Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'постановление всу по пересмотру'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.

Календари

  • Основной календарь

Найдено 461 результат

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальність «Н2О», про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2011 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Бізнес Стандарт» (далі – ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Таскомбанк» (далі – ПАТ «Таскомбанк»), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 28 грудня 2007 року між Акціонерним банком «ТАС-Бізнесбанк» (далі – АБ «ТАС-Бізнесбанк»), правонаступником якого є ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт», і товариством з обмеженою відповідальністю «Н2О» (далі – ТОВ «Н2О») укладено кредитний договір, за яким банк надав товариству кредит у розмірі 2 млн 995 тис. грн та 205 тис. 900 доларів США зі сплатою 14,5 % річних у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором, строком до 25 грудня 2009 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальником за кредитним договором між АБ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_1 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку в іпотеку адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів АДРЕСА_1 вартістю 4 млн 359 тис. грн. Посилаючись на те, що ТОВ «Н2О» зобов’язання за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 1 жовтня 2010 року виникла заборгованість у розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки – зазначений адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів шляхом реалізації його на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», а отримані від реалізації грошові кошти спрямувати на погашення заборгованості за кредитним договором. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 1 червня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року, позовні вимоги ПАТ «Таскомбанк» задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки, а саме адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів загальною площею 887,30 кв. м АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження»; отримані від реалізації предмета іпотеки грошові кошти спрямував на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 грудня 2007 року в розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп. на користь ПАТ «Таскомбанк». Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 березня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року ОСОБА_1 просить скасувати ці судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку». На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 грудня 2007 року між АБ «ТАС-Бізнесбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт», і ТОВ «Н2О» укладено кредитний договір, за яким банк надав товариству кредит у розмірі 2 млн 995 тис. грн та 205 тис. 900 доларів США зі сплатою 14,5% річних у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором, строком до 25 грудня 2009 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальником за кредитним договором між АБ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_1 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку в іпотеку адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів АДРЕСА_1 вартістю 4 млн 359 тис. грн. ТОВ «Н2О» зобов’язання за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 1 жовтня 2010 року виникла заборгованість у розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Таскомбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник не виконав узятих на себе зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість, тому іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до положень статей 12, 33, 39, 41 Закону України «Про іпотеку». При цьому суд звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження». Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року міститься висновок про те, що посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Стосовно інших наведених у заяві ОСОБА_1 доводів, зокрема щодо нікчемності кредитного договору від 28 грудня 2007 року; відсутності повноважень у позивача на здійснення валютних операцій з надання коштів в іноземній валюті в позику, у тому числі на умовах кредиту; неповідомлення ОСОБА_1 рекомендованим листом про невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, слід зазначити, що ці доводи не вважаються підставою для перегляду судових рішень, оскільки заявниця не навела передбачених статтею 355 ЦПК України підстав для подання заяви про перегляд судових рішень у частині вказаних доводів та не надала копій відповідних різних за змістом судових рішень або постанов Верховного Суду України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2284цс16 Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2284цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F54B1B6919D39C0BC22580E300344064
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 22 червня 2007 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 59 тис. 262 грн 52 коп. зі строком повернення до 22 червня 2014 року. Посилаючись на зазначені обставини та неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 15 травня 2015 року утворилася заборгованість у сумі 216 тис. 78 грн 48 коп., з яких: 37 тис. 170 грн 64 коп. – заборгованість за кредитом, 56 тис. 661 грн 25 коп. – відсотки за користування кредитом, 2 тис. 417 грн 76 коп. – комісія за користування кредитом, 119 тис. 828 грн 23 коп. – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, – позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості. Артемівський міськрайонний суд Донецької області рішенням від 20 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» відмовив. Апеляційний суд Донецької області 2 березня 2016 року рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 20 січня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» задовольнив: стягнув на його користь із ОСОБА_1 заборгованість у сумі 216 тис. 78 грн 48 коп., з яких: 37 тис. 170 грн 64 коп. – заборгованість за кредитом, 56 тис. 661 грн 25 коп. – відсотки за користування кредитом, 2 тис. 417 грн 76 коп. – комісія за користування кредитом, 119 тис. 828 грн 23 коп. – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, а також вирішив питання розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 серпня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2016 року залишила без змін. 1 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування норм матеріального права, а саме положень статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі – Закон № 1669-VII), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, а також на постанову Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області 2 березня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суд апеляційної інстанції установив, що 22 червня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 59 тис. 262 грн 52 коп. зі строком повернення до 22 червня 2014 року. ОСОБА_1 не виконав своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ «Приватбанк» утворилася заборгованість. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з наявності підстав для стягнення з ОСОБА_1 в судовому порядку заборгованості за кредитним договором, у тому числі відсотків, комісії та інших платежів. У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року (№ 6-2003цс15) міститься висновок про те, що відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. У наданій для порівняння ухвалі від 11 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог банку в частині стягнення пені та штрафів, нарахованих за кредитним договором, посилаючись на те, що боржник проживає у місті, яке належить до переліку населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція, а відповідно до вимог статті 2 Закону № 1669-VII на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов’язань за кредитними договорами та договорами позики. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону № 1669-VII у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція. Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції. Звертаючись до суду з позовом ПАТ КБ «Приватбанк» просило стягнути заборгованість за кредитним договором з ОСОБА_1, який проживає у м. Артемівську (нині – Бахмут) Донецької області. Місто Артемівськ входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053-р, дію якого призупинено розпорядженням від 5 листопада 2014 року № 1079-р, а також визнано таким, що втратило чинність, розпорядженням від 2 грудня 2015 року № 1275-р. Крім того, місто Артемівськ входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 року № 1275-р. Згідно з позовними вимогами та розрахунком заборгованості за кредитним договором, укладеним 22 червня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк», останній просив стягнути суму заборгованості за цим договором, яка складається з тіла кредиту, відсотків і комісії за користування кредитом та пені за несвоєчасність виконання зобов’язань. При цьому позивач обчислив заборгованість у період з 2007 до 2015 року. Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитним договором не врахував вимог статті 2 Закону № 1669-VII. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області 2 березня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2879цс16 Відповідно до статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція. Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції. Отже, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитними договорами з громадян України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, суди повинні враховувати вимоги статі 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції». Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 13 березня 2017 року № 6-2879цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E02AD071463CA531C22580E60052FF69
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 травня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Агроінвест-Борзна» (далі – ТОВ «Агроінвест-Борзна») про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 24 листопада 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 927/1219/13 за скаргою боржника – ТОВ «Агроінвест-Борзна» на дії відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області (далі – ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області), стягувач – товариство з обмеженою відповідальністю «Амако Україна» (далі – ТОВ «Амако Україна»), встановили: ТОВ «Агроінвест-Борзна» звернулося до суду із зазначеною скаргою, в якій просило: – визнати незаконними дії ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області в частині виведення в окреме провадження для подальшого виконання постанови від 9 квітня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Борзнянського районного управління юстиції Чернігівської області (далі – ВДВС Борзнянського РУЮ) ОСОБА_1 про стягнення з ТОВ «Агроінвест-Борзна» на користь держави виконавчого збору в сумі 183 140,28 грн і в частині відкриття виконавчого провадження № за ЄДРВП 44158179 з виконання постанови від 9 квітня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 головного державного виконавця ВДВС Борзнянського РУЮ ОСОБА_1 про стягнення з ТОВ «Агроінвест-Борзна» на користь держави виконавчого збору в сумі 183 140,28 грн; – визнати недійсною постанову заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області ОСОБА_2 від 23 липня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 про виведення в окреме виконавче провадження для подальшого виконання постанови від 9 квітня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 головного державного виконавця ВДВС Борзнянського РУЮ ОСОБА_1 про стягнення з ТОВ «Агроінвест-Борзна» на користь держави виконавчого збору в сумі 183 140,28 грн; – визнати недійсною постанову заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області ОСОБА_2 від 24 липня 2014 року про відкриття виконавчого провадження № за ЄДРВП 44158179 з виконання постанови від 9 квітня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 головного державного виконавця ВДВС Борзнянського РУЮ ОСОБА_1 про стягнення з ТОВ «Агроінвест-Борзна» на користь держави виконавчого збору в сумі 183 140,28 грн. Скаргу обґрунтовано невідповідністю дій органу державної виконавчої служби зі стягнення виконавчого збору положенням Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 19 серпня 2015 року скаргу задоволено: – визнано незаконними дії ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області в частині виведення в окреме провадження для подальшого виконання постанови від 9 квітня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 головного державного виконавця ВДВС Борзнянського РУЮ ОСОБА_1 про стягнення з ТОВ «Агроінвест-Борзна» на користь держави виконавчого збору в сумі 183 140,28 грн і в частині відкриття виконавчого провадження № за ЄДРВП 44158179 з виконання постанови від 9 квітня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 головного державного виконавця ВДВС Бортнянського РУЮ ОСОБА_1 про стягнення з ТОВ «Агроінвест-Борзна» на користь держави виконавчого збору в сумі 183 140,28 грн; – визнано недійсною постанову заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області ОСОБА_2 від 23 липня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 про виведення в окреме виконавче провадження для подальшого виконання постанови від 9 квітня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 головного державного виконавця ВДВС Борзнянського РУЮ ОСОБА_1 про стягнення з ТОВ «Агроінвест-Борзна» на користь держави виконавчого збору в сумі 183 140,28 грн; – визнано недійсною постанову заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області ОСОБА_2 від 24 липня 2014 року про відкриття виконавчого провадження № за ЄДРВП 44158179 з виконання постанови від 9 квітня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 головного державного виконавця ВДВС Борзнянського РУЮ ОСОБА_1 про стягнення з ТОВ «Агроінвест-Борзна» на користь держави виконавчого збору в сумі 183 140,28 грн. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 листопада 2015 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 10 лютого 2016 року, ухвалу суду першої інстанції скасовано, у задоволенні скарги ТОВ «Агроінвест-Борзна» відмовлено. У заяві про перегляд судових рішень із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Агроінвест-Борзна» просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. На обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 15 лютого 2012 року у справі № 3/76-34/303, від 24 квітня 2013 року у справі № 19/82 та копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року у справі № 6-49403св13, правовідносини в яких, на думку заявника, подібні до правовідносин у справі, що розглядається. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що рішенням Господарського суду Чернігівської області від 5 грудня 2013 року у справі № 927/1219/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 лютого 2014 року та постановою Вищого господарського суду України від 4 червня 2014 року, позов ТОВ «Амако Україна» до ТОВ «Агроінвест-Борзна» про стягнення коштів задоволено частково: стягнуто з ТОВ «Агроінвест-Борзна» на користь ТОВ «Амако Україна» 1 271 809,84 грн боргу, 66 134,12 грн втрат від інфляції, 485 803,38 грн 13 % річних і 37 655,45 грн судового збору (всього – 1 861 402,79 грн). На виконання цього рішення 18 березня 2014 року Господарським судом Чернігівської області видано наказ про примусове виконання рішення. Головним державним виконавцем ВДВС Борзнянського РУЮ 1 квітня 2014 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 42762181 з виконання наказу № 927/1219/13 від 18 березня 2014 року, боржнику встановлено строк для самостійного виконання рішення суду до 8 квітня 2014 року. Оскільки рішення суду боржником у встановлений строк не було виконано, 9 квітня 2014 року головним державним виконавцем ВДВС Борзнянського РУЮ винесено постанову ВП № 42762181 про стягнення з ТОВ «Агроінвест-Борзна» 186 140,28 грн виконавчого збору. 24 квітня 2014 року виконавче провадження № 42762181 за актом приймання-передачі матеріалів виконавчих проваджень передано від ВДВС Борзнянського РУЮ до ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області для подальшого виконання. Постановою головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області від 24 квітня 2014 року виконавче провадження № 42762181 об'єднано у зведене виконавче провадження з іншими виконавчими провадженнями про стягнення коштів з одного боржника за № 408А/2. 18 липня 2014 року стягувач звернувся із заявою про повернення виконавчого документа без виконання, у зв'язку із чим постановою заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області ОСОБА_2 від 23 липня 2014 року ВП № 42762181 виконавчий документ – наказ № 927/1219/13 від 18 березня 2014 року повернуто стягувачу – ТОВ «Амако Україна» на підставі п. 1 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження». Постановою заступника начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Чернігівській області ОСОБА_2 від 23 липня 2014 року ВП № 42762181 на підставі ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» виведено в окреме виконавче провадження для подальшого виконання постанови головного державного виконавця ВДВС Борзнянського РУЮ від 9 квітня 2014 року № за ЄДРВП 42762181 про стягнення з боржника виконавчого збору. Постановою від 24 липня 2014 року відкрито виконавче провадження ВП № 44158179 з виконання постанови головного державного виконавця ВДВС Борзнянського РУЮ про стягнення виконавчого збору від 9 квітня 2014 року № 42762181. Задовольняючи скаргу, суд першої інстанції виходив із того, що на момент вчинення оскаржуваних дій Закон України «Про виконавче провадження» передбачав виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення виконавчого збору лише у двох випадках: завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених ст. 49 цього Закону. Вчинення відповідних процесуальних дій у разі повернення без виконання виконавчого документа, виданого на виконання рішення майнового характеру, за письмовою заявою стягувача на дату вчинення оскаржуваних дій цей Закон не передбачав. У такому випадку виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні, при наступних пред’явленнях до виконання виконавчого документа. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні скарги, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що на момент вчинення державним виконавцем оскаржуваних дій, у випадку повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача, положеннями ч. 1 ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» було передбачено стягнення з боржника виконавчого збору за невиконання ним рішення майнового характеру, а винесення постанови про виведення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме виконавче провадження не суперечило вимогам Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 (далі – Інструкція), тому дії державного виконавця щодо виведення постанови в окреме виконавче провадження та відкриття виконавчого провадження є такими, що відповідають вимогам чинного законодавства на момент їх вчинення. Разом із тим у наданій для порівняння постанові у справі № 3/76-34/303 за скаргою на дії відділу державної виконавчої служби суд касаційної інстанції, визнаючи незаконною постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження (відмову в прийнятті до провадження виконавчого документа), виходив із того, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», не позбавляє його права повторно пред’явити виконавчий документ до виконання протягом установленого Законом строку. Стаття 49 цього Закону не визначає такої підстави для закінчення виконавчого провадження як повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою. За змістом положень ст.ст. 26, 49 зазначеного Закону виконавче провадження підлягає закінченню у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду. Отже, підставою для закінчення виконавчого провадження є саме заява стягувача про відмову від примусового виконання рішення суду, яка має бути визнана судом, і яка, відповідно, виключає можливість повторного пред’явлення виконавчого документа до стягнення, оскільки згідно з ч. 1 с. 50 зазначеного Закону завершене виконавче провадження з наведених підстав не може бути розпочате знову. У наданій для порівняння справі № 19/82 за скаргою на дії відділу примусового виконання рішень державної виконавчої служби суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про те, що Закон України «Про виконавче провадження» визначає можливість виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення виконавчого збору лише у двох випадках: завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених п.п. 1, 2, 5, 8, 9, 11–13 ч. 1 ст. 49 цього Закону. Вчинення відповідних процесуальних дій у випадку повернення без виконання виконавчого документа, виданого на виконання рішення майнового характеру, за письмовою заявою стягувача Законом України «Про виконавче провадження» не передбачено. За змістом ч. 5 цього Закону повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених ст. 22 зазначеного Закону. Частиною 3 ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що при наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні. Отже, у випадку повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», та нестягнення виконавчого збору державний виконавець не має правових підстав у постанові про повернення виконавчого документа зазначати про виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкривати виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору, оскільки в такому випадку виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні, при наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві. У наданій для порівняння справі № 6-49403св13 суд касаційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про те, що ч. 5 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, а саме: за наявності письмової заяви стягувача або відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених ст. 22 цього Закону Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Статтею 115 ГПК установлено, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в ст. 17 цього Закону, зокрема за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення. За змістом положень ч.ч. 1, 3, 7 ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений ч. 2 ст. 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 % суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом. Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні. У разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору. Статтею 47 зазначеного Закону встановлено підстави повернення виконавчого документа стягувачу. Зокрема, передбачено, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу за наявності письмової заяви стягувача. При цьому повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених ст. 22 цього Закону (ч.ч. 1, 5). Підстави закінчення виконавчого провадження визначено ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження». Зокрема, п. 1 ч. 1 цієї статті передбачено, що у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду – таке виконавче провадження підлягає закінченню, і у такому випадку виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав. Аналогічні норми наведено в Інструкції, згідно з положеннями якої постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю на наступний день після завершення строку, наданого боржнику для самостійного виконання рішення. У постанові про стягнення виконавчого збору визначається розмір виконавчого збору, що підлягає стягненню, зазначений у ч. 1 ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження». Примусове стягнення виконавчого збору здійснюється відповідно до вимог цього Закону. При наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні. У разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених п.п. 1, 2, 5, 8, 9, 11–13 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець у постанові про закінчення виконавчого провадження (повернення виконавчого документа) зазначає про виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та не пізніше наступного робочого дня після завершення такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору, про що виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. Строк для самостійного виконання боржнику в такому випадку не надається. У разі повернення виконавчого документа з підстави, передбаченої п. 8 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (повернення виконавчого документа стягувачеві у разі коли коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно), постанова про стягнення виконавчого збору в окреме виконавче провадження не виділяється та залишок нестягнутої суми виконавчого збору не стягується (п.п. 3.7.1, 3.7.3, 3.7.4). Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що Закон України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, не передбачав виведення постанови про стягнення з боржника виконавчого збору в окреме провадження і відкриття такого виконавчого провадження у разі повернення основного виконавчого документа стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 47 цього Закону. Таким чином, у справі, що розглядається, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про те, що на момент вчинення оскаржуваних дій Закон України «Про виконавче провадження» передбачав виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення виконавчого збору лише у двох випадках: завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених ст. 49 цього Закону. Вчинення відповідних процесуальних дій у випадку повернення без виконання виконавчого документа, виданого на виконання рішення майнового характеру, за письмовою заявою стягувача Закон не передбачав. Ураховуючи, що судом апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, було помилково скасовано ухвалу суду першої інстанції, постанови апеляційного та касаційного суду підлягають скасуванню, а ухвалу суду першої інстанції слід залишити в силі. Керуючись ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановили: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Агроінвест-Борзна» про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 24 листопада 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 927/1219/13 задовольнити. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 листопада 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 10 лютого 2016 року у справі скасувати, ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 19 серпня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BA8C80A313625DB0C2257FBE004E2D4B
