Поиск в системе

В г. Киеве действует нотариус-оборотень - Левашов Александр Геннадьевич. Этот«черный» нотариус, предварительно вступает в сговор со стороной сделки, фальсифицирует договор таким образом, что вторая сторона сделки остаётся без денег. Помогает отбирать квартиры у одиноких людей. Также, оформляет фиктивные доверенности, которые затем используются при рейдерских захватах. Регулярно меняет рабочий офис, за последнее время поменял три офиса, таким образом заметает следы. Имеет родственницу - Гончаренко Светлану Юрьевну, которая также является киевским нотариусом (её номер телефона +380 50 014 6722), она тоже может быть причастна к мошенническим схемам. Нотариус Левашов действует в составе организованной группы, куда входят кредиторы, посредники и другие нотариусы. Список людей, засвеченных в мошеннических схемах: 1) посредница - Наталья, тел. 0666938239, 0963860510; 2) киевский нотариус Дячук Елена Борисовна, тел. 0672884727 (её офис там же, где и офис Левашова); Более подробная информация на сайте www.levashovag.at.ua Выведем мошенников на чистую воду. Если кому - либо известна какая-нибудь информация по этим людям, звонить по телефону 093143033ноль Специализируется: Квартирные аферы, кредитные аферы Номера телефонов нотариуса: 0672095958 0442272729 0443321920 Адрес нотариуса: Киев, улица Предславинская, 34б

Вот, на досуге написал статью. Еще 2 года назад обращения ко мне касательно кредитов в небанковских финансовых учреждениях (микрофинансовых организациях, МФО) составляли не более 20% от общего числа. Сегодня эта цифра на уровне 75-85%.МФО (будем использовать эту аббревиатуру для удобства) отличаются использованием крайне наглых и противозаконных коллекторских методов и приемов. Кроме того, как стало уже всем очевидно, сознательно идут на нарушение законодательства, пытаясь "выжать" из заемщика по максимуму.Такое положение вещей вызывает у "клиентов", как и практикующих кредитных юристов, крайнее обоснованное негодование и желание дать ответный бой. Еще большее непонимание вызывает бездействие Нацкомфинуслуг, хотя этот государственный орган обязан контролировать такие организации, защищать заемщиков и применять законные механизмы воздействия на вымогателей.Но обо всем по порядку. Читать дальше >>>

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 905/2559/17 Провадження № 12-264гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю. розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року (суддя Левшина Г. В.) та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року (судді Зубченко І. В., Радіонова О. О., Стойка О. В.) у справі № 905/2559/17 за позовом Компанії «Minova Holding GMBH» (далі - Компанія, позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мінова Україна» (далі - ТОВ «Мінова Україна», Товариство), ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними, УСТАНОВИЛА 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У листопаді 2017 року Компанія звернулася до господарського суду з позовом до ТОВ «Мінова Україна» та ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спецтехніки від 17 січня 2014 року, 10 й 14 лютого 2014 року та 3 березня 2014 року, укладених відповідачами. 1.2. Компанія зазначала, що внаслідок укладання оспорюваних правочинів порушені її корпоративні права як власника частки у розмірі 90 % статутного капіталу ТОВ «Мінова Україна», зокрема право на отримання прибутку та право на участь в управлінні цього товариства. 1.3. Як указував позивач, спірні договори не відповідають вимогам закону, оскільки укладені директором ТОВ «Мінова Україна» всупереч обмеженням, установленим підпунктами 12 та 28 пункту 9.2.6. Статуту ТОВ «Мінова Україна» (далі - статут) щодо виключної компетенції загальних зборів на попереднє погодження розпорядження майном Товариства, вартість якого перевищує 50 000 євро за курсом Національного банку України (далі - НБУ), а також будь-яких правочинів щодо обладнання, яке використовується на виробництві Товариства, незалежно від суми такого правочину та за відсутності реального виконання цих договорів. 1.4. Також позивач зазначив, що ОСОБА_1 не міг не знати про такі обмеження повноважень директора, оскільки самі договори містять умову про те, що директор діє на підставі статуту. 2. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року позов задоволено частково, визнано недійсним з моменту підписання договір купівлі-продажу спецтехніки від 17 січня 2014 року, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 2.2. Місцевий господарський суд установив, що з урахуванням обмежень, установлених статутом, директор Товариства, укладаючи правочин від 17 січня 2014 року щодо відчуження майна на суму, що перевищує еквівалент 50 000 євро, діяв з перевищенням повноважень, а відтак правочин, укладений відповідачами 17 січня 2014 року, слід визнати недійсним за приписами статей 92, 203, 204, 215, 241 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 2.3. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними правочинів від 10 й14 лютого 2014 року та 3 березня 2014 року, суд першої інстанції вказав, що вартість майна, відчуженого за цими договорами, не перевищувала еквівалента в 50 000 євро; також позивач не довів факту використання Товариством обладнання, яке є предметом цих правочинів, саме у виробництві, оскільки серед видів діяльності Товариства є також і продаж обладнання. 2.4. Оцінюючи доводи ОСОБА_1 щодо неможливості розгляду цього спору судами господарської юрисдикції, місцевий господарський суд вказав, що спір у цій справі виник у зв`язку із захистом позивачем своїх корпоративних прав, а тому підлягає розгляду господарським судом незалежно від суб`єктного складу сторін. 2.5. Донецький апеляційний господарський суд постановою від 3 вересня 2018 року рішення Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року скасував у частині відмови в задоволенні позовних вимог Компанії та ухвалив нове рішення, яким визнав недійсними з моменту підписання договори купівлі-продажу спецтехніки від 10 та 14 лютого, 3 березня 2014 року, укладені ТОВ «Мінова Україна» і ОСОБА_1 ; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 2.6. Апеляційний господарський суд указав на те, що обладнання, відчужене за спірними правочинами, обліковувалось у ТОВ «Мінова Україна» саме як основні засоби відповідно до пункту 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», а тому на відчуження такого майна поширюється обмеження, встановлене підпунктом 28 пункту 9.2.6 статуту Товариства. Тож директор Товариства діяв з перевищенням повноважень, укладаючи всі спірні правочини. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. 1 жовтня 2018 року ОСОБА_1 подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року, в якій просив судові рішення у справі скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 3.2. Мотивуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 посилався на свою необізнаність щодо обмеження повноважень директора Товариства, адже відповідних положень не було у наданій йому копії статуту Товариства, а також на фактичне виконання та подальше схвалення Товариством спірних правочинів шляхом передачі майна та отримання коштів, подальшими правочинами відповідачів щодо придбаного майна. Ці фактичні обставини не були враховані та досліджені судами попередніх інстанцій усупереч статті 241 ЦК України. 3.3. Крім того, ОСОБА_1 зазначав, що розгляд спорів про визнання недійсними правочинів, де одним з відповідачів є фізична особа, не належить до юрисдикції господарських судів. 3.4. Ухвалою від 11 жовтня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження у справі № 905/2559/17 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки однією з підстав оскарження судових рішень є порушення правил суб`єктної юрисдикції. 3.5. Ухвалою від 13 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 905/2559/17 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ «Мінова Україна» в особі директора Аверкіна Івана Никаноровича (продавець) та фізична особа ОСОБА_1 (покупець) уклали договори купівлі-продажу спецтехніки: від 17 січня 2014 року на загальну суму 650 000 грн, від 10 лютого 2014 року на загальну суму 40 000 грн, від 14 лютого 2014 року на загальну суму 250 000 грн, від 3 березня 2014 року на суму 300 000 грн. 4.2. На час підписання цих договорів ТОВ «Мінова Україна» діяло на підставі свого Статуту, затвердженого протоколом № 1 установчих зборів учасників від 3 березня 2008 року зі змінами від 17 червня 2008 року, 5 квітня 2012 року, державна реєстрація яких підтверджена відмітками державного реєстратора про проведення державної реєстрації змін до установчих документів на титульному аркуші статуту. 4.3. Підпунктом 12 пункту 9.2.6 статуту у відповідній редакції визначено, що до виключної компетенції зборів належить попереднє письмове погодження розпорядження грошовими коштами (включаючи перерахування коштів) та майном Товариства, вартість якого перевищує еквівалент 50 000 євро за курсом НБУ на день вчинення операції. 4.4. Також згідно з підпунктом 28 пункту 9.2.6 статуту до виключної компетенції зборів належить попереднє погодження будь-яких правочинів щодо обладнання, що використовується у виробництві Товариства (включаючи, але не обмежуючись, будь-які договори щодо відчуження обладнання), незалежно від суми такого правочину. 4.5. Позивач, який є власником частки Товариства у розмірі 90 %, звернувся з цим позовом про визнання недійсними правочинів, укладених директором Товариства з перевищенням повноважень, посилаючись на порушення його корпоративних прав, зокрема права на отримання прибутку та права на участь у Товаристві. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду 5.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Щодо юрисдикції спору 5.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 5.3. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 5.4. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 5.5. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з цим позовом, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.6. Підвідомчість господарських справ була установлена статтею 12 ГПК України (у вказаній вище редакції), за змістом пункту 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. 5.7. ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди, серед іншого, розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах (стаття 20 цього Кодексу). 5.8. За положеннями частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. 5.9. Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 5.10. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України). 5.11. Згідно зі статтею 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. 5.12. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Участь у Товаристві майном і узгодження між учасниками спільного управління ним наділяє учасника корпоративними правами, а тому відносини щодо цих прав мають характер корпоративних правовідносин (частини перша, третя статті 167 ГК України). 5.13. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про господарські товариства» учасник товариства має право, зокрема, брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах. 5.14. Тобто якщо учасник (акціонер) господарського товариства обґрунтовує позовні вимоги про визнання недійсним договору про відчуження майна цього товариства порушенням останнім у ході статутної діяльності корпоративних прав такого учасника (акціонера), то цей спір належить до юрисдикції господарських судів незалежно від того, чи є іншим відповідачем у справі як фізична особа сторона оспорюваного договору. 5.15. Оскільки позивач має частку у статутному фонді Товариства, посилається на порушення права управління Товариством унаслідок відчуження за спірними правочинами без рішення загальних зборів майна цього Товариства, отже, обґрунтовує позовні вимоги порушенням своїх корпоративних прав, спір належить до юрисдикції господарських судів. 5.16. Ураховуючи вищевикладене, господарські суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхили доводи ОСОБА_1 щодо непідвідомчості цього спору судам господарської юрисдикції з огляду на склад сторін справи. 6. Щодо суті позовних вимог 6.1. Відповідно до статей 509, 510 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор. 6.2. Згідно зі статтями 92, 97 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. 6.3. За положеннями статті 98 ЦК Українизагальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом. 6.4. Відповідно до статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди). 6.5. З наведених норм права вбачається, що за договором, укладеним Товариством, права та обов`язки набуваються самим Товариством як стороною договору. При цьому сукупність прав та обов`язків безпосередньо учасників цього Товариства укладенням товариством договору ніяк не змінюється. 6.6. Повноваження діяти від імені юридичної особи є можливістю створювати, змінювати, припиняти цивільні права та обов`язки юридичної особи (стаття 239 ЦК України). Таке повноваження не належить до корпоративних прав учасника юридичної особи. Отже, підписання ТОВ «Мінова Україна» оспорюваних договорів без передбаченого статутом попереднього погодження загальними зборами цього Товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого Товариства, а не корпоративних прав його учасника, оскільки генеральний директор діяв саме від імені Товариства, а не його учасників. 6.7. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 2 травня 2018 року у справі № 923/20/17 дійшов висновків, відповідно до яких укладення директором товариства договорів, сума яких перевищує визначену в статуті суму без передбаченої статутом згоди загальних зборів товариства порушує корпоративні права позивача на управління справами такого товариства, які полягають у наданні згоди учасниками товариства, оформленого рішенням загальних зборів учасників, на укладання таких договорів. 6.8. Водночас Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку у постанові від 8 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), оскільки згода загальних зборів товариства на укладення договору є згодою органу управління товариства, який діє від імені товариства. 6.9. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства не мають права. 6.10. Підписання виконавчим органом товариства договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди вищого органу цього товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника. 6.11. Отже, підписання директором ТОВ «Мінова Україна» оспорюваних договорів без попереднього письмового погодження загальними зборами цього Товариства може порушувати права та інтереси цього Товариства, а не корпоративні права позивача. 6.12. Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги усталену практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатись як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи (див., зокрема, рішення від 20 травня 1998 року у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява № 29010/95; рішення від 18 жовтня 2005 року у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28-30; рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 30). При цьому навіть у разі, якщо юридичну особу було ліквідовано, Європейський суд з прав людини розглядає справи за заявою саме такої юридичної особи, допускаючи її представництво в особі акціонера (учасника), якщо юридична особа не може брати участь у справі в особі своїх органів (рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 1 резолютивної частини). 6.13. Ураховуючи відсутність порушення спірними договорами прав та інтересів позивача, що є самостійною підставою для відмови у позові, Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності надавати оцінку законності спірних договорів. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Положеннями статті 300 ГПК України передбачено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 7.2. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 7.3. Частинами першою - третьою статті 311 ГПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, зокрема, неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 7.4. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, рішення Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року у справі № 905/2559/17 скасувати, ухваливши нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. 8. Щодо розподілу судових витрат 8.1. У зв`язку зі скасуванням рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції, прийняттям нового рішення відповідно до приписів статей 129, 315 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат. 8.2. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача. 8.3. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування судових рішень у справі та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, судові витрати, понесені ОСОБА_1 у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, покладаються на позивача. 8.4. Оскільки відповідач сплатив судовий збір за подачу касаційної скарги в більшому розмірі, ніж установлено законом, а саме 19 200 грн (замість 12 800 грн (200 % від 1600х4 грн), то згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена в більшому розмірі, ніж установлено законом, сума судового збору повертається за ухвалою судуза клопотанням особи. Відповідне клопотання у матеріалах справи відсутнє. Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року у справі № 905/2559/17 скасувати. Ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові. Стягнути з Компанії «Minova Holding GMBH» (45307, Німеччина, Essen, Am Techlogiepark 1, HSBC Trinkaus & Burkhardt AG (Sort Code 300 308 80) 001 4087 001 , IBAN: НОМЕР_4, SWIFT-BIC: TUBDDEDD) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_3 ) 9 600 (дев`ять тисяч шістсот) гривень судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, та 12 800 (дванадцять тисяч вісімсот) гривень за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 85412931

