Поиск в системе

В г. Киеве действует нотариус-оборотень - Левашов Александр Геннадьевич. Этот«черный» нотариус, предварительно вступает в сговор со стороной сделки, фальсифицирует договор таким образом, что вторая сторона сделки остаётся без денег. Помогает отбирать квартиры у одиноких людей. Также, оформляет фиктивные доверенности, которые затем используются при рейдерских захватах. Регулярно меняет рабочий офис, за последнее время поменял три офиса, таким образом заметает следы. Имеет родственницу - Гончаренко Светлану Юрьевну, которая также является киевским нотариусом (её номер телефона +380 50 014 6722), она тоже может быть причастна к мошенническим схемам. Нотариус Левашов действует в составе организованной группы, куда входят кредиторы, посредники и другие нотариусы. Список людей, засвеченных в мошеннических схемах: 1) посредница - Наталья, тел. 0666938239, 0963860510; 2) киевский нотариус Дячук Елена Борисовна, тел. 0672884727 (её офис там же, где и офис Левашова); Более подробная информация на сайте www.levashovag.at.ua Выведем мошенников на чистую воду. Если кому - либо известна какая-нибудь информация по этим людям, звонить по телефону 093143033ноль Специализируется: Квартирные аферы, кредитные аферы Номера телефонов нотариуса: 0672095958 0442272729 0443321920 Адрес нотариуса: Киев, улица Предславинская, 34б

Постанова Іменем України 15 квітня 2020 року м. Київ справа № 372/349/17-ц провадження № 61-2482св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Перспектива регіону», відповідач - ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Незнайко Євген Вікторович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Перспектива регіону» на рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року в складі судді Зінченко О. М. та постанову апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року в складі колегії суддів: Сліпченка О. І., Гуля В .В., Іванової І .В., В С Т А Н О В И В: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2017 року товариство з обмеженою відповідальністю «Перспектива регіону» (далі - ТОВ «Перспектива регіону») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Незнайко Є. В., про визнання недійсним договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Позовна заява мотивована тим, що 25 січня 2017 року ТОВ «Перспектива регіону» неправомірно продало спірні земельні ділянки ОСОБА_1 , які були внесені ОСОБА_2 до статутного капіталу товариства. З урахуванням викладеного, ТОВ «Перспектива регіону» просило визнати недійсними договори купівлі-продажу від 25 січня 2017 року: № 187, укладений між ТОВ «Перспектива регіону» та ОСОБА_1 , на земельну ділянку, площею 0,1791 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0036; № 188, укладений між ТОВ «Перспектива регіону» та ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,1822 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 322315540:03:025:0040; № 189, укладений між ТОВ «Перспектива регіону» та ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,1292 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0037, що посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Незнайко Є. В. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позов про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок пред`явлено особою, яка не була стороною договорів, порушень прав та законних інтересів позивача при укладенні оспорюваних правочинів судом не встановлено, як і не встановлено і обставин, визначених статтями 203, 215 ЦК України для задоволення позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2018 року ТОВ «Перспектива регіону» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляду до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій при розгляді справи не надано належної оцінки усім доказам наявним у матеріалах справи та неправильно встановлено фактичні обставини справи, що призвело до неправильного вирішення спору. Заперечення на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до протоколу № 1 загальних зборів від 11 січня 2017 року було створено ТОВ «Перспектива регіону» та проведено державну реєстрацію новоутвореної шляхом заснування юридичної особи з записом 10671020000025574. Учасником (засновником) товариства став ОСОБА_2 , якому належить 100% статутного капіталу товариства, а директором було призначено ОСОБА_3 . Пунктом 3 протоколу № 1 загальних зборів від 11 січня 2017 року визначено, що з метою забезпечення господарської та іншої діяльності підприємства створено статутний капітал товариства в розмірі 21 598 275,00 грн. Вклад засновника ( ОСОБА_2 ) вноситься у вигляді земельних ділянок вартістю 21 598 275,00 грн, що передається до Статутного капіталу станом на 11 січня 2017 року та приймається директором товариства, а саме: земельна ділянка, площею 0,1791 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0036, цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства; Ціна згідно з експертною оцінкою - 7 399 103,00 грн; земельна ділянка, площею 0,1292 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0037, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); Ціна згідно з експертною оцінкою - 6 672 000,00 грн. земельна ділянка, площею 0,1822 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 322315540:03:025:0040, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства. Ціна згідно з експертною оцінкою - 7 527 172,00 грн. Відповідно до акта приймання-передачі, до статутного капіталу товариства було внесено нерухоме майно, а саме: земельна ділянка, площею 0,1791 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0036, цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства; земельна ділянка, площею 0,1292 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0037, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); земельна ділянка, площею 0,1822 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 322315540:03:025:0040, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства. Згідно з протоколом № 19/01/2017 загальних зборів учасників ТОВ «Перспектива Регіону» від 23 січня 2017 року за участю усього 1 учасника - 1 особа - ОСОБА_4 прийнято рішення продати нерухоме майно, а саме: земельна ділянка, площею 0,1791 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0036, цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства; продаж провести за 145 000,00 грн. земельна ділянка, площею 0,1292 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0037, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); продаж провести за 145 000,00 грн. земельна ділянка, площею 0,1822 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 322315540:03:025:0040, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства продаж; провести за 145 000,00 грн. 24 січня 2017 року на підставі протоколу № 24/01/2017 загальних зборів учасників ТОВ «Перспектива регіону» прийнято рішення включити фізичну особу - ОСОБА_4 до складу учасників товариства з часткою в статутному капіталі в розмірі 100 %, що еквівалентно 21 598 275,00 грн у зв`язку з придбанням частки ОСОБА_2 . Виключено зі складу учасників товариства - ОСОБА_2 у зв`язку з відчуженням останнього його частки в статутному капіталі товариства на користь ОСОБА_4 у розмірі 100 %, що еквівалентно 21 598 275,00 грн. 25 січня 2017 року між ТОВ «Перспектива регіону» та ОСОБА_1 укладено договори купівлі-продажу: № 187, укладений між ТОВ «Перспектива регіону» та ОСОБА_1 , на земельну ділянку, площею 0,1791 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0036; № 188, укладений між ТОВ «Перспектива регіону» та ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,1822 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 322315540:03:025:0040; № 189, укладений між ТОВ «Перспектива регіону» та ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,1292 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0037, що посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Незнайко Є. В. Позивач посилався на те, що з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 01 лютого 2017 року дізнався, що засновником (учасником) ТОВ «Перспектива регіону» є ОСОБА_4 . Дана реєстрація була в подальшому скасована та відновлено первинну реєстрацію в ЄДРПОУ ТОВ «Перспектива регіону», відповідно до якої учасником (засновником) товариства є ОСОБА_2 . Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду з позовом ТОВ «Перспектива Регіону» посилалось на те, що єдиним учасником (засновником) товариства є ОСОБА_2 , який володіє 100 % статутного капіталу товариства. Проте, ОСОБА_2 наголошував, що він не складав та не підписував примірник протоколу учасників товариства від 24 січня 2017 року за яким він передав належну йому частку статутного капіталу на користь ОСОБА_4 , а також не укладав жодного договору, спрямованого на відчуження належної йому частки. Як на підставу для визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, ТОВ «Перспектива Регіону» посилалось на те, що відчуження спірних земельних ділянок відбулось внаслідок незаконних дій (незаконного набуття корпоративними правами засновника ОСОБА_2 та незаконного набуття повноважень директора ОСОБА_2 .) та були укладені в особі нелегітимного директора ОСОБА_4 , а тому на момент таких договорів не додержані вимоги статті 203 ЦК України та відповідно частини перша та третя статті 215 ЦК України, що є підставою для визнання недійсним спірних договорів купівлі-продажу земельних ділянок. У силу статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Рішенням господарського суду м. Києва від 28 травня 2019 року позов ОСОБА_2 до ТОВ «Перспектива Регіону», ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тверська І. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Незнайко Є. В., про визнання договору, рішення загальних зборів та статуту недійсними, задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу корпоративних прав ТОВ «Перспектива регіону» від 19 січня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Визнано недійсним рішення № 24/01/2017 від 24 січня 2017 року загальних зборів учасників ТОВ «Перспектива регіону». Визнано недійсним статут ТОВ «Перспектива регіону» у редакції, затвердженій загальними зборами учасників ТОВ «Перспектива регіону» протоколом № 19/01/2017 від 19 січня 2017 року. Ухвалюючи рішення про визнання недійсними договору купівлі-продажу корпоративних прав та статуту ТОВ «Перспектива регіону» у редакції, затвердженій загальними зборами учасників ТОВ «Перспектива регіону» протоколом № 19/01/2017 від 19 січня 2017 року, суд виходив із того, що згідно з висновком від 08 квітня 2019 року № 15941ч15943/18-32 судової експертизи підпис від імені ОСОБА_2 , який міститься в рядку «Підписи сторін у договорі купівлі-продажу корпоративних прав ТОВ «Перспектива Регіону» від 19 січня 2017 року», виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою, що свідчить про те, що у позивача волевиявлення на укладення спірного договору купівлі-продажу корпоративних прав не було. Згідно з цим же висновком почеркознавчої експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, згідно з яким підпис від імені ОСОБА_2 , який міститься в рядку «підписи учасників» у протоколі № 24/01/2017 загальних зборів товариства від 24 січня 2017 року, виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою. За встановлених обставин недійсності договору купівлі-продажу корпоративних прав ТОВ «Перспектива Регіону» від 19 січня 2017 року, відсутності ОСОБА_2 на загальних зборах учасників товариства від 24 січня 2017 року та його волевиявлення на відчуження його частки в статутному капіталі товариства на користь ОСОБА_4 , суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсними правочинів на підставі 98, 203, 215 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до частини першої, третьої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Враховуючи вищевикладене та те, що відчуження спірних земельних ділянок відбулось без волевиявлення ОСОБА_2 , який є єдиним засновником та учасником ТОВ «Перспектива Регіону», колегія суддів дійшла висновку, що заявлені позивачем у справі вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, що входять до статутного капіталу ТОВ «Перспектива Регіону», підлягають задоволенню. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, відповідно до статті 412 ЦПК України оскаржувані рішення суду першої та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог. Щодо судових витрат Згідно із частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Отже, із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Перспектива Регіону» підлягає стягненню судовий збір сплачений за подання позову у розмірі 7325,00грн, апеляційної скарги у розмірі 7177,50 грн та касаційної скарги - 13050,00 грн, а усього - 27552,50 грн. Керуючись частиною 13 статті 141, статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Перспектива регіону» задовольнити. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року скасувати. Позов товариства з обмеженою відповідальністю «Перспектива регіону» до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Незнайко Євген Вікторович, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, задовольнити. Визнати недійсними договори купівлі-продажу від 25 січня 2017 року: № 187, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «Перспектива регіону» та ОСОБА_1 , на земельну ділянку, площею 0,1791 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0036; № 188, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «Перспектива регіону» та ОСОБА_1 , на земельну ділянку, площею 0,1822 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 322315540:03:025:0040; № 189, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «Перспектива регіону» та ОСОБА_1 , на земельну ділянку, площею 0,1292 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:025:0037, що посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Незнайко Є. В. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Перспектива регіону»сплачений судовий збір за подання позову у розмірі 7325,00грн, апеляційної скарги у розмірі 7177,50 грн та касаційної скарги - 13050,00 грн, а усього - 27552,50 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнанні нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та у подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун Джерело: ЄДРСР 88833940

ПОСТАНОВА Іменем України 25 лютого 2020 року м. Київ Справа № 2-82/09 Провадження № 14-734свц19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді (судді-доповідача) - Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участю секретаря судового засідання - Войтовича С.М., від позивача - адвокат Тарахкало М.О. (свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю №1066, який діє на підставі ордеру Серія ВВ №1001578), розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 , подану представником Тарахкалом Михайлом Олександровичем , про перегляд Верховним Судом за виключними обставинами ухвали Апеляційного суду Одеської області від 05 жовтня 2005 року, постановленої колегією суддів у складі Заведей В.Н., Косогор Г.О., Ісаєвої Н.В., рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 березня 2009 року, ухвалене суддею Граніним В.Л., ухвали Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2009 року, постановленої колегією суддів у складі Кварталової А.М., Плавич Н.Д., Левенця Б.Б., ухвали Верховного Суду України від 14 травня 2010 року, постановленої колегією суддів у складі Охрімчук Л.І., Левченка Є.Ф., Сеніна Ю.Л., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Малиновського районного відділу Одеського міського управління ГУМВС України в Одеській області в особі ВГІРФО Хмельницького РВ, треті особи: державний нотаріус Другої Одеської державної нотаріальної контори Гур`янова Людмила Геннадіївна, Друга Одеська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу та дублікату договору дарування, усунення перешкод у користуванні власністю, зобов`язання зняти з реєстраційного обліку, відшкодування матеріальної шкоди; за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , державного нотаріуса Другої Одеської державної нотаріальної контори Гур`янової Людмили Геннадіївни про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання добросовісним набувачем, визнання права власності та зобов`язання зняти з реєстраційного обліку, ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У квітні 2001 року, липні 2002 року та травні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду із окремими позовами, які в подальшому ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 02 лютого 2006 року об`єднано в одне провадження. 2. Позови обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 . Проте 26 вересня 2000 року ОСОБА_6 , діючи від його імені та на підставі підробленої, на його думку, довіреності, відчужив цю квартиру ОСОБА_5 3. Враховуючи викладене, позивач, з урахуванням уточнень позовних вимог, просив визнати довіреність на ім`я ОСОБА_6 , дублікат договору дарування, виданий ОСОБА_6 для укладення договору купівлі-продажу, та договір купівлі-продажу зазначеної квартири від 26 вересня 2000 року недійсними, зобов`язати ОСОБА_5 не чинити перешкод у користуванні належною йому квартирою, зобов`язати Хмельницький ВМ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області зняти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з реєстраційного обліку в зазначеній квартирі, стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на його користь 61 тис. грн. матеріальної шкоди. 4. У березні 2007 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що вона придбала зазначену вище квартиру за договором купівлі-продажу від 26 вересня 2000 року. Цей договір вона уклала зі ОСОБА_6 , який діяв на підставі довіреності, виданої власником квартири - ОСОБА_1 , відтак вважає себе добросовісним набувачем. 5. Також ОСОБА_5 посилалася на те, що 11 серпня 2006 року прокурор Малиновського району м. Одеси порушив кримінальну справу за фактом підробки документа - довіреності від 01 серпня 2000 року, виданої на ім`я ОСОБА_6 . У межах зазначеної кримінальної справи її визнано потерпілою. 6. Враховуючи викладене, позивачка просила визнати договір купівлі-продажу квартири від 26 вересня 2000 року дійсним, визнати її добросовісним набувачем, визнати за нею право власності на зазначену квартиру та зобов`язати Хмельницький ВМ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області зняти ОСОБА_1 з реєстраційного обліку в цій квартирі. Короткий зміст судових рішень 7. Справа судами розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 06 березня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2009 року та ухвалою Верховного Суду України від 14 травня 2010 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено частково. Визнано за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Зобов`язано ВГІРФО Хмельницького РВ ОМУ УМВС України в Одеській області зняти ОСОБА_1 з реєстраційного обліку у зазначеній квартирі. В іншій частині позову ОСОБА_5 відмовлено. Рух заяви про перегляд судових рішень 8. У грудні 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 , подана його представником - Тарахкалом М.О. , про перегляд за виключними обставинами ухвали Апеляційного суду Одеської області від 05 жовтня 2005 року, рішення Малиновського районного суду м Одеси від 06 березня 2009 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2009 року, ухвали Верховного Суду України від 14 травня 2010 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні зазначеної справи судом. 9. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року відкрито провадження за виключними обставинами у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції та призначено справу до судового розгляду. Короткий опис обставин справи 10. Судами встановлено, що 16 березня 1999 року ОСОБА_1 передав належну йому квартиру АДРЕСА_1 у безстрокове користування ОСОБА_3 , який зобов`язався проживати у цій квартирі, оплачувати комунальні послуги та нести відповідальність за збереження рухомого майна, що знаходиться у цій квартирі. 11. 26 вересня 2000 року ОСОБА_6 , діючи від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 26 лютого 2000 року, відчужив цю квартиру ОСОБА_5 12. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що він не мав наміру відчужувати зазначену вище квартиру, а довіреність від 26 лютого 2000 року на ім`я ОСОБА_6 , на підставі якої ця квартира продана ОСОБА_5 , підроблена. Позиція Великої Палати Верховного Суду 13. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява про перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 14. Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. 15. З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою - п`ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази. 16. При зверненні із заявою ОСОБА_1 посилався на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судових рішень, ухвалених судами України при розгляді зазначеної справи, і розгляд таких заяв є компетенцією Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 425 ЦПК України. 17. Так, 24 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини постановив рішення у справі «Якущенко проти України» («Yakushchenko v. Ukraine», заява № 57706/10), яке набуло статусу остаточного 24 січня 2020 року (далі - рішення ЄСПЛ). 18. ЄСПЛ встановив порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (§ 2-4 резолютивної частини рішення ЄСПЛ). 19. За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. 20. ЄСПЛ вказав на те, що ОСОБА_1 стверджував, що не планував продаж квартири, і що довіреність, яку використав ОСОБА_6 в угоді продажу, була підробленою. У підтримку цих тверджень заявник посилався, зокрема, на твердження нотаріуса про те, що вона не засвідчувала таку довіреність, на витяг з реєстру нотаріуса, який демонстрував, що оскаржувана довіреність не була зареєстрована у відповідному реєстрі, і на висновок експерта про те, що заявник довіреність не підписував (§ 29 рішення ЄСПЛ). 21. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суди виходили із того, що він не надав доказів наведеним вище твердженням, а лист нотаріуса про те, що вона не засвідчувала оскаржувану довіреність, суди відмовилися взяти до уваги, не обґрунтувавши підстав для такої відмови. ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що, оскільки цей лист стосувався суті спору, а також безпосередньо дійсності оскаржуваного договору, суди не повинні були відкидати цей доказ у такий загальний та зневажливий спосіб (§ 30 рішення ЄСПЛ). 22. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що національні суди звинувачували заявника у тому, що він не клопотав про виклик нотаріуса як третьої особи, проте не уточнили конкретну підставу для надання нотаріусу такого процесуального статусу (§ 30 рішення ЄСПЛ). 23. ЄСПЛ також наголосив, що пізніше національні суди відмовилися розглянути зміст наданого нотаріусом витягу з реєстру, оскільки, на їхню думку, цей документ не був підписаний нотаріусом на кожній сторінці. Однак національні суди не навели в обґрунтування такого технічного міркування жодного посилання на відповідні процесуальні вимоги. Крім того, вони залишили без відповіді твердження заявника, що всі сторінки витягу були склеєні, прошиті нитками, а потім скріплені печаткою з підписом нотаріуса на останній сторінці (§ 31 рішення ЄСПЛ). 24. ЄСПЛ вважав, що було дуже важливо належно вирішити ці питання, враховуючи, що суди також не взяли до уваги експертний висновок, який спростовував достовірність підпису заявника на оскаржуваній довіреності. Отримавши цей експертний висновок, в якому стверджувалося, що заявник не підписував довіреність, суди відхилили його, головним чином, на тій підставі, що оригінал довіреності не було надано експерту та не було досліджено під час судового розгляду. Проте вони не з`ясували, чи міг заявник взагалі надати оригінал довіреності, яку, як він стверджував, він ніколи не підписував. Незважаючи на вказані обставини, суди використали відсутність оригіналу довіреності проти заявника, щоб відмовити у задоволенні його позову (§ 32 рішення ЄСПЛ). 25. Виходячи з наведеного, ЄСПЛ дійшов висновку, що національні суди не виконали свого обов`язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули послідовні та важливі аргументи заявника. Сукупність зазначених процесуальних недоліків дала ЄСПЛ підстави зробити висновок про те, що відмова у задоволенні позову заявника була свавільною. Відтак, ЄСПЛ констатував порушення судами при розгляді зазначеної справи пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 33 рішення ЄСПЛ). 26. У § 41 Рішення ЄСПЛ зазначив, що оскільки причинно-наслідкового зв`язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, яку вимагав відшкодувати заявник, не вбачається, ця вимога відхиляється. Проте ЄСПЛ визнав за доцільне присудити заявнику 2 400 євро на відшкодування моральної шкоди. 27. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законами України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) та від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. 28. Відповідно до статті 1 Закону № 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. 29. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 30. Згідно з абз. 2 частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. 31. Загальні вимоги до судового рішення були передбачені у статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах, згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. 32. Відповідно до вимог частин третьої та четвертої статті 212 ЦПК України (у вказаній редакції) обов`язком суду є оцінка належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. 33. Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Ця вимога корелюється з вимогами статті 214 ЦПК України у вказаній редакції, що при ухваленні рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовано вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджені. Крім того, суд зобов`язаний розглянути усі позовні вимоги й ухвалити відповідне рішення. 34. Цих вимог при ухваленні судових рішень з огляду на висновки у рішенні ЄСПЛ дотримано не було. 35. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи представника заявника стосовно того, що вона повинна застосувати у цій справі такий самий підхід, який був нею застосований у справах про перегляд за виключними обставинами судових рішень у зв`язку з встановленням Європейським судом з прав людини у справах «Малий проти України» (заява № 14486/07) й «Алахвердян проти України» (заява № 12224/09) порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судами відповідних кримінальних справ. 36. Національні суди у справі № 2-82/09 повинні виконати вимоги чинного процесуального закону та рішення ЄСПЛ в частині встановлення обставин справи (зокрема з огляду на залишені раніше без відповідного реагування аргументи заявника про те, що всі сторінки наданого нотаріусом витягу з реєстру були склеєні, прошиті нитками, а потім скріплені печаткою з підписом нотаріуса на останній сторінці, та про те, що заявник не міг надати оригінал довіреності, яку він ніколи не підписував), а також в частині необхідності дослідження доказів, які не були належно досліджені (вказаних у рішенні ЄСПЛ листа нотаріуса про те, що вона не засвідчувала оскаржувану довіреність, наданого нотаріусом витягу з реєстру й експертного висновку, в якому стверджувалося, що заявник не підписував ту довіреність), і оцінки усієї сукупності доказів у справі. 37. Згідно з частиною другою статті 429 ЦПК України справа розглядається судом за правилами, встановленими цим кодексом для провадження, у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. А за змістом статті 25 ЦПК України перегляд судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, здійснює Верховний Суд у касаційному порядку. 38. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 39. Констатовані ЄСПЛ порушення потребують нового дослідження доказів та встановлення тих обставин, які не були відповідно досліджені та встановлені під час розгляду цієї справи судами. Вказане виходить за межі повноважень Великої Палати Верховного Суду в силу прямої вказівки на це в частині першій статті 400 ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду самостійно не досліджує докази, а надає правову оцінку тим доказам, що вже були належно досліджені судами нижчих інстанцій. Вона не може оцінювати недосліджені або неналежно досліджені докази, а також не може самостійно встановлювати обставини справи, якщо цього не зробили суди попередніх інстанцій. 40. З огляду на викладене та на обставини справи суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, забезпечивши таким чином виконання завдань цивільного судочинства. Зважаючи на це, судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 259, 268, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Заяву ОСОБА_1 , подану представником Тарахкалом Михайлом Олександровичем , про перегляд судових рішень Верховним Судом у зв`язку з виключними обставинами задовольнити частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 березня 2009 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2009 року та ухвалу Верховного Суду України від 14 травня 2010 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Малиновського районного суду м. Одеси. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко Т .О. Анцупова Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська О.Р. Кібенко Повний текст постанови виготовлено 02 березня 2020 року Джерело: ЄДРСР 88265311

