Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'постановление всу по пересмотру'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.

Календари

  • Основной календарь

Найдено 444 результата

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про стягнення трьох процентів річних та інфляційних витрат за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2016 року та ухвали Московського районного суду м. Харкова від 12 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми боргу за договором позики в розмірі 7 тис. 772 грн 34 коп. та індексу інфляції в розмірі 27 тис. 828 грн 34 коп., а всього 35 тис. 600 грн 68 коп. В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що 7 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики на суму 369 тис. грн, що еквівалентно 45 тис. доларів США, за умовами якого останній зобов’язався повернути борг до 6 червня 2013 року, але свого зобов’язання не виконав. Московський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 12 січня 2016 року задовольнив позов ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики від 7 грудня 2012 року, стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 1 млн. 57 тис. 696 грн 43 коп., що еквівалентно 45 тис. доларів США, три проценти річних в розмірі 76 тис. 916 грн 68 коп., індекс інфляції в розмірі 675 тис. 95 грн 19 коп., вирішив питання про розподіл судових витрат. Посилаючись на те, що курс гривні щодо долара станом на 1 листопада 2015 року збільшився, у зв’язку з чим збільшилась і заборгованість ОСОБА_2 по сплаті боргу за договором позики, ОСОБА_1просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь три проценти річних від простроченої суми боргу в розмірі 7 тис. 772 грн 34 коп. за період з 1 листопада 2015 року по 1 лютого 2016 року та індекс інфляції в розмірі 27 тис. 828 грн 34 коп. за період з 1 жовтня 2015 року по 1 січня 2016 року, а всього 35 тис. 600 грн 68 коп. Московський районний суд м. Харкова ухвалою від 12 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2016 року, зупинив провадження в справі до вирішення справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання недійсним договору позики від 7 грудня 2012 року, що розглядається Харківським районним судом Харківської області. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 8 липня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У серпні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2016 року та ухвали Московського районного суду м. Харкова від 12 квітня 2016 року посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а саме пункту 4 частини першої статті 201 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2016 року та ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 12 квітня 2016 року, а справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 12 січня 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 1 млн. 57 тис. 696 грн 43 коп., що еквівалентно 45 тис. доларів США, три проценти річних в розмірі 76 тис. 916 грн 68 коп., індекс інфляції в розмірі 675 тис. 95 грн 19 коп., вирішив питання про розподіл судових витрат. У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 трьох процентів річних від простроченої суми боргу в розмірі 7 тис. 772 грн 34 коп. за період з 1 листопада 2015 року по 1 лютого 2016 року та індексу інфляції в розмірі 27 тис. 828 грн 34 коп. за період з 1 жовтня 2015 року по 1 січня 2016 року. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що розгляд даної справи є неможливим до вирішення іншої справи про визнання недійсним договору позики, тому дійшов висновку про наявність підстав для зупинення провадження в справі на підставі пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявником на підтвердження наявності підстави для перегляду судових рішень, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України, містяться такі висновки: 30 в ухвалі від 20 січня 2016 року суд касаційної інстанції визнав необґрунтованими та такими, що не відповідають пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України висновки суду апеляційної інстанції про неможливість розгляду справи про стягнення заборгованості за кредитним договором до вирішення іншої цивільної справи про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, тому скасував ухвалу суду апеляційної інстанції, а справу направив до цього суду для продовження розгляду; 31 в ухвалі від 25 травня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який виходив із відсутності обставин, які б унеможливлювали розгляд справи, і відмовив у зупиненні провадження в даній справі. При цьому, суд зазначив, що предмети позовів у справах є різними, у справі, яка розглядалась, предметом позову є захист права власності шляхом усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, у іншій справі - визнання заповіту недійсним та оскарження дій нотаріуса; 32 в ухвалі від 1 червня 2016 року суд касаційної інстанції скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу передав до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки суди, зупиняючи провадження в справі, не врахували вимог статті 157 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку і зупинили провадження в справі всупереч принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 157, пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України у разі неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, суд зобов’язаний зупинити провадження у цій справі. Визначаючи наявність підстав, передбачених статтею 201 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов’язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 4 частини першої цієї статті, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Згідно з частиною першою статті 157 ЦПК України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвненції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»). У справі, яка переглядається, предметом спору є стягнення трьох процентів річних від суми боргу за договором позики, заборгованість за яким стягнуто на підставі судового рішення, та індексу інфляції за час прострочення виконання грошового зобов’язання. Підставою для зупинення провадження у справі став факт розгляду судом цивільної справи про визнання недійсним договору вказаного позики. Проте, суд на порушення вимог пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України, зазначивши конкретну іншу справу, до вирішення якої зупиняється провадження у справі, не проаналізував предмети спорів у справах і не вказав обставини, які б давали підстави для висновку про те, що наявність спору у справі про визнання недійсним договору позики виключає можливість на підставі наявних доказів самостійно встановити при розгляді даної справи наявність обставин, якими ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги, та можливості застосування відповідальності за порушення грошового зобов’язання, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 пред’явлено позов саме з таких підстав. Крім того, зупинивши провадження у справі, суд порушив право позивача на розумні строки розгляду справи. Ураховуючи викладене, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди порушили норми процесуального права, а саме частину першу статті 157, пункт 4 частини першої статті 201 ЦПК України, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та передачі справи на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2016 року та ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 12 квітня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1957цс16 Визначаючи наявність підстав, передбачених статтею 201 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов’язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 4 частини першої цієї статті, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Згідно з частиною першою статті 157 ЦПК України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 1 лютого 2017 року № 6-1957цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/63509DC8463DE6F7C22580C7002BF6BC
  2. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10.12.2015 Справа №910/28919/15 Суддя Плотницька Н.Б., розглянувши справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" до 1) Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" третя особа-1, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Державна організація (установа, заклад) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" третя особа-2, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю "Яблуневий Дар" третя особа-2, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: ОСОБА_3 про визнання недійсним одностороннього правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог Представники: від позивача Корнєв В.М. - представник за довіреністю Коцюба О.В. - представник за довіреністювід відповідача-1 Мостепанюк В.І. - представник за довіреністю від відповідача-2 Кулак І.О. - представник за довіреністювід третьої особи-1 ОСОБА_8 представник за довіреністювід третьої особи- 2 не з'явились від третьої особи-3 не з'явились ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 11.11.2015 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" з вимогами до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" про визнання недійсним одностороннього правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що заява про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог від 27.02.2015 № б/н, а саме вимог Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" щодо сплати суми заборгованості за договором кредитної лінії № ВКЛ-2005880/11 від 29.05.2014 у розмірі 3 335 458 грн 92 коп., та вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" щодо сплати заборгованості за договором банківського вкладу № 10004006546754 від 27.03.2014 у розмірі 120 139 доларів США 92 центи, суперечить приписам статті 601 Цивільного кодексу України та статті 203 Господарського кодексу України, а тому є недійсною, оскільки є необґрунтованою, а також відступлення здійснено на більшу суму, а зарахування на меншу. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.11.2015 порушено провадження у справі № 910/28919/15 та справу призначено до розгляду на 30.11.2015. 18.11.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про видачу копії ухвали. 30.11.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про здійснення фіксації судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу. 30.11.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву. 30.11.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача-1 надійшли відзив на позовну заяву на документи на виконання вимог ухвали суду. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2015 розгляд справи відкладено на 10.12.2015, у зв'язку з неявкою представників відповідача-2, третьої особи-2 та третьої особи-3. 02.12.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи. 09.12.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшли довідки. Представники третіх осіб 2 та 3 у судове засідання 10.12.2015 не з'явились, клопотань про відкладення розгляду справи не подали, вимоги суду не виконали, про причини неявки суд не повідомили, хоча про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. У судове засідання 10.12.2015 з'явились представники позивача, відповідачів та третьої особи-1, та надали пояснення по суті справи. Представники позивача в повному обсязі підтримали заявлені позовні вимоги та просять суд їх задовольнити. Представники відповідачів та третьої особи-1 надали пояснення по суті справи, відповідно до яких заперечують проти заявлених позовних вимог та просять суд відмовити в задоволенні позовних вимог з підстав викладених у відзиві на позовну заяву. У судовому засіданні 10.12.2015 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Заслухавши пояснення представників позивача, відповідача та третьої особи-1, дослідивши надані суду докази та матеріали справи, суд ВСТАНОВИВ: 15.12.2010 між Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (кореспондент за договором) та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (банк за договором) укладено договір № 151210-Л1 про відкриття та ведення кореспондентського рахунку (надалі - договір рахунку-1), відповідно до умов якого банк викриває кореспонденту мультивалютний кореспондентський рахунок типу "Лоро", № 16000804033 у валютах згідно заяви кореспондента та виконує за дорученням і за кошти кореспондента розрахунки на підставі цього договору, і здійснює його обслуговування. 15.12.2010 між Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (кореспондент за договором) та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (банк за договором) укладено договір №151210-Л2 про відкриття та ведення кореспондентського рахунку (надалі - договір рахунку-2), згідно з яким банк відкриває кореспонденту кореспондентський рахунок типу "Лоро", у українських гривнях (980) №16001804043 та виконує за дорученням і за кошти Кореспондента розрахунки на підставі цього договору, і здійснює його обслуговування. В рахунок забезпечення виконання зобов'язань Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" перед Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" за вказаними договорами рахунку, між Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (заставодержателем) та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (заставодавцем) було укладено ряд договорів, а саме: - договір застави майнових прав від 25.02.2015, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. за реєстровим № 293 (надалі - договір застави-1), за яким заставодавець передає в заставу, а заставодержатель приймає в заставу на умовах, визначених у цьому договорі, предмет застави, а саме: майнові права - права вимоги від боржників здійснення платежів на користь заставодавця за контрактами в розмірах та в строки, передбаченими контрактами з такими боржниками, та усі належні заставодавцю майнові права за договорами, що забезпечують виконання зобов'язання за контрактами (договорами забезпечення), вичерпний перелік яких наведено в додатку № 1 до цього договору. Пункт 1.2. договору застави-1 передбачає, що вартість предмета застави станом на момент укладення цього договору становить 459 484 167 грн 00 коп.; - договір застави майнових прав від 25.02.2015, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. за реєстровим № 294 (надалі - договір застави-2), за яким заставодавець передає в заставу, а заставодержатель приймає в заставу на умовах, визначених у цьому договорі, предмет застави, а саме: майнові права - права вимоги від боржників здійснення платежів на користь заставодавця за контрактами в розмірах та в строки, передбаченими контрактами з такими боржниками, та усі належні заставодавцю майнові права за договорами, що забезпечують виконання зобов'язання за контрактами (договорами забезпечення), вичерпний перелік яких наведено в додатку №1 до цього договору. Пункт 1.2. договору застави-2 передбачає, що вартість предмета застави станом на момент укладення цього договору становить 1 298 834 955 грн 00 коп.; - договір застави цінних паперів № 1/ЦП від 26.02.2015 (надалі - договір застави ЦП), за яким заставодавець передає в заставу, а заставодержатель приймає в заставу предмет застави, а саме: цінні папери - облігації підприємств відсоткові іменні незабезпечені (звичайні), емітовані ТОВ "ЕСУ", бездокументарна форма існування, серія "С", ISIN UA4000163901, загальна кількість - 160 872 штуки, номінальна вартість одного цінного паперу - 1 000 грн 00 коп. загальна вартість предмета застави становить 160 872 000 грн 00 коп.; - договір щодо звернення стягнення № 1/ЦП/ЗС від 26.02.2015 (надалі - договір звернення стягнення на ЦП); - іпотечний договір від 29.12.2014, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим A.B. за реєстровим № 1871 (надалі - договір іпотеки), за яким заставодавець передає в іпотеку, а іпотекодержатель приймає в іпотеку предмет іпотеки, що належить іпотекодавцю на праві власності, а саме - 11 земельних ділянок. 29.05.2014 між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" (позичальник) укладено договір кредитної лінії № ВКЛ-2005880/11, відповідно до умов якого надання кредиту буде здійснюватись окремими частинами на умовах, визначених цим договором, в межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 206 000 000 грн 00 коп. зі сплатою плати за користування кредитом у розмірі 15 % річних, в порядку визначеному цим договором та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 01.07.2015, за умови виконання позичальником умов пунктів 3.3.12.7, 3.3.12.8 договору. За умови виконання позичальником умов пункту 3.3.12.7 договору та невиконання позичальником умов пункту 3.3.12.8 договору, кінцевим терміном погашення заборгованості буде не пізніше 02.03.2015. За умови невиконання позичальником умов пункту 3.3.12.7 договору, кінцевим терміном погашення заборгованості буде не пізніше 20.01.2015. Майнові права за договором кредитної лінії № ВКЛ-2005880/11 від 29.05.2014 та всіма додатковими угодами до даного договору, а також договорами, що забезпечують виконання зобов'язань за кредитним договором, перебувають в заставі Публічного акціонерного товариству "Державний ощадний банк України" відповідно до договору застави майнових прав від 25.02.2015, реєстровий № 293, укладений між Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та забезпечують виконання зобов'язань Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" перед Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" за договорами кореспондентських рахунків. Договорами, що забезпечують виконання зобов'язань за кредитним договором, майнові права за якими також перебувають в заставі Публічного акціонерного товариству "Державний ощадний банк України" згідно з договором застави майнових прав від 25.02.2015, реєстровий № 293 є: - договір застави майнових прав № ВКЛ-2005880/11/S1 від 29.05.2014, укладений між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар"; - договір відступлення прав вимоги від 29.05.2014 за договором купівлі-продажу № 11/PR/2014 від 21.04.2014 (з усіма змінами та доповненнями), укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" та Україно-німецьким спільним підприємством "Агро-Поділля", що укладений між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар"; - договір застави майнових прав № ВКЛ-2005880/11/S2 від 17.06.2014 (з усіма змінами та доповненнями), укладений між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та ТОВ "Яблуневий дар"; - договір застави майнових прав № ВКЛ-2005880/11/S3 від 12.09.2014 (з усіма змінами та доповненнями), укладений між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар"; - договір відступлення прав вимоги від 12.09.2014 за договором купівлі-продажу № 04/08/2014 від 04.08.2014 (з усіма змінами та доповненнями), укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" та Україно-німецьким спільним підприємством "Агро-Поділля". 03.08.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" (новий кредитор) та ОСОБА_3 (первісний кредитор) укладено договір відступлення прав вимоги за договором банківського вкладу, відповідно до у мов якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги у розмірі 134 539,85 доларів США до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" у доларах США від 27.03.2014 (сума вкладу 136 359,00 доларів США, строк залучення вкладу до 01.04.2015, процента ставка за вкладом - 11,50 % річних), а новий кредитор зобов'язується сплати первісному кредиторові ціну відступлення за права вимоги, що відступаються за цим договором. 20.02.2015 Товариством з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" на адресу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" були направлені повідомлення від 20.02.2015 про заміну кредитора у зобов'язанні, а саме за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" у доларах США від 27.03.2014 на підставі укладеного 03.08.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" (новий кредитор) та ОСОБА_3 (первісний кредитор) договору відступлення прав вимоги за договором банківського вкладу, та заява про дострокове відкликання частини вкладу за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" від 27.03.2014 у сумі 134 539,85 доларів США, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією опису вкладення у цінний лист № 469175 від 20.02.2015. Як вбачається з копії опису вкладення у цінний лист № 469124 від 27.02.2015 Товариство з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" направило на адресу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" заяву про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог, а саме припинення в зобов'язань щодо сплати Товариством з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" на користь Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" суми заборгованості за кредитом за договором кредитної лінії N ВКЛ-2005880/11 від 29.05.2014 у розмірі 3 335 458 грн 92 коп. (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.215 складає еквівалент 120 139,92 доларів США ), та припинення зобов'язань щодо сплати Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" заборгованості за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" від 27.03.2014 на загальну суму 120 139,92 доларів США (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.2015, складає еквівалент 3 335 458 грн 92 коп.), внаслідок зарахування зазначених зустрічних однорідних вимог. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач на те, що заява про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог від 27.02.2015 № б/н, а саме вимог Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" щодо сплати суми заборгованості за договором кредитної лінії № ВКЛ-2005880/11 від 29.05.2014 у розмірі 3 335 458 грн 92 коп., та вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" щодо сплати заборгованості за договором банківського вкладу № 10004006546754 від 27.03.2014 у розмірі 120 139 доларів США 92 центи, суперечить приписам статті 601 Цивільного кодексу України та статті 203 Господарського кодексу України, а тому є недійсною, оскільки є необґрунтованою, а також відступлення здійснено на більшу суму, а зарахування на меншу. Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У відповідності до статті 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. В силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. Статтею 512 Цивільного кодексу України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом. Згідно зі статтями 514, 516 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Відповідно до статті 202 Господарського кодексу України господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами, а також, згідно части 2 цієї ж статті, в разі його розірвання або визнання недійсним за рішення суду. Згідно частини 3 статті 203 Господарського кодексу України господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не визначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. Відповідно до частини 1 статті 601 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняються зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Отже, зарахування зустрічних однорідних вимог є однією з форм припинення зобов'язання, внаслідок якого має місце індивідуальне задоволення вимог окремого кредитора за рахунок майна боржника. Фактично припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної вимоги це - одностороння угода, яка оформляється заявою однієї із сторін, до якої, відповідно, застосовуються загальні положення про правочин. Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. У відповідності до норм статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 Цивільного кодексу України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Згідно з частиною 1 статті 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. З урахуванням норм статті 601 Цивільного кодексу України вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам: 1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); 2) бути однорідними, тобто зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду (гроші, однорідні речі); 3) строк виконання щодо таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому). Спеціального порядку та форми здійснення відповідної заяви як одностороннього правочину не передбачено законодавством, за загальними правилами про правочини (наслідки недодержання його письмової форми) здійснення відповідної заяви про зарахування на адресу іншої сторони як односторонній правочин слід вважати зробленою та такою, що спричинила відповідні цивільно-правові наслідки, в момент усної заяви однієї з сторін на адресу іншої сторони, чи в момент вручення однією стороною іншій стороні повідомлення, що містить письмове волевиявлення на припинення зустрічних вимог зарахуванням. Моментом припинення зобов'язань сторін в такому разі є момент вчинення заяви про зарахування у визначеному порядку. Як встановлено судом, Товариство з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" є боржником Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" за кредитним договором № ВКЛ-2005880/11 від 25.04.2014 на суму 3 335 458 грн 92 коп. (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.215 складає еквівалент 120 139,92 доларів США), а Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" є боржником Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" від 27.03.2014 на суму 120 139,92 доларів США (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.2015, складає еквівалент 3 335 458 грн 92 коп.), права вимоги за яким відступлені за договором відступлення прав вимоги від 03.08.2014. Отже, зазначені вимоги є зустрічними. Згідно із положеннями статті 601 Цивільного кодексу України вимоги, що зараховуються мають бути однорідними за своєю юридичною природою та матеріальним змістом. Як встановлено судом, зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" за кредитним договором ВКЛ-2005880/11 від 25.04.2014 та зобов'язання Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" від 27.03.2014 є грошовими, тобто однорідними. При цьому, характер зобов'язань, їх мета, зміст та види при зарахуванні не мають значення. Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо). За змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, грошовим зобов'язанням є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У відповідності до статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Вираження грошового зобов'язання у різних валютах та відповідний валютний курс, що являється виразом ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях, за висновками суду не змінюють самої суті грошового зобов'язання. Таким чином, на юридичну однорідність вимог не впливає та чи інша валюта, у якій виражене грошове зобов'язання чи курс однієї валюти по відношенню до іншої, а має значення лише природа зобов'язання. В силу положень чинного законодавства для зарахування достатньо ініціативи однієї сторони. Поряд з цим, особа, яка отримала заяву про зарахування може спростувати правомірність такого зарахування, на підставі статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України. Розмір заборгованості, який припиняється шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог визначається станом на з'явлення відповідної заяви. Як підтверджено матеріалами справи та не заперечується представниками відповідачів, на час заявлення вимоги про зарахування зустрічних однорідних вимог заборгованість Товариства з обмеженою відповідальністю "Танк Транс" по кредиту за кредитним договором № ВКЛ-2005880/11 від 25.04.2014 складала 3 335 458 грн 92 коп. (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.215 складає еквівалент 120 139,92 доларів США) та заборгованість Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" за договором № 10004006546754 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий з любов'ю on-line" від 27.03.2014 становить 120 139,92 доларів США (що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27.02.2015, складає еквівалент 3 335 458 грн 92 коп.). Доказів наявності спору щодо розміру заборгованості за вказаними договорами сторонами не надано. Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено та не надано доказів наявності фактичних обставин, які б свідчили про недодержання вимог, встановлених статтею 203 та статтею 601 Цивільного кодексу України, в момент вчинення одностороннього правочину (заяви про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог від 27.02.2015), з огляду на вищевикладене вимоги позивача визнаються судом необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Судом не приймаються до уваги твердження відповідача-1 та третьої особи-1 щодо відсутності у позивача права на позов, у зв'язку з нікчемністю, в силу частини 3 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", договору застави майнових прав від 25.02.2015, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. за реєстровим № 293, договору застави майнових прав від 25.02.2015, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. за реєстровим № 294, іпотечного договору від 29.12.2014, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим A.B. за реєстровим № 1871, договору щодо звернення стягнення № 1/ЦП/ЗС від 26.02.2015 та договору застави цінних паперів № 1/ЦП від 26.02.2015, оскільки дійсність вказаних правочинів не є предметом розгляду у даній справі. Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Kеруючись ст. 44, ч. 1 ст. 49, ст.ст. 82, 82-1, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: В позові відмовити повністю. Відповідно до частини 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання повного рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва. Повне рішення складено: 15.12.2015 Суддя Н.Б. Плотницька http://reyestr.court.gov.ua/Review/54328856