ПОСТАНОВА Іменем України 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 668/13907/13-ц Провадження N 14-153цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н. 0., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко 0. Р., Лобойка Л.М., Прокопенка 0. Б., Саприкіної І.В., Ситнік 0. М., Ткачука 0. С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_15 про перегляд рішення Апеляційного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року у складі суддів Прокопчук Л.П., Базіль Л.В., Полікарпової 0. М. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у складі суддів Луспеника Д.Д., Гулька Б.І., Журавель В.І., Хопти С.Ф., Штелик С.П. за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Херсонгазсервіс" (далі - ТОВ "Херсонгазсервіс") до ОСОБА_15, третя особа - приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Довгань Оксана Іванівна, про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2013 року приватне акціонерне товариство "Херсонгазсервіс", правонаступником якого е ТОВ "Херсонгазсервіс", звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 27 жовтня 2010 року між відкритим акціонерним товариством "Херсонгазсервіс" (далі - ВАТ "Херсонгазсервіс") як продавцем та ОСОБА_15 як покупцем укладено та нотаріально посвідчено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення - центральної майстерні літ. "В", загальною площею 825,6 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1, вартістю 346 749,00 грн. Від імені товариства договір укладений не уповноваженою на те особою - головою правління, який не мав права одноособово розпоряджатися спірним майном. Крім того, зазначеним договором передбачена домовленість сторін про встановлення сервітуту, який полягає в праві продавця безперешкодно користуватися приміщенням N 8, розташованим в центральній майстерні літ. "В", відповідно до його цільового призначення у зв'язку з тим, що на його території знаходяться електрощитові виробничої бази, належної товариству. Позивач зазначив, що без дозволу керівних органів управління товариства та без схвалення спостережною радою і без рішення загальних зборів товариства на встановлення сервітуту такі умови договору не могли бути включені до спірного договору, також договором не визначені умови щодо земельної ділянки, якою користується товариство й про такі обмеження відповідачка мала б знати. У зв'язку з цим, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд визнати договір купівлі-продажу від 27 жовтня 2010 року недійсним на підставі статей 92, 115, частин першої - третьої статті 203, частини першої статті 215, статті 628 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 22 січня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення - центральної майстерні літ. "В" загальною площею 825,6 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1, укладений 27 жовтня 2010 року між ВАТ "Херсонгазсервіс" та ОСОБА_15 Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року рішення Апеляційного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року залишено без змін. У жовтні 2017 року ОСОБА_15, в інтересах якої діє адвокат Лещенко О.В., звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 92 та 241 ЦК України та статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства" в частині надання правової оцінки укладенню виконавчим органом юридичної особи договорів за відсутності відповідного рішення загальних зборів. Просила рішення судів апеляційної та касаційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. В обґрунтування зазначених підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення), ОСОБА_15 послалася на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у справі N 757/10133/16-ц, постанову Вищого господарського суду України від 9 листопада 2016 року у справі N 918/405/15 та постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 6-72цс17, від 27 квітня 2016 року у справі N 6-62цс16, від 6 квітня 2016 року у справі N 3-84гс16. Ухвалою Верховного Суду України від 14 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії заяви з доданими до неї матеріалами особам, які беруть участь у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147Л/ІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147Л/ІІІ), яким ЦПК України викладений у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу). Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 березня 2018 року справу призначено до розгляду. Відповідно до абзацу другого частини другої статті 3602 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. ОСОБА_15, в інтересах якої діє адвокат Лещенко О.В., подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду клопотання про передачу цивільної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що у цій справі ухвала суду касаційної інстанції оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї ж норми права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної та господарської). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Ухвалою від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. За змістом положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню. Під час розгляду справи судами встановлено, що 27 жовтня 2010 року між ВАТ "Херсонгазсервіс", правонаступником якого є позивач, і ОСОБА_15 укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого товариство продало за 346 749 грн об'єкт нерухомого майна, а саме центральну майстерню літ. "В" загальною площею 825,6 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1. Інвентаризаційна вартість об'єкта нерухомого майна складає 41 073 грн. Від імені продавця договір підписаний головою правління Балюком І.Я., який діє на підставі статуту товариства. Відповідно до пункту 6.1 статуту ВАТ "Херсонгазсервіс", в редакції 1999 року, товариство є власником майна, що складається з основних фондів, обігових коштів, а також інших матеріальних і нематеріальних цінностей, активів, переданих йому засновниками, вартість яких відображена в балансі товариства. Згідно з пунктом 5.2 статуту товариства його статутний фонд складає 97 056,96 грн. Пунктом 6.2 статуту визначено, що товариство має право майно продавати та купувати, передавати і отримувати безкоштовно, обмінювати, здавати і брати в оренду, давати і брати у позичку тощо. Згідно з пунктом 8.2 статуту визначено перелік питань, що належать до компетенції загальних зборів акціонерів, до яких не включено вирішення питань про укладення угод щодо відчуження майна товариства. Пунктом 9.3 статуту визначено перелік питань, які належать до компетенції спостережної ради товариства, серед яких - затвердження умов договорів (угод) та надання права на заставу майна товариства на суму, що перевищує його статутний фонд. Спостережна рада є колегіальним органом, яка складається з трьох членів і формується на загальних зборах акціонерів строком на три роки. Членами цієї ради можуть бути тільки акціонери товариства (пункт 9.7 статуту). Згідно з п. 10.1 статуту виконавчим органом товариства, який здійснює оперативне керівництво його поточною діяльністю, є правління товариства, яке складається з п'яти членів, обирається на загальних зборах акціонерів строком на три роки. Відповідно до пунктів 10.4, 10.7 статуту роботою товариства керує голова правління, який є керівником товариства і діє від його імені без доручення, та який обирається загальними зборами акціонерів строком на три роки. Голова правління здійснює від імені товариства усі види цивільно-правових угод, в т. ч. кредитних, розпоряджається майном і коштами товариства, крім випадків, віднесених цим статутом до компетенції загальних зборів акціонерів і спостережної ради. Пунктами 10.5, 10.12 статуту встановлено, що правління вирішує всі питання діяльності товариства, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Засідання правління є правомочним, якщо на ньому беруть участь не менше 3/4 членів правління. Рішення правління приймається простою більшістю голосів його членів, присутніх на засіданні. Згідно з протоколом N 1 зборів акціонерів ВАТ "Херсонгазсервіс" від 27 червня 2008 року членами правління цього товариства були обрані: Галюк І.Я. (голова правління), Расторгуев С.В., Нікітенко В.Ф., Лапицька Т.Л., Чихун Т.С. В протоколі засідання правління ВАТ "Херсонгазсервіс" від 10 вересня 2010 року (на якому вирішено реалізувати цех підготовки виробництва, розташований на АДРЕСА_1, та доручено Галюку І.Я. розробити механізм вільної реалізації цього цеху) вказано, що в засіданні брали участь три члени правління: Галюк І.Я., Лапицька Т.Л., Нікітенко В.Ф. Згідно з протоколом засідання спостережної ради N 1 від 11 вересня 2010 року (на якому надано дозвіл реалізувати майстерні підготовки виробництва, розташовані на АДРЕСА_1, та доручено Галюку і. Я. розробити механізм вільної реалізації цеху підготовки виробництва) вказано, що в засіданні брали участь Сердюк О.М. (голова спостережної ради), ОСОБА_25, ОСОБА_26 (члени спостережної ради). Відповідно до даних річної фінансової звітності та балансу ВАТ "Херсонгазсервіс" за 2009 рік вартість активів товариства за 2009 рік складає 294 000 грн. Зазначена вартість активів станом на 31 грудня 2009 року підтверджена і аудиторською довідкою незалежної аудиторської фірми "Пріоритет" від 19 квітня 2016 року. На час укладення спірного договору ВАТ "Херсонгазсервіс" перебувало у складному фінансовому стані та мало заборгованість перед бюджетом та працівниками з виплати заробітної плати, в тому числі перед акціонерами. Ці підстави зазначені у протоколах засідань правління і спостережної ради від 10 та 11 вересня 2010 року відповідно. Після укладення договору відповідачем вчинялись дії щодо оплати нерухомого майна, а позивачем така оплата приймалась, про що свідчать фінансові документи (прибуткові касові ордера). Отримавши кошти за договором, підприємство розрахувалось із боргами та погасило заборгованість із заробітної плати, що підтвердив допитаний у судовому засіданні свідок, який на час укладення договору був акціонером товариства та головою спостережної ради. У подальшому між сторонами договору погоджувались та вирішувались питання щодо відведення земельної ділянки, про що свідчать листи голів правління Галюка І. Я та ОСОБА_27 ОСОБА_15 брала участь у витратах з охорони майна, оплачувала використану електричну енергію та інші рахунки. Рішення правління і спостережної ради від 10 та 11 вересня 2010 року були об'єктом спору у господарській справі N 923/130/14 за позовом ОСОБА_28 до ПАТ "Херсонгазсервіс" про визнання їх недійсними. Одеським апеляційним господарським судом розглянуто апеляційну скаргу ОСОБА_15 (як третьої особи, права якої порушено судовим рішенням суду першої інстанції). Постановою цього суду від 14 січня 2016 року, яка набрала законної сили, у позові ОСОБА_28 відмовлено. Встановлено, що: рішення про відчуження центральної майстерні літ. "В" загальною площею 825,6 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1 (яка є предметом оспорюваного договору) мало прийматися спостережною радою; рішення спостережної ради від 11 вересня 2010 року відповідає положенням статуту товариства та чинного законодавства; позивачкою не доведено, що воно прийняте з перевищенням повноважень спостережної ради. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із положень частини третьої статті 92, статті 241 ЦК України, згідно з якими у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження; правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку представляють, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Оскільки оспорюваний правочин є значним у силу положень пункту 18 частини другої статті 52, частин першої та другої статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства", то його укладення мало відбуватись на підставі рішень загальних зборів товариства за попереднім поданням спостережної ради товариства. У той же час статутом передбачено, що умови договорів (угод) на суму, що перевищує статутний фонд товариства, мали затверджуватись рішенням спостережної ради і статут не містить будь-яких обмежень щодо повноважень голови правління на укладення угод. Ураховуючи викладене, ВАТ "Херсонгазсервіс" не доведено, що ОСОБА_15 знала або за всіма обставинами не могла не знати про наявність обмежень на укладення головою правління товариства угоди від його імені. Мета, з якою позивачем укладено оспорюваний договір, дії позивача з його виконання (у тому числі прийняття оплати, подальше спільне з відповідачем утримання майна) дають підстави вважати правочин схваленим особою; на користь якої його було укладено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове про задоволення позову, апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідачка зобов'язана була витребувати у ВАТ "Херсонгазсервіс" інформацію про дані останньої річної фінансової звітності (за 2009 рік), щоб упевнитися у наявності повноважень у керівника товариства на укладення оспорюваного значного правочину відповідно до вимог законодавства, чого вона не зробила, а тому вона діяла недобросовісно та нерозумно. Крім того, в ОСОБА_15 була можливість ознайомитися з положеннями статуту товариства та перевірити обсяг повноважень його керівника під час посвідчення договору купівлі-продажу нотаріусом, а тому відповідачка знала і за всіма обставинами не могла не знати про відсутність в нього повноважень на укладення оспорюваного правочину. Разом із тим, у наданій для порівняння копії постанови Вищого господарського суду України від 9 листопада 2016 року у справі N 918/405/15, правовідносини у якій є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що директор товариства вчинив значний правочин з перевищенням обсягу повноважень. Проте сторонами оспорюваного правочину протягом тривалого часу вчинялися дії, спрямовані на його виконання, зокрема щодо передачі та прийняття предмету цього правочину, його оплати. Тому саме по собі перевищення директором позивача повноважень на укладення від імені товариства такого договору не створює підстави для визнання його недійсним у силу положень статті 241 ЦК України, оскільки за фактичними обставинами справи договір не тільки прийнято до виконання, але й виконано. Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 20 вересня 2017 року у справі N 757/10133/16-ц, копію якої надано для порівняння, залишено без змін рішення апеляційного суду, яким відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного від імені товариства директором з перевищенням повноважень. В основу цього судового рішення покладено висновок про те, що позивач (товариство) не підтвердив належними та допустимими доказами наявності зловмисної домовленості між представником позивача та відповідачем при укладенні договору купівлі- продажу квартири. Суд апеляційної інстанції правильно застосувавши статтю 92 ЦК України вірно встановив, що покупець, укладаючи оспорюваний договір, діяв добросовісно і розумно, ним виконано обов'язки за договором, а також відсутні обґрунтовані підстави для висновку, що участь відповідача (покупця) в укладенні договору була формальною, спрямованою на протиправне позбавлення товариства нерухомого майна. Викладене свідчить про наявність неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статей 92, 241 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. За змістом положень статей 11, 509, 526, 599 ЦК України зобов'язальні правовідносини виникають, у тому числі, з договорів, які мають виконуватися належним чином відповідно до їх умов та вимог законодавства, припинення яких обумовлюється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України). Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 ЦК України). На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. З огляду на приписи статей 92, 237 - 239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов'язки за цією довіреністю. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України постановах від 27 квітня 2016 року у справі N 6-62цс16, 12 квітня 2017 року у справі N 6-72цс17, копії яких надано в обґрунтування заяви про перегляд судових рішень. Таким чином, для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе юридична особа. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання. Не зазначивши обставин, які безспірно свідчать про обізнаність відповідачки щодо наявності обмежень у представника продавця на відчуження майна, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкових висновків про визнання оспорюваного правочину недійсним. При цьому такого висновку апеляційний суд дійшов, узявши до уваги ті самі факти та обставини, що були встановлені судом першої інстанції, здійснивши їх переоцінку. Разом із тим, доводи ОСОБА_15 про неоднакове застосування статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства" не знайшли свого підтвердження, оскільки в оскаржуваних судових рішеннях, і в судових рішеннях, наданих в обґрунтування заяви, в яких міститься посилання на зазначену норму, суди застосували її однаково та відповідно до встановлених у справі обставин. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем не доведено обізнаність відповідачки про наявність обмежень повноважень голови правління ТОВ "Херсонгазсервіс" на укладення оспорюваного правочину. Отже, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України (у редакції, яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII підлягає застосуванню під час перегляду справи Верховним Судом) є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. За таких обставин рішення Апеляційного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 22 січня 2016 року. Статтею 88 ЦПК України (у редакції, яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII підлягає застосуванню під час перегляду справи Верховним Судом) встановлено, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з квитанціями від 11 листопада 2016 року N 0.0.649397765.1 та від 26 вересня 2017 року N 0.0.858173298.1 ОСОБА_15 сплачено судовий збір у розмірі 137,64 грн за подання касаційної скарги та 149,11 грн за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті З603, частиною першою статті 3604 ЦПК України у редакції до набрання чинності Закону N 2147-VIII, статтями 403-404, положень підпунктів 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_15 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року скасувати, рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 22 січня 2016 року залишити в силі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Херсонгазсервіс" на користь ОСОБА_15 286,75 грн (двісті вісімдесят шість гривень сімдесят п'ять копійок) судового збору за подання касаційної скарги та заяви про перегляд судового рішення у справі N 668/13907/13-ц. Видачу наказу доручити Суворовському районному суду м. Херсона. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.В. Британчук О.М. Ситнік Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Державний герб України ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 [email protected] ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "10" січня 2019 р. Справа № 910/12208/18 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Чорної Л.В. суддів: Кравчука Г.А. Агрикової О.В. при секретарі судового засідання Громак В.О. за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання розглянувши апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.11.2018р. (повний текст складено та підписано 21.11.2018р.) у справі № 910/12208/18 (суддя Літвінова М.Є.) за позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що діє як ліквідатор Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» до 1. ОСОБА_2 2. ОСОБА_3 3. ОСОБА_4 4. ОСОБА_5 5. ОСОБА_6 6. ОСОБА_7 7. ОСОБА_8 8. ОСОБА_9 9. ОСОБА_10 10. ОСОБА_11 11. ОСОБА_12 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічне акціонерне товариство «Старокиївський банк» про відшкодування шкоди 170 572 708,86 грн. В С Т А Н О В И В : Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.11.2018р. у справі №910/12208/18 позовну заяву Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що діє як ліквідатор Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» залишено без розгляду в порядку частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України. Ухвала мотивована тим, що позовну заяву у даній справі від імені ПАТ «Старокиївський банк» підписано неуповноваженою особою - Фондом. Не погоджуючись із прийнятою ухвалою, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.11.2018р. по справі №910/12208/18 та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апеляційна скарга мотивована тим, що позов заявлено Фондом від власного імені в порядку частини 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2018р. відкрито апеляційне провадження. У зв'язку з перебуванням судді Тищенко А.І. у відпустці, відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.01.2019р., для розгляду апеляційної скарги у даній справі визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Чорна Л.В. судді: Агрикова О.В., Кравчук Г.А. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.01.2019р. апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.11.2018р. прийнято до провадження у визначеному складі суду. Від відповідачів 1, 3, 4, 9 надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу. Відповідачі 1, 3, 4, 9 заперечують проти апеляційної скарги та просять суд апеляційної інстанції залишити ухвалу суду першої інстанції без змін, посилаючись на те, що Фонд безпосередньо може реалізовувати законодавчо визначені повноваження органу управління конкретного банку тільки у випадку, якщо такі повноваження не були ним делеговані уповноваженій особі або раніше делеговані повноваження уповноваженої особи буди відкликані (повернуті) Фондом. Відповідачі 2, 7, 8, 10, 11 також заперечують проти апеляційної скарги. Третя особа підтримує апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Відповідачі 5, 6, 9 своїх представників, чи особисто, в судове засідання не направили, про причини неявки суд не повідомили, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлені. Відповідно до пункту 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до пунктів 1, 2, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до пункту 1 статті 271 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, апеляційний господарський суд встановив наступне. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, як ліквідатор Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 про стягнення на свою користь 170 572 708,86 грн. шкоди завданої юридичній особі її посадовою особою. Відповідно до статті 3 та пункту 8 частини 2 статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, установлених цим Законом. Аналіз функцій Фонду, викладених в статтях 4, 37 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків рішення, а з іншого, здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. Згідно з пунктом 17 частини 1 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом частин 1, 3, 5 статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а виконавча дирекція Фонду у цей же строк призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду), якій Фонд делегує всі або частину своїх повноважень тимчасового адміністратора. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Усі або частина повноважень Фонду, визначені цим Законом, можуть бути делеговані одній або кільком уповноваженим особам Фонду. У разі делегування повноважень кільком уповноваженим особам Фонд зазначає обсяг повноважень кожної з них. Здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговано тільки одній уповноваженій особі. Аналогічні приписи стосовно делегування Фондом своїх повноважень містить частина 3 статті 47 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка врегульовує організацію роботи уповноваженої особи Фонду в процедурі ліквідації банку та передбачає, що всі або частина повноважень Фонду, визначених цим Законом, можуть бути делеговані одній або кільком уповноваженим особам Фонду, крім організації реалізації майна банку, що ліквідується. У разі делегування повноважень кільком уповноваженим особам Фонд чітко зазначає межі повноважень кожної з них. Здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговано тільки одній уповноваженій особі. Відповідно до частини 2 статті 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», діючи як орган управління банку, Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень мають право, зокрема заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду. На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду, зокрема діє без довіреності від імені банку, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (частина 4 вказаної статті) . Таким чином, з моменту запровадження в банку тимчасової адміністрації (ліквідації) Фонд набуває повноважень органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій та може діяти особисто або шляхом делегування своїх повноважень (всіх або частини) відповідній уповноваженій особі. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. При цьому внаслідок делегування Фондом своїх повноважень ліквідатора конкретного банка визначеній ним уповноваженій особі саме остання одноосібно набуває повноважень органу управління банку та з метою їх реалізації має право у тому числі заявляти та підписувати від імені банку позови до суду. Натомість Фонд безпосередньо у цьому випадку (делегування повноважень), хоча і залишається носієм законодавчо закріплених за ним повноважень органу управління банку, тобто відповідних повноважень не втрачає, проте на період делегування втрачає правомочності з їх реалізації, якими на цей період наділяється виключно уповноважена особа Фонду. В іншому випадку одночасна реалізація вказаних повноважень як Фондом безпосередньо, так і уповноваженою особою Фонду, означатиме існування одночасно двох окремих органів управління юридичної особи з тотожним змістом повноважень та функцій, у тому числі представництва юридичної особи, що суперечить змісту вищенаведених положень статей 34, 37, 47 України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Враховуючи вищенаведене, Фонд безпосередньо може реалізовувати законодавчо визначені повноваження органу управління конкретного банку тільки у випадку, якщо такі повноваження не були ним делеговані уповноваженій особі або раніше делеговані повноваження уповноваженої особи були відкликані (повернуті) Фондом. Судом встановлено, що позов у даній справі від імені та в інтересах ПАТ «Старокиївський банк» поданий безпосередньо Фондом і позовна заява підписана представником Фонду Жегуліним Ю.М. на підставі довіреності №27-26502/17 від 27.12.2017р. Відповідно до постанови Правління Національного Банку України від 11.09.2014р. № 563 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 17.09.2014р. № 92 «Про початок процедури ліквідації Акціонерного товариства «ІМЕКСБАНК» та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації ОСОБА_15 строком на 1 рік з 18.09.2014р. по 18.09.2015р. включно. У подальшому процедура ліквідації була продовжена до 18.09.2016р. і делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «Старокиївський Банк» ОСОБА_15 по 18.09.2016р. включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 18.08.2016р. № 8555 продовжено процедуру ліквідації до 18.09.2017р. і продовжено повноваження ліквідатора ПАТ «Старокиївський Банк» ОСОБА_15 по 18.09.2017р. включно. В подальшому Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 21.08.2017р. № 3697 продовжено строки здійснення ліквідації до 17.09.2018р. і продовжено повноваження ліквідатора ПАТ «Старокиївський Банк» ОСОБА_15 по 17.09.2018р. включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 21.12.2017р. № 5462 звільнено від виконання обов'язків уповноваженої особи Фонду на ліквідацію та відкликано всі повноваження ліквідатора ПАТ «Старокиївський Банк» ОСОБА_15 з 26.12.2017р. З 26.12.2017р. призначено уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації ОСОБА_16. В подальшому рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 27.08.2018р. № 2366 продовжено строки здійснення ліквідації на один рік з 18.09.2018р. по 17.09.2019р. включно, продовжено повноваження ліквідатора ПАТ «Старокиївський Банк» ОСОБА_16 строком на один рік з 18.09.2018р. по 17.09.2019р. включно. Також відомості щодо уповноваженої особи ОСОБА_16, як керівника ПАТ «Старокиївський банк» з 26.12.2017р., внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та згідно з положеннями статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань». Доказів відкликання Фондом делегованих уповноваженій особі повноважень органу управління банку на момент заявлення позову в даній справі до суду не подано. Отже, внаслідок делегування повноважень органу управління ПАТ «Старокиївський банк» уповноваженій особі Фонду, сам Фонд, як юридична особа, на період делегування позбавлений можливості реалізації таких повноважень, а отже не має права звертатися особисто до суду з позовом від імені ПАТ «Старокиївський банк». Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її. Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного суду від 17.10.2018 у справі № 916/2024/17. За таких обставин, суд першої інстанції правомірно та обґрунтовано залишив позов без розгляду. Щодо доводів наведених у апеляційній скарзі суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» фонд або уповноважена особа Фонду у разі недостатності майна банку звертається до пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. Фонд або уповноважена особа Фонду також має право заявити вимоги до небанківської фінансової установи, якою від фізичних осіб залучені як позики або вклади кошти, що згідно з цим Законом прирівнюються до вкладів. Кошти, стягнуті з пов'язаних із банком осіб як відшкодування шкоди, а також з небанківських фінансових установ, зазначених в абзаці першому цієї частини, включаються до ліквідаційної маси банку. У разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду. Такі вимоги забезпечуються накладенням арешту на грошові кошти та майно осіб, до яких вони заявлені, у порядку забезпечення позову. Ліквідація неплатоспроможного банку не є підставою для закінчення судового розгляду на підставі поданого Фондом позову до пов'язаної з банком особи та не є підставою для звільнення від відповідальності пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду. Отже, ліквідатор (у цьому випадку Фонд, у тому числі керівник ліквідаційної процедури - його уповноважена особа) з дня свого призначення отримав можливість самостійного прийняття рішень щодо використання майнових активів банку та розпорядження ними, управління банком та керівництва його господарською діяльністю, тобто законодавчо закріплені повноваження ліквідатора прирівняні до обов'язків, які виконує власник, та прав, наданих власнику банку. Це підтверджується повноваженнями Фонду чи його уповноваженої особи, передбаченими частиною 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у разі недостатності майна банку звертатися до пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. При цьому слід зазначити, що одночасна реалізація вказаних повноважень як Фондом безпосередньо, так і уповноваженою особою Фонду, означатиме існування одночасно двох окремих органів управління юридичної особи з тотожним змістом повноважень та функцій, у тому числі представництва юридичної особи, що суперечить вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Дослідивши матеріали справи, Північний апеляційний господарський суд приходить до висновку, що господарським судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, повно з'ясовано та доведено обставини, що мають значення для справи, зроблені висновки відповідають дійсним обставинам справи. За наведених у даній постанові обставин, Північний апеляційний господарський суд доходить до висновку, що відсутні підстави для зміни чи скасування ухвали Господарського суду міста Києва від 14.11.2018р. у справі №910/12208/18. керуючись ст.ст. 270, 271, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.11.2018 р. у справі №910/12208/18 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. 2. Матеріали справи №910/12208/18 повернути до місцевого господарського суду. 3. Копію постанови надіслати сторонам у справі. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення. Головуючий суддя Л.В. Чорна Судді Г.А. Кравчук О.В. Агрикова http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79189708

