право дострокового повернення кредиту за вимогою Компанії встановлений - згідно п. 3.2.1 Додаткової угоди - 1 календарний місяць з дати виникнення прострочення, то права Позивача слід вважати порушеними після несплати Відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року. Оскільки, за умовами Кредитних договорів погашення кредиту повинно здійснюватися Відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13. У разі пропуску позовної давності по тілу кредиту, вважається, що позовна давність спливла і за додатковими вимогами, у зв`язку з чим кредитор може стягнути лише проценти за кредитом та пеню за процентами у межах строку позовної давності. На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15. У зв`язку з вищевикладеним, представник відповідача просить суд д застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволенні позову з підстав пропущення Позивачем строку звернення до суду з позовом. Крім того, звертає увагу суду, що як стверджує сам Позивач ним неодноразово надсилалися вимоги (повідомлення) щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за кредитним договором. Так, до позовної заяви додано копію такої Вимоги за вих.№50008196 від 17.02.2015 року. Тобто, Компанія реалізувала своє право на дострокове повернення Кредиту ще на початку 2015 року. Більш того, такі вимоги надсилалися Відповідачу і раніше в 2014 році. Також відповідач категорично не погоджується з вимогами щодо стягнення збитків відповідно до положень ст. 22 ЦК України. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.06.2018 року у справі №761/12539/15-ц, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25.04.2016 року та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 19.07.2016 року були скасовані і винесено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 було задоволено, визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Маринець О.С. від 08.04.2015 року №383 таким, що не підлягає виконанню. Таким чином, судом було встановлено, що виконавчий напис було вчинено з порушенням норм чинного законодавства, а, отже, незаконно. Таким чином, вважаємо, що відсутні підстави для стягнення суми збитків у розмірі 8 675,09 грн. з Відповідача на користь Компанії. Індексація внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Тому норми ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, яке визначене у гривні. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 27.01.2016 року у справі №6-771цс15. Отже не може бути застосована ст. 625 ЦК України щодо індексації суми заборгованості. Відповідно до умов Кредитного договору між ПрАТ «СК «Українська страхова група» як страховиком та ОСОБА_3 як страхувальником укладено Договір добровільного страхування наземних транспортних засобів (крім залізничного) №28-0199-РМ2-14-00098 від 15.04.2014 року. 11 березня 2015 року ПАТ «Страхова компанія «Українська страхова група» відповідно до умов договору страхування, було здійснено виплату страхового відшкодування в розмірі 45 513,43 грн. ТОВ «Порше Мобіліті». Проте, дана сума не зазначена в розрахунках заборгованості, наданих Позивачем. За таких обставин представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позову У відповідь на відзив представник ТОВ «Порше Мобіліті» зазначив, що всі розрахунки було здійснено у встановленому законом порядку. Також просить від визнати поважними строки пропуску позовної давності, оскільки 98.04.2015 р. позивач звернувся до нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, який в подальшому було оскаржено ОСОБА_3 .. Верховним Судом 26.06.2018 р. позов задоволено, рішення суду першої та апеляційної інстанції скасовано. . Тому,зважаючи на те, що виконавчий напис був чинним до 26.06.2018 р. товариство і не зверталось до суду з позовом про стягнення заборгованості. Крім того, цілком законні вимоги по стягнення збитків в розмірі 8 675,09 грн. - як витрат, які були здійснені на відновлення порушеного права. Інфляційні також було нараховано відповідно до приписів Закону, оскільки було порушено умови кредитного договору. У запереченнях на відповідь на відзив представник ОСОБА_3 вказав, що відповідач вважає обставини вказані позивачем як поважні щодо пропуску строку позовної давності такими, що не можуть вважатися поважними. З іншого боку рішенням суду встановлено, що виконавчий напис від 08.04.2015 року було вчинено з порушенням вимог законодавства та визнано таким, що не підлягає виконанню. При цьому, згідно обставин встановлених у вищезазначеному рішенні від 26.06.2018 року, протиправна поведінка на завдання збитків, тобто, додаткових витрат Позивача, пов`язаних із вчиненням виконавчого напису, відсутня, оскільки, Відповідачу навіть не було надіслано повідомлення про намір реалізація Предмета застави, яке відповідно і не могло бути виконано Відповідачем. У Кредитному договорі від 15.04.2013 року зазначається: усі платежі за Кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквіваленту Суми кредиту в дол. США, визначеному вище, відповідно до статті 1.3 Загальних умов кредитування. У Графіку погашення кредиту, також вказується суми платежів у еквіваленті у доларах США. Тобто відсутні підстави для індексації заборгованості. В судовому засіданні представник позивач просив задовольнити заявлені вимоги. Представник відповідача просив відмовити у їх задоволенні. Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши надані докази та надавши їм відповідну оцінку суд приходить до висновку, що заявлені вимоги задоволенню н підлягають, виходячи з наступного. Відповідно до положень ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Встановлено і не заперечується сторонами, що 15 квітня 2013 року між ОСОБА_3 (Позичальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» (Компанія) укладено Кредитний договір №50008196 разом із Загальними умовами кредитування та графіком погашення кредиту, згідно з яким Компанія зобов`язується надати позичальнику кредит у сумі 214 088,76 грн., що в еквіваленті у доларах США становить 26 297,60 дол. США, строком на 60 місяців - 15.04.2018 року, зі сплатою процентів у розмірі 9,90% на рік, на придбання автомобіля марки Volkswagen Beetle, кузов № НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1390 куб. см, рік випуску 2013. Згідно до положень ст. 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою,порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Позивачем та Відповідачем укладено договір застави транспортного засобу від 27 квітня 2013 року №50008196, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С., зареєстрований в реєстрі за №853. За домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 267 610,95 грн. Відповідно до п. 1.4.3. Загальних умов, погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частками щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. До 10 числа кожного місяця ТОВ «Порше Мобіліті» надсилає Відповідачу відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту. Черговий платіж підлягає сплаті у строк відповідно до Графіка погашення кредиту (п. 1.4.2. Загальних умов). Позивачем відповідно до умов п. 1.4.2. Загальних умов, виставлено Відповідачу відповідні рахунки на оплату чергових (щомісячних) платежів, які, як стверджує Позивач залишилися несплаченими, внаслідок чого виникла заборгованість Позичальника. Крім того, п. 10.1. Загальних умов передбачено: Компанія надає Позичальнику Додатковий кредит на страхування у сумі та на умовах, зазначених у Кредитному договорі. Цільовим призначенням Додаткового кредиту є сплата страхових платежі до Договору страхування, укладеного Позичальником на виконання умов Кредитного договору (п. 10.2. Загальних умов). Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. Як зазначає Позивач невиконання Відповідачем своїх обов`язків з оплати чергових платежів з повернення кредиту призвело до виникнення станом на 12.10.2018 року заборгованості у розмірі 1 122 924,86 грн., а саме: прострочена заборгованість з оплати періодичних платежів за кредитом в сумі 111 568,63 грн. з яких: 59 565,90 грн. - сума простроченої заборгованість по сплаті чергових платежів за Кредитом; 6816,43 грн. - сума 3% річних за час прострочення по сплаті чергових платежів за Кредитом; 45 186,30 грн. - сума інфляційних втрат за час прострочення по сплаті чергових платежів за Кредитом; Прострочена заборгованість з оплати періодичних платежів за додатковим кредитом в сумі 187 625,95 грн., з яких: 146 732,57 грн. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за додатковим Кредитом; 8687,67 грн. - сума 3% річних за час прострочення за додатковим Кредитом; 29 787,59 грн. - сума інфляційних втрат за час прострочення за додатковим Кредитом; 2 418,12 грн. - сума нарахованої пені за час прострочення за додатковим Кредитом. Крім того, відповідачу нараховано штраф ,на підставі п. 8.3. Кредитного договору, який складає 6 854,13 грн. та збитки на підставі пункту 8.5. Кредитного договору в сумі 8 675,09 грн. Представник позивача вважає, що зазначена сума має бути стягнута з відповідача за для захисту прав Товариства. В свою чергу представник відповідача вказує, що підстави для задоволення вимог відсутні. За приписами ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, за приписами ст. 526 ЦК України. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦПК України. При цьому відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. В свою чергу ч. 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Так, суд погоджується з доводами представника відповідача, що в предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом) у відповідності до умов Кредитних договорів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні. Такі розрахунки повинні бути наданні з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог». Відповідно до п. 1.4.3. Загальних умов кредитування, до 10 числа кожного місяця Компанія надсилає Позичальнику відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту. Черговий платіж підлягає сплаті відповідно до Графіка погашення кредиту. Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. Оскільки, умовами Кредитних договорів встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіків платежів - п`ятнадцятого числа кожного місяця), та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Як вбачається з розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року. Відповідно до п. 3.2. Договору про внесення змін/Додаткова угода №1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору №50008196 від 15.04.2013 року (Додаткова угода), Сторони погоджуються, що Компанія має право визнати термін повернення Кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання Кредитного договору, у наступних випадках: Пункт 3.2.1. - порушення Позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування Кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць. Враховуючи те, що перша прострочка сплати за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, право дострокового повернення кредиту за вимогою Компанії встановлений - згідно п. 3.2.1 Додаткової угоди - 1 календарний місяць з дати виникнення прострочення, то права Позивача слід вважати порушеними після несплати Відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року. Оскільки, за умовами Кредитних договорів погашення кредиту повинно здійснюватися Відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13. Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, як це визначено ч. 4 ст. 267 ЦК України. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки за приписами ст. 257 ЦК України. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила за ч. 1 ст. 261 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року, Верховний Суд України зробив висновок щодо застосування статей 261, 530, 631 ЦК України: Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов`язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Велика палата Верховного Суду в постанові від 28.03.2018 р. (провадження №14-10цс18) приходить до наступного висновку: «Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Разом з тим, відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Так, представник позивача вказує на те, що існують поважні причини пропуску строк позовної давності - 08.04.2015 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С. було вчинено виконавчий напис щодо стягнення з ОСОБА_4 суми боргу у розмірі 543333,32 грн. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який був чинним до прийняття Верховним Судом 26.06.2018 року рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та скасування виконавчого напису. Разом з тим, суд не може вважати таку причину поважною, зважаючи на те, що Товариство не було обмежено в можливості поряд із зверненням стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису, подати позовну заяву до суду, з огляду серед іншого на п. 5.4. Договору застави транспортного засобу №50008196 від 27.04.2013 року, звернення стягнення на Предмет застави здійснюється за рішенням суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса. Як вже зазначалося у п. 3.2.1. Додаткової угоди, якою було викладено п. 3.2.1. Загальних умов кредитування у новій редакції, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто, зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення коштів. Як вже зазначалося, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року, а тому за визначенням пункту 3.2.1. Кредитного договору, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, тобто, з 16.10.2014 року. Оскільки, строк виконання основного зобов`язання було змінено - на 16.10.2014 року, то саме з цього моменту в Позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак, Компанія звернулася до суду із зазначеним позовом лише у жовтні 2018 року, тобто, зі спливом строку позовної давності. За змістом ст. 266 ЦК України, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). У разі пропуску позовної давності по тілу кредиту, вважається, що позовна давність спливла і за додатковими вимогами, у зв`язку з чим кредитор може стягнути лише проценти за кредитом та пеню за процентами у межах строку позовної давності. На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України. Виходячи з вищенаведеного, з огляду на те, що про порушення права ТОВ «Порше Мобіліті» було обізнано з 16.10.2014 року й протягом трьох років від цієї дати не було позбавлено можливості звернутися до суду із позовом, проте пред`явив вимоги лише у жовтні 2018 року, суд вважає за можливе застосувати наслідки пропуску строку позовної давності та відмовити у задоволенні вимог в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором. Крім вимог щодо стягнення з відповідача заборгованості у зв`язку із неналежним виконанням кредитного договору, ТОВ «Порше Мобіліті» заявлено вимоги про стягнення збитків, відповідно до положень ст. 22 ЦК України та п. 8.5 Загальних умов. Як зазначає представник позивача збитки полягають у понесених Товариством витратах за Договором про надання колекторських послуг від 01 серпня 2011 року, відповідно до якого ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» надало ТОВ «Порше Мобіліті» послуги щодо забезпечення звернення стягнення на Предмет застави відповідно до вимог чинного законодавства України в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на Договорі застави, відкриття виконавчого провадження, вжиття заходів, спрямованих на представництво інтересів Позивача у виконавчому провадженні, з метою стягнення з Боржника заборгованості за Кредитним договором, які складають загальну суму у розмірі 8 675,09 грн. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування, відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України. Збитками, згідно до ч. 2 ЦК України, зокрема є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Проте, під час розгляду справи не було отримано доказів, які б свідчили про те, що в розумінні положень ст. 22 ЦК України, зазначені витрати були необхідні для поновлення права. З огляду на вищенаведене, суд вважає за можливе відмовити ТОВ «Порше Мобіліті» у задоволенні вимог в повному обсязі. Розподіляючи судові витрати суд керується приписами ст. 141 ЦПК України. Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 2-5,11-13,133-141,196,200,258,259,263,268,352,354 ЦПК України, ст. ст. 22,256,257,267, 625, 1048,1054 ЦК України, ВИРІШИВ: ПозовТовариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без задоволення. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду, в порядку ст.ст. 353-357 ЦПК України з урахуванням п. 15.5. Перехідних положень цього Кодексу протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення . Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Суддя: Джерело: ЄДРСР 88397253

ПОСТАНОВА Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 408/8040/12 Провадження N 14-145цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року у складі суддів Митрофанової Л.В., Бондар Я.М., Соколан Н.О. в цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта банк" про визнання поруки припиненою ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2012 року ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду із зазначеним позовом посилаючись на те, що 3 липня 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (далі - ТОВ "Укрпромбанк") та ОСОБА_3 (позичальник) укладено кредитний договір N 444/ФКВ-07 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав позичальнику 39 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних на строк до 2 липня 2027 року. Того ж дня з метою своєчасного і належного виконання позичальником узятих на себе зобов'язань між ТОВ "Укрпромбанк", ОСОБА_5 (поручитель) та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 444/Zфпор-07 (далі - Договір поруки), за яким поручитель зобов'язалася відповідати за повне та своєчасне виконання боржником зобов'язань за Кредитним договором. 30 червня 2010 року між ПАТ "Дельта банк", ТОВ "Укрпромбанк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів і кредитних зобов'язань, за умовами якого ТОВ "Укрпромбанк" передало (відступило) ПАТ "Дельта банк" право вимоги, зокрема, за вказаними Кредитним договором та Договором поруки. ОСОБА_3 належним чином не виконувала узятих на себе зобов'язань, у зв'язку із чим у неї станом на 8 січня 2015 року виникла заборгованість за тілом кредиту в розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами -16 647,48 доларів США, що еквівалентно 262 690,01 грн та за комісією - 21 896,59 грн. яку позивач після збільшення позовних вимог просив стягнути на свою користь солідарно з відповідачів. ОСОБА_3, заперечуючи проти позову, послалась на те, що ПАТ "Дельта банк" не підтвердило обставин щодо набуття ним права вимоги до відповідачів за договором про передачу активів та кредитних зобов'язань, а також щодо поширення цього договору на Кредитний договір і Договір поруки, належно і своєчасно не повідомив відповідачів про перехід прав вимоги до ПАТ "Дельта банк" у кредитному зобов'язанні перед ТОВ "Укрпромбанк". ПАТ "Дельта банк" не довело, що воно є правонаступником ТОВ "Укрпромбанк". Позов не містить розрахунків суми, яку просить стягнути банк. Позивач не надав документів для перевірки і з'ясування дійсної суми заборгованості боржника, у зв'язку із чим неможливо встановити момент виникнення заборгованості та період нарахування процентів, штрафів, комісій. Банк після першої несплати позичальником установленого платежу знав про порушення, мав змогу звернутися до суду з вимогою про стягнення заборгованості за Кредитним договором, але своїм правом не скористався, у зв'язку із чим пропустив позовному давність. У грудні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. На обґрунтування зустрічних позовних вимог послалася на те, що Договір поруки припинив свою дію, оскільки кредитор протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням не пред'явив вимоги до неї як до поручителя. Посилаючись на викладене, ОСОБА_5 просила визнати поруку припиненою. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 4 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року, первісний позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь ПАТ "Дельта банк" 561 273,32 грн заборгованості за тілом кредиту, 262 690,01 грн заборгованності за процентами, 21 896,59 грн заборгованості за комісією і 3 654 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з доведеності факту невиконання боржником та поручителем своїх зобов'язань за Кредитним договором та Договором поруки. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, місцевий суд дійшов висновку про його недоведеність та безпідставність. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_5 задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд не визначився з датою спливу шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для звернення кредитора з вимогою про виконання основного зобов'язання з огляду на те, що ОСОБА_3 останній платіж за Кредитним договором здійснила у червні 2010 року, а вимогу про стягнення кредитної заборгованості до ОСОБА_5 банк пред'явив лише у серпні 2012 року. Оскільки коштів за Кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача в межах позовної давності. Проте апеляційний суд зазначеного не врахував та не встановив, з якого часу позичальник не сплачував проценти за договором. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 4 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким первісний позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта банк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 798 156,24 грн. яка складається із заборгованості за тілом кредиту в розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами - 13 624,35 доларів США, що еквівалентно 214 986,33 грн. за комісією - 21 896,59 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта банк" судовий збір у розмірі 3 654 грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості. Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ПАТ "Дельта банк", апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_3 належним чином не виконувала умов Кредитного договору, у зв'язку із чим у неї виникла заборгованість у розмірі 798 156,24 грн. яка підлягає стягненню за період з липня 2010 року по січень 2015 року. Відмовляючи ПАТ "Дельта банк" у стягненні з боржника заборгованості за процентами у розмірі 3 023,13 доларів США, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не обґрунтував природи походження цієї заборгованості. Відмовляючи у задоволенні вимог ПАТ "Дельта банк" у частині стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач на неодноразові запити суду не надав розрахунків заборгованості в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення. У вересні 2016 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині стягнення з неї грошових коштів і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову ПАТ "Дельта банк" у задоволенні позову, в іншій частині рішення апеляційного суду залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував відсутності у матеріалах справи доказів передачі ПАТ "Дельта банк" права вимоги за Кредитним договором саме до неї як боржника, а наявна копія витягу з договору про передачу активів та кредитних зобов'язань від 30 червня 2010 року не містить інформації про факт такої передачі. Усупереч вимогам статей 516, 517, 1082 ЦК України вона не була належним чином повідомлена про заміну кредитора в зобов'язанні. Суд не взяв до уваги тієї обставини, що позивач не надав доказів на підтвердження загальної суми заборгованості із зазначенням часу її утворення помісячно до передачі активів. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта банк" подало касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок апеляційного суду про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, не відповідає нормам матеріального права, оскільки такий строк повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права повернення кредиту достроково. Посилання в рішенні апеляційного суду на те, що позивач не обґрунтував природи походження заборгованості за процентами в розмірі 3 023,13 доларів США є неправильним, оскільки в матеріалах справи наявний розрахунок заборгованості за процентами. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада та 6 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ПАТ "Дельта банк" відповідно, витребувано справу із суду першої інстанції та надано особам, які беруть у ній участь, строк для подачі заперечень на касаційні скарги. Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі? ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справпередав, а Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав зазначену справу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 квітня 2018 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. 16 квітня 2018 року справа надійшла до ВеликоїПалати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Під час розгляду справи суди встановили, що 3 липня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта банк", та ОСОБА_3 укладено Кредитний договір, за яким банк надав позичальнику 39 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних. За умовами цього договору повернення кредиту здійснюється щомісячно частинами у розмірі не менш як 163,33 доларів США, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту. З метою своєчасного і належного виконання ОСОБА_3 узятих на себе зобов'язань 3 липня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк", ОСОБА_5 (поручитель) і ОСОБА_3 укладено Договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов'язань перед банком за Кредитним договором у повному обсязі. 30 червня 2010 року між ПАТ "Дельта банк", ТОВ "Укрпромбанк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів і кредитних зобов'язань, за яким ТОВ "Укрпромбанк" передало (відступило) ПАТ "Дельта банк" право вимоги, що включає в себе кредитні договори, в тому числі й Кредитний договір, укладений між банком та ОСОБА_3 Пунктом 5.1 Кредитного договору визначено, що сторони несуть відповідальність за невиконання та/або неналежне виконання умов цього Договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України. ОСОБА_3 не виконувала належним чином узятих на себе зобов'язань за Кредитним договором, здійснивши останній платіж у червні 2010 року, у зв'язку із чим у неї станом на 8 січня 2015 року утворилася заборгованість, яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами - 16 647,48 доларів США, що еквівалентно 262 690,01 грн. за комісією - 21 896,59 грн. що підтверджується наданим позивачем розрахунком. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог? відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу). Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до поручителя про стягнення заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд виходив з того, що банк не надав розрахунку заборгованості за Кредитним договором у межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що у разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Такий висновок суду відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі N 6- 3087цс16 та в інших. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком і не вбачає підстав для відступлення від нього. З огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, за релевантністю судових рішень, прийнятих Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в аналогічних справах, свідчить про те, що суд касаційної інстанції дотримується правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16 та в інших. Так, і у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і в аналогічних справах, які переглядалися Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, прийнято рішення, які свідчать про відсутність розходжень у судовій практиці (справи N 756/12263/15-ц, 522/10828/15-ц, 377/471/15-ц, 127/8315/16-ц, 285/1462/15-ц, 2-1283/11, 569/3799/14-ц, 756/4514/16-ц, 750/4903/14 та багато інших). В усіх зазначених справах суд касаційної інстанції виходив із того, що строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов'язанням. Більш того, у цих судових рішеннях містяться посилання на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України у справах N 6-53цс14, 6-3087цс16 та інших аналогічних справах. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ("що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності"). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Христовпроти України" (рішення від 19 лютого 2009 року, заява N 24465/04) наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії"). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Як зазначено в Доповіді щодо верховенства права Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеціанської комісії), правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики. ЄСПЛ зазначав, що сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи (рішення від 24 липня 2003 року у справі "Рябих проти Росії", заява N 52854/99). Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, які ґрунтуються на сталій практиці щодо застосування положень статті 559 ЦК України як Верховного Суду України, так і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційних скарг, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"), які з огляду на положення статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Таким чином, наведені у касаційних скаргах доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статей 411, 413 ЦПК України, оскільки Велика Палата Верховного Суду не вправі встановлювати обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій, і досліджувати докази, подані на підтвердження цих обставин. Судом касаційної інстанції не встановлено фундаментальних порушень судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді спору у цій справі. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Судувважає, що під час розгляду справи апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права й не допустив порушень норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору, а тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення, оскільки наведені в них доводи не спростовують висновків судів. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська О.С. Золотніков

