Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'постановление всу по пересмотру'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.

Календари

  • Основной календарь

Найдено 606 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визнання права особистої приватної власності на майно, стягнення коштів та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення фактів спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, придбання квартири у період спільного проживання, належності на праві спільної сумісної власності подружжя грошових коштів, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання права власності за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткового рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визнання права приватної власності на майно, стягнення коштів. Позивач зазначав, що 11 вересня 2010 року він зареєстрував шлюб зі ОСОБА_2, від якого 13 вересня 2011 року у них народилася дочка. У жовтні 2013 року вони за взаємною згодою припинили сумісне проживання, з цього часу однією сім'єю не живуть, спільне господарство не ведуть, як вважає позивач, їх сім'ю зберегти неможливо. За час спільного проживання вони придбали автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; крім того, 3 липня 2012 року він за кошти, отримані від продажу придбаної до шлюбу квартири АДРЕСА_1, придбав квартиру АДРЕСА_2 та вважає, що йому належить 965/1000 частин квартири, а 35/1000 є спільною сумісною власністю подружжя, що складає 3 тис. 15 грн 50 коп. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив: розірвати шлюб; визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 з відповідним стягненням з нього вартості частки у спільній власності в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які внесені на депозит; визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; стягнути зі ОСОБА_2 на його користь 1/2 частину вартості автомобіля в розмірі 32 тис. 500 грн. У жовтні 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про встановлення фактів спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, придбання квартири у період спільного проживання, належності на праві спільної сумісної власності подружжя грошових коштів, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання права власності. ОСОБА_2 зазначала, що з 1 жовтня 2008 року вона зі ОСОБА_1 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, мали спільний бюджет, вели спільне господарство. 17 грудня 2009 року вони придбали квартиру АДРЕСА_1, яку в подальшому з метою покращення житлових умов 2 липня 2012 року продали та 3 липня 2012 року придбали квартиру АДРЕСА_2. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просила встановити факти: її спільного проживання зі ОСОБА_1 з 1 жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу – 11 вересня 2010 року, придбання квартири АДРЕСА_1 в період їх проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, належності сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя цієї квартири і грошових коштів, отриманих від її продажу; визнати спільною сумісною власністю квартиру АДРЕСА_2 та визнати за сторонами право власності по 1/2 частині цієї квартири в порядку поділу майна. Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 17 лютого 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: розірвав шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, установив факт спільного проживання сторін з 1 жовтня 2008 року до 11 вересня 2010 року; установив факт придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу; установив факт належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, в розмірі 167 тис. 350 грн; визнав спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2; визнав у порядку поділу майна за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 по 1/2 частині цієї квартири; визнав за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна право власності по 1/2 частині автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; повернув ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які знаходились на депозитному рахунку суду. Апеляційний суд Дніпропетровської області 11 листопада 2015 року рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про встановлення факту придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, установлення факту належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, в розмірі 167 тис. 350 грн, визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині квартири скасував. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у цій частині апеляційний суд відмовив. Рішення суду в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна права власності по 1/2 частині транспортного засобу – автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, апеляційний суд скасував; визнав за ОСОБА_1 право власності на цей автомобіль; стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію за 1/2 частину цього автомобіля в розмірі 42 тис. 687 грн 50 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд Дніпропетровської області додатковим рішенням від 25 листопада 2015 року визнав за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2; стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вартість частки у праві спільної сумісної власності подружжя у розмірі 3 тис. 15 грн, внесеної на депозитний рахунок суду. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 вересня 2016 року рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткового рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 365 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 60, 71, 74 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня, 1 квітня 2015 року, 16 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 30 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 грудня 2009 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбав квартиру АДРЕСА_1. 11 вересня 2010 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2. 2 липня 2012 року ОСОБА_1 продав зазначену квартиру за договором купівлі-продажу за ціною 167 тис. 350 грн. 3 липня 2012 року (за час шлюбу) ОСОБА_1 за отримані від продажу квартири кошти купив квартиру АДРЕСА_2 за 173 тис. 381 грн; частка ОСОБА_2 у квартирі є незначною. За час шлюбу сторони також придбали автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції вважав, що із жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу (вересень 2010 року) сторони проживали у фактичних шлюбних відносинах і в цей час придбали квартиру АДРЕСА_1, та дійшов висновку про те, що вказана квартира була спільною сумісною власністю сторін, ОСОБА_1 не довів факту придбання цієї квартири за власні кошти. У зв’язку із цим грошові кошти, отримані від продажу зазначеної квартири, є також їхньою спільною сумісною власністю. Оскільки спірну квартиру АДРЕСА_2 було придбано в період шлюбу сторін частково за кошти сімейного бюджету й частково за грошові кошти, отримані від реалізації квартири АДРЕСА_1, суд дійшов висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, та визначив за кожним з них рівні частки в спільній власності відповідно до частини першої статті 70 СК України. Беручи також до уваги факт придбання спірного автомобіля під час шлюбу та доводи ОСОБА_2 про неможливість сплатити компенсацію розміру частки відповідача через відсутність грошових коштів, суд визначив ідеальні частки у спільному майні без проведення його поділу. Крім того, суд повернув ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які знаходились на депозитному рахунку суду. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині задоволення її позовних вимог про встановлення фактів придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині цієї квартири та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, а також скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна права власності по 1/2 частині автомобіля та ухвалюючи в цій частині нове рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності на цей автомобіль і стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 частину цього автомобіля, а також ухвалюючи додаткове рішення про визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 вартості частки у праві спільної сумісної власності подружжя у розмірі 3 тис. 15 грн, внесеної на депозитний рахунок суду, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав безпідставними й такими, що ґрунтуються на припущеннях, висновки суду першої інстанції щодо проживання сторін із жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу у фактичних шлюбних відносинах та придбання у цей період квартири АДРЕСА_1. Отже, ця квартира відповідно до договору купівлі-продажу від 17 грудня 2009 року належала ОСОБА_1 і придбана до реєстрації шлюбу, жодних доказів того, що цю квартиру придбано за спільні сумісні кошти або за кошти, отримані від спільної праці сторін, суду не надано. За таких обставин суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на спірну квартиру АДРЕСА_2 та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 суми компенсації за її частку в квартирі, оскільки спірна квартира була придбана ОСОБА_1 за кошти, які належали йому особисто, частка ОСОБА_2 у квартирі є незначною. Крім того, суд дійшов висновку про визнання за ОСОБА_1 права власності на автомобіль та стягнення з останнього на користь ОСОБА_2 42 тис. 687 грн 50 коп. компенсації, що є 1/2 частиною вартості автомобіля, оскільки сторони не заперечували проти цього. Разом з тим у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року міститься висновок про те, що згідно із частиною п’ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини п’ятої статті 71 СК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). За змістом частини четвертої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником. Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою. Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (стаття 11 цього Кодексу) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Отже, якщо один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Саме такий по суті висновок міститься й у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції у рішенні від 11 листопада 2015 року зазначив, що ОСОБА_2 погодилась на присудження судом сплати грошової компенсації замість своєї частки у праві спільної сумісної власності на спірний автомобіль. Проте інший з подружжя (ОСОБА_1) відповідної грошової суми (42 тис. 687 грн 50 коп. компенсації, що є 1/2 частиною вартості автомобіля) на депозитний рахунок суду не вніс. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі помилково не застосували частину п’яту статті 71 СК України, що призвело до неправильного вирішення спору в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний автомобіль та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 його частину. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання в цьому разі ідеальних часток подружжя в спірному майні без його реального поділу і залишення майна в спільній частковій власності сторін. Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 30 березня 2016 року, щодо застосування норм частини п'ятої статті 71 СК України, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у цій справі судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний автомобіль та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 його частину та залишення в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 365 ЦК України, статей 60, 71, 74 СК України заявниця надала судові рішення суду касаційної інстанції, у яких містяться такі висновки: - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що відсутність відповідачів у спірній квартирі та їх тривале непроживання в ній не можна вважати умовою припинення права співвласника на частку в спільному майні у порядку, передбаченому статтею 365 ЦК України, оскільки на зміст права власності не впливає вибір співвласником постійного місця проживання (частина друга статті 317 цього Кодексу), він володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а внесення грошової компенсації на депозитний рахунок суду вартості належних відповідачам часток не є безумовною підставою для позбавлення їх права на частку в спірному майні; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня 2015 року суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду з підстав допущення ним порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які з урахуванням належних та допустимих доказів дійшли висновку про наявність правових підстав для встановлення факту проживання сторін однією сім’єю у період придбання спірного майна, що підлягає поділу між ними відповідно до положень статей 60, 70, 71, 74 СК України; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, який, установивши факт проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу та набуття ними в цей період майна, що є спільною сумісною власністю та підлягає поділу, дійшов висновку про визнання за позивачем права власності на частину спірної квартири. Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року скасувати в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, та стягнення зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 частину цього автомобіля в розмірі 42 тис. 687 грн 50 коп., залишити в силі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, у порядку поділу майна. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2670цс16 За змістом частини четвертої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Згідно із частиною п'ятою цієї статті присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 7 червня 2017 року № 6-2670цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6871B7FA20B37DCC22581480042F131
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та заявою Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи його тим, що внаслідок тривалої праці в шкідливих умовах на підземних роботах він отримав професійне захворювання. У 1995 році висновком лікарсько-трудової експертної комісії (далі – ЛТЕК) йому було первинно встановлено втрату професійної працездатності в розмірі 40 %, у 2004 році при повторному огляді згідно з висновком медико-соціальної експертної комісії – 50 % та встановлено ІІІ групу інвалідності безстроково. Оскільки позивач вважає, що його щоденний фізичний біль та страждання спричинені професійним захворюванням, отриманим унаслідок тривалої роботи в умовах важкої фізичної праці та за наявності шкідливих виробничих факторів, що перевищують гранично допустимий рівень, то просив суд стягнути з Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ПАТ «Кривбасзалізрудком») відшкодування моральної шкоди в розмірі 701 тис. 568 грн. Тернівський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 11 січня 2016 року позов задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 65 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Дніпропетровської області 11 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 2 тис. грн на відшкодування моральної шкоди без утримання обов’язкових платежів; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 жовтня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. У заяві ОСОБА_1 порушується питання про часткове скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та зміну рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 440-1 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) та абзацу п’ятого пункту 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (далі – Правила). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 травня 2012 року та 24 грудня 2014 року (справи № 6-156цс14, № 6-188цс14 і № 6-207цс14). У заяві ПАТ «Кривбасзалізрудком» порушується питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 466 ЦК УРСР (у редакції від 28 березня 1995 року), частини другої статті 5, частини шостої статті 34 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні», пункту 2.1 Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від 20 квітня 1994 року № 43/79/5 (далі – Положення). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «Кривбасзалізрудком» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заяви підлягають частковому задоволенню. За статтею 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що з 1975 року до складу Виробничого об’єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ВО «Кривбасруда») входили 11 рудоуправлінь на правах структурних одиниць, серед них рудоуправління Першотравневе. Відповідно до наказів ВО «Кривбасруда» від 20 вересня 1989 року № 349 та від 1 листопада 1989 року № 423 з 1 жовтня 1989 року рудоуправління Першотравневе як структурну одиницю було ліквідовано та створено в складі ВО «Кривбасруда», зокрема структурну одиницю шахту «Першотравнева-1». Згідно з наказом ВО «Кривбасруда» від 26 грудня 1994 року № 169 з 1 січня 1995 року шахту «Першотравнева-1» було ліквідовано та створено в складі ВО «Кривбасруда» як структурну одиницю шахту «Першотравнева» (пункти 1 та 2). Відповідно до пункту 1 наказу ВО «Кривбасруда» від 5 січня 1998 року № 1 з 1 січня 1998 року шахту «Першотравнева» як структурну одиницю було ліквідовано. Згідно з наказом Міністерства промислової політики України (далі – Мінпромполітики) від 29 липня 1998 року № 263 Державне виробниче об’єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ДВО «Кривбасруда») було перейменовано на «Криворізький державний залізорудний комбінат», що став правонаступником об’єднання (пункти 1 та 2). Відповідно до пункту 1 наказу Мінпромполітики від 12 липня 1999 року № 248 та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» (далі – ДАК «Укррудпром») від 31 грудня 1999 року № 347 Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» шляхом реорганізації було перетворено на Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» ДАК «Укррудпром». У пункті 3 згаданого наказу ДАК «Укррудпром» указано, що зазначене дочірнє підприємство є правонаступником усіх майнових та немайнових прав та обов’язків реорганізованого Державного підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат». Згідно з пунктами 1 та 3.2 наказу ДАК «Укррудпром» від 30 липня 2001 року № 290 вказане дочірнє підприємство шляхом реорганізації було перетворено у Відкрите акціонерне товариство «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ВАТ «Кривбасзалізрудком»), яке стало правонаступником усіх майнових та немайнових прав та обов’язків дочірнього підприємства. Відповідно до пункту 1.1 розділу «Загальні положення» Статуту ПАТ «Кривбасзалізрудком», що затверджений протоколом загальних зборів акціонерів ВАТ «Кривбасзалізрудком» від 30 березня 2011 року № 1/2011 та пройшов державну реєстрацію 4 квітня 2011 року, ВАТ «Кривбасзалізрудком» змінив найменування на ПАТ «Кривбасзалізрудком» та є правонаступником усіх прав та обов’язків ВАТ «Кривбасзалізрудком» (офіційний сайт ПАТ «Кривбасзалізрудком» у мережі Інтернет). ОСОБА_1 з 4 березня 1976 року по 10 серпня 1978 року та з 15 вересня 1978 року по 8 грудня 1980 року (4 роки 8 місяців) виконував роботу відповідно до трудового договору за спеціальністю підземний слюсар-монтажник у Першотравневому управлінні ВО «Кривбасруда», з 8 грудня 1980 року по 1 жовтня 1989 року (8 років 10 місяців) виконував роботу відповідно до трудового договору за спеціальностями підземний електрогазозварник, підземний гірничий робітник, підземний вибухівник, підземний роздавальник вибухових матеріалів на шахті «Першотравнева-1» у Першотравневому управлінні ВО «Кривбасруда», з 1 жовтня 1989 року по 27 червня 1994 року (4 роки 8 місяців) виконував роботу відповідно до трудового договору за спеціальністю підземний роздавальник вибухових матеріалів на шахті «Першотравнева-1» ВО «Кривбасруда». Працюючи протягом тривалого часу в умовах значної кількості пилу у рудничному повітрі, позивач набув хронічне професійне захворювання з відповідним діагнозом – пиловий бронхіт. Висновком ЛТЕК від 8 червня 1995 року позивачу первинно встановлено 40 % втрати професійної працездатності, яку при наступному огляді у квітні 2004 року збільшено до 50 % та встановлено безстроково. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що правонаступником усіх прав та обов’язків ДВО «Кривбасруда» (у структурних одиницях якого працював позивач) є ПАТ «Кривбасзалізрудком». Тому, ураховуючи втрату працездатності ОСОБА_1, його фізичні і моральні страждання, їх тривалість і тяжкість, істотність вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках позивача та виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на відшкодування моральної шкоди підлягло стягненню 65 тис. грн. Задовольняючи позов частково, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з положень пункту 11 Правил, згідно з яким розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян незалежно від інших будь-яких виплат (редакція від 3 жовтня 1997 року). Тому оскільки правонаступником підприємства, з яким позивач перебував у трудових відносинах під час виникнення професійного захворювання, є ПАТ «Кривбасзалізрудком», то з останнього на відшкодування моральної шкоди підлягає стягненню 2 тис. грн. При цьому суди виходили з розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (далі – НМДГ), що діяв на час виникнення права на відшкодування моральної шкоди. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2015 року, наданій ПАТ «Кривбасзалізрудком» для порівняння, указано, що підприємства, визнані винними у спричиненні позивачу професійного захворювання, ліквідовані, а ПАТ «Кривбасзалізрудком» не є правонаступником прав та обов’язків ДВО «Кривбасруда» щодо шахти «Першотравнева-Дренажна», до якої входили майнові комплекси шахт «Першотравнева» та «Першотравнева-1». Правонаступником майнових прав та обов’язків у цих шахтах було управління «Кривбасгідрозахист», яке в подальшому ліквідовано. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Наданою для порівняння ОСОБА_1 постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 травня 2012 року відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки наведені в цій заяві судові рішення не є прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Проте в постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року (справи № 6-156цс14, № 6-188цс14 та № 6-207цс14), які також надані ОСОБА_1 для порівняння, зазначено, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи НМДГ, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи НМДГ, що діють на час розгляду справи. Указане свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року (справи № 6-156цс14, № 6-188цс14 та № 6-207цс14) висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого. У частині першій статті 37 ЦК УРСР було передбачено, що юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання). Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) підприємство може бути створено в результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами. Згідно із частинами першою та шостою статті 34 цього Закону (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов’язки реорганізованого підприємства. У пунктах 2.1 та 4.1 Положення (яке втратило чинність 25 серпня 2015 року) було закріплено, що відокремлення – це виділення зі складу підприємства (об’єднання) структурного підрозділу (одиниці) і створення на його базі самостійного підприємства або вихід підприємства із складу об’єднань, зазначених у підпункті «б» пункту 3.1 цього Положення. Об’єктами відокремлення є структурні підрозділи та структурні одиниці відповідно до пункту 2.1 цього Положення, а також підприємства, що входять до складу об’єднань. Тобто розподільчий баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. У пункті 32 Правил (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування. Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», як правонаступника ДВО «Кривбасруда», не звернули увагу на таке. Згідно з пунктом 1 наказу ВО «Кривбасруда» від 20 січня 1998 року № 12 на базі, зокрема, шахти «Першотравнева» в складі цього об’єднання на правах структурної одиниці було створено шахту «Першотравнева-Дренажна». У подальшому в пункті 1 наказу ВО «Кривбасруда» від 11 вересня 1998 року № 139 було передбачено виключити зі складу структурних одиниць ВО «Кривбасруда», зокрема, шахту «Першотравнева-Дренажна» з моменту державної реєстрації Криворізького державного гірничорудного управління гідрозахисту. Відповідно до наказу Мінпромполітики України від 29 липня 1998 року № 262 на базі державного майна шахт «Гігант-Дренажна» та «Першотравнева-Дренажна» (структурних підрозділів ДВО «Кривбасруда») шляхом їх відокремлення було створено Криворізьке державне гірничорудне управління гідрозахисту (управління «Кривбасгідрозахист»). Відповідно до пунктів 3 та 5 цього наказу було створено комісії по передачі майна від ДВО «Кривбасруда» та прийняття його управлінням «Кривбасгідрозахист», шляхом складання акта приймання-передачі для подачі його в місячний строк до міністерства для затвердження. На підставі затвердженого акта приймання-передачі було передбачено складання розподільчого балансу та внесення змін до обліку майна. Правонаступником всіх майнових прав та обов’язків реорганізованого ДВО «Кривбасруда» у частині визначеній розподільчим балансом, було призначено управління «Кривбасгідрозахист», яке було ліквідовано 5 травня 2008 року відповідно до наказу Мінпромполітики від 17 березня 2006 року № 104. Таким чином, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили за розподільчим балансом обсягу майнових прав та обов’язків управління «Кривбасгідрозахист», яке в подальшому було ліквідоване, та ДВО «Кривбасруда», правонаступником якого є ПАТ «Кривбасзалізрудком», то суди дійшли передчасного висновку щодо задоволення позовних вимог про відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь ОСОБА_1. При цьому на час виникнення спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, у пункті 11 Правил було закріплено, що моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення комісії по трудових спорах; рішення суду. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат. Відповідно до пункту 38 Правил право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення стійкої втрати професійної працездатності або виникнення необхідності у витратах на медико-соціальну допомогу. Згідно зі статтею 440-1 ЦК УРСР моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати. Таким чином, вирішуючи спір, суди, при визначенні розміру моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача, не звернули уваги на зазначені обставини та не врахували, що згідно зі статтею 440-1 ЦК УРСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди – не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та обмеження максимального розміру відшкодування моральної шкоди – не більше двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (пункт 11 Правил). Відповідно до статті 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата – це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Вищезазначені вимоги законодавства в поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи НМДГ, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи НМДГ, що діють на час розгляду справи, та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості. Такий підхід цілком узгоджується з положенням статті 83 ЦК УРСР про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом. Суд касаційної інстанцій, залишивши без змін рішення суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не звернув уваги на те, що при визначенні розміру моральної шкоди було застосовано положення пункту 11 Правил у редакції від 3 жовтня 1997 року, а не час виникнення спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, та враховано розмір мінімальної заробітної плати на час виникнення спірних правовідносин, що не відповідає вимогам законодавства. Без надання оцінки судом першої інстанції вказаним обставинам ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяви ОСОБА_1 та Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» задовольнити частково. Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правова позиція у справі № 6-104цс17 Розподільчий баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. Згідно зі статтею 440-1 ЦК УРСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди – не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та обмеження максимального розміру відшкодування моральної шкоди – не більше двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (пункт 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472). Відповідно до статті 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата – це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Вищезазначені вимоги законодавства в поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи НМДГ, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи НМДГ, що діють на час розгляду справи, та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-104цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CEE6230970E71E7CC2258147004EAD2C