Державний герб України УХВАЛА 23 листопада 2018 року Київ справа №815/1801/18 адміністративне провадження №К/9901/65894/18 Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Білоуса О.В., перевіривши касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року у справі за позовом Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4 до Міністерства юстиції України, третя особа - Державне підприємство «Національні інформаційні системи», про визнання протиправним та скасування наказу, УСТАНОВИВ: 12 листопада 2018 року скаржник звернувся до суду касаційної інстанції з вказаною касаційною скаргою. Пунктом 1 частини п'ятої статті 332 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо касаційна скарга подана особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписана або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено. Згідно з частиною третьою статті 55 КАС України юридична особа, суб'єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника. За змістом частин першої, третьої статті 59 КАС України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи, зокрема, довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами. Частиною шостою статті 59 КАС України встановлено, що оригінали документів, зазначених у цій статті, копії з них, засвідчені суддею, або копії з них, засвідчені у визначеному законом порядку, приєднуються до матеріалів справи. Відповідно до частини другої статті 245 Цивільного кодексу України довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті. Як вбачається з додатків до касаційної скарги, Міністерством юстиції України видана довіреність Головному територіальному управлінню юстиції в Одеській області на представництво в судах України інтересів Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, їх посадових осіб з правом передоручення. Водночас, копія довіреності, видана у порядку передоручення Головним територіальним управлінням юстиції в Одеській області ОСОБА_3 на представництво в судах загальної юрисдикції України інтересів Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України їх посадових осіб не посвідчена нотаріально. За таких обставин, касаційна скарга підписана ОСОБА_3 без належного підтвердження своїх повноважень на представництво Міністерства юстиції України. Враховуючи вимоги пункту 1 частини п'ятої статті 332 КАС України, касаційна скарга підлягає поверненню, оскільки підписана особою, яка не має права її підписувати. Керуючись статтею 332 КАС України, УХВАЛИВ: Касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року повернути скаржнику. Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами. Повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя О.В.Білоус http://reyestr.court.gov.ua/Review/78077334