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2019 року м. Чернівці справа № 726/1652/18 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю. секретар Ковальчук Н.О. позивач за первісним позовом Державна іпотечна установа відповідачі за первісним позовом ОСОБА_1 Брунович, ОСОБА_2 позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 відповідачі за зустрічним позовом Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит», Державна іпотечна установа апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , та Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє ОСОБА_5 Валерій Михайлович, на рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Асташев С.А. ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог В серпні 2018 року Державна іпотечна установа звернулася до суду з позовом. Позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь позивача 1 307 979 гривень 66 копійок. Посилався на те, що 10 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ВАТ «Банк «Фінанси та кредит») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 1710 pv21-07. Відповідно до умов вказаного договору відповідачу був наданий кредит в сумі 60 000 Євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Зобов`язання за договором були забезпечені іпотечним договором та договором поруки. 11 лютого 2015 року між Державною іпотечною установою та ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» був укладений договір відступлення права вимоги. Згідно умов вказаного договору банк передав позивачу всі права вимоги за зобов`язаннями відповідачів. Станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором становила 1 307 979 гривень 66 копійок, в тому числі по сумі основного боргу 753 706 гривень 75 копійок, інфляційні втрати 96 895 гривень 06 копійок, пеня в сумі 149 907 гривень 37 копійок, прострочені відсотки в сумі 307 470 гривень 48 копійок. У жовтня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічною позовною заявою. Просила визнати припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2017 року, укладеного між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 Посилалася на те, що в забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. 2 жовтня 2014 року між Акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду, відповідно до умов якої процентна ставка за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року була збільшена з 13 до 14 відсотків річних. ОСОБА_2 вказана додаткову угоду не підписувала. Також звертала увагу суду на те, що позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском строку встановленого для звернення до суду з вимогами до поручителя. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року первісним позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок. В решті первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2007 року, укладеного між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 . Ухвалюючи рішення в частині часткового задоволення первісного позову, суд виходив з того, що боржник свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, натомість позивач, отримавши право вимоги до боржника, мав достатні підстави на звернення до суду із вказаним позовом про стягнення заборгованості. Ухвалюючи рішення в частині задоволення зустрічного позову, суд виходив з того, що на момент укладення додаткового договору до договору поруки, ОСОБА_2 перебувала за межами України, що свідчить про те, що вона фізично не могла його підписати, а тому існують підстави для визнання припиненою поруку у зв`язку із збільшенням обсягу відповідальності поручителя без його згоди. Також суд вважав припиненою поруку у зв`язку із непред`явленням банком вимоги до поручителя про виконання ним зобов`язання за договором поруки у встановлений законом шестимісячний строк з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням. Короткий зміст вимог апеляційних скарг В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , просить рішення суду першої інстанції в частині стягнення з нього заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок скасувати та ухвалити нове судове рішення, який в первісному позові в цій частини відмовити. В апеляційній скарзі Державна іпотечна установа просить рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вказаних вимог. Також Державна іпотечна установа просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки та ухвалити нове судове рішення, яким в зустрічному позові відмовити. Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 Р ОСОБА_7 , в своїй апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині задоволених первісних позовних вимог з порушенням норм матеріального та процесуального права. Розрахунок, наданий позивачем по первісному позову, є необґрунтованим і недоведеним. В розрахунках заборгованості та в додатку № 2 до кредитного договору, відсутня інформація з відображенням сум, які відповідач ОСОБА_3 сплачував згідно умов кредитного договору, а також періоди, за які були сплачені вказані кошти. Відсутні підстави для стягнення з нього інфляційних втрат, оскільки кредитні кошти надавались йому у іноземній валюті, а індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня. В частині вимог про стягнення пені підлягає застосуванню строк позовної давності. Позивач не має правових підстав для стягнення з нього заборгованості, оскільки ним не доведено факт відступлення прав вимоги за кредитним договором, який було укладено з позичальником. Державна іпотечна установа в своїй апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги та в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки з порушенням норм матеріального та процесуального права. Судом першої інстанції не було перевірено документи представника відповідачів – ОСОБА_8 . щодо законності надання ним правової допомоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Запит адвоката Бабенко Ю.С. до Адміністрації Державної прикордонної служби щодо відомостей про перетин кордону ОСОБА_2 не повинен був братися до уваги судом, оскільки в матеріалах справи відсутні документи на підтвердження того, що між ОСОБА_9 та відповідачами за первісним позовом укладався договір про надання правничої допомоги. Представником відповідачів не надано жодного доказу на підтвердження того, що додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року було підписано не ОСОБА_2 , а іншою особою. Строк пред`явлення позовних вимог до поручителя не сплив. Відповідачі не надали детального опису наданих робіт (послуг) та здійснених ними витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги. Акт виконаних робіт не було надано до суду першої інстанції. Узагальнені доводи та заперечень інших учасників справи Державна іпотечна установа подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 . Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення в частині, яка оскаржується, залишити без змін. Посилається на те, що рішення про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги є безпідставними. ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про відступлення права вимоги і обізнаний про негативні для нього наслідки не виконання зобов`язань на користь первісного кредитора. Кошти, які були перераховані на дострокове погашення кредиту, на рахунок нового кредитора – Державної іпотечної установи не надходили, а тому позика не вважається повернутою. У Державної іпотечної установи не було підстав вказувати у розрахунку дати погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування, оскільки сам розрахунок заборгованості здійснюється, починаючи з 17 вересня 2015 року, тобто з моменту, коли у позивача виникло право вимоги. Власного розрахунку заборгованості при розгляді в суді першої інстанції відповідачем не надано. Відповідно до договору відступлення права вимоги, позивач отримав право вимоги до відповідачів за грошовим зобов`язанням визначеного в гривнях, а тому правомірно просить стягнути інфляційні втрати за весь період прострочення виконання зобов`язання за кредитним договором. ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_8 , подав відзив на апеляційну скаргу Державної іпотечної установи. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення в частинах, які оскаржуються, залишити без змін. Посилається на те, що рішення в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги та в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги є безпідставними. ОСОБА_10 .В вказує, що ним надано до суду першої інстанції всі необхідні документів на підтвердження його повноважень як адвоката відповідачів за первісним позовом. Матеріали справи не містять доказів того, що його свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю є зупиненим, скасованим або визнаним в судовому порядку недійсним. Вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не повинен був братися до уваги запит адвоката Бабенко Ю.С. до Адміністрації Державної прикордонної служби щодо відомостей про перетин кордону ОСОБА_2 , оскільки до вказаного запиту ОСОБА_11 було надано всі необхідні документи на підтвердження її повноважень щодо представництва інтересів ОСОБА_2 ОСОБА_2 не підписувала додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року, оскільки в цей час перебувала за межами України. Порука є припиненою відповідно до укладеного договору поруки з моменту збільшення процентної ставки, а саме з 02 жовтня 2014 року. Позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя. Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 10 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 1710 pv21-07, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 60 000 Євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Відповідно до пункту 4.3 вказаного кредитного договору позичальник сплачує відсотки щомісяця, у термін до 10 числа кожного місяця. У зазначений термін сплачуються відсотки, нараховані за попередній календарний місяць Відповідно до пункту 2.1 іпотечного договору № 1710 pv21-07, укладеного 10 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» (іпотекодержателем) та ОСОБА_3 (іпотекодавцем), з метою забезпечення виконання позичальником вказаних зобов`язань, іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно - житловий будинок АДРЕСА_1 з належними до нього будівлями та спорудами загальною площею 93,50 кв.м, що знаходиться в АДРЕСА_2 . АДРЕСА_3 . Того ж дня, між ВАТ « Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 1710 pv21-07, згідно з умовами якого ОСОБА_2 як поручитель поручається за виконання ОСОБА_3 обов`язків, що виникли на підставі основного кредитного договору. 02 жовтня 2014 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду до кредитного договору № 1710 pv21-07, відповідно до умов якої відсоткова ставка за користування кредитними коштами, починаючи з 02 жовтня 2014 року, встановлюється в розмірі 14 процентів на рік. 02 жовтня 2014 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07, пунктом 1.1 якої передбачено, що поручитель зобов`язується перед кредитором відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов`язань за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, укладеним між кредитором та боржником, відповідно до умов якого боржникові ОСОБА_3 наданий кредит у розмірі 34 123 євро 81 євроцент зі сплатою 14 процентів річних терміном до 09 жовтня 2022 року. 11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та Державною іпотечною установою було укладено договір відступлення права вимоги №17/4-В, відповідно до умов якого банк відступив, а Державна іпотечна установа набула всі права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення по ним, вказаними у додатках до цього договору, в тому числі і за кредитним договором № 1710 pv21-07. Згідно з пунктом 2.1 договору відступлення права вимоги пункт 1.2 договору набирає чинності у день прийняття Національним Банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. 17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного Банку України № 612 «Про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 17 вересня 2015 року № 171 «Про затвердження тимчасової адміністрації в АТ «Банк Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку». З наданих позивачем розрахунків вбачається, що станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року становить 1 307 979 гривень 66 копійок та складається з основної заборгованості по кредиту в розмірі 753 706 гривень 75 копійок, інфляційних втрат в розмірі 96 895 гривень 06 копійок, пені в розмірі 149 907 гривень 37 копійок та прострочених відсотків за користування кредитом в розмірі 307 470 гривень 48 копійок. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 Р ОСОБА_12 В. слід задовольнити, апеляційну скаргу Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє Тодосієнко Валерій Михайлович задовольнити частково з наступних підстав. Частиною 1 статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною 1 статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин 1 та 2 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За частиною 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина 1 статті 553 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). У частині 1 статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 514 ЦК України). Суд першої інстанцій, частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованості за кредитним договором, виходив з того, що позичальник не виконує взятих на себе зобов`язань за кредитним договором та має прострочену заборгованість у розмірі 1 307 979 гривень 66 копійок. Однак з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він зроблений ним без належного з`ясування дійсних обставин справи. Відповідно до частини 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду в частині вимог про стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованості за кредитним договором не відповідає. Обґрунтовуючи доводи позовної заяви, Державна іпотечна установа посилалася на те, що ОСОБА_3 не виконував належним чином умови кредитного договору, допустив заборгованість за кредитом, надавши на підтвердження вказаних обставин розрахунки основної суми боргу, процентів, пені та інфляційних втрат станом на 31 липня 2018 року. Також в матеріалах справи міститься довідка про стан заборгованості ОСОБА_3 за договором про іпотечний кредит 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, з якої вбачається, що вказана заборгованість станом на 31 липня 2018 року становить 1 307 979 гривень 66 копійок та складається з основної заборгованості по кредиту в розмірі 753 706 гривень 75 копійок, інфляційних втрат в розмірі 96 895 гривень 06 копійок, пені в розмірі 149 907 гривень 37 копійок та прострочених процентів за користування кредитом в розмірі 307 470 гривень 48 копійок (а.с. 12 т. 1). Як вбачається із вищевказаних розрахунків, позивачем наданий щомісячний розрахунок заборгованості за кредитним договором, починаючи із 17 вересня 2015 року, при цьому не надано розрахунку заборгованості за кредитним договором за період з 10 жовтня 2007 року по 16 вересня 2015 року, в який, за твердженням позивача, утворилась заборгованість у розмірі 753 706 гривень 75 копійок, на яку в подальшому Державною іпотечною установою, як новим кредитором? і нараховувалась заборгованість, про стягнення якої вона просить в позовній заяві, за процентами, пенею та інфляційними втратами. Позивач посилається також на те, що підставою для нарахування вищевказаної заборгованості на суму 753 706 гривень 75 копійок став лист Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» Чернявської О.С. від 23 листопада 2015 року № 3-242100/22658 та доданий до нього додаток 2 - довідка про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, що були надані в забезпечення Державній іпотечній установі згідно договору застави майнових прав № 17/14 від 11 лютого 2015 року, згідно якої вбачається, що залишок основних зобов`язань божника ОСОБА_3 за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року станом на 17 вересня 2015 року становить 753 706 гривень 75 копійок.( а.с. 375-378 т. 1). Проте зазначені лист та довідка не можуть братися до уваги апеляційним судом, як належні та допустимі докази підтвердження наявності за ОСОБА_3 станом на 17 вересня 2015 року вищевказаної заборгованості, оскільки із вказаних документів не можливо встановити, за який період та в якому розмірі відповідачем ОСОБА_3 вносилися платежі на погашення заборгованості за кредитним договором, з якого часу у позичальника виникла прострочка по сплаті зазначеного боргу та з яких розрахунків виходило Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», визначаючи розмір залишкової заборгованості на момент відступлення Державній іпотечній установі право вимоги за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року в сумі 753 706 гривень 75 копійок. На спростування такого розміру заборгованості ОСОБА_3 надав суду копії квитанцій, з яких вбачається, що позичальник протягом тривалого часу сплачував щомісячні чергові платежі за вищевказаним кредитним договором, в тому числі і після укладення Акціонерним товариство «Банк «Фінанси та Кредит» та Державною іпотечною установою договору відступлення прав вимоги. Вимоги статей 81, 229, 263, 264, 365 ЦПК України зобов`язують суд з`ясувати обставини, що обґрунтовують заявлені вимоги, на підставі наданих на їх підтвердження доказів. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (стаття 81 ЦПК України). Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із вказаною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Відповідно до пункту 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75 (чинного на момент розгляду справи судом першої інтонації), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Проте позивачем не надано жодної виписки з особових рахунків позичальника ОСОБА_3 за період із 10 жовтня 2007 року (дати укладення кредитного договору) по 16 вересня 2015 року із зазначенням внесених ОСОБА_3 проплат в рахунок повернення кредиту. Апеляційним судом в протокольній ухвалі від час судового засідання 04 вересня 2019 року було запропоновано Державній іпотечній установі надати детальний розрахунок щодо структури суми заборгованість за кредитом, проценти , пеня) станом на 17 вересня 2015 року по кредитному договору 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, яку позивач отримав по договору відступлення прав вимоги в розмірі 753 706 гривень 75 копійок. Проте детальний розрахунок Державною іпотечною установою суду не був наданий, а було лише надано пояснення про те, що згідно довідки про залишки заборгованості по іпотечним кредитам вбачається, що сума заборгованості, на яку здійснювалися нарахування заборгованості позивачем, в розмірі 30 760 євро 51 євроцент, що є еквівалентом 753 706 гривень 75 копійок, є тілом кредиту. В матеріалах справи міститься лист Державної іпотечної установи від 08 квітня 2016 року № 1668/11/2 , в якому позивач повідомляв ОСОБА_3 про те, що станом на 05 квітня 2016 року залишок заборгованості за кредитним договором № 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року без врахування процентів за користування кредитом становить 30 149 євро 29 євроцент , що суперечить розміру заборгованості, зазначеному в довідці про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, наданої Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» Чернявською О.С. (а.с. 212 т.1). В ході апеляційного розгляду справи суд роз`яснив сторонам про їх право звернутися до суду з клопотанням про призначення судово-економічної експертизи для встановлення фактичного розміру боргу відповідача ОСОБА_3 перед позивачем. Після цього представник Державної іпотечної установи пояснив, що, на його думку, немає необхідності призначати таку експертизу і він не бажає заявляти клопотання про її призначення. Отже позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність у боржника ОСОБА_3 заборгованості в розмірі 1 307 979 гривень 66 копійок, що є його процесуальним обов`язком. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 524/4318/15. За таких обставин апеляційний суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування такої заборгованості, підстав для задоволення позову в частині стягнення з ОСОБА_3 вищевказаної заборгованості апеляційним судом не вбачається. Щодо зустрічних вимог про припинення поруки, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції посилався на те, що на момент укладення додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року ОСОБА_2 перебувала за межами України, а тому фізично не могла його підписати, що свідчить про те, що збільшення обсягу її відповідальності у зв`язку із підвищенням згідно умов додаткової угоди до кредитного договору від 02 жовтня 2014 року відсоткової ставки за користування кредитом відбулося без її згоди. Проте такі посилання суду є помилковими, оскільки перебування ОСОБА_2 за кордоном не є безумовною підставою для висновку про те, що вказаною особою такий договір не міг підписуватися. ОСОБА _2 клопотань про призначення експертизи на спростування факту підписання нею додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року не заявлялося. Окрім того, у відповідності до положень статті 204 ЦК України, діє презумпція правомірності правочину, згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що додатковий договір № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року визнавався судом недійсним. Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Частиною 1 статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. За змістом частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі не встановлення такого строку порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення, розстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов`язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки та періоду її нарахування навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або без відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком. Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України, тому у такому разі підлягають застосуванню норми частини 4 статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. З положень частини 4 статті 559 ЦК України вбачається, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Такий висновок викладено Верховним Судом у правовій позиції, висловленій у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 285/1829/17 та від 16 вересня 2019 року у справі № 201/8164/16-ц. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18) зазначила, що у разі пред`явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Відповідно до пункту 3.6 кредитного договору, у разі виникнення заборгованості з боку позичальника по сплаті відсотків за користування кредитом більше-3-х місяців, термін дії договору припиняється, а банк набуває право у відповідності до чинного законодавства звернути стягнення на заставне майно. Отже сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такої зміни. З матеріалів справи вбачається, що останній платіж за кредитним договором № 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року ОСОБА_3 здійснив 16 жовтня 2015 року. Наступний платіж, нарахований за жовтень 2015 року, згідно пункту 4.3 кредитного договору та пункту 3.2 додаткової угоди від 02 жовтня 2014 року, позичальник повинен був здійснити у строк до 10 листопада 2015 року. 11 січня 2016 року у позичальника виникла заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом більше-3-х місяців, а тому відповідно до пункту 3.6 кредитного договору термін його дії припинився. Отже, у зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору щодо погашення заборгованості, змінився строк виконання основного зобов`язання (пункт 3.6 договору), а тому перебіг передбаченого частиною 4 статті 559 ЦК України шестимісячного строку для звернення із вимогою до поручителя почався 11 січня 2016 року та тривав по 10 липня 2016 року включно. Протягом вказаного періоду вимога до поручителя чи основного боржника банком пред`явлена не була; дії, що переривають перебіг вказаного строку, банком, боржником, поручителем не вчинялись. Позивач звернувся з позовом до поручителя 21 серпня 2018 року, тобто з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя щодо сплати щомісячних платежів та суми заборгованості, яка виникла після припинення дії кредитного договору. Щодо вимог Державної іпотечної установи про стягнення з боржника ОСОБА_3 інфляційних втрат у розмірі 96 895 гривень 6 копійок, апеляційний суд вважає звернути увагу на таке. Як вбачається з умов кредитного договору від 10 жовтня 2007 року № 1710 pv21-07 кредитні кошти надавалися позичальнику в іноземній валюті-євро. Додатковою угодою до кредитного договору від 02 жовтня 2014 року валюту кредитування не було змінено. Частиною 2 статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Норми частини 2 статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. З огляду на викладене вимоги Державної іпотечної установи про відшкодування інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання, у якому сторони визначили грошовий еквівалент у євро, не можна визнати законними й обґрунтованими. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі 757/46015/15-ц. В частині первісних вимог про стягнення з ОСОБА_3 прострочених відсотків та пені, апеляційний виходить з наступного. За змістом статті 526, частини 1 статті 530, статті 610 та частини 1статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини 1 статті 1048 та частини 1статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини 2 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився. З огляду на те, що строк дії договору припинився 11 січня 2016 року, необґрунтованими є вимоги позивача про стягнення відсотків за кредитним договором та пені після зазначеної дати. Щодо стягнення з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу, апеляційний суд виходить з наступного. Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. Згідно з частинами 1 - 4 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. На підтвердження розміру понесених відповідачами за первісним позовом витрат на правничу допомогу, наданих адвокатами Адвокатського обєднання «Кравець і партнери», ОСОБА_8 надав розрахунок від 16 травня 2019 року на суму 37 159 гривень 23 копійки, у якому зазначено найменування юридичних послуг та вартість таких послуг, рахунки на оплату від 14 травня 2019 року № 130, від 19 квітня 2019 року, від 01 лютого 2019 року, 11 березня 2019 року, від 01 квітня 2019 року, платіжне доручення від 14 травня 2019 року № Р24А607114917А79307, дублікати квитанцій від 20 квітня 2019 року № 0.0.1332609067.1, від 01 лютого 2019 року №0.0.1256512398.1, від 12 березня 2019 року № 0.0.1291837794.1, від 05 квітня 2019 року № 0.0.11316983257.1, від 01 жовтня 2018 року № 0.0.1148358090.1. Ураховуючи недоведеність заявлених Державною іпотечною установою позовних вимог, наявність укладених між Адвокатським обєднанням «Кравець і партнери» договору про надання правової допомоги від 06 вересня 2018 року, документально підтверджених витрат відповідачів за первісним позовом на його виконання з наданням відповідного розрахунку, апеляційний суд з урахуванням складності, обсягу та характеру наданої правової допомоги, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Державної іпотечної установи на користь відповідачів за первісним позовом витрат на правничу допомогу у розмірі 37 159 гривень 23 копійки. Доводи апеляційної скарги Державної іпотечної установи про безпідставне стягнення витрат на правову допомогу, з посиланням на недотримання порядку допуску до участі у справі особи, що надає правову допомогу є безпідставними, оскільки участь у судових засіданнях ОСОБА_8 , факт надання ним правової допомоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та понесених ними витрат підтверджено належними і допустимими доказами. Щодо аргументів апеляційної скарги про те, що в Єдиному реєстрі адвокатів України відсутні відомості про те, що ОСОБА_8 є адвокатом, а тому не є можливим встановити чи була вказана особа адвокатом на момент розгляду справи у суді першої інстанції, то вони є безпідставними, адже повноваження ОСОБА_8 на представлення інтересів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підтверджуються ордером на надання правової допомоги серії КВ № 376236 від 04 жовтня 2018 року. Також в матеріалах справи відсутні докази щодо припинення права ОСОБА_8 на заняття адвокатською діяльністю у порядку передбаченому законом. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід в цій частині скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові в цій частині. Щодо судових витрат Відповідно до правил статті 141 ЦПК України слід змінити розподіл судових витрат. З мотивувальної частини постанови вбачається, що апеляційний суд приходить до висновку про скасування рішення в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором та ухвалення нового судового рішення про відмову у позові. З квитанції від 19 липня 2019 року № 9196 вбачається, що ОСОБА_3 за подання до суду апеляційної скарги сплатив судовий збір в сумі 29 429 гривень 55 копійок. Отже, з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 слід стягнути 29 429 гривень 55 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги. З квитанції від 04 жовтня 2018 року № 4102 вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду зустрічної позовної заяви сплатила судовий збір в сумі 704 гривні 80 копійок. Отже, з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 слід стягнути 704 гривні 80 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду зустрічної позовної заяви. Щодо витрат на правничу допомогу, із розрахунку від 16 травня 2019 року вбачається, що за надання послуг з написання позовної заяви ОСОБА_3 було сплачено 4000 гривень, а за написання зустрічної позовної ОСОБА_2 заяви було сплачено 3000 гривень. Всі інші послуги надавалися адвокатами Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери» вказаним особам без розподілу нарахованих сум за надані послуги між зазначеними вище особами. Виходячи з загальної суми понесених відповідачами витрат на правничу допомогу у розмірі 37 159 гривень 23 копійки, сума, яка підлягає стягненню з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_3 за мінусом послуг з написання позовної заяви ОСОБА_3 у розмірі 4000 гривень та написання зустрічної позовної ОСОБА_2 становить 30159 гривень 62 копійки.( 37159, 23 -7000= 30159, 62). Отже , з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 19079 гривень 62 копійки (30159, 62:2+4000= 19079, 62). З Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 слід стягнути витрати на правничу допомогу у розмірі 18079 гривень 62 копійки (30159, 62:2+3000= 18079, 62). Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє Тодосієнко Валерій Михайлович, залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , задовольнити. Рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок скасувати. В позові Державної іпотечної установи до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Рішення суду в частині визнання припиненою поруки, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2007 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 , змінити в мотивувальній частині з підстав зазначених в цій постанові. В решті рішення залишити без змін. Розподіл судових витрат змінити. Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 48 509 гривень (сорок вісім тисяч п`ятсот дев`ять ) гривень 17 копійок в рахунок відшкодування судових витрат. Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 18 784 ( вісімнадцять тисяч сімсот вісімдесят чотири) гривні 42 копійки в рахунок відшкодування судових витрат. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 11 жовтня 2019 року. Головуючий О.О. Одинак Судді : М.І. Кулянда Н.Ю. Половінкіна Джерело: ЄДРСР 84909693

В першій інстанції Позивачем заявлено на суму 322 456,48 грн., за подання якого сплачено судовий збір у сумі 3 224,56 грн., а задоволено позов в першій інстанції на суму 195 008,55 грн. За подання апеляційної скарги на рішення про стягнення з Відповідача 195 008,55 грн. - Відповідач сплатив судовий збір в сумі 2925,31 грн. Суд апеляційної інстанції зменшив суму заборгованості до 183 520,71 грн. Суд касаційної інстанції вказав що: Ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру, становить 1 % ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати (підпункт перший пункту першого частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»», в редакції, чинній станом на дату подання позовної заяви у даній справі). Розмір мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2014 року становив 1 218,00 грн. Згідно зі статтею 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги справляється судовий збір, який відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої цієї статті становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми. Відповідно до статті 6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовів, ціна яких визначається в іноземній валюті, судовий збір сплачується у гривнях з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого Національним банком України на день сплати. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 необхідно надати до суду квитанцію про сплату судового збору в розмірі необхідної до сплати суми судового збору за подання даної касаційної скарги, з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого НБУ на день сплати ним судового збору. Шановні форумчани, підскажіть скільки потрібно сплатити Відповідачу судового збору в касаційній інстанції та навіщо суд згадує про курс долара до гривні на день пред’явлення позову(позивач в позовній заяві конвертував та виразив заборгованість у грн.) ???

