Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'постановление всу по пересмотру'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Найдено 656 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків Національної академії медичних наук України», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про визнання дій лікаря-психіатра та документів незаконними за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив заборонити здійснювати нагляд та подальше надання психіатричної допомоги лікарем-психіатром ОСОБА_2 дитині ОСОБА_4, визнати незаконними дії цього лікаря щодо заведення амбулаторної картки хворого, огляду дитини та надання амбулаторної допомоги, скасувати медичну картку ОСОБА_4, визнати такою, що не відповідає дійсності виписку з історії хвороби НОМЕР_1 06 жовтня 2015 року відносно дитини ОСОБА_4, посилаючись на те, що дії лікаря-психіатра щодо заведення амбулаторної картки хворого, огляд дитини та надання амбулаторної допомоги без згоди батька та без повідомлення його як батька є такими, що порушують вимоги законодавства, зокрема статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» щодо правил надання психіатричної допомоги неповнолітнім дітям без згоди обох батьків, а також його особисті права та права дитини на їх спілкування. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року у відкритті касаційного провадження відмовлено. У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини другої статті 11 та частини першої статті 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявниця посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня, 29 лютого 2016 року, а також ухвали Верховного Суду України від 10 лютого, 10 листопада 2010 року, в яких, на її думку, зазначені норми права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди установили, що ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1. У свідоцтві про її народження батьками вказані ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Між батьками ОСОБА_4 склалися неприязні стосунки. У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулася із заявою про проведення психіатричного огляду дитини до Державної установи «Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків НАМН України», де в поліклініці була прийнята лікарем-психіатром ОСОБА_2, яка здійснила консультативний огляд дитини ОСОБА_4 та завела на неї картку амбулаторного хворого НОМЕР_1 від 18 вересня 2015 року. 06 жовтня 2015 року лікар-психіатр ОСОБА_2 провела повторний огляд малолітньої дитини ОСОБА_4 та надала виписку НОМЕР_1, у якій рекомендувала в тому числі «виключення психотравмуючого фактору (присутності батька)». 24 листопада 2015 року відповідач - Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків НАМН України звернувся до опікунської ради Адміністрації Дзержинського району Харківської міської ради з клопотанням про вирішення питання правомірності консультативного огляду дитини у зв’язку з відсутністю згоди батька, однак, доказів, що орган опіки вказане клопотання розглянув відповідно до вимог статей 11, 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», матеріали справи не містять. Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання дій лікаря незаконними, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що проведення медичного огляду малолітньої дитини з порушенням положень статті 12 Закону України «Про психіатричну допомогу» без згоди двох батьків призвело до порушення прав малолітньої особи на отримання психіатричної допомоги. Разом з тим, ухвалюючи рішення про скасування медичної документації, суд виходив з того, що права особи можуть бути захищені в обраний позивачем спосіб. Натомість в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня, 29 лютого 2016 року та в ухвалі Верховного Суду України від 10 лютого 2010 року, на які як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права посилається заявниця, суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено позивачам у скасуванні записів та/або знищенні амбулаторних карток, погодився з їх висновками про те, що заведена картка, як і вчинені в ній записи, носять лише інформативний характер щодо проведення огляду, не зумовлюють будь-яких негативних наслідків та така документація не є юридичним актом, а тому оформлення відповідної медичної документації не порушує вимог чинного законодавства, оскільки загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів міститься в статті 16 ЦК України, а такий спосіб захисту, як визнання записів та/або знищення амбулаторних карток, зазначеними нормами не передбачено. Отже, порівняння судових рішень свідчить про наявність неоднакового застосування судами положень статті 16 ЦК України в частині розгляду позову про визнання недійсними медичних документів, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Разом з тим, у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблені такі висновки: 24 в ухвалі від 10 листопада 2010 року колегія судів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглядала позовні вимоги про визнання недійсним дій щодо взяття на психіатричний облік; 25 в ухвалі від 27 липня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалила судове рішення за позовом про визнання незаконним листа головного лікаря; 26 в ухвалі від 29 лютого 2016 року розглядалась справа за позовом про відшкодування моральної шкоди та зобов’язання вчинити певні дії; 27 в ухвалі від 10 лютого 2010 року суддею Вищого спеціалізованого суду України відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом про зобов’язання знищити амбулаторну картку. Отже, порівняння наданих судових рішень з судовими рішеннями щодо яких подано заяву про перегляд свідчить про те, що вони ухвалені за позовними заявами з різними позовними вимогами, що не свідчить про неоднакове застосуваннями судами касаційної інстанції норм статей 11 та 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», а тому в цій частині заяви слід відмовити. Вирішуючи питання про неоднакове застосування судами норм статті 16 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини дев’ятої статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» дані психіатричного огляду з висновком про стан психічного здоров'я особи, а також причини звернення до лікаря-психіатра та медичні рекомендації фіксуються у медичній документації. Відповідно до пункту 2 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 025/о «Медична карта амбулаторного хворого №___», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 лютого 2012 року № 110, форма № 025/о є основним первинним медичним документом хворого, який лікується амбулаторно або вдома, і заповнюється на усіх хворих при зверненні у заклад охорони здоров’я, який надає амбулаторно- поліклінічну допомогу. Згідно з пунктом 2 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 027/о «Виписка із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 лютого 2012 року № 110, форма № 027/о заповнюється лікарями закладів охорони здоров’я, які надають амбулаторно-поліклінічну допомогу, при направленні хворого на консультацію в інші заклади охорони здоров’я, на стаціонарне лікування та лікарями стаціонарів при виписці або у випадку смерті хворого. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. При цьому положеннями статті 32 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що до власника психіатричного закладу або власника психоневрологічного закладу для соціального захисту чи спеціального навчання, або уповноваженого ними органу, або до вищестоящих органів (вищестоящих посадових осіб), або до суду можуть бути оскаржені саме рішення, дії чи бездіяльність осіб, які порушують права свободи та законні інтереси громадян при наданні їм психіатричної допомоги Юридичним актом, який може бути оскарженим у судовому порядку, є офіційний письмовий документ державного чи іншого органу (посадової особи), виданий у межах його компетенції, визначеної законом, який має точно визначені зовнішні реквізити та породжує певні правові наслідки, створює юридичний стан, спрямований на регулювання суспільних відносин, має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин, поширює свою чинність на певний час, територію, коло суб’єктів. Медична документація таким критеріям не відповідає. Отже, за системним аналізом положень статті 16 ЦК України та статті 32 Закону України «Про психіатричну допомогу» особа або її представник може оскаржити лише рішення, дії та бездіяльність осіб, які порушили її права на психіатричну допомогу. Інших способів захисту права законодавством не передбачено. Окрім того, як вбачаться з позовної заяви, зазначена медична документація є одним з доказів при розгляді справи щодо місця проживання дитини та участі у її вихованні та підлягає оцінці поряд з іншими доказами у справі. Таким чином, ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про скасування медичної документації підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в позові; у решті рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року задовольнити частково. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в частині скасування медичної амбулаторної картки НОМЕР_1 хворого ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, та виписки з історії хвороби 06 жовтня 2015 року скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2227цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B9870116EAC806C3C225818100336DA3
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа товариство з обмеженою відповідальністю «Артбудкомфорт», про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, посилаючись на те, що 05 лютого 2014 року між банком та ТОВ «Артбудкомфорт» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банком надано позичальнику кредит у розмірі 2 626 000 грн. з відсотковою ставкою та строком виконання зобов’язання відповідно до договору. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, того ж дня між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель зобов’язався відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником зобов’язань, які виникають з кредитного договору. У зв’язку з неналежним виконанням позивальником зобов’язань за кредитним договором станом на 29 вересня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 466 441 грн. 38 коп. Враховуючи зазначене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просив стягнути з ОСОБА_1 частину боргу, а саме 163 856 грн. 98 коп. Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 02 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 163 856 грн. 98 коп. і судові витрати у розмірі 5 161 грн. 48 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір», норм процесуального права, а саме статей 10, 88, 212-214, 316 ЦПК України та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 559 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 05 лютого 2014 року між банком та ТОВ «Артбудкомфорт» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банком надано позичальнику кредит у розмірі 2 626 000 грн. зі сплатою диференційованої процентної ставки від 19% до 23% за користування коштами. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, того ж дня між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель зобов’язався відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником зобов’язань, які виникають з кредитного договору. Відповідно до п. 4.1 договору поруки сторони взаємно домовились, що порука припиняється через п'ятнадцять років після укладення цього договору. У випадках виконання боржником та/або поручителем всіх зобов’язань за кредитним договором цей договір припиняє свою дію. 17 вересня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило боржнику і поручителю повідомлення про погашення заборгованості за кредитним договором в сумі 461 016 грн., яке було залишено без задоволення. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що п. 4.1. укладеного між сторонами договору поруки, встановлено строк його дії – до 05 лютого 2029 року, а тому банк не пропустив строк пред’явлення вимоги до поручителя, встановлений ч. 4 ст. 559 ЦК України. При цьому суд стягнув з відповідача судові витрати (судовий збір) у розмірі 5 161 грн. 48 коп., незважаючи на те, що ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 16 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, виходив з того, що судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, рішення суду не відповідають вимогам статті 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд; - від 17 лютого 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, виходив з того, що допущенні судом порушення норм процесуального права унеможливили встановлення обсягу кредитного зобов’язання особи та належну перевірку обґрунтованості вимог банку, що відповідно до статті 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення та передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 17 вересня 2014 року суд виходив з того, що за змістом статі 559 ЦК України, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя; - від 29 червня 2016 року суд виходив з того, що за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Порівняння вищенаведених судових рішень із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що судами касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального та процесуального права спірних правовідносин дійшли протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не можна вважати прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Разом з тим, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, 11 березня 2015 року, 23 березня 2016 року наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір», суди відмовляючи в частині стягнення судового збору з відповідачів, виходили з того, що відповідачі є інвалідами ІІ групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати. Крім того, на підтвердження передбаченої пунктом 4 статті 355 ЦПК України підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року в справі № 6-152цс17, в якій викладено наступний правовий висновок. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті). Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального та процесуального права, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір», статті 88 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного. Відповідно до частин першої, другої статті 79 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті). Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Суд установив, що відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 від 29 травня 2013 року та довідки до акта огляду МСЕК НОМЕР_2 від 08 квітня 2013 року ОСОБА_1 є інвалідом II групи. Проте суд апеляційної інстанції на наведене належної уваги не звернув та безпідставно стягнув судовий збір з відповідача, який є інвалідом II групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. Ураховуючи зазначене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла до висновку, що ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат є незаконними. Оскільки неправильне застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначених норм матеріального та процесуального права у справі, яка переглядається, призвело до її неправильного вирішення, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення в частині розподілу судових витрат підлягають скасуванню. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 02 лютого 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 судових витрат у розмірі 5 161 грн. 48 коп. скасувати. Компенсувати за рахунок держави Державною судовою адміністрацією понесені публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» судові витрати в розмірі 5 161 грн. 48 коп. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1065цс17 Відповідно до частин першої, другої статті 79 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті). Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1065цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FE5326AB5C02AAC3C225817F0041ADD2
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Прикарпаттяобленерго» про захист права на інформацію за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що публічне акціонерне товариство «Прикарпаттяобленерго» (далі – ПАТ «Прикарпаттяобленерго») неправомірно відмовило йому у наданні відповіді на інформаційний запит, чим порушило його права. Позивач просив зобов’язати відповідача надати інформацію щодо загальної суми заробітної плати з розшифровкою за видами виплат, розмірів і підстав відрахувань та утримань із його заробітної плати помісячно за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; надати належним чином засвідчені копії документів, а саме: всіх наказів, якими йому надавались відпустки за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про те, де саме територіально знаходилось його робоче місце і кому з службових осіб він підпорядковувався у період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати йому грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 1 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати йому грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 1 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дати та суми виплат за всі надані йому відпустки за період роботи з 3 грудня 2001 року по 8 червня 2004 року із зазначенням виду відпустки, кількості днів відпустки, періоду, за який відпустка надається. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що у період з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року він працював на посаді юрисконсульта ПАТ «Прикарпаттяобленерго». Неодноразово звертався до відповідача з запитами та листами про надання вищезазначеної інформації, разом з тим підприємство або взагалі не відповідало на його запити або надавало неповну відповідь, у зв'язку із чим він вимушений звернутись до суду з указаним позовом за захистом свого порушеного права. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Зобов'язано ПАТ «Прикарпаттяобленерго» надати ОСОБА_1: інформацію щодо загальної суми заробітної плати з розшифровкою за видами виплат, розмірів і підстав відрахувань та утримань із його заробітної плати помісячно за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року відповідно до розділу ІІ п. п. 2.1 - 2.30 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 11 грудня 1995 року № 323, та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21 грудня 1995 року за № 465/1001; належним чином засвідчені копії документів, а саме: всіх наказів, якими ОСОБА_1 надавались відпустки за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про те, де саме територіально знаходилось робоче місце ОСОБА_1 та кому з службових осіб він підпорядковувався протягом роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 01 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 01 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дати та суми виплат за всі надані ОСОБА_1 відпустки за період роботи з 03 грудня 2001 року по 08 червня 2004 року із зазначенням виду відпустки, кількості днів відпустки, періоду, за який відпустка надається. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року рішення судів першої та апеляційної інстанції скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду, рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 269, 271, 272, 274 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що ОСОБА_1 працював у ПАТ «Прикарпаттяобленерго» у періоди з 16 серпня 2000 року по 20 січня 2001 року на посаді юрисконсульта Коломийського МРЕМу, а з 3 грудня 2001 року по 8 червня 2004 року на посаді юрисконсульта юридичного відділу. 4 травня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Голови правління ПАТ «Прикарпаттяобленерго» із заявою про надання довідки про його роботу на даному підприємстві із зазначенням посади, розміру заробітної плати з відображенням суми щомісячної заробітної плати з розшифровкою за видами виплат. 19 травня 2011 року ПАТ «Прикарпаттяобленерго» видало довідку НОМЕР_1, у якій зазначено інформацію щодо періодів роботи та посад ОСОБА_1 у ПАТ «Прикарпаттяобленерго». 6 липня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Голови правління ВАТ «Прикарпаттяобленерго» із заявою про сприяння реалізації закріплених Конституцією України та чинним законодавством прав на звернення, у якій пропонував усунути порушення вимог абз. 2 ст. 19 Закону України «Про звернення громадян» шляхом надання повної відповіді про таку інформацію; направити на його адресу розшифровку суми (136,72 грн.) графи за червень 2004 року довідки від 19 травня 2011 року «Інші неоподатковані доходи»; направити на його адресу довідку про його роботу у ПАТ «Прикарпаттяобленерго» із зазначенням розміру заробітної плати згідно із наказом про прийом на роботу, штатним розписом або іншим локальним нормативним актом, діючим на підприємстві, у якому встановлений розмір його заробітної плати у період з грудня 2001 року по червень 2004 року; направити на його адресу розшифровку нарахувань заробітної плати, вказаних у довідці від 19 травня 2011 року, вказавши розміри виплат згідно із видами виплат, які належать до фонду оплати праці, передбачені Інструкцією зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 11 грудня 1995 року № 323 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21 грудня 1995 року за № 465/1001, передбаченими розділом ІІ даної Інструкції. Листом від 20 липня 2011 року ПАТ «Прикарпаттяобленерго» надало відповідь на заяву ОСОБА_1 від 6 липня 2011 року, до якої додало довідку від 14 липня 2011 року про заробітну плату за період роботи 2001- 2004 роки. Вважаючи неповною відповідь відповідача, викладену в листі від 20 липня 2011 року, посилаючись на порушення вимог чинного законодавства України ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на час звернення до суду з позовом ОСОБА_1 пропустив загальний строк позовної давності, а підстави для поновлення такого строку відсутні. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що відмова відповідача у наданні запитуваної позивачем інформації є незаконною, оскільки вказана інформація стосується особисто позивача, він, як колишній працівник ПАТ «Прикарпаттяобленерго», має право на ознайомлення з розмірами оплати праці, змістом наказів, відповідно до яких йому надавались відпустки та іншою інформацією, що стосується його особисто на підставі ст. 110 КЗпП України. При цьому апеляційним судом зазначено, що до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, не можна застосувати наслідки спливу строку позовної давності, оскільки позивач звернувся до суду за захистом особистих немайнових прав, на вимогу про захист яких позовна давність не поширюється. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд керувався тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що позивач звернувся до суду за захистом особистого немайнового права – права на інформацію, відтак відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності. Вимога ОСОБА_1 про зобов’язання відповідача надати йому інформацію щодо загальної суми заробітної плати, виникла у останнього, як у колишнього працівника, тобто позивач звернувся до суду за захистом своїх трудових, а не за захистом немайнових прав. Крім того, суд першої інстанції, зазначаючи про необґрунтованість позовних вимог, відмовив у їх задоволенні з підстав пропуску строку позовної давності. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що розглядаючи спір про надання позивачу копій колективних договорів, відповідно до положень ст. 34 Конституції України, ст. 302 ЦК України, ст. 7 Закону України «Про інформацію», ст. 1 Закону України «Про звернення громадян» позивачу належить право на запитування у відповідача інформації. При цьому суду не надано доказів на підтвердження того, що інформація, яку просить надати позивач, належить до комерційної таємниці чи іншої таємниці, що захищена законом. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності до вказаних позовних вимог, суд керувався статтями 269, 271, 272, 274 ЦК України та виходив із того, що право позивача на інформацію як особисте немайнове право, не обмежено часом, а тому до спірних відносин не може бути застосовано позовну давність. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 269, 271, 272, 274 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини). За змістом статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Положеннями Книги другої Цивільного кодексу України передбачено особисті немайнові права фізичної особи, яких вона не може бути позбавлена, зокрема статтею 302 ЦК України встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. Ураховуючи зазначене, саме Цивільним кодексом України врегульовано особисте немайнове право особи на інформацію, що також включає в себе право на отримання інформації колишнього працівника щодо істотних умов його праці, тому при вирішенні питання щодо строку позовної давності в таких судових спорах застосуванню підлягають положення саме Цивільного кодексу України, пунктом 1 частини першої статті 268 якого передбачено, що позовна давність на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав не поширюється. Відтак, суд касаційної інстанції дійшов неправильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов’язання відповідача надати йому інформацію щодо загальної суми заробітної плати, виникли у останнього як у колишнього працівника, а тому позивач звернувся до суду за захистом своїх трудових, а не за захистом немайнових прав. В свою чергу, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що позивач як колишній працівник ПАТ «Прикарпаттяобленерго», має право на ознайомлення з розмірами оплати праці, змістом наказів, відповідно до яких йому надавались відпустки та іншою інформацією, що стосується його особисто на підставі статті 110 КЗпП України, отже позивач звернувся до суду за захистом особистих немайнових прав, на вимогу про захист яких позовна давність не застосовується. За таких обставин ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення апеляційного суду. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року скасувати, а ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2016 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1231цс17 Статтею 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини). За змістом статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Положеннями Книги другої Цивільного кодексу України передбачено особисті немайнові права фізичної особи, яких вона не може бути позбавлена, зокрема статтею 302 ЦК України встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. Ураховуючи зазначене, саме Цивільним кодексом України врегульовано особисте немайнове право особи на інформацію, що також включає в себе право на отримання інформації колишнього працівника щодо істотних умов його праці, тому при вирішенні питання щодо строку позовної давності в таких судових спорах застосуванню підлягають положення саме Цивільного кодексу України, пунктом 1 частини першої статті 268 якого передбачено, що позовна давність на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав не поширюється. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1231цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2405A2BF9A44FF65C225817F0041A394
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» до ОСОБА_1 про повернення коштів за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року та заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 квітня 2016 року, в с т а н о в и л и: У грудні 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» (далі – уповноважена особа Фонду; Фонд; ПАТ «Банк національний кредит» відповідно) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про повернення коштів. Позивач зазначав, що 26 листопада 2014 року між банком та відповідачем було укладено договір депозитного вкладу «Стандарт» (далі – договір депозитного вкладу) строком на 3 місяці у національній валюті, відповідно до умов якого банк відкрив депозитний рахунок, а відповідач вніс на цей рахунок грошові кошти в розмірі 200 тис. грн зі ставкою 24,5 % річних, а у разі дострокового розірвання договору – 2,0 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку. 11 лютого 2015 року відповідач звернувся до банку із заявою про дострокове розірвання депозитного договору. У цей же день між банком та відповідачем укладено договір про внесення змін до договору депозитного вкладу, за умовами якого банк прийняв на себе зобов'язання сплатити відповідачу суму нарахованих процентів без застосування їх перерахунку за зниженою процентною ставкою. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 5 червня 2015 року № 114 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк національний кредит» з 8 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит». У результаті проведення уповноваженою особою Фонду перевірки вказаного договору про внесення змін було виявлено, що цей договір є нікчемним у зв'язку з незастосуванням перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою, що спричинило необґрунтовану виплату відповідачу коштів у розмірі 7 тис. 660 грн 77 коп. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив зобов'язати відповідача повернути вказані грошові кошти. Шевченківський районний суд м. Києва заочним рішенням від 12 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року, у задоволенні позовних вимог уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 березня 2017 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року та заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 квітня 2016 року уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та постанов Вищого господарського суду України від 23 листопада, 7 грудня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 листопада 2014 року між ПАТ «Банк національний кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір депозитного вкладу строком на 3 місяці (92 дні), за яким банк відкрив вкладнику депозитний рахунок, а вкладник вніс на цей рахунок грошові кошти у розмірі 200 тис. грн зі сплатою банком вкладнику 24,5 % річних. У випадку розірвання цього договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 2,0 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку (пункт 3.7 договору депозитного вкладу). 11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк національний кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір про внесення змін до договору банківського вкладу, за яким сторони домовились внести зміни до пункту 3.7 договору банківського вкладу та викласти його у такій редакції: у випадку розірвання цього договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 24,5 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку. 11 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до позивача із заявою про дострокове розірвання договору банківського вкладу та повернення суми депозиту й нарахованих процентів та отримав кошти за вкладом за відповідною ставкою 24,5 %. Постановою Правління Національного банку України від 5 червня 2015 року № 358 ПАТ «Банк національний кредит» віднесено до категорії неплатоспроможних банків. Рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 5 червня 2015 року № 114 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк національний кредит» з 8 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит». Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2015 року № 563 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації банку. Проведеною перевіркою договору про внесення змін до договору банківського вкладу було виявлено, що цей договір є нікчемним з підстав, визначених пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки унаслідок незастосування перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою банк відмовився від власних майнових вимог, що спричинило необґрунтовану виплату відповідачу грошових коштів у розмірі 7 тис. 660 грн 77 коп. У зв'язку з викладеним банк звертався до відповідача із заявою про повернення надміру сплачених коштів. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що оскільки оспорюваний правочин було укладено 11 лютого 2015 року посадовими особами банку, які на той час мали відповідні повноваження, і банк був платоспроможним, то посилання позивача на нікчемність вказаного правочину є безпідставним. Крім того, суди вважали, що передбачена договором про внесення змін до договору банківського вкладу зміна процентної ставки не свідчить про відмову банку від власних майнових вимог, оскільки фактично сторони дійшли згоди щодо виключення з умов договору санкцій за дострокове розірвання договору за ініціативою споживача, тим самим усунувши дисбаланс договірних прав і обов’язків сторін, тому вказане не може вважатись безумовною підставою нікчемності правочину. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та постановах Вищого господарського суду України від 23 листопада, 7 грудня 2016 року, ухвалених за результатами розгляду справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами, суди касаційної інстанції дійшли протилежного висновку про те, що укладення додаткового договору до договору банківського вкладу, за яким банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог, тому такий додатковий договір є нікчемним на підставі статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права до подібних правовідносин, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Статтею 215 ЦК України визначено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. Згідно з положеннями частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Разом з тим, спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у частині другій статті 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов’язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статі. Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що внесення змін до договору банківського вкладу, згідно з якими банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог. Правочин щодо незастосування банком перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою спричиняє необґрунтовану виплату грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить ознаки нікчемного правочину та вимагає застосування наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України. У справі, яка переглядається, оскільки зі збільшенням процентної ставки збільшилась сума, яку банк сплатив вкладнику, суди безпідставно не застосували норми пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та дійшли помилкового висновку про те, що передбачена договором про внесення змін до договору банківського вкладу зміна процентної ставки не свідчить про відмову банку від власних майнових вимог, та що відсутні у зв’язку із цим правові підстави нікчемності оспорюваного правочину. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи щодо розміру суми, яку відповідач повинен повернути позивачу, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1121цс17 Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у частині другій статті 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов’язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статі. Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що внесення змін до договору банківського вкладу, згідно з якими банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог. Правочин щодо незастосування банком перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою спричиняє необґрунтовану виплату грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить ознаки нікчемного правочину та вимагає застосування наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-1121цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8264E180A03902FC2258180002C4ACD