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 вересня 2018 року м. Київ Справа N 911/2666/15 Провадження N 12-131гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Черненка О.В., представників учасників справи: Публічного акціонерного товариства "Златобанк" - Онішкевича М.М., Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-логістичний комплекс "Арктика" - не з'явились, Києво-Святошинського районного управління юстиції в особі Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції - не з'явились, Національного банку України - Софіна О.В., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - Костюкова Д.І., Цуканової С.Г., Шевченко Ю.А., Товариства з обмеженою відповідальністю "Пашківочка" - не з'явились, Товариства з обмеженою відповідальністю "Пашківка" - не з'явились, ОСОБА_8 - ОСОБА_9, Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" - Саковця А.О., Авраменка С.В., Тарасенкова В.В. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Ощадбанк") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 06 лютого 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Сітайло Л.Г., Пашкіної С.А., Калатай Н.Ф., у справі Господарського суду Київської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Златобанк" (далі - АТ "Златобанк") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Златобанк" Славінського В.І. до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-логістичний комплекс "Арктика" (далі - ТОВ "ТЛК "Арктика"), Києво-Святошинського районного управління юстиції (далі - Києво-Святошинського РУЮ) в особі Реєстраційної служби Києво-Святошинського РУЮ, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: - Національний банк України (далі - НБУ), - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), - Товариство з обмеженою відповідальністю "Пашківочка" (далі - ТОВ "Пашківочка), - Товариство з обмеженою відповідальністю "Пашківка" (далі - ТОВ "Пашківка"), - ОСОБА_8 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ПАТ "Ощадбанк", про визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсності правочину Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У червні 2015 року ПАТ "Златобанк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Златобанк" Славінського В.І. звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до ТОВ "ТЛК "Арктика", Києво-Святошинського РУЮ в особі Реєстраційної служби Києво-Святошинського РУЮ, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: НБУ, Фонд, ТОВ "Пашківочка", ТОВ "Пашківка", ОСОБА_8, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ПАТ "Ощадбанк", про визнання недійсним договору і застосування наслідків недійсності правочину. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2. Рішенням Господарського суду Київської області від 03 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11 липня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. 3. Постановою Вищого господарського суду України від 12 жовтня 2016 року судові рішення попередніх інстанцій скасовані, а справа направлена на новий розгляд до Господарського суду Київської області. 4. Ухвалою Господарського суду Київської області від 14 грудня 2017 року позов залишено без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 81 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції. Суд мотивував своє рішення тим, що позовну заяву у цій справі підписано особою, яка не має права її підписувати. 5. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 06 лютого 2018 року скасовано ухвалу Господарського суду Київської області від 14 грудня 2017 року, а справу повернуто до місцевого господарського суду для розгляду. 6. Апеляційний господарський суд послався на те, що на час підписання позовної заяви довіреність на представництво ПАТ "Златобанк" видавалась уповноваженою особою Фонду і була дійсною. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У лютому 2018 року АТ "Ощадбанк" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 06 лютого 2018 року, у якій просить її скасувати, а ухвалу Господарського суду Київської області від 14 грудня 2017 року - залишити в силі. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 8. Скаржник вважає, що приписи Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у частині виведення неплатоспроможного банку з ринку та відповідно наявності повноважень у Фонду на здійснення таких функцій, не застосовуються до спірних правовідносин, оскільки відсутнє рішення Національного банку України (далі - НБУ) про віднесення АТ "Златобанк" до неплатоспроможних внаслідок прийняття судового рішення про визнання його неправомірним і скасування. 9. Також АТ "Ощадбанк" зазначило про безпідставність застосування судом апеляційної інстанції положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо порядку припинення представництва за довіреністю з огляду на те, що позовна заява підписана не представниками, які діяли на підставі довіреності уповноваженої особи Фонду. Позов підписаний безпосередньо уповноваженою особою Фонду Славінським В.І., який діяв від імені позивача без довіреності на підставі рішення Фонду, в подальшому скасованого адміністративним судом в іншій справі. 10. У поясненнях до касаційної скарги АТ "Ощадбанк" зазначило, що, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції послався на те, що на час винесення ухвали про залишення позову без розгляду ПАТ "Златобанк" знаходиться у стані припинення, а керівником вказано уповноважену особу Фонду Славкіну М.А. Однак ПАТ "Ощадбанк" вважає цей висновок суду апеляційної інстанції таким, що суперечить наявним у матеріалах доказам і даним, що містилися у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр). Доводи інших учасників справи 11. У поясненнях на касаційну скаргу НБУ погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо наявності повноважень в уповноваженої особи Фонду на дату подання позовної заяви. 12. Фонд у відзиві на касаційну скаргу стверджує, що до встановлення законного способу і порядку виконання рішення адміністративного суду, його повного виконання, повернення ПАТ "Златобанк" на ринок і підтвердження цього НБУ, Фонд здійснює усі повноваження щодо збереження активів і майна банку в порядку, визначеному Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Також Фонд підтримав позицію НБУ про те, що на момент подання позову суд першої інстанції не виявив будь-яких порушень у повноваженнях особи, яка подала цей позов. Рух касаційної скарги 13. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 10 травня 2018 року на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою АТ "Ощадбанк" на розгляд Великої Палати Верховного Суду, пославшись на наявність виключної правової проблеми у вирішенні питання моменту втрати чинності скасованих адміністративним судом постанов НБУ та рішень Фонду в контексті з'ясування наявності повноважень уповноваженої особи Фонду на підписання позовної заяви. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 14. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, господарський суд порушує справи за позовними заявами: підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. 15. Частиною першою статті 54 цього ж Кодексу у цій же в редакції передбачено, що позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором, громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності або його представником. 16. Згідно із частинами першою та другою статті 22 ГПК України у вказаній редакції справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище. 17. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (частини перша та третя статті 92 ЦК України). 18. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 81 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, господарський суд залишає позов без розгляду, зокрема, якщо позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати. 19. Залишаючи вищезазначений позов без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 81 ГПК України у вказаній редакції, місцевий господарський суд указав на відсутність повноважень в уповноваженої особи Фонду на ліквідацію АТ "Златобанк" Славінського В.І. на підписання позовної заяви від імені цього банку. При цьому послався на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 липня 2017 року, змінену постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року, якою визнано протиправними і скасовано постанову Правління НБУ від 13 лютого 2015 року N 105 "Про віднесення АТ "Златобанк" до категорії неплатоспроможних", рішення Фонду від 13 лютого 2015 року N 30 "Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ "Златобанк", постанову Правління НБУ від 12 травня 2015 року N 310 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ "Златобанк", рішення Фонду від 13 травня 2015 року N 99 "Про початок процедури ліквідації АТ "Златобанк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", рішення Фонду від 18 травня 2015 року N 100 "Про внесення змін до рішення виконавчої дирекції Фонду від 13 травня 2015 року N 99 "Про початок процедури ліквідації АТ "Златобанк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", Рішення Фонду від 24 березня 2016 року N 391 "Про продовження строків здійснення процедури ліквідації АТ "Златобанк" на два роки до 13 травня 2018 року включно". Зобов'язано НБУ надати АТ "Златобанк" установлений частиною сьомою статті 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" строк, за винятком використаного, для проведення дій з фінансового оздоровлення АТ "Златобанк" після проведення заходів з його ліквідації. 20. Скасовуючи вищевказану ухвалу місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції указав на помилковість висновку Господарського суду Київської області про відсутність повноважень в особи, яка підписала цей позов, зважаючи на таке. 21. Подана до Господарського суду Київської області 25 червня 2015 року позовна заява підписана від імені ПАТ "Златобанк" уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ "Златобанк" Славінським В.І. 24 червня 2015 року, провадження у справі порушено 26 червня 2015 року. При цьому позовну заяву підписано, подано до суду та порушено провадження у справі під час здійснення Фондом та НБУ заходів щодо ліквідації ПАТ "Златобанк". 22. Процедуру ліквідації ПАТ "Златобанк" з усіма передбаченими Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" наслідками, в тому числі прийняття Фондом рішення про призначення Славінського В.І. уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ "Златобанк", розпочато на підставі прийнятих і чинних на момент підписання, подання позовної заяви та порушення провадження у справі: - рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб N 99 від 13 травня 2015 року "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Златобанк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку". - постанови Правління НБУ від 13 лютого 2015 року N 105 "Про віднесення АТ "Златобанк" до категорії неплатоспроможних" і рішення Фонду від 13 лютого 2015 року N 30 "Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ "Златобанк"; - постанови Правління НБУ від 12 травня 2015 року N 310 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Златобанк" та рішення Фонду від 13 травня 2015 року N 99 "Про початок процедури ліквідації АТ "Златобанк". 23. Відповідно до частин першої та другої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. На період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності Фонду та уповноваженій особі Фонду в межах повноважень, установлених цим Законом та делегованих Фондом, і діють у визначених Фондом/уповноваженою особою Фонду межах та порядку. 24. Таким чином, з моменту запровадження у банку тимчасової адміністрації Фонд набуває повноважень органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 25. Згідно з пунктом першим частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції станом на день подання позовної заяви з дня призначення уповноваженої особи Фонду припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку. 26. Повноваження уповноваженої особи Фонду з дня свого призначення передбачалися статтею 48 цього ж Закону, зокрема до її повноважень належало виконання повноважень, які визначені частиною другою статті 37 цього Закону. 27. Серед визначених частиною другою статті 37 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" повноважень уповноваженої особи Фонду є право заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи (пункт 5). 28. Відповідно до частин третьої та четвертої цієї ж статті уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду. На виконання своїх повноважень така особа, зокрема: 1) діє без довіреності від імені банку, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку; 2) видає накази та розпорядження, дає доручення, обов'язкові до виконання працівниками банку. 29. Для вирішення питання щодо наявності повноважень підписання позовної заяви в уповноваженої особи Фонду не мають значення відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі щодо осіб, які мають діяти від імені банку, станом на час ухвалення рішень судом першої чи апеляційної інстанції у цій справі. 30. Для визначення правомірності відкриття провадження за позовною заявою, підписаною Славським В.І. від імені ПАТ "Златобанк", важливим є лише факт обізнаності суду, який відкрив провадження у справі, щодо повноважень Славінського В.І. діяти від імені банку на дату звернення ним до суду. 31. Така обізнаність суду, який відкрив провадження у справі, не залежить від того, чи будуть у майбутньому скасовані чи визнані нечинними постанови НБУ чи рішення Фонду, на підставі яких діяла уповноважена особа. 32. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру (а. с. 122 - 124, т. 1) станом на 26 травня 2015 року в графі "Прізвище, ім'я, по батькові, дата обрання (призначення) осіб, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи" зазначено Славінського В.І. як керівника (уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Златобанк" з 13 травня 2015 року). 33. Відповідно до частин першої та четвертої статті 89 ЦК України юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. 34. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом. 35. Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. 36. Якщо відомості, що підлягають внесенню до єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними. 37. З огляду на наведене і на ту обставину, що на момент звернення Славінського В.І. до суду від імені банку відомості про нього як уповноваженого представника позивача містились у Єдиному державному реєстрі, а значить, були достовірними для суду. Відповідно суд і будь-які інші треті особи не знали і не могли знати про те, що Славінський В.І. на момент звернення до суду від імені ПАТ "Златобанк" не мав таких повноважень з представництва банку. 38. Отже, вирішуючи питання про залишення позову без розгляду, суд першої інстанції мав спершу дати оцінку позиції позивача в особі його належного представника на час розгляду цього питання, чого зроблено не було. Зокрема, судом першої інстанції не враховано, що позивач в особі його належного представника на час вирішення питання про залишення позову без розгляду не звертався до суду з заявою ані про залишення позову без розгляду, ані про відмову від позову. 39. Уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку (стаття 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). 40. Беручи до уваги вищезазначені обставини справи в сукупності та враховуючи вимоги чинного законодавства, Велика Палата Верховного Суду вважає, що господарський суд апеляційної інстанції, на відміну від місцевого господарського суду, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для залишення позову без розгляду. 41. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час ухвалення рішення адміністративним судом про скасування спірних постанов НБУ та рішень Фонду, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення. 42. З урахуванням наведеного вище Велика Палата Верховного Суду вважає, що визнання протиправним та скасування судом у цілому чи окремих положень постанов НБУ та рішень Фонду, в тому числі якими особу наділено повноваженнями щодо представництва банку, не є безумовною підставою для залишення позову, підписаного такою особою як представником банку, без розгляду. 43. Слід зазначити, що сторони в процесі мають права й обов'язки, передбачені статтею 22 ГПК України у зазначеній редакції, зокрема, позивач вправі до прийняття рішення у справі відмовитися від позову. 44. Зі свого боку згідно із частиною третьою статті 43 цього ж Кодексу господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. 45. Суд також не позбавлений права у випадку наявності сумнівів щодо волевиявлення нового керівника (представника) юридичної особи на предмет обґрунтованості позову, підписаного іншою уповноваженою особою, з'ясувати ці обставини, оцінивши наявні докази. 46. З метою з'ясування цих питань, а також з огляду на те, що представник позивача не з'явився у перше судове засідання, місцевий господарський суд мав право відкласти розгляд справи на підставі статті 77 ГПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 47. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення. 48. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 49. Оскільки апеляційний господарський суд ухвалив правильне по суті рішення у справі, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу АТ "Ощадбанк" без задоволення, а постанову - без змін. 50. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування постанови апеляційного господарського суду, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм процесуального права. Щодо судових витрат 51. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 06 лютого 2018 року у справі N 911/2666/15 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя -доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.