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Сантей Плюс» про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа: прокурор Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Макарівської селищної ради Макарівського району Київської області за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Сантей Плюс» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2008 року ТОВ «Сантей Плюс» звернулося до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту передачі у власність ТОВ «Сантей Плюс» земельної ділянки загальною площею S_1, що знаходиться за АДРЕСА_1, який дає право отримати ТОВ «Сантей Плюс» державний акт на право власності на земельну ділянку. Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 24 червня 2008 року позов задоволено та встановлено вищезазначений факт. Прокурор Макарівського району Київської області у березні 2011 року звернувся із апеляційною скаргою в інтересах Макарівської селищної ради Київської області, в якій просив скасувати рішення та закрити провадження у справі. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 грудня 2011 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, заяву ТОВ «Сантей Плюс» залишено без розгляду, оскільки із заяви ТОВ «Сантей Плюс» вбачається спір про право. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ «Сантей Плюс» на підставі частини третьої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – у зв’язку з пропуском без поважної причини строку на касаційне оскарження. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ТОВ «Сантей Плюс» просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу для розгляду до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини другої статті 325 цього Кодексу. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ТОВ «Сантей Плюс» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 7 вересня та 5 жовтня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ТОВ «Сантей Плюс» - ОСОБА_1 та прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Відмовляючи ТОВ «Сантей Плюс» у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції виходив з відсутності поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження ухвали суду апеляційної інстанції. Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях міститься висновок про те, що однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Несвоєчасне отримання судового рішення є поважною причиною пропуску строку на його оскарження. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частино першої цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк. За змістом абзацу другого частини третьої статті 328 ЦПК України якщо заяву не подано особою у зазначений строк або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження. Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинне бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Згідно зі статтею 313, частиною першою статті 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді. Представник ТОВ «Сантей Плюс» не був присутній в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, докази про його належне повідомлення про день та час слухання справи в матеріалах справи відсутні. На порушення вимог частини третьої статті 222 ЦПК України копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином, а саме рекомендованим листом з повідомленням про вручення, позивачу направлено не було, оскільки в матеріалах справи відсутні як зворотне повідомлення про вручення, так і сам не вручений рекомендований лист з відміткою про причини його невручення. Отже, доводи представника ТОВ «Сантей Плюс» про те, що товариство не отримувало копію оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції заслуговують на увагу. Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема не направленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня у судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення. Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, суд не звернув уваги на те, що з вини суду апеляційної інстанції ТОВ «Сантей Плюс» не отримало вчасно копію оскаржуваного судового рішення, у зв’язку із чим було позбавлене права на подання касаційної скарги, а тому касаційний суд дійшов передчасного висновку щодо відмови у відкритті касаційного провадження. Ураховуючи зазначене, ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Сантей Плюс» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року скасувати, справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 березня 2017 року у справі № 6-2818цс16 Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частино першої цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк. Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді. Представник заявника не був присутній в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, докази про його належне повідомлення про день та час слухання справи в матеріалах справи відсутні, копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином позивачу направлено не було. Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема не направленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня у судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення. Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2818цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B7AFBF20440B9203C22580E300348E7E
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., за участю представника товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Елавус ЛТД» ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Елавус ЛТД», третя особа − ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та компенсації за втрату частини доходу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «Елавус ЛТД» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що він з 1 липня 2010 року працював у відповідача на посаді водія автомобіля товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Елавус ЛТД» (далі – ТОВ фірма «Елавус ЛТД»), а ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений із займаної посади на підставі статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) за згодою сторін. Судовим наказом від 5 травня 2014 року з відповідача на його користь стягнено заборгованість із заробітної плати в розмірі 9 тис. 662 грн 14 коп., яка була виплачена в повному обсязі 3 грудня 2015 року. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив стягнути на свою користь із ТОВ фірма «Елавус ЛТД» 44 тис. 242 грн 51 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку, а саме з 22 березня 2014 року до 2 грудня 2015 року, а також 32 тис. 77 грн 5 коп. компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, з урахуванням індексу інфляції. Харківський районний суду Харківської області рішенням від 13 травня 2016 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув на його користь з ТОВ фірма «Елавус ЛТД» 44 тис. 242 грн 51 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку, 17 тис. 309 грн 98 коп. компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, а також вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 7 липня 2016 року рішення Харківського районного суду Харківської області від 13 травня 2016 року змінив: зменшив розмір стягуваної компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків виплати із 17 тис. 309 грн 98 коп. до 7 тис. 5 грн 5 коп., а також зменшив розмір стягуваного судового збору; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 серпня 2016 року відмовив ТОВ фірма «Елавус ЛТД» у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернулось ТОВ фірма «Елавус ЛТД» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2016 року з підстави неоднакового застосування норм матеріального права, а саме статті 117 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також із підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року, а також на постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року. У зв’язку із цим ТОВ фірма «Елавус ЛТД» просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ фірма «Елавус ЛТД» ОСОБА_3, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що ОСОБА_1 з 1 липня 2010 року працював у ТОВ фірма «Елавус ЛТД» на посаді водія автомобіля. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 звільнився із займаної посади на підставі статті 36 КЗпП України за згодою сторін. Судовим наказом Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 березня 2014 року з ТОВ фірма «Елавус ЛТД» стягнуто на користь позивача заборгованість із заробітної плати (а.с. 4). Зазначена в судовому наказі сума заборгованості була виплачена ОСОБА_1 3 грудня 2015 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що затримка у виплаті заробітної плати допущена з вини відповідача, а тому згідно зі статтею 117 КЗпП України підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Керуючись положеннями Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі – Порядок), суд обчислив середній заробіток шляхом множення середньоденного заробітку на число календарних днів у періоді затримки. При цьому, суд апеляційної інстанції зменшив розмір стягуваної компенсації з огляду на величину приросту індексу споживчих цін за період невиплати сум. Наданою для порівняння ухвалою від 10 червня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, посилаючись на відсутність вини роботодавця в такій затримці. У наданому для порівняння судовому рішенні та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, встановлено різні фактичні обставини справ, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у побідних правовідносинах. У постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року (№ 6-195цс14) міститься висновок про те, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої частиною першою статті 117 цього Кодексу. Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком. При цьому слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана виплата. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком. Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Згідно з абзацом першим пункту 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (середньогодинна) заробітна визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – календарних днів за цей період. З огляду на викладене при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку. Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року. У справі, яка є предметом перегляду, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, при нарахуванні загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку обчислив її шляхом множення середньоденної заробітної плати на число календарних, а не робочих днів у періоді затримки, що суперечить змісту зазначених вище норм права та практиці їх застосування. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене, ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Елавус ЛТД» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2016 року, рішення Апеляційного суду Харківської області від 7 липня 2016 року та рішення Харківського районного суду Харківської області від 13 травня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2807цс16 Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. При обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку, якщо іншого непередбачено чинним законодавством. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2807цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2E0A5855F1C4D9ADC22580E300346C42
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Сміла енергоінвест» до ОСОБА_1, третя особа – об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «Артема 134», про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення місць загального користування за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Сміла енергоінвест» (далі – ТОВ «Сміла енергоінвест») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа – об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «Артема 134» (далі – ОСББ «Артема 134»), про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення місць загального користування. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідач є власником квартири за АДРЕСА_1, в якій встановлено індивідуальне (автономне) опалення та яку від’єднано від системи центрального теплопостачання. ТОВ «Сміла енергоінвест» є виконавцем житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку НОМЕР_1 за зазначеною вище адресою на підставі рішення виконавчого комітету Смілянської міської ради від 21 червня 2007 року НОМЕР_2. Позивач посилався на те, що свої зобов’язання з теплопостачання зазначеного жилого будинку він виконує належним чином, але відповідач не оплачує отриманих ним комунальних послуг з централізованого опалення місць загального користування, у зв’язку з чим виникла заборгованість, яку позивач просив стягнути із ОСОБА_1 на свою користь. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 30 березня 2016 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Сміла енергоінвест» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 16 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Сміла енергоінвест» 707 грн 61 коп. заборгованості за послуги з централізованого опалення місць загального користування та 1 тис. 759 грн 40 коп. судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення касаційної та апеляційної інстанцій у частині стягнення з нього судового збору та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у цій частині з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року, 16 травня 2016 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, 18 лютого 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири за АДРЕСА_1, в якій встановлено індивідуальне (автономне) опалення та яку у визначеному законом порядку від’єднано від системи центрального теплопостачання. ТОВ «Сміла енергоінвест» є виконавцем житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку НОМЕР_1 за зазначеною вище адресою на підставі рішення виконавчого комітету Смілянської міської ради від 21 червня 2007 року НОМЕР_2. Свої зобов’язання з теплопостачання цього жилого будинку позивач виконує належним чином, але ОСОБА_1 не сплачує за отримані ним комунальні послуги з централізованого опалення місць загального користування. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «Сміла енергоінвест», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 своїх зобов’язань щодо сплати вартості послуг з централізованого опалення місць загального користування будинку, які надає позивач, належним чином не виконує, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню. При цьому суд стягнув з відповідача судові витрати (судовий збір) у розмірі 1 тис. 759 грн 40 коп., незважаючи на те, що ОСОБА_1 є інвалідом II групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати. Разом з тим, у справах, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року, 16 травня 2016 року та рішення цього ж суду від 5 лютого 2014 року, 18 лютого 2015 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, суди, задовольняючи позовні вимоги в частині основних позовних вимог та відмовляючи в частині стягнення судового збору з відповідачів, виходили з того, що відповідачі є інвалідами II групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 79 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті). Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Суд установив, що відповідно до посвідчення НОМЕР_3 від 28 липня 2006 року та довідки до акту огляда МСЕК НОМЕР_4 від 28 липня 2006 року ОСОБА_1 є інвалідом II групи. Проте суд апеляційної інстанції на наведене належної уваги не звернув та безпідставно задовольнив позовні вимоги в частині стягнення судового збору з відповідача, який є інвалідом II групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. Ураховуючи зазначене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, в частині позовних вимог про стягнення судових витрат є незаконними. Оскільки неправильне застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до її неправильного вирішення, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення в частині позовних вимог про стягнення судових витрат підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в стягненні судового збору. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 16 травня 2016 року в частині стягнення із ОСОБА_1 судових витрат у розмірі 1 тис. 759 грн 40 коп. скасувати. Відмовити товариству з обмеженою відповідальністю «Сміла енергоінвест» у стягненні із ОСОБА_1 судових витрат. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 березня 2017 року у справі № 6-152цс17 Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України, зокрема якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті). Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Встановивши, що відповідно до посвідчення та довідки до акту огляду МСЕК відповідач є інвалідом II групи, суди безпідставно задовольнили вимоги в частині стягнення судового збору з відповідача, який відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати. Постанова від 1 березня 2017 року № 6-152цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/35343B2DF2D39C35C22580E30033F2BC
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» про визнання недійсними договорів та зобов’язання вчинити певні дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «АБ «Укргазбанк») про визнання недійсними договорів та зобов’язання вчинити певні дії. ОСОБА_1 просив визнати недійсними кредитний договір від 24 квітня 2008 року НОМЕР_1, укладений між відкритим акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк» (далі – ВАТ АБ «Укргазбанк»), правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_1; додатковий договір від 1 вересня 2009 року НОМЕР_2 до зазначеного кредитного договору; договір іпотеки від 24 квітня 2008 року НОМЕР_3, укладений між ВАТ АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_1, посвідчений 24 квітня 2008 року приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_4; додатковий договір від 1 вересня 2009 року НОМЕР_5 до договору іпотеки. Також просив виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за договором іпотеки, а саме: квартири за АДРЕСА_1 та зобов’язати ОСОБА_1 повернути банку у натурі все, що він отримав на виконання угод за вказаними договорами. Зобов’язати ПАТ «АБ «Укргазбанк» повернути ОСОБА_1 у натурі все, що він отримав на виконання угод за вказаними договорами. Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 травня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Додатковим рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 9 липня 2015 року визнано недійсними договір іпотеки НОМЕР_3 від 24 квітня 2008 року та додатковий договір НОМЕР_5 від 1 вересня 2009 року, які укладені між ВАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_1, посвідчені приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та зареєстровані в реєстрі за НОМЕР_4 та НОМЕР_6. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 2 вересня 2015 року рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 травня 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 9 липня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ «АБ «Укргазбанк» на додаткове рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 9 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 2 вересня 2015 року. Додатковим рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 30 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 23 червня 2016 року, накладено арешт на належну ОСОБА_1 квартиру за АДРЕСА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, додаткове рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 30 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 23 червня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року, додаткове рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 23 червня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про накладення арешту з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статті 10571 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2014 року, 30 березня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 25 березня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 квітня 2008 року між ВАТ КБ «Укргазбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав 25 550 доларів США на строк до 10 квітня 2038 року зі сплатою 12,5 % за користування кредитом. На забезпечення виконання зобов’язань позичальника за цим кредитним договором 24 квітня 2008 року між ВАТ КБ «Укргазбанк» та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки та 1 вересня 2009 року – додатковий договір до нього, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку двокімнатну квартиру загальною площею 65,82 кв. м, за АДРЕСА__1. Додатковим рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 9 липня 2015 року, яке набуло чинності, зазначений договір іпотеки та додатковий договір до нього визнано недійсними. Задовольняючи заяву представника ПАТ АБ «Укргазбанк» та ухвалюючи додаткове рішення про накладення арешту на квартиру ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що судом першої інстанції під час ухвалення рішення у справі не було вирішено заяву представника ПАТ АБ «Укргазбанк», подану на підставі статті 10571 ЦК України, положення якої вже діяли на час розгляду справи судом та постановлення ним додаткового рішення. Разом із тим у інших справах, за аналогічних обставин, на які, як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, на відміну від справи, яка переглядається, зокрема, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2014 року та 30 березня 2016 року, містяться висновки про те, що положення статті 10571 ЦК України набрали чинності з 4 листопада 2012 року, а отже її дія поширюється на кредитні договори, договори застави, інші договори, укладені після цієї дати, а тому її не можна застосовувати до договорів, укладених до дати набрання нею чинності. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статті 10571 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно із частиною 5 статті 10571 ЦК України, визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов’язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов’язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним – після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти у розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті. Частина п’ята статті 10571 ЦК України, яка набрала чинності з 4 листопада 2012 року, застосовується у тому випадку, коли суд визнає недійсним договір застави. Ця норма носить імперативний характер та зобов’язує суд при вирішенні питання про недійсність договору застави у випадку звернення кредитодавця з заявою накласти арешт на майно, яке було предметом застави. Частина перша статті 58 Конституції України закріплює загальновизнаний принцип права, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7). Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Отже, норми Закону № 5405-VI від 2 жовтня 2012 року, якими ЦК України доповнено статтею 10571, набрали чинності 4 листопада 2012 року, тобто після укладення спірного іпотечного договору, який було укладено 24 квітня 2008 року та додаткового договору до нього від 1 вересня 2009 року, що виключає можливість застосування зазначеної норми до спірних правовідносин. З огляду на наведене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, ухвалені в справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконними. Оскільки неправильне застосування судами зазначених норм матеріального права в справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої й другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні заяви. Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 23 червня 2016 року та додаткове рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 30 травня 2016 року скасувати. У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» про ухвалення додаткового рішення у справі про накладення арешту на квартиру відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-2705цс16 За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7). Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Отже, норми Закону № 5405-VI від 2 жовтня 2012 року, якими ЦК України доповнено статтею 10571, набрали чинності 4 листопада 2012 року, тобто після укладення спірного іпотечного договору, який було укладено 24 квітня 2008 року та додаткового договору до нього від 1 вересня 2009 року, що виключає можливість застосування зазначеної норми до спірних правовідносин. Постанова від 22 лютого 2017 року № 6-2705цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E5E10C32AD7396C4C22580E600530745
