Поиск в системе

Державний герб України Постанова Іменем України 24 жовтня 2018 року м. Київ справа № 755/6287/16-ц провадження № 61-23562св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у складі суді Арапіної Н. Є. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Панченка М. М., ВСТАНОВИВ: У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») про визнання недійсним договору фінансового лізингу. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 30 травня 2013 року між ним та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. При цьому в договорі вказано, що усі платежі, що підлягають сплаті, повинні сплачуватися в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів у доларах США. Згідно з графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, який є невід'ємним додатком до договору про фінансовий лізинг, лізингоодержувач зобов'язаний сплачувати щомісячно лізинговий платіж у доларах США. Вважає, що умова про внесення лізингових платежів в еквіваленті іноземної валюти ставить його вкрай невигідне становище та з урахуванням чинного законодавства про заборону надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України, умови цього договору є недійсними. Відповідач використав нечесну підприємницьку практику та ввів його в оману через те, що не було проведено переддоговірної роботи та не надано детального розпису загальної вартості оплати транспортного засобу, позивач не міг здійснити свідомий вибір перед укладенням договору у зв'язку з коливанням курсу долара США.Крім того, діяльність відповідача містить ознаки фінансової послуги та підлягає ліцензуванню, але здійснювалася ним без відповідної ліцензії, що є також підставою недійсності договору. Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 30 травня 2013 року № 00007363 із усіма додатками до нього. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки положення договору фінансового лізингу щодо корегування лізингових платежів внаслідок збільшення курсу долара США відповідно до гривні, які є предметом спору у справі, узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать їм, при укладенні договору фінансового лізингу позивач не заперечував проти його умов, тому відсутні правові підстави, передбачені частиною першою статті 215, частиною першою статті 203 ЦК України для визнання договору недійсним. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що зміна розміру ставки LIBOR для доларів США не є зміною процентної ставки в односторонньому порядку, оскільки вона прямо передбачена умовами двостороннього договору.Таким чином, положення договору про фінансовий лізинг щодо встановлення змінної процентної ставки у розмірі трьохмісячної ставки LIBOR для доларів США, не можна вважати несправедливими. Умови фінансового лізингу щодо еквівалента в іноземній валюті при розрахунках за договором не є несправедливими, не встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін. При цьому відповідач має право на надання послуг фінансового лізингу, так як Національною комісією, яка здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, 24 липня 2008 року взято на облік ТОВ «Порше Лізинг Україна» як юридичну особу, що має право надавати послуги з фінансового лізингу. У січні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року, в якій просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Вказує на те, що договір про фінансовий лізинг укладений з порушенням вимог чинного законодавства, а пункти 6.3, 6.4, 6.4.1 та 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, які є невід'ємним додатком до договору, є недійсними.Визначення розміру платежів за договором в еквіваленті до іноземної валюти, яка не є законним засобом платежу на території України, та встановлення залежності розміру таких платежів від обмінного курсу для долара США є дискримінаційними, оскільки встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду лізингоодержувача. Відповідачем застосовується нечесна підприємницька практика. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та надано строк на подання заперечення на касаційну скаргу. У березні 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» подало заперечення на касаційну скаргу, згідно з якими волевиявлення позивача щодо укладення договору відповідало його внутрішній волі. Умови договору є справедливими, оскільки вони відповідають вимогам чинного законодавства. Жодним чинним нормативно-правовим актом не передбачений обов'язок юридичної особи, яка надає послуги фінансового лізингу, отримувати ліцензію на здійснення такої діяльності. Ухвалою від 21 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду. Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу. На адресу Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи. Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. Під час проведення попереднього судового засідання, суд не встановив необхідності отримання особистих пояснень учасників справи, тому відсутні підстави для задоволення такого клопотання. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 Судом установлено, що 30 травня 2013 року між позивачем та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно - автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. Згідно з умовами договору вартість об'єкта лізингу: 64 838,00 дол. США; авансовий платіж: 25 935,20 дол. США; обсяг фінансування: 38 902,80 дол. США; процентна ставка: змінна відповідно до пункту 6.4.2 загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу; кількість лізингових платежів: 60; строк лізингу (місяців) - 60; лізинговий платіж: 1 145,03 дол. США; адміністративний платіж - 972,58 дол. США. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. З огляду на зазначене, у справі, яка переглядається, Верховний Суд приходить до висновку про недійсність (нікчемність) договору фінансового лізингу у зв'язку із недотриманням сторонами вимог чинного законодавства України щодо його нотаріального посвідчення та у зв'язку із відсутністю у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 6-428цс17. Оскільки оспорюваний договір фінансового лізингу укладений в простій письмовій формі і нотаріально не посвідчений, як того вимагають вищевказані норми матеріального права, тому відповідно до вимог частини першої статті 220 ЦК України цей договір є нікчемним і не створює правових наслідків для сторін. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов'язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Зазначений договір є юридично нікчемним в цілому в силу порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань. За таких обставин відсутні підстави для надання юридичної оцінки окремим пунктам договору на предмет їх несправедливості у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Відповідно до положень статей 12, 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до статті 19 Конституції України, статті 1 ЦПК України та з урахуванням положень частини четвертої статті 12 ЦПК України вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. Частиною першою статті 11 ЦПК України 2004 року встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Оскільки суд обмежений вимогами диспозитивності цивільного процесу вимоги позивача про визнання недійсним нікчемного правочину не підлягають задоволенню, оскільки відсутній такий спосіб захисту своїх порушених прав, з підстав вказаних вище. Отже, Верховний Суд приходить до висновку про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 з інших підстав, ніж ті, що вказані у судових рішеннях попередніх інстанцій. Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсним договору фінансового лізингу відмовити. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов С.О. Погрібний О.В. Ступак Г. І.Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/77684845

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 380/63/16-ц Провадження N 14-230цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто просто" на рішення Апеляційного суду Київської області від 23 серпня 2016 року (судді Касьяненко Л.І., Іванова І.В., Гуль В.В.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто просто" про захист прав споживача та повернення грошових коштів, сплачених за договором, і ВСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто просто" (далі - ТОВ "Авто просто") про захист прав споживача та повернення грошових коштів, сплачених за договором. Позов мотивувала тим, що 20 вересня 2011 року між нею та ТОВ "Авто просто" укладено угоду N 371958 (далі - Угода), предметом якої є надання учаснику послуг системи "Авто так", спрямованих на придбання автомобіля марки ЗАЗ, модель "Ланос". На виконання умов Угоди позивачка ОСОБА_3 сплатила відповідачу 67 тис. 834 грн 43 коп., з яких 64 тис. 95 грн 82 коп. - чисті внески. Однак автомобіль вона так і не отримала. У зв'язку із цим за її заявою Угоду було розірвано. Відповідно до пункту 13.1 статті 13 додатку N 2 до Угоди відповідач повинен повернути позивачці чисті внески за право отримання автомобіля за угодою, але незважаючи на її неодноразові звернення, ТОВ "Авто Просто" грошових коштів у розмірі чистих внесків ОСОБА_3 так і не повернуло. Тому позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав та на підставі статей 1, 11, 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів", статей 526, 530 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просила стягнути з ТОВ "Авто просто" на свою користь 64 тис. 95 грн 82 коп. Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що статтею 13 додатку N 2 до Угоди чітко визначено порядок і наслідки її розірвання. Згідно з підпунктом 13.4.1 статті 13 додатку N 2 до угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав Угоду внаслідок настання непередбачених обставин, що виникли під час дії Угоди (перелічені у зазначеному підпункті). Відповідно до підпункту 13.4.2 статті 13 додатку N 2 до Угоди у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому підпункті. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер Угоди якого є меншим. Відповідно до пункту 13.4 статті 13 додатку N 2 до угоди, кошти повертаються в порядку, який побудований за принципом черговості, а з огляду на те, що ТОВ "Авто просто" має повернути сплачені чисті внески учасникам системи, які розірвали угоди раніше, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є передчасними. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ТОВ "Авто просто" на користь ОСОБА_3 кошти в розмірі 64 тис. 95 грн 82 коп. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що за умовами Угоди ТОВ "Авто просто" після її розірвання зобов'язане повернути позивачці сплачені нею чисті внески, розраховані відповідно до положень пункту 13.3 статті 13 додатку N 2 до Угоди. У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ "Авто просто" просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що укладеною між сторонами Угодою передбачено порядок та строки повернення коштів у разі її розірвання. Зокрема, сума сплачених чистих внесків повертається в порядку черговості, а оскільки позивачка перебуває в черзі під N 24, її вимоги про повернення коштів є передчасними, а рішення суду апеляційної інстанції є таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі. Ухвалою цього ж суду від 08 листопада 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 07 лютого 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі N 6-1584цс17. 01 червня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 червня 2018 року справу прийнято до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Під час розгляду справи суди встановили, що 20 вересня 2011 року між позивачкою та ТОВ "Авто просто" було укладено Угоду, предметом якої є надання учаснику послуг системи "Авто так", спрямованих на придбання автомобіля марки ЗАЗ, модель "Ланос", за ціною 71 тис. 680 грн. Угоду укладено шляхом її підписання сторонами, а також додатку N 1 та додатку N 2 до неї, які є невід'ємними частинами Угоди. На виконання умов Угоди позивачка сплатила 67 тис. 834 грн 43 коп., що підтверджується копіями квитанцій. 13 серпня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до відповідача із заявою, в якій повідомила останнього про розірвання Угоди та просила повернути сплачені нею внески. З відповіді ТОВ "Авто просто" від 27 серпня 2015 року (а. с. 19) вбачається, що відповідач розірвав Угоду та повідомив позивачку про те, що поверненню підлягають чисті внески, розраховані відповідно до положень статті 13, пункту 13.3 додатку N 2 до Угоди. Окрім того, в листі зазначено, що сплачені чисті внески, за вирахуванням відступного за відмову від Угоди в розмірі двох цілих чистих внесків, будуть повертатися з фонду для повернення коштів, що складається з 5 % від загальної суми, яка надходить щомісяця до фонду групи. Відповідно до положень статті 13 додатку N 2 до Угоди ТОВ "Авто просто" здійснює повернення чистих внесків згідно пріоритетів, викладених у пунктах 13.4 та 13.5 цієї статті, та після накопичення необхідної суми коштів у фонді для повернення коштів. У відповіді від 23 вересня 2015 року (а. с. 20) на звернення позивачки ТОВ "Авто просто" знову наголосило, що відповідно до умов договору повернення чистих внесків здійснюється згідно з пріоритетами, визначеними підпунктами 13.4.1-13.4.3, та після накопичення необхідної суми коштів у фонді групи для повернення коштів. Товариство також повідомило, що на момент підготовки відповіді перед позивачкою є 24 учасники, повернення чистих внесків яким відбуватиметься раніше, ніж їй. Сума чистих внесків, що підлягає поверненню, становить 64 тис. 095 грн 82 коп. У відповіді ТОВ "Авто просто" від 29 жовтня 2015 року (а. с. 23) зазначило, що кількість учасників групи позивача становить 240 чоловік і є незмінною протягом її функціонування. За період з 15 серпня 2015 року по 29 жовтня 2015 року жодному з учасників групи позивачки, які розірвали Угоду, чисті внески не було повернуто. З довідки ТОВ "Авто просто" від 23 лютого 2016 року (а. с. 62) вбачається, що станом на 23 лютого 2016 року у групі N 1141, до якої входить учасник N 211 ОСОБА_3, розірвано 41 угоду, за якими підлягають поверненню сплачені чисті внески. До повернення сплачених чистих внесків позивачці у розмірі 64 тис. 095 грн 82 коп. ТОВ "Авто просто" має повернути сплачені чисті внески 24 учасникам системи, угоди з якими було розірвано раніше, ніж з ОСОБА_3 Вказані обставини відповідач підтверджує копіями заяв учасників групи N 1141 про розірвання угоди та повернення коштів (а. с. 49-52). Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (стаття 626 ЦК України). Згідно зі статтею 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частин третьої та п'ятої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 10 Угоди підписання останньої та додатків до неї є підтвердженням факту ознайомлення, розуміння сторонами та їх згоди з усіма визначеннями, умовами та змістом Угоди й додатків до неї. Учасник заявляє, що отримав усі коректно викладені пояснення від представника ТОВ "Авто просто", уважно прочитав та зрозумів Угоду та додатки до неї, що засвідчив своїм підписом. Позивачка погодилася з умовами угоди, підписавши її та вчиняючи дії на її виконання. Дійсність договору сторонами не оспорюється. Відповідно до статті 1 Угоди її предметом є надання послуг системи "Авто так", спрямованих на придбання автомобіля. Згідно зі статтею 2 Угоди ТОВ "Авто просто" є товариством, що надає послуги, предметом яких є придбання автомобілів учасниками через систему придбання у групах "Авто так". ТОВ "Авто просто" гарантує надання кожному учаснику права на отримання автомобіля за умови виконання ним усіх зобов'язань, передбачених Угодою. Система придбання у групах (система Авто так") - це система, яка полягає у створенні груп покупців (учасників), метою яких є придбання автомобілів у порядку та на умовах, передбачених Угодою (розділ 1 додатку N 2 до Угоди). Учасником системи (учасником) є фізична чи юридична особа, яка уклала Угоду та додатки N 1, N 2 до Угоди, сплатила плату за послуги, пов'язані зі вступом до системи, в повному обсязі (розділ 1 додатку N 2 до Угоди). Відповідно до пункту 1.4 статті 1 додатку N 2 до Угоди ТОВ "Авто просто" зобов'язується об'єднати цю Угоду в групу з іншими угодами системи. Кожній сформованій групі учасників надається номер. Кожному учаснику надається порядковий номер у його групі. Статтею 3 Угоди передбачено, що ТОВ "Авто просто" зобов'язується надавати учаснику системи послуги в порядку та строки, визначені Угодою, включаючи забезпечення отримання автомобіля учасником системи згідно з умовами Угоди. Учасник, зі свого боку, зобов'язується виконувати зобов'язання, передбачені Угодою, в порядку та строки, визначені нею, зокрема щомісячно сплачувати повні внески (стаття 5 Угоди). Повним внеском є щомісячний платіж, який складається із суми чистого внеску, щомісячного внеску в оплату послуг та щомісячного внеску в оплату страхового платежу (розділ 1 додатку N 2 до Угоди). Чистий внесок використовується для формування чистого фонду та фонду для повернення коштів, його розмір розраховується шляхом ділення поточної ціни автомобіля на кількість внесків, передбачену графіком внесків (розділ 1 додатку N 2 до Угоди). Статтею 4 Угоди визначено право учасника розірвати Угоду до моменту отримання автомобіля. Правовими наслідками розірвання договору є припинення зобов'язання (частина друга статті 653 ЦК України) та відсутність права сторін вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов?язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (частина четверта цієї статті). Відповідно до частини першої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У силу статті 907 ЦК України договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, установлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін. Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом. Угоду, укладену між ОСОБА_3 та ТОВ "Авто просто", розірвано за заявою позивачки від 13 серпня 2015 року, що підтверджується листом-відповіддю ТОВ "Авто просто" від 27 серпня 2015 року. Статтею 13 додатку N 2 до Угоди сторони визначили право на розірвання Угоди та наслідки її розірвання. Зокрема, згідно з пунктом 13.1 учасник, який ще не отримав автомобіль, має право розірвати Угоду за власним бажанням, про що повинен повідомити ТОВ "Авто просто" у письмовій формі. Поверненню підлягають тільки чисті внески, сплачені за Угодою, з урахуванням положень, викладених у статті 13 Угоди. Сума чистих внесків, що підлягає поверненню, розраховується відповідно до поточної ціни автомобіля, дійсної в місяці, коли такий учасник повідомив ТОВ "Авто просто" про розірвання угоди, за вирахуванням відступного за відмову від Угоди в розмірі двох цілих чистих внесків (пункт 13.3 додатку N 2 до Угоди). Згідно з пунктом 13.4 додатку N 2 до Угоди повернення чистих внесків здійснюється із фонду для повернення коштів. Фонд для повернення коштів складається з 5 % від загальної суми, яка надходить щомісяця до фонду групи (усі чисті внесків, які сплачуються учасниками групи у складі повних та авансових внесків, а також третіми особами (страхові компанії, поручителі, тощо)), та призначений для повернення коштів учасникам за угодами, що розірвані, у порядку, визначеному Угодою (розділ 1 додатку N 2 до Угоди). Відповідно до підпункту 13.4.1 статті 13 додатку N 2 до Угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав Угоду внаслідок настання наступних непередбачених обставин, що виникли під час дії угоди: отримання ним інвалідності, або смерті свого подружжя, або набуття учасником статусу безробітного. За вимогою ТОВ "Авто просто" учасник зобов'язується надавати документи, які підтверджують виникнення вищезазначених обставин. За підтверджених обставин, згідно з цим пунктом, учаснику повертаються сплачені чисті внески без вирахування відступного. Згідно з підпунктом 13.4.2 статті 13 додатку N 2 до Угоди у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому підпункті. При цьому пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим. Відповідно до підпункту 13.4.3 статті 13 додатку N 2 до Угоди після повернення коштів у порядку підпунктів 13.4.1, 13.4.2, повертаються чисті внески тим учасникам, з якими ТОВ "Авто просто" розірвало Угоду. У силу частини першої статті 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Аналіз положень статті 13 додатку N 2 до Угоди дає підстави стверджувати, що положення Угоди про повернення грошових коштів (чистих внесків) можна кваліфікувати як умовний правочин, оскільки виникнення такого обов'язку пов'язане з настанням обставин, визначених зазначеною статтею. Зокрема, обставиною, яка породжує обов'язок ТОВ "Авто просто" повернути учаснику чисті внески, є розірвання договору, що вбачається із пункту 13.1 додатку N 2 до Угоди. Для осіб, які виявили бажання розірвати угоду протягом семи календарних днів від дати її підписання та після цього терміну, але до того, як угода буде включена до певної групи, розірвання угоди є єдиною відкладальною обставиною, з настанням якої у ТОВ "Авто просто" виникає обов'язок щодо повернення коштів учаснику. Розмір та порядок повернення коштів визначено пунктами 13.8 та 13.9 додатку N 2 до Угоди. Для всіх інших осіб, окрім зазначених вище, у ТОВ "Авто просто" виникає обов'язок щодо повернення суми чистих внесків, розрахованих відповідно до пункту 13.3 додатку N 2 до Угоди, за наявності двох обставин: розірвання Угоди та настання черги учасника для повернення чистих внесків. Черга для повернення чистих внесків формується з урахуванням обставин, які стали підставою розірвання Угоди, та особи ініціатора її розірвання (підпункти 13.4.1, 13.4.2, 13.4.3 додатку N 2 до Угоди). Отже, вирішуючи спір про стягнення коштів - чистих внесків за Угодою на користь позивача, суд повинен установити: чи розірвано таку угоду та чи настала черга позивача - учасника системи для повернення чистих внесків. Зокрема, з'ясувати номер групи, з якою об'єднано Угоду позивача відповідно до пункту 1.4 додатку N 2 до Угоди, склад її учасників; установити, з ким з учасників групи угоди розірвано, з яких підстав та з урахуванням яких обставин, а також чи виплачено зазначеним особам, грошові кошти відповідно до умов Угоди. У постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі N 6-1584цс17 викладено правовий висновок, в якому зазначено, що відповідно до статті 907 ЦК України порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін. Статтею 13 додатку N 2 до Угоди визначено порядок та наслідки розірвання Угоди. Також у постанові міститься висновок, що кошти повертаються в порядку, побудованому за принципом черговості, та встановлено існування черги з восьми осіб, яким повернення коштів повинно здійснюватися раніше, ніж позивачу у справі. Оскільки висновки постанови Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі N 6-1584цс17 не суперечать висновкам, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду, то підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в цій постанові, немає. Отже, суд першої інстанції встановив обставини справи, дослідив надані сторонами докази, надав їм належну правову оцінку, та ухвалив законне і обґрунтоване рішення. Апеляційний суд у порушення вимог статей 212-214, 303, 309, 316 ЦПК України (у редакції до набрання чинності Законом N 2147-VIII) не зазначив підстав для скасування рішення суду першої інстанції визначених процесуальним Законом, не встановив чи настала черга позивачки для повернення чистих внесків відповідно до умов Угоди, та дійшов передчасних висновків про задоволення позову. Отже, враховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, Велика Палата Верховного Суду скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України. Керуючись статтями 402-404, 409, 413, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто просто" задовольнити. Рішення Апеляційного суду Київської області від 23 серпня 2016 року скасувати, рішення Тетіївського районного суду Київської області від 15 березня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про повернення коштів за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» (далі – ТОВ «Авто Просто») про повернення коштів, який під час розгляду справи уточнив, та остаточно просив стягнути з відповідача на свою користь 25 665 грн. 18 коп. сплачених за договором; 22 806 грн. 07 коп. інфляційних витрат; 3 % річних за час прострочення виконання зобов'язання у сумі 3 824 грн. 43 коп. та 1 500 грн. витрат на правову допомогу. Свої вимоги позивач обгрунтовував тим, що 21 вересня 2011 року між ним та ТОВ «Авто Просто» укладено угоду НОМЕР 1, предметом якої є надання учаснику послуг системи «Авто Так», спрямованих на придбання автомобіля марки «ЗАЗ», модель «Форза». На виконання умов даної угоди позивач сплатив відповідачу 43 266 грн 33 коп., з яких 25 665 грн 18 коп. - чисті внески, проте, не зважаючи на це, автомобіль ним отримано не було. У зв'язку з цим за його заявою угоду було розірвано, а тому відповідно до п. 13.1. угоди відповідач повинен повернути йому чисті внески за право отримання автомобіля за угодою, натомість останній відмовився повернути йому грошові кошти у вищевказаному розмірі. Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 25 січня 2017 року, позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «Авто Просто» на користь ОСОБА_1 25 665 грн. 18 коп. коштів сплачених за договором, 22 806 грн. 07 коп. інфляційних витрат, 3 % річних за час прострочення виконання зобов'язання у сумі 3 824 грн. 43 коп. та 1 500 грн. витрат на правову допомогу, а всього - 53 796 грн. 31 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року касаційну скаргу ТОВ «Авто Просто» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Авто Просто» просить скасувати судове рішення у справі з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 907 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 21 вересня 2011 року між позивачем та ТОВ «Авто Просто» було укладено угоду НОМЕР 1, предметом якої є надання учаснику послуг системи «Авто Так», спрямованих на придбання автомобіля марки «ЗАЗ», модель «Форза» за ціною 80 860 грн., угода укладена шляхом підписання сторонами угоди, додатку НОМЕР 2 та додатку НОМЕР 3, які є невід’ємними частинами угоди (а.с. 6-10). На виконання умов даної угоди позивач сплатив відповідачу 43 266 грн. 33 коп., що підтверджується копіями квитанцій (а.с. 11-17, 19-24, 26-31, 33-36). 19 грудня 2013 року позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій повідомив про розірвання угоди та просив повернути сплачені ним внески. Із відповіді ТОВ «Авто Просто» від 11 січня 2014 року вбачається, що відповідач розірвав угоду та повідомив позивача про те, що поверненню підлягають чисті внески, розраховані у відповідності до положень статті 13, п.13.3 додатку НОМЕР 3 до угоди. Пунктом 13.1 статті 13 угоди передбачено, що учасник, який не отримав автомобіль, має право розірвати угоду за власним бажання, про що має повідомити ТОВ «Авто Просто» у письмовій формі. Сума чистих внесків, що підлягає поверненню, розраховується відповідно до поточної ціни автомобіля, дійсної в місяці, коли такий учасник повідомив ТОВ «Авто Просто» про розірвання Угоди, за вирахуванням відступного за відмову від угоди в розмірі 2 цілих чистих внесків. Відповідно до розд. 1 Визначення термінів додатку НОМЕР 3 до угоди «Цілий чистий внесок – це частина щомісячного повного внеску, який використовується для оплати автомобіля. Половинний чистий внесок – це половина цілого чистого внеску». Згідно з пунктом 2.6. ст. 2 додатку НОМЕР 3 до угоди чисті внески, сплачені учасником у встановлені строки та відповідно до поточної ціни автомобіля, дійсної на момент сплати, зараховуються як відсоток від вартості автомобіля, що у свою чергу є оплатою за товар – автомобіль. Таким чином, в угоді чітко передбачено, що споживач оплачує кожного місяця частину ціни автомобіля. Крім того, сплачені чисті внески перерахунку (у зв’язку зі зміною ціни автомобіля) не підлягають. Після одержання автомобіля та реєстрації його на своє ім’я споживач зобов’язаний і надалі сплачувати кошти за автомобіль до повної його оплати – 100% від ціни автомобіля. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що ТОВ «Авто Просто» після розірвання угоди зобов’язане повернути позивачу чисті внески у розмірі 25 665 грн. 18 коп., розраховані у відповідності до положень ст. 13 п.13.3 додатку НОМЕР 3 до угоди, інфляційні втрати у сумі 22 806 грн.07 коп. та 3% річних від суми простроченого зобов’язання у розмірі 3 824 грн. 43 коп. При цьому, суд зазначив, що безпідставними є доводи відповідача щодо порядку повернення чистих внесків, передбачених статтею 13 додатка НОМЕР 3 до угоди, адже такі обставини, як пріоритетність повернення чистих внесків (черга із 8-ми осіб) та накопичення необхідної суми коштів у Фонді для повернення, не можуть бути підставою для відмови у захисті права позивача на отримання коштів, сплачених ним на виконання умов угоди. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, 01 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до підп. 13.4.2 п. 13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 до угоди у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали угоду. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим. Відповідно до п. 13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 до угоди, кошти повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості. Відмовляючи у позові, суд дійшов висновку про передчасність задоволення вимог позивача з огляду на те, що ТОВ «Авто Просто» має повернути сплачені чисті внески учасникам системи, які розірвали угоди раніше. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 907 ЦК України, порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін. Установлено, що укладена між сторонами угода розірвана за заявою позивача від 19 грудня 2013 року. Статтею 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди сторони чітко визначили порядок і наслідки її розірвання. Відповідно до п. 13.4.1. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав угоду внаслідок настання наступних непередбачених обставин, що виникли під час дії угоди: отримання ним інвалідності або смерті свого подружжя, або набуття учасником статусу безробітного. За вимогою ТОВ «Авто Просто» учасник зобов'язується надавати документи, які підтверджують виникнення вищезазначених обставин. За підтверджених обставин згідно з цим пунктом, учаснику повертаються сплачені чисті внески без вирахування відступного. Відповідно до п. п. 13.4.2 п.13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому пункті. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим. Як вбачається згідно з п. 13.4. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди, кошти повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості. Відповідно до статті 10 Угоди підписання цієї Угоди та додатків до неї є підтвердженням факту ознайомлення, розуміння сторонами її умов та згоди сторін з усіма визначеннями, умовами та змістом Угоди й додатків до неї. З такими умовами позивач погодилася, підписуючи Угоду. У відповіді ТОВ «Авто Просто» від 22 липня 2016 року щодо повернення сплачених коштів зазначено, що перед позивачем існує черга із 8 учасників, повернення чистих внесків яким відбуватиметься раніше, ніж позивачу. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, відхиляючи доводи відповідача щодо порядку повернення чистих внесків (повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості), передбачених статтею 13 додатка НОМЕР 3 до угоди, дійшов до неправильного висновку про задоволення позову про стягнення коштів, не взявши до уваги, що передчасне повернення коштів ОСОБА_1 з Фонду для повернення коштів, порушує права інших учасників, які стоять в черзі на повернення коштів перед позивачем. За таких обставин, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про передчасність вимог ОСОБА_1 з огляду на те, що ТОВ «Авто Просто» має повернути сплачені чисті внески 8 учасникам системи, які розірвали угоди раніше. Таким чином, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового рішення суду – про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» задовольнити. Рішення Миронівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 січня 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про повернення коштів – відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» сплачений ним судовий збір в сумі 2 259 грн. 92 коп. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1584цс17 Відповідно до статті 907 ЦК України, порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін. Статтею 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди сторони чітко визначили порядок і наслідки її розірвання. Відповідно до п. 13.4.1. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав угоду внаслідок настання наступних непередбачених обставин, що виникли під час дії угоди: отримання ним інвалідності або смерті свого подружжя, або набуття учасником статусу безробітного. За вимогою ТОВ «Авто Просто» учасник зобов'язується надавати документи, які підтверджують виникнення вищезазначених обставин. За підтверджених обставин згідно з цим пунктом, учаснику повертаються сплачені чисті внески без вирахування відступного. Відповідно до п. п. 13.4.2 п.13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому пункті. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим. Як вбачається згідно з п. 13.4. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди, кошти повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості. У відповіді ТОВ «Авто Просто» від 22 липня 2016 року щодо повернення сплачених коштів зазначено, що перед позивачем існує черга із 8 учасників, повернення чистих внесків яким відбуватиметься раніше, ніж позивачу. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, відхиляючи доводи відповідача щодо порядку повернення чистих внесків (повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості), передбачених статтею 13 додатка № 2 до угоди, дійшов до неправильного висновку про задоволення позову про стягнення коштів, не взявши до уваги, що передчасне повернення коштів ОСОБА_1 з Фонду для повернення коштів, порушує права інших учасників, які стоять в черзі на повернення коштів перед позивачем. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1584цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/411BBC553D161419C22581D30051EBC2