Постанова Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 401/3856/16-ц Провадження N 14-221 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Товариства з додатковою відповідальністю "Об'єднання Дніпроенергобудпром" (далі також - відповідач) про зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою позивача на рішення Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 19 квітня 2017 року, ухвалене суддею Баранець А.М., і рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 20 червня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Гайсюка О.В., Карпенка О.Л. та Мурашка С.І. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Товариство з додатковою відповідальністю "Об'єднання Дніпроенергобудпром". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 9 грудня 2016 року позивач звернувся до суду з вимогою зобов'язати відповідача укласти з ним договір купівлі-продажу будівлі складу загальною площею 657,6 кв. м, розташованої на території Головного заводу залізобетонних виробів відповідача за адресою: АДРЕСА_1 (далі - будівля), на умовах попереднього договору N 44 від 9 червня 2015 року (далі - попередній договір). 2. Мотивував тим, що 9 червня 2015 року уклав з відповідачем попередній договір, за умовами якого відповідач як продавець зобов'язався передати позивачу як покупцеві у власність будівлю, а останній зобов'язався прийняти об'єкт і оплатити його (пункт 1.1). Згідно з пунктом 2.1 попереднього договору покупець зобов'язаний сплатити повну вартість об'єкта у сумі 75 000 грн протягом 10 днів з моменту підписання договору. Позивач вказував, що сплатив цю суму 9 червня 2015 року. Зазначав, що на порушення пункту 3.1 попереднього договору відповідач у триденний строк після повної оплати не передав йому будівлю на підставі акта приймання-передачі. 3. Від імені продавця попередній договір підписав директор Головного заводу залізобетонних виробів відповідача, який 31 липня 2015 року повідомив позивача, що у товаристві більше не працює. Позивач зазначав, що новий генеральний директор вимагав від нього додатково перерахувати 125 000 грн. а на претензію позивача від 5 серпня 2015 року і письмову пропозицію від 10 вересня 2015 року укласти основний договір не відповів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 19 квітня 2017 року Світловодський міськрайонний суд Кіровоградської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовив. 5. Мотивував тим, що норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, не надають можливості суду зобов'язати відповідача укласти договір купівлі-продажу будівлі. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 20 червня 2017 року Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалив рішення, яким частково задовольнив апеляційну скаргу позивача, скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив у повному обсязі. 7. Мотивував тим, що попередній договір є нікчемним, оскільки мав бути посвідчений нотаріально. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що попередній договір не стосується господарських відносин, оскільки його стороною є позивач як фізична особа. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 21 серпня 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвалені у справі рішення та передати справу на розгляд до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 17 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Мотивував тим, що позивач оскаржує рішення Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 19 квітня 2017 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 20 червня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Касаційну скаргу позивач мотивує тим, що предметом попереднього договору є будівля. Придбання цієї будівлі, розташованої у промисловій частині міста, здійснюється з метою ведення господарської діяльності. Звертає увагу на статтю 182 Господарського кодексу (далі - ГК) України та вказує, що у разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладання основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку. На думку позивача, ухвалюючи рішення, суди не надали оцінки тому факту, що у тексті попереднього договору вказано про те, що його укладено за правилами статті 182 ГК України та статті 635 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Зазначає, що, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд першої інстанції мав перевірити належність справи до юрисдикції (підсудності) суду. Звертається до статті 12 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), відповідно до якої саме господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів. (2) Позиція відповідача 12. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 13. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 15. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів. 16. Відповідно до частин першої та другої статті 1 ГПК України у зазначеній редакції підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 17. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). 18. Отже, на момент звернення до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.Фізичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, мали право бути позивачами у господарському суді лише у випадках, передбачених законодавчими актами України. 19. Частина друга статті 55 ГК України визначає суб'єктами господарювання: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці. 20. Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. 21. Наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі N 2-7615/10, від 5 червня 2018 року у справі N 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 216/181/16-ц). 22. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами-громадянами, не є господарськими та регулюються іншими актами законодавства (частина третя статті 175 ГК України). 23. У справі, яка розглядається, позивач звернувся з позовом до суду, в якому просив зобов'язати відповідача укласти з ним договір купівлі-продажу будівлі на умовах попереднього договору. 24. Суд апеляційної встановив, що 9 червня 2015 року позивач як фізична особа підписав з відповідачем попередній договір купівлі-продажу будівлі: позивач зобов'язався сплатити її повну вартість у сумі 75 000 грн протягом 10 календарних днів з моменту підписання договору; крім того, сторони погодили, що протягом одного року з моменту підписання попереднього договору та повної оплати вартості будівлі вони зобов'язуються укласти основний договір купівлі-продажу нерухомого майна з нотаріальним його посвідченням відповідно до вимог чинного законодавства України. 25. Також суд апеляційної інстанції встановив, що у попередньому договорі відсутня згадка про те, з якою метою позивач придбаває будівлю. 26. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, що позивач підписував попередній договір, здійснюючи господарську діяльність і маючи статус фізичної особи-підприємця, як і не встановили обставини придбання чи фактичного використання позивачем будівлі для здійснення господарської діяльності. 27. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду не погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами позивача щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. 28. Той факт, що предметом попереднього договору є будівля, яка знаходиться у промисловій частині міста, не може свідчити про те, що цей об'єкт нерухомості позивач мав намір придбати як суб'єкт господарювання та з метою здійснення господарської діяльності. А згадка у попередньому договорі статті 182 ГК України не може свідчити про те, що попередній договір є господарським. 29. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги щодо наявності у господарського суду юрисдикції для розгляду такого позову. (1.2) Щодо суті спору 30. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі (частина перша статті 635 ЦК України). 31. Відповідно до частини першої статі 657 ЦК України договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. 32. Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. 33. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). 34. Суд апеляційної інстанції встановив, що попередній договір, який підлягав нотаріальному посвідченню, був підписаний сторонами без додержання встановленої законом форми договору. 35. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на нікчемність попереднього договору. 36. Відповідно до частини другої статті 635 ЦК України сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. 37. Отже, наслідки порушення попереднього договору однією зі сторін розкриті у частині другій статті 635 ЦК України. І вони застосовуються, якщо інше не встановлено тим самим попереднім договором або актами цивільного законодавства. А оскільки наслідків, про застосування яких просить позивач, немає ні у попередньому договорі, ні у цивільному законодавстві України. Тому ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про наявність підстав для скасування згаданого рішення. 38. Окрім того, згідно зі статтею 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 39. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 40. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 41. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 20 червня 2017 року ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає касаційну скаргу без задоволення, а вказане рішення - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 42. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновки щодо застосування норм права 43. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 44. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 45. Спір, який виник між фізичною та юридичною особою щодо придбання фізичною особою нерухомого майна, має розглядатися за правилами цивільного судочинства, якщо вказана фізична особа на момент укладення відповідного договору не була зареєстрована як підприємець, не придбавала нерухоме майно для здійснення як підприємець господарської діяльностіта/чи фактично не використовувала його з такою метою. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 20 червня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 17 жовтня 2018 року.