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про стягнення трьох процентів річних та інфляційних витрат за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2016 року та ухвали Московського районного суду м. Харкова від 12 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми боргу за договором позики в розмірі 7 тис. 772 грн 34 коп. та індексу інфляції в розмірі 27 тис. 828 грн 34 коп., а всього 35 тис. 600 грн 68 коп. В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що 7 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики на суму 369 тис. грн, що еквівалентно 45 тис. доларів США, за умовами якого останній зобов’язався повернути борг до 6 червня 2013 року, але свого зобов’язання не виконав. Московський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 12 січня 2016 року задовольнив позов ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики від 7 грудня 2012 року, стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 1 млн. 57 тис. 696 грн 43 коп., що еквівалентно 45 тис. доларів США, три проценти річних в розмірі 76 тис. 916 грн 68 коп., індекс інфляції в розмірі 675 тис. 95 грн 19 коп., вирішив питання про розподіл судових витрат. Посилаючись на те, що курс гривні щодо долара станом на 1 листопада 2015 року збільшився, у зв’язку з чим збільшилась і заборгованість ОСОБА_2 по сплаті боргу за договором позики, ОСОБА_1просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь три проценти річних від простроченої суми боргу в розмірі 7 тис. 772 грн 34 коп. за період з 1 листопада 2015 року по 1 лютого 2016 року та індекс інфляції в розмірі 27 тис. 828 грн 34 коп. за період з 1 жовтня 2015 року по 1 січня 2016 року, а всього 35 тис. 600 грн 68 коп. Московський районний суд м. Харкова ухвалою від 12 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2016 року, зупинив провадження в справі до вирішення справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання недійсним договору позики від 7 грудня 2012 року, що розглядається Харківським районним судом Харківської області. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 8 липня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У серпні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2016 року та ухвали Московського районного суду м. Харкова від 12 квітня 2016 року посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а саме пункту 4 частини першої статті 201 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2016 року та ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 12 квітня 2016 року, а справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 12 січня 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 1 млн. 57 тис. 696 грн 43 коп., що еквівалентно 45 тис. доларів США, три проценти річних в розмірі 76 тис. 916 грн 68 коп., індекс інфляції в розмірі 675 тис. 95 грн 19 коп., вирішив питання про розподіл судових витрат. У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 трьох процентів річних від простроченої суми боргу в розмірі 7 тис. 772 грн 34 коп. за період з 1 листопада 2015 року по 1 лютого 2016 року та індексу інфляції в розмірі 27 тис. 828 грн 34 коп. за період з 1 жовтня 2015 року по 1 січня 2016 року. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що розгляд даної справи є неможливим до вирішення іншої справи про визнання недійсним договору позики, тому дійшов висновку про наявність підстав для зупинення провадження в справі на підставі пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявником на підтвердження наявності підстави для перегляду судових рішень, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України, містяться такі висновки: 30 в ухвалі від 20 січня 2016 року суд касаційної інстанції визнав необґрунтованими та такими, що не відповідають пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України висновки суду апеляційної інстанції про неможливість розгляду справи про стягнення заборгованості за кредитним договором до вирішення іншої цивільної справи про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, тому скасував ухвалу суду апеляційної інстанції, а справу направив до цього суду для продовження розгляду; 31 в ухвалі від 25 травня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який виходив із відсутності обставин, які б унеможливлювали розгляд справи, і відмовив у зупиненні провадження в даній справі. При цьому, суд зазначив, що предмети позовів у справах є різними, у справі, яка розглядалась, предметом позову є захист права власності шляхом усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, у іншій справі - визнання заповіту недійсним та оскарження дій нотаріуса; 32 в ухвалі від 1 червня 2016 року суд касаційної інстанції скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу передав до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки суди, зупиняючи провадження в справі, не врахували вимог статті 157 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку і зупинили провадження в справі всупереч принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 157, пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України у разі неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, суд зобов’язаний зупинити провадження у цій справі. Визначаючи наявність підстав, передбачених статтею 201 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов’язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 4 частини першої цієї статті, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Згідно з частиною першою статті 157 ЦПК України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвненції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»). У справі, яка переглядається, предметом спору є стягнення трьох процентів річних від суми боргу за договором позики, заборгованість за яким стягнуто на підставі судового рішення, та індексу інфляції за час прострочення виконання грошового зобов’язання. Підставою для зупинення провадження у справі став факт розгляду судом цивільної справи про визнання недійсним договору вказаного позики. Проте, суд на порушення вимог пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України, зазначивши конкретну іншу справу, до вирішення якої зупиняється провадження у справі, не проаналізував предмети спорів у справах і не вказав обставини, які б давали підстави для висновку про те, що наявність спору у справі про визнання недійсним договору позики виключає можливість на підставі наявних доказів самостійно встановити при розгляді даної справи наявність обставин, якими ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги, та можливості застосування відповідальності за порушення грошового зобов’язання, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 пред’явлено позов саме з таких підстав. Крім того, зупинивши провадження у справі, суд порушив право позивача на розумні строки розгляду справи. Ураховуючи викладене, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди порушили норми процесуального права, а саме частину першу статті 157, пункт 4 частини першої статті 201 ЦПК України, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та передачі справи на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2016 року та ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 12 квітня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1957цс16 Визначаючи наявність підстав, передбачених статтею 201 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов’язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 4 частини першої цієї статті, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Згідно з частиною першою статті 157 ЦПК України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 1 лютого 2017 року № 6-1957цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/63509DC8463DE6F7C22580C7002BF6BC
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Червоноградського міського суду Львівської області та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а : ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Червоноградського міського суду Львівської області та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 17 лютого 2016 року відкрито провадження у справі в частині позовних вимог до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди. Іншою ухвалою Сокальського районного суду від 17 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 14 квітня 2016 року, відмовлено у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог до Червоноградського міського суду Львівської області. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд ухвали касаційного суду ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та неоднакове застосування касаційним судом однієї і тієї самої норми процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а саме статей 15, 16 ЦК України, статті 108, частини четвертої статті 110, статті 122 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення і передає справу на новий розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ якщо установить, що воно є незаконним. Відмовляючи у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог до Червоноградського міського суду суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний та касаційний суди, виходив із того, що на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України така позовна заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвали судів попередніх інстанцій та направляючи справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі, виходив із того, що суди, відмовляючи у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України, не врахували тих обставин, що позивач рішення суду чи дії судді не оскаржує, а вважає, що такими діями йому завдана моральна шкода і принижена честь, гідність та ділова репутація, тому звернувся до суду з позовом до Червоноградського міського суду Львівської області та держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на норми цивільного права, що має бути перевірено і оцінено судом. При вирішенні питання про відкриття провадження у справі суди не дотрималися вимог процесуального права та постановили помилкові ухвали, які підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми процесуального права, а саме пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Судами встановлено, що ОСОБА_1 звернувся з позовом до Червоноградського міського суду Львівської області та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, в якому просив стягнути з відповідача Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на його користь 1 000 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, завданої в результаті незаконних дій судді Червоноградського міського суду Львівської області у зв’язку з постановленням незаконної ухвали від 16 квітня 2015 року, що спричинило приниження його честі, гідності та ділової репутації. Згідно із частиною першою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в зазначеній вище редакції судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом. Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Відповідно до статті 125 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. У Висновку № 3 (2002 ) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Ураховуючи наведене, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовляючи у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог до Червоноградського міського суду Львівської області дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України, оскільки така позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Отже, у справі, яка переглядається, положення пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України судом застосовано правильно і рішення суду касаційної інстанції у ній є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку з чим відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-3139цс16 ОСОБА_1 звернувся з позовом до Червоноградського міського суду Львівської області та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, в якому просив стягнути з відповідача Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на його користь 1 000 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, завданої в результаті незаконних дій судді Червоноградського міського суду Львівської області у зв’язку з постановленням незаконної ухвали від 16 квітня 2015 року, що спричинило приниження його честі, гідності та ділової репутації. Згідно із частиною першою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в зазначеній вище редакції судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом. Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Відповідно до статті 125 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 1 березня 2017 року № 6-3139цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FD71F07D29FB93D0C22580DC0042CF5D
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний», товариства з обмеженою відповідальністю «Омбілік-Трейд» про визнання договору іпотеки припиненим за заявою публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» (далі-ПАТ «АБ «Південний»), товариства з обмеженою відповідальністю «Омбілік-Трейд» (далі - ТОВ «Омбілік-Трейд») про визнання договору іпотеки припиненим, посилаючись на те, що 28 грудня 2009 року між ПАТ «АБ «Південний» та ТОВ «Омбілік-Трейд» було укладено кредитний договір, на забезпечення виконання якого між ними укладено договір іпотеки від 28 грудня 2009 року, відповідно до умов якого ТОВ «Омбілік-Трейд» передало в іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА 1. Позивачка зазначала, що ухвалою господарського суду Харківської області від 23 квітня 2013 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «Омбілік-Трейд» та ухвалою цього ж суду від 20 серпня 2013 року зобов’язано розпорядника майна окремо внести до реєстру вимог кредиторів вимоги банку, які забезпеченні заставою майна боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника – АДРЕСА 1. Також позивачка зазначала, що 1 жовтня 2013 року банк надав згоду на зняття заборони, яку було накладено виконавчою службою Київського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції у виконавчому провадженні щодо зазначеної квартири, а 26 вересня 2013 року надав господарському суду Харківської області заяву про згоду на продаж іпотечної квартири. Посилаючись на те, що за згодою іпотекодержателя відбулось відчуження предмету іпотеки та 25 квітня 2014 року проведено державну реєстрацію та видано свідоцтво про право власності на квартиру нового власника майна – компанію ОMBILIC LIMITED, а тому іпотека не перейшла до нового власника нерухомого майна, оскільки була припинена відповідно до вимог закону, а 25 квітня 2014 року ОСОБА_1 придбала у власність у компанії ОMBILIC LIMITED зазначену квартиру, у зв’язку з чим просила задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 3 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 5 липня 2016 року, позов задоволено. Визнано припиненим договір іпотеки від 28 грудня 2009 року, укладений між ТОВ «Омбілік - Трейд» та ПАТ «АБ «Південний», посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «АБ «Південний» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ АБ «Південний» просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 17, 23 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 28 грудня 2009 року між ПАТ «АБ «Південний» та ТОВ «Омбілік-Трейд» було укладено кредитний договір НОМЕР_1, на забезпечення виконання якого між ними укладено договір іпотеки від 28 грудня 2009 року, відповідно до умов якого ТОВ «Омбілік-Трейд» передав в іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА 1. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 23 квітня 2013 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «Омбілік-Трейд» (а.с. 19-22). Ухвалою Господарського суду Харківської області від 20 серпня 2013 року зобов’язано розпорядника майна окремо внести до реєстру вимог кредиторів, вимоги ПАТ «АБ «Південний» на суму 1 450 047 грн. 96 коп., які забезпечені заставою майна боржника, а також внесено окремо до реєстру відомості про майно боржника – квартиру АДРЕСА 1, яка є предметом застави (іпотеки) згідно з державним реєстром застав (а.с. 23-26). У заявах ПАТ «АБ «Південний» від 26 вересня та 1 жовтня 2013 року банк надав згоду на зняття заборони, яка була накладена виконавчою службою Київського ВДВС Харківського МУЮ у виконавчому провадженні щодо нерухомого майна боржника ТОВ «Омбілік-Трейд» - квартири АДРЕСА 1, яка є предметом застави (іпотеки) згідно з державним реєстром застав за наступних умов - з метою продажу цієї квартири. В заяві зазначено, що продаж буде здійснено за ціною не менше 36 000 доларів США. Всі грошові кошти, отримані з продажу зазначеної квартири будуть направлені на погашення заборгованості ТОВ «Омбілік-Трейд» перед ПАТ «АБ «Південний», що виникла відповідно до кредитного договору від 28 грудня 2009 року (а.с. 27, 28). 14 березня 2014 року відбувся аукціон з реалізації нерухомого майна – квартири в будинку по вул. АДРЕСА 1, за результатами якого складено акт про переведення права власності на придбану квартиру за компанією ОMBILIC LIMITED. На підставі зазначеного акта про переведення права власності, 25 квітня 2014 року компанія ОMBILIC LIMITED отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА 1, виданого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2 (а.с. 106). 25 квітня 2014 року між компанією ОMBILIC LIMITED та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, за яким ОСОБА_1 набула право власності на квартиру (а.с. 109-110). Однак, постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2014 року (справа № 922/1294/13), залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, визнано недійсними результати аукціону, оформленого протоколом від 14 березня 2014 року НОМЕР_2, затвердженого президентом ТБ «Всеукраїнський торговий центр» та керуючим санацією ТОВ «Омбілік-Трейд» (а.с. 59-66). Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходили з того, що оскільки предмет іпотеки реалізовано зі згоди іпотекодержателя, у зв’язку з чим є підстави для припинення договору іпотеки відповідно до вимог п. 3 ч. 3 ст. 9, ст. 17 Закону України «Про іпотеку». Проте, у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 23 березня та 21 вересня 2016 року (№ 3-137гс16; № 6-1685цс16) суд висловив правову позицію про те, що перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Таким чином, жодних підстав для припинення договору іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку», матеріали справи не містять. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 17, 23 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов'язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Однак, аукціон на підставі якого проводилася реалізація іпотечного майна, визнано недійсним постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, тому передбачена статтею 17 Закону України «Про іпотеку» підстава для припинення іпотеки (реалізація предмета іпотеки) відсутня. Крім того, ухвалою господарського суду Харківської області від 2 вересня 2016 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 3 листопада 2016 року, витребувано у ОСОБА_1 на користь ТОВ «Омбілік-Трейд» квартиру АДРЕСА 1; визнано недійсним свідоцтво про право власності на зазначену квартиру від 25 квітня 2014 року; визнано право власності на спірну квартиру за ТОВ «Омбілік-Трейд». За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосував положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» та дійшов помилкового висновку про припинення іпотеки. Таким чином, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового рішення суду – про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» задовольнити. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 червня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 5 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2016 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний», товариства з обмеженою відповідальністю «Омбілік-Трейд» про визнання договору іпотеки припиненим – відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» сплачений ним судовий збір в сумі 4 339 грн. 32 грн. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-130цс17 Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов'язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Однак, аукціон на підставі якого проводилася реалізація іпотечного майна, визнано недійсним постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, тому передбачена статтею 17 Закону України «Про іпотеку» підстава для припинення іпотеки (реалізація предмета іпотеки) відсутня. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 1 березня 2017 року № 6-130цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3CE233F1C55C3BFC22580DC0042A112