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук Олени Сергіївни, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора Кам'янець-Подільського району Хмельницької області в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, ОСОБА_1, треті особи: Державна інспекція сільського господарства в Хмельницькій області, реєстраційна служба Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області, про визнання незаконними та скасування наказів, визнання договорів оренди землі недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права оренди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року прокурор Кам'янець-Подільського району Хмельницької області (далі – прокурор) в інтересах держави звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що наказами Головного управління Держземагентства у Хмельницькій області (далі − Головного управління) від 17 лютого й 24 квітня 2015 року надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, затверджено цю документацію, а також передано в оренду ОСОБА_1 одинадцять земельних ділянок загальною площею S_1 з метою ведення фермерського господарства, у зв’язку із чим між ними 9 червня 2015 року укладено відповідні договори оренди земельних ділянок. Позивач зазначив, що оскаржувані накази прийнято з порушенням вимог земельного законодавства та всупереч установленій процедурі набуття права оренди на земельні ділянки з метою ведення фермерського господарства, зокрема: земельні ділянки надано не єдиним масивом, а на відстані від 10 до 150 км одна від одної за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам’янець-Подільського району Хмельницькій області; у заявах (клопотаннях) про надання земельних ділянок в оренду не обґрунтовано розмірів земельних ділянок з урахуванням можливості їх обробітку, необхідності отримання таких великих площ земельних ділянок, не зазначено перспектив діяльності фермерського господарства, не надано підтвердження наявності необхідної техніки для обробітку такої площі землі. Ураховуючи викладене, прокурор просив: визнати незаконними та скасувати накази Головного управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1 та від 24 квітня 2015 року за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, № НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12 згідно з переліком; визнати недійсними договори оренди спірних земельних ділянок загальною площею S_1, укладені 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1; скасувати рішення реєстраційної служби Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області (далі − реєстраційна служба Кам'янець-Подільського МРУЮ) про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на ці земельні ділянки. Кам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 16 грудня 2015 року відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора. Апеляційний суд Хмельницької області 22 лютого 2016 року рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнив: визнав незаконним та скасував накази Головного управління від 17 лютого та 24 квітня 2015 року; визнав недійсними договори оренди земельних ділянок загальною площею S_1, укладені 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1 за номерами записів про інше речове право: НОМЕР_13, НОМЕР_14, НОМЕР_15, НОМЕР_16, НОМЕР_17, НОМЕР_18, НОМЕР_19, НОМЕР_20, НОМЕР_21, НОМЕР_22, НОМЕР_23; скасував рішення реєстраційної служби Кам'янець-Подільського МРУЮ про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею S_1, а саме: НОМЕР_24 від 11 червня 2015 року, НОМЕР_25, НОМЕР_26, НОМЕР_27, НОМЕР_28, НОМЕР_29, НОМЕР_30, НОМЕР_31, НОМЕР_32, НОМЕР_33 від 12 червня 2015 року, НОМЕР_34 від 19 червня 2015 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року залишив без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року. Для підтвердження своїх вимог заявник надав постанови Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року № 6-2902цс15, 11 травня 2016 року № 6-2903цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук О.С., дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цьго Кодексу. Суди установили, що ОСОБА_1 у лютому 2015 року звернувся до Головного управління з окремими заявами (клопотаннями) про надання йому в оренду одинадцяти земельних ділянок, різних за формою та розмірами, для ведення фермерського господарства. Кожне клопотання він обґрунтував тим, що має намір використовувати працю найманих робітників, має можливість для залучення коштів з метою придбання сільськогосподарської техніки, необхідної для обробітку земельних ділянок, має можливість інвестування коштів у сільськогосподарське виробництво з метою ефективної та перспективної діяльності фермерського господарства. Заявник зазначив, що земельні ділянки таких площ необхідні для ефективного ведення в подальшому господарської діяльності, вирощування зернових (озимої пшениці), технічних (сої, кукурудзи) та кормових культур, забезпечення ротації культур в основній сівозміні. Як перспективи діяльності фермерського господарства зазначив нарощування потужностей виробництва, оптимізацію структури посівних площ, широке використання органічних джерел живлення рослин, біологічних і агротехнічних методів їх захисту, використання сортів, що не уражуються шкідниками та хворобами, сортів, стійких проти бур’янів, тощо. До заяв ОСОБА_1 додав графічні матеріали із зазначенням місця розташування земельних ділянок, копію диплома про освіту та окремий лист з обґрунтуванням необхідності оренди земельних ділянок. Наказом Головного управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1 «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею S_1 та передано в оренду земельні ділянки зі зміною виду використання за основним цільовим призначенням «землі сільськогосподарського призначення», розташовані за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам᾽янець-Подільського району Хмельницькій області, для ведення фермерського господарства. У подальшому Головне управління прийняло накази від 24 квітня 2015 року за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, № НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12, якими затвердило документацію із землеустрою, розроблену на підставі наказу цього ж управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1, та передало в оренду ОСОБА_1 земельні ділянки державної власності загальною площею S_1. 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1 укладено одинадцять договорів оренди земельних ділянок загальною площею S_1. На підставі вказаних договорів оренди земельних ділянок реєстраційна служба Кам'янець-Подільського МРУЮ прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею S_1. Задовольняючи позовні вимоги прокурора апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 надано одинадцять окремих земельних ділянок, розташованих на значних відстанях одна від одної та за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам᾿янець-Подільського району Хмельницької області для ведення фермерського господарства з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема в заявах (клопотаннях) ОСОБА_1 не обґрунтував підстав можливого ведення фермерського господарства без сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі, не визначено кількості членів фермерського господарства та наявні інші порушення процедури передачі землі в оренду. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 3 лютого та 11 травня 2016 року міститься висновок про те, що при вирішенні позовних вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. З огляду на положення статей 22, 31, 93, 124 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди. За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів. Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати інші, ніж установлені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. Разом з тим відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України – загальним. Закон України «Про фермерське господарство» визначає обов’язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які дещо відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (абзац 2 частини першої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство»). Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору – суд) повинен надати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду – виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб’єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов’язковою процедурою – без проведення земельних торгів. Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури. Отже у справі, яка переглядається, висновок апеляційного суду, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не у вигляді земельних ділянок, розташованих на відстані одна від одної, є помилковим. Крім того, апеляційний суд послався на те, що у заявах (клопотаннях) ОСОБА_1 не наведено відповідного обґрунтування підстав можливого ведення фермерського господарства без наявності сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі, не визначено кількості членів фермерського господарства та наявні інші порушення процедури передачі землі в оренду. Разом з тим у матеріалах справи міститься договір оренди, укладений 3 липня 2015 року між ОСОБА_1 (орендар) та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Селецька» (орендодавець), предметом якого є сільськогосподарська техніка та автотранспорт, необхідні для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва та перевезення зернової культури (т.1, а.с.128; т.2, а.с.13). Статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що фермерське господарство підлягає державній реєстрації після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації. У справі, яка є предметом перегляду, ОСОБА_1 набув право на спірні земельні ділянки у червні 2015 року, зокрема договір оренди укладено 9 червня 2015 року, а з позовними вимогами прокурор звернувся до суду 6 липня 2015 року. Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував. Суд першої інстанції, обґрунтовуючи рішення про відмову в задоволенні позову, дійшов висновку, що позивач не навів підстав для визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок як недійсних правочинів, натомість ОСОБА_1 дотримався передбаченого чинним законодавством порядку отримання громадянами земельних ділянок в оренду. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року і рішення Апеляційного суду Хмельницької області 22 лютого 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року і рішення Апеляційного суду Хмельницької області 22 лютого 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2354цс16 Вирішення судами питання про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягають правила надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. За змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору – суд) має давати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевіряти доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду – виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб’єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов’язковою процедурою – без проведення земельних торгів. Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури. У справі, яка переглядається, висновок суду про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не у вигляді земельних ділянок, розташованих на відстані одна від одної, є помилковим. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-2354цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6114954D765C3BFC22581470047F75B
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М. розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Личаківський відділ державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, ОСОБА_2, про визнання дій неправомірними, скасування акта та постанови державного виконавця за заявами ОСОБА_2 та Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, в с т а н о в и л и : У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі – Личаківський ВДВС Львівського МУЮ) ОСОБА_3, в якій просила визнати неправомірними дії головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 щодо складання акта від 26 лютого 2015 року про передачу стягувачу ОСОБА_2 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, за початковою ціною 184 800 грн; скасувати акт головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ про передачу стягувачу ОСОБА_2 вказаної частини квартири; скасувати постанову головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ про передачу стягувачу ОСОБА_2 вказаної квартири. Обґрунтовуючи свої вимоги, скаржниця посилалася на те, що постанова про передачу стягувачу 1/2 частини вказаної квартири винесена з порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження», оскільки підстави для передачі такого майна відпали внаслідок утрати чинності звіту про оцінку майна. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року у задоволенні скарги відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року скасовано: дії головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ щодо винесення постанови та складання акту визнані неправомірними; акт та постанова головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ від 26 лютого 2015 року про передачу стягувачу 1/2 квартири за початковою ціною скасовано. У липні 2016 року ОСОБА_2 та Личаківський ВДВС Львівського МУЮ звернулися до Верховного Суду України із заявами про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року і просять скасувати постановлені у справі ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини п’ятої статті 58 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606- XIV) та розділу VII ЦПК України в частині компетенції суду. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявники посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня і 15 жовтня 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 і від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заяви підлягають задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду цієї справи встановили таке. На виконанні у Личаківському ВДВС Львівського МУЮ перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа НОМЕР_1, виданого Личаківським районним судом м. Львова 28 січня 2013 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в сумі 213150 грн. 15 липня 2014 року головним державним виконавцем Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 проведено опис і арешт нерухомого майна боржника, а саме: 1/2 частини належної на праві власності ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1, яка складається з однієї кімнати та кухні і загальна площа якої становить 29,7 м2, з яких житлова - 20,1 м2, комора в підвалі - 18,8 м2. 08 серпня 2014 року експертним бюро Товариства з обмеженою відповідальністю «Айстра» складено звіт про вартість вказаного нерухомого майна, згідно з яким ринкова вартість предмета оцінки становила 184800 грн . Електронні торги з реалізації арештованого майна боржника проводилися 11 листопада і 18 грудня 2014 року та 22 січня 2015 року, однак визнані такими, що не відбулися у зв'язку з відсутністю цінової пропозиції. Відповідно до вимог Закону № 606- XIV ОСОБА_2 було запропоновано вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна боржника. 09 лютого 2015 року у Личаківському ВДВС Львівського МУЮ зареєстровано заяву ОСОБА_2 про те, що вона бажає скористатися правом залишити за собою нереалізоване на електронних торгах майно боржника – 1/2 частину квартири за вказаною адресою. Постановою головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 від 26 лютого 2015 року передано ОСОБА_2 нереалізоване майно боржника ОСОБА_1 за початковою ціною 184800 грн. Цього ж дня головним державним виконавцем Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 складено акт про передачу майна стягувачу – ОСОБА_2, який є підставою для оформлення права власності. Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що при складанні 26 лютого 2015 року акту та постанови про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні державний виконавець діяв у межах своїх повноважень відповідно до вимог чинного законодавства. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи скаргу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що звіт про оцінку майна від 08 серпня 2014 року на час передачі майна стягувачу - 26 лютого 2015 року втратив свою чинність, а тому дії державного виконавця щодо передачі арештованого майна за ціною, визначеною на підставі вказаного звіту, проведені з порушенням положень статті 58 Закону № 606-XIV . Постанова Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16 не є належним прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у цій постанові, оскільки предметом перегляду у цій справі було рішення про визнання прилюдних торгів недійсними, тоді як у справі, рішення в якій переглядаються, встановлено, що прилюдні торги з реалізації будинку не відбулися. Отже, і спір, за вирішенням якого скаржниця звернулася до суду, законності процедури проведення прилюдних торгів як таких не стосується. Натомість у наданих заявниками ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня і 15 жовтня 2015 року зазначено, що акт та постанова державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні є актами, які забезпечують підстави для переходу права власності на майно, а тому спори, підставою яких є незгода з такими актами державного виконавця, мають розглядатися у позовному провадженні. У постанові Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року вказано, що проведення електронних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, що втратив чинність, є підставою для визнання цих торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Разом з цим суд зазначив, що проведення переоцінок (уцінок) спірного майна державним виконавцем у зв’язку з тим, що електронні торги не відбулися, не може вважатися новою оцінкою у розумінні частини п’ятої статті 58 Закону № 606- XIV. У постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 міститься висновок, відповідно до якого за змістом частини дев’ятої статті 62 Закону № 606- XIV оспорювані постанова та акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу фактично є правочинами, на підставі яких відбувається подальше оформлення стягувачем права власності на це майно, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій частини п’ятої статті 58 Закону № 606- XIV та розділу VII ЦПК України. Усуваючи розбіжності в застосуванні вказаних норм матеріального та процесуального права, колегія суддів судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно з правилами частин першої та третьої статті 62 Закону № 606-XIV в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону. За частиною першою статті 58 Закону № 606-XIV визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для оцінки нерухомого майна державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Відповідно до частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно. Частиною п’ятою статті 62 Закону № 606-XIV, пунктом 7.1 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року №68/5 (далі – Тимчасове положення), абзацом третім підпункту 5.12.2 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158, передбачено підстави й порядок призначення повторних прилюдних торгів, а також порядок уцінки нереалізованого майна. Так, у разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця та з інших причин, визначених Тимчасовим положенням, прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися. У такому разі призначаються повторні прилюдні торги, на яких стартова ціна лота може бути зменшена, але не більше ніж на 30 відсотків. Уцінка майна проводиться державним виконавцем у десятиденний строк з дня визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, після чого реалізація майна за вказаною ціною повинна бути проведена впродовж місяця з дня проведення уцінки. За правилами проведення прилюдних торгів, передбачених Тимчасовим положенням, спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається початкова вартість майна, що виставляється на торги за експертною оцінкою, та інші відомості. Визначення стартової ціни лота здійснюється на підставі початкової вартості майна за результатами проведеної оцінки майна незалежним суб’єктом оціночної діяльності. Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV, пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення. Не реалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах майно підлягає уцінці державним виконавцем не більш як на 30 відсотків. У разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна (частина п’ята статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізовано на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV). У разі бажання стягувача залишити за собою майно воно йому передається за ціною, що дорівнює початковій вартості, за якою це майно передавалося на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державний виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частини восьма та дев’ята статті 62 Закону № 606-XIV). Суди у цій справі встановили, що прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна неодноразово призначалися, але тричі не відбулися у зв’язку з відсутністю заявок покупців. Майно не було реалізовано на прилюдних торгах, тому державний виконавець повідомив про це стягувача, запропонувавши йому залишити нереалізоване майно за собою згідно із частиною шостою статті 62 Закону № 606-XIV. ОСОБА_2 письмово висловила згоду залишити за собою майно в рахунок погашення боргу, внаслідок чого державний виконавець прийняв відповідну постанову та склав акт від 26 лютого 2015 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4). Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 цього Кодексу). За статтею 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. З огляду на приписи статей 32, 52 Закону № 606-XIV заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 62 Закону № 606-XIV) реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Послідовно дотримуючись висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. Тому відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України. Разом з тим Закон № 606-XIV допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев’ята статті 62 цього Закону). Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Крім визнання правочину недійсним, способами захисту цивільних прав та інтересів також можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). За приписами статті 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов’язків суду. Оскільки право на нерухоме майно вже оформлено на стягувача, то ефективним способом захисту прав боржника могло б стати пред’явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16. Згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника. Оскільки предметом розгляду за скаргою ОСОБА_1 були дії державного виконавця, пов’язані з реалізацією арештованого майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред’явлення цими особами позову, у зв’язку з чим у цій частині скаргу на дії державного виконавця суд мав залишити без розгляду і роз’яснити заявниці можливість вирішення спору в позовному провадженні. Ураховуючи зазначене, а також той факт, що подання боржником скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує йому відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття незаконного рішення. Отже, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням скарги ОСОБА_1 без розгляду. Також необхідно повідомити ОСОБА_1, що подання скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує їй відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, а тому їй слід звернутися до суду за захистом своїх прав із відповідним позовом у порядку позовного провадження. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяви ОСОБА_2 та Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року скасувати, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року скасувати; скаргу ОСОБА_1 залишити без розгляду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-1804цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/44DAD1E8B11AE6DCC2258146005A49D0
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «УНІКА», третя особа – публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», про стягнення страхового відшкодування за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, на обґрунтування якого посилався на те, що відповідач неправомірно відмовив йому у виплаті страхового відшкодування за договором добровільного страхування квартири після завдання їй шкоди внаслідок пожежі. Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «УНІКА» (далі – ПрАТ «УНІКА») на користь позивача страхове відшкодування в сумі 81 тис. 149 грн, пеню за несвоєчасну виплату страхового відшкодування в сумі 53 тис. 773 грн 95 коп., судового збору в сумі 1 тис. 416 грн 59 коп., витрати на правову допомогу та витрати, пов’язані з проведенням експертизи, в сумі 4 тис. 591 грн 60 коп. У частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення неустойки – трьох відсотків річних за прострочення виконання грошового зобов’язання, відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року залишено без змін. У серпні 2016 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 636, 979, 985 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 3, 16 Закону України «Про страхування». На підтвердження зазначеної підстави заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, 23 липня 2014 року та 23 листопада 2011 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди установили, що відповідно до кредитного договору від 15 серпня 2008 року, укладеного між позивачем та публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), позивач отримав кредитні кошти на суму 28 тис. 980 доларів США для придбання квартири АДРЕСА_1, яка перебуває в заставі банку згідно з договором іпотеки. 3 серпня 2011 року позивач уклав з ПрАТ «УНІКА» договір добровільного страхування квартири, яка є предметом іпотеки. За умовами договору добровільного страхування майна, що є предметом іпотеки, страховик зобов’язався за обумовлену плату (страховий платіж) при настанні зазначених у договорі подій (страхових випадків) виплатити страхувальнику і/або вигодонабувачу (банку) страхове відшкодування (пункт 1.3 умов). При цьому пунктом 5 договору пожежа відноситься до страхових випадків, які покриваються страховим відшкодуванням. У період дії договору добровільного страхування в квартирі виникла пожежа, що підтверджується актом про пожежу від 6 серпня 2012 року. Позивач звернувся до ПрАТ «УНІКА» із заявою і необхідними документами, але 05 жовтня 2012 року йому було відмовлено у виплаті страхового відшкодування з посиланням на висновок спеціаліста НДЕКЦ від 30 серпня 2012 року, відповідно до якого осередок пожежі в квартирі розташовано на покритті кухні, пожежа виникла внаслідок теплових проявів електричної енергії в тимчасовій електричній мережі через відсутність заземлення, що є порушенням власником квартири пунктом 5.1.9. Правил пожежної безпеки в Україні, згідно яких забороняється експлуатація та облаштування тимчасових електричних мереж у квартирах. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, оцінивши надані сторонами докази, на підставі положень статей 636 та 985 ЦК України виходив з права страхувальника укласти договір на користь третьої особи та вимагати виконання на свою користь при відмові цієї особи від страхового відшкодування, що також передбачено договором страхування. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивач не має права вимагати від страховика здійснення страхової виплати на свою користь, оскільки відповідно до пункту 3 укладеного між сторонами договору про добровільне страхування страхувальник призначив вигодонабувачем ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», яке відповідно до статі 985 ЦК України має право на отримання страхового відшкодування та не уповноважувало страховика на виплату такого відшкодування. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2011 року, 23 липня 2014 року та 10 лютого 2016 року, суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що саме позивач є страхувальником за договором добровільного страхування майна, а тому як власник такого майна має право на отримання страхового відшкодування при настанні страхового випадку. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 636, 979, 985 ЦК України та статей 3, 16 Закону України «Про страхування» Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України). Згідно зі статтею 16 цього Закону України «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору. За змістом статті 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Таким породженням прав є укладання договору на користь третьої особи. Згідно із частиною другою статті 985 ЦК України страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування. Особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом. Аналогічне положення закріплене статтею 3 Закону України «Про страхування». Особливість правового стану вигодонабувача (третьої особи, на користь якої укладено договір страхування) полягає в тому, що йому належить право вимагати від страховика виконання обов’язків за укладеним договором. При цьому відповідно до частин третьої та четвертої статті 636 ЦК України якщо третя особа (вигодонабувач) відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може вимагати виконання договору на користь третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. Предметом договору страхування у цій справі є майнові інтереси страхувальника щодо володіння, розпорядження та користування майном, яке є предметом іпотеки, а тому страхувальник є зацікавленою особою у збереженні цього майна не тільки як його власник, а й як особа, яка забезпечує цим майном виконання укладеного кредитного договору, оскільки предмет іпотеки не повинен зазнавати зменшення вартості. Суд першої інстанції, задовольняючи позов страхувальника, звернув увагу на те, що банк підтримав позов і не заявляв вимог на отримання ним самим суми страхового відшкодування, та, ухвалюючи рішення відповідно до положень статей 636, 985 ЦК України, виходив з того, що умовами договору страхування сторони узгодили обов’язок страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування страхувальнику і/або вигодонабувачу (банку), а тому висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо відсутності у страхувальника права на вимогу відшкодування на свою користь суперечать зазначеним нормам матеріального права та обставинам справи, встановленим судами. Суди апеляційної та касаційної інстанції неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. Разом з тим суд першої інстанції зазначені норми матеріального права застосував правильно та відповідно до встановлених обставин справи, а тому судове рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 травня 2016 року задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року скасувати, рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2112цс16 Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України). Згідно зі статтею 16 цього Закону України «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору. За змістом статті 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Таким породженням прав є укладання договору на користь третьої особи. Згідно із частиною другою статті 985 ЦК України страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування. Особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом. Аналогічне положення закріплене статтею 3 Закону України «Про страхування». Особливість правового стану вигодонабувача (третьої особи, на користь якої укладено договір страхування) полягає в тому, що йому належить право вимагати від страховика виконання обов’язків за укладеним договором. При цьому відповідно до частин третьої та четвертої статті 636 ЦК України якщо третя особа (вигодонабувач) відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може вимагати виконання договору на користь третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. Предметом договору страхування у цій справі є майнові інтереси страхувальника щодо володіння, розпорядження та користування майном, яке є предметом іпотеки, а тому страхувальник є зацікавленою особою у збереженні цього майна не тільки як його власник, а й як особа, яка забезпечує цим майном виконання укладеного кредитного договору, оскільки предмет іпотеки не повинен зазнавати зменшення вартості. Суд першої інстанції, задовольняючи позов страхувальника, звернув увагу на те, що банк підтримав позов і не заявляв вимог на отримання ним самим суми страхового відшкодування, та, ухвалюючи рішення відповідно до положень статей 636, 985 ЦК України, виходив з того, що умовами договору страхування сторони узгодили обов’язок страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування страхувальнику і/або вигодонабувачу (банку), а тому висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо відсутності у страхувальника права на вимогу відшкодування на свою користь суперечать зазначеним нормам матеріального права та обставинам справи, встановленим судами. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 14 червня 2017 року № 6-2112цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/435154390187DFACC22581460059F94B
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. На обґрунтування позову ПАТ «УкрСиббанк» посилалося на те, що 30 травня 2008 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту НОМЕР_1, відповідно до умов якого відповідач отримав грошовий кредит у розмірі 45 900,00 доларів США зі сплатою 14 % річних строком до 25 травня 2033 року. З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором між позивачем та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_2 від 30 травня 2008 року. З огляду на неналежне виконання відповідачами своїх зобов’язань, внаслідок чого утворилася заборгованість, банк просив задовольнити позовні вимоги. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором НОМЕР_3 від 30 травня 2008 року у розмірі 48 819,76 доларів США та пеню у розмірі 25 418 грн. 96 коп. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_1 в особі його представника ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк» відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року касаційну скаргу ПАТ «УкрСиббанк» відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а також ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати судові рішення у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 509, 559, 631, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрсиббанк» - ОСОБА_4 на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 30 травня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту, на підставі якого відповідач отримав кредит у розмірі 45 900,00 доларів США зі сплатою 14% річних, з кінцевим строком погашення 25 травня 2033 року. З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 30 травня 2008 року було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель зобов’язався відповідати перед кредитором за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за договором кредиту. Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що згідно з наданими позивачем розрахунками заборгованості останній платіж на погашення кредиту боржник сплатив у травні 2014 року, проте банк звернувся до суду із цим позовом лише у червні 2015 року, тобто з пропуском зазначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України шестимісячного строку, а тому наявні правові підстави для відмови в позові до ОСОБА_2 у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 29 червня 2016 року суд висловив правову позицію, що у разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань; - від 17 лютого 2016 року суд виходив з того, що позивач, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитними договорами, змінив строк виконання основного зобов’язання і відповідно з цієї дати підлягає обрахуванню шестимісячний строк, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України; - від 24 вересня 2014 року та 22 червня 2016 року суд висловив правову позицію, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й протягом шести місяців, починаючи від цієї дати був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя. Таким чином, якщо кредитор на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій щодо реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання полягає не в змісті кредитного договору, а в реально існуючих правовідносинах, які складаються з прав та обов’язків. З умов спірного кредитного договору та додаткової угоди № 1 вбачається, що боржник ОСОБА_1 (а відтак і поручитель) узяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту шляхом сплати ануїтетних платежів 06 числа кожного календарного місяця (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів (а.с. 38, т.1). Отже, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок про те, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Як убачається з пункту 2 додаткової угоди № 1 позичальник з дати підписання цієї угоди (30 травня 2008 року) зобов’язується повертати кредит шляхом щомісячної сплати ануїтетних платежів в розмірі 539,00 доларів США 06 числа кожного календарного місяця строку кредитування (а.с. 38, т. 1). Відповідно до пункту 1.3 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором (а.с. 42, т.1). Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 06 числа кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. Якщо банк пред’явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов’язання. Отже, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення ануїтетних платежів (щомісячних платежів згідно з графіком), а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором, та не з’ясували, чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем, за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє. Разом з тим відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору (пункт 3.1) встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором (а.с. 42, т.1). При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інших умов виконання основного зобов’язання, то в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів потрібно обчислювати з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Положеннями кредитного договору (пункт 6.2) передбачено, що терміни дострокового повернення кредиту та погашення за кредит вважаються такими, що настали, а кредит і плата за кредит – обов’язковими до повернення і сплати в повному обсязі банку: - з 32 (тридцять другого) календарного дня, від дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту за умови, що, зокрема, позичальник не усунув зазначених банком порушень своїх зобов’язань за договором протягом 31 календарного дня з дати одержання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку; - з 41 календарного дня, від дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту та плати за кредит у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку внаслідок зміни ним адреси (без попереднього про це письмового повідомлення банку) або з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення позичальнику повідомлення (вимоги) банку. Отже, виходячи з умов кредитного договору та положень статті 599 ЦК України днем настання основного зобов’язання у спірних правовідносинах є наступний день після спливу 31 календарного дня (або 40 календарних днів) з дати відправлення банком на адресу позичальника вимоги про дострокове виконання боргових зобов’язань. Однак суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій не звернули уваги на зазначені обставини та не надали оцінки доводам позивача про направлення ним до відповідачів вимог про зміну терміну виконання основного зобов’язання від 05 лютого 2015 року (а.с. 45, 47, т.1). З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині відмови у позові до ОСОБА_2 не можна визнати законними й обґрунтованими. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палата у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині відмови у позові до ОСОБА_2 підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року в частині відмови в позові Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк до ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті позовних вимог судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1009цс17 Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій щодо реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання полягає не в змісті кредитного договору, а в реально існуючих правовідносинах, які складаються з прав та обов’язків. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок про те, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Якщо банк пред’явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов’язання. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-1009цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BBCF7CD483595FEAC2258144004B78A8
