Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'постановление всу по пересмотру'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.

Календари

  • Основной календарь

Найдено 543 результата

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: орган опіки та піклування Звенигородської міської ради, приватний нотаріус Звенигородського районного нотаріального округу ОСОБА_6, про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а : У липні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13 березня 2006 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок АДРЕСА_1. Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 18 вересня 2012 року утворилася заборгованість у сумі 172 тис. 707 грн 79 коп., просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити із зазначено будинку відповідачів, які зареєстровані та проживають у ньому, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Суди розглядали справу неодноразово. Звенигородський районний суд Черкаської області рішенням від 11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року, позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 172 тис. 707 грн 79 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок загальною площею 172,4 кв.м, який розташований за АДРЕСА_1, шляхом його продажу з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселив ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які зареєстровані і проживають у житловому будинку АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України у м. Звенигородці; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року залишила без змін. У грудні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 38–40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку»), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня, 16 жовтня, 10 грудня 2014 року, 5 червня 2015 року, 10 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, 2 листопада 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 13 березня 2006 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого позичальник отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року (т.1, а.с. 6–9). З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметами якого є будинок АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, що розташований на земельній ділянці площею S_1 (т.1, а.с. 10–14). Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2006 року, зареєстрованому в реєстрі прав власності 3 березня 2006 року (т.1, а.с. 122–123). ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 18 вересня 2012 року складала 172 тис. 707 грн 79 коп. 30 травня 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» направило ОСОБА_1 вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за кредитним договором із застереженням про звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (т.1, а.с. 36). Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 8 травня 2014 року відмовив у задоволенні позовних вимог Звенигородської міжрайонної прокуратури в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки на час укладення оспорюваного договору останні не мали права користування чи проживання у спірному будинку, тому укладеним договором не були порушені їхні права (т.1, а.с. 247–249) У пункті 17.8.2 іпотечного договору сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов’язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених цим договором, тощо. Умовами договору іпотеки сторони також узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених умовами договору, відповідно до розділу V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що містяться в договорі (пункт 23 договору іпотеки). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, послався на вимоги частини другої статті 9, статті 109 ЖК УРСР, статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором шляхом укладення будь-яким способом з іншою особою – покупцем договору купівлі–продажу та виселення відповідачів із житлового будинку, оскільки позичальник не виконував узятих на себе зобов’язань. Надані для порівняння ухвали від 16 липня, 10 грудня 2014 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій і передав справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Разом з тим в інших, наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій, які відмовили в задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, з підстав того, що: - позивач не дотримався всіх передбачених умов, за яких можливе примусове виселення за рішенням суду, зокрема умови про добровільне звільнення приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги (16 жовтня 2014 року); - громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (5 червня 2015 року); - житло, що є предметом договору іпотеки, придбано відповідачем не за рахунок отриманого кредиту (10 жовтня 2016 року). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки: - у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 Цивільного кодексу України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню (від 27 травня 2015 року № 6-332 цс15); - згідно з положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину такого рішення, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд на порушення вимог статті 39 цього Закону не зазначив у рішенні необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, та початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої цієї статті (від 2 листопада 2016 року № 6-1923цс15). Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності та розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян. Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема текст статті 109 викладено в новій редакції. За змістом частини другої статті 40 цього Закону та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виселяючи відповідачів зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла, не з’ясували джерела коштів, за які було придбано переданий в іпотеку будинок, зокрема чи це майно було придбано за рахунок отриманого ОСОБА_1 кредиту. Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві. Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»; посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а також не вказав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону . Згідно із частиною п’ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції, зазначив про право іпотекодержателя укладати договори і здійснювати всі необхідні дії від імені іпотекодавця, що не узгоджується з вимогами частини п’ятої статті 38 цього Закону. Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погодившись із такими висновками суду першої інстанції, на вказані недоліки застосування судом статті 38 Закону України «Про іпотеку» уваги не звернули й не виправили їх шляхом правильного застосування відповідних цих норм. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3057цс16 За змістом частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), частин першої, другої статті 39, частин першої, другої статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-3057цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/90D95629802D5F21C22581160030F169
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання батьківства за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Апеляційного суду Волинської області від 29 червня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року, в с т а н о в и л а : У травні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому зазначив, що з 2000 року по 2015 рік перебував у фактичних шлюбних відносинах з відповідачкою. Під час спільного проживання у них народились син ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1) та донька ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_2). ОСОБА_1 вказав, що реєстрація народження дітей проводилась у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Луцького міського управління юстиції. Відомості про нього, як батька, у свідоцтвах про народження дітей внесені зі слів відповідачки. З травня 2015 року вони припинили проживати разом, діти залишились проживати з матір’ю. Однак відповідачка стала чинити перешкоди у спілкуванні з дітьми, у зв’язку з чим позивач просив суд визнати його батьком дітей та внести зміни в актові записи про народження, вказавши відомості про нього, як батька. Луцький міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 4 вересня 2015 року позов у частині вимоги про зобов’язання внести зміни щодо походження дітей до актових записів про народження із зазначенням у розділі відомостей про батька залишив без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України. Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 20 квітня 2016 року відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд Волинської області 29 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про задоволення позову: визнав, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 народження, є батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 народження. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 січня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. У заяві ОСОБА_2 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду Волинської області від 29 червня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 128 та частини другої статті 129 Сімейного кодексу України (далі – СК України). Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судових рішень, ОСОБА_2 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2012 року, 17 липня 2013 року, 17 вересня 2014 року, 9 грудня 2015 року та 17 лютого 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди встановили, що між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 у минулому існували тривалі дружні та ділові стосунки, а з часу народження дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4, вони спільно з ними відпочивали, зокрема в республіці Туреччина, що підтверджується фотографіями. ОСОБА_2 є матір’ю сина ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1 народження) та доньки ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_2 народження), що підтверджується оригіналами повних витягів з Державного реєстру атів цивільного стану громадян щодо актових записів про народження НОМЕР_1 та НОМЕР_2 та копіями актових записів про народження від ІНФОРМАЦІЯ_4 НОМЕР_3 та від ІНФОРМАЦІЯ_5 НОМЕР_4. У вказаних документах зазначено, що підставою запису відомостей про батька була вказівка матері відповідно до частини першої статті 135 СК України. Батьком обох дітей було записано ОСОБА_5. Крім того, Луцький міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 4 вересня 2015 року за клопотанням представника позивача призначив судово-генетичну експертизу у справі. Однак оскільки ОСОБА_2 не з’явилася з дітьми для відбрання зразків крові для проведення вказаної експертизи, то ухвала була повернута експертною установою без виконання. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав допустимих і достатніх доказів для підтвердження його батьківства щодо вказаних ним у позові дітей. Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив як з того, що між сторонами існували тривалі стосунки (зокрема, вони спільно з дітьми проводили дозвілля), що підтверджується фотографіями, так і з того, що відповідачка свідомо ухилялася від проведення призначеної судом з метою встановлення батьківства судово-генетичної експертизи. Ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2012 року, 17 липня 2013 року та 17 вересня 2014 року, що надані заявницею для порівняння, якими судові рішення судів попередніх інстанції скасовані, а справи передано на новий розгляд, не містять правової позиції щодо спірних правовідносин та застосування норм матеріального права, а вказують на допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права та необхідність їх усунення для правильного вирішення спору, а також нез’ясування судами належним чином фактичних обставин справи. У наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року зазначено, що суд апеляційної інстанції вважав позов про визнання батьківства необґрунтованим та недоведеним, оскільки наданий позивачем як доказ USB флеш-накопичувач підтверджував лише спільне проведення часу позивача та відповідачки, а не походження дитини від позивача. Проте на відміну від справи, судові рішення в якій переглядаються, у даній справі судово-генетична експертиза судом не призначалась. Тому правові висновки суду касаційної інстанції в цій ухвалі та в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, ґрунтуються на різних фактичних обставинах справ, установлених судами. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року вказано, що позовна давність в один рік з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство, установлена законодавцем як для вимог про визнання батьківства в порядку статті 129, так і в порядку статті 128 СК України. При цьому оскільки нормами СК України не передбачено, що позовна давність застосовується тільки за заявою відповідача, то суди, розглядаючи спір про визнання батьківства, повинні були перевірити дотримання позивачем строку позовної давності при зверненні позивача до суду. Оскільки суди, у справі яка переглядається, не перевірили чи позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства в порядку статті 128 СК України в межах позовної давності, то існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм СК України щодо позовної давності, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 20 СК України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), якщо інше не передбачено цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 129 СК України особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред’явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. У частині другій цієї статті закріплено, що до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. На підставі викладених норм сімейного права можна зробити наступні висновки. Законодавець у частині першій статті 20 СК України закріпив вичерпний перелік статей цього Кодексу і відповідно вимог, що випливають із сімейних відносин, до яких застосовується позовна давність. До цього переліку належить у відповідності до частини другої статті 129 СК України вимога про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком. Тому положення частини другої статті 129 СК України, яке є спеціальним, не може бути поширене на положення про визнання батьківства, передбачені у статті 128 СК України. Крім того, законодавець у частині другій статті 20 СК України передбачив субсидіарне застосування положень ЦК України, які стосуються позовної давності, до сімейних відносин у випадках, передбачених частиною першої статті 20 СК України. Тому у випадках передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 СК України мають застосовуватися правові приписи, закріплені в частині третій статті 267 ЦК України. Тобто, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції. Таким чином, у справі яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій правильно не застосували позовну давність до вимоги про визнання батьківства в порядку статті 128 СК України. Тому судові рішення, які заявниця просить переглянути, є обґрунтованими. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_2 і скасування рішення Апеляційного суду Волинської області від 29 червня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд рішення Апеляційного суду Волинської області від 29 червня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В. М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-617цс17 Відповідно до статті 20 СК України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), якщо інше не передбачено цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 129 СК України особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред’явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. У частині другій цієї статті закріплено, що до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. На підставі викладених норм сімейного права можна зробити наступні висновки. Законодавець у частині першій статті 20 СК України закріпив вичерпний перелік статей цього Кодексу і відповідно вимог, що випливають із сімейних відносин, до яких застосовується позовна давність. До цього переліку належить у відповідності до частини другої статті 129 СК України вимога про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком. Тому положення частини другої статті 129 СК України, яке є спеціальним, не може бути поширене на положення про визнання батьківства, передбачені у статті 128 СК України. Крім того, законодавець у частині другій статті 20 СК України передбачив субсидіарне застосування положень ЦК України, які стосуються позовної давності, до сімейних відносин у випадках, передбачених частиною першої статті 20 СК України. Тому у випадках передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 СК України мають застосовуватися правові приписи, закріплені в частині третій статті 267 ЦК України. Тобто, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-617цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/73FED750203BF5FDC2258115004CEE11
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, малолітнього ОСОБА_3, в інтересах якого діють законні представники ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Оболонської районної державної адміністрації в м. Києві, реєстраційна служба головного управління юстиції в м. Києві, Оболонський районний відділ Державної міграційної служби України в м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанс та кредит») звернулося до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 18 липня 2005 року укладено кредитний договір та 16 квітня 2009 року – додаткову угоду до нього НОМЕР_1, згідно умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 82 000 доларів США строком до 18 липня 2020 року зі сплатою 11 % річних. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 18 липня 2005 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. Окрім того, 18 липня 2005 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого остання відповідає перед банком за неналежне виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань станом на 24 вересня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 1 862 326 грн. 03 коп., а тому позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом визнання права власності за банком на квартиру за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, виселити всіх мешканців зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Справа переглядалася в суді неодноразово. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» задоволено. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» за кредитним договором від 18 липня 2005 року в сумі 1 862 326 грн. 03 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру за АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності шляхом визнання права власності на зазначене майно за ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Постановлено виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, законним представником якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2, з житлового приміщення та знято з реєстраційного обліку, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року змінено в частині стягнення пені, зменшено її розмір з 1 067 235 грн. 57 грн. до 772 615 грн. 45 коп. на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення не звертати до виконання протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що набрав законної сили 07 червня 2014 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відхилено, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року у незміненій частині та рішення апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 33, 36, 37-39 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, пояснення представника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» - ОСОБА_5, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суд встановив, що 18 липня 2005 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_2 та 16 квітня 2009 року – додаткову угоду до нього НОМЕР_1, відповідно до умов яких банк надав позичальнику кредит у розмірі 82 000 доларів США строком до 18 липня 2020 року зі сплатою 11 % річних. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 18 липня 2005 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. 18 липня 2005 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого остання відповідає перед банком за неналежне виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором. Внаслідок невиконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором станом на 24 вересня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 862 326 грн. 03 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що умовами укладеного між сторонами кредитного договору передбачено, що задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», а тому не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно. Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що можливе зменшення розміру стягнутої пені за прострочення виконання зобов’язань за кредитним договором на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, а також із необхідності зупинення виконання рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого та 15 лютого 2017 року, 22 грудня, 21 грудня, 30 листопада 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки, що полягає у реєстрації іпотекодержателем права власності на нерухоме майно на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня, 16 січня 2017 року, 7 грудня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що аналіз статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України свідчить про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статей 33, 36, 37-39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно із положеннями частин другої та третьої зазначеної статті (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). У справі, яка переглядається суд встановив, що умови договору відповідач не виконував, кредитну заборгованість не погасив, у зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору, зокрема пунктом 9.3.1, передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеки». Хоча, у справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою. З урахуванням того, що внаслідок ухвалення Верховним Судом України власного рішення результат по суті спору не зміниться, тому судові рішення суду першої інстанції в незміненій частині та рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-679цс17 Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-679цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/588CAFA017C49FFCC2258110004186DB
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: Харківської міської ради – Ворожбянова А.М., фізичної особи – підприємця Самойлова О.А. – Крижановського М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Харківської міської ради про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2015 року, постанови Харківського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та рішення Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року у справі № 922/5468/14 за позовом Харківської міської ради до фізичної особи – підприємця (далі – ФОП) ОСОБА_1 про повернення безпідставно набутого майна та стягнення 665 979,53 грн, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року Харківська міська рада звернулася до суду з позовом до ФОП ОСОБА_1 , в якому просила повернути в натурі територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради безпідставно набуте майно – земельну ділянку площею 0,1295 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, а також стягнути з ФОП ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради 665 979,53 грн доходів, отриманих відповідачем від використання безпідставно набутої земельної ділянки, у виді несплаченої орендної плати за період із 01 червня 2012 року по 31 жовтня 2014 року. Позовні вимоги, з посиланням на положення статей 1212–1214 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), обґрунтовано тим, що ФОП ОСОБА_1 є власником нежитлових будівель літ. «А-1», «Б-1», «В-1», «Г-1», «И-1», розташованих АДРЕСА_1, на підставі договорів купівлі-продажу від 27 грудня 2005 року та від 24 травня 2012 року, а земельна ділянка за цією адресою використовується відповідачем для експлуатації та обслуговування зазначених будівель за відсутності належним чином оформлених і зареєстрованих речових прав на землю, без внесення плати за цю землю. Рішенням Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року, у задоволенні позову Харківської міської ради відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2015 року постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 922/5468/14 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Харківська міська рада, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 22, 1212–1214 ЦК, статей 224, 225 Господарського кодексу України (далі – ГК), статті 152 Земельного кодексу України (далі – ЗК), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2015 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та рішення Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року, а справу передати на розгляд до суду першої інстанції. В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 21 липня 2016 року у справі № 922/208/15, в якій, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені Харківською міською радою обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ФОП ОСОБА_1 є власником нежитлових будівель літ. «А-1» загальною площею 162,0 кв. м, «Б-1» – 156,0 кв. м, «В-1» – 48,9 кв. м, «Г-1» – 91,1 кв. м, «И-1» – 228,1 кв. м АДРЕСА_1 на підставі договорів купівлі-продажу від 27 грудня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за № 4060, та від 24 травня 2012 року, зареєстрованих у реєстрі за № 2351, № 2348. 19 червня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Харківської міської ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки орієнтовною площею 0,1295 га АДРЕСА_1 для експлуатації нежитлових будівель. На підставі рішення 27 сесії 6 скликання Харківської міської ради від 20 листопада 2013 року № 1326/13 ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель територіальної громади м. Харкова орієнтовною площею 0,1300 га по АДРЕСА_1, для обслуговування нежитлових будівель (торговельні та побутового обслуговування), надано дозвіл на проведення експертної грошової оцінки цієї земельної ділянки. Також визначено, що після прийняття цього рішення необхідно виконати проект землеустрою та подати його на затвердження у встановленому порядку. На замовлення ОСОБА_1 (договір від 10 грудня 2013 року № 13282/1203-1) ТОВ «Геокомплекс» розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, який погоджено управлінням Держземагенства у м. Харкові Харківської області (висновок № 392/14), управлінням містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та генерального плану виконавчого комітету Харківської міської ради (висновок від 24 вересня 2014 року № 3583/0/27-14), Департаментом містобудування та архітектури Харківської обласної державної адміністрації – за умови дотримання землекористувачем діючого пам’яткоохоронного законодавства, режимів використання історичних ареалів та зон охорони пам’яток архітектури (висновок від 24 березня 2014 року № 01-04/663-21552). У листопаді 2014 року відповідач отримав витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки № 2013/14. 30 жовтня 2014 року Департаментом самоврядного контролю за використанням та охороною земель Харківської міської ради здійснено заходи самоврядного контролю за додержанням вимог земельного законодавства при використанні земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, під час яких було встановлено, що земельна ділянка площею 0,1295 га з 24 травня 2012 року використовується ФОП ОСОБА_1 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, які належать відповідачеві на праві власності, без оформлення документів на право власності/користування цією землею та без державної реєстрації відповідних прав згідно з вимогами статті 125 ЗК. Відсутність відповідного рішення Харківської міської ради щодо надання в користування або продажу спірної земельної ділянки, зареєстрованого речового права відповідача на цю земельну ділянку підтверджується листами Департаменту земельних відносин виконавчого комітету Харківської міської ради від 07 жовтня 2014 року № 10830/0/225-14, управління Держземагентства у м. Харкові Харківської області від 13 жовтня 2014 року № 4578/08. Згідно з повідомленням Західної об’єднаної державної податкової інспекції м. Харкова від 23 вересня 2014 року ОСОБА_1 сплачено 1 929,37 грн нарахованого за 2013–2014 р.р. земельного податку за земельну ділянку (площею 0,01105 га) за адресою: АДРЕСА_1. Розмір доходу ФОП ОСОБА_1 , розрахований Харківською міською радою як розмір плати за користування безпідставно набутим майном (земельною ділянкою комунальної власності) у виді орендної плати за землю за період із 01 червня 2012 року по 31 жовтня 2014 року, зменшений на суму зроблених відповідачем платежів за використання землі у виді земельного податку, становить 665 979,53 грн. Відповідач у добровільному порядку не сплатив позивачеві зазначеної суми, що і послужило підставою для звернення до суду з відповідним позовом. Судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про повернення земельної ділянки як безпідставно набутого майна з посиланням на положення частини четвертої статті 41 Конституції України, статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 16, частини першої статті 181, частини першої статті 316 ЦК мотивовано тим, що недотримання відповідачем порядку оформлення права на земельну ділянку, на якій розташовано належні відповідачеві об’єкти нерухомості, не може бути підставою для обмеження та порушення права власності відповідача на ці об’єкти, оскільки будь-яке переміщення зазначених будівель є неможливим без їх знецінення (знищення) і зміни їх призначення, отже, користування нерухомістю неможливе без користування земельною ділянкою, а обраний позивачем спосіб захисту в цій частині позовних вимог є неефективним і фактично не призводить до відновлення його порушених прав. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині стягнення з відповідача доходу, одержаного від безпідставно набутого майна, суди виходили із того, що відсутність зареєстрованих речових прав на землю за відповідачем не свідчить про відсутність достатньої правової підстави для набуття відповідачем земельної ділянки, враховуючи фактичний та юридичний зв’язок земельної ділянки та розташованих на ній належних відповідачеві на праві власності будівель. Таким чином, відсутність конкретного правопорушення зі сторони відповідача у виді набуття майна за рахунок потерпілого, а також відсутність інших обставин, які б свідчили про будь-які позаправові аспекти у відносинах сторін, виключає обов’язок відповідача з відшкодування доходів від цього майна в порядку статей 1212– 1214 ЦК. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем не доведено наявності у діях відповідача усіх елементів складу цивільного правопорушення для покладення на останнього обов’язку з виплати збитків у виді упущеної вигоди (зокрема у розмірі неодержаної плати за оренду земельної ділянки) відповідно до положень статті 22 ЦК та частини другої статті 224 ГК. Разом із тим у справі, копію постанови у якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 22, 1166, 1212 ЦК, дійшов висновку про правомірність задоволення позовних вимог щодо стягнення суми несплаченої орендної плати, а також зауважив, що внаслідок використання відповідачем земельної ділянки без правовстановлюючих документів Харківська міська рада фактично була позбавлена права одержати дохід у виді орендної плати, який вона могла би отримати в разі своєчасного укладення договору оренди, що завдало їй шкоди у спірній сумі. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Правовий механізм переходу прав на землю, пов’язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 ЗК. Виходячи зі змісту зазначеної статті, норма щодо переходу права на земельну ділянку у разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебувала у власності або у користуванні колишнього власника будівлі. Як вбачається із положень статті 120 ЗК, виникнення права власності на об’єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки. Водночас за змістом статті 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Зважаючи на ці положення, новий власник земельної ділянки не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що з моменту виникнення права власності на нерухоме майно у власника виникає обов’язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, розташовану під цією будівлею. У справі, що розглядається, ФОП ОСОБА_1, набувши право власності на об’єкти нерухомості, розташовані на спірній земельній ділянці, належним чином не оформив правовідносин щодо користування земельною ділянкою. Відповідно до статті 206 ЗК використання землі в Україні є платним. Об’єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. Статтею 14 Податкового кодексу України (далі – ПК; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що плата за землю – це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. У справі, яка розглядається, Харківська міська рада, звертаючись до суду з відповідним позовом, як на правову підставу своїх вимог послалася на положення статей 1212–1214 ЦК, а обґрунтовуючи свої вимоги про стягнення 665 979,53 грн, зауважила, що ця сума є сумою несплаченої відповідачем орендної плати як обов’язкового платежу за використання земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, без належного оформлення права власності/користування та державної реєстрації цих прав за період із 01 червня 2012 року по 31 жовтня 2014 року. Стаття 1212 ЦК досить широко визначає підстави виникнення зобов’язань у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави. Втім, предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, що виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. За змістом пункту 4 частини третьої статті 1212 ЦК положення глави 83 ЦК застосовується також до вимог про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Відповідно до загальних положень законодавства про відшкодування завданої шкоди таке відшкодування є мірою відповідальності. Разом з тим обов’язок набувача повернути безпідставно набуте (збережене) майно потерпілому не належить до заходів відповідальності, оскільки боржник при цьому не несе жодних майнових втрат – він зобов’язується повернути тільки майно, яке безпідставно утримував (зберігав). На відміну від зобов’язань, які виникають із завдання шкоди, для відшкодування шкоди за пунктом 4 частини третьої статті 1212 ЦК вина не має значення, оскільки важливий сам факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. У справі, що розглядається, суд встановив, що ФОП ОСОБА_1, правомірно володіючи нежитловими будівлями літ. «А-1» загальною площею 162,0 кв. м, «Б-1» – 156,0 кв. м, «В-1» – 48,9 кв. м, «Г-1» – 91,1 кв. м , «И-1» – 228,1 кв. м, розташованих АДРЕСА_1, користується спірною земельною ділянкою. При цьому відповідач належним чином не оформив права власності або права на постійне землекористування зазначеною ділянкою, а тому не є суб’єктом плати за землю у формі земельного податку. Отже, єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата (статті 14.1.72, 14.1.73 ПК). Таким чином, із часу виникнення права власності на нерухоме майно у ФОП ОСОБА_1 виник й обов’язок укласти та зареєструвати відповідний договір щодо користування спірною земельною ділянкою. Цього обов’язку відповідач не виконав, а тому без законних підстав зберігав у себе майно – кошти за оренду землі. Ураховуючи викладене, помилковим є висновок Вищого господарського суду України про відмову у задоволенні позовних вимог Харківської міської ради про стягнення коштів на підставі статей 1212–1214 ЦК з огляду на те, що спірні правовідносини не регулюються зазначеними нормами права. Розмір безпідставно збережених коштів відповідача у період із 01 червня 2012 року по 31 жовтня 2014 року було розраховано Харківською міською радою як розмір плати за земельну ділянку комунальної власності у формі орендної плати за землю, який нараховується та сплачується за регульованою ціною, встановленою уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування. У справі, яка розглядається, суди всіх інстанцій наведених норм чинного законодавства не врахували та дійшли передчасного висновку про безпідставність позовних вимог в цій частині. У зв’язку з викладеним судові рішення, постановлені у справі, підлягають скасуванню. Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо правильності здійснення розрахунків грошових вимог, які заявлені до стягнення, перешкоджає ухваленню нового рішення, тому справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції. З огляду на викладене подана Харківською міською радою заява підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2015 року, постанова Харківського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та рішення Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року – скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 665 979,53 грн з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Харківської міської ради задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2015 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та рішення Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року у справі № 922/5468/14 в частині відмови у позові Харківської міської ради про стягнення 665 979,53 грн скасувати, справу в цій частині передати на розгляд до суду першої інстанції. У решті судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 12 квітня 2017 року № 3-1347гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B5DFF641EA2CA4D9C2258121003AE54B