Постанова Іменем України 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 461/10610/13-ц Провадження N 14-108 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_8 (далі також - позичальник), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс" (далі також - поручитель) про стягнення боргу за касаційною скаргою позичальника на рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року, ухвалене суддею Юрківим О.Р., та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Савуляка Р.В., Крайник Н.П., Мельничук О.Я. Учасники справи: позивач: Публічне акціонерне товариство "Ідея Банк", відповідачі: ОСОБА_8, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 6 вересня 2013 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про зміну предмета просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя заборгованість у сумі 25 000 грн. а також з позичальника заборгованість у сумі 320 443,21 грн. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. 1 лютого 2012 року позивач уклав із позичальником кредитний договір N 910.13099 (далі також - кредитний договір), відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у сумі 149 248,00 грн для купівлі транспортного засобу; 2.2. 2 липня 2013 року для забезпечення виконання кредитного договору позивач уклав із поручителем договір поруки, за умовами якого поручитель взяв на себе зобов'язання відповідати перед позивачем солідарно з позичальником у межах 25 000 грн; 2.3. Станом на 11 березня 2015 року загальна заборгованість позичальника через невиконання ним умов кредитного договору разом з процентами та неустойкою становила 345 443,21 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 29 вересня 2017 року Галицький районний суд м. Львова ухвалив рішення, яким позов задовольнив. 4. Місцевий суд вважав, що оскільки позичальник не виконав обов'язки за кредитним договором у встановлений строк, виникла заборгованість, яка станом на 11 березня 2015 року становила 345 443,21 грн. Враховуючи умови кредитного договору та договору поруки, суд першої інстанції вирішив, що з позичальника та поручителя на користь позивача слід стягнути солідарно заборгованість у сумі 25 000 грн. а решту заборгованості у сумі 320 443,21 грн - з позичальника. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 12 липня 2018 року Апеляційний суд Львівської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 6. Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, стягнувши на користь позивача за наявності належних і законних для того підстав 25 000 грн солідарно з позичальника та поручителя і 320 443,21 грн - з позичальника. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 21 вересня 2018 року позичальник подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться нанеправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Обґрунтував ухвалу тим, що позичальник оскаржує рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позичальник стверджує, що він був позбавлений права взяти участь у судовому засіданні, призначеному апеляційним судом на 12 липня 2018 року, оскільки не отримав судової повістки про виклик на це судове засідання. 11. Суди попередніх інстанцій не врахували, що у наданому позивачем розрахунку є недостовірні відомості. 12. Вимоги позивача до поручителя мали розглядатися за правилами господарського судочинства, а тому провадження у цій частині суди мали закрити. (2) Позиції інших учасників справи 13. Позивач і поручитель відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 14. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 15. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин. 17. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 18. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 19. У касаційній скарзі позичальник вказує на те, що вимогу до поручителя слід розглядати за правилами господарського, а не цивільного судочинства. 20. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачала, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони. 22. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову. 23. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 24. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України у редакції, чинній на той же час, навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову юридичної особи-кредитора до фізичної особи-боржника та поручителя, який є юридичною особою. 25. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині вимоги до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині вимоги до фізичної особи-позичальника, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у вказаній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 26. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. 27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав договір порукиз поручителем, який має відповідати з позичальником перед позивачем солідарно. 28. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 29. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 30. У цій справі позивач заявив вимоги про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з фізичної особи-позичальника та з юридичної особи-поручителя у межах обсягу відповідальності, визначеного договором поруки. 31. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що такі вимоги мали розглядатися спільно за правилами цивільного судочинства. Тому доводи касаційної скарги є необґрунтованими, а висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо юрисдикції суду - правильними (аналогічні висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в її постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі N 534/1898/14-ц, від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11, від 5 грудня 2018 року у справі N 524/4996/13-ц). (1.2) Щодо суті спору 32. Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. 33. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 34. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 1 лютого 2012 року ПАТ "Ідея Банк" уклало з позичальником кредитний договір, за яким позичальник отримав кредит у сумі 149 248,00 грн зі сплатою 21,99 % річних. 35. Позивач вказував у позові, що сторони у § 4 кредитного договору погодили погашення заборгованості за цим договором відповідно до Графіку щомісячних платежів (Додаток N 1 до кредитного договору). Згідно з Графіком щомісячних платежів позичальнику розстрочено повернення кредитних коштів і визначено сплату процентів шляхом внесення кожного місяця не пізніше 1 числа періодичних платежів у розмірах, визначених цим Графіком. 36. Тобто, сторони кредитного договору встановили, зокрема, місячний строк виконання позичальником обов'язків з внесення регулярних платежів для виконання основного зобов'язання, і цей строк згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливав у відповідне число останнього місяця строку. 37. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу (пункт 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 38. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). 39. Отже, прострочення повернення кожного періодичного платежу є порушенням позичальником зобов'язання за кредитним договором. 40. Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" Глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору. 41. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). 42. Позивач зазначав у позові, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме недодержання ним графіку погашення як кредиту, так і процентів за користування кредитом, позивач направив поручителеві вимогу від 10 липня 2013 року N 122-11/50847, в якій повідомив про те, що позичальники, вказані у додатку до цієї вимоги (зокрема, і позичальник за кредитним договором), не вносять платежі в рахунок погашення заборгованості за договорами, а тому поручитель у межах 25 000 грн зобов'язаний виконати обов'язок позичальника впродовж 7 днів з моменту пред'явлення зазначеної вимоги. 43. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили умови кредитного договору щодо порядку реалізації позивачем права на дострокове повернення кредиту, а також вимогу від 10 липня 2013 року N 122-11/50847 на предмет її вручення поручителеві, це унеможливило повне, всебічне й об'єктивне встановлення обставин справи. 44. Позичальник у касаційній скарзі також вказує на те, що суди не дослідили зроблений позивачем розрахунок заборгованості. 45. Велика Палата Верховного Суду з цим погоджується. Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили вимогу позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 140 894,21 грн. Але не звернули увагу на те, що позивач додав до заяви про зміну предмета позову від 20 березня 2015 року (т. 1, а. с. 141-143) розрахунок, в якому зазначив станом на час звернення до суду іншу суму заборгованості за кредитним договором. Тому необґрунтованим є стягнення судом 140 894,21 грн заборгованості без дослідження зазначеного розрахунку. 46. Крім того, за умови пред'явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов'язання (див. пункт 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11). У разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України строк повернення неохопленої попередніми періодами заборгованості за кредитним договором вважається таким, що настав, а право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 47. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди, не дослідивши належним чином зібрані у справі докази, не перевірили обґрунтованість заперечення позичальника щодо належності розрахунку заборгованості за кредитним договором. Досліджуючи відповідний розрахунок, суди мають враховувати наведені висновки щодо застосування норм права. 48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 49. З огляду на вказане доводи позичальника про обґрунтованість розрахунку заборгованості за кредитним договором, а також про встановлення інших обставин, які суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, суд касаційної інстанції перевірити не може. (1.3) Щодо належного повідомлення позичальника про розгляд справи 50. Позичальник у касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд не повідомив його належно про судове засідання, призначене на 12 липня 2018 року і на якому суд прийняв постанову. 51. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що лист, яким апеляційний суд надсилав позичальникові повістку про судове засідання на 12 липня 2018 року, відділення поштового зв'язку повернуло без вручення з відмітками "за закінченням терміну зберігання" й "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення". 52. Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, днем вручення судової повістки є: 1) день вручення її під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про її доставлення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. 53. Отже, повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" чи "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення" не є доказом належного інформування позичальника про час і місце розгляду справи (близький за змістом висновок викладений у пункті 31 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі N 127/2871/16-ц, у пунктах 47-48 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі N 752/11896/17 від 12 грудня 2018 року). Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд не виконав належно зазначений процесуальний обов'язок з інформування позичальника. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 54. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта цієї статті). 56. З огляду на висновки щодо порушення норм процесуального права судами першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А томуслід скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 57. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. (2.2) Щодо судових витрат 58. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої, частиною четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити. 2. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 2-1383/2010 Провадження N 14-308цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" на постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 року у складі колегії суддів Кіся П.В., Бурлаки І.В., Яцини В.Б. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, та УСТАНОВИЛА: У січні 2010 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N 103/Р-08 та договором поруки за цією ж датою, що станом на 13 листопада 2009 року склала 228 603,40 грн. з якої: заборгованість за кредитом - 202 544,85 грн. у тому числі 17 651,18 грн - за простроченим кредитом; 24 212,81 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом, у тому числі 21 867,69 грн - за простроченими відсотками; 1 845,74 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором. Позов мотивовано тим, щовідповідно до умов зазначеного кредитного договору ОСОБА_3 отримав кредит у сумі 215 000 грн зі сплатою 24 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом за користування ним, а в разі порушення зобов'язань за цим кредитом - у розмірі 50 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості (пункти 4.1, 4.3 кредитного договору) з кінцевим терміном повернення - 27 серпня 2013 року, а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 28 серпня 2008 року між Банком і ОСОБА_4 укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_4 поручилася перед Банком за виконання позичальником ОСОБА_5 зобов'язань за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N 103/Р-08 у повному обсязі як солідарний боржник (пункту 4 договору). Узяті за кредитним договором зобов'язання Банк виконав своєчасно і повністю, надавши кредитні ресурси, однак ОСОБА_3 зобов'язань не виконував належним чином, допустивши заборгованість, яка станом на 13 листопада 2009 року становила 228 603,40 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 202 544,85 грн. у тому числі 17 651,18 грн - за простроченим кредитом; 24 212,81 грн - за відсотками за користування кредитом, у тому числі 21 867,69 грн - за простроченими відсотками; 1 845,74 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором. Відповідачі на порушення умов кредитного договору та договору поруки не виконали взятих зобов'язань щодо повернення кредитних коштів, що призвело до утворення заборгованості в зазначеному розмірі. Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 травня 2010 рокупозов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N 103/Р-08 у розмірі 228 603,40 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_3 не виконав умов договору щодо повернення кредитних коштів, а тому поручитель несе перед кредитором солідарну відповідальність за невиконання боржником своїх зобов'язань. Постановою Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 року заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 травня 2010 року скасовано. Провадження у справі в частині позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_3 закрито. У задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 відмовлено. Постанову мотивовано тим, що кредитний договір укладено між Банком і ФОП ОСОБА_5, а тому такі вимоги підлягають розгляду у порядку господарського судочинства. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4, суд зазначив, що Банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження цих позовних вимог; матеріали справи не містять доказів на підтвердження висновків суду про виконання позивачем умов кредитного договору та перерахування кредитних коштів у сумі 215 000 грн на рахунки позичальника, зазначені у кредитному договорі. Наданий позивачем розрахунок заборгованості за кредитним договором апеляційний суд вважав таким, що не доводить розміру заборгованості, вказаного у позовній заяві. Крім того, у розрахунку заборгованості борг за відсотками визначено в іноземній валюті, що не відповідає умовам кредитного договору, а саме пунктам 1.2, 4.7. У квітні 2018 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що на момент ухвалення апеляційним судом рішення діяльність ФОП ОСОБА_3 була припинена. Зазначено, що у порядку цивільного судочинства підлягають розгляду справи в разі, якщо однією зі сторін є як юридична особа чи ФОП так і фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий. У справі відповідачі у кредитних правовідносинах діють як солідарні боржники, предметом спору є однорідні права та обов'язки, що випливають з кредитного договору та договору поруки, а тому спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 09 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Суд установив, що 28 серпня 2008 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 уклали кредитний договір N 103/Р-08 з додатком N 1 до нього, що є графіком погашення кредиту за користування кредитними коштами. Відповідно до умов кредитного договору позивач зобов'язався надати відповідачу кредит у розмірі 215 000 грн на придбання автотранспорту та оплати послуги реєстрації застави зі сплатою 24 % на рік на суму залишку заборгованості за користування кредитними коштами, а в разі порушення зобов'язань за цим кредитом - у розмірі 50 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості (пункти 4.1, 4.3 кредитного договору) з кінцевим терміном повернення - 27 серпня 2013 року, а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N 103/Р-08 ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 уклали договір поруки, за яким остання поручилася перед кредитором за виконання ОСОБА_5 зобов'язань за кредитним договором. Відповідно до зазначеного договору ОСОБА_4 як поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язань боржником у тому ж розмірі, що й боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків, нарахованих за користування кредитними коштами, штрафів, пені та інших платежів, тобто ОСОБА_4 і ОСОБА_3 відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Унаслідок невиконання боржником ОСОБА_5 умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка на 13 листопада 2009 року становила 228 603,40 грн. а саме: 202 544,85 грн - заборгованість за кредитом, у тому числі 17 651,18 грн - за простроченим кредитом; 24 212,81 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом, у тому числі 21 867,69 грн - за простроченими відсотками; 1 845,74 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором. Велика Палата Верховного Суду перевірила законність прийнятої апеляційним судом постанови про закриття провадження у справі в частині вимог до боржника, і керується таким. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір, і має судова юрисдикція. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Позивач заявив вимоги до двох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є ФОП ОСОБА_3, та поручителя, яким є фізична особа ОСОБА_4 Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником і які є видами забезпечення виконання зобов'язань. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати само собою. Одним з видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно із частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, тобто нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителя, вимоги до них є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя в такому разі збігається з обсягом відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачено статтею 543 ЦК України, основний з яких визначено у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому з них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 цього Кодексу, слідує, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП. Тобто до позовів, поданих до суду після 15 грудня 2017 року, змінилися правила визначення юрисдикції, і визначальним є, з урахуванням того, що позивач є юридичною особою, правовий статус відповідача за основним зобов'язанням, оскільки правовий статус відповідача за акцесорним зобов'язанням не має значення, так як вимоги є похідними і розглядаються за будь-яких обставин разом із вимогами за основним зобов'язанням. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Правовою підставою для закриття провадження апеляційний суд вважав приписи статті 16 ЦПК України, а також статті 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції). Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду у порядку як цивільного, так і господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою. Водночас ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є ФОП, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який у договірних правовідносинах виступав як ФОП. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2015 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таку правову позицію неодноразово висловлено Великою Палатою Верховного Суду - у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, від 21 березня 2018 року N 14-41цс18, від 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, а також від 20 червня 2018 року N 14-224цс18, і підстав для відступу від цієї правової позиції не вбачається. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір, ініційований у суді та розглянутий місцевим судом на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року (а саме у 2010 році), підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який є ФОП. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд не врахував особливості правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначився з юрисдикцією вказаного спору та застосував норми процесуального права, оскільки підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до боржника - ФОП не вбачається. Стосовно вирішення спору у частині позовних вимог до поручителя Велика Палата Верховного Суду керується таким. Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (стаття 11 ЦК України). Статтею 1054 ЦК України установлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким установлено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Разом з тим стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. За змістом статті 13 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За приписами частин третьої, четвертої статті 12 цього Кодексу кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно із частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Однак постанова апеляційного суду не відповідає зазначеним нормам процесуального права щодо законності та обґрунтованості, оскільки суд не з'ясував обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень. Апеляційний суд відмовив у задоволенні позову банку в частині вимог до поручителя з огляду на те, що у справі відсутні докази на підтвердження факту виконання позивачем умов кредитного договору та перерахування кредитних коштів у розмірі 215 000 грн на рахунки позичальника, зазначені у кредитному договорі, і на це (відсутність доказів надання кредиту) звертав увагу відповідач ОСОБА_3 в апеляційній скарзі (т. 1, а. с. 84-88). Разом з тим поза увагою апеляційного суду залишилися пояснення Банку (т. 1, а. с. 162-163), подані на спростування доводів апеляційної скарги відповідача, у яких позивач на підтвердження факту видання відповідачу кредитних коштів посилається, зокрема, на рішення Господарського суду Харківської області від 10 листопада 2015 року, ухвалене у справі N 922/5761/14 (т. 1, а. с. 201-208). Указаним рішенням суду позов ПАТ КБ "ПриватБанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецтрансавто" (далі - ТОВ "Спецтрансавто"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ФОП ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором задоволено в повному обсязі. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N 103/P-08 у сумі 785 910,36 грн (201 959,38 грн - заборгованість за кредитом; 331 535,36 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 214 753,22 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором; штраф - 37 662,40 грн. вилучено у ТОВ "Спецтрансавто" та передано в заклад ПАТ КБ "ПриватБанк" предмет застави - автомобіль марки "Volvo", модель - FH12, 2001 року випуску, тип ТЗ - сідловий тягач-Е, N кузова/шасі НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1, що належить на праві власності ТОВ "Спецтрансавто", а також комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію цього транспортного засобу (технічний паспорт). Звернуто стягнення на предмет застави - зазначений автомобіль з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, а також наданням ПАТ КБ "ПриватБанк" усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу та зняття вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України. Вирішено питання щодо судових витрат. Господарський суд вважав установленим, що позивач свої зобов'язання за договором та угодою виконав у повному обсязі, а саме видав третій особі кредит у розмірі 215 000 грн. Апеляційний суд не врахував, що у цивільному процесі діє правило, за яким обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина третя статті 61 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року; частина четверта статті 82 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Проте апеляційний суд не надав правової оцінки зазначеному рішенню Господарського суду Харківської області від 10 листопада 2015 року, ухваленому у справі N 922/5761/14, не з'ясував питання про те, які обставини встановлені цим рішенням та чи підлягають вони доказуванню у справі, що розглядається, що призвело до неповноти встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Отже, висновок апеляційного суду про недоведеність позивачем факту надання відповідачу обумовлених договором кредитних коштів не є безспірним. Крім того, посилання на невідповідність розрахунку заборгованості умовам кредитного договору не є підставою для відмови в задоволенні позову. Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду здійснити перегляд судового рішення, а тому справу слід передати на розгляд до апеляційного суду. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Кібенко О.Р.

Державний герб України Справа № 310/9135/17 2/310/745/18 РІШЕННЯ Іменем України 03 серпня 2018 року м.Бердянськ Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі: головуючого судді Дубровської Н.М. за участю секретаря судового засідання Гоноболіної О.І. представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в місті Бердянськ цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» до ОСОБА_3, треті особи Публічне акціонерне товариство «ОСОБА_4 ОСОБА_5», Публічне акціонерне товариство «Комерційний ОСОБА_6», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим» про визнання права власності,- ВСТАНОВИВ: 26 грудня 2017 року позивач в особі Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» (далі ТОВ «Міроіл») звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 про визнання права власності на предмет іпотеки. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 31 серпня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» та відповідачем укладений кредитний договір № 010/17-22/549, за яким останньому надані кредитні кошти у розмірі 176000 доларів США зі строком остаточного повернення до 30 серпня 2017 р. зі сплатою 12,5 відсотків річних на залишок заборгованості по кредиту. Виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором було забезпечено договором іпотеки за № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р., предметом якого Банком та ОСОБА_3 визначене нерухоме майно, а саме ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташоване за адресою: вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області. Відповідач зобовязання по своєчасному поверненню кредиту та відсотків за користування не виконав і станом на 28 листопада 2014 р. виникла заборгованість по кредиту в сумі 87707,71 доларів США. Для стягнення вказаної заборгованості застосувавши своє право вимоги дострокового повернення кредиту АТ ОСОБА_4 ОСОБА_5» звернувся до суду. На підставі рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 14 квітня 2015 року, позов задоволений повністю та з ОСОБА_3 стягнута заборгованість за кредитним договором, станом на 28 листопада 2014 року в сумі 87707,71 доларів США. 10 листопада 2017 року, відповідно до договору факторингу АТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по вказаному вище кредитному договору та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6 банк». У свою чергу, 10 листопада 2017 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6 банк» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору та договору іпотеки ТОВ «Фінстрим», яка є фінансовою компанією та діяла як комісіонер в інтересах та за рахунок ТОВ «Міроіл», виконуючи його доручення на підставі договору комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки від 10 листопада 2017 року. Придбане право вимоги за кредитним договором до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору № 010/17-22/549 від 31 серпня 2007 р. та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. стало власністю ТОВ «Міроіл» відповідно до п.2.5. вищевказаного договору комісії. Станом на час переходу до ТОВ «Міроіл» право вимоги за кредитним договором загальна сума заборгованості відповідача за розрахунком заборгованості, проведеного АТ ОСОБА_4 ОСОБА_5» на момент передачі прав становить 115088,19 доларів США. Позивач - ТОВ «Міроіл» як іпотекодержатель бажаючи скористатися своїм правом, передбаченим ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та п. 6.5.1 договору іпотеки, щодо набуття права власності на предмет іпотеки, звернулося до державного реєстратора Виконавчого комітету Бердянської міської ради з заявою про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Міроіл» на ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого по вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області. Своїм рішенням від 21 листопада 2017 р. за № 38247193 державний реєстратор відмовив у державній реєстрації права власності з огляду на наявність в державному реєстрі прав обтяжень № 22468302 від 22 вересня 2017 р. у вигляді арешту на спірне майно, накладеного постановою Бердянського мвськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області № 47866603 від 22 вересня 2017 р.; обтяження № 10248182 від 02 липня 2015 р. у вигляді арешту на спірне майно, зареєстрованого на підставі Ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області по справі № 310/5457/15-ц від 23 червня 201 5р.; наявності в єдиному реєстрі боржників запису щодо стягнення коштів з відповідача згідно виконавчого провадження № 53308465 на підставі наказу Господарського суду Запорізької області (згідно пошуків в автоматизованій системі виконавчого провадження, провадження відкрито 30 січня 2017 р.); відсутності письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, та документу який підтверджує наявність факту завершення 30 денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги. Вважає, що наявність вищевказаних обтяжень, які перешкоджають реєстрації права власності спірного майна за ТОВ «Міроіл, порушують права позивача щодо переведення на нього права власності на предмет іпотеки. Представник позивача ТОВ «Міроіл» - ОСОБА_1, у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити. Просила суд звернути увагу, що відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому з огляду на вказане ТОВ «Міроіл» просить визнати право власності на спірний предмет іпотеки. Представник відповідача ОСОБА_2 позов не визнав ґрунтуючи свої заперечення викладені у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях проти позову про передачу права власності на предмет іпотеки (а.с. 152- 156, 182, 184). У судовому засіданні пояснив, що між сторонами є спір про заборгованість та її складових. Наголосив на тому, що можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, тому вимога про задоволення вимог іпотекодержателя повинна вирішуватися виключно у позасудовому порядку. Представник третьої особи ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» у судове засідання не зявився, з листа, що надійшов на адресу суду 23 лютого 2018 року вбачається прохання слухати справу без участі представника, з огляду на те, що даний спір між сторонами не впливає на прав та обовязки третьої особи. (а.с.149). Належним чином повідомлені треті особи, які не заявляють самостійних вимог ПАТ «Комерційний ОСОБА_6», ТОВ «Фінстрим» у судове засідання не зявилися, про причини неявки не сповістили, суд виходячи зі смислу ст. 223 ЦПК, розглядає справу по суті. Суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 31 серпня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 010/17-22/549, за яким відповідачу надані кредитні кошти у розмірі 176000,00 доларів США зі строком остаточного повернення до 30 серпня 2017 р. зі сплатою 12,5 відсотків річних на залишок заборгованості по кредиту.(а.с. 9- 14) Виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором № 010/17-22/549 було забезпечено договором іпотеки за № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007р., посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_7 Предметом договору іпотеки Банком та ОСОБА_3 визначене нерухоме майно - ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташоване за адресою: вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області (а.с.21 -23). Відповідач зобовязання по своєчасному поверненню кредиту та відсотків за користування не виконав і станом на 28 листопада 2014р. виникла заборгованість по кредиту в сумі 87707,71 доларів США. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 28 січня 2015 р., що набрало законної сили 11 квітня 2015 р. , позовні вимоги ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» задоволені, з ОСОБА_8 стягнута заборгованість за кредитним договором № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. станом на 28 листопада 2014 р. у сумі 87707,71 доларів США (а.с.25,26) Наразі в провадженні Бердянського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області перебуває виконавче провадження № 47866603 по примусовому виконанню виконавчого листа № 310/7764/14-ц, виданого Бердянським міськрайонним судом Запорізької області 20 травня 2015 р. про стягнення вказаної вище заборгованості з відповідача ОСОБА_3 (а.с.96,97) 10 листопада 2017 р. згідно договору факторингу АТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору та по договору іпотеки АТ «Комерційний ОСОБА_6» (а.с.27-31 ) В свою чергу , 10 листопада 2017 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору № 010/17-22/549 від 31 серпня 2007 р. та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. ТОВ «Фінстрім», яка є фінансовою компанією та діяла як комісіонер в інтересах та за рахунок ТОВ «Міроіл», виконуючи його доручення на підставі договору комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки від 10 листопада 2017 р.(а.с. 41-45, 53, 54) Відповідач ОСОБА_3, як боржник та іпотекодавець був повідомлений про відступлення прав вимоги (а.с.63 66). З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Міроіл» за вих.. № 159/07 від 21 листопада 2017 р., відповідачеві направлена вимога про виконання зобовязань (а.с.67, 68). Виходячи з розрахунку оцінювача ОСОБА_5 від 20 листопада 2017 р., ринкова вартість обєкту оцінювання - цілого убудованого нежитлового приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого по вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області, станом на 20 листопада 2017 р. складає 1056300 ( один мільйон пятдесят шість тисяч триста грн. без НДС. (а.с.71- 93). З огляду на те, що відповідач ОСОБА_3 не виконував взяті на себе зобов'язання, позивач ТОВ «Міроіл» просить суд визнати за товариством право власності на предмет іпотеки, за ринковою вартістю визначеною оцінювачем, яка складає 1056300 ( один мільйон пятдесят шість тисяч триста грн. 00 коп. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України"Проіпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України"Проіпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Відповідна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, і в Постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18. Розділом 6.4 вищевказаного Договору іпотеки врегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно п.6.5.1 цього договору, у відповідності до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» цей договір є договором про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі якого, останній на власний розсуд може: згідно статті 37 Закону України «Про іпотеку» набути права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобовязань іпотекодавця за кредитним договором. В цьому випадку цей Договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Так, за Договором іпотеки від 31 серпня 2007 року, сторони засвідчили, що право Іпотекодержателя зареєструвати право власності на Предмет іпотеки є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій Іпотекодержателя. Судом встановлено та не спростовується сторонами, що ОСОБА_3 не надав згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Доказів того, що відповідач своїми діями або бездіяльністю унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку матеріали справи не містять і не встановлено таких судом. Як вбачається, з рішення від 21 листопада 2017 р. за № 38247193 державний реєстратор відмовив у державній реєстрації права власності з огляду на наявність в державному реєстрі прав обтяжень № 22468302 від 22 вересня 2017 р. у вигляді арешту на спірне майно, накладеного постановою Бердянського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області № 47866603 від 22 вересня 2017 р.; обтяження № 10248182 від 02 липня 2015 р. у вигляді арешту на спірне майно, зареєстрованого на підставі Ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області по справі № 310/5457/15-ц від 23 червня 2015 р.; наявності в єдиному реєстрі боржників запису щодо стягнення коштів з відповідача згідно виконавчого провадження № 53308465 на підставі наказу Господарського суду Запорізької області (згідно пошуків в автоматизованій системі виконавчого провадження, провадження відкрито 30 січня 2017 р.); відсутності письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, та документу який підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги.(а.с.69) Наведене рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень ТОВ «Міроіл» не оскаржено. Проаналізувавши вказані положення Договору та норм законодавства, суд приходить до висновку, що реєстрація права власності на предмет іпотеки як один з способів звернення стягнення на предмет іпотеки можлива на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя виключно в позасудовому порядку. Крім наведеного, у судовому засіданні встановлено про наявність спору між сторонами, оскільки відповідач не погоджується з розрахованою сумою заборгованості. Належні обрахування заборгованості та її складових позивачем не надано. Суд критично ставиться до обґрунтувань позовних вимог з посиланням на те, що наявність вищевказаних обтяжень, перешкоджає реєстрації права власності майна за ТОВ «Міроіл, що порушують права останнього щодо переведення на нього права власності на предмет іпотеки, оскільки наведене може бути усунуто у встановленому законом порядку. Також недоречно обґрунтовані позовні вимоги з посиланням на ст. 392 ЦК України, оскільки наразі ТОВ «Міроіл» не є власником майна, а є іпотекодержателєм. Оскільки сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності Іпотекодержателем, Законом не передбачено визнання за Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду, суд, з урахуванням висновків правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18 дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Керуючись ст.ст. ст.ст.10,12,13,15, 212,263-265ЦПК , суд, - В И Р І Ш И В: У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» до ОСОБА_3, треті особи Публічне акціонерне товариство «ОСОБА_4 ОСОБА_5», Публічне акціонерне товариство «Комерційний ОСОБА_6», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим», про визнання права власності на ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Горького, 45 за ринковою вартістю, визначеною на підставі оцінки, виконаною субєктом оціночної діяльності станом на 20 листопада 2017 року, у розмірі 1056300 грн. 00 коп. відмовити. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Запорізької області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення складений 10 серпня 2018 року. Суддя ОСОБА_9 http://reyestr.court.gov.ua/Review/76274326

Державний герб України Номер провадження 2/754/2394/15 Справа №754/3586/15-ц РІШЕННЯ Іменем України 23 липня 2015 року Деснянський районний суд міста Києва під головуванням судді Бабко В.В. за участю секретаря Базік А.В. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И В: Позивач ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29.11.2007року був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014 з відповідачем ОСОБА_1 та з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором, були укладені договори поруки № К2НСАЕ00000014/2 з відповідачем ОСОБА_2, і № К2НСАЕ00000014/1 з відповідачем ОСОБА_3 Відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконує, до цього часу кошти не повернула, крім того, у зв'язку з невиконанням умов договору, боржник зобов'язаний сплатити суму боргу, процент за користування кредитом, а також пеню, в зв'язку з чим має заборгованість у сумі 44084,20доларів США, що еквівалентно 695207,83грн. Тому позивач просять стягнути суму боргу та сплачені судові витрати солідарно з відповідачів. Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без участі представника, позов підтримують з викладених в ньому підстав. Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти його задоволення, оскільки звернення позивач до суду з даним позовом має на меті подвійне стягнення заборгованості з відповідача ОСОБА_1, адже у 2011році Деснянський районний суд м.Києва виніс рішення за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № К2НСАЕ00000014, а тому мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився. Крім того, зазначив, що вимога до поручителів протиправна, оскільки позивач не пред'явив до поручителів вимоги протягом встановлених шести місяців, також матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надавали згоду на зміну зобов'язання, передбаченого кредитним договором щодо збільшення обсягу відповідальності, а саме збільшення процентної ставки по кредиту. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили. Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, приходить до слідуючого. В судовому засіданні встановлено, що 29.11.2007року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014, предметом даного договору, відповідно до п.7.1договору, є надання кредиту в розмірі 21107,00доларів США на наступні цілі: 14000,00 доларів США для купівлі автомобіля, 6,75доларів США для сплати за реєстрацію Предмету застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування на сплату страхових платежів за договором страхування від 29.11.2007року, договором особистого страхування від 29.11.2007року на строк до 28.11.2008року у сумі 1114,00 доларів США, а також у розмірі 5566,00доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 відсотків річних і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 відсотків щомісяця від суми виданого кредиту, з терміном дії договору по 28.11.2012року включно. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/2. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007року. Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За розрахунком банку загальна заборгованість станом на 15.01.2015р. за кредитним договором № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року становить 144084,20дол.США, з яких: 10451,31доларів США - заборгованість за кредитом; 2,40 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 33630,49доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалось представником ПАТ КБ «ПриватБанк» та представником відповідача ОСОБА_1, що Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18.10.2011 року позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено, яким стягнуто з ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитом в розмірі 15589,88дол.США, з яких: 11148,79доларів США - заборгованість за кредитом; 1564,85доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 587,44доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 2288,80доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили. Тобто, мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Отже, не можна погодитись з поясненнями представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що оскільки рішення суду, яким стягнуто кредитну заборгованість з відповідача ОСОБА_1, невиконане, то договір продовжує діяти, проценти по кредиту правомірно продовжують нараховуватись до повного погашення кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст.530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч.1 ст.598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки відповідальність, яка може бути застосована до відповідача ОСОБА_1 це лише на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, якщо про це заявлено позовні вимоги. Відповідно до ст.42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організації споживачів. Положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985року №39/248, наголошує: визнаючи,що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачі мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Стаття 10 ЦПК України, закріпивши принцип змагальності сторін, гарантує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні процесуальні можливості з метою захисту їхніх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав та законних інтересів, зокрема й щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до цієї норми кожна сторона та інша особа, яка бере участь у справі, повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а у випадку неможливості стороною подати докази з поважних причин, суд сприяє особі в їх витребуванні, тим самим сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 1 ст. 137 ЦПК України). Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини справи, суд вважає необґрунтованими також позовні вимоги позивача щодо стягнення суми заборгованості з поручителів, і тому суд вважає слід відмовити в задоволенні останніх вимог позову, з наступних підстав. Відповідно ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Частиною 1 ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частина 4 ст. 559 ЦК України, встановлює правило згідно якого порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Як встановлено судом, Банк з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до винесення та після рішення Деснянським районним судом м.Києва від 18.10.2011р. не звертався. Правом на пред'явлення позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором та договорами поруки ПАТ КБ «ПриватБанк» у строк протягом шести місяців не скористався, наслідком чого є припинення поруки у відповідності ч. 4 ст. 559 ЦПК України, спростовуючих доказів Банком суду не надано. Таким чином, порука за договорами поруки № К2НСАЕ00000014/2 та №К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007 року припинилась, ще 31.11.2011 року, а Банк звернувся до суду з позовом до поручителів лише 11.03.2015р. Крім того, судом встановлено, що договір поруки №К2НСАЕ00000014/2 не містить дату укладання договору, що не надає можливості встановлення цивільної дієздатності поручителя ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 під час укладання договору поруки, оскільки станом на 29.11.2007 року він ще не досяг повноліття, а отже не набув повної цивільної дієздатності, відповідно до ч. 2 ст.203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Отже, суд звертає увагу, що якщо, поручитель на час укладення договору поруки був неповнолітнім, а ст.ст. 31 і 32 ЦК України обмежують можливість вчиняти правочини фізичними особами, які мають часткову та неповну цивільну дієздатність, то при укладенні таких правочинів повинна бути письмова згода батьків або органу опіки та піклування. Також, відповідно до п. 24 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., передбачено, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Між тим, обставин щодо наявності таких цивільних правовідносин між сторонами, на що як на правову підставу позову посилався представник позивача, судом не встановлено, у зв'язку з чим обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не відповідає встановленим обставинам. Крім того, суд вважає за потрібним зазначити, що зміст позовної заяви стосовно предмету договору про надання кредитивних коштів не співпадає зі змістом самого кредитного договору (п.7.1 договору) № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року, який був предметом дослідження та на який як на доказ посилався представник позивача. Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.ст. 24 та 129). Відповідно до ст.ст. 59, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано суду доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача, як це передбачено ст.60 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. А оскільки суд відмовив в задоволенні позову, всі судові витрати покладаються на позивача. Враховуючи викладене і керуючись Конституцією України, Постановою №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., ст.ст. 22, 203, 230, 252, 509, 526, 530, 553, 554, 559, 598-601, 610, 611, 631, 625, 629, 1048, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 58-61,169, 212-215ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: В позові Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Суддя Бабко В.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47757049