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 жовтня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про захист прав споживачів, визнання недійсним пункту договору та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі – ТОВ «ЛК «Еталон») про захист прав споживачів, визнання недійсним пункту договору та стягнення коштів. Позивач зазначав, що 24 лютого 2015 року між ним та ТОВ «ЛК «Еталон» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого відповідач зобов’язався придбати та передати в користування ОСОБА_1 трактор «Чері 244» вартістю 150 тис. грн. Того ж дня позивач здійснив оплату за послуги згідно з указаним договором в розмірі 15 тис. грн. Наступного дня після підписання договору з інформації від виробника ОСОБА_1 дізнався, що запропонована модель та комплектація трактора його не влаштовує за своїми технічними характеристиками та витратами пального, крім того, з веб-сайтів продавців позивач дізнався про суттєве збільшення вартості предмета лізингу. 27 лютого 2015 року позивач звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору з моменту отримання відповідачем цієї заяви та просив повернути сплачені товариству кошти в розмірі 15 тис. грн. У листі від 27 березня 2015 року ТОВ «ЛК «Еталон» визнало факт розірвання договору фінансового лізингу, однак відповідач відмовився повертати ОСОБА_1 сплачені кошти в розмірі 15 тис. грн, посилаючись на пункт 12.11 договору. Посилаючись на те, що умови пункту 12.11 договору фінансового лізингу є несправедливими відповідно до пункту 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», позивач просив визнати зазначений пункт договору недійсним та стягнути з ТОВ «ЛК «Еталон» сплачені кошти в розмірі 15 тис. грн. Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 30 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 вересня 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення його позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня і 16 травня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, 11 травня і 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Еталон» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого відповідач зобов’язався придбати та передати в користування ОСОБА_1 трактор «Чері 244» вартістю 150 тис. грн. Згідно з пунктом 8.2.1 договору перший лізинговий платіж складається із: комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням цього договору, що розраховується як комісія за організацію, яка визначена в додатку 1 до договору; авансу ціни предмета лізингу, що розраховується як авансовий платіж, розмір якого визначений у додатку 1 до договору; комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу як платіж, що покриває витрати лізингодавця, пов’язані з організацією передачі предмета лізингу на користь лізингоодержувача, розмір якого визначений у додатку 1 до договору. Згідно з додатком 1 до договору вартість предмета лізингу становить 150 тис. грн; авансовий платіж – 75 тис. грн; комісія за організацію – 15 тис. грн (10 %). 24 лютого 2015 року позивач здійснив оплату комісії за організацію в розмірі 15 тис. грн з призначенням платежу за послуги згідно з договором фінансового лізингу. 27 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору з моменту отримання відповідачем цієї заяви, оскільки з веб-сайтів продавців він дізнався про істотне збільшення вартості трактора «Чері 244», запропонована модель та комплектація трактора його не влаштовує за своїми технічними характеристиками та витратами пального, у зв’язку із чим просив повернути сплачені товариству кошти в розмірі 15 тис. грн. У листі від 27 березня 2015 року ТОВ «ЛК «Еталон» визнало факт розірвання договору фінансового лізингу, однак відмовилось повертати ОСОБА_1 сплачену ним комісію за організацію в розмірі 15 тис. грн, посилаючись на пункт 12.11 цього договору. Відповідно до пункту 12.11 договору фінансового лізингу у випадку його розірвання лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що законодавством про фінансовий лізинг чітко визначено умови, порядок та наслідки розірвання договору лізингоодержувачем в односторонньому порядку лише в разі затримки передачі товару в користування, в інших випадках сторони повинні обов’язково керуватися умовами договору (частина перша статті 7, пункт 3 частини першої статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг»). Посилання позивача на те, що умовами договору передбачена сплата лізингоодержувачем комісійної винагороди за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням договору, яка складає 10 % від вартості предмета договору, що не передбачено законом і не входить у перелік послуг, які підлягають оплаті відповідно до Закону України «Про фінансовий лізинг», є безпідставними, а умова договору про сплату комісійної винагороди за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням договору, не суперечить вимогам законодавства, не містить ознак несправедливості та не є підставою для визнання оспорюваного пункту договору недійсним. Окрім того, посилання позивача на частину другу статті 806 та статтю 799 ЦК України щодо недійсності/нікчемності договору, зокрема на те, що зазначений договір не був нотаріально посвідчений, не заслуговують на увагу, оскільки стаття 799 ЦК України є складовою параграфа 5 глави 58 цього Кодексу, який регулює відносини, що виникають із найму (оренди) транспортного засобу, а тому зазначена норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, які виникли на підставі договору фінансового лізингу. Разом з тим параграфом 6 глави 58 ЦК України та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг» не передбачено вимог обов’язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу. Таким чином, умови спірного договору не можна вважати несправедливими, оскільки його положення не мають таких ознак. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів з тих підстав, що умови оспорюваного договору не відповідають вимогам закону та беззаперечно є несправедливими, оскільки внаслідок розірвання договору з ініціативи лізингодавця лізингоодержувач не отримає транспортного засобу і при цьому понесе невиправдані витрати – утримання штрафу в розмірі 20 % від сплаченого авансового платежу і неповернення йому сплаченої суми комісії за організацію, що свідчить про існування явного, істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року (справа № 127/17385/15-ц) суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, яким частково задоволено позов про визнання недійсним договору фінансового лізингу. При цьому касаційний суд зазначив, що за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Оскільки спірний договір нотаріально не посвідчений, то він є нікчемним відповідно до частини другої статті 215 ЦК України. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року (справа № 677/1316/15-ц) суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів з тих підстав, що умови оспорюваного договору не відповідають вимогам закону та беззаперечно є несправедливими, що свідчить про існування істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Окрім того, суд установив відсутність ліцензії у ТОВ «ЛК «Еталон» для здійснення фінансової діяльності, а також те, що спірний договір не було посвідчено нотаріально. У постанові від 16 грудня 2015 року Верховний Суд України зазначив про те, що в спірному договорі фінансового лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача; звужені обов’язки лізингодавця, передбачені Законом України «Про фінансовий лізинг» та ЦК України; виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов’язків щодо передачі предмета лізингу належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема частині першій статті 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця. Окрім того, згідно зі статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою. Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу. Відповідно до статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Однак суд не взяв до уваги зазначених порушень законодавства щодо відсутності ліцензії у лізингової компанії для провадження фінансової діяльності та відсутності нотаріального посвідчення спірного договору. У постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-65цс16 Верховний Суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що умови спірного договору фінансового лізингу є несправедливими відносно споживача, у зв’язку із чим наявні правові підстави для визнання договору недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України та положень Закону України «Про захист прав споживачів». У постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-3020цс15 Верховний Суд України погодився з висновками суду першої інстанції про те, що в спірному договорі фінансового лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов’язків, передбачених договором та законом; звужені обов’язки та значно розширені права лізингодавця, зокрема виконання зобов’язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача; передбачена сплата лізингоодержувачем штрафів, пені, при цьому відповідного захисту його прав від неналежного виконання договірних зобов’язань лізингодавцем умовами договору не передбачено; установлено право лізингодавця змінювати та розривати договір в односторонньому порядку, однак таке право не надається лізингоодержувачу, якому встановлено жорсткі зобов’язання та непропорційно великий розмір штрафу. Отже, умови спірного договору є несправедливими, що є правовою підставою для визнання договору недійсним та повернення коштів. У постанові від 8 червня 2016 року Верховний Суд України вказав на те, що оспорюваний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму цієї статті, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2–4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). Перелік несправедливих умов у договорі зі споживачем не є вичерпним (частина четверта статті 18 цього Закону). У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з оспорюваним пунктом 12.11 договору фінансового лізингу у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. При цьому в разі збільшення вартості предмета лізингу лізингоодержувач повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем для відповідності відсоткового розміру авансового платежу фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу в момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено (пункти 4.3–4.4 договору). За таких обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що оспорюваний пункт 12.11 договору фінансового лізингу не підпадає під несправедливі умови, встановлені пунктом 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки передбачає повернення суми авансових платежів з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору. Суди не врахували, що цією нормою до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору, а спірним пунктом договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у пункті 12.11 умова договору є несправедливою в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). Саме такі висновки щодо застосування зазначених норм права містяться у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Отже, висновок суду першої інстанції про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню норма статті 799 ЦК України щодо обов’язкового нотаріального посвідчення договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи, є помилковим. Також, згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 111 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Разом з тим, розглядаючи зазначений спір, суди не встановили, чи була у лізингової компанії на час укладення спірного договору ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до статті 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним; безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, не надавши оцінки відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні норми частини першої статті 220 цього Кодексу. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 серпня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1551цс16 Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з оспорюваним пунктом 12.11 договору фінансового лізингу у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається. При цьому в разі збільшення вартості предмета лізингу лізингоодержувач повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем для відповідності відсоткового розміру авансового платежу фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу в момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено (пункти 4.3–4.4 договору). За таких обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що оспорюваний пункт 12.11 договору фінансового лізингу не підпадає під несправедливі умови, встановлені пунктом 4 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки передбачає повернення суми авансових платежів з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору. Суди не врахували, що цією нормою до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору, а спірним пунктом договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у пункті 12.11 умова договору є несправедливою в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, розглядаючи зазначений спір, суди не встановили, чи була у лізингової компанії на час укладення спірного договору ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до статті 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним; безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, не надавши оцінки відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні норми частини першої статті 220 цього Кодексу. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 220, 628, 799, 806 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 19 жовтня 2016 року № 6-1551цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B83B5DBE43F46FB6C225805A00303310