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Васильківського міжрайонного прокурора Київської області, що діє в інтересах держави, в особі Державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики Національної Академії Наук України», Науково-інженерного центру «Матеріалообробка вибухом» інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона НАН України до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, третя особа – Управління Держкомзему у м. Василькові та Васильківському районі Київської області, про скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, припинення права власності та визнання права постійного користування на землю за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У березні 2010 року Васильківський міжрайонний прокурор Київської області, що діє в інтересах держави, в особі Державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики Національної Академії Наук України», Науково-інженерного центру «Матеріалообробка вибухом» інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона НАН України звернувся до суду з позовом до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, третя особа – Управління Держкомзему у м. Василькові та Васильківському районі Київської області, про скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, припинення права власності та визнання права постійного користування на землю. Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 22 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 12 листопада 2015 року, у позові відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2016 року відмовлено першому заступнику прокурора Київської області у відкритті касаційного провадження на підставі статті 328 ЦПК України – у зв’язку з пропуском без поважної причини строку на касаційне оскарження. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції заступник Генерального прокурора просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій, а справу направити до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття касаційної скарги, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом статей 73, 222, 325, 326 ЦПК України при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника Генеральної прокуратури України – ОСОБА_11 на підтримання заяви, пояснення ОСОБА_9 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення і передає справу на новий розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, при оскарженні судового рішення, що перешкоджає подальшому провадженні у справі, якщо установить, що воно є незаконним. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції виходив з того, що скаржником не доведено та не вказано поважних причин недотримання процесуального строку, передбаченого на касаційне оскарження, які б могли слугувати підставою для його поновлення. Та не надано докази недотримання судом апеляційної інстанції вимог частини третьої статті 222 ЦПК України. Разом з тим в ухвалах від 9 грудня 2016 року, від 30 листопада 2016 року наданих прокурором для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, поновлюючи скаржникам строк на касаційне оскарження, дійшов висновку про поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження, оскільки копії оскаржуваних рішень суд апеляційної інстанції надав скаржникам з порушенням норм статті 222 ЦПК України. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статей 73, 222, 325 ЦПК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 129 Конституції України в редакції, яка була чинною на час постановлення рішення суду касаційної інстанції, однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечено судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частино першої цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк. За змістом абзацу другого частини третьої статті 328 ЦПК України якщо заяву не подано особою у зазначений строк або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження. Згідно із частиною першою статті 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду. Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення з викладом вступної та резолютивної частин. Вступну та резолютивну частину ухвали апеляційного суду проголошено 12 листопада 2015 року. Строк на касаційне оскарження рішення апеляційного суду закінчився 2 грудня 2015 року. Повний текст оскаржуваного рішення апеляційного суду працівником прокуратури отримано лише 24 листопада 2015 року, що значно звузило, передбачений статтею 326 ЦПК України двадцятиденний строк на складання та подання касаційної скарги органами прокуратури. Касаційну скаргу заступник прокурора Київської області подав 11 грудня 2015 року. Якщо недотримання строків касаційного оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема повний текст судового рішення особі надіслано із значним запізненням, що значно звужує, передбачений статтею 326 ЦПК України двадцятиденний строк на складання та подання касаційної скарги, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення. Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, суд не звернув уваги на те, що з вини суду апеляційної інстанції заявник отримав копію повного тексту оскаржуваного судового рішення за вісім днів до закінчення строку на касаційне оскарження, що значно звузило його права на подання касаційної скарги та її мотивування відповідно до вимог статті 326 ЦПК України, а тому касаційний суд дійшов передчасного висновку щодо відмови у відкритті касаційного провадження. Ураховуючи зазначене, ухвалене у справі судове рішення суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-245цс17 Відповідно до статті 129 Конституції України в редакції, яка була чинною на час постановлення рішення суду касаційної інстанції, однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечено судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частино першої цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк. За змістом абзацу другого частини третьої статті 328 ЦПК України якщо заяву не подано особою у зазначений строк або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження. Згідно із частиною першою статті 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду. Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення з викладом вступної та резолютивної частин. Якщо недотримання строків касаційного оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема повний текст судового рішення особі надіслано із значним запізненням, що значно звужує, передбачений статтею 326 ЦПК України двадцятиденний строк на складання та подання касаційної скарги, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 1 березня 2017 року № 6-245цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ABB22B95FA4AD829C22580DC0042B338
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідач у добровільному порядку умов договору позики не виконує, внаслідок чого утворилась заборгованість. З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за договором позики в сумі 6 971 573,56 грн., з яких 3 954 600 грн. основного боргу, 3 % річних на суму 406 937,56 грн., а також 2 610 036 грн. інфляційних втрат. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 9 липня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 954 600 грн. боргу за договором позики та 3% річних у розмірі 406 937 грн. 56 коп. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 12 жовтня 2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 9 липня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг з урахуванням індексу інфляції в сумі 2 361 280 грн. та 3% річних в сумі 148 181 грн. 92 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року рішення апеляційного суду м. Києва від 12 жовтня 2015 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 9 липня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 9 липня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 533 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 31 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого останній отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 1 440 000 грн., що на день передачі грошових коштів відповідало 180 000 дол. США за середнім курсом їх продажу комерційними банками м. Києва. Пунктом 2 зазначеного договору обумовлено, що день остаточного розрахунку має відбутись не пізніше 1 січня 2012 року і повна сума, що підлягає поверненню, на день остаточного розрахунку має відповідати сумі, еквівалентній 180 000 дол. США за середнім курсом продажу комерційними банками м. Києва на день передачі грошей. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач не надав доказів на підтвердження повернення коштів, а тому з урахуванням умов договору позики, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача суми, еквівалентної 180 000 дол. США, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) станом на 9 липня 2015 року становило 3 954 600 грн. Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив з того, що заборгованість повинна бути обчислена станом на день остаточного розрахунку, встановленого договором, тобто 1 лютого 2012 року. Касаційний суд зазначив, що суди не взяли до уваги факт отримання відповідачем грошових коштів у національній валюті в сумі 1 440 000 грн., та стягнули суму боргу з урахуванням курсової різниці за період неповернення позики, не зауваживши, що вимог про стягнення збитків позивач не заявляв, та взяли за основу розрахунок позивача без урахування умов договору позики. Проте у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року суд виходив з того, що частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 533 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, визначеного у гривнях. Разом з тим у випадку порушення грошового зобов’язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти. Суд установив, що умовами договору позики, а саме пунктом 2, передбачена відповідність повернення повної суми позики на день остаточного розрахунку в сумі, еквівалентній 180 000 дол. США за середнім курсом продажу комерційними банками м. Києва на день передачі грошей. Ураховуючи умови договору та положення статті 533 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення суми боргу, відповідно до умов договору та положень цієї норми, визначену за курсом долара США станом на 9 липня 2015 року - на день ухвалення судового рішення, як зазначено у позовних вимогах. Разом з тим поза увагою судів залишилась умова укладеного між сторонами договору позики про визначення еквіваленту суми за середнім курсом продажу комерційними банками м. Києва на день передачі грошей, що відповідає положенням статті 533 ЦК України щодо встановлення іншого порядку умовами договору. Таким чином, суди помилково визначили еквівалент суми за офіційним курсом НБУ. З огляду на зазначене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 9 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-284цс17 Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 1 березня 2017 року № 6-284цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/31F9C2EA918E7EEAC22580DC0042BB21
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» – Жукова Д.О., Некрасова О.С., публічного акціонерного товариства «Норд» – Потєй І.Д., Панасенко О.Я., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» (далі – ТОВ «Про-Сток») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року у справі № 910/29752/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Норд» (далі – ПАТ «Норд») до ТОВ «Про-Сток» про стягнення 3 007 800,00 грн, в с т а н о в и л и: У листопаді 2015 року ПАТ «Норд» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Про-Сток» про стягнення 3 007 800,00 грн штрафу у зв’язку з простроченням виконання відповідачем зобов’язань щодо поставки товару та здійснення монтажних робіт за договором поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28. Рішенням Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ПАТ «Норд» на користь ТОВ «Про-Сток» 12 650,00 грн витрат з оплати послуг адвоката. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «Про-Сток» на користь ПАТ «Норд» штрафні санкції у розмірі 3 007 800,00 грн, 45 117,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви та 49 628,73 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Про-Сток», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 258, 549, 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 21 січня 2014 року у справі № 919/250/13-г, від 24 квітня 2014 року у справі № 902/1653/13, від 02 вересня 2015 року у справі № 911/1171/15, від 22 грудня 2015 року у справі № 908/2605/15-г, від 27 січня 2016 року у справі № 922/4420/15, від 16 лютого 2016 року у справі № 926/374/15, від 02 березня 2016 року у справі № 909/677/15, від 03 березня 2016 року у справі № 910/20128/15, від 31 березня 2016 року у справі № 918/1389/15, від 26 квітня 2016 року у справі № 910/21298/15, від 17 травня 2016 року у справі № 917/521/15, від 31 травня 2016 року у справі № 905/1329/15, від 15 червня 2016 року у справі № 914/3220/15, від 26 липня 2016 року у справі № 904/76/16, від 17 серпня 2016 року у справі № 904/9396/15, від 30 серпня 2016 року у справі № 924/190/16, копію ухвали Верховного Суду України від 02 березня 2011 року у справі № 6-53218св10, копії постанов Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-3006цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-1138цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ТОВ «Про-Сток» обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 29 листопада 2013 року між ТОВ «Про-Сток» (постачальник) і ПАТ «Норд» (покупець) укладено договір поставки № 13/28, відповідно до умов якого постачальник зобов’язується поставити і передати у власність покупця конструкцію складських збірно-розбірних палетних стелажів (далі – товар) в асортименті, кількості та за ціною згідно зі специфікацією, що є невід’ємною частиною договору, і виконати роботу з монтажу стелажів (далі – монтажні роботи), вартість якої включена до вартості товару, а покупець зобов’язується прийняти такий товар і сплатити його вартість на умовах цього договору. Згідно з пунктом 1.7 договору постачальник зобов’язався здійснити доставку товару, збірні та монтажні роботи, а також передати покупцеві змонтоване та готове до експлуатації за призначенням стелажне обладнання у строк до 26 січня 2014 року; загальна сума договору становить 4 070 000,00 грн (пункт 8.2 договору). Поставка товару здійснюється на умовах DDP (згідно з Інкотермс у редакції 2010 року), місце поставки – склад покупця за адресою: м. Донецьк, вул. Бахметьєва, 43а (пункт 2.1 договору); зобов’язання постачальника вважаються виконаними по закінченні збірних і монтажних робіт, про що сторонами складається акт приймання стелажного обладнання до експлуатації (пункт 2.3 договору); датою поставки товару вважається дата підписання сторонами видаткових накладних, при цьому зобов’язання постачальника щодо поставки вважаються виконаними належно та в повному обсязі з моменту підписання акта, передбаченого пунктом 2.3 договору (пункт 6.4 договору); приймання товару за кількістю та комплектністю відбувається під час приймання змонтованого стелажного обладнання та підтверджується актом, передбаченим пунктом 2.3 договору (пункт 6.5 договору). Поставка і передача товару покупцеві проводиться у строки і в кількості, узгоджених у цьому договорі та додатках до нього; повна поставка товару постачальником повинна бути здійснена у строк, що дозволяє виконати збірно-монтажні роботи до 26 січня 2014 року (пункти 9.1, 9.2 договору); датою початку монтажних робіт буде вважатися дата першої поставки товару та підписання накладних; постачальник зобов’язується здійснити своєчасну та якісну роботу з монтажу стелажів у строк до 26 січня 2014 року; приймання виконаних робіт з монтажу товару здійснюється шляхом підписання сторонами акта, зазначеного у пункті 2.3 договору; місце виконання монтажних робіт – об’єкт покупця за адресою: м. Донецьк, вул. Бахметьєва, 43а (пункти 10.1–10.4 договору). Пунктом 12.5 договору передбачено, що за кожну повну або неповну добу прострочення поставки товару та/або прострочення строків проведення монтажних робіт постачальник має сплатити покупцеві штраф у розмірі 5 % від загальної вартості непоставленого товару. Згідно з пунктом 12.9 договору у випадку, якщо прострочення постачальником обов’язку передати змонтований товар перетинає граничний строк, встановлений сторонами у пункті 1.7 договору (26 січня 2014 року), нарахування штрафів згідно з пунктом 12.5 припиняється, починаючи з 27 січня 2014 року за кожну повну або неповну добу прострочення постачальник сплачує на користь покупця штраф у розмірі 1 % загальної суми договору, зазначеної у пункті 8.2 договору. 07 лютого 2014 року сторонами підписано видаткову накладну № РН-0000056 на загальну суму 4 070 000,00 грн, а 10 лютого 2014 року між сторонами підписано акт приймання стелажного обладнання до експлуатації, відповідно до якого постачальник передав, а покупець прийняв в експлуатацію конструкцію складських збірно-розбірних палетних стелажів, вартість яких становить 4 070 000,00 грн. При цьому сторони щодо поставленого та змонтованого товару зауважень і претензій не мають. 26 жовтня 2015 року ПАТ «Норд» направило відповідачеві вимогу № 15П/256 про сплату штрафу у розмірі 3 011 800,00 грн (у тому числі за прострочення поставки товару – 2 442 000,00 грн та за прострочення виконання обов’язку щодо передачі змонтованого товару – 569 800,00 грн), в якій зазначено, що у порушення умов, передбачених пунктами 1.7, 9.2, 10.2 договору, ТОВ «Про-Сток» допустило прострочення поставки товару на 12 календарних днів, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056, а також прострочення зі збірки, монтажу та вводу товару в експлуатацію на 14 календарних днів, що підтверджується актом приймання стелажного обладнання в експлуатацію від 10 лютого 2014 року. Оскільки наведених вимог відповідач не виконав, позивач звернувся до суду із зазначеним позовом. Під час розгляду справи відповідач (ТОВ «Про-Сток») подав заяву про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що відповідач дійсно допустив прострочення виконання зобов’язання за договором поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 у частині поставки та монтажу товару в строк до 26 січня 2014 року, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056 та актом приймання стелажного обладнання в експлуатацію від 10 лютого 2014 року. Разом із тим суд уточнив розрахунок суми штрафу, який підлягає стягненню з відповідача, а саме: 244 200,00 грн (203 500,00 грн – 5 % від загальної вартості непоставленого товару та 40 700,00 грн – 1 % загальної суми договору), оскільки позивач помилково здійснив нарахування штрафу за кожен день прострочення з огляду на те, що такий вид обчислення неустойки за своєю правовою природою є пенею, нарахування якої за прострочення виконання негрошового зобов’язання чинним законодавством не передбачено. Водночас судом установлено, що за змістом пунктів 1.7, 9.2, 10.2 договору строком виконання відповідачем зобов’язань визначено 26 січня 2014 року. Оскільки ПАТ «Норд» звернулося до суду з відповідними вимогами до ТОВ «Про-Сток» 19 листопада 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК. Апеляційний суд, із висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що сторони мали право визначити у договорі такий вид забезпечення виконання зобов’язань відповідача як стягнення штрафу у відсотках за кожен день прострочення, що не суперечить чинному законодавству, а помилкове зазначення у договорі (пункти 12.5 і 12.9 договору) назви форми неустойки не впливає на підстави та розмір її стягнення судом. Також суд, посилаючись на положення статей 256, 258, 261, 267, 611 ЦК, дійшов висновку, що позивач не пропустив строку позовної давності оскільки стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. З огляду на те, що порушення відповідачем основного зобов’язання, зокрема прострочення поставки товару та його монтажу, відбулося 27 січня 2014 року, а позов подано 19 листопада 2015 року, тобто у межах загального трирічного строку позовної давності, то суд першої інстанції неправильно застосував спеціальний строк позовної давності в один рік до позовних вимог про стягнення штрафу за порушення основного зобов’язання. Отже, позивачем правомірно нараховано штрафи, передбачені пунктами 12.5 і 12.9 договору поставки, у межах 12 місяців перед зверненням до суду за захистом порушеного права у межах трирічного строку позовної давності за основною вимогою. Разом із тим у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки за порушення зобов’язань дійшов наступних правових висновків: – визначений у договорі штраф, який нараховується за кожен день прострочення виконання зобов’язання, за своєю правовою природою є пенею, яка не може стягуватися у розмірі, що перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України, при цьому пеня як різновид неустойки підлягає нарахуванню та стягненню виключно за порушення грошового зобов’язання; зобов’язання підрядника щодо виконання підрядних робіт у визначений договором строк має негрошовий характер, тому до спірних правовідносин приписи Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» не застосовуються; – нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, а строк позовної давності, у межах якого особа може звернутися до суду за захистом порушеного права із вимогами про стягнення неустойки (пені, штрафу), законом встановлено в один рік, при цьому за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові; – розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. В ухвалі Верховного Суду України від 02 березня 2011 року у справі № 6-53218св10 зазначено, що встановлений договором вид забезпечення виконання зобов’язання у вигляді пені, розмір якої визначено у твердій грошовій сумі, не відповідає змісту поняття пені та її правовій природі як грошової суми, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, тому ця умова договору не відповідає вимогам закону та не підлягає застосуванню. У зазначених вище постановах Верховного Суду України наведено висновок про те, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК). Відповідно до частини другої статті 258 ЦК до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Аналіз цих норм ЦК дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики в застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК) суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Аналогічні положення містяться й у статтях 525, 526 ЦК. Згідно зі статтею 530 ЦК якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Відповідно до положень статті 610 ЦК порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК). Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті 217 ГК). Штрафними санкціями відповідно до частини першої статті 230 ГК визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК (частина перша статті 199 ГК), Видами забезпечення виконання зобов’язання за змістом положень частини першої статті 546 ЦК є неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток, а частиною другою цієї норми визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов’язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 ЦК, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК, засоби, які забезпечують належне виконання зобов’язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону. За змістом положень частини четвертої статті 231 ГК розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У справі, яка розглядається, судами встановлено, що пунктом 12.5 договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 сторони визначили, що за кожну повну або неповну добу прострочення поставки товару та/або прострочення строків проведення монтажних робіт постачальник має сплатити покупцеві штраф у розмірі 5 % від загальної вартості непоставленого товару. Згідно з пунктом 12.9 договору у випадку, якщо прострочення постачальником обов’язку передати змонтований товар перетинає граничний строк, встановлений сторонами у пункті 1.7 договору (26 січня 2014 року), нарахування штрафів згідно з пунктом 12.5 припиняється, починаючи з 27 січня 2014 року за кожну повну або неповну добу прострочення постачальник сплачує на користь покупця штраф у розмірі 1 % загальної суми договору, зазначеної у пункті 8.2 договору. Тобто розмір договірної штрафної санкції обраховано у відсотковому розмірі за кожну добу прострочення, що за визначенням статті 549 ЦК відповідає поняттю «пеня». Між тим для договірної практики та практики правозастосування сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору, практичного значення не має. У такому випадку слід виходити з мети встановлення у законі відповідальності за порушення зобов’язання у вигляді штрафної санкції – забезпечення належного виконання зобов’язання. Як установлено судами попередніх інстанцій, сторони договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 погодили кінцевий строк поставки та виконання збірних і монтажних робіт до 26 січня 2014 року. Відповідач виконав поставку товару 07 лютого 2014 року, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056, а монтажні роботи закінчив 10 лютого 2014 року, про що свідчить акт приймання стелажного обладнання в експлуатацію, який складено і підписано сторонами 10 лютого 2014 року. Отже, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що позивач ПАТ «Норд» відповідно до умов договору і положень чинного законодавства має право на застосування штрафних санкцій до ТОВ «Про-Сток» у зв’язку з порушенням останнім строку виконання господарського зобов’язання. Натомість законодавством визначено строк (позовна давність), у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Так, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), а для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (стаття 258 ЦК). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Разом із тим положеннями частини шостої статті 232 ГК передбачено особливість порядку застосування господарських штрафних санкцій, відповідно до якої нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Таким чином, положення глави 19 ЦК про строки позовної давності підлягають застосуванню з урахуванням особливостей, передбачених частиною шостою статті 232 ГК, а тому: 1) якщо господарська санкція нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права; 2) з огляду на те, що нарахування господарських штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, то строк позовної давності спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію. Положення статті 266, частини другої статті 258 ЦК про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду у межах строку позовної давності за основною вимогою, до господарських санкцій не застосовується. У справі, яка розглядається, умовами договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 визначено строк виконання зобов’язань – 26 січня 2014 року, судами попередніх інстанцій установлено факт виконання відповідачем своїх зобов’язань – 10 лютого 2014 року, тобто має місце прострочення виконання зобов’язання відповідачем з 27 січня 2014 року по 09 лютого 2014 року. Оскільки позивач звернувся до суду з позовом у листопаді 2015 року, тобто поза межами річного строку, установленого законом для вимог про стягнення штрафу, а відповідачем до ухвалення рішення в справі було заявлено про застосування позовної давності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності (частина четверта статті 267 ЦК). Натомість суди апеляційної і касаційної інстанцій зазначених вимог чинного законодавства, а також фактичних обставин справи не врахували та дійшли помилкового висновку щодо правомірності звернення позивача до суду за захистом порушеного права у межах трирічного строку позовної давності за основною вимогою. Ураховуючи наведене, при вирішенні цієї справи суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду щодо відсутності підстав для задоволення позову у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року підлягають скасуванню, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року – залишенню в силі. Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року у справі № 910/29752/15 скасувати, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року залишити в силі. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Норд» (код 13533086) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» (код 36391779) 112 792,10 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги про перегляд судових рішень Вищим господарським судом України та заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/29752/15. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Постанова від 8 лютого 2017 року № 3-1217гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8A72EA6DAD329F4C22580DC0042C4F8