Державний герб України Справа № 316/191/16-ц Провадження № 2/316/5/18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ (повний текст) "21" травня 2018 р. м.Енергодар Енергодарський міський суд Запорізької області,у складі суду: головуючого судді: Капустинського М.В., секретаря судового засідання: Демешко О.А. розглянувши у судовому засіданні в місті Енергодар Запорізької області цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення кредиту за договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 банк України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики про захист прав споживачів та визнання недійсним договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. - ВСТАНОВИВ: ПАТ «ОТП ОСОБА_1» звернувся до Енергодарського міського суду Запорізької області з позовною заявою до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 (а.с.2-4 т.1). Крім того, до Енергодарського міського суду 17.10.2016 року надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. (а.с.186-190 т.1). Ухвалою суду від 17.10.2016 року позовні заяви обєднано в одне провадження (а.с.144 т.1) 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції. У відповідності до п.п. 9 п.1 Розділу ХШ «Перехідні Положення» ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року, справи в судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, розгляд цієї справи відбувається за правилами, що передбачені редакцією ЦПК України від 15.12.2017 року (зі змінами). В судове засідання учасники справи не зявились, в матеріалах справи наявні заяви про розгляд справи за відсутності. У звязку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи, на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Суд вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін на підставі наявних у справі письмових доказів. Дослідивши матеріали справи та наявні докази, суд дійшов наступного висновку: Відповідно до статей 12, 13 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Суд, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права. Згідно ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Встановлено, що 09.07.2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП ОСОБА_1», (надалі за текстом - банк) та громадянкою України ОСОБА_2 (надалі за текстом - позичальник), був укладений кредитний договір №CM-SME206/327/2008 (надалі - договір), відповідно до якого передбачено надання банком позичальнику на споживчі цілі кредиту траншами в загальному розмірі 174 000,00 доларів США, на строк 180 місяців з датою остаточного повернення кредиту не пізніше 08.07.2023 року. Для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватись чи зменшуватись) в порядку передбаченому цим договором. Зазначений Договір підписаний сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої банком для будь-яких клієнтів-фізичних осіб (договір приєднання). У відповідності до ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Для зясування обставин, що мають значення для справи, була призначена експертиза. Виконання експертизи доручено старшому науковому співробітнику ОСОБА_5 ОСОБА_6 Перед експертом були поставлені питання, на жодний з яких надати відповідь не надається за можливе. Тобто, матеріали справи не містять жодного доказу існування заборгованості. Виходячи з цього позовні вимоги банку є безпідставними, необґрунтованими, позовні вимоги банку ґрунтуються на припущеннях, а наявність обставин, на котрі посилається банк, не містять належних та допустимих доказів з наступних підстав. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Представником банку не надано доказів як про надання банком кредиту ОСОБА_2 , так і про його погашення. З урахуванням умов кредитного договору з фізичною особою ОСОБА_2 вбачається, що вказаний кредитний договір неможливо виконати у звязку з відсутністю у сторін можливостей та передумов для такого виконання, котрі випливають з вимог спеціального законодавства в сфері валютного кредитування, правил обороту та використання готівкової іноземної валюти в Україні та ліцензійних умов НБУ щодо банківської діяльності даного виду, відтак кредитний договір є неукладеним, а саме зобовязання безгрошовим. Таким чином, за своєю правовою природою кредитний договір є консенсуальним, а не реальним правочином, відтак його підписання створює обовязок для обох сторін такого правочину: для банку - надати кредит у відповідності до умов договору, а для позичальника - повернути отриманий кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами, проте лише у випадку реального отримання кредитних коштів. Натомість доказів надання банком кредиту ОСОБА_2 матеріали справи не містять, що підтверджується висновком експерта. Згідно ч.1ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановленим договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Згідно п.1.10 «Положення про організацію операційної діяльності в банках України», затвердженого Постановою Правління НБУ №254 від 18.06.2003 року, первинний документ, - це документ, який містить відомості про операцію та підтверджує її здійснення. Згідно п.4 Положення операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Згідно п.4.2 вказаного Положення, підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Отже, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані, підставою для документування таких операцій є первинні документи, які мають бути оформлені належним чином, містити всі необхідні реквізити. Як вбачається з висновку експерта, банк не довів наявності у позичальника заборгованості у вказаному розмірі. На вимогу суду банк не надав суду жодного доказу, оригіналу документу, який би свідчив про отримання та погашення позичальником кредиту, та про перерахування цих коштів на рахунок банку. Саме по собі підписання кредитного договору не підтверджує отримання коштів по кредиту, також суду не подано доказу, який би підтверджував, що позивальник проводив оплату по кредиту, а подана роздруківка розрахунку не відповідає вимогам Закону щодо її оформлення. Судом надавалась банку можливість надати докази по справі, чого не було зроблено. Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності, можна зробити висновок, що оскільки фактичне виконання банком кредитного договору не підтверджено жодним доказом, банк не довів належними та допустимими доказами наявність у позичальника заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку, не доведено в ході судового розгляду тих обставин, на які банк посилається як на підставу своїх вимог, тому у суду немає підстав для задоволення позову. Така позиція повністю узгоджується з висновками Верховного суду України, зокрема з Постановою Верховного суду у складі Касаційного цивільного суду у справі №61-517св18 від 30 січня 2018 року. ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1», в якому просила визнати порушеним її право споживача фінансових послуг банку та визнати недійсним кредитний договір №CM-SME 206/327/2008 (надалі - договір) від 09.07.2008 року. Предметом вказаного договору було надання відповідачем позивачу кредиту у розмірі 174 000,00 доларів США під невизначену плаваючу процентну ставку фіксований відсоток 6 % річних + FIDR строком до 08.07.2023 року. При цьому, позичальник зазначив, що банк не попередив її про те, що позичальник несе валютні ризики та не зазначив це в Договорі. Також, в укладеному кредитному договорі відсутні положення щодо визначення ставки FIDR як на момент укладення договору, так і в подальшому, за якими змінюється реальна процентна ставка з урахуванням усіх майбутніх платежів позичальника. Також, банком не було надано споживачу у письмовій формі усієї необхідної інформації для здійснення свідомого вибору, повідомлена банком до укладення договору інформація є недостовірною, а відтак волевиявлення щодо укладення договору формулювалось під впливом омани банку, який приховав важливу інформацію та повідомив неправдиві відомості, які стосуються плати за кредит, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, у тому числі щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми здорожчання кредиту. Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст.638 та ст.1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплати процентів, відповідальність сторін. Відповідно до п.1.4.1.3 кредитного договору №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року процентна ставка підлягає корегуванню протягом всієї дії цього договору. В п.1.4.1 договору визначено порядок розрахунку Річної бази нарахування процентів - для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. Відповідно до п.3 постанови правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (чинною на той час) кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, − щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Згідно з ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Враховуючи викладене, суд встановив, що позивачеві не було розяснено всіх умов договору, вона помилялася щодо істотних умов договору, зокрема строків та обєму своїх прав та обовязків, оскільки графіка платежів з урахуванням процентної ставки їй надано не було. Згідно з ч.ч.1-5 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом та несуть ризик настання наслідків, повязаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. У відповідності до положень ст.ст.1054, 1055 ЦК України кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту. Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. У відповідності до ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.3 ч.1 ст.3 Цивільного Кодексу України). Аналіз положень ч.4 ст.42 Конституції України надає підстави для висновку, що участь у договорі споживача як слабшої сторони, підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, яка звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2 ст.627 ЦК України). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч.3 ст.1054 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п.22, 23 ст.1, ст.11, ч.8 ст. 18, ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. А отже, виходячи з вищенаведеного, суд приходить до висновку, що свобода договору при укладенні кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року, не є абсолютною та обмежується спеціальними нормами законодавства у сфері споживчого кредитування. За таких умов, сторони кредитного договору не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, оскільки, урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним (правовий висновок Верховного Суду України зроблений у Постанові від 11.09.2013 року у справі №6-52цс13). Відтак, посилання банку на принцип свободи договору є невірним, який зроблено ним без урахування вимоги спеціального законодавства в сфері споживчого кредитування, який звужує дію принципу свободи договору. Згідно п.4 ч.1 ст.56 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та ст.ст.11, 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» встановлений обовязок кредитора, щодо неухильного дотримання вимоги Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно із п. 9 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Відтак, беручи до уваги приписи п.14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованго суду України з розгляду цивільних і кримінальних спав №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», в системному звязку зі ст.ст.11, 19, ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» суд констатує, що в їх змісті законодавцем визначено чіткі критерії і обставин умислу, які з вини кредитора (банку) у будь-якому разі порушують права споживача внаслідок умисних дій/бездіяльності банку та є нечесною підприємницькою практикою, якими зокрема, є: порушення права споживача на свободу вибору продукції при реалізації продукції будь-яким чином; при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; ціну продукції визначено неналежним чином. Вимогою ч.3 ст.203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. При визначенні вільного волевиявлення учасника правочину (зокрема, позичальника у даному випадку) і відповідність її внутрішньої волі на укладення правочину, суд враховує наступне. При укладенні правочину під впливом обману формування волі споживача відбувається не вільно, а внаслідок недобросовісних дій інших осіб, що полягали у здійсненні впливу на формування волі споживача шляхом повідомлення йому таких відомостей, які спонукають споживача до укладення договору. Омана так само як і обман, сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину. А це дозволяє зробити висновок, що під обманом слід розуміти таку поведінку, за допомогою якої одна особа викликає в іншої неправильне уявлення (вводить в оману) свідомо щодо обставин, які мають істотне значення з метою вчинення правочину. Тобто, обман це дія на процес формування волі особи. При цьому, обманні дії можуть вчинятися в активній формі або ж полягати у бездіяльності (умисне замовчування про факти, які можуть перешкодити вчиненню правочину). І хоча, воля на вчинення такого правочину під впливом омани може відповідати зовнішньому волевиявленню позичальника, проте формується тут невільно під впливом відсутності необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. А це є ознакою обману, який як процес спрямований на паралізацію волі майбутнього контрагента, і як результат, проявляється у настанні правових наслідків, які за звичайних умов не могли б настати. Між обманом і вчиненням правочину існує причинний звязок, тобто обман має бути таким, що без нього правочин не був би вчинений. Таким чином, аналіз змісту вище наведеного дозволяє суду дійти висновку, що умисне замовчування кредитором про факти, які мають істотне значення для споживача, суттєво впливають на його волевиявлення та можуть перешкодити вчиненню правочину, які є ознаками омани під впливом якої волевиявлення споживача є не вільним і не відповідає його внутрішній волі. Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які діяли на час підписання кредитного договору та які розроблені у відповідності до ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», затверджено форму детального розпису сукупної вартості кредиту та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (надалі - Правила). У даних Правилах вказані обовязкові умови із числа інших обовязкових умов договору, на які міститься посилання в ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», необхідність яких випливає із суті та умов договору, які є істотними та які можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту. Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. У відповідності до розяснень п.16. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Для вирішення питань, що виникли під час розгляду справи, судом за клопотанням позичальника було призначено судово-економічну експертизу, за результатами проведення якої складений Висновок експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України №17-3508/3509 від 27.02.2018 року, згідно якого у звязку з відсутністю необхідних документів на жодне запитання відповісти не надається за можливе. Постановою Пленуму Верховного суду України №8 від 30.05.1997 року «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» встановлено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та обєктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. У наданих банком документах містяться неузгоджені дані щодо розміру сукупних витрат за кредитним договором, відсутня інформація щодо варіантів повернення кредиту, включаючи кількість платежів, визначену процентну ставку, частоту та обсяги платежів. А тому, враховуючи зазначене, згідно наявних матеріалів суд прийшов до висновку, що оформлення банком інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, під час укладення кредитного договору №№ CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р., виконано з недотриманням п.2 та п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». Суд вважає, що дослідженим в судовому засіданні Висновком судового експерта підтверджуються наведені позичальником за зустрічним позовом доводи і обставини введення банком її в оману щодо істотних умов кредитного договору, який укладено нею під впливом відсутності з вини банку необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації, про умови кредитування та ціну фінансової послуги. Разом з тим, судом враховано, що на виконання вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», банк зобовязаний перед укладенням кредитного договору надати позичальнику інформацію в письмовій формі, про умови кредитування з подальшим їх викладенням у змісті кредитного договору та отримати про це, письмове підтвердження з наявним особистим підписом позичальника, про його отримання, у якій мало б бути викладено інформаційні умови, які позичальник мала б розуміти підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір (правова позиція Верховного Суду України, яка висловлена у постанові від 11.03.2015 року №6-16цс15). При цьому суд вважає, що така поведінка банку, як зацікавленої особи завжди містить прямий умисел і як правило, є результативним наслідком умисного порушення/ невиконання існуючих вимог закону чи/або правил. В той же час, суд вбачає, що позичальник як споживач, з вини банку не могла знати як до, так і на час підписання кредитного договору, що той містить несправедливі умови, оскільки кредитор приховав від неї повну та достовірну інформацію про Умови кредитування та реальну ціну фінансової послуги банку, які вона мала б розуміти, підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір. Як встановлено судом з досліджених в судовому засіданні письмових доказів, позичальник особисто не отримувала такої письмової інформації від банку перед укладенням кредитного договору. В порушення вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», позичальник з вини банку не була належно ознайомлена як перед, так і під час укладення кредитного договору зі всіма його умовами, які для неї мають суттєве значення та істотно могли вплинути на формування її волевиявлення і здійснення свідомого вибору, що є обставинами, які викривили її уявлення щодо дійсності істотних умов договору та унеможливили позичальнику реалізувати вільну можливість і змогу, надати дійсну оцінку положенням умов кредитування банку та наслідкам укладення такого кредитного договору. З урахуванням вище наведених обставин суд розцінює посилання банка про нібито дотримання ним вимог законодавства перед укладенням кредитного договору та про відповідність внутрішньої волі позичальника на укладення кредитного договору на таких умовах надуманим та таким, що не ґрунтується на фактичних обставинах справи та по суті, є його припущенням. Згідно з ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. У відповідності з ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, повязаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. За положеннями ч.5 ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Згідно ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5-6 ст.203 цього Кодексу. Наявність обставин з яким закон повязує визнання угоди недійсною є невідповідність змісту угоди вимогам закону. Відповідно до п.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною (ч.2 ст.638 ЦК України). Для договорів про надання споживчого кредиту та договорів, забезпечених іпотекою існують особливі істотні умови, встановлені п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Ці Правила регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, кредитів забезпечених іпотекою) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту у тому числі наданого у формі кредитної лінії. За змістом ч.1 ст.628 ЦК України та ОСОБА_6 НБУ від 30.09.2011 року №19-118/8009 кредитний договір повинен містити умови (пункти) які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до абз.2 ч.3 ст.6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту. Істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача (ч.2 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Форма детального розпису сукупної вартості кредиту затверджена Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, тобто на момент укладення кредитного договору банк зобовязаний надати детальний розпис загальної вартості кредиту за власною формою, але згідно зі змістом, встановленим Законом. У відповідності до п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» зміст розпису сукупної вартості кредиту, який повинен зокрема містити перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. В зазначеному кредитному договорі детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача відсутній. Таким чином, сторонами при укладенні договору не узгоджена ціна договору (істотна умова, згідно ст.632 ЦК України) - грошова сума, яку треба сплатити для припинення зобовязання виконанням. Ще однією істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є дата видачі кредиту, а якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту.(п/п 3 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Ця умова має значення у звязку із тим, що п.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що в разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. В підписаному між сторонами договорі дати і суми видачі кредитних ресурсів відсутні. Згідно вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та розділу 2 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту. Інформація про умови кредитування, а також орієнтовна сукупна вартість кредиту перед укладенням кредитного договору не надана. Право відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту не застосовується щодо споживчих кредитів, забезпечених іпотекою (п.1 ч.7 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів») . Відповідно до п/п 4 п.5 ст.11 та ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не має права встановлювати дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки та включати в договір умови, які є несправедливими для споживача. Згідно вимогам абз.5 п.3.4. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані в кредитному договорі зазначити правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки ОСОБА_1 банку або в інших випадках. Відповідно до п.3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у звязку з волевиявленням однієї із сторін. Правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, банком у кредитному договорі не визначено. Кредитним договором (зокрема п.5.2.) встановлені дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Згідно вимог п.3.8 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року у разі надання кредиту в іноземній валюті, банки зобовязані попередити позичальника про валютні ризики. Про обовязковість такого попередження вказано в листі НБУ №40-209/3674-13110 від 30.07.2010 року у відповідь на запит Адміністрації Президента України. З матеріалів справи вбачається, що банк в письмовій формі не попередив позичальника, що валютні ризики під час виконання зобовязань за кредитним договором несе споживач (позивальник). Відповідно, валютні ризики за кредитним договором несе банк. Відсутність такого попередження прямо вказує на те, що банк мав намір видавати кредитні ресурси в гривні. Згідно абз.4 ст.1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний борг - основне зобовязання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між позичальником та банком був укладений договір іпотеки №РM-SME 206/327/2008/1. Згідно абз.3 ст.1 вищезазначеного Закону договір про іпотечний борг - цивільно-правова угода, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обовязків, які виникають у кредитодавця та боржника з приводу іпотечного боргу. Згідно із абз.1 ст.2 вищезазначеного Закону, іпотечний борг виникає з цивільно-правових відносин між сторонами договору про іпотечний борг тільки за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. При цьому Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» встановлює, що основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті до укладання договору про іпотечний борг. Ця інформація має бути оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити: опис усіх грошових зборів і витрат, повязаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; положення про інфляційне застереження; порядок дострокового виконання основного зобов'язання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобовязань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобовязання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; інші умови за рішенням кредитодавця. Умови договору про іпотечний борг та іпотечного договору розробляє кредитодавець. З наведеного слідує, що економічна і правова інформація про умови кредитування є невідємною частиною кредитного договору. Вимоги, встановлені Законом, є обовязковими і повинні передувати укладенню кредитного договору. Вказана інформація не була письмово оприлюднена банком та не надана позичальнику. Виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що в кредитному договорі відсутні істотні умови, які є обовязковими для даного виду договору; сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору; при укладенні кредитного договору банк свідомо, в порушення законодавства, не повідомив позичальника про інформацію, яка повинна була бути письмово оприлюднена до моменту укладення договору, тому при вирішенні спору треба застосувати ст.230 ЦК України. Слід зазначити, що у рішенні Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), зокрема зазначено, що для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого субєкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Аналогічна правова позиція викладена у п.п.8, 14, 16 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». Згідно викладених в цій Постанові розяснень кредитний договір є неукладеним (не відбувся), зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства. Згідно розяснень п.16 вказаної Постанови суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обовязок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобовязань за цим договором несе споживач. Згідно зі ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відповідно до ч.1 ст.627 ЦК України яка визначає, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до пункту 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168, банки зобовязані в кредитному договорі або в додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, зазначаючи при цьому значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів ОСОБА_1 банку України. На банки покладається також обовязок зазначати в кредитному договорі сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді реальної процентної ставки, яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту (п.3.3 Правил). Згідно положень ч.ч.1, 2, 5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Банки чи інші фінансові установи у відповідності до положень ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, повинні надати споживачу повну інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. У відповідності до ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та вказаної Постанови НБУ №168 кредитний договір має містити графік платежів у розмірі сум погашення основного боргу. У разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а й отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. У зобовязанні мають бути чітко визначені його субєкти та конкретизований його обєкт. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Таким чином, з метою належного захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, банки зобовязані надавати споживачам необхідну, доступну, достовірну, повну та своєчасну інформацію зокрема, про орієнтовну сукупну (реальну) вартість кредиту. Такого роду інформація про ціну (сукупну вартість) кредиту - по своїй суті та правовій природі є суттєвою, яка істотно впливає на вибір і волевиявлення позичальника, щодо прийняття ним рішення про необхідність укладання кредитного договору на таких умовах оскільки, споживач може не володіти спеціальними знаннями про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває, а тому обовязок доведення необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про продукцію (у даному випадку про послугу споживчого кредитування та реальну вартість кредиту) законодавцем покладається саме на субєкта господарювання (кредитора). А тому, враховуючи вищенаведене, істотними умовами кредитного договору, щодо яких має бути досягнуто згоди в обовязковому порядку, є умови, які встановлені ч.ч.2 та 4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». В порушення п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав позичальнику як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. Також, з матеріалів справи вбачається дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобовязаннях; детальний розпис загальної вартості кредиту взагалі не видавався, які суми і на які рахунки зараховувалися невідомо, що також є несправедливим відносно споживача, оскільки дає право банку проводити зарахування на рахунки на погляд банку. З огляду на наведене є очевидним, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обовязків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним та, відповідно як наслідок, визнання недійсними договору поруки та договору іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного. Аналогічна правова позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних в Ухвалі від 22.10.2014 року у справі за позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки; за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року у справі №6-26251св14 (витяг з Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41242672). Положеннями ч.1 ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. При цьому, відповідно до цих вимог зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. У разі визнання істотної умови недійсною, весь договір підлягаю визнанню недійсним. Суд погоджується з доводами позивача про недотримання згоди між сторонами оспорюваного кредитного договору щодо істотних умов договору та водночас, про наявність нечесної підприємницької практики в діях банку, які проявляються у тому, що банк приховав від позичальника повну та достовірну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав у спірному кредитному договорі заниженні значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної ціни кредиту та фінансової послуги банку, які мають бути виражені банком у вигляді реальної (ефективної) відсоткової ставки та кінцевої загальної вартості кредиту, яку має сплатити позичальник на користь банку, погашаючи кредит у строки, визначені кредитним договором. За таких обставин, суд приходить до висновку, що банк, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи недобросовісно та порушуючи при цьому норми і вимоги діючого законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення кредитного договору на вкрай невигідних для неї умовах, з якими позичальник як споживач, була позбавлена з вини кредитора реальної можливості ознайомитись та оцінити належно. Тому з урахуванням наведеного суд погоджується з доводами представника позивача, що позивач підписавши кредитний договір, хоча і підтвердила свій намір на отримання банківського кредиту, однак, таке її волевиявлення не було вільним та спрямованим на настання реальних правових наслідків саме на таких умовах. Крім того, суд виходячи із встановлених в судовому засіданні обставин, що сам текст кредитного договору розроблявся банком, вважає, що відповідальність щодо змісту кредитного договору покладається повністю на банк. Крім того, з огляду на приписи ч.4 ст.42 Конституції України, участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту. Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09.04.1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено наступне: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг). У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями. Пунктами 1.2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року №39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17.05.1973 року №543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 року (пункти 9,13,14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди. Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11.05.2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобовязання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином ефективного вибору. Кредитний Договір №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року не відповідає вимогам п.п.3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, які визнані обовязковими. Також банком розрахунок з розписом загальної вартості кредиту проведений поверхово та не зрозуміло для споживача. З матеріалів справи є очевидним, що кінцева сума тільки одних відсотків перевищить суму кредиту у багато разів. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватись до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (п.п.9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви). Згідно п.2 ст.7 Директиви комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, такою що вводить в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. У ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на дату укладення оспорюваного кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року) було встановлено заборону нечесної підприємницької практики, яка включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни. Такі дії суперечать правилам, торговим чи іншим чесним звичаям, що впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції, та у відповідності до правил ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є нечесною підприємницькою практикою, яка заборонена. А правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, у відповідності до правила ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є недійсні. Виходячи з вищенаведеного суд визнає необґрунтованими доводи банку, що права споживача (позичальника), у разі надання йому недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію, підлягають захисту виключно у випадках та спосіб, які встановлені в ч.7 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на час укладення оспорюваного кредитного договору, яка не передбачала визнання недійсним договору у звязку з наданням споживачу неповної, недостовірної або несвоєчасної інформації споживачу про продукцію. Таким чином, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, зокрема, виходячи з висновку судового експерт, банк під час укладання кредитного договору приховав від позичальника повну та обєктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та ефективної (реальної) відсоткової ставки за цим договором, а також те, що всі розбіжності у розрахунках здійснені виключно на користь банку, суд вважає це здійсненням дій з метою отримання прихованого прибутку. За таких обставин, підписання оспорюваного кредитного договору позичальником було здійснено під впливом омани. Крім того, ухвалою суду від 20.12.2016 року було витребувано від банку за зустрічним позовом необхідні письмові докази за кредитним договором № CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 року. Проте, зазначена ухвала суду банком була проігнорована та не виконана. Причини не подання суду витребуваних судом вище зазначеного переліку письмових доказів суду, не були повідомлені та не повідомлено суд про неможливість виконання зазначеної ухвали. У відповідності до ч.10 ст.84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для зясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами. У відповідності до ч.6 ст.95 ЦПК України, якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Відтак, беручи до уваги те, що у даному випадку банк, не надав суду оригінальні примірники переліку витребуваних судом документів як доказів, які мають суттєве значення для вирішення судом даної справи, а також дотримуючись вимоги ст.6 Конвенції щодо рівності сторін та справедливого суду, суд приходить до висновку та визнає, що надані відповідачем копії документів, якими він обґрунтовує свої заперечення, є копіями невідомого походження, які як докази, не є достатніми, належними, допустимими та достовірними доказами у розумінні ст.ст.77-80 ЦПК України та не бере їх до уваги. На підставі ст.ст. 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підставами для визнання кредитного договору недійсним є включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обовязкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч.4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним. Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди ( чи її умов) недійсними. Так за змістом ч.5 цієї статті у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому. Враховуючи вищевикладені обставини по справі, суд приходить до висновку, що кредитний договір № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р, є укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики, а тому наявні підстави для визнання його недійсним у цілому. Суд також відзначає, що хоч позичальником і виконувалися умови кредитного договору, однак, це не є підставою вважати, що вона погодилася на умови кредитування, які у подальшому виявилися такими, що не відповідали волевиявленню сторін, оскільки згідно п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» виконання чи невиконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. У звязку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позичальника як споживача фінансових послуг. За змістом п.7 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення правовідносини. Також в ч.2 цієї статті передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Враховуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 за зустрічним позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1» обґрунтовані, підтверджуються наданими доказами та норми матеріального права, є законними, у звязку з чим підлягають задоволенню. В порядку ст.141 ЦПК України судові витрати стягуються з банку на користь ОСОБА_2 17856,00 грн. за проведення експертизи у розмірі Керуючись ст.ст. 4, 7, 10, 12, 13, 18, 43, 49, 76-83, 89, 95, 141, 258, 259, 263, 265, 268, 271, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд - ВИРІШИВ: В задоволенні вимог первісної позовної заяви Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитом №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. відмовити у повному обсязі. Позовні вимоги зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. укладений між Публічним акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1» та ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) судові витрати за проведення експертизи у розмірі 17856 (сімнадцяти тисяч восьмиста пятдесяти шести) гривень 00 копійок. В задоволенні решти вимог зустрічної позовної заяви відмовити. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Запорізької області (з урахуванням п.15.5 Перехідних положень ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року) Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Повний текст рішення виготовлено відповідно до ч.6 ст.259 ЦПК України, протягом десяти днів з дня закінчення розгляду справи, а саме: 22.05.2018 року. Суддя: М. В. Капустинський http://reyestr.court.gov.ua/Review/74157373