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю заявниці ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» до ОСОБА_1 про стягнення грошової суми за договором купівлі-продажу квартири за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2014 року приватне акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ПрАТ «ФФ «Дарниця») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 лютого 1997 року між закритим акціонерним товариством «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ЗАТ «ФФ «Дарниця»), правонаступником якого із 6 червня 2012 року є ПрАТ «ФФ «Дарниця», та ОСОБА_1, ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції становило 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день укладення цього договору. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Посилаючись на те, що відповідачка сплатила кошти за договором у неналежному розмірі, оскільки сума боргу мала бути визначена за офіційним курсом національної валюти до долара США, установленим НБУ на день платежу, позивач під час розгляду справи збільшив позовні вимоги та просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 288 тис. 643 грн 50 коп. заборгованості за укладеним договором з урахуванням 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), а також судові витрати. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 29 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року, позов ПрАТ «ФФ «Дарниця» задовольнив частково: стягнув на користь останнього з ОСОБА_1 214 тис. 941 грн 22 коп. за договором купівлі-продажу квартири; вирішив питання розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції залишила без змін. 27 липня 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статті 99 Конституції України, статей 48, 60 та 169 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) та вимог Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження своїх доводів заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2015 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі рішення та ухвалити нове рішення. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно зі статтею 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 31 серпня 1995 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» та ОСОБА_1, ОСОБА_4 уклали договір про дольове будівництво будинку АДРЕСА_1, за умовами якого ЗАТ «ФФ «Дарниця» зобов’язувалося після закінчення будівництва передати у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_4 квартиру, а останні – сплатити вартість житла. На виконання умов укладеного договору про дольове будівництво ОСОБА_1 сплатила ЗАТ «ФФ «Дарниця» внесок за квартиру в сумі 369 млн 585 тис. крб. Після введення будинку в експлуатацію 6 лютого 1997 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» (продавець) та ОСОБА_1, ОСОБА_4 (покупці) уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 6–7). У пункті 4 цього договору сторони узгодили, що продаж квартири здійснено за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції складає 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом НБУ на день укладення договору. Покупець повинен був сплатити продавцю повну вартість квартири протягом 15 років з моменту укладення договору, тобто до 6 лютого 2012 року (пункт 5 договору). На виконання умов укладеного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 сплатила 32 тис. 200 грн, з яких 9 тис. 876 грн – до 30 листопада 2000 року та 22 тис. 324 грн – 7 вересня 2011 року (т.1, а.с. 117; т.2, а.с. 139–148). Відповідно до свідоцтва про смерть ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с. 85). 17 грудня 2014 року ОСОБА_1 подала заяву про прийняття спадщини після смерті сина ОСОБА_4 (т.1, а.с. 135–146). Задовольняючи позовні вимоги ПрАТ «ФФ «Дарниця», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, дійшов висновку про наявність заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем за спірним договором купівлі-продажу. Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками, зауваживши, що належним виконанням зобов’язань за договором купівлі-продажу є внесення грошових коштів у національній валюті України в сумі, що на день здійснення платежу відповідає еквіваленту визначеної вартості квартири, зазначеній у договорі в умовних одиницях, перерахованого в гривню за офіційним курсом НБУ долара США до гривні. Наданою для порівняння ухвалою від 21 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «ФФ «Дарниця», установивши повне виконання відповідачами зобов’язань з оплати вартості квартири. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства. Тобто закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин. Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ПрАТ «ФФ «Дарниця» послалося на пункт 4 укладеного з відповідачкою договору купівлі-продажу та положення статті 526 ЦК України. Установивши, що в спірному договорі купівлі-продажу сторони визначили грошовий еквівалент в умовних одиницях здійснюваної в національній валюті операції, суди не звернули уваги на те, що в пункті 4 цього договору зазначено еквівалент вартості квартири на день укладення договору, тобто 21 лютого 1997 року. За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, передчасно стягнув з відповідачки кошти, обчисливши суму заборгованості в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу. Судам слід з’ясувати порядок обчислення суми, що підлягає сплаті за укладеним сторонами договором, зокрема встановити: чи є належним виконанням зобов’язання зі сплати суми в розмірі 32 тис. 200 грн, що відповідає еквіваленту вартості квартири на день укладення договору; чи сума заборгованості визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1905цс16 Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства. Закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин. Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 8 лютого 2017 року № 6-1905цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1553BFB1003370C3C22580C6004257BB
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Державного підприємства обслуговування повітряного руху України до ОСОБА_1, третя особа – Всеукраїнська профспілка «Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв’язку України», про стягнення одноразової грошової допомоги за заявою Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року Державне підприємство обслуговування повітряного руху України (далі – ДП «Украерорух») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа – Всеукраїнська профспілка «Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв’язку України», про стягнення одноразової грошової допомоги в розмірі 157 тис. грн. Зазначало, що з 2010 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДП «Украерорух», у ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників. На виконання вимог статті 44 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) та умов колективного договору ОСОБА_1 було виплачено вихідну допомогу. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2015 року, яке набрало законної сили, наказ про звільнення ОСОБА_1 було визнано незаконним та поновлено його на посаді, яку він займав до звільнення, а також сплачено середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Посилаючись на вказані обставини позивач вважає, що відповідач втратив правові підстави для набуття одноразової грошової допомоги у розмірі 157 тис грн. виплаченої йому на підставі колективного договору, а тому згідно статті 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та пункту 2.3.3 додатку 17 до пункту 6.25 колективного договору виплачена ОСОБА_1 допомога в сумі 157 тис. грн підлягає поверненню. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ДП «Украерорух» відхилено, судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ДП «Украерорух» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та направити справу на новий розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1212, 1215 ЦК України та статті 44 КЗпП України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ДП «Украерорух» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня, 14 вересня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ДП «Украерорух» - ОСОБА_2, представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДП «Украерорух». Наказом НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, та виплачено йому одноразову грошову допомогу в розмірі 200 тис. грн згідно з додатком 17 до пункту 6.25 колективного договору та в розмірі одного середньомісячного заробітку на підставі статті 44 КЗпП України. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2015, яке набрало законної сили, зазначений наказ про звільнення ОСОБА_1 було визнано незаконним та поновлено відповідача на посаді заступника начальника служби безпеки ДП «Украерорух», а також стягнуто з позивача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 81 тис. 915 грн 03 коп. На виконання зазначеного рішення суду ДП «Украерорух» 23 червня 2015 року видало наказ НОМЕР_2, згідно з яким відповідача поновлено на роботі, виплачено йому середній заробіток за час вимушеного прогулу та відповідно до пункту 5 цього наказу запропоновано ОСОБА_1 повернути до бухгалтерії виплачену йому на підставі додатку 17 до пункту 6.25 колективного договору одноразову грошову допомогу у зв’язку зі скасуванням наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 (том 1 а.с. 84). Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що грошова допомога була виплачена ОСОБА_1 відповідно до умов колективного договору у зв’язку зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Оскільки відповідача було поновлено на роботі, а наказ про його звільнення був скасований, тобто підстава, на якій було виплачено допомогу, відпала, зазначена допомога поверненню не підлягає з огляду на положення статті 1215 ЦК України. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня, 14 вересня, 30 листопада 2016 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, за аналогічних обставин суд дійшов висновку про те, що наказ про звільнення працівників скасовано, трудові відносини з ними було продовжено, отже, відпали підстави для виплати їм одноразової грошової допомоги, оскільки відповідно до умов колективного договору виплата зазначених грошових коштів передбачена лише у разі звільнення працівника у зв’язку зі скороченням штату, а тому відповідно до статті 1212 ЦК України отримані суми підлягають поверненню. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У постанові Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року міститься висновок про те, що в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов’язання повернути майно позивачу. Отже, зазначена постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, в якій вона ухвалена, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана поверну потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Зі змісту цієї норми матеріального права вбачається, що зобов’язання у зв’язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу па військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) – не менше двомісячного середнього заробітку; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38, 39) – у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку. За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав. Так, відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, але за умови відсутності: а) рахункової помилки зі сторони платника; б) недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом. Суди зазначених вимог закону не врахували, належним чином не з’ясували та не дали оцінки діям відповідача, який отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена. Зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення спору. У справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 1212, 1215 ЦК України та статті 44 КЗпП України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Державного підприємства обслуговування повітряного руху України задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 лютого 2017 року у справі № 6-2711цс16 Зобов’язання у зв’язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав. Так, відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, але за умови відсутності: а) рахункової помилки зі сторони платника; б) недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом. Суди зазначених вимог закону не врахували, належним чином не з’ясували та не дали оцінки діям відповідача, який отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена. Постанова від 1 лютого 2017 року № 6-2711цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/25891198A75510EFC22580C9002BA9AF
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника товариства з обмеженою відповідальністю «Маслоленд» ОСОБА_3, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Маслоленд», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення коштів за договорами позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 грудня 2013 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Маслоленд» (далі – ТОВ «Маслоленд») укладено договір позики, за умовами якого передав позичальнику грошові кошти в розмірі 70 тис. доларів США строком до 18 лютого 2014 року, а 18 січня 2014 року – 225 тис. доларів США строком до 1 березня 2014 року, що підтверджується розписками, складеними директором та засновником ТОВ «Маслоленд» – ОСОБА_2, яка діяла в інтересах товариства. Посилаючись на те, що кошти за договорами позики до теперішнього часу не повернуті, ОСОБА_1, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ТОВ «Маслоленд» на свою користь 295 тис. доларів США, що було еквівалентно 6 млн 425 тис. 985 грн. Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 6 травня 2015 року позов задовольнив: стягнув з ТОВ «Маслоленд» на користь ОСОБА_1 295 тис. доларів США, що було еквівалентно 6 млн 233 тис. 350 грн; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Львівської області 31 серпня 2015 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 3 лютого 2016 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року залишив без змін. У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 207, 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року й залишити в силі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Маслоленд» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що згідно з розпискою від 18 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 отримала в позику грошові кошти в розмірі 70 тис. доларів США зі сплатою 21 % щомісяця та зобов’язалась повернути зазначену суму до 18 лютого 2014 року. Указана розписка підписана ОСОБА_2 і скріплена печаткою ТОВ «Маслоленд». Для забезпечення виконання цього зобов’язання ОСОБА_2 передала в заставу нежиле приміщення загальною площею S_1 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1. Відповідно до розписки від 18 січня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за яким ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 як засновник та директор ТОВ «Маслоленд» отримала в позику грошові кошти в розмірі 225 тис. доларів США та зобов’язалась повернути вказану суму до 1 березня 2014 року. Указана розписка підписана ОСОБА_2 і скріплена печаткою ТОВ «Маслоленд». Для забезпечення виконання цього зобов’язання ОСОБА_2 передала в заставу універсальний торговий центр «Матадор», що знаходиться за АКДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею S_2 га та нежитлові будівлі. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що ТОВ «Маслоленд» не є належним відповідачем у справі, оскільки боргові розписки ОСОБА_2 видала як фізична особа, належні та допустимі докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 діяла в інтересах ТОВ «Маслоленд», а також, що отримані за цими розписками грошові кошти передані товариству і використані останнім на власні потреби відсутні. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року, рішення цього ж суду від 14 вересня 2011 року, 20 березня 2013 року та постанову Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року. Ухвалюючи рішення від 14 вересня 2011 року і 20 березня 2013 року про часткове задоволення позову й стягнення заборгованості за договором позики, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що згідно зі статтями 1046, 1047 ЦК України розписка є підтвердженням укладення договору позики, а такий договір вважається укладеним з моменту передачі грошей. Ухвалою від 31 серпня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову й стягнення заборгованості за договором позики. При цьому, суд виходив з того, що на час укладення договору позики позичальник як директор товариства мав право на укладення такого договору від імені товариства, оскільки згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців він значився керівником указаного товариства. Верховний Суд України, у постанові від 18 вересня 2013 року, виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 207, 1046, 1047 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки. У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців на час укладення договорів позики директором, керівником та підписантом ТОВ «Маслоленд» була ОСОБА_2, яка діяла на підставі Статуту, зареєстрованого 18 вересня 2012 року, і могла укладати від імені товариства, зокрема, договори (правочини), набувати майнові та особисті права, нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (пункти 6.6 та 6.7 Статуту), а розмір частки в статутному капіталі ОСОБА_2 становив 100 % (пункти 4.1 і 5.11 Статуту). Під час розгляду справи ОСОБА_1 зазначав, що грошові кошти за договорами позики передані саме ТОВ «Маслоленд», в інтересах якого діяла ОСОБА_2. Звернувшись до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, ОСОБА_1 зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що позичальником за договорами позики була ОСОБА_2 як фізична особа. На підтвердження своїх доводів заявник надав копії квитанцій до прибуткових касових ордерів від 18 грудня 2013 року та 18 січня 2014 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2 про отримання ТОВ «Маслоленд» від ОСОБА_1 у позику 577 тис. 500 грн та 1 млн 912 тис. 500 грн відповідно. Дослідження і оцінка зазначених доказів мають значення для встановлення позичальника за договорами позики та для правильного вирішення справи. Однак, квитанції до прибуткових касових ордерів від 18 грудня 2013 року та 18 січня 2014 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2 про отримання ТОВ «Маслоленд» від ОСОБА_1 грошових коштів не досліджувалися судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій при ухваленні судових рішень. Оскільки суди попередніх інстанцій не досліджували зазначені докази та не встановили обставини, що можуть мати значення для правильного вирішення справи, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2789цс16 Договір позики є двостороннім правочином, а також одностороннім договором, адже після його укладення всі обов’язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або відповідної кількості речей того ж роду й такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2789цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6516C7206FF51E07C22580CA002B05AF
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «Регіон-банк», про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до нього, скасування державної реєстрації права власності, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «Регіон-банк» (далі – ПАТ «Регіон-банк»), про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. Позивач зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 року він придбав у ОСОБА_2 нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1, та сплатив 217 тис. грн. Указані нежитлові приміщення належали ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2008 року, яке в подальшому скасовано. Посилаючись на те, що судове рішення, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на нерухоме майно, скасовано, у зв’язку з чим у останньої не виникло право власності на нього, крім того спірні приміщення не набули статусу нежитлових у встановленому законом порядку, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 6 березня 2008 pоку. ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ПАТ «Регіон-банк» про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до нього, скасування державної реєстрації права власності, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, витребування майна із чужого незаконного володіння. Позивачка за зустрічним позовом зазначила, що вона згодна з позовом ОСОБА_1 в частині недійсності договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 pоку. Проте, вона вважає, що договір іпотеки від 21 березня 2008 року, предметом якого є спірні нежитлові приміщення, не відповідає вимогам частини першої статті 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору) та підлягає визнанню недійсним, а самі приміщення – витребуванню з володіння їх теперішнього власника – ПАТ «Регіон-банк». При цьому, заперечувала проти стягнення з неї на користь ОСОБА_1 вартості спірного нерухомого майна в розмірі 217 тис. грн. Київський районний суд м. Харкова рішенням від 3 лютого 2016 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив, визнав недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1, укладений 6 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 217 тис. грн., визнав недійсними укладені між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» договір іпотеки від 21 березня 2008 року та договори про внесення змін до нього від 19 травня 2008 року НОМЕР_9, 17 червня 2008 року НОМЕР_10, 18 липня 2008 року НОМЕР_11, 1 жовтня 2008 року НОМЕР_12, 1 жовтня 2008 року НОМЕР_13, 20 березня 2009 року НОМЕР_14, 27 травня 2009 року НОМЕР_15, 24 червня 2009 року НОМЕР_16, а також додатковий договір про внесення змін від 22 квітня 2009 року НОМЕР_17, скасував державну реєстрацію права власності ПАТ «Регіон-банк» на нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться за АДРЕСА_1, поновив державну реєстрацію права власності на квартиру НОМЕР_18, розташовану за тією ж адресою, за ОСОБА_2, витребував з володіння ПАТ «Регіон-банк» на користь ОСОБА_2 приміщення квартири за вказаною адресою, які як нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 (літ. «А-4») були предметом договору іпотеки від 21 березня 2008 pоку та договорів про внесення змін до нього, укладених між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк», шляхом передачі приміщень у натурі. Апеляційний суд Харківської області 12 квітня 2016 року рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року скасував, рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року залишив у силі. У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернулось ПАТ «Регіон-банк» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 216, 388 та 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Регіон-банк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 1994 року ОСОБА_2 належала на праві власності квартира НОМЕР_18 у будинку АДРЕСА_1. Київський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 18 лютого 2008 року, яке набрало законної сили, визнав за ОСОБА_2 право власності на реконструйовані нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться в будинку АДРЕСА_1. 6 березня 2008 pоку між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 придбав нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), які знаходяться за вказаною адресою, за 217 тис. грн. 21 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку банку вказані нежитлові приміщення в рахунок виконання зобов’язань за кредитним договором від 2 жовтня 2010 року. У подальшому між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк» укладено дев’ять договорів про внесення змін до вказаного договору іпотеки. Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 2 жовтня 2010 pоку на підставі договору іпотеки від 21 березня 2008 року та договорів про внесення змін до нього згідно зі статтею 37 Закону України «Про іпотеку» комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» (далі – КП «Харківське МБТІ») проведено державну реєстрацію права власності ПАТ «Регіон-банк» на нежитлові приміщення 1-го поверху НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, загальною площею S_1 кв. м (літ. «А-4»), розташованих за АДРЕСА_1. 17 листопада 2011 pоку Харківська міська рада звернулася до Київського районного суду м. Харкова із заявою про перегляд заочного рішення від 18 лютого 2008 року. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 7 грудня 2011 року заочне рішення цього ж суду від 18 лютого 2008 року скасовано. 26 грудня 2011 року Київський районний суд м. Харкова ухвалив нове рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 12 серпня 2015 року, яким відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на реконструйовані нежитлові приміщення. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, суд касаційної інстанції виходив з того, що предметом договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 6 березня 2008 року було нерухоме майно, яке не належало продавцю на праві власності, тому такий договір не відповідає вимогам закону і підлягає визнанню недійсним. Оскільки згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, тому сплачені ОСОБА_1 грошові кошти за недійсним договором підлягають поверненню йому. Крім того, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції й про те, що договір іпотеки та договори про внесення змін до нього є недійсними на підставі статті 216 та частини першої статті 658 ЦК України, а нерухоме майно, що було предметом таких договорів, підлягає витребуванню з володіння ПАТ «Регіон-банк» на підставі статей 388 та 1212 ЦК України. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ПАТ «Регіон-банк» надав постанови Вищого господарського суду України від 11 травня та 16 серпня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 31 серпня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року, 24 вересня 2014 року, 17 лютого, 2 березня 2016 року. У постанові Вищого господарського суду України від 11 травня 2016 року, наданій заявником для порівняння, суд установив, що майно вибуло з володіння власника за його ж волею, а саме шляхом прийняття міською радою на пленарному засіданні відповідного рішення та продажу цього майна, але з порушенням порядку його відчуження. В іншій наданій для порівняння постанові цього ж суду від 16 серпня 2016 року зазначено, що відповідач набув спірне майно як вільне від обтяження. Крім того, майно вибуло з володіння власника на підставі договорів купівлі-продажу, а не рішення суду, ухваленого щодо спірного майна. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 31 серпня 2016 року, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, позовні вимоги про витребування майна не заявлялися. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року та 24 вересня 2014 року (справи № 6-88цс13, 6-122цс14)позовні вимоги про витребування майна також не заявлялися. Постановою Верховного Суду України від 2 березня 2016 року (справа № 6-3090цс15) відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, адже наведені заявником судові рішення не можна вважати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не слугують прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року (справа № 6-2407цс15) викладено правовий висновок, про те, що одночасне пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація) та про визнання правочину недійсним із застосуванням реституції, тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про правильне застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину. Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Разом з тим відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Таким чином, положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. У разі заявлення в позовах вимог про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначити, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і відповідно застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України. Одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2, виходив з того, що договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень від 6 березня 2008 року вимогам закону не відповідає, адже вказані в договорі нежитлові приміщення не належали продавцю на праві власності. Тому такий договір підлягає визнанню недійсним, а ОСОБА_2 зобов’язана повернути ОСОБА_1 кошти, отримані за вказаним договором. Крім того, спірний договір іпотеки від 21 березня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Регіон-банк», а також договори про внесення змін до нього, не відповідають вимогам Закону України «Про іпотеку», а тому підлягають визнанню недійсними із застосуванням правових наслідків недійсності, закріплених у статті 216 ЦК України. У зв’язку з викладеним ПАТ «Регіон-банк» зобов’язаний повернути спірне приміщення на підставі статей 388, 1212 ЦК України. Таким чином, суди першої та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про одночасне застосування до спірних правовідносин статей 216, 388 та 1212 ЦК України. Натомість суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, правильно виходив з того, що ОСОБА_2 добровільно та з власної волі відчужила ОСОБА_1 нежитлові приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 6 березня 2008 року та отримала кошти за відчужене майно, а тому відсутні підстави захищати її права шляхом витребування нерухомого майна в ПАТ «Регіон-банк» на підставі статей 388 та 1212 ЦК України. У свою чергу ОСОБА_1 здійснив своє право власності в повному обсязі без будь-яких матеріальних збитків для себе. Оскільки ОСОБА_1 не є власником спірного майна, то він утратив право вимоги і, як наслідок, і право на судовий захист. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасоване судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 лютого 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Регіон-банк» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року скасувати, рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 квітня 2016 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко А.А. Ємець Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2723цс16 Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Таким чином, одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2723цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6D9346F255AC4E16C22580C9003C89B0