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування частково недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подарували ОСОБА_3 належну їм на праві спільної часткової власності квартиру АДРЕСА_1. Утім позивачка вважає, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати свою частину в зазначеному майні, оскільки постановою державного виконавця органу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі – ДВС Бориспільського МРУЮ) від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа, виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн, накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення – 289 тис. 730 грн., та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила договір дарування квартири від 21 березня 2014 року в частині S частини квартири, що належала ОСОБА_2, визнати недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочинів на підставі статей 203, 215, 216, 230, 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) ЦК України, так як ця угода є фіктивною, вчиненою без наміру створення правових наслідків, під впливом обману, укладеною лише з метою приховання (укриття) майна від звернення на нього стягнення та ухилення від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів. Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 15 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовив. У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 та 234 ЦК України. На підтвердження вказаної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 18 жовтня 2013 року Бориспільський міськрайонний суд видав виконавчі листи НОМЕР_1 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_4 про розподіл спільного майна та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль, яким, зокрема, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн компенсації половини вартості проданих ОСОБА_2 чотирьох автомобілів та 4 тис. 605 грн 95 коп. судових витрат. Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановами від 29 жовтня 2013 року відкрив виконавчі провадження з виконання вказаних виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 тис. 605 грн 95 коп. та 289 тис 730 грн відповідно. Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановою від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн. наклав арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення, та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить. Відповідно до відповіді Комунального підприємства Бориспільського бюро технічної інвентаризації НОМЕР_2 від 22 лютого 2013 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на S квартири АДРЕСА_1. 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір дарування вказаної квартири з ОСОБА_3 (сестрою відповідача), за яким остання набула у власність квартиру АДРЕСА_1. Зазначена квартира належала дарувальникам на праві приватної спільної часткової власності. У пункті 6 цього договору вказано, що відсутність заборон (арештів) на відчуження квартири перевірено 21 березня 2014 року за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів. Згідно з відповіддю начальника відділу ДВС Бориспільського МРУЮ від 27 травня 2015 року НОМЕР_3 постанова державного виконавця органу ДВС Бориспільського МРУЮ від 25 грудня 2013 року про арешт майна ОСОБА_2 та оголошення заборони на його відчуження не оскаржувалася та станом на 21 березня 2014 року була чинна. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не надала доказів, що оспорюваний договір дарування є фіктивним або вчинений під впливом обману. Крім того, на момент укладення спірного правочину за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна інформація про накладення арешту на все майно та заборону здійснювати відчуження будь-якого майна належного ОСОБА_2 була відсутня, а тому обтяження на зазначене нерухоме майно не виникло. Разом з тим, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 19 жовтня 2016 року, яка надана заявницею для порівняння, скасувала судові рішення суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, закріплених у статтях 203, 215 та 234 ЦК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам, зробленим Верховним Судом України в наданій для порівняння постанові. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення, установили, що відповідач, відчужив належне йому на праві спільної часткової власності нерухоме майно своїй сестрі. Установивши цю обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині S нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Крім того, відмовляючи в задоволенні позову, суди не встановили чи відповідач, відчужуючи належну йому на праві спільної часткової власності S частину нерухомого майна своїй сестрі, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки; не звернули увагу на те, що в матеріалах справи містяться копія акта державного виконавця від 4 березня 2014 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис 730 грн за підписом ОСОБА_2. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2690цс16 Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2690цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1128461E4975AA38C225817F004453E4
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Київстар» про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення сум та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Київстар» (далі – ПрАТ «Київстар») про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення сум та відшкодування моральної шкоди, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 01 серпня 2007 року він був прийнятий на роботу на підставі трудового договору НОМЕР_1 до сектора фізичної безпеки департаменту безпеки спеціалістом 2 категорії, дію якого наказом від 29 липня 2001 року НОМЕР_2 було продовжено безстроково. 22 липня 2014 року позивача було повідомлено про майбутнє звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) у зв’язку зі скороченням посади, яку він обіймав на той час, при цьому не було запропоновано будь-яких інших посад, хоча вакантні посади були. Вважав, що він мав переважне право на залишення на роботі, оскільки у нього на утриманні двоє неповнолітніх дітей та вагітна непрацююча дружина, він є учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС II категорії. Крім того, під час звільнення йому не було виплачено допомогу в розмірі трикратної середньомісячної заробітної плати, передбаченої Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Враховуючи зазначене, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ про його звільнення від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_3, поновити його на посаді спеціаліста 1 категорії Департаменту безпеки відділу комплексної оперативної безпеки сектора транспортно-технічного забезпечення ПрАТ «Київстар», стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 150 463 грн. 60 коп., допомогу в розмірі трикратної середньомісячної заробітної плати – 62 118 грн. та моральну шкоду – 100 000 грн. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 07 серпня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 09 листопада 2015 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 07 серпня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 – спеціаліста 1 категорії Департаменту безпеки відділу комплексної оперативної безпеки сектора транспортного технічного забезпечення ПрАТ «Київстар» - з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Визнано незаконним та скасовано наказ ПрАТ «Київстар» від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_3 про припинення трудового договору (контракту) і про звільнення спеціаліста 1 категорії Департаменту безпеки відділу комплексної оперативної безпеки сектора транспортно-технічного забезпечення ОСОБА_1 з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді спеціаліста 1 категорії Департаменту безпеки відділу комплексної оперативної безпеки сектора транспортно-технічного забезпечення ПрАТ «Київстар». Стягнуто з ПрАТ «Київстар» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 99 370 грн. 08 коп. У решті позову відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року касаційну скаргу ПрАТ «Київстар» задоволено частково. Рішення апеляційного суду м. Києва від 09 листопада 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 01 червня 2016 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 07 серпня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 01 червня 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року, рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 07 серпня 2015 року та залишити в силі рішення апеляційного суду м. Києва від 09 листопада 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 40, 42, 49-2, 492 КЗпП України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на підтримання заяви, пояснення представника ПрАТ «Київстар» - ОСОБА_4 на її заперечення, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суд з’ясував, що згідно з наказом від 01 серпня 2007 року НОМЕР_4 ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» (у подальшому перейменовано на ПрАТ «Київстар») на підставі трудового договору на посаду спеціаліста 2 категорії сектора фізичної безпеки департаменту безпеки. Наказом від 24 червня 2008 року НОМЕР_5 позивача переведено на посаду спеціаліста 1 категорії сектора транспортно-технічного забезпечення відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки. Наказом НОМЕР_6 від 29 липня 2008 року строк дії трудового договору НОМЕР_1 від 01 серпня 2007 року було продовжено. Згідно наказу НОМЕР_2 від 29 липня 2011 року зазначений трудовий договір було продовжено на невизначений строк. Наказом від 15 липня 2014 року НОМЕР_7 внесено зміни до штатного розпису ПрАТ «Київстар» та з 21 липня 2014 року виведено зі штатного розпису посади спеціалістів 1 категорії (дві штатні одиниці) та посади спеціалістів 2 категорії (чотири штатні одиниці) сектора транспортно-технічного забезпечення відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки. З 16 липня 2014 року наказом від 15 липня 2014 року НОМЕР_8 внесено зміни до штатного розпису ПрАТ «Київстар» та виведено зі штатного розпису посаду спеціаліста 1 категорії (одну штатну одиницю) відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки. З 24 липня 2014 року наказом від 22 липня 2014 року НОМЕР_9 внесено зміни до штатного розпису ПрАТ «Київстар» та виведено зі штатного розпису посаду спеціаліста 1 категорії (одну штатну одиницю) відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки. З 28 липня 2014 року наказом НОМЕР_10 внесено зміни до штатного розпису ПрАТ «Київстар» та виведено зі штатного розпису посаду спеціаліста 1 категорії (дві штатні одиниці) відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки, посаду начальника сектора транспортно-технічного забезпечення відділу комплексної оперативної безпеки (одну штатну одиницю), спеціаліста 1 категорії сектора транспортно-технічного забезпечення (одну штатну одиницю). З 11 серпня 2014 року наказом НОМЕР_11 внесено зміни до штатного розпису ПрАТ «Київстар» та виведено зі штатного розпису посаду начальника відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки (одну штатну одиницю). Згідно з наказом від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_3 ОСОБА_1 був звільнений з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що в період з 22 липня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 (день звільнення позивача) в штаті відповідача були наявні вакантні посади, проте позивач не відповідав жодній з них за кваліфікаційними вимогами (освіта, досвід роботи, спеціальні знання та вміння). ОСОБА_1 не має ані вищої, ані середньо-спеціальної освіти, які є обов’язковими для всіх вакантних посад в ПрАТ «Київстар», наявних у період з 22 липня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1. Враховуючи зазначене суд дійшов висновку, що звільнення позивача за пунктом 1 статті 40 КЗпП України проведено до вимог чинного законодавства, підстав для його поновлення на роботі немає. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідачем жодна вакантна посада не була запропонована позивачу, а лише констатовано відсутність саме у позивача достатньої кваліфікації для заняття посад, які існували на час попередження та звільнення, а тому відповідачем було порушено порядок вивільнення працівників, передбачений статтею 49-2 КЗпП України, у зв’язку з чим наявні правові підстави для визнання незаконним наказу ПрАТ «Київстар» про припинення трудового договору з ОСОБА_3 № 122/Дн-ос від 16 червня 2014 року та поновлення його на роботі. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов’язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Розглядаючи трудові спори, пов’язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з’ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. Судом встановлено, що 22 липня 2014 року було видано наказ ПрАТ «Київстар» НОМЕР_12, згідно якого з метою оптимізації організаційно-кадрової структури департаменту безпеки було скорочено посаду спеціаліста 1 категорії сектору транспортно-технічного забезпечення відділу комплексної оперативної безпеки, яку займав ОСОБА_1, у строк не раніше ніж за два місяці з моменту персонального попередження працівника про його наступне вивільнення. В той же день ОСОБА_1 був ознайомлений з вказаним наказом, а також під розписку попереджений про наступне вивільнення (а.с. 111-112, т.1). В період з 22 липня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 (день звільнення позивача) в штаті відповідача були наявні вакантні посади, проте позивач не відповідав жодній з них за кваліфікаційними вимогами (освіта, досвід роботи, спеціальні знання та вміння) (а.с. 137-250 т. 2; а.с. 1-66, 128-234 т. 3). Окрім того, позивач ОСОБА_1 не має ані вищої, ані середньо-спеціальної освіти, які є обов’язковими для всіх вакантних посад в ПрАТ «Київстар», наявних у період з 22 липня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 115-116, 117, 118 т. 1). Враховуючи встановлені судом фактичні обставини, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла до висновку про об’єктивну неможливість ПрАТ «Київстар» запропонувати ОСОБА_1 наявні вакансії та роботи на час його звільнення, які б останній міг виконувати за кваліфікаційним рівнем, а відтак звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1264цс17 Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов’язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Розглядаючи трудові спори, пов’язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з’ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-1264цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/75523E9A53804A4EC225817D00498D3C
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом спільного товариства з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Добропласт», третя особа: відділ державної виконавчої служби Бродівського районного управління юстиції Львівської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою спільного товариства з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року спільне товариство з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» (далі – СТОВ «СТЛ Екструзія») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Добропласт» (далі – ТОВ «Добропласт») про звернення стягнення на предмет іпотеки. СТОВ «СТЛ Екструзія» зазначало, що 27 травня 2009 року між СТОВ «СТЛ Екструзія» та ТОВ «Добропласт» було укладено господарський договір – контракт НОМЕР_1 на поставку комплектуючих профільної системи «Montblanc» білоруського та російського виробництва, які застосовуються при виготовленні віконних та дверних блоків за номенклатурою та за цінами, вказаними в додатках, які є невід’ємною частиною договору. У цей же день між СТОВ «СТЛ Екструзія» як іпотекодержателем, ТОВ «Добропласт» як покупцем, та ОСОБА_1 як іпотекодавцем – майновим поручителем, було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого іпотекодавець, який є майновим поручителем покупця згідно з контрактом, на забезпечення належного виконання останнім зобов'язань за контрактом, передав в іпотеку нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м. Розділом 4 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки в разі порушення іпотекодавцем будь-якої з вимог контракту та/або цього договору іпотеки; звернення стягнення на заставлене майно здійснюється на вибір іпотекодержателя: на підставі виконавчого напису нотаріуса, рішення суду або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Рішенням господарського суду Львівської області від 16 лютого 2011 року у справі за позовом СТОВ «СТЛ Екструзія» до ТОВ «Добропласт» про стягнення заборгованості у сумі 43 тис. 528 євро 63 євроценти, стягнуто з ТОВ «Добропласт» на користь СТОВ «СТЛ Екструзія» 36 тис. 130 євро 86 центів основного боргу, 3 тис. 831 євро 92 центи пені, а всього 39 тис. 962 євро 78 центів, а також 399 євро 63 центи державного мита та 216 грн 67 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. На виконання вищезазначеного рішення суду 11 липня 2011 року відкрито виконавче провадження з виконання наказу НОМЕР_2, виданого 11 квітня 2011 року господарським судом Львівської області. Пунктом 2 постанови про відкриття виконавчого провадження запропоновано боржнику самостійно виконати судовий наказ до 18 липня 2011 року; у відповідності до чинного законодавства стягнення боргу вирішено проводити у гривнях до встановленого Національним банком України курсу гривні до іноземної валюти, а саме: 36 тис. 130 євро 86 центів – 410 тис. 085 грн 26 коп. основного боргу, 3 тис. 831 євро 92 центи – 43 тис. 492 грн 29 коп. пені, 399 євро 62 центи – 4 тис. 535 грн 80 коп. державного мита, 216 грн 67 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, а всього 458 тис. 330 грн 2 коп. Станом на 10 травня 2012 року на виконання рішення суду з ТОВ «Добропласт» на їхню користь стягнуто 2 тис. 783 євро 58 центів, боргові зобов’язання у сумі 33 тис. 347 євро 28 центів не виконані. З урахуванням наведеного позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом передачі йому права власності на нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м. Заочним рішенням Бродівського районного суду Львівської області від 15 жовтня 2012 року позов СТОВ «СТЛ Екструзія» задоволено частково: звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 27 травня 2009 року, укладеним між СТОВ «СТЛ Екструзія», ТОВ «Добропласт» та ОСОБА_1, посвідченим приватним нотаріусом Бродівського районного нотаріального округу Львівської області ОСОБА_2 та зареєстрованим за НОМЕР_3, шляхом передачі права власності на предмет іпотеки – нежитлове приміщення (лазню) загальною площею 788,7 кв. м за АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 8 червня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції змінено та викладено резолютивну частину рішення в наступній редакції: «Позов СТОВ «СТЛ Екструзія» задовольнити частково: звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 27 травня 2009 року, укладеним між СТОВ «СТЛ Екструзія» як іпотекодержателем, та ТОВ «Добропласт» як покупцем згідно контракту, ОСОБА_1 як іпотекодавцем – майновим поручителем, посвідченим приватним нотаріусом Бродівського районного нотаріального округу Львівської області ОСОБА_2 та зареєстрованим за НОМЕР_3, шляхом передачі права власності на предмет іпотеки – нежитлове приміщення (лазню) загальною площею 788,7 кв. м за АДРЕСА_1, вартістю 3 млн 389 тис 580 грн без врахування ПДВ, визначеної шляхом проведення оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності, або 444 тис. 827 доларів США. У решті позову відмовити». Вирішено питання про розподіл судових витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень СТОВ «СТЛ Екструзія» просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 33, 36, 37 та 39 Закону України «Про іпотеку» та статей 328, 335, 376 та 392 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень СТОВ «СТЛ Екструзія» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року, 23 березня 2016 року, рішення цього ж суду від 20 квітня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 14 та 28 вересня, 26 жовтня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 травня 2009 року між СТОВ «СТЛ Екструзія» та ТОВ «Добропласт» було укладено контракт НОМЕР_1 на поставку комплектуючих профільної системи «Montblanc» білоруського та російського виробництва, які застосовуються при виготовленні віконних та дверних блоків за номенклатурою та за цінами, вказаними в додатках, які є невід’ємною частиною договору. У цей же день між СТОВ «СТЛ Екструзія» як іпотекодержателем, ТОВ «Добропласт» як покупцем, та ОСОБА_1 як майновим поручителем, було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого іпотекодавець, який є майновим поручителем покупця згідно з контрактом, на забезпечення належного виконання останнім зобов'язань за контрактом, передав в іпотеку нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м. Рішенням господарського суду Львівської області від 16 лютого 2011 року у справі за позовом СТОВ «СТЛ Екструзія» до ТОВ «Добропласт» про стягнення заборгованості у сумі 43 тис. 528 євро 63 євроценти, стягнуто з ТОВ «Добропласт» на користь СТОВ «СТЛ Екструзія» 36 тис. 130 євро 86 центів основного боргу, 3 тис. 831 євро 92 центи пені, а всього 39 тис. 962 євро 78 центів, а також 399 євро 63 центи державного мита та 216 грн 67 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. На виконання вищезазначеного рішення суду 11 липня 2011 року відкрито виконавче провадження з виконання наказу НОМЕР_2, виданого 11 квітня 2011 року господарським судом Львівської області. Станом на 10 травня 2012 року на виконання рішення суду з ТОВ «Добропласт» на їхню користь стягнуто 2 тис. 783 євро 58 центів, боргові зобов’язання у сумі 33 тис. 347 євро 28 центів не виконані. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову СТОВ «СТЛ Екструзія», суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, змінюючи рішення, виходив із того, що ТОВ «Добропласт» не виконало взятих на себе договірних зобов’язань, які забезпечені іпотекою, у зв’язку з чим іпотекодержатель СТОВ «СТЛ Екструзія» набуло право звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на це майно. При цьому суди виходили з того, що такий спосіб захисту права відповідно до вимог статті 16 ЦК України та статей 55, 124 Конституції України є судовим. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленою статтею 38 цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»), отже є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення предмет іпотеки. Передаючи справу на новий апеляційний розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що неповнота з’ясування обставин у справі та порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, і ці порушення були допущені апеляційним судом. За таких обставин доводи заявника СТОВ «СТЛ Екструзія» про те, що вищезазначені норми матеріального права неоднаково застосовані судом касаційної інстанції, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, за одних і тих же встановлених судом фактичних обставин, є необґрунтованими. Відповідно до статті 3605 Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви спільного товариства з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-1139цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/02069BDB78CAD64DC225817D00432749
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства «Поліпром» – Пономарьова А.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства «Поліпром» (далі – ТОВ «Поліпром») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/17610/15 за позовом ТОВ «Поліпром» до товариства з обмеженою відповідальністю «Твич» (далі – ТОВ «Твич») про стягнення коштів, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ТОВ «Поліпром» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Твич» про стягнення (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог) 65 164,01 грн, з яких: 27 996,10 грн – основний борг, 1 706,69 грн – 3 % річних, 35 461,22 грн – інфляційні втрати. Позов обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем як покупцем своїх зобов’язань з оплати поставленого позивачем згідно з договором поставки від 01 квітня 2014 року № 101-142-ДА14 товару. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду міста Києва від 18 квітня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Твич» на користь ТОВ «Поліпром» 27 996,10 грн основного боргу та судові витрати, у решті позовних вимог відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 вересня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, рішення Господарського суду міста Києва від 18 квітня 2016 року в частині задоволення позову скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Поліпром» просить скасувати постанови судів касаційної та апеляційної інстанцій, рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог про стягнення основного боргу залишити в силі, а в іншій частині скасувати і направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність постанови суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах відповідних матеріальних норм. В обґрунтування заяви надано копію постанови Верховного Суду України від 15 березня 2017 року у справі № 911/4620/15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Поліпром», перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що 01 квітня 2014 року між ТОВ «Поліпром» (постачальник) і ТОВ «Твич» (покупець) укладено договір поставки № 101-142-ДА14, за умовами якого постачальник зобов’язався поставити товар згідно із замовленням покупця, а покупець – прийняти його відповідно до накладних і протоколу узгодження цін, що є невід’ємною частиною договору, та оплатити товар у строки, зазначені у пункті 3.2 (пункт 1.1 договору); моментом передачі права власності на товар є момент фізичного одержання товару покупцем і підписання уповноваженими представниками обох сторін накладних, що підтверджують фактичну передачу товару від постачальника покупцеві (пункт 1.2). За змістом пункту 2.13 договору якщо товар не реалізується протягом 30 календарних днів, покупець має право повернути його постачальникові, попередньо повідомивши про це постачальника. Повернення нереалізованого товару здійснюється у присутності відповідальних представників покупця і постачальника на підставі видаткових накладних протягом 7 календарних днів із моменту виставлення вимоги у письмовій формі. Коригуючі накладні постачальник зобов’язаний надати протягом 5 робочих днів. Відповідно до пункту 3.2 цього договору покупець сплачує суму за поставлений товар за цінами, зазначеними у накладних, один раз на тиждень за проданий товар. Згідно з пунктом 4.16 цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до 31 грудня 2014 року. Сторонами також укладено додаткові угоди до договору поставки від 01 квітня 2014 року № 101-142-ДА14. На виконання умов договору постачальником поставлено, а покупцем прийнято товар на загальну суму 137 082,50 грн, що підтверджено видатковими накладними, підписаними уповноваженими представниками обох сторін і скріпленими відбитками печатки позивача та штампу відповідача. Судом також установлено, що оплату отриманого за договором товару відповідачем проведено частково у розмірі 109 086,40 грн. Згідно з актом нереалізованого товару, поставленого на підставі договору поставки від 01 квітня 2014 року № 101-142-ДА14 станом на 18 квітня 2016 року, яким зафіксовано дані щодо кількості нереалізованого товару та вартість цього нереалізованого товару, неоплаченим залишився товар на суму 23 330,08 грн (без ПДВ) і 27 996,10 грн (із ПДВ). Після порушення провадження у справі, яка розглядається, ТОВ «Твич» надіслало ТОВ «Поліпром» лист від 02 вересня 2015 року № 119, відповідно до якого постачальник повинен був негайно з’явитися у строк, визначений договором, для оформлення видаткових накладних для повернення товару та забрати залишки товару; до зазначеного листа додано акт нереалізованого товару, всього на суму 23 330,08 грн (без ПДВ). Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що укладаючи договір поставки, позивач розраховував на отримання оплати за поставлений товар і добросовісну поведінку відповідача, яка полягала би у повному розрахунку за поставлений товар, а у випадку дійсної нереалізації товару – на його повернення, однак відповідач не здійснив оплату товару та не повернув його, а лише після пред’явлення позову ТОВ «Поліпром» звернувся до суду з вимогою про зобов’язання останнього забрати товар, не вживаючи при цьому жодних дій, спрямованих на досудове врегулювання спору. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог у частині стягнення з ТОВ «Твич» основного боргу в розмірі 27 996,10 грн. Разом із цим, оскільки ТОВ «Поліпром» не зверталося до відповідача з вимогою про сплату боргу, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення 3 % річних та інфляційних втрат. Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що позивач, заявляючи вимогу про стягнення з відповідача вартості поставленого, але неоплаченого товару, не навів належних і допустимих доказів на підтвердження факту його реалізації відповідачем, а отже, строк оплати товару у відповідача на момент звернення ТОВ «Поліпром» до суду з позовом не настав. У справі № 911/4620/15, копію постанови в якій надано для порівняння, Верховний Суд України дійшов висновку, що нереалізація товару протягом 30 днів з моменту поставки та невчинення покупцем (відповідачем) зі спливом зазначеного строку передбачених договором дій щодо повернення товару постачальникові тягне за собою обов’язок покупця оплатити товар. У зв’язку з простроченням відповідачем виконання грошового зобов’язання правомірними є і заявлені ТОВ «Поліпром» вимоги в частині стягнення інфляційних втрат і 3 % річних. Із метою приведення рішення суду касаційної інстанції у відповідність до викладеного у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із таких підстав. За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (далі – ЦК) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Аналогічні положення наведено й у статтях 525, 526 ЦК. Згідно зі статтею 530 ЦК якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Як установлено судом, правовідносини сторін у справі, яка розглядається, виникли із договору поставки. За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частини 1, 2 статті 712 ЦК). Положеннями частин 1, 2 статті 692 ЦК передбачено, що покупець зобов’язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов’язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу. У справі, що розглядається, договором поставки від 01 квітня 2014 року № 101-142-ДА14 передбачено обов’язок покупця (відповідача) оплатити поставлений позивачем (продавцем) товар за цінами, зазначеними у накладних, що підтверджують фактичну передачу товару від постачальника покупцеві, один раз на тиждень за проданий товар. Разом із тим сторони передбачили право покупця повернути постачальникові товар у разі нереалізації його покупцем протягом 30 календарних днів за умови попереднього повідомлення про це постачальника. Повернення нереалізованого товару за умовами договору здійснюється в присутності відповідальних представників покупця і постачальника на підставі видаткових накладних протягом 7 календарних днів із моменту виставлення вимоги в письмовій формі. Аналіз наведених норм матеріального права у сукупності з умовами договору дає підстави для висновку, що нереалізація товару протягом 30 днів із моменту поставки та невчинення покупцем (відповідачем) зі спливом указаного строку передбачених договором дій щодо повернення товару постачальникові тягне за собою обов’язок покупця оплатити товар. Відповідно до положень статті 610 ЦК порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 ЦК). Оскільки відповідач не реалізував своє право на повернення товару в обумовлений договором строк, його обов’язок щодо оплати товару не виконано в повному обсязі, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо правомірності заявленого позову ТОВ «Поліпром» у частині стягнення суми основного боргу. Згідно з частиною 2 статті 625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відтак, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Отже, порушення відповідачем грошового зобов’язання тягне за собою наслідки, передбачені частиною 2 статті 625 ЦК. Ураховуючи викладене, суди апеляційної і касаційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову з огляду на те, що строк оплати товару у відповідача не настав. У зв’язку з наведеним постанови судів апеляційної і касаційної інстанцій підлягають скасуванню. Разом із тим відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки розрахунок суми основного боргу, 3 % річних та інфляційних втрат, заявлених до стягнення позивачем, а також періоди, за які заявлено стягнення, не були предметом дослідження суду апеляційної інстанції, при цьому Верховний Суд України позбавлений процесуальної можливості з’ясувати здійснення правильності такого розрахунку грошових вимог, то справа підлягає передачі на розгляд до суду апеляційної інстанції. За таких обставин заява ТОВ «Поліпром» підлягає частковому задоволенню, постанови Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року та Київського апеляційного господарського суду від 28 вересня 2016 року – скасуванню, а справа – передачі на розгляд до Київського апеляційного господарського суду. Згідно з пунктом 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства «Поліпром» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 вересня 2016 року у справі № 910/17610/15 скасувати, а справу передати на розгляд до Київського апеляційного господарського суду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 9 серпня 2017 року № 3-744гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/69DC658160ADEBF2C2258181003417B8
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» – Овчиннікова Б.С., Григорівої О.Ю., публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» – Сінюхіної І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі – ПАТ «Українська залізниця») в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» (далі – Регіональна філія) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року у справі № 904/7033/16 за позовом ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії до публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» (далі – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг») про стягнення заборгованості, в с т а н о в и л а: У серпні 2016 року ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» про стягнення 263 748,48 грн. Позов обґрунтовано тим, що у зв’язку із затримкою вагонів із вантажем на підходах до станцій призначення з вини відповідача залізницею нараховано збір за зберігання вантажу, суми якого внесено до накопичувальних карток, однак відповідач нарахованих сум не визнав, на підставі чого утворилася заборгованість. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 20 грудня 2016 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2016 року скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» на користь ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії 263 748,48 грн збору за зберігання вантажу та судовий збір. Постановою Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 20 грудня 2016 року скасовано, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2016 року залишено без змін. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та залишити в силі постанову апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 253, 261 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), пункту 137 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1998 року № 457. В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 04 квітня 2017 року № 904/6704/16. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що 02 січня 2008 року між державним підприємством «Придніпровська залізниця» (Залізниця) та відкритим акціонерним товариством «АрселорМіттал Кривий Ріг» (далі – ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», Вантажовласник) було укладено договір № ПР/ДН-2-07/138/1808/НЮп про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізницею послуги (далі – Договір). Відповідно до пункту 2.1 Договору Вантажовласник зобов’язується пред’являти Залізниці у визначені терміни місячні плани перевезень в електронному виді, при цьому оригінали заявок, оформлені на бланках ГУ-12 (ГУ-12К), та заявки на подачу вагонів (контейнерів) надавати відповідно до Правил перевезень вантажів. Здійснювати навантаження (вивантаження) вантажів, що відправляються ним або прибувають на його адресу. Залізниця зобов’язується приймати до перевезення та видавати вантажі Вантажовласника, подавати під навантаження вагони (контейнери) згідно із затвердженими планами і заявками та надавати Вантажовласнику додаткові послуги, пов’язані з перевезенням вантажів, в тому числі за вільними тарифами, перелік яких зазначається у додатку до цього Договору (пункт 2.2 Договору). Пунктом 2.4 Договору передбачено, що Вантажовласник зобов’язується здійснювати безготівкову попередню оплату Залізниці за перевезення вантажів та надані додаткові послуги згідно з чинним тарифами, з урахуванням корегуючих коефіцієнтів, оголошених Укрзалізницею, за послуги за вільними тарифами, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок Залізниці або готівкою на станції. Одержані кошти Залізниця зараховує на особовий рахунок Вантажовласника. У разі наявності заборгованості, пені, першочергово погашаються заборгованість і пеня. Згідно з пунктом 3.1 Договору розмір попередньої оплати та періодичність її внесення визначаються Вантажовласником, виходячи із очікуваного обсягу перевезень додаткових послуг на підставі чинних тарифів, з урахуванням корегуючих коефіцієнтів, оголошених Укрзалізницею, та послуг за вільними тарифами. Розмір плати за додаткові послуги, для яких відсутні тарифні ставки, визначається за домовленістю сторін і зазначається у додатку до цього Договору. Пунктом 3.2 Договору встановлено, що у міру виконання перевезень та надання послуг Залізниця списує відповідні суми грошових коштів (провізну плату, додаткові збори, плату за користування вагонами і контейнерами, штрафи), крім спірних, з особового рахунка Вантажовласника, на підставі оформлених установленим порядком перевізних документів, накопичувальних карток, відомостей плати за користування вагонами (контейнерами) і т.ін. Договір укладено строком на 1 рік і вступає у дію з моменту підписання його обома сторонами. Якщо жодна зі сторін не звернеться письмово за один місяць до закінчення дії Договору з пропозицією до іншої сторони про припинення його дії, цей Договір продовжує діяти до надходження такої пропозиції зі здійсненням усіх розрахунків за виконані залізничні перевезення та надані додаткові послуги (пункт 8.4 Договору). Рішенням загальних зборів акціонерів ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» від 21 квітня 2011 року внесено зміни до Статуту товариства, відповідно до яких найменування ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» змінено на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», на підставі цього 05 травня 2011 року між сторонами Договору укладено додаткову угоду № 14 до Договору, за умовами якої в преамбулі та у тексті Договору (контракту) найменування ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» у всіх відмінках замінено на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». У зв’язку з проведенням реєстрації ПАТ «Укрзалізниця», яке згідно із Законом України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» є правонаступником Укрзалізниці та підприємств і установ, реорганізованих шляхом злиття відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», 20 січня 2016 року між сторонами Договору укладено додаткову угоду № 35/32 до Договору, за умовами якої преамбулу Договору викладено у наступній редакції «Регіональна філія «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця». Судами попередніх інстанцій також установлено, що за накладними №№ 51873859, 51873834, 51873875, 51873867, 46201554, 46201562, 51849875, 51998311, 46232906, 46232880, 53187, 53186, 53188, 51945392, 46254538, 46269668, 35281807, 35281856, 35281849, 35281872, 35281757, 35281740, 35281781, 35281799, 35283258, 32198434, 32198442, 32198426, 322060005, 32204968, 32206179, 32206161, 53104, № 53105, 53093, 41618174, 46189056, 46189403, 46188983, 46188884, 44082758, 46236717, 46156287, 41671116, 41671108, 41671165, 41671108, 41681230, 41681206, 41681172, 41681164, 41681180, 41681156, 41621160, 41621152, 41690645, 41690496, 41690652, 46264875, 41695651, 41695735, 41695669, 41684143, 41684135, 41694340, 41694407, 41694332, 41694324, 41694357, 41683392, 41688052, 41688045, 41688060, 41693342, 41693110, 41693102, 41693086, 41693128, 41693094, 41694985 залізницею прийнято до перевезення кокс доменний, дріб’язок коксовий, кокс і полукокс із кам’яного вугілля, вапняк для флюсування, вагони залізничні, порожні власні вагони, запасні частини для залізничного транспорту, обкотиші залізорудні на адресу одержувача – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Згідно із зазначеними накладними станція та залізниця призначення вантажу Кривий Ріг–Головний Придніпровської залізниці. У зв’язку з неможливістю прийняття вагонів станцією Кривий Ріг–Головний Придніпровської залізниці через скупчення на станції призначення вантажу вагонів, що прибули на адресу ПАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг», у зв’язку з неприйняттям вагонів вантажовласником – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» і несвоєчасним вивільненням колій від вантажу, що прибув на його адресу, залізницею видано накази про затримку вагонів на підходах до станції призначення: наказом від 15 лютого 2016 року № 279 о 05 годині 45 хвилин затримано вагони (№№ 65229049–60809175 у кількості 58 вагонів, індекс поїзда 4671-608-4670, з вантажем кокс, що перевозиться у поїзді № 3561) на станції Новоблочна Придніпровської залізниці; наказом від 09 лютого 2016 року № 213 о 10 годині 19 хвилин затримано вагони (№№ 56469562–52878329 у кількості 50 вагонів, індекс поїзда 3300-120-4670, з вантажем флюси, що перевозиться у поїзді № 2104) на станції Красний Шахтар Придніпровської залізниці; наказом від 06 лютого 2016 року № 190 о 14 годині 00 хвилин затримано вагони (№№ 52852548–59622381 у кількості 51 вагон, індекс поїзда 3300-787-4670 з вантажем вапняк для флюсування, що перевозиться у поїзді № 2118) на станції Кудашівка Придніпровської залізниці; наказом від 14 лютого 2016 року № 261 о 15 годині 15 хвилин затримано вагони (№№ 62479985–63881809 у кількості 58 порожніх вагонів, індекс поїзда 4671-581-4670, що перевозяться як вантаж на своїх осях поїздом № 3562) на станції Мудрьона Придніпровської залізниці; наказом від 14 лютого 2016 року № 252 о 01 годині 25 хвилин затримано вагони (№№ 59137596–58842048 у кількості 54 вагони, індекс поїзда 4573-064-4670, з вантажем окатиші залізорудні, що перевозиться у поїзді № 3524) на станції Жовті Води-1 Придніпровської залізниці; наказом від 15 лютого 2016 року № 280 о 14 годині 00 хвилин затримано вагони (№№ 61210753–54733993 у кількості 56 порожніх вагонів, індекс поїзда 4671-610-4670, що перевозяться як вантаж на своїх осях поїздом № 3502) на станції Приворот Придніпровської залізниці. На виконання зазначених наказів станціями затримки вагонів – Новоблочна, Красний Шахтар, Кудашівка, Мудрьона, Приворот, Жовті Води-1 складено акти про затримку вагонів (форма ГУ-23а) від 15 лютого 2016 року № 24, від 09 лютого 2016 року № 12, від 06 лютого 2016 року № 5, від 14 лютого 2016 року № 9, від 14 лютого 2016 року № 11, від 15 лютого 2016 року № 1 та передано повідомлення про затримку вагонів на станцію призначення та до інформаційно-обчислювального центру залізниці. Станція призначення Кривий Ріг– Головний Придніпровської залізниці проінформувала відповідача про затримку вагонів із його вини. Станціями затримки вагонів складено акти загальної форми (форма ГУ-23) від 15 лютого 2016 року № 24, від 09 лютого 2016 року № 12, від 06 лютого 2016 року № 5, від 14 лютого 2016 року № 232, від 14 лютого 2016 року № б/н, від 15 лютого 2016 року № 1 в яких зазначено початок і кінець затримки вагонів, а також номери вагонів. Крім того, судами встановлено, що на станції Кривий Ріг–Головний Придніпровської залізниці складено акти загальної форми (форма ГУ-23) на віднесення на відповідальність вантажовласника ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», якими встановлено, що колії станції призначення було зайнято вагонами, які прибули на адресу відповідача раніше і з його вини простоювали в очікуванні подачі їх на його під’їзну колію, у період із моменту прибуття вагонів на станцію підходу і до закінчення їх затримки. На підставі актів загальної форми (форма ГУ-23) станцією Кривий Ріг–Головний Придніпровської залізниці за накопичувальними картками (форма ФДУ-92) від 17 лютого 2016 року № 17029079, № 17029080, № 17029081, № 17029082, від 19 лютого 2016 року № 19029084, № 19029085 нараховано збір за зберігання вантажу у розмірі 263 748,48 грн. Судом першої інстанції у задоволенні позову відмовлено у зв’язку зі спливом позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із обґрунтованості підстав для нарахування збору за зберігання вантажу, у зв’язку із затримкою вагонів з вини вантажоодержувача. При цьому апеляційний суд зазначив, що Статут залізниць України не є законом, тому встановлювати порядок обчислення перебігу позовної давності, відмінний від установлено ЦК, не може. Отже, день складання актів загальної форми не може вважатися днем, коли особа довідалася про порушення свого права, у розумінні частини 1 статті 261 ЦК, оскільки сам акт загальної форми лише фіксує певні обставини, а саме – початок і кінець затримки спірних вагонів на підходах до станції призначення з вини відповідача. Майнове право позивача на отримання плати за надані послуги зі зберігання вантажу було порушено тільки після того, як представник відповідача підписав із зауваженнями накопичувальні картки, до яких було включено спірні суми. Накопичувальні картки складено та підписано представником відповідача із зауваженнями 17 лютого 2016 року та 19 лютого 2016 року, тому перебіг позовної давності закінчується відповідно 17 серпня 2016 року та 19 серпня 2016 року. Позовну заяву та додані до неї матеріали позивачем було направлено до суду поштою 16 серпня 2016 року, що підтверджено поштовим чеком. За таких обставин строк позовної давності у справі, яка розглядається, не був пропущений. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, Вищий господарський суд України виходив із того, що підставою для подання позову у справі, яка розглядається, стала подія – неприйняття вагонів вантажовласником 06 лютого, 09 лютого, 14 лютого, 15 лютого 2016 року, про що складено акти загальної форми (форма ГУ-23) від 06 лютого, 09 лютого, 14 лютого, 15 лютого 2016 року. Отже, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що позов пред’явлено із пропуском встановленого строку позовної давності, оскільки позовну заяву та додані до неї матеріали позивачем було направлено до суду поштою 16 серпня 2016 року, що підтверджено поштовим чеком, а шестимісячний строк позовної давності закінчився відповідно 06 серпня, 09 серпня, 14 серпня, 15 серпня 2016 року. У справі № 904/6704/16, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що актами загальної форми лише зафіксовано певні обставини, а саме початок і кінець затримки спірних вагонів на підходах до станції призначення з вини відповідача. У той же час, право позивача на отримання плати за надані послуги зі зберігання вантажу було порушено тільки після того, як представник відповідача підписала із зауваженням накопичувальні картки, до яких було включено спірні суми і на підставі яких було визначено ціну позову, оскільки акти загальної форми жодних розрахунків не містять. Саме у зв’язку з наявністю у накопичувальних картках зауважень відповідача позивач був позбавлений права на безспірне списання нарахованої суми з особового рахунка комбінату, тобто було порушено право на одержання ним належних йому платежів. Відповідно, саме день підписання накопичувальних карток і є днем, з яким пов’язано перебіг позовної давності у цьому спорі. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики щодо застосування норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Загальний, скорочені або більш тривалі строки позовної давності визначено статтями 257 та 258 ЦК. За змістом частини 1 статті 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Однак частиною 2 статті 9 ЦК встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Так, згідно з частиною 5 статті 315 Господарського кодексу України (далі – ГК) для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк. Разом із цим за змістом пункту 137 Статуту залізниць України позови залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із цього Статуту, можуть бути подані відповідно до установленої підвідомчості чи підсудності до суду за місцем знаходження відповідача протягом шести місяців. Зазначений шестимісячний термін обчислюється: а) щодо стягнення штрафу за невиконання плану перевезень – після закінчення п’ятиденного терміну, встановленого для сплати штрафу; б) в усіх інших випадках – з дня настання події, що стала підставою для подання позову. Тобто наведені норми ГК і Статуту залізниць України є спеціальними нормами, які встановлюють скорочений шестимісячний строк позовної давності та регулюють питання його перебігу відносно позову залізниці до вантажоодержувача, що випливають із перевезення. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що перебіг позовної давності за вимогами залізниці до вантажоодержувача про стягнення збору за зберігання вантажу починається від дня настання події, що стала підставою для подання позову. Як установлено судами, підставою для подання позову у справі, яка розглядається, стала подія – неприйняття вагонів вантажовласником 06 лютого, 09 лютого, 14 лютого та 15 лютого 2016 року, про що складено акти загальної форми (форма ГУ-23) від 06 лютого 2016 року № 5, від 09 лютого 2016 року № 12, від 14 лютого 2016 року № 232, від 14 лютого 2016 року № б/н, від 15 лютого 2016 року № 24, від 15 лютого 2016 року № 1, на підставі яких відповідачеві нараховано збір за зберігання вантажу у розмірі 263 748,48 грн. Отже, суд касаційної інстанції дійшов правомірного висновку, що шестимісячний строк позовної давності у справі, яка розглядається, спливає відповідно 06 серпня, 09 серпня, 14 серпня та 15 серпня 2016 року. Судами установлено, що позовну заяву та додані до неї матеріали позивачем направлено до суду поштою 16 серпня 2016 року, що підтверджується поштовим чеком № 5005501042358, виданим відправникові поштовим відділенням № 55 міста Кривий Ріг Дніпропетровської області. Ураховуючи викладене, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності. Відповідно до частини 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Оскільки суд касаційної інстанції правильно застосував норми права у рішенні, про перегляд якого подано заяву, у задоволенні заяви ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії слід відмовити. Відповідно до пункту 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року у справі № 904/7033/16 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 9 серпня 2017 року № 3-658гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C4AC686E00425A12C22581810027EB4E
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши заяву фізичної особи–підприємця (далі – ФОП) ОСОБА_1 про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року у справі № 915/1056/16 за позовом ФОП ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення суми, в с т а н о в и л а: У вересні 2016 року ФОП ОСОБА_1 звернувся до господарського суду з позовом до ФОП ОСОБА_2 про стягнення 103 674,00 грн основної заборгованості за договором оренди обладнання від 01 листопада 2011 року № б/н, 86 707,76 грн неустойки, 45 587,81 грн інфляційних втрат і 21 628,90 грн – 3 % річних; 128 000,00 грн основної заборгованості за договором оренди обладнання від 01 листопада 2011 року № 1, 99 181,34 грн неустойки, 53 116,00 грн інфляційних втрат, 21 748,80 грн – 3 % річних. Відповідно до зазначених договорів ФОП ОСОБА_1 передав у строкове платне користування овочеві контейнери вагою 97 та 64 кг. Строк оренди становив 5 місяців – з 01 листопада 2011 року. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що станом на 01 вересня 2016 року зобов’язання за договором оренди обладнання від 01 листопада 2011 року № б/н, що стосується внесення орендної плати в розмірі, порядку та на умовах узгоджених сторонами не виконано, зобов’язання за договором оренди обладнання від 01 листопада 2011 року № 1 виконано частково. Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 31 жовтня 2016 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року, провадження у справі № 915/1056/16 припинено на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК. Постановою Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року залишено без змін. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року у справі № 915/1056/16 з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ФОП ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року, ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 31 жовтня 2016 року та направити справу № 915/1056/16 до суду першої інстанції для подальшого розгляду. Як доказ неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ, до заяви додано копію постанови Верховного Суду України від 07 листопада 2006 року у справі № 3-3947к06, в якій, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права щодо особливостей підстав припинення господарських зобов’язань для ФОП, що втратила статус суб’єкта підприємницької діяльності. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 20 жовтня 2016 року відповідачем до суду першої інстанції подано клопотання про припинення провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК, мотивоване тим, що підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_2 було припинено 18 жовтня 2016 року, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб–підприємців та громадських формувань (далі – Реєстр) було внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності відповідача. Суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи рішення про припинення провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК, виходив із того, що судом здійснено запит до веб-сайту Міністерства юстиції України та з’ясовано, що станом на 26 жовтня 2016 року у Реєстрі містилася інформація про припинення 18 жовтня 2016 року державної реєстрації ФОП ОСОБА_2 за його рішенням, що є підставою для припинення провадження у справі. У справі № 3-3947к06, копію постанови Верховного Суду України від 07 листопада 2006 року в якій стосовно невиконання суб’єктом підприємницької діяльності договору оренди щодо сплати орендної плати надано для порівняння, зазначено, що навіть у разі втрати фізичною особою статусу суб’єкта підприємницької діяльності на підставі статті 52 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) встановлено цивільно-правову відповідальність ФОП, згідно з якою така фізична особа відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм процесуального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Оскаржувана постанова Вищого господарського суду України, як і рішення першої та апеляційної інстанцій, ґрунтується на висновках про те, що провадження у справі підлягає припиненню у зв’язку з припиненням реєстрації підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2. Підставою звернення з позовом до суду, на думку позивача, є невиконання суб’єктом підприємницької діяльності зобов’язання за договорами оренди обладнання. Тобто між сторонами виник спір, пов’язаний з виконанням умов господарського договору, який згідно зі статтею 12 ГПК підвідомчий господарським судам. Відповідно до статті 1 ГПК громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому законом порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх прав. Згідно зі статтею 609 ЦК зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Проте до підприємницької діяльності фізичних осіб згідно зі статтею 51 ЦК застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Частиною третьою статті 46 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців” передбачено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи–підприємця. Відповідно до статті 52 ЦК ФОП відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. ФОП, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Зокрема, відповідно до статей 51, 52, 598–609 ЦК, статті 46 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців” однією з особливостей підстав припинення зобов’язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи (виключення з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності) її зобов’язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Зі змісту наведених норм убачається, що основне зобов’язання за договорами оренди обладнання не припинилося, тому немає підстав для припинення провадження у справі. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року у справі №6-125цс13. Крім того, із матеріалів справи вбачається, що позовну заяву було направлено до суду 29 вересня 2016 року, 03 жовтня 2016 року справу було порушено, про що суд виніс ухвалу. Отже, на час вирішення питання про порушення справи стосовно ФОП ОСОБА_2 судом встановлено, що він належним чином зареєстрований в Реєстрі. Відповідно до витягу із Реєстру державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності відповідача було здійснено 18 жовтня 2016 року. У разі коли відповідна зміна статусу відбулася після порушення провадження у справі, вона не тягне за собою наслідків у виді зміни підвідомчості такої справи і, відповідно, – припинення провадження у ній, оскільки на час порушення господарським судом такого провадження її розгляд належав до юрисдикції цього суду. З огляду на викладене суд першої інстанції, з висновками якого погодилися апеляційний і касаційний суди, дійшов помилкового висновку про те, що у цій справі втрата фізичною особою статусу суб’єкта господарювання відповідно до пункту 6 частини першої статті 80 ГПК є правовою підставою для припинення провадження у справі. Згідно з підпунктом “б” пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року, постанова Одеського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року та ухвала Господарського суду Миколаївської області від 31 жовтня 2016 року у справі № 915/1056/16 підлягають скасуванню, а справа – направленню для подальшого розгляду до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII “Про судоустрій і статус суддів”, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву фізичної особи–підприємця ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року та ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 31 жовтня 2016 року у справі № 915/1056/16 скасувати, а справу направити для подальшого розгляду до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 9 серпня 2017 року № 3-788гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/158D244E048B3EF8C225817D004AFD1C