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрний дім ім. Горького» про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки, скасування запису про державну реєстрацію договору оренди та стягнення упущеної вигоди за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрний дім ім. Горького» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрний дім ім. Горького» (далі – ТОВ «АД ім. Горького») про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки, скасування запису про державну реєстрацію договору оренди та стягнення упущеної вигоди. Позивачка зазначала, що вона є власницею земельної ділянки S_1 на території АДРЕСА_1. 6 вересня 2006 року вона уклала з TOB «АД ім. Горького» договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого передала в оренду вказану земельну ділянку на строк 10 років. Державну реєстрацію цього договору проведено лише 15 серпня 2008 року, хоча земельна ділянка передана орендареві 6 вересня 2006 року, про що сторони підписали акт прийому-передачі. 13 червня 2015 року позивачка направила відповідачу лист-вимогу про припинення договору оренди земельної ділянки з 6 вересня 2016 року, проте відповіді не отримала. Посилаючись на те, що моментом укладення зазначеного договору оренди земельної ділянки є дата його підписання сторонами – 6 вересня 2006 року, а державна реєстрація договору вказує на його чинність і не може змінювати моменту укладення договору, а також на те, що відповідач сплачує орендну плату в заниженому розмірі, позивачка просила визначити строк дії договору оренди земельної ділянки до 7 вересня 2016 року, скасувати запис про державну реєстрацію цього договору та стягнути з відповідача 8 тис. 730 грн 85 коп. упущеної вигоди за 2012–2014 роки. Сахновщинський районний суд Харківської області рішенням від 13 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд Харківської області 9 березня 2016 року рішення суду першої інстанції змінив: виключив з мотивувальної частини рішення висновки щодо спливу строку дії договору оренди земельної ділянки, а саме: «Фактично відповідач використовує земельну ділянку з 6 вересня 2006 року і його строк дії відповідно спливає 6 вересня 2016 року, і відповідно з 7 вересня 2016 року договір оренди припиняє свою дію. Тому оскільки сторони дійшли згоди щодо істотних умов договору оренди земельної ділянки, скріпивши 6 вересня 2006 року договір своїми підписами, що і є моментом укладення договору. За таких обставин договір оренди земельної ділянки припиняє свою дію після закінчення 10-річного строку, який розпочинається з моменту його укладення, а не з моменту державної реєстрації, оскільки державна реєстрація вказує на чинність договорів (набрання юридичної сили) і не може змінювати момент їх укладення». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 грудня 2016 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 9 березня 2016 року в частині виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновків щодо спливу строку дії договору оренди земельної ділянки скасувала, залишила в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення упущеної вигоди залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року ТОВ «АД ім. Горького» просить скасувати цю ухвалу в частині вирішення вимог про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки та залишити в силі в цій частині рішення Апеляційного суду Харківської області від 9 березня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 210, частини першої статті 638 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 18, 20 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин); невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ТОВ «АД ім. Горького» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня, 8 вересня 2016 року, 25 липня 2016 року (дві ухвали) та постанови Верховного Суду України від 18 січня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «АД ім. Горького» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки S_1 на території АДРЕСА_1. 6 вересня 2006 року між ОСОБА_1 та TOB «АД ім. Горького» було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого позивачка надала зазначену земельну ділянку в оренду орендареві на строк 10 років. Земельна ділянка передана в користування орендарю згідно з актом прийому-передачі від 6 вересня 2006 року. Згідно з пунктом 3.1 указаного договору оренди земельна ділянка надається в оренду на строк 10 років, починаючи з моменту державної реєстрації цього договору. Відповідно до пункту 11.1 договору оренди земельної ділянки він набирає чинності після його державної реєстрації у встановленому чинним законодавством порядку. 15 серпня 2008 року проведена державна реєстрація цього договору. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що моментом укладення договору оренди земельної ділянки є день його підписання (6 вересня 2006 року), тому цей договір припиняє дію після закінчення 10-річного строку, який починається з моменту його укладення, а не з моменту державної реєстрації, яка свідчить про набуття договором чинності (юридичної сили) і не може змінювати моменту укладення договору. Крім того, суд зазначив, що вимоги позивачки про необхідність визначення строку дії договору оренди земельної ділянки судовим рішенням безпідставні, оскільки такий строк визначений умовами договору; договірні відносини відповідача з іншими орендодавцями та їхня домовленість щодо розміру орендної плати не є упущеною вигодою позивачки, оскільки сторони у спірному договорі досягли згоди щодо розміру та порядку сплати орендної плати. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині посилання на те, що моментом укладення договору оренди земельної ділянки є день його підписання сторонами, апеляційний суд виходив з того, що при укладенні цього договору сторони досягли згоди щодо початку дії його строку з моменту державної реєстрації (15 серпня 2008 року), тому строк його дії починається саме з цієї дати. В іншій частині апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновків щодо спливу строку дії договору оренди земельної ділянки із залишенням у силі в цій частині рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з його висновком про те, що моментом укладення зазначеного договору оренди земельної ділянки є дата його підписання, а не дата його державної реєстрації. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня, 8 вересня 2016 року, 25 липня 2016 року (дві ухвали), постановлених в аналогічних справах за позовами фізичних осіб до ТОВ «АД ім. Горького» про визначення строку дії договорів оренди земельних ділянок, містяться висновки про те, що строк дії спірних договорів оренди земельних ділянок починається з моменту їх державної реєстрації, а не з моменту їх укладення, оскільки саме таку умову визначили сторони у відповідних пунктах цих договорів оренди. У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року міститься правовий висновок про те, що строк дії спірного договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 210, частини першої статті 638 ЦК України, статей 18, 20 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі – у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов’язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі». За змістом статей 18, 20 цього Закону (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом. Отже, строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення. Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов’язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін. Саме такий по суті висновок міститься й у судових рішеннях суду касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року, на яку посилається заявник. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з пунктом 3.1 спірного договору оренди земельна ділянка надається в оренду на строк 10 років, починаючи з моменту державної реєстрації цього договору; відповідно до пункту 11.1 договору оренди земельної ділянки він набирає чинності після його державної реєстрації у встановленому чинним законодавством порядку. З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що строк дії спірного договору оренди земельної ділянки починається з моменту державної реєстрації, оскільки при укладенні цього договору сторони досягли згоди щодо початку дії його строку саме з цього моменту. Отже, рішення суду апеляційної інстанції, яке помилково скасував суд касаційної інстанції в частині виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновків щодо спливу строку дії договору оренди земельної ділянки, ухвалено відповідно до вимог частини першої статті 210, частини першої статті 638 ЦК України, статей 18, 20 Закону України «Про оренду землі» та правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 18 січня 2017 року. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди першої та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення касаційного суду в частині вирішення вимог про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки, ухваленого в цій справі, та залишення в силі в цій частині рішення суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрний дім ім. Горького» задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року скасувати в частині вирішення вимог про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки, залишити в силі в цій частині рішення Апеляційного суду Харківської області від 9 березня 2016 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-422цс17 Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов’язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі». За змістом статей 18, 20 цього Закону (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом. Отже, строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення. Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов’язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-422цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C9EEFE46693C1735C2258122002AE7D8
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 – Мастепанова О.В., Генеральної прокуратури України – Рудак О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року, постанови Донецького апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року та рішення Господарського суду Донецької області від 04 серпня 2015 року у справі № 905/542/15 за позовом прокурора Приморського району м. Маріуполя в інтересах держави в особі виконавчого комітету Маріупольської міської ради до ФОП ОСОБА_1 про стягнення 170 208,71 грн, в с т а н о в и л а: У червні 2015 року прокурор Приморського району м. Маріуполя звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі виконавчого комітету Маріупольської міської ради до ФОП ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами за період з 10 квітня 2014 року по 10 червня 2015 року в розмірі 165 739,05 грн і пені в розмірі 4 469,66 грн у зв’язку з неналежним виконанням відповідачем грошових зобов’язань за договором від 22 березня 2013 року № 25, укладеним між виконавчим комітетом Маріупольської міської ради та ФОП ОСОБА_1. Рішенням Господарського суду Донецької області від 04 серпня 2015 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року, позов задоволено. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь виконавчого комітету Маріупольської міської ради заборгованість із внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами у розмірі 165 739,05 грн і пеню у розмірі 4 469,66 грн. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 у доход Державного бюджету України судовий збір у розмірі 2 551,13 грн. Постановою Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року зазначені судові рішення залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 905/542/15 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ФОП ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Закону України «Про рекламу», частини другої статті 628 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 6, 7 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 905/3203/15, від 02 серпня 2016 року у справі № 905/1169/16, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ФОП ОСОБА_1 обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 20 березня 2013 року № 128 «Про розгляд звернень суб’єктів господарської діяльності щодо розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами на території м. Маріуполя» ФОП ОСОБА_1 продовжено термін дії дозволів на розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами на 16 бігбордів терміном на 5 років згідно з додатком 4 із 16 квітня 2013 року до 16 квітня 2018 року. 22 березня 2013 року між виконавчим комітетом Маріупольської міської ради (виконком) і ФОП ОСОБА_1 (розповсюджувач) укладено договір № 25 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, за умовами якого виконком надає розповсюджувачу у тимчасове платне користування місця розташування рекламних засобів, зазначених у додатку 1, а розповсюджувач приймає вказані місця, використовує їх для розташування рекламних засобів та оплачує користування зазначеними місцями згідно з умовами цього договору. Пунктом 1.3 договору передбачено, що місця розташування рекламних засобів являють собою площу зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або території на відкритій місцевості у межах м. Маріуполя, перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Маріуполя, управління ними, в тому числі укладання договорів щодо них, здійснюється виконавчим комітетом Маріупольської міської ради; місця розташування рекламних засобів надаються розповсюджувачу виключно для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами, зазначених у дозволі, виданому на підставі відповідного рішення виконкому міської ради (пункт 1.4); місця розташування рекламних засобів вважаються переданими виконкомом і прийнятими розповсюджувачем з моменту укладення цього договору (пункт 1.6). Пунктом 2.3.1 договору передбачено, що розповсюджувач зобов’язується неухильно виконувати вимоги Закону України «Про рекламу», Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року № 2067, правових актів органів місцевого самоврядування м. Маріуполя, які регламентують розміщення зовнішньої реклами у м. Маріуполі. Плата за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів установлена в порядку, визначеному виконкомом (пункт 3.1); розмір плати за тимчасове користування місцями розташування рекламного засобу, наданими в користування розповсюджувачу, становить 13 872,29 грн на місяць (пункт 3.2); загальна сума договору за п’ять років після отримання розповсюджувачем відповідного дозволу на розміщення зовнішньої реклами становить 832 337,10 грн (пункт 3.3); плата зараховується до міського бюджету м. Маріуполя; внесення плати здійснюється розповсюджувачем: перший платіж – протягом п’яти робочих днів з дня укладення договору, наступні платежі – авансом до 10 числа місяця, що передує місяцю, за який здійснюється оплата (пункти 3.4, 3.5). Цей договір набирає чинності з моменту його укладення, а укладеним договір вважається з дня його підписання сторонами (пункти 5.1, 5.2). Пунктом 6.4 цього договору передбачено, що за несвоєчасну або неповну сплату платежів за користування місцями розташування рекламних засобів розповсюджувач сплачує виконкому пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми простроченого платежу за кожний день прострочки. Додатковою угодою № 01 від 18 січня 2014 року пункти 3.2. і 3.3 договору від 22 березня 2013 року № 25 викладено в редакції, відповідно до якої розрахунок плати, від якої звільняється розповсюджувач зовнішньої реклами у зв’язку з розміщенням соціальної реклами протягом 2013 року, наведений у додатку 1. Розмір плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, наданими в користування розповсюджувачу зовнішньої реклами, становить 13 436,52 грн в місяць з урахуванням розміщення соціальної реклами протягом 2013 року. Загальна сума договору за п’ять років з урахуванням розміщення соціальної реклами протягом 2013 року становить 806 191,05 грн. Ця угода набирає чинності з моменту її підписання. 20 березня 2014 року між сторонами була укладена додаткова угода № 02, відповідно до якої з моменту її підписання розмір щомісячного платежу з урахуванням заборгованості за період з 16 квітня 2013 року по 10 березня 2014 року у загальному розмірі 161 238,24 грн, та запровадження місячної плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів на рівні 7 690,14 грн на період з 10 квітня 2014 року по 10 березня 2018 року, починаючи з квітня 2014 року становитиме 11 049,27 грн. Загальна сума договору за п’ять років після отримання розповсюджувачем відповідного дозволу на розміщення зовнішньої реклами становить 530 364,96 грн. У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем зобов’язань за договором щодо внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами позивач 24 квітня 2015 року направив відповідачеві претензію від 22 квітня 2015 року № 37 із вимогою про погашення заборгованості, яка утворилася станом на 01 квітня 2015 року у розмірі 143 640,51 грн у десятиденний термін із дня отримання цієї претензії. Станом на 10 червня 2015 року заборгованість становила 165 739,05 грн. Судові рішення у справі, яка розглядається, з посиланням на положення статей 509, 525, 526, 610, 612 ЦК, мотивовано тим, що неналежне виконання відповідачем зобов’язань щодо внесення плати у строки та в розмірі, які передбачені умовами договору, призвело до виникнення заборгованості в розмірі 165 739,05 грн, яка правомірно заявлена до стягнення з відповідача. У зв’язку з порушенням відповідачем грошового зобов’язання суд також дійшов висновку про обґрунтоване нарахування пені в розмірі 4 469,66 грн. Суди апеляційної і касаційної інстанцій визнали безпідставними посилання відповідача на положення статті 7 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», відповідно до якої на період проведення антитерористичної операції скасовується орендна плата за користування державним і комунальним майном суб’єктам господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції. У справі № 905/3203/15, копію постанови в якій надано для порівняння, при вирішенні спору про стягнення заборгованості з внесення плати за тимчасове користування місцями розміщення спеціальної рекламної конструкції зовнішньої реклами у м. Маріуполі суд касаційної інстанції дійшов висновку, що Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» є спеціальним законом у спірних правовідносинах і підлягає обов’язковому застосуванню на території, на якій проводиться антитерористична операція, тому суб’єкти господарювання звільняються від орендної плати за користування державним та комунальним майном на період із 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану. У справі № 905/1169/16, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції при вирішенні спору про визнання недійсним договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів зазначив, що за своєю правовою природою оспорюваний договір у розумінні частини другої статті 628 ЦК є змішаним договором, оскільки містить елементи договору оренди комунального майна, отже норми Закону України «Про оренду державного і комунального майна» поширюються на спірні правовідносини сторін, оскільки регулюють відносини з передачі в оренду комунального майна, до якого належать зовнішні поверхні будинку, споруд, елементи вуличного обладнання та інші об’єкти в межах населених пунктів, які є місцями розміщення зовнішньої реклами. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики в застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК) суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Аналогічні положення викладено у статтях 525, 526 ЦК. Як установлено судами, предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога прокурора в інтересах держави в особі виконавчого комітету Маріупольської міської ради про стягнення з відповідача заборгованості з внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами та пені у зв’язку з неналежним виконанням відповідачем грошових зобов’язань за договором від 22 березня 2013 року № 25 за період з 10 квітня 2014 року по 10 червня 2015 року. Вирішуючи питання щодо правомірності нарахування та стягнення з відповідача цієї заборгованості в контексті положень статей 6, 7 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», слід виходити із такого. За змістом статей 6, 7 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який набрав чинності 15 жовтня 2014 року (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом), на період проведення антитерористичної операції суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, звільнено від плати за користування земельними ділянками державної та комунальної власності, а також скасовано для цих суб’єктів орендну плату за користування державним і комунальним майном. Зазначеними нормами для суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, скасовано орендну плату за користування виключно державним та комунальним майном, отже для застосування цієї норми права необхідно враховувати характер спірних правовідносин сторін та їх правове регулювання. За умовами договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, укладеного між сторонами у справі, що розглядається, позивач надав відповідачеві (розповсюджувачу) у тимчасове платне користування місця розташування рекламних засобів, а розповсюджувач прийняв ці місця і зобов’язаний був оплачувати користування зазначеними місцями згідно з умовами договору. Пунктом 1.3 договору передбачено, що місця розташування рекламних засобів являють собою площу зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або території на відкритій місцевості у межах м. Маріуполя, перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Маріуполя, управління ними, в тому числі укладання договорів щодо них, здійснюється виконавчим комітетом Маріупольської міської ради; місця розташування рекламних засобів надаються розповсюджувачу виключно для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами, зазначених у дозволі, виданому на підставі відповідного рішення виконкому міської ради. Засади рекламної діяльності в Україні, регулювання відносин, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами регламентовано Законом України «Про рекламу». За визначенням термінів, наведених у статті 1 цього Закону, зовнішня реклама – це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг. Розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів – на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим – Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 16 Закону України «Про рекламу»). Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року № 2067 затверджено Типові правила розміщення зовнішньої реклами, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами (далі – Правила). Згідно з пунктом 2 цих Правил місце розташування рекламного засобу – це площа зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або відведеної території на відкритій місцевості у межах населеного пункту, що надається розповсюджувачу зовнішньої реклами в тимчасове користування власником або уповноваженим ним органом (особою); спеціальні конструкції – тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об'ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами. Зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил. Видача (відмова у видачі, переоформлення, видача дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Справляння плати за видачу зазначених дозволів виконавчими органами сільських, селищних, міських рад забороняється (пункт 3 Правил). Відповідно до пункту 4 Правил на територіях, будинках і спорудах зовнішня реклама розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб) з урахуванням архітектурних, функціонально-планувальних, історико-культурних чинників, типології елементів місцевого середовища та з додержанням правил благоустрою територій населених пунктів. За змістом пунктів 24, 32 Правил виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов'язаних з розташуванням рекламного засобу. Плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, – на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою). Порядок внесення плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності, визначено в Положенні про порядок розміщення зовнішньої реклами на території м. Маріуполя, затвердженому рішенням виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 15 червня 2011 року № 178. Згідно з пунктом 6.1 цього Положення плата за користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному виконкомом міської ради, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, – на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою). Разом із тим передача в оренду майна, яке є комунальною власністю, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання такого майна, регулюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна». Особливість таких відносин полягає у відповідній процедурі передачі такого майна в оренду, характерних ознаках об’єкта оренди, проведенні обов’язкової оцінки об’єкта оренди за відповідною методикою, відповідності договору оренди в частині істотних умов (у тому числі орендної плати, встановленої за відповідною методикою) типовому договору оренди певного майна, визначенні орендаря на конкурсних засадах та інш. Аналіз наведених норм матеріального права та умов договору, укладеного між сторонами у справі, яка розглядається, дає підстави для висновку, що відносини, які виникають з тимчасового користування місцем розташування рекламних засобів не мають ознак, притаманних відносинам у сфері оренди комунального майна, оскільки розміщення зовнішньої реклами проводиться за окремою процедурою, відмінною від процедури передачі в оренду комунального майна, на підставі дозволів, що надаються виконавчим комітетом відповідних рад у порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України; договір на тимчасове користування такими місцями укладається без проведення конкурсів, а сам об’єкт – місця розташування рекламних засобів –площа зовнішньої поверхні будівлі або споруди, елемента вуличного обладнання тощо – не входить до переліку об’єктів оренди, визначеного у статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». За таких обставин суди апеляційної і касаційної інстанцій у справі, яка розглядається, дійшли обґрунтованого висновку, що відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами регулюються спеціальними нормами Закону України «Про рекламу», постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» від 29 грудня 2013 року № 2067, а питання щодо правових наслідків порушення зобов’язання та відповідальності за його порушення унормовано загальними положеннями цивільного законодавства і не потребує субсидіарного застосування норм про оренду комунального майна в цій частині. Відтак, положення Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» щодо скасування орендної плати за користування комунальним майном для суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, до правовідносин сторін у справі, що розглядається, застосуванню не підлягають. Встановивши неналежне виконання відповідачем договірних зобов’язань щодо своєчасного та повного внесення плати за користування місцями розташування рекламних засобів і враховуючи положення статті 193 ГК, статей 525, 526 ЦК, суди правомірно задовольнили позов. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. З огляду на викладене заява ФОП ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 905/542/15 задоволенню не підлягає. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року, постанови Донецького апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року та рішення Господарського суду Донецької області від 04 серпня 2015 року у справі № 905/542/15 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 26 квітня 2017 року № 3-176гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A783F1304D4F0013C2258123002737C9
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, Вищого професійного училища № 25, треті особи: виконавчий комітет Хмельницької міської ради, служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про скасування ордеру на житло, свідоцтва та приватизації, за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 липня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 25 квітня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, Вищого професійного училища № 25 (далі – ВПУ № 25) про визнання недійсними ордеру на житло, приватизації та свідоцтва про право власності на житло. Позивачка зазначала, що 22 листопада 2011 року ВПУ № 25 на ім’я ОСОБА_2 було видано ордер НОМЕР_1 на право зайняття квартири загальною площею 42,2 кв. м, яка складається з однієї кімнати за АДРЕСА_1, на сім`ю в складі однієї особи – сина ОСОБА_3. Вказаний ордер є незаконним, оскільки його було видано директором ВПУ № 25 ОСОБА_4, а не виконавчим комітетом Хмельницької міської ради, як це передбачено ЖК УРСР. Крім того, було порушено порядок надання квартир, зокрема, позивачка перебувала на квартирному обліку з липня 1994 року за НОМЕР_2, а відповідачка перебувала на обліку з червня 1998 року за НОМЕР_3. Позивачка просила визнати недійсним ордер на житлове приміщення від 22 листопада 2011 року НОМЕР_1, виданий директором ВПУ № 25 на ім’я ОСОБА_2 на право зайняття квартири за АДРЕСА_1; визнати недійсною приватизацію зазначеної квартири на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_3, скасувати розпорядження ВПУ № 25 від 24 листопада 2011 року НОМЕР_4 про приватизацію спірної квартири на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3, скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 19 липня 2012 року, видане ВПУ № 25 на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 25 квітня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним ордер на житлове приміщення від 22 листопада 2011 року НОМЕР_1, виданий на підставі протокольного рішення НОМЕР_5 житлової комісії від 3 березня 2010 року директором ВПУ № 25 на ім’я ОСОБА_2 на сім’ю з 1 особи – ОСОБА_3, на право зайняття житлового приміщення – квартири за АДРЕСА_1; визнано недійсною приватизацію спірної квартири на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3; скасовано розпорядження ВПУ № 25 від 24 листопада 2011 року НОМЕР_4 про приватизацію спірної квартири на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3; скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 19 липня 2012 року, видане ВПУ № 25 на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові, з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; а саме статті 59 ЖК УРСР, статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ВПУ № 25 ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірна квартира належала на праві власності ВПУ № 25 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13 вересня 2011 року. 22 листопада 2011 року директором ВПУ № 25 видано ордер за НОМЕР_1 ОСОБА_2 з сім’єю у складі одного чоловіка – її неповнолітнього сина ОСОБА_3, на право зайняття однокімнатної квартири за АДРЕСА_1. Ордер видано на підставі рішення житлової комісії ВПУ від 3 березня 2010 року. В подальшому на підставі розпорядження ВПУ № 25 від 24 листопада 2011 року за НОМЕР_4 спірна квартира була передана у власність ОСОБА_2 та її сина в рівних частках, які 19 липня 2012 року отримали відповідне свідоцтво про право власності на квартиру. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що порядок надання спірного жилого приміщення було порушено, спільне рішення адміністрації та профкому про надання житла ОСОБА_2 не приймалося, на затвердження виконкому не передавалося, ордер на квартиру видано не уповноваженим на це органом, що є підставою для визнання такого ордеру недійсним на підставі статті 59 ЖК УРСР. Разом з тим у справі за аналогічних обставин, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2016 року в якій надана заявником для порівняння, суд дійшов протилежних висновків та відмовив у задоволенні позовних вимог. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 59 ЖК УРСР, статті 15 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статей 52, 58 ЖК УРСР на підставі яких судом вирішено спір, жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради народних депутатів. На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Отже, зазначені норми закону регулюють забезпечення громадян жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду. Проте застосовуючи до спірних правовідносин зазначені норми закону, суди не врахували, що спірна квартира належала ВПУ ¹ 25 на праві приватної власності. Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Разом з тим суди не встановили та в рішенні не зазначили, які дії власником житла вчинені всупереч вимогам закону. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Проте суд не зазначив, за захистом якого порушеного права ОСОБА_1 звернулася до суду, та не дав належної правової оцінки відповідним рішенням виконавчого комітету Хмельницької міської ради від 23 лютого 2000 року НОМЕР_6 (том 1 , а. с . 133) та від 27 серпня 2015 року НОМЕР_7 (том 1, а. с. 134-136). З огляду на наведене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, ухвалені в справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконними. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 25 квітня 2016 року та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 березня 2017 року у справі № 6-2122цс16 Відповідно до статей 52, 58 ЖК УРСР на підставі яких судом вирішено спір, жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради народних депутатів. На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Отже, зазначені норми закону регулюють забезпечення громадян жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду. Проте застосовуючи до спірних правовідносин зазначені норми закону, суди не врахували, що спірна квартира належала ВПУ ¹ 25 на праві приватної власності. Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Разом з тим суди не встановили та в рішенні не зазначили, які дії власником житла вчинені всупереч вимогам закону. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Проте суд не зазначив, за захистом якого порушеного права позивачка звернулася до суду та не дав належної правової оцінки відповідним рішенням місцевих органів державної влади, наявних у матеріалах справи. Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2122цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4DEC6F4557D4DA88C2258122004FD863