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 січня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гриціва М.І., суддів: Волкова О.Ф., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представника відповідача – Лаптієва А.М., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України (далі — ВРУ) про визнання протиправними дій та бездіяльності, визнання незаконною і нечинною постанови ВРУ, встановила: 16 липня 2016 року позивач у порядку статті 1711 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС) звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом, у якому просив визнати: – протиправними дії ВРУ щодо одночасного паралельного ведення двох різних реєстрів для реєстрації поданих законопроектів, зокрема законопроектів про внесення змін до Конституції України: офіційного реєстру і, «тіньового» реєстру; – протиправною бездіяльність ВРУ, яка полягає в нереєстрації в офіційному реєстрі поданих законопроектів у момент подання 26 січня 2016 року як невідкладного доопрацьованого законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) № 3524 в редакції від 26 січня 2016 року, зареєстрованого в «тіньовому» реєстрі поданих законопроектів під № 1/34 від 26 січня 2016 року; – протиправною бездіяльність ВРУ, яка полягає у невиключенні відкладеного Президентом України за згодою ВРУ законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524 в «тіньовому» реєстрі — № 1-1/1012 від 25 листопада 2015 року) з порядку денного третьої сесії ВРУ восьмого скликання; – протиправними дії ВРУ щодо надання доопрацьованому Президентом України законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) в редакції від 26 січня 2016 року офіційного реєстраційного № 3524, який був номером іншого (попереднього) законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя), який був відкликаний Президентом України; – протиправними дії ВРУ, в результаті яких доопрацювання законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) № 3524, відносно якого вже було одержано Висновок Конституційного Суду України від 20 січня 2016 року № 1-в/2016, всупереч Регламенту Верховної Ради України, затвердженому Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (далі – Регламент), відбулось одноосібно Президентом України без участі ВРУ і народних депутатів України; – незаконною (такою, що не відповідає Регламенту) і нечинною Постанову ВРУ від 28 січня 2016 року № 950-VІІІ «Про включення до порядку денного третьої сесії Верховної Ради України восьмого скликання доопрацьованого законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) і про його направлення до Конституційного Суду України». Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 липня 2016 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС, оскільки зазначена справа належить до конституційної юрисдикції та непідвідомча Вищому адміністративному суду України. Посилаючись на статтю 75 Конституції України, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах процедура прийняття актів ВРУ, зокрема законів (вияв законодавчої ініціативи, реєстрація законопроекту, розгляд законопроекту, прийняття закону, його підписання), в тому числі і законів про внесення змін до Конституції України, є здійсненням ВРУ законотворчої функції, а не владних управлінських функцій. Тому цей спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Не погоджуючись із таким рішенням, ОСОБА_1 звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, установленої пунктом 4 частини першої статті 237 КАС. Просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 21 липня 2016 року та направити справу до цього самого суду для розгляду справи по суті. Посилаючись на положення статей 18 та 1711 КАС, позивач зазначив, що ВРУ у межах наданих їй повноважень здійснює управлінські функції. Відтак, позивач вважає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Представник ВРУ у своїх поясненнях стверджував, що предмет цього спору не має ознак справи адміністративної юрисдикції, оскільки ВРУ своїми законодавчими діями не здійснювала владних управлінських функцій щодо позивача, тому між сторонами немає спірних правовідносин, які би потребували врегулювання у суді адміністративної юрисдикції. Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення представника ВРУ, перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у задоволенні заяви необхідно відмовити з таких підстав. Акти, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб’єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина перша статті 2 КАС). За змістом розділу ІІ КАС організація адміністративного судочинства включає, з-поміж іншого, визначення юрисдикції адміністративних судів та їх повноважень. Відповідно до частини першої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Особливості провадження у справах щодо оскарження, зокрема, актів, дій чи бездіяльності ВРУ встановлені статтею 1711 КАС, проте правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності зазначених у ній актів, а не їх конституційності. Поряд із загальними правилами провадження в адміністративних справах у суді першої інстанції КАС встановлює певні особливості провадження для окремих категорій справ, як-от справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРУ, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Відповідно до частини першої статті 1711 КАС правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо актів, дій чи бездіяльності названих вище органів державної влади та інших суб’єктів адміністративних правовідносин (пункт 3 частини першої статті 1711 КАС). Акти, дії чи бездіяльність ВРУ, Президента України, Вищої ради юстиції, а також рішення, дії чи бездіяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України оскаржуються до Вищого адміністративного суду України (частина друга статті 1711 КАС). Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002, положення статті 75 Основного Закону України у взаємозв’язку з положеннями статей 5, 76, 85 Конституції України треба розуміти так, що ВРУ як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п’ятдесят народних депутатів України. ВРУ за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу. Визначення ВРУ єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. У Рішенні від 27 березня 2002 року № 7-рп/2002 Конституційний Суд України визначив, що за змістом положень статей 85, 91 Конституції України ВРУ приймає закони, постанови та інші правові акти. Вони є юридичною формою реалізації повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні та відповідно до частини другої статті 147, частини першої статті 150 Конституції України є об’єктом судового конституційного контролю. Повноваження ВРУ реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВРУ під час її сесій. У Рішенні від 29 серпня 2012 року № 16-рп/2012 Конституційний Суд України, серед іншого, зазначив, що юридичні форми реалізації повноважень ВРУ, Президентом України, Вищою радою юстиції та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України мають важливе значення для держави та суспільства, стосуються прав і свобод громадян, формування і функціонування суддівського корпусу. Приймати ж рішення та давати висновки у справах щодо конституційності законів та інших правових актів ВРУ уповноважений відповідно до статті 150 Конституції України та статті 13 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» лише Конституційний Суд України. Відповідно до статті 15 цього Закону підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність Конституції України; порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС). Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині третій статті 17 КАС, а саме на справи: що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; які належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; про накладення адміністративних стягнень; щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції (пункти 1–4 зазначеної частини). З наведеного випливає, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб’єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 13 квітня, 15 червня та 15 листопада 2016 року (справи №№ 21-224а16, 21-1945а16 та 21-3353а16 відповідно). Оскільки у позовній заяві ОСОБА_1 йдеться про те, що оскаржувана Постанова ВРУ прийнята з порушенням встановленої Конституцією України процедури її ухвалення, Вищий адміністративний суд України дійшов правильного висновку про те, що зазначений позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. З урахуванням наведеного та з огляду на встановлені у цій справі фактичні обставини, описані вище, характер правовідносин та суб’єктний склад у межах заявлених вимог колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Вищий адміністративний суд України дійшов правомірного висновку щодо відмови у відкритті провадження у цій справі, у зв’язку з чим у задоволенні заяви про перегляд зазначеного судового рішення слід відмовити. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», частиною шостою статті 1711, статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий М.І. Гриців Судді: О.Ф. Волков О.В. Кривенда О.Б. Прокопенко Постанова від 24 січня 2017 року № 21-2871а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2273F947BAF62154C22580C1003891C7
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: ОСОБА_1 – Білобловського С.В., товариства з обмеженою відповідальністю «Капітал Інвест ЛТД» – Кондратюка А.В., Кондратюка С.В., публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» – Любар-Пурлінської Т.М., публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» – Аргат Т.В., Лазовського О.В., Міністерства юстиції України – Станецької О.В., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 28 травня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 20 квітня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 6 липня 2016 року в справі № 910/8438/15-г за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Компанія з управління активами адміністратор пенсійного фонду «Брокбізнесінвест» (далі – ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест»), товариства з обмеженою відповідальністю «Капітал Інвест ЛТД» (далі – ТОВ «Капітал Інвест ЛТД»), треті особи: публічне акціонерне товариство «Брокбізнесбанк» (далі – ПАТ «Брокбізнесбанк»), ПАТ «Ощадбанк», про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що загальними зборами учасників ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» прийнято рішення про надання повноважень генеральному директору цього товариства на укладення договору іпотеки та про надання у заставу нежитлового приміщення з метою забезпечення зобов’язань за кредитним договором, укладеним між ПАТ «Брокбізнесбанк» і ПАТ «Ощадбанк». На час прийняття цього рішення єдиним учасником і власником ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» було ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест», акціонером якого є позивачка. Посилаючись на те, що директор ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест», надаючи згоду ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» на укладення договору іпотеки та про надання у заставу нежитлового приміщення, перевищив надані йому повноваження, ОСОБА_1 просила визнати недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» від 7 травня 2013 року, оформлене протоколом № 04/13. Рішенням Господарського суду м. Києва від 28 травня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 квітня 2016 року, позов задоволено. Визнано недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» від 7 травня 2013 року, оформлене протоколом № 04/13. Постановою Вищого господарського суду України від 6 липня 2016 року постанову апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд з підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і припинити провадження у справі. В обґрунтування заяви про перегляд судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ, надано копії постанов Вищого господарського суду України від 19 листопада 2013 року у справі № 5017/2368/2012, від 14 квітня 2010 року у справі № 16/163-08 та від 17 лютого 2010 року у справі № 32284. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 (дівоче прізвище – ІНФОРМАЦІЯ_1) володіє 50 % акцій ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест». 7 травня 2013 року загальними зборами учасників ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» прийнято рішення, оформлене протоколом № 04/13, про надання повноважень генеральному директору товариства ОСОБА_2 на укладення договору іпотеки та про надання у заставу нежитлового приміщення загальною площею 2590,8 кв. м у м. Києві по вул. Саксаганського, 115а, з метою виступити майновим поручителем за зобов'язаннями ПАТ «Брокбізнесбанк», які виникнуть при підписанні договору відновлювальної кредитної лінії між ПАТ «Ощадбанк» і ПАТ «Брокбізнесбанк». Від імені одноособового учасника ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» – ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест», яке діє від власного імені за рахунок і в інтересах Пайового венчурного інвестиційного фонду недиверсифікованого виду закритого типу «Капітал» (далі – Фонд), – на загальних зборах був присутній директор (призначений на посаду на підставі рішення від 29 серпня 2006 року загальних зборів акціонерів ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» (протокол № 4/1) та наказу від 1 вересня 2006 року № 24-К). Згідно з чинною редакцією статуту ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» від 16 жовтня 2014 року учасником товариства, який станом на час розгляду справи володіє 35,11 % статутного капіталу, є ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест», яке діє від власного імені за рахунок і в інтересах Фонду. Відповідно до редакції статуту ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» від 9 листопада 2012 року, чинної на дату прийняття оскаржуваного рішення, єдиним учасником і власником 100 % статутного капіталу в ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» було ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест», яке діяло від власного імені за рахунок і в інтересах Фонду. Об'єкт нерухомого майна, щодо розпорядження яким 7 травня 2013 року приймалося рішення, 5 квітня 2013 року товариством з обмеженою відповідальністю «Столиця Груп» як суб'єктом оціночної діяльності, який діє на підставі спеціалізованої ліцензії, оцінено у 168 534 000,00 грн. Згідно з іпотечним договором від 23 травня 2013 року, укладеним між ПАТ «Ощадбанк» як іпотекодержателем і ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» як іпотекодавцем, право власності ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» на зазначене нерухоме майно виникло на підставі договору купівлі-продажу нежилого будинку від 3 травня 2006 року, укладеного між ПАТ «Брокбізнесбанк» як продавцем і ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» як покупцем. Фонд діє на підставі регламенту, затвердженого протоколом рішення ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» від 25 серпня 2010 року № 39. Факт створення Фонду підтверджується свідоцтвом № 314-1 Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 2 листопада 2010 року про внесення інституту спільного інвестування до Єдиного державного реєстру інститутів спільного інвестування. Відповідно до регламенту Фонду та інвестиційної декларації метою створення Фонду є отримання прибутку від здійснення діяльності зі спільного інвестування. Згідно з п. 2.2 статуту ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» метою діяльності товариства є отримання прибутку від діяльності з управління активами інституційних інвесторів, у тому числі діяльності з управління активами інститутів спільного інвестування (пайових та корпоративних інвестиційних фондів), пенсійних фондів та діяльності з адміністрування недержавних пенсійних фондів. ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» створює фонди для розвитку інвестиційної діяльності в Україні, сприяння залученню внутрішніх та зовнішніх інвестицій та отримання прибутку від діяльності з управління активами інвестиційних інвесторів (п.п. 2.1, 2.2 статуту). Фонд не є юридичною особою, господарську діяльність та управління активами останнього здійснює ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест». У п. 4.1 статуту ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» зазначено, що для забезпечення господарської діяльності товариства за рахунок внесків акціонерів створюється статутний капітал у розмірі 18 000 000,00 грн, який поділений на 12 000 000 простих іменних акцій номінальною вартістю 1,50 грн за акцію. Відповідно до п. 8.1 статуту ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» наглядова рада товариства є органом, що здійснює захист прав акціонерів товариства і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює та регулює діяльність директора. Пунктом 8.2 статуту ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» передбачено, що до виключної компетенції наглядової ради належить вирішення питань про участь товариства у промислово-фінансових групах та інших об'єднаннях, про заснування інших юридичних осіб. Також до виключної компетенції наглядової ради належить прийняття рішення про вчинення значних правочинів, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, становить від 10 до 25 % вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності товариства. Аналіз звіту про фінансові результати за 2012 рік підтверджує, що вартість активів ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» суттєво менша від вартості майна, яке було передано в іпотеку. Вартість активів на кінець 2012 року становила 19 133 000,00 грн. Відповідно до фінансового звіту ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» за 2012 рік вартість активів становила 369 699 700,00 грн. Таким чином, 25 % вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності становить 92 349 925,00 грн при визначеній ціні майна (щодо розпорядження яким приймалося рішення) у 168 534 000,00 грн згідно зі звітом про оцінку майна від 5 квітня 2013 року. За змістом п. 9.3 статуту ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» до компетенції директора належать питання поточної діяльності товариства, крім тих, що згідно із законодавством України, цього статуту та внутрішніх нормативних актів товариства віднесені до компетенції загальних зборів акціонерів та наглядової ради. Відповідно до п. 9.4 статуту ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» директор товариства, вчиняє від імені товариства правочини, з урахуванням обмежень, що передбачені цим статутом. Згідно з п. 5.1 статуту ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» у редакції від 9 листопада 2012 року за рахунок внеску учасника (ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест») для забезпечення діяльності товариства створено статутний капітал у розмірі 327 310 000,00 грн. Вклад сформовано за рахунок внесення грошових коштів. У п. 11.5 статуту ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» зазначено, що генеральний директор має право без довіреності від імені товариства розпоряджатися грошовими коштами, укладати договори, контракти та угоди товариства відповідно до чинного законодавства та статуту без погодження із загальними зборами учасників на суму, що не перевищує 100 000,00 грн. Генеральний директор не має права без погодження із загальними зборами учасників розпоряджатися майном товариства, у тому числі шляхом надання його у заставу та ін. Задовольняючи позов у справі, що розглядається, суд виходив із того, що: – ОСОБА_1 є істотним учасником ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» згідно зі ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», яке здійснює управління активами Фонду; отримує прибутки й дивіденди від господарської діяльності ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» як 100 % учасника ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» (станом на 7 травня 2013 року); звертаючись із позовом ОСОБА_1 послалася на порушення своїх корпоративних прав, тому спір є корпоративним; – директор ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест», надаючи згоду ТОВ «Капітал Інвест ЛТД» на укладення договору іпотеки та про надання у заставу нежитлового приміщення, перевищив надані йому повноваження, оскільки діяв без погодження з наглядовою радою та акціонерами ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест» і з порушенням положень Закону України «Про інститути спільного інвестування». Разом із тим у справі № 5017/2368/2012, копію постанови в якій надано для порівняння, судами встановлено, що фізична особа як учасник товариства звернулася до суду з позовною заявою до дочірнього підприємства (засновником якого є товариство) та підприємства (співзасновником якого є дочірнє підприємство) про визнання недійсним рішення загальних зборів підприємства, яким було внесено зміни до статуту цього підприємства, збільшено статутний капітал та внесено зміни до складу його засновників. Залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій про припинення провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів про те, що зазначена фізична особа не є суб’єктом підприємницької діяльності, не є засновником (учасником) підприємства, тому спір про визнання недійсним рішення загальних зборів підприємства не підлягає вирішенню в господарських судах України (ч.ч. 1, 2 ст. 1, п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК). У справі № 16/163-08 суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову фізичної особи про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів товариства, рішення установчих зборів акціонерів товариства, установчого договору, статуту, запису про проведення державної реєстрації створеного товариством об’єднання, припинення юридичної особи об’єднання та призначення ліквідаційної комісії, виходив із такого. Зазначена фізична особа є акціонером товариства, із позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів від 9 квітня 1999 року звернулася 19 листопада 2008 року, тобто з пропуском позовної давності в цій частині (ст. ст. 71, 80 Цивільного кодексу Української РСР). Щодо решти позовних вимог суд дійшов висновку, що за змістом п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, ст. 167 Господарського кодексу України (далі – ГК), ст. 116 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» учасник (акціонер) господарського товариства має певні корпоративні права щодо товариства, учасником якого він є, і не має корпоративних прав щодо іншого господарського товариства, учасником якого він не є. У справі № 32284 за позовом фізичної особи про визнання недійсними положення, ліквідації структурного підрозділу, акта приймання-передачі, визнання права власності суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову. Позивач звернувся з позовом, оскаржуючи дії акціонерного товариства, акціонером якого він є, з передачі майна іншому товариству та оформлення права власності за останнім, посилаючись на те, що такі дії порушують права позивача, адже матимуть негативні наслідки фінансового характеру та можуть вплинути на розмір належних йому дивідендів; укладенням оскаржуваних правочинів порушуються його права як акціонера щодо надання згоди на укладення угод стосовно майна акціонерного товариства. Відмовляючи у позові, суд виходив із того, що позивач не є учасником товариства, а лише акціонером акціонерного товариства; відсутні докази того, що позивача уповноважено акціонерним товариством на представництво його інтересів та на звернення до суду з відповідним позовом; звертаючись із зазначеним позовом та вимагаючи визнати недійсними як статутні документи товариства, так і складені за його участю акти приймання-передачі, позивач посилається на порушення своїх корпоративних прав, у той час як він не перебуває з товариством у корпоративних відносинах; рішення акціонерного товариства, з яким позивач перебуває у корпоративних відносинах, не оспорює. Суд касаційної інстанції зазначив, що приписами ст. 12 ГПК, ст. 167 ГК, ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» не передбачено права акціонера господарського товариства звертатися до суду за захистом прав та інтересів самого товариства поза відносинами представництва. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підвідомчості справ (п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК). Забезпечуючи єдність судової практики щодо застосування норм процесуального права, про які йдеться у заяві, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. У справі, яка розглядається, предметом спору є визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Капітал Інвест ЛТД». Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 послалася на порушення її корпоративних прав як акціонера ПрАТ «КУА АПФ «Брокбізнесінвест». Із системного аналізу положень ст.ст. 88, 143 ЦК, ст.ст. 88, 167 ГК, ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» вбачається, що корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини за своїм суб’єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових) (п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК). При визначенні підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у ч. 1 ст. 167 ГК – корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Таким чином, законодавство визнає статус учасника товариства лише за особою, яка є власником частки у його статутному капіталі. Пункт 4 ч. 1 ст. 12 ГПК не підлягає розширеному тлумаченню щодо справ, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. Отже, недотримання вимог закону та установчих документів юридичної особи під час скликання і проведення загальних зборів не може визнаватися порушенням прав тих позивачів, які не є учасниками (акціонерами, членами) цієї особи. У разі якщо суб'єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним у п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК справам, що виникають із корпоративних відносин, то відповідно до ст. 1 ГПК господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. У справі, яка розглядається, суд дійшов висновку про підвідомчість справи господарському суду з тієї підстави, що спір є корпоративним з огляду на положення ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», оскільки позивачка є істотним учасником товариства, яке на час прийняття оспорюваного рішення було одноособовим учасником ТОВ «Капітал Інвест ЛТД». Посилання суду на цей Закон з метою визначення такого спору як корпоративного є помилковим з огляду на особливості його застосування і мету. Зазначений Закон спрямований на захист прав та законних інтересів громадян, суспільства і держави, забезпечення національної безпеки шляхом визначення правового механізму протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, а також формування загальнодержавної багатоджерельної аналітичної бази даних для надання правоохоронним органам України та іноземних держав можливості виявляти, перевіряти і розслідувати злочини, пов'язані з відмиванням коштів та іншими незаконними фінансовими операціями. Тобто Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» не є таким, що регулює корпоративні відносини, і наведені у ньому визначення термінів не можуть бути вирішальними при визначенні підвідомчості справи господарському суду. Ураховуючи викладене, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували норми права і дійшли помилкового висновку про наявність між сторонами корпоративних відносин у спорі, який розглядається. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, зокрема якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Згідно з пп. «б» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення повністю або частково і припинити провадження у справі повністю або в певній частині. Таким чином, неправильне застосування судами норм процесуального права призвело до того, що господарський суд помилково розглянув спір, який не підлягав розгляду в порядку господарського судочинства, а тому ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню із припиненням провадження у справі на підставі ст.ст. 80, 11125 ГПК. Разом із тим в обґрунтування заяви про перегляд судових рішень з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК, ПАТ «Ощадбанк» послалося на постанову Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» та постанову Пленуму Вищого господарського суду України від 25 лютого 2016 року № 4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних відносин», які не можна розцінювати як доказ у розумінні ст. 11116 ГПК. Відтак, передбачені п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК підстави для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів не знайшли свого підтвердження. За змістом положень ч. 3 ст. 80 ГПК, ст. 7 Закону України «Про судовий збір» про припинення провадження у справі виноситься ухвала, в якій мають бути вирішені питання про розподіл між сторонами господарських витрат, про повернення судового збору з бюджету. У разі припинення провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК, повертається сума судового збору, сплачена в усіх інстанціях, у повному обсязі. Згідно з платіжним дорученням від 22 червня 2015 року № 1893, меморіальними ордерами від 29 квітня 2016 року № 1959 та від 9 вересня 2016 року № 4490 ПАТ «Ощадбанк» сплачено судовий збір у розмірі 609,00 грн за подання апеляційної скарги, у розмірі 1 653,60 грн за подання касаційної скарги та у розмірі 1 583,40 грн за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у справі, яка розглядається, відповідно. За таких обставин судовий збір, сплачений ПАТ «Ощадбанк» за подання апеляційної, касаційної скарг і заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, підлягає поверненню заявникові із Державного бюджету України. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, ст.ст. 80, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити. Рішення Господарського суду м. Києва від 28 травня 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 квітня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 6 липня 2016 року у справі № 910/8438/15-г скасувати. Провадження у справі № 910/8438/15-г за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Компанія з управління активами адміністратор пенсійного фонду «Брокбізнесінвест», товариства з обмеженою відповідальністю «Капітал Інвест ЛТД», треті особи: публічне акціонерне товариство «Брокбізнесбанк», публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників припинити. Повернути публічному акціонерному товариству «Державний ощадний банк України» (код ЄДРПОУ – 00032129) із Державного бюджету України судовий збір: сплачений за платіжним дорученням від 22 червня 2015 року № 1893 у розмірі 609,00 грн за подання апеляційної скарги, за меморіальними ордерами – від 29 квітня 2016 року № 1959 у розмірі 1 653,60 грн за подання касаційної скарги, від 9 вересня 2016 року № 4490 у розмірі 1 583,40 грн за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/8438/15-г. Видачу наказів доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 1 лютого 2017 № 3-1299гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/09DA9729EB9BE0BAC22580C20027A5CE