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Сімоненко В.М., - Лященко Н.П., розглянувши на засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 19 травня 2006 року між указаним банком та відповідачкою укладено договір про надання банківських послуг (далі – кредитний договір), який складався із заяви останньої, Умов і правил надання банківських послуг та Тарифів банку. За умовами цього договору ПАТ КБ "ПриватБанк" надало ОСОБА_1 на платіжну картку грошові кошти у вигляді кредитного ліміту, сума якого визначена в 5 тис. грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 відсотків на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 31 липня 2013 року виникла заборгованість у сумі 25 108 грн 38 коп., з яких: 5 992 грн 42 коп. – заборгованість за кредитом; 17 444 грн 13 коп. – заборгованість за відсотками за користування кредитом; 500 грн – штраф (фіксована частина); 1 171 грн 83 коп. – штраф (процентна складова). Посилаючись на те, що відповідачка й далі продовжувала ухилятися від виконання зобов'язань за кредитним договором від 19 травня 2006 року, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь зазначену заборгованість у сумі 25 108 грн 38 коп. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 27 листопада 2013 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 30 січня 2014 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з відповідачки на користь позивача заборгованість за кредитним договором у сумі 14 663 грн 78 коп., з яких: 2 132 грн 05 коп. – заборгованість за кредитом, 11 357 грн 26 коп. – заборгованість за відсотками, 500 грн – штраф (фіксована складова), 674 грн 47 коп. – штраф (процентна складова). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року у відкритті касаційного провадження в указаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 30 січня 2014 року відмовлено. У заяві ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року порушується питання про скасування постановленої судом ухвали й направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 256 – 261, 266 – 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд ухвали суду ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 29 січня 2014 року у справі за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-648ск14), якою відмовлено банку у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову; від 31 січня 2014 року у справі за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-356ск14), якою відмовлено банку у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову. Так, постановляючи ухвали від 29 січня 2014 року (№ 6-648ск14) та від 31 січня 2014 року (№ 6-356ск14), суд касаційної інстанції погодився з висновками (у першому випадку) судів першої та апеляційної інстанцій, і (у другому випадку) суду апеляційної інстанції, які, відмовляючи в задоволенні позову, виходили з того, що у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і відсотків за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що перебіг трирічного строку позовної давності стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, вважаючи, що в цьому разі моментом виникнення заборгованості є день здійснення відповідачкою останнього платежу – 28 листопада 2008 року. Крім того, відповідно до пункту 9.12 розділу І Умов і правил надання банківських послуг, які є невід’ємною частиною кредитного договору, договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання; якщо протягом цього строку жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично пролонгується на той самий строк. Дія кредитного договору на час подання банком позовної заяви не закінчилася, у зв'язку із чим підстав для відмови в задоволенні позову в повному обсязі немає та вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають частковому задоволенню в межах строку позовної давності, тобто за період з 5 вересня 2010 року до 5 вересня 2013 року – дня звернення позивача до суду з позовною заявою. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами зазначених норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не є повністю однаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях. Заслухавши доповідь судді–доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 травня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, який складався із заяви останньої, Умов і правил надання банківських послуг та Тарифів банку. За цим договором ПАТ КБ "ПриватБанк" надало відповідачці на платіжну картку грошові кошти у вигляді кредитного ліміту, сума якого визначена в 5 тис. грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 відсотків на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Згідно зі змістом заяви клієнта від 19 травня 2006 року та пункту 2 розділу І Умов і правил надання банківських послуг строк дії кредитного ліміту відповідає строку дії картки. При цьому кредитним лімітом (кредитом, кредитною лінією) є розмір грошових коштів, наданих банком клієнту на строк, визначений у договорі, на умовах платності та зворотності (повернення). Порядок погашення заборгованості визначено щомісячними платежами в розмірі 7% від суми заборгованості. Відповідно до пункту 3.1.1 розділу ІІ Умов і правил надання банківських послуг строк дії картки вказано з її лицьового боку (місяць і рік). Картка дійсна до останнього календарного дня зазначеного місяця. За змістом пункту 5.3 розділу ІІ Умов та правил надання банківських послуг за платіжними картками з установленим мінімальним обов'язковим платежем строки і порядок погашення кредиту (кредитний ліміт, кредитна лінія) визначено в Пам'ятці клієнта, яка є невід'ємною частиною договору. З 28 листопада 2008 року ОСОБА_1 припинила сплату коштів із погашення кредиту, а в травні 2009 року строк дії картки закінчився, відповідачка нову картку не отримувала. ПАТ КБ “ПриватБанк” звернулось до суду з позовною заявою про захист свого порушеного права у вересні 2013 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п’ята статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та відсотків за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Аналізуючи умови кредитного договору сторін у цій справі та зміст зазначених правових норм, необхідно дійти висновку, що за договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 ЦК України). Таким чином, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції від 2 квітня 2014 року у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року № 6-95цс14) За договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 Цивільного кодексу України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 Цивільного кодексу України). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CD65E79ECF4EA88EC2257D5D0021870F
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 6 грудня 2013 року за заявою товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Кредитні ініціативи» приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на нерухоме майно – квартиру АДРЕСА 1, що була передана нею, позивачкою, в іпотеку банку на забезпечення зобов’язань за кредитним договором від 28 грудня 2007 року, укладеним нею із ВАТ «Сведбанк». Позивачка просила визнати зазначений виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню. В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначала, що існує судове рішення, постановлене в справі за позовом банку до неї, про стягнення заборгованості за кредитним договором, при цьому жодних правочинів із ТОВ «Кредитні ініціативи» вона не укладала, а тому при вчиненні виконавчого напису нотаріус порушив чинне законодавство. Під час розгляду справи позивачка доповнила обґрунтування позову та посилалась також на те, що виконавчий напис нотаріус вчинив без перевірки чи є ТОВ «Кредитні ініціативи» належним кредитором у зобов’язанні щодо неї, позивачки, заборгованість, зазначена у виконавчому написі, на момент його вчинення була спірною, в результаті вчинення нотаріусом виконавчого напису її, ОСОБА_1, двічі притягнуто до відповідальності. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 16 грудня 2014 року позов задоволено. Постановлено визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 6 грудня 2013 року та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР 1. В апеляційному порядку справа судами розглядалась неодноразово. Останнім рішенням апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат», постанови Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 року «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса», а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Кредитні ініціативи» - ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, рішення в якій переглядаються, суд встановив, що 28 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі – ВАТ «Сведбанк»), яке є правонаступником акціонерного комерційного банку «ТАС – Комерцбанк» (АКБ «ТАС - Комерцбанк»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР 2, за умовами якого ОСОБА_1 було надано кредит у розмірі 120 000 доларів США. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 28 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та АКБ «ТАС-Комерцбанк» було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА 1. ОСОБА_1 порушила свої зобов’язання за кредитним договором і ПАТ «Сведбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_4, її поручителя, про стягнення заборгованості за цим договором. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14 червня 2012 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_4 на користь ПАТ «Сведбанк» заборгованість за кредитним договором від 28 грудня 2007 року в розмірі 148 268, 13 доларів США та 195 929 грн. 28 коп. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк», яке є правонаступником ВАТ «Сведбанк», АКБ «ТАС – Комерцбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» був укладений договір факторингу і в той же день, 28 листопада 2012 року, між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» був укладений договір факторингу, за умовами яких клієнт відступає фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, зазначеними у реєстрі заборгованості боржників та у переліку кредитних договорів та договорів забезпечення. До зазначеного реєстру включено кредитний договір НОМЕР 2 від 28 грудня 2007 року. За заявою ТОВ «Кредитні ініціативи» приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 6 грудня 2013 року вчинив виконавчий напис, відповідно до якого запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно – квартиру АДРЕСА 1, що належить на праві власності ОСОБА_1, та за рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна, задовольнити вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 у розмірі 1 493 821 грн. 67 коп. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачка отримала вимогу ТОВ «Кредитні ініціативи» про необхідність погашення боргу, яку не виконала, а нотаріусу для вчинення виконавчого напису були надані документи, що підтверджують безспірність заборгованості, тому він правомірно, з дотриманням вимог чинного законодавства, вчинив виконавчий напис і звернув стягнення на предмет іпотеки. Апеляційний суд зазначив, що заборгованість за кредитом, на погашення якої за виконавчим написом звернуто стягнення на предмет іпотеки, має відмінність лише розміром заборгованості за процентами. Збільшення розміру заборгованості в цій частині згідно з поясненнями ТОВ «Кредитні ініціативи» сталося в зв’язку з тим, що після ухвалення рішення суду в 2012 році кредит позичальником не погашався. У наданих Верховному Суду України для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 15 грудня 2016 року, постановленій у справі за позовом про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, суд касаційної інстанції, застосувавши статті 87, 88 Закону України «Про нотаріат», виходив з того, що не підлягає виконанню виконавчий напис нотаріуса, якщо на час його вчинення між сторонами існував спір щодо розміру заборгованості по кредиту, а саме коли на час вчинення нотаріусом виконавчого напису у суді розглядалася справа про стягнення кредитної заборгованості і на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису заочне рішення суду про солідарне стягнення із боржників на користь банку кредитної заборгованості вже набрало законної сили; - від 1 грудня 2016 року суд касаційної інстанції залишив без змін ухвалені судами рішення про задоволення позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Суд погодився з висновками про те, що в цій справі нотаріус при вчиненні виконавчого напису порушив приписи підпункту 2.3. Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5; - від 23 вересня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення місцевого суду, яким позов задоволено та визнано виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, виходив із того, що визначена у виконавчому написі сума заборгованості не є безспірною, якщо між боржником та банком в суді вже існував спір з цього приводу; - від 8 квітня 2015 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими позов задоволено та визнано виконавчий напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, виходив з того, що виконавчий напис було вчинено при відсутності безспірності заборгованості боржника, оскільки частина заборгованості вже була стягнута рішенням суду від 27 грудня 2011 року, що само по собі свідчить про існування раніше спору щодо заборгованості; - від 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено позов про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, виходив із того, що вчиняючи виконавчий напис, нотаріус повинен врахувати та перевірити факт безспірності заборгованості, перевірити чи входить в перелік безспірних заборгованостей та заборгованість, щодо якої вчиняється виконавчий напис, і чи була така заборгованість за договором; - від 14 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що виконавчий напис може бути вчинений нотаріусом лише після перевірки безспірності заборгованості. Розмір заборгованості не є безспірним, якщо банк не надав доказів на підтвердження розміру заборгованості боржника, зазначеного у виконавчому написі, доказів на підтвердження своєчасного повідомлення боржника про наявність цієї заборгованості та про відповідні розрахунки, а також у разі, якщо розмір заборгованості оспорюється позичальником у суді; - від 12 лютого 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що Законом України «Про нотаріат» і Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачено обов’язкову вимогу встановлення безспірності боргу не лише як факту, а й встановлення суми заборгованості з метою захисту прав боржника у випадку не співмірності заявлених кредитором вимог та фактично встановленого розміру заборгованості. Про існування спору про право на час вчинення виконавчого напису свідчить судовий спір про стягнення кредитної заборгованості, а також збільшення у заяві про вчинення виконавчого напису розміру заборгованості в порівнянні з розміром, зазначеним у судовому рішенні про стягнення заборгованості. Крім того, на підтвердження передбаченої пунктом 4 статті 355 ЦПК України підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_1 надала для порівняння постанову Верховного Суду України від 4 березня 2015 року в справі № 6-27цс15, в якій викладено наступний правовий висновок. Відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса» для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. Зміст наданих ОСОБА_1 для порівняння рішень суду касаційної інстанції, крім ухвали від 1 грудня 2016 року, свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат». Невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права – не вбачається. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. При цьому, відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першої статті 1 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (далі – Закон «Про нотаріат») нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі – Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок). Вчинення нотаріусом виконавчого напису – це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій. Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень – письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі – Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій. При цьому стаття 50 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти наступних висновків. Вчинення нотаріусом виконавчого напису – це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов’язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису – надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов’язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника – це обов’язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками – наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Захист прав боржника в процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається в спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку, – шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов’язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З огляду на наведене та з урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Зокрема, спростовує безспірність заборгованості боржника той факт, що на час вчинення нотаріусом виконавчого напису в суді розглядається по суті спір щодо розміру цієї заборгованості (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 4 березня 2015 року в справі № 6-27цс15, від 11 березня 2015 року в справі № 6-141цс14). Проте не свідчить про наявність спору щодо заборгованості лише та обставина, що у виконавчому написі зазначена більша сума заборгованості, ніж у повідомленні, надісланому стягувачем боржнику в процедурі звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 травня 2015 року в справі № 6-158цс15). Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. У справі, рішення в якій переглядаються, суди встановили, що спір про стягнення заборгованості за кредитним договором від 28 грудня 2007 року, укладеним між ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк», за позовом банку до ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розглядався в суді. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14 червня 2012 року позов банку задоволено й постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_4 на користь ПАТ «Сведбанк» заборгованість по кредиту в розмірі 115 563 доларів США, заборгованість по процентах у сумі 32 705, 13 доларів США та 195 929 грн. 28 коп. пені. Зазначене рішення суду не оскаржувалося та набрало законної сили 25 червня 2012 року. Виконавчий напис нотаріус вчинив 6 грудня 2013 року. Оскільки станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису справа за позовом ПАТ «Сведбанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_4 вже була розглянута судом по суті з ухваленням судового рішення, яке набрало законної сили, спору в суді з приводу заборгованості ОСОБА_1 станом на 6 грудня 2013 року не існувало. Отже відсутні підстави вважати, що рішення суду касаційної інстанції в справі, яка переглядаються, не відповідає висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, викладеному у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 року в справі № 6-27цс15. Разом із тим, в обґрунтування позову ОСОБА_1, крім іншого, посилалася також на те, що вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи», зазначені в заяві про вчинення виконавчого напису, неправомірні. Зокрема, ОСОБА_1 не погоджувалася з розміром процентів за користування кредитом, який зазначений у виконавчому написі нотаріуса як безспірна заборгованість, зі строком їх нарахування. Позивач також зазначала, що в порушення статті 87 Закону України «Про нотаріат», підпунктів 3.1, 3.4 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріус вчинив виконавчий напис, хоча з дня виникнення права вимоги минуло більше трьох років. Апеляційний суд установив, що розмір заборгованості по процентах за користування кредитом, зазначений у виконавчому написі нотаріуса, є більшим від розміру цієї заборгованості, вказаного в рішенні Деснянського районного суду м. Києва від 14 червня 2012 року. Установивши такий факт, апеляційний суд послався на пояснення відповідача про те, що підставою збільшення розміру заборгованості став факт невиконання ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором і після ухвалення судом рішення. Проте ці пояснення ТОВ «Кредитні ініціативи» суд прийняв без перевірки розрахунків заборгованості ОСОБА_1, хоча вона заявляла суду про неправильний розрахунок відповідачем процентів за користування кредитом і про те, що в цій частині вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» неправомірні. Мотивів, із яких апеляційний суд не прийняв до уваги ці доводи позивача, в рішенні не наведено. При цьому, аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (наприклад, рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес. Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов’язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що доводи ОСОБА_1 щодо неправильного розрахунку розміру процентів за користування кредитом, який був поданий ТОВ «Кредитні ініціативи» нотаріусу для вчинення виконавчого напису, є важливими і такими, що можуть прямо вплинути на результат розгляду справи, а тому не можна погодитися з відсутністю в рішенні апеляційного суду будь-яких аргументів стосовно відмови в прийнятті судом цих доводів позивачки. Отже в справі, рішення в якій переглядаються, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, - статті 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та відповідні їм норми Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій у поєднанні зі статтями 15, 16, 18 ЦК України, статтею 50 Закону України «Про нотаріат», але не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування цих норм та вирішення спору. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату в цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення. Крім того, ухвалюючи рішення, апеляційний суд застосовував до спірних правовідносин норми Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5, хоча ця Інструкція не діяла на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису 6 грудня 2013 року. Вона втратила чинність згідно з наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 у зв’язку із затвердженням Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-887цс17 З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису. Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Зокрема, спростовує безспірність заборгованості боржника той факт, що на час вчинення нотаріусом виконавчого напису в суді розглядається по суті спір щодо розміру цієї заборгованості. Проте не свідчить про наявність спору щодо заборгованості лише та обставина, що у виконавчому написі зазначена більша сума заборгованості, ніж у повідомленні, надісланому стягувачем боржнику в процедурі звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису. Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 5 липня 2017 року № 6-887цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2E99E9C297FBC8C2C225815B0030EE96
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А. суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника: Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Київська облдержадміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Ірпінська міськрада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, витребування із незаконного володіння земельних ділянок, за зустрічним позовом ТОВ «БГМ ЛТД» до Київської облдержадміністрації, Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки, в с т а н о в и л и: У червні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД», треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V у частині передачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 земельних ділянок площами по 0,1000 га кожна; визнання недійсними державних актів серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2 та серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельні ділянки площею по 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, видані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, з відмітками про відчуження зазначених земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТОВ «БГМ ЛТД» та реєстрацію у відділі Держкомзему у місті Ірпені Київської області; витребування із незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської облдержадміністрації земельних ділянок, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, загальною вартістю 361 020 грн; визнання за державою в особі Київської облдержадміністрації права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. Позов обґрунтовано тим, що власником і розпорядником спірних земельних ділянок на момент прийняття оспорюваного рішення Ірпінською міськрадою була і є Київська облдержадміністрація, оскільки ці земельні ділянки розташовані за межами міста Ірпеня, тому Ірпінська міськрада при прийнятті оспорюваного рішення вийшла за межі наданих їй повноважень; спірні земельні ділянки вибули із державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян, отже є всі правові підстави для витребування спірних земельних ділянок на користь держави та визнання права власності за державою в особі Київської облдержадміністрації. 30 червня 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Київської облдержадміністрації та Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6 площею по 0,1000 га кожна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3. В обґрунтування зустрічних позовних вимог ТОВ «БГМ ЛТД» посилалося на те, що воно є добросовісним набувачем, а витребувати земельні ділянки у добросовісного набувача неможливо. Крім того, на земельних ділянках за інвестиційні кошти фізичних осіб будується багатоквартирний будинок, що також унеможливлює витребування спірних земельних ділянок. Рішенням Господарського суду Київської області від від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 84, 116, 122, пункту 12 розділу Х «Перехідні положенння» Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), а також невідповідності постанови суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах відповідних матеріальних норм. На підтвердження підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 11116 ГПК, заступником Генерального прокурора України додано до заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц, а також копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16). Ухвалою Верховного Суду України від 24 лютого 2017 року справу № 911/2351/15 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у цій справі. У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року і рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 у частині відмови у задоволенні позову прокурора та прийняти у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, який просив усі рішення в цій справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_1 в АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0, 1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4765-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_3 в АДРЕСА_3, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_3 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_3. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3. Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4776-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_2 в АДРЕСА_2, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_2. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5, розташовану за адресою: АДРЕСА_2. На підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 лютого 2011 року ОСОБА_4 відчужила ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. 17 вересня 2012 рору між ОСОБА_5 (як продавцем) і ТОВ «БГМ ЛТД» (як покупцем) укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок, за умовами яких продавець передав у власність покупцеві земельні ділянки площею 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. На підставі зазначених договорів купівлі-продажу земельних ділянок на державних актах серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2, серії ІНФОРМАЦІЯ_3 зроблено відповідні відмітки про відчуження цих земельних ділянок і перехід права власності щодо них, зокрема, за останніми договорами до ТОВ «БГМ ЛТД». Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою рішень від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V спірні земельні ділянки були розташовані в межах Ірпінської міськради, але за межами населеного пункту міста Ірпеня. В обґрунтування позовних вимог перший заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірні земельні ділянки перебували за межами міста Ірпеня, Ірпінська міськрада не мала права розпоряджатися ними та передавати у приватну власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Перший заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК і просив витребувати із володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельні ділянки, які вибули із державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Ірпінською міськрадою, без відома Київської облдержадміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. Відмовляючи у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, дійшов висновку про невідповідність чинному законодавству оспорюваних рішень Ірпінської міськради та наявність підстав для визнання недійсними державних актів про право власності на спірні земельні ділянки. Однак пославшись на положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК, Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI (далі – Закон № 4176-VI) суд відмовив у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності. Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви. Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81–84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірних земельних ділянок до земель державної власності на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень є безпідставними. На підтвердження цього висновку суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого землі вважаються розмежованими відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК лише з 1 січня 2013 року. Тобто з 1 січня 2013 року спірні земельні ділянки законодавчо віднесено до земель приватної власності. Вищий господарський суд України також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України. Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованими на час ухвалення спірних рішень земельними ділянками, розташованими за офіційними межами міста Ірпеня, хоча ці ділянки фактично мали і мають адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме недотримання порядку користування нерозмежованими земельними ділянками порушило інтереси держави в особі позивача, а також не зазначено, чи можуть передані земельні ділянки відповідно до закону використовуватися з метою, зазначеною у спірних рішеннях, та як буде змінено цю ситуацію в бік державних/суспільних інтересів щодо використання земельних ділянок у разі задоволення позовних вимог. Разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб), які сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства. Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірних земельних ділянках. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки він дійшов до висновку про безпідставність заявленого первісного позову по суті його вимог, доводи касаційної скарги про неправомірне застосування судами наслідків спливу строків позовної давності не приймаються, оскільки не впливають на висновок про відмову в задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами міста Ірпеня на час прийняття Ірпінською міськрадою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішенння Ірпінською міськрадою земельна ділянка перебувала у державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Київська облдержадміністрація, а не Ірпінська міськрада, тому земельна ділянка вибула із володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. У справі № 911/3269/14, копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини у справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та у справі розглянутій судом касаційної інстанції, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства та особи у кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи № 911/3269/14. У справі № 488/5028/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181–184, 202–204 ЗК, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК і, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішення міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. У справі № 488/5030/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішень міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської облдержадміністрації. Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, статті 388 ЦК у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі № 916/2129/15 (3-604гс16), копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в якій надано для порівняння, суд дійшов висновку, що розпорядження міськрадою майном на підставі прийнятого акта та укладеного договору, які в подальшому судовим рішенням визнано недійсними, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади на таке розпорядження, а відтак наявні підстави для витребування майна згідно із статтею 388 ЦК. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частин 1–3 статті 78 ЗК право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно зі статтею 80 ЗК суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності. Згідно з частиною 1 статті 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, який був чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Крім того, за змістом частини 4 статті 122 ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, облдержадміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами 3, 7 цієї статті. З огляду на викладене право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина 1 статті 84 ЗК). За загальним правилом статті 122 ЗК питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Крім того, згідно із законодавством, чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільські, селищні, міські ради були повноважні розпоряджатися нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У контексті наведеного з огляду на положення статті 13 Конституції України важливу роль у сфері земельних правовідносин відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності у поєднанні із додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави. У справі № 911/2351/15, яка розглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірні земельні ділянки розташовувалися за межами міста Ірпеня, але у приватну власність фізичним особам ці ділянки передала Ірпінська міськрада. Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК і пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, не звернув уваги на положення частини 1 статті 84 ЗК і безпідставно дійшов висновку, що спірні земельні ділянки не належали до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Київської облдержадміністрації фактом розпорядження Ірпінською міськрадою нерозмежованими земельними ділянками за межами міста. Сам лише факт, що спірні земельні ділянки мають поштову адресу міста Ірпеня, не свідчить про наявність в Ірпінської міськради повноважень передати ці ділянки в приватну власність фізичним особам. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності. За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора у частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України погоджуються з тим, що при розгляді справи № 911/2351/15, яка розглядається, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. У справі № 911/2351/15, яка розглядається, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи із висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Ірпінською міськрадою спірними земельними ділянками, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». Суд касаційної інстанції у постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і самого факту наявності цього будинку на спірних земельних ділянках судами встановлено не було. Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення у застосуванні норм закону, допущені цими судами. Так, підставою відмови у задоволенні позову прокурора у справі № 911/3251/15, яка розглядається, для суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, послужив сплив позовної давності. Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Зазначеним Законом, що набрав чинності з 15 січня 2012 року, цей пункт було виключено, а пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що протягом трьох років із дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, тобто до 15 січня 2015 року. Прокурор звернувся до суду з позовом 4 червня 2015 року (згідно з поштовим штемпелем на конверті, в якому надійшла позовна заява), поза межами встановленого законом строку (після 15 січня 2015 року). Наведене тлумачення є помилковим з огляду на таке. Пунктом 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. У ЦК позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема за змістом пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Однак пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Разом із тим частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. У порушення вимог статті 32 ГПК і наведеної правової позиції Верховного Суду України у справі, яка розглядається, суди не встановили початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, тому Верховний Суд України позбавлений можливості зробити висновок про правильність застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі. Крім того, з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2016 року № 3477-ІV, Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Суди першої та апеляційної інстанцій не навели у рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави у право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельних ділянок з огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішень органу місцевого самоврядування, на підставі яких земельні ділянки вибули із державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, тому судові рішення підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 12 липня 2017 року № 3-109гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5B39DCB383E7F483C2258177003A1F4C
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за позовом третьої особи ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року публічне акціонерне товариство «Апекс-Банк» (далі – ПАТ «Апекс-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що 8 червня 2012 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого та з урахуванням додаткових договорів останній отримав кредит в розмірі 565 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 19 % на рік терміном до 5 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов’язань з повернення кредиту виникла заборгованість у розмірі 900 117 грн. 87 коп., яка складається із 564 615 грн. – заборгованість за кредитом, 79 357 грн. 84 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом, 297 778 грн. 32 коп. – пеня за прострочення сплати кредиту, 535 грн. 57 коп. – пеня за прострочення сплати процентів та 31 831 грн. 14 коп. – штрафу. Ураховуючи викладене, ПАТ «Апекс-Банк» просив стягнути на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. Третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним, посилаючись на те, що спірний договір було укладено під час зареєстрованого шлюбу її з ОСОБА_1, проте згоди останньому на вчинення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, вона не надавала. Крім того, оспорюваний кредитний договір ставить її сім’ю у вкрай невигідне становище та призвело до погіршення матеріального становища. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року, позов ПАТ «Апекс-Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Апекс-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представників заявника ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 – ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 8 червня 2012 року між ПАТ «Апекс-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику відкличну відновлювальну кредитну лінію на поточні потреби з лімітом кредитування в сумі 165 000 грн. зі сплатою 19 % річних за користування кредитними коштами, строком повернення кредиту до 5 червня 2014 року. 17 квітня 2013 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, яким сторони погодили ліміт кредитування в розмірі 565 000 грн. 10 лютого 2014 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_2 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, відповідно до якого сторони погодили, що проценти за користування кредитом в січні 2014 року сплачуються на рахунок НОМЕР_3 в ПАТ «Апекс-Банк». Як вбачається з заяв на видачу готівки позичальником за вказаним кредитним договором були отримані від позивача наступні грошові кошти: 8 червня 2012 року – 73 000 грн., 14 червня 2012 року – 16 270 грн., 26 червня 2012 року – 16 000 грн., 13 липня 2012 року – 59 730 грн., 17 квітня 2013 року – 366 615 грн. та 8 травня 2013 року – 33 000 грн., а всього на загальну суму 564 615 грн. На підставі пункту 3.3.1 кредитного договору позичальник зобов’язується забезпечити повернення кредиту згідно умов кредитного договору, але не пізніше 5 червня 2014 року, щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом в сумах та в строки відповідно до умов пункту 1.2 цього договору, сплатити комісійну винагороду в сумі та в строки, передбачені пунктом 1.3 цього договору, сплачувати інші платежі відповідно до умов договору. Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору позичальник сплачує банку пеню в розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості, за кожний день прострочення з дати виникнення простроченої заборгованості по дату погашення простроченої заборгованості, включаючи дату погашення). Згідно пункту 4.2 кредитного договору при несвоєчасному погашенні кредиту, процентів за користування кредитом, комісій позичальник сплачує банку штраф в розмірі 5 % від суми непогашеного боргу. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, внаслідок чого позивачем відповідно до умов кредитного договору станом на 28 січня 2015 року нарахована заборгованість на загальну суму 900 117 грн. 87 коп., яка включає заборгованість: за кредитом у розмірі 564 615 грн., по процентах – 79 357 грн. 84 коп., пеню за період з 11 червня 2014 року по 11 грудня 2014 року за прострочення сплати кредиту – 207 778 грн. 32 коп. та за прострочення сплати процентів за період з 11 червня 2014 року по 28 січня 2015 року у розмірі 16 535 грн. 57 коп. і штраф, відповідно пункту 4.2 кредитного договору за період з 11 червня 2014 року по 13 січня 2015 року за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за користування кредитом в сумі 31 831 грн. 14 коп., що підтверджується розрахунком заборгованості. Суд першої інстанції, задовольняючи позов ПАТ «Апекс-Банк», з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позичальник за спірним кредитним договором належним чином не виконав взяті на себе зобов’язання з повернення кредитних коштів, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягнення з боржника на користь кредитора. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 суди керувалися, зокрема, тим, що відсутня подвійна відповідальність позичальника при одночасному стягненні пені та штрафу на підставі пунктів 4.1 та 4.2 кредитного договору, оскільки застосування пені та штрафу передбачалося за різні види порушення умов кредитного договору, а тому це не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року, 6 серпня 2014 року, 24 червня 2015 року та від 16 квітня 2014 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України посилається заявник, у справі з аналогічних правовідносин суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – порядку й строків погашення кредиту суперечить частині першій статті 61 Конституції України. Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 509, 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Умовами спірного договору, а саме пунктом 4.1 передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення У той самий час, згідно з пунктами 4.2, 4.3, 4.4 та 4.5 кредитного договору сторонами передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за інші правопорушення: один із них – несвоєчасне повернення кредиту, процентів за користування кредитом та комісій. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Однак у справі, яка переглядається, вищезазначеним положенням Кодексу та Конституції України судом належної правової оцінки надано не було, а тому відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі № 6-2003цс15 Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBBD24C9B900909EC2257EF300301653
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Самсіна І.Л., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників: позивача – Сабодаша Р.Б., третьої особи – Ручки А.М., Шостенка С.О., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Вікотек» (далі – Товариство) до реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції Хмельницької області в особі державного реєстратора Черватюка Олександра Анатолійовича, державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Марченка Олександра Анатолійовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – публічне акціонерне товариство «Банк Форвард» (далі – Банк), про визнання дій протиправними та скасування рішення, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправними дії державного реєстратора та скасувати його рішення від 9 лютого 2015 року № 19199600 про реєстрацію права власності Банку на земельну ділянку площею 26 кв.м, кадастровий № 6810800000:04:020:4035, розташовану у м. Старокостянтинів Хмельницької області по вул. Острозького, 35. Обґрунтовуючи позов, Товариство послалося на те, що державний реєстратор порушив порядок здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та безпідставно прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на вищезазначене майно за Банком, оскільки останній не надав документів, які відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 1952-ІV) та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Порядок), є підставою для реєстрації права власності. Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 4 червня 2015 року позов задовольнив: визнав протиправними дії державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Марченка О.А. та рішення останнього щодо проведення державної реєстрації за Банком права власності на земельну ділянку за адресою: Хмельницька область, м. Старокостянтинів, вул. Острозького, 35. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із того, що пунктом 46 Порядку визначено вичерпний перелік документів, які мають бути подані для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Суд вказав, що на порушення згаданої норми Порядку Банк до заяви, поданої державному реєстратору, не додав завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану Товариству та ПАТ «Світ Електроніки», а також доказів надіслання такої вимоги, її отримання та завершення 30-денного строку з моменту отримання, зокрема, повідомлень про направлення рекомендованої (цінної) кореспонденції, фіскальних чеків про оплату послуг за направлення вказаної кореспонденції визначеним суб’єктам за належними адресами та ін. Ненадання таких доказів і в ході розгляду справи ставить під сумнів й інформацію про направлення відповідних вимог, що містять видані на підставі статті 84 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (далі – Закон № 3425-XII) свідоцтва приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Верповської О.В. від 9 січня 2015 року №№ 32, 33. Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 22 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 березня 2016 року постанову апеляційного суду залишив без змін, погодившись із висновками цього суду про дотримання державним реєстратором встановленого законодавством порядку при проведенні реєстрації права власності на земельну ділянку за Банком, оскільки останній для цього подав всі передбачені Порядком документи, зокрема, видані на підставі статті 84 Закону № 3425-XII свідоцтва приватного нотаріуса від 9 січня 2015 року, що містять повний текст вимоги Банку щодо усунення порушень, а також підтверджують отримання іпотекодавцем і боржником цієї вимоги 2 грудня 2014 року, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту отримання вимоги. У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України Товариство, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 9 Закону № 1952-ІV, статей 35–37 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» та статті 84 Закону № 3425-XII, просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2016 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року скасувати, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 4 червня 2015 року залишити в силі. На обґрунтування заяви додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 25 лютого 2016 року № К/800/40245/15, у якій касаційний суд вказав на протиправність рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності Банку на передане Товариством в іпотеку майно, оскільки така реєстрація проведена за відсутності передбачених для цього пунктом 46 Порядку документів, лише на підставі свідоцтв нотаріуса від 9 січня 2015 року без надання завіреної в установленому порядку копії письмової вимоги про усунення порушень, надісланої Товариству та ПАТ «Світ Електроніки», а також доказів надіслання такої вимоги, її отримання та завершення 30-денного строку з моменту отримання. Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява Товариства підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 16 цього Закону; 6) надання витягів з державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження. Частиною другою статті 9 Закону № 1952-IV визначено, що державний реєстратор, серед іншого, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов’язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов’язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав (пункт 1); приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав (пункт 2). Документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (частина третя статті 17 Закону № 1952-IV). Згідно з частиною першою статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Суди встановили, що 27 вересня 2011 року ПАТ «Банк Руский Стандарт» (в подальшому змінило найменування на публічне акціонерне товариство «Банк Форвард») і Товариство як майновий поручитель за виконання зобов’язань ПАТ «Світ Електроніки» (позичальника за кредитним договором від 15 липня 2011 року) уклали договір іпотеки № 014-16, за умовами якого позивач передає Банку в іпотеку, зокрема, земельну ділянку, загальною площею 26 кв.м за адресою: Хмельницька область, м. Старокостянтинів, вул. Острозького, 35. Відповідно до пункту 4.2.3 договору іпотеки у разі невиконання/неналежного виконання Позичальником (ПАТ «Світ Електроніки») умов Основного зобов’язання або Іпотекодавцем (Товариством) умов договору, Іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки і задовольнити за рахунок його вартості свої вимоги в повному обсязі. Пунктом 4.2.5 договору іпотеки передбачено, що при настанні зазначених обставин Іпотекодержатель надсилає Іпотекодавцю та Позичальнику письмову вимогу щодо усунення порушень у тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на Предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. У випадку, якщо протягом тридцяти днів вимога Іпотекодержателя про усунення порушень зобов’язань за Договором кредиту та/або цим Договором залишається без задоволення, Іпотекодержатель має право розпочати звернення стягнення на Предмет іпотеки. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку вважається дата відправлення листа Іпотекодавцю та Позичальнику, зазначена на квитанції, яка надається Іпотекодержателю відділенням поштового зв’язку при відправленні листа з повідомленням про вручення. Перелік документів для здійснення державної реєстрації прав, як і порядок проведення такої реєстрації встановлює Кабінет Міністрів України (частини друга, тринадцята статті 15 Закону № 1952-IV). Так, відповідно до пункту 46 Порядку для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов’язання, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Таким чином, пунктом 46 Порядку визначено вичерпний перелік обов’язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 9 та 15 Закону № 1952-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення, останній приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. У ході розгляду справи суди встановили, що до заяви про державну реєстрацію права власності, поданої Банком до реєстраційної служби 6 лютого 2015 року, завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, не додано. Натомість до заяви, крім оригіналу договору іпотеки, його копії та довіреності, було додано копії виданих на підставі статті 84 Закону № 3425-XII свідоцтв приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Верповської О.В. від 9 січня 2015 року №№ 32, 33 про передачу Товариству і ПАТ «Світ Електроніки» заяв Банку, що містили відомості про вимогу щодо усунення порушень умов кредитного договору. 9 лютого 2015 року на підставі зазначених документів державний реєстратор Марченко О.А. провів державну реєстрацію права приватної власності Банку на вищезгадану земельну ділянку. Згідно зі статтею 84 Закону № 3425-XII нотаріус передає заяви громадян, підприємств, установ та організацій іншим громадянам, підприємствам, установам і організаціям, якщо вони не суперечать закону та не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини. Заяви передаються поштою із зворотним повідомленням або особисто адресатам під розписку. Заяви можуть передаватися також з використанням технічних засобів. На прохання особи, що подала заяву, їй видається свідоцтво про передачу заяви. За правилами пункту 3 глави 20 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, заяви подаються нотаріусу належним чином оформлені і не менше ніж у двох примірниках, один з яких пересилається поштою зі зворотним повідомленням або особисто передається адресатам під розписку. Витрати, пов’язані з поштовою пересилкою заяви чи з використанням інших технічних засобів, оплачуються заявником. Ураховуючи наведені норми, підтвердженням отримання Товариством письмової вимоги Банку, яка, як зазначено у вищезгаданих свідоцтвах нотаріуса, пересилалася поштою рекомендованим листом, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, має бути повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта» від 12 травня 2006 року № 211. Як установили суди, таке повідомлення, як і документ про оплату послуг пересилання поштового відправлення, Банк разом із іншими документами для проведення державної реєстрації права не подав. Тобто вимоги Порядку щодо надання документа, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, не виконано. Отже, державна реєстрація за Банком права власності на земельну ділянку за неподання для цього передбачених пунктом 46 Порядку документів проведена державним реєстратором без дотримання положень статей 9 та 15 Закону № 1952-IV, а тому рішення зазначеного суб’єкта владних повноважень від 9 лютого 2015 року № 19199600 про реєстрацію права власності є протиправним. Таким чином, висновки судів касаційної та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, про правомірність оскаржуваного рішення державного реєстратора ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2016 року та постанова Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року підлягають скасуванню, а постанова Хмельницького окружного адміністративного суду від 4 червня 2015 року – залишенню в силі. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Вікотек» задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2016 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року скасувати, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 4 червня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда І.Л. Самсін Постанова від 11 квітня 2017 року № 21-1458а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F67FDC93ED8802F2C225810E002BF742
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Волкова О.Ф., Кривенди О.В., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Сімоненко В.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди за заявою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, в с т а н о в и л и : У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (далі – ПАТ «НАК «Нафтогаз України») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що відповідно до наказу від 14 квітня 2010 року його з 15 квітня 2010 року було прийнято на посаду начальника сектора логістики управління закупівлі нафти та нафтопродуктів департаменту закупівлі та реалізації нафти і нафтопродуктів НАК «Нафтогаз України». Відповідно до наказу від 10 жовтня 2012 року його було переведено на посаду головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики НАК «Нафтогаз України». Наказом від 1 липня 2014 року «Про затвердження змін до штатного розпису апарату ПАТ «НАК «Нафтогаз України» було ліквідовано відділ обліку нафти і нафтопродуктів в управлінні обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України». 7 липня 2014 року його було ознайомлено з попередженням про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади «головний фахівець відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики» відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). Наказом ІНФОРМАЦІЯ_1 його було звільнено із займаної посади у зв'язку зі скороченням штату на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Посилаючись на те, що його звільнено з порушенням норм трудового права, а саме статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_1 про звільнення; поновити його на посаді головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України»; стягнути з відповідача на свою користь 228 тис. 835 грн 5 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 8 вересня 2014 року до 31 серпня 2015 року без утримання податку та інших обов'язкових платежів та 10 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 24 лютого 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав незаконним наказ ПАТ «НАК «Нафтогаз України» ІНФОРМАЦІЯ_1 про звільнення ОСОБА_1 з посади головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України» згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням штату; поновив ОСОБА_1 на посаді головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України»; стягнув з ПАТ «НАК «Нафтогаз України» на користь ОСОБА_1 196 тис. 717 грн 85 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 8 вересня 2014 року до 31 серпня 2015 року без урахування податків та інших обов'язкових платежів, які підлягають утриманню. Апеляційний суд м. Києва 15 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 лютого 2017 року рішення апеляційного суду скасувала, залишила в силі рішення суду першої інстанції. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року ПАТ «НАК «Нафтогаз України» просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 40, частини третьої статті 492, статті 233 КЗпП України та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «НАК «Нафтогаз України» надало копії: ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2011 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року, ухвал Вищого адміністративного суду України від 5 лютого 2013 року, 27 лютого 2014 року, постанови цього ж суду від 27 березня 2014 року, постанов Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 10 березня, 1 квітня, 1 липня 2015 року та 16 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «НАК «Нафтогаз України» доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до наказу від 14 квітня 2010 року ОСОБА_1 з 15 квітня 2010 року прийнято на посаду начальника сектора логістики управління закупівлі нафти та нафтопродуктів департаменту закупівлі та реалізації нафти і нафтопродуктів НАК «Нафтогаз України». Відповідно до наказу від 10 жовтня 2012 року ОСОБА_1 переведено на посаду головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики НАК «Нафтогаз України». Наказом від 1 липня 2014 року «Про затвердження змін до штатного розпису апарату ПАТ «НАК «Нафтогаз України» було ліквідовано відділ обліку нафти і нафтопродуктів в управлінні обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України», у зв'язку із чим 7 липня 2014 року позивача було попереджено про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади «головний фахівець відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики», відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. У зазначеному попередженні про наступне вивільнення позивачу було повідомлено, що у зв'язку з відсутністю в апараті ПАТ «НАК «Нафтогаз України» роботи, яка б відповідала його професії та спеціальності, адміністрація компанії не має можливості запропонувати переведення на іншу посаду. За поданням голови правління відповідача від 22 серпня 2014 року первинній профспілковій організації запропоновано надати згоду на розірвання трудового договору з ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Відповідно до витягу з протоколу НОМЕР_1 засідання профспілкового комітету працівників апарату ПАТ «НАК «Нафтогаз України» від 1 вересня 2014 року було розглянуто зазначене подання та надано згоду на розірвання трудового договору з головним фахівцем відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України» ОСОБА_1. У подальшому на підставі наказу ПАТ «НАК «Нафтогаз України» ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 звільнено з роботи згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, зокрема у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників. Трудову книжку із записом наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 отримав 8 вересня 2014 року. 31 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «НАК «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням порядку, встановленого трудовим законодавством, оскільки відповідач не з'ясував, чи мав позивач переважне право залишення на роботі. Крім того, з дня попередження ОСОБА_1 про наступне вивільнення та до моменту звільнення вакантні посади (інша робота) на підприємстві існували, однак вони не були запропоновані позивачу взагалі. Тому суд дійшов висновку про порушення трудових прав позивача та наявність правових підстав для його поновлення на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому суд вважав, що строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, позивач не пропустив, оскільки у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право завернутись до суду про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, оскільки трудову книжку із записом про звільнення він отримав 8 вересня 2014 року, а з позовом до суду звернувся 31 серпня 2015 року. Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях містяться такі висновки: - норма статті 233 КЗпП України щодо порушення місячного строку звернення до суду є імперативною і підлягає застосуванню незалежно від клопотання будь-якої зі сторін про її застосування чи незастосування; норми ЦК України на вказані правовідносини, які є трудовими і врегульовані спеціальним законом – КЗпП України, не поширюються (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2011 року); - оскільки позовну заяву про визнання наказу про звільнення незаконним, зміну підстав і дати звільнення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу подано з пропуском встановленого статтею 233 КЗпП України строку для звернення до суду, доказів про поважність причин пропуску цього строку позивач не надав, у задоволенні позовних вимог слід відмовити (ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого. За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу. Отже, строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України. Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права. Так, частина перша статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівників. Разом з тим виняток ця стаття встановлює для спорів про звільнення. Спір про звільнення – це спір за заявою про поновлення на роботі. Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк. Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення. Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв’язку з пропуском зазначеного строку. Аналогічні правові висновки містяться й у наданих заявником для порівняння судових рішеннях. До такого ж правового висновку дійшов і апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог ОСОБА_1, установивши, що вимоги позивача є обґрунтованими, однак строк для пред’явлення позову, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, оскільки трудову книжку із записом наказу про звільнення позивач отримав 8 вересня 2014 року, про що в книзі обліку трудових книжок міститься особистий підпис позивача, а з позовом про поновлення на роботі він звернувся до суду 31 серпня 2015 року й клопотання про поновлення пропущеного строку позивач не заявляв. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди першої та касаційної інстанцій неправильно застосували норми статті 233 КЗпП України в подібних правовідносинах, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого в цій справі, та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції. Разом з тим правові підстави для перегляду судового рішення суду касаційної інстанції у зв’язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції частини першої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права, на обґрунтування яких заявник надав копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 5 лютого 2013 року, 27 лютого 2014 року, постанови цього ж суду від 27 березня 2014 року, постанов Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 10 березня, 1 квітня, 1 липня 2015 року, відсутні. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 233 КЗпП України заявник надав постанову Верховного Суду України від 16 березня 2016 року, у якій міститься висновок про те, що вказаною нормою визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору – з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення – з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення – з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду). Крім того, статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на момент звернення до суду у справі, яка переглядається) та частиною другою статті 45, частиною першою статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення до суду у справі, яка переглядається) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Отже, прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу строку звернення до суду поширюється й на звернення прокурора до суду з позовною заявою в інтересах громадянина. Отже, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеним у зазначеній постанові Верховного Суду України висновкам. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л и : Заяву Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2016 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців В.І. Гуменюк О.В. Кривенда Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1033цс17 Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу. Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв’язку з пропуском зазначеного строку. До такого ж правового висновку дійшов і апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог працівника, установивши, що вимоги позивача є обґрунтованими, однак строк для пред’явлення позову, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, оскільки трудову книжку із записом наказу про звільнення позивач отримав 8 вересня 2014 року, про що в книзі обліку трудових книжок міститься особистий підпис позивача, а з позовом про поновлення на роботі він звернувся до суду 31 серпня 2015 року й клопотання про поновлення пропущеного строку позивач не заявляв. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1033цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/837E20EC524E708AC22581680047148A