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_6, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року, в с т а н о в и л и: У січні 2015 року ОСОБА_1 в інтересах свого чоловіка ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_6, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції (далі – державна реєстраційна служба Полтавського МУЮ), про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно. Позивачка зазначала, що в березні 2014 року вона подала позов до Октябрського районного суду м. Полтави про стягнення коштів за договором позики з ОСОБА_3. З метою забезпечення позову 20 травня 2014 року суд постановив ухвалу про накладення арешту на майно боржника ОСОБА_3 – квартиру за АДРЕСА_1 та квартиру за АДРЕСА_2. Рішенням Октярського районного суду м. Полтави від 24 липня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення суми боргу задоволено: стягнуто з ОСОБА_3 на її користь борг за договором позики в сумі 508 тис. 958 грн 70 коп. Проте під час проведення виконавчих дій відділом ДВС Октябрського МУЮ, зокрема опису та арешту майна боржника, стало відомо, що незважаючи на наявність ухвали про накладення арешту, ОСОБА_3, від імені якого за дорученням діяв його тесть ОСОБА_5, 16 липня 2014 року уклав договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за АДРЕСА_1 з ОСОБА_4, яка є донькою останнього та сестрою дружини ОСОБА_3. Посилаючись на те, що зазначений договір порушує її права, оскільки унеможливлює виконання судового рішення, його укладено з метою уникнути цивільно-правової відповідальності, цей договір порушує публічний порядок, - позивачка просила на підставі статей 203, 215-216, 228 ЦК України визнати його недійсним. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 27 жовтня 2015 року позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за АДРЕСА_1, укладений 16 липня 2014 року між ОСОБА_5, від імені якого діяв ОСОБА_3, та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 16 липня 2014 року за НОМЕР_1. Зобов’язано державну реєстраційну службу Полтавського МУЮ поновити реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) за АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, постанову Вищого господарського суду України від 10 лютого 2012 року та постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 5 січня 2009 року Управлінням житлово-комунального господарства Полтавської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Октябрського районної у м. Полтаві ради від 28 березня 2006 року ОСОБА_3 на праві приватної власності належить нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет), розташоване за АДРЕСА_1. Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 20 травня 2014 року з метою забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики накладено арешт на майно ОСОБА_3, в тому числі на квартиру за АДРЕСА_1. Рішенням цього ж суду від 24 липня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто на її користь із ОСОБА_3 борг за договором позики в сумі 508 тис. 958 грн 70 коп. 16 липня 2014 року між ОСОБА_3, від імені якого за дорученням діяв ОСОБА_5, та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1. При цьому суди встановили, що ОСОБА_5 є тестем ОСОБА_3, а ОСОБА_4 – сестрою дружини ОСОБА_3 та дочкою ОСОБА_5. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки за ним проведено відчуження майна обіг якого був обмежений у зв’язку з накладенням арешту на нього, про що продавцю було відомо. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оспорюваним договором купівлі-продажу права позивача не порушено, оскільки на час його укладення заборони відчуження спірних приміщень шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не було. Крім того, відповідачі не були обізнані про наявність ухвали суду про накладення арешту на спірне майно. Разом з тим в інших справах, постанова Вищого господарського суду України від 10 лютого 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року в яких надані заявником як приклади неоднакового застосування норм матеріального права, суди виходили з того, що укладений правочин щодо відчудження майна, яке перебуває під арештом, є нікчемним, незалежно від того чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (далі – ЦК України), іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним. При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України). З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення. З урахуванням особливостей мети забезпечення позову заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. З огляду на зазначене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, помилковим є висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1, станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувало, а права ОСОБА_1 укладенням цього договору не порушені. Суд апеляційної інстанції, переоцінивши докази, наведені судом першої інстанції на підтвердження обізнаності продавця в накладенні арешту, переконливих мотивів для таких своїх висновків не навів. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували наведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі. Наведені в заяві доводи щодо порушення норм процесуального права не свідчать про наявність підстав для перегляду судових рішень згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Допущені судом порушення закону не дозволяють залишити в силі і рішення суду першої інстанції. Задовольняючи позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2, суд не з’ясував і в рішенні не зазначив, які права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_2 порушено оспорюваним договором купівлі-продажу нежитлового приміщення. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1,2 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року та рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 27 жовтня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16 Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним. Той факт, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2552цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/48B5280F4E1282B6C22580B5002B11EC
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», третя особа – ОСОБА_2, про визнання припиненим іпотечного договору та усунення перешкод у здійсненні права власності за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л и : У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» (далі – ПАТ «Кредитпромбанк»), публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельтабанк»), третя особа – ОСОБА_2, про визнання припиненим іпотечного договору та усунення перешкод у здійсненні права власності, посилаючись на те, що 27 грудня 2007 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Кредитпромбанк», правонаступником якого є ПАТ «Кредитпромбанк», укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк зобов’язався відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі в загальному розмірі 37 536 310 грн. на умовах забезпеченості цільового використання, строковості, повернення та платності, а позичальник – використати його за цільовим призначенням, повернути та сплатити відсотки за його користування в порядку та на умовах, визначених договором (з 27 грудня 2007 року – 13,6%, з 1 серпня 2008 року – 17 % річних). З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 27 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та банком укладено іпотечний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого він передав в іпотеку банку нерухоме майно: - земельну ділянку площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_3, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка належить йому на праві власності на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_4; - земельну ділянку площею S_2, кадастровий номер НОМЕР_5, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, яка належить йому на праві власності на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_6; - земельну ділянку площею S_3, кадастровий номер НОМЕР_7, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_3, яка належить йому на підставі державного акта серії НОМЕР_8; - земельну ділянку площею S_4, кадастровий номер НОМЕР_9, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_4, яка належить йому на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_10. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 51 523 784 грн. звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів за ціною згідно з експертним висновком суб'єкта оціночної діяльності, що буде здійснений в процесі виконавчого провадження з виконання рішення суду. У липні 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на земельні ділянки, які є предметом іпотеки, шляхом набуття права власності. 27 вересня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ «Кредитпромбанк» передало (відступило), а ПАТ «Дельта Банк» прийняло права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, унаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінив ПАТ «Кредитпромбанк» як кредитора в зазначених зобов'язаннях. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 березня 2014 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позову відмовлено з посиланням на те, що за наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повторне звернення стягнення на те саме майно, яке є предметом іпотеки, неможливе, оскільки відбудеться подвійне стягнення з боржника коштів на користь банку. Посилаючись на те, що позивач не реалізував право на звернення стягнення на предмет іпотеки, у зв'язку з чим за наявності запису про обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно він не має можливості вільно розпоряджатися належними на праві власності земельними ділянками, просив суд визнати припиненим іпотечний договір від 27 грудня 2007 року НОМЕР_2, укладений між ним та ВАТ «Кредитпромбанк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій за НОМЕР_11 з наступними змінами; усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні майном шляхом зняття заборон та обтяжень іпотекою, що накладені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, та вилучення записів, що внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року, в позові відмовлено. Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ПАТ «Кредитпромбанк», ПАТ «Дельта Банк», третя особа – ОСОБА_2, про визнання припиненим іпотечного договору та усунення перешкод у здійсненні права власності задоволено. Визнано припиненим іпотечний договір НОМЕР_2 від 27 грудня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ВАТ «Кредитпромбанк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за НОМЕР_11 з наступними змінами. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та розпорядженні майном шляхом зняття накладеної приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 заборони відчуження земельних ділянок, розташованих за адресою: АДРЕСА_1,2,3,4, кадастровий номер НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_9, які належать ОСОБА_1. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та розпорядженні майном шляхом вилучення записів, що внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно: - запис про іпотеку НОМЕР_12, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_9, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_14, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_7, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_15, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_3, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_16, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_5, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_17, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_9, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_18, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_7, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_19, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_20, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_12, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_5, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Дельта Банк» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 3, 17, 49 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Дельта Банк» - ОСОБА_5 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 27 грудня 2007 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Кредитпромбанк» укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк зобов'язався відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі в загальному розмірі 37 536 310 грн. на умовах забезпеченості цільового використання, строковості, повернення та платності, а позичальник - використати його за цільовим призначенням, повернути та сплатити відсотки за його користування в порядку та на умовах, визначених договором (з 27 грудня 2007 року - 13,6 %, з 1 серпня 2008 року - 17 % річних). З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 27 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та банком укладено іпотечний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого він передав в іпотеку банку належні йому на праві власності земельні ділянки: - земельну ділянку площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_3, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка належить йому на праві власності на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_4; - земельну ділянку площею S_2, кадастровий номер НОМЕР_5, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, яка належить йому на праві власності на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_6; - земельну ділянку площею S_3, кадастровий номер НОМЕР_7, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_3, яка належить йому на підставі державного акта серії НОМЕР_8; - земельну ділянку площею S_4, кадастровий номер НОМЕР_9, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_4, яка належить йому на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_10. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 51 523 784 грн. звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів за ціною згідно з експертним висновком суб'єкта оціночної діяльності, що буде здійснений в процесі виконавчого провадження з виконання рішення суду. У липні 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на земельні ділянки, які є предметом іпотеки, шляхом набуття права власності. 27 вересня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ «Кредитпромбанк» передав (відступив), а ПАТ «Дельта Банк» прийняло права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, унаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінив ПАТ «Кредитпромбанк» як кредитора в зазначених зобов'язаннях. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 березня 2014 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позову відмовлено з посиланням на те, що за наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повторне звернення стягнення на те саме майно, яке є предметом іпотеки, неможливе, оскільки відбудеться подвійне стягнення з боржника коштів на користь банку. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що припинення зобов'язання можливе за умови його належного виконання, що проведено належним чином, а заміна кредитора у зобов'язанні та наявність рішення суду від 7 березня 2014 року не є підставою для припинення іпотеки, якою забезпечуються виконання кредитного договору, умови якого боржником належним чином не виконані. Окрім того, пропущення строку для пред’явлення виконавчих листів про стягнення боргу за кредитним договором не є передбаченою законом підставою для припинення договору іпотеки. Скасовуючи рішення судів першої на апеляційної інстанцій та ухвалюючи нове про задоволення позову, суд касаційної інстанції виходив з того, що оскільки первісний кредитор та його правонаступник не скористалися своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», а законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов'язаних з припиненням іпотеки, то за відсутності обґрунтованої вимоги кредитора на момент виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки слід вважати, що іпотека є припиненою, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року (справа № 6-118цс16). Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2016 року, 26 грудня 2012 року, 14 листопада 2016 року, 18 грудня 2013 року, 19 листопада 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання, а оскільки основне зобов’язання не припинено, позичальником не виконуються умови договору і не вживаються ним заходи щодо погашення заборгованості за кредитним договором, а тому відсутні підстави для визнання іпотеки припиненою, передбачені статтями 17, 49 Закону України «Про іпотеку». У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що кредитне зобов’язання не припинилося, а тому відсутні правові підстави для припинення забезпечувального зобов’язання, що передбачені статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 17, 49 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей в застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із наступного. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що згідно вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Частинами першою, другою статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Також згідно зі статтею 49 Закону України «Про іпотеку» якщо іпотекодержатель не скористався правом, передбаченим частиною першою цієї статті, за результатами третіх прилюдних торгів, іпотека може бути припиненою за рішенням суду. Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 цього Закону містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про припинення іпотеки виходив з того, що кредитор не скористався своїм правом пред’явлення виконавчого листа до виконання. Однак частиною другою статті 12 ЦК України передбачено, що нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, установлених законом. Таким чином, суд касаційної інстанції при ухваленні рішення у даній справі помилково розглядав факт, що первісний кредитор та його правонаступник не скористалися своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», як підставу для припинення іпотеки. Окрім того, суд касаційної інстанції помилково здійснив посилання на правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року у справі № 6-118цс16, оскільки під час винесення зазначеної постанови Верховний Суд України керувався тим, що законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних з припиненням іпотеки оскільки іпотека за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов’язання. У справі, яка переглядається, не встановлено факту виконання основного зобов’язання, що згідно з положеннями Закону України «Про іпотеку» є однією з підстав припинення іпотеки. Ураховуючи проведений аналіз норм законодавства та встановлені фактичні обставини, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для припинення договору іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку», а отже, і про дійсність іпотеки. Тому рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій - залишити в силі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року скасувати, а ухвалу апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року, якою рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2015 року було залишено без змін, залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А. Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-133цс17 За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Також згідно зі статтею 49 Закону України «Про іпотеку» якщо іпотекодержатель не скористався правом, передбаченим частиною першою цієї статті, за результатами третіх прилюдних торгів, іпотека може бути припиненою за рішенням суду. Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 цього Закону містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Частиною другою статті 12 ЦК України передбачено, що нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, установлених законом. Таким чином, якщо кредитор не скористався своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», це не є підставою для припинення іпотеки. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 22 лютого 2017 року № 6-133цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/91253BBEFEA9357FC22580D70043B474
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Кривенди О.В., Охрімчук Л.І., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання неправомірними дій та бездіяльності головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві ОСОБА_3, начальника відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві ОСОБА_4 та зобов’язання вчинити певні дії за заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л и: У березні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду зі скаргою на неправомірні дії та бездіяльність головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві (далі – ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві) ОСОБА_3, начальника ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві ОСОБА_4 та з вимогою про зобов’язання їх вчинити певні дії. Заявники просили визнати неправомірними дії, бездіяльність головного державного виконавця ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві ОСОБА_3 та начальника ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві ОСОБА_4 та зобов'язати їх вчинити дії щодо належного виконання чотирьох виконавчих листів НОМЕР_1, виданих 19 грудня 2013 року Дніпровським районним судом м. Києва на виконання вироку цього ж суду від 28 серпня 2013 року у кримінальній справі НОМЕР_2. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 31 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року, відмовлено у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на підставі пункту 1 частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), оскільки заява не підлягала розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1, ОСОБА_2 просять скасувати постановлені у справі ухвали судів та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі з передбачених пунктами 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самим норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 15, 383 та 384 цього Кодексу, частини четвертої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» (далі – Закон). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 посилаються на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 5 липня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 7 червня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самим норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що вироком Дніпровського районного суду міста Києва від 28 серпня 2013 року, який набрав законної сили 25 листопада 2013 року, цивільний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково та стягнуто із засудженого ОСОБА_5 на користь кожного з позивачів по 30 тис. 570 грн на відшкодування матеріальної шкоди, по 200 тис. грн на відшкодування моральної шкоди та по 2 500 грн витрат на правову допомогу. 7 липня 2014 року Дніпровський районний суд м. Києва направив виконавчі листи до ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві для виконання. 24 липня 2014 року постановами державного виконавця ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві було відкрито чотири виконавчі провадження, які 31 липня 2014 року було об’єднано у зведене виконавче провадження НОМЕР_3 про стягнення з ОСОБА_5 485 654 грн 92 коп. Рішення у добровільному порядку ОСОБА_5, якого з 26 травня 2014 року було умовно-достроково звільнено від відбування покарання, не виконав, а ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві заходів примусового характеру, спрямованих на його виконання, не вчиняв. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 березня 2016 року відмовлено у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на дії та бездіяльність державного виконавця, оскільки скарга має розглядатись за правилами цивільного судочинства судом, який видав виконавчі документи. 