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Солом’янського районного управління юстиції у м. Києві, Приватного підприємства «Нива-В.Ш.», треті особи: ОСОБА_4, Публічне акціонерне товариство «Платинум банк», про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, договору купівлі-продажу й свідоцтва про право власності та застосування реституції за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : 26 лютого 2014 року ОСОБА_3, ОСОБА_1 звернулись до суду з указаним позовом, зазначаючи, що 5 грудня 2011 року проведено прилюдні торги з реалізації предмета іпотеки – квартири АДРЕСА_1, що належала на праві власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1. За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири, задоволено вимоги Публічного акціонерного товариства «Платинум банк» (далі – ПАТ «ПтБ») щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором у розмірі 435 тис. 204 грн. Посилаючись на те, що прилюдні торги з реалізації квартири проведено з порушенням чинного законодавства, а саме: на момент проведення торгів втратив чинність акт оцінки майна; власників квартири не повідомлено про відкриття виконавчого провадження; не здійснено оцінки майна при накладенні на нього арешту; вартість майна, встановлену у висновку експерта, суттєво занижено; в оголошенні про проведення прилюдних торгів зазначено недостовірну інформацію щодо власників квартири, ОСОБА_3, ОСОБА_1 просили визнати недійсними висновок оцінювача ОСОБА_5 про ринкову вартість нерухомого майна, складений 27 травня 2011 року, протокол проведення прилюдних торгів з продажу квартири від 5 грудня 2011 року, акт про реалізацію арештованого майна від 30 січня 2012 року, прилюдні торги з реалізації квартири від 5 грудня 2011 року та скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4. Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 8 липня 2014 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_1. Апеляційний суд м. Києва рішенням від 23 червня 2015 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 8 липня 2014 року змінив, виключив з його мотивувальної частини посилання на надуманість доводів позивачів щодо недійсності оцінки майна та необхідність оскарження таких дій у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2015 року залишив без змін. У червні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 260, 261 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 48 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 19 грудня 2003 року та свідоцтв про право на спадщину за законом від 22 вересня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є власниками квартири АДРЕСА_1. 25 травня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Міжнародний іпотечний банк», правонаступником якого є ПАТ «ПтБ», і ОСОБА_3, ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, за умовами якого останні передали в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 з метою забезпечення повного виконання зобов’язань ОСОБА_1 за договором про іпотечний кредит від 25 травня 2007 року. 22 лютого 2010 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 видав виконавчий напис про звернення стягнення на зазначену квартиру в рахунок погашення боржником заборгованості за кредитом у розмірі 397 тис. 273 грн 46 коп. та пені в розмірі 36 тис. 230 грн 87 коп. Старший державний виконавець відділу державної виконавчої служби Солом’янського районного управління юстиції у м. Києві 10 березня 2010 року виніс постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого напису нотаріуса про солідарне стягнення з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь ПАТ «ПтБ» заборгованості за кредитним договором за рахунок іпотечного майна, а саме квартири АДРЕСА_1. 5 грудня 2011 року проведено прилюдні торги з реалізації нерухомого майна – квартири АДРЕСА_1, переможцем яких став ОСОБА_4. Відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_1 й залишаючи в силі рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову, суд касаційної інстанції погодився з його висновком про проведення торгів з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки станом на 5 грудня 2011 року (дата проведення прилюдних торгів) закінчився шестимісячний строк дії висновку експертної оцінки від 27 травня 2011 року. Проте позивачі пропустили позовну давність тривалістю у три місяці, встановлену статтею 48 Закону України «Про іпотеку», про що заявлено Приватним підприємством «Нива-В.Ш.» до ухвалення рішення судом першої інстанції. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_1 надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2012 року, 31 липня 2013 року, 28 травня 2014 року та 4 лютого і 19 серпня 2015 року. У наданих для порівняння судових рішеннях суд касаційної інстанції виходив з того, що оскільки прилюдні торги є спеціальною процедурою, за результатами якої укладається договір купівлі-продажу, і такий договір можна визнати недійсним у судовому порядку за правилами, закріпленими ЦК України, з підстав його невідповідності вимогам цього Кодексу та актам цивільного законодавства, то позовна давність для оскарження договору, укладеного на прилюдних торгах, є загальною і відповідно до статті 257 ЦК України встановлюється тривалістю у три роки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Згідно із частиною п’ятою статті 45 цього Закону за результатами проведення прилюдних торгів і продажу предмета іпотеки складається протокол, який підписується уповноваженим представником організатора прилюдних торгів та покупцем предмета іпотеки. Отже, продаж предмета іпотеки оформлюється протоколом, який є письмовим доказом укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки. Статтею 48 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя, іпотекодавця, боржника та будь-якого учасника прилюдних торгів оскаржити результати цих торгів. Оскарження результатів проведення прилюдних торгів і продажу предмета іпотеки, передбачене цією статтею, є пред’явленням вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного на прилюдних торгах. За таких умов оскарження результатів торгів відповідно до статті 48 Закону України «Про іпотеку» означає можливість оскаржити договір, укладений на прилюдних торгах, як з підстав невідповідності його вимогам ЦК України, зокрема статей 203, 215 ЦК України, так і з підстав, передбачених статтями 45-47 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). У законі для окремих видів вимог може встановлюватися спеціальна позовна давність. У справі, яка переглядається, з прилюдних торгів реалізовано майно, що є предметом іпотеки. До вимог про оскарження прилюдних торгів з реалізації іпотечного майна застосовується спеціальна позовна давність. Згідно зі статтею 48 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель, іпотекодавець, боржник та будь-який учасник прилюдних торгів вправі протягом трьох місяців з дня проведення торгів оскаржити їх результати в суді за місцезнаходженням нерухомого майна. Отже, у справах про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, що перебуває в іпотеці, підлягає застосуванню спеціальна позовна давність, передбачена статтею 48 Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, суд установив, що прилюдні торги з реалізації спірного нерухомого майна проведені 5 листопада 2011 року, проте позивачі звернулись з позовом до суду 26 лютого 2014 року, тобто з пропуском позовної давності, передбаченої статтею 48 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, у справі, яка переглядається, суди правильно застосували до спірних правовідносин положення статті 48 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Солом’янського районного управління юстиції у м. Києві, Приватного підприємства «Нива-В.Ш.», треті особи: ОСОБА_4, Публічне акціонерне товариство «Платинум банк», про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, договору купівлі-продажу й свідоцтва про право власності та застосування реституції відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1375цс16 Оскарження результатів торгів відповідно до статті 48 Закону України «Про іпотеку» означає можливість оспорити договір, укладений на прилюдних торгах, як з підстав невідповідності його вимогам ЦК України, зокрема статей 203, 215 ЦК України, так і з підстав, передбачених статтями 45-47 Закону України «Про іпотеку». Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). У законі для окремих видів вимог може встановлюватися спеціальна позовна давність. До вимог про оскарження прилюдних торгів з реалізації іпотечного майна застосовується спеціальна позовна давність. Згідно зі статтею 48 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель, іпотекодавець, боржник та будь-який учасник прилюдних торгів вправі протягом трьох місяців з дня проведення торгів оскаржити їх результати в суді за місцезнаходженням нерухомого майна. Отже, у справах про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, що перебуває в іпотеці, підлягає застосуванню спеціальна позовна давність, передбачена статтею 48 Закону України «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-1375цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/06204A1915A599B9C225810F003CA213
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю: ОСОБА_1, її представників – ОСОБА_2, ОСОБА_3, представника ОСОБА_4 – ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення частини будинку, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування запису про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, визнання недійсними та скасування свідоцтв на нерухоме майно на земельну ділянку, стягнення суми неотриманих доходів та відшкодування моральної шкоди, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки за заявою ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 4 вересня 2009 року вона придбала у ОСОБА_4 земельну ділянку площею S_1 га в межах належної продавцю земельної ділянки площею S_2 га, розташованої за АДРЕСА_1. Після відчуження земельної ділянки, ОСОБА_4 розпочав самочинне будівництво житлового будинку на своїй земельній ділянці, частину якого розташував на земельній ділянці, яка належить позивачці. 17 вересня 2013 року ОСОБА_4 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на житловий будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що відповідач самовільно змінив межі сусідніх земельних ділянок і що частина збудованого ним будинку розташована поза межами його земельної ділянки, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним та скасувати свідоцтво на нерухоме майно, видане 3 червня 2013 року на ім᾿я ОСОБА_4 на земельну ділянку площею S_3 га, розташовану за АДРЕСА_1; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 17 вересня 2013 року на ім᾿я ОСОБА_4 на будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1; скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на зазначений житловий будинок; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 6 жовтня 2014 року на ім᾿я ОСОБА_4 на земельну ділянку площею S_4 га, розташовану за вказаною адресою; зобов᾿язати ОСОБА_4 за його рахунок усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою, що належить їй на праві власності, шляхом знесення частини будинку, розташованої на її земельній ділянці; стягнути з ОСОБА_4 на її користь неотриманий дохід у розмірі 550 тис. грн та моральну шкоду в розмірі 20 тис. грн. ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсними державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого 17 жовтня 2006 року на ім᾿я ОСОБА_1, та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 4 вересня 2006 року, посилаючись на те, що земельна ділянка площею S_1 га, відчужена ОСОБА_1, не виділялась із загальної площі, належної йому земельної ділянки, на неї не видавався окремий державний акт на право власності на земельну ділянку, в самому договорі не зазначено точне місце її розташування та її межі. Крім того, вся технічна документація, виготовлена на земельну ділянку площею S_1 га, не відповідає вимогам законодавства. Яремчанський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав недійсним та скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 17 вересня 2013 року, видане на ім’я ОСОБА_4 на житловий будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1; скасував запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на зазначений будинок; визнав недійсним та скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 6 жовтня 2014 року, видане ОСОБА_4 на земельну ділянку площею S_4 га, розташовану за АДРЕСА_1; зобов’язав ОСОБА_4 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 земельною ділянкою площею S_1 га, що належить їй на праві власності, шляхом знесення за його рахунок частини житлового будинку, розташованого на цій земельній ділянці. У решті позову суд відмовив. Відмовив також у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилив, рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2016 року залишив без змін. У січні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_4 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 376 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2016 року, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу Суди установили, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 14 квітня 2005 року ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею S_2 га, розташованої за АДРЕСА_1. 4 вересня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1 га, розташованої за вказаною адресою. 17 жовтня 2006 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку. 27 листопада 2007 року ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею S_5 га. Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 3 червня 2013 року ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею S_3 га (т. 1, а.с. 56). 7 червня 2013 року виготовлено технічний паспорт на житловий будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, а 26 липня 2013 року зареєтровано декларацію про готовність об’єкта до експлуатації (т. 1, а.с. 66-77, 213-215). 17 вересня 2013 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на зазначений будинок. Поляницька сільська рада Яремчанської міської ради рішенням від 26 вересня 2014 року затвердила технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок у натурі, зокрема ОСОБА_4 – на земельну ділянку площею S_4 га (зі зміною конфігурації та площі з S_3 га на S_4 га), та затвердила акт узгодження меж зазначеної земельної ділянки (т. 2, а.с. 184, 200). 6 жовтня 2014 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на земельну ділянку площею S_4 га. Шевченківський районний суд м. Чернівці постановою від 19 жовтня 2015 року, яка набрала законної сили, визнав протиправним та скасував рішення Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради від 26 вересня 2014 року щодо затвердження акта узгодження меж належної ОСОБА_4 земельної ділянки площею S_4 га, розташованої за АДРЕСА_1, а також технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж цієї земельної ділянки в натурі. Залишаючи в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 здійснив самочинне будівництво житлового будинку, внаслідок чого порушено права ОСОБА_1 як власника суміжної земельної ділянки, тому на підставі частини четвертої статті 376 ЦК України частина такого будинку підлягає знесенню. Крім того, суд погодився з рішенням судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 у зв’язку з відсутністю підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та виданого на його підставі на ім’я ОСОБА_1 державного акта на право власності на земельну ділянку. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_4 надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2013 року, 7 і 28 жовтня 2015 року. У наданих для порівняння ухвалах від 6 березня 2013 року, 7 і 28 жовтня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що з урахуванням змісту статті 376 ЦК України у поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391цього Кодексу вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття усіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо цей об’єкт: 1) збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) збудований без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Будівництво вважається правомірним, якщо власник земельної ділянки чи землекористувач або інша особа одержали у встановленому містобудівельним законодавством порядку дозвіл на забудову. За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Згідно із частиною четвертою статті 376 ЦК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. З урахуванням змісту статті 376 ЦК України в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 цього Кодексу вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою. Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та статті 3 ЦПК України. Таким чином, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, – вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Збудований об’єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України: а) якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; б) якщо така забудова порушує права інших осіб; в) якщо проведення перебудови об’єкта є неможливим; г) особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом рішення. Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), допустиме лише за умови, якщо неможливо здійснити перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_4 збудував житловий будинок на земельній ділянці, яка належить йому на праві власності. ОСОБА_1 зазначає, що частина збудованого будинку розташована на належній їй на праві власності земельній ділянці. Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, передбачений статтею 391 ЦК України. Згідно з положеннями цієї статті власник майна має право вимагати усунення будь-яких порушень його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням володіння. Підставою для подання позову згідно з цією нормою є вчинення третьою особою перешкод власнику, посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. Право власності має захищатися лише при доведеності самого факту його порушення із застосування наслідків, в тому числі і звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою. У справі, яка переглядається, суди установили, що частина збудованого ОСОБА_4 житлового будинку порушує права ОСОБА_1 на користування належною їй на праві власності земельною ділянкою, тому така частина будинку підлягає знесенню. Отже, суди неправильно застосували до спірних правовідносин положення частини четвертої статті 376 ЦК України та не застосували положення статті 391 цього Кодексу, у зв’язку із чим дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для знесення самочинного будівництва, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Крім того, вирішуючи питання про знесення нерухомого майна, суди в кожному випадку з’ясовують, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню, чи не вплине знесення окремих конструктивних елементів будинку на його міцність і безпечність. За необхідності з’ясування питань, що виникають при розгляді справи і потребують спеціальних знань, суд має право призначити експертизу. У справі, яка переглядається, місцевий суд, зобов᾿язуючи ОСОБА_4 знести частину самочинно збудованого будинку, залишив поза увагою опис цього об’єкта, не вказав, які саме приміщення слід знести, їх площу, площу самої будови та якого року вона споруджена, чи спірний об’єкт можна відокремити від інших споруд та чи не вплине знесення окремих його частин на міцність і безпечність самого будинку. Невстановлення вказаних обставин унеможливлює виконання такого рішення. Таким чином, для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року, ухвала Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2016 року та рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2016 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2016 року та рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-129цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2FA6925B5CE1B111C22581160045B11C
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю прокурора Халанчук Олени Сергіївни, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Кіровограда в інтересах держави до Кіровоградської міської ради, ОСОБА_1 про визнання недійсними рішення і державних актів на право власності на земельні ділянки та зобов’язання їх повернути за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 28 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року прокурор м. Кіровограда в інтересах держави звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що пунктами 22–24 рішення Кіровоградської міської ради від 3 вересня 2009 року НОМЕР_1 «Про передачу громадянам земельних ділянок у власність по АДРЕСА_1» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею S_1 для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та земельну ділянку площею S_2 для ведення садівництва, які розташовані за АДРЕСА_1. На підставі цього рішення ОСОБА_1 18 жовтня 2010 року отримала державні акти на право власності на земельні ділянки серії НОМЕР_2 та НОМЕР_3. Позивач зазначив, що в ході прокурорської перевірки було встановлено, що проект відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_1 не відповідає вимогам частини дев’ятої статті 118 Земельного кодексу України (далі – ЗК України), зокрема Державне управління охорони навколишнього середовища в Кіровоградській області відкликало свій висновок про погодження проекту землеустрою; спірні земельні ділянки відносяться до території земельних насаджень загального користування населеного пункту та згідно з положеннями статті 83 ЗК України не могли бути передані в приватну власність. Посилаючись на зазначені обставини, прокурор просив суд: визнати недійсними пункти 22–24 рішення Кіровоградської міської ради від 3 вересня 2009 року НОМЕР_1 «Про передачу громадянам земельних ділянок у власність по АДРЕСА_1»; визнати недійсним державний акт на право власності серії НОМЕР_2 від 18 жовтня 2010 року на земельну ділянку площею S_1, що виданий на ім’я ОСОБА_1 для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за АДРЕСА_1; визнати недійсним державний акт на право власності серії НОМЕР_3 від 18 жовтня 2010 року на земельну ділянку площею S_2, що виданий на ім’я ОСОБА_1 для ведення садівництва за цією ж адресою; зобов’язати ОСОБА_1 повернути Кіровоградській міській раді зазначені земельні ділянки. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 28 грудня 2015 року в задоволенні позовних вимог прокурора м. Кіровограда в інтересах держави до Кіровоградської міської ради відмовив. Апеляційний суд Кіровоградської області рішенням від 24 березня 2016 року, доповненим додатковим рішенням цього ж суду від 27 квітня 2016 року, рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 28 грудня 2015 року скасував та позовні вимоги прокурора м. Кіровограда задовольнив: визнав недійсними пункти 22–24 рішення Кіровоградської міської ради від 3 вересня 2009 року НОМЕР_1 «Про передачу громадянам земельних ділянок у власність по АДРЕСА_1» та державні акти на право власності на земельні ділянки серії НОМЕР_2 й НОМЕР_3; зобов’язав ОСОБА_1 повернути Кіровоградській міській раді спірні земельні ділянки площею S_1 та S_2; вирішив питання розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 28 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 березня 2016 року залишила без змін. 19 вересня 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування норм матеріального права, а саме положень статті 361 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1789-ХІІ «Про покуратуру» та статей 45, 46 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також із підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявниця посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, а також на постанови Верховного Суду України від 29 жовтня й 23 грудня 2014 року, 25 березня, 22 квітня, 1 липня й 16 вересня 2015 року, 17 лютого та 8 червня 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 березня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 28 грудня 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Халанчук О.С., дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що рішенням Кіровоградської міської ради від 16 вересня 2008 року НОМЕР_4 «Про надання згоди на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок по АДРЕСА_1» надано згоду на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам міста Кіровограда у власність на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) та для ведення садівництва за рахунок земель житлової та громадської забудови, що перебувають у запасі згідно з додатком (а.с. 5). Згідно з цим рішенням ОСОБА_1 надано згоду на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею S_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та земельної ділянки S_2 для ведення садівництва, що розташовані в районі АДРЕСА_1 (а.с. 5 зворот). Пунктом 22 рішення Кіровоградської міської ради від 3 вересня 2009 року НОМЕР_1 «Про передачу громадянам земельних ділянок у власність по АДРЕСА_1» затверджено ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею S_3 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та для ведення садівництва, а також акт визначення розміру збитків для відшкодування власникам землі та землекористувачам, пов’язаних з вилученням земельної ділянки, розташованої за вказаною адресою. Пунктами 23, 24 зазначеного рішення передано ОСОБА_1 у власність земельні ділянки площею S_1 (землі одно- та двоповерхової житлової забудови) для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за рахунок земель житлової та громадської забудови та площею S_2 (рілля) для ведення садівництва за рахунок земель сільськогосподарського призначення, що перебувають у запасі та розташовані АДРЕСА_1 (а.с. 6–8). На підставі цього рішення ОСОБА_1 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки: серії НОМЕР_2 від 18 жовтня 2010 року на земельну ділянку площею S_1 для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); серії НОМЕР_3 від 18 жовтня 2010 року на земельну ділянку площею S_2 для ведення садівництва (а.с. 13–14). Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог прокурора м. Кіровограда, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірні земельні ділянки віднесені до території зелених насаджень загального користування, тому були передані у власність ОСОБА_1 з порушенням вимог земельного законодавства. Крім того, суд дійшов висновку про те, що позовна давність до заявлених вимог не спливла, оскільки про порушення вимог закону при передачі спірної земельної ділянки у власність прокурор дізнався у 2014 році під час проведення перевірки стосовно дотримання Кіровоградською міською радою вимог законодавства. Наданою для порівняння ухвалою від 13 липня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора м. Кіровограда в інтересах держави до Кіровоградської міської ради з підстави пропуску позовної давності, оскільки прокурор був присутній під час прийняття Кіровоградською міською радою оскаржуваного рішення від 3 вересня 2009 року НОМЕР_1, однак з позовом звернувся до суду в липні 2015 року, тобто понад установлений статтею 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) строк. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки: - для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об’єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав (29 жовтня 2014 року № 6-152цс14); - прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду, зокрема Фонду державного майна України (25 березня 2015 року № 3-21гс15); - положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (23 грудня 2014 року № 3-194гс14, 22 квітня 2015 року № 3-54гс15, 1 липня 2015 року № 6-178цс15; 17 лютого 2016 року № 6-2407цс15); - з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (16 вересня 2015 року № 6-68цс15; 8 червня 2016 року № 6-3029цс15 та № 6-3089цс15). Таким чином, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності та розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. За частиною другою статті 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом. Статтею 45 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. У справі, яка переглядається, в позовній заяві прокурор зазначив, що здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, – Державну інспекцію сільського господарства України (далі – Держсільгоспінспекція). Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності до заявлених прокуратурою вимог, оскільки про порушення вимог закону при передачі спірної земельної ділянки у власність прокурор дізнався лише під час проведення у 2014 році відповідних перевірок дотримання Кіровоградською міською радою вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. ОСОБА_1 подала заяву про застосування позовної давності. Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України з урахуванням тієї обставини, що у справі, яка переглядається, прокурор не обґрунтував правових підстав для захисту інтересів Держсільгоспінспекції, тоді як власником спірної земельної ділянки є відповідна міська рада, суди повинні були з’ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції з позовом про визнання недійсним спірного рішення міської ради, яке (право) пов’язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення. Отже, ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суди не врахували положення закону та дійшли помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного законодавства під час здійснення перевірки. Разом з тим оскільки прокурор пред’явив позов в інтересах держави, указавши Держсільгоспінспекцію, для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати, коли саме Держсільгоспінспекція довідалася або могла довідатися про порушення свого права, тобто коли почався перебіг позовної давності, без установлення чого ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення в справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 березня 2016 року, додаткове рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 квітня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 28 грудня 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2376цс16 Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суди не врахували положення закону та дійшли помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного законодавства під час здійснення перевірки. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-2376цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BD11794938D1B957C22581160030C0EC
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – орган опіки та піклування виконкому Артемівської міської ради Донецької області, про визначення місця проживання дитини, надання дозволу на її виїзд за межі України на постійне місце проживання за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в період перебування в шлюбі з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3. Після розірвання шлюбу син залишився проживати з нею за взаємною згодою сторін. У 2013 році позивачка зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки та отримала право на проживання в цій державі, у зв’язку із чим виникла необхідність вивезти малолітню дитину за межі України на постійне місце проживання. Посилаючись на те, що батько дитини – ОСОБА_2 заперечує проти вивезення дитини за межі України на постійне місце проживання, ОСОБА_1 просила визначити місце проживання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю та надати дозвіл на його виїзд за межі України на постійне місце проживання у супроводі матері й без згоди та супроводу батька. Красноармійський міськрайонний суд Донецької області рішенням від 18 березня 2016 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1. Апеляційний суд Донецької області 7 червня 2016 року скасував рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково, визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю ОСОБА_1 та надав дозвіл на виїзд за межі України до Французької Республіки малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 на час проживання ОСОБА_1 у вказаній країні. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 2 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилив, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року залишив без змін. У січні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 7, 141, 151 Сімейного кодексу України (далі – СК України), положень Закону України «Про охорону дитинства», частини другої статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 року (далі – Правила), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що 14 лютого 2009 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народився син – ОСОБА_3. Артемівській міськрайонний суд Донецької області рішенням від 16 травня 2012 року розірвав шлюб, укладений 14 лютого 2009 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1. На підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2013 року з ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 10 % з усіх видів заробітку щомісячно до досягнення дитиною повноліття. 31 жовтня 2013 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки ОСОБА_4. Органом опіки та піклування Артемівської міської ради надано висновок від 25 лютого 2016 року про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю ОСОБА_1. ОСОБА_1 має посвідку на тимчасове проживання на території Французької Республіки, яка дає їй дозвіл на роботу. Відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_2, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який, установивши, що відповідач не заперечує проти проживання сина зі своєю матір’ю, проте згоди на виїзд дитини на постійне місце проживання за межі України не дає, оскільки в такому випадку він буде позбавлений можливості спілкуватися з дитиною і брати участь у її вихованні, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір’ю та надання дозволу на вивіз до Французької Республіки малолітньої дитини разом з матір’ю без згоди і супроводу батька, що відповідає інтересам дитини. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_2 надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня, 21 жовтня 2015 року, 10 лютого, 19 жовтня 2016 року та дві ухвали цього ж суду від 6 квітня 2016 року. У наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон з визначенням його початку й закінчення, а не встановлює постійне місце проживання дитини за межами України. Надання дозволу на виїзд за межі України малолітньої дитини з її матір’ю на постійне місце проживання до іншої країни без згоди та супроводу батька суперечить положенням цього Закону та статтям 141, 153, 157 СК України. Крім того, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що вимоги позивачок про надання дозволу на виїзд за межі України малолітніх дітей на постійне місце проживання без згоди та супроводу батьків мають не тимчасовий, а постійний характер. Внаслідок виїзду дітей за межі України на постійне місце проживання батьки таких дітей будуть позбавлені можливості брати участь у їх вихованні та особистому спілкуванні з ними, що порушує рівність прав та обов’язків батьків відносно виховання дітей. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України). Згідно зі статтею 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Дитина, яка не досягла 14 років, повинна проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного з її батьків. Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою. Визначення місця проживання малолітньої дитини за конкретною адресою унеможливлює маніпуляції з боку того з батьків, з ким буде проживати дитина, зокрема проживати де завгодно, унаслідок чого батько дитини не буде мати змоги брати участь у її вихованні. Відповідно до частини третьої статті 313 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Згідно із частиною другою статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду. Пунктом 3 Правил передбачено виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли вісімнадцятирічного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (підпункт 1 пункту 4 Правил). Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання. Виходячи з положень зазначених норм матеріального права дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення. Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов’язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею. У справі, яка переглядається, суд установив, що ОСОБА_1 має посвідку на тимчасове проживання у Французькій Республіці строком до 1 червня 2016 року (т. 1, а.с. 129). Згідно з довідкою, виданою 27 травня 2016 року префектом Департаменту Вандея Відділу з питань громадянства та іноземних громадян Префектури Управління регламентації та громадських свобод Французької Республіки, 27 травня 2016 року ОСОБА_1 подала запит на відновлення посвідки на тимчасове проживання у Французькій Республіці, нова посвідка на тимчасове проживання буде видана на один рік з відміткою «Приватне та сімейне життя» (т. 2, а.с. 120). При цьому, згідно з довідкою Приватного підприємства «Житловик» м. Артемівськ Донецької області від 28 грудня 2015 року ОСОБА_1 та малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстровані в Україні за АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 7). Установлюючи місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю та надаючи дозвіл на його виїзд за межі України до Французької Республіки в супроводі матері та без згоди і супроводу батька, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, залишив поза увагою зазначені обставини, порушивши положення статей 141, 157 СК України, визначив місце проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері без зазначення певної адреси проживання, що може призвести до маніпуляцій щодо проживання малолітньої дитини, зокрема проживання ОСОБА_1 за межами України разом з малолітньою дитиною, унаслідок чого батько дитини – ОСОБА_2 буде позбавлений можливості приймати участь у вихованні сина. Суди також не врахували визначеної статтею 4 Закону України «Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України» можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд дитини без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, натомість надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за межі України без згоди батька суперечить чинному законодавству, яке визначає рівність прав та обов’язків обох батьків відносно виховання дитини, унаслідок чого батько фактично позбавляється можливості брати участь у вихованні дитини та спілкуванні з нею. Крім того, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, в рішенні суду не навів обґрунтування щодо відмови в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з матір’ю. Таким чином, для правильного застосування до спірних правовідносин норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-15цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/30C3FECDAB34F3DFC225811700328E16