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за поданням відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за заявою Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції (далі – ВДВС Дніпропетровського РУЮ) звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. ВДВС Дніпропетровського РУЮ зазначав, що в нього на виконанні знаходиться виконавчий лист, виданий 11 червня 2012 року Апеляційним судом Дніпропетровської області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 млн 145 тис. 99 грн. Державний виконавець установив відсутність належного боржнику майна та коштів, на які можна звернути стягнення. За час перебування у шлюбі ОСОБА_1 і ОСОБА_3 набули житловий будинок АДРЕСА_1, який є їхньою спільною сумісною власністю. Посилаючись на те, що частки чоловіка та дружини в спільному сумісному майні подружжя є рівними, ВДВС Дніпропетровського РУЮ просив визначити частку ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_3, на яку може бути звернуто стягнення і яка складає 1/2 частину вказаного житлового будинку. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 13 липня 2015 року в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ відмовив. Апеляційний суд Дніпропетровської області 18 січня 2016 року ухвалу суду першої інстанції скасував та постановив нову ухвалу, якою подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ задовольнив: визначив, що частка ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_3, на яку має бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 8 лютого 2017 року ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2016 року скасувала, залишила в силі ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2015 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі ухвалу апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 151-153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі – який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, 1 липня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 жовтня 2008 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на придбаний за час шлюбу житловий будинок АДРЕСА_1, на підставі якого за ним було зареєстровано право власності. 10 березня 2009 року між ОСОБА_2 (позичальник) і ОСОБА_1 (боржник) було укладено договір позики, умов якого остання не виконала. Згідно з договором про поділ майна, придбаного як спільна сумісна власність подружжя, укладеним 16 вересня 2010 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_1, придбаний у період шлюбу та оформлений на ім’я ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 20 жовтня 2008 року житловий будинок і земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_3. Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 15 травня 2012 року розірвав зазначений договір позики та стягнув з ОСОБА_1 на користь позивача 2 млн 143 тис. 279 грн боргу за договором позики. 11 червня 2012 року цей же суд видав виконавчий лист для виконання зазначеного судового рішення. 20 серпня 2014 року ВДВС Дніпропетровського РУЮ звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника – ОСОБА_1 у майні, яким вона володіє спільно з ОСОБА_3, у якому просив визначити, що вказана частка, на яку може бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину спірного житлового будинку. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 3 липня 2012 року розірвав шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_1. Цей же суд рішенням від 22 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2014 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна недійсним. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 2 квітня 2015 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна неукладеним залишив без розгляду. З 2 серпня 2010 року на спірний житловий будинок було накладено арешт як забезпечення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 26 травня 2014 року скасував ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року про скасування заходів забезпечення позову та відмовив ОСОБА_3 у задоволенні заяви про скасування заходів забезпечення позову. При цьому суд указав, що суд першої інстанції, скасовуючи заходи забезпечення позову, необґрунтовано послався як на підставу для скасування цих заходів на наявність договору про поділ майна від 16 вересня 2010 року, оскільки це майно на той час уже було предметом забезпечення позову, отже, договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що не встановлено належності спірного житлового будинку подружжю на праві спільної сумісної власності, оскільки 16 вересня 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 уклали договір про поділ майна, за яким спірне нерухоме майно, що є їх спільною сумісною власністю, вважається особистою приватною власністю ОСОБА_3, крім того, судове рішення про визнання цього договору неукладеним скасовано. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про задоволення подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки ОСОБА_1 у спільній сумісній власності (1/2 частини спірного житлового будинку), на яку має бути звернуто стягнення, оскільки право власності за ОСОБА_3 на цей будинок зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності від 20 жовтня 2008 року, а не на підставі договору про поділ майна від 16 вересня 2010 року; крім того, з 2 серпня 2010 року на спірний будинок накладено арешт, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти, тобто зазначений договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову й накладення арешту на це майно. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що з огляду на обізнаність відповідача про накладення арешту на спірне нерухоме майно на забезпечення виконання судового рішення, укладення останнім договорів купівлі-продажу цього арештованого майна відбулося з метою унеможливити звернення стягнення на вказане майно, отже, зазначені договори купівлі-продажу є недійсними відповідно до статті 228 ЦК України. У наданій заявником для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року, постановленій у справі за поданням державного виконавця про визначення частки майна боржника у спільній сумісній власності подружжя, суд касаційної інстанції зазначив, що договір про виділ частки у майні подружжя було укладено під час дії постанови державного виконавця про накладення арешту на частину спірного майна, що є предметом цього договору, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки у вказаному майні боржника, на яку має бути звернуто стягнення. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, наданій заявником для порівняння, зазначено, що ухвалою суду накладено арешт на майно боржника, тому договір поділу майна подружжя, укладений відповідачами після постановлення вказаної ухвали, за яким усе майно переходить у власність одного з подружжя, порушує права позивача, позбавляючи його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року міститься правовий висновок про те, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України № 1952-ІV від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо. З огляду на вищенаведене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що спірна квартира станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувала, є помилковим. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216 ЦК України у сукупності з нормами статей 151–153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування цих норм права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. За частиною першою статті 379 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця. Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, в тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Такі ж по суті висновки містяться й у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Разом з тим відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 64 Сімейного кодексу України; далі – СК України) під час дії заборони на реалізацію майна, що є їх спільною сумісною власністю, у порядку забезпечення позову, може ускладнити хід виконавчого провадження. При вирішенні питання про визначення частки у спільній сумісній власності слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (частина друга статті 70 СК України). Таким чином, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв’язку з виконанням судового рішення суд повинен був з’ясувати, чи спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак, чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. Отже, суди у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми статей 203, 215, 216 ЦК України в сукупності з нормами статей 151–153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів у цій справі. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-599цс17 За положеннями статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) у разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. За частиною першою статті 379 ЦПК України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця. При вирішенні цього питання слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (частина друга статті 70 СК України). Водночас, забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Разом з тим відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 64 Сімейного кодексу України; далі – СК України) під час дії заборони на реалізацію майна, що є їх спільною сумісною власністю, у порядку забезпечення позову, може ускладнити хід виконавчого провадження. Таким чином, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв’язку з виконанням судового рішення суд повинен був з’ясувати, чи спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак, чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 31 травня 2017 року № 6-599цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F0B8D9FFC3176E9EC22581470034467C
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання наступного набувача іпотеки та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, в с т а н о в и л и : У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги наявністю непогашеної заборгованості за кредитним договором, забезпеченим іпотекою. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» залишено без задоволення. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року залишені без змін. У липні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року, 27 лютого 2015 року та 11 квітня 2012 року, постанову Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року та постанову Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі № 3-137гс16. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди встановили, що 28 квітня 2006 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким остання отримала кредит у розмірі 78 тис. 710 доларів США зі сплатою 12 % річних до 10 квітня 2021 року. На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором між банком та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, за яким остання передала в іпотеку банку квартиру, яка належала їй на праві власності. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2014 року стягнуто солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 717 тис. 205 грн 60 коп. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25 червня 2014 року в порядку статті 95 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порушено провадження в справі про банкрутство ПТ «Євтушенко і Ко», учасником якого була фізична особа-підприємець ОСОБА_2. Постановою Господарського суду Харківської області від 8 липня 2014 року ПТ «Євтушенко і Ко» визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою цього ж суду від 29 вересня 2014 року включено до складу ліквідаційної маси банкрута майнові активи його засновників, у тому числі й спірну квартиру, що належала на праві власності ОСОБА_2. У зв'язку з відкриттям ліквідаційної процедури квартиру було звільнено від обтяження іпотекою та продано на публічних торгах. На підставі свідоцтва про право власності від 3 жовтня 2014 року право власності на квартиру набула ОСОБА_1. Постановою Вищого господарського суду України від 25 лютого 2015 року ухвалу Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2014 року скасовано, провадження у справі про банкрутство ПТ «Євтушенко і Ко» припинено. Відмовляючи ПАТ «Укрсоцбанк» у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що квартира, яка була предметом іпотеки за кредитним договором, відчужена в процесі ліквідаційної процедури боржника. При цьому суди посилались на те, що таке відчуження здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», тому вимоги статті 23 Закону України «Про іпотеку» не підлягають застосуванню, оскільки право власності у відповідачки виникло у результаті публічних торгів, проведених у порядку ліквідаційної процедури. Разом з тим у наданих заявником ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року, 27 лютого 2015 року та 11 квітня 2012 року, постанові Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року та постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року суди касаційних інстанцій зазначили, що в разі відчуження майна у порядку ліквідаційної процедури всі права та обов'язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття права власності на предмет іпотеки, переходять до нового власника. Отже, існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. За змістом зазначених норм іпотека не припиняється при переході прав на іпотечне майно, якщо не наступили обставини, визначені законом, зокрема статтею 17 Закону України «Про іпотеку» або статтею 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому факт реалізації іпотечного майна (стаття 17 Закону «Про іпотеку») припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону. Разом з тим відповідно до частини четвертої статті 42 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує. Продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, виключно за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду. Кошти, що залишилися після задоволення забезпечених вимог та покриття витрат, пов’язаних з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення, підлягають включенню до складу ліквідаційної маси. За змістом статті 45 цього Закону вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. Отже, аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що у випадку реалізації майна банкрута, яке було передано в іпотеку, кошти від такої реалізації спрямовуються на задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує, залишок після забезпечення вимог кредитора та витрат включається до ліквідаційної маси, а зобов’язання перед кредитором вважається погашеним. Зазначена норма права стосується реалізації майна саме банкрута, а не будь-якого іншого майна, переданого в іпотеку. За таких умов у зв’язку з припиненням основного зобов’язання погашенням припиняється і похідне зобов’язання у вигляді іпотеки майна, яке належало банкруту. Разом з тим відповідно до статті 16 ЦК України способом захисту порушеного права є відновлення становища, яке існувало до порушення. Відтак скасування судового рішення, на виконання якого реалізовувалось майно, та відновлення становища, яке існувало до його ухвалення, є способом захисту порушеного таким рішенням прав. Оскільки реалізація майна, переданого в іпотеку, відбулась за процедурою, встановленою для визнання особи банкрутом у порядку ліквідаційної процедури, започаткованої на підставі судового рішення, то скасування відповідного судового рішення поновлює усі припинені у ліквідаційній процедурі правовідносини, зокрема правовідносини, у забезпечення яких було укладено договір іпотеки, з відновленням усіх прав та обов’язків сторін цього договору. Суди у справі установили, що предметом іпотеки було майно, яке належало засновнику ПТ «Євтушенко і Ко» - ОСОБА_2 та яке забезпечувало кредитні зобов’язання перед ПАТ Укрсоцбанк», при чому не товариства-банкрута, а його засновника ОСОБА_2. Відмовляючи в позові, суди не звернули уваги на зазначені обставини, та не надали оцінки обґрунтованості внесення іпотечного майна до ліквідаційної маси товариства-банкрута з огляду на скасування судового рішення про визнання банкрутом та не з’ясували факту поновлення правовідносин, які виникли на підставі договору іпотеки й переходу обтяження до набувача майна. Крім того, у позовних вимогах ПАТ «Укрсоцбанк» просить звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах, що регулюється положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», зокрема щодо зазначення в разі задоволення позову в рішенні суду загального розміру вимог та усіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опису нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходів щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у цій справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року та рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-1803цс16 Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. За змістом зазначених норм іпотека не припиняється при переході прав на іпотечне майно, якщо не наступили обставини, визначені законом, зокрема статтею 17 Закону України «Про іпотеку» або статтею 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому факт реалізації іпотечного майна (стаття 17 Закону «Про іпотеку») припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 31 травня 2017 року № 6-1803цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C72A70FA3BB07F7BC2258146005A8122
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гриціва М.І., суддів: Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., за участю: секретаря судового засідання Ключник А.Ю., представника відповідача – Морозова П.В., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Флексо Прінт Плюс» до державної податкової інспекції у Солом’янському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі – ДПІ) про скасування податкових повідомлень-рішень, установила: У квітні 2013 року ТОВ «Флексо Прінт Плюс» звернулося до суду з позовом, у якому просило скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ від 11 грудня 2013 року №№ 0008502207, 000851220 про збільшення грошового зобов’язання з податку на прибуток (податкове зобов’язання і штрафні санкції) на суму 633 485 грн та грошового зобов’язання (податкове зобов’язання і штрафні санкції) з податку на додану вартість (далі – ПДВ) на суму 81 756 грн. Предметом перевірки судів у цій справі були дії та рішення податкового органу щодо правильності визначення грошових зобов’язань зі сплати названих платежів за наслідками господарської діяльності ТОВ «Флексо Прінт Плюс» з фізичною особою-підприємцем (далі – ФОП) ОСОБА_1, ФОП ОСОБА_2, ФОП ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 та ТОВ «Броксид». ТОВ «Флексо Прінт Плюс» не погодилось із рішенням ДПІ про заниження податкових зобов’язань за господарськими операціями із зазначеними контрагентами і послалося на необґрунтованість висновків акта перевірки від 25 листопада 2013 року № 2434/26-58-22-07/33343497, на підставі якого були направлені (вручені) оскаржені податкові повідомлення-рішення. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 12 лютого 2014 року позов задовольнив. Посилаючись на пункти 138.2, 138.4 статті 138, пункти 198.2, 198.3 статті 198, пункт 201.10 статті 201 Податкового кодексу України (далі – ПК), пункт 5.1, підпункт 5.2.1 пункту 5.2, абзац четвертий підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (який був чинний на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 334/94-ВР), на первинні документи, що підтверджують реальність та товарність господарських операцій між ТОВ «Флексо Прінт Плюс» і ФОП ОСОБА_1, ФОП ОСОБА_2, ФОП ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 і ТОВ «Броксид», а також на відсутність доказів, що спростовують характер цих господарських взаємин, суд дійшов висновку, що господарська діяльність ТОВ «Флексо Прінт Плюс» була спрямована на отримання майнової вигоди від її здійснення, а звідси – мала реальний характер. Зазначив, що недотримання контрагентом ТОВ «Броксид» податкової дисципліни, що стало, як визнав суд, основним аргументом контролюючого органу для висновку про заниження сум податкових зобов’язань, повинно бути підставою для застосування негативних правових заходів щодо такого контрагента, але не для платника податків, який у взаємовідносинах з цим контрагентом виконав свої податкові й грошові зобов’язання. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 3 червня 2014 року постанову суду першої інстанції залишив без змін. Вищий адміністративний суд України погодився з мотивами та висновками судів попередніх інстанцій і ухвалою від 20 серпня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції Верховним Судом України ДПІ, посилаючись на невідповідність висновку суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України від 12 січня 2016 року (справа № 21-3706а15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах підпункту 4.1.6 пункту 4.1 статті 4, пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР, підпункту 135.5.4 пункту 135.5 статті 135, підпункту 138.10.1 пункту 138.10 статті 138 ПК, підпунктів 7.4.4, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (чинного, на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 168/97-ВР), пунктів 198.1, 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.4, 201.5, 201.10 статті 201 ПК, просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове – про відмову у задоволенні позову. Отже, в заяві порушується питання про різне застосування норм податкового і пов’язаного з ним законодавства, що регулюють підстави, умови, порядок, правильність і обґрунтованість обчислення, відображення і сплату сум податкових зобов’язань з податку на прибуток і ПДВ. Насамперед йдеться про реальність і товарність господарських операцій, на підставі яких формувався податковий кредит і валові витрати, а також про підтвердження/непідтвердження платниками податку товарності господарської операції належними і допустимими доказами. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України заслухала міркування представника відповідача, перевірила матеріали справи і дійшла висновку про таке. Верховний Суд України вирішував питання про усунення розбіжностей у застосуванні згаданих вище норм податкового законодавства і, зокрема, у постанові від 12 січня 2016 року у справі № 21-3706а15 зазначив таке. Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-ХIV). Відповідно до статті 1 Закону № 996-XIV первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов’язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення. Згідно із частинами першою та другою статті 9 Закону № 996-XIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК визначено, що господарська діяльність – це діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами. Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку. Відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат, що не враховуються при визначенні оподатковуваного прибутку, витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку. У статті 198 ПК встановлено підстави, за яких у платника ПДВ виникає право на податковий кредит; визначено умови, дату, час та порядок його формування; визначено права і обов’язки платників податку в цій сфері податкових правовідносин; підстави, що унеможливлюють віднесення сплаченого (нарахованого) податку до податкового кредиту. Підпунктом «а» пункту 198.1 статті 198 ПК встановлено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Право на формування податкових вигод виникає у покупця за наявності сукупності обставин та підстав, однією із яких є ділова мета. Відповідно до підпункту 14.1.231 пункту 14.1 статті 14 ПК розумна економічна причина (ділова мета) – це причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності. У взаємозв’язку із зазначеною правовою позицією слід послатися й на інші окремі положення, які регулюють спірні правовідносини. Зокрема, за пунктом 5.1 статті 5 Закону № 334/94-ВР валовими витратами виробництва та обігу є сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів, які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 цього Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції і охороною праці <…>. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності на підставі даних, не підтверджених відповідними документами. Відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку. За змістом пунктів 138.8, 138.4 статті 138 ПК собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов’язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, та включає як прямі матеріальні витрати, так і вартість придбаних послуг, прямо пов’язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг. Витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподілених постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг. Із наведеного нормативного регулювання випливає, що витрати позивача, понесені у зв’язку із придбанням товарів чи послуг, належать до категорії витрат, що формують собівартість реалізованих товарів, робіт, послуг і зменшують оподатковуваний дохід платника, якщо вони понесені у процесі реальної господарської діяльності, яка документально підтверджується. У справі, в якій оскаржується рішення суду касаційної інстанції, суди встановили зв’язок між статутною діяльністю ТОВ «Флексо Прінт Плюс» та фактом придбання товарів, що співвідносяться з його діяльністю, понесення виробничих витрат, пов’язаних з господарською діяльністю платника податку. Зазначили, що фактичне виконання господарських зобов’язань позивача підтверджується належним чином оформленими первинними документами, отримані блага використані позивачем у власній господарській діяльності, а здійснені господарські операції спричинили зміни в структурі його активів. За певних інших обставин названі документи можуть свідчити про існування господарських операцій, які за формою (зовнішнім вираженням) можуть підпадати під визначення реальних і таких, що зумовлюють зміни в структурі активів, зобов’язань та власного капіталу суб’єкта господарювання. Але цього недостатньо. Потрібно, щоб ці документи підтверджували і розкривали суть, внутрішню сторону господарських операцій, їх справжність, економічну вигоду (виправданість, ризик) і ділову мету. Щоб так кваліфікувати природу господарських операцій, необхідно послатися на допустимі та належні докази, якими засвідчується стан (якість) таких операцій. Без цього неможливо перевірити правильність обчислення і сплати сум податкового грошового зобов’язання на підставі таких операцій. У цьому зв’язку не менш важливим є й те, що за відсутності належної доказової бази Верховний Суд України обмежений в можливості сформулювати правовий висновок про те, як слід правильно застосовувати норми податкового законодавства, правильність застосування яких оспорюється в заяві. У справі, в якій переглядається рішення суду касаційної інстанції, висновки про товарність господарських операцій і про те, що вони підтверджуються первинними бухгалтерськими та іншими документами, не можна визнати повними, всебічними і обґрунтованими. Зокрема, попри посилання в постанові суду першої інстанції на обвинувальний вирок Дарницького районного суду міста Києва від 11 лютого 2013 року про визнання ОСОБА_6 винним у пособництві в фіктивному підприємництві – у створенні суб’єкта підприємницької діяльності ТОВ «Броксид» та службовому підробленні офіційних документів, тобто в скоєнні злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 27, частиною першою статті 205, частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій поглиблено не дослідили і не дали відповідної юридичної оцінки тому, чи можуть господарські операції з придбання товару бути дійсними і такими, з настанням яких виникають податкові зобов’язання у разі, коли за вироком суду в одного із учасників такої операції встановлені ознаки фіктивності, що викликають сумніви у легітимності такого суб’єкта господарювання. У справі було встановлено, що за відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців з червня 2011 року єдиним власником ТОВ «Броксид» був ОСОБА_6. Це підприємство значилось зареєстрованим у державних органах влади як суб’єкт підприємницької діяльності – юридична особа. За згаданим вироком ОСОБА_6 ставилося за провину участь у придбанні на початку червня 2011 року ТОВ «Броксид» шляхом перереєстрації на своє ім’я не з метою здійснення господарської діяльності, пов’язаної з продажем товарів, виконанням робіт чи наданням послуг, як передбачено статутом створеного ним підприємства, а з метою прикриття незаконної діяльності невстановлених слідством осіб. Відповідно до підпункту 4.6.1 пункту 4.6 технічних умов ТУ У 25.2-33343497-002:2011 плівки поліетилентерефталантної (ПЕТФ), розроблених ТОВ «Флексо Прінт Плюс» та погоджених заступником головного державного санітарного лікаря України, для виготовлення плівки ПЕТФ як сировину використовують гранули ПЕТФ відповідних ґатунків та барвники. З видаткових накладних від 28 грудня 2011 року, 26 січня, 16 і 22 лютого 2012 року видно, що ПЕТФ дроблений, ПЕТФ гранули ТОВ «Флексо Прінт Плюс» одержувало від ТОВ «Броксид» як їх продавця (постачальника). Тим часом справа не містить відомостей про те, чи ТОВ «Броксид» має управлінський та/або технічний персонал, основні кошти, виробничі активи, складські приміщення, транспортні та інші засоби, що можуть свідчити про можливість здійснення ним операцій з поставки згаданої сировини; чи технічні умови виготовлення плівки ПЕТФ зобов’язували ТОВ «Флексо Прінт Плюс» відшукувати саме суб’єктів господарювання, які з огляду на такі умови її виготовлення були спроможні поставити потрібну продукцію. Підлягають з’ясуванню й умови поставки сировини, зокрема, чи ТОВ «Броксид» володіє виробничими та технологічними потужностями і має спеціально підготовлених працівників (персонал), за наявності яких може організувати та виконати поставку сировини для ТОВ «Флексо Прінт Плюс», чи поставило воно насправді продукцію, якщо так, то як саме; що свідчить про її переміщення і доставку; як повинно було оформлятись виконання поставки; чи знало і чи не могло не знати ТОВ «Флексо Прінт Плюс» про виробничий, технологічний й кадровий потенціал виконавця та його здатність виконати обумовлену поставку тощо. Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) Верховний Суд України за наслідками розгляду справи приймає одну з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 243 КАС Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності підстави неоднакового і неправильного застосування однієї й тієї самої норми матеріального права у подібних правовідносинах, що призвело до неправильного вирішення спору. Відповідно до частини другої статті 244 КАС правовий висновок про правильне застосування неоднаково застосованої норми права має міститися й у постанові Верховного Суду про відмову в задоволенні заяви. Правовий висновок Верховного Суду України про правильне застосування норми матеріального закону має ґрунтуватися на фактах, які були повно, всебічно й об’єктивно досліджені під час судового розгляду. Зазначені вище прогалини щодо обсягу, змісту, необхідності та достатності доказів унеможливлюють формулювання правового висновку. Їх усунення можливе лише у разі відновлення судового розгляду зі стадії розгляду справи судом першої інстанції. Поверховість, неповнота та підхід до дослідження обставин справи, що спричинили поспішний висновок про реальність та товарність господарських операцій з ТОВ «Броксид», вимагають повторного і більш ретельного дослідження господарських операцій ТОВ «Флексо Прінт Плюс» з ФОП ОСОБА_1, ФОП ОСОБА_2, ФОП ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5. Зважаючи на викладене, усі постановлені у цій справі рішення належить скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила: Заяву державної податкової інспекції у Солом’янському районі Головного управління ДФС у м. Києві задовольнити частково. Ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 серпня 2015 року, Київського апеляційного адміністративного суду від 3 червня 2014 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 лютого 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий М.І. Гриців Судді: О.В. Кривенда О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін Постанова від 14 березня 2017 року № 21-1513а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/41D61569ABD613E2C2258107003D0E2D