29 березня 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до Дніпровського районного суду м. Києва зі скаргою на неправомірні дії та бездіяльність державного виконавця, пов’язані з виконанням вищевказаного судового рішення в частині задоволення цивільного позову. Відмовляючи у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на дії державного виконавця ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві ОСОБА_3 та начальника ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що питання щодо примусового виконання вироку суду вирішується відповідно до порядку, встановленого Кримінальним процесуальним кодексом України (далі – КПК України), при цьому оскарження дій державного виконавця в процедурі примусового виконання вироку суду підлягає розгляду в порядку статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року та ухвалі Вищого адміністративного суду України від 5 липня 2016 року, наданих заявниками на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, суди касаційної інстанції дійшли висновків про те, що спір за заявою особи, яка є стягувачем у виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчого листа, виданого на виконання вироку у кримінальній справі в частині цивільного позову, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд України в постанові від 7 червня 2016 року. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Тобто, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ. Згідно з вимогами частин четвертої та п’ятої статті 82 Закону рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Суди встановили, що заявники оскаржують дії та бездіяльність державних виконавців у зведеному виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчих листів, виданих Дніпровським районним судом м. Києва на виконання вироку цього ж суду, яким було частково задоволено цивільний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 та стягнуто із засудженого ОСОБА_5 на користь кожного із них кошти на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, витрат на правову допомогу. Підстави, порядок звернення та розгляду цивільного позову в кримінальному процесі передбачені статтею 128 КПК України, зокрема, відповідно до частин четвертої та п’ятої цієї статті форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред’являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Тобто інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним з позовним провадженням, врегульованим ЦПК України. Відповідно до вимог статей 383, 384 ЦПК України учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Крім того, відповідно до вимог статті 82 Закону скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника органу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ. Відмовляючи у відкритті провадження у справі в порядку цивільного судочинства, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, належним чином не визначив характер спору, суб’єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції адміністративного суду. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували зазначені норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. За таких обставин відповідно до пунктів 2 та 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року та ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Керуючись пунктами 2 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року та ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: О.Ф. Волков Л.І. Охрімчук М.І. Гриців О.Б. Прокопенко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк О.В. Кривенда В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-2946цс16 Підстави, порядок звернення та розгляду цивільного позову в кримінальному процесі передбачені статтею 128 КПК України, зокрема, відповідно до частин четвертої та п’ятої цієї статті форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред’являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Тобто інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним з позовним провадженням, врегульованим ЦПК України. Відповідно до вимог статей 383, 384 ЦПК України учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Крім того, відповідно до вимог статті 82 Закону скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника органу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ. Відмовляючи у відкритті провадження у справі в порядку цивільного судочинства, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, належним чином не визначив характер спору, суб’єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції адміністративного суду. Постанова від 22 лютого 2017 року № 6-2946цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EB71AC785E198E57C22580D80056B5FE
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «КБ «Приватбанк» зазначало, що 25 липня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 22 200 доларів США на строк до 25 липня 2017 року зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених договором. На забезпечення виконання умов кредитного договору з ОСОБА_2 було укладено договір поруки. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 не виконував своїх зобов’язань належним чином, не сплачував своєчасно щомісячних платежів, у зв’язку із чим станом на 22 січня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 16 679 доларів США 52 центи, що еквівалентно 262 869 грн 24 коп., позивач просив суд стягнути з відповідачів солідарно вказану заборгованість та понесені судові витрати. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 30 червня 2016 року, позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 16 679 доларів США 52 центи, що еквівалентно 262 869 грн 24 коп, з яких: заборгованість за кредитом – 10 545 доларів США 37 центів, заборгованість за відсотками за користування кредитом – 3 786 доларів США 50 центів, заборгованість зі сплати комісії – 763 долари США 73 центи, пеня за несвоєчасність виконання зобов’язань – 774 долари США 55 центів, штраф (фіксована частина) – 15 доларів США 86 центів, штраф (процентна складова) – 793 долари США 51 цент. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2016 року відмовлено у прийнятті касаційної скарги ОСОБА_3 на вищезазначене рішення на підставі пункту 2 частини першої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 порушує питання про скасування постановлених у справі рішень судів з передбачених пунктами 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_3 посилається постанову Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Відмовляючи у прийнятті касаційної скарги ОСОБА_3, суд касаційної інстанції виходив з того, що оскаржуваними рішеннями суд не вирішував питання про права, свободи чи обов’язки заявниці. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року, на яку посилається у своїй заяві ОСОБА_3, міститься висновок про те, що однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів громадянина. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити судові рішення. Отже, існує неоднакове застосування статті 129 Конституції України та статті 324 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. У статті 129 Конституції України (тут і далі – в редакції, чинній на час прийняття рішення судом) закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. У своїй заяві ОСОБА_3 зазначає, що 25 липня 2007 року на забезпечення виконання кредитного договору, укладеного з ОСОБА_1, з нею було укладено договір іпотеки, згідно з яким вона передала в іпотеку належну їй на праві власності трикімнатну квартиру. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України). Отже, висновок суду касаційної інстанції про відсутність у ОСОБА_1 права на касаційне оскарження судових рішень на тій підставі, що суд не вирішував питання про її права та обов’язки, є передчасним та суперечить змісту статті 324 ЦПК України. З огляду на зазначене ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2016 року скасувати, справу направити до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-2725цс16 Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. На забезпечення виконання кредитного договору між банком та заявницею було укладено договір іпотеки, за умовами якого вона передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України). Отже, висновок суду касаційної інстанції про відсутність у заявниці права на касаційне оскарження судових рішень на тій підставі, що суд не вирішував питання про її права та обов’язки, є передчасним та суперечить змісту статті 324 ЦПК України. Постанова від 22 лютого 2017 року № 6-2725цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/97BA5076EAEFB1FCC22580D80055EE38
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу і витребування майна з чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_4 про перегляд рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому посилалася на те, що перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 1990 року по 2014 рік. Під час шлюбу, 25 квітня 2005 року, за спільні кошти ними на підставі договору купівлі-продажу була придбана у власність спірна квартира АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року без її згоди ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3 30 серпня 2014 року ОСОБА_3 подарувала квартиру ОСОБА_4. Про відчуження квартири позивачка довідалася лише після розірвання шлюбу в 2014 році. Вважає свої майнові права порушеними, а тому просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 4 липня 2006 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, витребувати вказану квартиру з незаконного володіння ОСОБА_4. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 4 липня 2006 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР 1. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позову про витребування квартири АДРЕСА 1 із незаконного володіння ОСОБА_4. Ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову. Витребувано вказану квартиру із незаконного володіння ОСОБА_4. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 60, 65 СК України, статей 215, 216, 261, частини 3 статті 368, 369, 388 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 1990 року по 2014 рік. Під час шлюбу 25 квітня 2005 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3. 30 серпня 2014 року ОСОБА_3 подарувала квартиру ОСОБА_4. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновками якого в незміненій частині погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірна квартира є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а при укладенні договору купівлі-продажу від 4 липня 2006 року ОСОБА_2 розпорядився спільним майном подружжя без згоди дружини. Крім того, оскільки ОСОБА_4 набула у власність спірну квартиру на підставі наступного (після договору купівлі-продажу від 4 липня 2006 року) безвідплатного договору в особи, яка не мала права її відчужувати, то власник/співвласник ОСОБА_1 наділена законними правами на витребування такого майна в порядку частини третьої статті 388 ЦК України. Також, суд касаційної інстанції погоджуючись з рішенням апеляційного суду, дійшов висновку, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила, оскільки про укладення спірного договору та про продаж ОСОБА_2 спірної квартири, ОСОБА_1 стало відомо лише після розірвання шлюбу в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, тому із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду в межах позовної давності. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 5 жовтня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суд встановив у справі обставини, які свідчать про те що на час укладення договору іпотеки особа у шлюбі не перебував і банку надав копію паспорта без відмітки про шлюб. Разом із цим в анкеті позичальника зазначено, що особа не одружений, а майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про це також зазначено і у спірному договорі, а тому відсутні підстави для визнання спірного договору недійсним. - від 23 листопада 2016 року, від 19 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК України, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядженням майно, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 16 листопада 2016 року суд виходив із того, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. - від 7 грудня 2016 року суд виходив із того, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя. - від 12 жовтня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Позивачка, яка не є стороною оспорюваного правочину, надала письмову згоду своєму чоловіку на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, та, крім іншого, не помиляючись щодо обставин, викладених у цьому правочині. Вимоги чинного законодавства щодо змісту і правових наслідків цього правочину та зміст, зокрема, статей 203, 215, 229 ЦК України нотаріус їй роз’яснив. Тому правових підстав, передбачених нормами статей 215, 216, 229, 369 ЦК України, статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу та самого договору купівлі-продажу немає. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 60, 65 СК України, статті 369 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У справі, рішення в якій переглядаються, судом встановлено, що на час укладення спірного договору купівлі - продажу ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу 25 квітня 2005 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3. Однак, судом не з’ясовано, чи діяли недобросовісно ОСОБА_2 при укладенні договору купівлі-продажу, та контрагент за таким договором, чи знала третя особа – ОСОБА_3, чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і чи при укладенні ОСОБА_2 договору купівлі-продажу щодо розпорядження спільним майном він діяв за згодою другого з подружжя. Крім того, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про те, оскільки про укладення спірного договору та про продаж ОСОБА_2 спірної квартири, стало відомо ОСОБА_1 лише після розірвання шлюбу в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, то із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду в межах позовної давності. Однак, приймаючи до уваги зазначені пояснення ОСОБА_1 та застосовуючи положення частини першої статті 261 ЦК України, суди не врахували, що спірний договір купівлі-продажу квартири було укладено 4 липня 2006 року, а із зазначеним позовом до суду ОСОБА_1 звернулася лише у січні 2015 року, тобто зі спливом 8 років. Суди також не врахували, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Ураховуючи вищезазначене, судам необхідно надати оцінку доводам сторін та встановити: чи мала ОСОБА_1 об’єктивну можливість дізнатися про продаж квартири в період шлюбу; чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного. Крім того, необхідно встановити, чи діяли недобросовісно ОСОБА_2, укладаючи договір купівлі-продажу квартири, та третя особа - контрагент за таким договором, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Таким чином, оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року скасувати, справу направити новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-17цс17 За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E3A97CB3FC8086BFC22580D8002BC7B6
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 лютого 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Ємця А.А., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Бердянського місцевого прокурора в інтересах держави до Бердянської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта, зобов’язання вчинити певні дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л и: У січні 2015 року Бердянський місцевий прокурор в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Бердянської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта, зобов’язання вчинити дії. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 29 червня 2016 року, позов прокурора задоволено: визнано незаконним та скасовано пункт 5.12 рішення Бердянської міської ради Запорізької області від 25 лютого 2010 року НОМЕР_1 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок»; визнано недійсним державний акт на право власності серії НОМЕР_2 на земельну ділянку площею S_1, виданий на ім’я ОСОБА_3 для ведення індивідуального дачного будівництва за АДРЕСА_1; витребувано з володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну ділянку вартістю 94 тис. 240 грн, площею S_1, кадастровий НОМЕР_3, яка знаходиться за АДРЕСА_1 та передано її територіальній громаді м. Бердянська. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з передбаченої частиною третьою статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави пропуску без поважної причини строку на касаційне оскарження. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати вищезазначену ухвалу та справу направити для розгляду до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини другої статті 325 цього Кодексу. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 березня 2014 року, 25 жовтня та 13 листопада 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 18 липня 2012 року, ухвалу Верховного Суду України від 25 жовтня 2009 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Відмовляючи ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції виходив з відсутності поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження ухвали суду апеляційної інстанції. Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях суди виходили з того, що несвоєчасне отримання повного тексту судового рішення є поважною причиною пропуску строку на його оскарження. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частино першої цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк. За змістом абзацу другого частини третьої статті 328 ЦПК України якщо заяву не подано особою у зазначений строк або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження. Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинне бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Згідно зі статтею 313, частиною першою статті 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду. Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення з викладом вступної та резолютивної частин. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді. Відповідачка ОСОБА_1 не була присутня в судовому засіданні суду апеляційної інстанції. Вступну та резолютивну частини ухвали суду апеляційної інстанції справі, яка переглядається, було проголошено 29 червня 2016 року, роз’яснено сторонам про можливість ознайомитися з повним текстом судового рішення через 5 днів, проте повний текст оскаржуваної ухвали суду було направлено відповідачці лише 12 липня 2016 року, про що свідчить поштовий штемпель на конверті, та отримано представником ОСОБА_1 – ОСОБА_4 13 липня 2016 року. Строк на касаційне оскарження закінчився 19 липня 2016 року. Отже, представник заявника ОСОБА_4 отримала копію оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції за 7 днів до закінчення 20-денного строку на касаційне оскарження. Касаційну скаргу та клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження було подано 30 липня 2016 року. Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема особі лише через 13 днів з дня проголошення вступної та резолютивної частин було направлено копію повного тексту ухвали суду апеляційної інстанції, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення. Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, суд не звернув уваги на те, що з вини суду апеляційної інстанції заявниця вчасно не отримала повного тексту оскаржуваного судового рішення, у зв’язку із чим була позбавлена права на подання касаційної скарги та її мотивування відповідно до вимог статті 326 ЦПК України, а тому касаційний суд дійшов передчасного висновку щодо відмови у відкритті касаційного провадження. Ураховуючи зазначене, ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 8 лютого 2017 року у справі № 6-3102цс16 Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частино першої цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк. Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення з викладом вступної та резолютивної частин. Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема особі лише через 13 днів з дня проголошення вступної та резолютивної частин було направлено копію повного тексту ухвали суду апеляційної інстанції, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення. Постанова від 8 лютого 2017 року № 6-3102цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4D69C3F134CD626FC22580D80055CA67
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості внаслідок неналежного виконання зобов‘язання за кредитним договором, укладеним 14 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1. У рахунок погашення заборгованості ПАТ «Ощадбанк» просило стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у сумі 455 тис. 079 грн 64 коп та звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, яку на забезпечення кредитного договору ОСОБА_3 передав в іпотеку банку на підставі договору поруки від 14 серпня 2008 року. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ПАТ «Ощадбанк» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 14 серпні 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 348 тис. грн зі сплатою 20,5 % річних строком на 120 місяців і терміном остаточного повернення кредиту не пізніше 13 серпня 2018 року. Додатковим договором НОМЕР_1 від 19 жовтня 2011 року сторони змінили термін остаточного погашення кредиту до 30 жовтня 2011 року. З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором банк, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 того ж дня уклали договір поруки, згідно з яким поручителі зобов'язалися перед банком відповідати солідарно та в повному обсязі за своєчасне та повне виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором. Крім того, 14 серпня 2008 року банк та ОСОБА_3 уклали договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку банкові передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року достроково стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 357 тис. 796 грн 51 коп. Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 23 грудня 2011 року розстрочено виконання судового наказу від 13 травня 2010 року до серпня 2018 року відповідно до графіку, який визначає щомісячний платіж у розмірі 2 тис. 935 грн 71 коп. З матеріалів справи вбачається, що на виконання ухвали суду в частині розстрочення платежів за кредитним договором відповідач ОСОБА_1 здійснював і продовжує здійснювати оплату заборгованості, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями. Сукупний розмір внесених ним коштів свідчить не лише про належне погашення кредитної заборгованості відповідно до встановленого графіку, а й про внесення коштів у більшому розмірі, ніж це необхідно, за рахунок чого утворилась переплата. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок заборгованості, стягнутої судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року та розстроченої ухвалою цього ж суду від 23 грудня 2011 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник належним чином виконує ухвалу суду, якою було розстрочено виконання судового наказу про стягнення кредитної заборгованості, отже, свої зобов‘язання виконує, у зв’язку із чим правові підстави для стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15) суд касаційної інстанції, дійшовши висновків про скасування рішень судів попередніх інстанцій та передавши справи на новий розгляд, виходив з установленого судами факту невиконання зобов‘язань боржником перед кредитором і після ухвалення судових рішень про стягнення заборгованості. Отже, у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення в яких посилається заявниця, обґрунтовуючи свою заяву про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, встановлені судами при розгляді справ, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 ЦК України та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Постанова від 16 січня 2017 року № 6-492цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67698C0394DA29E7C22580CE0033CF52