всем привет) у меня, наверное, самая вопиющая ситуация с этими бандюками. кей-коллект, укрборг - все одно. у нас они вообще вошли в сговор с нотариусом и переписали на себя квартиру, и это после того, как исполнительная служба им отказала и закрыла дело по закону моратория, отправив документы в банк. они не долго думая, совершили незаконную сделку почти в 8 вечера того же дня. естественно, мы подали в суд на их компанию и нотариуса Егорову Марину. коллекторская компания тоже подала встречный иск на выселение (в квартире проживают 2 несовершеннолетних детей), - суд 1-й инстанции, а потом и апелляционный суд им отказали . но, видно, пользуясь тем, что в судах этот процесс затягивается, коллекторы не унывают и решили действовать жестче. 12 сентября 4 человека "решили поговорить", как они потом нам объяснили, - и в 7 утра ввалились в квартиру. муж не растерялся и повыкидывал их за порог. обидно, что все это видел наш старший несовершеннолетний сын. в шоке. на этом их визит не закончился и они 2 дня сидели в машине около подъезда, ожидая, когда же в квартире никого не будет. говорили, что будут сидеть, пока мы не поедем к ним в офис и не поговорим о возможных решениях вопроса. поехал муж и адвокат. там вообще цирк был по полной программе. они сразу сказали, что им нужны деньги, потому что содержать офис и платить зарплату сотрудникам нынче дорого!!!! отвезли заявления в прокуратуру, мвд и отделение полиции (жаль, не отреагировали по факту и сразу не вызвали!!)в отделении до сих пор тянут резину , не могу добиться ЕРДР. хотели спихнуть дело на участкового, пока я не пошла к начальнику следствия в прошлую пятницу, - он покивал, пообещал, что следователь позвонит сегодня, 18.09., но , увы и ах, никто не позвонил и номер ЕРДР так и не присвоили. вот и напрашивается вывод, - как наша полиция нас "бережет". я так понимаю, чтобы правоохранительные органы хоть как-то реагировали, нужно массово собраться против коллекторов и заваливать органы заявлениями. ищу таких же пострадавших, давайте кооперироваться. если не мы сами, то на полицию рассчитывать особо не приходится.

Доброго всем дня. Ситуация в следующем; сегодня получила письмо "счастья" от Банка с информацией о передаче денежных требований "Браво" . Тело + проценты в долларах насчитанные с начала просрочки. История отношения с Банком; 2012 г. решение суда о выплате денежных средств. И тишина до сегодня. 1.Имел ли Банк право продать долг физ. лица? 2. Может ли "Браво" подать в суд. 3. Какова судьба решения суда с банком? Очень хочется понимать как бороться и на что еще остались права.

Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.

Здравствуйте, ребята очень нужна помощь от опытных людей!!! Мне 21 год зовут Алексей У меня возникла проблема с кредитами в двух МФО . (МаниВео и Швидко Грощи) В Швидко Грощи брал 2500 ( сумма процентов 700 грн на 14 дней) МаниВео брал давно 2000 (500 в месяц проценты для пролонгации) Швидко Грощи платил исправно как и МаниВео случилась проблема , срочно понадобились деньги на семейную проблему в итоге ввошел в просрочку , Швидко Грощи на данный момент 2500 тело кредита, 700% и штраф 1250! Эсли до конца недели не оплачу говорит будет взыскания долга либо у меня либо у 3 лица которого указал я в качестве человека который подтверждает мою работоспособность! В МаниВео другая ситуация , пришло письмо на данный момент не могу сфотать , так вот передали мой договор Профит Капиталу фактор спустя 3 месяца и уже насчитано 8300 было... Я потребовал скинуть подтверждения того что действительно передали мне скинули на майл. И мы сошлись на реструктуризации. На 6 месяцев по 1300 с мелочью, я не смогу но другого варианта небыло , на данный момент у меня 7000 грн. И осталось 3 месяца но приходят СМС что мое имущество которого у меня нету стоит на аукционе. Если я не могу оплатить данные кредиты что мне делать? Как мне быть? Названивает с ШГ 3 лицу (девушке) пугают угрожают что опишут имущество, что мне с этим делать?

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., – за участю: ОСОБА_1, представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» – ОСОБА_3, ОСОБА_2 – ОСОБА_4, – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 5 грудня 2016 року у справі № 910/28084/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» до товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл», треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6, публічне акціонерне товариство «Златобанк», про визнання договору купівлі-продажу недійсним, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» (далі – ТОВ «Українська агрохімічна компанія») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» (далі – ТОВ «Вассма Рітейл»), треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6, публічне акціонерне товариство «Златобанк», про визнання недійсним укладеного між сторонами 15 грудня 2011 року договору купівлі-продажу будинку контори літ. А-3, загальною площею 1 511,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Позовні вимоги обґрунтовано порушенням приписів чинного законодавства України під час укладення спірного договору – договір підписано від імені ТОВ «Українська агрохімічна компанія» не уповноваженою на це особою, а укладено в результаті зловмисної домовленості представників продавця і покупця. Рішенням Господарського суду міста Києва від 8 лютого 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2016 року, позов задоволено. Вищий господарський суд України постановою від 5 грудня 2016 року залишив без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду міста Києва від 8 лютого 2016 року. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 5 грудня 2016 року, поданій з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України, ТОВ «Вассма Рітейл», посилаючись на невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування частини 3 статті 92 Цивільного кодексу України, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 5 грудня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду міста Києва від 8 лютого 2016 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування своїх доводів ТОВ «Вассма Рітейл» долучило до поданої заяви копію постанови Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 760/8121/16-ц (№ 6-147цс17). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що подана ТОВ «Вассма Рітейл» заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана, зокрема, з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На думку заявника (ТОВ «Вассма Рітейл»), невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі № 910/28084/14, яка розглядається, висновкам Верховного Суду України підтверджується постановою Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 760/8121/16-ц (6-147цс17). Проте з такими доводами заявника погодитися не можна. Так, у справі № 760/8121/16-ц (6-147цс17) Верховний Суд України дійшов висновку про те, що для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) із третьою особою, з огляду на порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення той факт, що згодом рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно з яким виконавчий орган діяв на момент укладення договору, визнано недійсним у судовому порядку. Такий договір може бути визнано недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно – знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження у повноваженнях виконавчого органу товариства. З урахуванням такого правового висновку Верховний Суд України скасував усі ухвалені у справі судові рішення, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, вказавши на необхідність для правильного застосування статті 92 ЦК встановити, чи добросовісно діяла третя особа, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді, провести оцінку не лише поведінки третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення (постанова від 13 березня 2017 року). У справі № 910/28084/14, яка розглядається, судами встановлено, що 15 грудня 2011 року між ТОВ «Українська агрохімічна компанія» (продавець) та ТОВ «Вассма Рітейл» (покупець) укладено договір купівлі-продажу будинку контори літ. А-3, загальною площею 1 511,7 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Білоконь Р.В., та зареєстровано в державному реєстрі правочинів 15 грудня 2011 року за № 4803871 (далі – Договір), за умовами якого продаж нерухомого майна вчинено за 2 143 723,34 грн. Договір із боку продавця підписано представником за довіреністю від 3 грудня 2011 року ОСОБА_7, а з боку покупця – директором ОСОБА_8. Довіреність ОСОБА_7 від імені ТОВ «Українська агрохімічна компанія» підписано директором цього товариства ОСОБА_9 і нотаріально посвідчено. У п.п. 1.8 Договору зазначено, що продавець повідомляє покупця про згоду учасників ТОВ «Українська Агрохімічна Компанія» на відчуження вказаного нерухомого майна, що оформлено протоколом зборів учасників позивача від 2 жовтня 2009 року № 02/10-01. Постановою Київського апеляційного господарського суду 10 серпня 2015 року у справі № 910/12493/14, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року, позов ОСОБА_1 до ТОВ «Українська агрохімічна компанія» задоволено, визнано недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» від 2 жовтня 2009 року, оформлене протоколом № 02/10-01. При цьому на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу засновником ТОВ «Вассма Рітейл» було ТОВ «Вассма Кемікал», керівником – ОСОБА_8 (т. 1, а.с. 88).; засновниками ТОВ «Вассма Кемікал» – ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_5, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_8, керівником – ОСОБА_9 (т. 1, а.с. 92).; учасниками ТОВ «Українська агрохімічна компанія» – ОСОБА_1, ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6 (т. 1, а.с. 95). У справі № 910/28084/14, яка розглядається, Вищий господарський суд України з урахуванням наведених фактичних встановлених судами обставин, з посиланням на положення статті 92 ЦК погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог про визнання недійсним Договору. Аналіз висновків, зроблених судом касаційної інстанції у справі № 910/28084/14, яка розглядається, не свідчить про їх невідповідність висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 760/8121/16-ц (№ 6-147цс17) щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки встановлені у справах фактичні обставини та матеріально-правове регулювання відповідних їм правовідносин не є подібними. Ураховуючи викладене, обставини, на які посилається заявник в обґрунтування заяви про перегляд з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 11116 ГПК для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 5 грудня 2016 року, не отримали підтвердження. Згідно з частиною 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень господарських судів, якщо обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення у справі, не підтвердилися. З огляду на викладене у задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 5 грудня 2016 року слід відмовити. Відповідно до пункту 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити у задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 5 грудня 2016 року у справі № 910/28084/14. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 1 листопада 2017 року № 3-665гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/AF868FD092075B0CC22581D000373CBA