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» про перегляд рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 5 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2015 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Провідна» (далі – ПрАТ «СК «Провідна») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 26 травня 2015 року на перехресті вул. Здолбунівської та вул. Тепловозної в м. Києві сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля «Хонда» під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Опель Омега» під керуванням ОСОБА_2. Зазначена ДТП сталася внаслідок порушення ОСОБА_1 Правил дорожнього руху. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 була застрахована в ПрАТ «СК «Провідна». 25 травня 2015 року до страхової компанії звернувся потерпілий ОСОБА_2 із заявою про виплату страхового відшкодування. Зазначену подію було визнано страховим випадком, про що складено страховий акт. Відповідно до звіту про оцінку вартості матеріального збитку від 7 липня 2015 року вартість відновлювального ремонту складала 72 тис. 724 грн 35 коп., ринкова вартість автомобіля до ДТП становила 70 тис. 779 грн 52 коп., а відповідно до звіту про оцінку вартості пошкодження транспортного засобу від 14 липня 2015 року вартість автомобіля після ДТП становила 24 тис. 400 грн. ПрАТ «СК «Провідна» виплатила потерпілому ОСОБА_2 страхове відшкодування в розмірі 46 тис. 379 грн 52 коп. (різницю між вартістю автомобіля до та після ДТП). Оскільки відповідач не повідомив страхову компанію про настання ДТП у строк і за умов, визначених Законом України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV), то в страхової компанії виникло право на звернення до суду з регресним позовом до страхувальника про стягнення з нього суми страхового відшкодування в розмірі 46 тис. 379 грн 52 коп., які були виплачені страховою компанією потерпілій у ДТП особі, а також сплачених судових витрат у розмірі 463 грн 80 коп. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 30 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 січня 2016 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, у задоволенні позову ПрАТ «СК «Провідна» відмовив. У заяві про перегляд судових рішень ПрАТ «СК «Провідна» просить про скасування ухвалених у справі судових рішень та постановлення нового судового рішення про задоволення позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV. На підтвердження зазначених підстав подання заяви ПрАТ «СК «Провідна» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 11 вересня 2013 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Українська охоронно-страхова компанія» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-21195св13); від 15 жовтня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Українська транспортна страхова компанія» до фізичної особи про стягнення коштів у порядку регресу (№ 6-5437св14); від 27 січня 2016 року у справі за позовом ПрАТ «СК «Провідна» до фізичної особи про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу (№ 6-38095св15). Крім того, у заяві про перегляд судових рішень ПрАТ «СК «Провідна» посилається на постанову Верховного Суду України у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу, завданої внаслідок ДТП (№ 6-2598цс15). Ухвалюючи рішення про відмову в задоволені позову у справі, яка переглядається суди виходили з того, що сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не є підставою для покладення на нього відповідальності за спричинену шкоду. Однак за результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-21195св13, № 6- 5437св14 та № 6-38095св15 суд касаційної інстанції залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено позовні вимоги страхових компаній до винних у ДТП осіб про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідач на порушення вимог Закону № 1961-IV не повідомив страховика в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дня настання ДТП про страховий випадок, а тому з нього на користь страхової компанії в порядку регресу підлягає стягненню виплачена страховою компанією потерпілій особі сума страхового відшкодування згідно з положенням підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 цього Закону. Наведені висновки суду касаційної інстанції про застосування судом норм матеріального права (підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях у справах № 6-21195св13, № 6-5437св14 та № 6-38095св15. Зміст наданої для порівняння постанови Верховного Суду України від 23 березня 2016 року № 6-2598цс15 не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Суди встановили, що 26 травня 2015 року на перехресті вул. Здолбунівської та вул. Тепловозної в м. Києві сталася ДТП за участю автомобіля «Хонда» під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Опель Омега» під керуванням ОСОБА_2, в результаті якої був пошкоджений належний ОСОБА_3 автомобіль «Опель Омега». Постановою Дарницького районного суду м. Києва від 19 червня 2015 року ОСОБА_1 визнаний винним у скоєнні зазначеного ДТП у зв’язку з порушенням пункту 16.11 Правил дорожнього руху та притягнутий до адміністративної відповідальності згідно зі статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення з накладенням штрафу. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 була застрахована в ПрАТ «СК «Провідна». 25 травня 2015 року потерпілий ОСОБА_2 звернувся до страхової компанії із заявою про виплату страхового відшкодування. Зазначену подію було визнано страховим випадком, про що складено страховий акт. Відповідно до звіту про оцінку вартості матеріального збитку від 7 липня 2015 року вартість відновлювального ремонту становила 72 тис. 724 грн 35 коп., ринкова вартість автомобіля до ДТП становила 70 тис. 779 грн 52 коп., а відповідно до звіту про оцінку вартості пошкодження транспортного засобу від 14 липня 2015 року вартість автомобіля після ДТП становила 24 тис. 400 грн. ПрАТ «СК «Провідна» виплатила потерпілому ОСОБА_2 страхове відшкодування в розмірі 46 тис. 379 грн 52 коп. (різницю між вартістю автомобіля до та після ДТП). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону. Із внесенням змін Законом України від 17 лютого 2011 року № 3045-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування» у статтю 33 Закону № 1961-IV було розширено перелік обов’язків учасників ДТП, у зв’язку із чим обов’язок вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів повідомлення страховика про настання ДТП було викладено уже в підпункті 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV. Проте вказані зміни щодо нумерації зазначеного підпункту до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 цього Закону, у якому міститься відсилання на відповідні номери пунктів та підпунктів статті 33 цього Закону щодо строків та умов обов’язкового повідомлення страховика про настання ДТП, внесено не було. Відповідно до підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) у разі настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов’язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - Моторне (транспортне) страхове бюро України; далі - МТСБУ), повідомлення про ДТП установленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначеного обов'язку, він має підтвердити це документально. Наведеними правовими нормами встановлено обов’язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов’язок установлений законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам. За змістом наведених правових норм можна зробити висновок, що в разі якщо страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, не повідомив у встановлені строки страховика про настання такої події, внаслідок чого в останнього виникли необґрунтовані виплати, то після виплати страхового відшкодування страховик має підстави для регресного позову до страхувальника. Разом з тим за наявності у страхувальника або водія документально підтверджених поважних причин невиконання свого обов’язку щодо повідомлення страховика про ДТП підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу немає. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції при ухваленні судових рішень наданих для порівняння. Отже, ухвалюючи рішення про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу, суди повинні з’ясовувати чи було повідомлено страховика про ДТП, а в разі відсутності такого повідомлення – встановити з яких причин, чи можна вважати такі причини поважними та чи є документальне підтвердження цих причин. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо причин неповідомлення страховика та їх поважності, а відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи у цій частині позбавляє Верховний Суд України ухвалити судове рішення по суті спору, тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 січня 2016 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 31 травня 2017 року № 6-1613цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/534EF0EEE541EBB6C225814400489610
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Гаражно-будівельного кооперативу «Теремки-1», ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 про скасування, визнання протиправними, незаконними і такими, що втратили чинність, протоколів та рішень зборів, зобов'язання вчинити дії за заявою Гаражно-будівельного кооперативу «Теремки-1» про перегляд рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 8 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГБК «Теремки-1» про скасування, визнання протиправними, незаконними і такими, що втратили чинність, протоколів та рішень зборів. У подальшому позивач неодноразово доповнював та уточнював свої позовні вимоги і відповідно до заяви про уточнення позовних вимог від 23 серпня 2013 року просив скасувати, визнати протиправними, незаконними і такими, що втратили чинність: протокол та рішення зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» НОМЕР_1 від 18 серпня 2010 року, якими його було виключено із членів ГБК «Теремки-1»; рішення та протоколи зборів власників боксів стоянок ГБК «Теремки-1» про обрання уповноважених представників членів ГБК «Теремки-1» ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_10, ОСОБА_4, ОСОБА_15, ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_11, ОСОБА_6; всі проведені 5 серпня 1997 року збори уповноважених представників ГБК «Теремки-1» та прийняті на цих зборах рішення уповноваженими представниками ГБК «Теремки-1» у нинішньому складі з 5 серпня 1997 року, зокрема рішення та протоколи зборів від 27 травня 2009 року (про підвищення розміру щомісячних членських внесків з 50 до 150 грн на місяць, від 29 жовтня 2009 року про прийняття редакції статуту «Теремки-1»; всі рішення зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» від 17 грудня 2006 року, статут ГБК «Теремки-1» в редакції від 17 грудня 2006 року, зареєстрований 31 липня 2007 року; рішення, прийняті після 31 липня 2007 року на підставі статуту, затвердженого зборами уповноважених представників ГБК «Теремки-1» протоколом від 17 грудня 2006 року; протокол та рішення зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1», прийняті 4 березня 2010 року (про підвищення розміру щомісячних членських внесків зі 150 до 180 грн на місяць, про встановлення розміру пайового внеску (вартість гаража) в сумі 40 грн); рішення зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» від 9 червня 2010 року про встановлення розміру цільового внеску в сумі 8 тис. грн; рішення зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» від 9 червня, 15 липня, 18 серпня 2010 року про виключення членів ГБК «Теремки-1» з членів кооперативу та інших рішень, про які згадується у судовому рішенні Голосіївського районного суду м. Києва від 20 грудня 2012 року у справі НОМЕР_2; заборонити уповноваженим представникам ГБК «Теремки-1» у діючому складі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 приймати будь-які рішення, вчиняти будь-які дії від імені юридичної особи ГБК «Теремки-1», що впливають на права та обов’язки членів ГБК «Теремки-1», віднесених відповідно до статті 15 Закону України «Про кооперацію» до повноважень загальних зборів; зобов’язати ГБК «Теремки-1» приймати рішення, вчиняти дії щодо прав та обов'язків членів ГБК «Теремки-1» відповідно до статті 15 Закону України «Про кооперацію» (далі – Закон № 1087-IV), вищим керівним органом кооперативу – загальними зборами. У травня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про конкретизацію його позовних вимог у редакції від 30 вересня 2013 року, в якій просив позовну вимогу про заборону неуповноваженим представникам ГБК «Теремки-1» в складі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 приймати будь-які рішення, вчиняти будь-які дії від імені юридичної особи ГБК «Теремки-1» доповнити таким переліком заборонених дій, а саме: затверджувати статут кооперативу та вносити до нього зміни, приймати інші рішення, що стосуються діяльності кооперативу; утворювати органи управління та органи контролю за діяльністю кооперативу, іншими органами кооперативу; заслуховувати звіти його органів управління і органів контролю; затверджувати порядок розподілу доходу кооперативу; визначати розміри вступного і членських внесків та паїв; визначати розміри, порядок формування та використання фондів кооперативу; визначати розміри оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу; затверджувати річні звіти і баланси кооперативу; затверджувати рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства; приймати рішення щодо володіння, користування та розпорядження майном; утворювати спеціальні комісії із залученням як консультантів найманих працівників; приймати рішення про вступ кооперативу до кооперативних об’єднань, про реорганізацію або ліквідацію кооперативу, інші рішення та питання, віднесені до компетенції загальних зборів членів ГБК «Теремки-1»; заборонити виконувати обов'язки уповноважених представників ГБК «Теремки-1» та право представляти інтереси ГБК «Теремки-1» в усіх органах державної влади і управління, судах, правоохоронних органах України, органах державної виконавчої служби України, нотаріальних конторах, органах державної контрольно-ревізійної служби України, на підприємствах всіх форм власності, в установах, організаціях, перед будь-якими фізичними особами, право підписувати і подавати документи, пов'язані із захистом інтересів членів ГБК «Теремки-1», право вчиняти всі процесуальні дії: подавати заяви, довідки, клопотання, звернення, інші документи у відповідні установи, отримувати необхідні довідки та документи, підписувати заяви й інші процесуальні документи, засвідчувати власним підписом від імені ГБК «Теремки-1» копії документів, отримувати на власну адресу поштові відправлення на ім'я ГБК «Теремки-1» у справах, що стосуються захисту інтересів членів ГБК «Теремки-1», та виконувати всі інші дії, а також користуватися іншими правами, наданими чинним законодавством України та міжнародними договорами для захисту законних інтересів ГБК «Теремки-1». У грудні 2014 року ОСОБА_1 свої позовні вимоги доповнив додатковою вимогою про скасування, визнання протиправними, незаконними і такими, що втратили чинність, протоколу та рішення зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» НОМЕР_3 від 17 жовтня 2012 року про обрання ОСОБА_5 на посаду голови правління кооперативу з 18 жовтня 2012 року; про обрання/затвердження правління кооперативу у складі ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3; про обрання/затвердження ревізійної комісії у складі голови комісії ОСОБА_18, членів комісії ОСОБА_19 та ОСОБА_20. Вищезазначені вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що в кооперативі відсутнє рішення загальних зборів ГБК «Теремки-1» про створення такого органу управління, як збори уповноважених представників, та рішення загальних зборів про обрання конкретних осіб, зокрема відповідачів у справі, уповноваженими представниками, а відтак всі прийняті ними рішення є незаконними, прийнятими не уповноваженим на те органом, всупереч вимогам статті 15 Закону України від 10 липня 2003 року № 1087-IV «Про кооперацію» (далі – Закон № 1087-IV). Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 8 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано незаконними та скасовано рішення зборів уповноважених ГБК «Теремки-1»: НОМЕР_1 від 18 серпня 2010 року про виключення ОСОБА_1 із членів ГБК «Теремки-1»; НОМЕР_3 від 17 жовтня 2012 року про обрання ОСОБА_5 на посаду голови правління ГБК «Теремки-1» з 18 жовтня 2012 року; про обрання/затвердження правління ГБК «Теремки-1» у складі: ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3; про обрання/затвердження ревізійної комісії у складі голови ОСОБА_18, членів комісії ОСОБА_19, ОСОБА_20; заборонено зборам уповноважених членів ГБК «Теремки-1» як органу управління кооперативу в складі представників уповноважених ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 приймати рішення від імені юридичної особи ГБК «Теремки-1», які відповідно до вимог статті 15 Закону № 1087-IV віднесені до компетенції загальних зборів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2016 року відмовлено ГБК «Теремки-1» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ГБК «Теремки-1» просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 15 Закону України «Про кооперацію». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ГБК «Теремки-1» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ГБК «Теремки-1» - ОСОБА_21, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 червня 1997 року на загальних зборах членів кооперативу затверджено статут ГБК «Теремки-1». Московською районною державною адміністрацією м. Києва видано розпорядження від 5 серпня 1997 року про надання дозволу на створення ГБК «Теремки-1» та зареєстровано статут цього кооперативу. 31 жовтня 2002 року Голосіївською районною у м. Києві державною адміністрацією (далі – Голосіївська РДА) видано свідоцтво про державну реєстрацію ГБК «Теремки-1». 17 грудня 2006 року на зборах уповноважених представників ГБК «Теремки-1» прийнято рішення про затвердження нової редакції статуту кооперативу, оформлене відповідним протоколом, який 31 липня 2007 року зареєстровано Голосіївською РДА. 29 жовтня 2009 року на зборах уповноважених представників ГБК «Теремки-1» прийнято рішення про затвердження нової редакції статуту кооперативу, оформлене протоколом НОМЕР_4, який 26 листопада 2009 року зареєстровано Голосіївською РДА. Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, виходив з того, що статути ГБК «Теремки-1» у редакціях від 18 червня 1997 року, 17 грудня 2006 року та 29 жовтня 2009 року суперечать порядку утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу, що передбачені положеннями статті 15 Закону № 1087-IV у частині утворення такого органу управління кооперативу, як збори уповноважених кооперативу. Таким чином ГБК «Теремки-1» не виконало вимог, передбачених розділом VII «Прикінцеві положення» цього Закону щодо приведення статуту кооперативу у відповідність із цим Законом протягом року з дня набрання ним чинності (з 27 серпня 2003 року), кооператив проводив свою діяльність не у відповідності до положень цього Закону, а тому прийняті зборами уповноважених ГБК «Теремки-1» рішення з 28 серпня 2003 року є такими, що прийняті неналежним органом управління, та підлягають скасуванню. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, постановленій у справі з аналогічних правовідносин у спорі між членами того ж ГБК «Теремки-1» з кооперативом, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позові, оскільки уповноважених кооперативу було обрано в передбачений статутом кооперативу спосіб. Усього на момент прийняття оскаржуваних рішень в ГБК «Теремки-1» було обрано 13 уповноважених відповідно до кількості членів кооперативу. У зв’язку зі значною кількістю членів кооперативу скликати загальні збори ГБК «Теремки-1» не було можливості, тому оскаржувані рішення приймалися зборами уповноважених цього кооперативу. Позивачі відповідно до статті 38 Закону № 1087-IV, не зверталися до Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації як до органу, що здійснює контроль за діяльністю ГБК «Теремки-1», щодо неправомірності діяльності органів управління цього кооперативу. Таким чином правові підстави для задоволення вимог позивачів були відсутні. Крім того, відмовляючи в позові, суди керувалися статтями 15, 16 ЦК України та виходили з того, що кожна особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу в спосіб, передбачений законом. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції один і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. На час створення ГБК «Теремки-1» був чинний Закон Союзу Радянських Соціалістичних Республік від 26 травня 1988 року № 8998-XI «Про кооперацію в СРСР», відповідно до статті 14 якого найвищим органом управління кооперативу є загальні збори. У великих кооперативах для вирішення питань, які належать до відання загальних зборів, можуть скликатися збори уповноважених. 27 серпня 2003 року набув чинності Закон України від 10 липня 2003 року № 1087-IV «Про кооперацію». Основними принципами кооперації згідно зі статтею 4 цього Закону є, зокрема, безпосередня участь членів кооперативної організації у її діяльності, рівного права голосу під час прийняття рішень (один член кооперативу – один голос). Відповідно до частини першої статті 12 цього Закону до основних прав члена кооперативу відносяться, зокрема, право на участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом. Відповідно до статті 15 цього Закону вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. Згідно зі статтею 41 цього Закону кооперативи та кооперативні об’єднання, які створено до набрання чинності цим Законом, зобов’язані протягом року з дня набрання чинності цим Законом привести свої статути у відповідність із цим Законом. До приведення статутів у відповідність із цим Законом кооперативи та кооперативні об’єднання керуються положеннями діючих статутів у частині, що не суперечить цьому Закону. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Проте суд не зазначив, за захистом якого порушеного права позивач звернувся до суду. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України. Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини. У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Разом з тим вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду, який, задовольнячи позовні вимоги в частині заборони органу управління діяти від імені юридичної особи, не звернув уваги, що такий спосіб захисту не передбачений законом. Вимога заборонити органу управління вчиняти певні дії в майбутньому не може бути задоволена, оскільки захисту підлягає тільки порушене право, хоч у цьому випадку і таке не мало місце. Беручи до уваги наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, ухвалені в справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, в частині задоволених позовних вимог, є незаконними. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в цій частині з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Гаражно-будівельного кооперативу «Теремки-1» задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 8 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2016 року в частині задоволених позовних вимог про визнання незаконними та скасовання рішень зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» НОМЕР_1 від 18 серпня 2010 року, НОМЕР_3 від 17 жовтня 2012 року, про обрання/затвердження складу правління ГБК «Теремки-1» про обрання/затвердження ревізійної комісії та заборону зборам уповноважених представників ГБК «Теремки-1» як органу управління кооперативу приймати рішення від імені юридичної особи ГБК «Теремки-1» скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-951цс16 Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Проте суд не зазначив, за захистом якого порушеного права позивач звернувся до суду. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України. Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини. Разом з тим вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду, який, задовольнячи позовні вимоги в частині заборони органу управління діяти від імені юридичної особи, не звернув уваги, що такий спосіб захисту не передбачений законом. Вимога заборонити органу управління вчиняти певні дії в майбутньому не може бути задоволена, оскільки захисту підлягає тільки порушене право, хоч у цьому випадку і таке не мало місце. Постанова від 24 травня 2017 року № 6-951цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EBE3B9B4DB206CE6C2258146005A5E91
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П. суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_3, Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», про визнання недійсним акта державного виконавця та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів за заявами ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2016 року, в с т а н о в и л и: У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції (далі – Замостянський ВДВС Вінницького МУЮ) про визнання недійсним акта державного виконавця та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів. ОСОБА_1 зазначала, що 16 листопада 2007 року між нею та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту НОМЕР_1 у розмірі 35 тис. доларів США для придбання однокімнатної квартири за АДРЕСА_1 на строк до 13 листопада 2037 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та банком було укладено договір іпотеки, предметом якого є вищезазначена квартира. Оскільки виникла заборгованість зі сплати кредиту, квартира в процесі виконавчого провадження була реалізована з прилюдних торгів 22 листопада 2013 року за ціною 79 тис. 500 грн. Позивачка зазначала, що прилюдні торги відбулися з порушенням вимог закону, зокрема продаж квартири здійснено без повідомлення про торги її як власника квартири та боржника за виконавчим провадженням; учасниками торгів були ОСОБА_4 та ОСОБА_2, пов'язані між собою спільним проживанням, без реєстрації шлюбу, тобто фактично торги відбулися з одним учасником; спірну квартиру реалізовано на підставі оцінки, яка на момент торгів утратила чинність. На підставі викладеного позивачка просила визнати недійсними проведені прилюдні торги та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів відповідно до протоколу проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна НОМЕР_2, що належить ОСОБА_1 від 22 листопада 2013 року, який затверджено начальником Замостянського ВДВС Вінницького МУЮ ОСОБА_5 від 12 березня 2014 року; визнано недійсним свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів ОСОБА_4, посвідчене 26 березня 2015 року та зареєстроване в реєстрі за НОМЕР_3 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_6. Вирішено питання про судові витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданих до Верховного Суду України заявах про перегляд судових рішень ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 просять скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме Закону України «Про іпотеку», статті 54 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» та пунктів 3.11, 4.2, 7.1, 7.3 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі – Тимчасове положення). На підтвердження зазначених підстав подання заяв про перегляд судових рішень ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, постанови Вищого господарського суду України від 10 жовтня 2012 року, 4 червня 2013 року та 31 травня 2016 року, постанови Верховного Суду України від 18 листопада, 16 грудня 2015 року, 2, 16 та 30 березня, 13 червня, по дві постанови від 13 та 27 квітня, 12 жовтня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заявах доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заяви про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що з метою примусового виконання рішення Староміського районного суду м. Вінниці від 4 листопада 2009 року у справі про солідарне стягнення із ОСОБА_1 та ОСОБА_7 на користь АКІБ «Укрсиббанк» заборгованості за кредитним договором від 16 листопада 2007 року НОМЕР_1, 27 квітня 2010 року було видано виконавчий лист. 10 червня 2010 року було відкрито виконавче провадження. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_1 між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 19 листопада 2007 року було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала АКІБ «Укрсиббанк» в іпотеку квартиру за АДРЕСА_1. 22 лютого 2011 року державним виконавцем було складено акт опису й арешту майна, згідно з яким описано та накладено арешт на спірну квартиру. Постановою державного виконавця від 12 квітня 2013 року було визначено суб’єкта оціночної діяльності, який склав експертний звіт вартості спірної квартири станом на 29 квітня 2013 року, що становила 154 тис. 947 грн. 4 липня 2013 року між Замостянським ВДВС Вінницького МУЮ та ПП «СП Юстиція» було укладено договір про надання послуг щодо організації та проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна –спірної квартири за стартовою ціною 154 тис. 947 грн. Прилюдні торги з реалізації спірної квартири вперше призначались на 13 серпня 2013 року зі стартовою ціною 154 тис. 947 грн, проте вони не відбулись у зв’язку з відсутністю зареєстрованих покупців. Згідно з актом державного виконавця про уцінку арештованого нерухомого майна від 14 жовтня 2013 року спірну квартиру уцінено на 10 % та визначено вартість майна після уцінки на рівні 139 тис. 452 грн 30 коп. Другі прилюдні торги з реалізації спірної квартири було призначено на 1 листопада 2013 року, проте вони також не відбулися у зв’язку з відсутністю зареєстрованих покупців. Згідно з актом державного виконавця про уцінку арештованого нерухомого майна від 1 листопада 2013 року квартиру уцінено на 49 % та визначено вартість майна на рівні 79 тис. 22 грн 97 коп. У третіх прилюдних торгах, які відбулися 22 листопада 2013 року за ціною реалізації майна 79 тис. 22 грн 97 коп., взяло участь дві особи – ОСОБА_2 та ОСОБА_4, а переможцем торгів визнано ОСОБА_4, який запропонував найвищу ціну за спірну квартиру в розмірі 79 тис. 500 грн. 12 березня 2014 року державним виконавцем Замостянського ВДВС Вінницького МУЮ було складено акт про проведені прилюдні торги. 26 березня 2015 року ОСОБА_4 було видано свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, зареєстроване в реєстрі за НОМЕР_3. Суд касаційної інстанції відхиляючи касаційні скарги та залишаючи судові рішення без змін виходив з того, що позивачку не було належним чином повідомлено про час, місце та день проведення прилюдних торгів; квартиру було реалізовано за оцінкою, строк чинності якої закінчився; норми Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки спірну квартиру реалізовано з прилюдних торгів на виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості, а рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не приймалося. Аналогічні висновки містяться й в ухвалі апеляційної інстанції, яка залишаючи без змін рішення суду першої інстанції залишила поза увагою висновки зроблені нею. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, судові рішення в яких надано заявниками на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суди, на відміну від справи, яка переглядається, зробили висновки про те, що норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку». Сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких торгів недійсними. Головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів. Проведення прилюдних торгів за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який втратив чинність, є підставою для визнання таких торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в наданих заявниками постановах у справах з аналогічних правовідносин. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За змістом статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов’язки суб’єктів матеріальних правовідносин цивільної справи. Закон України «Про виконавче провадження» визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Главою 4 цього Закону визначається загальний порядок звернення стягнення на майно боржника. Серед іншого, відповідно до частини першої статті 52 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стаття 44 цього Закону передбачає черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою в першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна. Положеннями статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» визначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно із частиною восьмою цієї статті примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Отже, за змістом цієї статті підставою для застосування положень Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин є звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто його арешт, вилучення та примусова реалізація в розумінні частини першої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження». Таким чином, норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя. Якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то суд не може змінити спосіб виконання такого судового рішення на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки рішення суду про стягнення заборгованості має виконуватися за рахунок усього майна, що належить боржнику. Відповідно до порядку примусового звернення стягнення коштів з боржника, врегульованого Законом України «Про виконавче провадження», першочергово звертається стягнення на відповідні кошти боржника, рухоме майно, а за його відсутності – на об’єкти нерухомості. Статтею 54 цього Закону передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Оскільки статтею 575 Цивільного кодексу України іпотеку визначено як окремий вид застави, норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють звернути стягнення на іпотечне майно для задоволення вимог іпотекодержателя. Таким чином, норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку». Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди, ухвалюючи судові рішення, надані заявником на підтвердження передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалюючи судове рішення, помилково не застосували до спірних правовідносин норми Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень. Хоча суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо застосування до спірних правовідносин Закону України «Про іпотеку», разом з тим його висновки про те, що стаття 48 цього Закону не підлягає застосуванню, не містять належних доводів та є суперечливими. Крім того, проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п’ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження», пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення та підставою для визнання цих торгів недійсними але за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Жодних доказів того, що майно станом на момент проведення прилюдних торгів здорожчало матеріали справи не містять. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяви ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н. П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 19 квітня 2017 року у справі № 6-2636цс16 За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За змістом статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких торгів недійсними. Головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів. Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п’ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження», пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення та підставою для визнання цих торгів недійсними але за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-2636цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D33CF0C7396C8B73C2258144004A1C5C