  21. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10.12.2015 Справа №910/28919/15 Суддя Плотницька Н.Б., розглянувши справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" до 1) Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" третя особа-1, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Державна організація (установа, заклад) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" третя особа-2, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю "Яблуневий Дар" третя особа-2, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: ОСОБА_3 про визнання недійсним одностороннього правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог Представники: від позивача Корнєв В.М. - представник за довіреністю Коцюба О.В. - представник за довіреністювід відповідача-1 Мостепанюк В.І. - представник за довіреністю від відповідача-2 Кулак І.О. - представник за довіреністювід третьої особи-1 ОСОБА_8 представник за довіреністювід третьої особи- 2 не з'явились від третьої особи-3 не з'явились ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 11.11.2015 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" з вимогами до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" про визнання недійсним одностороннього правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що заява про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог від 27.02.2015 № б/н, а саме вимог Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" щодо сплати суми заборгованості за договором кредитної лінії № ВКЛ-2005880/11 від 29.05.2014 у розмірі 3 335 458 грн 92 коп., та вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" щодо сплати заборгованості за договором банківського вкладу № 10004006546754 від 27.03.2014 у розмірі 120 139 доларів США 92 центи, суперечить приписам статті 601 Цивільного кодексу України та статті 203 Господарського кодексу України, а тому є недійсною, оскільки є необґрунтованою, а також відступлення здійснено на більшу суму, а зарахування на меншу. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.11.2015 порушено провадження у справі № 910/28919/15 та справу призначено до розгляду на 30.11.2015. 18.11.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про видачу копії ухвали. 30.11.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про здійснення фіксації судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу. 30.11.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву. 30.11.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача-1 надійшли відзив на позовну заяву на документи на виконання вимог ухвали суду. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2015 розгляд справи відкладено на 10.12.2015, у зв'язку з неявкою представників відповідача-2, третьої особи-2 та третьої особи-3. 02.12.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи. 09.12.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшли довідки. Представники третіх осіб 2 та 3 у судове засідання 10.12.2015 не з'явились, клопотань про відкладення розгляду справи не подали, вимоги суду не виконали, про причини неявки суд не повідомили, хоча про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. У судове засідання 10.12.2015 з'явились представники позивача, відповідачів та третьої особи-1, та надали пояснення по суті справи. Представники позивача в повному обсязі підтримали заявлені позовні вимоги та просять суд їх задовольнити. Представники відповідачів та третьої особи-1 надали пояснення по суті справи, відповідно до яких заперечують проти заявлених позовних вимог та просять суд відмовити в задоволенні позовних вимог з підстав викладених у відзиві на позовну заяву. У судовому засіданні 10.12.2015 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Заслухавши пояснення представників позивача, відповідача та третьої особи-1, дослідивши надані суду докази та матеріали справи, суд ВСТАНОВИВ: 15.12.2010 між Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (кореспондент за договором) та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (банк за договором) укладено договір № 151210-Л1 про відкриття та ведення кореспондентського рахунку (надалі - договір рахунку-1), відповідно до умов якого банк викриває кореспонденту мультивалютний кореспондентський рахунок типу "Лоро", № 16000804033 у валютах згідно заяви кореспондента та виконує за дорученням і за кошти кореспондента розрахунки на підставі цього договору, і здійснює його обслуговування. 15.12.2010 між Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (кореспондент за договором) та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (банк за договором) укладено договір №151210-Л2 про відкриття та ведення кореспондентського рахунку (надалі - договір рахунку-2), згідно з яким банк відкриває кореспонденту кореспондентський рахунок типу "Лоро", у українських гривнях (980) №16001804043 та виконує за дорученням і за кошти Кореспондента розрахунки на підставі цього договору, і здійснює його обслуговування. В рахунок забезпечення виконання зобов'язань Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" перед Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" за вказаними договорами рахунку, між Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (заставодержателем) та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (заставодавцем) було укладено ряд договорів, а саме: - договір застави майнових прав від 25.02.2015, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. за реєстровим № 293 (надалі - договір застави-1), за яким заставодавець передає в заставу, а заставодержатель приймає в заставу на умовах, визначених у цьому договорі, предмет застави, а саме: майнові права - права вимоги від боржників здійснення платежів на користь заставодавця за контрактами в розмірах та в строки, передбаченими контрактами з такими боржниками, та усі належні заставодавцю майнові права за договорами, що забезпечують виконання зобов'язання за контрактами (договорами забезпечення), вичерпний перелік яких наведено в додатку № 1 до цього договору. Пункт 1.2. договору застави-1 передбачає, що вартість предмета застави станом на момент укладення цього договору становить 459 484 167 грн 00 коп.; - договір застави майнових прав від 25.02.2015, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. за реєстровим № 294 (надалі - договір застави-2), за яким заставодавець передає в заставу, а заставодержатель приймає в заставу на умовах, визначених у цьому договорі, предмет застави, а саме: майнові права - права вимоги від боржників здійснення платежів на користь заставодавця за контрактами в розмірах та в строки, передбаченими контрактами з такими боржниками, та усі належні заставодавцю майнові права за договорами, що забезпечують виконання зобов'язання за контрактами (договорами забезпечення), вичерпний перелік яких наведено в додатку №1 до цього договору. Пункт 1.2. договору застави-2 передбачає, що вартість предмета застави станом на момент укладення цього договору становить 1 298 834 955 грн 00 коп.; - договір застави цінних паперів № 1/ЦП від 26.02.2015 (надалі - договір застави ЦП), за яким заставодавець передає в заставу, а заставодержатель приймає в заставу предмет застави, а саме: цінні папери - облігації підприємств відсоткові іменні незабезпечені (звичайні), емітовані ТОВ "ЕСУ", бездокументарна форма існування, серія "С", ISIN UA4000163901, загальна кількість - 160 872 штуки, номінальна вартість одного цінного паперу - 1 000 грн 00 коп. загальна вартість предмета застави становить 160 872 000 грн 00 коп.; - договір щодо звернення стягнення № 1/ЦП/ЗС від 26.02.2015 (надалі - договір звернення стягнення на ЦП); - іпотечний договір від 29.12.2014, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим A.B. за реєстровим № 1871 (надалі - договір іпотеки), за яким заставодавець передає в іпотеку, а іпотекодержатель приймає в іпотеку предмет іпотеки, що належить іпотекодавцю на праві власності, а саме - 11 земельних ділянок. 29.05.2014 між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" (позичальник) укладено договір кредитної лінії № ВКЛ-2005880/11, відповідно до умов якого надання кредиту буде здійснюватись окремими частинами на умовах, визначених цим договором, в межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 206 000 000 грн 00 коп. зі сплатою плати за користування кредитом у розмірі 15 % річних, в порядку визначеному цим договором та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 01.07.2015, за умови виконання позичальником умов пунктів 3.3.12.7, 3.3.12.8 договору. За умови виконання позичальником умов пункту 3.3.12.7 договору та невиконання позичальником умов пункту 3.3.12.8 договору, кінцевим терміном погашення заборгованості буде не пізніше 02.03.2015. За умови невиконання позичальником умов пункту 3.3.12.7 договору, кінцевим терміном погашення заборгованості буде не пізніше 20.01.2015. Майнові права за договором кредитної лінії № ВКЛ-2005880/11 від 29.05.2014 та всіма додатковими угодами до даного договору, а також договорами, що забезпечують виконання зобов'язань за кредитним договором, перебувають в заставі Публічного акціонерного товариству "Державний ощадний банк України" відповідно до договору застави майнових прав від 25.02.2015, реєстровий № 293, укладений між Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та забезпечують виконання зобов'язань Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" перед Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" за договорами кореспондентських рахунків. Договорами, що забезпечують виконання зобов'язань за кредитним договором, майнові права за якими також перебувають в заставі Публічного акціонерного товариству "Державний ощадний банк України" згідно з договором застави майнових прав від 25.02.2015, реєстровий № 293 є: - договір застави майнових прав № ВКЛ-2005880/11/S1 від 29.05.2014, укладений між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар"; - договір відступлення прав вимоги від 29.05.2014 за договором купівлі-продажу № 11/PR/2014 від 21.04.2014 (з усіма змінами та доповненнями), укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" та Україно-німецьким спільним підприємством "Агро-Поділля", що укладений між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар"; - договір застави майнових прав № ВКЛ-2005880/11/S2 від 17.06.2014 (з усіма змінами та доповненнями), укладений між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та ТОВ "Яблуневий дар"; - договір застави майнових прав № ВКЛ-2005880/11/S3 від 12.09.2014 (з усіма змінами та доповненнями), укладений між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар"; - договір відступлення прав вимоги від 12.09.2014 за договором купівлі-продажу № 04/08/2014 від 04.08.2014 (з усіма змінами та доповненнями), укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" та Україно-німецьким спільним підприємством "Агро-Поділля". 03.08.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" (новий кредитор) та ОСОБА_3 (первісний кредитор) укладено договір відступлення прав вимоги за договором банківського вкладу, відповідно до у мов якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги у розмірі 134 539,85 доларів США до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" у доларах США від 27.03.2014 (сума вкладу 136 359,00 доларів США, строк залучення вкладу до 01.04.2015, процента ставка за вкладом - 11,50 % річних), а новий кредитор зобов'язується сплати первісному кредиторові ціну відступлення за права вимоги, що відступаються за цим договором. 20.02.2015 Товариством з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" на адресу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" були направлені повідомлення від 20.02.2015 про заміну кредитора у зобов'язанні, а саме за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" у доларах США від 27.03.2014 на підставі укладеного 03.08.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" (новий кредитор) та ОСОБА_3 (первісний кредитор) договору відступлення прав вимоги за договором банківського вкладу, та заява про дострокове відкликання частини вкладу за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" від 27.03.2014 у сумі 134 539,85 доларів США, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією опису вкладення у цінний лист № 469175 від 20.02.2015. Як вбачається з копії опису вкладення у цінний лист № 469124 від 27.02.2015 Товариство з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" направило на адресу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" заяву про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог, а саме припинення в зобов'язань щодо сплати Товариством з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" на користь Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" суми заборгованості за кредитом за договором кредитної лінії N ВКЛ-2005880/11 від 29.05.2014 у розмірі 3 335 458 грн 92 коп. (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.215 складає еквівалент 120 139,92 доларів США ), та припинення зобов'язань щодо сплати Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" заборгованості за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" від 27.03.2014 на загальну суму 120 139,92 доларів США (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.2015, складає еквівалент 3 335 458 грн 92 коп.), внаслідок зарахування зазначених зустрічних однорідних вимог. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач на те, що заява про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог від 27.02.2015 № б/н, а саме вимог Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" щодо сплати суми заборгованості за договором кредитної лінії № ВКЛ-2005880/11 від 29.05.2014 у розмірі 3 335 458 грн 92 коп., та вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" щодо сплати заборгованості за договором банківського вкладу № 10004006546754 від 27.03.2014 у розмірі 120 139 доларів США 92 центи, суперечить приписам статті 601 Цивільного кодексу України та статті 203 Господарського кодексу України, а тому є недійсною, оскільки є необґрунтованою, а також відступлення здійснено на більшу суму, а зарахування на меншу. Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У відповідності до статті 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. В силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. Статтею 512 Цивільного кодексу України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом. Згідно зі статтями 514, 516 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Відповідно до статті 202 Господарського кодексу України господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами, а також, згідно части 2 цієї ж статті, в разі його розірвання або визнання недійсним за рішення суду. Згідно частини 3 статті 203 Господарського кодексу України господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не визначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. Відповідно до частини 1 статті 601 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняються зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Отже, зарахування зустрічних однорідних вимог є однією з форм припинення зобов'язання, внаслідок якого має місце індивідуальне задоволення вимог окремого кредитора за рахунок майна боржника. Фактично припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної вимоги це - одностороння угода, яка оформляється заявою однієї із сторін, до якої, відповідно, застосовуються загальні положення про правочин. Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. У відповідності до норм статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 Цивільного кодексу України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Згідно з частиною 1 статті 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. З урахуванням норм статті 601 Цивільного кодексу України вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам: 1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); 2) бути однорідними, тобто зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду (гроші, однорідні речі); 3) строк виконання щодо таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому). Спеціального порядку та форми здійснення відповідної заяви як одностороннього правочину не передбачено законодавством, за загальними правилами про правочини (наслідки недодержання його письмової форми) здійснення відповідної заяви про зарахування на адресу іншої сторони як односторонній правочин слід вважати зробленою та такою, що спричинила відповідні цивільно-правові наслідки, в момент усної заяви однієї з сторін на адресу іншої сторони, чи в момент вручення однією стороною іншій стороні повідомлення, що містить письмове волевиявлення на припинення зустрічних вимог зарахуванням. Моментом припинення зобов'язань сторін в такому разі є момент вчинення заяви про зарахування у визначеному порядку. Як встановлено судом, Товариство з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" є боржником Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" за кредитним договором № ВКЛ-2005880/11 від 25.04.2014 на суму 3 335 458 грн 92 коп. (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.215 складає еквівалент 120 139,92 доларів США), а Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" є боржником Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" від 27.03.2014 на суму 120 139,92 доларів США (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.2015, складає еквівалент 3 335 458 грн 92 коп.), права вимоги за яким відступлені за договором відступлення прав вимоги від 03.08.2014. Отже, зазначені вимоги є зустрічними. Згідно із положеннями статті 601 Цивільного кодексу України вимоги, що зараховуються мають бути однорідними за своєю юридичною природою та матеріальним змістом. Як встановлено судом, зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" за кредитним договором ВКЛ-2005880/11 від 25.04.2014 та зобов'язання Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" від 27.03.2014 є грошовими, тобто однорідними. При цьому, характер зобов'язань, їх мета, зміст та види при зарахуванні не мають значення. Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо). За змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, грошовим зобов'язанням є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У відповідності до статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Вираження грошового зобов'язання у різних валютах та відповідний валютний курс, що являється виразом ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях, за висновками суду не змінюють самої суті грошового зобов'язання. Таким чином, на юридичну однорідність вимог не впливає та чи інша валюта, у якій виражене грошове зобов'язання чи курс однієї валюти по відношенню до іншої, а має значення лише природа зобов'язання. В силу положень чинного законодавства для зарахування достатньо ініціативи однієї сторони. Поряд з цим, особа, яка отримала заяву про зарахування може спростувати правомірність такого зарахування, на підставі статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України. Розмір заборгованості, який припиняється шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог визначається станом на з'явлення відповідної заяви. Як підтверджено матеріалами справи та не заперечується представниками відповідачів, на час заявлення вимоги про зарахування зустрічних однорідних вимог заборгованість Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" по кредиту за кредитним договором № ВКЛ-2005880/11 від 25.04.2014 складала 3 335 458 грн 92 коп. (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.215 складає еквівалент 120 139,92 доларів США) та заборгованість Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" від 27.03.2014 становить 120 139,92 доларів США (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.2015, складає еквівалент 3 335 458 грн 92 коп.). Доказів наявності спору щодо розміру заборгованості за вказаними договорами сторонами не надано. Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено та не надано доказів наявності фактичних обставин, які б свідчили про недодержання вимог, встановлених статтею 203 та статтею 601 Цивільного кодексу України, в момент вчинення одностороннього правочину (заяви про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог від 27.02.2015), з огляду на вищевикладене вимоги позивача визнаються судом необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Судом не приймаються до уваги твердження відповідача-1 та третьої особи-1 щодо відсутності у позивача права на позов, у зв'язку з нікчемністю, в силу частини 3 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", договору застави майнових прав від 25.02.2015, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. за реєстровим № 293, договору застави майнових прав від 25.02.2015, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. за реєстровим № 294, іпотечного договору від 29.12.2014, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим A.B. за реєстровим № 1871, договору щодо звернення стягнення № 1/ЦП/ЗС від 26.02.2015 та договору застави цінних паперів № 1/ЦП від 26.02.2015, оскільки дійсність вказаних правочинів не є предметом розгляду у даній справі. Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Kеруючись ст. 44, ч. 1 ст. 49, ст.ст. 82, 82-1, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: В позові відмовити повністю. Відповідно до частини 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання повного рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва. Повне рішення складено: 15.12.2015 Суддя Н.Б. Плотницька http://reyestr.court.gov.ua/Review/54328856
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю заявниці ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» до ОСОБА_1 про стягнення грошової суми за договором купівлі-продажу квартири за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2014 року приватне акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ПрАТ «ФФ «Дарниця») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 лютого 1997 року між закритим акціонерним товариством «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ЗАТ «ФФ «Дарниця»), правонаступником якого із 6 червня 2012 року є ПрАТ «ФФ «Дарниця», та ОСОБА_1, ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції становило 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день укладення цього договору. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Посилаючись на те, що відповідачка сплатила кошти за договором у неналежному розмірі, оскільки сума боргу мала бути визначена за офіційним курсом національної валюти до долара США, установленим НБУ на день платежу, позивач під час розгляду справи збільшив позовні вимоги та просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 288 тис. 643 грн 50 коп. заборгованості за укладеним договором з урахуванням 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), а також судові витрати. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 29 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року, позов ПрАТ «ФФ «Дарниця» задовольнив частково: стягнув на користь останнього з ОСОБА_1 214 тис. 941 грн 22 коп. за договором купівлі-продажу квартири; вирішив питання розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції залишила без змін. 27 липня 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статті 99 Конституції України, статей 48, 60 та 169 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) та вимог Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження своїх доводів заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2015 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі рішення та ухвалити нове рішення. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно зі статтею 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 31 серпня 1995 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» та ОСОБА_1, ОСОБА_4 уклали договір про дольове будівництво будинку АДРЕСА_1, за умовами якого ЗАТ «ФФ «Дарниця» зобов’язувалося після закінчення будівництва передати у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_4 квартиру, а останні – сплатити вартість житла. На виконання умов укладеного договору про дольове будівництво ОСОБА_1 сплатила ЗАТ «ФФ «Дарниця» внесок за квартиру в сумі 369 млн 585 тис. крб. Після введення будинку в експлуатацію 6 лютого 1997 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» (продавець) та ОСОБА_1, ОСОБА_4 (покупці) уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 6–7). У пункті 4 цього договору сторони узгодили, що продаж квартири здійснено за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції складає 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом НБУ на день укладення договору. Покупець повинен був сплатити продавцю повну вартість квартири протягом 15 років з моменту укладення договору, тобто до 6 лютого 2012 року (пункт 5 договору). На виконання умов укладеного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 сплатила 32 тис. 200 грн, з яких 9 тис. 876 грн – до 30 листопада 2000 року та 22 тис. 324 грн – 7 вересня 2011 року (т.1, а.с. 117; т.2, а.с. 139–148). Відповідно до свідоцтва про смерть ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с. 85). 17 грудня 2014 року ОСОБА_1 подала заяву про прийняття спадщини після смерті сина ОСОБА_4 (т.1, а.с. 135–146). Задовольняючи позовні вимоги ПрАТ «ФФ «Дарниця», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, дійшов висновку про наявність заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем за спірним договором купівлі-продажу. Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками, зауваживши, що належним виконанням зобов’язань за договором купівлі-продажу є внесення грошових коштів у національній валюті України в сумі, що на день здійснення платежу відповідає еквіваленту визначеної вартості квартири, зазначеній у договорі в умовних одиницях, перерахованого в гривню за офіційним курсом НБУ долара США до гривні. Наданою для порівняння ухвалою від 21 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «ФФ «Дарниця», установивши повне виконання відповідачами зобов’язань з оплати вартості квартири. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства. Тобто закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин. Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ПрАТ «ФФ «Дарниця» послалося на пункт 4 укладеного з відповідачкою договору купівлі-продажу та положення статті 526 ЦК України. Установивши, що в спірному договорі купівлі-продажу сторони визначили грошовий еквівалент в умовних одиницях здійснюваної в національній валюті операції, суди не звернули уваги на те, що в пункті 4 цього договору зазначено еквівалент вартості квартири на день укладення договору, тобто 21 лютого 1997 року. За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, передчасно стягнув з відповідачки кошти, обчисливши суму заборгованості в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу. Судам слід з’ясувати порядок обчислення суми, що підлягає сплаті за укладеним сторонами договором, зокрема встановити: чи є належним виконанням зобов’язання зі сплати суми в розмірі 32 тис. 200 грн, що відповідає еквіваленту вартості квартири на день укладення договору; чи сума заборгованості визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1905цс16 Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства. Закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин. Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 8 лютого 2017 року № 6-1905цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1553BFB1003370C3C22580C6004257BB