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м. Львова в інтересах Львівської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про витребування майна з чужого незаконного володіння, за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 5 листопада 2014 року, ухвали апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2013 року заступник прокурора м. Львова в інтересах Львівської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 і просив витребувати з володіння відповідачки нежиле приміщення площею 79,4 кв.м. по АДРЕСА 1, визнати за Львівською міською радою право власності на зазначене приміщення та передати його міській раді. В обґрунтування позовних вимог заступник прокурора м. Львова посилався на те, що приміщення площею 79,4 кв.м. по АДРЕСА 1 належить до комунальної власності територіальної громади м. Львова відповідно до рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1997 року НОМЕР 1, право комунальної власності було зареєстроване в установленому порядку 25 вересня 2008 року. Зазначене приміщення Львівська міська рада нікому не відчужувала. Проте в ході проведеної прокуратурою перевірки з’ясувалося, що на підставі ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011 року про визнання мирової угоди в справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 право власності на нежиле приміщення було зареєстроване за ОСОБА_2, який у свою чергу 28 листопада 2012 року продав приміщення відповідачці. Заступник прокурора м. Львова зазначав, що міська рада не приймала рішень про відчуження приміщення площею 79,4 кв.м. по АДРЕСА 1, тому це майно вибуло з володіння власника, міської ради, поза його волею, й підлягає вилученню у ОСОБА_3. Під час розгляду справи заступник прокурора м. Львова уточнив позов, пред’явив вимоги про витребування нежилого приміщення до ОСОБА_1, посилаючись на те, що після купівлі приміщення ОСОБА_3 продала його ОСОБА_4, який у свою чергу продав його ОСОБА_5, а останній – продав приміщення ОСОБА_1. Заступник прокурора м. Львова також зазначав, що ухвала Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011 року скасована в зв’язку з нововиявленими обставинами. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 5 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області та Львівської міської ради відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення прокурора – ОСОБА_7 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. Судом у справі, рішення в якій переглядаються, встановлено, що згідно з витягом про реєстрацію права власності від 25 вересня 2008 року будинок по АДРЕСА 1 зареєстрований на праві комунальної власності за територіальною громадою м. Львова. Право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на вказаний будинок зареєстровано на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1997 року. Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 грудня 2011 року було визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, та постановлено визнати право власності на нежиле приміщення площею 79,4 кв.м. по АДРЕСА 1 за ОСОБА_2. Згідно договору купівлі-продажу від 28 листопада 2012 року ОСОБА_2 продав вказане приміщення ОСОБА_3, яка в подальшому відчужила його на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4. Після цього останній відчужив приміщення ОСОБА_5, який в свою чергу продав приміщення ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року. Також установлено, що ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року задоволено заяву прокурора про перегляд ухвали цього ж суду від 12 грудня 2011 року за нововиявленими обставинами; зазначену ухвалу скасовано, а ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 26 вересня 2013 року позов ОСОБА_6 до ОСОБА_2 та зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_6 залишено без розгляду в зв’язку із неявкою позивачів. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірне приміщення було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень, ОСОБА_1 набула права власності на нежиле приміщення з дотриманням визначених статтею 657 ЦК України вимог, за оплатним договором, а тому вона є добросовісним набувачем і спірне нежиле приміщення не може бути витребуване у неї. При цьому в наданих заступником Генерального прокурора України Верховному Суду України для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 року, 18 січня 2016 року, постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року, 28 січня 2015 року, 11 лютого 2015 року, 24 червня 2015 року, 2 листопада 2016 року суд касаційної інстанції та Верховний Суд України дійшли таких висновків. Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов’язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини 1 статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Отже у справі, рішення в якій переглядаються Верховним Судом України, та у справах, на ухвалені в яких рішення посилається заявник, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права, статті 388 ЦК України, та вбачається невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. У справі, рішення в якій переглядаються, спірне нежиле приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду – ухвали про визнання мирової угоди, яка в подальшому була скасована. Таким чином, суд неправильно застосував положення статті 388 ЦК України, помилково вважаючи, що за правилами цієї статті приміщення неможливо витребувати у ОСОБА_1 як у добросовісного набувача. Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. В поясненнях суду ОСОБА_1, зазначала, зокрема, про те, що вона все життя працювала вчителем; при цьому підтвердила, що за приміщення вона сплатила продавцю ОСОБА_5 115 тис. грн. Крім того, ОСОБА_1 посилалась на те, що відразу після купівлі приміщення вона розпочала ремонтні роботи в ньому й витратила на це значну суму коштів, однак не зазначила таку суму. Також відповідачка вказувала, що про продаж спірного приміщення дізналася з оголошення в газеті «Ваш магазин», а документи на приміщення одержала від ріелтера ОСОБА_8. Суд на зазначене уваги не звернув, наведених обставин і сумнівів щодо добросовісності ОСОБА_1 як набувача нежилого приміщення не перевірив, не з’ясував відповідних обставин і не перевірив доказів, що містяться в справі, зокрема, щодо причин і обставин неодноразового перепродажу спірного приміщення протягом незначного строку – 5 місяців (з 28 листопада 2012 року по 24 квітня 2013 року), не дав оцінки поведінці як продавців, так і покупців цього приміщення, не перевірив і поведінку останнього покупця – відповідачки ОСОБА_1, як перед купівлею спірного приміщення, так і після його придбання. Залишивши поза увагою зазначене, суд не визначився з тим, чи знала відповідачка або, проявивши принаймні розумну обачність, чи могла і повинна була знати про те, що нежиле приміщення вибуло з володіння міської ради з порушенням вимог закону. Таким чином, вказані обставини підлягають перевірці судом і оцінці для правильного застосування норми статті 388 ЦК України. За таких обставин, у справі, рішення в якій переглядаються, суд неправильно застосував норму матеріального права, але не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми і вирішення спору. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, збирання і перевірка доказів, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвалені в справі судові рішення слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 5 листопада 2014 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 17 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція у справі № 6-2776цс16 Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2776цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3B535A5E1DA7BAC4C22580B8003BA398
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 січня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року у справі № 916/2131/15 за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю «Джі Ем Джі Контент» (далі – ТОВ «Джі Ем Джі Контент») про витребування майна, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року заступник прокурора Одеської області звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради про витребування на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежилих приміщень першого поверху та підвалу № 501 загальною площею 1058,4 кв. м, розташованих по вул. Затонського, 1, у м. Одесі. Позов обґрунтовано тим, що постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 визнано недійсними пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об’єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішення Одеської міської ради» (далі – рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року), а також договір міни, укладений між Одеською міською радою і товариством з обмеженою відповідальністю «АРТ» (далі – ТОВ «АРТ») шляхом підписання 12 серпня 2010 року удаваних правочинів: договору дарування та договору купівлі-продажу 23 об’єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, зокрема нежилих приміщень першого поверху та підвалу № 501 загальною площею 1058,4 кв. м, розташованих по вул. Затонського, 1, у м. Одесі. Отже, зазначені обставини є підставою для витребування із чужого незаконного володіння ТОВ «Джі Ем Джі Контент» спірних нежилих приміщень. Рішенням Господарського суду Одеської області від 17 грудня 2015 року позовну заяву задоволено повністю. Витребувано у ТОВ «Джі Ем Джі Контент» на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежилі приміщення першого поверху та підвалу № 501 загальною площею 1058,4 кв. м, розташовані по вул. Затонського, 1, у м. Одесі. Стягнуто з ТОВ «Джі Ем Джі Контент» на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 41 666,66 грн. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 02 березня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року, рішення Господарського суду Одеської області від 17 грудня 2015 року скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено. Додатковою постановою Одеського апеляційного господарського суду від 02 березня 2016 року стягнуто з Одеської міської ради на користь ТОВ «Джі Ем Джі Контент» судовий збір за перегляд рішення у розмірі 34 374,99 грн. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на невідповідність постанови суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах відповідних матеріальних норм. В обґрунтування заяви надано копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16 (№ 916/2129/15). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року представництву по управлінню комунальної власності Одеської міської ради доручено укласти договір купівлі-продажу об’єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси з ТОВ «АРТ», зокрема і спірних нежилих приміщень. На виконання зазначеного рішення 12 серпня 2010 року між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради і ТОВ «АРТ» укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого продавець (територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради) передав у власність (продав), а покупець (ТОВ «АРТ») прийняв у власність (купив) індивідуально визначене майно комунальної власності, зазначене у рішенні Одеської міської ради (23 об’єкти), зокрема і спірні нежилі приміщення. 05 листопада 2010 року між ТОВ «АРТ» і приватним підприємством фірмою «Стенфорд-Інвест» укладено договір купівлі-продажу спірних нежилих приміщень. 18 травня 2011 року між приватним підприємством фірмою «Стенфорд-Інвест» і ТОВ «Джі Ем Джі Контент» укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого останньому передано у власність (продано) нежилі приміщення першого поверху та підвалу № 501 загальною площею 1058,4 кв. м, розташовані по вул. Затонського, 1, у м. Одесі. Постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 визнано недійсним пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року та договір міни, укладений між Одеською міською радою та TOB «АРТ» шляхом підписання 12 серпня 2010 року удаваних правочинів: договору дарування та договору купівлі-продажу 23 об’єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, зокрема і спірних нежилих приміщень. При цьому судом установлено перевищення Одеською міською радою меж наданих їй повноважень. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що воля територіальної громади на вибуття спірного майна з її власності була оформлена у рішенні Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року, яке визнано судом недійсним, отже, за таких обставин воля власника майна щодо відчуження спірного майна у встановленому законом порядку не виражена жодним чинним та законним актом, що дає підстави для витребування його у відповідача. Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, суд касаційної інстанції, виходячи із того, що спірне майно не є таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав, передбачених статтею 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), для витребування з володіння відповідача спірних нежилих приміщень, які придбано ним за відплатним договором, і про відмову у задоволенні позову. У справі № 3-604гс16 (№ 916/2129/15), копію постанови в якій надано для порівняння, Верховний Суду України дійшов висновку, що розпорядження міською радою майном на підставі прийнятого акта та укладеного договору, які в подальшому судовим рішенням визнано недійсними, не може бути оцінено як вираження волі територіальної громади на таке розпорядження, а відтак наявні підстави для задоволення позову та витребування майна на підставі статті 388 ЦК. З метою приведення рішення суду касаційної інстанції у відповідність до викладеного у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із таких підстав. За змістом статей 317, 318 ЦК власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина 1 статті 387 ЦК). Тобто витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речево-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК, зокрема якщо майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (було загублено, викрадено, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом). У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК. У такому випадку діюче законодавство не пов’язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором, яким у справі, що розглядається, є договір купівлі-продажу від 18 травня 2011 року, права відчужувати це майно. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна –відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів. Таким чином, наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно із володіння власника в силу обставин, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК, зокрема, чи з волі власника майно вибуло із його володіння. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За змістом частини 5 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Частиною 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності. Відповідно до статті 172 ЦК територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом. Відтак, територіальна громада як власник об’єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Так, аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. Як установлено судами, постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 визнано укладені між Одеською міською радою і ТОВ «АРТ» договори дарування та купівлі-продажу удаваними і недійсними. Водночас судом встановлено, що укладаючи ці договори, Одеська міська рада вийшла за межі своїх визначених законом повноважень, з огляду на що скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року. Таким чином, здійснення Одеською міською радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може бути оцінено як вираження волі територіальної громади. Отже, Господарський суд Одеської області дійшов правомірного висновку щодо задоволення позову про витребування майна на підставі статті 388 ЦК, оскільки спірні нежилі приміщення вибули із володіння територіальної громади поза її волею. За таких обставин постанову Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року і постанову Одеського апеляційного господарського суду від 02 березня 2016 року слід скасувати, а постанову Господарського суду Одеської області від 17 грудня 2015 року залишити в силі. Разом із тим відповідно до статті 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з пунктом 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 02 березня 2016 року скасувати, рішення Господарського суду Одеської області від 17 грудня 2015 року у справі № 916/2131/15 залишити в силі. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Джі Ем Джі Контент» (65023, вул. Пастера, 60, м. Одеса, код ЄДРПОУ 36044629) на користь Генеральної прокуратури України (01011, вул. Різницька 13/15, м. Київ, код ЄДРПОУ 00034051) 54 166,66 грн (п’ятдесят чотири тисячі сто шістдесят шість гривень шістдесят шість копійок) судового збору за подання заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду Одеської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 111-16 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 25 січня 2017 року № 3-1533гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/136471DB2DB3B3A6C22580BA0036E846
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Інститут репродуктивної медицини» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та за час затримки видачі трудової книжки, стягнення моральної шкоди за заявою приватного акціонерного товариства «Інститут репродуктивної медицини» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, в обґрунтування якого вказала, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24 листопада 2014 року, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, визнано незаконним та скасовано наказ від 2 червня 2014 року про звільнення позивачки з роботи за прогул без поважних причин згідно з пунктом 4 статті 40 КЗпП України, зобов’язано відповідача видати ОСОБА_1 трудову книжку та внести відомості про звільнення її з посади радника генерального директора за власним бажанням 16 червня 2014 року за статтею 38 КЗпП України, а також стягнуто з приватного акціонерного товариства «Інститут репродуктивної медицини» (далі – ПраТ «Інститут репродуктивної медицини») на користь ОСОБА_1 2 639 грн. 09 коп. заборгованості із заробітної плати, 22 323 грн. заборгованості з виплати допомоги за тимчасову непрацездатність, 75 600 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку, 75 600 середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, 10 886 грн. 54 коп. компенсації за невикористану щорічну відпустку та 2 000 грн. на відшкодування моральної шкоди. Однак рішення суду станом на вересень 2015 року не виконано, а відповідно до виконавчих проваджень станом на 9 грудня 2015 року виконано лише частково. Враховуючи вищевикладене позивачка просить стягнути середній заробіток по день фактичного розрахунку, а також моральну шкоду, яку обґрунтовує тим, що своїми діями відповідач позбавив її можливості працевлаштуватися, підтвердити досвід за фахом, що позбавило позивачку її засобів для існування і призвело до непорозумінь в сім`ї. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ «Інститут репродуктивної медицини» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені з 24 листопада 2014 року до 15 вересня 2015 року в сумі 136 350 грн., середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки з 24 листопада 2014 року до 28 вересня 2015 року в сумі 142 425 грн., моральну шкоду в розмірі 3 000грн. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2016 року касаційну скаргу ПрАТ «Інститут репродуктивної медицини» відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПрАТ «Інститут репродуктивної медицини» просить скасувати судові рішення в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 24 листопада 2014 року до 15 вересня 2015 року та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 117, 235 КЗпП України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПрАТ «Інститут репродуктивної медицини» ОСОБА_2 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 22 лютого 2013 року ОСОБА_1 була призначена на посаду радника генерального директора ПрАТ «Інститут репродуктивної медицини». Наказом заступника генерального директора ПрАТ «Інститут репродуктивної медицини» від 2 червня 2014 року ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади з 2 червня 2014 року за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій, визнано незаконним наказ від 2 червня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, зобов’язано відповідача видати їй трудову книжку та внести до трудової книжки відомості про звільнення позивачки з посади радника генерального директора за власним бажанням з 16 червня 2014 року за статтею 38 КЗпП України, стягнуто з ПрАТ «Інститут репродуктивної медицини» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в розмірі 2 639 грн. 09 коп., заборгованість по сплаті допомоги за тимчасову непрацездатність в розмірі 22 323 грн., компенсацію за невикористану щорічну відпустку в розмірі 10 886 грн. 54 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 75 600 грн., середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки в розмірі 75 600 грн., моральну шкоду в розмірі 2 000 грн. 23 квітня 2015 року Деснянським районним судом м. Києва видано виконавчі листи на підставі зазначеного рішенням суду. Відповідно до постанови ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві від 7 грудня 2015 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого 23 квітня 2015 року про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 75 600 грн. закінчено у зв’язку зі сплатою боргу в повному обсязі згідно з платіжним дорученням від 2 грудня 2015 року. Як вбачається з відповіді ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві від 7 грудня 2015 року, грошові кошти на погашення зазначеного боргу перераховано на рахунок депозитних сум ВДВС 28 та 29 вересня 2015 року, а тому фактично й остаточно зазначена виплата проведена відповідачем 29 вересня 2015 року. Відповідно до постанови ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві від 26 листопада 2015 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого 23 квітня 2015 року про стягнення середнього заробітку за час затримки трудової книжки у сумі 75 600 грн. закінчено у зв’язку зі сплатою боргу в повному обсязі згідно з платіжним дорученням від 19 листопада 2015 року. Як вбачається з відповіді ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві від 11 грудня 2015 року грошові кошти на погашення зазначеного боргу перераховано на рахунок депозитних сум ВДВС 14 вересня 2015 року та 15 вересня 2015 року, а тому фактично й остаточно зазначена виплата проведена відповідачем 15 вересня 2015 року. Постановами ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві від 13 жовтня 2015 року та 1 грудня 2015 року виконавчі провадження з примусового виконання виконавчих листів, виданих 23 квітня 2015 року, про зобов’язання відповідача видати позивачу трудову книжку та внесення в неї відомостей закінчені у зв’язку з виконанням рішення суду. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що вина в невиплаті належних позивачеві при звільненні грошових сум встановлена рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24 листопада 2014 року. Порушення права припинено та виплата належних позивачці грошових сум здійснена лише під час провадження в суді першої інстанції, що є підставою для задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 24 листопада 2014 року до 15 вересня 2015 року (по день фактичного розрахунку) на підставі статті 117 КЗпП України, а також стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки з 24 листопада 2014 року до 28 вересня 2015 року (по день видачі трудової книжки) на підставі статті 235 КЗпП України. Проте, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, суд касаційної інстанції виходив із того, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку за статтею 117 та статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. Крім того, у статтях 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. Оскільки більш тривале порушення трудових прав працівника було викликане невидачею трудової книжки, тому суд касаційної інстанції вважав за необхідне застосувати лише положення статті 235 КЗпП України. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 117, 235 КЗпП України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Згідно із частиною 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. Окрім того, відповідно до частини 5 статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Оскільки позивачці, яка була звільнена 16 червня 2014 року, трудову книжку видали лише 28 вересня 2015 року, під час розгляду даної справи в суді, що свідчить про вину відповідача у затримці видачі трудової книжки, то суди також правильно вважали, що є порушення вимог статті 235 КЗпП України. Однак не можна погодитись із тим, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні можливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. Таким чином, ураховуючи, що більш тривале порушення трудових прав позивачки викликане невидачею трудової книжки, тому колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин положення статті 235 КЗпП України. Ураховуючи наведене, ухвалені у справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки судові – залишити в силі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву приватного акціонерного товариства «Інститут репродуктивної медицини» задовольнити. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2016 року в частині вирішення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція у справі № 6-2912цс16 Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Згідно із частиною 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. Окрім того, відповідно до частини 5 статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Однак не можна погодитись із тим, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні можливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. Таким чином, ураховуючи, що більш тривале порушення трудових прав позивачки викликане невидачею трудової книжки, тому колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин положення статті 235 КЗпП України. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2912цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3A3DED5539D15CB1C22580B5002B1A9B