ПОСТАНОВА Іменем України 28 січня 2020 року м. Київ Справа № 924/641/17 Провадження № 12-141гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Уркевича В. Ю., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу № 924/641/17 за позовом ОСОБА_1 до Колективного малого підприємства «Новатор», за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: на стороні позивача - ОСОБА_2 , на стороні відповідача - ОСОБА_3 , про визнання недійсним та скасування рішення ради Колективного малого підприємства «Новатор», оформленого протоколом Колективного малого підприємства «Новатор» від 06 вересня 2016 року № 3, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 червня 2019 року (головуючий суддя Маціщук А. В., судді Василишин А. Р., Гудак А. В.) та УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Колективного малого підприємства (далі - КМП) «Новатор» про визнання недійсним та скасування рішення ради КМП «Новатор», оформленого протоколом від 06 вересня 2016 року № 3 (далі - рішення). 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що засідання ради КМП «Новатор», яке відбулося 06 вересня 2016 року, проходило за відсутності кворуму, необхідного для проведення такого засідання, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 успадкували частки в майні підприємства в рівних частинах та мали б бути безпосередньо присутні на засіданні ради. Крім того, усі члени трудового колективу, які вказані в оскаржуваному протоколі, вже давно звільнені з підприємства, що підтверджується відомостями з реєстраційної справи КМП «Новатор», тому в силу вимог частини четвертої статті 98 Господарського кодексу України вони припинили своє членство у цьому підприємстві. Також позивач вказує, що засідання ради проходило без належного повідомлення позивача, тобто з порушенням порядку проведення засідання, а оскаржуваний протокол був підроблений з метою вчинення подальших реєстраційних дій у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, що підтверджується висновком експерта від 20 лютого 2017 року № 31 Т. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. На загальних зборах трудового колективу з питань створення малого підприємства, які відбулись 5 грудня 1991 року (протокол № 1), було прийнято рішення створити Мале підприємство «Новатор» (далі - МП «Новатор»); прийняти статут; обрати директором МП «Новатор» ОСОБА_25 4. Наказом Державно-кооперативного виробничого об`єднання «Західелеваторагроспецбуд» від 12 грудня 1991 року № 344 затверджено статут МП «Новатор» та затверджено директором МП «Новатор» ОСОБА_24 Рішенням виконавчого комітету Хмельницької міської Ради народних депутатів від 19 грудня 1991 року № 302-Д зареєстровано МП «Новатор». 5. На загальних зборах членів трудового колективу МП «Новатор», які відбулись 20 березня 1993 року, було прийнято рішення перереєструвати МП «Новатор» у КМП «Новатор». 6. Згідно з розпорядженням Хмельницької міської Ради народних депутатів від 08 квітня 1993 року № 751 перереєстровано МП «Новатор» в КМП «Новатор», про що зроблено відповідну відмітку на статуті КМП «Новатор» у новій редакції. 7. Згідно з пунктом 1.1 вказаного статуту КМП «Новатор» створене шляхом реорганізації МП «Новатор» і є його правонаступником. Власником підприємства є його колектив (пункт 1.3 статуту). 8. Пунктом 2.1 статуту визначено, що сума статутного фонду підприємства може формуватися як за рахунок матеріальних, так і нематеріальних (інтелектуальних) внесків. Майно підприємства становлять основні фонди та оборотні засоби, а також цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства (пункт 2.2 статуту). Джерелами формування майна підприємства відповідно до пункту 2.3 статуту є, зокрема, грошові та матеріальні внески колективу; доходи від прибутку, одержаного від господарської діяльності; доходи від цінних паперів (т. 1, а. с. 128). 9. Відповідно до пункту 7.1 статуту управління підприємством здійснюється на основі самоуправління самого колективу. Вищим органом управління є рада підприємства, до якої входять директор та представники трудового колективу. Рішення ради вважається чинним, якщо на ньому присутні не менше 3/4 членів ради. Рішення приймається відкритим голосуванням і є чинним, коли за нього проголосувало не менше 60 % членів ради підприємства. 10. Пунктом 7.2 статуту передбачено, що оперативне управління підприємством здійснює директор. Він організовує роботу підприємства, несе відповідальність у межах своїх повноважень, без доручень діє від імені підприємства, представляє в усіх організаціях, державних органах, відкриває рахунки в банках, видає накази, призначає керівників структурних підрозділів, приймає та звільняє з роботи, є розпорядником кредитів. 11. Протоколом ради КМП «Новатор» від 06 березня 1997 року затверджено список членів трудового колективу у кількості 17 осіб, до якого увійшов, зокрема, ОСОБА_1 . 12. 20 березня 2013 року відбулось засідання ради КМП «Новатор», оформлене протоколом № 1, на якому було прийнято рішення, зокрема, припинити діяльність КМП «Новатор» шляхом його перетворення у Приватне підприємство «Новатор Поділля» та створено відповідну комісію з перетворення. 13. Відповідно до протоколу від 21 червня 2016 року № 2 ради КМП «Новатор» на засіданні ради були присутні 14 осіб, в тому числі ОСОБА_1 , та було прийнято рішення про відміну протоколу від 20 березня 2013 року № 1 КМП «Новатор» щодо припинення діяльності КМП «Новатор» та реорганізацію підприємства; призначено головою ради КМП «Новатор» ОСОБА_1 14. У подальшому - 22 липня 2016 року були проведені загальні збори членів трудового колективу КМП «Новатор» (протокол № 3), на яких були присутні 16 членів, в тому числі ОСОБА_1 , та було прийнято рішення обрати та призначити керівником і підписантом КМП «Новатор» ОСОБА_1 15. Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 08 серпня 2016 року керівником КМП «Новатор» є ОСОБА_1 16. 06 вересня 2016 року відбулось засідання ради КМП «Новатор» (протокол № 3), на якому були присутні 19 осіб: ОСОБА_5 - заступник директора, ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 . У протоколі вказано, що на засіданні ради підприємства присутні члени трудового колективу в кількості 100 відсотків від загальної кількості членів ради. Рада підприємства є повноважною для прийняття рішень з питань порядку денного. 17. На вказаному засіданні одноголосно прийняті, зокрема, такі рішення: обрано ОСОБА_5 на посаду директора КМП «Новатор»; встановлено, що членами трудового колективу підприємства є особи, присутні на цьому засіданні ради підприємства, які брали трудову участь у підприємстві з моменту його створення; затверджено перелік членів трудового колективу підприємства у складі присутніх на цьому засіданні ради підприємства та внесено зазначений перелік до статуту КМП «Новатор»; затверджено статут КМП «Новатор» у новій редакції. 18. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 11 жовтня 2017 року з 06 вересня 2016 року керівником КМП «Новатор» є ОСОБА_23 . Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 19. Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним та скасовано рішення ради КМП «Новатор», оформлене протоколом від 06 вересня 2016 року № 3. 20. Рішення суду мотивовано тим, що матеріали справи містять належні, допустимі та достатні докази відповідно до норм статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження того, що ОСОБА_1 був учасником трудового колективу КМП «Новатор» і, відповідно, є належним позивачем у спорі про визнання недійсним рішення. Суд зазначив, що позивач згідно з пунктом 7.1 статуту КМП «Новатор» входить до ради підприємства, а оскільки його не було повідомлено про час, місце проведення засідання ради, про порядок денний, отже, позивача було позбавлено можливості взяти участь у засіданні ради, чим порушені його права як члена трудового колективу на участь в управлінні КМП «Новатор», що стало підставою для задоволення позовних вимог. 21. Не погоджуючись з прийнятим рішенням, особа, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року у справі № 924/641/17 та прийняти нове - про відмову в задоволенні позову. 22. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року. 23. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02 травня 2019 року залучено Яцкову Г. М. до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. 24. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 червня 2019 року рішення Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року залишено без змін. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 25. У липні 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 червня 2019 року та рішення Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року у справі № 924/641/17, в якій вона просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 08 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 , витребував справу № 924/641/17 з Господарського суду Хмельницької області та передав цю справу разом із касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил суб`єктної юрисдикції. 27. Відповідно до частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент постановлення Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду ухвали від 08 серпня 2019 року) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 28. З огляду на те, що ОСОБА_3 оскаржує постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 червня 2019 року та рішення Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року у цій справі з підстав порушення судами правил суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 серпня 2019 року справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 29. ОСОБА_3 у своїй касаційній скарзі посилається на те, що недотримання вимог закону та установчих документів юридичної особи під час скликання і проведення загальних зборів, у цьому випадку засідання ради КМП «Новатор», рішення якого оформлене протоколом від 06 вересня 2016 року № 3, не може визнаватися порушенням прав тих позивачів, які не є учасниками (акціонерами, членами) цієї юридичної особи. 30. Крім того, скаржник зазначає, що спір у цій справі не є спором між учасником та товариством, у тому числі учасником, який вибув, що пов`язаний зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності КМП «Новатор», а позивач не набув і не мав статусу учасника підприємства, що надавало б йому право звернутись до господарського суду як учаснику корпоративних відносин з відповідним позовом, тому, враховуючи суб`єктний склад сторін, зазначений спір не підлягає розгляду в господарських судах України і провадження мало бути припинено. 31. Інші учасники справи письмово своєї позиції стосовно касаційної скарги ОСОБА_3 не виклали. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо юрисдикції суду 32. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_3 зазначила, що спір у цій справі не є спором між учасником та товариством, оскільки позивач не набув і не мав статусу учасника КМП «Новатор», що надавало б йому право звернутись до господарського суду як учаснику корпоративних відносин. 33. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу. 34. За змістом частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на дату подання позовної заяви) норми якої кореспондуються зі статтею 19 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 35. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір слід вирішувати за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа - учасник приватноправових відносин. 36. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. 37. Разом з тим, відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на дату подання позовної заяви), статті 4 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 38. Юрисдикція господарських судів визначена пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на дату подання позовної заяви), пунктом 3 частини першої 20 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду), за змістом яких господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. 39. Визначення юрисдикції цієї справи залежить від змісту права, на захист якого позивач подав позов у зв`язку з порушенням порядку скликання та проведення засідання ради КМП «Новатор», що призвело до порушення прав позивача на участь в підприємстві, в управлінні підприємством та в засіданні ради. Отже, слід з`ясувати, чи виник цей спір з корпоративних відносин, зокрема, чи пов`язаний він зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності відповідної юридичної особи. 40. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (стаття 80 Цивільного кодексу України). 41. Статтею 81 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. 42. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі (стаття 83 Цивільного кодексу України). 43. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (стаття 84 Цивільного кодексу України). 44. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження (стаття 87 Цивільного кодексу України). 45. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом (стаття 89 Цивільного кодексу України). 46. За змістом положень статті 167 Господарського кодексу України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 47. Частиною першою статті 55 Господарського кодексу України суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. 48. При цьому суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. 49. Як установлено судами, МП «Новатор» перереєстровано в КМП «Новатор» розпорядженням Хмельницької міської Ради народних депутатів від 08 квітня 1993 року № 751, про що зроблено відповідну відмітку на статуті КМП «Новатор» у новій редакції. 50. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про підприємства в Україні» (в редакції, чинній на момент створення КМП «Новатор») відповідно до форми власності можуть діяти, зокрема, колективні підприємства, засновані на власності трудового колективу підприємства. 51. Право колективної власності юридичної особи, створеної на базі майна її членів (учасників), полягає у використанні належних їй засобів виробництва на власний розсуд і в інтересах її членів (учасників). 52. Згідно з частиною другою статті 9 Закону України «Про підприємства в Україні» у статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. 53. Закон України «Про підприємства в Україні» втратив чинність 01 січня 2004 року з набранням чинності Господарським кодексом України. 54. Частиною першою статті 62 Господарського кодексу України визначено, що підприємство - самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. 55. Залежно від форм власності, відповідно до статті 63 Господарського кодексу України, в Україні може діяти, зокрема, підприємство на основі колективної власності (підприємство колективної власності). 56. Згідно із частиною п`ятою статті 63 Господарського кодексу України корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об`єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. 57. За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу стаття 63 Господарського кодексу України відносить колективні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності. Підприємство колективної власності є однією з організаційно-правових форм підприємств, кваліфікуючою ознакою якої є визначена форма власності, на якій засноване і діє таке підприємство. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду співвласники колективного підприємства незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між ними та цим підприємством щодо його створення, діяльності, управління або припинення діяльності є корпоративними (пункт 34 постанови від 13 листопада 2019 року у справі № 146/616/15-ц, провадження № 14-444цс19). 58. Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що КМП «Новатор» утворене членами трудового колективу за їх спільним рішенням, діє на основі об`єднання майна та трудової діяльності учасників підприємства, їх спільного управління справами. 59. Звідси, Велика Палата Верховного Суду вважає, що КМП «Новатор» за способом утворення є корпоративним підприємством, яке характеризується тим, що утворилося засновниками за їх спільним рішенням, діє на основі об`єднання майна та трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються. 60. Оскільки КМП «Новатор» є корпоративним підприємством, то і його учасники мають відповідні корпоративні права, змістом яких є, зокрема, й те, що учасники підприємства мають право на участь в управлінні ним й інші правомочності, передбачені законом і статутом. 61. У цій справі, звертаючись з позовом, ОСОБА_1 фактично зазначив про порушення його корпоративних прав як учасника КМП «Новатор». 62. Якщо учасник юридичної особи обґрунтовує позовні вимоги порушенням своїх корпоративних прав, то такий спір є спором про право управління юридичною особою, має ознаки корпоративного і належить до юрисдикції господарських судів (подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі № 916/1295/18 (провадження № 12-4гс19) та від 17 грудня 2019 року у справі № 927/97/19 (провадження № 12-133гс19)). 63. Отже, з огляду на суб`єктний склад учасників спору, предмет і підставу позову, а також характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно розглянули цю справу в порядку господарського судочинства. Щодо вирішення спору по суті 64. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказує, що засідання ради КМП «Новатор», яке відбулось 06 вересня 2017 року, проходило за відсутності кворуму, необхідного для проведення такого засідання, та без належного повідомлення позивача, тобто з порушенням порядку його скликання та проведення. Тому рішення ради КМП «Новатор» підлягає визнанню недійсним та скасуванню. 65. Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що порядок скликання та проведення засідань ради КМП «Новатор» статутом підприємства не врегульований. 66. Разом з тим, порядок скликання та проведення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи визначений законодавством України (Цивільним та Господарським кодексами України, а також, зокрема, законами України «Про акціонерні товариства», «Про господарські товариства» та «Про кооперацію»), за положеннями якого учасники (акціонери, члени) юридичної особи мають бути до початку загальних зборів повідомлені про дату, місце, час проведення та порядок денний таких зборів. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що такий порядок скликання загальних зборів вищого органу управління юридичної особи не залежить від її організаційно-правової форми, є загальноприйнятим та таким, що гарантує забезпечення права учасника (акціонера, члена) юридичної особи на участь в управлінні нею. 67. Підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи можуть бути: невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства; порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів; позбавлення учасника (акціонера, члена) юридичної особи можливості взяти участь у загальних зборах. Зокрема, рішення загальних зборів юридичної особи можуть бути визнані недійсними в судовому порядку в разі недотримання процедури їх скликання. 68. Ураховуючи норми статті 167 Господарського кодексу України, правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацію, зокрема, шляхом участі в загальних зборах є однією зі складових корпоративних прав. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, якщо учасник не зміг взяти участь у загальних зборах та/або належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо, тобто не зміг належним чином реалізувати своє право на участь в управлінні (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16 (провадження № 12-90гс19)). 69. Позивачеві не може бути відмовлено у задоволенні вимог про визнання недійсними рішень загальних зборів тільки з мотивів недостатності його голосів для зміни результатів голосування з прийнятих загальними зборами учасників (акціонерів, членів) рішень, оскільки вплив учасника (акціонера, члена) на прийняття загальними зборами рішень не вичерпується лише голосуванням (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 907/167/17). 70. Оскільки, як установили суди попередніх інстанцій, на момент прийняття оскаржуваного рішення ради підприємства ОСОБА_1 є учасником КМП «Новатор», який має право брати участь у засіданнях ради цього підприємства, то в оскаржуваних судових рішеннях міститься правильний висновок, що внаслідок неповідомлення ОСОБА_1 про час, місце проведення засідання ради та про порядок денний позивача було позбавлено можливості взяти участь у засіданні ради, чим порушено його права на участь в управлінні КМП «Новатор». 71. Звідси, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову у цій справі, а тому оскаржувані судові рішення є таким, що постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права. 72. Таким чином, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_3 , Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 73. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 74. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 75. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 - без задоволення. Щодо судових витрат 76. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. 77. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_3 без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 червня 2019 року у справі № 924/641/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. Ю. Уркевич Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87902764