Постанова Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 2-1390/11 Провадження N 14-41цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року у складі колегії суддів Кочегарової Л.М., Ігнатоля Т.Г., Пономарьової О.М. у цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2011 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду з позовом, у якому просило солідарно стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 заборгованість за кредитним договором. Позовні вимоги мотивовано тим, що 23 липня 2008 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 178 430 грн зі сплатою 20,4 % річних та кінцевим терміном повернення 22 липня 2011 року. На забезпечення виконання ОСОБА_3 умов зазначеного кредитного договору 23 липня 2008 року між банком, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладено договори поруки, відповідно до умов яких поручителі та позичальник відповідають перед кредитором як солідарні боржники. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору утворилася заборгованість. Банк просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість у розмірі 292 952 грн 68 коп. Ухвалою Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року замінено позивача ПАТ "УкрСиббанк" на ПАТ "Дельта Банк" у зв'язку з укладанням договору купівлі-продажу права вимоги за вказаним кредитним договором та договорами поруки. Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором від 23 липня 2008 року у розмірі 292 952 грн 68 коп. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 03 лютого 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року у частині солідарного стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором та ухвалив в цій частині нове рішення - про відмову у задоволенні позову. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року у частині солідарного стягнення із ОСОБА_6 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором та ухвалив в цій частині нове рішення - про відмову в позові. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що банк звернувся до поручителя ОСОБА_6 з пропуском строку, встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), при цьому суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування заборгованості у межах шестимісячного строку, оскільки банк не надав розрахунку. Крім того, ПАТ "Дельта Банк" не довів виникнення у нього права вимоги до ОСОБА_6, оскільки докази правонаступництва, які містяться в матеріалах справи, не є належними у розумінні вимог процесуального закону. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3 закрито. Роз'яснено ПАТ "Дельта Банк" право звернутися з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 23 липня 2008 року до господарського суду, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції не звернув увагу, що об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, не допускається. Оскільки кредитний договір було укладено з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3, а договори поруки на забезпечення виконання нею умов цього договору - з фізичними особами, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до боржника. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, ураховуючи уточнення, просило скасувати рішення та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. 28 грудня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 надіслали до суду касаційної інстанції заперечення на вказану касаційну скаргу, в яких, зокрема, зазначили, що позивач безпідставно об'єднав вимоги до позичальника, яким за кредитним договором є фізична особа - підприємець ОСОБА_3 та вимоги за договором поруки до фізичних осіб, оскільки згідно зі статтею 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року справу призначено до розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким, зокрема, ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року залишено без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду в частині оскарження ухвали Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року з підстав, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, а саме, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" в частині оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі мотивовано тим, що позов до ОСОБА_3 підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки поручителі є фізичними особами, вимоги взаємопов'язані між собою, а отже, їх окремий розгляд неможливий. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Разом з тим, при визначенні юрисдикції, суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Отже, за правилами ГПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не передбачалося можливості розгляду справи у порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - фізичної особи - підприємця, так і поручителів - фізичних осіб, які є стороною договорів, укладених на забезпечення виконання основного зобов'язання та мають солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договорів поруки. Однак, саме зі змісту статті 15 ЦПК України, у редакції, яка діяла на час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції, можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства та відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень статті 16 ЦПК України, викладеного, зокрема, у його постанові від 01 липня 2015 року (справа N 6-745цс15). Разом з тим, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду справи постановив декілька судових рішень: рішення про відмову в позові щодо поручителів та ухвалу про закриття провадження у справі в частині вимог юридичної особи - банку до фізичної особи - підприємця. Рішення апеляційного суду від 06 вересня 2016 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року залишено без змін. За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості зробити висновки щодо юрисдикційності справи з урахуванням правового статусу та позовних вимог щодо усіх відповідачів у справі, кредитора і поручителів. На перегляді Великої Палати Верховного Суду перебуває лише ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі, з єдиною вимогою - юридичної особи - ПАТ "Дельта Банк" до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, яка є позичальником, про стягнення заборгованості за кредитним договором. З урахуванням правил, передбачених статтями 1, 2, 12 ГПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, частини другої статті 4, пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, такий спір є господарським та має розглядатися у порядку господарського судочинства. Процесуальними законами передбачені дії суду у разі виявлення при розгляді справи порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. На час розгляду справи в апеляційному суді діяла норма - пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України, згідно з якою, суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі і роз'яснив позивачу його право звернутися з позовом до фізичної особи - підприємця до відповідного господарського суду. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. За статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено і підписано 26 березня 2017 року. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 22-ц/796/1251/2018 Головуючий в 1-й інстанції - Белоконна І.В. 756/5050/15-ц Доповідач Чобіток А.О. ПОСТАНОВА Іменем України 25 січня 2018 року Апеляційний суду міста Києва в складі: колегії суддів судової палати в цивільних справах Головуючого судді - Чобіток А.О. суддів - Немировської О.В.,Соколової В.В. при секретарі - Казанник М.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,- в с т а н о в и в: У квітні 2015 року позивач пред'явив позов до відповідача та зазначав, що 23.08.2007 між позивачем Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 40.29-48/387, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 606 000,00 грн. зі сплатою 13,25 процентів річних на термін до 22.08.2032 року. Позивач всі зобов'язання які були покладені на нього згідно істотних умов договору виконав в повному обсязі, а саме видав кредит у розмірі 606 000,00 грн.. Відповідач не належним чином виконувала свої зобов'язання за вищевказаним кредитним договором, внаслідок чого станом на 27 березня 2015 року у неї перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн. - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн. - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн. - розмір інфляційних витрат за відсотками. Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року позов задоволено. Ухвалено стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн - розмір інфляційних витрат за відсотками,а також судові витрати у розмірі 3 654 грн.. В апеляційній скарзі представник відповідача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що суд постановив рішення на припущеннях,оскільки в матеріалах справи відсутні докази про надання кредиту за вказаним договором,про наявність у відповідача заборгованості за цим кредитним договором,про відсутність вимоги банку про дострокове повернення всієї суми кредиту. Крім того вказував,що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом. У відзиві на апеляційну скаргу позивач надав виписку з особового рахунку відповідача про рух коштів за кредитним договором, у якій зазначається заборгованість по відсотках, нарахування штрафних санкцій, чим підтверджується безспірність заборгованості за кредитним договором. Вислухавши доповідь судді, пояснення представника відповідача,обговоривши доводи апеляційної скарги,обставини справи,апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 213 ЦПК України у редакції 2004 року , законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що 23.08.2007 між позивачем Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 40.29-48/387, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 606 000,00 грн. зі сплатою 13,25 процентів річних на термін до 22.08.2032 року,що не оспорюється відповідачем. Звернувшись з даним позовом до суду, позивач в позовній заяві зазначив,що внаслідок невиконання відповідачем своїх зобов'язань за умовами кредитного договору № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року щодо погашення отриманих кредитних коштів,утворилася заборгованість у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн. - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн. - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн. - розмір інфляційних витрат за відсотками. В судові засіданні суду першої інстанції сторони не з'являлися. Позивач отримуючи судові повістки, подавав заяви про розгляд його позову за відсутністю представника. Відповідач не отримував судові повістки за адресою,яку зазначив позивач в позовній заяві: АДРЕСА_1 і де за відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУДМС УДМС України у місті Києві вона не зареєстрована. Задовольнивши позовні вимоги та стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість за вказаним кредитним договором,яка станом на 27 березня 2015 року дорівнювалася 940 960 грн.66 коп.,суд першої інстанції виходив з доведеності позову належними та допустимими доказами, зокрема:розрахунком заборгованості,наданим позивачем (а.с.12-19). Апеляційний суд вважає, що такий висновок не відповідає обставинам справи та вимогам закону,що регулює правовідносини,які виникли між сторонами, у зв'язку з чим заслуговують на увагу доводи в апеляційної щодо відсутності в справі доказів щодо розміру заборгованості за вказаним договором,а також дати припинення виконання зобов'язання відповідачем щодо погашення заборгованості. Відповідно до ст..76,80,81 ЦПК України доказами є будь які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи,та інших обставин,які мають значення для вирішення справи. Належними є докази які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи,які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування,не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази,які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи,які входять до предмету доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Такі ж положення містили ст..ст.57-60 ЦПК України у редакції, яка була чинна на час постановлення рішення судом першої інстанції. Так з матеріалів справи вбачається, що до позовної заяви позивачем був доданий розрахунок заборгованості по кредитному договору укладеному між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 28.09.2011 року за № 013ВІ1011098001 і за яким заборгованість зазначена в розмірі 157 148,59 грн.(а.с.12-19). Інших доказів на підтвердження розміру заборгованості зазначеному в позовній заяві позивачем не надано. Проте суд першої інстанції на зазначене не звернув уваги, не перевірив відповідність вимог позивача наданим ним доказам,не викликав представника позивача для надання останнім особистих пояснень для з'ясування вказаних обставин,що призвело до ухвалення рішення,висновки якого не відповідають обставинам справи і є підставою для його скасування за ст..309 ЦПК України в редакції 2004 року, який діяв на час ухвалення рішення. Крім того судом апеляційної інстанції встановлені обставини,які свідчать про відсутність у позивача права на судовий захист свого права у такий спосіб ,оскільки позов пред'явлений зі спливом строку позовної давності. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Пунктами 1.1, 1.1.2 договору № 40.29-48/387,укладеного 23.08.2007 року, сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 2020 грн. до 10 числа місяця наступного за місяцем у графіку та в останній користування кредитом з кінцевим терміном основного зобов'язання до 22 серпня 2032 року. За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов'язався сплачувати банку за кожен день пеню в розмірі подвійної процентної ставки, установленої пунктом 4.2 цього договору, від суми простроченого платежу (п.п. 1.1 та 2.4 кредитного договору). Крім того, відповідно до пунктів 3.3.9, 4.5 договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1. цього договору. У разі невиконання (неналежного виконання)позичальником обов'язків,визначених п.п.3.3.8,3.3.9 цього договору,протягом більше ніж 90(дев'яносто) календарних днів,строк користування кредитом вважається таким,що сплив,та,відповідно,позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі,сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню) (а.с.23-25). З наданого представником відповідача копії розрахунку заборгованості відповідача за кредитним договором № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року,який був наданий позивачем в справу 3756/5050/15 ц за його позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за іншим кредитним договором № 013ВІ1011098001 від 28.09.2011 року вбачається, що останній платіж був сплачений відповідачем на погашення заборгованості за кредитом 15.07.2009 року, а на погашення процентів за користування кредитом нею був сплачений платіж 28.11.2011 року. Встановлена судом апеляційної інстанції вказана обставина не оспорена позивачем,а навіть підтверджена доданим до відзиву на апеляційну скаргу випискою з особового рахунку відповідача про рух коштів за кредитним договором № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року. За визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 14 жовтня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено - на 14 жовтня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з зазначеним позовом лише 17 квітня 2015 року, тобто зі спливом строку позовної давності. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Після зміни строку виконання зобов'язання до 14 жовтня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5. договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати й усі наступні щомісячні платежі за графіком після 14 жовтня 2009 року,а також вимога позивача від 16.01.2014 року не підлягали виконанню. З огляду на вказані обставини,суд апеляційної інстанції вважає,що доводи відповідача стосовно спливу строку позовної давності на пред'явлення до нього позивачем даного позову заслуговують на увагу. Оскільки суд апеляційної інстанції вважає,що відповідач належним чином не була повідомлена судом першої інстанції про судові засідання,як це вимагала ст..74 ЦПК України в редакції 2004 року,суд апеляційної інстанції вважає,що відповідач з поважних причин не заявила клопотання про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом. Разом з тим не заслуговує на увагу довід апеляційної скарги про відсутність доказів на підтвердження видачі позивачем кредитних коштів відповідачу. Відповідачем не спростовано факт укладення кредитного договору та внесення на погашення кредитних коштів платежів за кредитом та відсотків в 2009 році,як вже зазначалось вище. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо,а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку,що суд першої інстанції постановив рішення на припущеннях, а позивач не довів належними та допустимими доказами порушення відповідачем його права на отримання заборгованості за кредитним договором за вказаних обставин,що дає підстави суду апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову. Керуючих ст..ст.374,376,381-384,390 ЦПК України,суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року скасувати. Позов Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без задоволення. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий - Судді - http://reyestr.court.gov.ua/Review/71952759

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ № справи 754/2832/16-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/408 /2018 Головуючий у суді першої інстанції: Таран Н.Г. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф. 29 січня 2018 року суд апеляційної інстанції у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва у складі: Головуючого - судді Лапчевської О.Ф.Суддів Кравець В.А., Мазурик О.Ф. при секретарі Потапьонок К.В. за участю представника позивача Костюк Ю.В., представника відповідача ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» Костюк Юлії Володимирівни на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_8, ОСОБА_9 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа ОСОБА_7 про визнання поруки припиненою, - В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 у розмірі 31 229,70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1 083,16 доларів США /а.с. 3/ ОСОБА_8, ОСОБА_9 звернулись з зустрічним позовом до ПАТ «Альфа-банк» про визнання припиненими договорів поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_8 та ЗАТ «Альфа-Банк», №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, та укладеного між ОСОБА_9 та ЗАТ «Альфа-Банк» /а.с.78-80/. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року позовні вимоги ПАТ «Альфа Банк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишено без задоволення, зустрічні позовні вимоги задоволено. Визнано поруку ОСОБА_8 та ОСОБА_9, яка виникла на підставі договорів поруки від 12.02.2008 року, укладених з ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. /а.с. 141-146/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Альфа-Банк» Костюк Ю.В. звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення первісного позову, та відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог. На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилалась на незаконність та необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з'ясовані обставини справи, зокрема те, що матеріали справи містять належний розрахунок заборгованості, з якого вбачається, що остання проплата здійснена 12.08.2015 року (строка 90), наступна - 12.09.2015 року не надійшла (строка 91), заборгованість за відсотками виникла 12.03.2015 року ( строка 85, графа 13). Зазначала, що в розрахунку вказані дати та суми погашення тіла кредиту та відсотків ( графа 8, 9 та 11,12), сума несплачених відсотків розрахована в графі 13 і становить 1083,16 доларів США 16 центів, зміна процентної ставки врахована - з 12.02.2008 р. становить 14,50 відсотків, з 12.09.2008 року становить 16,50 відсотків. Зазначала, що зміна процентної ставки передбачена п. 5.2 кредитного договору, позичальнику було направлено повідомлення 18.08.2008 року, що підтверджено матеріалами справи. Крім того, вказувала, що за умовами кредитного договору і договору поруки не передбачено обов'язку банку повідомляти поручителя про зміну умов договору, зокрема і процентної ставки. Відповідачі були ознайомлені з можливим підвищенням відсоткової ставки і умовами договорів, ніяких заперечень не мали, а тому висновок суду першої інстанції про припинення договорів поруки не відповідає обставинам справи. З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення первісного позову, та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог. Представник ОСОБА_7, ОСОБА_9 - ОСОБА_6 звернувся з відзивом на апеляційну скаргу, зазначаючи про те, що рішення судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Зазначав про те, що розрахунок заборгованості позичальника здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним, не надано доказів виникнення заборгованості на момент звернення до суду з позовними вимогами, позивач не мав достатніх підстав нараховувати відсотки за користування кредитом у збільшеному розмірі, а договори поруки є припиненими. Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України, ч. 6 ст. 147 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів", п. 3 Розділу XII Перехідних положень ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_7, було укладено кредитний договір № 800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75 000, 00 доларів США, зі сплатою 14,50 % річних, з визначеним строком дії договору - 12.02.2033 р. /а.с. 4-10/ В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір поруки № 800003143-П, за умовами якого ОСОБА_8 зобов'язувалась перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання. /а.с. 11/ В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_9 також було укладено договір поруки № 800003143-П-1, за умовами якого ОСОБА_9 зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання. /а.с. 27/ Відповідно до розрахунку позивача, в матеріалах справи міститься розрахунок станом на 07.12.2015 р., що містить вказівку на те, що ОСОБА_7, має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 31 229, 70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1083,16 доларів США. / 30-31/ Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ст. 526 ЦК України про те, що зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства; ч.1 ст.612 ЦК України про те, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом; ч. 2 ст. 57 ЦПК України /в ред. від 03.08.2017 р./, про те, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи та ст. 60 ЦПК України /в ред. від 03.08.2017 р./ про те, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідно до графіку платежів та розрахунку скупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який надано ПАТ «Альфа-Банк» по кредитному договору за №800003143 від 12.02.2008 року, за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальник повинна була сплатити Банку в погашення заборгованості за кредитним договором суму грошових коштів у розмірі 87 608, 00 доларів США, відсоткова ставка була встановлена на рівні 14, 50 % річних. Відповідно до розрахунку, наданого представником відповідачів за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальником на погашення заборгованості по кредитному договору було сплачено грошові кошти у розмірі 94 000,00 доларів США. Таким чином, докази надані позивачем в якості доказів наявності у позичальника заборгованості за кредитним договором мають суперечливий характер та не підтверджені належним чином, у зв'язку з чим суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у стягненні заборгованості. Доводи апеляційної скарги щодо правильності розрахунку та вірного визначення наявності заборгованості по кредитному договору, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки представником позивача, зокрема, і на вимогу апеляційного суду, не було надано детального і документально підтвердженого розрахунку, з вказівкою на дати погашення тіла кредиту, періоди заборгованості, ставки. Жодних доводів в частині наданого представником відповідачів контрозрахунку /а.с. 108-110/, представником банку не наведено, розрахунок не спростовано, а лише вказівка на правильність визначення заборгованості банком не може слугувати належним доказом наявності заборгованості. Крім того, задовольняючи зустрічні позовні вимоги, про визнання договорів поруки припиненими, суд першої інстанції також вірно керувався нормами ч. 1 ст. 559 ЦК України про те, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Встановивши, що частиною №1 кредитного договору «Базові умови кредитування» кредитного договору погоджена, зокрема, номінальна процентна ставка на рівні 14,5% річних, розділом 5 (5.2) частини №2 кредитного договору «Загальні умови кредитування» передбачено право банку змінити розмір процентів про що банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, відповідно до даних розрахунку заборгованості за кредитом /а.с.30,31/, починаючи з 12.09.2008 року використовується процентна ставка 16,50%, тобто підвищена /порівняно з 14,5%/, що не було погоджено з поручителями, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про припинення договорів поруки. Аналогічні позиції, висловлені у постановах Верховного Суду України від 21 листопада 2011 року у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 року у справі №6-67цс11, від 18 червня 2012 року у справі №6-73цс12, 20 лютого 2013 року у справі №6-172цс12. Доводи апеляційної скарги, щодо того, що зміна процентної ставки передбачена п. 5.2 кредитного договору, позичальнику було направлено повідомлення 18.08.2008 року, а за умовами кредитного договору і договору поруки не передбачено обов'язку банку повідомляти поручителя про зміну умов договору, зокрема і процентної ставки, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки суперечать п. 5.2 кредитного договору про те, що про зміну розміру процентної ставки по кредиту банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа. Жодних належних доказів такого повідомлення, при розгляді справи в суді першої інстанції представникам банку не було надано. Нові докази, долучені до апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки у відповідності до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Жодних доводів щодо поважності не подання долучених до апеляційної скарги доказів, апелянтом не зазначено. Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях. Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України апеляційний суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» Костюк Юлії Володимирівни на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року - залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року - залишити без змін. Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71919288

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним пункту кредитного договору і розірвання договору та зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним пункт 1.4 кредитного договору НОМЕР_1 від 09 вересня 2014 року (далі – кредитний договір), укладеного між нею та публічним акціонерним товариством «Ідея Банк» (далі – ПАТ «Ідея Банк»), та розірвати вказаний договір. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що установлення пунктом 1.4 договору щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту суперечить вимогам закону, а вимога банку про дострокове повернення всієї суми кредиту є зміною істотних умов договору, що і є, на думку позивачки, підставою для його розірвання. У липні 2015 року ПАТ «Ідея Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило стягнути із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором, яка станом на 15 липня 2015 року складала 105 тис. 281 грн 41 коп. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.4 кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року рішення районного суду в частині позову ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 1.4 кредитного договору скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ідея Банк» 105 тис. 281 грн 41 коп. заборгованості за кредитним договором. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення апеляційного суду залишено без змін. 18 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 509, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Суди під час розгляду справи установили, що 9 вересня 2014 року між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній надано кредит у розмірі 100 тис. грн, строком на 60 місяців зі сплатою 3 % річних від залишкової суми кредиту. Пунктом 1.4 цього договору встановлено щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. Суди також установили, що в кредитному договорі, укладеному між сторонами 9 вересня 2014 року, та в графіку щомісячних платежів, який є невід'ємною частиною цього договору, встановлені процентні ставки послуг, які зафіксовані у грошовому виразі, у тому числі й плата за обслуговування кредиту (комісія). Задовольняючи позов у частині визнання недійсним пункту кредитного договору щодо встановленої щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, суд першої інстанції виходив з того, що банк не має права встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які не є послугою банку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що умова кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту не суперечить ні вимогам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ні затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця однакову суму, оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту встановлена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом є незаконним і суперечить положенням статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Прикладів неоднакового застосування інших норм матеріального права, зазначених у заяві, не наведено. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому законодавством визначено декілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (стаття 215 ЦК України). За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається. Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту. Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки споживач є вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року. За положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Згідно із цим Законом послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1). Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що оскільки плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою, що не суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів», на зазначені положення статі 11 цього Закону уваги не звернули та безпідставно відмовили в позові про визнання недійсними положень пункту 1.4 кредитного договору щодо плати за обслуговування кредиту, оскільки обслуговування кредиту не є послугою зі споживчого кредитування у розумінні цього Закону. Саме з цього виходив суд першої інстанції задовольняючи позов про визнання положень пункту 1.4 кредитного договору недійсним. Той факт, що суд першої інстанції визнавши зазначений пункт договору недійсним, не звернув уваги на положення статті 215 ЦК України, на правильність судового рішення в цій частині не впливає, а тому судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанції в частині відмові у позові про визнання пункту 1.4 кредитного договору недійсним слід скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині слід залишити без змін Разом з тим, задовольняючи позов банку в повному обсязі суди на зазначені положення статті 11 Закону «Про захист прав споживачів» також не звернули уваги та погодилися з нарахуванням банком заборгованості з урахуванням положень пункту 1.4 договору. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою і другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання пункту кредитного договору недійсним залишити в силі. В частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2071цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6A4EDC5814071BE3C22581AA005EF513

Державний герб України Справа № 372/3223/16-ц 2-169/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 вересня 2017 року м.Обухів Обухівський районний суд Київської області у складі: головуючого судді - Зінченка О. М. , при секретарі Абашідзе Т.П., представників ОСОБА_1, Гордон О.В., ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Обухівського районного суду Київської області цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_4, третя особа ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки, В С Т А Н О В И В: Позивач через свого представника звернувся до суду з позовною заявою до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки, обґрунтовуючи яку вказав, що 10 червня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 було укладено Договір про надання відновлювальної кредитної лінії №10-29/7325 (далі по тексту - «Кредитний договір»), відповідно до умов якого Банк зобов'язувався надати ОСОБА_5 грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000 дол. США зі сплатою 13,5% річних на термін до 09 червня 2023 року. Крім того, 10 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 було укладено Іпотечний договір №02-10/2233. В іпотеку Банку було передано будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою : АДРЕСА_1. В зв'язку з порушення умов Кредитного договору, позивач просить у рахунок погашення заборгованості по Кредитному договору у розмірі 676 013, 40 дол. США, що за курсом НБУ станом на 08.04.2016 року еквівалентно 17 442 017, 21 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки. Представник позивача Гордон О.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, посилаючись на ухилення відповідачів від сплати кредитної заборгованості. Представник відповідача та третьої особи ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог, подавши до суду письмове заперечення в кому виклав своє обґрунтування. Вислухавши представника позивача, представника відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. 10 червня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 було укладено Договір про надання відновлювальної кредитної лінії №10-29/7325 (далі по тексту - «Кредитний договір»), відповідно до умов якого Банк зобов'язувався надати ОСОБА_5 грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000 дол. США зі сплатою 13,5% річних на термін до 09 червня 2023 року 10 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 було укладено Іпотечний договір №02-10/2233. В іпотеку Банку було передано будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою : АДРЕСА_1. Розрахунком заборгованості підтверджується факт невиконання відповідачем умов договору та наявність боргу в розмірі 676 013,40 дол. США, що складається з: заборгованості за кредитом - 334 908,78 дол. США; заборгованості за відсотками - 341 104,62 дол. США. Як передбачено ст.ст. 572, 575 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом, як передбачено ст. 590 ЦК України. Згідно ст.ст. 11, 33 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення боржником основного зобов'язання, майновий поручитель відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя нерухомим майном, що є предметом іпотеки. У разі невиконання або неналежного виконання божником основного зобов'язання Іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ч. 1 ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом, штрафних санкцій) у відповідності до умов договору, що підлягає дослідженню в судовому засіданні. Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог». Стаття 257 Цивільного кодексу України встановлює строк загальної позовної давності тривалістю у три роки. Як вбачається з вхідного номера та дати, яка міститься на позовній заяві позивач подав до суду заяву 25.11.2016 року. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Представником відповідача та третьої особи було заявлено клопотання, про застосування строків позовної давності. Згідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин, початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання . У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому, початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). Оскільки, умовами Кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіку платежів до 20 числа кожного місяця та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. З наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що відповідач допустив неналежне виконання своїх обов'язків, передбачених пп. 3.3.7-3.3.8 Кредитного договору, оскільки з 20.02.2009 року не сплатив кредит та проценти за його користування відповідно до умов договору, крім того протягом наступних 90 календарних днів Позичальник також не виконав зобов'язання за договором. При цьому, пунктом 4.4 Кредитного договору сторони обумовили, що у разі невиконання (неналежного виконання) Позичальником обов'язків, визначених пп. 3.3.7-3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, Позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції. Отже, у відповідності до п.4.4 договору, обов'язок Позичальника погасити кредит у повному обсязі, сплатити нараховані проценти та штрафні санкції настав через 90 днів, тобто 21 травня 2009 року, та не був ним виконаний, а відтак саме з 22 травня 2009 року, з наступного дня порушення боржником зобов'язання за кредитним договором, Банк мав право захищати свої порушені права у визначеному законом порядку, у той час як з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором Банк звернувся лише в листопаді 2016 року. Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).» Беручи до уваги той факт, що останній платіж Кредитним договором Позичальник здійснив 23 січня 2009 року, у зв'язку з чим право на позов про стягнення недосплачених сум за цим договором, з урахуванням обумовленого сторонами у ньому п.4.4. виникло у Позивача 22 травня 2009 року. За таких обставин Позивач, звернувшись до суду з даним позовом лише в листопаді 2016 року пропустив строк позовної давності, обумовлений ст. 257 ЦК України. Відповідно до положень частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. В позовній заяві не зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону «Про іпотеку». Відповідно до Постанови Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року: «Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Згідно ст. 1 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до ст. 131 ЦПК України, сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням цих вимог не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Оскільки, Позивач пропустив строк звернення до суду, не надав до суду належних доказів, які би підтверджували законність прав його вимоги до Відповідача та не підтвердив жодним належним документом саму суму нарахованої ним заборгованості, вважаємо, позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Вирішуючи спір на засадах змагальності і диспозитивності цивільного судочинства, на підставі поданих стронами доказів, суд вважає, що позовні вимоги не грунтуються на зібраних по справі і досліджених судом письмових доказах, не узгоджуються із чинним законодавством України, позивач всупереч вимогам ст.ст.10,11,60 ЦПК України не довів позовні вимоги, тому достатніх правових і фактичних підстав для задоволення позову суд не вбачає. Таким чином, в задоволенні позову слід відмовити повністю. Керуючись ст.ст. 10, 11, 15, 60, 212-214 ЦПК України, ст.ст. 11, 16, 204, 514, 525, 526, 527, 530, 543, 549, 554, 559, 572, 590, 624, 625, 629, 1050, 1054 ЦК України, суд, В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_4, третя особа ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки , відмовити повністю. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Київської області через Обухівський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення рішення - з дня отримання копії цього рішення. Суддя Зінченко О. М. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/68713325