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про встановлення нікчемності правочину та застосування наслідків його недійсності за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулось до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» обґрунтовувало тим, що на підставі договору фінансового лізингу, укладеного 8 липня 2011 року між ним та ОСОБА_2, останній отримав від банку у платне користування автомобіль марки Hyundai Accent 1.4, РЕЄСТРАЦІЙНИЙ НОМЕР_1, та зобов’язався сплачувати щомісячні платежі, пов’язані з виконанням договору лізингу, в строки та в розмірах, передбачених умовами договору. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 належним чином не виконав зобов’язань, узятих на себе за договором фінансового лізингу, унаслідок чого утворилась заборгованість зі сплати щомісячних платежів з відшкодування вартості предмета лізингу, ПАТ «КБ «Приватбанк» просило стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором фінансового лізингу в розмірі 23 тис. 785 грн 68 коп. ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «КБ «Приватбанк» про встановлення нікчемності договору фінансового лізингу від 8 липня 2011 року, застосування наслідків його недійсності та стягнення з банку на свою користь сплачених щомісячних платежів у розмірі 101 тис. 974 грн. ОСОБА_2 зазначав, що укладений між ним та банком договір фінансового лізингу підлягає нотаріальному посвідченню. Оскільки спірний договір не посвідчено нотаріально, то він є нікчемним, і банк зобов’язаний повернути йому кошти, сплачені на виконання умов такого договору. Вишгородський районний суд Київської області рішенням від 11 лютого 2015 року відмовив у задоволенні позову ПАТ «КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_2. Апеляційний суд Київської області 16 квітня 2015 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 лютого 2015 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ «КБ «Приватбанк» скасував і в цій частині ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив, стягнув з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 23 тис. 785 грн 68 коп. та судовий збір у розмірі 365 грн 40 коп.; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково, рішення Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2015 року в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу скасував, направив справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; у решті рішення суду апеляційної інстанції залишив без змін. У березні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 220, частини другої статті 799 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ПАТ «КБ «Приватбанк» і задовольнити в повному обсязі зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що 8 липня 2011 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладено договір фінансового лізингу строком на 60 місяців, за умовами якого банк передав ОСОБА_2 в лізинг (користування) автомобіль марки Hyundai Accent 1.4, РЕЄСТРАЦІЙНИЙ НОМЕР_1. За користування автомобілем ОСОБА_2 зобов’язався сплачувати щомісячні платежі згідно з визначеним графіком платежів. Крім того, договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_2 отримати автомобіль у власність за умови повної сплати його вартості та інших витрат. На порушення умов договору та норм чинного законодавства ОСОБА_2 належним чином не виконував узятих на себе зобов’язань зі сплати щомісячних платежів, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 4 червня 2014 року склала 23 тис. 785 грн 68 коп. Згідно з актом прийому автомобіля в заклад від 25 вересня 2013 року ОСОБА_2 повернув автомобіль ПАТ «КБ «Приватбанк». Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 жовтня 2015 року, яку просить переглянути заявник, скасував ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу і передав справу в цій частині на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, оскільки судові рішення не відповідають вимогам статті 213 цього Кодексу щодо законності й обґрунтованості, зокрема не встановлені фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Апеляційний суд Київської області 4 липня 2016 року постановив ухвалу, якою залишив у силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 лютого 2015 року в частині задоволення позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу. Оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції в частині позову ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу, а справу в цій частині направив на новий розгляд, за результатами якого суд апеляційної інстанції ухвалив нове судове рішення, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року в цій частині Верховним Судом України не переглядається. Залишаючи в силі рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з його висновком про відсутність підстав для визнання спірного договору нікчемним. При цьому суд зазначив, що згідно зі статтею 806 ЦК України та частиною першою статті 2, частиною першою статті 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» до договору фінансового лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), викладені в параграфі 1 глави 58 ЦК України. Положення статті 799 ЦК України до цих правовідносин не застосовуються. Заявник зазначає, що судове рішення суду касаційної інстанції в цій частині не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. На обґрунтування підстави для подання заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_2 надав постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15). У цій постанові міститься правовий висновок про те, що відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Договір лізингу є змішаним договором і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу. Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відносини, що виникають із договору фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг». Відповідно до частин першої та другої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки. За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування. Частинами першою та третьою статті 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом. Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті 799 ЦК України договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України. Положення статті 216 ЦК України застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій у порушення статей 806, 799 ЦК України дійшли передчасного висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_2 та не взяли до уваги порушення щодо відсутності нотаріального посвідчення спірного договору. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2015 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2015 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про встановлення нікчемності правочину та застосування наслідків його недійсності скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-648цс16 За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу або договору поставки. За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування. Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті 799 ЦК України договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, й визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України. Положення статті 216 ЦК України застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-648цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D80CAEFA5987A3A6C22580B5004E7B13
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 грудня 2016 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гриціва М.І., суддів: Волкова О.Ф., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., за участю: секретаря судового засідання Ключник А.Ю., представника відповідача – Каменєва М.В., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до інспектора роти № 8 батальйону управління патрульної поліції у містах Ужгороді та Мукачеві Департаменту патрульної поліції Національної поліції України (далі – управління Поліції) рядового поліції Московської Олени Володимирівни про визнання протиправною постанови, встановила: У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною постанову у справі про адміністративне правопорушення від 2 січня 2016 року № 702621 серії ПС 2 інспектора роти № 8 батальйону управління Поліції рядового поліції Московської О.В. про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 за правопорушення, передбачене частиною першою статті 122, частиною першою статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП) у вигляді штрафу в розмірі 425 грн та закрити провадження у ній. Свалявський районний суд Закарпатської області постановою від 20 січня 2016 року позов задовольнив. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 18 лютого 2016 року апеляційну скаргу управління Поліції на рішення суду першої інстанції залишив без руху та надав апелянту 10-денний строк на усунення недоліків, зазначених в цій ухвалі, з моменту її отримання. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 березня 2016 року, посилаючись на статті 108, 213, 214 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), касаційну скаргу управління Поліції на ухвалу апеляційного суду від 18 лютого 2016 року залишив без руху, оскільки до неї не додано копії оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій, документ, що підтверджує сплату судового збору, та докази, що підтверджують право на звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, управління Поліції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 КАС підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 288 КпАП і норм, що встановлюють порядок спати судового збору у справах про адміністративні правопорушення у подібних правовідносинах, звернулося із заявою про його перегляд Верховним Судом України. Просить скасувати ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 березня 2016 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2016 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Як на приклад неоднакового правозастосування посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від 9 квітня, 21 вересня, 20 і 29 жовтня, 19 листопада 2015 року, 18 і 19 січня, 2, 4, 9, 12 лютого 2016 року (№№ К/800/67363/14, К/800/40793/15, К/800/44020/15, К/800/25608/15, К/800/48845/15, К/800/52451/15, К/800/30302/15, К/800/28081/15, К/800/52095/15, К/800/3270/16, К/800/3298/16 відповідно). Як убачається зі змісту ухвал від 29 жовтня 2015 року та 2, 4 лютого 2016 року, Вищий адміністративний суд України проаналізував положення Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», який набрав чинності з 1 вересня 2015 року і діяв на момент виникнення спірних відносин; далі – Закон № 3674-VI) у взаємозв’язку із частиною четвертої статті 288 КУпАП, скасував рішення апеляційних судів, а справи направив до судів апеляційних інстанцій для продовження розгляду. У цих справах суд дійшов висновку, що апеляційні суди не мали підстав зобов’язувати позивачів сплачувати судовий збір за подання апеляційних скарг, оскільки за подання до суду адміністративного позову про скасування постанови у справі про адміністративні правопорушення, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу, судовий збір не сплачується у порядку та розмірах, установлених Законом № 3674-VI. У справі, в якій переглядається оскаржене рішення, суд касаційної інстанції зробив протилежний за суттю висновок про те, що відповідач (суб’єкт владних повноважень) у спорі, предметом якого є постанова у справі про адміністративне правопорушення, не звільняється від сплати судового збору за подання до суду апеляційної та касаційної скарг. Під час судового розгляду представник управління Поліції підтримав наведені в заяві вимоги і навів доводи, аналогічні за змістом та суттю зазначеним у заяві. В аспекті заявленого неоднакового правозастосування колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України заслухала пояснення представника управління Поліції, перевірила матеріали справи і дійшла висновку про таке. За статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Відповідно до статті 87 КАС судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Зокрема, Закон № 3674-VI визначає правові засади справляння судового збору, платників, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору (преамбула Закону). За статтями 1, 2 цього Закону судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом, і включається до складу судових витрат. Платниками цього платежу є: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи–підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом. Частина друга статті 3 цього ж Закону містить перелік об’єктів, за які не справляється судовий збір, а його стаття 5 – перелік суб’єктів, які звільняються від сплати судового збору за подання до суду позовів, заяв, скарг <…>, а також підстави звільнення від сплати судового збору осіб, які звертаються із заявами про захист не власних прав, а охоронюваних законом прав та інтересів інших осіб. У контексті наведених вище законодавчих норм Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 зазначив, що «гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Це відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, від 14 травня 1981 року № R (81) 7: «У тій мірі, в якій судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати» (підпункт 12 пункту D). Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України». Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 3674-VI судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Частиною другою цієї норми встановлено розміри ставок судового збору залежно від документа і дії, за яку він справляється, та платника судового збору. Зокрема, за підпунктом 2 пункту 3 частини другої цієї статті за подання апеляційної скарги на рішення суду <…> встановлена ставка у відсотковому відношенні до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Відповідно до цієї ж статті за подання, зокрема, до адміністративного суду позовних заяв розміри ставок судового збору диференційовано за характером спору (майновий/немайновий), а також правовим статусом платника судового збору (фізична особа/фізична особа–підприємець/юридична особа/суб’єкт владних повноважень). Відповідно до статті 287 КпАП постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором у випадках, передбачених частиною п’ятою статті 7 цього Кодексу, особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим. Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом. Згідно із пунктом 3 частини першої статті 288 КпАП постанову уповноваженого органу державної влади чи його посадової особи [так само як постанову адміністративної комісії чи рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради (пункти 1, 2 цієї частини статті)] про накладення адміністративного стягнення <…> може бути оскаржено у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у порядку, визначеному КАС, з особливостями, встановленими цим Кодексом. Наведеним вище нормам статті 288 КпАП кореспондують положення підпункту 2 частини першої статті 18 КАС щодо предметної підсудності адміністративних справ, а також статті 1712 КАС, що встановлюють особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності. У частині четвертій статті 288 КпАП передбачено, що особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита. Визначальним у цій нормі є припис (веління) про те, що у разі незгоди і оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення особа, яка її оскаржила, не обтяжується обов’язком сплачувати платіж, який належить сплачувати на загальних підставах. Отже, відповідно до положень статей 287 КпАП у поєднанні із частиною четвертою статті 288 цього Кодексу у разі прийняття уповноваженим органом державної влади чи його посадовою особою постанови про накладення адміністративного стягнення за вчинення адміністративного правопорушення (проступку), передбаченого КпАП, суб’єкти, яким цим Кодексом надано право оскарження, можуть її оскаржити і звільняються від сплати платежу, який має справлятися за подання позовної заяви, скарги у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) чи до суду. У частині четвертій статті 288 КпАП видом платежу, від якого звільняються особи, що оскаржують постанову про накладення адміністративного стягнення, встановлено державне мито. На час виникнення спірних правовідносин, що є предметом цього перегляду, за звернення до суду у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державного управління сплачують інший вид платежу – судовий збір, правові засади справляння якого, платники, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, як зазначено вище, встановлені Законом № 3674-VI. Відповідно до положень статей 3, 4, 5 Закону № 3674-VI серед осіб, які мають сплачувати судовий збір або мають пільги щодо його сплати, та об’єктів справляння судового збору немає таких, які би мали його сплачувати за подання заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, та які би постанову про адміністративне правопорушення відносили до об’єктів справляння судового збору. У взаємозв’язку із статтею 288 КпАП цей Закон не встановлює підстав, умов, вимог, пільг щодо сплати судового збору чи державного мита органом (посадовою особою), який наклав адміністративне стягнення і який з огляду на своє процесуальне становище відповідача не підпадає і не може підпадати під категорію суб’єктів, що можуть оскаржити своє ж рішення про накладення адміністративного стягнення. Ретроспективний аналіз встановленого статтею 288 КпАП права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення показує, що коло осіб, які мають право оскаржити таке рішення, порядок їх оскарження та підстави звільнення від сплати державного мита встановлені і діють в редакції Закону України від 24 вересня 2008 року № 586-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху». Положення статті у цій редакції з урахуванням окремих змін та доповнень, що в основному не зачіпають положень щодо порядку оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення, є чинними й діють з 16 листопада 2008 року. За Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» (у редакцій, чинній до набрання чинності Законом № 3674-VI) державне мито справлялося із: 1) позовних заяв, заяв (скарг) у справах окремого провадження, <...>, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, <...>. Цей нормативний акт не містив положень про сплату державного мита як особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, так і органом (посадовою) особою, яка прийняла таку постанову. З 11 листопада 2011 року набрав чинності Закон № 3674-VI, який із цієї дати не припинив дію законодавчих актів, які передбачали пільгу щодо сплати судового збору за подання заяви про розгляд в порядку адміністративного судочинства окремих видів рішень органів державної влади, як-от правила частини четвертої статті 288 КпАП, або обмежив можливість прийняття таких актів у майбутньому, наприклад частини другої статті 2391 КАС в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIІI «Про забезпечення права на справедливий суд», згідно з якою за подання і розгляд заяви з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, судовий збір не сплачується, тоді як у Законі № 3674-VI такої підстави для звільнення від сплати судового збору немає. За частиною другою статті 1712 КАС рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності раніше було остаточним і оскарженню не підлягало. Положення цієї частини втратили чинність як такі, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 1712 КАС. У пункті 3 резолютивної частини цього Рішення Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно врегулювати питання щодо оскарження судового рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень про притягнення особи до адміністративної відповідальності. У цьому Рішенні зазначено також, що у справах щодо притягнення до адміністративної відповідальності особи повинні мати право на інстанційне оскарження рішення місцевих загальних судів як адміністративних судів. Визнання неконституційними положення частини другої статті 1712 КАС дає підстави вважати, що до і після прийняття Конституційним Судом України Рішення від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 Закон № 3674-VI не визначав і не визначає об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок його сплати за подання апеляційної чи касаційної скарг на рішення адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності. Отже, за системного, цільового та нормативного підходу до наведеного законодавчого регулювання відносин, пов’язаних зі сплатою судового збору, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права вважає за потрібне сформулювати такий правовий висновок. У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КпАП, статей 2, 3, 4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору. КпАП дає вичерпний перелік осіб, які можуть мати статус позивача у справах про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення і на цій підставі не повинні сплачувати судовий збір при зверненні до суду першої інстанції. У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення. Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об’єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону № 3674-VI не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги. У зв’язку з цим за подання позивачем або відповідачем – суб’єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає. Оскільки оскаржене рішення суду касаційної інстанції не ґрунтується на вимогах процесуального закону, який встановлює порядок прийняття касаційної скарги на рішення суду попередньої інстанції, воно не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням до суду тієї самої інстанції для вирішення питання про прийняття касаційної скарги. У частині скасування рішення суду касаційної інстанції заява управління Поліції підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила: Заяву управління патрульної поліції у містах Ужгороді та Мукачеві Департаменту патрульної поліції задовольнити частково. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 10 березня 2016 року скасувати, а справу направити до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття касаційної скарги. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий М.І. Гриців Судді: О.Ф. Волков О.В. Кривенда О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін Постанова від 13 грудня 2016 року № 21-1410а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/50C32ADA54090AEBC2258098004937FF http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/50C32ADA54090AEBC2258098004937FF
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_6, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року, в с т а н о в и л и: У січні 2015 року ОСОБА_1 в інтересах свого чоловіка ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_6, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції (далі – державна реєстраційна служба Полтавського МУЮ), про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно. Позивачка зазначала, що в березні 2014 року вона подала позов до Октябрського районного суду м. Полтави про стягнення коштів за договором позики з ОСОБА_3. З метою забезпечення позову 20 травня 2014 року суд постановив ухвалу про накладення арешту на майно боржника ОСОБА_3 – квартиру за АДРЕСА_1 та квартиру за АДРЕСА_2. Рішенням Октярського районного суду м. Полтави від 24 липня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення суми боргу задоволено: стягнуто з ОСОБА_3 на її користь борг за договором позики в сумі 508 тис. 958 грн 70 коп. Проте під час проведення виконавчих дій відділом ДВС Октябрського МУЮ, зокрема опису та арешту майна боржника, стало відомо, що незважаючи на наявність ухвали про накладення арешту, ОСОБА_3, від імені якого за дорученням діяв його тесть ОСОБА_5, 16 липня 2014 року уклав договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за АДРЕСА_1 з ОСОБА_4, яка є донькою останнього та сестрою дружини ОСОБА_3. Посилаючись на те, що зазначений договір порушує її права, оскільки унеможливлює виконання судового рішення, його укладено з метою уникнути цивільно-правової відповідальності, цей договір порушує публічний порядок, - позивачка просила на підставі статей 203, 215-216, 228 ЦК України визнати його недійсним. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 27 жовтня 2015 року позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за АДРЕСА_1, укладений 16 липня 2014 року між ОСОБА_5, від імені якого діяв ОСОБА_3, та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 16 липня 2014 року за НОМЕР_1. Зобов’язано державну реєстраційну службу Полтавського МУЮ поновити реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) за АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, постанову Вищого господарського суду України від 10 лютого 2012 року та постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 5 січня 2009 року Управлінням житлово-комунального господарства Полтавської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Октябрського районної у м. Полтаві ради від 28 березня 2006 року ОСОБА_3 на праві приватної власності належить нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет), розташоване за АДРЕСА_1. Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 20 травня 2014 року з метою забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики накладено арешт на майно ОСОБА_3, в тому числі на квартиру за АДРЕСА_1. Рішенням цього ж суду від 24 липня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто на її користь із ОСОБА_3 борг за договором позики в сумі 508 тис. 958 грн 70 коп. 16 липня 2014 року між ОСОБА_3, від імені якого за дорученням діяв ОСОБА_5, та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1. При цьому суди встановили, що ОСОБА_5 є тестем ОСОБА_3, а ОСОБА_4 – сестрою дружини ОСОБА_3 та дочкою ОСОБА_5. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки за ним проведено відчуження майна обіг якого був обмежений у зв’язку з накладенням арешту на нього, про що продавцю було відомо. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оспорюваним договором купівлі-продажу права позивача не порушено, оскільки на час його укладення заборони відчуження спірних приміщень шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не було. Крім того, відповідачі не були обізнані про наявність ухвали суду про накладення арешту на спірне майно. Разом з тим в інших справах, постанова Вищого господарського суду України від 10 лютого 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року в яких надані заявником як приклади неоднакового застосування норм матеріального права, суди виходили з того, що укладений правочин щодо відчудження майна, яке перебуває під арештом, є нікчемним, незалежно від того чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (далі – ЦК України), іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним. При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України). З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення. З урахуванням особливостей мети забезпечення позову заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. З огляду на зазначене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, помилковим є висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1, станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувало, а права ОСОБА_1 укладенням цього договору не порушені. Суд апеляційної інстанції, переоцінивши докази, наведені судом першої інстанції на підтвердження обізнаності продавця в накладенні арешту, переконливих мотивів для таких своїх висновків не навів. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували наведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі. Наведені в заяві доводи щодо порушення норм процесуального права не свідчать про наявність підстав для перегляду судових рішень згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Допущені судом порушення закону не дозволяють залишити в силі і рішення суду першої інстанції. Задовольняючи позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2, суд не з’ясував і в рішенні не зазначив, які права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_2 порушено оспорюваним договором купівлі-продажу нежитлового приміщення. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1,2 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року та рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 27 жовтня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16 Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним. Той факт, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2552цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/48B5280F4E1282B6C22580B5002B11EC