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 грудня 2016 року у справі № 914/1319/16 за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» до приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» про стягнення суми, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «ПЗУ Україна» (далі – ПрАТ «СК «ПЗУ Україна») звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» (далі – ПрАТ АСК «Скарбниця») про стягнення 67 313,63 грн. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач за договором добровільного страхування наземних транспортних засобів від 30 квітня 2013 року № 059476 (далі – договір № 059476) у зв’язку з настанням страхового випадку (дорожньо-транспортна пригода, далі – ДТП) виплатив власнику застрахованого транспортного засобу, який було пошкоджено, страхове відшкодування в розмірі 67 313,63 грн. Цивільно-правову відповідальність винної у ДТП особи застраховано ПрАТ АСК «Скарбниця» за полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі – поліс № ІНФОРМАЦІЯ_1). Виплативши страхове відшкодування власнику пошкодженого транспортного засобу, ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» просило стягнути з ПрАТ АСК «Скарбниця» 67 313,63 грн реально сплаченого страхового відшкодування. Рішенням Господарського суду Львівської області від 5 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 1 листопада 2016 року, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ АСК «Скарбниця» на користь ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» 66 313,63 грн страхового відшкодування та 1 357,52 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вищий господарський суд України постановою від 26 грудня 2016 року залишив без змін постанову Львівського апеляційного господарського суду від 1 листопада 2016 року. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 26 грудня 2016 року, поданої з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПрАТ АСК «Скарбниця», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про обов’язкове страхування цивільної-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», просить скасувати зазначену постанову Вищого господарського суду України, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції. На обґрунтування своїх доводів ПрАТ АСК «Скарбниця» посилається на постанови Вищого господарського суду України від 8 серпня 2016 року у справі № 910/32969/15, від 12 липня 2016 року у справі № 910/30737/15, від 15 листопада 2016 року у справі № 910/7240/16, від 16 листопада 2016 року у справі № 910/5587/16, від 2 лютого 2017 року у справі № 910/16335/16, від 15 лютого 2017 року у справі № 910/10111/16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 3 серпня 2013 року на автодорозі М-12 Стрий – Тернопіль – Кіровоград – Знам’янка (через Вінницю) близько 06:20 відбулося зіткнення автомобіля марки ІНФОРМАЦІЯ_1, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_1, під керуванням ОСОБА_1 (належить ОСОБА_1) та автомобіля марки ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, з напівпричепом KRONE під керуванням ОСОБА_2 (транспортний засіб належить товариству з обмеженою відповідальністю «Глобал юніверсал лоджистік лімітед», далі – ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед»). Постановою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 9 вересня 2013 року у справі № 456/4676/13-п ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено на цю особу адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 350,00 грн. 19 липня 2013 року між ПрАТ АСК «Скарбниця» (страховик) і ОСОБА_1 (страхувальник) оформлено поліс № ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідно до якого страхова сума (ліміт відповідальності) на одного потерпілого за шкоду, заподіяну життю і здоров’ю, становить 100 000,00 грн, за шкоду, заподіяну майну, – 50 000,00 грн, розмір франшизи – 1 000,00 грн. Відповідно до умов полісу № ІНФОРМАЦІЯ_1 забезпечений транспортний засіб ІНФОРМАЦІЯ_1, рік випуску 2007, тип В2, номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, номер кузова ІНФОРМАЦІЯ_1. Строк дії полісу – з 19 липня 2013 року до 10 липня 2014 року. 30 квітня 2013 року між ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» (страховик) і ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед» (страхувальник) укладено договір № 059476, відповідно до якого страхова сума становить 300 000,00 грн. За умовами договору № 059476 застрахований транспортний засіб – ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, номер кузова ІНФОРМАЦІЯ_2, рік випуску 2005. Строк дії договору – з 1 травня 2013 року по 30 квітня 2014 року. На час ДТП водій ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах із ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед», яке є власником автомобіля ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2. 22 серпня 2013 року складено звіт № 1361 про визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику автомобіля ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, внаслідок пошкодження у ДТП, станом на 8 серпня 2013 року та висновок експертного дослідження № 23. Вартість відновлювального ремонту пошкодженого внаслідок ДТП автомобіля ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, становить 96 162,33 грн (ремонтна калькуляція від 26 серпня 2013 року). ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед» звернулося до ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» із заявою про настання страхового випадку за договором № 059476. За наслідками розгляду ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» заяви потерпілої сторони страхова компанія кваліфікувала її як страховий випадок, а на підставі страхового акта від 18 вересня 2013 року № UA2013080300001/L03/03, розрахунку страхового відшкодування до цього страхового акта, звіту від 22 серпня 2013 року № 1361 та висновку експертного дослідження від 22 серпня 2013 року № 23 виплатила страхове відшкодування у розмірі 67 313,63 грн (платіжне доручення від 20 вересня 2013 року № 16189). Оскільки ПрАТ АСК «Скарбниця» не задовольнило вимогу ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» від 11 жовтня 2013 року № 6625-31 про відшкодування виплаченої позивачем за договором добровільного майнового страхування страхової суми, ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» звернулося до суду із зазначеним позовом. Вищий господарський суд України погодився з висновками судів апеляційної та першої інстанцій про те, що з відповідача підлягає стягненню страхове відшкодування витрат, пов’язаних із відновлювальним ремонтом транспортного засобу, зменшене на суму франшизи, без урахування ліміту відповідальності відповідно до Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». У справах № 910/32969/15, № 910/30737/15, № 910/7240/16, № 910/5587/16, № 910/16335/16, № 910/10111/16, копії постанов у яких надано для порівняння, при вирішенні спорів за позовом страховика, який виплатив страхове відшкодування, до страховика винної особи про стягнення виплаченого страхового відшкодування Вищий господарський суд України виходив із ліміту відповідальності відповідача, встановленого статтею 22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (постанови від 8 серпня 2016 року, від 12 липня 2016 року, від 15 листопада 2016 року, від 16 листопада 2016 року, від 2 лютого 2017 року, від 15 лютого 2017 року). Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. За змістом статті 980 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статті 4 Закону України «Про страхування» залежно від предмета договору страхування може бути особистим, майновим, а також страхуванням відповідальності. Згідно з положеннями статті 999 ЦК і статей 6, 7 Закону України «Про страхування» за вольовою ознакою страхування може бути добровільним і обов’язковим, тому кожен вид страхування має свої особливості правового регулювання. Статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 ЦК визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Отже, у справі, що розглядається, ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» (позивач), здійснивши виплату страхового відшкодування за договором майнового страхування, набуло прав потерпілої особи у межах здійсненої виплати. Судами встановлено, що на час настання страхового випадку (ДТП) цивільно-правова відповідальність особи, винної у скоєнні ДТП, була застрахована відповідачем ПрАТ АСК «Скарбниця» на підставі полісу № ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно з частиною 2 статті 999 ЦК до відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. Водночас як передбачено частиною 3 статті 985 ЦК, особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом. Відносини у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, ЦК, Законом України «Про страхування», Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них. За змістом пункту 2.1 статті 2 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» якщо норми цього Закону передбачають інше, ніж положення інших актів цивільного законодавства України, то застосовуються норми цього Закону. За загальним правилом згідно з положеннями статті 1192 ЦК з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Однак спеціальні норми Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обмежують розмір шкоди (збитків), яка підлягає відшкодуванню страховиком особи, яка завдала цю шкоду, і яка застрахувала свою цивільну відповідальність, зокрема: межами ліміту відповідальності (пункт 22.1 статті 22); вартістю відновлювального ремонту транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством (стаття 29); відповідно до пунктів 32.4, 32.7 статті 32 страховик або МТСБУ не відшкодовує шкоду, заподіяну майну, яке знаходилося у забезпеченому транспортному засобі, який спричинив ДТП; шкоду, пов’язану із втратою товарного вигляду транспортного засобу; згідно з пунктом 12.1 статті 12 страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього підпункту. Положеннями пункту 22.1 статті 22 зазначеного Закону передбачено, що у разі настання страхового випадку страховик відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі. Отже, виконання обов’язку з відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» покладено на страховика (винної особи), у межах, встановлених цим Законом та договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Разом із тим порядок відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, встановлено статтею 1194 ЦК, згідно з якою особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Таким чином, відповідач як страховик відповідальності винної у ДТП особи на підставі спеціальної норми пункту 22.1 статті 22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» здійснює відшкодування витрат, пов’язаних з відновлювальним ремонтом транспортного засобу в межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, а різницю між реальними збитками і сумами в межах ліміту відповідальності на підставі статті 1194 ЦК відшкодовує особа, яка завдала збитків. Ураховуючи наведене, у справі, що розглядається, у відповідача у зв’язку з настанням страхового випадку (ДТП) виник обов’язок відшкодувати позивачеві шкоду в межах ліміту його відповідальності за страховим випадком, право на вимогу якої перейшло до позивача у зв’язку з виплатою страхового відшкодування, за мінусом франшизи. За таких обставин суди всіх інстанцій у справі, яка розглядається, неправильно застосували норми матеріального права, не врахували обсягу відповідальності страховика за полісом обов’язкового страхування перед третіми особами у випадку завдання його страхувальником шкоди цим третім особам і дійшли помилкового висновку про обов’язок відповідача відшкодувати позивачеві шкоду без урахування ліміту його відповідальності, виходячи із розміру фактично здійснених позивачем витрат із виплати страхового відшкодування. У зв’язку з наведеним всі судові рішення, постановлені у справі, підлягають скасуванню. Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо правильності здійснення розрахунків грошових вимог, заявлених до стягнення, перешкоджає ухваленню нового рішення, тому справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 26 грудня 2016 року, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 1 листопада 2016 року, рішення Господарського суду Львівської області від 5 липня 2016 року у справі № 914/1319/16 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Львівської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік Судді: А.А. Ємець Т.Є.Жайворонок Постанова від 14 червня 2017 року № 3-467гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B19ACF38919668D4C2258146005A67B9
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» та доповнення до заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/9480/16 за позовом комунального підприємства «Печерськсервіс» до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013», третя особа – департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про стягнення заборгованості, розірвання договору та зобов’язання вчинити дії, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року комунальне підприємство «Печерськсервіс» (далі – КП «Печерськсервіс») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» (далі – ТОВ «Аладін-2013») про стягнення 169 947,88 грн заборгованості з орендної плати, 68 305,23 грн заборгованості з компенсації витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою, 17 895,79 грн пені, 1 329,01 грн – 3 % річних, 5 203,63 грн інфляційних збитків, розірвання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 20 жовтня 2015 року № 2049 (далі – договір № 2049); зобов'язання ТОВ «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі КП «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6. Позов обґрунтовано тим, що ТОВ «Аладін-2013» неналежним чином виконало взяті на себе зобов'язання за договором № 2049 у частині внесення орендної плати. Рішенням Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року припинено провадження у справі в частині стягнення з ТОВ «Аладін-2013» заборгованості з орендної плати у розмірі 300,00 грн і компенсаційних витрат за користування земельною ділянкою у розмірі 40,00 грн. Позовні вимоги КП «Печерськсервіс» задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Аладін-2013» на користь КП «Печерськсервіс» заборгованість з орендної плати у розмірі 169 647,80 грн, заборгованість з компенсації витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою у розмірі 68 265,23 грн, пеню у розмірі 17 895,79 грн, 3 % річних у розмірі 1 329,01 грн, інфляційні збитки у розмірі 5 203,63 грн, судовий збір у розмірі 6 696,22 грн. Розірвано договір № 2049, зобов'язано ТОВ «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі КП «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,40 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27 травня 2016 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, залучено департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі – департамент комунальної власності КМДА). Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року залишено без змін. Вищий господарський суд України постановою від 21 грудня 2016 року залишив без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року у справі № 910/9480/16. Вищий господарський суд України погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що порушення відповідачем договірних зобов’язань зі сплати орендної плати відповідно до статті 651 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) є підставою для розірвання договору № 2049 та повернення спірного майна на баланс КП «Печерськсервіс», яке є балансоутримувачем орендованого нерухомого майна, а отже має право звернутися до суду з позовом про розірвання договору в судовому порядку та про повернення позивачеві орендованого майна за актом приймання-передачі. У заяві про перегляд судових рішень господарських судів у справі № 910/9480/16 (з урахуванням доповнень), поданій з підстав, передбачених пунктами 1 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Аладін-2013», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 14, 202, 598, 651, 782 ЦК і невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року в частині розірвання договору № 2049 та зобов’язання передати спірне майно КП «Печерськсервіс» за актом приймання-передачі, відмовивши у позові в цій частині. На обґрунтування своїх доводів ТОВ «Аладін-2013» долучило до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 20 липня 2006 року у справі № 16/725, від 12 лютого 2015 року у справі № 916/3285/14, від 11 січня 2017 року у справі № 914/1084/16 та копію постанови Верховного Суду України від 8 травня 2012 року у справі № 5021/966/2011 (№ 3-26гс12). У справі № 16/725 Вищий господарський суд України погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для розірвання договору оренди комунального майна, оскільки не підтвердився факт несплати в повному розмірі суми орендних платежів протягом трьох місяців, що відповідно до умов договору оренди є підставою його розірвання (постанова від 20 липня 2006 року). У справі № 914/1084/16 за позовом управління комунальної власності департаменту економічної політики міської ради про розірвання договору оренди, виселення та стягнення заборгованості Вищий господарський суд України скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши про необхідність встановити під час нового розгляду фактичні обставини справи, зокрема щодо наявності суттєвих порушень з боку відповідача умов договору оренди та направлення позивачем повідомлення відповідачеві про відмову від договору оренди (постанова від 11 січня 2017 року). У справі № 5021/966/2011 (№ 3-26гс12) за позовом прокурора в інтересах держави в особі міської ради про розірвання договору оренди комунального майна Верховний Суд України погодився з висновками Вищого господарського суду України, викладеними у постанові від 27 грудня 2011 року, та висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову в частині розірвання договору оренди комунального майна, оскільки істотне порушення орендарем (наймачем) такої умови договору оренди державного (комунального) майна як внесення орендної плати є достатньою правовою підставою для дострокового розірвання зазначеного договору оренди в судовому порядку та повернення орендованого майна орендодавцю (наймодавцю) (постанова від 8 травня 2012 року). Отже, зазначені рішення суду касаційної інстанції, постанови Верховного Суду України, копії яких додано до заяви, а також оскаржувана постанова Вищого господарського суду України не підтверджують різного змісту висновків судів, неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності висновків суду касаційної інстанції висновку Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі № 916/3285/14 Вищий господарський суд України, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, яким у задоволенні позову балансоутримувача про розірвання договору оренди державного майна відмовлено, погодився із висновком про те, що згідно з частиною другою статті 651 ЦК позивач, який є балансоутримувачем спірного об’єкта оренди, не має права на звернення до суду з позовом про дострокове розірвання договору оренди (постанова від 12 лютого 2015 року). У справі № 910/9480/16, яка розглядається, Вищий господарський суд України зазначив, що балансоутримувач орендованого нерухомого майна має право на звернення до суду з позовом про розірвання договору та про повернення орендованого майна за актом приймання-передачі. Таким чином, йдеться про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права (положень статей 202, 598, 651, 782 ЦК) у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява ТОВ «Аладін-2013» підлягає задоволенню з таких підстав. У справі № 910/9480/16, яка розглядається, судами встановлено, що згідно з розпорядженням Печерської районної в місті Києві ради від 3 серпня 2010 року № 222-р «Про тимчасове перезакріплення з КП «Плодоовочі» на КП «Печерськблагоустрій» нежилих приміщень, що розташовані на Військовому проїзді, 1» нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, Військовий проїзд, 1, було закріплено на праві господарського відання за комунальним підприємством «Печерськблагоустрій» (далі – КП «Печерськблагоустрій») та передано йому на баланс за актом приймання-передачі від 6 серпня 2010 року № 03-1. Рішеннями Київської міської ради від 27 жовтня 2011 року № 405/6621 «Про деякі питання діяльності комунальних підприємств, установ, організацій, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва та передаються до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації» та від 20 вересня 2012 року № 37/8321 «Про деякі питання діяльності комунального підприємства по благоустрою Печерського району м. Києва «Печерськблагоустрій», що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва» КП «Печерськблагоустрій» було перейменовано на КП «Печерськсервіс» і віднесено до сфери управління КМДА. 20 жовтня 2015 року між департаментом комунальної власності КМДА (орендодавцем), ТОВ «Аладін-2013» (орендарем) і КП «Печерськсервіс» (підприємство, балансоутримувач) було укладено договір № 2049. Відповідно до умов зазначеного договору орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 26 грудня 2014 року № 756/756 передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, площею 1 245,40 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж» корп. 6, для розміщення складу (пункти 1.1, 2.1 договору № 2049). Пунктом 3.1 договору № 2049 встановлено, що орендна плата визначена на підставі методики розрахунку орендної плати за майно територіальної громади міста Києва, яке передається в оренду, затвердженої рішенням Київської міської ради від 21 квітня 2015 року № 415/1280, і становить без ПДВ: 44,33 грн за 1 кв. м орендованої площі, в цілому за базовий місяць розрахунку серпень 2015 року – 55 212,59 грн. За змістом пункту 3.2 договору № 2049 розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції, опублікований у поточному місяці. Відповідно до пункту 3.5 договору № 2049 додатково до орендної плати, компенсації витрат підприємства та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою нараховується податок на додану вартість у розмірах та в порядку, визначених законодавством України, який сплачується орендарем разом з орендною платою, компенсацією витрат підприємства та компенсацією витрат підприємства за користування земельною ділянкою. Відповідно до пункту 4.2.20 договору № 2049 орендар зобов'язаний після припинення дії цього договору протягом 3 календарних днів передати майно за актом приймання-передачі підприємству – балансоутримувачу. Крім того, відповідно до пунктів 6.7, 9.4, 9.6 договору № 2049, у разі невиконання або порушення однією зі сторін умов договору його може бути розірвано достроково на вимогу однієї із сторін за рішенням суду. Договір припиняється, зокрема, у разі невиконання або систематичного неналежного виконання істотних умов договору. На вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірвано за рішенням господарського суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших причин, передбачених законодавчими актами України. Пунктом 7.5 договору № 2049 передбачено, що у разі закінчення/припинення дії цього договору або його розірвання орендар зобов'язаний за актом приймання-передачі повернути об'єкт оренди балансоутримувачу у стані, не гіршому за той, якому перебував об'єкт на момент його передачі в оренду, з урахуванням усіх здійснених орендарем поліпшень, які неможливо відокремити від об'єкта оренди без заподіяння йому шкоди, з урахуванням зносу за період строку дії договору оренди. За змістом пункту 9.1 договору № 2049 він є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 20 жовтня 2015 року по 18 жовтня 2018 року. На виконання умов договору № 2049 20 жовтня 2015 року між ТОВ «Аладін-2013», КП «Печерськсервіс» і департаментом комунальної власності КМДА було підписано акт приймання-передачі нерухомого майна. Станом на 16 травня 2016 року ТОВ «Аладін-2013» покладеного на нього законом та договором обов'язку зі сплати орендної плати за користування приміщенням у повному обсязі не виконало, в зв'язку з чим у товариства перед позивачем виникла заборгованість з орендної плати в сумі 169 947,88 грн та заборгованість із компенсації витрат за користування земельною ділянкою у розмірі 68 305,23 грн за лютий-грудень 2015 року та за лютий, квітень, травень 2016 року. У зв'язку з наведеними обставинами позивач направив 10 березня 2016 року на адресу відповідача вимогу про сплату боргу № 08-12, яку відповідач залишив без відповіді та задоволення. У подальшому 16 березня 2016 року орендодавець направив на адресу відповідача лист № 062/07/15-2665 про сплату заборгованості з орендної плати, в якому зазначено про наявність станом на 1 березня 2016 року боргу у розмірі 188 452,09 грн (4 місяці), який КП «Печерськсервіс» просило відповідача погасити в строк до 25 березня 2016 року. Також у цьому листі орендодавець зазначив, що у випадку неотримання інформації після 25 березня 2016 року лист буде розцінюватися як відмова від договору оренди з урахуванням змісту пункту 5.1.3 договору № 2049, а тому ТОВ «Аладін-2013» з 25 березня 2016 року у разі несплати заборгованості необхідно звільнити орендоване приміщення та передати його відповідно до пункту 4.2.20 договору № 2049 за актом приймання-передачі балансоутримувачу. У листі від 6 квітня 2016 року № 46 відповідач повідомив позивачеві про відсутність у нього станом на 31 березня 2016 року заборгованості за оренду нежитлових приміщень протягом трьох місяців поспіль із дня закінчення строку платежу з урахуванням здійснених ним проплат за оренду приміщень у сумі 77 624,37 грн від 18 березня 2016 року та в сумі 80 700, 00 грн від 30 березня 2016 року на виконання умов договорів оренди, зокрема й договору № 2049. 25 березня 2016 року КП «Печерськсервіс» направило ТОВ «Аладін-2013» лист № 01-16, в якому зазначило, що 18 березня 2016 року на рахунок балансоутримувача від орендаря надійшли кошти в розмірі 77 624,37 грн, які було зараховано у рахунок погашення заборгованості в хронологічному порядку, тобто починаючи із найбільш ранньої дати її виникнення. Отже, заборгованість відповідача за спірним договором не було погашено в повному обсязі за зазначений позивачем період. КП «Печерськсервіс» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Аладін-2013» про стягнення заборгованості за договором № 2049, про розірвання цього договору і зобов'язання ТОВ «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі КП «Печерськсервіс» спірне нежитлове приміщення. Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про розірвання договору № 2049 і зобов’язання передати об’єкт оренди за актом приймання-передачі, Вищий господарський суд України виходив з наявності підстав для розірвання договору № 2049, а також із того, що КП «Печерськсервіс», яке є балансоутримувачем орендованого нерухомого майна, має право на звернення до суду з таким позовом. У справі № 916/3285/14 Вищий господарський суд України погодився із висновком про те, що згідно з частиною другою статті 651 ЦК балансоутримувач спірного об’єкта оренди не має права на звернення до суду з позовом про дострокове розірвання договору оренди. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 759 ЦК за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Статтею 283 Господарського кодексу України (далі – ГК) визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Водночас орендоване майно є комунальним, тому на спірні правовідносини поширюється також і дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 року № 2269-XII (далі – Закон № 2269-XII), у частині першій статті 2 якою наведено аналогічне визначення оренди. Таким чином, відповідно до положень ЦК, ГК та Закону № 2269-XII сторонами договору найму (оренди) з відповідними правами та обов’язками є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Відповідно до положень пунктів 2, 3 частини першої статті 287 ГК та абзаців 3, 5 статті 5 Закону № 2269-XII орендодавцями щодо нерухомого майна комунальної власності, загальна площа якого не перевищує 200 кв. м, є підприємство, установа, організація, а щодо нерухомого майна комунальної власності, загальна площа якого перевищує 200 кв. м, – органи, уповноважені органами місцевого самоврядування управляти майном, яке перебуває у комунальній власності. Аналогічні положення наведено у пункті 2.1 Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 21 квітня 2015 року № 415/1280. На виконання зазначених нормативно-правових актів 20 жовтня 2015 року було укладено договір № 2049 оренди нежитлового приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1 літ. «Ж», корп. 6, за яким орендодавцем є департамент комунальної власності КМДА, орендарем – ТОВ «Аладін-2013». Третьою стороною зазначеного договору є балансоутримувач КП «Печерськсервіс», на якого договором покладено обов’язок лише забезпечувати дотримання вимог нормативно-правових актів з пожежної безпеки та контролювати виконання орендарем умов договору щодо сплати орендарем орендної плати та інших платежів (пункти 4.3.1, 4.3.2 договору № 2049). За умовами договору № 2049 право ініціювати розірвання цього договору належить орендодавцю, тобто департаменту комунальної власності КМДА (пункти 5.1.2, 5.1.3 договору № 2049). Такі умови договору № 2049 ґрунтуються на вимогах закону. Так, статтею 782 ЦК встановлено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. При цьому відповідно до статті 785 ЦК наймодавець вправі вимагати повернення речі. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 291 ГК договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК для розірвання договору найму, з настанням правових наслідків, передбачених ЦК. При цьому слід враховувати приписи частини 2 статті 651 ЦК України, які є загальними для розірвання договору та передбачають можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом. Згідно з частиною третьою статті 26 Закону № 2269-XII підставою для дострокового розірвання договору оренди за рішенням суду може бути невиконання сторонами своїх зобов’язань. У разі розірвання договору оренди орендар зобов’язаний повернути об’єкт оренди орендодавцеві (частина перша статті 27 Закону № 2269-XII). Положенням про оренду майна територіальної громади міста Києва також визначено, що порушення умов договору оренди та суборенди є підставою для розірвання договору оренди або суборенди в установленому законодавством порядку (пункт 14.3). При цьому наведена норма застосовується з урахуванням викладених вище загальних положень ГК, ЦК і Закону № 2269-XII. Отже, чинне законодавство не надає право КП «Печерськсервіс» виступати орендодавцем щодо спірного нерухомого майна площею 1 245,4 кв. м та мати права орендодавця, зокрема права вимагати розірвання договору оренди. Статтею 3 ЦК визначено свободу договору, однак положення договору № 2049, який укладено між орендодавцем, балансоутримувачем і орендарем, не можуть суперечити закону, зокрема тому, що лише у наймодавця (орендодавця) є право розірвати договір оренди. З огляду на викладене Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява ТОВ «Аладін-2013» підлягає задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року в частині вирішення позовних вимог про розірвання договору № 2049 і зобов’язання передати спірне нежитлове приміщення за актом приймання-передачі – скасуванню з постановленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог. Відповідно до статті 49 ГПК, якщо Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, – на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Згідно з платіжними дорученнями від 9 серпня 2016 року № 84, від 4 листопада 2016 року № 94 та від 14 березня 2017 року № 2 ТОВ "Аладін-2013" сплатило судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 7 365,86 грн, за подання касаційної скарги у розмірі 8 036,00 грн та за подання заяви до Верховного Суду України у розмірі 8 705,10 грн відповідно. Відтак, на КП "Печерськсервіс" покладається судовий збір за двома вимогами як вимогами немайнового характеру, а саме за подання апеляційної скарги у розмірі 3 031,60 грн, за подання касаційної скарги у розмірі 3 307,20 грн та за подання заяви до Верховного Суду України у розмірі 3 582,80 грн, а разом – 9 921,60 грн. Таким чином, із КП "Печерськсервіс" підлягають стягненню на користь ТОВ "Аладін-2013" витрати зі сплати судового збору у розмірі 9 921,60 грн. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року у справі № 910/9480/16 в частині задоволення позовних вимог комунального підприємства «Печерськсервіс» до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013», третя особа – департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), щодо розірвання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 20 жовтня 2015 року № 2049 та зобов’язання товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі комунальному підприємству «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6, скасувати. Прийняти у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог комунального підприємства «Печерськсервіс» до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013», третя особа – департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про розірвання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 20 жовтня 2015 року № 2049 та зобов’язання товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі комунальному підприємству «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6. Стягнути з комунального підприємства "Печерськсервіс" (01103, м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, код ЄДРПОУ 19024635) на користь ТОВ "Аладін-2013" (01103, м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, код ЄДРПОУ 38706293) 9 921,60 грн (дев'ять тисяч дев'ятсот двадцять одна гривня шістдесят копійок) витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік Судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 7 червня 2017 року № 3-421гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4352312507C6CDA1C22581460033FCF1