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Державного підприємства обслуговування повітряного руху України до ОСОБА_1, третя особа – Всеукраїнська профспілка «Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв’язку України», про стягнення одноразової грошової допомоги за заявою Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року Державне підприємство обслуговування повітряного руху України (далі – ДП «Украерорух») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа – Всеукраїнська профспілка «Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв’язку України», про стягнення одноразової грошової допомоги в розмірі 157 тис. грн. Зазначало, що з 2010 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДП «Украерорух», у ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників. На виконання вимог статті 44 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) та умов колективного договору ОСОБА_1 було виплачено вихідну допомогу. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2015 року, яке набрало законної сили, наказ про звільнення ОСОБА_1 було визнано незаконним та поновлено його на посаді, яку він займав до звільнення, а також сплачено середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Посилаючись на вказані обставини позивач вважає, що відповідач втратив правові підстави для набуття одноразової грошової допомоги у розмірі 157 тис грн. виплаченої йому на підставі колективного договору, а тому згідно статті 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та пункту 2.3.3 додатку 17 до пункту 6.25 колективного договору виплачена ОСОБА_1 допомога в сумі 157 тис. грн підлягає поверненню. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ДП «Украерорух» відхилено, судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ДП «Украерорух» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та направити справу на новий розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1212, 1215 ЦК України та статті 44 КЗпП України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ДП «Украерорух» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня, 14 вересня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ДП «Украерорух» - ОСОБА_2, представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДП «Украерорух». Наказом НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, та виплачено йому одноразову грошову допомогу в розмірі 200 тис. грн згідно з додатком 17 до пункту 6.25 колективного договору та в розмірі одного середньомісячного заробітку на підставі статті 44 КЗпП України. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2015, яке набрало законної сили, зазначений наказ про звільнення ОСОБА_1 було визнано незаконним та поновлено відповідача на посаді заступника начальника служби безпеки ДП «Украерорух», а також стягнуто з позивача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 81 тис. 915 грн 03 коп. На виконання зазначеного рішення суду ДП «Украерорух» 23 червня 2015 року видало наказ НОМЕР_2, згідно з яким відповідача поновлено на роботі, виплачено йому середній заробіток за час вимушеного прогулу та відповідно до пункту 5 цього наказу запропоновано ОСОБА_1 повернути до бухгалтерії виплачену йому на підставі додатку 17 до пункту 6.25 колективного договору одноразову грошову допомогу у зв’язку зі скасуванням наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 (том 1 а.с. 84). Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що грошова допомога була виплачена ОСОБА_1 відповідно до умов колективного договору у зв’язку зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Оскільки відповідача було поновлено на роботі, а наказ про його звільнення був скасований, тобто підстава, на якій було виплачено допомогу, відпала, зазначена допомога поверненню не підлягає з огляду на положення статті 1215 ЦК України. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня, 14 вересня, 30 листопада 2016 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, за аналогічних обставин суд дійшов висновку про те, що наказ про звільнення працівників скасовано, трудові відносини з ними було продовжено, отже, відпали підстави для виплати їм одноразової грошової допомоги, оскільки відповідно до умов колективного договору виплата зазначених грошових коштів передбачена лише у разі звільнення працівника у зв’язку зі скороченням штату, а тому відповідно до статті 1212 ЦК України отримані суми підлягають поверненню. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У постанові Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року міститься висновок про те, що в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов’язання повернути майно позивачу. Отже, зазначена постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, в якій вона ухвалена, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана поверну потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Зі змісту цієї норми матеріального права вбачається, що зобов’язання у зв’язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу па військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) – не менше двомісячного середнього заробітку; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38, 39) – у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку. За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав. Так, відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, але за умови відсутності: а) рахункової помилки зі сторони платника; б) недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом. Суди зазначених вимог закону не врахували, належним чином не з’ясували та не дали оцінки діям відповідача, який отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена. Зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення спору. У справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 1212, 1215 ЦК України та статті 44 КЗпП України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Державного підприємства обслуговування повітряного руху України задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 лютого 2017 року у справі № 6-2711цс16 Зобов’язання у зв’язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав. Так, відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, але за умови відсутності: а) рахункової помилки зі сторони платника; б) недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом. Суди зазначених вимог закону не врахували, належним чином не з’ясували та не дали оцінки діям відповідача, який отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена. Постанова від 1 лютого 2017 року № 6-2711цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/25891198A75510EFC22580C9002BA9AF
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника товариства з обмеженою відповідальністю «Маслоленд» ОСОБА_3, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Маслоленд», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення коштів за договорами позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 грудня 2013 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Маслоленд» (далі – ТОВ «Маслоленд») укладено договір позики, за умовами якого передав позичальнику грошові кошти в розмірі 70 тис. доларів США строком до 18 лютого 2014 року, а 18 січня 2014 року – 225 тис. доларів США строком до 1 березня 2014 року, що підтверджується розписками, складеними директором та засновником ТОВ «Маслоленд» – ОСОБА_2, яка діяла в інтересах товариства. Посилаючись на те, що кошти за договорами позики до теперішнього часу не повернуті, ОСОБА_1, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ТОВ «Маслоленд» на свою користь 295 тис. доларів США, що було еквівалентно 6 млн 425 тис. 985 грн. Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 6 травня 2015 року позов задовольнив: стягнув з ТОВ «Маслоленд» на користь ОСОБА_1 295 тис. доларів США, що було еквівалентно 6 млн 233 тис. 350 грн; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Львівської області 31 серпня 2015 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 3 лютого 2016 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року залишив без змін. У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 207, 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року й залишити в силі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Маслоленд» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що згідно з розпискою від 18 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 отримала в позику грошові кошти в розмірі 70 тис. доларів США зі сплатою 21 % щомісяця та зобов’язалась повернути зазначену суму до 18 лютого 2014 року. Указана розписка підписана ОСОБА_2 і скріплена печаткою ТОВ «Маслоленд». Для забезпечення виконання цього зобов’язання ОСОБА_2 передала в заставу нежиле приміщення загальною площею S_1 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1. Відповідно до розписки від 18 січня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за яким ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 як засновник та директор ТОВ «Маслоленд» отримала в позику грошові кошти в розмірі 225 тис. доларів США та зобов’язалась повернути вказану суму до 1 березня 2014 року. Указана розписка підписана ОСОБА_2 і скріплена печаткою ТОВ «Маслоленд». Для забезпечення виконання цього зобов’язання ОСОБА_2 передала в заставу універсальний торговий центр «Матадор», що знаходиться за АКДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею S_2 га та нежитлові будівлі. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що ТОВ «Маслоленд» не є належним відповідачем у справі, оскільки боргові розписки ОСОБА_2 видала як фізична особа, належні та допустимі докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 діяла в інтересах ТОВ «Маслоленд», а також, що отримані за цими розписками грошові кошти передані товариству і використані останнім на власні потреби відсутні. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року, рішення цього ж суду від 14 вересня 2011 року, 20 березня 2013 року та постанову Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року. Ухвалюючи рішення від 14 вересня 2011 року і 20 березня 2013 року про часткове задоволення позову й стягнення заборгованості за договором позики, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що згідно зі статтями 1046, 1047 ЦК України розписка є підтвердженням укладення договору позики, а такий договір вважається укладеним з моменту передачі грошей. Ухвалою від 31 серпня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову й стягнення заборгованості за договором позики. При цьому, суд виходив з того, що на час укладення договору позики позичальник як директор товариства мав право на укладення такого договору від імені товариства, оскільки згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців він значився керівником указаного товариства. Верховний Суд України, у постанові від 18 вересня 2013 року, виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 207, 1046, 1047 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки. У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців на час укладення договорів позики директором, керівником та підписантом ТОВ «Маслоленд» була ОСОБА_2, яка діяла на підставі Статуту, зареєстрованого 18 вересня 2012 року, і могла укладати від імені товариства, зокрема, договори (правочини), набувати майнові та особисті права, нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (пункти 6.6 та 6.7 Статуту), а розмір частки в статутному капіталі ОСОБА_2 становив 100 % (пункти 4.1 і 5.11 Статуту). Під час розгляду справи ОСОБА_1 зазначав, що грошові кошти за договорами позики передані саме ТОВ «Маслоленд», в інтересах якого діяла ОСОБА_2. Звернувшись до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, ОСОБА_1 зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що позичальником за договорами позики була ОСОБА_2 як фізична особа. На підтвердження своїх доводів заявник надав копії квитанцій до прибуткових касових ордерів від 18 грудня 2013 року та 18 січня 2014 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2 про отримання ТОВ «Маслоленд» від ОСОБА_1 у позику 577 тис. 500 грн та 1 млн 912 тис. 500 грн відповідно. Дослідження і оцінка зазначених доказів мають значення для встановлення позичальника за договорами позики та для правильного вирішення справи. Однак, квитанції до прибуткових касових ордерів від 18 грудня 2013 року та 18 січня 2014 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2 про отримання ТОВ «Маслоленд» від ОСОБА_1 грошових коштів не досліджувалися судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій при ухваленні судових рішень. Оскільки суди попередніх інстанцій не досліджували зазначені докази та не встановили обставини, що можуть мати значення для правильного вирішення справи, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2789цс16 Договір позики є двостороннім правочином, а також одностороннім договором, адже після його укладення всі обов’язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або відповідної кількості речей того ж роду й такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2789цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6516C7206FF51E07C22580CA002B05AF
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «Регіон-банк», про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до нього, скасування державної реєстрації права власності, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «Регіон-банк» (далі – ПАТ «Регіон-банк»), про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. Позивач зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 року він придбав у ОСОБА_2 нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1, та сплатив 217 тис. грн. Указані нежитлові приміщення належали ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2008 року, яке в подальшому скасовано. Посилаючись на те, що судове рішення, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на нерухоме майно, скасовано, у зв’язку з чим у останньої не виникло право власності на нього, крім того спірні приміщення не набули статусу нежитлових у встановленому законом порядку, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 6 березня 2008 pоку. ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ПАТ «Регіон-банк» про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до нього, скасування державної реєстрації права власності, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, витребування майна із чужого незаконного володіння. Позивачка за зустрічним позовом зазначила, що вона згодна з позовом ОСОБА_1 в частині недійсності договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 pоку. Проте, вона вважає, що договір іпотеки від 21 березня 2008 року, предметом якого є спірні нежитлові приміщення, не відповідає вимогам частини першої статті 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору) та підлягає визнанню недійсним, а самі приміщення – витребуванню з володіння їх теперішнього власника – ПАТ «Регіон-банк». При цьому, заперечувала проти стягнення з неї на користь ОСОБА_1 вартості спірного нерухомого майна в розмірі 217 тис. грн. Київський районний суд м. Харкова рішенням від 3 лютого 2016 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив, визнав недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1, укладений 6 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 217 тис. грн., визнав недійсними укладені між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» договір іпотеки від 21 березня 2008 року та договори про внесення змін до нього від 19 травня 2008 року НОМЕР_9, 17 червня 2008 року НОМЕР_10, 18 липня 2008 року НОМЕР_11, 1 жовтня 2008 року НОМЕР_12, 1 жовтня 2008 року НОМЕР_13, 20 березня 2009 року НОМЕР_14, 27 травня 2009 року НОМЕР_15, 24 червня 2009 року НОМЕР_16, а також додатковий договір про внесення змін від 22 квітня 2009 року НОМЕР_17, скасував державну реєстрацію права власності ПАТ «Регіон-банк» на нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться за АДРЕСА_1, поновив державну реєстрацію права власності на квартиру НОМЕР_18, розташовану за тією ж адресою, за ОСОБА_2, витребував з володіння ПАТ «Регіон-банк» на користь ОСОБА_2 приміщення квартири за вказаною адресою, які як нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 (літ. «А-4») були предметом договору іпотеки від 21 березня 2008 pоку та договорів про внесення змін до нього, укладених між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк», шляхом передачі приміщень у натурі. Апеляційний суд Харківської області 12 квітня 2016 року рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року скасував, рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року залишив у силі. У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернулось ПАТ «Регіон-банк» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 216, 388 та 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Регіон-банк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 1994 року ОСОБА_2 належала на праві власності квартира НОМЕР_18 у будинку АДРЕСА_1. Київський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 18 лютого 2008 року, яке набрало законної сили, визнав за ОСОБА_2 право власності на реконструйовані нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1. 6 березня 2008 pоку між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 придбав нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться за вказаною адресою, за 217 тис. грн. 21 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку банку вказані нежитлові приміщення в рахунок виконання зобов’язань за кредитним договором від 2 жовтня 2010 року. У подальшому між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» укладено дев’ять договорів про внесення змін до вказаного договору іпотеки. Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 2 жовтня 2010 pоку на підставі договору іпотеки від 21 березня 2008 року та договорів про внесення змін до нього згідно зі статтею 37 Закону України «Про іпотеку» комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» (далі – КП «Харківське МБТІ») проведено державну реєстрацію права власності ПАТ «Регіон-банк» на нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), розташованих за АДРЕСА_1. 17 листопада 2011 pоку Харківська міська рада звернулася до Київського районного суду м. Харкова із заявою про перегляд заочного рішення від 18 лютого 2008 року. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 7 грудня 2011 року заочне рішення цього ж суду від 18 лютого 2008 року скасовано. 26 грудня 2011 року Київський районний суд м. Харкова ухвалив нове рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 12 серпня 2015 року, яким відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на реконструйовані нежитлові приміщення. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, суд касаційної інстанції виходив з того, що предметом договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 6 березня 2008 року було нерухоме майно, яке не належало продавцю на праві власності, тому такий договір не відповідає вимогам закону і підлягає визнанню недійсним. Оскільки згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, тому сплачені ОСОБА_1 грошові кошти за недійсним договором підлягають поверненню йому. Крім того, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції й про те, що договір іпотеки та договори про внесення змін до нього є недійсними на підставі статті 216 та частини першої статті 658 ЦК України, а нерухоме майно, що було предметом таких договорів, підлягає витребуванню з володіння ПАТ «Регіон-банк» на підставі статей 388 та 1212 ЦК України. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ПАТ «Регіон-банк» надав постанови Вищого господарського суду України від 11 травня та 16 серпня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 31 серпня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року, 24 вересня 2014 року, 17 лютого, 2 березня 2016 року. У постанові Вищого господарського суду України від 11 травня 2016 року, наданій заявником для порівняння, суд установив, що майно вибуло з володіння власника за його ж волею, а саме шляхом прийняття міською радою на пленарному засіданні відповідного рішення та продажу цього майна, але з порушенням порядку його відчуження. В іншій наданій для порівняння постанові цього ж суду від 16 серпня 2016 року зазначено, що відповідач набув спірне майно як вільне від обтяження. Крім того, майно вибуло з володіння власника на підставі договорів купівлі-продажу, а не рішення суду, ухваленого щодо спірного майна. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 31 серпня 2016 року, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, позовні вимоги про витребування майна не заявлялися. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року та 24 вересня 2014 року (справи № 6-88цс13, 6-122цс14)позовні вимоги про витребування майна також не заявлялися. Постановою Верховного Суду України від 2 березня 2016 року (справа № 6-3090цс15) відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, адже наведені заявником судові рішення не можна вважати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не слугують прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року (справа № 6-2407цс15) викладено правовий висновок, про те, що одночасне пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація) та про визнання правочину недійсним із застосуванням реституції, тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про правильне застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину. Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Разом з тим відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Таким чином, положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. У разі заявлення в позовах вимог про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначити, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і відповідно застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України. Одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2, виходив з того, що договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень від 6 березня 2008 року вимогам закону не відповідає, адже вказані в договорі нежитлові приміщення не належали продавцю на праві власності. Тому такий договір підлягає визнанню недійсним, а ОСОБА_2 зобов’язана повернути ОСОБА_1 кошти, отримані за вказаним договором. Крім того, спірний договір іпотеки від 21 березня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк», а також договори про внесення змін до нього, не відповідають вимогам Закону України «Про іпотеку», а тому підлягають визнанню недійсними із застосуванням правових наслідків недійсності, закріплених у статті 216 ЦК України. У зв’язку з викладеним ПАТ «Регіон-банк» зобов’язаний повернути спірне приміщення на підставі статей 388, 1212 ЦК України. Таким чином, суди першої та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про одночасне застосування до спірних правовідносин статей 216, 388 та 1212 ЦК України. Натомість суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, правильно виходив з того, що ОСОБА_2 добровільно та з власної волі відчужила ОСОБА_1 нежитлові приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 року та отримала кошти за відчужене майно, а тому відсутні підстави захищати її права шляхом витребування нерухомого майна в ПАТ «Регіон-банк» на підставі статей 388 та 1212 ЦК України. У свою чергу ОСОБА_1 здійснив своє право власності в повному обсязі без будь-яких матеріальних збитків для себе. Оскільки ОСОБА_1 не є власником спірного майна, то він утратив право вимоги і, як наслідок, і право на судовий захист. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасоване судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року скасувати, рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко А.А. Ємець Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2723цс16 Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Таким чином, одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2723цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6D9346F255AC4E16C22580C9003C89B0