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "ЕкономКомфорт", третя особа – Нетішинське міське товариство захисту прав споживачів "КонтрАкт", про визнання договорів недійсними, стягнення матеріальної та моральної шкоди за заявою товариства з обмеженою відповідальністю "ЕкономКомфорт" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2015 року, встановила: У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що 18 березня 2014 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю "ЕкономКомфорт" (далі – ТОВ "ЕкономКомфорт") було укладено договір НОМЕР_1, предметом якого є надання відповідачем послуг щодо забезпечення оформлення договору про участь у програмі, надання інформаційних, консультативних, роз'яснювальних та довідкових послуг з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі. Крім того, 18 березня 2014 року між ним та ТОВ "ЕкономКомфорт" було укладено договір НОМЕР_2, предметом якого є надання відповідачем послуг, спрямованих на отримання позики (придбання товару) на суму 60 тис. грн. Відповідно до умов договору ОСОБА_1 сплатив гарантійний платіж у сумі 4 тис. 200 грн, а 3 квітня 2014 року перерахував авансом за три місяці "чисті внески" на загальну суму 1 тис. 100 грн. Проте до 30 квітня 2014 року позику він так і не отримав. Позивач вважає, що спірні договори містять несправедливі умови щодо встановлення жорстких обов'язків споживача та порушень статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" щодо здійснення фінансових послуг за наявності ліцензії. Збільшивши позовні вимоги та змінивши підставу позову ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори від 18 березня 2014 року НОМЕР_1 та НОМЕР_2, стягнути з ТОВ "ЕкономКомфорт" збитки в сумі 10 тис. 600 грн, моральну шкоду в сумі 5 тис. грн, витрати на правову допомогу в сумі 1 тис. 500 грн та судові витрати з огляду на порушені положення статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів" щодо нечесної підприємницької практики та несправедливих умов договору. Рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 16 грудня 2014 року, позов задоволено частково. Визнано недійсними договори від 18 березня 2014 року НОМЕР_1 та НОМЕР_2 укладені ОСОБА_1 та ТОВ "ЕкономКомфорт"; стягнуто з ТОВ "ЕкономКомфорт" на користь ОСОБА_1 збитки в сумі 10 тис. 600 грн 12 коп., 2 тис. грн у відшкодування моральної шкоди, 1 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги; вирішив питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 20 квітня 2015 року рішення районного суду скасовано, позов задоволено частково. Визнано недійсними договори, укладені між ТОВ "ЕкономКомфорт" та ОСОБА_1 від 18 березня 2014 року НОМЕР_1 та НОМЕР_2; стягнуто з ТОВ "ЕкономКомфорт" на користь ОСОБА_1 кошти в сумі 5 тис. 300 грн та 1 тис.110 грн витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги. В решті позову відмовив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2015 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Економ Комфорт" відмовлено. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ТОВ "ЕкономКомфорт" порушує питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, залишених без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2015 року та направлення справи на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі – Закон № 2664-ІІІ) та статті 227 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ТОВ "ЕкономКомфорт" посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня, 12 серпня та 30 вересня 2015 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені норми права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві ТОВ "ЕкономКомфорт" доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що 18 березня 2014 року ТОВ "ЕкономКомфорт" та ОСОБА_1 уклали договір, за умовами якого товариство зобов’язалося за плату вчинити від імені ОСОБА_1 та за його рахунок надати певні послуги, спрямовані на придбання товару, визначеного в додатку № 1 (позики) , у тому числі: сформувати групу учасників, забезпечити її адміністрування; присвоїти та повідомити учаснику його номер групи та персональний код у групі; організувати та провести розподіли свідоцтв; здійснити оплату товару на користь учасника та/або надати учаснику відповідну суму в позику; надавати інші послуги та здійснювати інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені цим договором та додатками до нього. Крім того, 18 березня 2014 року між ним та ТОВ "ЕкономКомфорт" укладено договір, за яким замовник доручив, а виконавець узяв на себе зобов’язання за плату в розмірі 7 % від вартості товару та/або цільової позики, що відповідно становить 4 тис. 200 грн, здійснити такі дії: забезпечити дбайливе оформлення договору про участь у програмі для замовника з дотриманням вимог чинного законодавства, надавати інформаційні, консультаційні, роз’яснювальні та довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі. На виконання умов цих договорів ОСОБА_1 сплатив відповідачу 4 тис. 200 грн. та 1 тис. 100 грн щомісячного платежу. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що укладені сторонами договори передбачали не отримання позивачем позики, а участь у програмі, в якій за рахунок коштів групи клієнтів здійснювалась передача права одному з учасників групи на придбання товару (отримання позики), що свідчить про порушення з боку відповідача принципу добросовісності та існування дисбалансу договірних прав і обов’язків на шкоду позивача, введення його в оману, наявність ознак пірамідальної схеми і нечесної підприємницької практики. Разом з тим неповідомлення позивача про відсутність у ТОВ "ЕкономКомфорт" ліцензії вважається обманом, що відповідно частини другої статті 230 ЦК України є підставою для стягнення з відповідача збитків у подвійному розмірі. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що спірні договори та умови програми ТОВ "ЕкономКомфорт" указують на те, що послуга, яка надавалась позивачу, за своєю суттю є фінансовою послугою у вигляді адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (пункт 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ), оскільки послуги, які є предметом договорів, здійснюються шляхом створення адміністратором груп учасників та формування фонду групи для придбання на користь та за рахунок учасників бажаних товарів та/або отримання відповідної суми позики, з проведенням розподілу права на отримання товару чи позики відповідно до визначеної процедури; за одним із цих договорів передбачено залучення коштів фізичної особи. З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що спірні договори є недійсними з підстави, передбаченої частиною шостою статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів", оскільки відповідач здійснював відповідний вид діяльності (надання фінансової послуги) без дозволу (ліцензії) на її здійснення відповідно до статті 34 Закону № 2664-ІІІ, та про стягнення з відповідача коштів у сумі 5 тис. 300 грн. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня, 12 серпня та 30 вересня 2015 року, наданих заявником для порівняння, касаційний суд, установивши, що предметом спірних договорів, укладених 18 липня, 19 вересня 2013 року, 9 вересня і 6 листопада 2014 року між фізичними особами та ТОВ "ЕкономКомфорт", є вчинення дій, спрямованих на отримання позики у групі, вважав, що чинним законодавством не передбачено отримання ліцензії для надання послуг з адміністрування фінансових активів для отримання грошових коштів у позику в групах, тому підстав для визнання цих договорів недійсними немає. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме пункту 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та статті 34 Закону № 2664-ІІІ діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям "фінансова послуга" розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон №3462-VІ) (набрав чинності 8 січня 2012 року) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено її пунктом 111, відповідно до якого фінансовими вважаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. Згідно з пунктами 3, 4 розділу II "Прикінцеві положення" Закону № 2664-ІІІ фінансові установи зобов’язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у відповідність з вимогами цього Закону (тобто до 8 січня 2013 року), а спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг зобов’язаний у шестимісячний строк з дня опублікування цього Закону розробити та затвердити ліцензійні умови здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. На підставі цього Закону Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі – Нацкомфінпослуг) як уповноважений державний орган 9 жовтня 2012 року розпорядженням №1676 затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (далі – Ліцензійні умови). Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них) такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах, і передбачили, що діяльність цих груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів споживачів для придбання певного виду товарів та (або) послуг. Згідно з пунктами 1.2, 1.5 розділу І Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групі – це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об’єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між учасниками групи. Ліцензіатом є фінансова установа, яка одержала ліцензію на провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. Фінансова установа може провадити діяльність з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах тільки після отримання ліцензії Нацкомфінпослуг відповідно до цих Ліцензійних умов. У справі, яка переглядається, спірні договори укладено 18 березня 2014 року, тобто коли закон передбачив отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах. Ураховуючи наведене, суди в справі, яка переглядається, установивши, що предметом спірних договорів є послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання цих договорів недійсними з огляду на те, що зазначені послуги вважаються фінансовими і регулюються Законом № 2664-ІІІ, а ТОВ "ЕкономКомфорт" надає їх без отримання відповідної ліцензії. За таких обставин підстави для скасування судових рішень судів у справі, що переглядається, відсутні. Оскільки у справі, що переглядається, рішення касаційної інстанції є законним, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, то відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, постановила: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю "ЕкономКомфорт" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 20 квітня 2015 року та рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 16 грудня 2014 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D3105B8C42F923E5C2257F9A004503F3

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про визнання договорів недійсними та відшкодування моральної шкоди за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року та рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року, в с т а н о в и л а : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» (далі – ТОВ «ЕкономКомфорт») про визнання договорів недійсними та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що 15 грудня 2014 року між ним та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договір, за умовами якого товариство зобов’язалося за плату вчинити від його імені та за його рахунок певні юридичні дії, спрямовані на придбання товару, визначеного в додатку, у тому числі: створити групу учасників, забезпечити її адміністрування; присвоїти та повідомити учаснику його номер групи та персональний код у групі; організовувати та проводити розподіли свідоцтв; здійснити оплату товару на користь учасника та/або надати учаснику відповідну суму в позику; надавати інші послуги та здійснювати інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені цим договором та додатками до нього. Крім того, 15 грудня 2014 року між ним та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договір, за яким замовник доручив, а виконавець прийняв на себе зобов’язання за плату в розмірі 7 % від вартості товару та/або цільової позики, що відповідно становить 2 тис. 100 грн, здійснити такі дії: забезпечити дбайливе оформлення договору про участь у програмі для замовника з дотриманням вимог чинного законодавства, надавати інформаційні, консультаційні, роз’яснювальні та довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі. При цьому позивач сплатив відповідачу 2 тис. 100 грн. Посилаючись на те, що зазначена діяльність відповідача містить ознаки фінансової послуги та підлягає ліцензуванню, але здійснювалася ним без відповідної ліцензії, ОСОБА_1 просив визнати зазначені договори недійсними, застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути грошові кошти, сплачені за цими договорами, в розмірі 2 тис. 100 грн, а також 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Могилів-Подільський міськрайонний суд Вінницької області рішенням від 21 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав недійсними зазначені договори від 15 грудня 2014 року; стягнув з ТОВ «ЕкономКомфорт» на користь ОСОБА_1 2 тис.100 грн на відшкодування майнової шкоди; в іншій частині позову відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 3 серпня 2015 року рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року та рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року ТОВ «ЕкономКомфорт» просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 111 частини першої статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон № 2664-ІІІ) та статті 227 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ТОВ «ЕкономКомфорт» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня, 12 серпня та 30 вересня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «ЕкономКомфорт» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕкономКомфорт» було укладено договір, за умовами якого товариство зобов’язалося за плату вчинити від імені ОСОБА_1 та за його рахунок певні юридичні дії, спрямовані на придбання товару, визначеного в додатку, у тому числі: створити групу учасників, забезпечити її адміністрування; присвоїти та повідомити учаснику його номер групи та персональний код у групі; організовувати та проводити розподіли свідоцтв; здійснити оплату товару на користь учасника та/або надати учаснику відповідну суму в позику; надавати інші послуги та здійснювати інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені цим договором та додатками до нього. Крім того, 15 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договір, за яким замовник доручив, а виконавець прийняв на себе зобов’язання за плату в розмірі 7 % від вартості товару та/або цільової позики, що відповідно становить 2 тис. 100 грн, здійснити такі дії: забезпечити дбайливе оформлення договору про участь у програмі для замовника з дотриманням вимог чинного законодавства, надавати інформаційні, консультаційні, роз’яснювальні та довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі. На виконання умов цих договорів ОСОБА_1 сплатив товариству 2 тис. 100 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірні договори та умови програми ТОВ «ЕкономКомфорт» свідчать про те, що послуга, яка надавалася позивачу, за своєю суттю є фінансовою послугою у вигляді адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (пункт 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ), оскільки послуги, які є предметом указаних договорів, здійснюються шляхом створення адміністратором груп учасників та формування фонду групи для придбання на користь та за рахунок учасників бажаних товарів та/або отримання відповідної суми боргу, з проведенням розподілу права на отримання товару чи позики відповідно до визначеної процедури; за одним із цих договорів передбачено залучення коштів фізичної особи. З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що спірні договори є недійсними з підстави, передбаченої частиною шостою статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач здійснював відповідний вид діяльності (надання фінансової послуги) без дозволу (ліцензії) на її здійснення відповідно до статті 34 Закону № 2664-ІІІ. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня, 12 серпня та 30 вересня 2015 року, наданих заявником для порівняння, касаційний суд, установивши, що предметом спірних договорів, укладених 18 липня, 19 вересня 2013 року, 9 вересня і 6 листопада 2014 року між фізичними особами та ТОВ «ЕкономКомфорт», є вчинення дій, спрямованих на отримання позики у групі, вважав, що чинним законодавством не передбачено отримання ліцензії для надання послуг з адміністрування фінансових активів для отримання грошових коштів у позику в групах, тому підстав для визнання цих договорів недійсними немає. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме пункту 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 34 Закону № 2664-ІІІ діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (набрав чинності 8 січня 2012 року; далі – Закон № 3462-VІ) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено її пунктом 111, відповідно до якого фінансовими вважаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. Згідно з пунктами 3, 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 3462-VІ фінансові установи зобов’язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у відповідність з вимогами цього Закону (тобто до 8 січня 2013 року), а спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг зобов’язаний у шестимісячний строк з дня опублікування цього Закону розробити та затвердити ліцензійні умови здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. На підставі Закону № 2664-ІІІ Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі – Нацкомфінпослуг) як уповноважений державний орган 9 жовтня 2012 року затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (розпорядження № 1676 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах»; далі – Ліцензійні умови). Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них) такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах, і передбачили, що діяльність таких груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів споживачів для придбання певного виду товарів та (або) послуг. Згідно з пунктом 1.2 розділу І Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групі – це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об’єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між учасниками групи. Ліцензіатом є фінансова установа, яка одержала ліцензію на провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. Згідно з пунктом 1.5 Ліцензійних умов фінансова установа може провадити діяльність з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах тільки після отримання ліцензії Нацкомфінпослуг відповідно до цих Ліцензійних умов. У справі, яка переглядається, спірні договори укладено сторонами 15 грудня 2014 року, коли закон вимагав отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах. Ураховуючи наведене, суди в цій справі, установивши, що предметом спірних договорів є послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання цих договорів недійсними з огляду на те, що зазначені послуги вважаються фінансовими і регулюються Законом № 2664-ІІІ, а ТОВ «ЕкономКомфорт» надає їх без отримання відповідної ліцензії. За таких обставин підстав для скасування судових рішень судів у справі, яка переглядається, немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 8 липня 2015 року та рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 21 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2629цс15 За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 34 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (набрав чинності 8 січня 2012 року) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено її пунктом 111, відповідно до якого фінансовими вважаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. У справі, яка переглядається, спірні договори, предметом яких є послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, укладено сторонами 15 грудня 2014 року, коли закон вимагав отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5EA95E11F43885B4C2257F7A004CEA88

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про визнання договорів недійсними та стягнення грошових коштів за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 26 травня 2015 року та рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 6 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а : У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» (далі – ТОВ «ЕкономКомфорт») про визнання договорів недійсними та стягнення грошових коштів. Позивач зазначав, що 6 серпня 2014 року між ним та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договори, за умовами яких товариство за його згодою зобов’язалося за плату вчинити від його імені та за його рахунок певні юридичні дії, спрямовані на придбання товару, визначеного в додатку, у тому числі: створити групу учасників, забезпечити її адміністрування; присвоїти та повідомити учаснику його номер групи та персональний код у групі; організувати та проводити розподіли свідоцтв; здійснити оплату товару на користь учасника та/або надати учаснику відповідну суму в позику; надавати інші послуги та здійснювати інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені цими договорами та додатковою угодою. Крім того, 6 серпня 2014 року між ним та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договори, за якими замовник доручив, а виконавець прийняв на себе зобов’язання за плату здійснити такі дії: забезпечити дбайливе оформлення договору про участь у програмі для замовника з дотриманням вимог чинного законодавства, надавати інформаційні, консультаційні, роз’яснювальні та довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі замовника у програмі. При цьому позивач сплатив відповідачу 28 тис. 710 грн. Посилаючись на те, що зазначена діяльність відповідача містить ознаки фінансової послуги та підлягає ліцензуванню, але здійснювалася ним без відповідної ліцензії, ОСОБА_1 просив визнати зазначені договори недійсними, застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути грошові кошти, сплачені за цими договорами, в розмірі 28 тис. 710 грн, а також 15 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 6 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 26 травня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: визнано недійсними зазначені договори від 6 серпня 2014 року; стягнуто з ТОВ «ЕкономКомфорт» на користь ОСОБА_1 28 тис. 710 грн на відшкодування майнової шкоди та 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. В іншій частині позову відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 6 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 26 травня 2015 року залишено без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 26 травня 2015 року та рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 6 квітня 2015 року ТОВ «ЕкономКомфорт» просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 111 частини першої статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон № 2664-ІІІ) та статті 227 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ТОВ «ЕкономКомфорт» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня та 12 серпня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «ЕкономКомфорт» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 6 серпня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договори, згідно з умовами яких товариство взяло на себе зобов'язання за плату забезпечити ОСОБА_1 дбайливе оформлення договору про участь у програмі з дотриманням вимог чинного законодавства та надавати інформаційні, консультаційні, роз’яснювальні і довідкові послуги з питань діяльності та подальшої участі останнього у програмі. Згідно з пунктом 2.1 договорів оплата наданих послуг складала 14 тис. 850 грн та 13 тис. 860 грн. На виконання умов указаних договорів ОСОБА_1 сплатив товариству 28 тис. 710 грн, що підтверджено копіями квитанцій від 6 серпня 2014 року. Крім того 6 серпня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕкономКомфорт» укладено договори, за умовами яких товариство за згодою ОСОБА_1 зобов’язалося вчинити за плату та за рахунок останнього певні юридичні дії, спрямовані на придбання товару, визначеного у додатку № 1 до цих договорів. У додатках до зазначених договорів вказано про цільове призначення використання коштів на об’єкти нерухомості: будинки у с. Хомутинці Калинівського району та в м. Ладижині Тростянецького району Вінницької області. Пунктом 2.5 договорів передбачено, що адміністратор гарантує надати свідоцтво на товар, якщо учасник виконує всі умови цього договору та додатків до нього. В умовах програми йдеться про те, що послуги, які є предметом договору, здійснюються шляхом створення адміністратором груп учасників та формування фонду групи для придбання на користь та за рахунок учасників бажаних товарів та/або отримання відповідної суми у позику. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірні договори та умови програми «ЕкономКомфорт» свідчать про те, що послуга, яка надавалася позивачу, за своєю суттю є фінансовою послугою у вигляді адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (пункт 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ), оскільки послуги, які є предметом договорів, здійснюються шляхом створення адміністратором груп учасників та формування фонду групи для придбання на користь та за рахунок учасників бажаних товарів та/або отримання відповідної суми боргу, з проведенням розподілу права на отримання товару чи позики відповідно до визначеної процедури; за двома договорами передбачено залучення коштів фізичної особи. З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що спірні договори є недійсними з підстави, передбаченої частиною шостою статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач здійснював відповідний вид діяльності (надання фінансової послуги) без дозволу (ліцензії) на її здійснення відповідно до статті 34 Закону № 2664-ІІІ. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 24 червня та 12 серпня 2015 року, наданих заявником для порівняння, касаційний суд, установивши, що предметом спірних договорів, укладених 18 липня, 19 вересня 2013 року та 9 вересня 2014 року між фізичними особами та ТОВ «ЕкономКомфорт», є вчинення дій, спрямованих на отримання позики у групі, вважав, що чинним законодавством не передбачено отримання ліцензії для надання послуг з адміністрування фінансових активів для отримання грошових коштів у позику в групах, тому підстав для визнання цих договорів недійсними немає. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме пункту 111 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 34 Закону № 2664-ІІІ діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (набрав чинності 8 січня 2012 року) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено пунктом 111, відповідно до якого фінансовими послугами вважаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. Згідно з пунктами 3, 4 розділу VІІІ «Прикінцеві положення» цього Закону фінансові установи зобов’язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у відповідність з вимогами цього Закону (тобто до 8 січня 2013 року), а спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг зобов’язаний у шестимісячний строк з дня опублікування цього Закону розробити та затвердити ліцензійні умови здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. На підставі цього Закону Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі – Нацкомфінпослуг) як уповноважений державний орган, 9 жовтня 2012 року затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (розпорядження № 1676 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах»; далі – Ліцензійні умови). Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них) такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах, і передбачили, що діяльність таких груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів споживачів для придбання певного виду товарів та (або) послуг. Згідно з пунктом 1.2 розділу І Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групі – це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об’єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між учасниками групи. Ліцензіатом є фінансова установа, яка одержала ліцензію на провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. Згідно з пунктом 1.5 Ліцензійних умов фінансова установа може провадити діяльність з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах тільки після отримання ліцензії Нацкомфінпослуг відповідно до цих Ліцензійних умов. У справі, яка переглядається, спірні договори укладено сторонами 6 серпня 2014 року, коли закон вимагав отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах. Ураховуючи наведене, суди в цій справі, установивши, що предметом спірних договорів є послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання цих договорів недійсними з огляду на те, що зазначені послуги вважаються фінансовими і регулюються Законом № 2664-ІІІ, а ТОВ «ЕкономКомфорт» надає їх без отримання відповідної ліцензії. За таких обставин підстав для скасування судових рішень судів у справі, яка переглядається, немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «ЕкономКомфорт» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 26 травня 2015 року та рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 6 квітня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2389цс15 За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 34 Закону № 2664-ІІІ діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (набрав чинності 8 січня 2012 року) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено пунктом 111, відповідно до якого фінансовими послугами вважаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. У справі, яка переглядається, спірні договори, предметом яких є послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, укладено сторонами 6 серпня 2014 року, коли закон вимагав отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D4FBCDBA393F1C91C2257F5E002F06B4