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Сімоненко В.М., – за участю представників: позивача – ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідача – ОСОБА_3, ОСОБА_4, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі – ПАТ «Ексімбанк») в особі філії ПАТ «Ексімбанк» у м. Херсоні про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року у справі № 923/1233/15 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Витарина» (далі – ТОВ «Витарина») до ПАТ «Ексімбанк» про стягнення 311 125,43 грн, в с т а н о в и л и: У липні 2015 року ТОВ «Витарина» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на виконання договору поруки, укладеного між ним і ПАТ «Ексімбанк», позивачем сплачено кошти на загальну суму 730 000,00 грн з метою погашення заборгованості за кредитним договором, укладеним між товариством з обмеженою відповідальністю фірма «Універсал-Юг» (далі – ТОВ «Універсал-Юг») і ПАТ «Ексімбанк». У зв’язку із цим ТОВ «Витарина» замість ПАТ «Ексімбанк» набуло права вимоги до майнового поручителя ТОВ «Універсал-Юг» – державної дослідно-експериментальної агрофірми «Асканія-Нова» (далі – ДДЕАФ «Асканія-Нова»). Судовими рішеннями, які набрали законної сили, ТОВ «Витарина» визнано правонаступником ПАТ «Ексімбанк» за вимогами до ДДЕАФ «Асканія-Нова» на суму 418 874,57 грн. У частині вимог на суму 311 125,43 грн зазначено, що на час укладення договору поруки між позивачем і відповідачем останній не мав матеріально-правової вимоги до ДДЕАФ «Асканія-Нова» в цій сумі у зв’язку з її погашенням і припиненням внаслідок ліквідації ТОВ «Універсал-Юг». Оскільки банк відмовляється повернути кошти, ТОВ «Витарина» на підставі ст.ст. 1212, 1213 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) просило стягнути з ПАТ «Ексімбанк» 311 125,43 грн. Заперечуючи проти позову, ПАТ «Ексімбанк» послалося на те, що вимога про повернення 311 125,43 грн на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК є необґрунтованою, оскільки підставою для перерахування коштів був укладений між позивачем і відповідачем договір поруки, який недійсним не визнано і поруку за ним не припинено. Відповідач також заявив про застосування позовної давності. Рішенням Господарського суду м. Києва від 3 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 серпня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «Ексімбанк» на користь ТОВ «Витарина» 311 125,43 грн. У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Ексімбанк» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року і передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13. На обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 8 грудня 2005 року у справі № 16/174-10/125-11/71, копію ухвали Верховного Суду України від 15 грудня 2010 року (прийнятої Судовою палатою у цивільних справах за результатами розгляду касаційної скарги), правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що 10 квітня 2000 року між ТОВ «Універсал-Юг» і відкритим акціонерним товариством «Ексімбанк» (далі – ВАТ «Ексімбанк», правонаступником якого є ПАТ «Ексімбанк») укладено кредитну угоду № 01-VK, згідно з якою ТОВ «Універсал-Юг» відкрито відновлювальну кредитну лінію у розмірі 300 000,00 доларів США зі строком погашення до 25 грудня 2001 року (далі – Кредитний договір). На забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між банком і ТОВ «Універсал-Юг» укладено договір застави від 10 квітня 2000 року, предметом якої стали майнові права ТОВ «Універсал-Юг» до ДДЕАФ «Асканія-Нова» – банку передано право вимоги суми заборгованості (грошові зобов'язання) ДДЕАФ «Асканія-Нова» перед ТОВ «Універсал-Юг» за поставлені товари (далі – Договір застави) у розмірі 960 000,00 грн. Крім того, на забезпечення виконання зобов’язань за Кредитним договором між ПАТ «Ексімбанк» і ДДЕАФ «Асканія-Нова» укладено договори застави від 19 квітня 2000 року та від 27 квітня 2000 року, предметом яких є рухоме та нерухоме майно, що належить ДДЕАФ «Асканія-Нова». У строк, визначений Кредитним договором, ТОВ «Универсал-Юг» своїх зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за користування кредитом не виконало, у зв'язку із чим утворилася прострочена заборгованість, яка не була погашена. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 16 травня 2003 року у справі № 1/194 та рішенням цього ж суду від 30 липня 2003 року у справі № 10/158 за позовом ПАТ «Ексімбанк» за Договором застави звернуто стягнення на майнові права позичальника ТОВ «Универсал-Юг» до ДДЕАФ «Асканія-Нова», з якої на користь банку стягнуто 417 174,57 грн основного боргу та 1 700,00 грн державного мита, всього 418 874,57 грн. Видано накази на примусове виконання зазначених судових рішень. За договорами застави від 19 квітня 2000 року та від 27 квітня 2000 року банк стягнення на предмет застави до дня порушення справи про банкрутство ДДЕАФ «Асканія-Нова» не звертав. Постановою Господарського суду Херсонської області від 9 вересня 2004 року у справі № 6/81-Б ТОВ «Універсал-Юг» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою цього ж суду від 14 квітня 2005 року у справі № 6/81-Б прийнято рішення про ліквідацію юридичної особи боржника та припинено провадження у справі про банкрутство, погашено грошові вимоги усіх кредиторів ТОВ «Універсал-Юг», у тому числі й ПАТ «Ексімбанк». Запис про ліквідацію ТОВ «Універсал-Юг» внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – Реєстр) 23 грудня 2010 року. 2 липня 2007 року між ТОВ «Витарина» (поручитель) і ВАТ «Ексімбанк» (кредитор) укладено договір поруки № 6907Р5 (далі – Договір поруки), за умовами якого позивач зобов'язався солідарно відповідати перед банком за виконання ДДЕАФ «Асканія Нова» (боржник) зобов'язань за договорами застави, укладеними на забезпечення виконання зобов’язань ТОВ «Універсал-Юг» за Кредитним договором, у т.ч. за Договором застави. На дату укладення Договору поруки сума зобов’язань поручителя перед кредитором становила 987 040,97 грн. За змістом п.п. 3.1, 3.2 Договору поруки після виконання зобов’язання перед кредитором за цим Договором поручитель має право отримати всі документи, що підтверджують вимоги кредитора до боржника за зобов’язаннями за договорами застави. Після виконання зобов’язання перед кредитором за цим Договором до поручителя переходять усі права кредитора за договорами застави у розмірі виконаного зобов’язання. На виконання зобов'язань за Договором поруки ТОВ «Витарина» сплатило на користь банку 730 000,00 грн: 10 серпня 2007 року за меморіальним ордером № 1227 – 680 000,00 грн із призначенням платежу «погашення сумнівної заборгованості за кредитним договором від 10.04.2000», призначення якого в реєстрі платіжних документів банку визначено як «погашення заборгованості ТОВ «Універсал-Юг» згідно договору поруки від 02.07.2007»; і від 2 липня 2007 року згідно із заявою на переказ готівки № 111 шляхом внесення готівкових коштів у сумі 50 000,00 грн із призначенням платежу «погашення проблемної заборгованості ТОВ «Універсал-Юг» згідно договору поруки від 02.07.2007». Рішенням Господарського суду Херсонської області від 18 червня 2008 року у справі № 14/246-АП-08 за адміністративним позовом Державної податкової інспекції у м. Херсоні до ТОВ «Витарина» і ВАТ «Ексімбанк», за участю третьої особи – ДДЕАФ «Асканія-Нова», про застосування наслідків нікчемності Договору поруки шляхом стягнення на користь держави 680 000,00 грн (обґрунтованим сумнівами щодо реальної сплати грошових коштів, завданням збитків державному банку, порушенням публічного порядку при укладенні договору, конфлікту з інтересам держави і суспільства тощо) відмовлено повністю. Суд виходив із того, що Договір поруки укладено відповідно до вимог чинного законодавства України, він набув чинності з дати його підписання повноважними представниками сторін і діяв до 2 липня 2008 року. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 9 червня 2009 року у справі № 4/99-пд-09 задоволено позов ТОВ «Витарина» до ВАТ «Ексімбанк» і ДДЕАФ «Асканія-Нова» про визнання недійсним Договору поруки, який обґрунтовано тим, що дійсної вимоги кредитора станом на день укладення договору фактично не існувало, оскільки ТОВ «Універсал-Юг» було ліквідовано як юридична особа ухвалою Господарського суду Херсонської області від 14 березня 2005 року у справі № 6/81-Б. Визнано недійсним Договір поруки та стягнуто з ВАТ «Ексімбанк» на користь ТОВ «Витарина» 730 000,00 грн. Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 21 серпня 2009 року у справі № 4/99-пд-09 рішення Господарського суду Херсонської області від 9 червня 2009 року скасовано, в позові відмовлено, з огляду на те, що на момент укладання Договору поруки та на момент винесення оскаржуваного рішення суду ТОВ «Універсал-Юг» не було виключено із Реєстру. Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 23 травня 2003 року порушено провадження у справі № 12/141-Б про банкрутство ДДЕАФ «Асканія-Нова». ВАТ (ПАТ) «Ексімбанк» визнано кредитором за зобов'язаннями, які ґрунтувалися на Кредитному договорі. Відповідні грошові вимоги включено до реєстру кредиторів. Постановою Господарського суду Херсонської області від 13 грудня 2007 року у справі № 12/141-Б ДДЕАФ «Асканія-Нова» визнано банкрутом, ліквідаційна процедура триває. Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 11 серпня 2014 у справі № 12/141-Б (залишеною без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій) здійснено заміну та залучено ТОВ «Витарина» як правонаступника ПАТ «Ексімбанк» до участі у справі з правами сторони (кредитора) за грошовими вимогами у розмірі 418 874,57 грн четвертої черги задоволення до ДДЕАФ «Асканія-Нова». У частині зобов’язань за грошовими вимогами в сумі 311 125,43 грн заяву ТОВ «Витарина» відхилено. У справі № 12/141-Б суд виходив із того, що станом на час укладання Договору поруки, так само як і на час розгляду заяви ТОВ «Витарина», заборгованість грошового характеру ДДЕАФ «Асканія-Нова» перед ПАТ «Ексімбанк» існувала в сумі 418 874,57 грн. Наведена вимога, яка має конкурсний характер, оскільки виникла до порушення провадження у справі, також має безспірний характер і повинна обліковуватися в реєстрі вимог кредиторів у четверту чергу задоволення. На суму 311 125,43 грн (730 000,00 грн – 418 874,57 грн) ТОВ «Витарина» не може бути правонаступником ПАТ «Ексімбанк», оскільки на час укладення Договору поруки останнє не мало цієї матеріально-правової вимоги у зв’язку з її погашенням і припиненням внаслідок прийняття судового рішення про ліквідацію ТОВ «Універсал-Юг». Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що підставою для позову у справі № 4/99-ПД-09 та у справі, яка розглядається, є лише один факт – ліквідація позичальника за Кредитним договором ТОВ «Універсал- Юг». На думку позивача, відлік позовної давності у цій справі починається з 6 травня 2015 року – дати одержання листа ПАТ «Ексімбанк» у відповідь на його претензію про повернення 311 125,43 грн. Проте позивач у травні 2009 року звертався до Господарського суду Херсонської області з позовною заявою до відповідача про визнання Договору поруки недійсним (справа № 4/99-ПД-09) та застосування наслідків недійсного правочину, а отже, ще в 2009 році був обізнаний з ліквідацією ТОВ «Універсал-Юг», з припиненням зобов'язань за Кредитним договором, забезпечувальними договорами та безпідставним перерахуванням відповідачеві грошових коштів у сумі 730 000,00 грн, в т.ч. і 311 125,43 грн. Позивач з відповідним позовом у межах загальної позовної давності до відповідача не звертався, пропустив зазначений строк, натомість відповідач у справі подав заяву про застосування наслідків спливу цього строку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд, із висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що ТОВ «Витарина», сплативши на користь банку 730 000,00 грн на виконання основного зобов’язання, права вимоги до боржника, які належали банку, не отримало у зв’язку з ліквідацією ТОВ «Універсал-Юг». Відтак, різниця між сплаченою сумою 730 000,00 грн і зобов'язаннями боржника, визнаними в сумі 418 874,57 грн, становить 311 125,43 грн, які безпідставно набуті (збережені без достатньої правової підстави) ПАТ «Ексімбанк» і підлягають поверненню ТОВ «Витарина». Про безпідставність сплати відповідачеві 311 125,43 грн позивачу стало відомо лише після набрання законної сили ухвалою Господарського суду Херсонської області від 11 серпня 2014 року у справі № 12/141-Б про заміну кредитора ПАТ «Ексімбанк» на ТОВ «Витарина», оскільки саме у цій справі було встановлено, що Договір поруки містить умови, які не ґрунтуються на правах вимоги ПАТ «Ексімбанк» до ДДЕАФ «Асканія-Нова». На час укладання Договору поруки, так само як і на час розгляду справи № 12/141-Б, грошова заборгованість ДДЕАФ «Асканія-Нова» перед ПАТ «Ексімбанк» існувала лише в сумі 418 874,57 грн. Саме з моменту прийняття ухвали про заміну кредитора у справі № 12/141-Б (11 серпня 2014 року) слід вести відлік позовної давності, з огляду на те, що раніше судовими рішеннями в іншій справі Договір поруки було визнано дійсним і в задоволенні позовних вимог про застосування наслідків його недійсності та стягнення з банку відповідної суми коштів відмовлено. Разом із тим, як вбачається із наданої для порівняння копії постанови у справі № 16/174-10/125-11/71, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову банку про стягнення з поручителя заборгованості за договором поруки, укладеним на забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором, який визнано банкрутом. У задоволенні зустрічного позову поручителя до банку про визнання недійсним договору поруки відмовлено. Суд виходив із того, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, зобов'язання за кредитним договором вважалося би припиненим із моменту сплати боржником кредиторові суми кредиту та відсотків за кредитом. Оскільки кредитний договір не виконано, то не припинилася і порука. Поручителем є третя особа, а відтак факт порушення справи про банкрутство позичальника, невключення вимоги банку до реєстру вимог до боржника та невиконання зобов'язань за кредитним договором є правовою підставою для пред'явлення вимоги про погашення заборгованості по кредиту за договором поруки. Згідно зі ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та резолютивною частиною постанови у справі про банкрутство позичальника вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними, однак не можна ототожнювати ці поняття та вважати, що зобов'язання солідарних боржників – позичальника та поручителя – припинено. На час розгляду справи відсутні докази ліквідації юридичної особи позичальника. У справі, копію ухвали Верховного Суду України від 15 грудня 2010 року в якій надано для порівняння, рішення апеляційного суду скасовано, справу за позовом банку до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором направлено на новий апеляційний розгляд з огляду на таке. Встановлено, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову банку, апеляційний суд виходив із того, що порука припинилася у зв’язку з припиненням кредитного договору внаслідок ліквідації позичальника та виключенням його із Реєстру на підставі судового рішення про визнання товариства банкрутом. Однак на час звернення банку з позовом до суду позичальника не було ліквідовано, а відтак і не було припинено зобов’язання за кредитним договором та за порукою. Сам лише факт прийняття господарським судом постанови про визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та, відповідно, не припиняє договорів поруки. Наведене залишилось поза увагою апеляційного суду. У справі № 6-88цс13 за позовом про стягнення коштів наданій, копію постанови Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року в якій надано для порівняння, викладено висновок про те, що у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно позивачеві. Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності постанови суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ст.ст. 553, 556 ЦК). У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення коштів з ПАТ «Ексімбанк», які ТОВ «Витарина» вважає безпідставно набутими з огляду на те, що позивач як поручитель, виконавши зобов’язання, забезпечене порукою, набув прав кредитора у цьому зобов’язанні, проте не може задовольнити свої вимоги внаслідок ліквідації ТОВ «Універсал-Юг». Суд встановив: на час укладення Договору поруки між ПАТ «Ексімбанк» і ТОВ «Витарина» запис про ліквідацію ТОВ «Універсал-Юг» до Реєстру внесено не було; за Договором поруки ТОВ «Витарина» поручилося за виконання зобов’язань саме ДДЕАФ «Асканія-Нова»; факт дійсності Договору поруки підтверджено судовими рішеннями в інших справах, які набрали законної сили у 2008 та 2009 роках. Зокрема, у 2009 році суд відмовив у задоволенні позову ТОВ «Вітарина» до ПАТ «Ексімбанк» і ДДЕАФ «Асканія-Нова» про визнання недійсним Договору поруки, який також було обґрунтовано ліквідацією позичальника за Кредитним договором (ТОВ «Універсал-Юг») та відсутністю у зв’язку із цим дійсної вимоги кредитора станом на день укладення Договору поруки. Разом із тим за змістом положень ст. 1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення глави 83 ЦК застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов’язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали. Оскільки між сторонами у справі, яка переглядається, було укладено Договір поруки, забезпечене порукою зобов’язання не виконано, спірні кошти сплачено поручителем на виконання Договору поруки, який недійсним не визнано, то такі кошти набуто кредитором за наявності правової підстави, а тому їх не може бути витребувано відповідно до положень ст. 1212 ЦК як безпідставне збагачення. Отже, правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов’язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст. 1212 ЦК, у тому числі й щодо вимоги повернути поручителю кошти, сплачені ним на виконання зобов’язання, забезпеченого порукою. Ураховуючи викладене, висновок судів апеляційної та касаційної інстанції у справі, що розглядається, про застосування до спірних правовідносин положень ч. 1 ст. 1212 ЦК є помилковим. Крім того, за змістом ст.ст. 256, 257, 261, 262, 267 ЦК позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Виконавши зобов’язання боржника перед ПАТ «Ексімбанк» і набувши прав кредитора за договорами застави відповідно до Договору поруки, ТОВ «Витарина» не було позбавлено права задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна в розмірі виконаного зобов’язання у межах строку позовної давності. Ураховуючи викладене, помилковим є також висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що саме з моменту прийняття ухвали про заміну кредитора у справі № 12/141-Б (11 серпня 2014 року) слід починати відлік позовної давності у спірних правовідносинах. За таких обставин апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, допустив неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, тому постанова Київського апеляційного господарського суду від 23 серпня 2016 року та постанова Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Господарського суду м. Києва від 3 березня 2016 року. Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з меморіальними ордерами від 8 вересня 2016 року № 3220 та від 2 лютого 2017 року № 3509 ПАТ «Ексімбанк» сплачено судовий збір у розмірі 7 467,02 грн за подання касаційної скарги та 8 089,27 грн за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно. Таким чином, із ТОВ «Витарина» підлягають стягненню на користь ПАТ «Ексімбанк» витрати зі сплати судового збору у розмірі 15 556,29 грн. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» у м. Херсоні про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року у справі № 923/1233/15 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 серпня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року скасувати, рішення Господарського суду м. Києва від 3 березня 2016 року залишити в силі. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Витарина» на користь публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» у м. Херсоні 15 556,29 грн (п’ятнадцять тисяч п’ятсот п’ятдесят шість гривень двадцять дев’ять копійок) витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 7 червня 2017 року № 3-189гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C6004A91607B292C2258146002D0BA8
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши заяву Федерації професійних спілок України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 910/27025/14 за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі – ФДМУ) до Федерації професійних спілок України про визнання права власності та витребування майна, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року заступник прокурора міста Києва звернувся до господарського суду із позовом до Федерації професійних спілок України про визнання права власності держави в особі ФДМУ на майновий комплекс – учбово-спортивну базу “Святошин” по Житомирському шосе, 19 км, у місті Києві загальною площею 5 803,90 кв. м та витребування спірного майнового комплексу від Федерації професійних спілок України у державну власність. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у 2014 році при проведенні перевірки виявлено, що 18 листопада 1990 року між Загальною конфедерацією профспілок Союзу РСР і Федерацією незалежних профспілок України (правонаступником якої є Федерація професійних спілок України) укладено договір про закріплення прав з володіння, користування та розпорядження профспілковим майном, за умовами якого за Федерацією на праві власності закріплено спірний майновий комплекс балансовою вартістю 1 974 300 карбованців, введений в експлуатацію у 1974 році. Відповідачем право власності на зазначений майновий комплекс було зареєстровано згідно зі свідоцтвом про право власності від 22 вересня 2004 року серії САА № 384289, виданим Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі наказу Головного управління комунальної власності міста Києва від 22 вересня 2004 року № 1281-В. Посилаючись на те, що відчуження державного майна – майнового комплексу – учбово-спортивної бази “Святошин” відбулося поза волею власника, без згоди ФДМУ, прокурор просив поновити строк позовної давності та задовольнити позов. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2015 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року рішення Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2015 року скасовано. Позов задоволено. Постановою Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року залишено без змін. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 910/27025/14 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Федерація професійних спілок України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 257, 261, 267, 268 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2015 року. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 11/163/2011/5003, від 27 квітня 2016 року у справі № 23/097-11, від 10 травня 2016 року у справі № 5024/1115/2011, від 12 вересня 2016 року у справі № 9/107-11 та копії постанов Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15, від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 02 вересня 2014 року у справі № 3-82гс14, в яких, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми матеріального права, дійшли протилежного висновку щодо визначення початку перебігу позовної давності при зверненні прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що про порушення права державної власності на спірне майно прокурору стало відомо у жовтні 2014 році, за наслідками проведеної ним перевірки щодо витребування у державну власність спірного майнового комплексу за зверненням Міністерства молоді та спорту України. Права позивача, який не надавав згоди на відчуження спірного майна, було порушено під час зміни власника і форми власності 18 листопада 1990 року. Позивач міг і повинен був дізнатися про порушене право у разі належного виконання своїх обов’язків, передбачених законом. Суди касаційної та апеляційної інстанцій погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що спірний об’єкт нерухомості мав статус державної (загальнодержавної) власності, у зв’язку з чим будь-які дії щодо зміни власника цього майна є неправомірними, а також погодилися, що права позивача, який не надавав згоди на відчуження спірного майна, було порушено саме під час зміни власника і форми власності 18 листопада 1990 року. Водночас суди апеляційної та касаційної інстанцій встановили, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про пропуск позивачем позовної давності, оскільки прокурору та ФДМУ про порушення права державної власності на спірне майно стало відомо у жовтні 2014 році, тому перебіг позовної давності розпочався саме із цього моменту. Разом із тим у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах висловив правову позицію про те, що дія положень закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів держави, зокрема в особі ФДМУ. Закон не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Сплив загального строку позовної давності до пред’явлення позову, відсутність клопотання позивача про поновлення такого строку, а також заява відповідача про застосування позовної давності є підставою для відмови у позові. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Положеннями статті 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною другою статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Одним із зазначених органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом. За змістом положень статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Строк, у межах якого пред’являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовна давність (стаття 256 ЦК). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 ЦК, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком положення, закріпленого у статті 267 ЦК, про застосування позовної давності лише за заявою сторони. Отже, як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково – з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 22 березня 2017 року у справі № 3-1486гс16. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 01 листопада 1996 року № 461/96-ВР “Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР” ФДМУ доручено провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 року і подати Верховній Раді України перелік суб'єктів, у володінні яких перебуває це майно. На виконання цієї постанови ФДМУ було складено Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України (колишньої Укрпрофради), до якого за порядковим номером 142, (Київська область) було включено туристичну базу “Святошин”. Відповідачем право власності на зазначений майновий комплекс було зареєстровано згідно зі свідоцтвом про право власності від 22 вересня 2004 року серії САА № 384289, виданим Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі наказу Головного управління комунальної власності міста Києва від 22 вересня 2004 року № 1281-В. Незважаючи на викладене та всупереч своєму обов’язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі. При зверненні до суду з позовом в інтересах держави в особі ФДМУ прокурор заявляв клопотання про поновлення строку позовної давності, проте ФДМУ, набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, оскільки вважав, що цей строк не порушено, доказів поважності причин пропуску звернення до суду не надав. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності. Натомість суд апеляційної інстанції зазначених положень законодавства не врахував і дійшов помилкового висновку, що відлік позовної давності розпочався з 2014 року – з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки відсутності у Федерації незалежних профспілок України повноважень щодо оформлення права власності на спірний майновий комплекс. Суд касаційної інстанції, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач не знав про порушення свого права до звернення прокурора з відповідним позовом, отже позов було подано прокурором у межах строку позовної давності. Висновок Вищого господарського суду України у цій справі суперечить положенням частини першої статті 261 ЦК, відповідно до якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа не тільки довідалася, а й могла довідатися про порушення свого права. Ураховуючи наведене, при вирішенні цієї справи суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду про відсутність підстав для задоволення позову у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Згідно з підпунктом “б” пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 910/27025/14 підлягає скасуванню, а рішення Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2015 року – залишенню в силі. Відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Відповідно до пункту 6 розділу XII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, керуючись статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Федерації професійних спілок України задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року у справі № 910/27025/14 скасувати. Рішення Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2015 року залишити без змін. Стягнути з Фонду державного майна України (код 00032945) на користь Федерації професійних спілок України (код 00014479) 103 651,40 грн (сто три тисячі шістсот п’ятдесят одну гривню сорок копійок) витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/27025/14. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду міста Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 7 червня 2017 року № 3-455гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8EACB3471A3DDEC1C2258144004B4AD5