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., за участю представників: cільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Батьківщина» (далі – СТОВ «Батьківщина») –Ковальчука О.О., товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Терра» (далі – ТОВ «Гран Терра») – Коваленко Я.В., Слюзара Т.І та Фастовця В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву СТОВ «Батьківщина» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 927/1050/16 за позовом ТОВ «Гран Терра» до СТОВ «Батьківщина» (третя особа – ОСОБА_1) про зобов’язання вчинити дії та стягнення коштів і за зустрічним позовом про визнання недійсним контракту, в с т а н о в и л а: 14 листопада 2016 року ТОВ «Гран Терра» звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовом до СТОВ «Батьківщина» про зобов’язання вчинити дії – виконати умови контракту і поставити 21 000 метричних тонн насіння соняшнику, а також про стягнення 83 234 279 грн 07 коп. штрафних санкцій. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач не виконав умови контракту від 21 березня 2016 року № 05/2363 (далі – Контракт) на поставку насіння соняшнику врожаю 2016 року в кількості 20 000 метричних тон +/--5% за вибором Постачальника. Крім того, за умовами Контракту з відповідача підлягає стягнення 1 671 371 грн 07 коп. неустойки за несвоєчасну поставку товару, 40 781 454 грн штрафу за несвоєчасну поставку товару і 40 781 454 грн штрафу за односторонню відмову Постачальника від виконання своїх обов’язків за Контрактом. 17 листопада 2016 року СТОВ «Батьківщина» подало зустрічний позов про визнання Контракту недійсним з огляду на перевищення повноважень директором СТОВ «Батьківщина» ОСОБА_1 при укладенні Контракту. Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 14 грудня 2016 року ОСОБА_1 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 30 січня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано недійсним контракт на поставку сільськогосподарської продукції від 21 березня 2016 року № 05/2363, укладений між сторонами. Рішення обгрунтовано тим, що директор СТОВ «Батьківщина» підписав Контракт із перевищенням наданих йому Статутом повноважень та наступного схвалення товариством укладення такого контракту не було. Постановою Київського апеляційного суду від 13 квітня 2017 року вищевказане рішення суду скасовано. Позов задоволено частково. Зобов’язано СТОВ «Батьківщина» виконати умови контракту на поставку сільськогосподарської продукції від 21 березня 2016 року № 05/2363 та поставити позивачу 21 000 метричних тонн насіння соняшнику. Стягнуто з відповідача на користь позивача 835 685 грн 54 коп. неустойки, 40 781 454 грн штрафу. У задоволенні решти позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2017 року скасовано в частині задоволення позовної вимоги за первісним позовом про стягнення 20 390 727 грн 00 коп. штрафу за односторонню відмову постачальника від виконання своїх обов’язків, у частині відмови в задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про стягнення 20 390 727 грн 00 коп. штрафу за несвоєчасну поставку товару та в частині відмови в задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про стягнення 835 685 грн 54 коп. неустойки. У цих частинах прийнято нове рішення. Позовні вимоги за первісним позовом про стягнення 20 390 727 грн 00 коп. штрафу за несвоєчасну поставку товару та про стягнення 835 685 грн. 54 коп. неустойки задоволено. У задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про стягнення 20 390 727 грн 00 коп. штрафу за односторонню відмову постачальника від виконання своїх обов’язків відмовити. Стягнуто з відповідача на користь позивача 20 390 727 грн 00 коп. штрафу за несвоєчасну поставку товару та 835 685 грн 54 коп. неустойки. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2017 року залишено без змін. В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про недоведеність факту укладення спірного правочину особою від імені відповідача за відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності. Зокрема, Вищий господарський суд України зазначив, що згідно з абзацом другим частини третьої статті 92 ЦК України у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Також Вищий господарський суд України погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що відсутність інформації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про наявні обмеження повноважень керівника відповідача свідчить про добросовісність позивача при укладенні правочину, що виключає можливість застосування правових наслідків у вигляді визнання Контракту недійсним. Крім того, пункт 9.9.3 Статуту відповідача, яким встановлено, що директор вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, у тому числі: укладає та підписує від імені товариства договори, контракти, інші правочини, сума яких не перевищує 1 000 000 грн 00 коп., або еквівалент в іноземній валюті, на одного контрагента, не свідчить про обмеження повноважень директора щодо укладення таких договорів, а лише вказує на необхідність подальшого затвердження цих правочинів загальними зборами учасників товариства. До Верховного Суду України звернулося СТОВ «Батьківщина» із заявою про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 927/1050/16 із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 143, 203, 207, 215, 241, 611, 620, 622, 665 ЦК України та статті 4 Закону України «Про господарські товариства». В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 3 лютого 2010 року у справі № 32/128-7/62 та від 4 жовтня 2011 року у справі № 21/114. Ухвалою Верховного Суду України від 3 серпня 2017 року справу № 927/1050/16 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою СТОВ «Батьківщина» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у цій справі. У заяві СТОВ «Батьківщина» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року і постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2017 року та залишити в силі рішення Господарського суду Чернігівської області від 30 січня 2017 року. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалені різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Предметом розгляду в справі, що переглядається, є вимоги про зобов’язання вчинити дії – виконати умови контракту і поставити 21 000 метричних тонн насіння соняшнику, про стягнення 83 234 279 грн 07 коп. штрафних санкцій, а також зустрічна вимога про визнання контракту на поставку недійсним. При цьому, Вищий господарський суд України виходив із того, що не доведено факту укладення спірного правочину особою від імені відповідача за відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності. Водночас із постанови Вищого господарського суду України від 4 жовтня 2011 року у справі № 21/114, на яку посилається заявник як на підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, вбачається, що вона є прийнятою внаслідок інших фактичних обставин справи, встановлених судом, та за іншого матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, аніж у справі, що переглядається. Зокрема, у справі № 21/114 Державне підприємство «Лізинггехтранс» звернулося до господарського суду з позовом про зобов’язання Державного підприємства «Антонов» поставити позивачу один пасажирський літак Ан-148-100В, серійний номер ІНФОРМАЦІЯ_1, посилаючись на порушення відповідачем зобов’язань за договором поставки літаків та положення статей 526, 530 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України. Тобто, справа № 21/114 та справа, що переглядається, не є аналогічними ні за пердметом позову, ні за фактичними обставинами та матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин. Що стосується постанови Вищого господарського суду України від 3 лютого 2010 року у справі № 32/128-7/62, то вона не може слугувати прикладом судового рішення, в якому по-іншому було застосовано норми матеріального права, оскільки постановою Верховного Суду України від 30 березня 2010 року № 3-1294к10 зазначена постанова суду касаційної інстанції, а також рішення судів першої та апеляційної інстанцій були скасовані з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Враховуючи те, що факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, підстави для висновку про різне застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права відсутні. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У зв’язку з викладеним Судова палата у господарських справах Верховного Суду України відмовляє у задоволенні заяви СТОВ «Батьківщина» про перегляд судових рішень у справі № 927/1050/16. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви cільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Батьківщина» про перегляд судових рішень у справі № 927/1050/16 відмовити. Поновити виконання постанови Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 13 квітня 2017 року у справі № 927/1050/16. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-1024гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8596C218E9FCF83EC22581B40050F75B