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м. Івано-Франківська в інтересах ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Укрфінстандарт», приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про визнання договорів недійсними та стягнення коштів за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2014 року заступник прокурора м. Івано-Франківська в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Укрфінстандарт» (далі ТОВ «Укрфінстандарт»), приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» (далі - ПрАТ «СК «ВУСО») про визнання договорів недійсними та стягнення коштів. Зазначав, що 23 серпня 2013 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Укрфінстандарт» було укладено договір про надання послуг системи «Укрфінстандарт» НОМЕР_1, за умовами якого ОСОБА_1 стала учасником зазначеної системи послуг, взяла на себе зобов’язання здійснювати щомісячні внески та отримати право безвідсоткової позики, а відповідач взяв на себе зобов'язання забезпечити обслуговування учасників системи послуг, акумулювати кошти від учасників системи (замовників), організовувати та проводити розподіл грошового фонду замовників, здійснити надання безвідсоткової позики на користь замовників тощо. На виконання умов договору ОСОБА_1 сплатила вступний внесок у сумі 3 тис. грн, а в подальшому внесла чергові платежі на суму 855 грн 56 коп., а також 23 серпня 2013 року уклала договір добровільного страхування від нещасного випаду НОМЕР_2 на суму позики, яку вона мала б отримати, та внесла страховий платіж у розмірі 750 грн. Посилаючись на те, що договір укладено всупереч вимогам закону, оскільки здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб потребує отримання відповідної ліцензії, а ТОВ «Укрфінстандарт» такої ліцензії не має, умови договору є несправедливими, укладені з використанням нечесної підприємницької практики, прокурор просив визнати цей договір недійсним. Оскільки відповідно до статті 548 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, прокурор у зв’язку з цим просив також визнати недійсним договір добровільного страхування від нещасного випадку. Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 4 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 вересня 2014 року, позов заступника прокурора м. Івано-Франківська в інтересах ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір про надання послуг (з додатками) від 23 серпня 2013 року НОМЕР_1, укладений між ТОВ «Укрфінстандарт» та ОСОБА_1; стягнуто з ТОВ «Укрфінстандарт» на користь ОСОБА_1 7 555 грн 56 коп.; визнано недійсним договір добровільного страхування від нещасного випадку від 23 серпня 2013 року НОМЕР_2, укладений між ПрАТ «СК «ВУСО» та ОСОБА_1; стягнуто з ПрАТ «СК «ВУСО» на користь ОСОБА_1 750 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року касаційну скаргу ПрАТ «СК «ВУСО» відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року ПрАТ «СК «ВУСО» порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та ухвалення нового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 546 ЦК України. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ПрАТ «СК «ВУСО» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2014 року. ПрАТ «СК «ВУСО» указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування зазначених норм матеріального права не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для прикладу судовому рішенні, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти таке, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Ухвалюючи рішення про задоволення позову заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах ОСОБА_1 та визнаючи правочини недійсними, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з того, що договір про надання послуг від 23 серпня 2013 року НОМЕР_1, укладений між ТОВ «Укрфінстандарт» та ОСОБА_1, суперечить частині другій статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки товариство статусу фінансової установи не набувало, ліцензії на надання фінансових послуг не отримувало, а також вимогам статей 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки вчинені з використанням нечесної підприємницької практики умови договору є несправедливими. Одночасно недійсним визнано й договір добровільного страхування від нещасного випадку, укладений між ОСОБА_1 та ПрАТ «СК «ВУСО», оскільки з урахуванням установлених під час розгляду справи обставин , умов оспорюваних договорів та наявних доказів суд дійшов висновку, що його було укладено на забезпечення виконання обов’язків ОСОБА_1 за основним договором, а відповідно до вимог частини 2 статті 548 ЦК України недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення. На відміну від висновків, що містяться в оскаржуваному судовому рішенні у справі, яка переглядається в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2014 року, на яку посилається заявник як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 546 ЦК України, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, яким не встановлено підстав для визнання недійсним договору про надання послуг. Крім того, забезпечувальний відносно основного договору характер договору добровільного страхування не передбачений ні законом, ні договором, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині. Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на рішення в якій посилається заявник, обґрунтовуючи свою заяву про перегляд судового рішення, суди встановили різні фактичні обставини, що не вказує на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 546 ЦК України. За таких обставин, які свідчать про те, що наведене заявником судове рішення не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись статтями 355, 3602, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/14BFEE48BACA4D34C2257EDD004975E6

Державний герб України Справа № 454/976/13-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ЗАОЧНЕ 20 травня 2013 року Сокальський районний суд Львівської області у складі: головуючого - судді Фарина Л. Ю. , при секретарі Матолінець З.М. , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Сокалі, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» про захист прав споживача та застосування наслідків недійсного правочину, в с т а н о в и в: Позивач звернувся до суду з даним позовом, вказавши, що 27.09.2012р. він уклав з відповідачем - ТзОВ «Авто Житло План» договір №045034 про надання послуг з додатками. Даний договір був укладений з метою придбання транспортного засобу на суму 180000,00грн. Згідно умов спірного договору, а також п.п. З, 17, 19, 22 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» відповідач виступає виконавцем певних послуг, а позивач є їх споживачем. При цьому, відповідачем порушені його права як споживача послуг ТзОВ «Авто Житло План», так як договір укладено внаслідок здійснення останнім нечесної підприємницької практики, яка відображена у договірних умовах та полягає у наступному: забороняється нечесна підприємницька практика, яка включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною, зокрема, забороняється, як таке, що вводить в оману утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Зазначений вид нечесної підприємницької практики, що вводить споживача в оману - створення та обслуговування пірамідальної схеми під назвою програма Авто-Житло - відображено в самих умовах спірного договору. Із наведених норм закону та відповідних до них умов спірного договору випливає, що відповідач у рамках створеної ним програми Авто-Житло здійснює свою діяльність за такою схемою: шляхом укладання договорів із споживачами, залучає їх до програми Авто-Житло. В подальшому, виключно за рахунок щомісячних внесків учасників програми Авто-Житло, без вкладання власних коштів, відповідач створює фонд учасників програми Авто-Житло, кошти яких у процесі розподільчих актів розподіляє між учасниками у вигляді надання права на отримання товару тим із учасників, хто сплатив найбільшу кількість (авансом) щомісячних платежів до цього фонду. Програма Авто-Житло побудована так, що один її учасник за свої власні кошти без інвестування коштів відповідача оплачує товар іншому учаснику програми Авто-Житло. Таким чином, позивач сплачував свої кошти на рахунок ТзОВ «Авто Житло План» до створеного ним фонду програми Авто-Житло не за одержання товару чи послуги, а фактично, за можливість одержання права на отримання товару, яке, за умовами договору надається не за рахунок відповідача, а за рахунок інших споживачів - учасників програми Авто-Житло та їх коштів і залежить від розміру фонду програми Авто-Житло та внесення коштів іншими учасниками програми. Така схема, умови діяльності якої відображені в укладеному зі мною договорі, відповідають поняттю пірамідальної схеми, визначеної законом, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Таким чином, виходячи із викладеного, ТзОВ «Авто Житло План» здійснює діяльність, яка Законом України «Про захист прав споживачів» віднесена до нечесної підприємницької практики. Частиною 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» визначається, що правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики є недійсними. Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У цьому разі кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. На виконання укладеного з відповідачем договору ним на його користь було сплачено 18000,00грн. (+комісійній сбір банку 180,00грн.) реєстраційного платежу та 4907,20грн. (+комісійній сбір банку 29,00грн.) щомісячних платежів, а всього - 23116,20грн., які підлягають поверненню. На підставі наведеного, позивач просить суд стягнути з ТзОВ «Авто Житло План» на його користь сплачені на виконання недійсного(нікчемного) правочину - договору №045034 про надання послуг від 27.09.2012р. кошти в розмірі 23116,20грн. Позивач надав суду також письмові пояснення, в яких вказав, що діяльність ТзОВ «Авто Житло План» є наданням послуг з адміністрування придбання товарів у групах. Така діяльність є нечесною підприємницькою практикою у вигляді створення та експлуатації пірамідальної схеми, а договори, укладені в її наслідок - є недійсними (ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»). Укладений між позивачем та ТзОВ «Авто Житло План» договір не є оспорюваним в силу своєї нікчемності, окрім обгрунтувань, викладених у позовній заяві, цей факт встановлено багатьма судовими рішеннями, що набули законної сили. Недійсність укладеного договору (типового для всіх учасників) обумовлена законом і лежить за межами волевиявлення споживачів та не пов'язана із погодженням або розумінням останніми договірних умов. Наведене дає підстави для задоволення заявлених мною позовних вимог та стосується усіх адміністраторів придбання товарів у групах, до яких відноситься і ТОВ «Авто Житло План», з огляду на здійснення ними нечесної підприємницької практики у рамках цивільно-правовового законодавства. Позивач, ОСОБА_1, в судовому засіданні позовні вимоги зменшив, просив суд стягнути з ТзОВ «Авто Житло План» кошти в розмірі 22907,2грн без комісійного збору банку. Зменшені позовні вимоги просив задовольнити, в обґрунтування навів обставини вказані в позовній заяві та письмових поясненнях. Представник відповідача ТзОВ «Авто Житло План» в судове засідання повторно не прибув, будучи належним чином повідомленим про день та час розгляду справи, не повідомив суд про причину неявки, не подав заяви про розгляд справи у відсутність представника відповідача, тому судом зі згоди позивача прийнято рішення про проведення заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення. Заслухавши позивача та дослідивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що зменшені позовні вимоги підлягають до задоволення з наступних підстав: Із дослідженої в судовому засіданні копії договору №045034 від 27.09.2012р., укладеного між ТзОВ «Авто Житло План» та ОСОБА_1 встановлено, що предметом договору є надання учаснику програми «Авто-Житло» послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу/об»єкту нерухомості, земельної ділянки та іншого, через програму «Авто-Житло» організовану товариством, базуючись на принципі взаємодопомоги учасників програми «Авто-Житло». Відповідно до п. 2.1.ст.2 договору, товариство взяло на себе зобов»язання зокрема - зареєструвати учасника програми, організовувати і проводити розподільчі акти щодо надання права на отримання обраного товару, здійснювати оплату товару, зазначеного в Додатку №1 та забезпечувати отримання товару учасником програми «Авто-Житло» згідно з Умовами діяльності програми «Авто-Житло». Згідно Додатку №1 до договору №045034 від 27.09.2012р. позивач ОСОБА_1 став учасником Програми по придбанню товару орієнтовною вартістю 180 000грн., його щомісячний повний платіж складає 1302,4грн. Позивач згідно умов договору зобов»язавсь сплатити реєстраційний платіж, що становить 10% в т.ч. ПДВ від суми, визначеної у п.1.3. цього договору; щомісячно сплачувати чисті платежі, зазначені у графіку внесків, адміністративні витрати, отримати товар в порядку, передбаченому у Додатку №2. Відповідно до умов, викладених у Додатку №2 до договору №045034 від 27.09.2012р. право на отримання товару визначається шляхом щомісячного проведення розподільчих актів, по мірі реєстрації учасників програми. Перевагу має той учасник, чия пропозиція містить найбільшу кількість чистих платежів. Разом з тим, із дослідженого Додатку №3 до договору №045034 від 27.09.2012р. встановлено, що підписанням даного правочину, учасник програми «Авто-Житло» стверджує, що він погоджується з усіма його умовами, а також стверджує, що даний правочин не суперечить (відповідає) вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». Проте суд критично ставиться до цього положення договору, так як із тлумачень положень Закону України «Про захист прав споживачів» Конституційним Судом України від 10.11.2011р. вбачається, що одним із фундаментальних принципів приватно- правових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу ЦК). Разом з тим зазначена свобода є обмеженою - межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності. Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Цивільної о Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору.» В свою чергу, згідно із п.7 ч. 3 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», забороняються як такі, що вводять в оману утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Із дослідженого договору №045034 від 27.09.2012р. та додатків до нього, встановлено, що програма товариства формується виключно на коштах споживачів, без залучення коштів товариства. Оплата товару здійснюється за кошти, внесені учасниками і в подальшому учасник, який отримав товар, сплачує внески, які фактично компенсують кошти іншим учасникам, тобто: один учасник програми за своєї власної ініціативи, без інвестування коштів товариства оплачує товар іншому учаснику програми. При цьому позивач ОСОБА_1 сплачував відповідачу не за одержання товару чи послуги, а фактично за можливість одержання права на купівлю товару, яке надавалось не за рахунок відповідача, а за рахунок залучення інших споживачів і їх коштів до такої ж схеми. Право одержати товар позивачем залежить від розміру фонду і внесення коштів іншими учасниками товариства. При цьому право на придбання товару, орієнтовною вартістю 180000грн надається у невизначеному майбутньому. Тому суд прийшов до висновку, що даний правочин здійснений з використанням нечесної підприємницької практики. Згідно ч.6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. В свою чергу, відповідно до п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Таким чином, в ході розгляду справи встановлено, що укладений 27.09.2012р. між сторонами договір за № 045034 є нікчемним внаслідок того, що його недійсність передбачена Законом. Відповідно до ч.1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов»язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов»язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Із дослідженої в судовому засіданні копії квитанції №ПН1202 від 27.09.2012р. встановлено, що ОСОБА_1 перерахував ТзОВ «Авто Житло План» 18 000грн., як реєстраційний платіж згідно договору №045034 від 27.09.2012р. Також із досліджених копій квитанцій, №к18/8/163 та №к18/8/184 від 08.10.2012р., №к18/9/186 та №к18/9/187 від 09.11.2012р., №к18/Н/183 ТА №к18/Н/273 від 07.12.2012р. та №к18/3/152 від 03.01.2013р. встановлено, що ОСОБА_1 перерахував ТзОВ «Авто Житло План» 4907,2 грн чистих платежів та адміністративних витрат. Таким чином, суд прийшов до висновку, що позовна вимога про стягнення із ТзОВ «Авто Житло План» в користь позивача ОСОБА_1 22 907, 20 грн сплачених на виконання недійсного договору №045034 від 27.09.2012р підлягає до задоволення в повному обсязі. Керуючись ст. ст. 10, 60, 212-215 ЦПК України та на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», суд, в и р і ш и в: Зменшені позовні вимоги задовольнити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» в користь ОСОБА_1 сплачені на виконання недійсного(нікчемного) правочину(договору) №045034 від 27.09.2012р. кошти в розмірі 22 907 (двадцять дві тисячі дев'ятсот сім)грн. 20коп. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» в користь держави судовий збір в розмірі 229(двісті двадцять дев'ять)грн. 40коп. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заява про перегляд даного заочного рішення може бути подана в суд протягом десяти днів з дня отримання його копії. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Львівського апеляційного суду через Сокальський районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення строк на апеляційне оскарження починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. Головуючий: Л. Ю. Фарина http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31264152

Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ _____________________________________________________________________ Справа №: 0107/2047/2012 № провадження: 22-ц/190/1138/13 Головуючий суду першої інстанції: Гоцкалюк В.Д. Доповідач суду апеляційної інстанції:Курська А. Г. "04" березня 2013 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі: Головуючого судді: Курської А.Г. Суддів:Синельщікової О.В. Чистякової Т.І. При секретарі:Щегловій Н.Г. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_6 до ТОВ «Авто Житло План» про захист прав споживача та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_6 - ОСОБА_8 на рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 02 листопада 2012 року, - ВСТАНОВИЛА: 01 серпня 2012 року ОСОБА_6 звернулась до Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим з позовом до ТОВ «Авто Житло План» про захист прав споживача, стягнення грошових коштів, сплачених за договором № 044655 від 10 квітня 2012 року в розмірі 24000 грн., застосувавши наслідки недійсності зазначеного договору як нікчемного правочину. Позовні вимоги мотивовані тим, що 10 квітня 2012 року між нею та ТОВ «Авто Житло План» в особі менеджера Аджімуратової С.Е. укладено договір № 044655 про надання послуг. Перед укладанням договору відбулася бесіда з консультантом (менеджером) ТОВ «Авто Житло План», яка запевнила у вигідності умов договору і в тому, що по закінченні виплат вона на вигідних умовах отримає автомобіль, орієнтована вартість якого була визначена в 120000 грн. При підписанні договору з консультантом ТОВ «Авто Житло План» остання не дозволила їй вивчити умови договору до оплати реєстраційного платежу і винести договір за межі офісу представництва, щоби з його умовами ознайомився юрист, так як вона юридично не обізнана і не володіє українською мовою. Консультант запевнила її в тому, що вона отримає автомобіль не пізніше 30 днів, після того, як будуть виконані вимоги договору, а вже після отримання автомобіля, щомісяця буде платити за нього суму коштів, що складається з щомісячного чистого платежу та адміністративних витрат, впродовж п'яти років. Не маючи на той момент підстав сумніватися в достовірності наданої їй фахівцем інформації, вона підписала договір. В той же день сплатила суму в розмірі 24000 грн., згідно графи квитанції «призначення платежу» як реєстраційний платіж по кредиту згідно договору № 044655. Вивчивши детально положення договору, вона дійшла висновку, що договір не передбачає реального настання правових наслідків. Тобто, договором передбачені умови включення в систему «Авто - Житло», умови та порядок розрахунків з ТОВ «Авто Житло План», але жодним пунктом договору не передбачений конкретний термін отримання бажаного автомобіля, не визначені точно марка, модель, специфікація і остаточна вартість автомобіля, відсутня інформація про продавця автомобіля, і він не є стороною договору, тобто ТОВ «Авто Житло План» з самого початку немало наміру надати автомобіль в строки передбачені договором. Рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя АР Крим від 02.11.2012 року у задоволенні позову ОСОБА_6 до ТОВ «Авто Житло План» про захист прав споживача та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину відмовлено. Не погодившись з зазначеним рішенням, представник ОСОБА_6 - ОСОБА_8 подав апеляційну скаргу, в якій ставить питання про скасування рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 02 листопада 2012 року, як такого, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для вирішення справи та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення не прийняв до уваги доводи позивачки та її представника. Крім того, проігнорував правову позицію Верховного Суду України, яка викладена в рішенні від 23 травня 2012 року по справі № 6-35цс12, чим порушив вимоги ст. 3607 ЦПК України. Відповідно до вимог ст. 305 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними. З повідомлення про вручення поштового відправлення вбачається, що уповноважена особа ТОВ «Авто Житло План» - Сахарук 18 лютого 2012 року особисто отримав судову повістку-повідомлення про час та місце розгляду зазначеної цивільної справи (а.с.100). Приймаючи до уваги, що відповідач належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи не скористався правом направити свого представника, судова колегія виходячи з вимог закону про строки розгляду справи, вважає за необхідне справу розглянути у відсутності відповідача, на підставі наявних у матеріалах справи доказів. Неявка осіб, які беруть учать у справі, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи являється їх волевиявленням, які свідчать про відмову від реалізації свого прав та безпосередню участь в судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України їх неявка не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті за доводами апеляційної скарги. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги визнає її обґрунтованою і такою, що підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з вимогами ст. ст. 10, 11, 60 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог, зазначених та доведених ним обставин. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень. Згідно зі ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем неправильно обрано спосіб захисту. Оскільки зазначений правочин є оспорюваним, а позивачка не зверталась до суду з позовом про визнання його недійсним, то суд з власної ініціативи позбавлений можливості за наслідками оцінки змісту та умов укладеного між сторонами правочину, наданих сторонами доказів в межах заявленого позову визнати договір недійсним, як укладений із використанням нечесної підприємницької діяльності та застосувати наслідки його недійсності шляхом стягнення на користь позивачки грошової суми, сплаченої нею на виконання умов оспорюваного договору. Проте погодитися з таким висновком суду першої інстанції не можна. Судова колегія вважає, що правова позиція суду першої інстанції у цій справі, щодо застосування Закону України «Про захист прав споживачів», не узгоджується із судовими рішеннями Верховного Суду України, яке є обов'язковим для всіх судів України (ст. 360-7 ЦПК України). Відповідно до вимог ч. 2 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Судом встановлено, а матеріалами справи підтверджено, що 10 квітня 2012 року між ОСОБА_6 та ТОВ «Авто Житло План» в особі менеджера Аджімуратової С.Е. було укладено договір №044655 про надання послуг. Згідно зі ст. 1 Договору предметом Договору є надання учаснику програми «Авто-Житло» послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу/об'єкту нерухомості -Товару через програму «Авто-Житло», організовану Товариством, грунтуючись на принципах взаємодопомоги Учасників програми «Авто-Житло». Пунктом 2.1 статті 2 Договору передбачено, що Товариство зобов'язується надати Учаснику програми «Авто-Житло» наступні послуги: зареєструвати Учасника програми «Авто-Житло»; організувати та проводити Розподільні акти про надання права на отримання обраного товару: надавати інформацію про результати розподільних актів виключно учаснику програми «Авто-Житло» за даним договором, організовувати і створювати умови для придбання товару Учасником програми «Авто-Житло»; здійснювати оплату товару і забезпечувати отримання товару Учасником програми «Авто-Житло» згідно з умовами діяльності програми «Авто-Житло», інші послуги, зазначені в Умовах діяльності програми «Авто-Житло». Статтею 3 Договору передбачені обов'язки Учасника програми «Авто-Житло», а саме: сплатити реєстраційний платіж, який становить 20% в т.ч. ПДВ, від суми вказаної в п.1.3 Договору, який оплачується при підписанні договору; сплатити комісійні, складові 5% + ПДВ від суми, зазначеної в п.1.3 Договору; щомісяця платити чисті платежі, за рахунок яких Товариство здійснює оплату Товару, адміністративні витрати, плата за послуги Товариства з організації діяльності програми «Авто-Житло»; дотримуватися умов діяльності програми «Авто-Житло»; отримати товар в порядку, передбаченому в Додатку № 2 та інше. Згідно квитанції № 781010060 від 10 квітня 2012 року ОСОБА_6 сплатила реєстраційний платіж на користь ТОВ «Авто Житло План» в розмірі 24000 грн. Отже, з фактичних обставин справи убачається, що сторонами укладено договір про надання послуг, предметом якого є надання позивачеві послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу/об'єкту нерухомості, через ТОВ «Авто Житло План», організовану відповідачем, базуючись на принципі взаємодопомоги учасників ТОВ «Авто Житло План». Перевіряючи правовідносини сторін, судова колегія встановила, що відповідно до цього договору ТОВ «Авто Житло План» зобов'язується надати учаснику ТОВ «Авто Житло План» наступні послуги: зареєструвати учасника ТОВ «Авто Житло План»; організувати і проводити розподільчі акти щодо надання права на отримання обраного товару; надавати інформацію щодо результатів розподільчих актів виключно учаснику ТОВ «Авто Житло План»; організовувати та створювати умови для придбання товару учасником ТОВ «Авто Житло План»; здійснювати оплату товару та забезпечувати отримання товару учасником ТОВ «Авто Житло План» згідно з умовами діяльності ТОВ «Авто Житло План»; інші послуги, зазначені в умовах діяльності ТОВ «Авто Житло План» та перелічені в додатках до договору № 1 та № 2. Цим же договором передбачені обов'язки учасника ТОВ «Авто Житло План», а саме: сплатити комісійні, що становлять 5 % + ПДВ від суми, визначеної в п 1.3 договору; щомісячно сплачувати чисті платежі, за рахунок яких товариство здійснює оплату товару, адміністративні витрати - плата за послуги ТОВ «Авто Житло План» з організації діяльності програми ТОВ «Авто Житло План»; дотримуватись умов діяльності ТОВ «Авто Житло План», отримати товар в порядку, передбаченому у додатку № 2 та інше. Умовами діяльності програми ТОВ «Авто Житло План» передбачений порядок проведення розподільчих актів та порядок проведення розподільчого акту, згідно заяви-пропозиції. За змістом яких вбачається, що рішення про передачу позивачу товару залежить лише від волі відповідача, який сам на власний розсуд приймає таке рішення. Процедура прийняття рішення про передачу товару є непрозорою, а інформація щодо результатів проведених конкурсів та осіб, які отримали право на товар є конфіденційною і не може бути перевірена позивачем. Встановивши зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що діяльність ТОВ «Авто Житло План» вводить споживача в оману, оскільки програма ТОВ «Авто Житло План» формується виключно на коштах учасників ТОВ «Авто Житло План», без залучення коштів Товариства. Оплата товару здійснюється за кошти, внесені учасниками ТОВ «Авто Житло План», в подальшому учасник програми «Авто Житло», який отримав товар, сплачує внески, які фактично компенсують кошти іншим учасникам програми «Авто Житло», тобто один учасник програми за свої власні кошти, без інвестування коштів відповідача оплачує товар іншому учаснику програми. При цьому, позивач сплачувала відповідачу не за одержання товару чи послуги, а фактично за можливість одержання права на купівлю товару, яке надавалось не за рахунок відповідача, а за рахунок залучення інших споживачів і їх коштів до такої ж схеми, право отримати товар позивачем залежить від розміру фонду і внесення коштів іншими учасниками програми «Авто Житло». Згідно із п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів" забороняються як такі, що вводять в оману утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Проте, суд першої інстанції на зазначене належної уваги не звернув та в порушення вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України дійшов помилкового висновку про те, що підстав для захисту прав позивача у обраний ним спосіб немає. Разом з цим не можна погодитись і з висновком місцевого суду в частині того, що задоволення вимоги позивача можливо лише шляхом визнання спірного договору недійсним, виходячи з наступного. Як роз'яснено у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів" правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Таким чином, апеляційний суд встановив, що заперечуваний (оспорюваний) позивачкою договір є нікчемним, внаслідок того, що його недійсність передбачена законом. Тому вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення такої вимоги позивача лише у разі, якщо вона була б письмово заявлена. На думку колегії суддів, суд першої інстанції повинен був лише обмежитись констатацією цього факту в мотивувальній частині рішення. Оскільки за змістом ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а кожна із сторін такого правочину зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, то висновок місцевого суду в частині відмови у стягненні з відповідача ТОВ «Авто Житло План» на користь позивача 24000 грн. сплачених за спірним договором також не відповідає вимогам закону. За таких обставин, рішення суду першої інстацнії не можна визнати законним та обґрунтованим, тому відповідно до ст. 307, 309 ЦПК України це судове рішення в частині відмови у задоволенні вимоги ОСОБА_6 про стягнення з відповідача ТОВ «Авто Житло План» на її користь грошових коштів, сплачених нею за договором № 044655 від 10 квітня 2012 року у розмірі 24000 грн. є незаконним і необґрунтованим і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення цієї вимоги з вищенаведених підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України. Як убачається з матеріалів справи, при зверненні до суду з цим позовом позивачка посилалась і на постанову Верховного Суду України від 23 травня 2012 року по цивільній справі №6-35цс12, за розглядом якої в порядку ст. 355, 3602-3607 ЦПК України визначено правову позицію такого змісту: «За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Оскільки позивачка сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ПАТ «Філдес Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «Кар Кредит», касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційний інстанції про те, що спірний договір - це досягнута між сторонами угода про посередницьку діяльність, яка не порушує права позивачки, а діяльність ПАТ «Філдес Україна» з реалізації системи «Кар Кредит» не є такою, що вводить споживача в оману». Але суд першої інстанції не прийняв її до уваги і цим також порушив норми процесуального закону, які призвели до неправильного вирішення справи, що відповідно до ч. 3 ст. 309 ЦПК України є самостійною підставою для скасування рішення суду. Відповідно до ч. 5 ст. 88 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст.ст. 88, 303, 304, 305, 307, 309, 313-315, 316, 319, 324 ЦПК України, - ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_8 задовольнити. Рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 02 листопада 2012 року скасувати. Ухвалити у справі нове рішення. Позов ОСОБА_6 до ТОВ «Авто Житло План» про захист прав споживача та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину задовольнити. Стягнути з ТОВ «Авто Житло План» на користь ОСОБА_6 24000 грн. Стягнути з ТОВ «Авто Житло План» на користь держави судовий збір у розмірі 240 грн. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржено протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції. Судді http://reyestr.court.gov.ua/Review/29880331

Державний герб України Ухвала іменем україни 10 квітня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К., Диби В.Г., Фаловської І.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним, стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим від 16 лютого 2012 року та рішення апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 16 травня 2012 року, в с т а н о в и л а: У липні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду із вищевказаним позовом посилаючись на те, що 13 травня 2011 року він уклав договір про надання послуг на придбання об'єкта нерухомості (далі - договір) на суму 130000 грн. з товариством з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» (далі - ТОВ «Авто Житло План»), відповідно до якого товариство надає вказані послуги для придбання необхідного товару за попередньо накопичені кошти з частковою сплатою його вартості з наступною сплатою залишкової вартості протягом достатнього для учасника часу, а учасник програми «Авто Житло План» сплачує реєстраційний платіж, щомісячні платежі у рахунок оплати товару та адміністративні витрати на користь товариства. При укладенні цього договору він сплатив ТОВ «Авто Житло План» 13000 грн. реєстраційного платежу. Сплатою цих платежів у встановленому договором розмірі відповідач створив несправедливі умови, дисбаланс інтересів на свою користь, чим порушив права ОСОБА_3 як споживача. Відповідно до ч. 4 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливість умов договорів, порушення принципу рівності прав та обов'язків сторін є підставою для визнання їх недійсними. Крім цього, позивач зазначив, що відповідач внаслідок своєї нечесної підприємницької діяльності ввів його в оману, тому відповідно до ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» просив визнати цей договір недійсним та повернути сплачені кошти у сумі 13000 грн. й відшкодувати 2000 грн. моральної шкоди. Рішенням Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим від 16 лютого 2012 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 16 травня 2012 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання договору недійсним та ухвалено нове рішення в цій частині про задоволенні позову частково. Визнано недійсним п. 8.4 ст. 8 додатку № 2 до договору про надання послуг від 13 травня 2011 року, укладеному між ОСОБА_3 та ТОВ «Авто Житло План». В задоволенні решти позовних вимог про визнання договору недійсним відмовлено. В решті рішення Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим від 16 лютого 2012 року залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат. У касаційній скарзі позивач просив скасувати місцевого та апеляційного судів та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено того, що кошти внесені ним на виконання договору були отримані відповідачем шляхом обману, а також того, що відповідач ввів його в оману щодо обставин, що мають істотне значення, крім того, підписання спірного договору свідчить про досягнення між сторонами згоди за всіма його умовами. Скасовуючи рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що умови спірного договору є несправедливими лише в частині, зокрема в п. 8.4 ст. 8 додатку № 2 до договору, яким визначено, що при розірванні договору товариство не відшкодовує учаснику програми «Авто-Житло» сплачений ним реєстраційний платіж та адміністративні витрати ні за яких умов, оскільки така умова договору є несправедливою та суперечить п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Проте погодитися з такими висновками судів не можна. Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Відповідно до частин 1, 2 ст. 203 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ст. 215 ЦК України). Судами встановлено, що між ОСОБА_3 та ТОВ «Авто Житло План» 13 травня 2011 року укладено договір з додатками про надання послуг з метою придбання об'єкта нерухомості орієнтовною вартістю 130000 грн. (а.с. 8 - 13). Відповідно до ст. 1 договору його предметом є надання системи послуг, спрямованих на придбання товару через Програму «Авто-Житло», організовану товариством. Діяльність Програми «Авто-Житло» регламентована Умовами діяльності Програми «Авто-Житло», що є додатком № 2 вищевказаного договору. Строк дії договору з 13 травня 2011 року по 13 квітня 2021 року. Відповідно до умов цього договору ТОВ «Авто Житло План» зобов'язалося надати послуги, зокрема: зареєструвати учасника програми, організовувати і проводити розподільчі акти щодо надання права на отримання обраного товару, здійснювати оплату товару, зазначеного у Додатку № 1, та забезпечувати отримання товару. Згідно Додатку № 1 договору позивач став учасником програми «Авто-Житло» по придбанню об'єкта нерухомості орієнтовною вартістю 130000 грн., його щомісячний чистий платіж складає 1083,33 грн., щомісячні адміністративні витрати 218,40 грн., а щомісячний повний платіж становить 1301,73 грн. (а .с. 9). На виконання умов договору позивачем сплачено 13000 грн. реєстраційного платежу, що підтверджується копією довідки банка (а.с. 15). Виконання ТОВ «Авто Житло План» послуг, спрямованих на придбання об'єкта нерухомості полягає в тому, що учасник Програми «Авто-Житло» сплачує передбачені договором кошти, а ТОВ «Авто Житло План» формує групу учасників, за рахунок чистих внесків яких здійснюється придбання об'єкта нерухомості. Згідно пункту 1.4 Умов діяльності Програми «Авто-Житло» учасник цієї програми доручає товариству використовувати суми чистих платежів для формування Фонду з метою здійснення оплати товару на користь Програми «Авто-Житло». Учасник Програми «Авто-Житло» одержує товар (об'єкт нерухомості) відповідно до методів визнання права на отримання ним товару (об'єкта нерухомості), передбачених договором і таке визнання права здійснює ТОВ «Авто Житло План» на власний розсуд, право на купівлю мають не всі учасники системи, а тільки ті, які зробили найбільшу кількість чистих платежів (внесків). Договір не містить строків та (або) термінів отримання учасником об'єкта нерухомості, не передбачає будь-якої відповідальності ТОВ «Авто Житло План» за невиконання умов договору та будь-яких гарантій отримання учасником об'єкта нерухомості, навіть у разі повної оплати його вартості. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Всупереч вимогам статей 212 - 214, 316 ЦПК України апеляційний суд не встановив, чи сплачував ОСОБА_3 кошти за товар (об'єкт нерухомості), чи лише за можливість одержання права на купівлю товару; чи ТОВ «Авто Житло План» залучало власні кошти для здійснення своєї діяльності або діяло лише за рахунок коштів учасників групи. Тобто апеляційний суд не вжив передбачених процесуальним законом заходів щодо перевірки відповідності спірного договору вимогам чинного законодавства й не з'ясував належним чином, чи не є діяльність ТОВ «Авто Житло План» з реалізації Програми «Авто-Житло» такою, що вводить споживача в оману. Не встановивши вказані обставини справи, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про часткову недійсність спірного договору, зокрема п. 8.4 ст. 8 додатку № 2 до договору. При цьому, визнаючи вказаний пункт договору таким, що не відповідає п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», суд апеляційної інстанції помилково визнав його недійсним, хоча згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання судом правочину, недійсність якого встановлена законом (нікчемний правочин), недійсним - не вимагається. Оскільки при розгляді справи апеляційним судом неправильно застосовані норми матеріального права та порушені норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, згідно з ч. 2 ст. 338 ЦПК України ухвалене у справі судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 16 травня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.М. Колодійчук Судді: В.С. Висоцька М.К. Гримич В.Г. Диба І.М. Фаловська http://reyestr.court.gov.ua/Review/30708276