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4 до Приватного підприємства «Нива-В.Ш.» в особі Львівської філії 14 Приватного підприємства «Нива-В.Ш.», відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області, ОСОБА_1, приватного нотаріуса Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_5, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання протиправними дій, визнання недійсними прилюдних торгів та протоколу їх проведення, визнання недійсними акта державного виконавця, свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, державної реєстрації права власності; за позовом ОСОБА_7 до Приватного підприємства «Нива-В.Ш.» в особі Львівської філії 14 Приватного підприємства «Нива-В.Ш.», відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області, ОСОБА_1, приватного нотаріуса Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_5, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», ОСОБА_6, ОСОБА_8, про визнання протиправними дій, визнання недійсними прилюдних торгів та протоколу їх проведення, визнання недійсними акта державного виконавця, свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, державної реєстрації права власності; за позовом ОСОБА_6 до Приватного підприємства «Нива-В.Ш.» в особі Львівської філії 14 Приватного підприємства «Нива-В.Ш.», відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області, ОСОБА_1, приватного нотаріуса Дрогобицького нотаріального округу ОСОБА_5, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_9, ОСОБА_10, про визнання протиправними дій, визнання недійсними прилюдних торгів та протоколу їх проведення, визнання недійсними акта державного виконавця, свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, державної реєстрації права власності за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_4, звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 15 листопада 2013 року проведено прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, а саме: приміщення кафе-бару «Колиба» відпочинкового комплексу «Інклюз» загальною площею 177,7 кв.м, об’єкта незавершеного будівництва мотелю (ступінь готовності ‒ 81%) та земельної ділянки загальною площею S_1 га для будівництва і обслуговування відпочинкового комплексу «Інклюз», розташованих за АДРЕСА_1. Переможцем торгів став ОСОБА_7, який у визначений строк не сплатив грошових коштів за придбане майно. Згідно з протоколом проведення прилюдних торгів від 4 грудня 2013 року переможцем торгів стала ОСОБА_4, від імені якої діяв ОСОБА_3. Проте останній відмовився підписувати вказаний протокол, посилаючись на те, що Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області ухвалою від 22 листопада 2013 року заборонив Приватному підприємству «Нива-В.Ш.» (далі – ПП «Нива-В.Ш.») в особі Львівській філії 14 ПП «Нива-В.Ш.» (далі – Львівська філія) вчиняти дії щодо розпорядження та відчуження спірного нерухомого майна. Наступним переможцем торгів, що запропонував найвищу ціну, визначено ОСОБА_10, яка відмовилась від визнання її переможцем торгів. Згідно з актом державного виконавця про реалізацію предмета іпотека від 8 липня 2014 року переможцем прилюдних торгів оголошено ОСОБА_1, яка здійснила повний розрахунок за придбане майно. Посилаючись на те, що під час проведення прилюдних торгів 15 листопада 2013 року порушено вимоги чинного законодавства, зокрема щодо порядку підвищення ціни в ході торгів, оскільки пропозиція ОСОБА_3 про готовність придбати заявлений лот прозвучала другою після пропозиції ОСОБА_1, а ліцитатор проігнорував його пропозицію і надав слово іншому учаснику, а також що прилюдні торги 8 липня 2014 року проведені без дотримання процедури оголошення та оцінки майна й за наявності судової заборони на розпорядження предметом іпотеки, ОСОБА_3 просив: визнати недійсними прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, визнати протиправними дії ПП «Нива-В.Ш.» в особі Львівської філії щодо проведення прилюдних торгів, складання протоколу їх проведення від 8 липня 2014 року та оформлення результатів їх проведення; визнати недійсними протокол проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна від 8 липня 2014 року, акт державного виконавця від 9 липня 2014 року, свідоцтво від 9 липня 2014 року про придбання ОСОБА_1 майна з прилюдних торгів та державну реєстрацію за останньою права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. ОСОБА_7 звернувся до суду з уточненими під час розгляду справи позовними вимогами про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, акта державного виконавця, свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, посилаючись на те, що його було визнано переможцем прилюдних торгів, проведених 15 листопада 2013 року, проте він не сплатив грошових коштів за придбання предмета іпотеки у зв’язку із забороною ПП «Нива-В.Ш.» в особі Львівської філії щодо розпорядження та відчуження предмет іпотеки, встановленою ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 листопада 2013 року. ОСОБА_7 зазначив, що він не відмовлявся від придбання майна, а лише відмовився підписувати протокол у зв’язку з наявністю ухвали про заборону ПП «Нива-В.Ш.» в особі Львівської філії вчиняти дії щодо розпорядження майном, що відчужувалось з прилюдних торгів. ОСОБА_6 також звернулась до суду з позовом про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, протоколу проведення прилюдних торгів від 8 липня 2014 року, акта державного виконавця від 9 липня 2014 року, свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів від 9 липня 2014 року та державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_1, посилаючись на те, що підстав підписувати 8 липня 2014 року протокол проведення торгів не було, оскільки на той час між нею та стягувачем – Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено мирову угоду від 7 березня 2014 року, якою спір між ними врегульовано. ОСОБА_6 зазначала також, що прилюдні торги з реалізації предмета іпотеки проведено без чинної оцінки майна, яке реалізовувалось на торгах. Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області ухвалою від 2 жовтня 2014 року справи об’єднав в одне провадження. Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року, відмовив у задоволенні позовів. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 28 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилив, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року залишив без змін. У жовтні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_6 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2015 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 46 Закону України «Про іпотеку», частини п’ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження», пунктів 3.2, 7.1, 7.2 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі – Тимчасове положення), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2015 року й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог позивачів. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу Суди установили, що Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 29 квітня 2011 року позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_6, ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки задовольнив, стягнув солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_8 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 4 млн 92 тис. 263 грн 10 коп. заборгованості за кредитним договором та 1820 грн судових витрат, звернув стягнення на майно, що належить ОСОБА_6, ОСОБА_8, в тому числі на: будівлю першої черги кафе-бару «Колиба» відпочинкового комплексу «Інклюз» загальною площею 177,7 кв.м, об’єкт незавершеного будівництва – мотель (ступінь готовності – 81%) та земельну ділянку площею S_1 га, розташованих за АДРЕСА_1, а кошти, отримані від реалізації предмета іпотеки, зобов’язав направити на погашення загальної заборгованості ОСОБА_6 перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за кредитним договором від 5 травня 2008 року; відмовив у задоволенні позову ОСОБА_6 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними. На підставі постанови відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області від 23 липня 2013 року відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа, виданого 10 червня 2012 року Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області про звернення стягнення на майно, що належить ОСОБА_6 та ОСОБА_8. 3 жовтня 2013 року між відділом примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області та ПП «Нива-В.Ш.» в особі Львівської філії укладено договір про надання послуг з організації та проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки). 15 листопада 2013 року ПП «Нива-В.Ш.» в особі Львівської філії проведено прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), що належить на праві власності ОСОБА_6, і переможцем торгів визнано ОСОБА_7, якому надано строк до 29 листопада 2013 року для сплати коштів за придбане майно. Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області ухвалою від 22 листопада 2013 року заборонив ПП «Нива-В.Ш.» в особі Львівської філії вчиняти дії щодо розпорядження та відчуження приміщення будівлі кафе-бару «Колиба» відпочинкового комплексу «Інклюз» загальною площею 177,7 кв.м, об’єкта незавершеного будівництва мотелю (ступінь готовності – 81%) та земельної ділянки загальною площею S_1 га, розташованих за АДРЕСА_1. Переможець прилюдних торгів ОСОБА_7 не вніс усієї належної суми для сплати коштів за придбане на прилюдних торгах майно, тому переможцем прилюдних торгів оголошено ОСОБА_4, від імені якої діє ОСОБА_3, яка є наступним учасником, що запропонував найвищу ціну, що підтверджується протоколом проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки) від 4 грудня 2013 року. ОСОБА_3 відмовився від підписання зазначеного протоколу у зв’язку з наявністю чинної ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 листопада 2013 року про заборону ПП «Нива-В.Ш.» в особі Львівської філії вчиняти певні дії щодо спірного нерухомого майна. На підставі протоколу проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки) від 8 липня 2014 року переможцем торгів оголошено ОСОБА_10, яка є наступним учасником, що запропонував найвищу ціну. ОСОБА_10 також відмовилась від визнання її переможцем торгів. 9 липня 2014 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області складено акт про реалізацію предмета іпотеки, за змістом якого предмет іпотеки (спірне майно) придбано переможцем прилюдних торгів ОСОБА_1, яка 8 липня 2014 року в повному обсязі перерахувала кошти за придбане майно на рахунок відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області. Того ж дня ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що складається з приміщення будівлі кафе-бару «Колиба» відпочинкового комплексу «Інклюз» загальною площею 177,7 кв.м, об’єкта незавершеного будівництва мотелю (ступінь готовності – 81%) та земельної ділянки загальною площею S_1 га, розташованих за АДРЕСА_1, а також внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень. 7 березня 2014 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ОСОБА_6 і ОСОБА_8 укладено мирову угоду з метою визначення порядку виконання виконавчих листів, виданих 10 червня 2011 року Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області на виконання рішення цього ж суду від 29 квітня 2011 року про стягнення з ОСОБА_6 і ОСОБА_8 солідарно на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки. Залишаючи в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції виходив з недоведеності ОСОБА_6 обставин, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог, а саме що прилюдні торги 15 листопада 2013 року проведено на підставі звіту про оцінку майна, який утратив чинність, оскільки від дня його підписання до дня проведення торгів не пройшло більше шести місяців. Суд погодився з неврахуванням мирової угоди, укладеної 7 березня 2014 року між нею та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» щодо врегулювання спору між стягувачем та боржником. Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_6 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року та 29 жовтня 2014 року. У наданій для порівняння ухвалі від 29 жовтня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що за наявності на виконанні у державній виконавчій службі виконавчого листа про стягнення заборгованості та відсутності при цьому судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки реалізація майна з прилюдних торгів проводиться в порядку, передбаченому Тимчасовим положенням, у пункті 4.16 якого вказано, що в разі відмови переможця прилюдних торгів від підписання протоколу останній позбавляється права на подальшу участь у прилюдних торгах і за умови достатньої кількості покупців за даним лотом торги відновлюються. Можливість у цьому випадку оголошення переможцем прилюдних торгів наступного учасника, який запропонував найвищу ціну, Тимчасовим положенням не передбачено. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року зазначено, що визнання переможцем прилюдних торгів іншого учасника, який запропонував ціну, не нижчу ніж початкова ціна арештованого майна, за умови, що переможець торгів не вніс запропонованої суми у встановлений строк, а наступний учасник, який запропонував найвищу ціну, відмовився від визнання його переможцем прилюдних торгів та підписання протоколу про їх проведення, чинним законодавством не передбачена. Відмова наступного учасника прилюдних торгів від підписання протоколу про їх проведення та визнання його переможцем таких торгів, виходячи з положення частини третьої статті 46 Закону України «Про іпотеку» та пункту 7.2 Тимчасового положення, є підставою для визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися. Крім того, як на підставу своїх вимог заявниця посилається на постанови Верховного Суду України від 1 і 22 жовтня, 11 листопада 2014 року (справи № 6-147цс14, 6-124цс14, 3-57гс14), 25 листопада 2015 року (справа № 6-1749цс15). У постанові від 11 листопада 2014 року (справа № 3-57гс14) Верховний Суд України зазначив, що порядок реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки) врегульовано Законом України «Про виконавче провадження», Законом України «Про іпотеку» та Тимчасовим положенням. Згідно зі статтею 46 Закону України «Про іпотеку» якщо переможець прилюдних торгів відмовився від підписання протоколу, наступний учасник, що запропонував найвищу ціну, але не нижчу за початкову ціну продажу, оголошується переможцем прилюдних торгів. За його відсутності або відмови прилюдні торги оголошуються такими, що не відбулись. У справі, яка переглядалась, суд, установивши, що переможець прилюдних торгів і наступний учасник відмовилися від підписання протоколу та сплати всієї належної суми за придбане майно, у зв’язку з чим торги слід було визнати такими, що не відбулись, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання таких торгів недійсними, оскільки порушено процедуру їх проведення. Верховний Суд України у постановах від 1 і 22 жовтня 2014 року, 25 листопада 2015 року (справи № 6-147цс14, 6-124цс14, 6-1749цс15) виклав правовий висновок про те, що прилюдні торги, в тому числі й повторні, повинні відбутись у межах шестимісячного строку з моменту підписання звіту про оцінку майна. Після збігу цього шестимісячного строку обов᾿язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна. Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п᾿ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження», пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення. Зазначене порушення є підставою для визнання прилюдних торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Порядок реалізації арештованого майна передбачено Законом України «Про виконавче провадження», Інструкцією про проведення виконавчих дій, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 (далі – Інструкція) та Тимчасовим положенням. Питання реалізації іпотечного майна регулюється також нормами Закону України «Про іпотеку». За змістом статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що згідно з цим Законом підлягають примусовому виконанню. Примусова реалізація заставленого майна як стадія виконавчого провадження є сукупністю правовідносин (урегульованих Законом України «Про виконавче провадження», ЦК України та іншими нормативно-правовими актами), що в процесі примусового виконання виникають і реалізуються між органами й посадовими особами, які здійснюють примусову реалізацію судових рішень, та особами, які беруть участь у виконавчому провадженні чи залучаються до проведення виконавчих дій відповідно до Закону. Порядок реалізації предмета іпотеки визначений статтею 41 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), згідно з якою реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або виконавчим написом нотаріуса, проводиться, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Згідно із частиною восьмою статті 45 Закону України «Про іпотеку» якщо переможець прилюдних торгів відмовився від підписання протоколу, наступний учасник, що запропонував найвищу ціну, але не нижчу за початкову ціну продажу, оголошується переможцем прилюдних торгів. За його відсутності або відмови прилюдні торги оголошуються такими, що не відбулися. Якщо покупець не внесе всієї належної до сплати суми в десятиденний строк, гарантійний внесок йому не повертається, а наступний учасник, що запропонував найвищу ціну, не нижчу за початкову ціну продажу, оголошується переможцем прилюдних торгів. За його відсутності або відмови прилюдні торги оголошуються такими, що не відбулися (частина третя статті 46 Закону України «Про іпотеку»). Тимчасовим положенням та абзацом третім підпункту 5.12.2 Інструкції передбачені підстави й порядок призначення повторних прилюдних торгів. Так, у разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця та з інших, визначених Тимчасовим положенням, причин прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися. Якщо прилюдні торги не відбулися у зв’язку з несплатою в установлений термін переможцем торгів належної суми за придбане майно, державний виконавець у триденний строк з моменту закінчення строку перерахування коштів повідомляє про це спеціалізовану організацію. Якщо прилюдні торги не відбулися двічі, то майно знімається з торгів, про що спеціалізована організація в триденний термін повідомляє державного виконавця (пункти 7.2, 7.3 розділу 7 «Прикінцеві положення» Тимчасового положення). Отже, якщо переможець прилюдних торгів і наступний учасник відмовилися від підписання протоколу про їх проведення та сплати всієї належної суми за придбане майно, то прилюдні торги підлягають оголошенню такими, що не відбулися. Установивши, що переможцем оспорюваних торгів було визначено четвертого учасника торгів ОСОБА_1, яка запропонувала найнижчу ціну, суди не звернули уваги, що зазначені дії порушують порядок проведення торгів та не відповідають вимогам частини третьої статті 46 Закону України «Про іпотеку» та пунктів 7.2, 7.3 Тимчасового положення. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року, ухвала Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_6 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2567цс16 Згідно з частиною восьмою статті 45 Закону України «Про іпотеку» якщо переможець прилюдних торгів відмовився від підписання протоколу, наступний учасник, що запропонував найвищу ціну, але не нижчу за початкову ціну продажу, оголошується переможцем прилюдних торгів. За його відсутності або відмови прилюдні торги оголошуються такими, що не відбулися. Якщо покупець не внесе всієї належної до сплати суми в десятиденний строк, гарантійний внесок йому не повертається, а наступний учасник, що запропонував найвищу ціну, не нижчу за початкову ціну продажу, оголошується переможцем прилюдних торгів. За його відсутності або відмови прилюдні торги оголошуються такими, що не відбулися (частина третя статті 46 Закону України «Про іпотеку»). Відповідно до пунктів 7.2, 7.3 розділу 7 «Прикінцеві положення» Тимчасового положення, у разі якщо прилюдні торги не відбулися у зв’язку з несплатою в установлений термін переможцем торгів належної суми за придбане майно, державний виконавець у триденний строк з моменту закінчення строку перерахування коштів повідомляє про це спеціалізовану організацію. Якщо прилюдні торги не відбулися двічі, то майно знімається з торгів, про що спеціалізована організація в триденний термін повідомляє державного виконавця. Якщо переможець прилюдних торгів і наступний учасник відмовилися від підписання протоколу про їх проведення та сплати всієї належної суми за придбане майно, то прилюдні торги підлягають оголошенню такими, що не відбулися. Оголошення переможцем прилюдних торгів третього й послідуючих учасників прилюдних торгів, якими запропоновано найнижчу ціну, є порушенням порядку проведення торгів й такі дії не відповідають вимогам частини третьої статті 46 Закону України «Про іпотеку» та пунктів 7.2, 7.3 Тимчасового положення. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-2567цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67EBF3A1E1FEDAF0C22581170032D22B
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Самсіна І.Л., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Симоненко В.М., – розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом приватного підприємства (далі – ПП) «Терра» до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченка Олександра Анатолійовича, державного реєстратора реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції Запорізької області Полтавця Дмитра Володимировича, за участю третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору: Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, приватного акціонерного товариства (далі – ПрАТ) «Універмаг «Росія», товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Авіс Фінанс», яке в подальшому змінило свою назву на ТОВ «Хоме Асістент», реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції Запорізької області, про визнання протиправним рішення, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ПП «Терра» звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило: скасувати рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченка О.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 20802265 від 21 квітня 2015 року; визнати протиправними дії державного реєстратора реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції Запорізької області Полтавця Д.В. з державної реєстрації за ТОВ «Авіс Фінанс» права власності на нерухоме майно – торговельний центр, що знаходиться за адресою: м. Луганськ, вул. Совєтская, буд. 56, шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Реєстр) запису про право власності № 9432061 від 14 квітня 2015 року та скасування цього запису. На обґрунтування позову ПП «Терра» послалося на те, що діями державних реєстраторів порушено право власності на належне йому нерухоме майно, яке незаконно було перереєстроване на ТОВ «Авіс Фінанс», оскільки це товариство під час звернення до державного реєстратора із заявою про реєстрацію права власності на нерухоме майно не надало завірену в установленому порядку письмову вимогу про усунення порушень виконання ПП «Терра» зобов’язань за кредитними договорами, які забезпечені іпотекою. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 22 березня 2007 року між ПП «Терра» та публічним акціонерним товариством (далі – ПАТ) «Райффайзен Банк Аваль» було укладено Генеральну угоду про надання кредитних ресурсів, в рамках якої були укладені окремі кредитні договори. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаними договорами між ПП «Терра», ПрАТ «Універмаг «Росія» та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» останньому передано в іпотеку нерухоме майно – торговельний центр, що розташований за адресою: м. Луганськ, вул. Совєтская, буд. 56. У зв’язку з виникненням у позивача простроченої заборгованості за кредитними договорами банк надіслав на адресу ПП «Терра» та ПрАТ «Універмаг «Росія» вимогу від 3 березня 2015 року про усунення порушень забезпеченого іпотекою зобов’язання до договору іпотеки від 30 березня 2007 року, повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до вимог статей 35–38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898 IV). В подальшому 5 березня 2015 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на підставі договору відступило ПАТ «Артем-Банк» права за Генеральною угодою, кредитними договорами та договором іпотеки. Останній, у свою чергу, за договором факторингу від 5 березня 2015 року відступив ТОВ «Авіс Фінанс» за 20 020 000 грн право вимоги за Генеральною угодою про надання кредитних ресурсів та укладеними в її рамках кредитними договорами. Також 5 березня 2015 року між ПАТ «Артем-Банк» і ТОВ «Авіс Фінанс» було укладено договір відступлення прав за договором іпотеки, відповідно до якого на виконання укладеного між ними договору факторингу банк передав, а товариство прийняло право вимоги за договором іпотеки від 30 березня 2007 року. 14 квітня 2015 року ТОВ «Авіс Фінанс» до реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції подало заяву про реєстрацію права власності на нерухоме майно – торговельний центр по вул. Совєтская, 56 у м. Луганську. Зазначену заяву прийняв державний реєстратор реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції Полтавець Д.В., який вніс запис до Реєстру про реєстрацію за товариством права власності на торговельний центр. 21 квітня 2015 року на підставі поданих документів та заяви державний реєстратор прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченко О.А. прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на торговельний центр за зазначеною адресою. Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 8 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2016 року, позов задовольнив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 30 червня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Авіс Фінанс» залишив без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій – без змін, вказавши, що суди обґрунтовано відхилили посилання на відсутність чинного на момент вчинення реєстраційної дії затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України (далі – КМУ) переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція (далі – АТО), як на підставу для незастосування статті 9 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі – Закон № 1669-VII) та зазначили, що обставини відсутності у м. Луганську органів державної влади України, неможливість її здійснення та перебування міста в зоні проведення АТО в період вчинення оскаржуваних дій є загальновідомими. При цьому такі обставини не спростовані відповідачами та є такими, що відповідають дійсності. Ненадіслання товариством як наступним іпотекодержателем вимоги (повідомлення) про усунення порушення не має правового значення для вирішення спору, оскільки така вимога була надіслана попереднім іпотекодержателем, тоді як закон повторного її направлення при зміні кредитора у зобов’язанні не вимагає. Державному реєстратору були надані докази направлення (отримання) відповідної вимоги боржнику (іпотекодавцю). Не погодившись із такою ухвалою суду касаційної інстанції, ТОВ «Хоме Асістент» подало заяву про її перегляд Верховним Судом України з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 17 КАС, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), статей 1, 9 Закону № 1669-VII, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального та процесуального права. Обґрунтовуючи наявність різного правозастосування, ТОВ «Хоме Асістент» послалося на ухвали Вищого адміністративного суду України від 13 серпня, 3 вересня, 11 листопада 2015 року, 29 червня, 3 серпня 2016 року (№№ К/800/8113/15, К/800/36481/15, К/800/37246/15, К/800/28043/15, К/800/52318/15 відповідно), постанови Вищого господарського суду України від 14 квітня 2015 року, 20 липня 2016 року (справи №№ 922/4504/14, 905/544/15 відповідно), ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року (справа № 6-10098св15) та постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року (№ 21-41а16). В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 3 серпня 2016 року у справі № К/800/52318/15 про визнання дій державного реєстратора протиправними суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та закриваючи провадження у справі, зазначив, що, задовольняючи частково позовні вимоги, суди виходили із необґрунтованості оскаржуваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 30 січня 2015 року № 18973879 з посиланням на відсутність завіреної в установленому порядку копії письмової вимоги іпотекодавця про усунення порушень з доказами її надсилання, отримання іпотекодавцем та боржником і завершення 30-денного строку її виконання. Розглядаючи та вирішуючи справу по суті позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Вищий адміністративний суд України з такою позицією не погодився і в ухвалі від 3 серпня 2016 року зазначив, що спірні відносини виникли у зв’язку із невиконанням умов цивільно-правової угоди з підстав порушення господарських зобов’язань, тобто цей спір не є публічно-правовим, а випливає із договірних відносин і має вирішуватися за правилами господарського судочинства. Тобто цей спір не має публічно-правового характеру та не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року у справі № 6-10098св15 про звернення стягнення на предмет іпотеки суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, зазначив, що, відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили із того, що предмет іпотеки знаходиться у зоні проведення АТО та в силу статті 9 Закону № 1669-VII на нього не може бути звернуто стягнення. Розпорядженням КМУ від 30 жовтня 2014 року № 1053-р (далі – розпорядження КМУ № 1053-р) затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснюється АТО, який наведено у додатку до цього розпорядження. Проте розпорядженням КМУ від 5 листопада 2014 року № 1079-р дію розпорядження КМУ № 1053-р було зупинено. Таким чином, на дату винесення рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року КМУ не було затверджено переліку населених пунктів, на території яких здійснюється АТО, у зв’язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що майно знаходиться на території проведення АТО та застосували до спірних правовідносин норму Закону № 1669-VII. У постанові Вищого господарського суду України від 14 квітня 2015 року у справі № 922/4504/14 про стягнення боргу за договором суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, зазначив, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи позивачеві у стягненні 2412 грн 49 коп. боргу за період з 14 квітня по 31 серпня 2014 року, залишив поза увагою те, що дію розпорядження КМУ № 1053-р, яким визначено населені пункти, на території яких здійснюється АТО, було зупинено розпорядженням КМУ № 1079-р, а тому немає належних правових підстав не нараховувати орендні платежі. З огляду на наведене апеляційний господарський суд, неправильно застосувавши згадані норми матеріального права, помилково скасував законне і обґрунтоване рішення місцевого суду. У постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року № 21-41а16, прийнятої за результатом перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 25 листопада 2015 року у справі про оскарження дій державного реєстратора щодо проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно на підставі договору іпотеки та Закону № 898-IV, міститься такий правовий висновок. Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов’язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Таким чином, не обговорюючи питання правильності застосування судами статей 36, 37 Закону № 898-IV, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, враховуючи правовий висновок у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року № 21-41а16, вважає, що заява підлягає частковому задоволенню та зазначає таке. Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). За правилами пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) господарським судам підвідомчі справи, зокрема, у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав. Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов’язані із невиконанням, на думку позивача, умов господарського договору, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ГПК. Таким чином, не обговорюючи питання правильності застосування судами статей 1, 9 Закону № 1669-VII, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. За таких обставин ухвалені в адміністративній справі судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження в ній. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Хоме Асістент» задовольнити частково. Ухвали Вищого адміністративного суду України від 30 червня 2016 року, Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2016 року та постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 8 жовтня 2015 року скасувати, провадження в адміністративній справі закрити. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий І.Л. Самсін Судді: І.С. Берднік О.Ф. Волков М.І. Гриців В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок О.В. Кривенда Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Я.М. Романюк В.М. Симоненко Постанова від 11 квітня 2017 року № 21-3632а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7F05A08D96751B8EC2258110004114FC