Державний герб України Справа № 491/1114/15-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року. Овідіопольський районний суд Одеської області у складі: головуючого судді Кочко В.К., при секретарі Савченко М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в с. Овідіополь, цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Дельта Банк до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - В С Т А Н О В И В : У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі по тексту позивач, ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1, позичальник), ОСОБА_2 (далі по тексту ОСОБА_2, поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 18.06.2007 р. між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі по тексту ТОВ «Український промисловий банк»), правонаступником якого, як зазначає Банк, відповідно до Договору про передачу активів та кредитних зобовязань від 30.06.2010, є позивач, було укладено Кредитний договір №232/ФКВІП (далі по тексту Кредитний договір), відповідно до умов якого позичальнику було надано грошові кошти у розмірі 35000,00 доларів США з розрахунку 13% річних, строком повернення до 17.06.2032. Крім того, Банк посилається на укладений з ОСОБА_2 Договір поруки №232/ZФПОР-07, відповідно до умов якого ОСОБА_2 зобовязалася солідарно відповідати за майнові зобовязання ОСОБА_1 Посилаючись на порушення умов Кредитного договору, позивач просить стягнути солідарно з відповідачів суму заборгованості за Кредитним договором у розмірі 683151,05 грн. Представник позивача у судове засідання, яке відбулося 21.02.2017, не зявився, направив до суду заяву про слухання справи у відсутність сторони позивача. Представник відповідачів ОСОБА_3 заперечувала з приводу задоволення позовних вимог в повному обсязі, та в позові просила відмовити. В судовому засіданні зазначила, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на те, що у позивача відсутні правові підстави для стягнення заборгованості, оскільки, ним не доведено факт відступлення права вимоги саме за тим Кредитним договором, який було укладено з ОСОБА_1, та не повідомлено боржника про відступлення права вимоги за Кредитним договором. Також, зазначила, що позивач не звернувся до відповідача з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, у звязку з чим вимоги позивача є передчасними, що кореспондується з ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог послалась на необґрунтованість та недоведеність розрахунку заборгованості та неправомірне стягнення комісії за користування кредитом, що суперечить ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Вислухавши пояснення представника відповідачів ОСОБА_3, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту ЦПК України), суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. За приписами ст.ст. 10, 11 ЦПК України, суд вирішує справи на засадах змагальності, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб та в межах заявлених позовних вимог, на підставі поданих ними доказів. Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України (далі по тексту ЦК України), одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог кодексу, актів законодавства, а при відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, 18.06.2007 р. між ОСОБА_1 та ТОВ «Український промисловий банк» Кредитний договір, відповідно до умов якого позичальнику було надано грошові кошти у розмірі 35000,00 доларів США з розрахунку 13% річних, строком повернення до 17.06.2032 р.. З довідки про наявність заборгованості, долученої до матеріалів позовної заяви, вбачається, що станом на 30.07.2015 у позичальника наявна заборгованість, яка складає 30128,23 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 674 094,14 грн., з яких: - тіло кредиту 25 549,72 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 563 973,23 грн.; - відсотки 4 578,51 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 101 064,01 грн.; - комісія за ведення кредиту 9 056,91 грн. З них прострочена заборгованість: - тіло кредиту 1 866,71 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 41 204,93 грн.; - відсотки 4 332,81 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 95 640,53 грн. Загальна заборгованість станом на 30.07.2015 складає 683 151,05 грн. Слід зазначити, що в обґрунтування свого права звернення до суду позивач посилається на Договів про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. Разом з тим, в якості доказу реальності операції з відступлення права вимоги до ПАТ «Дельта Банк» було надано лише неповну копію Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р.. Суд вважає за необхідне зазначити, що надана копія Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. не є належним доказом, підтверджуючим правонаступництво і наявність права вимоги, оскільки, вона не дає можливість встановити, що відступлення прав вимоги відбулося саме за Кредитним договором, що був укладений з відповідачем, а також не містить всіх умов переходу права вимоги до ПАТ «Дельта Банк». Крім того, суд погоджується з доводами сторони відповідача в частині відсутності в матеріалах справи належним чином завіреної копії Акту прийому-передачі документів, а тому не виявляється можливим встановити, чи відбулося відступлення права вимоги за Кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1 Відповідно до п. 4.5. Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. зазначено, що факт передачі документів та інформації, визначеної цим пунктом, підтверджується шляхом підписання ОСОБА_4 та Укрпромбанком відповідного Акту прийому-передачі документів. Також, ст. 517 ЦК України передбачає, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Разом з тим, до матеріалів справи не надано доказів повідомлення відповідача про передачу ТОВ «Український промисловий банк» до АТ «Дельта Банк» відповідних прав вимоги. Водночас, в обґрунтування нарахованої суми у розмірі 683 151,05 грн. за Кредитним договором, до матеріалів позовної заяви не долучено належного, розгорнутого розрахунку, що позбавляє суд можливості встановити обґрунтованість нарахованої заборгованості. Довідка, долучена в обґрунтування наявної у відповідача заборгованості, не може вважатися належним та допустимим доказом наявності заборгованості у ОСОБА_1А, оскільки, така не містить усіх зазначених дат погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування. Зазначення цих дат є необхідним, оскільки з моменту здійснення позичальником платежів по Кредитному договору позивач повинен був нараховувати заборгованість вже на нову суму зобовязання. Крім того, в різних частинах довідки вказані різні суми, що позначають один і той самий борг, зокрема, в абз. 3 довідки вказана сума боргу по тілу кредиту в розмірі 25 549,72 доларів США, що в еквіваленті складає 101 064,01 грн., а в абз. 7 цієї ж довідки вказано суму боргу по тілу кредиту 1 866,71 доларів США, що в еквіваленті складає 41 204,93 грн. Така сама ситуація із сумами заборгованості по відсотках. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивачем не надано жодного доказу правильності наданої до суду довідки заборгованості. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «…у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог…». Довідка, надана позивачем, в якості доказів розміру заборгованості, має суперечливий характер та не підтверджена жодними доказами. Також, суд вважає, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, серед іншого є порушений позивачем порядок звернення до суду з вимогами дострокового повернення всієї суми кредиту, передбачений ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до п. 1.4 Кредитного договору, кредит було надано на споживчі цілі, а зобовязання позичальника за кредитним договором забезпечені іпотекою. Так, абз. 2 п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» серед іншого передбачає, що відносини, які витікають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян, у тому числі про надання кредитів регулюються положеннями Закону України «Про захист прав споживачів». Варто зазначити, що Кредитний договір укладений на строк з 18.06.2007 до 17.06.2032. Таким чином, звернувшись до суду з даним позовом про стягнення заборгованості, позивач скористався своїм правом дострокового повернення заборгованості, передбаченим ч. 2 ст.1050 ЦК України. Відповідно до ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Таким чином, звертаючись до суду з даною позовною заявою, позивач мав звернутися до відповідача з досудовою вимогою про повне погашення заборгованості за 60 днів до звернення до суду. Разом з тим, до матеріалів справи долучено копію вимоги від 05.08.2015, нібито направлену відповідачу за день направлення позовної заяви до суду. Більше того, до матеріалів справи не додано документів, що підтверджують факт отримання цієї вимоги позичальником, а тому залишається незрозумілим, чи отримав ОСОБА_5 останню та чи знав на момент звернення позивача до суду про його намір достроково повернути заборгованість. Також, суд вважає за необхідне звернути увагу на неможливість нарахування комісії за ведення кредиту. Як вбачається з довідки про розмір заборгованості, серед іншого позивач просить стягнути комісію за ведення кредиту у розмірі 9056,91 грн. Пунктом 1.7. Кредитного договору встановлено, що комісія за управління кредитом становить 0,1% від суми кредиту (стягується перші 10 років). Суд погоджується з доводами сторони відповідача, що вищевказана умова Кредитного договору суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та є нікчемною, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Відповідно до ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. Таким чином, комісія - це не проценти в розумінні ст. 1054 ЦК України, і не вид забезпечення зобов'язання в розумінні ст. 546 ЦК України, а як вбачається з Кредитного договору плата за управління кредитом. При цьому, Кредитний договір не містить істотних умов, які саме послуги по управлінню кредитом повинен здійснювати Банк за цю плату. Встановивши в договорі комісію за управління кредитом, кредитодавець не надав суду даних про те, які саме послуги за вказану комісію були надані позичальникові. Стаття 215 ЦК України визначає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. З урахуванням вищевикладеного, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості є такими, що не підлягають задоволенню. Керуючись ст.ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Дельта Банк до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через Овідіопольський районний суд протягом 10 днів з дня його оголошення. Суддя: ОСОБА_6 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64960263

У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 липня 2007 року м. Київ Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гнатенка А.В., суддів: Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І., Данчука В.Г., Косенка В.Й.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом закритого акціонерного товариства Комерційний банк (далі - ЗАТ КБ) “Приват-Банк” в особі Мукачівської філії до товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) “Євроглоб”, ОСОБА_1 про стягнення суми, за касаційною скаргою ЗАТ КБ “Приват-Банк” на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2003 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2004 року, в с т а н о в и л а : У травні 2003 року ЗАТ КБ “Приват-Банк” звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що згідно кредитної угоди № НОМЕР_1, укладеної між Мукачівською філією “Приват-Банк” та ТзОВ “Євроглоб” в особі директора ОСОБА_1., відповідачу було надано кредиту сумі 10000 доларів США на термін до 29 квітня 2003 року, зі сплатою 18% річних за користування кредитом. 30 квітня 2002 року було укладено також договір поруки між Мукачівською філією “Приват-Банк” та ОСОБА_1., відповідно до якого поручитель та боржник за кредитною угодою № НОМЕР_1 відповідають перед кредитором як солідарні боржники. В порушення вимог вказаної кредитної угоди та договору поруки відповідач не повернув кредит та нараховані відсотки в обумовлений договором строк, його заборгованість станом на 20 травня 2003 року становить 55 331 гривню 87 копійок. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив задовольнити позовні вимоги. Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2003 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2004 року, у позові відмовлено. ЗАТ КБ “Приват-Банк” звернулося до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ЗАТ КБ “Приват-Банк”, з чим погодився суд апеляційної інстанції, місцевий суд обґрунтовано виходив із того, що позивачем у судовому засіданні жодними доказами не доведено, що відповідач отримав кошти згідно кредитної угоди №НОМЕР_1 і розпорядився ними, як передбачено ст. 381 ЦК України. Надана позивачем виписка про рух коштів ТзОВ “Євроглоб” достовірно не стверджує, що кредитними коштами у сумі 53 270 гривень розпорядився саме відповідач. Крім того, позивачем не спростовані доводи відповідачки ОСОБА_1. про те, що позичальник заяви та згоди на перерахування кредитних коштів не давав. Згідно з правилами ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість постановлених судових рішень у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги. Оскільки доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права не ґрунтуються на матеріалах справи, зводяться до іншої оцінки фактичних обставин справи, яка відрізняється від зробленої судом оцінки, і висновків суду не спростовують, а оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального і матеріального права, тому передбаченихст. 338 ЦПК України підстав для його скасування не вбачається. Керуючись статтями 336, 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у х в а л и л а : Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства Комерційний банк “Приват-Банк” відхилити. Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2003 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2004 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий А.В. Гнатенко Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк В.Г. Данчук В.Й Косенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/843929

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА № справи 752/16524/13-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/1051/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Колдіна О.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі: Головуючого - судді Лапчевської О.Ф. Суддів Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф. при секретарі Гоін В.С. за участю: представника позивача ОСОБА_5, представника відповідача ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович Оксани Дмитрівни на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_8, третя особа: орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення коштів,- ВСТАНОВИЛА: Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. /т. 2 а.с. 161-167/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Універсал Банк» - Нарапович О.Д. подала апеляційну скаргу на рішення суду посилаючись на його незаконність та необґрунтованість. Вважає, що суд першої інстанції прийшов помилкового висновку щодо неналежності обраного позивачем способу захисту прав та відповідно допустив неправильне застосування положень ЗУ «Про мораторій». З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення позову в повному обсязі. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 лютого 2016 року позов задоволено /т.2 а.с.237-239/. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, оскільки не враховано фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснено останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що 29 жовтня 2007 р. між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_8 був укладений кредитний договір № 005-2900/840-0403, відповідно до умов якого Банк надав останній на придбання нерухомого майна (двокімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 58.4 кв.м., житловою площею 33,8 кв.м.) кредит в розмірі 203 877 доларів США зі сплатою 12, 45% річних та строком користування до 10.10.2037 р. 27 січня 2009 р., 15 червня 2009 р., 14 липня 2009 р., 15 липня 2010 р., 12 серпня 2010 р., 15 квітня 2011 р., 22 квітня 2011 р., 15 квітня 2012 р. та 10 травня 2012 р. між Банком та ОСОБА_8 укладалися додаткові угоди до Кредитного договору, якими узгоджувалася зміна розміру плати за користування кредитом: з 15.07.2008 р. по 26.01.2009 р. - 12,45% річних, з 27.01.2009 р. по 14.06.2009 р. - 9,42% річних, з 15.06.2009 р. по 14.06.2010 р. - 4,15% річних, з 15.06.2010 р. по 14.07.2010 р. - 15,51% річних, з 15.07.2010 р. по 14.04.2011 р. - 5,34% річних, з 15.04.2011 р. по 14.04.2012 р. - 3,39% річних, з 15.04.2012 р. по 14.04.2013 р. - 7,00%, а починаючи з 15.04.2013 р. - 18,35% річних. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 29 жовтня 2007 р. між Банком та ОСОБА_8 було укладено Договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстраційним №6561, відповідно умов якого Позичальник передала в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, яка належить Іпотекодавцю на праві власності на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстровим №142к і зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за реєстраційним №2451139. Позивач виконав свої зобов'язання у повному обсязі, видавши відповідачу кредитні кошти шляхом банківського переказу на рахунок НОМЕР_1, що підтверджується випискою по рахунку та заявою про видачу готівки №005В501073020002 від 29.10.2007 р. Позичальник належним чином не виконала умови Кредитного договору, внаслідок чого станом на 23.02.2015 р. наявна заборгованість в розмірі 280735,10 доларів США, з яких: заборгованість по кредиту - 201416,90 доларів США, заборгованість за відсотками - 79110,49 доларів США, підвищені відсотки - 207,71 доларів США. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ЗУ «Про іпотеку» та Іпотечним договором, якими визначений порядок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки, що є одним із способів звернення стягнення, визначених законом. Встановивши, що матеріали справи не містять доказів, що Іпотекодержатель надсилав на адресу Іпотекодавця рекомендованим листом повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, в якому було б зазначено, який із способів задоволення вимог Іпотекодержателя застосовується Іпотекодержателем для задоволення своїх вимог, в матеріалах справи відсутні відомості, що позивач звертався до Реєстраційної служби з заявою про реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі письмового застереження і йому було відмовлено, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що недотримання позивачем досудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, суперечить положенням Іпотечного договору, укладеного між сторонами, положенням ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» та ст. 3 ЦПК України. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02.02.2016 р., рішення суду першої інстанції скасовано, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_8 за Кредитним договором № 005-2900\840-0403 від 29.10.2007р. в сумі 280 735 дол. 10 центів США звернуто стягнення на предмет іпотеки, виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено на період дії ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.09.2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки всупереч нормам ст. ст. 212-214, 303 ЦПК України апеляційний суд не встановив у повному обсязі фактичні обставини, що мають значення для справи, не дотримався вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, зокрема не встановив фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснив останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості, а також наслідки невчинення вказаних процесуальних дій. Так, на виконання вимог, встановлено, що судом першої інстанції було прийнято розрахунок, долучений до заяви про збільшення позовних вимог / т. 1 а.с. 76-78/, відповідачем ОСОБА_8 надано копії заявок про переказ готівки / т. 1 а.с. 184-235/, однак власного розрахунку не надано, від клопотання про призначення експертизи відповідач відмовилась, за поясненнями, наданими суду апеляційної інстанції представником, співставити суми, вказані в розрахунку та суми здійснених проплат не вбачається можливим. Крім того, судом першої інстанції обґрунтованого відмовлено у задоволенні позову, у зв'язку з наявним в договорі порядком позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. Так, відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Так, відповідно до п. 5.2 договору іпотеки від 29.10.2007 р. у разі порушення зобов'язання, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя з вказівкою на спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені ЗУ «Про іпотеку». / т. 1 а.с. 113/ Відповідно до вимоги у матеріалах справи / т. 1 а.с. 135/ банком повідомлено, що стягнення заборгованості буде здійснюватись на власний розсуд, одним із способів, визначених законом та договором іпотеки, крім того, судом першої інстанції представнику позивача надавалась можливість надати підтвердження про направлення досудової вимоги. / т. 1 а.с. 84/ Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). / правові позиції №6-1851цс15 від 30.03.16 р., № 6-2457цс16 від 2.11.2016 року. Так, встановивши наявність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, відсутність звернення банку для здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки, відсутність чіткої вимоги щодо позасудового врегулювання спору, що передбачено умовами договору іпотеки, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмов у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх передчасністю та недотриманням порядку, визначеного іпотечним договором. Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції положень ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», колегія суддів не приймає до уваги, оскільки основна норма права, за якою відмовлено у позові застосована правильно у зв'язку з чим застосування ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не впливає на правильність рішення суду першої інстанції, прийнятого по суті вимог. Відповідно до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович ОксаниДмитрівни - відхилити. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2016 року - залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64747819

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 лютого 2017 року м. Чернівці Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Чернівецької області у складі: головуючого Яремка В. В. суддів: Міцнея В.Ф., Перепелюк І.Б. секретар Тодоряк Г.Д. за участю представників позивача Колючка О.І., представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» (далі - ПАТ Банк «Контракт») до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за апеляційною скаргою ПАТ Банк «Контракт» на рішення Новодністровського міського суду Чернівецької області від 31 жовтня 2016 року, встановила: У серпні 2016 року ПАТ Банк «Контракт» звернулося до суду з названим позовом. Зазначало, що 13 січня 2015 року між ПАТ Банк «Контракт» та ОСОБА_3 укладено договір №ФО/(UAH)/3641 про відкриття та обслуговування рахунку/рахунків (далі - договір банківського рахунка) з використанням банківської платіжної картки/карток, згідно якого банком було відкрито рахунок НОМЕР_1 в гривнях, емітована та надана відповідачу платіжна картка типу MasterCard Worldwide, а також здійснювалося обслуговування рахунку. Станом на 20 липня 2016 року у ОСОБА_3 утворилась заборгованість за договором на загальну суму 22357 грн 78 коп., з яких 8650 грн 60 коп. - заборгованість за простроченим кредитом, 9025 грн 22 коп. - заборгованість за простроченими процентами, 3652 грн 10 коп. - інфляційні нарахування на суму простроченого кредиту, 455 грн 42 коп. - інфляційні нарахування на суму прострочених процентів, 400 грн 56 коп. - 3% річних від суми простроченого кредиту, 173 грн 88 коп. - 3% річних від суми прострочених відсотків. Посилаючись на відмову сплатити указану заборгованість, банк просив стягнути її з відповідача. Рішенням Новодністровського міського суду Чернівецької області від 31 жовтня 2016 року в позові відмовлено. В апеляційній скарзі ПАТ Банк «Контракт» просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Посилається на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, виходячи з наступного. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з безпідставності та недоведеності позовних вимог. Колегія суддів погоджується з таким висновком. У справі встановлено, що на підставі заяви-анкети про відкриття рахунку/рахунків, початкову емісію БПК та встановлення кредитного ліміту 13 січня 2015 року між ПАТ Банк «Контракт» та ОСОБА_4 укладено договір банківського рахунка з використанням банківської платіжної картки/карток (а.с. 11, 12), відповідно до п. 1.2. якого банком відкрито рахунок № НОМЕР_2 в гривнях без встановлення кредитного ліміту, емітовано та надано платіжну картку типу MasterCard Worldwide, а також здійснювалося обслуговування рахунку. Держатель за умовами п. 1.2. договору банківського рахунка при користуванні платіжною карткою може здійснювати такі види операцій, як внесення та зняття готівки, здійснення безготівкових розрахунків в межах витратного ліміту та встановлених добових обмежень по зняттю готівки/розрахункам за допомогою банківської платіжної картки. Поповнення рахунку проводиться у валюті, в якій відкрито рахунок, у готівковій або безготівковій формі, але не менше суми Витратного ліміту, встановленого Тарифами, та відповідної суми за обслуговування рахунку згідно Тарифів (п. 2.1). Сторони дійшли згоди, що перелік операцій, що вчиняються банком за рахунок права та обов'язки сторін, їх відповідальність, порядок нарахування та сплати процентів, визначаються Правилами, Договором та Тарифами, правилами відповідної платіжної системи та нормами чинного законодавства України ( п. 2.4). Встановлено, що 22 січня 2015 року ОСОБА_3 внесено на рахунок 30000 грн. Також встановлено, що 22 січня 2015 року о 21 год. 40 хв. - 21 год. 41 хв. відповідач зняв з картки у терміналі, який знаходиться в м. Бобруйськ Республіки Білорусь, п'ятьма операціями сукупно 900 доларів США, а 23 січня 2015 року о 07 год. 14 хв. - 07 год. 18 хв. зняв з картки у терміналі, який знаходиться в м. Бобруйськ Республіки Білорусь, ще сукупно 900 доларів США. Банком здійснено списання коштів з рахунку 27 січня 2015 року за курсом 21 грн за один долар США (а.с. 17-18). Відповідно до ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Згідно зі ст. 1069 ЦК України якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу. Права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього Кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з Правилами міжнародної платіжної системи (МПС), під час проведення операції розрахунку або зняття готівки за кордоном списання коштів з карткового рахунку проходить в два етапи. Перший - це блокування в момент проведення операції на рахунку клієнта необхідної суми, яка розрахована по курсу валюти на день здійснення операції. Другий - протягом 2-10 днів після проведення операції - списання коштів з карткового рахунку, яке здійснюється за правилами МПС за курсом банку для операцій за платіжними картками, діючому на день списання. Якщо на першому етапі (в момент проведення операції) курс був меншим, ніж на день списання, на рахунку може виникнути від'ємний залишок. З цього випливає, що між проведенням операції за допомогою картки та списанням коштів з рахунку існує проміжок часу, протягом якого курс валют може коливатися, як в бік зменшення, так і в бік збільшення. Тому сума, яка фактично списується з рахунку, через курсову різницю може відрізнятися від суми, яку клієнт бачить при оплаті карткою або при знятті готівки через банкомат. Позивач вважає, що у зв'язку з тим, що в дні здійснення відповідачем розрахункових операцій за допомогою платіжної картки у Республіці Білорусь (тобто в момент зняття іноземної валюти) та в день списання коштів за наведеною вище схемою для розрахунку з банком-еквайром у Республіці Білорусь (в два етапи) курс валют істотно відрізнявся (в день списання коштів курс валют був вищий, ніж у день проведення позивачами розрахункових операцій), тому виник від'ємний залишок (овердрафт). Відповідно, банк вважає, що у відповідача виникла заборгованість в сумі 8650 грн, як різниця між грошовою сумою, внесеною відповідачем на рахунок та сумою операцій зі зняття готівки у період з 22 по 27 січня 2015 року. Для списання коштів з рахунку 27 січня 2015 року банк виходив з курсу валюти 21 грн за один долар США. Проте застосування банком такого курсу валюти для списання коштів з рахунку і як наслідок нарахування відповідачеві боргу є помилковим. Згідно з п. 28.5 ст. 28 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» 5 квітня 2001 року № 2346-III (далі - Закон № 2346-III) якщо валюта, в якій проводиться міжбанківський переказ, не збігається з валютою, списаною з рахунка клієнта, емітент може виконати операції з купівлі-продажу необхідної валюти на міжбанківському валютному ринку України в порядку, встановленому Національним банком України, або провести внутрішньобанківський кліринг. Відповідно до підпункту 3 пункту 8 розділу I Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 № 7058 (далі - Положення) внутрішньобанківські правила залежно від особливостей діяльності банку повинні містити, крім іншого, порядок установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. У порушення указаних норм права банк не визначив прозорого, зрозумілого та прогнозованого порядку установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. Під час проведення операцій з безготівкової оплати товарів чи послуг та операцій по видачі готівкових грошових коштів у банківських установах та банкоматах за межами України за допомогою платіжної картки, рахунок до якої відкрито в національній валюті України, в залежності від країни, в якій проводилася операція, валюти карткового рахунку та правил платіжної системи, до якої належить картка, конвертація та списання коштів здійснюється в два етапи. На першому етапі сума блокується на картковому рахунку у валюті цього рахунку (від 2-х до 30 робочих днів), а на другому етапі (2-10 днів після проведення операції) проходить фактичне списання грошових коштів з карткового рахунку за комерційним курсом банку, що діє на день списання. За умовами п.1.18 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банку «Контракт» (надалі - Правила відкриття рахунків) (а.с. 22-28) кошти з рахунку держателя картки використовуються для розрахунків за операціями з використання БПК, а також для здійснення інших операцій не заборонених чинним законодавством України, включаючи нормативно-правові акти НБУ. Строк списання коштів з рахунку за операціями з використання БПК встановлюється згідно правил відповідної ПС і обчислюється як період часу між датою здійснення операції з використанням платіжної картки і датою фактичного списання коштів з рахунку. При цьому, у разі, якщо валюта проведення операції з використанням БПК є долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення рахунку згідно п. 1.38.1. Правил відкриття рахунків банк списує з Рахунку кошти у валюті ведення рахунку у сумі, що еквівалентна сумі операції. Сума операції в свою чергу перераховується у валюту ведення рахунку за курсом, встановленим банком на день списання. Встановлений банком курс валюти 21 грн за долар США станом на 27 січня 2015 року суперечить нормі п. 28.5 ст. 28 Закону № 2346-III, оскільки значно перевищує наявний на той час курс валют на міжбанківському валютному ринку України. Так, відповідно до довідки Департаменту відкритих ринків НБУ від 08 лютого 2017 року за №0005/10109 середньозважений курс, що склався за операціями з купівлі-продажу банками України безготівкового долара США у період з 15 січня по 30 січня 2015 року складав станом на 27 січня 2015 року 15,976448 грн за 1 долар США. Згідно з п.14 ст. 14 Закону № 2346-III банк зобов'язаний у спосіб, передбачений договором повідомляти користувача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу. У разі невиконання банком обов'язку з інформування користувача про здійснені операції з використанням електронного платіжного засобу ризик збитків від здійснення таких операцій несе банк. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Позивач не посилався на належні та допустимі докази виконання банком обов'язку повідомлення відповідача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу, а отже ризик збитків від здійснення таких операцій несе банк. Такі докази відсутні і в матеріалах справи. Натомість відповідач та його представник подали дані з інтернет сторінок сайтів банку, Мінфіну, з яких слідує, що станом на 27 січня 2015 року банк не оприлюднював даних про установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням банківської платіжної картки. У додаткових поясненнях в суді апеляційної інстанції представник апелянта посилався на нормативні акти, які регулюють питання порядку встановлення курсу валют під час здійснення операцій з використанням банківської платіжної картки проте ці пояснення є загальними без конкретизації щодо спірного випадку. Що ж до посилань представника банку на те, що встановлення курсу валют вплинули результати клірингових операцій, то вони також є неконкретними та не ґрунтуються на наявних у справі доказах. На такі докази не міг послатися представник банку і в суді апеляційної інстанції. Отже, надане представниками банку письмове розпорядження № 18 від 27 січня 2015 року про встановлення курсів купівлі-продажу іноземної валюти з операції по ПК, згідно якого курс продажу за один долар США складає 21 грн, в силу його невідповідності закону, неоприлюднення та неповідомлення відповідача як споживача банківських послуг, не підлягає застосуванню до спірних відносин. Відповідно до ч. 3 ст. 509 ЦПК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Пред'явлений банком позов не ґрунтується на указаних засадах. У зв'язку з цим доводи апелянта про доведеність його позовний вимог, відповідність їх нормам матеріального права є необґрунтованими. Як вбачається з матеріалів справи і це визнається сторонами на 27 січня 2015 року банком було встановлено курс продажу, що був оприлюднений, за яким за один долар США пропонувалося 16, 59 грн. Тому, за відсутності встановлення іншого курсу валют, відповідно до п. 1.38.1 Правил відкриття рахунків це значення є курсом, встановленим банком на день списання. За умови застосування цього курсу на момент списання коштів з рахунку відповідача станом на 27 січня 2015 року від'ємний залишок (овердрафт) відсутній. Відповідно до підпункту 9 п. 6 постанови Національного Банку України №758 від 01 грудня 2014 року «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» та згідно Тарифів на обслуговування операцій з міжнародними платіжними картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб, на час проведення відповідачем операції за банківськими платіжними картками ПАТ Банк «Контракт» було встановлено ліміт отримання готівкових коштів або розрахунку за товари/послуги (за добу), який рівний 15000 грн. Виходячи з оприлюдненого банком курсом валют (1 долар США - 16, 59 грн) відповідачем встановленого ліміту не перевищено. Тому відповідні доводи апеляційної скарги про наявність станом на 27 січня 2015 року у відповідача від'ємного залишку (овердрафту) не ґрунтуються на наявних у справі доказах. Отже, оскільки банк у спірному випадку не вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму, то подальше нарахування банком заборгованості є безпідставним. У справі також встановлено, що суму боргу банком нараховано за тарифами на обслуговування операцій з міжнародними платіжними картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб, які затверджено 22 січня 2015 року (а.с.21). Проте указані тарифи не були чинним на час укладення договору банківського рахунка, з ними відповідач не ознайомлювався та не погоджується. На тарифи, які були чинними на час укладення договору банківського рахунку, позивач не посилався; в суді апеляційної інстанції представник банку не міг послатися на докази їх наявності. Отже, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, є по суті правильним, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для його скасування. На підставі наведеного та керуючись п. 1 ч. 1 ст. 307, ст. 308 ЦПК України, колегія суддів ухвалила: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» відхилити. Рішення Новодністровського міського суду Чернівецької області від 31 жовтня 2016 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів. Головуючий В.В. Яремко Судді: В.Ф. Міцней І.Б. Перепелюк http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64824803