Державний герб України Справа № 2-1337/11 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ЗАОЧНЕ 21 листопада 2011 року Сокальський районний суд Львівської області у складі: головуючого - судді Ніткевич А. В. , при секретарі Коваль Р.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Сокалі, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» про визнання недійсним договору про надання послуг та повернення коштів, в с т а н о в и в: Позивач ОСОБА_1 звернулася в суд із позовною заявою до відповідача ТзОВ «Авто Житло План», у якій вказала, що на початку літа 2011 року вона вирішила придбати автомобіль. Для здійснення даної покупки у позивачки не вистачало власних коштів, тому вона вирішила отримати кредит. З метою отримання кредиту для покупки автомобіля позивачка зверталась в банки, проте в банках їй не влаштовували умови кредитування, тому вона почала цікавитись у засобах масової інформації рекламою щодо видачі кредиту іншими фінансовими установами. В одному із випусків газети "Експрес", позивачка побачила оголошення про соціальний проект програму "Авто-Житло", де зазначено про перевагу програми "Авто-Житло" над банківським кредитом. Прочитавши дане оголошення позивачка звернулась в офіс ТзОВ "Авто Житло План", що знаходився в м. Львів, вул. Водогінна 2, офіс № 513. Під час розмови представник відповідача запевнив її у вигідності умов договору, з цієї розмови позивачка зрозуміла, що зможе отримати кредит протягом 30 календарних днів з моменту підписання договору. 09.07.2011 року з метою придбання транспортного засобу вартістю 140000грн., між позивачкою та відповідачем ТзОВ "Авто Житло План", в особі Казарєзової Юлії Володимирівни, укладено договір № 042047 про надання послуг. Відповідно до п. 1.1 договору, його предметом є надання учаснику програми "Авто-Житло" послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу через програму "Авто-Житло" організовану товариством, базуючись на принципі взаємодопомоги учасників програми "Авто-Житло". Учасник оцінює вигідність придбати товар за попередньо накопичені ним кошти, можливість отримання у власність лише частково сплаченого майна з наступним погашенням його залишкової вартості протягом достатнього для учасника програми періоду часу з мінімальними адміністративними витратами. Згідно п. 2.1. договору, товариство зобов»язується надавати учаснику програми "Авто-Житло" наступні послуги: зареєструвати учасника програми "Авто-Житло"; організувати і проводити розподільчі акти щодо надання права на отримання обраного товару; надавати інформацію щодо результатів розподільчих актів виключно учаснику програми "Авто-Житло" (інформація щодо інших учасників програми "Авто-Житло" надається лише з їх письмової згоди погодженої з товариством); організовувати та створювати умови для придбання товару учасниками програми "Авто-Житло"; здійснювати оплату товару, зазначеного в додатку №1 до цього договору, та забезпечувати отримання товару учасником програми "Авто-Житло" згідно з умовами діяльності програми "Авто-Житло". Відповідно до п. 3.1. договору, учасник програми "Авто-Житло" зобов»язується сплатити реєстраційний платіж, що становить 10% в тому числі ПДВ, від суми, визначеної п. 1.3 договору, яка сплачується авансом, при підписанні Договору. Відповідно до п. 3.3. договору, учасник програми "Авто-Житло" зобов'язується щомісячно сплачувати чисті платежі та адміністративні виплати. 09.07.2011 року під час підписання договору позивачка сплатила 14000 грн. реєстраційного платежу, 03.08.2011 року, позивачкою сплачено 777,77грн. щомісячного чистого платежу та 235,20грн. щомісячних адміністративних витрат, а в загальному позивачка сплатила відповідачу 15012,97 грн. Проте, відповідачем їй кредиту надано не було, також відповідачем не було здійснено оплату товару, як це передбачено договором. У вересні 2011 року позивачка звернулася із листом до відповідача з проханням надати інформацію про те в які строки їй буде видано кредит або буде здійснено оплату за товар. 05.10.2011 року на її адресу надійшов лист відповідача за № 1137-09/11 від 30.09.2011 року, яким їй повідомлено про те, що нею сплачено чистих платежів на загальну суму 777,77грн., що становить 0,56 %, тому їй не можуть надати перевагу над іншими учасниками. Також позивачці було запропоновано подати заяву-пропозицію згідно ст. 5 додатку № 2 до договору. Відповідно до ст. 5 додатку № 2 до договору кожен учасник програми "Авто-Житло" має право брати участь в розподільчому акті, подавши заяву-пропозицію. Має перевагу той учасник програми "Авто-Житло", чия пропозиція містить найбільшу кількість чистих платежів. Ознайомившись з листом відповідача позивачка зрозуміла, що стала жертвою недобросовісної підприємницької діяльності з боку відповідача, який не має власних грошових коштів для виконання своїх зобов»язань, а використовує для виконання своїх зобов»язань внески усіх учасників програми "Авто-Житло", приймає рішення про передачу учаснику товару на власний розсуд, що по своїй природі є пірамідальною схемою. Внаслідок використання відповідачем нечесної підприємницької практики, позивачці завдано моральну шкоду, яка виражалась в моральних стражданнях, хвилюванні та переживанні, пригніченні душевного стану, оскільки відповідач обманним шляхом використав позивачку в своїх цілях, з метою створення пірамідальної схеми, чим завдав також і моральну шкоду. Просить суд визнати недійсним договір № 042047 від 09.07.2011 року про надання послуг, укладений між нею та ТзОВ "Авто Житло План", ЄДРПОУ 37509207, в особі Казарєзової Ю.В., стягнути з ТзОВ "Авто Житло План" на її користь 14000грн. реєстраційного внеску, 777,77грн. чистих платежів та 235,20грн. адмістративних витрат, а також стягнути з ТзОВ "Авто Житло План" в її користь 1000грн. відшкодування моральної шкоди та 120грн. сплачених витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Представник позивача ОСОБА_5 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просить їх задовольнити, в обґрунтування навів обставини, викладені у позовній заяві. Представник відповідача ТзОВ «Авто Житло План» в судове засідання 21.11.2011 року повторно не прибув, будучи належним чином повідомленим про день та час розгляду справи, не повідомив суд про причину неявки, не подав заяви про розгляд справи у відсутність представника відповідача, тому судом постановлена ухвала про проведення заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення. Представник позивача не заперечив проти такого порядку вирішення справи. Заслухавши представника позивача та дослідивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення частково з наступних підстав. Із дослідженої в судовому засіданні копії договору №042047 від 09.07.2011 року, укладеного між ТзОВ «Авто Житло План» та ОСОБА_1 встановлено, що предметом договору є надання учаснику програми «Авто-Житло» послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу/об»єкту нерухомості, земельної ділянки та іншого, через програму «Авто-Житло» організовану товариством, базуючись на принципі взаємодопомоги учасників програми «Авто-Житло». Відповідно до п. 2.1. ст.2 договору, товариство взяло на себе зобов»язання зокрема - зареєструвати учасника програми, організовувати і проводити розподільчі акти щодо надання права на отримання обраного товару, здійснювати оплату товару, зазначеного в Додатку №1 та забезпечувати отримання товару. Згідно Додатку №1 до договору №042047 від 09.07.2011р. позивачка ОСОБА_1 стала учасником Програми по придбанню товару орієнтовною вартістю 140000грн., її щомісячний повний платіж складає 1012,97грн. Позивачка згідно умов договору зобов»язалась сплатити реєстраційний платіж, що становить 10% в т.ч. ПДВ від суми, визначеної у п.1.3. цього договору, щомісячно сплачувати платежі, зазначені у графіку внесків, отримати товар в порядку, передбаченому у Додатку №2. Відповідно до умов, викладених у Додатку №2 до договору №042047 від 09.07.2011р, право на отримання товару визначається шляхом щомісячного проведення розподільчих актів, по мірі реєстрації учасників програми. Перевагу має той учасник, чия пропозиція містить найбільшу кількість платежів. Разом з тим, із дослідженого Додатку №3 до договору №042047 від 09.07.2011 року встановлено, що підписанням даного правочину, учасник програми «Авто-Житло» стверджує, що він погоджується з усіма його умовами, а також стверджує, що даний правочин не суперечить (відповідає) вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». В свою чергу, згідно із п.7 ч. 3 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», забороняються як такі, що вводять в оману утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Із дослідженого договору №042047 від 09.07.2011 року та додатків до нього, встановлено, що програма товариства формується виключно на коштах споживачів, без залучення коштів товариства. Оплата товару здійснюється за кошти, внесені учасниками і в подальшому учасник, який отримав товар, сплачує внески, які фактично компенсують кошти іншим учасникам, тобто: один учасник програми за своєї власної ініціативи, без інвестування коштів товариства оплачує товар іншому учаснику програми. При цьому позивачка ОСОБА_1 сплачувала відповідачу не за одержання товару чи послуги, а фактично за можливість одержання права на купівлю товару яке надавалось не за рахунок відповідача, а за рахунок залучення інших споживачів і їх коштів до такої ж схеми. Право одержати товар позивачем залежить від розміру фонду і внесення коштів іншими учасниками товариства. При цьому право на придбання товару, орієнтовною вартістю 140000грн. надається у невизначеному майбутньому. Згідно ч.6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. В свою чергу, відповідно до п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Таким чином, в ході розгляду справи встановлено, що укладений 09.07.2011 року між сторонами договір за № 042047 є нікчемним внаслідок того, що його недійсність передбачена Законом. Таким чином, визнання недійсним вказаного договору не потребує ухвалення судового рішення, відповідно, у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору №042047 від 09.07.2011 року про надання послуг, укладеного між ТзОВ «Авто Житло План» та ОСОБА_1 суд відмовляє. Відповідно до ч.1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов»язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов»язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Із дослідженої в судовому засіданні копії квитанції №1/1 від 09.07.2011р. встановлено, що ОСОБА_1 перерахувала ТзОВ «Авто Житло План» 14000грн., як платіж за договором №042047. Також із досліджених копій квитанцій №1 та №2 від 03.08.2011р., встановлено, що ОСОБА_1 перерахувала ТзОВ «Авто Житло План» 777,77грн. чистого платежу та 235,20грн. адміністративних витрат. Таким чином, суд прийшов до висновку, що позовна вимога про стягнення із ТзОВ «Авто Житло План» в користь позивача ОСОБА_1 14000грн. реєстраційного внеску, 777,77грн. чистих платежів та 235,20грн. адмістративних витрат підлягає до задоволення в повному обсязі. Крім цього, відповідно до ч.2 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачено відшкодування моральної шкоди у випадку недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону. В ході розгляду справи підстав, передбачених ст. 4 вказаного Закону для відшкодування моральної шкоди, не встановлено. Керуючись ст.ст. 10,60,212 ЦПК України, суд,- в и р і ш и в: Позовні вимоги задовольнити частково. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План», ЄДРПОУ 3750927 в користь ОСОБА_1 14000 (чотирнадцять тисяч) грн. реєстраційного внеску, 777 (сімсот сімдесят сім)с грн. 77 коп. чистого платежу, 235 (двісті тридцять п»ять) грн. 20 коп. адміністративних витрат. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План», ЄДРПОУ 3750927 в користь ОСОБА_1 120 (сто двадцять) грн. збору на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План», ЄДРПОУ 3750927 в дохід держави 150 (сто п»ятдесят) грн. судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії. Рішення може бути оскаржене позивачем в апеляційному порядку до апеляційного суду Львівської області через Сокальський районний суд шляхом подання в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку. Головуючий: А. В. Ніткевич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31490704

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД м. КИЄВА Справа № 22-ц/2690/14028/12 Головуючий у 1 інстанції: Диба О.В. Доповідач: Немировська О.В. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 жовтня 2012 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого - Немировської О.В. суддів - Ящук Т.І., Чобіток А.О. при секретарі - Бабіч К.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 липня 2012 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» про визнання договору недійсним, встановила: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Авто Житло План», в якому просив визнати недійсним договір про надання послуг від 25 березня 2011 року, укладений між ним та відповідачем та стягнути з відповідача суму внеску за договором в розмірі 6 503 грн., судові витрати та витрати на правову допомогу. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 06 липня 2012 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено норми матеріального та процесуального права. Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., дослідивши матеріали справи, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню за такими підставами. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач в обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 25 березня 2011 року між ним та відповідачем було укладено договір № 040698 про надання послуг, спрямованих на придбання нерухомості, базуючись на принципі взаємодопомоги. Відповідно до умов договору позивач сплатив відповідачу одноразово реєстраційний платіж в розмірі 5 000 грн. та протягом трьох місяців чисті платежі в розмірі 416 грн. 67 коп. та адміністративні внески в розмірі 84 грн. Зазначає, що договір не відповідає вимогам ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», якою заборонена нечесна підприємницька практика, яка вводить споживача в оману, зокрема така, як утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем та ст. 905 ЦК України, оскільки в договорі відсутні вказівки про строк надання послуг замовнику на купівлю товару, у зв'язку з чим просив задовольнити позовні вимоги. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 06 липня 2012 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено та не надано належних доказів на підтвердження помилкового сприйнятих ним змісту правочину та наявності обману зі сторони відповідача при укладенні оспорюваних правочинів і не доведено, що відповідач діяв всупереч дійсному волевиявленню позивача, а отже, не доведено порушення прав позивача. Такий висновок суду першої інстанції не можна визнати законним та обґрунтованим, оскільки він не відповідає встановленим по справі обставинам і судом було порушено норми матеріального права. Як вбачається з матеріалів справи, 25 березня 2011 року між сторонами було укладено договір № 040698 про надання послуг. Предметом договору є надання учаснику Програми «Авто-Житло» послуг, спрямованих на придбання об'єкту нерухомості через програму «Авто-Житло», організовану Товариством, базуючись на принципі взаємодопомоги Учасників програми «Авто-житло». Відповідно до умов договору відповідач зобов'язувався перед позивачем зареєструвати його як учасника Програми «Авто-Житло», організовувати і проводити Розподільчі акти щодо надання Права на отримання обраного Товару, забезпечувати отримання товару згідно з умовами діяльності Програми та суворо дотримуватися даних умов. В свою чергу відповідач зобов'язувався сплатити реєстраційний платіж, що становить 10 % в т.ч. ПДВ від суми, визначеної в п. 1.3. цього Договору, яка сплачується авансом, щомісячно сплачувати чисті платежі та адміністративні витрати, розмір яких визначений у додатку № 1 до Договору, дотримуватися Умов діяльності Програми «Авто-Житло». Згідно Додатку № 1 від 25 березня 2011 року позивач став учасником Програми по придбанню об'єкта нерухомості орієнтованою вартістю 50 000 грн., його щомісячний чистий платіж складає 416 грн. 67 коп. 25 березня 2011 року на виконання умов договору позивачем було сплачено на користь відповідача 5 000 грн. реєстраційного платежу. Діяльність ТОВ «Авто Житло План» регламентована умовами діяльності, що є Додатком № 2 до вищевказаного договору від 25 березня 2011 року. Разом з тим, в оспорюваному договорі, умови щодо надання позивачу товару є несправедливими, передбачено в якості обов'язку відповідача лише надання послуг, без визначення точного терміну надання товару та його вартості, фонди групи формуються виключно з внесків інших клієнтів групи без залучення коштів товариства, в разі розірвання договору учаснику повертаються лише чисті платежі, що врешті створює істотний дисбаланс між правами та обов'язками сторін по договору. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність) що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької діяльності, є недійсними. Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання його недійсним не вимагається. За таких обставин, вказаний договір є нікчемним, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним. Разом з тим, слід застосувати до вказаного договору наслідки його недійсності шляхом стягнення на користь позивача всіх внесених ним платежів. Таким чином, рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити по справі нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, вирішила: апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 липня 2012 року скасувати та ухвалити по справі нове рішення такого змісту. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково та стягнути на його користь з Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» реєстраційний платіж в сумі 5 000 грн., платежі в сумі 1 251 грн., адміністративні витрати в сумі 252 грн. та судові витрати в сумі 185 грн.30 коп. В іншій частині позовних вимог відмовити. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів. Головуючий Судді http://reyestr.court.gov.ua/Review/26524582

Державний герб України Справа № 2-184/2012 Провадження № 22-ц/2590/2227/2012 Головуючий у I інстанції - Дикий В. М. Категорія - цивільна Доповідач - Шарапова О. Л. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 липня 2012 року АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі: головуючого - судді Шарапової О.Л. суддів:Бечка Є.М., Литвиненко І.В. при секретарі:Рачовій І.І. за участю: ОСОБА_5 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» на рішення Носівського районного суду від 10 травня 2012 року в справі за позовом ОСОБА_7 до товариства з обмеженою відповідальністю „Авто Житло План" про визнання договору недійсним та стягнення коштів в с т а н о в и в: В лютому 2012 року ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним договір про надання послуг від 16.11.2011 року, укладений між нею та відповідачем; стягнути з ТОВ «Авто Житло План» на її користь суму сплачених внесків у розмірі 31 250 грн. та відшкодувати судові витрати. Позовні вимоги мотивовані тим, що 16.11.2011 року між нею та ТОВ „Авто Житло План" було укладено договір про надання послуг, предметом якого є надання учаснику програми „Авто-Житло" послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу/ об'єкту нерухомості/ земельної ділянки, тобто Товару. Згідно з умовами даного договору товариство надає вказані послуги для придбання необхідного товару, базуючись на приниципі взаємодопомоги учасників Програми, за попередньо накопичені кошти з частковою сплатою його вартості з наступною сплатою залишкової вартості. При підписанні договору було досягнуто згоди про те, що товар визначається орієнтованою вартістю у розмірі 150 000 грн., найменування товару є «Нерухомість». Згідно Додатку № 1 до вищевказаного договору вона зобов'язалася відповідно до графіку сплатити 240 чистих щомісячних платежів в сумі 625 грн. 00 коп., відповідно до Додатку № 2 чисті платежі є платою за товар. Відповідно до ст. 5 додатку № 2 до укладеного договору право на отримання товару залежить від розміру фонду і внесків інших учасників Програми, тобто фактично один учасник Програми за власні кошти без інвестування коштів товариства оплачує товар іншому учаснику Програми, що вказує на утворення пірамідальної схеми та протирічать приписам ст. 19 Закону України „ Про захист прав споживачів". В додатках №№ 1,2 до укладеного договору відсутнє чітке визначення предмету договору. Вказаний договір був укладений внаслідок обману з боку відповідача, оскільки діяльність товариства рекламувалась як соціальний проект - надання безпроцентної позики. Умова укладеного договору щодо надання інформації про результати розподільчих активів інших учасників програми лише за їх згодою , погодженою з відповідачем, з урахуванням приписів ст. 18 Закону України „ Про захист прав споживачів", є несправедливою. Рішенням Носівського районного суду від 10 травня 2012 року позовні вимоги ОСОБА_7 задоволені: визнано недійсним договір про надання послуг від 16.11.2011 року, укладений між ОСОБА_7 та ТОВ „Авто Житло План"; стягнуто з ТОВ «Авто Житло План» на користь ОСОБА_7 суму сплаченого внеску у розмірі 31 250 грн.; вирішене питання про судові витрати. В апеляційній скарзі ТОВ «Авто Житло План» просить оскаржуване рішення скасувати та постановити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Доводи апеляційної скарги полягають в тому, що оскаржуване рішення є незаконним. Апелянт посилається на те, що до підписання договору представник Товариства надав позивачці повну та достовірну інформацію про умови договірних правовідносин, товариством розроблений типовий примірник договору і підписання договору свідчить про те, що сторони досягли згоди щодо істотних умов договору. Апелянт вказує на те, що позивач не надав жодного доказу на підтвердження введення його товариством в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Апелянт зазначає, що товариство не є фінансовою установою, але діяльність товариства по адмініструванню фінансових активів не заборонена чиним законодавством. Апелянт вказує на те, що адміністрування фінансових активів для придбання товару у групах є фінансовою послугою, тобто є законною. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасника судового розгляду, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та враховуючи постанову Верховного Суду України від 23 травня 2012 року ( про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року у справі за позовом Ганієвої В.В. до ПАТ „Філдес Україна" про визнання договору недійсним, повернення коштів та відшкодування моральної шкоди), апеляційний суд приходить до наступного висновку. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач ввів позивачку в оману, пообіцявши надати грошові кошти через декілька днів після укладання договору, а тому договір про надання послуг слід визнати недійсним та застосувати наслідки недійсності правочину. Проте, з висновком суду першої інстанції частково не погоджується апеляційний суд, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, 16 листопада 2011 року між ОСОБА_7 та ТОВ „Авто Житло План" було укладено договір про надання послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу/ об'єкту нерухомості/ земельної ділянки, тобто Товару, через програму „Авто-Житло", організовану товариством, базуючись на принципі взаємодопомоги учасників програми „Авто-Житло". Відповідно до ст. 1.3 укладеного договору сторони погодили орієнтовну вартість Товару , яка становить 150 000 грн. Відповідно до ст. 3.1 укладеного договору учасник програми зобов"язався сплатити реєстраційний платіж, який становить 20% від суми договору. Згідно Додатку № 1 до укладеного договору учасник програми зобов'язався відповідно до графіку сплатити 240 чистих щомісячних платежів в сумі 625 грн. 00 коп., що є платою за товар. На виконання договору про надання послуг ОСОБА_7 16.11.11 року сплатила реєстраційний платіж в сумі 30 000 грн., 14.01.12 року чистий платіж в сумі 625 грн., 08.12.11 року чистий платіж в сумі 625 грн. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом ( нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За змістом ст. 19 Закону України „ Про захист прав споживачів" нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не рахунок продажу або споживання продукції. Правочин, здійснений з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсним. Як вбачається з ст. 1.4 додатку № 2 до укладеного договору про надання послуг від 16.11.11 року учасник програми „Авто-Житло" доручає товариству використовувати суми чистих платежів для формування Фонду з метою здійснення оплати товару на користь учасників програми „ Авто-Житло". Згідно з ст. 4.5 додатку № 2 до укладеного договору передбачено, що Фонд учасників програми „Авто-Житло" формується за рахунок чистих платежів, сплачених учасниками програми „Авто-Житло". Статтею 5 додатку № 2 до укладеного договору передбачений порядок проведення розподільчих актів, з якого вбачається, що право на отримання товару залежить від розміру фонду та внесення коштів іншими учасниками програми; переважне право на отримання товару мають ті учасники, які зробили найбільшу кількість внесків. За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що ОСОБА_7 сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ТОВ „Авто Житло План" без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному із учасників групи, залучених до до умов діяльності програми „Авто-Житло, тобто розподіл коштів між учасниками програми являє собою реалізацію діяльності пірамідальної схеми. Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що договір про надання послуг від 16 листопада 2011 року, з урахувнням приписів ст. 19 Закону України „ Про захист прав споживачів", є нікчемним, а тому визнання його недійсним не вимагається; з урахуванням положень ст. 216 ЦК України такий правочин не створює юридичних наслідків, а тому з відповідача на користь позивачки слід стягнути сплачені кошти в сумі 31 250 грн. Посилання апелянта на те, що до підписання договору представник Товариства надав позивачці повну та достовірну інформацію про умови договірних правовідносин, товариством розроблений типовий примірник договору і підписання договору свідчить про те, що сторони досягли згоди щодо істотних умов договору, апеляційний суд до уваги не приймає, оскільки такі посилання є довільним тлумаченням правових норм. Посилання апелянта на те, що діяльність товариства по адмініструванню фінансових активів не заборонена чиним законодавством, а адміністрування фінансових активів для придбання товару у групах є фінансовою послугою, тобто є законною, апеляційний суд вважає недоречним, оскільки апелянт не є фінансовою установою та ТОВ „Авто Житло План" не включене до державного реєстру фінансових установ. Керуючись ст. 19 Закону України „ Про захист прав споживачів", ст. ст. 215, 216 ЦК України, ст.ст. 303, 307, 309, 316, 360-7 ЦПК України, апеляційний суд, - В И Р І Ш И В: Апеляційну скаргу ТОВ „Авто Житло План" - задовольнити частково. Рішення Носівського районного суду від 10 травня 2012 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_7 до ТОВ „Авто Житло План" про визнання договору про надання послуг недійсним - скасувати та відмовити у задоволенні цих позовних вимог. В іншій частині рішення Носівського районного суду від 10 травня 2012 року змінити в частині мотивів задоволення позову. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий:Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25378451