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Совєтському районі м. Макіївки Донецької області про стягнення невиплачених щомісячних страхових виплат за заявою Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Совєтському районі м. Макіївки Донецької області про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 8 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Совєтському районі м. Макіївки Донецької області (далі – Відділення) про стягнення невиплачених щомісячних страхових виплат. Позивач зазначав, що під час виконання трудових обов’язків він отримав трудове каліцтво, внаслідок якого йому з 12 жовтня 2005 року встановлено 50 % стійкої втрати працездатності безстроково, у зв’язку із чим було призначено щомісячні страхові виплати в розмірі 1 тис. 764 грн 49 коп. У травні 2014 року йому було виплачено лише 1 тис. 411 грн 59 коп., а з червня 2014 року виплати незаконно припинено, у зв’язку із чим позивач просив стягнути з відповідача на свою користь недоплачені щомісячні страхові виплати: за травень 2014 року у розмірі 352 грн 90 коп., а з червня 2014 року по січень 2016 року включно – по 1 тис. 764 грн 49 коп. щомісячно, а всього – 35 тис. 642 грн 70 коп. Рішенням Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 11 березня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 8 червня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з Відділення на користь ОСОБА_1 заборгованість зі щомісячних страхових виплат за період з 1 червня 2014 року по 30 листопада 2015 року в розмірі 22 тис. 197 грн 39 коп.; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2016 року касаційну скаргу Відділення відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень Відділення просить скасувати ухвалені у справі рішення суду касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 46, 47 Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень Відділення посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року та 7 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що висновком МСЕК від 12 жовтня 2005 року позивачу встановлено 50% втрати працездатності безстроково, призначено страхові виплати в розмірі 50% його середнього заробітку, що у 2014 році складало 1 тис. 764 грн 49 коп. Починаючи з червня 2014 року страхові виплати були припинені. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у позивача відсутні підстави для отримання страхових виплат. Так, із червня 2014 року по теперішній час м. Макіївка Донецької області знаходиться в зоні проведення антитерористичної операції (далі – АТО), відповідач свою діяльність там не здійснює. Страхові виплати здійснюються особам, які перебувають (перебували) у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями чи фізичними особами або були добровільно застраховані та переселилися, переміщені з тимчасово окупованої території, району проведення АТО або зони надзвичайної ситуації, мають право на надання матеріального забезпечення та соціальних послуг за їх фактичним місцем проживання (перебування), що підтверджується довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення АТО. Оскільки позивач таку довідку не надав, то відсутні дані про його постійну реєстрацію на іншій території України поза межами території проведення АТО, і , як наслідок, - відсутні правові підстави для здійснення страхових виплат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що відсутність довідки про взяття на облік позивача як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району АТО, не може бути підставою для невиплати позивачу страхових виплат. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, судове рішення в якій надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що Відділення діяло в межах, на підставі та у спосіб, передбачений чинним законодавством, а права позивача, який не перемістився з тимчасово окупованої території та не став на облік як внутрішньо переселена особа, не порушені, тому відсутні підстави для задоволення позову. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Призначення та сплата страхових виплат потерпілим на виробництві внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання здійснюється робочими органами виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі – Фонд ) відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування». Відповідно до пункту 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» особливості надання соціальних послуг та виплати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам (громадянам України, які переселились з тимчасово окупованої території, території проведення АТО або зони надзвичайної ситуації) визначаються Кабінетом Міністрів України. Згідно зі статтею 14 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 5 червня 2014 року) передбачено, що у районі проведення АТО можуть вводитися тимчасові обмеження прав і свобод громадян. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» установлено, що призначення та продовження виплати усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509. Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» та розпочато проведення АТО на території Донецької та Луганської областей. Національний банк України (далі – НБУ) постановою від 23 липня 2014 року № 436 на території Донецької та Луганської областей з 24 липня 2014 року запровадив надзвичайний режим роботи банківської системи. Постановою від 6 серпня 2014 року № 466 «Про призупинення здійснення фінансових операцій» НБУ зобов’язав банки України, небанківські установи та національного оператора поштового зв’язку, які є учасниками платіжних систем, призупинити здійснення усіх видів фінансових операцій на території, яка не контролюється українською владою. Порядок надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території і районів проведення АТО, встановлено постановою правління Фонду від 11 грудня 2014 року № 20, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 12 січня 2015 року за № 6/26451. У пункті 1 розділу III цього Порядку зазначено, що особи, які тимчасово переміщені, мають право на продовження раніше призначених та нарахованих страхових виплат у робочому органі виконавчої дирекції Фонду за фактичним місцем проживання (перебування). Відповідно до постанови Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 252-VIII, а також Закону України від 16 вересня 2014 року № 1680-VII «Про визначення окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей, в яких запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування» м. Макіївка Донецької області визнано тимчасово окупованою територією. Відділення на виконання пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України № 595, з 2 лютого 2014 року переміщено із зони проведення АТО й на теперішній час зареєстроване у м. Слов’янську. Отже, особи з населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, мають право на одержання страхових виплат за умови переміщення в населенні пункти, на території яких органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, і звернення до структурного підрозділу місцевої державної адміністрації з питань соціального захисту та взяття на облік, що має бути підтверджено довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Суди встановили, що ОСОБА_1 до Відділення із заявою про виплату щомісячних страхових виплат не звертався, на облік як внутрішньо переміщена особа не ставав. При переміщенні Відділення із зони проведення АТО усі документи щодо діяльності Фонду у тому числі особисті справи потерпілих на виробництві, залишилися на непідконтрольній території. Позивач за новим місцем знаходження Відділення не звертався, будь-якої інформації не запитував, доказів переміщення з окупованої території не надавав. Державою на законодавчому рівні гарантовано та врегульовано питання надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду потерпілим на виробництві, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення АТО. Їх права в повній мірі захищено Законом України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», актами Кабінету Міністрів України, іншим нормативно-правовими актами. На законодавчому рівні також визначено, що фінансування видатків з бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на тимчасово неконтрольованих українською владою територіях здійснюватиметься тільки після повернення вказаних територій під контроль органів державної влади. Отже, жодними нормативними актами, що регламентують порядок здійснення страхових виплат та надання соціальних послуг у період збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, не передбачено здійснення страхових виплат потерпілим, які не перемістились із тимчасово окупованої території на підконтрольні органам державної влади території. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 8 червня 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 11 березня 2016 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Совєтському районі м. Макіївки Донецької області задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 8 червня 2016 року скасувати, рішення Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 11 березня 2016 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17 Державою на законодавчому рівні гарантовано та врегульовано питання надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду потерпілим на виробництві, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення АТО. Їх права захищено Законом України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», актами Кабінету Міністрів України, іншим нормативно-правовими актами. На законодавчому рівні визначено, що фінансування видатків з бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на тимчасово неконтрольованих українською владою територіях здійснюватиметься тільки після повернення вказаних територій під контроль органів державної влади. Отже, жодними нормативними актами, що регламентують порядок здійснення страхових виплат та надання соціальних послуг у період збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, не передбачено здійснення страхових виплат потерпілим, які не перемістились із тимчасово окупованої території на підконтрольні органам державної влади території. Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-51цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3C73142B7E88B09EC2258115002E94CD
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про визнання виконавчого листа НОМЕР_1, виданого Дніпровським районним судом м. Києва 26 травня 2015 року, таким, що не підлягає виконанню. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 4 серпня 2016 року визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист НОМЕР_1, виданий Дніпровським районним судом м. Києва 26 травня 2015 року за ухвалою цього ж суду від 26 травня 2015 року про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 19 грудня 2014 року у справі про стягнення на користь ПАТ «Укрсоцбанк» з ОСОБА_1 як поручителя заборгованості за кредитним договором. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 4 серпня 2016 року скасовано та в задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернуто заявнику на підставі пункту 2 частини першої статті 324 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу для розгляду до суду касаційної інстанції з передбачених пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а саме статті 324 цього Кодексу. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року, 9 грудня 2015 року, 24 лютого 2016 року та постанову Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Повертаючи ОСОБА_1 касаційну скаргу на ухвалу суду касаційної інстанції, касаційний суд вважав, що оскаржуване судове рішення не підлягає касаційному оскарженню відповідно до пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України. Разом з тим Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив касаційне провадження та 31 липня 2014 року розглянув по суті касаційну скаргу на ухвалу суду про відмову в задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню і відхилив її. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Надані заявником ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та 24 лютого 2016 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, оскільки цими ухвалами відкрито провадження та витребувано справу з суду першої інстанції, призначено справу до розгляду. Отже справи, рішення в яких надані заявником, в касаційному порядку не переглядалася, а тому не відносяться до судових рішень, на які слід посилатися як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм права. Постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року, яка надана заявником на підтвердження доводів заяви, містить висновок про те, що ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною в завершенні судового провадження, оскільки така ухвала унеможливлює виконання судового рішення про задоволення вимог кредитора, тому перешкоджає подальшому розгляду та провадженню у справі. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми процесуального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у суді касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 324 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (пункт 40 рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції»). Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. З огляду на зазначене питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою в завершенні судового провадження. Ураховуючи зазначене, суд касаційної інстанції безпідставно повернув касаційну скаргу ОСОБА_1, подану на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року. Отже, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції порушив норми процесуального права, а саме статтю 324 ЦПК України. З огляду на зазначене ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року скасувати, справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 березня 2017 року у справі № 6-33цс17 Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у суді касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. З огляду на зазначене питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою в завершенні судового провадження. Отже суд касаційної інстанції безпідставно повернув касаційну скаргу заявника подану на ухвалу суду апеляційної інстанції. Постанова від 22 березня 2017 року № 6-33цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1D3752B75FD5E8ACC2258115002C202B
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» про відшкодування моральної шкоди за заявою державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» про перегляд рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 26 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат») про відшкодування моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що понад 17 років працював підземним прохідником на Смолінській шахті ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат», з повним робочим днем у особливо шкідливих, тяжких та небезпечних умовах праці. Згідно з висновком лікарсько-експертної комісії спеціалізованого профпатологічного лікувально-профілактичного закладу від 15 лютого 2015 року НОМЕР_1 позивачу встановлено захворювання професійного характеру. Висновком МСЕК ОСОБА_1 з 31 березня 2016 року встановлено 60 % втрати професійної працездатності та ІІІ групу інвалідності, як наслідок зазначених професійних захворювань. Причиною виникнення і розвитку у позивача хронічних і професійних захворювань встановлено незабезпечення з боку роботодавця безпечних та здорових умов праці. Просив стягнути з відповідача 90 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 2 серпня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 26 жовтня 2016 року рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 2 серпня 2016 року скасовано, позов задоволено частково: стягнуто з ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 10 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2016 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 26 жовтня 2016 року у справі за вищезазначеним позовом відмовлено. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» просить скасувати ухвалені у справі рішення суду касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини 5 статті 23 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 2371 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року та 7 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 згідно наказу НОМЕР_2 від 2 серпня 2006 року переведено підземним прохідником на Смолінську шахту ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» з повним робочим днем в підземних умовах. ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі пункту 2 статті 40 КЗпП України ОСОБА_1 звільнено за станом здоров᾿я. Загальний стан його роботи на Смолінській шахті ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» в підземних умовах складає 15 років 8 місяців та 23 дні (а.с. 14-19). Згідно акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання від 4 березня 2015 року, затвердженого начальником Маловисківського міжрайонного Управління Головного Управління ДСЕС України в Кіровоградській області, професійне захворювання у ОСОБА_1 виникло у зв᾿язку з тривалим терміном праці під впливом шкідливих виробничих факторів обумовлених технологічним процесом на Смолінській шахті ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат». Причиною виникнення професійного захворювання стало незабезпечення з боку ДЗ «СМСЧ №17 МОЗ України» своєчасного виявлення ранніх ознак хронічного професійного захворювання, несвоєчасне вирішення ДЗ «СМСЧ №17 МОЗ України» питання щодо можливості працівника продовжувати роботу в умовах дії шкідливих та небезпечних виробничих факторів і трудового процесу (а.с. 7-8). Медичним висновком лікарсько-експертної комісії спеціалізованого профпатологічного лікувально-профілактичного закладу про наявність професійного характеру захворювання Українського Науково-дослідного інституту промислової медицини від 15 лютого 2015 року НОМЕР_1 встановлено, що захворювання ОСОБА_1 є професійними (а.с. 34). 4 березня 2015 року позивач звернувся до генерального директора ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» про виплату одноразової грошової компенсації моральної шкоди за отримане професійне захворювання у розмірі 1 тис грн. (а.с. 67). На підставі вищевказаної заяви між ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» та ОСОБА_1 4 березня 2015 року укладено договір НОМЕР_3 про відшкодування моральної шкоди. Згідно умов якого сторони дійшли згоди, що підприємство зобов’язується в строк до 4 квітня 2015 року сплатити на користь ОСОБА_1 1 тис грн. на відшкодування моральної шкоди заподіяної внаслідок отриманих ним всіх профзахворювань (встановлених та можливо встановлених в майбутньому). В подальшому ОСОБА_1 відмовляється від стягнення з ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» на його користь будь-яких сум у відшкодування моральної шкоди (а.с. 68). Згідно платіжного доручення НОМЕР_4 від 13 травня 2015 року на користь ОСОБА_1 ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» перераховано 1 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди (а.с.69). 6 квітня 2016 року висновком огляду бюро Кіровоградської обласної МСЕК ОСОБА_1 повторно встановлено 60 % втрати професійної працездатності та третю групу інвалідності, з причин професійного захворювання до 6 квітня 2018 року (а.с. 6). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 вже відшкодовано моральну шкоду завдану умовами виробництва в сумі яку погоджено сторонами, у зв’язку з чим відсутні підстави для повторного її відшкодування. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що факт виплати ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» ОСОБА_1 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки на час укладання договору НОМЕР_3 про відшкодування моральної шкоди від 4 березня 2015 року йому не була ще встановлена стійка втрата професійної працездатності та інвалідності. Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, судове рішення в якій надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд на відміну від справи яка переглядається, зробив висновок про те, що подвійне стягнення моральної шкоди діючим законодавством не передбачено (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року). Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (стаття 2371 КЗпП України). Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів (частина перша статті 1168 ЦК України). За змістом частин 1, 5 статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Суди попередніх інстанцій встановили, що між сторонами досягнуто домовленості щодо розміру і порядку відшкодування моральної шкоди, які закріплені ними в договорі від 4 березня 2015 року НОМЕР_3. Відповідно до умов цього договору позивач отримав грошове відшкодування завданої йому моральної шкоди. З урахуванням вищезазначених норм матеріального права та встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки подвійне стягнення моральної шкоди діючим законодавством не передбачено. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 26 жовтня 2016 року підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 2 серпня 2016 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 26 жовтня 2016 року скасувати, рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 2 серпня 2016 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 березня 2017 року у справі № 6-210цс17 Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (стаття 2371 КЗпП України). Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів (частина перша статті 1168 ЦК України). За змістом частин 1, 5 статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Сторонами досягнуто домовленості щодо розміру і порядку відшкодування моральної шкоди, які закріплені ними в договорі від 4 березня 2015 року, відповідно до умов якого позивач отримав грошове відшкодування завданої йому моральної шкоди. З урахуванням вищезазначених норм матеріального права та встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки подвійне стягнення моральної шкоди діючим законодавством не передбачено. Постанова від 22 березня 2017 року № 6-210цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2E51A5F339BB9784C2258115004CF99F
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представників: Служби автомобільних доріг у Рівненській області – ОСОБА_1, Державного агентства автомобільних доріг України – ОСОБА_2, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи – підприємця (далі – ФОП) ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 918/329/16 за позовом ФОП ОСОБА_3 до Служби автомобільних доріг у Рівненській області (далі – Служба), третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – Державне агентство автомобільних доріг України, про стягнення 853 122,77 грн, в с т а н о в и л а: У квітні 2016 року приватне підприємство «Ферарі» (далі – ПП «Ферарі») звернулося до суду з позовом до Служби про стягнення коштів за договором підряду, посилаючись на те, що ним у повному обсязі виконано роботи з поточного ремонту дороги за цим договором, натомість Служба своїх зобов’язань з оплати робіт не виконала. Зазначені обставини встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, на підставі якого видано наказ про стягнення заборгованості зі Служби на користь ПП «Ферарі». Після збільшення позовних вимог ПП «Ферарі» просило стягнути зі Служби на свою користь інфляційні втрати за період із квітня 2013 року по квітень 2016 року у сумі 769 080,78 грн і 3 % річних за період із 12 квітня 2013 року по 12 квітня 2016 року у сумі 84 041,99 грн на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК). 30 травня 2016 року ПП «Ферарі» звернулося до суду із заявою в порядку ст. 25 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) про заміну позивача на правонаступника – ФОП ОСОБА_3 у звя’зку з укладенням між ними 26 травня 2016 року договору про відступлення права вимоги за договором підряду, укладеним між ПП «Ферарі» та Службою. Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 6 червня 2016 року замінено позивача – ПП «Ферарі» його процесуальним правонаступником – ФОП ОСОБА_3. Служба проти позову заперечила, просила відмовити у його задоволенні у зв’язку зі спливом позовної давності. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 29 червня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 12 серпня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто зі Служби на користь ФОП ОСОБА_3 769 080,78 грн – суму, на яку збільшився борг у зв’язку з інфляційними процесами, та 82 890,74 грн – 3 % річних. У задоволенні позову про стягнення 1 151,25 грн – 3 % річних – відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року постанову апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі. У заяві про перегляд з підстави, передбаченої п.1 ч. 1 ст. 11116 ГПК, ФОП ОСОБА_3 просить скасувати постанову суду касаційної інстанцій та залишити в силі постанову апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ч. 2 ст. 264, ч. 2 ст. 625 ЦК. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України 19 жовтня 2016 року у справі № 908/1157/16 та від 13 січня 2016 року у справі № 910/12402/15, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 14 грудня 2012 року між ПП «Ферарі» (підрядник) і Службою (замовник) укладено договір НОМЕР_1 (далі – Договір), за умовами якого підрядник зобов’язався надати послуги з поточного середнього ремонту автомобільної дороги Князівка – Вітковичі – Т 1811 – Хотин на ділянці 9+200 – км 14+600 за рахунок коштів державного бюджету відповідно до умов Договору, а замовник - прийняти і оплатити такі послуги (п. 1.1 Договору). Пунктами 3.1 та 4.1 Договору визначено, що його ціна становить 7 880 935,00 грн (із ПДВ) та може бути зменшена за взаємною згодою сторін. Розрахунки за надані послуги замовник здійснює шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок підрядника. Згідно з п.п. 5.1, 5.2 Договору строк надання послуг: грудень 2012 року – травень 2013 року, місце надання послуг – автомобільна дорога Князів – Вітковичі – Т 1811 – Хотин на ділянці км 9+200 ¬– км 14+600. Відповідно до п.п. 6.1, 6.3 Договору замовник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати за надані послуги та прийняти послуги згідно з актом виконаних робіт (Ф-КБ-2в), а підрядник зобов'язаний забезпечити надання послуг у строки, встановлені цим Договором. Пунктом 7.1 Договору визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за ним сторони несуть відповідальність, передбачену законами та цим Договором. Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2012 року, а щодо зобов'язань – до повного і належного їх виконання (п. 10.1 Договору). Позивач виконав, а позивач прийняв роботи, обумовлені Договором, що підтверджується актом приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2012 року. Загальна вартість виконаних робіт становить 933 800,00 грн. Виконання робіт саме у грудні підтверджується також рішенням Господарського суду Рівненської області від 18 травня 2015 року у справі № 918/422/15, довідкою ДФІ в Кіровоградській області від 28 жовтня 2014 року № 06-09/306-з, журналом-ордером і відомістю по рахунку 361, бухгалтерською довідкою від 2 червня 2016 року № 18/1174. Оскільки акт приймання виконаних робіт за грудень 2012 року не містить дати його складення та підписання, суди на підставі ст.ст. 251–254, 509, 854, 882 ЦК та ст. 321 Господарського кодексу України встановили, що строк оплати за зобов’язаннями, які виникли з Договору, із врахуванням вихідних та святкових днів настав 3 січня 2013 року. Відповідач взятий на себе обов'язок із проведення розрахунків у добровільному порядку не виконав, у зв'язку з чим рішенням Господарського суду Рівненської області від 18 травня 2015 року у справі № 918/422/15 з відповідача на користь позивача стягнуто 933 800,00 грн основної заборгованості за Договором та 18 676,00 грн судового збору. 2 червня 2015 року на виконання рішення Господарського суду Рівненської області від 18 травня 2015 року у справі № 918/422/15 судом видано відповідний наказ. Фактичне виконання судового рішення відбулося 12 квітня 2016 року, про що свідчить меморіальний ордер на суму 952 476,00 грн № 36. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань з оплати виконаних робіт позивачем нараховано 769 080,78 грн інфляційних втрат за період із квітня 2013 року по квітень 2016 року та 84 041,99 грн – 3 % річних за період із 12 квітня 2013 року по 12 квітня 2016 року. До суду з позовом ПП «Ферарі» звернулося 28 квітня 2016 року, заяву про збільшення позовних вимог від 26 травня 2016 року направило до суду 27 травня 2016 року. 30 травня 2016 року ПП «Ферарі» звернулося до суду із заявою в порядку ст. 25 ГПК про заміну позивача на правонаступника – ФОП ОСОБА_3 у звя’зку із укладенням між ними 26 травня 2016 року договору про відступлення права вимоги за Договором, укладеним між ПП «Ферарі» та Службою. Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 6 червня 2016 року замінено позивача – ПП «Ферарі» його процесуальним правонаступником – ФОП ОСОБА_3. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що: – розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат позивачем здійснено правильно і заявлені вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі; – оскільки строк виконання зобов’язання з оплати виконаних робіт настав 3 січня 2013 року, право на звернення до суду з позовом про стягнення 3 % річних і інфляційних втрат за період із квітня 2013 року до квітня 2016 року виникло у позивача з 3 січня 2013 року і закінчилося 3 січня 2016 року, тобто позов заявлено зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем; – мало місце переривання перебігу позовної давності щодо основної суми заборгованості шляхом звернення позивача до суду з відповідним позовом та проведення відповідачем розрахунків 12 квітня 2016 року, проте визнання боржником основного боргу не є доказом визнання ним і додаткових вимог кредитора. Оскільки позовна давність спливла за основною вимогою, то вважається, що вона спливла і стосовно додаткової вимоги. Разом із тим у справі № 910/12402/15, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення 3 % річних та інфляційних втрат з огляду на те, що за змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. У справі № 908/1157/16 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення 3 % річних за період із 27 квітня 2013 роду до 16 березня 2016 року та інфляційних втрат за період із травня 2013 року до лютого 2016 року з огляду на таке. На виконання судового рішення в іншій справі між тими самими сторонами про стягнення суми основного боргу, 3 % річних та інфляційних втрат (за інший період) від 29 травня 2013 року відповідачем сплачено заборгованість 17 березня 2016 року. Якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов’язання. Позивачем заявлено до стягнення 3 % річних за період із 16 березня 2013 року до 16 березня 2016 року та інфляційних втрат за період із квітня 2013 року до березня 2016 року, які мають компенсаційний характер. Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що позивач звернувся з позовом (27 квітня 2016 року) в межах загального трирічного строку позовної давності. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що обов’язок відповідача з оплати виконаних робіт настав 3 січня 2013 року, проте фактично зобов’язання було виконано 12 квітня 2016 року на виконання рішення Господарського суду Рівненської області від 18 травня 2015 року у справі № 918/422/15. Саме 12 квітня 2016 року є датою припинення зобов’язання між сторонами Договору. За змістом положень ст. 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст. 530 ЦК). Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК). Положеннями ст. 611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Зокрема, статтею 625 ЦК врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов’язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Формулювання ст. 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 ЦК і ст. 230 ГК. Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Правовий аналіз положень ст.ст. 526, 599, 611, 625 ЦК дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за Договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього Договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за час прострочення. Разом із тим, главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність. Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов’язання, передбачених ст. 625 ЦК, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК). Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов’язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення. За таких обставин апеляційний суд у справі, що розглядається, приймаючи нове рішення про часткове задоволення позову, правильно виходив із того, що суд першої інстанції не взяв до уваги правову природу нарахувань, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК. Відповідно, обґрунтованими є такі висновки суду апеляційної інстанції. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК), а тому 12 квітня 2016 року (дата здійснення розрахунку за виконані роботи) і є датою, коли зобов’язання припинилося. Законодавець визначає обов’язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв’язку з чим таке зобов’язання є триваючим. Зважаючи на викладене, висновок суду першої інстанції про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних у зв’язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу – помилковий, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні ст. 266 ЦК. Враховуючи, що позивач звернувся за стягненням інфляційних втрат і річних відсотків за весь період прострочення платежу, то суд повинен встановити, чи дотримано строки позовної давності. Позивач визначив період для стягнення 3 % річних із 12 квітня 2013 року по 12 квітня 2016 року, інфляційних втрат – із 1 травня 2013 року по 31 березня 2016 року, з позовом звернувся 28 квітня 2016 року, тому задоволенню підлягають вимоги про стягнення 769 080,78 грн інфляційних втрат, нарахованих за період із 1 травня 2013 року по 31 березня 2016 року та 82 890,74 грн – 3 % річних за період із 28 квітня 2013 року по 11 квітня 2016 року. У стягненні 3 % річних у сумі 1 151,25 грн за період із 12 квітня 2013 року по 27 квітня 2013 року слід відмовити, застосувавши наслідки спливу позовної давності. Не погодившись із такими висновками апеляційного суду, суд касаційної інстанції допустив неоднакове й неправильне застосування норм матеріального права, тому постанова Вищого господарського суду України підлягає скасуванню із залишенням в силі постанови апеляційного суду. Водночас наведені заявником доводи про неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч. 2 ст. 264 ЦК не знайшли підтвердження, оскільки зазначені норми не підлягають застосуванню до правовідносин у справі, яка розглядається, ураховуючи встановлені судами фактичні обставини цієї справи. Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з квитанцією від 29 листопада 2016 року НОМЕР_2 ФОП ОСОБА_3 сплачено судовий збір у розмірі 16 635,90 грн за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Таким чином, зі Служби підлягають стягненню на користь ФОП ОСОБА_3 витрати зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 918/329/16 задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року скасувати, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 12 серпня 2016 року залишити в силі. Стягнути зі Служби автомобільних доріг у Рівненській області на користь фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 16 635,90 грн (шістнадцять тисяч шістсот тридцять п’ять гривень дев’яносто копійок) витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду Рівненської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 26 квітня 2017 року № 3-1522гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DADF31FF5AD2E301C2258115004D153B