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2019 року м. Київ Справа № 927/352/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: головуючий - Стратієнко Л.В., судді: Студенець В.І., Ткач І.В., обов `язки секретаря судового засідання за дорученням головуючого судді у судовій колегії здійснює помічник судді Гаврилюк П.Д.; за участю представників: позивача - ОСОБА_1, ОСОБА_4, відповідача - Мамедової О.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», на постанову Північного апеляційного господарського суду (головуючий - Дідиченко М.А., судді - Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А.) від 20.03.2019, за позовом приватного підприємства «Ветті», до товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», про визнання недійсними рішення загальних зборів товариства та акту приймання - передачі майна, В С Т А Н О В И В: у травні 2018 року приватне підприємство «Ветті» звернулося до суду з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», оформлених протоколом № 1 від 12.11.2013, та акту приймання - передачі майна № 1 від 14.11.2013. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилався на те, що рішення загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013, та акт приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013, складений на виконання протоколу № 1 від 12.11.2013, містять підроблені підписи директора, засновника ПП «Ветті» (позивач) - ОСОБА_1 (яка не брала участі у цих зборах). Оскільки рішення вищого органу товариства про створення та передачу до складу статутного капіталу майна не приймалось, не оформлювалось належним чином, засновник і директор позивача не брав участі у прийнятті цього рішення, не підписував його, то рішення загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013, а також акт приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013, складений на виконання протоколу № 1 від 12.11.2013, за яким відбулось відчуження майна позивача, є недійсними. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 12.12.2018 у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013, не відповідають вимогам законодавства, порушують права позивача, отже наявні підстави для визнання їх недійсними. Однак, взявши до уваги те, що позивач про відчуження майна міг довідатись з моменту внесення відповідних відомостей до Державного реєстру, тобто ще у 2013 році, адже був зобов`язаний знати про стан своїх майнових прав відповідно до ст. 13 Конституції України, ч. 4 ст. 319 ЦК України, дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з цим позовом у травні 2018 року з пропуском позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині. Також , суд першої інстанції встановив, що акт приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013 є документом, який не спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, а фіксує лише об`єкти нерухомості, які передаються ПП «Ветті» і приймаються ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» відповідно до протоколу № 1 від 12.11.2013. За таких обставин суд дійшов висновку, що зазначений акт приймання-передачі не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України, а отже не може бути визнаний недійсним. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.03.2019 рішення Господарського суду Чернігівської області від 12.12.2018 скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги ПП «Ветті» задоволено. Визнано недійсними рішення загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп Лтд», оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013. Визнано недійсним акт приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013 за протоколом № 1 зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп Лтд» від 12.11.2013. Здійснено розподіл судового збору. Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що рішення загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013, суперечать вимогам чинного законодавства, а тому є недійсними. Врахувавши факт незаконності прийнятих на загальних зборах засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» рішень, які були оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013, на підставі яких і було укладено спірний акт, а також те, що висновком експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи № 3398-3413/18-24 від 25.10.2018 встановлено, що підпис в акті приймання - передачі майна № 1 від 14.11.2013 за протоколом № 1 загальних зборів ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп» виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою (волевиявлення позивача під час складення спірного акту не відповідало його внутрішній волі), апеляційний суд дійшов до висновку, що правочин, який оформлений актом, є таким, що не відповідає вимогам ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України та є недійсним. Також, апеляційний суд вказав на те, що позивач звернувся до суду з цим позовом у межах позовної давності. 15.04.2019 ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» подало касаційну скаргу на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.03.2019, в якій просить скасувати постанову апеляційного господарського суду, а рішення Господарського суду Чернігівської області від 12.12.2018 залишити без змін. Підставами для скасування постанови апеляційного господарського суду зазначає незастосування апеляційним судом до спірних правовідносин ст. ст. 256, 261, 264, 267 ЦК України та безпідставне застосування ст. 202, 203 ЦК України. Зазначає і про порушення апеляційним судом ст. ст. 627-629 ЦК України, ст. ст. 42, 73, 74, 76-79 ГПК України. Стверджує про недоведення належними доказами того, що підписи на спірних документах ставились якоюсь невідомою особою, не з відома ОСОБА_1 Посилається на те, що позивач всупереч п. 4 ч. 2 ст. 42 ГПК України не надав доказів на підтвердження факту того, що він не міг дізнатись і не знав про вибуття з власності спірного майна до 2018 року. Зазначає, що законодавство встановлює презумпцію обов`язку позивача, як власника відповідного майна, нести всі витрати, пов`язані з утриманням належного йому майна, та обов`язку позивача як суб`єкта господарювання на основі даних бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного йому майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та їх установчих документів. При виконанні належним чином вищевказаних обов`язків, позивач об`єктивно не міг бути не обізнаний про порушення права власності на спірне майно ще в 2013 році. Посилається на те, що ОСОБА_1 11.06.2015 звернулась із заявою до правоохоронних органів про вчинення кримінального правопорушення (в ході розгляду справи № 742/1760/15-ц позивачу стало відомо про відчуження майна ПП «Ветті»). Проте, за результатами розгляду відповідного звернення прокуратурою Чернігівської області до Єдиного реєстру досудового розслідування не були внесені відповідні відомості (через відсутність обставин, які можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення). Крім того, суд першої інстанції на аркуші 26 рішення зазначив, що при вирішенні спору судом враховується те, що заява позивача до правоохоронних органів про вчинення кримінального правопорушення від 11.06.2015 не перериває перебіг позовної давності відповідно до ст. 264 ЦК України. Зазначає, що акт приймання-передачі не є правочином (подається на реєстрацію для підтвердження факту передачі майна) і може бути розцінений лише як первинний документ. Стверджує, що такої позиції дотримується Верховний Суд у постановах від 11.06.2018 у справі № 916/613/17, від 22.05.2018 у справі 910/12258/17. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не дав належної оцінки таким фактам: позивач в особі директора ОСОБА_1, яка є одноосібним власником ПП «Ветті», відчужуючи частку у статутному капіталі ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» за договором купівлі-продажу від 26.12.2013 (підписи на якому нотаріально посвідчені), не могла не знати про свою участь в ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» до 2018 року. В договорі купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» від 26.12.2013, який підписано директором ОСОБА_1 , міститься печатка ПП «Ветті», яка на той момент не була ніким викрадена, привласнена. Посилається на те, що в Єдиному реєстрі адвокатів України (www.imba.org.ua) відсутні відомості про те, що ОСОБА_4 є адвокатом. В зв`язку з чим немає можливості дізнатись чи була ОСОБА_4 на момент розгляду справи у суді апеляційної інстанції адвокатом, чи не було зупинено, припинено її право на заняття адвокатською діяльністю. Зазначає, що Київський апеляційний господарський суд всупереч ч. 3 ст. 269 ГПК України необґрунтовано відмовив у прийнятті додаткових доказів, що надавались відповідачем (копії відповіді на адвокатський запит № 21-12/758 від 27.02.2019, копії фінансових звітів ПП «Ветті» за 2013, 2014 роки), неможливість подання яких місцевому господарському суду була обґрунтована відповідачем. Посилається на постанови Верховного суду України від 20.05.2014 у справі № 64/366-10 (3-20гс14), від 18.05.2016 у справі № 922/51/15 (3-194гс16), рішення Європейського суду з прав людини у справах «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації», «Суомінен проти Фінляндії», «Хаджинастасиу проти Греції». У відзиві на касаційну скаргу позивач вказує на те, що рішення загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013 та акт приймання - передачі майна № 1 від 14.11.2013 не містять справжнього підпису власника та директора позивача - ОСОБА_1 Її підпис на цих документах був підроблений, що підтверджується висновком відповідної почеркознавчої експертизи. Вважає, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджується те, що про ці документи було відомо лише відповідачу. Посилається на те, що неналежне виконання своїх обов`язків з боку окремих працівників правоохоронних органів не свідчить про те, що власник не здійснював спроби із відновлення свого порушеного права. Зазначає, що позовна давність в цьому випадку має обчислюватись за вимогами ст. 261 ЦК України, з моменту коли позивач дізнався про існування підроблених рішення та акту, а не з моменту їх складання (про їх існування та те, що позивач мав підписувати такі документи йому відомо не було та не могло бути відомо). Вважає, що рішення засновників, оформлені протоколом № 1, не свідчать про перехід права власності до відповідача. Акт від 14.11.2013, що є предметом розгляду у цій справі, містить ознаки волі та є документом, яким підтверджується виникнення, перехід або припинення права на нерухомість. Вважає, що цей акт містить всі ознаки правочину в розумінні ст. 202 ЦК України. Зазначає про помилкове посилання відповідача на висновки, що викладені у справах № 916/613/17, № 910/12258/17, адже у цих справах акти дійсно не мали ознак правочину. Посилається на те, що представник позивача адвокат ОСОБА_4 відповідно до вимог чинного законодавства склала письмовий і усний іспит, була звільнена від проходження стажування з урахуванням того, що рік перебувала на посаді помічника адвоката, склала Присягу адвоката та за рішенням Ради адвокатів міста Києва отримала свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю № 5904 від 18.05.2017. На сьогоднішній день дія вказаного свідоцтва не зупинена та не припинена. Стверджує, що доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, до незгоди з позицією апеляційного суду. Посилається на постанову Верховного Суду від 06.03.2018 у справі № 907/167/17. На підставі ст. ст. 300, 308, 309 ГПК України просить касаційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін. Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав. Відповідно до ст. 113 ГК України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами. 29.01.2003 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено запис про державну реєстрацію ПП «Ветті» (код ЄДРПОУ 32368311), що підтверджується випискою з ЄДР від 08.02.2013. Судами встановлено, що засновником (власником) та керівником ПП «Ветті» є ОСОБА_1, про що свідчать виписки з ЄДР, п. 1.3 Статуту ПП «Ветті». Підприємство є юридичною особою за законодавством України, має самостійний баланс, рахунки у банківських установах, круглу печатку зі своїм найменуванням, бланки, іншу атрибутику юридичної особи. Підприємство може від свого імені укладати договори, набувати майнові та пов`язані з ними немайнові права, нести обов`язки, бути учасником процесуального провадження у суді будь-якої юрисдикції (п. 1.4 Статуту ПП «Ветті»). За п. п. 5.2, 5.3 вказаного Статуту вищим органом управління підприємства є засновник (власник) підприємства, який здійснює свої повноваження відповідно до Цивільного, Господарського кодексів України та цього Статуту. До кола питань, які вирішуються винятково засновником (власником) підприємства входять, зокрема, призначення, а також звільнення директора підприємства; розгляд та затвердження пропозицій про створення, здійснення, реорганізації і ліквідації підприємств, установ та організацій підприємства, а також філій та представництв, затвердження положень (статутів) про них. Пунктом 5.9 Статуту визначено, що директор має право вчиняти юридичні дії від імені підприємства без довіреності та вирішує всі питання оперативно-господарської діяльності підприємства, зокрема, розпоряджається майном підприємства, представляє власнику річний звіт та баланс підприємства. 12.11.2013 відбулися збори ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», на яких були присутні засновники: ПП «Ветті» в особі директора ОСОБА_1 та ОСОБА_6 Відповідно до протоколу № 1 присутні засновники одностайно вирішили: заснувати ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД»; встановити статутний капітал ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» у розмірі 34 650,00 грн та сформувати його за рахунок майна та грошових внесків засновників у строки, встановлені чинним законодавством України. Розподілити статутний капітал ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» між засновниками таким чином: розмір частки громадянки України ОСОБА_6 складає 1 650,00 грн, що становить 5% статутного капіталу товариства; розмір частки ПП «Ветті» складає 33 000,00 грн, що становить 95% статутного капіталу товариства та формується за рахунок внесення до статутного капіталу товариства такого майна: 1) 1/2 нежитлової будівлі, розташованої за адресою: Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Вокзальна (вул. Свердлова) , 50 , загальною площею 59,4 кв.м, що належить ПП «Ветті» згідно з договором купівлі-продажу від 06.04.2012 та витягом про державну реєстрацію прав, виданого КП «Прилуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації» Чернігівської обласної ради від 28.04.2012, номер витягу 33998315, реєстраційний номер: 35762024. За згодою учасників товариства оцінена в 2 632,00 грн; 2) 1/2 нежитлової будівлі, розташованої за адресою: Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Вокзальна (вул. Свердлова ), 50 , загальною площею 59,4 кв.м, що належить ПП «Ветті» на підставі договору купівлі-продажу від 04.04.2012 та витягу про державну реєстрацію прав, виданого КП «Прилуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації» Чернігівської обласної ради від 28.04.2012, номер витягу 33998288, реєстраційний номер: 35762024. За згодою учасників товариства оцінена в 2 632,00 грн; 3) 1/2 нежитлової будівлі, розміщеної за адресою: Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Вокзальна (вул. Свердлова ), 50 , загальною площею 144,6 кв.м, що належить ПП «Ветті» на підставі договору купівлі-продажу від 04.04.2012 та витягу про державну реєстрацію прав, виданого КП «Прилуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації» Чернігівської обласної ради від 28.04.2012, номер витягу 33998256, реєстраційний номер: 35762406. За згодою учасників товариства оцінена в 13 879,00 грн; 4) 1/2 нежитлової будівлі, розміщеної за адресою: Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Вокзальна ( вул. Свердлова ), 50, загальною площею 144,6 кв.м, що належить ПП «Ветті» на підставі договору купівлі-продажу від 06.04.2012 та витягу про державну реєстрацію прав, виданого КП «Прилуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації» Чернігівської обласної ради від 28.04.2012, номер витягу 33998271, реєстраційний номер: 35762406. За згодою учасників товариства оцінена в 13 879,00 грн. Призначити директором ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» ОСОБА_6 з дати внесення до Єдиного державного реєстру відомостей про товариство. 13.11.2013 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено запис про державну реєстрацію ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» (код ЄДРПОУ 38787693), що підтверджується випискою з ЄДР від 15.11.2013. 14.11.2013 складено акт приймання-передачі майна № 1. У цьому акті приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013 зазначено, що він складений на виконання протоколу загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» № 1 від 12.11.2013. На акті приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013 містяться підписи ОСОБА_1 (директор ПП «Ветті») та ОСОБА_6 (директор ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД»). Відповідно до акту приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013 директор ПП «Ветті» передав, а директор ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» прийняв всі об`єкти нерухомості, внесені ПП «Ветті» до статутного капіталу ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» за рішенням загальних зборів засновників від 12.11.2013, оформленим протоколом №1. Відомості про державну реєстрацію права власності на зазначені об`єкти нерухомості за ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» внесені 27.11.2013 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, що підтверджується витягами з Державного реєстру від 27.11.2013. Статтями 15, 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Відповідно до ст. 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Корпоративними відносинами є відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. При вирішенні корпоративного спору господарський суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з`ясувати питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання. Відповідно до ч. 1 ст. 140 ЦК України (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом. За ч. 1 ст. 3 Закону України «Про господарські товариства» (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України «Про господарські товариства» (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких здійснюється відповідно до виду товариства. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 97 ЦК України). Збори приймають рішення, які оформляються відповідним протоколом. Рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи не є правочинами у розумінні ст. 202 ЦК України. До цих рішень не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 ЦК України, які визначають підстави недійсності правочину, і, відповідно, правові наслідки недійсності правочину за ст. 216 ЦК України. Зазначені рішення є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами), тобто офіційними письмовими документами, що породжують певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин. У зв`язку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи можуть бути: невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства; порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів; позбавлення учасника (акціонера, члена) юридичної особи можливості взяти участь у загальних зборах. Безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів у зв`язку з прямою вказівкою закону є: прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення (ст. ст. 41, 42, 59, 60 Закону України «Про господарські товариства»); прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного загальних зборів товариства (ч. 4 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства»); прийняття загальними зборами рішення про зміну статутного капіталу товариства, якщо не дотримано процедури надання акціонерам (учасникам) відповідної інформації (ст. 40, 45 Закону України «Про господарські товариства»). При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів у зв`язку з іншими порушеннями, допущеними під час скликання та проведення загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення. На загальних зборах засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» 12.11.2013 (прийняті рішення на яких були оформлені протоколом № 1) вирішено заснувати ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» та сформувати статутний капітал за рахунок внесення до нього майна, яке належить ПП «Ветті». Перелік майна зазначений у цьому протоколі. У протоколі № 1 від 12.11.2013 в графі «підписи засновників» містяться підписи директора ПП «Ветті» ОСОБА_1 та ОСОБА_6 Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справа «Дульський проти України» від 01.06.2006 експертиза, призначена судом, є одним із засобів встановлення або оцінки фактичних обставин справи і тому складає невід`ємну частину судової процедури. Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи № 3398-3413/18-24 від 25.10.2018, яка була здійснена на підставі ухвали Господарського суду Чернігівської області від 25.06.2018, підпис директора ПП «Ветті» ОСОБА_1 на спірному протоколі № 1 від 12.11.2013 здійснено не ОСОБА_1 , а іншою особою. Отже, цей протокол містить недостовірні відомості щодо присутності позивача на цих зборах та його участі у прийнятті рішень. Взявши до уваги висновок експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи № 3398-3413/18-24 від 25.10.2018, який був оцінений судом з урахуванням ст. 86 ГПК України, Статуту ПП «Ветті», встановивши, що ПП «Ветті» в особі директора ОСОБА_1 участі у зборах 12.11.2013 не брало, не обговорювало винесені на ці збори питання і рішення щодо цих питань не приймало (відомості щодо присутності позивача на зборах та його участі у прийнятті рішень є недостовірними), апеляційний суд дійшов висновку про порушення прав позивача на участь у таких зборах та, що такі рішення не відповідають вимогам законодавства. Таким чином, апеляційний суд правомірно і обґрунтовано визнав рішення загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013, недійсними. Щодо позовних вимог про визнання недійсним акту приймання - передачі майна № 1 від 14.11.2013, то апеляційний суд, на відміну від помилкового висновку суду першої інстанції, правильно задовольнив і ці позовні вимоги з огляду на таке. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. У справі Європейський суд з прав людини «Белеш та інші проти Чеської Республіки» вказав, що право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав та обов`язків. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Частина 2 ст. 20 ГК України встановлює, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом. Згідно з ч. 1-4 ст. 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину. Отже , правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Рішенням загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», оформлених протоколом № 1 від 12.11.2013, вирішено заснувати ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» та сформувати статутний капітал за рахунок внесення до нього майна, яке належить ПП «Ветті», перелік якого зазначений у цьому протоколі. На виконання рішення загальних зборів засновників, оформлених протоколом № 1 від 12.11.2013, 14.11.2013 між ПП «Ветті» і ТОВ «Бізнес консалтинг Груп ЛТД» було складено акт приймання приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв майно, яке було зазначено у вказаному протоколі загальних зборів відповідача. Надаючи належну оцінку акту приймання приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013, здійснивши належний аналіз Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 703 від 22.06.2011 (що був чинним на час виникнення спірних правовідносин), апеляційний суд, на відміну від помилкового висновку місцевого господарського суду, дійшов до обґрунтованого висновку про те, що акт приймання-передачі майна до складу статутного фонду є правочином, який підтверджує волевиявлення сторін, має юридичні наслідки - набуття та припинення права власності на нерухоме майно. Отже , такий двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін цього двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків. Оскарження правочину, оформленого актом (у розумінні ст. 202 ЦК України) в цьому випадку є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків в розумінні ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України. Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 11.09.2018 у справі № 918/1377/16. За ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення. Висновком експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи № 3398-3413/18-24 від 25.10.2018, встановлено, що підпис в акті приймання передачі майна № 1 від 14.11.2013 за протоколом № 1 загальних зборів ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп» виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою. Встановивши , що волевиявлення позивача під час складення спірного акту не відповідало його внутрішній волі, врахувавши факт незаконності прийнятих на загальних зборах засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» рішень, які були оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013, на підставі якого і було укладено спірний акт, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що акт приймання приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013 суперечить вимогам ст. 203 ЦК України та є недійсним. Також , правомірним є висновок апеляційного суду про те, що позивач звернувся з цим позовом до суду в межах позовної давності з огляду на таке. Відповідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Частиною 3 ст. 267 ЦК України передбачена можливість застосувати позовну давності лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). За ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже , перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Кодексу, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відмовляючи у визнанні рішень загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», оформлених протоколом № 1 від 12.11.2013, недійсними у зв`язку з пропуском позивачем позовної давності щодо цієї вимоги, місцевий господарський суд вказав на те, що позивач про відчуження його майна, а отже і про правові підстави такого відчуження міг довідатись з моменту внесення цих відомостей до Державного реєстру, тобто ще у 2013 році, адже зобов`язаний знати про стан своїх майнових прав відповідно до ст. 13 Конституції України, ч. 4 ст. 319 ЦК України. Апеляційний суд, взявши до уваги те, що чинним законодавством до обов`язків учасника (засновника) господарського товариства не віднесено обов`язок щодо періодичного ознайомлення з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; з договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» від 26.12.2013 (який не стосується незаконного відчуження на користь відповідача нерухомого майна, яке було предметом оскаржуваного рішення та акту приймання-передачі майна) не вбачається, що ПП «Ветті» в особі його директора було ознайомлене зі змістом рішення загальних зборів засновників ТОВ «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД», які оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013 (крім того, висновком експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи № 3398-3413/18-24 від 25.10.2018 встановлено, що підпис директора ПП «Ветті» ОСОБА_1 на спірному протоколі № 1 від 12.11.2013 здійснено не ОСОБА_1 ), а також те, що лише у червні 2015 року в ході розгляду справи № 742/1760/15-ц позивачу стало відомо про те, що на підставі рішення засновника (власника) ПП «Ветті» № 10 від 24.09.2014 було відчужено 8 земельних ділянок, належних ПП «Ветті» та, що з червня 2015 року позивачем в особі його засновника вчинялись дії щодо відновлення свого порушеного права, дійшов до правильного висновку про те, що позивач об`єктивно міг довідатись про наявність оскаржуваного рішення зборів засновників, які оформлені протоколом № 1 від 12.11.2013, не раніше ніж у червні 2015 року. З урахуванням вказаного апеляційний суд правомірно вказав на те, що позивач звернувся з цим позовом у травні 2018 року в межах позовної давності. Щодо доводів касаційної скарги про незастосування апеляційним судом до спірних правовідносин ст. ст. 256, 261, 264, 267 ЦК України, безпідставне застосування ст. 202, 203 ЦК України (що регулюють укладення правочину), порушення ст. ст. 627-629 ЦК України, ст. ст. 42, 73, 74, 76-79 ГПК України, то необхідно зазначити що апеляційним судом, на відміну від суду першої інстанції, було правильно застосовано ті норми матеріального і процесуального права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, а незгода відповідача з постановою апеляційного суду та бажання залишити в силі рішення місцевого господарського суду, яке не відповідає вимогам ст. 236 ГПК України, не може свідчити про неправильне застосування чи неврахування судом апеляційної інстанції вказаних відповідачем норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги фактично зводяться до можливості позивача знати про порушення своїх прав у 2013 року, однак такі доводи є безпідставними та спростовуються висновками апеляційного суду, який на підставі наявних у матеріалах справи доказів, з правильним застосуванням норм матеріального права, встановив, що позивач про порушення свого права дізнався лише у червні 2015 року і доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Принцип змагальності (ст. 13 ГПК України) та принцип рівності сторін (ст. 7 ГПК України), які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Апеляційним судом при прийнятті постанови було дотримано вказаних принципів та забезпечено сторонам справедливий судовий розгляд, взято до уваги доводи всіх учасників справи та почуто їх, що відповідає вимогам ГПК України, п. 1 ст. 6 Конвенції та узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (справи «Проніна проти України», «Серявін та інші проти України»). Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У рішенні в справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20.07.2006 (заяви № 29458/04 та № 29465/04) Європейський суд з прав людини вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Встановивши , що відповідачем не було доведено, що ненадання до суду першої інстанції додаткових доказів було зумовлено причинами, які об`єктивно не залежали від відповідача, апеляційний суд правомірно не взяв їх до уваги в силу ст. 269 ГПК України. Щодо аргументів касаційної скарги про те, що в Єдиному реєстрі адвокатів України відсутні відомості про те, що ОСОБА_4 є адвокатом, а тому не можливим є встановлення того чи була ОСОБА_4 адвокатом, чи не було зупинено, припинено її право на заняття адвокатською діяльністю на момент розгляду справи у суді апеляційної інстанції, то вони є безпідставними, адже повноваження ОСОБА_4 на представлення інтересів позивача, зокрема у суді апеляційної інстанції підтверджуються свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю серії НОМЕР_1 від 18.05.2017, ордером на надання правової допомоги серії КВ № 422636. Щодо посилання на постанови Верховного Суду від 11.06.2018 у справі № 916/613/17, від 22.05.2018 у справі № 910/12258/17, то у цих справах суд касаційної інстанції виходив з інших фактичних обставин справи, встановлених судами, ніж ті, що були встановлені апеляційним судом у цій справі. Суди у цих справах дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним акту, підписаного саме на виконання умов договору, а не на виконання рішення зборів засновників. Крім того, спірний акт приймання-передачі майна № 1 від 14.11.2013 у цій справі став підставою для реєстрації права власності на відповідне майно, що не було встановлено у зазначених відповідачем справах. Інші доводи касаційної скарги зводяться до необхідності іншої оцінки судом касаційної інстанції доказів, ніж та, що була зроблена, зокрема апеляційним судом. Але , відповідно до ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням вимог матеріального права, з дотриманням передбачених ст. 3 ЦК України принципів справедливості, добросовісності, розумності, а тому підстав для її скасування та залишення в силі рішення місцевого господарського суду немає. Оскільки підстав для скасування постанови апеляційного суду немає, то судовий збір згідно з ст. 129 ГПК України за подання касаційної скарги покладається на скаржника. Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд П О С Т А Н О В И В : касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Консалтинг Груп ЛТД» залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 березня 2019 року у справі за № 927/352/18 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Л. Стратієнко Судді В. Студенець І. Ткач http://reyestr.court.gov.ua/Review/82426119