Державний герб України Номер провадження 2/754/2633/16 Справа №754/2832/16-ц РІШЕННЯ Іменем України 13 жовтня 2016 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Таран Н.Г. за участю секретаря судового засідання Чернишової А.М., Величко Л.П., Моторенко К.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою, - В С Т А Н О В И В : Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», що є правонаступником всіх прав та обов'язків Закритого акціонерного товариства «Альфа-Банк», звертаючись з позовом до суду, просить стягнути солідарно з відповідачів на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором №800003143 від 12.02.2008 року у розмірі 32312,86 грн. Вказані вимоги вмотивовані тим, що 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, зі сплатою 14,50% річних, з визначеним строком дії договору - 12.02.2033 року. В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір Поруки №800003143-П, за умовами якого ОСОБА_2 зобов'язувалась перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, також 12.02.2008 року в забезпечення виконання кредитних зобов'язань, між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір Поруки №800003143-П-1, за умовами якого ОСОБА_3. зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, Позивач виконав свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі та видав позичальнику ОСОБА_1 кредит в обумовленій договором сумі, однак відповідач свої зобов'язання належним чином не виконує, в результаті чого станом на 07.12.2015 року має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 31229,70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1083,16 доларів США, що є предметом позовних вимог. На підставі ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року, яка занесена до журналу судового засідання судом прийнято зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою (а.с.81). Відповідно до предмету позовних вимог за зустрічним позовом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 пред'явлені вимоги до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» про визнання припиненими договорів поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (а.с.78-80). Представник позивача по первісному позову - відповідача по зустрічному позову ПАТ «Альфа-Банк» - ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, правову позицію щодо вимог позивача по зустрічному позову не висловила. Представник відповідача - позивача по зустрічному позову ОСОБА_7 в судовому засіданні проти первісного позову заперечував, просив в позові відмовити та задовольнити зустрічний позов, пояснив, що дійсно 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, на умовах передбачених укладеним договором. В забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П. Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1. Вказував на те, що суму заборгованості у розмірі 32312,86 доларів США позивач підтверджує доданим до позовної заяви розрахунком заборгованості за кредитним договором станом на 07.12.2015 року. Однак, матеріали справи не містять детального та документально підтвердженого розрахунку заборгованості відповідача перед позивачем. З наданого позивачем розрахунку неможливо встановити, як саме розраховувалась сума несплачених відсотків за користування кредитом, сума пені за несвоєчасну сплату кредиту та відсотків. У наданому представником позивача розрахунку заборгованості не зазначено усіх дат погашення позичальником тіла кредиту та відсотків за його користування. Позивачем жодним чином не доведено наявність заборгованості котра вказана у позовній заяві, оскільки не можна вважати розрахунком саму лише кінцеву суму заборгованості. Позивач в свою чергу мав надати розрахунок із обов'язковим зазначенням періодів заборгованості, відсоткових ставок та чітких графіків розрахунків заборгованості. Зокрема така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі». Також з розрахунку заборгованості вбачається, що Банком з 12.09.2008 року нараховувалися відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5 % річних, в той час як згідно укладеного Кредитного договору, за користування кредитом Позичальник повинен був сплачувати відсотки у розмірі 14,5 % річних. Жодного повідомлення про підвищення відсоткової ставки Позичальнику не було надіслано. Отже є незрозумілим з яких причин і на яких підставах були нараховані відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5% річних. Вважає, що зобов'язання відповідачів за вищевказаними договорами поруки повинно бути припинено з тих підстав, що Позивачем було змінено умови основного зобов'язання без згоди поручителів, що призвело до збільшення обсягу відповідальності останніх. Заслухавши пояснення представника відповідачів - позивачів по зустрічному позову ОСОБА_7, дослідивши матеріли справи, оцінивши наявні у справі докази, суд приходить до наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. З матеріалів справи вбачається, що 12.02.2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №800003143, відповідно до умов якого позичальнику надані кредитні кошти у розмірі 75000,00 доларів США, які вона зобов'язалася повертати частинами та остаточно повернути суму кредиту до 12.02.2033 року і сплатити проценти за користування коштами виходячи з 14,50% річних (а.с.4-7). Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем ) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишалася, та сплати процентів, належних за договором. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитор надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Згідно п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та\або відсотків щонайменше на один календарний місяць; перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. (ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України). Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання. (ч.2 ст.615 ЦК України). Відповідно до частини першої статі 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Згідно ч. 2 ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Згідно ч. 2 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до графіку платежів та розрахунку скупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який надано Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» по Кредитному договору за №800003143 від 12.02.2008 року, за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальник повинна була сплатити Банку в погашення заборгованості за кредитним договором суму грошових коштів у розмірі 87608,00 доларів США. При цьому відсоткова ставка була встановлена на рівні 14,50 % річних. Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитом №800003143 від 12.02.2008 року, який надано позивачем та відповідно до якого з 12.09.2008 року змінено відсоткову ставку та контр розрахунку наданого представником відповідачів за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальником на погашення заборгованості по кредитному договору було сплачено грошові кошти у розмірі 94000,00 доларів США, у зв'язку з чим докази надані позивачем в якості доказів наявності у позичальника заборгованості за кредитним договором, та зокрема саме на день звернення до суду у такому розмірі мають суперечливий характер та не підтверджені належними доказами, у зв'язку з чим у суду відсутні підстави для її стягнення. Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором є необґрунтованим та такими що не підлягає задоволенню, оскільки суду не надано позивачем доказів про винекнення заборгованості по сплаті кредитних коштів станом на 12.11.2015 року, відповідно до наданих копій кредитного договору з додатками до нього. Звертаючи з зустрічною позовною заявою позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять визнати припиненою з 12.09.2009 року поруку, яка виникає на підставі Договору поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», визнати припиненою з 12.09.2008 року поруку, яка виникає на підставі договору поруки №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк». Вказані вимоги обґрунтовують тим, що поручителями не було вчинено жодної дії, яка б свідчила про надання ними згоди на зміну зобов'язання, передбаченого Кредитним договором, яка мала наслідок збільшення обсягу відповідальності позичальника. Отже, можна дійти висновку про те, що в силу вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України припинились поруки, що виникли на підставі Договору поруки №800003143-П та Договору поруки №800003143-П-1, укладеними між Банком та поручителями. Оскільки Банк збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителя у порушення пункту 2.1 Договору поруки, то підстав для покладення відповідальності на останнього за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед Банком немає, оскільки порука припинилась. Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором № 800003143 від 12.02.2008 року, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П (а.с.11). Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1(а.с.27). Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 2 статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до положень статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди зі усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другої сторони. Статтею 543 ЦК України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Згідно з ч.1 ст. 553, ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. З матеріалів справи убачається, що кредитний договір складається з двох частин - частини №1 «Базові умови кредитування» та частини №2 «Загальні умови кредитування». Частиною №1 «Базові умови кредитування» кредитного договору погоджена, зокрема, номінальна процентна ставка на рівні 14,5% річних. Розділом 5 (5.2) Частини №2 «Загальні умови кредитування» кредитного договору передбачено право банку змінити розмір процентів за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку, облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін), загальновизнаних внутрішньодержавних та/або міжнародних грошових та/або фондових індексів тощо. Сторони домовились, що такі обставини вважаються подіями, що не залежать від волі сторін договору та мають безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Зміна розміру процентів за користування кредитом здійснюється за правилом, відповідно до якого процентна ставка підвищується в разі підвищення вартості кредитних ресурсів. Про зміну розміру процентної ставки по кредиту та внесення у зв'язку з цим змін в додаток №1 до цього договору банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, зазначену в частині №1 цього договору. У зв'язку зі зміною процентної ставки в разі настання події, незалежної від волі сторін, позичальник цим надає свою згоду на внесення змін до додатку №1 до цього договору та викладення додатку №1 у новій редакції. Сторони погоджуються, що оновлений додаток №1 набуває чинності з дати зміни розміру процентної ставки. Оновлений розрахунок сукупної вартості кредиту та графік платежів по кредиту, який скасовує попередній і стає невід'ємною частиною цього Договору, позичальник отримує в банку самостійно. Банк не має права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку зі зміною кредитної політики Банку. Установлено також, що відповідно до даних розрахунку заборгованості за кредитом (а.с.30,31), починаючи з 12.09.2008 року використовується процентна ставка 16,50%, тобто підвищена (порівняно з 14,5%). Відповідно до пункту 6.4 Договору поруки №8000030143-П, укладеного між позивачем та ОСОБА_2 та договору поруки №80000343-П-1, укладеного між позивачем та ОСОБА_3 сторони домовились, що у разі збільшення обсягу відповідальності Боржника за основним договором передбачена цим Договором порука дійсна тільки у випадку, якщо Поручитель надасть свою згоду на таке збільшення. За таких обставин, 12.09.2008 року відбулось збільшення процентної ставки за кредитним договором без своєчасного погодження з поручителями, внаслідок чого, починаючи з цієї дати збільшився обсяг відповідальності поручителів і станом на дату таких змін згоди поручителів не існувало. Зазначений висновок випливає зі змісту ч.1 ст. 559 ЦК України, яка вказує на те, що у разі збільшення обсягу відповідальності без згоди поручителя, порука припиняється автоматично. Окрім того, Верховним Судом України в постановах, прийнятих за результатами розгляду справ з подібних правовідносин, висловлена аналогічна правова позиція щодо застосування цієї норми права. За змістом положень ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК, поручитель пов'язаний із боржником зобов'язальними правовідносинами, проте він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором; має право висувати заперечення проти вимог кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК). У зв'язку з тим, що банк відповідно до умов кредитного договору збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителів у порушення договору поруки, підстав для покладання відповідальності на останніх за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком немає, оскільки порука припинилася (постанови Верховного Суду України від 21 листопада 2011 року у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 року у справі №6-67цс11). За змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки, здійснене за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови у договорі поруки, не дає підстав для покладення на поручителя відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Верховного Суду України від 18 червня 2012 року у справі №6-73цс12). Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі №6-172цс12). Відтак, з 12.09.2008 року поруки припинені в силу закону. З урахуванням наведеного, підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. На підставі викладеного та кеуючись ст. ст. 10, 11, 57-60, 79, 88, 209, 212-215, 294 ЦПК України, ст. ст. 526, 543, 546, 553, 554, 559, 615, 625, 627, 629, 1049, 1050, 1054 ЦК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без задоволення. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою задовольнити. Визнати поруку ОСОБА_1, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_8 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. Визнати поруку ОСОБА_3, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_8 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_3 понесені ним судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва через Деснянський районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі та не були присутні під час проголошення рішення - протягом десяти днів з дня отримання копії даного рішення. Повний текст рішення суду виготовлено 18.10.2016 року. Суддя: Н.Г. Таран http://reyestr.court.gov.ua/Review/62116088

Державний герб України Яготинський районний суд Київської області справа № 382/58/15 2/382/5/16 РІШЕННЯ іменем України 13 січня 2016 року Яготинський районний суд Київської області, в складі; Головуючого- судді Карпович В.Д. при секретарі Шипота Я.В. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Яготині, справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», представника позивача; ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про стягнення заборгованості. Встановив: В позові до суду позивач вказав, що Заявою про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу K3W0A+0000289739 від 05.10.2011 р. ОСОБА_2 виразила своє бажання щодо приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, що розміщені на веб-сайті privatbank.ua. Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статей 633, 634 Цивільного кодексу України. Відповідно до приписів ст.627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Статтею 806 Цивільного кодексу України, а також ч.2 ст.1 ЗУ "Про фінансовий лізинг" передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Відповідно до вимог передбачених ст. 6 ЗУ "Про фінансовий лізинг" істотними умовами договору є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (с трок лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди, а ст. 16 ЗУ "Про фінансовий лізинг" встановлено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Відповідач згідно умов Договору отримав від ПАТ КБ Приватбанк» у платне користування автомобіль марки MITSUBISHI LANCER рік випуску: 2011, тип ТЗ: легк. автомобіль, № кузова/шасі: JMBSTCY4ABU000276. реєстраційний номер: АЕ4990ЕР та зобов'язався сплачувати щомісячні платежі, повязані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку 2 Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Вказаний вище автомобіль відповідно до свідоцтва про реєстрацію належить на праві власності ПАТ КБ ПРИВАТБАНК. П.З ч.2 ст.ІІ Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено обов'язок лізингоодержувача своєчасно сплачувати лізингові платежі. Відповідно до п. 2.9.4.8.2.І. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події Дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту та повернення Предмета лізингу. У Повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації, ЛІзингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування Предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою, вказаною у Повідомленні про Дефолт. У порушення зазначених норм закону та умов Договору зобов'язання належним чином не виконані, в результаті чого відповідач повернув предмет лізингу автомобіль позивачу. Відповідно до вимог статті 610 Цивільного кодексу України порушення зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 Цивільного кодексу України). Частиною 1 статті 612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. П. 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання Повідомлення про Дефолт, Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобовязаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. "Визначення термінів та тлумачення" означає залежно від контексту грошові зобовязання Лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк сплати за якими настав або (і) суму коштів за такими грошовими зобовязаннями. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки. Згідно з частиною 1 статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Стаття 625 ЦК України передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Наслідки неналежного виконання договору фінансового лізингу зі сторони Лізингоодержувача визначені у ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг", яка передбачає право лізингодавця на відшкодування збитків. Відповідно до умов Договору станом на 30.01.2015 року, заборгованість відповідача перед ПАТ КБ « Приватбанк» за фактичний строк користування предметом лізингу складає 162 046,69 грн., а саме: 125 464,47 грн. - заборгованість залишок вартості предмету лізингу; 25 254,61 грн. - заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу; 4 220,13грн. - заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу; 7 107,48 грн. - заборгованість з пені. Просили: Стягнути з відповідача на їх користь заборгованість в розмірі 162046,69 грн за договором фінансового лізингу та судові витрати. В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги позивача, представник відповідача позов не визнала, мотивуючи безпідставністю вимог позивача посилаючись на те, що предмет лізингу / автомобіль / повернутий його власнику / позивачу /. В судовому засіданні встановлено наступне: 05 жовтня 2011 року ОСОБА_2 було подано заяву про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу № К3\д/0Р+0000289739, якою вона виразила бажання щодо приєднання до Умов та правил надання банківських послуг що розміщені на веб-сайті уууууу.ргіуаїЬапк.иа. Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статтей 633,634 Цивільного кодексу України. Згідно умов Договору ОСОБА_2 отримала від ПАТ «КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» у платне користування автомобіль, марки МІТ51ІВІ5НІ, модель «Ланзер», рік випуску 2011, тип ТЗ: легковий автомобіль № кузова/шасі: ^В5ТСУ4АВІЮ00276, реєстраційний номер: АЕ 4990ЕР та зобов'язався сплачувати щомісячні платежі, пов'язані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Вказаний вище автомобіль відповідно до свідоцтва про реєстрації належить на праві власності ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» Відповідно до п. 2.9.4.8.2.1. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту (надалі «Повідомлення про Дефолт») та повернення Предмету лізингу. У повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації Лізингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою вказаною у Повідомленні про Дефолт. Пунктом 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання «Повідомлення про Дефолт» Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобов'язаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. «Визнання термінів та тлумачення» означає залежно від контексту грошові зобов'язання Лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк оплати за якими настав або суму коштів за такими грошовими зобов'язаннями. Посилаючись на порушення умов Договору, ПАТ КБ « Приватбанк» просить стягнути з ОСОБА_2 заборгованість станом на 30.01.2015 року у розмірі - 162 046,69 гривень, яка складається з наступного: 125 464,47 гривень - заборгованість залишок вартості предмету лізингу; 54,61 гривень - заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу; 220,13 гривень - заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу; 7 107,48 гривень - заборгованість з пені. В судовому засіданні представник ПАТ КБ « Приватбанк» посилався на розрахунки заборгованості які були надані ними разом з позовною заявою / а.с.4-6 та 74-81 /. Представник відповідача не визнаючи позовних вимог посилалась на розрахунок заборгованості надані нею за її запитом позивачем, які повністю різняться з розрахунками заборгованості на які посилався представник позивача./ а.с. 56 /. При цьому представник ПАТ КБ « Приватбанку» погодився із розбіжностями вказаних розрахунках, але причину розбіжностей пояснити в судовому засіданні не зміг. Крім цього, з наданих Позивачем розрахунків неможливо встановити, як саме розраховувалась сума заборгованості по кредиту та сума несплачених відсотків за користування кредитом. В предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом, штрафних санкцій) у відповідності до умов договору, що підлягає дослідженню в судовому засіданні. Такий розрахунок повинен бути наданий з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. В даному розрахунку заборгованості взагалі не відображено коли та які суми вносилось Відповідачем на рахунок. Не відображено на яку суму нараховувались проценти та за який період. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.» Документи, надані представником Позивача в якості доказів розміру заборгованості, мають суперечливий характер, оскільки розрахунок заборгованості жодними доказами не підтверджений. По-перше в розрахунку заборгованості першою строкою станом на 25.10.2011 року вже начеб то існує заборгованість в розмірі 168 512,00 гривень. Не зрозуміло звідки банк взяв цю суму, оскільки автомобіль коштував 198 250,00 гривень, а Відповідачем 10.10.2011 року сплачено суму в розмірі 3000 гривень за бронь автомобіля та 19.10.2011 року сплачено суму в розмірі 41 500,00 гривень. Виходячи з цього заборгованість повинна складати 153 750 гривень. Крім того відповідно до виписки, які надав банк 10.10.2011 року та 19.10.2011 року зараховано суми в розмірі З 000,00 та 41 500,00, а банк лише: 21.10.2011 року списує кошти в розмірі 277,02 гривень 25.10.2011.року списує кошти в розмірі 991,25 гривень 25.10.2011 року списує кошти в розмірі 2 688,00 гривень 25.10.2011 року списує кошти в розмірі 29 738,00 гривень 15.11.2011 року списує кошти в розмірі 351,07 гривень 15.11.2011.року списує кошти в розмірі 454,66 гривень Не зрозумілим залишається питання у зв'язку з чим банк стільки часу тримає кошти не списуючи їх з рахунку, умисно збільшуючи заборгованість Відповідача. У виписці по рахунку яку надає банк вказано, що 25.10.2011 року погашення кредиту становить 43 417,25 гривень, звідки банк взяв цю суму, суду не зрозуміло. Згідно виписки по рахунку прострочений залишок по тілу кредиту починає розраховуватися з 15.05.2012 року. З чим представник відповідача категорично не погоджується оскільки 04.04.2012 року Відповідачем внесено суму в розмірі 4 325,00 гривень, відповідно до графіку погашення. В свою чергу банком у своїй виписці взагалі не відображено вище вказану суму заборгованості. Дана ситуація повторюється 09.11.2012 року коли Відповідач вносить 2 000,00 гривень, що підтверджується квитанцією, а у виписці по рахунку дані кошти також відсутні. Вище згадана ситуація повторюється на протязі всього обслуговування кредиту, коли Відповідачем вносяться сума коштів, яка банком не зараховується і ніде не відображається. В судовому засіданні представником позивача було надано новий розрахунок заборгованості станом на 11.02.2015 року, в якому відображено, що сума залишку по тілу кредиту становить 125 247,80 гривень, що менша на 216,98 гривень, що не може відповідати дійсності оскільки Відповідачем в період з 30.01.2015 року по 11.02.2015 року платежі не вносилися./ а.с. 74-81 / Додаткового дослідження потребує розрахунок заборгованості за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу та заборгованість по пені. Взагалі не можливо встановити звідки взяті ці суми, яким пунктом договору передбачено їх нарахування та за який період нараховано вище згадану суму. Необґрунтований та невірний розрахунок заборгованості не дозволяє встановити, чи відповідають вимоги Позивача дійсності та чи правомірним буде стягнення з Відповідача, вказаної у спірному розрахунку суми заборгованості за Кредитним договором., враховуючи ті обставини що предмет лізингу / автомобіль / знаходиться у його власника ПАТ КБ « Приватбан», що підтверджується самою позовною заявою в якій вказано, що відповідачка повернула предмет лізингу - автомобіль позивачу, та дані обставини в судовому засіданні підтвердила і представник відповідача. Крім цього, на думку суду в матеріалах справи взагалі відсутній доказ, який підтверджує видачу кредиту відповідачу. В обґрунтування своїх вимог, жодного доказу, в розумінні ст. 57 ЦПК України, що підтверджує дотримання Банком умов договору, а саме: отримання Відповідачем грошей за цим Договором, в матеріалах справи не містяться. Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. У ст. 1050 ЦК України (параграф 1 глави 71 ЦК України), в свою чергу, зазначено: якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Тому, згідно норм цивільного законодавства, строк виконання основного зобов'язання вважається таким, що настав з моменту прострочення повернення чергової частини платежу за кредитним договором. Відповідно до п. 2.9.4.8.2.1. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту (надалі «Повідомлення про Дефолт») та повернення Предмету лізингу. У повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації Лізингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою вказаною у Повідомленні про Дефолт. У відповідності до пунктом 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання «Повідомлення про Дефолт» Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобов'язаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. «Визнання термінів та тлумачення» означає залежно від контексту грошові зобов'язання лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк оплати за якими настав або суму коштів такими грошовими зобов'язаннями. Крім того, відповідно до ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», - кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. У якості доказу відправлення Відповідачу вимоги про погашення заборгованості Позивачем було надано до суду вимогу про дострокове погашення кредиту від 30.12.2014 року та реєстр відправлення поштових відправлень./ а.с. 196-200 / Однак вище згаданий документ протирічить навіть умовам договору на який же сам Позивач і посилається. Оскільки відповідно до п 2.9.4.8.2.4 вказано, що Банк надсилає позичальнику «Повідомлення про Дефолт», а насправді було надіслано вимога про погашення заборгованості. Не зважаючи на це, повідомлень щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту Відповідачу від Позивача у порядку, передбаченому законодавством, не надходило, тому на момент подачі позовної заяви права Позивача жодним чином не були порушені, тому на думку суду позов був поданий передчасно. Крім цього, в матеріалах справи відсутні будь-які докази отримання Відповідачем письмової вимоги, про дострокове повернення кредитів. ОСОБА_1 по собі наявність вимоги про дострокове погашення кредитної заборгованості, не може бути доказом отримання позичальником цієї вимоги. Так, відповідно до п. З Правил надання послуг поштового зв'язку рекомендоване поштове відправлення - поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, дрібний пакет, мішок "М"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з п. 114 Правил надання послуг поштового зв'язку адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а у разі його відсутності - повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. Виходячи з вищезазначеного, боржник вважається належним чином повідомлений про дострокове повернення кредиту в тому разі, коли не лише відправлено на адресу такого боржника відповідного листа, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, що відображена в постанові від 12 вересня 2012 року по справі №6-57цс12, яка розміщена на офіційному сайті суду. Крім цього, досудові вимоги, що були надані Позивачем та підписані особою, яка не долучила до таких вимог документ, що підтверджує право такої особи підписувати та надсилати досудові вимоги боржникам, тому навіть встановити легітимність цих документів в судовому засіданні не представляється можливим. В позові до суду позивач вказав, що Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статтей 633,634 Цивільного кодексу України. Разом з тим, позивачем до суду був наданий так званий Договір фінансового лізингу, який не містить не / початку не кінця договору / так як відразу починається з п.п. 2.8.4 та закінчується п.п. 2.8.4.13.9, / а.с. 176-189 /. Тому суд вважає / так званий Договір фінансового лізингу / неналежним доказом по справі. Відповідно до п.3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін суд вважає, що вимоги позивача не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні. а тому в їх задоволенні необхідно відмовити. Керуючись ст.. ст.. 10, 60, 209, 212-215 ЦПК України, ст.. ст.. 530, 1054 ЦК України, суд ВИРІШИВ: В позові Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», представника позивача; ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, відмовити. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Київської області, протягом 10 днів з дня його проголошення. Суддя Карпович В.Д. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54988065

Державний герб України Ухвала Іменем України 15 червня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Іваненко Ю.Г., Попович О.В., Ситнік О.М., розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою представника уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» Славкіної Марини Анатоліївни - Ключинського Костянтина Леонідовича на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2015 року та рішення апеляційного суду Київської області від 17 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство Всеукраїнський акціонерний банк» (далі -ПАТ «ВіЕйБі Банк») звернулось до суду з позовом, обґрунтовуючи його тим, що 15 травня 2008 року між ним та ОСОБА_5 був укладений договір, за яким остання отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США на споживчі потреби зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 15 травня 2018 року. Банк зобов'язання перед відповідачем виконав у повному обсязі. Посилаючись на те, що відповідач свої зобов'язання належним чином не виконала, а саме не здійснювала погашення заборгованості за кредитом у встановлені договором строки, у зв'язку з чим утворилась заборгованість у сумі 31 506,79 доларів США, позивач просив суд позов задовольнити. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2015 року у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 17 лютого 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2015 року в частині стягнення пені скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» пеню за кредитним договором від 15 травня 2008 року № 2/33/08ІК в сумі 26 133 грн 99 коп. В решті рішення залишено без змін. У касаційній скарзі представник уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» Славкіної М.А. - Ключинський К.Л. просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача у справі, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судом першої інстанції встановлено, що 15 травня 2008 року між ВАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» та ОСОБА_5 укладений кредитний договір № 2/33/08/ІК. У п. 1.1-1.3 договору визначено, що банк надає позичальникові кредитні кошти на споживчі потреби у сумі 100 000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 14 % річних та терміном повернення кредитних коштів - 15 травня 2018 року. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надав доказів на підтвердження доводів щодо неналежного виконання ОСОБА_5 умов кредитного договору та наявності заборгованості, не надав суду листа (вимоги) про дострокове повернення коштів, як це передбачено договором, а відповідач надала суду квитанції про сплату платежів за кредитним договором. Разом з тим, скасовуючи рішення першої інстанції в частині стягнення пені та стягуючи з відповідача на користь банку пеню за кредитним договором, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що з наданих банком розрахунків вбачається, що через несвоєчасне повернення кредитних коштів та сплатиу відсотків за користування кредитом банк нарахував відповідачу пеню за період з 16 лютого 2015 року по 14 серпня 2015 року. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, про те, що на даний час кредитний борг ОСОБА_5 не погашено та наявна прострочена заборгованість, що є неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором, є безпідставними та не спростовують висновків суду. Доводи скарги про те, що направлення вимоги про дострокове повернення коштів є правом банку, а не його обов'язком, є необґрунтованими та суперечать умовам укладеного кредитного договору. Інші доводи касаційної скарги зводяться лише до цитування норм процесуального та матеріального права. З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального та матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу представника уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» Славкіної Марини Анатоліївни - Ключинського Костянтина Леонідовича відхилити. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2015 року у частині, яка не скасована апеляційним судом та рішення апеляційного суду Київської області від 17 лютого 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Ю.Г. Іваненко О.В. Попович О.М. Ситнік http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58712655

Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 травня 2016 року Справа № 905/2006/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді: Картере В.І. (доповідач), суддів: Барицької Т.Л., Губенко Н.М. за участю представників: позивача - Погодіна В.О., відповідача - не з'явився розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 21.12.2015 та на ухвалу господарського суду Донецької області від 17.11.2015 у справі № 905/2006/15 за позовом Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДМС-Строй" про стягнення 54 526 427,21 грн. ВСТАНОВИВ: У серпні 2015 року Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" звернулася до господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДМС-Строй" про стягнення заборгованості за кредитним договором № 57 від 06.11.2013 у розмірі 54 526 427,21 грн. Ухвалою господарського суду Донецької області від 17.11.2015 (суддя Гринько С.Ю.), залишеною без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 21.12.2015 (колегія суддів у складі: суддя Будко Н.В. - головуючий, судді М'ясищев А.М., Сгара Е.В.), позов залишено без розгляду на підставі п. 5 ст. 81 ГПК України. Приймаючи вказані рішення, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що підставою позову, яким позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, є договір кредитування, який був витребуваний ухвалами господарського суду і не наданий жодною з сторін. Також не надано й доказів його виконання з боку позивача, зокрема, документів, які підтверджують передачу грошових коштів на умовах кредитування. У цьому зв'язку господарські суди дійшли висновку про те, що вирішити спір за наявними в матеріалах справи документами неможливо. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу господарського суду першої інстанції від 17.11.2015 та постанову апеляційного господарського суду від 21.12.2015, а справу направити на новий розгляд. В обґрунтування касаційної скарги позивач стверджує, що господарськими судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 33, 34, 43, 81 ГПК України, ст.ст. 2, 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", пункти 5.4., 5.5., 5.6. Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18.06.2003 № 254. Так, на думку позивача, господарські суди попередніх інстанцій могли розглянути справу за наявними в ній матеріалами та прийняти відповідне рішення. Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого. Господарськими судами встановлено, що: - предметом спору у даній справі є вимоги ПАТ "Український бізнес банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Укрбізнесбанк" про стягнення з ТОВ "ДМС-Строй" заборгованості за кредитним договором № 57 від 06.11.2013 у сумі 54 526 427,21 грн., з яких: 47 500 000,00 грн. заборгованість за основним боргом, 6 017 534,88 грн. заборгованість за процентами, 1 008 892,33 грн. пені; - на підтвердження позовних вимог позивачем були надані до позову довідка про стан заборгованості ТОВ "ДМС-Строй" за кредитним договором № 57 від 06.11.2013 станом на 31.07.2015, заява про вчинення кримінального правопорушення від 23.03.2015 № 2120/1926, витяг від 14.04.2015 з кримінального провадження № 12015050620000287, виписки з рахунків обліку кредитних зобов'язань позичальника № 20635001115603.980.1, № 206880001115603.980.1, № 20691001115603.980.1, № 37393001115604, роздруківка з автоматизованої банківської системи "СКРУДЖ-3", лист УДППЗ "Укрпошта" від 30.07.2015 № 532-12-5748, виписка з ЄДР щодо ПАТ "Укрбіснесбанк", Статут ПАТ "Укрбізнесбанк", постанова Правління Національного банку України від 23.04.2015 № 265, рішення виконавчої дирекції фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.04.2015 № 87, рішення виконавчої дирекції фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 25.08.2015 № 155/10; - відповідно до роздруківки з автоматизованої бази банківської системи "Скрудж-3", в операційній системі банку обліковується кредитна операція відносно клієнта 11156 ТОВ "ДМС-Строй", код ОКПО 33728663, тип: юридична особа резидент, рег. № 57 від 06.11.2013, сума 47 500 000,00 грн., початок - 06.11.2013, закінчення - 05.11.2018, ставка 17,0%, характеристика: відклична кредитна лінія; - до позовної заяви позивачем було додане письмове клопотання про витребування від ТОВ "ДМС-Строй": кредитного договору № 57 від 06.11.2013 та всіх додаткових угод до нього, договорів забезпечення виконання кредитних зобов'язань (договорів іпотеки/застави/поруки тощо), доказів сплати платежів в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, всіх документів, що пов'язані з виконанням кредитного договору (заяву про видачу кредиту, листування з банком тощо). Як зазначено позивачем, витребувані документи фактично знаходяться за юридичною адресою головного офісу банку за адресою: м. Донецьк, вул. Артема, 125, тобто в населеному пункті, де здійснюється антитерористична операція відповідно до Указу Президента України від 14.04.2014 № 405/2014, яким введено в дію Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України", у зв'язку з чим позивач позбавлений можливості надати первинні документи для розгляду справи; - ухвалою від 07.09.2015 господарський суд Донецької області прийняв позовну заяву до розгляду та порушив провадження у справі № 905/2006/15, судове засідання призначив на 16.09.2015. До дня слухання справи було зобов'язано позивача надати оригінали документів в підтвердження підстав позову з посиланням на конкретні умови договору, обґрунтування заявленої до стягнення суми, довідку Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" про неможливість передати поштове повідомлення адресату; а відповідача зобов'язано надати письмовий відзив на позов; - у судове засідання 16.09.2015 представник відповідача не з'явився, від позивача був присутній представник ОСОБА_4 На підставі ст. 77 ГПК України господарський суд відклав розгляд справи на 04.11.2015 і зобов'язав: позивачу надати договір кредитування, документи в підтвердження виконання договору, обґрунтувати заявлену до стягнення суму, скласти з відповідачем акт звірки виконання договору кредитування, підписаний уповноваженими представниками сторін і надати його суду; відповідачу надати: письмовий відзив на позов з посиланням на документи, які підтверджують виконання договору, докази, що обґрунтовують відхилення позовних вимог (повне або часткове) та складений з позивачем акт звірки щодо виконання договору кредитування. Явку сторін визнано обов'язковою та попереджено сторони про наслідки невиконання вимог суду, передбачені п. 5 ст. 81 ГПК України та п. 5 ст. 83 ГПК України; - у судове засідання 04.11.2015 р. представник відповідача не з'явився, від позивача був присутній представник ОСОБА_4 Внаслідок відсутності документів, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог, відзиву на позов, доказів виконання договору, який є підставою позову, господарський суд дійшов висновку про задоволення клопотання позивача про продовження строку розгляду справи та відкладення розгляду справи на 17.11.2015. При цьому, господарським судом зобов'язано відповідача надати суду наступні документи: копію кредитного договору № 57 від 06.11.2013; договори забезпечення виконання кредитних зобов'язань (договори іпотеки/застави/поруки тощо); докази сплати платежів в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором і документи, пов'язані з виконанням кредитного договору (заяву про видачу кредиту, листування з банком тощо); зобов'язано позивача надати договір кредитування та документи, що підтверджують виконання договору, обґрунтувати заявлену до стягнення суму, скласти з відповідачем акт звірки виконання договору кредитування, підписаний уповноваженими представниками сторін і надати його суду. Явку сторін визнано обов'язковою та попереджено сторони про наслідки невиконання вимог суду, передбачені п. 5 ст. 81 ГПК України та п. 5 ст. 83 ГПК України; - у судове засідання 17.11.2015 представник відповідача не з'явився, від позивача був присутній представник ОСОБА_4; - відповідач у жодне судове засіданні не з'явився, був належним чином повідомлений ухвалами господарського суду про час і місце проведення судових засідань через розміщення інформації на сторінці господарського суду Донецької області в електронному варіанті за адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua/ на офіційному веб-порталі "Судова влада в Україні" в мережі Інтернет у зв'язку з неможливістю сповістити відповідача іншим способом. Він не скористався своїм законним правом на участь в судовому засіданні, не надав суду відзив на позов і документи, які були витребувані господарським судом. - представники сторін вимоги суду, викладені в ухвалах від 07.09.2015, 16.09.2015, 04.11.2015 не виконали. Вищий господарський суд погоджується з висновком господарських судів про залишення позову без розгляду на підставі п. 5 ст. 81 ГПК України з огляду на наступне: Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України господарський суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не з'явився на виклик у засідання господарського суду і його нез'явлення перешкоджає вирішенню спору. Поважними, з урахуванням конкретних обставин справи, вважаються причини, які за об'єктивних, тобто не залежних від позивача обставин, унеможливлювали або істотно утруднювали вчинення ним відповідних процесуальних дій; при цьому береться до уваги й те, чи вживав позивач заходів до усунення цих обставин або послаблення їх негативного впливу на виконання позивачем процесуальних обов'язків, покладених на нього судом. Відповідні докази подаються позивачем і оцінюються господарським судом за загальними правилами ст. 43 ГПК України (п. 4.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011). У п. 4.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" роз'яснено, що при вирішенні питання щодо залишення позову без розгляду (стаття 81 ГПК) господарським судам слід мати на увазі, що застосування пункту 5 частини першої цієї статті можливо лише за наявності таких умов: - додаткові документи вважаються витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному документі або, в разі оголошення перерви в судовому засіданні, - в протоколі такого засідання; - витребувані документи чи явка представника позивача дійсно необхідні для вирішення спору, тобто за їх відсутності суд позбавлений можливості вирішити спір по суті; - позивач не подав документи, витребувані судом при підготовці справи до розгляду (стаття 65 ГПК) або в порядку статті 38 названого Кодексу, чи не направив свого представника в засідання господарського суду без поважних причин. Отже, перш ніж залишити позов без розгляду господарський суд зобов'язаний з'ясувати причини невиконання його вимог позивачем і об'єктивно оцінити їх поважність. У разі неповідомлення позивачем таких причин суд вправі, в залежності від конкретних обставин справи, або залишити позов без розгляду, або розглянути справу за наявними в ній доказами. Так, господарськими судами встановлено, що до позовної заяви позивачем не було додано ані оригіналу, ані належним чином завіреної копії кредитного договору № 57 від 06.11.2013, заборгованість за яким вимагає стягнути позивач; не було й надано доказів його виконання з боку позивача, зокрема, передачі грошових коштів на умовах кредитування. При цьому, виписки з особових рахунків відповідача, додані до позовної заяви, підписані неустановленою особою без зазначення посади, прізвища і без підтвердження наявності у цієї особи повноважень на підписання документів ПАТ "Укрбізнесбанк". Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Згідно з ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії (ч. 1 ст. 32, ч.ч. 1, 2 ст. 36 ГПК України). Враховуючи те, що заявлені позивачем вимоги обґрунтовуються правом банку вимагати дострокового повернення кредиту на підставі ст. 1050 ЦК України, а з наданих позивачем документів неможливо встановити наявність графіку повернення кредиту, його умови, факт невиконання відповідачем графіку, у разі його наявності, оскільки з роздруківки з автоматизованої банківської системи "Скрудж-3" вбачається, що строк повернення кредиту - 05.11.2018 ще не настав, відсутність оригіналів або завірених належним чином копій кредитного договору з додатковими угодами до нього, документів в підтвердження надання кредиту, а також інших документів щодо виконання кредитного договору унеможливлює встановлення обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи по суті. Крім того, з наданої банком довідки про стан заборгованості на 31.07.2015 вбачається, що банк вказував на те, що прострочена заборгованість за основним боргом 0,00 грн. За таких обставин, зважаючи на те, що надання доказів в обґрунтування своїх вимог відповідно до ст.ст. 43, 33 ГПК України покладається на позивача, господарські суди з метою недопущення порушення прав позивача на судовий захист щодо стягнення заборгованості за кредитним договором дійшли правильного висновку про залишення позову без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України. При цьому, господарськими судами зауважено, що згідно з ч. 4 ст. 81 ГПК України після усунення обставин, що зумовили залишення позову без розгляду, позивач має право знову звернутися з ним до господарського суду в загальному порядку. Відтак, правові підстави для зміни або скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та ухвали господарського суду першої інстанції відсутні. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111, 11113 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" залишити без задоволення. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 21.12.2015 та ухвалу господарського суду Донецької області від 17.11.2015 у справі № 905/2006/15 залишити без змін. Головуючий суддя:В. Картере Судді: Т. Барицька Н. Губенко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57537575

Как по мне, так достойное решение! Возражения были составлены на основании информации почерпнутой здесь (на форуме), из анализа судебной практики и благодаря личным умозаключениям Встречный иск, в связи с отсутствием копий уведомлений, изначально не считался особо перспективным. Удивило время рассмотрения дела - три заседания в течение месяца и решение.

Номер справи 623/2992/14-ц Номер провадження 2/623/895/2014 РІШЕННЯ іменем України 11 грудня 2014 року Ізюмський міськрайонний суд Харківської області в складі: головуючого - судді Зелінського В. Г. з участю: секретаря - Телешевської В. Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ізюмі цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и в : ПАТ "Комерційний банк "Приватбанк" звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач посилається на те, що 27.09.2010 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір без номеру, по якому відповідач отримав 15000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30% на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідач дав згоду, що кредитний ліміт встановлюється за рішенням Банку: Клієнт дає право Банку в будь-який момент змінити (зменшити або збільшити) кредитний ліміт. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором кредитодавець зобов"язується надати грошові кошти позичальнику в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позивальник зобов"язується повернути кредит та сплатити відсотки. Позивач виконав умови договору. Відповідач не надавав своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору. Посилаючись на ст. 629, 610, 525, 615, 1054, 1050 ЦК України, позивач просить стягнути з відповідача: - 14948 грн. 23 коп. - заборгованості за кредитом; - 5942 грн. 58 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; - 850 грн. - заборгованість з пені та комісії за користування кредитом; - 500 грн. - штраф (фіксована частина); - 1087 грн. 04 коп. - штраф (процентна складова). Позивач вказує, що відповідно до ст. 598 ч.1 ЦК України, зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що ніякого кредитного договору з банком він не укладав. В судовому засіданні встановлено, що позивачем до суду наданий розрахунок заборгованості за договором без номера від 27.09.2010 року, укладеного між ПриватБанком та ОСОБА_1. Статтею 202 ч.1 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Згідно ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнікові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов"язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно ст. 1047 ЦК України, договір позики укладється у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа - незалежно від суми. Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може грунтуватися на припущеннях. Сторони не дійшли згоди про укладення договору про надання кредиту. Позивачем до суду не наданий кредитний договір, на який він посилається у позовній заяві. Всі інші доводи, пояснення позивача не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки вони повинні грунтуватися на договорі, який належним чином укладений між сторонами. Керуючись ст.10, 11, 209, 212, 213, 214, 215, 218 ЦПК України, суд в и р і ш и в : У позові Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Ізюмський міськрайонний суд протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії рішення. Суддя: В. Г. Зелінський http://reyestr.court.gov.ua/Review/41958304 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Умнової О.В.,Кафідової О.В., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про стягнення кредитної заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_6 загалом 23 327 грн 85 коп. заборгованості за кредитним договором, укладеним між сторонами у справі 27 вересня 2010 року. Позовні вимоги товариство обґрунтувало тим, що відповідач належним чином кредитних зобов'язань не виконує, існує кредитна заборгованість, а саме: 14 948 грн 23 коп. борг по кредиту; 5 942 грн 58 коп. борг по процентам; 850 грн борг з комісії за користування кредитом; 500 грн штраф, фіксована частина; 1 087 грн 04 коп. штраф, процентна складова. В добровільному порядку заборгованості ОСОБА_6 не погашає і тому позивач був змушений звернутися до суду з даним позовом. Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено у справі нове рішення про задоволення позовних вимог. Стягнуто з відповідача на користь позивача 23 327 грн 85 коп. заборгованості за кредитним договором та 243 грн 60 коп. в рахунок відшкодування судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Ухвалюючи у справі судове рішення про відмову в позові, суд першої інстанції керувався ст. 60 ЦПК України і виходив з його недоведеності. Висновки міськрайонного суду ґрунтуються на тому, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що між сторонами у справі 27 вересня 2010 року було укладено кредитний договір на підставі умов якого банком зроблено розрахунок заборгованості та в рамках якого позивачем подано даний позов. Апеляційний суд такі доводи міськрайонного суду визнав не обґрунтованими та встановив, що надані позивачем докази свідчать про те, що між сторонами було укладено договір приєднання шляхом звернення ОСОБА_6 з заявою про приєднання до «Умов та Правил надання банківських послуг», які є загальнодоступним, викладені у стандартній формі і з якими відповідач був ознайомлений, про що свідчить його заява від 25 серпня 2010 року. Оскільки відповідачем не спростовано наявність у нього заборгованості перед позивачем та її розмір, судова колегія апеляційного суду вважала, що позовні вимоги підлягають задоволенню у розмірі, визначеному ПАТ КБ «ПриватБанк». З такими висновками апеляційного суду погодитися неможна. Як зазначено вище, ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з даним позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_6 кредитну заборгованість саме за кредитним договором від 27 вересня 2010 року. Матеріали справи не містять копії чи оригіналу тексту кредитного договору, який укладався між сторонами у справі 27 вересня 2010 року, незважаючи на те, що ці обставини підлягають доказуванню позивачем оскільки вони мають значення для ухвалення рішення у справі та їх заперечує відповідач (ч. ч. 1-3 ст. 60 ЦПК України). Відсутність у матеріалах справи належних та допустимих доказів на підтвердження підстави позову, свідчить про помилкове ухвалення апеляційним судом рішення про його задоволення, так як в даному випадку позовні вимоги ґрунтуються на припущеннях (ст. ст. 58-61, ст. ст. 213-214 ЦПК України). Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, ОСОБА_6 зазначає, щоміж ним та позивачем кредитні правовідносини відсутні взагалі, а надана банком копія анкети-заявки про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг в «ПриватБанку» заповнювалася ОСОБА_6 25 серпня 2010 року з метою отримання дебетової особистої картки на яку мала зараховуватися заробітна плата останнього, оскільки це була обов'язкова умова юридичної особи до якої ОСОБА_6 влаштовувався на роботу. Факт оформлення ОСОБА_6 25 серпня 2010 року дебетової особистої банківської картки, а не кредитної, підтверджується змістом копії відповідної анкети наданої самим позивачем (а. с. 9 зворот). Крім того, ПАТ КБ «ПриватБанк» не спростував належними та допустимими доказами зазначені доводи відповідача у справі. Встановлюючи факт наявності між сторонами спору зобов'язань за кредитним договором саме від 27 вересня 2010 року, апеляційний суд безпідставно взяв до уваги додані до позовної заяви копії довідки від 27 вересня 2010 року про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду» ОСОБА_6 по договору SAMDN50000036264679, а також копію виписки з Умов і Правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06 березня 2010 року (а. с. 10-34). З копії довідки від 27 вересня 2010 року вбачається, що вона містить інформацію по договору SAMDN50000036264679, копії якого в матеріалах справи не міститься, крім того, така довідка не містить відомостей про особу, яка її підписала. Така довідка не є кредитним договором в розумінні ст. 1054 ЦК України, оскільки вона не містить ознак такого договору. Докази, що відповідач ознайомлювався з Умовами і Правилами надання банківських послуг, затверджених наказом від 06 березня 2010 року в редакції наданій позивачем суду, також відсутні,оскільки копії таких документів надані ПАТ КБ «ПриватБанк» не містять підпису ОСОБА_6 Оскільки позивачем на підтвердження позовних вимог надано документи які не містять усієї необхідної інформації щодо предмета доказування, то відсутні підстави вважати, що апеляційним судом обґрунтовано встановлено у справі обставини на підставі яких було ухвалено рішення про задоволення позову. Крім того, апеляційним судом не надано належної правової оцінки тому, що відповідні Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, за умови, якщо вони позичальником не підписувались. Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 11 лютого 2015 року при розгляді справи № 6-240цс14). Оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду ґрунтується на припущеннях та безпідставно встановлених апеляційним судом обставинах, а тому з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України, оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.М. Колодійчук Судді:В.С. Висоцька О.В. Кафідова О.В. Умнова І.М. Фаловська http://reyestr.court.gov.ua/Review/45186509 АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ _________________________________________________________________ Провадження № 22ц/790/5368/15 Головуючий 1 інст. - Попрас В.О. Справа № 623/2992/14-ц Доповідач - Кісь П.В. Категорія: право власності У Х В А Л А іменем України 26 серпня 2015 року судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області у складі: головуючого, судді - Кіся П.В., суддів: - Макарова Г.О., - Кружиліної О.А., за участю секретаря - Прийміч А.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м.Харкові справу за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приват Банк» на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 грудня 2014 року по справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,- ВСТАНОВИЛА : 27.08.2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з вказаним позовом в якому просило стягнути заборгованість з ОСОБА_3 заборгованість, яка станом на 30.06.2014 року становить 23327,85 грн., за кредитним договором б/н від 27.09.2010 року. Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 грудня 2014 року у задоволені позовних вимог ПАТ КБ «Приват Банк» відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду ПАТ КБ «Приват Банк» подало апеляційну скаргу. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2015 року апеляційну скаргу задоволено. Суд вирішив рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення яким у задовольнити позовні вимоги ПАТ КБ «Приват Банк». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року касаційну скаргу задоволено частково, рішення Апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2015 року скасовано та справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судом касаційної інстанції зазначено, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на ту обставину, що позивачем при зверненні до суду не надано письмових доказів на підтвердження доводів про укладення сторонами кредитного договору 27 вересня 2010 року, не надано доказів ознайомлення відповідача з Умовами і Правилами надання банківських послуг, затверджених наказом від 06.03.2010 року в редакції наданій позивачем, підписи ОСОБА_3 на наданих ПАТ КБ «ПриватБанк» при мірниках витягу з Умов і Правил - відсутні. При новому перегляді рішення суду першої інстанції представник ПАТ КБ «ПриватБанк» в судове засідання апеляційної інстанції не з'явився, хоча належним чином, згідно розписки в явочному листку повідомлений про час та місце розгляду справи, причину неявки не повідомив. Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Сівак В.Д. проти апеляційної скарги заперечував, вважаючи, що суд першої інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення. Обґрунтовуючи заперечення на позов та апеляційну скаргу, представник відповідача просив взяти до уваги ту обставину, що відповідач ОСОБА_3 дійсно підписав бланк анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківським послуг від 25.08.2010 року, копію якої на підтвердження своїх доводів представник ПАТ КБ «ПриватБанк» Сапфір Ф.О. долучив до позовної заяви від 25.07.2014 року, зареєстрованої судом 27.08.2014 року, однак вказаний бланк анкети-заяви відповідачем ОСОБА_3 підписано виключно з метою отримання дебетової особистої картки для отримання заробітної плати, відсутність якої у ОСОБА_3 перешкоджала його працевлаштуванню. Доказом цього є той факт, що навіть у наданому представником позивача ксерокопії номерного бланку анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківським послуг від 25.08.2010 року, відповідачем ОСОБА_3 на зворотній стороні бланку №0912130800169887589 в розділі «изьявляю желание оформить на свої імя» зроблено відповідну позначку в строчці «дебитовая личная картка». (а.с.9) Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про відсутність передбачених законом підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що договір позики на суму не менше 10 кратного розміру неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках надання позики юридичною особою - незалежно від суми, згідно ст.1047 ЦК України має бути укладений в письмовій формі, однак позивач, усупереч вимог ст.60 ЦПК України, не надав доказів на підтвердження викладених у позовній заяві доводів. Колегія суддів погоджується з рішенням суду за таких підстав. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. Згідно ст.ст.10,60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом, для застосування яких у даній справі підстав немає. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. (ч.4 ст.60 ЦПК України) Частиною 2 ст.27, частиною 1 ст.131 ЦПК України передбачено, що особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті. До позовної заяви про стягнення суми заборгованості за кредитним договором без номера від 27.09.2010 року представником ПАТ КБ «ПриватБанку» Сапфіром Ф.О. долучено: заяви позивача про отримання процесуальних документів в електронному виді, розрахунок заборгованості за договором б/н від 27.09.2010р., копію заповненого відповідачем бланку заяви-анкети від 25.08.2010 року про оформлення дебетової особистої картки, витяг з Умов і правил надання банківських послуг без підпису відповідача, копію паспорта відповідача, копії фрагменту Статуту, банківської ліцензії, та інших документів щодо повноважень позивача та його представника. В суді першої інстанції представник банку Багмет Д.В. підтримав позовні вимоги і посилався на зміст позовної заяви. В суді першої інстанції відповідач ОСОБА_3 проти позову заперечував, вказуючи, що дійсно 25.08.2010 року підписував бланк анкети-заяви на надання банківських послуг, на копію якої, як доказ укладення кредитного договору, посилається представник позивача, однак метою отримання таких послуг було не отримання кредиту, а отримання дебетової особистої картки для отримання заробітної плати, що й зафіксовано в тексті цього бланку. Головуючим при розгляді справи в судовому засіданні 19.11.2014 року у суді першої інстанції у відповідності до вимог ст.10 ЦПК України звернуто увагу представника позивача на суперечливість викладення позовних вимог і наданих суду письмових доказів та оголошувалась перерва до 11.12.2014 року з наданням представнику позивача строку для забезпечення виконання процесуальних обов'язків, передбачених ст.ст.10, 27, 60, 131, 168 ЦПК України, однак в судовому засіданні 11.12.2014 року представник банку обмежився посиланням на докази, які долучені до позовної заяви і просив ухвалити рішення про задоволення позову на підставі наданих доказів. Оскільки суд першої інстанції забезпечив сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, але позивач та його представники доказів укладення в письмовій формі кредитного договору з ОСОБА_3 при обставинах, зазначених у позовній заяві, не надали, суд у відповідності з вимогами ст.ст.10,11, 60, 213, 214 ЦПК України ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги не свідчать про наявність підстав для скасування чи зміни рішення суду, фактично зведена до відтворення змісту позовних вимог та посилань на норми закону. Ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду представниками банку не надано належним та допустимих доказів, які б, у відповідності до вимог ст.ст.1047, 1055 ЦК України та ст.ст.58, 59, 64 ЦПК України свідчили про укладення ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_3 кредитного договору за вказаних позивачем обставин. Крім того, прийняття нових доказів на стадії апеляційного перегляду суду першої інстанції, не є безумовним і має обмеження, передбачені ч.2 ст.303 ЦПК України. Апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу представника ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки Ізюмськй міськрайонний суд Харківської області ухвалив рішення 11.12.2014 року з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.303,304, п.1ч.1 ст.307, ст.ст. 308, 313-315, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А : Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приват Банк» відхилити. Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 грудня 2014 року залишити без змін Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, в касаційному порядку може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий - Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/49706536

Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 квітня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Дербенцевої Т.П., Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Мартинюка В.І., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 липня 2013 року та рішення апеляційного суду Київської області від 5 листопада 2013 року, - в с т а н о в и л а: У січні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов обґрунтовано тим, що 18 травня 2006 року між ОСОБА_3 та акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк України» (далі - АКБ «Райффайзенбанк України»), правонаступником якого є закрите акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав 200 000 доларів США зі сплатою 11 % річних на строк до 18 травня 2021 року. За договором купівлі-продажу кредитного портфелю від 20 липня 2011 року право вимоги за указаним договором перейшло до ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Посилаючись на те, що внаслідок порушення відповідачем строку та порядку погашення кредиту утворилася заборгованість у розмірі 252 583, 88 доларів США, що еквівалентно 2 018 902, 95 грн за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, розмір пені становить 7 034 625, 15 грн, позивач просив стягнути указану суму із боржника. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 липня 2013 року позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг» заборгованість за кредитним договором № ML-006/957/2006 від 18 травня 2006 року у розмірі 252 583,88 доларів США, що еквівалентно 2 018 902, 95 грн, пеню за період із 3 червня 2012 року по 3 червня 2013 року у розмірі 7 034 625,15 грн, всього стягнуто 9 053 528,10 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішенням апеляційного суду Київської області від 5 листопада 2013 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 липня 2013 року змінено у частині стягнення пені за прострочення виконання зобов'язання за період із 3 червня 2012 року по 3 червня 2013 року, зменшено розмір пені із 7 034 625,15 грн до 1 000 000 грн. В іншій частині рішення залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову у позові. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Зазначені вимоги закону апеляційним судом враховані не повністю. Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). У справі встановлено, що 18 травня 2006 року між ОСОБА_3 та АКБ «Райффайзенбанк України» було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав 200 000 доларів США зі сплатою 11 % річних на строк до 18 травня 2021 року. За договором купівлі-продажу кредитного портфелю від 20 липня 2011 року право вимоги за указаним договором перейшло до ТОВ «ОТП Факторинг Україна». За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором (ст. 1077 ЦК України). Із матеріалів справи вбачається, що 20 липня 2011 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено ще один договір - договір комісії, за яким ПАТ «ОТП Банк» як комісіонер зобов'язався вчиняти від свого імені, але за рахунок комітента правочини, пов'язані із обслуговуванням кредитного портфелю згідно договору від 27 травня 2011 року (а. с. 124-129). Згідно п. 4.1. договору комісії, передача кредитних договорів комісіонеру (на виконання умов договору) підтверджується підписанням відповідного акта передачі документів сторонами цього договору. Кредитний договір від 18 травня 2006 року, укладений із ОСОБА_3, згідно витягу з Додатку І до договору комісії від 20 липня 2011 року увійшов до переліку кредитних договорів, які зобов'язався обслуговувати комісіонер. Апеляційний суд не дав оцінки наведеним обставинам та не встановив, чи виникло у ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право вимоги боргу та інших платежів до ОСОБА_3 та на підставі якого правочину: договору комісії чи договору купівлі-продажу кредитного портфелю та від якої дати - 20 липня 2011 року чи від 27 травня 2011 року. Надані позивачем розрахунки кредитної заборгованості не відображають ставок та сум, які бралися за основу при розрахунках, періоду нарахування боргу з урахуванням погашених сум. Апеляційний суд не перевірив правильність нарахування заборгованості позивачем. Погоджуючись із висновками суду першої інстанції щодо розміру боргу, апеляційний суд не вказав у рішенні, яким доказами підтверджується безспірність заявлених позивачем сум, доводи відповідача щодо неврахування погашених платежів за доданими до матеріалів справи квитанціями (а. с. 191-222) не спростував. В іншій частині доводи касаційної скарги не обґрунтовують неправильність застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права та підлягають відхиленню. Доводи боржника про відсутність документів, які свідчать про перехід права вимоги за укладеним із ним кредитним договором від АКБ «Райффайзенбанк України» до ЗАТ «ОТП Банк» та ПАТ «ОТП Банк», не заслуговують на увагу з огляду на те, що згідно статуту ПАТ «ОТП Банк» останній є правонаступником усіх прав та обов'язків ЗАТ «ОТП Банк», який у свою чергу є правонаступником АКБ «Райффайзенбанк України» відповідно до рішень Загальних зборів акціонерів від 9 жовтня 2006 року та 23 квітня 2009 року (а. с. 16). Крім того, додаткові угоди до кредитного договору від 27 січня 2009 року (а. с. 152), 10 червня 2009 року (а. с. 157) укладалися позичальником із ЗАТ «ОТП Банк», а від 21 серпня 2009 року (а. с. 159, 166), 25 січня 2010 року (а. с. 167), 25 червня 2010 року (а. с. 173, 175) - із ПАТ «ОТП Банк». Дійсність додаткових договорів відповідачем не оспорена, їх дія судовим рішенням не скасована, що свідчить про вільне волевиявлення ОСОБА_3 при їх вчиненні та визнання ЗАТ «ОТП Банк», ПАТ «ОТП Банк» як кредитора. Щодо незастосування судом положень Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» необхідно зазначити, що згідно тлумачення Конституційного Суду України, викладеного у рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013, положення цього закону про обмеження пені у грошових зобов'язаннях подвійною обліковою ставкою Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, поширюється на правовідносини, суб'єктами яких є лише підприємства, установи та організації незалежно від форм власності і господарювання та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності (підприємці). Кредитні зобов'язання у ОСОБА_3 виникли не у зв'язку зі здійсненням підприємницької діяльності. Таким чином, спірні правовідносини Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» не регулюються. Посилання заявника на порушення апеляційним судом ч. 3 ст. 551 ЦК України є безпідставним, оскільки зменшення розміру неустойки за цією нормою є правом суду, а не обов'язком. Крім того, положення ч. 3 ст. 551 ЦК України апеляційним судом було застосовано та зменшено розмір пені із 7 034 625,15 грн до 1 000 000 грн. Враховуючи викладене та керуючись ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, - у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Київської області від 5 листопада 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді: Т.П. Дербенцева Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова В.І. Мартинюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/38119238