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Волкова О.Ф., суддів: Гриціва М.І., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., – ппр розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Одеська правова компанія» до регіонального відділення Фонду державного майна по Одеській області (далі – Фонд), третя особа – ТОВ «Агро-Рені», про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення, визнання недійсним адміністративного договору, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ТОВ «Одеська правова компанія» звернулася до суду з позовом, у якому просила: - визнати протиправними дії відповідача стосовно скасування конкурсу, що мав відбутись 16 липня 2014 року, підготовки додаткових та зміни вже опублікованих умов та публікації нових умов конкурсу на право укладення договору оренди державного нерухомого майна, яке обліковується на балансі державного підприємства (далі – ДП) «Ренійський морський торговельний порт», а саме нежитлових приміщень критого вантажного складу № 6, інв. № 899, реєстровий № 01125809.1.ГЯШТОЯ175, площею 8103 кв. м, що розміщені за адресою: Одеська обл., м. Рені, вул. Дунайська, 188 (далі – спірне майно); - визнати протиправними дії відповідача стосовно призначення на 30 грудня 2014 року конкурсу на право укладення договору оренди спірного майна; - визнати протиправними дії відповідача стосовно недопущення ТОВ «Одеська правова компанія» до участі в конкурсі на право укладення договору оренди спірного майна, що мав відбутись 31 грудня 2014 року; - визнати протиправним та скасувати рішення, прийняте на засіданні конкурсної комісії Фонду, оформлене протоколом № 243 від 25 грудня 2014 року, та виданий на його підставі наказ Фонду про те, що конкурс на право укладення договору оренди спірного майна не відбувся у зв’язку із ненадходженням необхідної кількості заяв про участь у конкурсі, та про укладення договору оренди державного нерухомого майна з єдиним претендентом – ТОВ «Агро-Рені»; - визнати протиправними дії Фонду стосовно укладення з ТОВ «Агро-Рені» договору оренди спірного майна; - визнати недійсним укладений між Фондом і ТОВ «Агро-Рені» адміністративний договір, а саме договір оренди спірного майна від 13 січня 2015 року. На обґрунтування позову зазначило, що його неправомірно було позбавлено можливості взяти участь у конкурсі на право оренди державного нерухомого майна. Крім того, позивач вказав, що Фонд не мав права змінювати умови проведення конкурсу після опублікування відповідного оголошення про конкурс в газеті «Відомості приватизації» № 25 від 25 червня 2014 року. Також позивач зазначив, що відповідач на засіданні конкурсної комісії протиправно прийняв наказ та рішення, оформлене протоколом № 243 від 25 грудня 2014 року, про те, що конкурс на право оренди державного нерухомого майна, яке обліковується на балансі ДП «Ренійський морський торговельний порт», не відбувся у зв’язку із ненадходженням необхідної кількості заяв про участь у конкурсі, та про укладення на підставі зазначеного рішення та наказу договору оренди державного нерухомого майна з єдиним претендентом – ТОВ «Агро-Рені». Суди встановили, що 25 червня 2014 року у офіційному виданні «Відомості приватизації» № 25 Фонд розмістив офіційне оголошення про проведення конкурсу на право оренди спірного майна та інформацію про вартість об’єкта оренди, стартової орендної плати за базовий місяць, основні умови конкурсу, перелік документів та матеріалів, які має подати претендент, та визначив кінцевий строк для подання конкурсних пропозицій. Листом від 4 липня 2014 року № 11-10-03205 Фонд повідомив TOB «Одеська правова компанія» про умови участі у вищезазначеному конкурсі та необхідність подання матеріалів та документів, передбачених Порядком проведення конкурсу на право оренди державного майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України 31 серпня 2011 року № 906 (далі – Порядок). На виконання умов конкурсу ТОВ «Одеська правова компанія» підготувала та подала документи, які є необхідними для допуску учасника до конкурсу на право оренди державного майна, зокрема: заяву про участь у конкурсі, проект договору оренди, пропозиції щодо виконання умов конкурсу, інформацію про засоби зв’язку з претендентом, відомості про претендента, довідку від претендента про те, що стосовно нього не порушено справу про банкрутство, та комплект документів, який визначений наказом Фондом державного майна України від 15 лютого 2013 року № 201 «Про затвердження переліку документів, які подаються орендодавцеві для укладення договору оренди майна, що належить до державної власності». Листом від 16 липня 2014 року № 11-10-03494 Фонд повідомив позивача про перенесення конкурсу на пізніший термін з посиланням на лист Міністерства інфраструктури України від 14 липня 2014 року № 4488/16/14-14 з метою підготовки додаткових умов, які будуть спрямовані на більш ефективне управління майном. Фонд призначив нову дату проведення конкурсу, про що зробив відповідну публікацію в газеті «Відомості приватизації» № 49 від 10 грудня 2014 року. При цьому Фонд змінив умови конкурсу, що мав відбутись 16 липня 2014 року, оголошення про проведення якого було раніше опубліковано в газеті «Відомості приватизації» № 25 від 25 червня 2014 року. Згідно з опублікованою в газеті «Відомості приватизації» № 49 від 10 грудня 2014 року інформацією конкурс мав бути проведений о 10 год. 00 хв. через 20 календарних днів з дати публікації інформації у вказаній газеті у приміщенні Фонду за адресою: м. Одеса, вул. Велика Арнаутська, 15, 5-й поверх, кімн. 503. Згідно з цим же оголошенням кінцевий строк прийняття пропозицій від претендентів (заяв про оренду і пропозицій до договору оренди, що відповідають вимогам конкурсу) – не більше ніж три робочих дні до дати проведення конкурсу до 17 год. 00 хв. 31 грудня 2014 року на адресу ТОВ «Одеська правова компанія» надійшов лист Фонду від 17 грудня 2014 року № 11-10-06112, згідно з яким кінцевий строк прийняття пропозицій від претендентів (заяв про оренду) – 24 грудня 2014 року. На лист позивача від 26 грудня 2014 року щодо дати проведення конкурсу Фонд надіслав позивачу лист від 30 грудня 2014 року за № 11-10-06477, в якому зазначив, що кінцевий строк прийняття пропозицій від претендентів (заяв про оренду) – 24 грудня 2014 року; про дату конкурсу та кінцевий термін прийняття пропозицій позивача було повідомлено листом від 17 грудня 2014 року № 11-10-06112. Враховуючи викладене, Фонд повернув пакети документів, які були надані позивачем 25 грудня 2014 року, у зв’язку з тим, що останній день подачі пропозицій від претендентів був 24 грудня 2014 року. Також відповідач повідомив цим листом, що конкурс на право оренди вказаного вище майна не відбувся у зв’язку із ненадходженням необхідної кількості заяв (заяви приймались до 24 грудня 2014 року включно) про участь у конкурсі і договір оренди укладається з єдиним наявним заявником. 25 грудня 2014 року на засіданні конкурсної комісії Фонду було прийняте рішення, оформлене протоколом № 243 від 25 грудня 2014 року, вважати конкурс таким, що не відбувся у зв’язку з неподанням необхідної кількості заяв про участь у конкурсі, та яким вирішено укласти договір оренди з єдиним претендентом – ТОВ «Агро-Рені». Зазначене рішення конкурсної комісії Фонду було затверджене наказом Фонду від 25 грудня 2014 року № 1617. У наказі також зазначено – вважати конкурс таким, що не відбувся, та укласти договір оренди з єдиним претендентом – ТОВ «Агро-Рені». Одеський окружний адміністративний суд постановою від 15 травня 2015 року позов задовольнив повністю. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд виходив із того, що відповідач не мав права змінювати умови конкурсу, також неправильно обрахував дату проведення конкурсу і, відповідно, кінцевий строк прийняття пропозицій від претендентів. Крім того, договір оренди суперечить інтересам держави, оскільки розмір орендної плати за державне майно було визначено без застосування конкурентної процедури конкурсу. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове, яким у задоволенні позову відмовив. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що дії відповідача повністю відповідають вимогам абзацу другого пункту 18 Порядку. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 31 травня 2016 року постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року скасував та залишив у силі постанову Одеського окружного адміністративного суду від 15 травня 2015 року. Приймаючи таке рішення, цей суд погодився з висновками суду першої інстанції стосовно того, що, призначаючи нову дату проведення конкурсу та змінюючи при цьому його умови, про що зроблено відповідну публікацію в газеті «Відомості приватизації», дії Фонду не відповідають абзацу четвертому пункту 5 Порядку, згідно з яким орендодавець не має права змінювати умови проведення конкурсу після опублікування оголошення про конкурс. У свою чергу, враховуючи те, що договір оренди спірного майна між Фондом і ТОВ «Агро-Рені» 13 січня 2015 року був укладений на виконання рішення, прийнятого на засіданні конкурсної комісії Фонду, оформленого протоколом № 243 від 25 грудня 2014 року, та наказу Фонду від 25 грудня 2014 року № 1617, які були прийняті всупереч встановленому чинним законодавством порядку, зазначений договір не відповідає вимогам чинного законодавства та суперечить інтересам держави, оскільки розмір орендної плати за державне майно було визначено без застосування конкурентної процедури (конкурсу), яка підлягала застосуванню в цьому випадку. Не погоджуючись із рішенням Вищого адміністративного суду України, Фонд і ТОВ «Агро-Рені» звернулись із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), посилаючись на неоднакове застосування статей 2, 3, 17, 157 КАС та статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК). У заявах просять ухвалу Вищого адміністративного суду України від 31 травня 2016 року скасувати, а провадження у цій справі закрити. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права заявники надали рішення Вищого адміністративного суду України від 22 жовтня, 24 листопада 2015 року, 30 березня, 27 квітня 2016 року (№№ К/800/26699/15, К/800/33049/13, К/800/46648/15, К/800/529/16 відповідно), у яких цей суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та закрив провадження у справах виходячи з того, що, вирішуючи спори по суті, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що відносини, які склалися між сторонами, виникли з приводу оренди державного майна. При цьому відповідачі не здійснювали владних управлінських функцій у зв’язку з виконанням повноважень та завдань, покладених на них законом. За вказаними обставинами суд дійшов висновку, що ці спори не мають публічно-правового характеру та не підпадають під юрисдикцію адміністративних судів, у зв’язку з чим провадження у справах підлягає закриттю. Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Частиною другою статті 4 КАС установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів у порядку іншого судочинства, в тому числі господарського. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. За правилами пункту 1 частини першої статті 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав. Пунктом 1 частини першої статті 287 Господарського кодексу України передбачено, що орендодавцями щодо державного та комунального майна є Фонд державного майна України, його регіональні відділення – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна у випадках, передбачених законом. Як убачається з позовної заяви, ТОВ «Одеська правова компанія» не погоджується з результатами проведення конкурсу на право оренди державного нерухомого майна та вважає недійсним договір оренди цього майна, який було укладено між Фондом і ТОВ «Агро-Рені» 13 січня 2015 року. Таким чином, за суб’єктним складом сторін та характером спірних відносин ця справа підлягає розгляду у порядку, визначеному ГПК. Оскільки постанови Одеського окружного адміністративного суду від 15 травня 2015 року, Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року та ухвала Вищого адміністративного суду України від 31 травня 2016 року прийняті з порушенням встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, то всі рішення у справі, яка розглядається, підлягають скасуванню, а провадження у цій справі – закриттю. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяви регіонального відділення Фонду державного майна по Одеській області і товариства з обмеженою відповідальністю «Агро-Рені» задовольнити. Постанови Одеського окружного адміністративного суду від 15 травня 2015 року, Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 31 травня 2016 року скасувати. Провадження в адміністративній справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Одеська правова компанія» до регіонального відділення Фонду державного майна по Одеській області, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Агро-Рені», про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення, визнання недійсним адміністративного договору закрити. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Ф. Волков Судді: М.І. Гриців О.В. Кривенда О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін Постанова від 22 березня 2017 року № 21-2928а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/703304141D00B7E1C2258110004156C5
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Житлово-будівельного кооперативу «Автомат-2» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 4 жовтня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року Житлово-будівельний кооператив «Автомат-2» (далі – ЖБК «Автомат-2») звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що він здійснює експлуатацію і ремонт будинку АДРЕСА_1 та утримує прибудинкову територію за рахунок власних коштів на засадах самоокупності. ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у квартирі НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1. Оскільки відповідач нерегулярно та несвоєчасно сплачував кошти за надані комунальні послуги, то за період з 1 січня 2009 року по 28 лютого 2015 року він має заборгованість у розмірі 9 тис. 395 грн. Позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за надання житлово-комунальних послуг у розмірі 9 тис. 395 грн, інфляційні втрати у розмірі 3 тис. 911 грн 30 коп. та 3 % річних у розмірі 1 тис. 146 грн 82 коп. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 22 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 4 жовтня 2016 року, позов задовольнив: стягнув із ОСОБА_1 на користь ЖБК «Автомат-2» заборгованість за надання житлово-комунальних послуг у розмірі 9 тис. 395 грн, інфляційні втрати у розмірі 3 тис. 911 грн 30 коп. та 3 % річних у розмірі 1 тис. 146 грн 82 коп; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 листопада 2016 року відмовив у відкритті провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 4 жовтня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2016 року та ухвалити нове судове рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 256-258, 260, 261, 264, 276 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судових рішень, ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року, 8 червня та 7 вересня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що ЖБК «Автомат-2» здійснює експлуатацію і ремонт будинку АДРЕСА_1 та утримує прибудинкову територію. Відповідно до довідки від 21 квітня 2015 року, виданої ЖБК «Автомат-2», ОСОБА_1 є власником особового рахунку квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1. Згідно з розрахунком заборгованості за період з 1 січня 2009 року по 28 лютого 2015 року позивач нарахував за надання житлово-комунальних послуг 24 тис. 914 грн 31 коп., проте відповідач сплатив лише 15 тис. 519 грн 31 коп., здійснюючи часткову оплату наданих житлово-комунальних послуг. 30 червня 2012 року ОСОБА_1 направив позивачеві лист, у якому просив довести дійсність розмірів нарахованих та виставлених тарифів за утримання будинку та комунальні послуги згідно з чинним законодавством. До ухвалення судом першої інстанції рішення у справі ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про застосування позовної давності. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що оскільки відповідач визнав свій борг за комунальні послуги, адже здійснював нерегулярні платежі протягом спірного періоду, а також у 2012 році направив позивачеві лист, в якому просив довести дійсність розмірів нарахованих та виставлених тарифів, то відсутні підстави для застосування строку позовної давності відповідно до вимог статей 257, 261 та 264 ЦК України. Надані заявником для порівняння ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року та 7 вересня 2016 року, якими судові рішення судів попередніх інстанції скасовано, а справи передано на новий розгляд, не містять правової позиції щодо спірних правовідносин та застосування норм матеріального права, а вказують на допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права та необхідність їх усунення для правильного вирішення спорів, а також нез’ясування судами належним чином фактичних обставин справи. У наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову в межах позовної давності, виходив з того, що відповідач здійснював оплату нарахованих періодичних платежів за послуги централізованого водопостачання та водовідведення за відповідні місяці, що свідчить про визнання ним лише певної частини боргу (періодичного платежу) за відповідний місяць. Тому зазначені дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності за іншими періодичними платежами, в яких позовна давність обчислюється з моменту настання строку погашення чергового платежу. Викладене свідчить, що наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом положень ЦК України щодо строку позовної давності, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в указаній для прикладу й наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статею 162 Житлового кодексу Української РСР плата за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов’язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, може, з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про переривання строку позовної давності, керуючись лише наданим позивачем розрахунком, без дослідження та перевірки наданих відповідачем квитанцій, в яких зазначено про сплату останнім саме періодичних платежів за отримані комунальні послуги. Окрім того, у листі відповідача до позивача від 30 червня 2012 року, на які посилалися суди попередніх інстанцій при ухваленні судових рішень, ОСОБА_1 указав, що зазначена ЖБК «Автомат-2» у повідомлені сума заборгованості не відповідає дійсності та вимогам чинного законодавства. Суди, ухвалюючи судові рішення у справі на підставі розрахунку, наданого позивачем, та відмовляючи в задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності, не звернули уваги на те, що в розрахунку позивача немає призначення платежів відповідача; не дослідили наданих відповідачем квитанцій на сплату житлово-комунальних послуг та історію таких оплат і в разі вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання ним лише певної частини боргу, що не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Без надання оцінки судом першої інстанції вказаним доказам ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 – 60, 131 – 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 – 215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 4 жовтня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2016 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-43цс17 За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, а в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності суд застосовує незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, може з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суди повинні дослідити призначення платежів, квитанції на сплату житлово-комунальних послуг та історію таких оплат і в разі вчинення боржником оплати чергового платежу, встановити чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, що не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 22 березня 2017 року № 6-43цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/956C434C99E84E5CC225810C0057245D
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та представника Служби безпеки України – ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Луганській області, Служби безпеки України, третя особа – старший слідчий слідчого відділу Управління Служби безпеки України в Луганській області ОСОБА_4, про відшкодування шкоди за заявою Управління Служби безпеки України в Луганській області про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 20 грудня 2013 року в будинку АДРЕСА_1, що належить їй на праві власності, старшим слідчим слідчого відділу Управління Служби безпеки України в Луганській області (далі – УСБУ в Луганській області) ОСОБА_4 проведено обшук, під час якого було вилучено, в тому числі грошові кошти в розмірі 262 тис. 210 євро, 4 тис. 900 дол. США та 19 тис. 885 грн, які постановою слідчого від 24 грудня 2013 року визнані речовими доказами. У квітні 2014 року кримінальне провадження, в межах якого проводився обшук, було закрите на підставі пункту 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), а ухвалою суду постановлено повернути ОСОБА_1 вилучені під час обшуку грошові кошти. Посилаючись на те, що порушення службовими особами слідчого відділу УСБУ в Луганській області порядку зберігання вилучених під час обшуку речових доказів призвело до втрати грошових коштів та валютних цінностей і унеможливило виконання ухвали суду про їх повернення, ОСОБА_1, керуючись положеннями статей 1172 та 1176 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), просила суд стягнути на свою користь солідарно з УСБУ в Луганській області та Служби безпеки України 6 млн 502 тис. 32 грн на відшкодування майнової шкоди та 100 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 15 липня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув на її користь з УСБУ в Луганській області 6 млн 502 тис. 32 грн на відшкодування майнової шкоди та 50 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Апеляційний суд м. Києва 2 березня 2016 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила, рішення Апеляційного суду м. Києва від 2 березня 2016 року скасувала, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року залишила в силі. 15 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернулося УСБУ в Луганській області із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. У зв’язку із цим УСБУ в Луганській області просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та представника Служби безпеки України – ОСОБА_3, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що слідчими слідчого відділу УСБУ в Луганській області здійснювалося досудове розслідування в кримінальному провадженні № 22013030000000206, зареєстрованому в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 10 жовтня 2013 року, за фактом незаконного надання послуг військового призначення представникам Міністерства оборонної промисловості Азербайджанської Республіки за ознаками злочину, передбаченого статтею 333 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Слідчий суддя Жовтневого районного суду м. Луганська ухвалою від 3 грудня 2013 року надав дозвіл на обшук у будинку АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1. 20 грудня 2013 року в зазначеному будинку проведено обшук, під час якого було вилучено, в тому числі грошові кошти в розмірі 262 тис. 210 євро, 4 тис. 900 дол. США та 19 тис. 885 грн, які постановою слідчого від 24 грудня 2013 року визнані речовими доказами. 24 квітня 2014 року кримінальне провадження № 22013030000000206 закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України (відсутність у діянні складу кримінального правопорушення). 28 квітня 2014 року слідчий суддя Жовтневого районного суду м. Луганська постановив ухвалу про повернення ОСОБА_1 вилучених під час обшуку грошових коштів. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки шкоди завдано неправомірними діями працівників УСБУ в Луганській області, а відповідно до вимог статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових обов’язків), тому УСБУ в Луганській області повинне відповідати за завдану шкоду. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (№ 6-440цс16) міститься висновок про те, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті: така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За змістом частини третьої статті 5 Закону України від 25 березня 1992 року № 2229-XII «Про Службу безпеки України» орган Служби безпеки України у разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов'язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності. Співробітники Служби безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в рамках Закону, не несуть відповідальності за завдані майнові збитки. Такі збитки відповідно до законодавства компенсуються за рахунок державного бюджету Службою безпеки України (частина друга і третя статті 35 цього Закону). Згідно з абзацом другим пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, реалізацію державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів здійснює Казначейство України. Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (підпункт 5 пункту 4 цього Положення). За змістом частини другої статті 3 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на час розгляду справи в суді першої інстанції, рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Аналогічне положення міститься у частині другій статті 3 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження». Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі – Порядок). Згідно з пунктом 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів – з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників – у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). Стягуючи кошти з УСБУ в Луганській області, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, не врахував, що збитки, спричинені співробітниками Служби безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в рамках Закону України «Про Службу безпеки України», компенсуються Службою безпеки України за рахунок державного бюджету, а відповідне рішення суду виконується органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини щодо притягнення як відповідача відповідний орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Управління Служби безпеки України в Луганській області задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва 2 березня 2016 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3014цс16 За змістом частини третьої статті 5 Закону України від 25 березня 1992 року № 2229-XII «Про Службу безпеки України» орган Служби безпеки України у разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов'язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності. Співробітники Служби безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в рамках Закону, не несуть відповідальності за завдані майнові збитки. Такі збитки відповідно до законодавства компенсуються за рахунок державного бюджету Службою безпеки України (частина друга і третя статті 35 цього Закону). Згідно з абзацом другим пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, реалізацію державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів здійснює Казначейство України. Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (підпункт 5 пункту 4 цього Положення). Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі – Порядок). Згідно з пунктом 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів – з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників – у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-3014цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/08F3F74830C55903C225810C0032D946
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2017 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого судді ˗ доповідача Школярова В.Ф., суддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., при секретарях: Халявці О.М., Коваленко О.В., за участю захисника Курапова М.В., прокурора Генеральної прокуратури України Ліщук О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за заявою захисника Ліщук О.І. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1, в с т а н о в и л а: Вироком Волочиського районного суду Хмельницької області від 11 серпня 2015 року засуджено: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше не судимого з огляду на статтю 89 Кримінального кодексу України (далі - КК), за частиною другою статті 307 КК із застосуванням статті 69 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років без конфіскації майна. На підставі статті 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням, із встановленням іспитового строку тривалістю три роки, та покладено на нього обов’язки, передбачені пунктами 2, 3, 4 частини першої статті 76 КК. Цим же вироком ОСОБА_1 виправдано за частиною першою статті 317 КК та за частиною другою статті 307 КК за епізодом незаконного збуту 29 вересня 2014 року особливо небезпечного наркотичного засобу; ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, раніше судимого: вироком Волочиського районного суду Хмельницької області від 02 березня 2007 року за частинами першою, другою статті 309 КК до позбавлення волі на строк два роки три місяці; вироком цього ж суду від 06 липня 2007 року за частиною другою статті 307, частиною другою статті 309, частиною другою статті 311, частиною другою статті 315, частиною другою статті 317 КК до позбавлення волі на строк п’ять років два місяці з конфіскацією майна. За обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 307 КК, – виправдано. Апеляційний суд Хмельницької області 16 листопада 2015 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив частково ˗ зазначений вирок суду першої інстанції скасував та постановив свій вирок, яким засудив: ОСОБА_1 за частиною другою статті 307 КК до позбавлення волі на строк шість років із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, крім житла; за частиною першою статті 317 КК до позбавлення волі на строк три роки. На підставі частини першої статті 70 КК, за сукупністю злочинів, йому визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк шість років із конфіскацією всього майна, яке є його власністю, крім житла; 1 ОСОБА_2 за частиною другою статті 307 КК, із застосуванням статті 69 КК, до позбавлення волі на строк два роки із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, крім житла. За вироком апеляційного суду, ОСОБА_1 визнано винним та засуджено за те, що 29 вересня 2014 року, приблизно о 17 годині, він, перебуваючи в квартирі ІНФОРМАЦІЯ_3, повністю розуміючи протиправний характер своїх дій, умисно надав вказане приміщення особі під вигаданим ім’ям (далі ˗ ОСОБА_3) для незаконного вживання наркотичного засобу – канабісу. Так, в одній із кімнат, взявши спеціальний пристрій для вживання наркотичного засобу, виготовлений із двох пластикових пляшок, поклав у нього особливо небезпечний наркотичний засіб – канабіс ˗ та вжив його разом із ОСОБА_3 шляхом куріння. Продовжуючи свої злочинні дії, 29 вересня 2014 року, приблизно о 17 годині 32 хвилин, ОСОБА_1 за попередньою змовою з ОСОБА_2, на порушення вимог статей 7, 12, 17 Закону України від 15 лютого 1995 року № 60/95˗ВР «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» (далі – Закон № 60/95˗ВР), з метою отримання матеріальної винагороди, на сходовій площадці, біля вхідних дверей квартири ІНФОРМАЦІЯ_3, незаконно, за 200 грн збув ОСОБА_3 особливо небезпечний наркотичний засіб ˗ канабіс, маса якого в перерахунку на висушену речовину становить 89,49 г. Пізніше, 14 січня 2015 року, приблизно о 14 години 48 хвилин, ОСОБА_1, на порушення вимог статей 7, 12, 17 Закону № 60/95-ВР, діючи умисно, з метою отримання матеріальної винагороди, ІНФОРМАЦІЯ_4, незаконно, за 100 грн збув ОСОБА_3 особливо небезпечний наркотичний засіб – канабіс, маса якого в перерахунку на висушену речовину становить 1,1 г. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 червня 2016 року за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_1, його захисника Ліщук О.І. та захисника Черевика С.С., який представляв інтереси засудженого ОСОБА_2, вирок апеляційного суду змінив – виключив з мотивувальної частини вироку вказівку на те, що ОСОБА_1 раніше притягувався до кримінальної відповідальності. У решті зазначене судове рішення залишив без зміни. У заяві захисник Ліщук О.І. порушує питання про перегляд судового рішення Верховним Судом України зазначеної ухвали суду касаційної інстанції щодо ОСОБА_1 з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) у зв’язку з неоднаковим застосуванням цим судом однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Просить скасувати зазначене судове рішення, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Захисник вважає, що касаційний суд неоднаково застосував норми права, передбачені статтями 86, 246, 271, 290 КПК. Зазначає, що оперативна закупка, як вид оперативно-розшукових заходів, не може проводитися до внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі ˗ ЄРДР), а отримані за її результатами матеріали, відповідно, не можуть визнаватися допустимими та належними доказами, оскільки одержані з порушенням вимог чинного кримінального процесуального законодавства. На думку заявника, висновок касаційного суду, який підтвердив правильність рішення апеляційного суду про визнання допустимими доказів, отриманих у ході проведення оперативної закупки наркотичних засобів у засуджених 29 вересня 2014 року, яка проводилась у рамках оперативно-розшукової справи, до внесення відомостей до ЄРДР, не відповідає вимогам статей 86, 246, 271 КПК, а також висновкам цього ж суду щодо правозастосування зазначених норм при розгляді інших кримінальних проваджень. До того ж стверджує, що оперативна закупка наркотичних засобів повинна проводитись лише після внесення відомостей про злочин до ЄРДР і тільки за постановою прокурора. Крім цього, захисник вважає, що дані, які містяться у постановах про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року та про проведення контролю за вчиненням злочину шляхом проведення оперативної закупки від 16 грудня 2014 року, долучених до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду справи за клопотанням прокурора, є недопустимими доказами з огляду на вимоги частини дванадцятої статті 290 КПК. Стверджує, що про існування зазначених матеріалів було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту, в зв’язку з чим суд, відповідно до вимог частини дванадцятої статті 290 КПК, не мав права допускати відомості, що містяться в них, як докази. Касаційний суд зазначені порушення закону не усунув, хоча про наведене йшлося в касаційних скаргах. На обґрунтування іншої позиції суду касаційної інстанції у правозастосуванні зазначених норм права, які містяться у статтях 86, 246, 271 КПК, захисник долучила до заяви копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2015 року та 06 червня 2016 року, з яких, на її думку, вбачається, що касаційний суд інакше, ніж у провадженні щодо ОСОБА_1, застосував вищевказані норми процесуального закону. Так, в ухвалі суду касаційної інстанції від 06 квітня 2015 року цей суд, погодившись із рішеннями нижчих судів про виправдання ОСОБА_1 за частиною другою статті 307 КК, дійшов висновку про те, що недопустимими є докази, зібрані, в ході проведення оперативної закупки наркотичних засобів у межах заведеної оперативно-розшукової справи з порушенням вимог статей 246, 271 КПК, однак до внесення відомостей про злочин до ЄРДР та не уповноваженою на те особою. При цьому касаційний суд зазначив, що оперативна закупка наркотичних засобів може проводитись за постановою прокурора тільки після внесення відомостей про злочин до ЄРДР і лише уповноваженою на те особою – слідчим або оперативним працівником за наявності відповідного доручення. Також захисник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2016 року, якою відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу апеляційного суду, яким залишено без зміни вирок суду першої інстанції про виправдання ОСОБА_1 за частиною другою статті 307, частиною першою статті 315 КК. У своїй ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що докази, одержані з порушенням вимог статей 246, 271 КПК, є недопустимими, зокрема: протоколи про проведення негласних слідчих дій, оскільки ці протоколи не містять письмової згоди залегендованої особи на проведення дій оперативного характеру та не вказано походження грошових коштів, що використовувались при оперативних закупках; матеріали аудіо - та відеофайлів, оскільки вони не містять інформації щодо технічних засобів, за допомогою яких здійснювалось фіксування оперативно-розшукових заходів. Як приклад неоднакового застосування норми права, передбаченої статтею 290 КПК, захисник Ліщук О.І. долучила до заяви копію ухвали суду касаційної інстанції від 02 лютого 2016 року щодо ОСОБА_6, відповідно до якої касаційний суд визнав законним рішення суду апеляційної інстанції, яким було дотримано вимоги вищезазначеної статті та відмовлено у задоволенні клопотання прокурора про долучення і додаткове дослідження протоколів про адміністративне затримання особи та про вчинення цією особою адміністративного правопорушення з огляду на те, що про існування цих протоколів було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до матеріалів кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі ˗ Суд) заслухала суддю-доповідача, доводи захисника Ліщук О.І., стосовно задоволення її заяви, скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, доводи прокурора про відсутність підстав для задоволення заяви захисника, перевірила матеріали кримінального провадження і матеріали, додані до заяви, обговорила доводи заяви, дослідила наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України і дійшла висновку про таке. 1. Згідно з вимогами статті 444 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Справа щодо ОСОБА_1 переглядається на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 445 КПК – неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми Кримінального процесуального кодексу, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. 2. Суд звертає увагу на те, що зазначена норма закону не гарантує права на відновлення кримінального провадження та зазвичай не є застосовною до заяв щодо такого відновлення в порядку глави 33 КПК у завершених судових справах, якщо тільки природа, специфічні риси та обсяги провадження щодо певної скарги у чинній (чотириланковій) правовій системі не є такими, що охоплюються сферою застосування пункту другого частини першої статті 445 цього Кодексу та гарантіями справедливого суду, якими він наділяє сторони провадження. 3. Орієнтуючись на свою практику, Суд нагадує, що пункт 2 частини першої статті 445 КПК, так само як і пункт 1 цієї статті закону, передбачає особливі вимоги та застереження для уможливлення процедури оцінки Судом норм права на предмет їх однаковості/неоднаковості застосування судом касаційної інстанції. У зв’язку з цим Суд повторює, що факт неоднакового застосування норми права судом касаційної інстанції повинен мати певний зовнішній вияв, знаходити відображення у фактичному процесуальному документі (рішенні). Про неоднакове застосування норми права свідчить неоднакове її розуміння судом у процесі правозастосування, що зумовлює ухвалення рішень, які мають різний зміст. Для уможливлення процедури оцінювання Судом норми права на предмет неоднаковості правозастосування така норма має бути реально застосована судом касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку. Неоднаковість у застосуванні положень норми права нерозривно пов’язана з предметом правозастосування – одна й та сама норма (її положення, припис) одного і того самого закону. 