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Прокопенка О.Б., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва (далі – УДКС України у Солом’янському районі м. Києва) про стягнення з управління на свою користь пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», а також 3% річних у розмірі 1143,76 грн та інфляційні витрати в розмірі 6609,96 грн відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), мотивуючи свої вимоги тим, що в порушення вимог пункту 8.4 статі 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не виконало зобов’язання перед позивачем щодо перерахування коштів за розпорядженням державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Солом’янського районного управління юстиції в місті Києві (далі – ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві) у строк до трьох операційних днів. Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року в позові відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з УДКС України в Солом’янському районі м. Києва на користь позивача 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн – 3% річних; у решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року скасовано, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишено без змін. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України та статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від від 21 травня, 23 червня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року, 30 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи, що переглядається суди встановили, що на виконанні у ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві перебувало виконавче провадження на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Міський комерційний банк» про стягнення заборгованості за депозитним вкладом у розмірі 347892,83 грн. 7 жовтня 2014 року зазначена сума з рахунку боржника надійшла на рахунок депозитних сум ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві, який обслуговується УДКС України у Солом’янському районі м. Києва. 9 жовтня 2014 року державним виконавцем було оформлено та передано до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва розпорядження про перерахування відповідної суми на рахунок стягувача. 10 жовтня 2014 року вказане розпорядження було отримане відповідачем, а 13 жовтня 2014 року було оформлене відповідне платіжне доручення. Перерахування ж коштів на рахунок стягувача було проведено лише 24 листопада 2014 року. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, визнано протиправною бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів на рахунок ОСОБА_1 згідно з розпорядженням державного виконавця ВДВС Солом’янського районного управління юстиції в м. Києві НОМЕР_1 від 9 жовтня 2014 року та відповідно до платіжного доручення від 13 жовтня 2014 року НОМЕР_2 з 16 жовтня по 23 листопада 2014 року. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідальність за порушення строків на перерахування коштів, передбачена статтею 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не підлягає застосуванню, оскільки для органів Державної казначейської служби України не визначено строків для здійснення переказу коштів на виконання рішення суду, а правовідносини, що виникли між сторонами з примусового виконання рішення, не вважаються грошовими зобов’язаннями. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову в частині стягнення 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн 3% річних, апеляційний суд зазначив, що правовідносини, які виникли між сторонами вважаються саме грошовими зобов’язаннями, оскільки, отримавши платіжне доручення, відповідач зобов’язаний був перерахувати грошові кошти на рахунок позивача у строк не пізніше 16 жовтня 2014 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, скасував рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишив без змін. Разом з тим в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 21 травня і 23 червня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки Державне казначейство України є учасником системи електронних платежів, то на нього поширюються норми Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», у тому числі й щодо обов’язку здійснити перерахунок коштів у триденний строк. Отже існує неоднакове застосування судами положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року та 30 березня 2016 року міститься правова позиція, відповідно до якої зобов’язання виникають у випадках, встановлених законом, у тому числі і з рішення суду. Грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Таким чином, правовідношення, в якому передбачено передачу грошей, є грошовим зобов’язанням. Однак зазначені судові рішення ухвалені при встановленні судом інших фактичних обставин справ та в інших правовідносинах, а тому вони не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами статті 625 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційних інстанцій положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами. Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем. Пунктом 1.43 статті 1 вказаного Закону встановлено, що учасник/член платіжної системи (далі - учасник платіжної системи) - юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги. Згідно з пунктом 11.4 статті 11 цього Закону для проведення переказів через систему міжбанківських розрахунків Національного банку України банки-резиденти, Державна казначейська служба України, Розрахунковий центр з обслуговування договорів на фінансових ринках відкривають рахунки в Національному банку України. Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011 затверджено Положення про Державну казначейську службу України (далі - Положення). Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. Згідно з пунктом 1.8 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22 червня 2012 року № 758 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 липня 2012 року за № 1206/21518, розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється органами Казначейства відповідно до умов договорів та додаткових договорів між органом Казначейства і клієнтами (додатки 1 та 2 до цього Порядку). Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження». Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки. Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС. Положеннями підпункту 12.12 пункту 12 зазначеної Інструкції закріплено, що у разі відсутності відомостей, яким чином проводити виплату коштів, державний виконавець повідомляє стягувача про наявність належних йому коштів та пропонує йому повідомити шляхи отримання ним коштів (через фінансові установи з обов’язковим зазначенням реквізитів для перерахування коштів або поштовим переказом із зазначенням повної адреси стягувача). Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС. Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем. Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22). Відповідно до пунктів 8.1, 8.4 статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. Міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів. За приписами пункту 2.19 Інструкції №22 розрахункові документи (документи на паперовому носії, що містять доручення та/або вимогу про перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача), що надійшли до банку протягом операційного часу, банк виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного операційного дня. Відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов'язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. В цьому випадку платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем. За розрахунком позивача, який перевірений судом, сума пені за кожний день прострочення складає 13915,71 грн. (347892,83х01%х40 днів прострочення). За приписами частини першої статті 614 ЦК України відповідальність за порушення зобов’язання несе саме та особа, яка порушила зобов’язання, за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Як установили суди попередніх інстанцій, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо своєчасного перерахування коштів стягувачу визнано протиправною. Таким чином, вина УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів є доведеною. Отже, суди неправомірно не застосували до спірних правовідносин приписи вищенаведених законодавчих актів та безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з УДКС України у Солом’янському районі м. Києва пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». З огляду на зазначене, оскільки судові рішення в частині вимог про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, не переглядаються Верховним Судом України, в зв’язку з відсутністю неоднакового застосування судами статті цієї норми права, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка є предметом перегляду, підлягають скасуванню в частині відмови у стягненні пені в розмірі 13915,71 грн з прийняттям у цій частині нового рішення про задоволення позову. Ураховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, судові витрати відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України підлягають стягненню пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме: 156,44 грн зі сплати судового збору за подання до суду позовної заяви, 78,22 грн за подання апеляційної скарги, 187,72 грн за подання касаційної скарги та 203,37 грн за подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, тобто всього 625,75 грн, які підтверджені документально. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати в частині відмови у стягненні пені. Ухвалити в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва задовольнити частково. Стягнути з Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва на користь ОСОБА_1 13915,71 грн. пені, а також 625,75 грн у рахунок оплати судових витрат. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців В.І. Гуменюк О.В. Кривенда Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко Правова позиція у справі № 6-1329цс16 Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами. Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем. Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки. Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС. Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС. Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем. Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22). Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1329цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D9E3CF28C6211BD3C225816800471E57
  18. Про доповнення Інформаційного листа ВГСУ від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови ВСУ, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" (Інформаційний лист ВГСУ від 07.07.2017 № 01-06/1097/17) На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" доводимо до відома правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів у порядку, передбаченому розділом ХІІ2 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають: 1) з договорів про надання банківських послуг: - вирішуючи спір про стягнення з відповідача заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору, який містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення грошової вимоги), слід враховувати таке. Згідно з частиною першою статті 1077 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). При цьому якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України). Водночас щодо суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова установа визначена як юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. Фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”). За змістом пункту 11 частини першої статті 4 цього Закону факторинг є фінансовою послугою. При цьому частинами першою, другою статті 7 зазначеного Закону передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі коли відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, вирішуючи спір про стягнення з відповідача заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору, який містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення грошової вимоги), слід з'ясувати правову природу такого договору, а також встановити, чи є юридична особа (фактор за договором) фінансовою установою, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, саме у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 908/5508/14); 2) з договорів найму (оренди): - вирішуючи спір про стягнення орендної плати за користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності (об’єкт нерухомості) на умовах оренди, слід враховувати таке. Відповідно до частини першої статті 286 Господарського кодексу України (далі – ГК України) орендна плата – це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі (частина третя статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»). Ухвалою Львівської міської ради від 05.03.2009 № 2451 затверджено Положення про оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності для розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення (далі – Положення) і форму договору на право тимчасового користування об’єктом. Зазначене Положення розроблено з метою визначення порядку справляння орендної плати за окремі конструктивні елементи благоустрою комунальної власності та встановлення відповідальності за несвоєчасну сплату орендної плати або ухилення від неї. Згідно з пунктом 1.6 Положення підставою для укладання договору оренди i набуття права на оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власностi для розмiщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення є дозвiл, виданий управлінням архітектури департаменту містобудування або іншим уповноваженим органом. Пунктом 3.5 Положення встановлено, що орендна плата нараховується з часу видачі дозволу на розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення. Львівська міська рада ухвалою від 03.12.2009 № 3087 (далі – Ухвала № 3087) внесла зміни до ухвал, якими затверджено Перспективну схему розміщення малих архітектурних форм як частини Програми комплексного благоустрою території міста, Правила розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності у місті Львові і порядок надання дозволів на розміщення об’єктів торгівлі, ресторанного господарства та сфери послуг у малих архітектурних формах, схеми та переліки розміщення малих архітектурних форм на території м. Львова. Згідно з цими змінами оформлення дозвільних документів на розміщення малих архітектурних форм на умовах оренди конструктивних елементів благоустрою комунальної власності здійснюється аналогічно до процедури оформлення дозвільних документів на малі архітектурні форми, для розміщення яких надаються в оренду земельні ділянки. Відповідно до додатка 1-Д до Ухвали № 3087 Перспективну схему розміщення малих архітектурних форм як частину Програми комплексного благоустрою території міста доповнено місцями розміщення малих архітектурних форм на умовах оренди окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності. Аналіз зазначених актів органу місцевого самоврядування та умов договору дає підстави для висновку, що Ухвалою № 3087, прийнятою міською радою до укладення договору, в якому наведено посилання на неї, фактично надано дозвіл орендарям, зокрема відповідачеві у справі, на розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення на умовах оренди окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності шляхом внесення відповідного об’єкта до Перспективної схеми розміщення малих архітектурних форм як частини Програми комплексного благоустрою території міста. Отже, після укладення договору оренди будь-якого окремого дозволу на розміщення об’єкта не вимагається. Крім того, слід враховувати, що визнання договору неукладеним може відбуватися на стадії укладення договору, а не за наслідками його виконання сторонами (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 914/4540/14); 3) з договорів іпотеки: - вирішуючи питання щодо припинення іпотеки, якою забезпечувалося виконання основного зобов'язання за кредитним договором, у разі ліквідації боржника за кредитним договором внаслідок визнання його банкрутом, слід враховувати таке. Відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти дію зобов’язань, які забезпечують основне зобов’язання, яке залишилося невиконаним. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання, визначеного в межах вартості предмета іпотеки. Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного єдиного державного реєстру. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язку заставодавця (іпотекодавця) з несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення зазначеної особи від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Проаналізувавши наведені правові норми, можна дійти висновку, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Частинами першою, другою статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи – боржника за основним зобов’язанням та виключення її з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, якщо до цього іпотекодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на іпотечне майно в зв'язку з тим, що боржник належним чином не виконував узяті на себе зобов'язання з погашення боргу (див. постанови ВСУ від 06.07.2016 у справі № 40/5005/7101/2011, від 06.07.2016 у справі № 918/545/13); 4) у сфері земельних відносин: - положеннями частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" регламентовано переважне право орендаря перед іншими особами на укладення договору оренди землі, а положеннями частини шостої – підстави поновлення договору оренди у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди. Для застосування положень частини першої статті 33 зазначеного Закону та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов’язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення. А для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою названої статті Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; орендар належним чином виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди; сторони уклали додаткову угоду про поновлення договорів оренди. Крім того, вирішуючи питання про можливість зміни умов договору оренди землі та/або його поновлення у порядку, визначеному статтею 33 Закону України "Про оренду землі", слід враховувати, що відповідно до статті 15 цього Закону інформація про об’єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) є істотною умовою договору. Зміна такої умови договору тягне за собою наслідки, передбачені частиною десятою статті 33 зазначеного Закону, згідно з якою в разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється за правилами одержання земельної ділянки на праві оренди. Тобто зміна фактичних площ і меж земельних ділянок з присвоєнням їм нових кадастрових номерів унеможливлює пролонгацію укладеного раніше договору в порядку, передбаченому частинами першою, шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки такі зміни мають наслідком укладання договору оренди земельних ділянок із дотриманням вимог закону щодо одержання земельної ділянки на праві оренди (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 911/1707/15); - вирішуючи спір про стягнення збитків у вигляді неодержаних доходів (орендної плати за землю), завданих міській раді внаслідок користування юридичною особою земельною ділянкою, на якій розташоване належне їй на праві власності нерухоме майно, без укладення договору оренди, слід враховувати таке. Відповідно до статті 156 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні, зокрема, внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Статтею 157 ЗК України передбачено, що відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Згідно з пунктом 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.93 № 284, відшкодуванню підлягають збитки власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. Вирішуючи такий спір, необхідно брати до уваги загальні положення статті 22, глави 82 ЦК України. Статтею 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Отже, відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача і вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Для застосування такої відповідальності як відшкодування шкоди слід встановити наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки) та ступінь вини у розумінні статті 1193 ЦК України. Крім того, слід враховувати правову позицію Верховного Суду України щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладену в постановах від 28.01.2015 у справі № 3-210гс14, від 18.05.2016 у справі № 3-194гс16 щодо необхідності встановлення під час вирішення такого спору обставин про те, чи здійснив відповідач передбачені законодавством заходи зі своєчасного оформлення права користування земельною ділянкою, на якій розташована споруда, що належить йому на праві приватної власності, та чи вжив він заходів, спрямованих на уникнення збитків (див. постанови ВСУ від 18.05.2016 у справах № 922/51/15, № 922/228/15, від 09.11.2016 у справі № 922/210/15, від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15); 5) з питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності: - вирішуючи питання щодо застосування позовної давності за позовом про стягнення заборгованості з боржника, стосовно якого порушено провадження у справі про банкрутство і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, слід враховувати таке. Положеннями статей 263, 264 ЦК України передбачено обставини, за яких перебіг позовної давності переривається та зупиняється. Так, частиною першою статті 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред’явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а також прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника та кредитора акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора про гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Водночас перебіг позовної давності зупиняється у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Згідно зі статтями 1, 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній до 19.01.2013) мораторій на задоволення вимог кредиторів – це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство (див. постанову ВСУ від 27.04.2016 у справі № 916/1263/15-г); - початок перебігу позовної давності визначається відповідно до положень статті 76 Цивільного кодексу УРСР (статті 261 ЦК України). За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд повинен встановити момент не лише, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (див. постанову ВСУ від 08.06.2016 у справі № 5011-7/1603-2012); - вирішуючи питання пропуску позовної давності за позовом прокуратури, слід враховувати таке. Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Частинами другою, четвертою статті 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) встановлено, що у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз положень статей 256, 257, 261, 263, 264 ЦК України та частин другої, четвертої статті 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. При цьому Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури” не встановлює і не змінює строку позовної давності, підстав його зупинення або переривання для звернення прокурора до суду з відповідним позовом. Держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідає за прийняті її органами незаконні правові акти, а їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Для правильного застосування положень про позовну давність судам слід встановлювати початок перебігу строку позовної давності, наявність чи відсутність поважних причин його пропуску (див. постанову ВСУ від 11.05.2016 у справі № 910/3723/14); 6) у зв’язку із застосуванням відповідальності за порушення зобов’язань: - щодо застосування положень статті 625 ЦК України у правовідносинах із відшкодування шкоди в порядку регресу слід керуватися таким. Статтею 625 ЦК України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. За змістом статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Статтею 979 ЦК України встановлено, що у разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний виплатити страхувальнику грошову суму (страхову виплату). Отже, правовідношення, в якому страховик у разі настання страхового випадку зобов’язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов’язанням. А правовідношення з відшкодування шкоди в порядку регресу, які склалися між сторонами у справі, що розглядається, також є грошовим зобов’язанням. Стаття 625 розміщена в розділі "Загальні положення про зобов’язання" книги 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов’язань. Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, установлених статтею 11 ЦК України. Згідно зі статтею 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти. Тобто грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема і факту завдання майнової шкоди іншій особі. Отже, на правовідносини з відшкодування шкоди в порядку регресу поширюється дія положень частини другої статті 625 ЦК України (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 910/22034/15); - вирішуючи спір про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення сплати боржником стягнутої за рішенням суду суми основного боргу за період з дня видачі наказу на виконання судового рішення до дня подання позову, слід враховувати таке. За змістом положень статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Стаття 625 розміщена в розділі "Загальні положення про зобов’язання" книги 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов’язань. Відповідно до положень статті 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, установлених статтею 11 ЦК України. Згідно з приписами статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти. Отже, на грошові зобов’язання поширюється дія положень частини другої статі 625 ЦК України, за якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. При цьому припинення відповідного договору (на підставі якого виникла відповідальність за порушення грошового зобов’язання) жодним чином не свідчить про припинення нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних, оскільки факт порушення відповідачем зобов’язань в частині оплати основного боргу встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили (див. постанову ВСУ від 15.06.2016 у справі № 910/17078/15); 7) з питань захисту економічної конкуренції: - відповідно до приписів Закону України "Про Антимонопольний комітет України" та Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 23.02.2001 № 32-р, територіальне відділення Антимонопольного комітету України в межах наданих йому повноважень має право витребовувати у юридичних осіб інформацію, необхідну для встановлення наявності чи відсутності порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а юридичні особи, у свою чергу, зобов'язані надавати інформацію у визначені строки. Невиконання розпоряджень, рішень та вимог органу Антимонопольного комітету України, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України згідно з частиною другою статті 22 зазначеного Закону тягне за собою передбачену законом відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 922/3180/15); 8) у розгляді справ про банкрутство: - відповідно до частини третьої статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Пунктом 11 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено після набрання чинності цим Законом. Положення зазначеного Закону, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом. Положення Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Аналіз положень пункту 11 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) дає підстави для висновку про те, що у разі коли провадження у справі порушено до набрання чинності цим Законом, а справа про банкрутство боржника на час подання товариством касаційної скарги перебуває на стадії санації і спірні правовідносини не стосуються продажу майна та ліквідаційної процедури, до цих правовідносин помилково застосовувати положення статті 8 названого Закону в редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI та слід керуватися нормами Закону в редакції від 14.05.92 № 2343-XII, що діяла до 19.01.2013 (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 17-7/355-10-3625); 9) у зв’язку з визнанням недійсними актів державних та інших органів: - вирішуючи спір про визнання недійсним розпорядження районної державної адміністрації, слід враховувати таке. Частиною першою статті 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території. Згідно з частиною першою статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. За змістом пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні і ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб’єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв’язку з прийняттям суб’єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб приватного права. Ураховуючи викладене, не може бути задоволено позов, предметом якого є визнання недійсним розпорядження органу місцевого самоврядування, яким вирішено питання про передачу в оренду підприємствам земельних ділянок. Таке розпорядження органу місцевого самоврядування є ненормативним актом, який вичерпав свою дію внаслідок виконання, а тому його скасування не породжує наслідків для орендарів земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право володіння земельною ділянкою, яке ґрунтується на правовстановлюючих документах (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 916/876/13); 10) у зв’язку з припиненням господарських зобов’язань: - відповідно до статті 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Аналогічну норму викладено в частині другій статті 204 ГК України, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється. Проаналізувавши наведені норми матеріального права, можна дійти висновку, що наведена у статті 606 ЦК України підстава припинення цивільно-правового зобов'язання належить до групи підстав, що не стосуються правочинів і не залежать від волі сторін. Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі відбувається у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Поєднання боржника і кредитора в одній особі може статися для юридичних осіб – у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб – у разі спадкового правонаступництва у випадку переходу майна кредитора до боржника і навпаки. Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, внаслідок чого і припиняється правовідношення. Зважаючи на викладене, положення статті 606 ЦК України мають застосовуватися у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, і при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, визначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін. Поєднання боржника і кредитора в одній особі у розумінні приписів статті 606 ЦК України не відбувається у разі, коли зобов’язання боржника перед кредитором за кредитним договором були забезпечені заставою майнових прав на підставі договору застави, укладеного між кредитором і третьою особою. Крім того, якщо на підставі договору відступлення права вимоги третя особа передала кредитору право вимоги на ці майнові права у разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором, тоді у кредитора та боржника, кредитора і третьої особи залишаються взаємні зобов’язання за договорами (кредиту, застави, відступлення права вимоги, банківського вкладу), що не може свідчити про припинення зобов’язання з цієї підстави. Реалізація заставлених майнових прав відбувається у порядку, встановленому, зокрема, Законами України "Про заставу", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". Звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора стосовно боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Якщо договором застави передбачено право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави у позасудовому порядку шляхом прийняття у власність відступлених майнових прав у порядку, встановленому чинним законодавством про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, судам слід перевіряти, чи скористався кредитор (заставодержатель) своїм правом звернення стягнення на предмет застави відповідно до Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", оскільки реалізація такого права потребує певної послідовної сукупності дій (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № 910/5748/15-г); 11) у зв'язку з оскарженням рішення третейського суду: - вирішуючи питання щодо наявності підстав для скасування рішення третейського суду через невідповідність складу третейського суду вимогам Закону України "Про третейські суди", слід враховувати таке. Згідно зі статтею 7 Закону України "Про третейські суди" в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). За змістом положень статті 14 зазначеного Закону сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. У постійно діючих третейських судах призначення чи обрання третейських суддів здійснюється із затвердженого відповідно до статті 8 названого Закону списку третейських суддів, який за регламентом цього постійно діючого третейського суду може мати обов'язковий чи рекомендаційний характер. У статті 17 Закону України "Про третейські суди" зазначено, що формування складу третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюється в порядку, встановленому регламентом третейського суду. Формування складу третейського суду в третейському суді для вирішення конкретного спору (суду ad hoc) здійснюється в порядку, погодженому сторонами. Статтею 20 названого Закону передбачено загальний порядок відводу чи самовідводу третейського судді з уточненням щодо особливостей його застосування у постійно діючих третейських судах. Так, за наявності підстав, визначених у статті 19 цього Закону, сторона може заявити про відвід обраного нею третейського судді лише у разі, якщо обставини, які є підставою для відводу призначеного чи обраного нею третейського судді, стали відомі цій стороні після його призначення чи обрання. Процедура відводу третейського судді у постійно діючому третейському суді визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог зазначеного Закону. Водночас згідно з частиною дев'ятою згаданої статті незалежно від заперечень сторони третейський суддя третейського суду для вирішення конкретного спору (суду ad hoc), якому заявлений відвід, не може брати участі у справі. З аналізу наведених норм матеріального права можна дійти висновку, що законодавець, розмежовуючи поняття постійно діючих третейських судів та третейських судів для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), встановлює особливості застосування норм Закону України "Про третейські суди". Зокрема, такі особливості передбачено щодо відводу судді залежно від виду третейського суду: у постійно діючому третейському суді процедура відводу визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог названого Закону, а у третейському суді для вирішення конкретного спору лише факт заявлення відводу судді є безумовною підставою для неучасті цього судді у розгляді справи (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 920/1570/15); 12) у зв’язку з визнанням правочинів недійсними: - вирішуючи спір про визнання недійсним договору іпотеки, предметом якого є нерухоме майно, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, слід враховувати таке. Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Отже, власник об’єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб’єктивне право на таке майно (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. За правовим визначенням поняття іпотеки, наведеним у Законі України "Про іпотеку", іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 9 Закону України "Про іпотеку" передбачено обмеження іпотекодавця в розпорядженні предметом іпотеки, однак він має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено названим Законом. З огляду на загальні положення названого Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця – власника архітектурної пам’ятки, погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно. Тому сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовною підставою для визнання договору недійсним. Крім того, припущення наявності недотримання процедури погодження з відповідним органом під час укладення оспорюваного договору дає змогу вважати, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним із зазначених підстав, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не боржник за кредитним договором (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14); 13) із захисту права власності: - вирішуючи спір щодо набуття права власності на об’єкти незавершеного будівництва в судовому порядку, слід враховувати таке. Згідно з частиною п’ятою статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. За змістом частин першої, другої статті 331, частини першої статті 182 ЦК України, розділу 8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5, чинним на час виникнення спірних правовідносин (втратив чинність згідно з наказом Міністерства юстиції України від 14.12.2012 № 1844/5), право власності на новостворене нерухоме майно виникає в особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об’єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності. Отже, до прийняття об’єкта новоствореного нерухомого майна в експлуатацію та його державної реєстрації право власності на цей об’єкт не виникає. До виникнення права власності на новостворене нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використане в процесі будівництва (абзац перший частини третьої статті 331 ЦК України). Абзацом другим частини третьої статті 331 ЦК України встановлено право особи, яка створила об’єкт нерухомого майна зі своїх матеріалів чи набуває на нього право власності на підставі договору або закону, укладати договори щодо зазначеного об’єкта незавершеного будівництва. При цьому для реєстрації права власності набувача на об’єкт незавершеного будівництва надаються документи, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, дозвіл на виконання будівельних робіт, проектно-кошторисна документація, а також документи, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва. Отже, статтею 331 ЦК України не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку. Випадки виникнення права власності за рішенням суду обумовлено ЦК України лише у статтях 335 і 376. У решті випадків право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Зважаючи на викладене, неможливо здійснити захист прав інвестора на об’єкти незавершеного будівництва шляхом застосування правового механізму, встановленого статтею 392 ЦК України, якщо відповідно до умов інвестиційного договору та положень законодавства, яким урегульовано питання щодо набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва, право власності у інвестора на спірний об’єкт нерухомості не виникло (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 910/1891/14); 14) у зв’язку з розірванням договорів: - вирішуючи спір про застосування наслідків розірвання договору про спільну діяльність (стягнення коштів), слід враховувати таке. Відповідно до статей 1130, 1131 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. За змістом положень статті 3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору. Частиною другою статті 1141 ЦК України передбачено право учасників простого товариства самостійно визначити в договорі умови повернення їх вкладів у разі припинення товариства. Згідно зі статтями 1132, 1133 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками. Отже, у разі розірвання договору про спільну діяльність (простого товариства) у зв’язку зі зміною істотних обставин, якими сторони керувалися під час укладення договору, та виникнення обов’язку повернути стороні договору суму вкладу, внесеного нею на розрахунковий рахунок спільної діяльності, окрім загальних наслідків припинення договору простого товариства, визначених законом, слід враховувати також умови договору (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 910/16253/15); - вирішуючи спір про розірвання договору оренди земельної ділянки та договору оренди водного об’єкта з підстав забудови орендованих об’єктів без згоди орендодавця, слід враховувати таке. Статтею 24 Закону України "Про оренду землі" визначено право орендодавця вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати. Згідно зі статтею 25 зазначеного Закону орендар має право за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; здійснювати в установленому законодавством порядку за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем. Водночас на орендаря покладається обов’язок виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. За змістом положень статті 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, визначених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Нормами частин першої та другої статті 60 ЗК України встановлено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари – 25 метрів. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (стаття 61 ЗК України, стаття 89 Водного кодексу України). Положеннями статей 15, 24, 25 Закону України "Про оренду землі" визначено, що умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, є істотними умовами договору оренди, дотримання яких має право вимагати орендодавець, а орендар зобов’язаний їх виконувати. Відповідно до зазначених норм право на забудову наданої в оренду земельної ділянки виникає в орендаря за наявності письмової згоди орендодавця. Отже, невиконання орендарем покладених на нього договорами оренди земельної ділянки та водного об’єкта зобов’язань щодо заборони здійснення забудови орендованих об’єктів без згоди орендодавця є підставою для задоволення позову про їх розірвання (див. постанову ВСУ від 22.06.2016 у справі № 906/165/15); 15) у сфері надання послуг з водовідведення: - вирішуючи спір щодо врегулювання розбіжностей в розрахунку об’єму стічних вод, які виникли під час укладення договору про надання послуг із централізованого питного водопостачання і водовідведення, слід враховувати таке. Згідно зі статтею 19 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" укладення між підприємством водопостачання та споживачем договору про надання послуг з водопостачання є обов’язковим. Порядок надання споживачам послуг з питного водопостачання встановлюється центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Наказом Міністерства житлово-комунального господарства України від 27.06.2008 № 190 затверджено Правила користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України (далі – Правила № 190), які визначають порядок користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення населених пунктів України. Відповідно до пункту 5.1 Правил № 190 облік відпущеної питної води та прийнятих стоків здійснюється виробником і споживачами засобами вимірювальної техніки, які занесені до Державного реєстру або пройшли державну метрологічну атестацію. Як зазначено в пункті 3.14 Правил № 190, у разі відсутності у споживача засобів обліку на каналізаційних випусках кількість стічних вод визначається за кількістю води, що надходить з мереж центрального водопостачання та з інших джерел. Пунктом 5.29 Правил № 190 встановлено, що у разі відсутності засобів обліку стічних вод їх облік здійснюється такими методами: 1) за допомогою засобів обліку на водозаборах; 2) за паспортною продуктивністю насосів на водозаборах; 3) за паспортним дебітом усіх свердловин та проектною потужністю поверхневого водозабору; 4) на підставі витрат води на технологічні потреби; 5) на підставі замірів кількості стічних вод, що надходять до мереж водовідведення. Метод визначення кількості стічних вод встановлюється виробниками. Якщо кількість стічних вод визначається одним із перелічених методів, що зафіксовано договором або двостороннім актом між виробником і споживачем на обумовлений термін, то споживач протягом цього терміну може не надавати виробнику таких даних. Наведена норма Правил № 190 містить вичерпний перелік способів визначення кількості стічних вод, який розширеному тлумаченню не підлягає. Отже, укладаючи договір про надання послуг із централізованого питного водопостачання і водовідведення, підприємство водопостачання може передбачити перелік методів визначення кількості стічних вод у межах, визначених підпунктами 1–5 пункту 5.29 Правил № 190 (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № 917/164/15); 16) з питань, пов’язаних із здійсненням виконавчого провадження: - вирішуючи питання щодо виведення в окреме виконавче провадження постанови державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору у разі повернення виконавчого документа за заявою стягувача, слід виходити з такого. Згідно з частиною першою статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII) державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, зокрема за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення. За змістом положень частин першої, третьої, сьомої статті 28 названого Закону в разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 % суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом. Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні. У разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 49 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII), якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору (частина сьома статті 28 Закону). Статтею 47 зазначеного Закону визначено підстави повернення виконавчого документа стягувачу. Зокрема, виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу за наявності письмової заяви стягувача. При цьому повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (частини перша, п’ята названої статті). Підстави закінчення виконавчого провадження встановлено статтею 49 Закону. Зокрема, пунктом 1 частини першої цієї статті регламентовано, що у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду таке виконавче провадження підлягає закінченню і у такому випадку виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав. Отже, Закон України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII) передбачав виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення виконавчого збору лише у двох випадках: завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та закінчення виконавчого провадження з підстав, визначених статтею 49 цього Закону. Вчинення відповідних процесуальних дій у разі повернення без виконання виконавчого документа, виданого на виконання рішення майнового характеру, за письмовою заявою стягувача зазначений Закон не встановлював (див. постанову ВСУ від 18.05.2016 у справі № 927/1219/13); 17) з питань представництва за довіреністю: - вирішуючи питання, пов’язане з правом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у випадку ліквідації банку на підписання довіреності від імені банку на представництво його інтересів у суді, слід враховувати таке. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (стаття 246 ЦК України). Згідно з частинами першою та третьою статті 28 ГПК України справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності). Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником (частина перша статті 54 ГПК України). Відповідно до частини третьої статті 57 ГПК України до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача. Отже, у представника за довіреністю від імені юридичної особи, підписаною особою, уповноваженою на це законом або установчими документами, виникає право на представництво інтересів саме юридичної особи, від імені якої видано довіреність. За змістом частини першої статті 35 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд). Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду, яка має високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, повну вищу освіту в галузі економіки, фінансів чи права (не нижче кваліфікаційного рівня "спеціаліст") та професійний досвід, необхідний для виконання заходів у межах здійснення тимчасової адміністрації. Аналіз положень статей 2, 37, 47, 48 зазначеного Закону дає підстави для висновку, що уповноважена особа Фонду з дня початку процедури ліквідації банку набуває повноважень органів управління та контролю неплатоспроможного банку, тобто крім повноважень, визначених Законом, вона здійснює повноваження керівництва банку, а отже, наділена правом видачі та підписання довіреностей від імені банку як юридичної особи на представництво інтересів банку (див. постанову ВСУ від 08.06.2016 у справі № 922/5071/15); 18) з питань відновлення пропущеного процесуального строку: - вирішуючи питання щодо відновлення пропущеного процесуального строку, слід виходити з такого. Частиною першою статті 53 ГПК України визначено, що за заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених ГПК України. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Конституції України в статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції констатував ЄСПЛ у справі “Устименко проти України”. Зокрема, ЄСПЛ вказав на те, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункт 46 рішення у справі “Рябих проти Росії” (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99). ЄСПЛ постановив, що у разі коли звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (пункт 47 рішення у справі “Пономарьов проти України” (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03). Зі змісту пункту 52 рішення ЄСПЛ у справі “Пономарьов проти України” випливає: якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача “поважних причин” для поновлення пропущеного строку оскарження, то, отже, він (суд) не зазначив чітких причин такого рішення. Суди, вирішуючи поновити пропущений строк на оскарження судових рішень у справі без наведення мотивів, за якими визнають поважними причини пропуску процесуального строку, порушують принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № Б29/162-10); 19) з питань підвідомчості спорів господарським судам: - вирішуючи спір про стягнення до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях (далі – Фонд) заборгованості зі сплати державного збору за послуги з перевезень пасажирів і вантажів, слід враховувати таке. Системний аналіз положень статті 12 Повітряного кодексу України, статті 29 Бюджетного кодексу України, статті 10 Закону України “Про Державний бюджет України на 2014 рік”, Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.09.93 № 819 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.98 № 889), дає підстави для висновку, що державний збір, який надходить до Фонду, формує загальнодержавні витрати на авіаційну діяльність, здійснення яких проводиться відповідно до Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України, та є обов’язковим для всіх суб’єктів авіаційної діяльності платежем за надання певних видів державних послуг, який перераховується до Державного бюджету України та є його складовою частиною. Водночас згідно з наведеними нормами контроль за забезпеченням надходження та використання таких коштів Фонду покладено на уповноважений орган з питань цивільної авіації. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну авіаційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 № 398/2011, Державна авіаційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері цивільної авіації. Пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) визначено, що суб’єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, за ознаками, наведеними у зазначеній нормі, Державна авіаційна служба України охоплюється визначенням суб’єкта владних повноважень, здійснення яким владних управлінських функцій в межах наданих повноважень призводить до виникнення правовідносин, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. За змістом положень статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у названих у цій нормі спорах, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб’єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського та цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність у законі норми, що безпосередньо передбачає вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. При цьому згідно із зазначеною нормою господарським судам не підвідомчі справи у спорах, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів. Натомість відповідно до частини першої, пункту 5 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється саме на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Отже, у разі коли предметом спору в справі є стягнення суми державного збору, що є обов’язковим платежем до Державного бюджету України, позивач у правовідносинах, які склалися між сторонами у справі, виконує владну управлінську функцію з організації надходження цього платежу до відповідного бюджету, а тому немає підстав вважати, що цей спір є таким, що виник з господарських відносин та підвідомчий господарським судам. Помилковим також є застосування судами до спірних правовідносин положень статті 526 ЦК України та статті 193 ГК України, якими врегульовано загальні умови виконання цивільних та, відповідно, господарських зобов’язань. Частиною другою статті 1 ЦК України передбачено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до положень частини першої статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, фінансові відносини за участі суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів. Оскільки державний збір, стосовно якого заявлено вимогу про стягнення, є платежем до Державного бюджету України, а отже, доходом державного бюджету, відносини між сторонами спору є такими, що виникли із бюджетного законодавства, і тому вони не можуть регулюватися нормами ЦК України і ГК України. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України (див. постанову ВСУ від 18.05.2016 у справі № 910/25212/14); 20) з питань, пов’язаних з правом на звернення до господарського суду: - аналіз частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 1 ГПК України дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. З огляду на приписи частин четвертої – шостої статті 26, частин першої, другої та дев’ятої статті 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у разі, коли позивача визнано кредитором у провадженні у справі про банкрутство боржника, участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, що не відповідає вимогам закону, є порушенням майнових інтересів позивача. За таких обставин позивач, який не є стороною спірного договору, має право на звернення з позовом про визнання такого договору недійсним, а обраний позивачем спосіб захисту своїх прав як кредитора не суперечить вимогам чинного законодавства (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 910/6279/15-г). Голова Вищого господарського суду України Б. Львов http://www.arbitr.gov.ua/news/3277/
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників: позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2, Національного банку України (далі – НБУ) – Рудалєвої Л.В., Сапальова В.В., Григорчука В.І., Коренчука А.О., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) – Шевченка Ю.А., Костюкова Д.І., третьої особи – публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Банк) – Бруска О.В., Качанової Т.І., – розглянувши у закритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до НБУ та Фонду, третя особа – Банк, про визнання протиправними і скасування постанови та рішення, зобов’язання вчинити певні дії, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НБУ та Фонду, у якому просив: – визнати протиправною та скасувати постанову Правління НБУ від 15 березня 2016 року № 162/БТ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Постанова НБУ); – визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 15 березня 2016 року № 343 «Про початок процедури ліквідації АТ «КБ «Союз» та делегування повноважень ліквідатора банку» (далі – Рішення Фонду); – зобов’язати НБУ (в особі його відповідальних осіб, до повноважень яких відноситься вчинення відповідних дій) вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування Банку як банківської установи – в обсязі та стані, який існував до прийняття Постанови НБУ (в тому числі, але не виключно – дозволити всі початкові платежі Банку у системі електронних платежів (СЕП) та відновити роботу Банку у системі обміну інформацією та виконання платежів SWIFT. НБУ повідомити усі банки про відновлення роботи Банку в зазначених вище системах). На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 послався на те, що: Банк не допускав систематичного порушення законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення; оскаржувані рішення порушують передбачені, зокрема, статтею 41 Конституції України, статтями 316, 319 Цивільного кодексу України, статтями 3, 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» права позивача на отримання дивідендів, участь в управлінні справами Банку, розпорядження своїми акціями, отримання у разі ліквідації банку частини його майна або вартості частини його майна тощо та інтереси акціонера. Суд установив, що ОСОБА_1 є власником простих іменних акцій Банку в кількості 1 343 849 800 штук номінальною вартістю 0,25 грн загальною номінальною вартістю 335 962 450 грн, що складає 99,9888 % частки у статутному капіталі Банку. 26 лютого 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 77-р «Про проведення позапланової виїзної перевірки АТ «КБ «Союз»» (далі – розпорядження № 77-р), яким зобов’язав департамент фінансового моніторингу НБУ здійснити з 29 лютого до 12 березня 2016 року позапланову виїзну перевірку Банку (м. Київ, вул. Суворова, буд. 4) стосовно дотримання окремих вимог законодавства з питань фінансового моніторингу за період діяльності з 25 квітня 2015 року до 12 березня 2016 року. 9 березня 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 99-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р», яким у зв’язку з виробничою потребою змінено «12 березня» на «9 березня». За результатами перевірки складено довідку про позапланову перевірку від 9 березня 2016 року, у якій вказано про порушення вимог: - абзацу першого частини першої статті 6 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі – Закон № 1702-VII) в частині неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу; - пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації «відмиванню» доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та розповсюдження зброї масового знищення (затвердженого постановою Правління НБУ від 20 червня 2011 року № 197, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 липня 2011 року за № 852/19590; далі – Положення № 197) в частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Розглянувши інформацію департаменту фінансового моніторингу НБУ, Правління НБУ встановило, що Банк допустив систематичне порушення вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, внаслідок чого прийнято спірну у цій справі Постанову НБУ. 15 березня 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла оскаржуване Рішення. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 28 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 вересня 2016 року постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року залишив без змін. У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), НБУ зазначає, що в доданих до заяви (та доповненнях до неї) ухвалах Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року, 16 липня 2015 року та 9 червня 2016 року (справи №№ К/9991/19230/11, К/800/15389/15 (К/800/15168/15), К/800/4153/16 відповідно) по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано одні й ті ж самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Просить скасувати всі рішення у справі та ухвалити нове, яким позовну заяву залишити без розгляду. Перевіривши наведені у заяві та доповненнях до неї доводи, заперечення на них, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їхнім висновком про те, що відповідач у справі не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатом перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ. Оскільки передумовою початку процедури ліквідації Банку є прийняття НБУ постанови про відкликання ліцензії та ліквідацію Банку, то суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування Рішення Фонду як похідного. Крім того, касаційний суд погодився з доводами суду апеляційної інстанції про те, що відповідно до вимог статті 6 КАС ОСОБА_1 вправі звертатися в порядку адміністративного судочинства для захисту своїх прав, оскільки вважав, що оскаржуваними Постановою НБУ та Рішенням Фонду були порушені його права. Натомість у наданій на обґрунтування заяви ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року цей суд дійшов висновку про відсутність у позивача адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки така особа не має права оскаржувати рішення НБУ, що не стосуються цієї особи як такої, що охоплюється наглядовою діяльністю НБУ. В ухвалі від 9 червня 2016 року Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з останніми, що невиконання керівництвом фінансової установи вимог щодо організації, розроблення, впровадження, функціонування, моніторингу, перегляду, підтримання та вдосконалення системи управління інформаційною безпекою призвело до заниження рівня інформаційної безпеки та збільшення інформаційної небезпеки банку; застосування до банку заходів впливу шляхом прийняття рішення про віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного, навіть якщо ці порушення безпосередньо не призвели до погіршення фінансового стану банку, але несуть загрозу інтересам вкладників та кредиторів, є правомірними; права та інтереси фізичної особи – акціонера акціонерного товариства в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах. Позивач не має належним чином оформленого повноваження представляти інтереси товариства, членом якого він є, звертатися до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства. Ухвалою від 16 липня 2015 року Вищий адміністративний суд України рішення судів попередніх інстанцій скасував і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди при вирішенні спору не дослідили сукупність ознак, які свідчили б про систематичність порушень, вчинених банком; обсяг та характер порушених прав позивачів оскаржуваними рішеннями, у зв’язку з чим не надав правової оцінки співрозмірності обраного позивачами способу захисту порушених прав. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС. Отже, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Статтею 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі – Закон № 2121-ІІІ) передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб. Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк. Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп. Водночас згідно з пунктом 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об’єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб’єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді – як наділення таких суб’єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження. Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ. Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду. У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції. Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон № 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI). Пунктом 7 статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства. Частиною першою статті 35 Закону № 4452-VI встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду. Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ. Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку. Зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI, виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ. Водночас згідно з положеннями частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв’язку з ліквідацією банку. Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації – припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Водночас Фонд чи уповноважена особа Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону № 4452-VI у своїй діяльності діє в інтересах НБУ та спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень. Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – Суд) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини. Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania). Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта. Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права». Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria Суд зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб’єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або – у випадку ліквідації або банкрутства – через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece). За таких обставин Суд вважає, що через конфлікт інтересів між «ДКБ АД» та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, Суд нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg). Таким чином, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права «ДКБ АД». Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права. Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості. За викладених обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Суд, ухвалюючи рішення у зазначеній справі, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав. Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8 березня 2011 року № 306, внаслідок ліквідації Банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв’язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції. На підставі викладеного колегія суддів виходячи з принципу верховенства права та практики Суду вважає, що ОСОБА_1, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в Банку, мав право звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправною та скасування Постанови НБУ, суди дійшли висновку, що НБУ, приймаючи оскаржувану Постанову, діяв не на підставі, поза межами повноважень та у спосіб, що суперечить Конституції та законам України. Також суди зазначили, що скасування оскаржуваної Постанови НБУ тягне і скасування Рішення Фонду, оскільки останнє прийняте виключно на підставі Постанови НБУ. Проте зазначені висновки суду, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, є передчасними. Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [стаття 6 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі – Закон № 679-XIV)]. Згідно зі статтею 7 Закону № 679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі. Банківський нагляд – це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац п’ятий частини першої статті 1 Закону № 679-XIV). Статтею 55 Закону № 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду – це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. Відповідно до статті 3 Закону № 2121-ІІІ цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків. Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов’язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону № 2121-ІІІ. Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов’язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов’язана з функціонуванням банків. Частиною другою статті 63 Закону № 2121-III передбачено, що НБУ при здійсненні нагляду за діяльністю банків проводить перевірку банків з питань дотримання ними вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, та достатності заходів для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев’ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону № 679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України. За змістом частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ відповідно до цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких належить, зокрема, відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. Підстави відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку визначені у статті 77 Закону № 2121-III, за змістом частин першої та другої якої банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду. НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії; 3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Відповідно до пункту 1.2 розділу ІІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку приймає Правління НБУ. Відповідно до підпункту 2 пункту 11 розділу ІІ Положення № 197 національний банк за наявності обґрунтованих підстав, зокрема, інформації інших підрозділів НБУ, державних органів, органів нагляду іноземних держав про факти, що свідчать/можуть свідчити про порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, може прийняти рішення про проведення позапланової виїзної перевірки банку/установи. Згідно з пунктом 12 розділу ІІ цього Положення позапланова виїзна перевірка призначається за окремим дорученням Голови НБУ або уповноваженої ним особи, що оформляється розпорядженням, у якому зазначаються найменування банку/установи, що перевіряється, підстава (підстави), передбачена (передбачені) пунктом 11 цього розділу для проведення виїзної перевірки, строки проведення виїзної перевірки (дати початку і закінчення), період, що підлягає виїзній перевірці, склад інспекційної групи та її керівник (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади), перелік питань, які підлягають виїзній перевірці, інше (за потреби). Пунктом 16 розділу ІІ Положення № 197 керівник або заступник керівника інспекційної групи під час проведення виїзної перевірки має право подавати банку/установі запити в письмовій формі про надання необхідних для виїзної перевірки інформації, матеріалів (у тому числі в електронному вигляді у визначених структурі та форматі), документів (їх копій та/або витягів з них) та письмових пояснень щодо проведених фінансових операцій і з інших питань діяльності банку/установи (далі – запит інспекційної групи). Банк/установа зобов’язаний(а) своєчасно та в повному обсязі надати у визначених форматі, структурі та вигляді на запит інспекційної групи/вимогу керівника НБУ достовірну інформацію, матеріали, документи (їх копії та/або витяги з них), у яких можна прочитати всі написані в них відомості, а також не створювати перешкод проведенню перевірки та надати на першу вимогу доступ керівнику та членам інспекційної групи до всіх оригіналів документів, матеріалів та інформації, у тому числі до тих, що становлять інформацію з обмеженим доступом, що містить захищену законом таємницю, зокрема банківську, комерційну, таємницю фінансового моніторингу, іншу таємницю, та конфіденційну інформацію, необхідних для перевірки, до системи автоматизації банківських операцій, ресурсів автоматизованих банківських систем/автоматизованих систем, що забезпечують здійснення фінансового моніторингу банку/установи, інформаційних ресурсів, до всіх приміщень банку/установи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 КАС суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а згідно з частиною першою статті 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Частина третя статті 2 КАС регламентує, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). У цій справі висновки судів про задоволення позову в основному мотивовані тим, що НБУ не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатами перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак – про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ та Рішення Фонду, тобто жодний факт порушення Банком з питань фінансового моніторингу не був пов’язаний саме з легалізацією (відмиванням) доходів, фінансуванням тероризму та розповсюдженням зброї масового знищення. Доказів на підтвердження факту наявності вказаних суспільно небезпечних дій у діяльності Банку та його клієнтів сторони не надали. Натомість раніше виявлені порушення стосуються порушень різних норм законодавства, що мають здебільшого технічний характер і не мають жодних ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення. В оскаржуваних судових рішеннях наводяться окремі міркування щодо визнання протиправними та скасування Постанови НБУ і Рішення Фонду, проте суди не дослідили всі обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, які стосуються суті спірних правовідносин, зокрема: рішення судів не містять належного обґрунтування відсутності у НБУ підстав для ухвалення розпорядження № 77-р та розпорядження від 4 березня 2016 року № 90-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р» і проведення відповідної перевірки Банку; не у повній мірі з’ясовано та належним чином не визначено обсяг і характер встановлених Постановою НБУ порушень Банку, що підлягав судовому захисту, у тому числі й обставини щодо порушення Банком вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу II Положення № 197 у частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Водночас ненадання під час перевірки необхідних документів унеможливлювало подальше проведення зазначеної перевірки та могло створити перешкоду для забезпечення виконання НБУ своїх функцій щодо здійснення нагляду за діяльністю Банку, адже саме зазначені обставини стали причиною дострокового закінчення перевірки. Крім того, зі змісту Постанови НБУ вбачається, що детальний опис виявленого порушення Банку міститься в доповідній записці департаменту фінансового моніторингу НБУ, а також у довідці перевірки від 9 березня 2016 року, проте зазначені обставини залишилися не дослідженими і не з’ясованими судами, у тому числі – стан організації та функціонування ІТ-систем, процесів та ІТ-інфраструктури банку, дотримання ним вимог стандартів СУІБ, виконання вимог інформаційного забезпечення операційної діяльності банку (у тому числі відповідності програмного забезпечення) щодо захисту інформації та документів від підроблення, викривлення та знищення, а також обставини щодо неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу відповідно до абзацу першого частини першої статті 6 Закону № 1702-VII. Таким чином, лише після встановлення цих та інших обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, зокрема і щодо систематичного порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, можна дійти висновку щодо обґрунтованості застосування статей 73, 77 Закону № 2121-III, тобто застосування заходу впливу у вигляді ліквідації Банку за систематичне порушення законодавства з питань фінансового моніторингу та висновку щодо співмірності його застосування при встановленні порушень вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення № 197. Враховуючи зазначене, суди без належного з’ясування фактичних обставин справи передчасно дійшли висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими. Водночас для ухвалення рішення по суті позовних вимог з урахуванням наведеного вище правового висновку Верховного Суду України необхідно повно, всебічно та об’єктивно дослідити всі докази у справі та дати їм належну оцінку. Верховний Суд України, розглядаючи справу у межах визначеної главою 3 розділу IV КАС компетенції, позбавлений можливості встановлювати необхідні обставини у цій справі та усувати ті порушення, які можуть бути усунуті лише під час нового судового розгляду. У зв’язку з цим постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду слід вжити передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та постановити законне й обґрунтоване рішення. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Національного банку України задовольнити частково. Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 21 вересня 2016 року скасувати. Справу направити на новий розгляд до окружного адміністративного суду міста Києва. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда Постанова від 27 червня 2017 року № 21-3739а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2A973BCA49C8FCFBC2258164002D613A
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Вус С.М., Гуменюка В.І., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Школярова В.Ф, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа – Святошинський районний суд м. Києва, про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, в с т а н о в и л и: У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що 28 лютого 2007 року о 07 год. 50 хв. він був затриманий на пункті пропуску «Нові Яриловичі» при в’їзді в Україну з Республіки Білорусь та доставлений до Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві. 2 березня 2007 року йому було пред’явлено обвинувачення за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 191 Кримінального кодексу України (далі – КК України), з 28 лютого по 25 жовтня 2007 року він незаконно перебував під вартою. Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 15 серпня 2013 року його було виправдано. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2013 року цей вирок залишено без змін. Позивач зазначав, що порушена відносно нього кримінальна справа є виключною за характером допущених порушень права на захист, нез’ясованістю її обставин та однобічною оцінкою наявних доказів. Йому були створені штучні процесуальні перешкоди, спрямовані на порушення його права на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним та неупередженим судом. З 28 лютого 2007 року по 16 січня 2014 року він був позбавлений конституційного права на роботу у зв’язку з відстороненням його від посади на підставі незаконного затримання при черговому в’їзді в Україну у відрядження. Саме незаконне застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у слідчому ізоляторі м. Києва, потім підписка про невиїзд та постійне кримінальне переслідування в суді, позбавило його можливості повернутись на роботу до Республіки Білорусь, де він працював до затримання, внаслідок чого він не отримав заробітну плату в розмірі 610 тис. 791 грн 69 коп. та частку у статутному фонді Господарського товариства з іноземними інвестиціями «Інтерагро», що становила 94 тис. 500 доларів США. Усі дії з надання юридичної допомоги здійснювала його дружина ОСОБА_2, обов’язковість перебування якої на території України була зумовлена тим, що вік та стан його здоров’я вимагали постійного надання правової допомоги, що змусило її звільнитися з посади директора ТОВ з іноземними інвестиціями «Інтерагро» та знаходитись разом з ним у м. Києві, у зв’язку із чим позивач просив стягнути 633 тис 848 грн. 37 коп. як суму сплати за юридичні послуги, що дорівнює втраченому заробітку ОСОБА_2. Унаслідок тривалого судового слідства та обрання йому запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, відсутності житла на території України він змушений був наймати житло за АДРЕСА_1, тому витрати, понесені ним згідно з договором оренди в сумі 117 тис. грн, позивач також просив стягнути на свою користь. У зв’язку з незаконним перебуванням під слідством та судом на території України він змушений був укласти угоду зі сторонніми особами для здійснення догляду за його хворими батьками, понесені витрати за договором у сумі 13 тис. 800 доларів США позивач також просив визначити до стягнення. Унаслідок кримінального переслідування були порушені його конституційні права на захист, доступ до суду, повагу гідності, свободу та особисту недоторканість, що призвело до незаконного порушення кримінальної справи, незаконного затримання і застосування до нього запобіжного заходу тримання під вартою та підписки про невиїзд. Тривалі страждання призвели до виникнення додаткового захворювання на серці, зокрема брадикардії, що потребує негайного оперування для відновлення стану його здоров’я. Крім того, додаткових моральних страждань ОСОБА_1 зазнав внаслідок втрати роботи та житла на території Республіки Білорусь, поширення відносно себе неправдивої інформації щодо вчинення кримінального правопорушення, неможливості виїхати до Республіки Білорусь до своїх батьків під час їх хвороби, та на поховання матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивач просив стягнути на свою користь моральну шкоду у розмірі 5 млн 300 тис грн та 35 тис. доларів США. Посилаючись на зазначені обставини та на право на відшкодування шкоди, завданої йому незаконним затриманням, застосуванням запобіжного заходу, притягненням до кримінальної відповідальності та засудженням, на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Закону України від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», ОСОБА_1 просив відшкодувати завдану йому шкоду за рахунок коштів державного бюджету. Згідно із Законом № 4652-VI від 13 квітня 2012 року в назву зазначеного закону внесено зміни: слова «органів дізнання, досудового слідства» замінено словами «органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування». Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 350 тис. грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема статей 12, 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, заданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі – Закон № 266/94-ВР). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Верховного Суду України від 3 березня 2010 року та 31 березня 2011 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених, зокрема пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що постановою слідчого слідчого відділу Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві від 16 травня 2005 року ОСОБА_1 було притягнуто як обвинуваченого у кримінальній справі № 58-0907 за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 191 КК України. 28 лютого 2007 року о 7 год. 50 хв. позивач був затриманий на пункті пропуску «Нові Яриловичі» при в’їзді в Україну з Республіки Білорусь та доставлений до Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві. 2 березня 2007 року позивачу було пред’явлено обвинувачення за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 191 КК України, в подальшому відносно позивача було обрано міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2007 року позивача було визнано винним у вчинені злочину передбаченого частиною четвертою статті 191 КК України та призначено покарання у вигляді одного року трьох місяців та 24 днів обмеження волі. Цим вироком було змінено міру запобіжного заходу із тримання під вартою в слідчому ізоляторі № 13 м. Києва Державного департаменту України з питань виконання покарань до вступу вироку у законну силу на підписку про невиїзд з постійного місця проживання та звільнено позивача з-під варти із залу суду негайно. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 березня 2010 року вирок Святошинського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2007 року скасовано, кримінальну справу направлено на новий розгляд до того ж суду в іншому складі суддів. 14 жовтня 2011 року прокуратурою Святошинського району м. Києва відносно позивача було змінено пред’явлене обвинувачення за частиною четвертою статті 191 КК України на обвинувачення за частиною другою статті 367 цього Кодексу. Постановою Святошинського районного суду м. Києва від 16 січня 2012 року кримінальну справу за обвинуваченням позивача за частиною другою статті 367 КК України було направлено прокурору Святошинського району м. Києва для проведення додаткового розслідування. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 червня 2012 року постанову Святошинського районного суду м. Києва від 16 січня 2012 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до цього ж суду в іншому складі суддів. Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 15 серпня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2013 року, ОСОБА_1 у пред’явленому обвинуваченні визнано невинним і виправдано за відсутністю в його діянні складу злочину, передбаченого частиною першою статті 191 КК України. Запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд скасовано. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачу було спричинено моральної шкоди, розмір якої відповідно до частин другої, третьої статті 13 Закону № 266/94-ВР має становити не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині стягнення втраченого заробітку внаслідок незаконних дій та витрат за надання юридичної допомоги, суд керувався тим, що їх відшкодування передбачено законом, у зв’язку з чим 28 березня 2014 року Святошинський районний суд м. Києва направив ОСОБА_1 повідомлення про його право звернутися до суду з вимогою про визначення розміру шкоди в розмірах і в порядку, передбачених Законом № 266/94-ВР. Відповідну заяву ОСОБА_1 не подав, однак не втратив такої можливості. У решті позовних вимог суд виходив із їх недоведеності. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 31 березня 2011 року, на яку у своїй заяві посилається ОСОБА_1, суд виходив з того, що відповідно до статей 12, 13 Закону № 266/94-ВР вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної незаконним засудженням особі, щодо якої постановлено виправдувальний вирок, вирішує суд, який розглядав справу у першій інстанції. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Частиною другою статті 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом, до яких належать й інші способи відшкодування шкоди. Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону № 266/94-ВР. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає в тому числі і у випадку постановлення виправдувального вироку суду. Згідно зі статтею 3 Закону № 266/94-ВР у разі незаконного засудження громадянинові відшкодовується: 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода. Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону № 266/94-ВР). Частинами першою та другою статті 12 Законом № 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду – до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (стаття 13 Закону № 266/94-ВР). Пунктами 11, 12 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі – Положення), у разі винесення виправдувального вироку, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції. Питання відшкодування моральної шкоди, що передбачено частиною 1 статті 13 Закону № 266/94-ВР, за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті 12 цього Закону. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, який залишився поза увагою суду. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 з дотриманням вищезазначених вимог закону подав до Святошинського районного суду м. Києва заяву про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної йому незаконним засудженням. До заяви долучив копію виправдувального вироку, постановленого цим же судом. Лише та обставина, що ОСОБА_1 зазначив, що це позовна заява, не давала можливості Святошинському районному суду м. Києва нехтувати вимогами закону, безпідставно залишати її без руху та, всупереч вимогам Закону № 266/94-ВР, вирішувати питання про зміну підсудності. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив: фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». Солом’янський районний суд м. Києва не є судом, який визначено Законом № 266/94-ВР для вирішення спірного питання. Крім того, вирішуючи його по-суті, суд також проігнорував вимоги Закону № 266/94-ВР та Положення, безпідставно відмовивши у вирішенні вимог щодо відшкодування майнової шкоди з посиланням на те, що з такими вимогами ОСОБА_1 не звертався. З вищенаведеного вбачається, що вирішення вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди вирішується судом в однаковому порядку в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищезазначені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року скасувати, справу передати для розгляду до Святошинського районного суду м. Києва. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: С.М. Вус В.І. Гуменюк Г.В. Канигіна Є.І. Ковтюк М.Є. Короткевич Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 квітня 2017 року у справі № 6-2885цс16 Положеннями частин 1, 2, 7 статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону № 266/94-ВР. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає в тому числі і у випадку постановлення виправдувального вироку суду. Згідно зі статтею 3 Закону № 266/94-ВР у разі незаконного засудження громадянинові відшкодовується: 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода. Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону № 266/94-ВР). Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР. Пунктами 11, 12 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі – Положення), у разі винесення виправдувального вироку, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції. Отже, вирішення вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди вирішується судом в однаковому порядку в ухвалі, що приймається згідно із ч. 1 ст. 12 Закону № 266/94-ВР. Постанова від 24 квітня 2017 року № 6-2885цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0E8878B584E6F44CC2258160004A4A4C
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю заявника ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 26 листопада 2007 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки (майнової поруки), за умовами якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 в рахунок забезпечення належного виконання кредитних зобов’язань ОСОБА_3. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначало, що між ним та ПАТ «ОТП Банк» 18 березня 2011 року було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір відступлення права вимоги, за яким останній відступив фактору свої права вимоги за договорами, укладеними з ОСОБА_3 та ОСОБА_1. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 кредитних зобов’язань Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 28 січня 2013 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Київської області від 4 квітня 2013 року, стягнув з неї на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 7 млн 368 тис. 189 грн заборгованості за кредитним договором. Посилаючись на зазначені обставини, а також на невиконання ОСОБА_3 рішення суду, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка складала станом на 23 жовтня 2015 року 6 млн 178 тис. 956 грн 50 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 19 січня 2016 року в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовив. Апеляційний суд Київської області 21 квітня 2016 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 січня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задовольнив частково: в рахунок погашення заборгованості у розмірі 2 млн 657 тис. 615 грн 70 коп. за кредитним договором, укладеним 26 листопада 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3, звернув стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 загальною площею S_1, що належить ОСОБА_1 на праві власності, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» шляхом проведення прилюдних торгів, установивши початкову ціну предмета іпотеки у розмірі 5 млн 183 тис. 688 грн. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року залишила без змін. 27 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статей 256, 257 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року, 3 червня 2015 року, а також постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 9 листопада 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року та залишити в силі рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 січня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 26 листопада 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 1 млн 200 тис. грн, а остання зобов’язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 20 листопада 2022 року (т.1, а.с. 8–12). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки (майнової поруки), за умовами якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 1999 року (т.1, а.с. 13–16). 18 березня 2011 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до умов якого (пункт 3.1 статті 3) ПАТ «ОТП Банк» продало (відступило) ТОВ «ОТП Факторинг України» права на кредитний портфель, який включає кредитні договори, у тому числі кредитний договір, укладений з ОСОБА_3, поручителем якої є ОСОБА_1, а ТОВ «ОТП Факторинг України» прийняло такий кредитний портфель та зобов'язалося сплатити на користь ПАТ «ОТП Банк» винагороду (т.1, а.с. 31–38). Того ж дня року між ПАТ «ОТП Банк» і ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір відступлення права вимоги за кредитними договорами, що забезпечені іпотекою/заставою, за яким до фактора перейшли усі права клієнта як сторони, що іменується іпотекодержатель/заставодержатель, у зобов’язаннях, які виникли на підставі договорів забезпечення, включно з правом звернути стягнення на заставлене майно (т.1, а.с. 39–41). Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 28 січня 2013 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Київської області від 4 квітня 2013 року, стягнув з ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 7 млн 368 тис. 189 грн заборгованості за кредитним договором, а також вирішив питання розподілу судових витрат (т.1, а.с. 18–27). У справі, яка є предметом перегляду, cуд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» з підстави пропуску строку позовної давності, перебіг якого, на думку суду, розпочався в грудні 2009 року, коли боржник востаннє вніс черговий платіж на погашення кредиту. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна», апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що позивач пред’явив позов у межах позовної давності відповідно до положень статей 257, 261 ЦК України, оскільки рішення суду, якими стягнуто заборгованість з ОСОБА_3, набрали чинності 4 квітня 2013 року, а позов про звернення стягнення подано до суду 12 листопада 2015 року. Надану для порівняння постанову Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року № 6-2251цс16 прийнято в справі про стягнення заборгованості за кредитним договором. Таким чином, у справі, за результатами якої прийнято зазначену постанову, та в справі, рішення в якій просить переглянути заявник, наявні різні предмети й підстави позову, зміст позовних вимог та встановлено різні фактичні обставини. У поста