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з додатковою відповідальністю «Страхове товариство з додатковою відповідальністю «Глобус», про відшкодування шкоди за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Арсенал Страхування» (далі – ПрАТ «СК «Арсенал Страхування») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди. Позивач зазначав, що 13 грудня 2012 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» та Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі – ДП «НАЕК «Енергоатом») уклали договір добровільного страхування наземного транспортного засобу – автомобіля марки «Skoda Superb», власником якого є ДП «НАЕК «Енергоатом». 6 серпня 2013 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю вказаного транспортного засобу під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки ВАЗ 21013 під керуванням ОСОБА_1, що призвела до пошкодження автомобіля марки «Skoda Superb», вартість відновлювального ремонту якого відповідно до рахунку-фактури від 27 серпня 2013 року становила 32 тис. 918 грн 23 коп. 25 вересня 2013 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» виплатило ДП «НАЕК» «Енергоатом» 32 тис. 918 грн 23 коп. страхового відшкодування. Цивільно-правова відповідальність водія автомобіля марки ВАЗ 21013 на момент ДТП була застрахована в товаристві з додатковою відповідальністю «Страхове товариство з додатковою відповідальністю «Глобус» (далі – ТДВ «Глобус»). 18 грудня 2013 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» направило ТДВ «Глобус» претензію щодо відшкодування збитків у порядку суброгації, на що отримало відповідь про те, що поліс обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності щодо автомобіля ВАЗ 21013 не діє. З огляду на зазначене позивач просив стягнути з водія автомобіля ВАЗ 21013 ОСОБА_1 як винної в ДТП особи 32 тис. 918 грн 23 коп. у рахунок відшкодування збитків у порядку суброгації. Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 9 липня 2015 року в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» відмовив. Апеляційний суд м. Києва 15 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 липня 2016 року поновив ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» строк для касаційного оскарження рішення апеляційного суду та відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» просить скасувати зазначене судове рішення та прийняти нове рішення про задоволення його позовних вимог з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 993, 1194 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 27 Закону України «Про страхування». На обґрунтування заяви ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» надало копії постанов Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року та 20 січня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2012 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» та ДП «НАЕК «Енергоатом» уклали договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, предметом якого є майнові інтереси, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням застрахованим транспортним засобом «Skoda Superb». 6 серпня 2013 року на вул. Ізюмській, 5 у м. Києві сталася ДТП за участю транспортного засобу марки «Skoda Superb» під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки ВАЗ 21013 під керуванням ОСОБА_1. ОСОБА_2 є водієм третього класу автотранспортної служби у ВП «Управління справами» ДП «НАЕК «Енергоатом» та керував автомобілем марки «Skoda Superb» на підставі подорожнього листа службового легкового автомобіля від 6 серпня 2013 року. ОСОБА_1 керував автомобілем марки ВАЗ 21013 на підставі довіреності на володіння, користування і розпорядження цим автомобілем, посвідченої приватним нотаріусом 9 березня 2013 року, та довіреності на володіння, користування і розпорядження цим автомобілем, посвідченої приватним нотаріусом 27 березня 2013 року. Голосіївський районний суд м. Києва постановою від 13 вересня 2013 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та притягнув його до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу. Автомобіль марки «Skoda Superb» унаслідок ДТП отримав механічні пошкодження, що підтверджується довідкою Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України від 6 серпня 2013 року. На виконання умов договору добровільного страхування наземного транспортного засобу від 13 грудня 2012 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» виплатило ДП «НАЕК «Енергоатом» 32 тис. 918 грн 23 коп. страхового відшкодування, розмір якого розрахований на підставі рахунку-фактури від 27 серпня 2013 року, розрахунку страхового відшкодування та страхового акта від 19 вересня 2013 року. Автомобіль ВАЗ 21013 – це забезпечений транспортний засіб за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності згідно з полісом від 5 вересня 2012 року, строк дії якого з 6 вересня 2012 року до 5 вересня 2013 року; страховиком за цим полісом є ТДВ «Глобус»; страхувальником – ОСОБА_3. У листі від 6 серпня 2014 року ТДВ «Глобус» зазначило, що на момент укладення договору страхування від 5 вересня 2012 року транспортний засіб марки ВАЗ 21013 уже був забезпеченим транспортним засобом у приватному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Лафорт», тому вважає, що новий договір страхування є нікчемним. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування», суд першої інстанції виходив з того, що цивільно-правова відповідальність відповідача на момент ДТП була застрахована ТДВ «Глобус», чинність полісу від 5 вересня 2013 року позивач не спростував, тому суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 не є належним відповідачем у цій справі і не повинен відшкодовувати збитки, понесені позивачем. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» з інших правових підстав, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що власником автомобіля марки «Skoda Superb» є ОСОБА_4, яка на підставі довіреності від 9 березня 2013 року уповноважила ОСОБА_5 на володіння, користування і розпорядження цим автомобілем, який зі свого боку 27 березня 2013 року на підставі довіреності уповноважив ОСОБА_1 на володіння та користування вказаним автомобілем. На підставі полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страховик – ТДВ «Глобус») у період із 6 вересня 2012 року до 5 вересня 2013 року було забезпечено цивільно-правову відповідальність страхувальника ОСОБА_3 щодо транспортного засобу марки «Skoda Superb»; цим страховим полісом не передбачено забезпечення (страхування) цивільно-правової відповідальності інших осіб, що можуть використовувати вказаний автомобіль. Оскільки доказів на підтвердження того, що забезпечений транспортний засіб марки «Skoda Superb» є власністю винної у ДТП особи – ОСОБА_1, немає, останнього не можна вважати особою, що може бути наділена правами чи обов’язками страхувальника на підставі договору страхування від 5 вересня 2012 року; крім того, страхувальником у полісі визначено лише ОСОБА_3, проте правовідносин між ним і ОСОБА_1 немає. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обрати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування. У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року, також наданій заявником для порівняння, зроблено висновок про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним і суд не має права відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована. У разі задоволення такого позову заподіювач шкоди не позбавлений можливості пред’явити майнові вимоги до страхової компанії, з якою він уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 993, 1194 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. За статтею 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, зокрема, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України). Згідно зі статтею 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана оплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). З огляду на зазначені положення ЦК України факт завдання шкоди майну потерпілого джерелом підвищеної небезпеки, якщо ця особа (потерпілий) не перебуває в договірних правовідносинах з особою, яка завдала шкоди, та/або якщо завдання такого роду шкоди не пов’язане з виконанням цими особами обов’язків за договором, породжує виникнення позадоговірного, деліктного зобов’язання. Воно виникає з факту завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Сторонами деліктного зобов’язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала шкоди (боржник). За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України). Разом з тим правила регулювання деліктних зобов’язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, якщо законом передбачено такий обов’язок. Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають з обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. До сфери обов’язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV). Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон № 1961-IV (стаття 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV). Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого. За змістом Закону № 1961-IV (статті 9, 22–31, 35, 36) настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов’язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на його отримання, подає страховику заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинне відповідати розміру оціненої шкоди, але якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою. З огляду на зазначене сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому право потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі кореспондується з відповідним обов’язком боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в якому потерпілий так само має право вимоги до боржника – в договірному зобов’язанні ним є страховик. Разом з тим зазначені зобов’язання не виключають одне одного. Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування – виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми та в разі, якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована як страховий випадок. Неодержання потерпілим страхового відшкодування за договором (або його одержання, якщо страхового відшкодування недостатньо для повного покриття шкоди) не обов’язково припиняє деліктне зобов’язання, й особа, яка завдала шкоди, залишається зобов’язаною. При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за договором: на його, третьої особи, користь страховик зобов’язаний виконати обов’язок зі здійснення страхового відшкодування. Особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України). Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (частина друга статті 14 цього Кодексу). Відповідно до статті 511 ЦК України зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Згідно із частинами першою та четвертою статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. З огляду на зазначене право на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує одержувати його. При цьому відмова від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє права на відшкодування шкоди в деліктному зобов’язанні. Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в частині другій статті 16 ЦК України. Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування. Оскільки суди встановили вину відповідача у вчиненні ДТП та факт сплати ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» суми страхового відшкодування, то вимоги позивача до ОСОБА_1 є обґрунтованими. Аналогічні правові висновки Верховний Суд України висловив у постановах від 23 грудня 2015 року та 20 січня 2016 року, наданих заявником для порівняння. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 993, 1194 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі, та прийняття нового рішення про задоволення позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Керуючись частиною першою статті 88, пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2016 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва 9 липня 2015 року скасувати. Стягнути з ОСОБА_1 на користь приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» 32 тис. 918 грн 23 коп. страхового відшкодування, а також судові витрати в розмірі 3 тис. 291 грн. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2097цс16 За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Право на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує одержувати його. При цьому відмова від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє права на відшкодування шкоди в деліктному зобов’язанні. Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в частині другій статті 16 ЦК України. Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2097цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B15F495B627B0036C225809F0039188B
  16. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У січні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 10 січня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав боржнику кредит у розмірі 2 тис. 400 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 22,8 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення, що відповідає строку дії картки, а відповідачка зобов’язалась повернути кредит та сплатити проценти за користування ним. Посилаючись на те, що відповідачка зобов’язання за цим кредитним договором не виконала, унаслідок чого станом на 30 листопада 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 11 тис. 433 грн 3 коп., уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з відповідачки 11 тис. 183 грн 3 коп. заборгованості за кредитним договором. Веселинівський районний суд Миколаївської області рішенням від 29 квітня 2015 року позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_1 на користь банку 3 тис. 270 грн 62 коп. заборгованості за кредитним договором від 10 січня 2007 року, з яких: 1 тис. 500 грн процентів за користування кредитом; 1 тис. грн комісії; 520 грн 62 коп. штрафу (процентна складова); 250 грн штрафу (фіксована частина). Апеляційний суд Миколаївської області рішенням від 24 липня 2015 року рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 29 квітня 2015 року в частині задоволення позовних вимог банку про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за процентами за користування кредитом, комісії та загальної суми заборгованості змінив, зменшивши розмір кредитної заборгованості, що підлягає стягненню з відповідачки, до 1 тис. 650 грн 37 коп., з яких: 227 грн 84 коп. процентів за користування кредитом; 651 грн 91 коп. комісії. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 жовтня 2015 року відмовив ПАТ КБ «ПриватБанк» у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати зазначену ухвалу та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 611, 1048, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» надало копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року та постанови Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 10 січня 2007 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі – ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав боржнику кредит у розмірі 2 тис. 400 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 22,8 % річних з розрахунку 360 календарних днів на рік за користування кредитом та комісії за обслуговування кредиту – 1 % від суми заборгованості. Строк дії кредитного ліміту відповідає строку дії кредитної карти. Згідно з пунктом 9.12 Умов і Правил надання банківських послуг договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання. Якщо протягом цього строку жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про закінчення дії договору, він автоматично пролонгується на той же строк. За змістом заяви ОСОБА_1 від 10 січня 2007 року ця заява, а також Умови та Правила надання банківських послуг, Правила користування платіжною картою і Тарифи банку є складовими кредитного договору. 13 листопада 2008 року Веселинівський районний суд Миколаївської області видав судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 на користь ЗАТ КБ «ПриватБанк» 3 тис. 465 грн 31 коп. заборгованості за кредитним договором від 10 січня 2007 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції вважав, що наявні підстави, передбачені частиною другою статті 616 ЦК України щодо права суду зменшити розмір збитків та неустойки, якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, зокрема умисне або необережне сприяння збільшенню розміру збитків. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру заборгованості за процентами за користування кредитом, комісії та загальної суми заборгованості, що підлягають стягненню з відповідачки, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що правила частини другої статті 616 ЦК України застосовуються лише до збитків та неустойки (штрафу, пені), а не до процентів за користування кредитом та комісій, які не вважаються санкціями за порушення зобов’язань; при цьому з видачею судового наказу про задоволення вимог кредитора припиняються правовідносини сторін, що ґрунтуються на кредитному договорі, отже, із цього часу банк не мав права на отримання обумовлених договором процентів і комісій поза строком дії кредитного договору. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що ухвалення рішення суду про стягнення грошової суми за договором позики за змістом частини третьої статті 1049 ЦК України не припиняє обов’язку позичальника сплатити проценти за користування грошима, передбачені статтею 1048 цього Кодексу; більш того, проценти за позикою підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу. У постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що в разі несвоєчасного повернення позичальником суми позики його борг складатиме: суму позики з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов’язання; проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки Національного банку України за весь строк користування позиченими коштами; три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом. Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що з відповідача на користь позивача необхідно стягнути лише суму, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки згідно з вищезазначеними правовими нормами на користь позикодавця також необхідно стягнути проценти за договором позики за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів відповідно до частини першої статті 1048 цього Кодексу. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1048, 1049 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм. Вирішуючи питання щодо правильного застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частини перша, друга статті 1054 ЦК України). Відповідно до частин першої, четвертої статті 631 цього Кодексу строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. У справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено сплату процентів на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення, що відповідає строку дії картки. За змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Відповідно до частин першої, третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України та змісту кредитного договору можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також сплату боржником процентів, належних кредитору відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що з видачею судового наказу про задоволення вимог кредитора в період дії строку кредитного договору припиняються правовідносини сторін, які ґрунтуються на кредитному договорі, і що в такому разі нарахування процентів за користування кредитом з моменту ухвалення судового рішення (видачі судового наказу) до його фактичного виконання законом не передбачено. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 1048, 1049 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо розрахунку процентів за користування кредитом. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 24 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-157цс16 Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України та змісту кредитного договору можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також сплату боржником процентів, належних кредитору відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що з видачею судового наказу про задоволення вимог кредитора в період дії строку кредитного договору припиняються правовідносини сторін, які ґрунтуються на кредитному договорі, і що в такому разі нарахування процентів за користування кредитом з моменту ухвалення судового рішення (видачі судового наказу) до його фактичного виконання законом не передбачено. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук ВСУ зробив висновок, що проценти та неустойка нараховуються банками вічно.
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» (далі – ПрАТ «СК «УСГ») про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди. Позивачка зазначала, що 22 вересня 2013 року на автошляху Бориспіль–Дніпропетровськ у напрямку м. Києва, а саме АДРЕСА_1, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля марки ВАЗ-21011 під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля марки Fiat Qubo, який відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу належить ОСОБА_1, під керуванням ОСОБА_2. Між позивачкою та ПрАТ «СК «Українська страхова група» укладено: договір добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 року, за яким застраховано транспортний засіб – автомобіль марки Fiat Qubo, та договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності від 19 квітня 2013 року. ДТП сталося з вини ОСОБА_2, внаслідок чого водій ОСОБА_3 отримав тілесні ушкодження. Після настання ДТП позивачка повідомила ПрАТ «СК «УСГ» про настання страхового випадку та надала всі необхідні документи для виплати страхового відшкодування, проте страхова компанія відмовилася провести виплату страхового відшкодування в розмірі вартості відновлювального ремонту автомобіля, визнавши такий ремонт недоцільним, а автомобіль конструктивно загиблим. Посилаючись на те, що вартість відновлювального ремонту не перевищує дійсної вартості застрахованого транспортного засобу, а також що несвоєчасна виплата страхового відшкодування спричинила душевні страждання у зв'язку з неможливістю використання автомобіля за призначенням, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивачка просила стягнути з ПрАТ «СК «УСГ» 93 тис. 783 грн 25 коп. страхового відшкодування, 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, 28 тис. 50 грн 6 коп. штрафних санкцій та компенсації за порушення грошового зобов’язання за несвоєчасну виплату страхового відшкодування та витрати на правову допомогу. Суди розглядали справу неодноразово. Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області рішенням від 22 січня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: стягнув з ПрАТ «СК «УСГ» на користь ОСОБА_1 93 тис. 783 грн 25 коп. страхового відшкодування; 28 тис. 50 грн 6 коп. штрафних санкцій та компенсації за порушення грошового зобов’язання за несвоєчасну виплату страхового відшкодування; 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Цей же суд додатковим рішенням від 19 лютого 2015 року стягнув з ПрАТ «СК «УСГ» на користь ОСОБА_1 8 тис. грн витрат на правову допомогу та 175 грн 80 коп. витрат на проведення судової автотоварознавчої експертизи. Апеляційний суд Київської області рішенням від 19 травня 2015 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 січня 2015 року скасував у частині стягнення з ПрАТ «СК «УСГ» на користь ОСОБА_1 штрафних санкцій та компенсації за порушення грошового зобов’язання за несвоєчасну виплату страхового відшкодування, моральної шкоди та витрат на правову допомогу та ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог; у решті рішення залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 листопада 2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 19 травня 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення страхового відшкодування та витрат на правову допомогу скасувала, справу в цій частині направила на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій частині рішення апеляційного суду залишила без змін. Апеляційний суд Київської області 25 січня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції у частині стягнення страхового відшкодування та витрат на правову допомогу, ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув з ПрАТ «СК «УСГ» на користь ОСОБА_1 65 тис. 568 грн 47 коп. страхового відшкодування та 3 тис. 680 грн витрат на правову допомогу; в іншій частині рішення суду залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 28 березня 2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2016 року залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 529, частини першої статті 537, статей 621, 623–625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого, 24 грудня 2015 року, 3 лютого 2016 року; ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 травня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 22 вересня 2013 року на автошляху Бориспіль–Дніпропетровськ у напрямку м. Києва, а саме АДРЕСА_1, сталася ДТП за участю автомобіля марки ВАЗ-21011 під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля марки Fiat Qubo, який відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу належить ОСОБА_1, під керуванням ОСОБА_2. Згідно з договором добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 року транспортний засіб Fiat Qubo застраховано в ПрАТ «СК «УСГ». Відразу після настання ДТП позивачка повідомила ПрАТ «СК «УСГ» про настання страхового випадку та надала всі необхідні документи для виплати страхового відшкодування. Відповідно до умов договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 року страховик повинен був прийняти рішення про виплату страхового відшкодування протягом 5 робочих днів з моменту отримання ним усіх необхідних документів згідно з розділом 11 частини 2 цього договору та виплатити страхове відшкодування протягом 14 робочих днів з моменту прийняття рішення про виплату страхового відшкодування. Проте страховик відмовився провести виплату страхового відшкодування в розмірі вартості відновлювального ремонту автомобіля, визнавши такий ремонт недоцільним, а автомобіль конструктивно загиблим, і лише 2 березня 2016 року виплатив позивачці страхове відшкодування в розмірі 69 тис. 248 грн 47 коп. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов висновку про доцільність проведення ремонту належного їй автомобіля та про наявність підстав для стягнення страхового відшкодування у розмірі вартості відновлювального ремонту зазначеного автомобіля, моральної шкоди, витрат на правову допомогу, а також відповідно до статті 625 ЦК України інфляційних втрат за період із грудня 2013 року до жовтня 2014 року, 3 % річних за період з 12 грудня 2013 року до 4 грудня 2014 року та пені за період з 12 грудня 2013 року до 15 квітня 2014 року. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення страхового відшкодування та витрат на правову допомогу та ухвалюючи в цій частині нове рішення, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення суми страхового відшкодування в розмірі вартості відновлювального ремонту відповідно до цін на час настання страхового випадку, як це передбачено умовами договору страхування, а не на момент проведення судової автотоварознавчої експертизи. При цьому суд не перевірив законності рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення з ПрАТ «СК «УСГ» на користь ОСОБА_1 штрафних санкцій та компенсації за порушення грошового зобов’язання за несвоєчасну виплату страхового відшкодування та моральної шкоди, оскільки Апеляційний суд Київської області 19 травня 2015 року рішення суду першої інстанції в цій частині скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог, а колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 листопада 2015 року зазначене рішення апеляційного суду в цій частині залишила без змін. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого, 24 грудня 2015 року та ухвалі цього ж суду від 12 травня 2015 року, наданих заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що в разі прострочення боржником (страховою компанією) виконання грошового зобов’язання, передбаченого договором страхування, зокрема виплати суми страхового відшкодування, страхова компанія зобов’язана на підставі частини другої статті 625 ЦК України сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що нормами Закону України «Про захист прав споживачів» регулюються, зокрема, відносини, які виникають при укладенні договору страхування. Одночасно законодавством, що регулює правовідносини у сфері страхування, визначено, що в разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов'язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом (статті 992 ЦК України). А згідно із частиною четвертою статті 16 Закону України «Про страхування» однією з істотних ознак договору страхування є визначення в ньому відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору. На підставі викладеного можна зробити висновок, що положення щодо відповідальності страховика, закріплені в Законі України «Про страхування» та главі 67 ЦК України, є спеціальними нормами права, а в Законі України «Про захист прав споживачів» – загальними. У договорі страхування має бути визначено розмір неустойки як відповідальність страховика за таким договором. Якщо ж сторони не визначили розмір неустойки в договорі страхування, то до спірних правовідносин застосовується частина п’ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», за умови, що укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи. Отже, на підставі наведених правових приписів, принципу заборони притягати особу двічі за те саме правопорушення, а також правил застосування конкуренції правових норм, за умови, що укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи, страховик несе відповідальність у вигляді розміру неустойки, визначеного в договорі страхування (за відсутності визначеного розміру в договорі – у розмірі, встановленому в Законі України «Про захист прав споживачів»). Страховик також несе відповідальність, передбачену статтею 625 ЦК України. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника (страховика) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора (застрахованої особи) від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредитору (застрахованій особі). В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року, наданій заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що за положеннями частини другої статті 1192 ЦК України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Тобто, визначаючи розмір страхового відшкодування, суд повинен виходити з вартості відновлювальних робіт на час розгляду справи або виконання цих робіт, а не на момент настання страхового випадку. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 625 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов’язання. За частиною другою цієї статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про страхування» страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Згідно зі статтею 16 цього Закону договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору. За пунктом 3 частини першої статті 20 Закону України «Про страхування» при настанні страхового випадку страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування або законом. Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. За статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Проаналізувавши норми статей 524, 533–535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів. Таким чином, грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Отже, грошовим слід вважати зобов’язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов'язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням. Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору – страхову суму. Отже, можна зробити висновок, що правовідносини з виплати страхового відшкодування, які склалися між сторонами у справі на підставі договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 року, є грошовим зобов’язанням. Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання. Такого ж по суті висновку дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявницею для порівняння. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявницею на підтвердження своїх вимог. Отже, у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог щодо стягнення штрафних санкцій та компенсації за порушення грошового зобов’язання за несвоєчасну виплату страхового відшкодування, неправильно застосував норми статті 625 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131, 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи (щодо строку, в межах якого страхова компанія мала виплатити позивачці страхове відшкодування, і залежно від цього – періоду, за який підлягають стягненню штрафні санкції за несвоєчасну виплату страхового відшкодування) перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2016 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення страхового відшкодування, а також ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 19 травня 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення штрафних санкцій та компенсації за несвоєчасну виплату страхового відшкодування скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1003цс16 Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов’язання. За частиною другою цієї статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Грошовим зобов'язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов'язанням. Саме до таких грошових зобов'язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору – страхову суму. Отже, можна зробити висновок, що правовідносини з виплати страхового відшкодування, які склалися між сторонами у справі на підставі договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 року, є грошовим зобов'язанням. Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-1003цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B4D29620F0BC8FA3C22580AC00524BF8