У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., ШтеликС.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 8 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року в с т а н о в и л а: У листопаді 2010 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ УкрСиббанк») звернулося до суду з указаним вище позовом, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором від 27 грудня 2007 року, згідно з умовами якого вона отримала кредит у сумі 265 тис. доларів США строком до 26 грудня 2014 року зі сплатою 12,9 % річних, унаслідок чого станом на 2 липня 2010 року утворилася заборгованість у розмірі 2 404 880 грн 97 коп., що підлягає стягненню в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який згідно з договором поруки від 27 грудня 2007 року зобов'язався відповідати за виконання позичальником усіх його зобов'язань перед банком у повному обсязі. 12 грудня 2011 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») та ПАТ УкрСиббанк» укладено договір факторингу за зобов'язаннями, які виникли у ОСОБА_3, у зв'язку з чим до ТОВ «Кей-Колект» перейшли всі права нового кредитора, яке у судовому засіданні після заміни позивача у справі у порядку процесуального правонаступництва, підтримало позов у повному обсязі. Справа судами розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 8 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року, позов ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за кредитним договором від 27 грудня 2007 року станом на 2 липня 2010 року у розмірі 2 404 880 грн 97 коп., з яких: кредитна заборгованість у розмірі 257 637 доларів 37 центів США, що еквівалентно 2 037 576 грн 67 коп., заборгованість по процентах у розмірі 41 764 доларів 36 центів США, що еквівалентно 330 301 грн 79 коп., пеня у розмірі 36 502 грн 51 коп. і 500 грн. У задоволенні позову до ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині вимог до ОСОБА_3 скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект» відмовити. Отже, судові рішення в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються (ст. 335 ЦПК України). Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи частково позов ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка порушила умови кредитного договору, допустила кредитну заборгованість. Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також про те, що ОСОБА_3 не довела, що кредит не отримувала, оскільки згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи саме нею підписано договір про надання споживчого кредиту, отже, договір є укладеним з цієї дати, а не з моменту передачі грошей, у зв'язку з чим цей же висновок експертизи про те, що вона не підписувала додаткову угоду до кредитного договору та заявку на видачу готівки у графі «отримувач коштів» значення немає, оскільки вона як позичальник частково виконувала умови договору. Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судами встановлено, що 27 грудня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав відповідачу споживчий кредит у сумі 265 тис. доларів США зі сплатою 12,9 % річних із кінцевим терміном повернення - 26 грудня 2014 року. Того ж дня на забезпечення належного виконання зобов'язань за вказаним договором між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, згідно з яким він поручився за належне виконання позичальником усіх зобов'язань за кредитним договором перед банком у повному обсязі. 12 грудня 2011 року між ТОВ «Кей-Колект» та ПАТ УкрСиббанк» укладено договір факторингу за зобов'язаннями, які виникли у ОСОБА_3, у зв'язку з чим до ТОВ «Кей-Колект» перейшли всі права нового кредитора (ст. 512 ЦК України), яке у судовому засіданні після заміни позивача у справі у порядку процесуального правонаступництва, підтримало позов у повному обсязі. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених кредитним договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до положень ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. Апеляційний суд не врахував, що згідно з ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи. Скасовуючи попередні судові рішення, суд касаційної інстанції в ухвалі від 13 серпня 2014 року зазначив про необхідність перевірки фактичних обставин, які стосуються як укладення кредитного договору, так і отримання грошових коштів.При цьому також вказував на необхідність встановити дійсний розмір кредитної заборгованості з урахуванням заперечень відповідача, дослідити первинну бухгалтерську документацію. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначала, що кредит вона мала намір взяти для розвитку бізнесу її батька, уклала договір, проте її батько помер, тому в подальшому кредитні кошти фактично не отримувала й підписи у заявках про їх отримання та квитанціях їй не належать, кредит не погашала. Відповідно до ч. 1 ст. 10, ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК України. Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 4 червня 2015 року, призначеної після скасування попередніх судових рішень судом касаційної інстанції, експертами встановлено, що підписи від імені ОСОБА_3 у договорі про надання споживчого кредиту від 27 грудня 2007 року виконані самою ОСОБА_3, а підписи від її імені в додатковій угоді до кредитного договору від 10 березня 2009 року та в заявках на видачу готівки і графах «підпис отримувача» виконані не ОСОБА_3, а іншою особою. Згідно з вимогами ч. 6 ст. 147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 цього Кодексу; висновок експерта не має переваг перед іншими засобами доказування, також підлягає дослідженню і перевірці. У порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212-214 ЦПК України суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів та заперечень сторін, не дав правової оцінки висновку проведеної у справі експертизи, не оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, взявши за основу висновок експертизи лише в частині підписання кредитного договору, проте правових висновків в іншій частині висновку експертизи належним чином не зробив, унаслідок чого дійшов суперечливих висновків та основаних на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України. На порушення вимог ст. ст. 10, 11, 60, 212-214, 315 ЦПК України апеляційний суд не сприяв всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішенні, допустив неповноту у з'ясуванні таких обставин, не встановив дійсній розмір кредитної заборгованості, якщо дійшов висновку про укладеність договору, і з урахуванням заперечень відповідачки не дослідив первинну бухгалтерську документацію на підтвердження видачі готівки позичальнику, а також погашення кредиту; не вказав, які докази підтверджують часткове виконання нею умов договору. Також апеляційний суд не дав належної правової оцінки твердженням представника ТОВ «Кей-Колект» про втрату первинної бухгалтерської документації, оскільки відсутні підтвердження цих доводів, а, крім того, факт видачі кредиту та розмір кредитної заборгованості згідно з вимогами ст. ст. 10, 60 ЦПК України має довести саме позивач. Встановлення зазначених обставин має важливе юридичне значення, оскільки саме цими обставинами, докази чого на їх підтвердження позивач не надав, він та суд обґрунтували те, що відповідач частково виконувала умови кредитного договору, що вона заперечувала. Посилання апеляційного суду на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові № 6-63 цс 12 від 11 липня 2012 року, безпідставне, оскільки у зазначеній постанові відмовлено в задоволенні заяви про перегляд ухвали суду касаційної інстанції з підстав відсутності неоднакового застосування судами норм права, а тому вона не може бути покладена в основу судових рішень як правова позиція, яка обов'язкова до застосування (ст. 360-7 ЦПК України). Крім того, у вказаній справі, яка була предметом перегляду Верховним Судом України, встановлено, що позичальник кошти отримала шляхом перерахування банком готівки на її позичковий рахунок, які вона у той же день зняла з рахунку. У цій справі фактичні обставини зовсім інші, на що апеляційний суд уваги не звернув. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційного суду в частині вимог до ОСОБА_3 не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року в частині позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько О.В.Закропивний С.Ф.Хопта С.П.Штелик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/55795311

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 815/6945/16 Провадження N 11-439апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року (суддя Андрухів В.В.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року (у складі колегії суддів Градовського Ю.М., Кравченка К.В., Лук'янук О. В.) у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Одеського нотаріального округу КовальськоїВікторії Валентинівни (далі - приватний нотаріус Ковальська В.В.), треті особи: Одеська міська рада, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до приватного нотаріуса Ковальської В.В., треті особи: Одеська міська рада, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у якому просила скасувати рішення відповідача від 25 листопада 2013 року про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на квартири, що розташовані в м. Одесі за адресами: АДРЕСА_1 Позов обґрунтовано тим, що приватний нотаріус, яка виконувала функції державного реєстратора, прийняла оскаржувані рішення, не встановивши відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV). Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 01 березня 2017 року залишив без змін ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року, якою відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 190 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У березні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 рокута Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_3 зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки виник щодо оскарження рішень відповідача, як суб'єкта владних повноважень, на підставі невиконання ним вимог Закону України N 1952-IV. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Згідно із ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила наступне. Судами встановлено, що 25 листопада 2013 року приватний нотаріус Ковальська В.В. зареєструвала за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу N 01/1232 від 03 грудня 2001 року та прийняла рішення про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу N 00/0112 від 21 січня 2000 року Того ж дня, цей же нотаріус посвідчила договори купівлі-продажу, на підставі яких ОСОБА_3 продала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6, а квартиру АДРЕСА_1 -ОСОБА_7 За позицією позивачки жодних договорів стосовно придбання чи продажу вказаних квартир вона не укладала й до відповідача для вчинення реєстраційних дій не зверталася. Перехід права власності на згадані квартири здійснено по підроблених документах, що встановлюється в кримінальному провадженні N 12014160470004682 від 29 травня 2016 року (до цього часу рішення не прийнято). Вважаючи дії приватного нотаріуса протиправними й такими, що вчинені без належної перевірки документів, наданих для реєстрації права власності, ОСОБА_3 звернулася до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Порушуючи питання про скасування рішень приватного нотаріуса від 25 листопада 2013 року, ОСОБА_3 обґрунтовує свої вимоги тим, що оскаржувані рішення про реєстрацію за нею права власності на квартири прийняті на підставі договорів купівлі-продажу нерухомого майна, які позивачка з третіми особами в справі не укладала та в подальшому нерухоме майно не відчужувала. Вищезазначені договори купівлі-продажу, на думку ОСОБА_3, є незаконними і потягли за собою низку цивільних позовів, пред'явленихдо неї третіми особами, а тому порушують її права. Однак, визнання незаконними дій приватного нотаріуса щодо реєстрації за позивачкою права власності на квартири і подальшого їх відчуження можуть бути визнані судом такими у випадку, якщо буде встановлено незаконність їх укладення і відповідно участь ОСОБА_3 в цих діях, оскільки оцінка дій приватного нотаріуса напряму залежить від рішення суду щодо дійсності укладення договорів купівлі-продажу квартир, а отже ці правовідносини є похідними. При цьому, на противагу своєї правової позиції про належність спору до адміністративної юрисдикції ОСОБА_3 в порядку цивільного судочинства звернулась до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до приватного нотаріуса Ковальської В.В. про скасування рішень від 25 листопада 2013 року щодо реєстрації права власності на нерухоме майно (справа N 521/533/17). Малиновський районний суд м. Одеси рішенням від 20 червня 2018 року відмовив ОСОБА_3 у задоволенні цього позову. Також з матеріалів справи та відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що в січні 2018 року ОСОБА_3 подала до Малиновського районного суду м. Одеси цивільний позов до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 треті особи: Одеська універсальна біржа, Одеська міська рада, приватний нотаріус Ковальська В.В., ОСОБА_9, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна (справа N 521/209990/16-ц). Тобто у цій справі спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договірних відносин і впливають на цивільні права позивачки та третіх осіб у справі. Однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є правочини (договори). Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Отже, шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. За нормами ч. 3 цієї статті якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст. 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 2 зазначеної статті). Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала;у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права. З огляду на те, що реєстраційні дії, які оскаржує позивачка, вчинені на підставі правочинів, а саме договорів купівлі-продажу, які вона вважає недійсними та прийнятими з ознаками шахрайських дій невідомими їй особами, спір у цій справі не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами Цивільного процесуального кодексу України, з метою встановлення відповідності вказаних договорів вимогам ЦК України. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні цього Суду у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Зважаючи на наведене й ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі є обґрунтованими, оскільки ця справа має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Відповідно до.1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року залишити без змін. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 серпня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Карпенко С.О. розглянувши у попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредобанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Кредобанк» про визнання кредитного договору недійсним, стягнення моральної шкоди, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Кредобанк», в інтересах якого діє Широкова КрістінаГеоргіївна, на рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 13 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 08 вересня 2016 року, - в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Кредобанк» (далі - ПАТ «Кредобанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості у розмірі 193 891 грн 30 коп. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 29 серпня 2014 року між ПАТ «Кредобанк» та відповідачем укладено кредитний договір №4443.10.00.2104, згідно якого відповідачу надано кредит в сумі 169 295 грн 72 коп., на строк до 28 серпня 2021 року. Відповідно до умов кредитного договору, відповідач повинен сплачувати позивачу плату у розмірі 17,99% річних, але не пізніше останнього банківського дня місяця, за який нараховані проценти. Пунктом 5.1 кредитного договору передбачено, що за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань відповідач повинен сплачувати пеню в розмірі подвійної процентної ставки, вказаної в п.3.2 кредитного договору, але не менше 10 гривень за кожен день прострочення. Відповідач порушив умови кредитного договору, тому станом на 29 травня 2015 року має заборгованість за кредитом в розмірі 193 891 грн 30 коп., яка складається із: неповернута сума кредиту - 169 295,72 грн, прострочені відсотки - 20 717 грн 85 коп., пеня - 3 877 грн 73 коп. Позивачем було проведено роботу з відповідачем щодо досудового врегулювання даного спору, зокрема погашення простроченої заборгованості за кредитом, але до цього часу заборгованість відповідачем не сплачено, тому позивач просить суд стягнути всю суму кредиту. ОСОБА_4 звернувся із зустрічним позовом до ПАТ «Кредобанк» про визнання кредитного договору недійсним та стягнення моральної шкоди. Свої вимоги мотивує тим, що ОСОБА_4 зазначений чи будь-який інший договір з ПАТ «Кредобанк» ніколи не укладав та не підписував, у серпні 2013 року він загубив паспорт громадянина України на своє ім'я серії НОМЕР_2, виданий 06 червня 2007 року Городенківським РВ УМВС в Івано-Франківській області та ідентифікаційний код. 30 серпня 2013 року з цього приводу він звернувся до Іванівської сільської ради, однак в Новоукраїнський РС УДМС в Кіровоградській області не звертався в зв'язку з відсутністю коштів на транспортні розходи, штраф. В подальшому, зібравши необхідні кошти, 08 листопада 2014 року ОСОБА_4 знову звернувся до сільської ради з заявою про втрату паспорта, після чого секретарем сільської ради документи були передані в Новоукраїнський РС УДМС та він отримав в зв'язку із втратою новий паспорт громадянина України на своє ім'я серії НОМЕР_3 . 10 листопада 2014 року ОСОБА_4 отримав за місцем проживання лист-претензію від ПАТ «Кредобанк», з якого йому стало відомо про те, що на його ім'я по втраченому паспорту взято кредит. Аби вияснити обставини справи, ОСОБА_4 неодноразово звертався в Кіровоградське відділення ПАТ «Кредобанк» , розташоване у м. Кіровограді, провулок Центральний, №1-а, однак в наданні будь-якої інформації та в ознайомлені з кредитною справою йому було відмовлено, при цьому співробітники банку зіслалися на банківську таємницю та ЗУ «Про банки та банківську діяльність», фактично визнавши те, що кредитний договір не укладався та не підписувався ОСОБА_4 18 грудня 2014 року ОСОБА_4 звернувся з заявою про вчинений злочин до Кіровоградського міського відділу УМВС України в Кіровоградській області, по якій 19 грудня 2014 року було відкрито кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого ст.190 КК України, та зареєстроване в Єдиному реєстрі досудових розслідувань за №12014120020010932. Про відкриття кримінального провадження також було повідомлено ПАТ «Кредобанк», безпосередньо службу безпеки банку, керівництво центрального офісу та Кіровоградського відділення. Таким чином, отримавши копію позовної заяви про стягнення заборгованості з додатками, серед яких була також копія кредитного договору №4443.10.00.2104. від 24 серпня 2014 року начебто укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ «Кредобанк», ОСОБА_4 вперше мав змогу з ним ознайомитися та пересвідчитися, що в вказаному договорі містяться підроблені підписи. На підставі викладеного, ОСОБА_4 просив стягнути на свою користь моральну шкоду у сумі 20 000 грн, мотивуючи тим, що з того моменту, коли він дізнався про вказаний кредит та про величезний кредитний борг, постійно відчуває психологічний дискомфорт, а спричинений йому тяжкий психологічний шок викликав у нього стрес та депресію, що супроводжувалася спробами суїциду. Рішенням Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 13 липня 2016 року у задоволенні позову ПАТ «Кредобанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Кредобанк» про визнання кредитного договору недійсним, відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Визнано недійсним кредитний договір № 4443.10.00.2104, укладений 24 серпня 2014 року між ПАТ «Кредобанк» і ОСОБА_4 У задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ПАТ «Кредобанк», в інтересах якого діє Широкова К.Г., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ПАТ «Кредобанк». Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2ст. 324 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 29 серпня 2014 року від імені ОСОБА_4 з ПАТ «Кредобанк» укладено кредитний договір № 4443.10.00.2104, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в сумі 169 295 грн 72 коп. строком до 28 серпня 2021 року на придбання автомобіля марки HYUNDAI, модель ACCENT, 2014 року випуску, згідно договору купівлі-продажу, укладеного між позичальником і ТОВ «Богдан-Авто-Кіровоград» (п.2.2. договору). Для укладення кредитного договору позичальником було надано паспорт громадянина України серії НОМЕР_2, виданий Городенківським РВ УМВС України в Івано-Франківській області 06 червня 2007 року на ім'я ОСОБА_4 У зв'язку з невиконанням умов кредитного договору станом на 29 травня 2015 року за позичальником обліковується заборгованість у розмірі 193 891 грн 30 коп., з яких: неповернута сума кредиту - 169 295,72 грн прострочені відсотки - 20 717 грн 85 коп., пеня - 3 877 грн 73 коп. ОСОБА_4 категорично заперечував проти укладення між ним та позивачем кредитного договору, посилаючись на те, що паспорт та картку платника податків, на підставі яких видавався кредит та посвідчувався договір застави автомобіля, він загубив у 2013 році, а отримав новий лише у листопаді 2014 року. 08 листопада 2014 року ОСОБА_4 видано новий паспорт серії НОМЕР_3. Висновком судової почеркознавчої експертизи Кіровоградського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України № 202 від 05 травня 2016 року встановлено, що підпис в оригіналі кредитного договору № 4443.10.00.2104, укладеного між ПАТ «Кредобанк» і ОСОБА_4, від імені ОСОБА_4 та підпис в оригіналі договору застави транспортного засобу автомобіля HYUNDAI ACCENT, реєстраційний номер НОМЕР_1, який складено та посвідчено 29 серпня 2014 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Хомутенко О.В., зареєстрованого в реєстрі № 835, від імені ОСОБА_4 виконані не самим ОСОБА_4, а іншою особою. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ «Кредобанк» та задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, визначившись належним чином з характером спірних правовідносин, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, дійшов до обґрунтованого висновку про те, що оскільки кредитний договір, який було укладено 29 серпня 2014 року від імені ОСОБА_4 з ПАТ «Кредобанк», відповідач не підписував, грошей за цим договором на придбання автомобіля не отримував, автомобіль на його ім'я не реєструвався, що відповідно до ч.3 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання цього договору недійсним та відмови позивачу у задоволенні його вимог. ПАТ «Кредобанк» не надано доказів необґрунтованості висновку експерта, чи доказів того, що він суперечить матеріалам справи, або що експертизу призначено і проведено з порушенням норм процесуального права. Доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості висновків експертизи є безпідставними, так як експертний висновок узгоджуються з іншими дослідженими судами доказами, а саме: довідками Іванківської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області від 18 листопада 2014 року № № 535,538 про те, що ОСОБА_4 з 20 лютого 2009 року зареєстрований та проживає у селі Октябрське, звертався за оформленням документів з приводу втрати паспорта громадянина України до виконкому сільської ради - першого разу 30 серпня 2013 року, другого разу - 08 листопада 2014 року, записами із домової книги Іванківської сільської ради, ксерокопією паспорта громадянина України серії НОМЕР_2, виданого Городенківським РВ УМВС України в Івано-Фанківській області 06 червня 2007 року на ім'я ОСОБА_4 з його фотокарткою, яка різниться з тією, що є у ксерокопії паспорта доданої позивачем до позовної заяви. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій. Колегією суддів встановлено та вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин, правові підстави для скасування оскаржуваних рішень відсутні. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,- у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Кредобанк», в інтересах якого діє Широкова Крістіна Георгіївна, відхилити. Рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 13 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 08 вересня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова С.О. Карпенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/68752793

В трьох ісудових інстанціях кредитний договір визнано не укладеним, тобто таким, що не відбувся. Але немає рішення стосовно Договорів іпотеки й Договору Застави. Начебто вони автоматично визнаються також не укладеними. Але банк не визнає цього й на цій підставі пише листи з вимогами повернути нерухоме майно, твердячи, що судовим рішенням не вказано, що Договір іпотеки та Договір Застави є не укладеними. Подала в суд. Як правильно написати вимогу в суд щодо цієї проблеми, оскільки відсутні моменти виникнення, зміни чи припинення правочину в такій ситуації?