4. Предметом перегляду судових рішень у зазначеній справі є неоднакове застосування норм, які регулюють умови/можливість визнання допустимими доказами фактичних даних, отриманих у ході проведення контрольованої і оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР, а також допустимість судом відомостей, що містяться у матеріалах кримінального провадження, як доказів, які в порядку статті 290 КПК не були відкриті іншій стороні як під час досудового розслідування, так і під час розгляду справи судом першої інстанції, проте були долучені апеляційним судом до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора, досліджені ним та враховані при ухваленні свого судового рішення. 5. Зіставлення правових позицій суду касаційної інстанції щодо можливості визнання допустимими доказами фактичних даних, отриманих у ході оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей до ЄРДР, висловлених у рішенні, про перегляд якого порушено питання, та рішеннях, доданих до заяви для порівняння, дають підстави вважати, що має місце неоднакове правозастосування одних і тих самих процесуальних норм. 6. Вирішуючи питання щодо предмета перегляду, необхідно взяти до уваги таке. Частиною другою статті 1 КПК встановлено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 12рп/2011 від 20 жовтня 2011 року (справа № 1˗31/2011) положення статті 62 Конституції України спрямовані на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а саме: обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, тобто обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно ˗ розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України № 2135˗XII від 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність» (далі ˗ Закон № 2135˗XII), особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності. У вказаному рішенні Конституційного Суду України, визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально˗ процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина у кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі. 7. Оперативно-розшукова діяльність в Україні регулюється, зокрема, Законом № 2135˗XII, який є складовою кримінального процесуального законодавства. Водночас, відповідно до положень частини третьої статті 9 КПК, закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу. Статтею 8 Закону № 2135˗XII встановлено права підрозділів, які крім іншого, здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Такі підрозділи мають право проводити контрольовану поставку та контрольовану і оперативну закупку товарів, предметів та речовин, у тому числі заборонених для обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форми власності з метою виявлення та документування фактів протиправних діянь. Проведення контрольованої поставки, контрольованої та оперативної закупок здійснюється згідно з положеннями статті 271 КПК у порядку, визначеному нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, Служби безпеки України, погодженими з Генеральною прокуратурою України та зареєстрованими у Міністерстві юстиції України. 8. Згідно з частиною першою статті 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (частина перша статті 84 КПК). Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (частина друга статті 84 КПК). Відповідно до вимог частини другої статті 99 КПК матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону № 2135˗XII, за умови відповідності вимогам цієї статті, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази. Ці вимоги належать і до фактичних даних, отриманих у ході проведення контрольованої та оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР. 9. Порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), ˗ це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій. Першим кроком, спрямованим на проведення контрольованої і оперативної закупки товарів, предметів та речовин, є прийняття відповідного рішення прокурором. Прийняття останнього (постанови) є винятковим правом прокурора (частина четверта статті 246 КПК). Постанова прокурора про проведення зазначеної закупки в межах оперативно-розшукової справи має свої особливості: у ній не можуть бути зазначені найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер у зв’язку з невнесенням на цьому етапі відомостей про злочин до ЄРДР. Пунктом 1 частини сьомої статті 271 КПК на прокурора покладено обов’язок у постанові про проведення зазначеної дії викласти обставини, які свідчать про відсутність під час дії провокування особи на вчинення злочину. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) при вирішенні питання справедливості судового розгляду в цілому враховує, у тому числі, й спосіб отримання доказів. Не виключаючи можливості використання особливих слідчих методів – агентурних методів, що само по собі не порушує права на справедливий судовий розгляд, ЄСПЛ висловив позицію, що у зв’язку з ризиком підбурювання з боку поліції при використанні таких методів, їх використання має бути обмежено чіткими рамками (справа «Раманаускас проти Литви»). 10. Так, у справі, що розглядається, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ визнав, що всі докази, якими суд апеляційної інстанції обґрунтував доведеність винуватості ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 307 і частиною першою статті 317 КК, є допустимими і отримані відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Зокрема, касаційний суд зазначив, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано послався як на доказ винуватості засуджених у вчиненні збуту наркотичної речовини на постанови про проведення оперативної закупки та про проведення контролю за вчиненням злочину, шляхом проведення оперативної закупки, незважаючи на те, що оперативна закупка наркотичних засобів у засуджених 29 вересня 2014 року проводилась у межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей до ЄРДР, що, в свою чергу, не зумовлює визнання зібраних доказів недопустимими. Крім того, вказав, що в межах оперативно-розшукової справи № 9276/14, заведеної стосовно ОСОБА_2, правоохоронним органам слідчим суддею надавався дозвіл на проведення негласних оперативно-розшукових дій, передбачених статтями 260, 263 КПК з 06 вересня по 06 листопада 2014 року та з 17 грудня 2014 року по 17 лютого 2015 року. Втім, як убачається з рішення суду апеляційної інстанції, цей суд, на порушення положень статті 404 КПК, не переконався у відповідності зазначених доказів вимогам статті 86 КПК та не навів належних доводів, на підставі яких визнав їх такими, що отримані в порядку, встановленому КПК (зокрема, матеріали оперативно-розшукової діяльності повинні бути отримані уповноваженими на це суб’єктами та з відомого, що може бути перевірений, і не забороненого законом джерела; зібрані у встановленому законом порядку та з дотриманням встановленої форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян). Так, постанова про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року, яка була долучена за клопотанням прокурора до матеріалів кримінального провадження під час апеляційного перегляду, була ухвалена щодо ОСОБА_2, а тому, правомірним було б використання доказової інформації, отриманої у такий спосіб, саме щодо нього. Водночас, відповідно до протоколу про результати здійснення оперативно-технічного заходу від 30 вересня 2014 року, оперативна закупка наркотичної речовини відбувалась одночасно у ОСОБА_2 і ОСОБА_1. Крім цього, відповідно до наявної у матеріалах кримінального провадження інформації, наданої прокуратурою Хмельницької області, № 99˗381˗14 від 08 жовтня 2015 року, оперативно-розшукова справа стосовно ОСОБА_1 Волочиським РВ УМВС України в Хмельницькій області не заводилась. Дозвіл на проведення оперативно-розшукових заходів у виді аудіо ˗, відеоконтролю особи щодо нього апеляційним судом Хмельницької області не надавався, що також об’єктивно підтверджується інформацією, наданою Головою Апеляційного суду Хмельницької області № 08˗25д від 15 жовтня 2015 року. Підставами для проведення оперативно˗розшукової діяльності, відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 6 Закону № 2135˗XII, є наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно˗розшукових заходів і засобів, про: злочини, що готуються; осіб, що готують вчинення злочину. Інформація про те, що особа вчиняє або вже вчинила злочин, може бути перевірена лише шляхом проведення негласних слідчих (розшукових) дій після внесення відомостей до ЄРДР, тобто в межах кримінального провадження. З матеріалів кримінального провадження щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вбачається, що судом не було встановлено, яка саме достатня інформація, одержана в установленому законом порядку, стала підставою для заведення оперативно-розшукової справи, і, відповідно, чи були наявні законні підстави для проведення оперативно-розшукових заходів, результати яких визнані судом допустимими доказами у кримінальному провадженні. 11. За змістом заяви, захисник також стверджує про неоднакове застосування судом касаційної інстанції в оспореному судовому рішенні однієї і тієї самої норми права, що міститься у статті 290 КПК. Зазначає, що цей суд, всупереч положенням зазначеної норми права, визнав постанови про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року, ухвалену в межах оперативно˗розшукової справи, та постанову про проведення контролю за вчиненням злочину шляхом проведення оперативної закупки від 16 вересня 2014 року, долучені за клопотанням прокурора до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду, допустимими доказами, хоча про існування зазначених постанов було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадженні та їх не було відкрито стороні захисту. Відповідно до частини другої статті 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов’язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь˗які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом’якшенню покарання. Сторони кримінального провадження зобов’язані здійснювати відкриття одна одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду. Якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази ( частини одинадцята, дванадцята статті 290 КПК). Отже, з вищенаведених положень вбачається, що невідкриття матеріалів сторонами в порядку цієї статті є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими як докази. При цьому, відкриттю, окрім протоколів, у яких зафіксовано хід та результати проведення певних дій, в обов’язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій (ухвали, постанови, клопотання), що забезпечить можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів. Висловлюючи думку щодо правозастосування зазначеної норми права в оспореному судовому рішенні, касаційний суд наголосив на тому, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав допустимими доказами відомості, що містяться у вищезазначених постановах від 04 вересня 2014 року та від 16 грудня 2014 року, а також відповідну інформацію щодо їх проведення, які апеляційним судом були долучені до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора та досліджені під час перегляду рішення суду першої інстанції. Проте, згідно з частиною третьою статті 404 КПК, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції неповністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується. Як убачається з даного кримінального провадження, прокурор не заявляв у суді першої інстанції клопотання про дослідження вищезазначених матеріалів, незважаючи на те, що ці матеріали стали відомі не після ухвалення судового рішення, що оскаржується, а були відомі від початку досудового розслідування. Суд зауважує, що чинний КПК не містить заборони для сторін кримінального провадження представляти в суді матеріали, не відкриті одна одній. Заборона адресована суду, який згідно з частиною дванадцятою статті 290 КПК, не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази. Надання стороною обвинувачення у суді матеріалів, до яких не було надано доступ стороні захисту, і долучення їх як доказів на стадіях судового розгляду порушує право обвинуваченого на захист, оскільки змушує його захищатися від так званих нових доказів без надання достатніх можливостей і часу для їх спростування. Отже, факт ознайомлення з матеріалами справи після закінчення розслідування не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції у кримінальному процесуальному змаганні. За таких умов, коли стороні обвинувачення відомі всі докази, а сторона захисту не володіє інформацією про них до завершення розслідування, порушується баланс інтересів у кримінальному процесі. Частина дванадцята статті 290 КПК фактично передбачає кримінальну процесуальну санкцію стосовно сторін кримінального провадження, яка реалізується в разі невиконання сторонами обв’язку щодо відкриття матеріалів, яка полягає в тому, що в майбутньому суд не має права допустити відомості як докази у невідкритих матеріалах. Так, невідкриття сторонами кримінального провадження одна одній матеріалів суттєво зменшує їх доказову базу, що, в свою чергу, може негативно вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судом рішення. Із доданої до заяви захисника Ліщук О.І. копії ухвали від 02 лютого 2016 року вбачається, що у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_6 касаційний суд інакше застосував одні і ті самі норми права, визнавши неспроможними доводи прокурора щодо безпідставної відмови апеляційного суду в задоволенні його клопотання про долучення та додаткове дослідження процесуальних документів з огляду на те, що ці докази були відомі на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте не були долучені до матеріалів кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту відповідно до вимог статті 290 КПК. Неправильне застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, які містяться у статтях 86, 246, 271, 290 КПК, зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень і є підставою для задоволення заяви, в зв’язку з чим оскаржена ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції. 12. За частиною п’ятою статті 453 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення у межах поданої заяви. Якщо задоволення заяви дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли заяви, Верховний Суд України зобов’язаний прийняти таке рішення. ОСОБА_1 постановлено за провину вчинення злочинів, які ним було вчинено за попередньою змовою з ОСОБА_2 Відповідно до вироку апеляційного суду, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 діяли як співвиконавці з єдиним умислом, узгоджено і без виокремлення ролі кожного з них, з усвідомленням про можливість досягнення злочинного результату шляхом спільних дій. Отже, колегія суддів вважає, що новий касаційний розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 має проводитися стосовно них обох. Відновлення судового розгляду тільки щодо ОСОБА_1 не узгоджуватиметься з положеннями частини п’ятої статті 453 КПК і створюватиме реальні передумови для можливого визнання нового касаційного розгляду таким, що відбувався з істотними порушеннями вимог кримінального процесу, які завадили ухвалити законне та обґрунтоване рішення. 13. На виконання вимог частини другої статті 456 КПК, Суд формулює висновок про те, як саме повинні застосовуватися норми права, що були неоднаково застосовані. Фактичні дані, отримані в результаті проведення оперативної закупки до внесення відомостей до ЄРДР, можуть бути визнані належними та використані як докази, а саме як документи, у кримінальному провадженні за умови, якщо вони були отримані в порядку, передбаченому КПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність». Невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку статті 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими як докази. Керуючись статтями 453, 454, 455, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву захисника Ліщук О.І. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасувати, а кримінальне провадження направити на розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. Головуючий В.Ф. Школяров Судді: С.М. Вус Г.В. Канигіна Є.І. Ковтюк М.Є. Короткевич Б.М. Пошва Постанова від 16 березня 2017 року № 5-364кс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/46445E8A79A386EFC225810D00532653
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого судді-доповідача Короткевича М.Є., cуддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Пошви Б.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури Курапова М.В., захисника ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою захисника ОСОБА_2 про перегляд судових рішень щодо засудженого ОСОБА_3, у с т а н о в и л а : вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 6 квітня 2015 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, громадянина України, раніше не судимого, засуджено за частиною 1 статті 118 Кримінального кодексу України (далі – КК) до обмеження волі на строк три роки. Вироком Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року вирок місцевого суду в частині кваліфікації та призначення покарання скасовано та ухвалено новий вирок, яким визнано ОСОБА_3 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 115 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років. В іншій частині вирок місцевого суду залишено без зміни. Вироком апеляційного суду ОСОБА_3 визнано винуватим у вчиненні злочину за таких обставин. Увечері 8 червня 2014 року АДРЕСА_1, де проживає ОСОБА_3, під час розпивання спиртних напоїв він довідався від ОСОБА_4, що співробітник останнього – ОСОБА_5 має перед ОСОБА_4. борг, із приводу чого між ними відбувались телефонні перемовини. З метою сприяння в поверненні боргу та вирішенні конфлікту ОСОБА_3 подзвонив ОСОБА_5 та домовився про зустріч. У цей час ОСОБА_5 перебував у домоволодінні сім’ї ОСОБА_6 на АДРЕСА_2. Приблизно о 00 год. 05 хв. 9 червня 2014 року ОСОБА_3 разом з ОСОБА_4 підійшов до в'їзних воріт вказаного домоволодіння. Туди ж із двору вийшов і ОСОБА_5. При цьому конфлікт, який розпочався зі словесної перепалки телефоном, переріс у бійку, під час якої ОСОБА_5 наносив удар кулаками в обличчя засудженого та ногою по його лівій нозі. Коли вони попадали на землю, під час боротьби ОСОБА_5 схопив ОСОБА_3 за шию, а той у цей час знайшов колюче-ріжучий предмет за типом ножа, яким умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій та бажаючи настання суспільно небезпечних наслідків у виді смерті потерпілого, наніс ОСОБА_5 чотири удари в різні частини тіла, спричинивши проникаюче сліпе колото-різане поранення грудної клітки зліва з пошкодженням серця, колото-різану рану лівої верхньої кінцівки, різані рани обличчя та лівої верхньої кінцівки та садна грудної клітки. У результаті проникаючого сліпого колото-різаного поранення грудної клітки зліва з пошкодженням серця настала смерть ОСОБА_5. ОСОБА_3 під час бійки було заподіяно легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я. Дії ОСОБА_3 кваліфіковано за частиною 1 статті 115 КК як умисне вбивство потерпілого ОСОБА_5, вчинене на ґрунті неприязних взаємовідносин, які переросли в обопільну бійку. Касаційний суд – колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ – ухвалою від 30 березня 2016 року залишив вирок Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року щодо ОСОБА_3 без зміни. 13 жовтня 2016 року Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) відмовила в задоволенні заяви захисників ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року щодо ОСОБА_3 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК). У заяві захисник ОСОБА_2 просить скасувати ухвали судів апеляційної і касаційної інстанцій на підставі неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм права, передбачених кримінальним процесуальним законом, а саме статтями 23, 94, 95, пунктом 3 частини 1 статті 409, 412, пунктом 1 частини 1 статті 438 КК, і направити справу на новий апеляційний розгляд. Захисник стверджує, що суд апеляційної інстанції, погодившись із встановленими місцевим судом фактичними обставинами справи та безпосередньо не дослідивши докази під час апеляційного перегляду кримінального провадження, не вправі був дати іншу юридичну кваліфікацію діям засудженого, однак, витлумачивши норми статей 23, 94 і 95 КПК у спосіб, який суперечить їх точному змісту, апеляційний суд зробив по суті переоцінку доказів, безпосередньо досліджених у суді першої інстанції, та дійшов хибного висновку про необхідність перекваліфікації дій ОСОБА_3 на частину 1 статті 115 КК, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Як приклад правильного застосування норм права, передбачених кримінальним процесуальним законом, заявник наводить висновки суду касаційної інстанції, що викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня та 18 і 25 жовтня 2016 року. Ухвалою від 18 жовтня 2016 року касаційний суд скасував рішення суду апеляційної інстанції на підставі істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. Таке рішення ухвалено у зв’язку з тим, що суд апеляційної інстанції, безпосередньо не дослідивши докази в судовому засіданні, однак надавши їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, безпідставно прийшов до переконання про необхідність виключення кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченого частиною 2 статті 121 КК, «вчинення способом, що має характер особливого мучення». В ухвалі від 25 жовтня 2016 року касаційний суд висловив правову позицію, яка полягала в тому, що апеляційний суд допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, оскільки, обмежившись допитом у судовому засіданні лише обвинуваченого та потерпілого і не досліджуючи безпосередньо інші докази, покладені місцевим судом в основу обвинувального вироку, прийшов до переконання про відсутність достатніх доказів винуватості особи і необхідність закриття кримінального провадження через відсутність складу злочину, за вчинення якого останнього було засуджено, тобто надав іншу оцінку дослідженим судом першої інстанції доказам без безпосереднього їх дослідження. Аналогічна правова позиція висловлена касаційним судом і в ухвалі від 13 вересня 2016 року, де суд зазначив, що апеляційний суд без безпосереднього заслуховування показань та без дослідження матеріалів кримінального провадження надав доказам іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, та безпідставно дійшов до переконання про відсутність достатніх доказів доведеності винуватості. Також захисник у заяві зазначає, що апеляційний суд під час апеляційного перегляду вироку, безпосередньо не дослідивши докази і перекваліфікувавши дії ОСОБА_3 на частину 1 статті 115 КК, тобто погіршивши його становище, порушив пункти 1 і 3 «d» статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати показання свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше. Крім того, у своїх твердженнях захисник опирається на правову позицію Суду, викладену в постанові від 21 січня 2016 року у справі № 5-249кс15, про те, що дотримання правил щодо права на справедливий судовий розгляд, змагальності сторін, безпосередності дослідження доказів, їх допустимості вимагає від апеляційного суду забезпечення у повному обсязі повноти дослідження доказів, якщо постає питання про встановлення певного факту в інший спосіб, ніж це було здійснено в суді першої інстанції. Судова палата у кримінальних справах Суду заслухала суддю-доповідача, доводи захисника ОСОБА_1 на підтримання заяви, міркування прокурора, який вважав, що в задоволенні заяви слід відмовити, перевірила матеріали справи, вивчила науковий висновок фахівця Науково-консультативної ради при Суді, обговорила доводи заяви та дійшла висновку про таке. Справа про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року допущена до провадження Суду за заявою захисника ОСОБА_2 на підставі пункту 2 частини 1 статті 445 КПК, який підставою для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, передбачає неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Предметом перегляду даної справи є неоднакове розуміння судом касаційної інстанції питання про те, чи вправі суд апеляційної інстанції, погодившись із встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами та не провівши судового слідства, дати іншу юридичну кваліфікацію діям засудженого, а також чи становлять такі дії апеляційного суду переоцінку доказів у справі з огляду на положення статей 23, 94, 95 КПК. При перегляді справи Суд виходить із такого. Принцип безпосередності дослідження показань, речей і документів є однією із загальних засад кримінального провадження. Зміст цього принципу розкрито в статті 23 КПК, згідно з якою: 1. Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. 2. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених КПК. 3. Сторона обвинувачення зобов’язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом. Один із аспектів цього принципу відображено в частині 4 статті 95 КПК, на яку посилається заявник, у якій зазначено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Суд оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення (частина 1 статті 94 КПК). Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані в передбаченому КПК порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (частина 1 статті 84 КПК). Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, сформульовані законодавцем у частині 1 статті 91 КПК. Згідно з частиною 2 цієї статті, доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. На підставі результатів оцінки одних і тих же доказів (їхньої сукупності) щодо однієї і тієї ж події може бути зроблено висновок про наявність тих чи інших її обставин або, взагалі, про відсутність події. Наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не породжує для цього суду обов’язку досліджувати всю сукупність доказів з дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить докази, оцінені в суді першої інстанції. У частині 2 статті 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, то суду апеляційної інстанції немає потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції. Для прийняття рішення апеляційному суду достатньо перевірити докази, в тому числі прослухати запис судового засідання в суді першої інстанції. Касаційний суд, у свою чергу, не має повноважень оцінювати докази, але він вправі зробити висновок про неправильність застосування норм КК і змінити судове рішення (пункт 4 частини 1 статті 436 КПК), зазначивши в мотивувальній частині ухвали не докази, а обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій (абзац 4 пункту 2 частини 1 статті 442 КПК). Тобто зміна судових рішень судів нижчої ланки судами вищої ланки не вимагає як передумови повторного дослідження останніми усіх доказів. Однак якщо б висновки суду апеляційної інстанції, що є відмінними від висновків суду першої інстанції, стосувалися сутнісних ознак доказів – достовірності, належності, допустимості – і саме це зумовило б перекваліфікацію дій особи на іншу статтю (частину статті) КК, то тоді суд апеляційної інстанції зобов’язаний був би дослідити докази з дотриманням вимог статті 23 КПК. У справі ОСОБА_3 суд апеляційної інстанції не заперечив результатів оцінки кожного з доказів за ознаками допустимості, належності чи достовірності, а оцінки їх сукупності – за ознакою достатності та взаємозв’язку для прийняття рішення про винуватість ОСОБА_3 в умисному вбивстві потерпілого. У межах фактичних обставин, установлених судом першої інстанції, та використавши результати оцінки ним доказів у справі, апеляційний суд дійшов іншого правового висновку щодо обставин цього злочину, а саме про неперебування ОСОБА_3 в стані необхідної оборони, що й зумовило зміну кримінально-правової кваліфікації його діянь зі статті 118 на частину 1 статті 115 КК. У постанові від 21 січня 2016 року у справі № 5-249кс15 Суд зазначив, що апеляційний суд переоцінив докази у справі з порушенням вимог закону щодо безпосередності їх дослідження, оскільки одних свідків, попри клопотання сторін, не було допитано в апеляційному суді, тоді як інші, допитані свідки, дали показання, що відрізнялися від показань, наданих ними в суді першої інстанції. Це призвело до того, що весь розгляд справи набув несправедливого характеру, а право обвинуваченого на захист було обмежено. У висновках касаційного суду, що викладені в ухвалах від 13 вересня та 25 жовтня 2016 року, йдеться про безпосереднє дослідження апеляційним судом частини доказів, що зумовило переоцінку цих доказів з погляду допустимості, належності, достовірності. Переоцінка окремих (досліджених в апеляційному судовому розгляді) доказів зумовила переоцінку сукупності всіх доказів з погляду їхньої достатності: «нову» сукупність доказів суд апеляційної інстанції визнав недостатньою для висновку про винуватість особи. В цих ухвалах суд касаційної інстанції застосував «норму про переоцінку доказів» так, як це зазначено в постанові Суду від 21 січня 2016 року, але інакше, ніж в ухвалі, про перегляд якої подано заяву. Між тим умови застосування цієї норми у справі ОСОБА_3 істотно відрізняються від тих, що викладені в ухвалах від 13 вересня та 25 жовтня 2016 року, бо суд апеляційної інстанції у справі ОСОБА_3 погодився з усіма доказами, на які суд першої інстанції послався у вироку, однак зробив свої висновки на основі їх сукупності. Докази, що покладені в основу вироку апеляційного суду, були досліджені безпосередньо в суді першої інстанції і перевірені судом апеляційної інстанції. Сукупність доказів у справі ОСОБА_3 залишалася стійкою і непорушною, тому зміна кваліфікації дій ОСОБА_3 судом апеляційної інстанції не є підставою для висновку про переоцінку ним доказів, оцінених судом першої інстанції. Із тексту наданої для порівняння ухвали від 18 жовтня 2016 року видно, що суд касаційної інстанції розцінив як «повторне дослідження доказів» повторне дослідження обставин діяння, що призвело до виключення з обвинувачення ознаки злочину «вчинення способом, що має характер особливого мучення». Однак, як Суд зазначав вище, переоцінка апеляційним судом обставин, встановлених судом першої інстанції, не є переоцінкою доказів, при цьому Суд вкотре зазначає, що висновок касаційного суду, наведений у порівнюваному рішенні, не завжди є прикладом правильного застосування кримінального процесуального законодавства. Отже, доводи, наведені у заяві захисника ОСОБА_2 в інтересах засудженого ОСОБА_3 про те, що суд касаційної інстанції допустив неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, не підтвердилися, а тому підстав для задоволення заяви захисника ОСОБА_2 немає. Керуючись статтями 453, 454, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : відмовити в задоволенні заяви захисника ОСОБА_2. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. Головуючий М.Є. Короткевич Судді: С.В. Вус Б.М. Пошва Г.В. Канигіна Є.І. Ковтюк В.Ф. Школяров Постанова від 20 квітня 2017 року № 5-465кс(15)16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0B7418B4CB940A10C225810E0049D633