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 15 жовтня 2013 року він позичав ОСОБА_2 грошові кошти на загальну суму 32 тис. 760 грн, що в еквіваленті було 4 тис. доларів США, про що між ними укладено відповідний договір позики строком до 15 жовтня 2015 року. ОСОБА_2 15 жовтня 2015 року повернула ОСОБА_1 32 тис. 760 грн боргу. Під час розгляду справи позивач збільшив позовні вимоги та, пославшись на те, що відповідачка повернула кошти в неналежному розмірі, оскільки згідно з вимогами частини другої статті 533 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) сума боргу мала визначатись за офіційним курсом національної валюти до долара США, встановленим Національним банком України (далі – НБУ) на день платежу, та становила 87 тис. 731 грн 14 коп., ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 57 тис. 572 грн 14 коп. як частину суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції та трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Крюківський районний суд м. Кременчука Полтавської області рішенням від 26 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2016 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 28 квітня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 4 липня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень частини другої статті 533, статей 1046, 1049 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2016 року й рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 26 лютого 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно зі статтею 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 15 жовтня 2013 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 (позикодавець) передав у власність ОСОБА_2 (позичальник) строком до 15 жовтня 2015 року грошові кошти в розмірі 32 тис. 760 грн, що є еквівалентом 4 тис. доларів США (пункт 1 договору). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідачка виконала свої зобов’язання в повному обсязі та у встановлений договором позики строк. Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня й 9 грудня 2015 року та 20 січня 2016 року. Наданими для порівняння ухвалами суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, установивши, що в зобов’язанні сторони визначили грошовий еквівалент в іноземній валюті, стягнули відповідно до вимог частини другої статті 533 ЦК України суму боргу у гривнях, визначену за офіційним курсом долара США на день ухвалення судового рішення (або на день подачі позову згідно з позовними вимогами). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Установивши, що умовами договору позики сторони визначили грошовий еквівалент зобов’язань ОСОБА_2 в доларах США, суди помилково не стягнули з позичальника суму боргу, визначену за офіційним курсом цієї валюти на день платежу. Суд касаційної інстанції, погодившись з висновками судів попередніх інстанцій, допустив неоднакове застосування положень частини другої статті 533 ЦК України. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. За таких обставин ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2016 року й рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 26 лютого 2016 року слід скасувати та ухвалити нове рішення. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідачки частину суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції та трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України – гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, визначеного у гривнях. З огляду на викладене вимоги ОСОБА_1 про відшкодування інфляційних втрат за прострочення виконання зобов’язання, у якому сторони визначили грошовий еквівалент у доларах США, не можна визнати законними й обґрунтованими. За таких обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що вимоги ОСОБА_1 слід задовольнити частково: стягнути на його користь з ОСОБА_2 частину боргу за договором позики в розмірі 54 тис. 971 грн 14 коп, а також три відсотки річних у розмірі 600 грн 92 коп. Ураховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, судові витрати відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України підлягають стягненню пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме: 555 грн 72 коп. зі сплати судового збору за подання до суду позовної заяви, 611 грн 29 коп. за подання апеляційної скарги, 666 грн 86 коп. за подання касаційної скарги та 722 грн 44 коп. за подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, тобто всього 2 тис. 556 грн 31 коп, які підтверджені документально. Керуючись статтями 88, 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2016 року й рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 26 лютого 2016 року скасувати. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 54 тис. 971 грн 14 коп. заборгованості за договором позики, 600 грн 92 коп. – три відсотки річних від простроченої суми, а також 2 тис. 556 грн 31 коп. у рахунок оплати судових витрат. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1672цс16 Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-1672цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E47634E6B1FAC54FC22580980033A09D
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Херсонської області ОСОБА_5, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи: Суворовський районний відділ у м. Херсоні Управління державної міграційної служби в Херсонській області, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку за заявою ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, 2003 року народження, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень. Зазначала, що з 27 вересня 2002 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, від шлюбу мають доньку ОСОБА_2, 2003 року народження. З 2007 року вона разом із своєю сім’єю проживає в житловому будинку за АДРЕСА_1, власником якого на підставі свідоцтва про право власності від 1 жовтня 2007 року є її чоловік – ОСОБА_4. 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір безпроцентної позики, за яким останній отримав у борг 330 тис. грн. Цього ж дня на забезпечення виконання договору позики між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки. Посилаючись на те, що на момент укладення договору іпотеки право користування будинком, переданим у іпотеку, мала неповнолітня дитина, а дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору отримано не було, ОСОБА_1 на підставі положень Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), пункту 3 частини першої статті 71 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просила визнати недійсним вказаний іпотечний договір та скасувати накладені заборони у відповідних державних реєстрах. У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку. Зазначала, що відповідно до договору позики від 31 серпня 2012 року надала у борг ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 330 тис. грн зі строком повернення на першу вимогу позикодавця протягом 7 календарних днів від дня пред’явлення такої вимоги. Вимога про повернення позики була надіслана 2 вересня 2014 року та отримана позичальником 19 вересня 2014 року, проте свої зобов’язання за договором ОСОБА_4 не виконав, а тому станом на 8 жовтня 2014 року заборгованість становила 330 298 грн 36 коп., з яких 330 тис. грн. заборгованості за позикою, 298 грн 36 коп. 3 % річних за період з 28 вересня до 8 жовтня 2014 року. На забезпечення виконання договору позики 31 серпня 2012 року між ними було укладено договір іпотеки житлового будинку за АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою. 18 вересня 2014 року на адресу боржника було надіслано вимогу про виселення, яку отримано ним 19 вересня 2014 року, однак спірний житловий будинок відповідачами не звільнено. ОСОБА_3 просила суд звернути стягнення на належні ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, а також виселити з вказаного житлового будинку відповідачів без надання іншого житлового приміщення, зняти їх з реєстраційного обліку. Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено: визнано дійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселено з житлового будинку за АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без надання іншого житлового приміщення зі зняттям їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; скасовано в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборону на відчуження нерухомого майна – житлового будинку за АДРЕСА_1, та земельної ділянки площею S_1 за цією ж адресою; скасовано обтяження в Державному реєстрі іпотек на житловий будинок за АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею S_1 за цією ж адресою. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 Сімейного кодексу України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року та 20 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 27 вересня 2002 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, від шлюбу мають доньку - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. 22 жовтня 2007 року та 17 липня 2008 року ОСОБА_4 уклав із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договори кредиту, на забезпечення яких між тими ж сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого був спірний будинок за АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого 1 жовтня 2007 року Степанівською сільською радою м. Херсона. При укладенні договору іпотеки будинок був недобудований, тому сім’я не була в ньому зареєстрована, а їх донька була зареєстрована за місцем проживання матері у її батьків. Після добудови будинку сім’я з дитиною 1 жовтня 2010 року зареєструвалися в ньому. У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у ОСОБА_4 перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» виникла заборгованість в розмірі 41 тис. доларів США, яку банк вимагав погасити до кінця серпня 2012 року, вказуючи, що в іншому випадку зверне стягнення на предмет іпотеки. З метою уникнення втрати будинку, подружжя вирішили позичити кошти, маючи намір в наступному сплатити борг, так як в цьому випадку вони сплачували би борг без сплати процентів за користування позикою, на що погодилася їх знайома ОСОБА_3, яка надала їм у борг 42 тис. доларів США. Цими коштами було погашено заборгованість за кредитом перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», договори кредиту та іпотеки з ним були припинені, всі обтяження зі спірного будинку було знято. 31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5. При цьому подружжя в своїх заявах повідомило нотаріуса про те, що діють в інтересах сім’ї та в будинку не зареєстровані і не мають права користування малолітні і неповнолітні діти. Крім того, ними надано довідку від 31 серпня 2012 року про склад сім’ї та реєстрацію в будинку ОСОБА_4, яка підтверджує відсутність інших зареєстрованих членів сім’ї в даному будинку. Разом з тим згідно довідки від 10 липня 2014 року, в спірному будинку з 5 жовтня 2010 року зареєстрована неповнолітня донька ОСОБА_2. Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову та відмову в первісному позові, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для визнання договору іпотеки недійсним відсутні, оскільки на час укладення договору іпотеки, який було вчинено хоча і без дозволу органів опіки та піклування, проте він відповідав інтересам дитини, а тому є дійсним, а оскільки умови договору позики належним чином не виконуються, вимога про повернення коштів залишилася без задоволення, зустрічний позов про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає задоволенню. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову та відмову у зустрічному позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що договір іпотеки на підставі положень статей 203, 215, 224 ЦК України є недійсним, оскільки у порушення вимог статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» його укладено без попередньої згоди органу опіки та піклування, враховуючи, що на момент укладення цього договору право користування житловим будинком (предметом іпотеки) мала неповнолітня ОСОБА_2, 2003 року народження. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, рішення в яких надані заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Відповідно до частин другої–четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в жилому приміщенні, надавши недостовірну довідку та нотаріально посвідчену заяву про те, що укладення договору іпотеки відповідає інтересам сім’ї та не порушує прав їх малолітньої дитини. Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору. За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої на користування житлом. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року та рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 9 листопада 2016 року у справі 6-930цс16 Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-930цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C7A55481AB20865EC22580890048317C
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ КБ «Надра») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Банк зазначав, що 23 травня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі – ВАТ КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у сумі 52 734 доларів США зі сплатою 14,49 % річних та кінцевим терміном повернення 23 травня 2028 року. Того ж дня і між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належну їй на праві власності земельну ділянку площею S_1, розташовану в садовому товаристві «Злагода» (далі – СТ «Злагода») Бориспільського району Київської області. Порушуючи умови кредитного договору, ОСОБА_1 зобов’язання не виконувала, унаслідок чого утворилась заборгованість та у зв'язку із чим банк достроково просить стягнути заборгованість в сумі 96 713 доларів США 27 центів, звернувши стягнення на предмет іпотеки, із застосуванням процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Рішенням Бориспільського міськрайоного суду Київської області від 5 березня 2015 року з урахуванням описки, виправленої ухвалою суду першої інстанції від 13 березня 2015 року, залишеними без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2015 року, позов ПАТ КБ «Надра» задоволено частково: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 96 713 доларів США 27 центів, що еквівалентно 2 298 971 грн 10 коп., яка складається з 51 782 доларів США 94 центів заборгованості за кредитом, 30 314 доларів США 32 центів заборгованості за процентами, 4 007 доларів США 86 центів пені, 10 608 доларів США 15 центів штрафу, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на земельну ділянку площею S_1, кадастровий НОМЕР_1, розташовану в СТ «Злагода» на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, шляхом її продажу ПАТ КБ «Надра»; застосовано процедуру продажу, передбачену статтею 38 Закону України «Про іпотеку», з укладенням від імені банку договору купівлі-продажу земельної ділянки з будь-якою особою-покупцем за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності, з наданням ПАТ КБ «Надра» всіх повноважень продавця предмета іпотеки, а на час реалізації вказаний предмет іпотеки передано в управління ПАТ КБ «Надра» у порядку, визначеному статтею 34 цього Закону, з правом обладнання предмета іпотеки охоронними пристроями. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У заяві про перегляд ухвалених у справі рішень ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 і 25 травня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня, 21 жовтня та 4 листопада 2015 року, 8 червня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 травня 2008 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній надано кредит у розмірі 52 734 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,49 % річних до 23 травня 2028 року, повернути який вона мала щомісячними платежами по 680 доларів США. Додатковою угодою до кредитного договору НОМЕР_2 від 21 липня 2009 року на період з липня 2009 року по червень 2011 року встановлено процентну ставку в розмірі 8,4 % річних, а з липня 2011 року по серпень 2028 року – 14,49 % річних. Пунктом 3.3.1.8 кредитного договору передбачено, що за неможливості з боку позичальника достроково виконати свої зобов’язання у строк, обумовлений у повідомленні банку про вимогу дострокового виконання позичальником своїх зобов’язань, банк отримує право звернути стягнення на предмет іпотеки. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором того ж дня між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку банку земельну ділянку площею S_1 з цільовим призначенням – індивідуальне будівництво, що розташована в СТ «Злагода» на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, власником якої вона стане після отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 23 травня 2008 року. За змістом пункту 3.3.5 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо в разі настання строку виконання зобов’язання (або тієї чи іншої його частини) воно не буде виконане. Позичальник узятих на себе грошових зобов’язань належним чином не виконав, у зв’язку із чим станом на 9 квітня 2014 року утворилась заборгованість за кредитом у сумі – 96 713 доларів США 27 центів, що еквівалентно 2 298 971 грн 10 коп. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «Надра», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на підставі статей 526, 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Закону України «Про іпотеку» наявні правові підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в обраний позивачем спосіб за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності на умовах та в порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку. Разом з тим у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 травня, 21 жовтня та 4 листопада 2015 року, 8 червня 2016 року, які прийняті за результатами перегляду справ за аналогічними позовами, містяться висновки про те, що положеннями частини першої статті 39 Закону «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни, як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Аналогічні висновки містять й ухвали суду касаційної інстанції, зокрема ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 та 25 травня 2016 року, надані заявницею на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За вимогами частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. Згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу від імені банку з укладанням договору купівлі-продажу земельної ділянки за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності, суд, порушивши вимоги статті 39 Закону України «Про іпотеку», не зазначив у рішенні необхідної складової, передбаченої цією нормою, зокрема початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, встановленої за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень. Крім того, слід звернути увагу суду на невідповідність резолютивної частини рішення суду першої інстанції його мотивувальній частині. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, яка переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 5 березня 2015 року з урахуванням ухвали Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 березня 2015 року про усунення описки скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1907цс16 За вимогами частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. Згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається суд, порушивши вимоги статті 39 Закону України «Про іпотеку», не зазначив у рішенні необхідної складової, передбаченої цією нормою, зокрема початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». В розумінні норми статті 39 цього Закону зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, встановленої за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні. Постанова від 2 листопада 2016 року 6-1907цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5DDB3B7E54E39C52C225806600308541
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2, ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_7, ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_8, Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, приватне підприємство «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності, за позовом ОСОБА_7 до Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, третя особа – ОСОБА_8, про визнання прилюдних торгів недійсними, визнання недійсним протоколу проведення прилюдних торгів та скасування акта державного виконавця, в с т а н о в и л и: У жовтні 2012 року ОСОБА_7, ОСОБА_1 звернулися з позовом про витребування від добросовісного набувача ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», що розташовані за АДРЕСА_1, загальною площею P_1 частин від S_1 кв. м, у тому числі житловою площею P_1 частин від S_2 кв. м; визнання за ОСОБА_7 право власності на P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб»; визнання недійсними прилюдних торгів щодо продажу квартири АДРЕСА_2; скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, затвердженого начальником Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (далі – Друге Приморське ВДВС Одеського міського управління юстиції) 25 червня 2012 року; визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів НОМЕР_1 від 3 липня 2012 року; визнання недійсним протоколу НОМЕР_2 проведення прилюдних торгів щодо продажу квартири АДРЕСА_2, складеного Одеською філією приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» (далі – Одеська філія ПП «СП «Юстиція») 8 червня 2012 року; витребування у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2; визнання за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру. У серпні 2013 року ОСОБА_7 звернувся до суду із позовом до Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції про визнання прилюдних торгів недійсними, визнання недійсним протоколу проведення прилюдних торгів та скасування акта державного виконавця та просив: визнати недійсними прилюдні торги щодо продажу P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», що розташовані за АДРЕСА_1, загальною площею P_1 частини від S_1 кв. м, у тому числі житловою площею P_1 частини від S_2 кв. м.; визнати недійсним протокол НОМЕР_3 проведення прилюдних торгів щодо продажу P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», складений Одеською філією ПП «СП «Юстиція» 8 червня 2012 року; скасувати акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів з продажу P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», затверджений начальником Другого Приморського ВДВС Одеського міського управління юстиції 25 червня 2012 року. Вимоги позивачів обґрунтовано тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 25 травня 2010 року ОСОБА_7 придбав у ОСОБА_9 P_1 частин будівель та споруд «Яхт-клуб», а на підставі договору купівлі-продажу від 8 липня 2011 року – квартиру АДРЕСА_2. 16 грудня 2011 року на підставі договору дарування ОСОБА_7 подарував квартиру ОСОБА_1. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2011 року та заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2012 року за ОСОБА_13 визнано право власності на P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», а також квартиру АДРЕСА_2, які згодом вона відчужила на користь третіх осіб. У подальшому вказані судові рішення скасовані. Таким чином позивачі зазначають, що ОСОБА_13 не була уповноважена розпоряджатися спірною нерухомістю. На виконання виконавчих написів приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_14, виданих 26 березня і 13 квітня 2012 року, проведено прилюдні торги з реалізації арештованого майна, а саме P_1 частин будівель та споруд «Яхт-клуб» і квартири АДРЕСА_2. Переможцем торгів з реалізації P_1 частин будівель та споруд «Яхт-клуб» стала ОСОБА_8, з реалізації квартири АДРЕСА_2 – ОСОБА_4 (протоколи проведення прилюдних торгів НОМЕР_2, НОМЕР_3, затверджені заступником директора Одеської філії ПП «СП «Юстиція» 8 червня 2012 року). Позивачі вважають, що прилюдні торги з реалізації спірного нерухомого майна проведено з порушенням норм чинного законодавства. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2015 року відмовлено в задоволенні позовів ОСОБА_7 і ОСОБА_1. Апеляційний суд Одеської області 23 грудня 2015 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_7 і ОСОБА_1 задовольнив, витребував у ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб» (об’єкт незавершеного будівництва), що розташовані за АДРЕСА_1, загальною площею P_1 частини від S_1 кв. м, у тому числі житловою площею P_1 частини від S_2 кв. м., і визнав за ОСОБА_7 право власності на вказаний об’єкт нерухомості; визнав прилюдні торги з реалізації квартири АДРЕСА_2 такими, що не відбулись; скасував акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів, затверджений начальником Другого Приморського ВДВС Одеського міського управління юстиції 25 червня 2012 року; визнав недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 3 липня 2012 року НОМЕР_1, засвідчене приватним нотаріусом ОСОБА_15; визнав недійсним протокол НОМЕР_2 проведення прилюдних торгів щодо продажу квартири АДРЕСА_2, складений Одеською філією ПП «СП «Юстиція» 8 червня 2012 року; витребував у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2, яка складається в цілому з восьми житлових кімнат житловою площею 135,1 кв. м., загальною площею 176,2 кв. м. і визнав за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 червня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_8 та ОСОБА_4 відхилив, а рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року залишив без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_4 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 215, 292, 388 ЦК України, пунктів 3.6, 3.9, 3.12, 4.14, 4.15 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі – Тимчасове положення), глави 12 Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 (далі – Інструкція), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 про визнання прилюдних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_2 такими, що не відбулись, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення щодо квартири АДРЕСА_2, витребування квартири та визнання права власності на неї за ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині рішення про відмову в задоволенні таких вимог. Оскільки ОСОБА_4 просить Верховний Суд України переглянути судові рішення лише в частині позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 про визнання недійсними прилюдних торгів з продажу квартири АДРЕСА_2, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення, витребування квартири з чужого незаконного володіння та визнання права власності на неї за ОСОБА_1, то в іншій частині зазначені судові рішення Верховним Судом України не переглядаються. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди встановили, що 8 липня 2011 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_7 придбав у ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_2. На підставі договору дарування від 16 грудня 2011 року ОСОБА_7 подарував ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2. Малиновський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 13 лютого 2012 року задовольнив позов ОСОБА_13 та визнав недійсним договір дарування квартири від 16 грудня 2011 року й визнав за ОСОБА_13 право власності на квартиру АДРЕСА_2. 15 березня 2012 року між ОСОБА_13 і ОСОБА_11 укладено договір дарування зазначеної квартири. На підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 2012 року ОСОБА_11 продала, а ОСОБА_10 придбав спірну квартиру. 26 березня 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_14 видано виконавчий напис про стягнення з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_16 заборгованість за договором позики в сумі 10 тис. грн. 8 червня 2012 року Одеською філією ПП «СП «Юстиція» проведено прилюдні торги з реалізації арештованого майна, а саме квартири АДРЕСА_2, переможцем яких стала ОСОБА_4. Малиновський районний суд м. Одеси ухвалою від 7 червня 2012 року заочне рішення цього ж суду від 13 лютого 2012 року скасував. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_7, ОСОБА_1 та визнаючи прилюдні торги щодо продажу квартири АДРЕСА_2 такими, що не відбулись, скасовуючи акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнаючи недійсними свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протокол їх проведення, витребовуючи у ОСОБА_4 зазначену квартиру та визнаючи право власності на неї за ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що прилюдні торги з реалізації вказаного нерухомого майна проведено з порушенням порядку їх проведення. З огляду на те, що ОСОБА_1 був власником спірної квартири та позбавлений такого права на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано, то він має право витребувати це майно у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень заявниця надала рішення Верховного Суду України від 19 січня 2011 року, ухвалене ним як судом касаційної інстанції, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, постанову Вищого господарського суду України від 8 квітня 2010 року, постанови Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року (справа № 3-98гс11), 13 лютого 2013 (справа № 6-174цс12), 17 грудня 2014 року (справа № 6-143цс14), 24 червня 2015 року (справа № 6-251цс15), 16 вересня 2015 (справа № 6-1203цс15), 18 листопада 2015 року (справа № 6-1884цс15) та 2 березня 2016 року (справ № 6-3090цс16). У наданому для порівняння рішенні від 19 січня 2011 року Верховний Суд України, як суд касаційної інстанції, відмовив в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння. При цьому суд зазначив, що оскільки позивач не був стороною оскаржуваного договору купівлі-продажу, то його порушені права не підлягають захисту шляхом застосування правового механізму, передбаченого статтями 203, 215 ЦК України. У такому разі майно може бути витребувано на підставі статті 388 ЦК України шляхом подання віндикаційного позову. Проте, суд апеляційної інстанції не встановив факт добросовісного чи недобросовісного набуття спірного майна, наслідком якого є витребування або відмова у витребуванні набутого ним майна відповідно до статті 388 ЦК України. Залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 13 липня 2016 року зазначив про те, що у разі наявності підстав для визнання публічних торгів недійсними у первісний стан шляхом реституції повертаються сторони договору – організатор та їх переможець, а майно підлягає повторному продажу з публічних торгів відповідно до порядку, встановленого для виконання судового рішення. У разі ухвалення рішення про витребування майна, таке рішення перешкоджатиме належному виконанню судового рішення про стягнення заборгованості з позивача. Вищий господарський суд України постановою від 8 квітня 2010 року скасував судові рішення попередніх інстанцій в частині задоволення позову про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та визнання права власності на спірне майно та відмовив в задоволенні позову в цій частині. Суд зазначив, що особі, яка вважає себе законним власником майна, і не є стороною правочинів з перепродажу цього майна, належить право захищати порушені права шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння відповідно до статті 387 ЦК України. Встановивши недійсність договору купівлі-продажу у зв’язку з відсутністю у продавця права на відчуження спірного майна, тим самим встановивши факт незаконного вибуття майна, яке належить позивачу на праві власності, з його володіння, суди попередніх інстанцій не врахували, що сукупність наведених обставин свідчить про наявність правових підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння, які не можуть бути задоволено одночасно з визнанням недійсними договорів, в яких позивач не є стороною. У постанові Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року (справа № 3-98гс11) викладено правовий висновок, що частина друга статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна у добросовісного набувача, якщо це майно було продано у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень. Верховний Суд України у постанові від 13 лютого 2013 року (справа № 6-174цс12) виклав правовий висновок та зазначив про те, що виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, тому така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 цього Кодексу). При цьому підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 та зареєстрованим в указаному Міністерстві 2 листопада 1999 року за № 745/4038. У постановах від 17 грудня 2014 року (справа № 6-143цс14) і 18 листопада 2015 року (справа № 6-1884цс15) Верховний Суд України зазначив про те, що при розгляді питання про дотримання при проведення торгів положень пункту 3.11 Тимчасового положення суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується до продажу. При цьому під письмовим повідомленням слід розуміти не тільки направлення відповідних відомостей зазначеним особам у письмовому вигляді, а й отримання цими особами відомостей, які мають бути їм повідомлені. Сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких недійсними. Головна умова, яка повинна бути встановлена судами, це наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому окрім наявності порушення норм закону при проведенні прилюдних торгів повинно бути присутнє порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними. Наслідком визнання результату прилюдних торгів, яким фактично є оформлений у вигляді протоколу про результати торгів договір купівлі-продажу, недійсним є повернення сторін договору купівлі-продажу – продавця і покупця - до первісного стану, тобто реституція як спосіб захисту, що характерний для зобов’язальних відносин. Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 24 червня 2015 року (справа № 6-251цс15), одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини 1 статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року (справа № 6-1203цс15) зазначив, що за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. У постанові від 2 березня 2016 року (справа № 6-3090цс15) Верховний Суд України виклав правовий висновок, згідно з яким за загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, cудові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. У справі, яка переглядається, суд встановив, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_1 на підставі заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2012 року, яке в подальшому було скасовано. Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Оскільки спірна квартира вибула без волі її власника ОСОБА_1, то він має право витребувати це майно від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Судове рішення, яке заявниця просить переглянути, є обґрунтованим, суд правильно застосував положення статті 388 ЦК України. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_4 і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 до ОСОБА_4, Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ПП «СП «Юстиція», про визнання недійсними прилюдних торгів з продажу квартири АДРЕСА_2, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення, витребування квартири з чужого незаконного володіння та визнання права власності на неї. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили: У задоволенні заяви ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року в частині позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 до ОСОБА_4, Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, приватне підприємство «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», про визнання недійсними прилюдних торгів з продажу квартири АДРЕСА_2, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення, витребування квартири з чужого незаконного володіння та визнання права власності на неї відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, яка встановлена пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2233цс16 Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2233цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/51AE1EBFC566E5F3C22580A700417CD5
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі філії «Центральне регіональне управління» публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 (законним представником яких є ОСОБА_1), треті особи: реєстраційна служба Ірпінського міського управління юстиції в Київській області, управління Державної міграційної служби у Київській області, служба у справах дітей Ірпінської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду із вказаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості за кредитним договором, укладеним 25 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_1 через неналежне виконання останнім грошових зобов’язань за вказаним договором, у рахунок погашення якої просило звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, що в забезпечення кредитного договору була передана ОСОБА_1 в іпотеку банку на підставі договору поруки від 25 грудня 2006 року. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року відмовлено ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» просить ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій скасувати і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі, з підстав передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку викладеному у постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37, 38, 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового Кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» надало постанову Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року (справа № 922/3350/13) та постанови Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, у якій подано заяву про перегляд судових рішень, судами встановлено, що 25 грудня 2006 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно з яким відповідач отримав кредит у розмірі 198 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних строком до 24 грудня 2026 року. Також на забезпечення належного виконання зобов’язань за договором кредиту 25 грудня 2006 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передав у іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Через неналежне виконання боржником узятих на себе зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість у розмірі 2 млн 622 тис. 116 грн 71 коп., яку було стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_4 рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 вересня 2010 року. Указане рішення суду дотепер не виконано, і у зв’язку із цим заборгованість за кредитним договором від 25 грудня 2006 року станом на 1 грудня 2014 року становить 14 млн 626 тис. 612 грн 49 коп. Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2014 року задоволено позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» й в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, шляхом надання права банку на продаж предмета іпотеки будь-якій особі покупцеві. Звертаючись до суду із цим позовом, ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» зазначало також про невиконання зазначено рішення міського суду. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди як апеляційної, так і касаційної інстанцій, виходив з того, що на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, уже звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1. При цьому суд дійшов до висновку, що вимоги про виселення відповідача та його неповнолітніх дітей не підлягають задоволенню, оскільки відсутні докази отримання ними вимоги іпотекодержателя про звільнення вказаної квартири. Однак у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15) суд виходив з того, що вимога про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору й не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Водночас постанова Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року (справа № 922/3350/13) не може бути належним прикладом, оскільки її постановлено в справі за наявності інших фактичних обставин, з іншим суб'єктним складом та предметом позову, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. За правилами частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, за змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Згідно із частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 цього Кодексу громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного житлового приміщення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частини другої статті 39 цього Закону таке рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Саме про таке застосування норм статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР зазначено в постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15). Проте суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував, що судами попередніх інстанцій не було встановлено, на які цілі видавався кредит і за які кошти придбано спірну квартиру, унаслідок чого належним чином не з’ясував порядку виселення відповідачів з указаної квартири та наявності правових підстав для їх виселення. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час вирішення позову суди допустили неправильне застосування норм матеріального права і не встановили всіх необхідних фактів, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року задовольнити частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року в частині відмови у позові про виселення скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Правова позиція у справі №6-860цс16 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-860цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/93B2A0D3E9FF7064C2258098005C12D5
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю “БК Трансбудінвест” (далі – ТОВ “БК Трансбудінвест”) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 922/1263/13 про визнання наказу від 08 серпня 2015 року таким, що не підлягає виконанню, у справі № 922/1263/13 за позовом ТОВ “БК Трансбудінвест” до публічного акціонерного товариства “Євроцемент-Україна” (далі – ПАТ “Євроцемент-Україна”), третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю “Трініті-Інвест”, про стягнення суми, в с т а н о в и л а: У червні 2016 року ПАТ “Євроцемент-Україна” звернулося до Господарського суду Харківської області із заявою про визнання наказу Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2015 року таким, що не підлягає виконанню. В обґрунтування позовних вимог заявник посилався на те, що 07 червня 2016 року здійснив добровільне виконання рішення Господарського суду Харківської області від 24 лютого 2015 року шляхом перерахування грошових коштів на загальну суму 20 584 183,80 грн на рахунок стягувача, відкритий у публічному акціонерному товаристві комерційний банк “Євробанк” (далі – ПАТ КБ “Євробанк”), оскільки із листа Державної фіскальної служби України від 13 січня 2016 року № 169/Ш/26-59-11-02-66 йому стало відомо, що розрахунковий рахунок ТОВ “БК Трансбудінвест”, зазначений у резолютивній частині рішення, закрито. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 23 червня 2016 року у задоволенні заяви ПАТ “Євроцемент-Україна” про визнання наказу Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2015 року таким, що не підлягає виконанню, відмовлено. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 19 липня 2016 року ухвалу Господарського суду Харківської області від 23 червня 2016 року залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 12 жовтня 2016 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 19 липня 2016 року та ухвалу Господарського суду Харківської області від 23 червня 2016 року скасовано. Наказ Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2015 року у справі № 922/1263/13 визнано таким, що не підлягає виконанню. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України виходив із того, що згідно з пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України “Про виконавче провадження”, статтею 117 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), статтями 598, 599 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) зобов’язання сторін і виконавче провадження припиняються у разі добровільного виконання божником своїх зобов’язань. Оскільки боржник перерахував позивачеві всю суму, стягнену з нього за рішенням суду, суд касаційної інстанції визнав наказ Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2015 року таким, що не підлягає виконанню. ТОВ “БК Трансбудінвест” у порядку статті 11119 ГПК подало заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 922/1263/13 з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 11116 ГПК, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 12 жовтня 2016 року та залишити в силі ухвалу Господарського суду Харківської області від 23 червня 2016 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 19 липня 2016 року у справі № 922/1263/13, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 49 Закону України “Про виконавче провадження”, статей 69, 77 ГПК, статей 598, 599 ЦК. В обґрунтування заяви ТОВ “БК Трансбудінвест” надано: копії ухвал Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року у справі № 905/2309/15, від 14 липня 2016 року у справі № 910/10186/15, від 09 серпня 2016 року у справі № 916/1566/13, від 04 жовтня 2016 року у справі № 5026/275/2012, копію постанови Вищого господарського суду України від 31 серпня 2011 року у справі № 16/587-22/430 та копію ухвали Верховного Суду України від 12 березня 2009 року у справі № 6-9743сво08, в яких, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми права, дійшли протилежного висновку: належним є виконання зобов’язання, яке прийнято кредитором і в результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання. Крім того, порушено право на справедливий суд і право доступу до суду, заявника безпідставно було позбавлено можливості належним чином представляти свої інтереси під час розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що рішенням Господарського суду Харківської області від 24 лютого 2015 року позов ТОВ “БК Трансбудінвест” задоволено; присуджено до стягнення з ПАТ “Євроцемент-Україна” (64200, м. Балаклія, Харківська область, Проммайданчик ПАТ “Євроцемент-Україна”, код 00293060, п/р 260080231212 ПАТ Сбербанк Росії м. Харків, МФО 320627) на користь ТОВ “БК Трансбудінвест” (01001, м. Київ, вул. Софіїівська, б10, офіс 4, код ЄДРПОУ 36050234, п/р 260010132970 ПАТ “Сбербанк Росії”, МФО 320627) 15 471 120,00 грн заборгованості по оплаті послуг третьої особи (за наднормативне користування вагонами), 141 790,04 грн за оплату послуг по переадресуванню вантажу, 3 % річних у сумі 936 774,61 грн, інфляційних нарахувань 3 965 679,15 грн, витрати по сплаті судового збору у сумі 68 820,00 грн. 18 серпня 2015 року Господарський суд Харківської області видав наказ на виконання рішення від 24 лютого 2015 року, зміст якого відповідає резолютивній частині рішення суду першої інстанції. ПАТ “Євроцемент-Україна” згідно з платіжним дорученням від 07 червня 2016 року № 6 перерахувало грошові кошти на загальну суму 20 584 183,80 грн (у тому числі 15 471 120,00 грн заборгованості з оплати послуг третьої особи, 141 790,04 грн за оплату послуг з переадресування вантажу, 3 % річних у сумі 936 774,61 грн, 3 965 679,15 грн інфляційних нарахувань, 68 820,00 грн судового збору на розрахунковий рахунок № 260040367601, відкритий у ПАТ КБ “Євробанк”, у зв’язку з чим звернулося до суду першої інстанції із заявою про визнання наказу Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2015 року таким, що не підлягає виконанню, зазначивши про добровільне виконання цього рішення. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, господарський суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що перерахування відповідачем грошових коштів на інший рахунок, ніж зазначений у резолютивній частині рішення, не може вважатися добровільним виконанням судового рішення. Скасовуючи рішення місцевого господарського суду і суду апеляційної інстанції та приймаючи нове рішення про задоволення позову, суд касаційної інстанції виходив із того, що згідно з пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України “Про виконавче провадження”, статтею 117 ГПК, статтями 598, 599 ЦК зобов’язання сторін і виконавче провадження припиняються у разі добровільного виконання божником своїх зобов’язань, а оскільки боржник перерахував всю суму, стягнену з нього за рішенням суду, позивачу, отже суд касаційної інстанції визнав наказ Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2015 року таким, що не підлягає виконанню. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Вищий господарський суд України у справі, яка розглядається, дійшов висновку, що виконавче провадження припиняється у разі добровільного виконання боржником своїх зобов’язань, оскільки боржник перерахував всю суму, стягнену з нього за рішенням суду, позивачеві. Водночас у постанові Вищого господарського суду України від 31 серпня 2011 року у справі № 16/587-22/430 та в ухвалі Верховного Суду України від 12 березня 2009 року у справі № 6-9743сво08, на які заявник посилається як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд касаційної інстанції висловив правову позицію щодо стягнення річних, інфляційних збитків тощо за період після прийняття рішення про стягнення основного боргу, з підстав, що таке рішення не виконується. Таким чином, судами встановлено факт невиконання рішення суду, ні в добровільному порядку, ні в примусовому. Отже, обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. Крім того, у заяві ТОВ “БК Трансбудінвест” зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції у справі, яка розглядається, процесуальних норм (положень статей 69, 77 ГПК) щодо відкладення розгляду справи, на підтвердження чого надано копії ухвал Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року у справі № 905/2309/15, від 14 липня 2016 року у справі № 910/10186/15, від 09 серпня 2016 року у справі № 916/1566/13, від 04 жовтня 2016 року у справі № 5026/275/2012. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ. З урахуванням наведеного та зважаючи на приписи частини другої статті 1115 ГПК, частини першої статті 11123 ГПК, у цій частині заяви немає підстав для перегляду Верховним Судом України судових рішень, оскільки доводи заяви фактично зводяться до правильності оцінки доказів судом. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Зважаючи на те, що факт неоднакового застосування положень матеріального права не підтвердився, заява ТОВ “БК Трансбудінвест” не підлягає задоволенню. Відповідно до пункту 6 розділу XII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю “БК Трансбудінвест” відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 14 грудня 2016 року № 3-1421гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/28AEE324842B081CC2258096004C0A7B
  24. Новая позиция ВСУ 6-36цс15 прямо противоположна заключениям 6-39цс13 и 6-247цс14 ВСУ действует явно в интересах банкиров. Растерянность 2014 года прошла и теперь снова можно дрючить клиентов банков как и раньше — как заемщиков, так и вкладчиков.
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Метабанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У січні 2010 року публічне акціонерне товариство «МетаБанк» (далі – ПАТ «МетаБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 22 жовтня 2002 року між Акціонерним банком «Металург» (АБ «Металург»), правонаступником якого є ВАТ «МетаБанк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно з яким останньому була відкрита кредитна лінія у розмірі 200 000 грн. по 8 жовтня 2003 року включно. Додатковими угодами від 30 травня 2003 року, від 12 листопада 2004 року та від 25 лютого 2005 року ліміт кредитування змінювався, останньою угодою збільшено до 315 000 грн. Додатковою угодою від 15 листопада 2007 року дію кредитного договору продовжено до 15 січня 2017 року. Умовами кредитного договору та додаткових угод передбачений порядок погашення кредиту та відсотків за ним, а також санкцій за його невиконання. На забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором 22 жовтня 2002 року між банком ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений іпотечний договір, за яким предметом іпотеки є належна відповідачам на праві спільної часткової власності квартира НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1. Свої зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 своєчасно та належним чином не виконував, в результаті чого станом на 25 травня 2012 року заборгованість складає 353 977грн. 04 коп., з яких: заборгованість за кредитним договором – 315 000 грн., заборгованість за відсотками – 22 222 грн. 18 коп., пеня за період з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року – 16 754 грн. 86 коп. Посилаючись за зазначені обставини, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР 1 по АДРЕСА 1, загальною площею 73,08 кв.м., вартістю 90 000 грн., що належить відповідачам на праві власності, шляхом продажу вказаного нерухомого майна у примусовому порядку органом ДВС на публічних (прилюдних) торгах за ціною, що буде визначена експертною організацією у ході виконавчого провадження, та погашення за рахунок отриманих за наслідками таких публічних торгів грошових коштів у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 жовтня 2002 року перед ПАТ «МетаБанк» у розмірі 353 977 грн. 04 коп., виселити відповідачів, а також інших осіб які зареєстровані та/або проживають у вищезазначеній квартирі, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року, позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 жовтня 2002 року, укладеним між АБ «Металург» та ОСОБА_1, що утворилась станом на 25 лютого 2012 року у розмірі 353 977 грн. 04 коп., яка складається із: 315 000 грн. заборгованості за кредитом, 22 222 грн. 18 коп. прострочених процентів, 16 754 грн. 86 коп. пені за період з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року, звернуто стягнення на квартиру НОМЕР 1 по АДРЕСА 1, загальною площею 73,08 кв.м., що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 S частки, ОСОБА_2 Y частки, на підставі свідоцтва про право власності на житло, шляхом проведення прилюдних торгів, за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 39, 43 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлено, що 22 жовтня 2002 року між АБ «Металург», правонаступником якого є ПАТ «МетаБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким останньому до 8 жовтня 2003 року була відкрита кредитна лінія у розмірі 200 000 грн. Додатковими угодами до цього договору від 30 травня 2003 року НОМЕР 2 кредитний ліміт збільшено до 273 000 грн., від 12 листопада 2004 року НОМЕР 3 кредитний ліміт зменшено до 250 000 грн., від 25 лютого 2005 року – збільшено до 315 000 грн. Додатковою угодою НОМЕР 4 від 15 листопада 2006 року дію кредитного договору продовжено до 15 січня 2007 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 25 лютого 2005 року між ПАТ «МетаБанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є належна останнім на праві власності квартира НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1. Також установлено, що ОСОБА_1 свої зобов’язання за кредитним договором не виконав. Задовольняючи частково позов АБ «Металург», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідач ОСОБА_1 порушив свої зобов’язання за кредитним договором, в установлений договором строк суму кредиту не повернув, у зв’язку з чим підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки. Способом реалізації предмета іпотеки суд, відповідно до позовних вимог АБ «Металург», визначив проведення прилюдних торгів, зазначивши в резолютивній частині судового рішення про те, що початкова ціна предмета іпотеки повинна бути визначена на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Разом із тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, 15 червня, 6 липня, 14 вересня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 13 травня, 7 жовтня 2015 року, 8 червня, 5 жовтня, 2 листопада 2016 року суди зазначали, що згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки визначається у грошовому вираженні. Отже, наявне неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Стаття 41 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Так само частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. З огляду на вищенаведене, нормою частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин, не застосував норму частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», постановив звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1 шляхом її продажу на прилюдних торгах, при цьому не визначив і не зазначив у рішенні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах у грошовому вираженні. Апеляційний суд і суд касаційної інстанції, погоджуючись із такими висновками суду першої інстанції, зазначили в ухвалах про статтю 39 Закону України «Про іпотеку», однак на вказані недоліки застосування судом першої інстанції норм матеріального права уваги не звернули й не виправили таких недоліків шляхом правильного застосування відповідних норм Закону України «Про іпотеку». З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не можна визнати законними і обґрунтованими. Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в частині звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Допущені під час розгляду справи порушення норм процесуального права і не з’ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування статті 39 Закону України «Про іпотеку», є перешкодою для ухвалення Верховним Судом України нового рішення. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. У іншій частині рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція у справі 6-2839 цс 16 Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Стаття 41 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Так само частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. З огляду на вищенаведене, нормою частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2839цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1FD7274EA45C294DC22580950052688D