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Червинської М.Є., суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Попович О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання спадкового договору за касаційною скаргою ОСОБА_5 на ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 2 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 2 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив розірвати спадковий договір, укладений 2 грудня 2011 року між ним та ОСОБА_4 (донькою), скасувати запис про обтяження в реєстрі заборон на відчуження майна. Зазначав, що відповідач не виконує умови спадкового договору, а тому він підлягає розірванню на підставі ч. 1 ст. 611 ЦК України. Ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 19 листопада 2015 року у справі було замінено первісного позивача на правонаступника - ОСОБА_7 Представником відповідача та відповідачем у справі було подано клопотання про залишення позову без розгляду. Ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 2 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 2 серпня 2016 року, позов залишено без розгляду. У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати судові ухвали, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-МІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції, залишаючи позов без розгляду на підставі ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦПК України, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позовна заява особою, від імені якої її подано, не підписувалася, що підтверджується висновком експерта, будь-які доручення на представництво інтересів ОСОБА_8 у справі відсутні. Проте з такими висновками судів погодитись не можна з огляду на наступне. Встановлено, що 26 лютого 2015 року до суду надійшла зазначена позовна заява, підписана від імені ОСОБА_8 (т.1 а.с. 5-7). Згідно із свідоцтвом про смерть, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер (т. 1 а.с. 35), у зв'язку із чим ухвалою місцевого суду від 19 листопада 2015 року у справі було замінено первісного позивача на правонаступника - ОСОБА_7 на підставі ч. 1 ст. 37 ЦПК України Оскільки позов подано за життя ОСОБА_8, а правовідносини, що виникли між сторонами допускають правонаступництво, суд залучив до участі у справі правонаступника спадкодавця - ОСОБА_7 У справі було призначено та проведено судову почеркознавчу експертизу. Так, згідно з висновком експерта від 19 травня 2016 року, підпис, який розміщений на бланковому рядку третього аркушу оригіналу позовної заяви про розірвання договору від 20 лютого 2015 року, що подана до Житомирського районного суду Житомирської області 26 лютого 2015 року, виконаний не ОСОБА_8, а іншою особою (т. 2 а.с. 125-129). Відповідно до ст. 143 ЦПК України суд призначає експертизу для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань. Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом, у якому на підставі норм цивільного законодавства просив повернути спадкове майно, у зв'язку із тим, що відповідач не виконує умови спадкового договору, а тому він підлягає розірванню на підставі ч. 1 ст. 611 ЦК України. Відповідач після смерті позивача подала заяву про призначення почеркознавчої експертизи з метою встановлення належності підпису на вказаній позовній заяві. Постановляючи ухвалу про призначення експертизи, суд першої інстанції не врахував, що нормами процесуального закону не передбачено призначення експертизи щодо перевірки підпису позивача на позовній заяві, не взяв до уваги, що у справі відбулося правонаступництво, залишив позовну заяву без розгляду не на законних підставах. Посилання суду першої інстанції на положення п.2 ч. 1 ст. 207 ЦПК безпідставні, оскільки вони не стосуються пред'явлення позову позивачем, а поширюються на випадки, коли позов подається особою, в інтересах іншої заінтересованої особи, без наявності повноважень на ведення справи. Апеляційний суд цих недоліків не усунув, залишив ухвалу суду першої інстанції без змін. Отже ухвали суду першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції. Відповідно до ст. 342 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує ухвалу і передає питання на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції, якщо було порушено порядок, встановлений для його вирішення. Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити. Ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 2 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 2 серпня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ.Є. Червинська Судді:І.М. Завгородня Л.М. Мазур Т.О. Писана О.В. Попович http://reyestr.court.gov.ua/Review/65505642

Державний герб України Ухвала іменем україни 29 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Червинської М.Є., суддів: Коротуна В.М., Писаної Т.О., Мазур Л.М., Попович О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про визнання правочинів недійсними, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» - Славкіної Марини Анатоліївни на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 березня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 27 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБіБанк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 29 березня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк», яке змінило своє найменування на ПАТ «ВіЕйБіБанк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 19/37, за умовами якого останній отримав кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом у сумі 65 000 дол. США зі сплатою 13,5 % річних за користування кредитом та з кінцевим терміном повернення до 29 березня 2012 року. Крім того, між банком та ОСОБА_3 були укладені додаткові угоди до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, а саме: додаткова угода № 1 від 29 березня 2007 року та додаткова угода № 2 від 17 липня 2007 року, за умовами яких ОСОБА_3 отримав транш кредиту в сумі 50 000 дол. США та 15 000 дол. США з кінцевим терміном повернення до 29 березня 2012 року, а також додаткові угоди № 3 від 07 листопада 2008 року та № 4 від 22 листопада 2008 року, за умовами яких плата за користування кредитними коштами встановлювалася в розмірі 16% та 18% річних відповідно. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 28 січня 2009 року між ПАТ «ВіЕйБіБанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_4 зобов'язувалась нести солідарну відповідальність з ОСОБА_3 за кредитним договором № 19/37. Крім того, ПАТ «ВіЕйБіБанк» зазначало, що 26 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_3 було укладено додатковий договір № 6 до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, за умовами якого сторони погодили розмір мінімальної процентної ставки за користування кредитними коштами 16 % річних та строк користування кредитними коштами до 29 березня 2022 року, при цьому додатково встановлена щорічна комісія в розмірі 0,5 % річних. 26 серпня 2009 року між ПАТ «ВіЕйБіБанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено додатковий договір № 1 до договору поруки від 28 січня 2009 року, за умовами якого ОСОБА_4 погодилася з новим графіком погашення заборгованості та збільшенням строку користування кредитними коштами до 29 березня 2022 року. Внаслідок невиконання ОСОБА_3 своїх зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 06 липня 2015 року становила 730 417 грн 47 коп. та якуПАТ «ВіЕйБіБанк» просило стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «ВіЕйБіБанк» про визнання правочинів недійсними, обґрунтовуючи його тим, що додатковий договір № 6 від 26 серпня 2009 рокудо кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, додаток № 1 до кредитного договору «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків» та додатковий договір № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року він не підписував, а тому на підставі ст. 215 ЦК України просив визнати їх недійсними. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 27 квітня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «ВіЕйБіБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсними: додатковий договір № 6 від 26 серпня 2009 року до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, додаток № 1 до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків», додатковий договір № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ПАТ «ВіЕйБіБанк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБіБанк» - Славкіної М.А., посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ПАТ «ВіЕйБіБанк» в повному обсязі, у задоволенні зустрічного позову відмовити. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» ВССУ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, ознайомившись із поданими запереченнями, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «ВіЕйБіБанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що банком пропущено строк позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем. Договір поруки суд вважав припиненим з 30 вересня 2012 року на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходи із того, що підписи від імені позичальника в додатковому договорі № 6 від 26 серпня 2009 рокудо кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків» та додатковому договорі № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року, виконані не ОСОБА_3, що свідчить про відсутність його волевиявлення на укладення зазначених правочинів. Колегія суддів погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Судами встановлено, що 29 березня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк», яке змінило своє найменування на ПАТ «ВіЕйБіБанк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 19/37, за умовами якого останній отримав кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом у сумі 65 000 дол. США зі сплатою 13,5 % річних за користування кредитом та з кінцевим терміном повернення до 29 березня 2012 року. Крім того, між банком та ОСОБА_3 були укладені додаткові угоди до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, а саме: додаткова угода № 1 від 29 березня 2007 року та додаткова угода № 2 від 17 липня 2007 року, за умовами яких ОСОБА_3 отримав транш кредиту в сумі 50 000 дол. США та 15 000 дол. США з кінцевим терміном повернення до 29 березня 2012 року, а також додаткові угоди № 3 від 07 листопада 2008 року та № 4 від 22 листопада 2008 року, за умовами яких плата за користування кредитними коштами встановлювалася в розмірі 16% та 18% річних відповідно. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 28 січня 2009 року між ПАТ «ВіЕйБіБанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_4 зобов'язувалась нести солідарну відповідальність з ОСОБА_3 за кредитним договором № 19/37. Крім того, позивач зазначав, що 26 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_3 було укладено додатковий договір № 6 до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, за умовами якого сторони погодили розмір мінімальної процентної ставки за користування кредитними коштами 16 % річних та строк користування кредитними коштами до 29 березня 2022 року, при цьому додатково встановлена щорічна комісія в розмірі 0,5 % річних. 26 серпня 2009 року між ПАТ «ВіЕйБіБанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено додатковий договір № 1 до договору поруки від 28 січня 2009 року, за умовами якого ОСОБА_4 погодилася з новим графіком погашення заборгованості та збільшенням строку користування кредитними коштами до 29 березня 2022 року. Звертаючись до суду із позовом, ПАТ «ВіЕйБіБанк» зазначало, що ОСОБА_3 свої зобов'язання за кредитним договором та додатковими угодами до нього належним чином не виконує, у зв'язку із чим станом на 06 липня 2015 року заборгованість за договором становила 730 417 грн 47 коп. ОСОБА_3 зазначав, що з серпня 2009 року він не здійснював жодних платежів за кредитним договором, а тому банк пропустив строк позовної давності, при цьому додатковий договір № 6 від 26 серпня 2009 року, умовами якого було збільшено строк повернення кредиту до 29 березня 2022 року, додаток № 1 до кредитного договору «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків» та додатковий договір № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року він не підписував. Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 05 листопада 2015 року підписи від імені ОСОБА_3 в додатковому договорі № 6 від 26 серпня 2009 року до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків» та додатковому договорі № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року, виконані не ОСОБА_3. Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 3 ст. 203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановленіч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Враховуючи, що згідно висновку судово-почеркознавчої експертизи від 05 листопада 2015 року ОСОБА_3 не підписував додатковий договір № 6 від 26 серпня 2009 року до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, додаток № 1 до кредитного договору «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків» та додатковий договір № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про відсутність волевиявлення ОСОБА_3 на укладення зазначених правочинів, що є підставою для визнання їх недійсними. Доводи касаційної скарги щодо прийняття ОСОБА_3 умов, встановлених додатковим договором № 6 від 26 серпня 2009 року, зокрема шляхом їх виконання, є необґрунтованими, оскільки в матеріалах справи відсутні докази зазначеного. Безпідставними є також доводи щодо сплати ОСОБА_3 платежів в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 19/37 до жовтня 2014 року, що свідчить про відсутність пропуску строку позовної давності при зверненні до суду із даним позовом. За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов'язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-2170цс16. Враховуючи, що кредитний договір № 19/37 від 29 березня 2007 року укладений зі строком його дії до 29 березня 2012 року, графік погашення платежів, закріплений у додатку № 1 до кредитного договору, а також додатковий договір № 6 від 26 серпня 2009 року, умовами якого було змінено строк повернення кредиту до 29 березня 2022 року, ОСОБА_3 не підписував, при цьому в матеріалах справи відсутні докази сплати грошових коштів за кредитним договором з серпня 2009 року, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про пропуск ПАТ «ВіЕйБіБанк» строку позовної давності при зверненні до суду з даним позовом у липні 2015 року. Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів щодо їх оцінки. Докази та обставини, на які посилається уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБіБанк» - Славкіна М.А. у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального і процесуального права. З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст.ст. 338-341 ЦПК України є підставами для скасування судових рішень. Керуючись ст. ст. 336, 337, 343-345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справах у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» - Славкіної Марини Анатоліївни відхилити. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 березня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 27 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.Є. Червинська Судді: В.М. Коротун Л.М.Мазур Т.О.Писана О.В. Попович http://reyestr.court.gov.ua/Review/65895256

Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 травня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Наумчука М.І., суддів: Ізмайлової Т.Л., Нагорняка В.А., Мостової Г.І., Остапчука Д.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживачів, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 01 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 19 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2012 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів. Позивачка посилалась на те, що 28 березня 2008 року вона уклала з відповідачем договір про іпотечний кредит, згідно з умовами якого вона отримала грошові кошти у сумі 126 250 грн зі сплатою 15 % річних строком до 28 березня 2016 року з цільовим призначенням - на поліпшення якості окремої квартири АДРЕСА_1. 04 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року, відповідно до умов якої відповідач зобов'язався надати позивачці кошти у розмірі 26 744,94 дол. США на придбання нерухомості. Незважаючи на умови додаткової угоди про надання позивачці кредитних коштів, відповідач здійснив продаж іноземної валюти у сумі 26 744,94 дол. США, на підставі заяви від 04 серпня 2008 року № 49 на продаж іноземної валюти, яку ОСОБА_3 не підписувала, а отримані від продажу іноземної валюти кошти у гривні направив на погашення залишку кредиту у гривневому еквіваленті. Позивачка просила визнати поважними причини пропуску строків позовної давності та поновити строк для звернення до суду із позовом; визнати недійсною додаткову угоду від 04 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року, укладену між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк», зобов'язати ПАТ КБ «ПриватБанк» скасувати нарахування кредитної заборгованості, відсотків, комісій, штрафів, пені та інших нарахувань, відповідно до умов договору про іпотечний кредит. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 01 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 19 грудня 2013 року, позов задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду від 04 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року № НЕНLGI000004846, укладену між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Скасовано нарахування кредитної заборгованості, відсотків, комісій, штрафів, пені та інших нарахувань, виконаних ПАТ КБ «ПриватБанк», відповідно до умов додаткової угоди від 04 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року № НЕНLGI000004846, укладеної між ОСОБА_3 та ПАБ КБ «ПриватБанк». Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ПАБ КБ «ПриватБанк», посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, направити справу на новий судовий розгляд. Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судові рішення не відповідають вказаним вимогам. Судами встановлено, що 28 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» був укладений договір про іпотечний кредит № НЕНLGI000004846, згідно з умовами якого позивачка отримала кредитні кошти в сумі 126 250 грн зі сплатою 15 % річних терміном до 28 березня 2016 року з цільовим призначенням - на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (п. п. 1.1, 1.3 договору про іпотечний кредит). 04 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року № НЕНLGI000004846, відповідно до п. 8.1 якої відповідач зобов'язався надати позивачці на рахунок НОМЕР_1 кредитні кошти в сумі 26 744,94 дол. США на придбання нерухомості зі сплатою 1,17 % на місяць за користування кредитними коштами та 3 % річних за резервування ресурсів. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 посилалась на те, що на підставі укладеної додаткової угоди від 04 серпня 2008 року (в якій прямо і недвозначно зазначено зобов'язання банку надати їй на рахунок НОМЕР_1 кредитні кошти у сумі 26 744,94 дол. США на придбання нерухомості), банк самостійно, без її згоди, підробивши від її імені первинний платіжний документ - заяву від 04 серпня 2008 року № 49 на продаж іноземної валюти, здійснив продаж іноземної валюти у сумі 26 744,94 дол. США, а отриманий від продажу валюти еквівалент у гривні направив на погашення залишку строкового кредиту у гривні, отриманого нею за договором про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що згідно з висновком експерта судово-почеркознавчої експертизи від 14 серпня 2013 року № 813 підпис від імені ОСОБА_3 в графі «Підпис клієнта. П.І.Б.» заяви № 49 про продаж іноземної валюти від 04 серпня 2008 року виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою. Крім того, у заяві не йдеться про надання банку повноважень, які він вчинив, оскільки у заяві про перерахування коштів зазначено зовсім інший рахунок, ніж той, який зазначений у додатковій угоді, що вказує на умисне порушення банком умов договору між сторонами та настання наслідків, передбачених ст. 230 ЦК України. Зазначені дії банку вказують на те, що при підписанні угоди банк мав на меті змінити валюту кредиту та збільшити відсоткову ставку, та не мав наміру надавати кредитні кошти позичальнику, але при цьому не повідомив позичальника про свої дійсні наміри. Відповідач ввів ОСОБА_3 в оману щодо природи правочину, а саме, додаткової угоди від 04 серпня 2008 року, шляхом використання двозначних положень договору про видачу кредиту на придбання нерухомості та спонукав її до укладання правочину - додаткової угоди до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року. Проте з такими висновками судів погодитись не можна. Згідно із ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Договір є укладеним з моменту передання грошей (ч. 2 ст. 1046 ЦК України) і є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України). Обставиною, яка має істотне значення у цьому випадку, вважається помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Як вбачається з матеріалів справи, 24 липня 2008 року ОСОБА_3 звернулась до ПАТ КБ «ПриватБанк» із письмовою заявою про конвертацію кредитного договору від 28 березня 2008 року № HEHLGІ0000004846 із гривні в долари США шляхом укладення додаткової угоди. 04 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року № НЕНLGI000004846. Згідно з п. 1.1 додаткової угоди банк зобов'язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або шляхом перерахування на рахунок, зазначений в п. 8.1 цього договору. Відповідно до п. 1.2 додаткової угоди позичальник доручає банку провадити погашення заборгованості за даним кредитним договором в передбачені даним договором строки за рахунок коштів, розмішених на рахунку позичальника, номер якого зазначений п. 8.2 договору. Зазначене доручення позичальника не підлягає виконанню банком у випадку пред'явлення позичальником документа, що підтверджує сплату заборгованості іншим способом. Згідно з п. 8.1 додаткової угоди банк зобов'язується надані позичальникові кредиті кошти шляхом перерахування на рахунок НОМЕР_1 на строк з 04 серпня 2008 року по 28 березня 2016 року включно у вигляді строкового кредиту у сумі 26 744,94 дол. США, зі сплатою за користування кредитом у розмірі 1,17 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Станом на 04 серпня 2008 року заборгованість за договором про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року № HEHLGІ0000004846 становить 124 096 грн 65 коп., що еквівалентно 26 744,94 дол. США. Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій належним чином не перевірили, чи виконувала позивачка грошові зобов'язання за додатковою угодою та не надали вказаним обставинам належної оцінки. Відповідно до ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Суди попередніх інстанції виходити з того, що ОСОБА_3 кредитні кошти за додатковою угодою від 04 серпня 2008 року не отримувала. З огляду на це, вказаний договір відповідно до положень ст. ст. 1051, 1046 ЦК України є неукладеним. Договір який є неукладеним не може визнаватись недійсним. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами в повному обсязі не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 01 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 19 грудня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.І. Наумчук Судді: Т.Л. Ізмайлова Г.І. Мостова В.А. Нагорняк Д.О. Остапчук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38760325

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Згідно з п. 315 Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 20.07.1998 № 41 та зареєстрованого Міністерством юстиції України 17.09.1998 №576/3016, первинні документи і додатки до них, що фіксують факт виконання господарських операцій і є підставою для записів у реєстрах бухгалтерського обліку та податкових записах є касові, банківські документи, повідомлення банків і переказні вимоги, виписки банків, наряди на роботу, табелі, акти про приймання, здавання і списання майна й матеріалів, квитанції і накладні з обліку товарно-матеріальних цінностей, авансові звіти та ін. Постанова Вищого господарського суду України від 29.10.2012 р. у справі № 09/05/5026/889/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27202580 Постановление Высшего хозяйственного суда Украины от 03.10.2012 г. по делу №5028/18/27/2012. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/26368761 Постановление Высшего хозяйственного суда Украины от 06.09.2012 г. по делу №5015/138/12 (5015/3810/11). [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25963700 Постанова Вищого господарського суду України від 28.09.2011 р. у справі № 10/52пд. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/18533976

http://reyestr.court.gov.ua/Review/40887384 Державний герб України У х в а л а іменем україни 8 жовтня 2014 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Мартинюка В.І., Наумчука М.І., Мостової Г.І., Остапчука Д.О.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про визнання недійсним договору поруки, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» в особі представника - Хамуляка Ореста Богдановича, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 13 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а: У березні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк») про визнання недійсним договору поруки. Зазначав, що отримавши рішення Ратнівського районного суду Волинської області від 14 вересня 2009 року, дізнався про те, що між ним та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», у забезпечення кредитних зобов'язань ОСОБА_5, було укладено договір поруки від 24 липня 2007 року. Посилаючись на те, що про наявність вказаних договорів йому нічого не було відомо до 2012 року, жодних документів особисто він не підписував, підпис на оскаржуваному договорі поруки виконаний не ним, ОСОБА_3, просив позов задовольнити та визнати такий договір поруки недійсним. Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 2 липня 2013 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»), яке є правонаступником ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк». Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 13 квітня 2014 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір поруки № 170/2ф від 24 липня 2007 року, укладений між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_3 Вирішено питання про судові витрати. У касаційній скарзі ТОВ «Кредитні ініціативи» в особі представника - Хамуляка О.Б., просить рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 13 квітня 2014 року скасувати й ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. Згідно з рішенням Ратнівського районного суду Волинської області від 14 вересня 2009 року з позивача, як із поручителя, та з ОСОБА_5 стягнуто в солідарному порядку на користь ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» кредитну заборгованість у розмірі 41 707 грн. 70 коп. Зазначеним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_3 24 липня 2007 року відповідно до договору поруки № 170/2ф взяв на себе зобов'язання перед банком відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_5, які виникають з умов кредитного договору № 170/ф від 24 липня 2007 року в повному обсязі. Відповідно до ч. 1 ст.http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1766/ed_2012_07_05/pravo1/T041618.html?pravo=1" \l "1766" \o "Цивільний процесуальний кодекс України; нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" \t "_blank 10, ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК України. Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_3 посилався на те, що спірний договір поруки він особисто не підписував та не знав про його існування. Відповідно до ч. 1 ст. 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Згідно з висновком проведеної у справі судової почеркознавчої експертизи № 1127 від 10 січня 2014 року підпис на договорі поруки № 170/2ф від 24 липня 2007 року в графі «поручитель» виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою. Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності вільного волевиявлення позивача на укладення оскаржуваного договору поруки. Такі висновки судів є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судами не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Згідно зі ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Наведені в касаційних скаргах доводи висновків судів не спростовують. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про те, що ухвалені у справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам чинного законодавства щодо законності й обґрунтованості та підлягають залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» в особі представника - Хамуляка Ореста Богдановича, відхилити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 13 квітня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді: В.І. Мартинюк Г.І. Мостова М.І. Наумчук Д.О. Остапчук