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» ОСОБА_3 звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що позичальник порушує умови договору щодо щомісячного погашення кредиту та сплати процентів за користування грошовими коштами. Банк просив суд достроково стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором, а саме: 29 260,95 доларів США – заборгованість за кредитом; 4 099,79 доларів США – заборгованість за процентами; 28 776 грн. 26 коп. – пеня за прострочену заборгованість за кредитом та відсотками; 5 000 грн. – штраф за невиконання зобов’язань, передбачених п. 3.3.7 кредитного договору. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 4 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 5 липня 2016 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованість за кредитним договором у розмірі 30 465,52 доларів США, з яких: 29 260,95 доларів США – заборгованість за кредитом; 1 204,57 доларів США – заборгованість за процентами за користування кредитом за період з 1 квітня 2015 року по 24 липня 2015 року, 4 341 грн. 02 коп. – пеня на прострочену заборгованість за кредитом та процентами за період 1 квітня 2015 року по 24 липня 2015 року. Урешті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» просить змінити рішення судів шляхом задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 613 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк Форум» ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд встановив, що 10 червня 2008 року між АКБ «Форум» в особі Тернопільської філії, правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит на суму 42 000 доларів США на термін до 1 червня 2033 року зі сплатою 13 % річних. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором 10 червня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель та позичальник відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Відповідно до п.п. 2.3, 2.7 кредитного договору позичальник щомісячно зобов'язувався здійснювати погашення частини кредиту в сумі не менше 140 доларів США та сплачувати проценти за кредитом не пізніше 20-го числа місяця, наступного за місяцем користування кредитними коштами. 30 грудня 2008 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР 1 про внесення змін до кредитного договору, відповідно до умов якого пункт 2.3 кредитного договору викладено в такій редакції: позичальник здійснює повернення кредиту частинами щомісячно, починаючи з квітня 2009 року в сумі не менше 145 доларів США на відкритий йому позичковий рахунок. 19 квітня 2010 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено додатковий договір НОМЕР 2, згідно з яким викладено в новій редакції п.п. 1.1, 1.3, 2.3, 2.7 кредитного договору. Згідно з п. 4.1 кредитного договору за несвоєчасне повне чи часткове повернення кредитних коштів та несвоєчасну повну чи часткову оплату процентів позичальник сплачує неустойку у вигляді пені в розмірі 0,2 % за кожен день прострочення, що обчислюється із суми неповернутого платежу та/або несплачених процентів. У зв'язку з цим банк має право на стягнення з відповідача нарахованої згідно п. 4.1 укладеного договору пені за порушення термінів оплати кредитних договорів та процентів. За положеннями п. 4.4 кредитного договору за кожен випадок невиконання або неналежного виконання позичальником зобов'язань, передбачених п. 3.3 (крім п. 3.3.2) договору, позичальник сплачує банку штраф у розмірі 5 000 грн. Відповідно до п. 7.5 кредитного договору усі зміни та доповнення до нього, крім випадків, передбачених п. 5.1, 5.2, 5.3 цього договору, набувають чинності тільки за умов укладення в письмовій формі та підписання сторонами додаткових угод, які стають невід'ємною частиною цього договору. Рішенням виконавчої дирекції фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 січня 2015 року № 10 «Про призначення уповноваженої особи фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» ОСОБА_3 призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум». Відповідно до листа Національного банку Украйни (далі – НБУ) від 30 листопада 2015 року ПАТ «Банк Форум» виключено з довідника учасників СЕП з 25 червня 2014 року. Запис щодо виключення відділення № 3500 Тернопільської дирекції ПАТ «Банк Форум» було внесено до Державного реєстру банків 1 вересня 2014 року. У зв'язку з невиконанням позичальником своїх зобов'язань утворилась заборгованість, яка станом на 20 березня 2015 року складалась із: 29 260,95 доларів США – тіло кредиту; 2 271,80 доларів США – прострочені відсотки; 496,62 доларів США – строкові проценти; 537,55 доларів США – пеня за несвоєчасну сплату процентів. 26 березня 2015 року відповідачам було направлено вимогу про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором із зазначенням суми, що підлягає сплаті, та реквізитів рахунків банку, на які повинні бути перераховані кошти. Зазначені вимоги ОСОБА_1 та батько ОСОБА_2 отримали особисто 31 березня 2015 року, що підтверджується відміткою на рекомендованих повідомленнях про вручення поштових відправлень. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний та касаційний суди, виходили з того, що відповідачі порушили права банку, які підлягають захисту шляхом стягнення заборгованості за кредитним договором, заборгованість по процентах за користування кредитними коштами та пені. При цьому суди зазначили, що із серпня 2014 року рахунки відділення Тернопільської дирекції ПАТ «Банк Форум» були закриті у зв’язку із закриттям відділення банку, інші фінансові установи відмовлялися приймати платежі. Однак, 26 березня 2015 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» відповідачам надіслано письмову вимогу про дострокове виконання зобов’язань, де зазначено номер рахунку, на який слід сплачувати заборгованість, відповідачі отримали дану вимогу лише 31 березня 2015 року, у зв'язку із чим проценти, пеня чи штраф із серпня 2014 року по 31 березня 2015 року відповідачам не повинні нараховуватись, оскільки відбулось прострочення кредитора в розумінні ч. 4 ст. 613 ЦК України. Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 7 вересня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов про стягнення кредитної заборгованості, виходив з того, що кредитор не вважається таким, що прострочив виконання зобов’язання, оскільки він не відмовився прийняти належне виконання з боку відповідачів у справі, більше того, він не вчиняв дій, які б об’єктивно перешкоджали виконати позичальнику належним чином свої кредитні зобов’язання. Навпаки, позивач у силу вимог статті 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та п.п.3.2, 3.3 п. 3 розділу V Положення «Про виведення неплатоспроможного банку з ринку» здійснив заходи щодо відкриття накопичувального рахунку неплатоспроможного банку та повідомив через загальнодоступні засоби масової інформації (мережа Інтернет, офіційні видання друкованих засобів масової інформації), у тому числі відповідачів, про нові реквізити для сплати кредитних коштів. Невнесення змін у кредитний договір у частині реквізитів розрахункових рахунків не може бути перешкодою для належного виконання боржником/поручителем зобов’язань зі сплати кредитної заборгованості, оскільки в даному випадку положеннями спеціального законодавства, що регулює правовідносини з тимчасової адміністрації та ліквідації банків, передбачено, що існує єдиний накопичувальний рахунок, на котрий мають надходити кошти, у тому числі і від боржників для належного виконання ними своїх зобов’язань; - 21 грудня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвалу апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, виходив з того, що відмова кредитора від запронованого боржником виконання договору можлива лише тоді, якщо кредитор міг прийняти виконання від боржника, однак із суб’єктивних причин відмовився це зробити, натомість не вважається відмовою об’єктивна неможливість прийняти виконання боржника, оскільки в такому випадку буде не відмова від прийняття виконання, а лише неможливість прийняти виконання. Апеляційний суд не врахував, що неповідомлення боржника про нові реквізити банківської установи не звільняє його від виконання обов’язку з погашення кредитної заборгованості та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статті 613 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Банк у стані тимчасової адміністрації та ліквідації у своїй діяльності керується Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Положенням «Про виведення неплатоспроможного банку з ринку», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України за № 1581/21893 від 14.09.2012 р. (далі – Положення). Згідно із п.п. 2.17 п. 2 розділу V Положення (в редакції, чинній станом на момент виведення банку з ринку) уповноважена особа Фонду на ліквідацію банка з дня її призначення вживає таких заходів: здійснює відкриття накопичувального рахунку. Відповідно до п.п. 3.2 п. 3 розділу V Положення з метою забезпечення процедури ліквідації уповноважена особа Фонду на ліквідацію банку ініціює відкриття накопичувального рахунку неплатоспроможного банку у національній валюті та іноземній валюті (за необхідності) в територіальному управлінні НБУ або в Операційному управлінні НБУ. За змістом п.п. 3.3 п. 3 розділу V Положення після відкриття накопичувального рахунку за розпорядженням уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку залишок коштів із кореспондентського рахунку банку перераховується на накопичувальний рахунок і вживаються заходи щодо закриття кореспондентського рахунку такого банку та виключення його з учасників системи електронних платежів (СЕП) у порядку, визначеному нормативно-правовим актом НБУ, що визначає порядок міжбанківського переказу грошей в Україні в національній валюті, а також повертаються кредиторам розрахункові документи, що не сплачені в строк з вини банку, що враховувалися на відповідному позабалансовому рахунку (якщо такий облік вівся в територіальному управлінні НБУ за договором з таким банком). Змістом п.п 3.4 п. 3 розділу V Положення передбачено, що на накопичувальний рахунок банку зараховуються кошти такого банку і надходження на його користь. З цього рахунку проводяться розрахунки з кредиторами й оплата витрат на здійснення процедури ліквідації. Частинами 1, 2 ст. 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено обов'язок Фонду не пізніше робочого дня, наступного за днем отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, розмістити інформацію про це на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет, а також здійснити опублікування відомостей про ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду в газетах «Урядовий кур'єр» та «Голос України» не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Разом з тим за змістом частини четвертої статті 613 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають iз суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку ( частина перша цієї статті). Якщо боржник доведе, що не виконав грошового зобов'язання через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки порушення грошового зобов'язання у вигляді його прострочення боржником не настало i в такому разі вважається, що виконання зобов'язання відстрочено на час прострочення кредитора (частина друга статті 613 цього Кодексу). Однак у справі, яка переглядається, судом не було встановлено обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, а саме: чи був відкритий уповноваженою особою Фонду на ліквідацію банку накопичувальний рахунок неплатоспроможного банку у національній валюті та іноземній валюті (за необхідності) в територіальному управлінні НБУ або в Операційному управлінні НБУ; чи була розміщена інформація на офіційній сторінці Інтернет про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку та чи були опублікуванні відомості про ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду в газетах «Урядовий кур'єр» та «Голос України», а відтак суд дійшов передчасного висновку про те, що відбулося прострочення кредитора, не встановивши факту відмови банком прийняття належного виконання боржником своїх зобов’язань, чи наявності перешкод для належного виконання боржником своїх грошових зобов’язань, що є основним критерієм у застосуванні статті 613 ЦК України. За таких обставин, ухвалені у справі судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог необхідно скасувати та в цій частині справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» задовольнити частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 4 травня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 5 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати та в цій частині справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-546цс17 Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Банк у стані тимчасової адміністрації та ліквідації у своїй діяльності керується Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Положенням «Про виведення неплатоспроможного банку з ринку», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України за № 1581/21893 від 14.09.2012 р. Згідно із п.п. 2.17 п. 2 розділу V Положення (в редакції, чинній станом на момент виведення банку з ринку) уповноважена особа Фонду на ліквідацію банка з дня її призначення вживає таких заходів: здійснює відкриття накопичувального рахунку. Відповідно до п.п. 3.2 п. 3 розділу V Положення з метою забезпечення процедури ліквідації уповноважена особа Фонду на ліквідацію банку ініціює відкриття накопичувального рахунку неплатоспроможного банку у національній валюті та іноземній валюті (за необхідності) в територіальному управлінні НБУ або в Операційному управлінні НБУ. За змістом п.п. 3.3 п. 3 розділу V Положення після відкриття накопичувального рахунку за розпорядженням уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку залишок коштів із кореспондентського рахунку банку перераховується на накопичувальний рахунок і вживаються заходи щодо закриття кореспондентського рахунку такого банку та виключення його з учасників системи електронних платежів (СЕП) у порядку, визначеному нормативно-правовим актом НБУ, що визначає порядок міжбанківського переказу грошей в Україні в національній валюті, а також повертаються кредиторам розрахункові документи, що не сплачені в строк з вини банку, що враховувалися на відповідному позабалансовому рахунку (якщо такий облік вівся в територіальному управлінні НБУ за договором з таким банком). Змістом п.п 3.4 п. 3 розділу V Положення передбачено, що на накопичувальний рахунок банку зараховуються кошти такого банку і надходження на його користь. З цього рахунку проводяться розрахунки з кредиторами й оплата витрат на здійснення процедури ліквідації. Частинами 1, 2 ст. 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено обов'язок Фонду не пізніше робочого дня, наступного за днем отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, розмістити інформацію про це на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет, а також здійснити опублікування відомостей про ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду в газетах «Урядовий кур'єр» та «Голос України» не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Разом з тим за змістом частини четвертої статті 613 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають iз суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку ( частина перша цієї статті). Якщо боржник доведе, що не виконав грошового зобов'язання через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки порушення грошового зобов'язання у вигляді його прострочення боржником не настало i в такому разі вважається, що виконання зобов'язання відстрочено на час прострочення кредитора (частина друга статті 613 цього Кодексу). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-546цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/54E64E335013A754C225810D004B8227
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» на бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Чернівецькій області ОСОБА_1, начальника відділу примусового виконання рішень Головного управління юстиції в Чернівецькій області ОСОБА_2 та постанову про накладення арешту за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали апеляційного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» (далі – ТОВ «Регіональний цент «Мікрохірургія ока») звернулося до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця та постанову про накладення арешту. Скаргу товариство обґрунтовувало тим, що старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Чернівецькій області (далі - ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області) ОСОБА_1 постановою від 16 вересня 2015 року відкрив виконавче провадження з виконання виконавчого листа НОМЕР 1, виданого Шевченківським районним судом м. Чернівці 28 травня 2015 року, про виділення частини майна ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока», пропорційної частці його учасника ОСОБА_4, що становить 50 % статутного капіталу товариства, звернення стягнення на частину майна ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока», пропорційної частці ОСОБА_4 в статутному капіталі товариства, що становить 50 %, вартістю згідно з балансом на 23 червня 2008 року 536 000грн. за непогашеними борговими зобов’язаннями перед ОСОБА_5 у сумі 9 985 730 грн. 18 вересня 2015 року старший державний виконавець ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 виніс постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на все майно, що належить боржнику ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока», у межах суми звернення стягнення 9 985 730 грн., заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, що належить боржнику ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока», у межах суми боргу. ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» зазначало про здійснення 29 вересня 2015 року внесення на рахунок державної виконавчої служби грошових коштів у сумі 536 000 грн. у строк, встановлений для добровільного виконання рішення суду. Однак, старший державний виконавець ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1, начальник ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_2 відмовили в задоволенні заяви ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» про закінчення виконавчого провадження. Скаржник також зазначав, що постановою старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 про арешт майна боржника від 18 вересня 2015 року накладено арешт на майно, яке перевищує вартість частини майна ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока», пропорційної частці ОСОБА_4 в статутному капіталі товариства, що становить 50 %, вартістю згідно з балансом на 23 червня 2008 року 536 000 грн. На підставі викладеного, ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» просило: визнати неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 щодо нездійснення заходів із закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа НОМЕР 1, визнати неправомірною відмову начальника ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_2 у закінченні виконавчого провадження з виконання виконавчого листа НОМЕР 1; визнати незаконною та скасувати постанову старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 18 вересня 2015 року; зобов’язати старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 та начальника ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_2 закінчити виконавче провадження ВП НОМЕР 2 з виконання виконавчого листа НОМЕР 1, зняти арешт на майно, скасувати інші заходи примусового виконання рішення та вчинити інші дії у зв’язку із завершенням виконавчого провадження. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 жовтня 2015 року у задоволенні скарги ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» на бездіяльність старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 щодо невчинення дій по закінченню виконавчого провадження та визнання неправомірною відмови начальника відділу ПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_2 в закінченні виконавчого провадження, визнання неправомірною і скасування постанови державного виконавця про арешт майна боржника та зобов'язання старшого державного виконавця ОСОБА_1 і начальника відділу ПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_2 закінчити виконавче провадження ВП НОМЕР 2, зняти арешт на майно боржника, а також скасувати інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення відмовлено за безпідставністю. Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року апеляційну скаргу ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» задоволено частково, ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 жовтня 2015 року скасовано, скаргу ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» задоволено частково. Визнано неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 щодо не здійсненні заходів із закінчення виконавчого провадження ВП НОМЕР 2 з виконання виконавчого листа НОМЕР 1. Визнано неправомірною відмову начальника ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_2 у закінченні виконавчого провадження ВП НОМЕР 2 з виконання виконавчого листа НОМЕР 1. Визнано незаконною постанову старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 18 вересня 2015 року в частині накладення арешту на майно, що належить боржнику ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока», вартістю, що перевищує 536 000 грн. Зобов'язано старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 та начальника відділу ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_2 вчинити дії щодо закінчення виконавчого провадження ВП НОМЕР 2 з виконання виконавчого листа НОМЕР 1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року касаційну скаргу відхилено, ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_3 просить скасувати ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій, а ухвалу суду першої інстанції – залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 57 Закону України «Про виконавче провадження». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що постановою старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 від 16 вересня 2015 року відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа НОМЕР 1, виданого Шевченківським районним судом м. Чернівці 28 травня 2015 року, про виділення частини майна ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока», пропорційної частці його учасника ОСОБА_4, що становить 50 % статутного капіталу товариства, звернення стягнення на частину майна ТОВ «Регіональний цент «Мікрохірургія ока», пропорційної частці ОСОБА_4 в статутному капіталі товариства, що становить 50 %, вартістю згідно з балансом на 23 червня 2008 року 536 000грн., за непогашеними борговими зобов’язаннями перед ОСОБА_5 у сумі 9 985 730 грн. 18 вересня 2015 року старший державний виконавець ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 виніс постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на все майно, що належить боржнику ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока», у межах суми звернення стягнення 9 985 730 грн., заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, що належить боржнику ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока», у межах суми боргу. У строк на добровільне виконання рішення, а саме 29 вересня 2015 року ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» перерахувало на рахунок державної виконавчої служби 536 000 грн. Крім того, рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 травня 2016 року, ухваленому у справі, яка переглядається, встановлено наступні обставини. 27 листопада 2015 року на виконання ухвали суду від 19 листопада 2015 року державним виконавцем ОСОБА_1 винесено постанову про закінчення виконавчого провадження. 8 грудня 2015 року начальником ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_2 виніс постанову про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження. Цього ж дня державний виконавець ОСОБА_1 виніс постанову про відновлення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа НОМЕР 1. 14 грудня 2015 року виконавче провадження зупинено у зв’язку зі зверненням представника стягувача із заявою до суду про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником. 28 квітня 2016 року державний виконавець ОСОБА_1 виніс постанову про поновлення виконавчого провадження у зв’язку з тим, що ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2016 року в заяві ОСОБА_5 про заміну сторони виконавчого провадження відмовлено. Цього ж дня державний виконавець виніс постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, відповідно до якої накладено арешт на все майно боржника у межах суми звернення стягнення - 9 985 730 грн. Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 13 липня 2016 року задоволено заяву старшого державного виконавця ГТУЮ у Чернівецькій області ОСОБА_1 про роз’яснення рішення суду. Роз’яснено рішення апеляційного суду від 2 березня 2015 року, а саме, що конкретне майно ТОВ «РЦ «Мікрохірургія ока», яке складає частину майна цього товариства, пропорційну частці його учасника ОСОБА_4, що становить 50% статутного капіталу товариства, яке необхідно виділити та звернути стягнення на нього, визначається згідно балансу даного товариства станом на 23 червня 2008 року, виходячи з вартості частки ОСОБА_4 в чистих активах, яка становить 536 000 грн. Стягненню з ТОВ «РЦ «Мікрохірургія ока» за рішенням суду шляхом звернення стягнення на виділену частину майна цього товариства підлягає вартість вказаної частини майна, визначена в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», в межах задоволення вимог за непогашеними борговими зобов’язаннями перед ОСОБА_5 у сумі 9 985 730 грн. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 28 липня 2016 року, замінив сторону виконавчого провадження, якою стягувача ОСОБА_5 замінив на його правонаступника ОСОБА_3. 4 серпня 2016 року державний виконавець ОСОБА_1 виніс постанову про заміну сторони виконавчого провадження, якою стягувача ОСОБА_5 замінено на його правонаступника ОСОБА_3. Суд касаційної інстанції, залишаючи без змін ухвалу апеляційного суду, якою частково задоволено скаргу ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока»; визнано неправомірними бездіяльність державного виконавця та начальника відділу ДВС; визнано незаконною постанову державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в частині накладення арешту на майно, що перевищує суму в розмірі 536 000 грн.; зобов’язано державного виконавця та начальника ДВС вчинити дії щодо закінчення виконавчого провадження, виходив із того, що ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» сплатило на рахунок виконавчої служби грошові кошти в сумі 536 000 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 29 вересня 2015 року, а тому боржник виконав вимоги постанови старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ в Чернівецькій області ОСОБА_1 від 16 вересня 2015 року про відкриття виконавчого провадження щодо самостійного виконання рішення. Крім того, оскільки об’єктом стягнення є частина майна ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока», пропорційна частці ОСОБА_4 в статутному капіталі товариства, що становить 50%, вартістю згідно з балансом на 23 червня 2008 року 536 000 грн., виплата вартості частки майна товариства, пропорційної частці його учасника ОСОБА_4, що становить 50 % статутного капіталу товариства, вважається єдиним способом самостійного виконання рішення суду. Порядок виконання звернення стягнення на частину майна товариства встановлений ч. 1 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження, однак ці правила визначають порядок виконання судових рішень в разі невиконання їх у добровільному порядку. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року, постановленій у цій же справі, суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні скарги на дії та бездіяльність державного виконавця, погодився з висновками судів про те, що оскаржувані постанови про поновлення виконавчого провадження, про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження були прийняті відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця і права чи свободи заявника не було порушено. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 57 Закону України «Про виконавче провадження». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини 5 статті 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України. Умови і порядок виконання рішень судів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, чітко визначені Законом України «Про виконавче провадження». Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до статті 11 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку встановленому виконавчим документом і цим Законом. Згідно із частиною другою статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо при відкритті виконавчого провадження державним виконавцем накладено арешт на майно та кошти боржника, боржник за погодженням з державним виконавцем має право у строк до початку примусового виконання рішення реалізувати належне йому майно чи передати кошти в рахунок повного або часткового погашення боргу за виконавчим документом. У разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до п.8 ч.1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Згідно із ч.2 ст.50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника. У виконавчому листі виданому Шевченківським районним судом м. Чернівці 28 травня 2015 року чітко визначений його зміст та спосіб виконання рішення суду – виділення майна боржника ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» та звернення стягнення на нього за непогашеними борговими зобов’язаннями перед ОСОБА_5 в сумі 9985730 грн. У поданій до відділу виконавчої служби заяві ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» просило винести постанову про закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених п.8 ч.1 ст.49 Закону України «Про виконавче провадження, посилаючись на те, що товариство в добровільному порядку перераховано 536 000 грн. Однак у виконавчому документі відсутній такий спосіб виконання рішення як стягнення з боржника грошових коштів або зобов’язання боржника виплатити стягувачу грошові кошти. У цьому виконавчому листі визначено спосіб виконання рішення, а саме: шляхом звернення стягнення на виділену частку майна боржника, що становить 50 % статутного капіталу ТОВ «РЦ «Мікрохірургія ока». Відповідно до статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Статтею 57 цього Закону встановлено особливості визначення вартості майна боржника та оцінка майна боржника. Так, визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторін виконавчого провадження. У разі якщо сторони виконавчого провадження, а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно визначає вартість майна боржника. Якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно, виконавець має право залучити суб’єкта оціночної діяльності - суб’єкта господарювання для проведення оцінки майна. Аналізуючи вищенаведені норми права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що перерахування боржником на рахунок ДВС 536 000 грн. (балансова вартість частки майна ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургії ока», пропорційна частці ОСОБА_4) не свідчить про добровільне виконання рішення суду в повному обсязі, оскільки непогашені боргові зобов’язання перед ОСОБА_5 становлять 9 985 730 грн. Окрім того, вимагаючи закінчити виконавче провадження у зв’язку з фактичним виконанням рішення суду в повному обсязі, ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургії ока», намагався змінити спосіб виконання рішення суду, що визначений у виконавчому документі, зі звернення стягнення на виділену частину майна товариства на стягнення балансової вартості цього майна. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, ухвалюючи рішення про задоволення скарги, дійшов неправильного висновку про те, що оскільки ТОВ «Регіональний центр «Мікрохірургія ока» сплатило на рахунок виконавчої служби грошові кошти в сумі 536 000 грн., а тому боржником виконано вимоги постанови старшого державного виконавця про відкриття виконавчого провадження щодо добровільного виконання рішення, не звернувши увагу на те, що за рішенням суду звернуто стягнення на виділену частину майна товариства, пропорційну частці учасника ОСОБА_4, що становить 50 % статутного капіталу товариства. Суд не ухвалював рішення про стягнення з боржника грошових коштів або зобов’язання боржника виплатити стягувачу грошові кошти. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні скарги щодо визнання неправомірними бездіяльність державного виконавця та начальника відділу ДВС; визнання незаконною постанови державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в частині накладення арешту на майно, дійшов правильного висновку, про те, що відсутні підстави, передбачені статтею 49 Закону України «Про виконавче провадження», які давали б державному виконавцю обґрунтоване право для закінчення виконавчого провадження, оскільки добровільне виконання рішення суду в повному обсязі у зв’язку з перерахуванням коштів на рахунок ДВС у сумі 536 000 грн. не відбулось, оскільки за рішенням суду звернуто стягнення на виділену частину майна товариства, пропорційну частці учасника ОСОБА_4, що становить 50% статутного капіталу товариства, а рішення про стягнення з боржника грошових коштів, або зобов’язання боржника виплатити стягувачу грошові кошти судом не ухвалювалось. За таких обставин ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції – залишенню в силі. Керуючись пунктами 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року скасувати, залишити в силі ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 жовтня 2015 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-465цс17 Відповідно до частини 5 статті 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України. Умови і порядок виконання рішень судів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, чітко визначені Законом України «Про виконавче провадження». Відповідно до статті 11 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку встановленому виконавчим документом і цим Законом. Згідно із частиною другою статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо при відкритті виконавчого провадження державним виконавцем накладено арешт на майно та кошти боржника, боржник за погодженням з державним виконавцем має право у строк до початку примусового виконання рішення реалізувати належне йому майно чи передати кошти в рахунок повного або часткового погашення боргу за виконавчим документом. Відповідно до п.8 ч.1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Згідно із ч.2 ст.50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника. Відповідно до статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Статтею 57 цього Закону встановлено особливості визначення вартості майна боржника та оцінка майна боржника. Так, визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторін виконавчого провадження. У разі якщо сторони виконавчого провадження, а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно визначає вартість майна боржника. Якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно, виконавець має право залучити суб’єкта оціночної діяльності - суб’єкта господарювання для проведення оцінки майна. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-465цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F23C4F87A9EB076CC225810D00582B42
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Маслоленд» про стягнення коштів за договором позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Львівської області від 18 серпня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2017 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Маслоленд» (далі - ТОВ «Маслоленд») про стягнення коштів за договором позики, посилаючись на те, що 20 листопада 2014 року вона позичила товариству в особі ОСОБА_2 кошти в розмірі 100 000 доларів США. На підтвердження отриманих коштів ОСОБА_2 надав розписку. Вказані кошти відповідачу надавались безповоротно за умови виконання зобов’язань, а саме: відповідач зобов’язувався продати ОСОБА_1 27 % корпоративних прав ТОВ «Маслоленд» та включити її до складу співзасновників. Ці умови відповідач зобов’язувався вчинити до 29 листопада 2014 року, а в разі їх невиконання зобов’язувався повернути позичені кошти. Відповідач виконав лише одну з умов, а саме уклав з ОСОБА_1 договір купівлі-продажу корпоративних прав, однак у визначений у розписці строк не включив позивачку до складу співзасновників товариства, у зв’язку із чим 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 направила відповідачу листа про повернення 100 000 доларів США. Таким чином, позивачка вважає що відповідач своїми діями, що виявилися у невиконанні взятих на себе зобов’язань, порушив її права, а тому просила стягнути з ТОВ «Маслоленд» на свою користь 100 000 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 грудня 2015 року складало 2 386 009 грн. 40 коп. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 7 червня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «Маслоленд» в особі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики в розмірі 100 000 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 грудня 2015 року складало 2 386 009 грн. 40 коп. Рішенням апеляційного суду Львівської області від 18 серпня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме, статей 207, 1046, 1047 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 20 листопада 2014 року ОСОБА_1 позичила ТОВ «Маслоленд» в особі ОСОБА_2 кошти в розмірі 100 000 доларів США. На підтвердження отриманих коштів ОСОБА_2 надав розписку. Вказані кошти відповідачу надавались безповоротно за умови виконання зобов’язань, а саме: відповідач зобов’язувався продати ОСОБА_1 27 % корпоративних прав ТОВ «Маслоленд» та включити її до складу співзасновників. Ці умови відповідач зобов’язувався вчинити до 29 листопада 2014 року. У разі невиконання цих умов відповідач зобов’язувався повернути позичені кошти. 5 грудня 2014 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_1 договір купівлі-продажу корпоративних прав ТОВ «Маслоленд», відчуживши на користь ОСОБА_1 27 % статутного капіталу ТОВ «Маслоленд». Згідно з пунктом 4.4 правочину даний договір є підставою для внесення змін в установчі документи ТОВ «Маслоленд» з подальшою реєстрацією в органах державної реєстрації. Однак у строк, передбачений розпискою, ОСОБА_1 не була включена до складу співзасновників ТОВ «Маслоленд». Оскільки у строк, передбачений розпискою, відповідач не включив позивачку до складу співзасновників товариства, 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 направила відповідачу листа про повернення 100 000 доларів США. Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що ТОВ «Маслоленд» не є належним відповідачем у справі, оскільки боргові розписки ОСОБА_2 видав як фізична особа, у борговій розписці відсутні відомості про отримання коштів саме товариством. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 20 березня 2013 року, від 14 вересня 2011 року суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову й стягнення заборгованості за договором позики, виходив з того, що згідно зі статтями 1046, 1047 ЦК України розписка підтверджує укладення договору позики, який вважається укладеним з моменту передачі грошей; - від 31 серпня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову й стягнення заборгованості за договором позики. При цьому суд виходив з того, що на час укладення договору позики позичальник як директор товариства мав право на укладення такого договору від імені товариства, оскільки згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців він значився керівником цього товариства. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року суд виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 207, 1046, 1047 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки. У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців ОСОБА_2 є кінцевим бенефіціарним власником (контролером) ТОВ «Маслоленд». Розмір частки в статутному капіталі ОСОБА_2 становить 100 % (пункт 4.4 Статуту). Як вбачається зі змісту розписки, завіреної печаткою юридичної особи – ТОВ «Маслоленд», зазначене товариство в особі ОСОБА_2 зобов’язалося продати 27 % корпоративних прав ТОВ «Маслоленд» та включити ОСОБА_1 до складу співзасновників ТОВ «Маслоленд». У разі невиконання своїх зобов’язань, зобов’язалось повернути ОСОБА_1 позичені в неї 100 000 дол. США. Однак суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення у справі, не встановили справжньої правової природи боргової розписки, не з’ясували, чи має право ОСОБА_2 як кінцевий бенефіціарний власник (контролер) ТОВ «Маслоленд» відповідно до Статуту товариства ТОВ «Маслоленд» укладати від імені товариства, зокрема, договори (правочин), набувати майнові та особисті права. Крім того, суди не дослідили первинних бухгалтерських документів ТОВ «Маслоленд», зокрема, не з’ясували, чи надходили отримані за розпискою кошти товариству та чи використані ним на власні потреби. Дослідження й оцінка зазначених доказів мають значення для встановлення позичальника за договорами позики та для правильного вирішення справи. Оскільки суди попередніх інстанцій не дослідили та не встановили обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 360-2 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у Цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 7 червня 2016 року, рішення апеляційного суду Львівської області від 18 серпня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-487цс17 Договір позики є двостороннім правочином, а також одностороннім договором, адже після його укладення всі обов’язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або відповідної кількості речей того ж роду й такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-487цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/933907BAB86F0CE6C225810C0032E1D4