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ __________________________________________________________________ Справа № 2021/3394/2012 Провадження № 22ц/790/983/2013 Головуючий 1 інст. - Гришин П.В. Доповідач - Шаповал Н.М. Категорія: захист прав споживачів РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 лютого 2013 року судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі: головуючого - Шаповал Н.М., суддів: Котелевець А.В., Кіпенка І.С., при секретарі - Макаренко Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Красноградського районного суду Харківської області від 12 грудня 2012 року по справі за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» про захист прав споживачів, визнання правочину недійсним, застосування наслідків недійсності правочину, - ВСТАНОВИЛА: 24 жовтня 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Авто Житло План» про визнання недійсних договору про надання послуг №041707 з Додатками № 1,2,3 до Договору від 26 травня 2011 року, укладеного між ним та ТОВ «Авто Житло План». Посилався на те, що спірний договір не відповідає вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки позивач став учасником пірамідальної схеми. Відповідач без залучення власних коштів формував групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному із учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи. На виконання п.3.2 ст.3 вказаного договору, 26.05.2011 року позивач здійснив реєстраційний платіж в сумі 3000 грн. на рахунок відповідача. Протягом червня - серпня 2011 року ним були сплачені також щомісячні чисті платежі та адміністративні витрати на загальну суму - 3222,87 грн. Коли позивач зрозумів, що його ввели в оману і відповідач не збирається надавати йому кошти або сам сплатити за автомобіль, тоді він припинив сплачувати суми за договором та почав вимагати повернення сплачених ним коштів. Проте відповідач надіслав листа, що вони розривають з ним договір згідно п.п.а п.8.3 та п.8.4 Додатку №2 до договору №041707 від 26.05.2011 року, за умовами яких при розірванні договору відповідач утримує штраф в розмірі трьох чистих платежів, а реєстраційний платіж та адміністративні витрати не відшкодовує. Тому відповідач вважає, що жодних сум він не винен. На підставі викладеного, позивач вважає, що, оскільки відповідач ввів його в оману тим, що застосував пірамідальну схему та не надав обумовлених договором коштів, то вказаний договір є недійсним з моменту підписання, а тому кожна сторона повинна повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього договору. Заочним рішенням Красноградського районного суду Харківської області від 12 грудня 2012 року в задоволенні вказаного позову відмовлено в повному обсязі. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить зазначене рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його позову. Вважає рішення таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального права. Сторони повторно не з»явилися в судове засідання, про час і місце слухання справи повідомлені належним чином, про що свідчить повідомлення про отримання ними судових повісток. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце слухання справи, не перешкоджає розглядові справи. З урахуванням розумних строків розгляду справи судом апеляційної інстанції, судова колегія вважає за можливе розглянути справу у відсутності сторін. Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду слід скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову за таких підстав. Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову районний суд виходив із того, що сторони є вільними при укладенні договору, спірний договір не стосується пірамідальних схем діяльності та позивач не довів, що при підписанні договору він був введений відповідачем в оману. Проте з такими висновками суду погодитися не можна за таких підстав. Судом встановлено, що 26 травня 2011 року між ОСОБА_2 та ТОВ « Авто Житло План» укладений договір про надання послуг з метою придбання транспортного засобу вартістю 60 000 грн. Предметом договору є надання послуг по придбанню транспортного засобу через програму « Авто Житло », базуючись на принципі взаємодопомоги учасників програми. Згідно додатку № 1 від 26. 05. 2011 року ОСОБА_2 став учасником програми по придбанню автотранспортного засобу орієнтованою вартістю 60 000 грн., його щомісячний чистий платіж складає 714, 29 грн., щомісячні адміністративні витрати становлять 360, 00 грн. 26. 05. 2011 року ОСОБА_2 при підписанні договору, на виконання п. 3.1 ст. 3 договору сплатив на користь відповідача 3 000 грн. реєстраційного платежу. За змістом п. 4.1 ст. 4 Додатку № 2 до договору відповідач організовує щомісячне проведення розподільчих актів по мірі реєстрації учасників програми « Авто - Житло». А пунктом 4.5 цієї статті передбачено, що кількість учасників програми, яким надається право на отримання товару, відповідає кількості товарів, що можуть бути придбані на кошти фонду учасників, сформованого в поточному місяці. Фонд учасників програми « Авто - Житло» формується за рахунок чистих платежів, сплачених учасниками програми. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом ( нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до положень ч. 1, п. 7 ч. З, ч. 6 ст. 19 Закону України від 12 травня 1991 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. У разі якщо споживач сплачував кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, а суб'єкт підприємницької діяльності без залучення власних коштів формував групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності відповідної системи, укладений між сторонами договір не є угодою про посередницьку діяльність; діяльність підприємця з реалізації такої системи є такою, що вводить споживача в оману. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України в постанові від 23 травня 2012 p. у справі № 6-35 цс 12, яка згідно зі ст. 360 - 7 ЦПК України є обов'язковою для судів України, які зобов'язані привести свою судову практику у відповідність до його рішення. Таким чином ОСОБА_2 сплачував кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ТОВ « Авто Житло План» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи програми « Авто - Житло». Як роз'яснено у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Відповідно до ч. 6 ст. 19 зазначеного вище Закону правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову. Судова колегія вважає за необхідне частково задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 та стягнути на його користь з ТОВ « Авто Житло План» суму у розмірі 6222 грн. 87 коп., сплачених ним на виконання умов договору про надання послуг, що узгоджується з вимогами ст. 216 ЦК України. З урахуванням того, що зазначений договір в силу ч. 6 ст. 19 Закону « Про захист прав споживачів» є нікчемний, тому визнавати судом його недійсність не вимагається. А тому у задоволенні позову у цій частині слід відмовити . Оскільки за змістом ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а кожна із сторін такого правочину зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, тому на користь позивача слід стягнути з ТОВ « Авто Житло План » 6222 грн. 87 коп. , сплачених на виконання умов договору про надання послуг. За таких обставин, рішення суду першої інстанції не можна визнати законним та обґрунтованим, тому відповідно до п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України це судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про стягнення з ТОВ « Авто Житло План » на користь позивача 6222 грн. 87 коп., сплачених за договором. Керуючись ст.ст. 303, 304, п. 4 ч. 1 ст. 309, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Красноградського районного суду Харківської області від 12 грудня 2012 року скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити частково. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» на користь ОСОБА_2 6222 ( шість тисяч двісті двадцять дві) гривні 87 коп, сплачених на виконання умов договору. В іншій частині позову відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» на користь держави судовий збір у розмірі 229 грн. 40 коп. Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий - Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29476329

Державний герб України Справа № 2506/7696/2012 Провадження № 22-ц/2590/3653/2012 Головуючий у I інстанції - Литвиненко І. В. Категорія - цивільна Доповідач - Шевченко В. М. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 листопада 2012 року АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі: головуючого - судді Шевченка В.М., суддів:Лакізи Г.П., Скрипки А.А. при секретарі:Руденко О.М. за участю: Представника апелянта ОСОБА_5, позивача ОСОБА_6, його представника - адвоката ОСОБА_7 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційної скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 11 жовтня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» про визнання договору недійсним, стягнення грошових коштів,- в с т а н о в и в: В апеляційній скарзі ТОВ «Авто Житло План» просить скасувати рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 11 жовтня 2012 року, яким позовні вимоги ОСОБА_6 до ТОВ «Авто Житло План» про визнання договору недійсним, стягнення коштів задоволено частково. Стягнуто з ТОВ « Авто Житло План » на користь ОСОБА_6 52 520 грн. коштів, сплачених за договором про надання послуг від 21 серпня 2012 року № 044631 та 1500 грн. судових витрат. Стягнуто з ТОВ «Авто Житло План» на користь держави судовий збір в сумі 525 грн. 20 коп. та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції при ухваленні рішення порушено норми матеріального і процесуального права. ТОВ «Авто Житло План» в апеляційній скарзі зазначає, що суд безпідставно дійшов висновку, що позивач помилявся щодо природи правочину і був введений в оману внаслідок надання товариством неповної та недостовірної інформації, через те, що він не усвідомлював правильність свого вибору. Також не відповідає дійсності висновок суду про те, що в діях відповідача вбачається наявність утворення , експлуатації, сприяння розвитку пірамідальної схеми. Оскільки, ТОВ „Авто Житло План" здійснюється діяльність, яка на сьогодні, чітко передбачена чинним законодавством і не заборонена, оспорюваний договір повністю відповідає визначенню договору про надання послуг з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, що на сьогодні і є фінансовою послугою, і такий вид діяльності ніяким чином не стосується певних пірамідальних схем діяльності. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта Кудрявцевої О.О., позивача - ОСОБА_6, його представника - ОСОБА_7 , дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 21.08.2012 року між ОСОБА_6 та ТОВ «Авто Житло План» укладено договір про надання послуг № 044631, спрямованих на придбання об'єкту нерухомості, орієнтовна вартість товару була визначена в 260000грн., через програму організовану товариством, базуючись на принципі взаємодопомоги учасників програми. (а. с. 6-11). У відповідності до умов договору, позивачем було сплачено на користь відповідача перший внесок в якості комісійного платежу в сумі 520 грн. та щомісячні платежі, внаслідок чого, загальна сума сплачених позивачем грошових коштів становить 52000 грн., що підтверджується копіями відповідних платіжних документів, які містяться в матеріалах справи (а.с. 12-13). У відповідності до умов укладеного договору, позивач отримує кошти лише у разі одночасного дотримання багатьох умов, таких як: належне грошове наповнення Фонду Учасників, участь позивача у Розподільчому акті, а також прийняття рішення про надання коштів позивачу, пріоритетне становище має той учасник програми, у якого оплачена найбільша кількість платежів, з урахуванням Графіка платежів. Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 до ТОВ « Авто Житло План » про визнання договору недійсним, стягнення коштів суд першої інстанції виходив з того, що спірний договір є нікчемним, оскільки його недійсність передбачена законом, а саме ч. 6 ст. 19 Закону України « Про захист прав споживачів», якою передбачено, що правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької діяльності, є недійсними. Суд застосував наслідки недійсного правочину, передбачені ст. 216 ЦК України. З такими висновками суду першої інстанції погоджується і апеляційний суд, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Згідно п.7 ч.3 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», забороняються як такі, що вводять в оману утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Відповідно до ч.6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Вказаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Такий правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Розглядаючи справу, апеляційний суд у відповідності із вимогамист.360-7 ЦПК України бере до уваги Постанову Верховного Суду України від 23 травня 2012 року прийняту за наслідками розгляду заяви про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах (а.с.56-59), і які є обов'язковими для всіх судів України. Згідно п. 2.1 Договору № 044631від 21.08.2012 року, укладеного між ТОВ «Авто Житло План» та ОСОБА_6, ТОВ «Авто Житло План» зобов'язується надавати Учаснику Програми наступні послуги, а саме: зареєструвати Учасника Програми «Авто Житло План», організовувати і проводити Розподільчі акти щодо надання Права на отримання обраного Товару, надавати інформацію щодо результатів Розподільчих актів виключно Учаснику програми «Авто-Житло» по даному договору; інформація щодо інших Учасників Програми «Авто-Житло» надається лише з їх письмової згоди погодженої з Товариством, організовувати та створювати умови для придбання Товару Учасникам «Авто-Житло», здійснювати оплату Товару, зазначеного в Додатку №1 до цього Договору, та забезпечувати отримання Товару Учасником Програми «Авто-Житло» згідно з Умовами діяльності Програми «Авто-Житло», інші послуги зазначені в Умовах діяльності програми «Авто-Житло». Статтею 3 Договору передбачені зобов'язання Учасника програми «Авто-Житло», а саме: здійснювати оплату Товару та забезпечувати отримання Товару Учасником програми «Авто-Житло» згідно з умовами діяльності програми «Авто-Житло»; інші послуги, зазначені в Умовах діяльності програми «Авто-Житло», зокрема, сплатити реєстраційний платіж, що становить 20% в т.ч. ПДВ від суми, визначеної в п.1.3 цього Договору, комісійні, що становлять 5% в т.ч. з ПДВ від суми, визначеної в п.1.3 Договору; щомісячно сплачувати чисті платежі, за рахунок яких Товариство здійснює оплату Товару, отримати товар в порядку, передбаченому у Додатку № 2 та інше. Умовами діяльності програми «Авто-Житло», а саме статтями 4, 5 передбачений порядок проведення розподільчих актів та порядок проведення розподільчого акту, згідно заяви-пропозиції. За змістом актів вбачається, що рішенням про передачу позивачу товару залежить лише від волі відповідача, який сам на власний розсуд приймає таке рішення. Відповідно до 5.8 Додатку №2 до Договору, кожен учасник, який приймає участь у розподільчому акті, має право на ознайомлення з його результатами. Інформація надається кожному учаснику в тому об'ємі, що стосується самого Учасника, при цьому не порушуючи майнові інтереси інших учасників Програми «Авто-Житло», з метою дотримання конфіденційності. Відповідно до п.4.8 Додатку № 2 до Договору, право на отримання товару надаватиметься шляхом підрахунку Чистих платежів, з урахуванням Графіку Платежів, пріоритетне становище має той учасник програми «Авто-Житло», у якого сплачена найбільша кількість чистих платежів, з урахуванням Графіка платежів. Товариство залишає за собою право надати позачергове право на отримання товару, тому учаснику програми «Авто-Житло», який своєчасно сплачував щомісячні чисті внески, виконував всі зобов'язання і підтвердив дійсність своїх намірів, що рішення про отримання товару залежить лише від волі відповідача, який сам на власний розсуд приймає таке рішення. Процедура прийняття рішення про отримання позики є непрозорою, а інформація щодо результатів проведених конкурсів є конфіденційною і не може бути перевірена позивачем. Встановивши зазначене, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що процедура прийняття рішення про передачу товару є непрозорою, діяльність ТОВ «Авто Житло План » вводить позивача-споживача в оману порушує його права, оскільки програма «Авто-Житло» формується виключно на коштах учасників, без залучення коштів Товариства. Оплата товару здійснюється за кошти, внесені учасниками «Авто-Житло», в подальшому учасник «Авто-Житло», який отримав товар, сплачує внески, які фактично компенсують кошти іншим учасникам «Авто-Житло», тобто один учасник програми за свої власні кошти, без існування коштів відповідача оплачує товар іншому учаснику програми. При цьому позивач сплачував відповідачу не за одержання товару чи послуги, а фактично за можливість одержання права на купівлю товару, яке надавалось не за рахунок відповідача, а за рахунок залучення інших споживачів і їх коштів до такої ж схеми, право отримати товар позивачем залежить від розміру фонду і внесення коштів іншими учасниками «Авто-Житло». Оман з боку відповідача стосовно основних характеристик послуг, змусив позивача дати згоду на укладення правочину, на який би він в іншому випадку не погодився. Виходячи з наведеного апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що спірний договір укладено з порушенням вимог ст.19 Закону України „Про захист прав споживачів", оскільки фонд групи учасників програми формується за рахунок внесків інших учасників системи, без залучення коштів товариства, а розподіл коштів цього фонду між учасниками являє собою реалізацію діяльності пірамідальної схеми, тому вказаний договір містить ознаки нечесної підприємницької діяльності та несправедливі умови, порушує права позивача та дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний договір є недійсним відповідно до ч.6 ст.19 Закону України „Про захист прав споживачів". Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин), вони є недійсними з моменту їх укладення. Суд першої інстанції оцінивши надані сторонами докази у відповідності із правилами ст.212 ЦПК України прийшов до правильного висновку що зазначений договір про надання послуг від 21.08.2012 року є нікчемним та застосував негативні наслідки, які настають для сторін, у випадку коли укладено правочин , що не відповідає вимогам закону. Апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу і спростовуються матеріалами справи. Відповідачем не надано доказів того, що висновок суду про наявність в його діях ознак нечесної підприємницької практики, не відповідає дійсності. Враховуючи вищезазначене, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, постановленим з дотриманням норма матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги є необґрунтованими і не дають підстав для його скасування. Керуючись ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України апеляційний суд, У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» - відхилити. Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 11 жовтня 2012 року - залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили. Головуючий:Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28142782

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П., Карпенко С.О., Олійник А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» про визнання угоди недійсною та стягнення коштів за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Залізничного районного суду м. Львова від 1 серпня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 18 жовтня 2012 року, в с т а н о в и л а: У червні 2012 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 27 квітня 2011 року вона уклала з товариством з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» договір про надання послуг з придбання об'єкта нерухомості на суму 200 000 грн. При укладенні договору вона сплатила товариству 20 000 грн реєстраційного платежу, 2 777,75 грн чистого платежу та 1 344 грн адміністративних витрат. Сплатою реєстраційного платежу у встановленому договором розмірі відповідач створив несправедливі умови, дисбаланс інтересів на свою користь, чим порушив права ОСОБА_3 як споживача. Відповідно до ч. 4 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливість умов договорів, порушення принципу рівності прав та обов'язків сторін є підставою для визнання їх недійсними. Крім цього, позивач посилалась на невідповідність договору вимогам ст. 19 цього Закону, якою заборонена нечесна підприємницька практика, яка вводить споживачів в оману, зокрема така, як утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем. Відповідач внаслідок своєї нечесної підприємницької діяльності ввів її в оману, тому відповідно до ст. ст. 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» просила визнати цей договір недійсним та повернути сплачені кошти у сумі 24 121,75 грн. Заочним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 1 серпня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 18 жовтня 2012 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 1 серпня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 18 жовтня 2012 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із недоведеності позовних вимог щодо укладення спірного договору шляхом введення в оману. На час укладення з відповідачем спірного договору позивач добровільно визначився із способом придбання нерухомого майна та контрагентом. Окрім того, у зв'язку з відсутністю оплат зі сторони позивача оспорюваний договір розірваний на підставі ст. 653 ЦК України. З такими висновками повністю погодитись не можна. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ст. 215 ЦК України). Судами встановлено, що 27 квітня 2011 року між ОСОБА_3 та товариством з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» укладено договір № 041004 про надання послуг, предметом якого є надання учаснику послуг програми «Авто-Житло», спрямованих на придбання об'єкта нерухомості вартістю 20 0000 грн. За даною угодою позивач зобов'язався сплатити реєстраційний платіж у розмірі 10 % від вартості об'єкта нерухомості, а саме у сумі 20 000 грн, щомісячно здійснювати наступні чисті платежі у сумі 555,55 грн та адміністративні витрати у сумі 336 грн. Термін дії договору визначений з 27 квітня 2011 року по 27 вересня 2041 року. Відповідно до преамбули вказаного договору програма «Авто-Житло» - це програма, метою якої є придбання учаснику товару /об'єкта нерухомості/ із розстроченням платежу на досить тривалий час у порядку і на умовах, передбачених договором. Згідно з п. 8.3 договору та п. 15.2 додатку № 2 товариство з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» гарантує учаснику (позивачу) сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань, спрямованих на придбання товару на користь учасника програми «Авто-Житло», за умови виконання учасником всіх зобов'язань по договору. Згідно додатку № 2 кожен учасник, який належним чином виконує зобов'язання за даною угодою, отримує товар через механізми надання права на отримання об'єкта нерухомості. Згідно з п.10.2 додатку № 2 до договору у випадку, якщо учасник програми, який не отримав товар, не сплатить один або більше послідовних або вибіркових повних платежів, товариство має право розірвати договір, про що повідомляє учасника програми письмово. За вказаною угодою позивач сплатила відповідачу реєстраційний внесок у сумі 20 000 грн., а також кошти у сумі: 27 квітня 2011року -200 грн, 24 травня 2012 року - 336,00 грн, 24 травня 2011 року -555,55 грн, 22 червня 2011 року - 1111,00 грн, 22 червня 2011 року - 336,00 грн., 19 липня 2011року - 555,55 грн, 19 липня 2011 року - 336,00 грн, 17 серпня 2011 року - 336,00 грн, 17 серпня 2011 року - 555,55 грн. У зв'язку з несплатою позивачем подальших платежів товариство з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» листом від 26 жовтня 2011року повідомило позивача про розірвання договору і повернуло кошти у сумі 775,10 грн. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика, яка включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною, забороняється. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. У апеляційній скарзі позивач зазначав, що висновки суду першої інстанції в силу наведених вимог закону є необґрунтованими та незаконними. У порушення ст. ст. 303-304 ЦПК України, суд апеляційної інстанції постановив ухвалу, яка за своїм змістом не відповідає вимогам ст. 315 ЦПК України, оскільки не перевірив доводів апеляційної скарги; не визначився з характером спірних правовідносин, які виникли між сторонами, послався на Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг»; не перевірив, фонди групи формувалися виключно за рахунок внесків інших клієнтів програми чи із залученням коштів товариства, та передчасно погодився з висновком суду першої інстанції, що діяльність товариства є такою, що не заборонена діючим законодавством України та не стосується певних пірамідальних схем діяльності, що призвело до таких порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи. При цьому суд апеляційної інстанції не встановив, сплачувала позивач кошти за товар (об'єкт нерухомості) чи лише за можливість одержання права на купівлю товару; товариство з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» залучало власні кошти для здійснення своєї діяльності чи діяло лише за рахунок коштів учасників групи. Тобто апеляційний суд не вжив передбачених процесуальним законом заходів щодо перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції і доводів апеляційної скарги щодо невідповідності спірного договору вимогам чинного законодавства, не з'ясував належним чином, чи не є діяльність товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Житло План» з реалізації програми «Авто-Житло» такою, що вводить споживача в оману. Відповідно до ч. 3 ст. 338 ЦПК України справа направляється до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, якщо є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. За таких обставини судове рішення суду апеляційної інстанції не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час якого суду належить урахувати викладене та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Львівської області від 18 жовтня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.М.Сімоненко Судді: В.І.Амелін В.П.Гончар С.О.Карпенко А.С.Олійник http://reyestr.court.gov.ua/Review/32803910