http://reyestr.court.gov.ua/Review/40632892 Державний герб України У х в а л а іменем україни 25 вересня 2014 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дем'яносова М.В., суддів: Касьяна О.П., Коротуна В.М., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 27 січня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 13 травня 2014 року, в с т а н о в и л а: У липні 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 22 грудня 2006 року № 199, яка станом на 31 травня 2013 року становить 303 827 грн 04 коп., шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме, земельної ділянки площею 0,1500 га із цільовим призначенням під житлову забудову, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить відповідачу на праві власності шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України «Про виконавче провадження» за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб'єктом оціночної діяльності, та судові витрати. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 27 січня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 13 травня 2014 року, в задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено. У касаційній скарзі ТОВ «Кредитні ініціативи» просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити їх позовні вимоги в повному обсязі. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено, що ОСОБА_2 договір іпотеки не підписувала, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи проведеної під час розгляду іншої справи. Позивачем клопотання щодо призначення будь-якої іншої почеркознавчої-експертизи під час розгляду цієї справи не заявлялося. Судами першої та апеляційної інстанцій досліджено обставини справи повно, зібраним доказам дана оцінка. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 27 січня 2014 року та ухвала апеляційного суду Київської області від 13 травня 2014 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни або скасування не встановлено. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права при їх ухваленні та в основному зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками судів по їх оцінці. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» відхилити, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 27 січня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 13 травня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий: М.В. Дем'яносов Судді: О.П. Касьян В.М. Коротун

http://reyestr.court.gov.ua/Review/37757854 Державний герб України Справа № 315/502/13-ц Номер провадження № 2/315/5/14 Р І Ш Е Н Н Я ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2014 року Гуляйпільський районний суд Запорізької області у складі: головуючого судді Каракай Н.Д. при секретарі Прокопенко С.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Гуляйполе Запорізької області цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - ВСТАНОВИВ: 16.04.2013 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення заборгованості по кредиту у розмірі 32845,32 грн., в якому вказує, що відповідно до укладеного договору № ZPXRRС05590362 від 02.07.2008 року, відповідач отримала кредит у розмірі 5598,18 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» складає між ним та Банком Договір, про що свідчить підпис відповідача у заяві. Відповідно до умов договору погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати, Позичальник повинен надавати Банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за Кредитом, яка складається із заборгованості за Кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно Умов. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором кредитодавець зобов'язується надати грошові кошти позичальнику в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. ПАТ КБ «ПриватБанк» свої зобов'язання за Договором та угодою виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому Договором. Згідно статей 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. У порушення зазначених норм закону та умов договору, відповідач зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконав. У зв'язку з зазначеним порушенням зобов'язань за кредитним договором, відповідач станом на 28.03.2013 року має заборгованість 32845,32 грн., яка складається з наступного: - 5598,20 грн. - заборгованість за кредитом; - 687,70 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом; - 1522,69 грн. - заборгованість по комісії за користування кредитом; - 22996,48 грн. - пеня за своєчасність виконання зобов'язань за договором; а також штрафи відповідно до пункту 1.5.20 Умов та правил надання банківських послуг: - 500,00 грн. - штраф (фіксована частина), - 1540,25 грн. - штраф (процентна складова). Прохає суд стягнути з відповідача на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 32845,32 грн. в рахунок погашення кредитної заборгованості та судові витрати. 25.09.2013 року ухвалою Гуляйпільського районного суду Запорізької області було призначено судову почеркознавчу експертизу (а.с. 44). В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримує в повному обсязі, прохає їх задовольнити, додатково суду пояснив, що з висновками експертизи не погоджується, так як відповідачку було ідентифіковано згідно паспорту, який пізніше був втрачений, банк оплатив за придбаний товар. Відповідачка в судовому засіданні позовні вимоги не визнавала, наполягала на висновках проведенної судово-почеркознавчої експертизи, яка підтвердила, що підпис в оригіналі заяви позичальника виконаний не нею, кредитний договір не підписувала, жодних правовідносин з банком не мала та гроші не отримувала, раніше отримувала заробітну плату в банку, тому копія паспорта була у позивача, який в неї був викрадений в 2008 році, просить в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовити. Дослідивши матеріали справи, висновок судово-почеркознавчої експертизи від 31.01.2014 року, врахувавши пояснення сторін, суд прийшов до висновку, що даний позов необгрунтований і задоволенню не підлягає. 24.12.2008 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, був виданий Гуляйпільським РВ ГУМВС України в Запорізькій області паспорт серії НОМЕР_1 (а.с. 83). Відповідачка в судових засіданнях заперечувала проти викладених обставин, тому за її клопотаннями ухвалою суду від 25 вересня 2013 року було призначено судово-почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставлено питання чи виконаний підпис в оригіналі заяви позичальника № ZPXRRС05590362 від 02.07.2008року на отримання строкового кредиту у сумі 5598,18грн. ОСОБА_1 (а.с. 44). Згідно висновку судово-почеркознавчої експертизи Д/№43 від 31.01.2013року Науково-дослідного експертно-криміналістичного Центру при ГУ УМВС України в Запорізькій області, підпис в графі «Підпис», в оригіналі заяви позичальника № ZPXRRС05590362 від 02.07.2008року на отримання строкового кредиту у сумі 5598,18грн., виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою (а.с.59-63). Згідно статей 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюються на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до вимог ч.3 ст.11 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, висновків експертів. Висновок судово-почеркознавчої експертизи у суду не викликає сумнівів у його достовірності, оскільки він не протирічіть іншим даним, які встановлені в судовому засіданні під час розгляду даної справи та не спростовані будь-якими іншими доказами, наданими сторонами. В силу п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори й інші правочини. Відповідно до ст. 626 ЦК України - договір є домовленість двох або більше сторін спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. В силу ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 3,5,6 ст. 203 цього Кодексу. Частиною 3 ст. 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Угодами є вольові акти поведінки людей, при цьому вольовий характер угод виявляється у тому, що сторони, укладаючи угоду, мають намір досягнути певного правового результату. Внутрішнє бажання особи укласти ту чи іншу угоду й тим самим досягнути певного правового результату іменується волею. Однак наявність внутрішньої волі особи недостатньо для укладання угоди. Зовнішнє вираження внутрішнього бажання особи є волевиявлення. Відповідно до ч.2 ст.207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Таким чином, під час судового розгляду встановлено, що підпис в договорі від 02.07.2008 року виконаний не відповідачкою ОСОБА_1, про що свідчить відсутність її волевиявлення на укладення даного договору та невідповідність вимогам ст. 203 ЦК України. Зазначена обставина спростовує доводи позивача про те, що договір позики між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений та грошові кошти були передані позичальнику. Позивачем не надано суду безперечних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог. Аналізуючи досліджені в судовому засіданні докази у їх сукупності, суд приходить до висновку про недоведеність позовних вимог, у зв'язку з чим відмовляє позивачу у задоволенні позову, так як відповідачка не підписувала кредитний договір, та позивач не надав суду доказів про те що саме ОСОБА_1 отримувала у банку грошові кошти у сумі 5598,18 гривень в 2008 році. Оскільки суд відмовляє позивачу в позові, не підлягають задоволенню і позовні вимоги про відшкодування судових витрат згідно ст. 88 ЦПК України. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 157, 212-215 ЦПК України, ст.ст. 11, 203, 207, 215, 626, 1054 ЦК України, суд,- В И Р І Ш И В: Позов публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості залишити без задоволення. З повним текстом рішення сторони можуть ознайомитися 20.03.2014 року. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Апеляційного суду Запорізької області протягом 10 днів з дня його проголошення. Суддя: Каракай Н. Д.

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 січня 2014 року м. Київ Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Колодійчук В.М., розглянувши касаційну скаргу, подану представником товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - Черкавським Юрієм Сергійовичем, на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 19 листопада 2013 року в справі за позовом публічного акціонерного товариства «Сведбанк» до ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості, в с т а н о в и в : Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості за кредитним договором, укладеним 27 грудня 2005 року між сторонами у справі. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01 листопада 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 19 листопада 2013 року, в позові відмовлено. Вирішено питання про відшкодування судових витрат. У касаційній скарзі представник правонаступника позивача товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - Черкавський Ю.С. просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити у справі нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. У відкритті касаційного провадження у справі слід відмовити з таких підстав. Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 328 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Згідно ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи допущено порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які передбачені ст. ст. 338 - 341 ЦПК України як підстави для скасування судових рішень. На підставі наведеного та керуючись ст. 328 ЦПК України, суддя у х в а л и в: Представникові товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - Черкавському Юрію Сергійовичу у відкритті касаційного провадження в справі за позовом публічного акціонерного товариства «Сведбанк» до ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості відмовити. Додані до касаційної скарги матеріали повернути заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ В.М. Колодійчук http://reyestr.court.gov.ua/Review/36893857

Державний герб України Справа № 2-3078/11 Провадження № 2/522/1596/14 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 квітня 2014 року Приморський районний суд у м. Одесі у складі : головуючого - судді Шенцевої О.П., при секретарі - Соболевій О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства « Банк Національний кредит» до ОСОБА_3 та ТОВ «Надія» про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ «Банк Національний кредит» та ТОВ «Надія» про визнання кредитного договору частково недійсним, - ВСТАНОВИВ: Позивач Публічне акціонерне товариство «Банк Національний кредит», який є правонаступником АКБ «Національний кредит » звернувся до суду з позовом, в якому просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_3 та з ТОВ « Надія» заборгованість в сумі 598 428.17 грн. за кредитним договором № 02-67/14 від 25.01.2008 року, укладеним між позивачем та ОСОБА_3. Свої вимоги Банк обґрунтовував наданими копіями кредитного договору, договору поруки, укладеними від імені відповідачів, копією меморіального ордера, якими підтверджували факт отримання грошей за договором кредиту ОСОБА_3 і передачу їх в ТОВ «Надія». Крім того, Банк надав копії листа від 12.05.2008 та заяви від 15.12.2008 від імені ОСОБА_3 з проханням про відстрочку повернення боргу і згода на зміну процентної ставки за договором. ОСОБА_3 позов не визнав і звернувся з зустрічним позовом, в якому просив визнати частково недійсним оспорюваний договір кредиту, виключити його, ОСОБА_3, як боржника за кредитним договором і визнати боржником за даним договором товариство з обмеженою відповідальністю «Надія» . Надалі ОСОБА_3 уточнив позовні вимоги в порядку ст. 31 ЦПК України зменшив і виключив вимоги про визнання боржником по кредитному договору ТОВ «Надія», у зв'язку з тим що 28.12.2011 ухвалою Господарського суду Одеської області було задоволено вимоги ПАТ «Банк Національний кредит» до ТОВ « Надія», в тому числі і за кредитним договором на ім'я ОСОБА_3 № 02-67/14 від 25.01.2008. Свої позовні вимоги про визнання договору кредиту частково недійсним ОСОБА_3 і його представник обґрунтовують тим, що кредитний договір носив для ОСОБА_3 формальний характер, підписаний ним на наполегливе прохання з боку керівництва ТОВ «Надія», де він працював з 26.08.2004 на посаді механіка. Прохання фактично носило характер загрози, яка полягала в тому, що якщо ОСОБА_3 не підпише кредитний договір, то він буде звільнений з роботи. У зв'язку з тим , що ОСОБА_3 житель м. Рені , в якому у нього не було можливості працевлаштуватися, на руках троє неповнолітніх дітей і стара бабуся, з побоювання втратити роботу, він вимушено підписав за наполяганням фінансового директора ТОВ « Надія» Ситниченко О.В. пакет документів на отримання кредиту, запропонований йому Ситниченко О.В. При підписанні документів Ситниченко О.В. запевнила його, що кредит береться на користь ТОВ «Надія», вони ж будуть погашати кредит і той буде погашений в найкоротші терміни. Сам він ніяких документів у банк не надавав, ці документи були повністю виготовлені керівництвом ТОВ «Надія», копії документів про отримання кредиту не отримував на руки, з текстом не знайомий, договору поставки автомобіля з метою його придбання в особистих цілях з ТОВ «Надія» не укладав, ніяких доручень на виконання договору на перерахування грошей в ТОВ «Надія» банку не давав, також не був ознайомлений з умовами видачі кредиту відповідно до вимог ст. 11 Закону Про захист прав споживачів і взагалі грошей за даним договором кредиту не отримував і не розпоряджався ними. Крім того, ОСОБА_3 пояснив суду, що лист від 12.05.08 і заява від 15.12.08 про зміну терміну оплати та процентної ставки підписані не їм. ОСОБА_3 посилався на відсутність у нього копій зазначених документів, які підтверджують укладання спірного договору кредиту, отримання ним грошей за договором кредиту № 02-67/14 від 25.01.2008 в ПАТ «Банк Нацкредит», розпорядження ним отриманими грошима. Оригінали цих документів повинні зберігатися в Банку. Суд неодноразово зобов'язував Банк надати суду оригінали документів, що підтверджують видачу грошей за кредитним договором ОСОБА_3 та розпорядження ними ОСОБА_3 на користь ТОВ «Надія», однак Банк оригінали вищевказаних документів для огляду суду так і не надав. Посилаючись на вищевказані обставини, ОСОБА_3 і його представник просили позов ОСОБА_3 задовольнити, визнати договір кредиту № 02-67/14 від 25.01.2008, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ «Банк Національний кредит» частково недійсним, виключивши його, ОСОБА_3 як боржника за кредитним договором. Представник ПАТ «Банк Національний кредит» зустрічний позов не визнав і пояснив, що вважає доказом отримання ОСОБА_3 грошей меморіальний ордер, згідно з яким Банк перерахував гроші в ТОВ « Надію». Представник ТОВ «Надія» позов Банку до ОСОБА_3 не визнав, позов ОСОБА_3 до ПАТ «Банк Нацкредит » і ТОВ «Надія» визнав повністю і підтвердив у суді, що дійсно у зв'язку з форс-мажорними для ТОВ «Надія» обставинами змушено оформили формальний кредит на ОСОБА_3, гроші отримали і використали на господарські потреби. Відсотки за користування кредитом та тіло кредиту відшкодовувала ТОВ «Надія», що випливає з бухгалтерських документів. Представник ТОВ «Надія» підтвердив, що ТОВ «Надія» вважає себе боржником по кредиту 302-67/14 від 25.01.2008 на ім'я ОСОБА_3 на користь ПАТ «Банк Національний кредит» і просив суд визначити порядок стягнення заборгованості за кредитом з ТОВ «Надія». Надалі до суду надійшов лист арбітражного керуючого про те, що ТОВ «Надія» знаходиться у процедурі банкрутства, в якому арбітражний керуючий позов банку визнав, а від визнання позову ОСОБА_3 відмовився без пояснення спонукальних причин і підстав. Суд критично відноситься до даного листа представника арбітражного керуючого в суді, вважаючи їх наданими не уповноваженою особою. Судом також встановлено, що за умовою кредитного договору кредит видавався на споживчі потреби для придбання автомобіля ( п.2.5). Згідно п. 3.1 Договору Банк надає кредит згідно рахунком-фактурою № 58 від 22.01.2008 на суму 494 000.00 грн. (додаток до договору поставки автомобіля № 2008008 від 22.01.2008). Згідно п. 4.1 Договору виконання зобов'язань Позичальника за Договором забезпечується майновими правами на автомобіль Позичальника та товарами в обороті поручителя. У договорі застави майнових прав № 02-67/16 від 25.01.2008г . в п. 1.2 зазначено, що Заставодавець (ОСОБА_3) передає у заставу Заставодержателю (Банк) право вимоги на автомобіль АУДІ А6 2008 року випуску, який належить Заставодавцю згідно термінових зобов'язаннях за договором № 2008008 від 22.01.2008, укладеним з ТОВ «Надія». З матеріалів кредитної справи, переданого Банком на вимогу суду встановлено, що Договір № 2008008 від 22.01.2008 на поставку ОСОБА_3 вищевказаного автомобіля, ОСОБА_3 підписаний не був, тобто не укладався, отже у нього не виникло майнових прав на зазначений у цьому договорі автомобіль, а отже не виникли будь-які зобов'язання перед банком, тому що основною умовою видачі споживчого кредиту є придбання автомобіля за конкретним договором поставки. Договір застави товарів в обороті № 02-67/15 від 25.01.2008 підписаний керуючим банком і генеральним директором ТОВ «Надія». До цього договору докладено рішення зборів засновників ТОВ «Надія» про забезпечення товарами в обороті кредитного договору на ім'я ОСОБА_3, проте заяви ОСОБА_3 про надання йому подібної послуги з боку власників ТОВ «Надія » немає, тому що з таким проханням ОСОБА_3 до ТОВ «Надія» не звертався, підпису ОСОБА_3 на договорі застави товарів в обороті немає, зобов'язання за даним договором виникли перед Банком тільки у ТОВ «Надія». Надана банком квитанція до прибуткового ордеру № 308 / 1 про те, що ОСОБА_3 вніс до каси ТОВ « Надія» у вигляді передоплати гроші в сумі 165025.00 грн. не може бути прийнята судом як допустимий доказ по справі, що відноситься до обставин видачі кредиту, тому ОСОБА_3 22.01.2008 договір на поставку автомобіля з ТОВ « Надія» не укладав, в силу чого у ТОВ «Надії » не було підстав приймати від ОСОБА_3 платежі на виконання неіснуючого договору, а отже дана квитанція тільки створює видимість законності оспорюваного кредитного договору. За умовами кредитного договору п. 3.1. Банк надає кредит Позичальнику шляхом перерахування коштів на поточний ТОВ «Надія» згідно рахунку-фактурі № 58 від 22.01.2008. Відповідно до п. 3.2 відсотки за користування кредитом начинаються з дня його видачі готівкою Позичальнику безпосередньо з його поточного рахунку. На доказ видачі грошей ОСОБА_3 Банк не надав жодного документа, що підтверджує отримання саме ОСОБА_3 грошей готівкою в касі Банку. Ст. 22 Закону України «Про платіжні системи і перерахування грошей в Україні» в редакції, що діяла під час укладення оспорюваного договору, передбачала чотири види розрахункових документів, а саме: платіжне доручення, платіжна вимога - доручення, розрахунковий чек, платіжна вимога. Даний перелік є вичерпним. Банк не надав суду розрахункові документи, передбачені законодавством, які підтверджували б, що ОСОБА_3 дав банку доручення про перерахування грошей з його поточного рахунку на рахунок ТОВ «Надія». Доданий банком до позовної заяви меморіальний ордер, з якого вбачається, що ТОВ «Надія» отримала гроші за зазначеною кредитним договором не відноситься до числа вищевказаних платіжних документів, які є підставою для перерахунку грошей. Підпису ОСОБА_3 на цьому ордері немає. Меморіальний ордер є внутрішнім обліковим документом банку і не може служити доказом волевиявлення ОСОБА_3 на перерахування грошей. Таким чином, банк не пред'явив в обґрунтування своїх вимог жодного доказу, в розумінні ст. 57 ЦПК України, що підтверджує дотримання банком умов кредитного договору, а саме: наявність договору поставки автомобіля, на виконання якого надавався кредит, оформлявся договір застави майнових прав на автомобіль, отримання ОСОБА_3 грошей за цим кредитним договором особисто, або шляхом видачі розпорядження про перерахування грошей. Позов банку заснований на припущеннях про те, що саме ОСОБА_3 отримав гроші за умовами договору, а згідно п.4 ст. 60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Формальність оспорюваного договору і відсутність реальних наслідків для ОСОБА_3 підтверджується також тим, що в кредитній справі відсутній підпис ОСОБА_3 на документі, що роз'яснює йому умови укладення кредитного договору для придбання автомобіля, можливість та умови зміни процентної ставки і т.д. Хартія захисту прав споживачів від 1973 року, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН « Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.05.1985, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», «Правила надання інформації споживачеві про умови кредитування і загальної вартості кредиту», затверджених постановою Національного Банку України від 10.05.2007 № 168 зобов'язують письмово інформувати споживача про умови видачі кредиту, його сукупної вартості з усіма наданими послугами, порядком повернення і т.д. Тобто ознайомити клієнта з усіма умовами та можливими змінами в кредитному договорі, процентній ставці під розпис. У кредитній справі на ім'я ОСОБА_3, наданій банком на вимогу суду, міститься повідомлення на ім'я ОСОБА_3, проте підпис ОСОБА_3 на ньому відсутній. На думку суду дана обставина свідчить про те, що банк не розглядав ОСОБА_3 як споживача банківського кредиту, в силу чого договір кредиту не носить реального характеру для ОСОБА_3 Ст. 202 ч.1 ЦК України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ч. ч. 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України правочин не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі і вона повинна бать спрямована на реальне настання правових наслідків, обумовлених нею. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину (сторонами ) вимог, встановлених ч. ч. 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України. Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсність угоди не створює юридичних наслідків, крім тих, які пов'язані з її недійсністю. Ст. 1054 ЦК України говорить про те, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові ... Ст. 1046 ЦК України (параграф 1 глава 71) передбачає, що договір є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Ст. 1051 ЦК України свідчить, що Позичальник має право оскаржити договір позики на тій підставі, що грошові кошти насправді не були отримані ним від позикодавця. Банк нічим не обґрунтував свої вимоги до ОСОБА_3, не надав жодного допустимого доказу видачі їм грошових коштів саме ОСОБА_3, навпаки, незважаючи на ухвалу суду про надання таких доказів у вигляді оригіналів документів, що підтверджують отримання ОСОБА_3 коштів за договором кредиту, звернувся до суду із заявою слухати справу в його відсутність. Дані обставини дають підставу суду вважати докази видачі ОСОБА_3 коштів за договором кредиту № 02-67/14 відсутніми. Договір кредиту № 02-67/14 від 25.01.2007, підписаний ОСОБА_3 з ПАТ «Банк Національний кредит» не відповідає вимогам вищевказаних норм законодавства, що є підставою для визнання його недійсним. Суд вважає, що вимоги про визнання недійсним договору кредиту та виключення ОСОБА_3 з даного договору як позичальника теж підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Ст. 638 ч. 1 ЦК України передбачає, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору являються умови про предмет договору, умови, визначені законом як істотні або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких хоча б за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Порядок укладення договорів, передбачений ст. ст. 640 - 646 ЦК України шляхом пропозиції укласти договір, що містить істотні умови договору і виражає намір особи, що її зробило, вважати себе зобов'язаною, у разі його прийняття, повним і безумовним відповіддю особі, котрому адресовано пропозицію укласти договір про його прийняття. Отримання грошей за оспорюваним договором кредиту посадовими особами ТОВ «Надія», подальша оплата підприємством в рахунок погашення кредиту та відсотків за його використання, є достатнім доказом, що ОСОБА_3 не є позичальником за даним договором кредиту. Ці обставини підтверджуються фактом відсутності договору поставки автомобіля між ОСОБА_3 і ТОВ «Надія», за яким ТОВ «Надія» зобов'язана і могла б надати автомобіль ОСОБА_3 і відсутністю вимоги банку на поставку автомобіля Покупцеві та виконання Продавцем зобов'язань поставки автомобіля, що свідчить про намір банку передати гроші за кредитним договором № 02-67/14 від 25.01.2008 не ОСОБА_3 для придбання автомобіля, а ТОВ «Надія» для потреб останнього, у зв'язку з чим суд вважає, що між ПАТ «Національний кредит » і ОСОБА_3 щодо договору кредиту не виникли реальні відносини, спрямовані на отримання грошових коштів за договором ОСОБА_3, що дає суду підстави визнати договір кредиту № 02-67-/14 від 25.01.2008 в частині видачі грошових коштів за цим договором недійсним. Керуючись ст. ст. 3, 10, 57, 60, 208 - 209, 212 - 215, 218 ЦПК України, ст. ст. 1046, 1051, 1054 ЦК України , суд - ВИРІШИВ: У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Банк Національний кредит» відмовити. Позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити. Визнати недійсним договір кредиту № 02-67/14 від 25.01.2008, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ «Банк Національний кредит» в частині зазначення ОСОБА_3 як Позичальника за даним договором кредиту. Рішення може бать оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення через Приморський районний суд м. Одеси. Суддя 23.04.2014 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38637479