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» – Мажари О.Є., товариства з обмеженою відповідальністю «Кома-Рент» – Попова А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» (далі – ТОВ «Землогістика») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 911/1106/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Катерпіллар Файненшл Україна» (далі – ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна») до товариства з обмеженою відповідальністю «Кома-Рент» (далі – ТОВ «Кома-Рент»), ТОВ «Землогістика» про стягнення 1 230 621,55 грн і зобов’язання повернути майно; за зустрічним позовом ТОВ «Землогістика» до ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна», ТОВ «Кома-Рент» про визнання поруки припиненою, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Кома-Рент», ТОВ «Землогістика» про стягнення солідарно з відповідачів 1 230 621,55 грн, з яких: 929 302,60 грн – заборгованість за лізинговими платежами, 283 913,72 – пеня, 17 405,23 грн – 3 % річних, та зобов’язання ТОВ «Кома-Рент» передати позивачеві екскаватор-навантажувач Caterpilar 434F, серійний номер САТ0434FVLDH00285. Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням ТОВ «Кома-Рент» зобов’язань зі сплати лізингових платежів у строки, передбачені умовами договору фінансового лізингу від 07 травня 2013 року № UA06L, укладеного між ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» і ТОВ «Кома-Рент». Оскільки ТОВ «Землогістика» відповідно до умов договору поруки від 07 травня 2013 року поручилося за виконання ТОВ «Кома-Рент» зобов’язань за договором фінансового лізингу, ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» просило стягнути суму заборгованості з відповідачів солідарно. Крім того, ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» послалося на те, що у зв’язку з неналежним виконанням ТОВ «Кома-Рент» зобов’язань позивач в односторонньому порядку розірвав договір фінансового лізингу, про що повідомив відповідача, однак останній на вимогу позивача предмет лізингу не повернув. У травні 2016 року ТОВ «Землогістика» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило визнати припиненою поруку, що виникла на підставі договору поруки № UA06L-13-15S, укладеного 07 травня 2013 року з ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна», посилаючись на те, що між ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» і ТОВ «Кома-Рент» без згоди ТОВ «Землогістика» як поручителя до договору фінансового лізингу було укладено додаткові угоди щодо збільшення розміру лізингових платежів, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителя, що згідно з частиною першою статті 559 Цивільного кодексу України є підставою для припинення поруки. Рішенням Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року позов ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ТОВ «Кома-Рент» і ТОВ «Землогістика» на користь ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» 263 709,07 грн заборгованості зі сплати лізингових платежів, 35 628,43 грн пені, 2 431,30 грн – 3 % річних, 4 526,53 грн судового збору. Стягнуто з ТОВ «Кома-Рент» на користь ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» 438 915,19 грн лізингових платежів, 93 436,72 грн пені, 14 973,93 грн – 3 % річних, 19 947,90 грн судового збору. Зобов’язано ТОВ «Кома-Рент» повернути ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» екскаватор-навантажувач Caterpilar 434F, серійний номер САТ0434FVLDH00285. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ТОВ «Землогістика» відмовлено. У серпні 2016 року ТОВ «Землогістика» подало до Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року, в якій просило поновити строк на подання апеляційної скарги, скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ТОВ «Землогістика» та ухвалити в цій частині нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити. До апеляційної скарги додано докази направлення копій апеляційної скарги сторонам у справі, а також доказ сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 515,80 грн (платіжне доручення від 05 серпня 2016 року № 4777). Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Землогістика» на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року із доданими до неї матеріалами повернуто без розгляду. Постановою Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Землогістика» залишено без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року – без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Землогістика», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про судовий збір», просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року, а справу передати на розгляд до Київського апеляційного господарського суду. В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 911/1482/16, в якій, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ТОВ «Землогістика» і ТОВ «Кома-Рент», перевіривши наведені ТОВ «Землогістика» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Суд апеляційної інстанції, повертаючи без розгляду апеляційну скаргу ТОВ «Землогістика» на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року, послався на положення статті 94 ГПК, статті 4 Закону України «Про судовий збір» і зазначив, що ставка судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у цій справі становить 34 732,86 грн (33 217,06 грн – 110 % ставки, що підлягає сплаті за подання первісного позову майнового характеру + 1 515,80 грн – 110 % ставки, що підлягає сплаті за подання зустрічної позовної заяви немайнового характеру), проте ТОВ «Землогістика» сплачено судовий збір у сумі 1 515,80 грн, тобто не в повному обсязі. Вищий господарський суд України залишив без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення без розгляду апеляційної скарги ТОВ «Землогістика» з тих підстав, що Законом України «Про судовий збір» передбачено сплату судового збору з апеляційної та касаційної скарг на рішення суду, виходячи з розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, незалежно від того, чи оскаржується рішення (постанова) суду в цілому, чи його частина. Оскільки предметом розгляду у суді першої інстанції було два позови (первісний позов майнового характеру та зустрічний позов немайнового характеру), то передбачений статтею 4 Закону України «Про судовий збір» розмір судового збору станом на час звернення ТОВ «Землогістика» з апеляційною скаргою у цій справі становить 34 732,86 грн, розрахунок якого наведено в ухвалі апеляційного суду. У зв’язку зі сплатою судового збору у меншому розмірі, ніж передбачено Законом України «Про судовий збір», суд апеляційної інстанції правомірно повернув апеляційну скаргу ТОВ «Землогістика» без розгляду. Разом із тим у справі № 911/1482/16, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України скасував ухвалу Київського апеляційного господарського суду про повернення апеляційної скарги ТОВ «Землогістика» на рішення суду першої інстанції без розгляду, а справу передав до суду апеляційної інстанції для здійснення апеляційного провадження з тих підстав, що ТОВ «Землогістика» в апеляційному порядку оскаржувало рішення суду першої інстанції лише в частині вирішення зустрічного позову, який є позовом немайнового характеру, а вимога закону про сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду, виходячи із розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, незалежно від того, чи оскаржується рішення суду в цілому чи його частина, стосується кожного окремого позову, у цьому випадку – зустрічного, тому ТОВ «Землогістика» відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір» правомірно сплатило судовий збір при поданні апеляційної скарги у розмірі, виходячи зі ставки судового збору, що підлягала сплаті при поданні зустрічної позовної заяви немайнового характеру. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом статті 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Відповідно до статті 44 ГПК судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Правові засади справляння судового збору, платників, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір». Згідно зі статтею 1 цього Закону судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом, і включається до складу судових витрат. Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України. За змістом статті 3 Закону України «Про судовий збір» об’єктами справляння судового збору є, зокрема, позовна заява та інша заява, передбачена процесуальним законодавством; апеляційна і касаційна скарги на судові рішення, заява про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, заява про скасування рішення третейського суду, заява про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про судовий збір» (тут і далі – у редакції, чинній на час подання зустрічної позовної заяви ТОВ «Землогістика» у справі, яка розглядається) судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Частиною другою цієї норми встановлено розміри ставок судового збору залежно від документа і дії, за яку він справляється, та платника судового збору. Так, за змістом підпункту 4 пункту 2 частини другої цієї статті за подання апеляційної скарги на рішення суду встановлено ставку у відсотковому співвідношенні (110 %) до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Відповідно до цієї ж статті за подання до господарського суду позовних заяв розміри ставок судового збору диференційовано зокрема за характером спору (майновий/немайновий). При цьому за змістом підпункту 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру становить 1 розмір мінімальної заробітної плати. Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об’єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру. За подання зустрічних позовних заяв, а також заяв про вступ у справу третіх осіб із самостійними позовними вимогами судовий збір справляється на загальних підставах (частина п’ята статті 6 Закону України «Про судовий збір»). Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що у контексті визначення розміру судового збору за подання апеляційної скарги «ставка, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви», має визначатися за розміром ставок, встановлених статтею 4 Закону України «Про судовий збір» на момент пред’явлення відповідного позову. Об’єктом, з якого розраховується розмір ставки судового збору за подання апеляційної скарги, є саме позовна заява (зустрічна позовна заява), а базою для такого розрахунку – ставка судового збору, що підлягала сплаті при поданні відповідної позовної заяви (у разі об’єднання в одній заяві вимог майнового та/або немайнового характеру, декількох вимог немайнового характеру – загальна сума усіх вимог у відсотковому співвідношенні до ціни позову та/або у фіксованому розмірі). Оскільки кожна позовна заява є самостійним, окремим об’єктом справляння судового збору, то за подання апеляційної скарги на рішення суду судовий збір справляється у відсотковому співвідношенні до розміру судового збору, що підлягав сплаті при поданні кожної окремої відповідної позовної заяви, незалежно від оспорюваної суми, зменшення розміру судового збору судом на підставі статті 8 Закону України «Про судовий збір» і розподілу судом при ухваленні рішення судових витрат пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Так, зокрема, у разі оскарження в апеляційному порядку судового рішення, ухваленого за наслідками розгляду первісного та зустрічного позовів, якщо сторона не згодна з таким рішенням у цілому, судовий збір має сплачуватися з урахуванням результатів розгляду як первісного, так і зустрічного позовів, а у разі оскарження судового рішення лише в частині вирішення одного із позовів судовий збір має сплачуватися, виходячи із розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні відповідного позову. У справі, яка розглядається, ТОВ «Землогістика» (позивач за зустрічним позовом), не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, подало до апеляційного суду апеляційну скаргу і сплатило судовий збір у розмірі 1 515,80 грн, обчислений зі ставки, що підлягала сплаті при поданні зустрічної позовної заяви немайнового характеру. Оскільки ТОВ «Землогістика» в апеляційному порядку оскаржувало рішення місцевого господарського суду лише в частині вирішення зустрічного позову, а вимога закону про сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду за ставкою у відсотковому співвідношенні до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, стосується кожного окремого позову, в цьому випадку – зустрічного, то заявник правомірно сплатив судовий збір, виходячи із розміру позовних вимог за зустрічним позовом. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 року, та практика Європейського суду з прав людини під час застосування цієї Конвенції не визнають необхідність сплати судових витрат обмеженням права доступу до суду. Разом із тим, ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі»), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету. Ураховуючи наведене, висновок судів апеляційної і касаційної інстанцій про відсутність доказів сплати ТОВ «Землогістика» судового збору у встановленому законом розмірі, а відтак і про наявність підстав для повернення апеляційної скарги без розгляду, суперечить фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року та ухвала Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року у справі № 911/1106/16 підлягають скасуванню, а справа – передачі до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги ТОВ «Землогістика» на рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року у справі № 911/1106/16 скасувати, а справу передати до Київського апеляційного господарського суду для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 111-16 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 31 травня 2017 року № 3-164гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/97819D203110C1D9C2258147002C4631
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Франко-термінал» – Смолова К.В., Палкіна А.Ю., публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» – Труфанової О.С., Української універсальної біржі – Сколоти А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року, постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 липня 2016 року та ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року у справі № Б26/198-09 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Франко-термінал» (далі – ТОВ «Франко-термінал») про визнання банкрутом, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року в межах провадження у справі № Б26/198-09 про банкрутство ТОВ «Франко-термінал» ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду із заявою про визнання недійсними результатів другого повторного аукціону з продажу майна банкрута та договору купівлі-продажу від 25 березня 2016 року, укладеного між ТОВ «Франко-термінал» в особі ліквідатора – арбітражного керуючого ОСОБА_1 і переможцем аукціону – фізичною особою ОСОБА_2. Заяву обґрунтовано тим, що ПАТ КБ «Приватбанк» є заставним кредитором у справі про банкрутство ТОВ «Франко-термінал», а майно, продане на аукціоні 25 березня 2016 року, перебувало у заставі банку. ПАТ КБ «Приватбанк» вважає, що аукціон проведено з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки початкова вартість майна під час продажу на аукціоні становила 1 313 430,40 грн, однак майно продано фізичній особі ОСОБА_2 лише за 52 537,60 грн; при проведенні аукціону початкову вартість було знижено на 96 кроків, що призвело до реалізації предмета застави за зниженою ціною; на момент проведення аукціону строк дії висновку незалежної оцінки (липень 2015 року) проданого нерухомого майна закінчився; актуалізації оцінки майна на дату проведення аукціону ліквідатор не здійснив; на протоколі від 25 березня 2016 року № 1 за результатами проведеного аукціону відсутній підпис продавця, а отже протокол оформлено з порушенням порядку, зазначеного в оголошенні; фотографії майна, розміщені на сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України, зроблено взимку, і невідомо, чи були на об’єктах оголошення про їх продаж на дату проведення аукціону; заявки від покупців майна майже ідентичні, гарантійні внески сплачено через один і той самий термінал в один час, у зв’язку з чим кредитор допускає, що учасники аукціону могли бути пов’язаними особами; договір купівлі-продажу майна банкрута не посвідчено нотаріально. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року, залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 липня 2016 року, у задоволенні заяви ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року зазначені судові рішення залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № Б26/198-09 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ КБ «Приватбанк», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 41, 43, 44, 58 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI, чинній з 19 січня 2013 року; далі – Закон № 2343-XII), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 липня 2016 року, ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсними результатів аукціону від 25 березня 2016 року та договору купівлі-продажу. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 02 червня 2015 року у справі № 13/5025/2136/11, від 22 березня 2016 року у справі № 5009/4987/12, від 08 листопада 2016 року у справі № 901/2966/13, а також копію постанови Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ПАТ КБ «Приватбанк» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2009 року порушено провадження у справі № Б26/198-09 про банкрутство ТОВ «Франко-термінал»; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та інш, а ухвалою цього ж суду від 08 вересня 2009 року введено процедуру розпорядження майном боржника, призначено розпорядника майна боржника та зобов’язано ТОВ «Франко-термінал» вчинити певні дії. Ухвалою попереднього засідання Господарського суду Дніпропетровської області від 22 жовтня 2010 року затверджено реєстр вимог кредиторів, зокрема вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» на суму 8 184 520,55 – першої черги, на суму 75 000,00 грн і 30 167,78 грн – шостої черги. Постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2012 року ТОВ «Франко-термінал» визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатора, якого зобов’язано вчинити певні дії. 15 січня 2014 року між ТОВ «Франко-термінал» в особі ліквідатора та Українською універсальною біржею укладено договір № Б-15/01/14-ДН про проведення аукціону, а ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 04 березня 2014 року Українську універсальну біржу визнано учасником провадження у справі про банкрутство ТОВ «Франко-термінал». Заставним кредитором ПАТ КБ «Приватбанк» у листі від 20 липня 2015 року № 20/07-15 погоджено продаж заставного майна банкрута – комплексу нежитлових будівель і споруд овочесховища, розташованого за адресою: Дніпропетровська обл., смт Новомиколаївка, вул. Степова, 1/4, шляхом проведення аукціону за початковою вартістю 2 052 235,00 грн, яка відповідає висновку незалежної оцінки від 01 липня 2015 року, без можливості зниження початкової вартості на цьому аукціоні. 19 вересня 2015 року на офіційних веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України оприлюднено оголошення про призначення на 16 жовтня 2015 року аукціону з продажу майна банкрута за початковою вартістю 2 052 235,00 грн без можливості зниження початкової вартості. Через відсутність учасників аукціон, призначений на 16 жовтня 2015 року, визнано таким, що не відбувся, про що на офіційних веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України оприлюднено відповідне повідомлення. У листі від 12 листопада 2015 року № 12/11-5 ПАТ КБ «Приватбанк» погодило проведення повторного і в разі необхідності – другого повторного аукціону – з продажу майна банкрута ТОВ «Франко-термінал», що перебуває у заставі банку, на умовах, визначених статтями 65, 66 Закону № 2343-XII. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2015 року надано згоду на подальший продаж заставного майна ТОВ «Франко-термінал» у порядку та на умовах, визначених статтями 65, 66 Закону № 2343-XII, з урахуванням початкової вартості останнього аукціону в сумі 2 052 235,00 грн, погодженої заставним кредитором ПАТ КБ «Приватбанк». За умовами додаткової угоди від 25 грудня 2015 року № 12 до договору від 15 січня 2014 року № Б-15/01/14-ДН організатор зобов’язався протягом двох місяців із дня підписання цієї угоди провести повторний аукціон з можливістю зниження початкової вартості, але не нижче граничної вартості, яка становить 50 % від початкової вартості. У зв’язку з проведенням повторного аукціону початкова вартість спірного майна зменшена на 20 % від початкової вартості попереднього аукціону і становить 1 641 788,00 грн. Кінцевий термін подання заявок на участь в аукціоні – 15 січня 2016 року. Повторний аукціон було призначено на 29 січня 2016 року, про що на офіційних веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України оприлюднено відповідне оголошення. У зв’язку з відсутністю бажаючих взяти у ньому участь повторний аукціон не відбувся. 22 січня 2016 року між ліквідатором ТОВ «Франко-термінал» та Українською універсальною біржею укладено додаткову угоду № 13 до договору від 15 січня 2014 року № Б-15/01/14-ДН, за умовами якої організатор зобов’язався протягом двох місяців з дня підписання цієї угоди провести другий повторний аукціон з можливістю зниження початкової вартості відповідно до частини четвертої статті 66 Закону № 2343-XII. У зв’язку з проведенням другого повторного аукціону початкова вартість спірного майна зменшена на 20 % від початкової вартості попереднього аукціону і становить 1 313 430,40 грн. Другий повторний аукціон з продажу майна банкрута призначено на 25 березня 2016 року, про що на офіційних веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України розміщено публікацію № 27507. Відповідно до протоколу № 1 про проведення другого повторного аукціону від 25 березня 2016 року на продаж виставлено нерухоме майно овочесховища, що складається із комплексу нежитлових будівель і споруд загальною площею 6 385,7 кв. м, розташованого за адресою: Дніпропетровська область, Верхньодніпровський район, смт Новомиколаївка, вул. Степова, 1/4; стартова (початкова) вартість лоту – 1 313 430,40 грн без ПДВ, крок аукціону – один відсоток від стартової (початкової) вартості лоту, що становить 13 134,30 грн; учасниками аукціону зареєстровано громадян ОСОБА_3 і ОСОБА_2. У зв’язку з відсутністю пропозицій учасників аукціону ліцитатор знижував початкову вартість на крок аукціону доти, доки не виявиться бажаючий укласти договір. Після зниження початкової вартості на крок аукціону (13 134,30 грн) до ціни в розмірі 13 134,70 грн, обидва учасники погодилися із запропонованою ціною. Після підвищення ціни на крок аукціону до ціни в розмірі 52 537,60 грн учасник ОСОБА_2 погодився із запропонованою ліцитатором ціною і був оголошений переможцем. Відповідний протокол підписано заступником директора Української універсальної біржі, переможцем аукціону ОСОБА_2, затверджено ліквідатором ТОВ «Франко-термінал» і скріплено печаткою. Повідомлення про результати проведення другого повторного аукціону розміщено на веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України. Згідно з платіжним дорученням від 13 травня 2016 року № 2 грошові кошти від продажу заставного майна в сумі 52 537,60 грн перераховано ПАТ КБ «Приватбанк». Судові рішення у справі, яка розглядається, з посиланням на положення статей 55, 58, 59, 61, 63, 64-68 Закону № 2343-XII, мотивовано тим, що підставою для визнання результатів аукціону недійсними є порушення встановлених Законом № 2343-XII правил проведення аукціону, а саме: правил, які визначають процедуру підготовки, проведення аукціону, які регулюють сам порядок проведення аукціону та які стосуються оформлення кінцевих результатів аукціону; – доказів, які б підтверджували допущені порушення щодо порядку оприлюднення оголошення про проведення аукціону, повідомлення про проведення аукціону власника майна та замовника, допуску до участі в аукціоні, допуску до місця проведення аукціону, порядку проведення аукціону ПАТ КБ «Приватбанк» не надано; – твердження банку про те, що майно продано за значно заниженою ціною, не прийнято судом до уваги, оскільки другий повторний аукціон передбачає, що початкова вартість майна на такому аукціоні знижується доти, доки не виявиться бажаючий укласти договір; – оцінка майна має значення лише для визначення початкової вартості майна на першому аукціоні, а на повторному та другому повторному аукціоні механізм зниження ціни передбачено законодавством; – розміщення в оголошенні фотографій об’єкта продажу за період, що передував періоду проведення аукціону, не є тим порушенням, яке б могло вплинути на ціну продажу на аукціоні; – сплата гарантійних внесків учасниками аукціону через один і той самий термінал, в один час не може бути підставою для відмови організатором у допуску учасників до участі в аукціоні; – непосвідчення договору купівлі-продажу майна нотаріально пов’язано з тим, що заставний кредитор ухиляється від передачі ліквідатору оригіналів правовстановлюючих документів на об’єкт продажу, у зв’язку з чим за скаргами ліквідатора на дії ПАТ КБ «Приватбанк» ухвалами Господарського суду Дніпропетровської області від 31 березня 2016 року та від 18 травня 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» зобов’язано негайно передати відповідні документи ліквідатору ТОВ «Франко-термінал». Разом із тим суд апеляційної інстанції зазначив, що оспорюваний договір купівлі-продажу всупереч вимогам частини четвертої статті 50 Закону № 2343-XII, статті 657 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) нотаріально не посвідчено, отже, з огляду на положення частини другої статті 215, частини першої статті 220 ЦК цей правочин є нікчемним і визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Відповідно до положень статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав, передбачених статтею 11116 ГПК. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Із наданих заявником для порівняння копій постанов Вищого господарського суду України вбачається, що суд касаційної інстанції скасував судові рішення попередніх інстанцій за наслідками розгляду заяв про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута у межах провадження в справі про банкрутство, а справи передав на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що: – у справі № 13/5025/2136/11 суди не дослідили обставин наявності (відсутності) доказів сплати переможцем аукціону коштів за придбане майно, а також укладення з переможцем відповідного договору купівлі-продажу; – у справі № 5009/4987/12 судами не з’ясовано, чи було опубліковано оголошення про проведення аукціону (повторного, другого повторного) на веб-сайті Вищого господарського суду України, чи розміщувалося відповідне оголошення на самому об’єкті продажу відповідно до вимог статті 58 Закону № 2343-XII; судами не надано оцінки доводам заявника про проведення повторного та другого повторного аукціону з порушенням строків, визначених статтею 65 Закону № 2343-XII; – у справі № 901/2966/13 суди належним чином не встановили, яке саме майно перебувало у заставі кредитора та чи надавав він згоду на реалізацію саме цього майна на оспорюваному аукціоні, чи розміщувалося оголошення про продаж майна з аукціону на самому об’єкті продажу відповідно до вимог статті 58 Закону № 2343-XII, не з’ясовано, чи містив договір про проведення аукціону умову щодо можливості зниження початкової ціни об’єкта продажу на аукціонах, чи було укладено договір купівлі-продажу за результатами проведеного аукціону. Аналіз зазначених рішень суду касаційної інстанції не дає підстав для висновку про різне застосування положень статей 41, 43, 44, 58 Закону № 2343-XII, оскільки рішення у справі, яка розглядається, ухвалено з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, при цьому у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, суд касаційної інстанції зауважив про неповне з’ясування судами у межах наданих їм процесуальним законом повноважень обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору і безпосередньо впливають на висновок суду про наявність або відсутність підстав для задоволення заяв. Доводи заявника про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, викладеному в постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими, оскільки обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, у цих справах не є подібними з огляду на те, що предметом спору у справі № 6-1749цс15 є вимога про визнання недійсними прилюдних торгів з підстав їх проведення з порушенням вимог Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про іпотеку», Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5, Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Зважаючи на те, що обставини, на які посилається заявник як на підставу для перегляду судових рішень, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи № Б26/198-09, заява ПАТ КБ «Приватбанк» не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року, постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 липня 2016 року та ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року у справі № Б26/198-09 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 31 травня 2017 року № 3-18гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/49D247FE0FEAA32EC2258144002ECB68