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2012 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Патрюка М.В., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., - розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року у справі за позовом Ганієвої Вікторії Вікторівни до публічного акціонерного товариства «Філдес Україна» (далі – ПАТ «Філдес Україна») про визнання договору недійсним, повернення коштів та відшкодування моральної шкоди, в с т а н о в и л а : У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 23 жовтня 2008 року вона уклала з ПАТ «Філдес Україна» контракт про надання послуг з метою придбання легкового автомобіля «Деу Ланос» вартістю 52 600 грн. На виконання своїх зобов’язань вона сплатила 74% вартості автомобіля, але сам автомобіль не отримала. Указаний контракт не відповідає вимогам ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», якою заборонена нечесна підприємницька практика, яка вводить споживача в оману, зокрема така, як утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем. Крім того, контракт не відповідає вимогам п. 4 ч. 3, ч. 4 ст. 18 указаного Закону, оскільки містить несправедливі умови договору щодо його розірвання за бажанням клієнта з утриманням із клієнта штрафу, вступного внеску, адміністративних витрат, страхового внеску, але не містить будь-яких негативних наслідків для самого ПАТ «Філдес Україна». Позивачка просила визнати недійсним контракт, стягнути з ПАТ «Філдес Україна» на її користь сплачені кошти в сумі 41 278 грн. 84 коп. та 5 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Калінінського районного суду м. Горлівки Донецької області від 30 серпня 2011 року позов задоволено частково: визнано недійсним контракт, стягнуто з ПАТ «Філдес Україна» на користь ОСОБА_1 41 278 грн. 84 коп.; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про судові витрати. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 24 листопада 2011 року рішення суду першої інстанції в частині визнання договору недійсним та повернення коштів скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову про визнання договору недійсним і повернення коштів відмовлено; у решті – рішення залишено без змін. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Донецької області від 24 листопада 2011 року відмовлено. У січні 2012 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2012 року допущено до провадження Верховного Суду України вказану цивільну справу для перегляду ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року. Ухвалами судді Верховного Суду України від 30 березня 2012 року відкрито провадження у справі; витребувано матеріали справи за вказаним позовом і здійснено підготовчі дії відповідно до ч. 2 ст. 360№ Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду Донецької області від 24 листопада 2011 року, ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року та ухвалити нове рішення. В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявниця надала рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року, посилаючись на те, що судом касаційної інстанції неоднаково застосовані одні й ті самі норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи судом установлено, що 23 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 (клієнт) та ПАТ «Філдес Україна» укладено контракт НОМЕР_1 з ідентифікатором до нього, предметом якого є надання особі послуг з адміністрування системи, що умовно називається «Кар Кредит», з метою придбання легкового автомобіля «Деу Ланос» у групі. Клієнт системи сплачує: вступний внесок у розмірі 1 893 грн. 60 коп., щомісячний чистий внесок (частина вартості автомобіля, за рахунок якого здійснюється його придбання) – 1,04%, щомісячні адміністративні витрати (плата за послуги з формування груп клієнтів системи та за здійснення організаційних дій з визнання автомобіля) – 0,5%, щомісячний страховий внесок – 0,065%, збір за визнання (одноразовий платіж, що підлягає сплаті в момент визнання за ним автомобіля) - 3%. Усього на виконання умов контракту ОСОБА_1 сплатила 41 278 грн. 84 коп. Виконання послуг з адміністрування системи полягає в тому, що клієнт сплачує передбачені контрактом кошти, а ПАТ «Філдес Україна» формує групу клієнтів, за рахунок чистих внесків яких здійснюється придбання автомобіля (пп. 5, 8 контракту). Клієнт одержує автомобіль відповідно до методів визнання права на отримання ним автомобіля, передбачених контрактом (пп. 10, 11, 12), і таке визнання права здійснює ПАТ «Філдес Україна» на власний розсуд, право на купівлю мають не всі учасники системи, а тільки ті, які зробили найбільшу кількість внесків. Контракт не містить строків та (або) термінів отримання клієнтом автомобіля, не передбачає будь-якої відповідальності ПАТ «Філдес Україна» за невиконання умов договору та будь-яких гарантій отримання клієнтом автомобіля навіть у разі повної оплати його вартості. Натомість контрактом передбачено, що у випадку відмови клієнта від контракту з нього утримується вступний внесок, 10% штрафу від суми, що підлягає поверненню, але не менше суми двох чистих внесків, не повертаються адміністративні витрати й страховий внесок, повернення коштів відбувається після ліквідації групи. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що умови спірного контракту є несправедливими та непрозорими, унаслідок чого утворюється істотний дисбаланс договірних прав і обов’язків на шкоду споживачеві, і що ПАТ «Філдес Україна» здійснює нечесну підприємницьку практику, оскільки фонди групи з придбання автомобіля формуються виключно за рахунок внесків інших клієнтів системи, без залучення коштів товариства, а розподіл коштів фонду групи між клієнтами являє собою реалізацію діяльності пірамідальної схеми. Скасовуючи рішення суду в цій частині, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_1 підписала контракт, який відображає посередницьку діяльність ПАТ «Філдес Україна» стосовно придбання нею автомобіля, що свідчить про досягнення між сторонами згоди за всіма його умовами, і що позивачка не надала доказів про порушення з боку відповідача принципу добросовісності, який утворив дисбаланс договірних прав і обов’язків на її шкоду. У наданому для порівняння рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року за позовом фізичної особи до товариства з обмеженою відповідальністю «УСП Україна» (далі – ТОВ «УСП Україна») про визнання договору недійсним, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що між сторонами укладено договір про надання послуг, який вводить споживача в оману, дії ТОВ «УСП Україна» є недобросовісними, містять ознаки пірамідальної схеми. Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання договору недійсним, суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними та в цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, на користь споживача підлягають стягненню сплачені за договором кошти згідно зі ст. 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Таким чином, у справі, яка переглядається, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Усуваючи вказані розбіжності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 203 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Оскільки ОСОБА_1 сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ПАТ «Філдес Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «Кар Кредит», касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційний інстанції про те, що спірний договір – це досягнута між сторонами угода про посередницьку діяльність, яка не порушує права ОСОБА_1, а діяльність ПАТ «Філдес Україна» з реалізації системи «Кар Кредит» не є такою, що вводить споживача в оману. Згідно із чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року є незаконною, а тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись ст. ст. 355, 360 – 2, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року задовольнити частково. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий М.В. Патрюк Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Правова позиція (справа №6-35цс12): За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Оскільки позивачка сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ПАТ «Філдес Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «Кар Кредит», касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційний інстанції про те, що спірний договір – це досягнута між сторонами угода про посередницьку діяльність, яка не порушує права позивачки, а діяльність ПАТ «Філдес Україна» з реалізації системи «Кар Кредит» не є такою, що вводить споживача в оману. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...15?OpenDocument

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., - розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до закритого акціонерного товариства «Філдес Україна» про захист прав споживача, в с т а н о в и л а : У квітні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до закритого акціонерного товариства «Філдес Україна» (далі – ЗАТ «Філдес Україна») про захист прав споживача. Зазначав, що 23 квітня 2007 року між ним та ЗАТ «Філдес Україна» було укладено контракт про надання послуг з адміністрування системи, яка умовно називається «CAR CREDIT» («КАР КРЕДИТ»), з метою придбання легкового автомобіля марки Daewoo, модель Lanos TF69Y1-45, вартістю 47 335 грн (далі – Контракт). Згідно з додатковою угодою про визнання права на автомобіль від 5 лютого 2009 року (далі – Додаткова угода) до Контракту ЗАТ «Філдес Україна» визнало за ним право на отримання зазначеного транспортного засобу. На виконання своїх зобов’язань за Контрактом він сплатив 44 674 грн 36 коп. вартості автомобіля, але автомобіль не отримав. Посилаючись на те, що Контракт не відповідає вимогам ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки містить несправедливі умови договору щодо встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця: виконавець має право в односторонньому порядку змінювати характеристики автомобіля, визначати вартість товару на момент його поставки споживачу, збільшувати вартість товару без надання споживачу права розірвати договір у разі збільшення вартості порівняно з тією, що була погоджена сторонами на момент укладення договору, і вимогам ст. 19 указаного Закону, якими заборонена нечесна підприємницька практика, що вводить споживача в оману, зокрема така, як утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, а також вимогам ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», за якою здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії, яку ЗАТ «Філдес Україна» не одержало, просив визнати Контракт і Додаткову угоду недійсними на підставі ст. ст. 203, 215, 227 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Рішенням Тельманівського районного суду Донецької області від 1 липня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 6 жовтня 2011 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, в якій, на його думку, по-іншому застосовано зазначену правову норму. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2012 року поновлено ОСОБА_1 строк для подання заяви про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року; цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ЗАТ «Філдес Україна» про захист прав споживача допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 23 квітня 2007 року між ЗАТ «Філдес Україна» та ОСОБА_1 (клієнт) було укладено Контракт НОМЕР_1 з ідентифікатором до нього, предметом якого є надання особі послуги з адміністрування системи, яка умовно називається «CAR CREDIT» («КАР КРЕДИТ»), з метою придбання автомобіля марки Daewoo, модель Lanos TF69Y1-45, у групі. За умовами укладеного Контракту клієнт системи сплачує: вступний внесок у розмірі 1 704 грн 06 коп.; щомісячний чистий внесок (частина вартості автомобіля, за рахунок якого здійснюється його придбання) – 1,19 %; щомісячні адміністративні витрати (плата за послуги з формування груп клієнтів системи та за здійснення організаційних дій з визнання автомобіля) – 0,3 %; щомісячний страховий внесок – 0,065 %; асигнаційний збір (платіж, що підлягає сплаті в момент визнання за ним автомобіля) – 4 %. 5 лютого 2009 року між ЗАТ «Філдес Україна» та ОСОБА_1 укладено Додаткову угоду до Контракту, за якою ЗАТ «Філдес Україна» визнало за ОСОБА_1 право на отримання транспортного засобу, базова вартість якого на момент отримання ОСОБА_1 асигнації становила 54 441 грн. На виконання умов Контракту ОСОБА_1 сплатив 44 674 грн 36 коп. За змістом Контракту виконання послуг з адміністрування системи полягає в тому, що: клієнт сплачує передбачені Контрактом кошти, а ЗАТ «Філдес Україна» формує групу клієнтів, за рахунок чистих внесків яких здійснюється придбання автомобіля (ст. ст. 3, 5 Контракту); клієнт одержує автомобіль відповідно до принципів асигнації (визнання) автомобіля, передбачених Контрактом (ст. 7 Контракту); визнання автомобіля здійснює ЗАТ «Філдес Україна» на власний розсуд; право на купівлю автомобіля мають не всі учасники системи, а тільки ті, які володіють на останній день місяця, що передує акту асигнації, найбільшою кількістю балів (ст. 9 Контракту), тобто, які зробили найбільшу кількість внесків; Контракт не містить строків та (або) термінів отримання клієнтом автомобіля та не передбачає будь-яких гарантій отримання клієнтом автомобіля навіть у разі повної оплати його вартості; у разі відмови клієнта від Контракту внесок йому повертається після ліквідації групи за вирахуванням 10 % штрафу за односторонню відмову від Контракту, який не може бути менший ніж два чистих внески, нарахованих на підставі ціни товару, що є дійсною на день повернення, при цьому поверненню не підлягають вступний внесок, адміністративні витрати, страховий внесок (ст. 15 Контракту). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що підписання ОСОБА_1 Контракту свідчить про досягнення між сторонами згоди щодо усіх його умов та що позивачем не доведено, що умови Контракту є несправедливими; крім того, такий вид діяльності, як адміністрування придбання в групах, не визначений на законодавчому рівні як фінансова послуга, а відносини щодо надання таких послуг законодавчо не врегульовані. Разом із тим у іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин, суд касаційної інстанції в ухвалі від 11 липня 2012 року дійшов висновку про те, що умови спірного контракту про надання послуг є несправедливими та непрозорими й спрямовані на введення в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації пірамідальної схеми, що згідно з положеннями ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» є нечесною підприємницькою практикою. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, яка надана ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Оскільки ОСОБА_1 сплачував кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ЗАТ «Філдес Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «КАР КРЕДИТ», суд касаційної інстанції помилково погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірний договір – це досягнута між сторонами угода, яка не порушує прав ОСОБА_1, а діяльність ЗАТ «Філдес Україна» з реалізації системи «КАР КРЕДИТ» не є такою, що вводить споживача в оману. Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ Відповідно до чч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...45?OpenDocument

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,- Лященко Н.П., Патрюка М.В., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Дія Фінанс» про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, в с т а н о в и л а: У червні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Дія Фінанс» (далі – ТОВ «Дія Фінанс») про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Зазначала, що 9 квітня 2012 року між нею та ТОВ «Дія Фінанс» було укладено договір про надання послуг НОМЕР_1, за умовами якого відповідач зобов’язався вчинити від її імені та за її рахунок певні дії (надати послуги), спрямовані на придбання товару (чи отримання відповідної суми в позику), зазначеного в додатку № 1 до цього договору, на умовах діяльності програми «Розвиваюча», що міститься в додатку № 2, який є невід’ємною частиною договору. Цього самого дня ОСОБА_1 сплатила 7 500 грн реєстраційного платежу за договором. У подальшому сплатила 1 041 грн 67 коп. щомісячного чистого внеску, 312 грн 50 коп. щомісячних адміністративних витрат та 13 грн 55 коп. додаткової комісії. Усього на виконання умов договору вона сплатила 8 867 грн 72 коп. Посилаючись на те, що вказаний договір не відповідає вимогам ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі – Закон), оскільки містить несправедливі умови договору стосовно розподілу коштів, що залежить лише від волі відповідача, який сам на власний розсуд приймає таке рішення, процедура прийняття рішення про передачу товару є непрозорою, а інформація про результати проведених конкурсів та осіб, які отримали право на товар, є конфіденційною й не може бути перевірена позивачем, та вимогам ст. 19 Закону, що забороняє нечесну підприємницьку практику, яка вводить споживача в оману, зокрема, таку, як утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, і відсутність у відповідача ліцензії на надані фінансові послуги, ОСОБА_1 просила застосувати наслідки нікчемності правочину й стягнути з ТОВ «Дія Фінанс» на її користь 8 867 грн 72 коп., сплачених нею на рахунок відповідача за нікчемним правочином, та 1 тис. грн витрат за надання юридичної допомоги. Заочним рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 1 серпня 2012 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ТОВ «Дія Фінанс» на її користь 8 867 грн 72 коп. сплачених коштів за нікчемним правочином; в іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 20 листопада 2012 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 20 листопада 2012 року на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме ст. 19 Закону щодо заборони нечесної підприємницької практики. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, 12 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року та 12 грудня 2012 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 9 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Дія Фінанс» був укладений договір про надання послуг НОМЕР_1 за умовами програми «Розвиваюча» (а.с. 4-7). Відповідно до умов договору ТОВ «Дія Фінанс» (далі – адміністратор), за згодою ОСОБА_1 (далі - учасник), зобов’язується вчинити від її імені та за її рахунок певні дії (надання послуг), спрямовані на придбання товару (чи отримання відповідної суми в позику), які зазначені в додатку № 31 до договору, на умовах діяльності програми «Розвиваюча», яка відповідно міститься в додатку № 2. Зокрема, адміністратор зобов’язався сформувати групу учасників, забезпечити її організацію та діяльність у системі адміністрування, присвоїти учаснику його код у групі, організувати та проводити заходи по розподілу коштів, здійснити оплату товару на користь учасника або надати учаснику відповідну суму в позику, надавати інші послуги та вчинити інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені договором і додатками до нього. Згідно зі ст. 2 цього договору учасник зобов’язується: одноразово сплатити реєстраційний платіж у день підписання сторонами даного договору та адміністративний платіж, якій сплачується не пізніше 15 банківських днів з моменту отримання дозволу; своєчасно, не пізніше 15 числа кожного місяця, сплачувати загальний платіж, який включає чистий внесок, за рахунок якого адміністратор здійснює оплату вартості товару чи надає відповідні суми в позику, та адміністративні витрати, що є сплатою за послуги адміністратора з організації діяльності програми; належним чином дотримуватися всіх умов договору та додатків до нього; після отримання дозволу: укласти договір позики; підписати додаток № 3 до договору з метою визначення заборгованості, виду забезпечення виконання своїх платіжних зобов’язань; укласти договір застави (іпотеки) майна або (за погодженням з адміністратором) договір поруки з одним або декількома поручителями; укласти договори страхування об’єкта застави (іпотеки) з визначенням вигодонабувача за умовами договору страхування ТОВ «Дія Фінанс». На виконання умов договору ОСОБА_1 сплатила 8 867 грн 72 коп. Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що укладений між сторонами договір здійснений з використанням відповідачем нечесної підприємницької діяльності, а тому є нікчемним, оскільки його недійсність установлена ч. 6 ст. 19 Закону. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що позивачкою не доведено несправедливість умов спірного договору, він відповідає вимогам ст. ст. 627, 628 ЦК України про свободу договору й ознак його нікчемності не вбачається. Разом із тим у інших справах, які виникли з подібних правовідносин, суд касаційної інстанції в ухвалах від 11 липня 2012 року, від 12 листопада 2012 року, від 28 листопада 2012 року, від 28 листопада 2012 рок, від 12 грудня 2012 року дійшов висновку про те, що умови оспорюваних договорів про надання послуг є несправедливими та непрозорими й спрямовані на введення в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації пірамідальної схеми, що є нечесною підприємницькою діяльністю відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме ст. 19 Закону. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, 12 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року, 12 грудня 2012 року, які надані ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 19 Закону у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Оскільки ОСОБА_1 сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, і ТОВ «Дія Фінанс» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності програми «Розвиваюча», суд касаційної інстанції помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанцій про те, що вказаний договір відповідає вимогам чинного законодавства й ознак нікчемності правочину не вбачається, тому що не порушує свободу та зміст договору, а діяльність ТОВ «Дія Фінанс» з реалізації програми «Розвиваюча» не є такою, що вводить споживача в оману. Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк М.В. Патрюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.В. Онопенко http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...6d?OpenDocument