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 лютого 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Патрюка М.В., Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння за ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння. Позивач зазначав, що йому на праві власності належали квартири АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_3. 20 травня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 від його імені на ім’я ОСОБА_2 видано довіреність, згідно з якою останньому надано право продажу належних йому, ОСОБА_1, квартир. На підставі цієї довіреності ОСОБА_2 від його імені 17 листопада 2010 року уклав з ОСОБА_3 договори купівлі-продажу, за якими відчужив на користь останнього належні йому, ОСОБА_1, зазначені вище квартири. 21 грудня 2010 року ОСОБА_3 продав квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_5, а 22 грудня 2010 року квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ОСОБА_7, які в подальшому на підставі договорів дарування відчужили їх ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відповідно. Позивач посилався на те, що він не видавав довіреності на ім’я ОСОБА_2 на відчуження належних йому квартир та отримання дублікатів правовстановлюючих документів на них. Із ОСОБА_2 він взагалі не знайомий. Наміру відчужувати своє майно він не мав. На підставі викладеного позивач просив суд визнати недійсними: видану 20 травня 2010 року від його імені ОСОБА_2 довіреність на право відчуження належних йому, ОСОБА_1, квартир; договори купівлі-продажу квартир АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, укладені 17 листопада 2010 року від його імені ОСОБА_2 з ОСОБА_3; а також зобов’язати ОСОБА_4 повернути йому квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, а ОСОБА_5 - квартиру АДРЕСА_3. Рішенням Балаклавського районного суду м. Севастополя від 26 жовтня 2012 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 8 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним довіреність, видану 20 травня 2010 року ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1; договори купівлі-продажу квартир АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, укладені 17 листопада 2010 року від імені ОСОБА_1 ОСОБА_2 з ОСОБА_3. Витребувано у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, а у ОСОБА_5 також на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 в цьому ж будинку. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року рішення апеляційного суду скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення касаційного суду й залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215 та 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. Відповідно до змісту ч. 2 ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо установить, що воно є незаконним. Предметом судового розгляду є спір про визнання правочинів щодо відчуження об’єктів нерухомого майна недійсними з підстав відсутності у відчужувача волі на їх вчинення та витребування цих об’єктів з чужого незаконного володіння. Відповідно до п.п. 2 та 3 ч. 1 ч. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом. У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою недійсності правочину. Судом установлено, що ОСОБА_1 на праві власності належали квартири АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3. 20 травня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 від імені ОСОБА_1 ОСОБА_2 було видано довіреність, якою останньому надано право відчужити належні ОСОБА_1 квартири. Діючи на підставі цієї довіреності від імені ОСОБА_1 ОСОБА_2. 17 листопада 2010 року належні ОСОБА_1 зазначені вище квартири продав ОСОБА_3. 21 грудня 2010 року ОСОБА_3 продав квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_5, а 22 грудня 2010 року продав квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ОСОБА_7, які в подальшому на підставі договорів дарування відчужили ці квартири ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відповідно. Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилався на те, що наміру продавати належні йому квартири не мав, довіреність на ім’я ОСОБА_2 не видавав, квартири відчужені всупереч його волі. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з’ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин. В матеріалах справи наявні докази про те, що паспорт на ім’я позивача ОСОБА_1, на підставі якого нотаріус встановлювала його особу під час посвідчення довіреності на ім’я ОСОБА_2 з правом відчуження квартир насправді ОСОБА_1 не видавався (а.с. 281; 331-332). У цьому паспорті місце народження ОСОБА_1 зазначено м. Москва (а.с. 287), хоча згідно зі свідоцтвом про народження та паспортом громадянина РФ ОСОБА_1 є уродженцем х. Новомаксимівського Суровикинського району Волгоградської області (а.с. 61-64; та арк. 15, 21, 290 кримінальної справи). Відповідно до довідки, виданої за місцем роботи ОСОБА_1, у день видачі ним довіреності в одній з нотаріальних контор м. Києва фактично він знаходився на своєму робочому місці в м. Москві (арк. кримінальної справи 27). Державна прикордонна служба України даних про перетинання в той час ОСОБА_1 державного кордону України не виявила (а.с. 283). Усі договори купівлі-продажу належних ОСОБА_1 квартир укладались не на підставі оригіналів правовстановлюючих документів на них, які знаходились у ОСОБА_1, а на підставі їх дублікатів (а.с. 91, 112, 113). Під час проведення ставки віч-на-віч в рамках розслідування кримінальної справи, порушеної за фактом шахрайства, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ствердили, що раніше ніколи один з одним не зустрічалися та знайомими не були (а.с. 208-210). Більш того, ОСОБА_2 ствердив, що довіреність на відчуження квартир йому видав не ОСОБА_1, а інша особа, яка назвалася ОСОБА_1. Висновок спеціаліста за № 2/59 від 31 травня 2011 року (арк. кримінальної справи 176-178) та судової почеркознавчої експертизи за № 2/253 від 6 жовтня 2011 року (а.с. 139-140) зводяться до того, що підписи від імені ОСОБА_1 на довіреності виконані ймовірно не ним. Належна оцінка зазначених доказів у їх сукупності має значення для встановлення тих фактичних обставин справи, від яких залежить правильність вирішення справи, а саме питання про те, чи мав намір ОСОБА_1 відчужити належні йому квартири, чи наділяв він повноваженнями щодо їх відчуження ОСОБА_2, чи діяв останній в інтересах ОСОБА_1, чи відповідали ці дії волі ОСОБА_1 та чи схвалив ОСОБА_1 в подальшому вчинені від його імені правочини. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з чиїми висновками погодився касаційний суд, виходив із того, що особу ОСОБА_1 нотаріус встановила на підставі наданого їй паспорта, висновок експерта про те, що підпис на довіреності про надання ОСОБА_2 права на відчуження квартири виконаний не ОСОБА_1, не є категоричним. За таких обставин суд вважав недоведеним відсутність волевиявлення ОСОБА_1 при укладені спірного правочину. Однак, без ретельного дослідження та належної правової оцінки зазначених вище доказів у їх сукупності такий висновок не можна вважати обґрунтованим. Не встановивши, чи фактично ОСОБА_1 мав намір відчужувати належні йому спірні квартири та чи відповідає їх відчуження його волі, суд передчасно ухвалив рішення, яке законним вважати не можна. Разом з тим, без належного встановлення зазначених вище фактичних обставин, які мають правове значення для вирішення справи, зробити висновок про те, чи правильно застосовано судом ст.ст. 203, 215, 388 ЦК України неможливо. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2012 року, 13 червня 2012 року та 22 жовтня 2012 року, постановлених у справах з подібних правовідносин, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, касаційний суд виходив із того, що оскільки судами попередніх інстанцій встановлено відсутність волевиявлення сторін при видачі довіреностей, то відповідно до положень ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України є підстави для визнання правочинів недійсними. Таким чином, оскільки рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, є незаконним, його відповідно до вимог ч. 2 ст. 360-4 ЦПК України слід скасувати. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді М.В. Патрюк Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ № 6-165 цс 13 Відповідно до п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом. У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з’ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A090EE41F35E9616C2257C860027620A

Державний герб України Ухвала іменем україни 3 липня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О., суддів: Журавель В.І., Мартинюка В.І., Завгородньої І.М., Ситнік І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 5 лютого 2013 року, в с т а н о в и л а: У липні 2011 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення коштів. На обґрунтування позову зазначало, що між банком та відповідачем 13 вересня 2010 року було укладено договір про надання банківських послуг, який складається із заяви, умов та правил надання банківських послуг, тарифів, згідно з умовами якого останньому було відкрито рахунок і видано платіжну картку. У період з 25 березня 2011 року до 27 березня 2011 року ОСОБА_3 скориставшись банкоматом ПАТ КБ «ПриватБанк», маючи залишок на картковому рахунку в розмірі 79 грн 96 коп., здійснив поповнення рахунків мобільних операторів «Білайн» та «Київстар» на суму 91 262 грн 55 коп., списання яких було проведено банком за надані послуги відповідача. Посилаючись на те, що по картковому рахунку ОСОБА_3 виник несанкціонований овердрафт у розмірі 91 262 грн 55 коп., ПАТ КБ «ПриватБанк» просило позов задовольнити та стягнути вказану суму коштів з відповідача. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада 2012 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 5 лютого 2013 року зазначене рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада 2012 року скасовано, позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість у сумі 91 262 грн. 55 коп. за договором про надання банківських послуг від 13 вересня 2010 року. Вирішено питання про судові витрати. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду Вінницької області від 5 лютого 2013 року скасувати й залишити в силі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада 2012 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного. Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами не було укладено договору про надання банківських послуг. Крім того, відповідачем було втрачено банківську картку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції послався на наявність між сторонами договірних відносин, оскільки ОСОБА_3 підтвердив вчинення дії отриманням банківської картки та користування нею, а відтак, мав належним чином виконувати свої обов'язки, передбачені умовами і правилами надання банківських послуг. Проте погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна. Згідно з вимогами ст. ст. 213, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Зазначені вимоги закону залишилися поза увагою апеляційного суду. Судом встановлено, що ОСОБА_3 було відкрито рахунок і видано платіжну картку № НОМЕР_1, яка використовувалась останнім й на яку перераховувалася стипендія «Центром професійно-технічної освіти № 1» м. Вінниці. Обґрунтовуючи позов, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що в період із 25 березня 2011 року до 27 березня 2011 року через банкомат ПАТ КБ «ПриватБанк» платіжною карткою відповідача було здійснено поповнення рахунку мобільних операторів «Білайн» та «Київстар» на суму 91 262 грн 55 коп. На момент поповнення таких рахунків сума на картковому рахунку ОСОБА_3 становила 79 грн 96 коп. Згідно з пп. 6.3, 6.4 Постанови Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223 «Про здійснення операцій з використанням спеціальних платіжних засобів» користувач зобов'язаний контролювати рух коштів за своїм рахунком та повідомляти емітента про операції, які не виконувалися користувачем. Користувач зобов'язаний негайно повідомити емітента або визначену ним юридичну особу про втрату спеціального платіжного засобу в порядку та формі, установлених договором. В іншому разі емітент не несе відповідальності за платіжні операції, ініційовані за допомогою цього спеціального платіжного засобу, до отримання такого повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до п. 6.9 Постанови Національного Банку України від 30 квітня 2010 року № 223 «Про здійснення операцій з використанням спеціальних платіжних засобів» користувач зобов'язаний негайно повідомити емітента або визначену ним юридичну особу про втрату спеціального платіжного засобу в порядку та формі, установлених договором. В іншому разі емітент не несе відповідальності за платіжні операції, ініційовані за допомогою цього спеціального платіжного засобу, до отримання такого повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до п. 1.1.43 Умов і правил надання банківських послуг Овердрафт - це короткостроковий кредит, який надається банком клієнту у разі перевищення суми операції за платіжною карткою над сумою залишку коштів на його рахунку в розмірі ліміту кредитування. Використання клієнтом грошових коштів понад залишок за рахунком або встановленого банком ліміту овердрафту є несанкціонованим овердрафтом, тобто не погодженим з банком. Відповідно до п. 2.1.7.4 Умов і правил надання банківських послуг утримувач картки несе відповідальність за всі операції, що супроводжуються авторизацією, включаючи операції, що супроводжуються правильним введенням нанесених на карті даних, до моменту письмової заяви держателя про блокування коштів на картрахунку і за всі операції, які не супроводжуються авторизацією, до моменту поставки картки у стоп-лист платіжною системою. За правилами чч. 1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Боржник звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання. Згідно із ч. 3 ст. 60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі й щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Установлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд повинен свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України). Статтею 57 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів та висновків експертів. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначав, що між ним та позивачем не було укладено договору про надання банківських послуг, оскільки такий договір він не підписував, що підтверджено висновком експерта Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз № 1019 від 3 серпня 2012 року, якого експерт дійшов за результатами проведення судового-почеркознавчої експертизи, призначеної ухвалою Ленінського районного суду м. Вінниці від 25 травня 2012 року за клопотанням ОСОБА_3 Крім того, ОСОБА_3 зазначав, що ним було втрачено платіжну картку, про що було повідомлено правоохоронні органи. Вирішуючи спір, суд першої інстанції дотримався встановленого ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін; визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, й дійшов правильного та обґрунтованого висновку щодо недоведеності позовних вимог, оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» не надано жодного належного й допустимого доказу на підтвердження доводів, викладених у позовній заяві. Під час установлення зазначених фактів судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального права та встановленим обставинам справи й скасоване апеляційним судом помилково. Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні норм процесуального та матеріального закону. Згідно зі ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції. За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення апеляційного суду Вінницької області від 5 лютого 2013 року скасувати. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада 2012 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді: В.І. Журавель І.М. Завгородня В.І. Мартинюк О.М. Ситнік http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32253880

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36877755 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 січня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Колодійчука В.М.,Дербенцевої Т.П., Умнової О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про стягнення безпідставно отриманих коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 26 вересня 2013 року, в с т а н о в и л а : У січні 2013 року публічне акціонерне товариство «Піреус Банк МКБ» звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_7 322 900 доларів США безпідставно отриманих коштів та 138 739,81 доларів США в рахунок відшкодування процентів за користування безпідставно отриманими коштами. Позовні вимоги обґрунтувало тим, що 03 лютого 2004 року між позивачем та ОСОБА_8 було укладено договір не відновлювальної відкличної кредитної лінії № 4, відповідач у справі поручився за кредитними зобов'язаннями боржника. В ході розгляду в судах справи за позовом публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» до ОСОБА_7, ОСОБА_8 та інших осіб про стягнення кредитної заборгованості з'ясувалося, що позичальник не отримувала кредитних коштів, такі кошти безпідставно отримано поручителем ОСОБА_7 і вони повинні бути повернуті власникові - позивачу в справі, з врахуванням процентів за користування такими коштами. Рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 03 червня 2013 року в позові відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 26 вересня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено у справі нове рішення про задоволення позовних вимог. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь позивача 322 900 доларів США безпідставно отриманих коштів, 138 739,81 доларів США в рахунок відшкодування процентів за користування безпідставно отриманими коштами та 5 276 грн 20 коп. судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено і сторони проти цього не заперечують, що рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 05 березня 2012 року в задоволені позовних вимог публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» до ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за договором не відновлювальної відкличної кредитної лінії № 4 від 03 лютого 2004 року та звернення стягнення на предмет іпотеки та застави - відмовлено. Вказане рішення набрало законної сили і на цей час є чинним (а. с. 68-82). В рамках розгляду зазначеної вище цивільної справи на підставі ухвали Центрального районного суду м. Сімферополя від 09 березня 2011 року була призначена судова почеркознавча експертиза, проведення якої доручено експертам Кримського науково-дослідницького інституту судових експертиз. Згідно висновку Кримського науково - дослідницького інституту судових експертиз № 1021 від 01 червня 2011 року підписи від імені ОСОБА_8 розташовані в заявах на видачу грошових коштів: № 9174793 від 07 лютого 2008 року; № 9234120 від 26 лютого 2008 року; № 9323337 від 24 березня 2008 року; № 9336036 від 27 березня 2008 року; № 9345514 від 31 березня 2008 року; № 9377319 від 07 квітня 2008 року; №9401607 від 15 квітня 2008 року; № 9427373 від 22 квітня 2008 року; № 9466466 від 07 травня 2008 року; № 9479613 від 13 травня 2008 року; № 9526409 від 26 травня 2008 року; № 9570858 від 09 червня 2008 року; № 9576724 від 10 червня 2008 року; № 9592225 від 13 червня 2008 року; № 9598358 від 17 червня 2008 року; №9673681 від 07 липня 2008 року; № 9726604 від 21 липня 2008 року; № 9786179 від 06 серпня 2008 року; № 9846232 від 26 серпня 2008 року; № 9869213 від 01 вересня 2008 року; № 9914469 від 16 вересня 2008 року в графі «Підпис одержувача» виконані не ОСОБА_8, а іншою особою. Тобто тільки у червні 2011 року банку стало відоме про те, що частка кредитних коштів отримані не позичальником, а іншою особою. Позивач наполягав на тому, що, відповідно до пояснень колишніх працівників банку, а саме: начальника валютного відділу ОСОБА_10, касира ОСОБА_11 та касира ОСОБА_12, які були працівниками Банку та в обов'язки яких входило оформлення документів на видачу валютного кредиту, вказані вище заяви на видачу готівки підписував ОСОБА_7, який є майновим поручителем ОСОБА_8 по зобов'язанням за договором не відновлювальної відкличної кредитної лінії і звертався до каси банку з боржником за отриманням кредиту. Додатково представник позивача пояснив, що із заявою про вчинення кримінального правопорушення до компетентних органів позивач не звертався, оскільки вважає, що саме ОСОБА_7 без достатньої правової підстави набув майно позивача у вигляді 322 900 доларів США. З врахуванням встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов до висновків про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки представником позивача не було доведено, що відповідач є недобросовісним володільцем зазначених грошових коштів, набутих ним без достатньої правової підстави, та зобов'язаний повернути позивачу незаконно отримані ним кошти. Крім того, позивач не обґрунтував яким саме чином відповідальні працівники банку видавали грошові кошти особі, яка взагалі не мала на це ніяких правових підстав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи у справі нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд послався на відповідний висновок експертного дослідження від 09 липня 2013 року, за результатами проведення почеркознавчого дослідження за заявою в.о. Голови Правління акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» (а. с. 192-219), та дійшов до висновків, що саме ОСОБА_7 безпідставно набув та зберігає відповідне майно позивача. Інші задоволені позовні вимоги є похідними та обґрунтованими. З такими висновками апеляційного суду погодитися не можна. Відповідно до положень ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України,кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Разом з тим, при розгляді справи апеляційний суд не врахував положення ст. 212 ЦПК України з яких вбачається, що жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. При цьому доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України). Зі змісту п. 4 висновків експертизи покладеної апеляційним судом в основу оскаржуваного в касаційному порядку судового рішення, вбачається, що «встановити, однією або різними особами виконано підписи, описані у п. 2, п. 3 Висновків цієї експертизи, а також підпис від імені ОСОБА_7 у акті перевірки наявності стану заставного майна від 20 червня 2006 року в графі «ОСОБА_7.» не виявилося можливим з причин наведених у п. дослідницької частини» (а. с. 217-218). При цьому слід зазначити, що висновки відповідної експертизи складаються з 4 пунктів і пунктом 1 лише встановлено що підписи на документах наданих на оцінку експертам виконано рукописним способом без попередньої технічної підготовки чи застосування технічних засобів, тобто п. 1 висновків експертизи також не підтверджує належність підписів на заявах про видачу позивачем готівки відповідачеві у справі. Наведене свідчить про те, що ухвалене у справі рішення апеляційного суду ґрунтується на припущеннях, а не доказах відповідно до норм ст. 60 ЦПК України. Законним і обґрунтованим його визнати не можна. Матеріали справи не містять інших належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачем безпідставно отримано грошові кошти позивача, тому висновки суду першої інстанції про недоведеність заявлених позовних вимог є переконливими та обґрунтованими. На підставі наведеного оскаржуване рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, як того вимагає ст. 339 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_8 - задовольнити. Рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 26 вересня 2013 року скасувати. Рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 03 червня 2013 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді:В.С. Висоцька Т.П. Дербенцева В.М. Колодійчук О.В. Умнова