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», треті особи: Московський відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про припинення іпотеки та скасування обтяжень за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк»), треті особи: Московський відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції (далі – Московський ВДВС Харківського МУЮ), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про припинення іпотеки та скасування обтяжень, посилаючись на те, що 07 квітня 2007 року між ним та Акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк» (далі - АКІБ «Укрсиббанк») з метою забезпечення кредитного договору, укладеного 04 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та АКІБ «Укрсиббанк», було укладено договір іпотеки, предметом якого стала належна ОСОБА_1 на праві власності квартира АДРЕСА_1. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну квартиру приватним нотаріусом ОСОБА_2 накладено заборону. У грудні 2011 року ПАТ «Дельта банк» отримало право вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальним договорами на підставі укладеного договору купівлі-продажу прав вимоги, укладеного між ним та ПАТ «Укрсиббанк». У листопаді 2013 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до Московського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іпотеки на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі у зв’язку зі спливом строку позовної давності. Ураховуючи зазначене, позивач вважав, що оскільки на момент звернення до суду з позовом існували судові рішення, що набрали законної сили та відповідно до яких вимоги банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не задоволені у зв’язку з пропущенням відповідачем строків позовної давності для стягнення основної заборгованості, а тому, на його думку, іпотечне зобов’язання повинне бути припиненим. Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 12 травня 2016 року позов задоволено. Визнано припиненим нотаріально посвідчений договір іпотеки від 04 квітня 2007 року, укладений між ПАТ «Дельта банк» та ОСОБА_1. Знято заборону на нерухоме майно ОСОБА_1, а саме квартиру АДРЕСА_1 та вилучено запис про обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 6 грудня 2016 року заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 12 травня 2016 року в частині скасування арешту нерухомого майна, обтяження, накладених на спірну квартиру постановами державного виконавця Московського ВДВС Харківського МУЮ від 10 листопада 2014 року та 20 жовтня 2014 року та вилучення запису про обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовлено. В іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2017 року ПАТ «Дельта банк» відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Дельта банк» просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 3, 17, Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 266, 267, 509, 598, 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Дельта Банк» - ОСОБА_4 на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 07 квітня 2007 року між ОСОБА_1 та АКІБ «Укрсиббанк» на забезпечення кредитного договору, укладеного 04 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та АКІБ «Укрсиббанк», було укладено договір іпотеки, предметом якого стала належна позивачу на праві власності квартира АДРЕСА_1. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну квартиру приватним нотаріусом ОСОБА_2 накладено заборону. 8 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим договором, ПАТ «Укрсиббанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, в тому числі й договором іпотеки, укладеним з позивачем. У листопаді 2013 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до Московського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іпотеки на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі у зв’язку зі спливом строку позовної давності щодо основного зобов’язання та в силу статті 266 ЦК України відповідно й до додаткової вимоги (зокрема, накладення стягнення на заставне майно). У справі, рішення в якій переглядаються, ухвалюючи рішення про задоволення позову в його нескасованій частині, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зі спливом позовної давності до основної та додаткової вимог банку про стягнення боргу за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки в розумінні статті 509 ЦК України припиняється й основне зобов’язання за договором про надання споживчого кредиту; з огляду на це з припиненням основного зобов’язання відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека також припиняється. Апеляційний суд погодився з таким висновком і в рішенні також зазначив, що первісний кредитор та його правонаступник після ухвалених судових рішень про відмову в задоволенні позову про стягнення боргу в повному обсязі та звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку зі спливом строку позовної давності втратили право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, а тому за відсутності обґрунтованої вимоги кредитора на момент вирішення спору про припинення іпотеки слід вважати іпотеку припиненою, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року (справа № 6-118цс16). Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня, 24 лютого, 20 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що пропуск відповідачем строку позовної давності на звернення до суду з позовом за захистом свого порушеного права не свідчить про припинення іпотеки, якщо основне зобов’язання за кредитним договором не виконано. Зазначене може бути підставою для відмови в задоволенні позову банку про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до приписів статті 266 ЦК України. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 266, 267, 509, 598, 599 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України проаналізувала наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України Беляневич О.А., Бичкової С.С., Васильєвої В.А., Венедіктової В.І., Голубєвої Н.Ю., Дзери О.В., Коссака В.М., Кузнєцової Н.С., Майданика Р.А., Спасибо-Фатєєвої І.В., Харитонова Є.О., отримані в порядку статті 360-1 ЦПК України, та виходить з такого. Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України). Правила припинення зобов’язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов’язання» розділу І книги п’ятої «Зобов’язальне право» ЦК України. Норми цієї глави передбачають, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України). Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають. При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи. У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку. Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного. Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання не визнає. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо. Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється. Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом. Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням. Проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку. Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку». У справі, рішення в якій переглядаються, суди неправильно застосували вищевказані норми матеріального права та помилково вважали, що іпотека підлягає припиненню згідно з абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», оскільки основне зобов’язання ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_5 за договором про надання споживчого кредиту від 4 квітня 2007 року припинилося самим лише фактом відмови судом у позові ПАТ «Дельта банк» про стягнення заборгованості за цим кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки внаслідок пропущення строку позовної давності. Окрім того, суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково здійснили посилання на правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року у справі № 6-118цс16, з огляду на таке. Під час прийняття зазначеної постанови Верховний Суд України керувався тим, що законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних з припиненням іпотеки, оскільки іпотека за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов’язання. У справі, рішення в якій переглядаються, не встановлено факту виконання основного зобов’язання, що згідно з положеннями Закону України «Про іпотеку» є однією з підстав припинення іпотеки. З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позову ОСОБА_1 не можна визнати законними й обґрунтованими. Крім того, унаслідок неправильного застосування норм матеріального права суд не перевірив змісту договорів споживчого кредиту та іпотеки, не встановив і не зазначив у рішенні, чи передбачає кредитний договір винятки із загального правила припинення основного зобов’язання стосовно визнання спливу позовної давності підставою для припинення основного зобов’язання і, відповідно, іпотеки. У зв’язку із цим суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми закону і вирішення спору в частині позовних вимог про визнання іпотеки припиненою, зняття заборони відчуження нерухомого майна у зв’язку з іпотекою та вилучення запису про обтяження нерухомого майна з реєстру. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палата у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково. Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 12 травня 2016 року, рішення апеляційного суду Харківської області від 6 грудня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2017 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання іпотеки припиненою, зняття заборони відчуження нерухомого майна та вилучення з реєстру запису про обтяження нерухомого майна у зв’язку з іпотекою скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті позовних вимог судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-786цс17 Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України). Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають. При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи. У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку. Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного. Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання не визнає. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо. Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється. Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом. Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням. Проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку. Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 15 травня 2017 року № 6-786цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F062FFE81B504EFBC225812F004B09F2
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» від 25 травня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Мегабанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 11 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення третейського суду у вищезазначеній справі, посилаючись на те, що воно прийняте з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки справа про стягнення заборгованості за кредитним договором розглядалась без її участі, про існування спору вона не була повідомлена, жодних вимог банку не отримувала. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року ОСОБА_1 у задоволенні заяви відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року скасовано ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року, якою заяву ОСОБА_1 задоволено, а рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» від 25 травня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна скасовано. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Мегабанк» порушує питання про скасування постановлених судами апеляційної та касаційної інстанцій ухвал та залишення без змін ухвали суду першої інстанції з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди», статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права. На обґрунтування зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та на ухвалу Верховного Суду України від 19 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» у справі за позовом ПАТ «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна від 25 травня 2015 року вимоги банку задоволені в повному обсязі. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції виходив з того, що третейський суд діяв в межах своєї компетенції. Апеляційний суду Харківської області ухвалою від 7 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року скасував ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року з тих підстав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» справа не підвідомча третейським судам, оскільки ОСОБА_1 є споживачем банківських послуг. Разом з тим в іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин та за аналогічних обставин, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 листопада 2015 року скасував рішення судів попередніх інстанції про задоволення позовних вимог з огляду на те, що поручитель не є споживачем, з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором звернувся банк, а отже, вказаний спір не може вважатися спором про захист прав споживачів і справа підлягає розгляду в третейських судах. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди», статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Під час розгляду справи суди установили, що 01 серпня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Мегабанк», правонаступником якого є ПАТ «Мегабанк», та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_1, за умовами якого остання поручається перед банком за виконання ОСОБА_2 в повному обсязі усіх його зобов’язань, що виникли з кредитного договору НОМЕР_2 від 01 серпня 2008 року. Пунктом 6.1 договору поруки передбачено, що всі спори, які виникають за цим договором між сторонами, розглядаються в Постійно діючому третейському суді при Асоціації «Слобожанська перспектива» згідно з його Регламентом. Відповідно до статті 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейському суду, крім випадків, встановлених законом. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (пункт 14 цієї статті доповнено згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). У преамбулі Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Згідно з пунктом 22 цього Закону споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує, або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язку найманого працівника. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Системний аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що третейські суди можуть розглядати будь-які спори, за винятком зокрема тих, які випливають з договору споживчого кредиту і за своїм змістом пов’язані із захистом прав споживачів банківських послуг. Віднесення правовідносин до того чи іншого виду в теорії цивільного права відбувається за ознаками суб’єктів цих правовідносин та змісту цих правовідносин. Суб’єктами правовідносин споживчого кредитування є споживач послуг з надання кредиту та банк. Разом з тим порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або як договір про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Мегабанк» про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року скасувати, ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-1153цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5EB7FD8BB3375ADDC225812C004696FC
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою до ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: 28 лютого 2015 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «КБ «Приватбанк» зазначало, що 28 лютого 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 7 тис. 177 доларів США 64 центи зі щомісячним погашенням кредиту та відсотків на строк до 25 лютого 2010 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 28 лютого 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_2, а між банком та ОСОБА_1 було укладено договір застави рухомого майна, а саме автомобіля ВАЗ, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_3. Унаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 2 лютого 2015 року складала 17 тис. 828 доларів США 99 центів, що еквівалентно 287 тис. 759 грн 90 коп., які ПАТ «КБ «Приватбанк» просив стягнути солідарно з відповідачів. У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «КБ «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору. Позивач за зустрічним позовом зазначав, що ПАТ «КБ «Приватбанк» не мало право видавати кредит в іноземній валюті, оскільки відсутня відповідна ліцензія для надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті; умови укладеного між сторонами кредитного договору є несправедливими, оскільки передбачають повернення кредиту у валюті; ПАТ «КБ «Приватбанк» не ознайомив його з детальним розписом загальної вартості кредиту; розрахунок заборгованості проведено поверхово та незрозуміло для споживача. Крім того, в договорі підроблено підпис його дружини ОСОБА_3, а договір застави не був нотаріально посвідчений. Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 28 лютого 2007 року в сумі 10 тис. 591 долар США 5 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) станом на 2 лютого 2015 року складало 170 тис. 939 грн 54 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості з комісії в розмірі 90 доларів США 45 центів скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні зазначених позовних вимог. Рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за кредитом, відсотками та пенею змінено: зменшено загальну суму заборгованості з 10 тис. 591 долара США 5 центів до 5 тис. 937 доларів США 18 центів, що за курсом НБУ станом на 2 лютого 2015 року складало 95 тис. 826 грн 9 коп.; заборгованість з виплати пені зменшено з 3 тис. 808 доларів США 35 центів до 3 тис. грн. У решті рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року касаційні скарги ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 відхилено, рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року в незмінній після апеляційного перегляду частині та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові ПАТ «КБ «Приватбанк» та про задоволення свого зустрічного позову з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частин другої, третьої статті 264, статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 29 вересня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня, 15 вересня, 2 грудня 2015 року та 9 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 лютого 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 7 тис. 177 доларів США 64 центи зі щомісячною сплатою заборгованості та відсотків за кредитом на строк до 25 лютого 2010 року. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору ОСОБА_1 зобов'язавався погашати кредит щомісячно з 15 по 19 число по 249 доларів США 2 центи. У лютому 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» звернулося з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості, яка виникла станом на 4 жовтня 2011 року в розмірі 7 тис. 877 доларів США 89 центів. Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 лютого 2012 року позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено: в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 28 лютого 2007 року в сумі 7 тис. 877 доларів США 29 центів звернуто стягнення на автомобіль ВАЗ, державний НОМЕР_3, який належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу зазначеного автомобіля ПАТ «КБ «Приватбанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям цього автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ «КБ «Приватбанк» усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. При цьому суд виходив з переривання перебігу строку позовної давності, яке пов’язував з датою зарахування 1 тис. 909 доларів США 43 центів, що надійшли на погашення кредитної заборгованості після реалізації заставного автомобіля. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення комісії за кредитом, ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, змінюючи рішення в частині розміру заборгованості за кредитом та залишаючи у решті рішення суду першої інстанції без змін, виходив з того, що умовами кредитного договору передбачено погашення заборгованості щомісячними платежами, при цьому строк позовної давності був перерваний пред’явленням ПАТ «КБ «Приватбанк» у лютому 2012 року позову про звернення стягнення на предмет застави, а тому строк позовної давності перервався, починаючи з платежів за лютий 2009 року. Надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 29 вересня 2016 року не можна вважати прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки в них містяться висновки суду касаційної інстанції про переривання позовної давності з інших підстав – вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого зобов’язання. Висновки щодо застосування статей 261, 267 ЦК України, зокрема щодо перебігу позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), зроблені у постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня, 15 вересня 2015 року, на які посилається у своїй заяві ОСОБА_1, не суперечать висновку, зробленому судом касаційної інстанції у справі, яка переглядається. Не свідчить про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року висновку щодо застосування статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки у рішенні, яке переглядається, відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним з підстави пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності. Разом з цим у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2015 року міститься висновок про те, що в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 264 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Дійшовши висновку про переривання перебігу позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України, зокрема у зв’язку з пред’явленням банком позову до боржника, апеляційний суд залишив поза увагою вимоги частини третьої цієї статті: після переривання перебіг позовної давності починається заново. Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Тобто новий строк позовної давності (після його переривання) починає свій перебіг наступного дня після пред’явлення позову. Зазначивши, що пред’явленням банком позову до відповідача перебіг позовної давності перервався, апеляційний суд разом з тим з урахуванням вищезазначених вимог закону не встановив, коли почався заново перебіг позовної давності та чи не сплинув він на момент звернення позивача до суду, передчасно відхиливши заяву відповідача про застосування позовної давності. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року в частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 червня 2017 року у справі № 6-298цс17 Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Дійшовши висновку про переривання перебігу позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України, зокрема у зв’язку з пред’явленням банком позову до боржника, суд залишив поза увагою вимоги частини третьої цієї статті: після переривання перебіг позовної давності починається заново. Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Тобто новий строк позовної давності (після його переривання) починає свій перебіг наступного дня після пред’явлення позову. Зазначивши, що пред’явленням банком позову до відповідача перебіг позовної давності перервався, суд разом з тим з урахуванням вищезазначених вимог закону не встановив, коли почався заново перебіг позовної давності та чи не сплинув він на момент звернення позивача до суду, передчасно відхиливши заяву відповідача про застосування позовної давності. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Постанова від 7 червня 2017 року № 6-298цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/62F74F2FFBDB5589C2258140003F4BB0
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди за заявою Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» (далі – ПрАТ «СК «Оранта-Січ») про стягнення страхового відшкодування, моральної шкоди, пені, 3 % річних та інфляційних втрат. ОСОБА_1 зазначав, що 11 листопада 2011 року близько 20 год. 49 хв. на 128 км автошляху Київ – Одеса поблизу смт Ставище Ставищанського району Київської області сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля марки Mitsubishi Lancer, державний НОМЕР_1, що належить йому на праві власності та що перебував під його керуванням, та автомобіля марки Mazda Е 2200, державний НОМЕР_2, яким на підставі доручення керував ОСОБА_2. Унаслідок зіткнення автомобіль Mitsubishi Lancer отримав механічні пошкодження. Вироком Ставищанського районного суду Київської області від 29 травня 2012 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Цивільно-правова відповідальність власника автомобіля марки Mazda Е 2200 ОСОБА_4 на час скоєння ДТП була застрахована у ПрАТ «СК «Оранта-Січ». Позивач неодноразово звертався до страхової компанії із заявами про виплату йому страхового відшкодування, проте відповідач не виконав зобов’язання, передбаченого умовами договору страхування й безпідставно відмовив у його виплаті. Ураховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь страхове відшкодування в сумі 36 тис. 637 грн 91 коп., 5 тис. грн моральної шкоди, пеню в сумі 20 тис. 683 грн 85 коп., 3 % річних, що становить 1 тис. 791 грн 75 коп., та 26 тис. 965 грн 50 коп. інфляційних втрат. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні страхового відшкодування, пені, 3 % річних та інфляційних втрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПрАТ «СК «Оранта-Січ» на користь ОСОБА_1 33 тис. 439 грн 27 коп. страхового відшкодування, 18 тис. 823 грн 10 коп. пені, 1 тис. 635 грн 31 коп. – 3 % річних, 24 тис. 143 грн 15 коп. інфляційних втрат, вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «СК «Оранта-Січ» відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «СК «Оранта-Січ» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 29 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та статей 625, 1188 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПрАТ «СК «Оранта-Січ» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та 21 вересня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що винним у ДТП було визнано ОСОБА_2, який керував транспортним засобом і цивільно-правова відповідальність якого була застрахована власником у ПрАТ «СК «Оранта-Січ», а тому страхова компанія неправомірно відмовила у виплаті страхового відшкодування, яке підлягає стягненню разом з пенею, 3 % річних та інфляційними втратами у зв’язку з невиконанням грошового зобов’язання. Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду та передав справу на новий апеляційний розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі цього ж суду від 9 грудня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що положення статті 625 ЦК України не застосовуються до правовідносин з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, оскільки відшкодування шкоди є відповідальністю, а не грошовим зобов'язанням. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. У частині другій статті 625 ЦК України передбачено обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 8 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР) страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Згідно зі статтею 16 цього Закону договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору. Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. За статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Відповідно до частини першої статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Таким чином, грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Отже, грошовим слід вважати зобов’язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов’язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням. Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору – страхову суму. Сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик. При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування. З огляду на викладене можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між ОСОБА_4 та ПрАТ «СК «Оранта-Січ» договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, є грошовим зобов’язанням. Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання. Отже, у справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення суми страхового відшкодування, пені, 3% річних та інфляційних нарахувань, дійшли правильного висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі, є грошовим зобов’язанням, оскільки відповідно до приписів статті 16 Закону № 85/96-ВР в разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі. А тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 625 ЦК України. Відповідно до статті 3605 Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. З огляду на викладене заява ПрАТ «СК «Оранта-Січ» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року задоволенню не підлягає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 червня 2017 року у справі № 6-282цс17 Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням. Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик. При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування. З огляду на викладене можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між особою та страховою компанією договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, є грошовим зобов’язанням. Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання. Постанова від 7 червня 2017 року № 6-282цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/55484297CAC31395C2258140003F404B
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про захист прав споживачів та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит»), порушуючи умови договору депозитного вкладу, не повернуло йому суми вкладу та належних відсотків за користування коштами після закінчення строку дії договору. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 7 грудня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У липні 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 1058 – 1061, 1074 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». На підтвердження зазначеної підстави заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 і 23 березня 2016 року, в яких, на його думку, вказані норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди встановили, що 26 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» був укладений договір банківського вкладу на строк 5 місяців в іноземній валюті на суму 13996,03 доларів США зі сплатою 13 % річних за користування коштами. 27 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» із письмовою заявою про повернення йому вкладу та відсотків за користування коштами. 17 вересня 2015 року Постановою Правління Національного банку України № 612 ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» віднесено до категорії неплатоспроможних. Цього ж дня виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийнято рішення №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з 18 вересня 2015 року. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що 18 вересня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з ринку, а тому інтереси позивача підлягають захисту відповідно до положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 і 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції, задовольняючи вимоги про стягнення вкладів за договорами депозиту після введення тимчасової адміністрації, виходив з того, що порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, - його закінчення з надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду. Саме у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» до категорії неплатоспроможних Фонд запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з ринку. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, в якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшеннню ліквідаційної маси. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (10 листопада 2015 року) у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовано правильно, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Правова позиція у справі № 6-1809цс16 Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 7 червня 2017 року № 6-1809цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D5CC2FAC7F19BCAEC225813D0046DE33
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Ємця А.А., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства недійсним за заявою суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2017 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 15 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и : У травні 2015 року суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа –підприємець ОСОБА_1 (далі СПД – ФОП ОСОБА_1) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів. Позивач зазначав, що на підставі договору про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Каміла» (далі – ТОВ «ТД «Каміла») йому передано право вимоги до боржника ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства. 6 травня 2015 року ОСОБА_4 сповіщено про укладення договору про відступлення права вимоги, а також проінформовано про надання майнової поруки за виконання ним грошового зобов’язання, визначеного умовами договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства. 12 травня 2015 року новий кредитор СПД – ФОП ОСОБА_1 направив вимогу ОСОБА_4 щодо виконання ним грошового зобов’язання за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства. Посилаючись на те, що ОСОБА_4 не виконав належним чином своїх зобов’язань за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства, СПД – ФОП ОСОБА_1 просив стягнути: з ОСОБА_2 20 тис. грн майнової поруки; із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 7 млн 980 тис. грн у рахунок сплати заборгованості за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла», 4 млн 192 тис. грн індексу інфляції за весь час прострочення виконання зобов’язання, 370 тис. 189 грн 39 коп. – три проценти річних від простроченої суми; дозволити державному виконавцю в процесі виконання судового рішення звернути стягнення на користь СПД – ФОП ОСОБА_1 за рахунок реалізації рухомого та нерухомого майна боржників, їх часток у статутному капіталі товариства та грошових коштів, які знаходяться на їхніх рахунках у банківських установах. ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2, СПД – ФОП ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла», укладеного 5 травня 2015 року між ОСОБА_2 та СПД – ФОП ОСОБА_1. Позивач за зустрічним позовом зазначив, що оспорюваний правочин є договором факторингу і що внаслідок його укладення порушено права та інтереси боржника ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства. ОСОБА_5 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла» від 17 грудня 2014 року. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що на момент підписання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства ОСОБА_2 не мав правових підстав для вчинення таких дій, оскільки судовим рішенням визнано недійсними свідоцтво ТОВ «ТД «Каміла» від 17 грудня 2014 року, видане на ім’я ОСОБА_2, про підтвердження сплати ним своєї частки у статутному капіталі товариства, а також рішення загальних зборів товариства від 17 грудня 2014 року про вихід ОСОБА_2 з числа учасників товариства. Крім того, договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства не був спрямований на настання правових наслідків, обумовлених таким договором. Макарівський районний суд Київської області ухвалами від 13 листопада 2015 року та 31 серпня 2016 року зустрічні позови ОСОБА_4 та ОСОБА_5 прийняв до спільного розгляду з позовом СПД – ФОП ОСОБА_1. Макарівський районний суд Київської області рішенням від 5 вересня 2016 року позов СПД – ФОП ОСОБА_1 задовольнив, стягнув з: громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_2 на користь СПД – ФОП ОСОБА_1 20 тис. грн. майнової поруки згідно з договором про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла» солідарно з громадянином Республіки Білорусь ОСОБА_4 та громадянкою Республіки Білорусь ОСОБА_5 за прострочення виконання майнового зобов’язання, що виникло на підставі договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства від 17 грудня 2014 року; з громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_4 та громадянки Республіки Білорусь ОСОБА_5 на користь СПД – ФОП ОСОБА_1 7 млн 980 тис. грн у рахунок виконання зобов’язання за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла» від 17 грудня 2014 року та договором про відступлення права вимоги від 5 травня 2015 року, 4 млн 192 тис. грн інфляційних витрат та 370 тис. 189 грн 30 коп. трьох процентів річних від простроченої суми; вирішив питання про розподіл судових витрат; відмовив у задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_4 та ОСОБА_5. Апеляційний суд Київської області 15 листопада 2016 року рішення Макарівського районного суду Київської області від 5 вересня 2016 року в частині задо