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ Номер провадження: №22-ц/791/1060/13 Головуючий в І інстанції: Кузьміна О.І. Категорія 27 Доповідач: Слюсаренко О.В. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2013 року червня місяця 07 дня колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Херсонської області у складі: головуючого : Радченко С.В. суддів: Вербицької Л.І. Слюсаренко О.В. при секретарі: Герасименко І.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні цивільну справу за апеляційними скаргами Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк» та ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 14 лютого 2013 року, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Суворовського районного суду м. Херсона від 14 лютого 2013 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Ерсте Банк" до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства ''Ерсте Банк'' про визнання кредитного договору недійсним,- ВСТАНОВИЛА: У квітні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк» ( далі за текстом - Банк) звернулось до суду зі вказаним цивільним позовом , посилаючись на те, що 28.03.2008 року з ОСОБА_2 укладено кредитний договір за умовами якого відповідачеві була відкрита відновлювальна кредитна лінія у розмірі 80 000 доларів США з кінцевим строком погашення до 27.03.2010 року із сплатою 13,5 % річних за користування кредитними коштами. В забезпечення виконання зобов'язання по кредитному договору в той же день з ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1. У зв'язку з порушенням відповідачем строків погашення кредиту та відсотків за користування коштами позивач просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за кредитом у розмірі 80 000 дол. США, заборгованість по відсотках у сумі 34 743, 23 дол. США, пеню за несвоєчасну сплату кредиту у сумі 224 294,62 грн., пеню за несвоєчасну сплату відсотків у розмірі 81 552,74 грн.; звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною встановленою на рівні не нижче від звичайної на цей вид майна на підставі проведеної оцінки та задовольнити за рахунок предмету іпотеки майнові вимоги Банку. У серпні 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Ерсте Банк» , посилаючись на те, що кредитний договір від 28.03.2008 року та інші надані Банком документи він не підписував, а про існування зазначеного договору йому стало відомо лише після пред'явлення позову до нього. Виходячи із зазначеного, просив суд визнати кредитний договір №014/5150/9/12425 від 28.03.2008 року недійсним. Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 14 лютого 2013 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним кредитний договір від 28.03.2008 р. укладений між ВАТ « Ерсте Банк» та ОСОБА_2, зобов'язано ОСОБА_2 повернути Банку грошові кошти у розмірі 73481, 86 дол. В задоволенні позовних вимог Банку відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Суворовського районного суду м. Херсона від 14 лютого 2013 року за заявою Банку накладено арешт на предмет іпотеки. ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу на ухвалу суду від 14 лютого 2013 року , в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права , просить її скасувати та відмовити Банку у задоволенні заяви про накладення арешту. В апеляційній скарзі ПАТ «Ерсте Банк» просить скасувати рішення та ухвалити нове яким позовні вимоги по первинному позову задовольнити в повному обсязі, а в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити. В апеляційній скарзі на рішення суду ОСОБА_2, пославшись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального закону, неповне з'ясування обставин справи, просив рішення скасувати , ухвалити нове , яким відмовити у задоволенні позовних вимог Банку. В письмових заперечення на апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу суду Банк просить її відхилити , а ухвалу залишити без змін. Заслухавши доповідача, осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги ПАТ « Ерсте Банк» та ОСОБА_2 підлягають відхиленню. Перевіривши доводи апеляційної скарги на ухвалу суду та її відповідність вимогам процесуального закону, судова колегія приходить до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 належить задовольнити. Задовольняючи заяву Банку про накладення арешту на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив з недійсності кредитного договору і наявності визначених ст. 1057-1 ЦК України підстав для накладення арешту на заставне майно. Проте колегія суддів не погоджується з таким висновком суду. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань " від 02.10.2012, який набрав чинності з 04.11.2012 року Цивільний кодекс України доповнено ст.1057-1. Відповідно до ч. 2 ст. 1057-1 ЦК України, визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. А відтак дія норми ст. 1057-1 ЦК України поширюється на кредитні договори та договори застави , укладені після набрання ним чинності , тобто після 04.11.2012 року. Зважаючи, що спірний кредитний договір був укладений до набрання чинності зазначеним Законом, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про накладення арешту на предмет іпотеки, а тому ухвала суду від 14 лютого 2013 року на підставі п. 2 ч. 1 ст. 312 ЦПК України підлягає скасуванню з постановленням нової ухвали про відмову Банку у задоволенні заяви про накладення арешту на предмет іпотеки . Задовольняючи зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 про визнання кредитного договору недійсним, та відмовляючи Банку у задоволенні вимог, суд першої інстанції виходив з того, що підпис на кредитному договорі виконаний не ОСОБА_2, а іншою особою, через що він є недійсним . Відповідно до роз'яснень даних у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. За змістом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами ) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України . Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом , такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Судом встановлено, і підтверджується матеріалами справи, що відповідно до умов договору від 28.03.2008 р. ВАТ " Ерсте Банк" , правонаступником якого є ПАТ" Ерсте Банк", відкриває позичальнику ОСОБА_2 відновлювану кредитну лінію в сумі 80000 грн. зі строком користування до 27.03.2010 р. 28.03.2008 року між ВАТ « Ерсте Банк» та ОСОБА_3 з метою забезпечення виконання зобов"язань за кредитним договором від 28.03.2008 року було укладено договір іпотеки, предметом якої є житловий будинок АДРЕСА_1. Згідно висновку судової почеркознавчої експертизи № 8076/02 від 31.10.2012 року підписи від імені ОСОБА_2 у кредитному договорі від 28.03.2008 р., у повідомленні позичальника- фізичної особи про умови надання кредиту від 28.03.2008 р., у розрахунку орієнтовної сукупної вартості споживчого кредиту виконані не ОСОБА_2, а іншою особою. Оцінивши висновки експерта відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що кредитний договір від 28.03.2008 р. укладений без вільного волевиявлення ОСОБА_2, як сторони правочину, оскільки він кредитний договір не підписував, а тому обґрунтовано визнав цей правочин недійсним на підставі ч. 3 ст. 203 ЦК України і застосував наслідки недійсності правочину передбачені ст. 216 ЦК України. За таких обставин правильним є висновок суду про відмову Банку у задоволенні вимог про стягнення нарахованої заборгованості за кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ч 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов"язання не підлягає забезпеченню. Посилання судом при цьому на ст. 1057-1 ЦК України як підставу застосування наслідків недійсності правочину, яка не може бути застосована до спірних правовідносин , не впливає на правильність вирішення справи, а тому не вбачаться визначених п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підстав для зміни рішення. Доводи апелянта ОСОБА_2 про те, що відсутність його підпису на кредитному договорі є підставою для визнання спірного договору неукладеним, не приймаються колегією суддів до уваги, як такі, що не ґрунтуються на законі, що регулює спірні правовідносини. Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 та доводи апеляції ПАТ «ЕрстеБанк», як такі , що не підтверджені належними доказами до уваги колегією суддів не приймаються і не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції, який розглянув справу на підставі належної оцінки наданих сторонами доказів та в межах заявлених позовних вимог, норм матеріального та процесуального закону, як і б призвели до неправильного вирішення справи. Керуючись ст.303, 307, 308, 312, 315 ЦПК України, колегія суддів,- УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Апеляційні скарги Публічного акціонерного товариства "Ерсте Банк" та ОСОБА_2 відхилити. Ухвалу Суворовського районного суду м. Херсона від 14 лютого 2013 року скасувати, постановити нову . У задоволенні заяви ПАТ " Ерсте Банк" про накладення арешту на предмет іпотеки відмовити. Рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 14 лютого 2013 року залишити без змін. Ухвала набирає чинності з моменту її проголошення і з цього часу протягом 20 днів може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у касаційному порядку. головуючий: судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31852325

Державний герб України Категорія 27 Головуючий у 1 інстанції Андрюшина Л.А. Доповідач Маширо О.П. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 липня 2013 року Апеляційний суд Донецької області у складі: головуючого Маширо О.П. суддів Баркова В.М., Зайцевої С.А. при секретарі Риндіній Н.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку цивільну справу по апеляції ОСОБА_1, представника ОСОБА_2, на рішення Центрально-Міського районного суду м.Макіївки від 25 грудня 2012 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором; зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, у с т а н о в и в : До апеляційного суду звернувся представник відповідача ОСОБА_2 з апеляційною скаргою на рішення суду, яким були задоволені позовні вимоги банку, а у зустрічному позові ОСОБА_2 було відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що 26 жовтня 2007 року між сторонами був укладений кредитний договір на суму 750 720 грн., за яким банк строком до 26 жовтня 2016 року видав ОСОБА_2 кредитні кошти у сумі 736 000 грн., а 14 720 грн. були використані на сплату комісії, як це передбачено кредитним договором. У той же день на забезпечення цього договору між сторонами був укладений договір іпотеки, за яким позивач передав в іпотеку належне йому на праві власності вбудоване приміщення за адресою: АДРЕСА_1. Суд першої інстанції встановив, що кредитний договір, договір іпотеки та заява від 26 жовтня 2007 року на видачу готівки були підписані позичальником особисто, що підтверджується висновком від 29 червня 2011 року судової почеркознавчої експертизи, проведеної Донецьким НДІ судових експертиз. Суд також встановив, що протягом 2007-2008 років від імені позичальника на рахунок банку переказувались певні кошти як погашення отриманого кредиту. Відмовляючи ОСОБА_2 у задоволенні його зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що той не надав переконливих доказів на підтвердження його доводів про те, що він не отримував кредитних коштів у банку. Суд не прийняв висновок експертизи від 14 вересня 2012 року, проведеної НД криміналістичним центром ГУМВС України в Донецькій області, оскільки цей висновок щодо відповідності підпису позичальника на банківських документах не є чітким та однозначним. За таких обставин суд першої інстанції зробив висновок про те, що ОСОБА_2 не тільки підписав кредитний та іпотечний договори, а й отримав кредитні кошти готівкою. Оскільки кредит був погашений позичальником частково, суд стягнув з позичальника на користь банку заборгованість за кредитним договором у загальній сумі 1 348 234 грн. 22 коп. В апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким кредитній установі відмовити у задоволенні позову, а зустрічний позов задовольнити, оскільки вважає, що рішення суду є незаконним та не обґрунтованим, таким, що не відповідає вимогам матеріального закону. Зокрема, суд першої інстанції не врахував, що підписи від імені позичальника ОСОБА_2 на меморіальному ордері про переказ 14 720 грн. та на заяві про видачу готівки у сумі 736 000 грн. виконані не ОСОБА_2. При цьому, кредитна установа не надала ніяких доказів на підтвердження того факту, що саме позичальник ОСОБА_2 отримав вказані кредитні кошти. Заслухавши пояснення представників сторін , дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у позові банку відмовити, а позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити, з таких підстав. Як вбачається з матеріалів справи, 26 жовтня 2007 року сторони уклали кредитний договір, за яким відповідач ОСОБА_2 мав отримати у ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» кредит у вигляді не відновлювальної кредитної лінії на суму 750 720 грн., з яких 736 000 грн. повинно було бути видано на споживчі цілі позичальнику, а 14 720 грн. - перераховано для використання на сплату процентів (а.с.5-10). У той же день був укладений договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку вбудоване приміщення літ. А-9 на цокольному поверсі житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. Сторони не заперечують, що вказані договори були підписані особисто ОСОБА_2 Проте відповідач ОСОБА_2 категорично стверджував у суді, що грошові кошти за укладеним кредитним договором він не отримував, оскільки підписання кредитного та іпотечного договорів відбулось наприкінці дня у п»ятницю, а кошти він мав отримати у понеділок, однак за вихідні у нього змінились обставини, необхідність у кредитних коштах відпала, про що він повідомив працівників банку, яких добре знав, та відмовився від кредиту. Задовольняючи позовні вимоги банку, суд першої інстанції виходив з того, що кошти за кредитним договором ОСОБА_2 отримав у день підписання договорів - 26 жовтня 2007 року, що підтверджується заявою на видачу готівки від тієї ж дати (а.с.53). Оскільки позичальник оспорював свій підпис у вказаному документі, судом першої інстанції було проведено дві почеркознавчі експертизи: висновком Донецького НДІ судових експертиз від 29 червня 2011 року було встановлено, що підпис на заяві про видачу готівки виконано ОСОБА_2, а підписи на заявах про переказ готівки до банку на погашення кредиту - іншою особою (а.с.121-130), а за висновком Донецького НД експертно-криміналістичного центру встановити, ким виконані підписи від імені ОСОБА_2 у заявах на видачу готівки - ОСОБА_2 чи іншою особою, не вдалось (а.с.194-210). В апеляційному суді позивач, скориставшись своїм правом, заявив клопотання про призначення повторної комплексної експертизи для усунення суперечностей двох попередніх висновків, оскільки таке клопотання було відхилене судом першої інстанції. Апеляційним судом це клопотання було задоволене. Згідно експертному висновку від 19 квітня 2013 року також не вдалось встановити, ким виконані підписи у фінансових документах - ОСОБА_2 чи іншою особою (а.с.308-312). З пояснень представника банку та з матеріалів кредитної справи № 014/11-175/0677 по ОСОБА_2, яка була витребувана апеляційним судом, вбачається, що оригінал заяви на видачу готівки у сумі 736 000 грн. та оригінал меморіального ордеру про переказ банком 14 720 грн. були нібито знищені у зв»язку із закінченням 5-річного строку зберігання, а кредитна справа, як і цивільна справа, містять тільки неякісні фотокопії цих фінансових документів. Між тим, згідно з вимогами Переліку документів, що утворюються в діяльності Національного банку України та банків України, із зазначенням строків зберігання, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 08 грудня 2004 року № 601, касові документи повинні зберігатись протягом 5-ти років в умовах особливого періоду, а меморіальні документи за довгостроковими кредитами - протягом 5-ти років після погашення кредиту (ст.ст.303, 676). Отже апеляційний суд вважає, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того факту, що ОСОБА_2 дійсно отримав кредитні кошти в обумовленій сумі, про що мав би власноручно розписатись у відповідному касовому документі, оригінал якого повинен зберігатись у кредитній справі позичальника протягом п»яти років з дня закінчення строку дії кредитного договору (або після повного погашення суми кредиту). У відповідності до вимог ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов»язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов»язується повернути кредит та сплатити проценти. Оскільки кредитний договір є різновидом договору позики, до нього застосовуються загальні положення про договір позики, зокрема, вимога про те, що договір вважається укладеним з моменту передання грошей. Натомість позивач - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того факту, що грошові кошти за кредитним договором дійсно були видані позичальникові у сумі, обумовленій договором, хоча у відповідності до вимог ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. А відтак, заслуговують на увагу доводи відповідача ОСОБА_2 про те, що грошові кошти за кредитним договором він не отримував, тому правовідносини між сторонами, які виникають з договору про надання кредиту, між ОСОБА_2 та банком не виникли. Вказаної обставини не врахував суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про стягнення із ОСОБА_2 суму боргу за кредитним договором та відмовляючи йому у задоволенні його позовних вимог, тому апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 слід задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог банку відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки задовольнити. Керуючись ст.ст. 309, 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд в и р і ш и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1, представника ОСОБА_2, задовольнити. Рішення Центрально-Міського районного суду м.Макіївки від 25 грудня 2012 року скасувати. Публічному акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки задовольнити. Кредитний договір № 014/11-175/0677 від 26 жовтня 2007 року та договір іпотеки № 014/11-175/0677 від 26 жовтня 2007 року, укладені між публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2, визнати недійсними. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання законної сили. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33459675 Решение первой инстанции - http://reyestr.court.gov.ua/Review/28706012

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до відкритого акціонерного товариства комерційного банку «Надра», приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_4 про розірвання договорів та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Волинської області від 22 грудня 2011 року, в с т а н о в и л а: У січні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 7 лютого 2008 року між ним і відкритим акціонерним товариством комерційним банком «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра») був укладений кредитний договір у розмірі 250 тис. доларів США на строк до 7 лютого 2023 року з процентною ставкою 14,4 % річних. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного зобов'язання між ним і відповідачем 7 лютого 2008 року був укладений договір іпотеки, згідно з яким він передав банку в іпотеку частину приміщення ресторану, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Зазначав, що він як позичальник виконав умови кредитного договору та надав у забезпечення виконання кредитного зобов'язання належне йому майно. Проте банк зобов'язання за вказаним договором не виконав, грошові кошти в розмірі 250 тис. доларів США йому не надав, незважаючи на звернення до банку з вимогою про видачу кредитних коштів. Позивач вважав, що вищенаведені обставини є істотним порушенням умов кредитного договору, тому просив суд розірвати кредитний договір та договір іпотеки та зобов'язати приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_4 вилучити обтяження з Державного реєстру іпотек та зняти заборону на відчуження предмету іпотеки з Єдиного реєстру заборон нерухомого майна. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 жовтня 2011 року позов ОСОБА_3 задоволено. Розірвано кредитний договір та договір іпотеки, укладені 7 лютого 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_3 Зобов'язано приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_4 вилучити обтяження з Державного реєстру іпотек та зняти заборону відчуження частини приміщення ресторану площею 192,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та належить позивачу, виключивши її з Єдиного реєстру заборон нерухомого майна. Рішенням апеляційного суду Волинської області від 22 грудня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального й процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що згідно зі ст. ст. 526, 611 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, також у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, розірвання договору. Зазначив, що банком не доведено факт отримання позивачем кредитних коштів. Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що позивач не надав належних доказів обґрунтованості позову, крім того, часткове погашення ним кредиту свідчить про визнання та виконання умов кредитного договору, факт отримання кредитних коштів. Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судом установлено, що 7 лютого 2008 року між ОСОБА_3 та ВАТ КБ «Надра» було укладено кредитний договір у розмірі 250 тис. доларів США, які банк зобов'язався надати позивачу шляхом видачі готівки через касу банку, на строк до 7 лютого 2023 року з процентною ставкою 14,4 % річних. 7 лютого 2008 року між ними також було укладено договір іпотеки, згідно з яким позивач передав банку в іпотеку частину приміщення ресторану, що знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Дундича (Ворошилова), 5. Відповідно до ст. ст. 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Також судом першої інстанції установлено, що дата народження ОСОБА_3, зазначена в заяві про видачу готівки, не відповідає його паспортним даним. Крім того, згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи від 18 квітня 2011 року № 152 підпис у графі «Підпис отримувача» у заяві про видачу готівки ОСОБА_3 від 7 лютого 2008 року № 911 виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_3 Проте суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Про необхідність урахування зазначених конституційних положень судам роз'яснено й в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 5 березня 1977 року № 1 (з відповідними змінами) «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду». Зазначений висновок судової почеркознавчої експертизи є письмовим доказом, що відповідає положенням ч. 2 ст. 57 ЦПК України, яку апеляційний суд неправильно застосував. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності. Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Проте апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, належним чином доводів позивача та заперечень ВАТ КБ «Надра» не перевірив, не дослідив оригінали квитанцій про внесення ОСОБА_3 грошових коштів у рахунок погашення кредиту, не звернув уваги на те, що надані представником банку виписки по рахунках не засвідчені належним чином та не містять даних про належність їх позивачу, чи наявні на них його підписи, й дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову. За таких обставин рішення апеляційного не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Волинської області від 22 грудня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/23827974

Добрый день, в 2006 году девочка принесла на работу карты привата,мы расписались в пофамильной ведомости,написанной от руки,о получении карты,и должны были через день-два предоставить документы и подписать договора с Приватом,но девочка больше не объявилась,а карта осталась на руках. В течении нескольких месяцев я по возможности выплачивала средства (процент за пользование 2000 гривен), но в связи с тяжелым положением прекратила выплаты во время декрета дочери-после 2х месячной неуплаты,с карты на которую я вернула всю сумму(2000,стремительно исчезли 400 гривен пени и процентов,даже если считать,что процент по карте был бы 36% ,это было занадто),я сняла остаток и отдала деньги дочке.(дата по письму привата 29.11.2007) 1) На квитанциях об оплате имя и фамилия мои,адрес,возраст-не мой,паспортные данные были продиктованы дочерью в телефонном порядке,в 2007 во время разговора с приватом. 3) 2008 год-коллекторские разборки,после посещения коллекторов и разъяснений с моей стороны-тишина(коллектор крутит пальцем у виска,обзывает Приват придурками,улыбается и машет ручкой.) 2) 2009 год-фальшивое решение суда,подана апелляция,дело закрыто в связи с отсутствием подобного решения.Сумма 11000 3) 2010-ничего 4)2011-ничего 5)2013-настойчивые звонки дочери,у нее открыты карточные счета в привате(копилка и расчетная карта-не кредит) Дочь объясняет ситуацию,и просит выслать копию договора или подать заявление в суд,так как никакого кредитного договора мною подписано не было(заявления,и т.д.) Сумма 7000. 6)Через пару месяцев начинается давление со стороны Примо-коллект,опять звонят дочери-пару раз отвечает,что кредит ее мама не брала,и все вопросы предлагает решить в суде.Звонит и подает жалобу в НацБанк на Прихват,добрая тете перезванивает и говорит,что жить нужно в свое удовольствие,и на приват столько жалоб,что продыху уже нет.Предлагает ждать суда,усомнившись,что иск будет подан. Примо-коллект в черный список-через 2 недели звонки и смс прекратились. 6)Сегодня-Письмо от Привата,с убедительной просьбой оплаты по договору. Договор,и иже с ним никогда не видела,поэтому сделать сверку не могу,для написания заявления о выдаче копии приват просит подойти с документами,(у них то копий нет),дата с писем привата(фиктивное решение суда) и дата с писем примо-коллекта и последнего письма банка о заключении договора отличаются на два месяца-февраль и апрель)) Платить-не хочется,начитавшись ваших ситуаций,смысла тоже не имеет-вполне возможно,что сей чудесный банк объявится еще лет через пять,ссуммой в десять раз больше. Суда-немного боюсь,но где наша не пропадала)) Посоветуйте-что делать в подобной ситуации? Сидеть и ждать,когда же на меня подадут в суд,или первой начать судебные разбирательства? Спасибо заранее)))