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю: ОСОБА_3, представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» – ОСОБА_1, публічного акціонерного товариства «Златобанк» – ОСОБА_2, ОСОБА_12 – ОСОБА_4, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» (далі – ТОВ «Вассма Рітейл») про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2016 року у справі № 910/28081/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» (далі – ТОВ «Українська агрохімічна компанія») до ТОВ «Вассма Рітейл», треті особи на стороні позивача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, – ОСОБА_3, ОСОБА_10, ОСОБА_13, ОСОБА_12, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – публічне акціонерне товариство «Златобанк», про визнання недійсним договору, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року ТОВ «Українська агрохімічна компанія» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що внаслідок зловмисної домовленості між директором ТОВ «Українська агрохімічна компанія» і директором ТОВ «Вассма Рітейл» між позивачем як продавцем і відповідачем як покупцем укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, внаслідок чого ця земельна ділянка вибула із володіння ТОВ «Українська агрохімічна компанія». Директор позивача і директор відповідача є співзасновниками товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Кемікал» (далі – ТОВ «Вассма Кемікал»), яке є одноособовим засновником ТОВ «Вассма Рітейл». ТОВ «Українська агрохімічна компанія» просило визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,48 га, кадастровий номер 5624683300:03:000:0021, укладений 15 грудня 2011 року між ТОВ «Українська агрохімічна компанія» в особі ОСОБА_7 і ТОВ «Вассма Рітейл» в особі ОСОБА_6 (далі – Договір). У подальшому позивач доповнив підстави позову, пославшись на те, що судовим рішенням в іншій справі за позовом учасника ТОВ «Українська агрохімічна компанія» ОСОБА_3 до ТОВ «Українська агрохімічна компанія» визнано недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія», яким директору цього товариства було надано повноваження на укладення оспорюваного Договору. Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на те, що в момент вчинення оспорюваного правочину не існувало обставин, з якими закон пов’язує визнання його недійсним; юридичні особи, які уклали оспорюваний Договір, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх представники – необхідні повноваження; Договір схвалено та виконано його сторонами в повному обсязі. Рішенням Господарського суду м. Києва від 22 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 25 травня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено, Договір визнано недійсним. У заяві про перегляд з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Вассма Рітейл» просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність постанови Вищого господарського суду України висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 760/8121/16-ц (№ 6-147цс17), щодо застосування ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України (далі – ЦК). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 15 грудня 2011 року між ТОВ «Українська агрохімічна компанія» (продавець) і ТОВ «Вассма Рітейл» (покупець) укладено Договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований у реєстрі за № 2497. Відповідно до витягу із Державного реєстру правочинів Договір зареєстровано 15 грудня 2011 року за № 4804182. Договір із боку продавця підписано представником за довіреністю від 3 грудня 2011 року ОСОБА_7, а із боку покупця – директором ОСОБА_6 Довіреність ОСОБА_7 від імені ТОВ «Українська агрохімічна компанія» підписано директором цього товариства ОСОБА_8 і нотаріально посвідчено. Відповідно до п.п. 1–3 Договору продавець зобов'язується передати земельну ділянку, а покупець – прийняти земельну ділянку у власність і сплатити за неї обумовлену грошову суму. Земельна ділянка із цільовим призначенням для будівництва й обслуговування виробничих приміщень розташована за адресою: Рівненська область, Рівненський район, Городоцька сільська рада (за межами населеного пункту), належить продавцю на праві приватної власності згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 267624, виданим Рівненською районною державною адміністрацією 1 грудня 2011 року, кадастровий номер 5624683300:03:000:0021. Площа земельної ділянки 1,48 га. Продаж земельної ділянки за домовленістю сторін вчиняється за 150 838,00 грн, які покупець сплачує продавцю до 20 січня 2012 року на поточний рахунок продавця (п. 4 Договору). Ринкова вартість земельної ділянки становить 149 305,00 грн згідно зі звітом про експертну грошову оцінку від 9 грудня 2011 року (п. 7 Договору). У п. 14 Договору зазначено, що продавець повідомляє покупця про згоду учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» на відчуження цієї земельної ділянки, що оформлено протоколом № 02/10-01 зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» від 2 жовтня 2009 року. Договір обсязі виконано у повному. Зокрема, покупцем сплачено його вартість, а продавцем передано майно, право власності на яке зареєстровано за відповідачем. Із наявних у матеріалах справи витягів із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (станом на 29 травня 2012 року) вбачається, що: – засновником ТОВ «Вассма Рітейл» є ТОВ «Вассма Кемікал», керівником – ОСОБА_6; – засновиками ТОВ «Вассма Кемікал» є ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_3, ОСОБА_6, керівником – ОСОБА_8. Зі змісту п.п. 2, 4 статуту ТОВ «Українська агрохімічна компанія» (у редакції, затвердженій протоколом загальних зборів від 19 грудня 2008 року № 19/12/2008) вбачається, що його учасниками є ОСОБА_3, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_12, ОСОБА_13. Згідно з п.п. 9.1, 9.8 статуту ТОВ «Українська агрохімічна компанія» вищим органом товариства є збори його учасників. Виконавчим органом товариства є директор, який здійснює керівництво поточною діяльністю суб'єкта господарювання у межах своєї компетенції. До виключної компетенції загальних зборів належить, у тому числі: – надання згоди на укладання директором товариства угод і договорів, що стосуються відчуження та передачі у заставу (іпотеку) основних засобів, які належать товариству; – надання згоди на укладення директором товариства угод і договорів на суму, що перевищує 6 000 000,00 грн або еквівалентну суму в іноземній валюті, укладення кредитних договорів, договорів позики. Відповідно до п. 9.2.1 цього статуту директор товариства без доручення діє від імені товариства в межах свої компетенції. Директор товариства, зокрема: укладає угоди, договори, контракти на суму не більше 6 000 000,00 грн або еквівалентну суму в іноземній валюті. Угоди, договори, контракти на суму, що перевищує зазначену, директор має право укладати виключно за умови отримання згоди зборів учасників; розпоряджається майном товариства в межах, визначених цим статутом; видає доручення, довіреності. На момент вчинення Договору ОСОБА_8 був директором ТОВ «Українська агрохімічна компанія». 2 жовтня 2009 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія», оформленим протоколом № 02/10-01, директору товариства ОСОБА_8 надано повноваження на укладання та підписання від імені товариства угод і договорів, що стосуються відчуження (продажу), передачі у заставу (іпотеку) основних засобів, у тому числі, але не обмежуючись, нерухомого майна, земельних ділянок, що належать позивачеві, а також договорів поруки на користь третіх осіб на період із 3 жовтня 2009 року по 1 березня 2012 року включно, а також надано керівникові право визначати на власний розсуд ціну та умови таких угод і договорів. Продаж основних засобів повинен вчинятися за ціною, не нижчою від їх балансової вартості. У подальшому на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» від 12 березня 2012 року припинено повноваження директора товариства ОСОБА_8 із 13 березня 2012 року. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10 серпня 2015 року у справі № 910/12493/14, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року, позов ОСОБА_3 до ТОВ «Українська агрохімічна компанія» задоволено – визнано недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» від 2 жовтня 2009 року, оформлене протоколом № 02/10-01. Зазначеними судовими рішеннями у справі № 910/12493/14 встановлено, що загальні збори, які відбулися 2 жовтня 2009 року, не були правомочними, через відсутність на них ОСОБА_3 і ОСОБА_12 у зв'язку із неповідомленням цих осіб, частка яких у статутному капіталі сукупно становить 62,69 %. Нотаріально посвідченою довіреністю від 31 жовтня 2008 року ОСОБА_12 уповноважив ОСОБА_8 представляти його інтереси. Водночас відповідно до нотаріально посвідченої 20 листопада 2008 року заяви ОСОБА_12 ним до дати проведення спірних загальних зборів скасовано довіреність, видану на представництво своїх інтересів як учасника ТОВ «Українська агрохімічна компанія» ОСОБА_8. 25 грудня 2008 року ОСОБА_12 повідомив товариство про скасування довіреності, виданої на ім'я ОСОБА_8, шляхом подання на адресу фактичного місцезнаходження товариства відповідної нотаріально посвідченої заяви. У зв'язку з наведеним додатково до зазначених порушень, пов'язаних із неповідомленням позивача та ОСОБА_12, також має місце прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для їх проведення. Наведені порушення є безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів. Відмовляючи у задоволенні позову у справі, яка розглядається, суд першої інстанції виходив із того, що: – на час укладення Договору від імені ТОВ «Українська агрохімічна компанія» і ТОВ «Вассма Рітейл» його було підписано особами, належним чином уповноваженими на вчинення таких дій; – згідно з п. 9.2.1 статуту позивача директор товариства укладає угоди, договори, контракти, в тому числі зовнішньоекономічні, на суму не більше ніж 6 000 000,00 грн або еквівалентну суму в іноземній валюті. Таким чином, директор ТОВ «Українська агрохімічна компанія» ОСОБА_8 був уповноважений на укладання Договору щодо відчуження основних засобів, у т.ч. земельної ділянки, на підставі статуту; – продаж земельної ділянки здійснено за ціною, яка згідно зі звітом про експертну грошову оцінку вища за ринкову, тому посилання позивача на те, що фактично договір не був спрямований на отримання прибутку, є необґрунтованим; – заява про уточнення підстав позову у зв’язку з наявністю судового рішення про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» від 2 жовтня 2009 року, яким було надано повноваження директору цього товариства на укладення Договору, судом не приймається, оскільки таку заяву подано позивачем після початку розгляду справи по суті. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що: – суд першої інстанції неправильно оцінив заяви позивача як зміну підстав позову, оскільки позивач послався на незаконність рішень загальних зборів від 2 жовтня 2009 року у позовній заяві; – оспорюваний Договір від імені ТОВ «Українська агрохімічна компанія» підписала представник ОСОБА_7, яка діяла на підставі довіреності, виданої їй директором позивача ОСОБА_8. За змістом ст. 238 ЦК представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє, тому ОСОБА_8 не міг надати такі повноваження ОСОБА_7, оскільки сам не мав достатнього обсягу повноважень на вчинення (підписання) Договору від імені ТОВ «Українська агрохімічна компанія»; – хоча Договір виконано у повному обсязі, проте не можна вважати правочин схваленим особою, від імені якої його укладено, якщо дії, що свідчать про прийняття його до виконання, вчинено особою, яка і підписала спірну угоду без належних повноважень. Доказів вчинення органами управління позивача будь-яких дій, які б свідчили про схвалення ними спірного правочину, матеріали справи не містять. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 760/8121/16-ц (№ 6-147цс17), для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) із третьою особою, з огляду на порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам лише факт, що згодом рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно з яким виконавчий орган діяв на момент укладення договору, визнано недійсним у судовому порядку. Такий договір може бути визнано недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження у повноваженнях виконавчого органу товариства. Закон не встановлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах з юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення. Зокрема необхідно встановити, чи виконала третя особа свої обов’язки за договором, в який спосіб у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором майном, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно. Аналіз висновків, зроблених судом касаційної інстанції у справі, що розглядається, не свідчить про їх невідповідність висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 760/8121/16-ц (№ 6-147цс17) щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки встановлені у справах фактичні обставини та матеріально-правове регулювання відповідних їм правовідносин не є подібними. Ураховуючи викладене, обставини, на які посилається заявник в обґрунтування заяви про перегляд з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 21 листопада 2016 року, не отримали підтвердження. Згідно з ч. 1 ст. 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. З огляду на викладене заява ТОВ «Вассма Рітейл» про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2016 року у справі № 910/28081/14 задоволенню не підлягає. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити у задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2016 року у справі № 910/28081/14. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 13 вересня 2017 року № 3-666гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B8E8323FC4BE297AC22581A2002EE4DC

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника Тернопільського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до державного господарського об'єднання концерну «Військторгсервіс», ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року заступник Тернопільського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до суду з позовом до Концерну «Військторгсервіс», ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. Прокурор зазначав, що 20 вересня 2008 року державне господарське об'єднання концерн «Військторгсервіс» продало ОСОБА_1 комплекс об'єктів нерухомості, що розташований за АДРЕСА_1. Оскільки представник концерну «Військторгсервіс», який підписав указаний договір, не мав права на відчуження зазначеного майна без дозволу Міністерства оборони України та Фонду державного майна України, а такого дозволу останні не надавали, прокурор, посилаючись на те, що відчуження цього об'єкта відбулося з порушенням Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 806 (далі – Порядок), а також вимог статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), просив визнати недійсним договір купівлі-продажу комплексу об'єктів нерухомості, розташованого за АДРЕСА_1, який складається з: їдальні цегляної НОМЕР_1 загальною площею 367,5 кв. м під літ. «А»; кондитерського цеху цегляного загальною площею 132,4 кв. м під літ. «А»; сараїв цегляних під літ. «Б» та «В», та застосувати наслідки недійсності правочину. Ухвалою Чортківського районного суду Тернопільської області від 21 січня 2015 року за заявою прокурора від 19 січня 2015 року позов у частині вимог про застосування наслідків недійсності договору купівлі-продажу від 20 вересня 2008 року шляхом повернення майна в натурі Концерну «Військторгсервіс» залишено без розгляду. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області від 6 квітня 2016 року в задоволенні позову прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 22 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України задоволено: визнано недійсним укладений між Концерном «Військторгсервіс» та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу від 20 вересня 2008 року комплексу об'єктів нерухомості, розташованого за АДРЕСА_1, який складається з їдальні цегляної НОМЕР_1 загальною площею 367,5 кв. м під літ. «А»; кондитерського цеху цегляного загальною площею 132,4 кв. м під літ. «А»; сараїв цегляних під літ. «Б» та «В». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення суду касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 92, 241, 253, 257, 261, 267 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 та 29 квітня, 11 листопада 2015 року, 20 квітня, 27 липня, 16 вересня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 30 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27 лютого 2004 року, виданим Чортківським міським головою на підставі рішення виконкому Чортківської міської ради від 11 лютого 2004 року НОМЕР_2, власником комплексу загальною площею 531,8 кв. м, який складається з їдальні НОМЕР_1 літера «А» загальною площею 367,5 кв. м, кондитерського цеху літера «А» площею 132,4 кв. м, сараю літера «Б» площею 29,9 кв. м, сараю літера «В» площею 2,0 кв. м, який розташований за АДРЕСА_1, є Держава в особі Верховної Ради України (балансоутримувач Державне господарське об'єднання концерн «Військторгсервіс»). Довіреністю НОМЕР_3 від 4 жовтня 2004 року Міністерство оборони України уповноважило начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства Оборони України ОСОБА_2 на надання від імені міністерства підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на передачу в оренду (найм), списання з балансу, застосування прискореної амортизації та відчуження майна, що закріплене за Міністерством на праві господарського відання. 12 листопада 2004 року Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України в особі начальника ОСОБА_2 надало начальнику державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» ОСОБА_3 дозвіл на відчуження основних засобів, серед яких нежитлові приміщення їдальні загальною площею 499,9 кв. м, розташовані за АДРЕСА_1. Відповідно до окремого доручення Міністра оборони України від 12 лютого 2005 року НОМЕР_4 всі довіреності на право укладання договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства оборони України прав здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився, вважати недійсними. Згідно листа Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України за підписом начальника ОСОБА_2 від 17 лютого 2005 року НОМЕР_5 на виконання окремого доручення Міністра оборони України перший примірник довіреності НОМЕР_4, виданої на ім'я начальника Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України ОСОБА_2, повернуто директору адміністративного департаменту Міністерства оборони України. Згідно з наказом Міністра оборони України від 31 січня 2006 року НОМЕР_6 реорганізовано Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено його діяльність як юридичної особи шляхом приєднання до Державного господарського об'єднання - «Концерн «Військторгсервіс» (далі – Концерн «Військторгсервіс») та визначено останнє правонаступником усіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України. 12 вересня 2007 року концерн «Військторгсервіс» в особі генерального директора ОСОБА_2, який діяв на підставі статуту концерну, довіреністю уповноважив начальника Філії Державного підприємства «Управління торгівлі Західного оперативного командування «Військторгсервіс» ОСОБА_3 на укладення від імені концерну «Військтогсервіс» будь-яких договорів (господарські, цивільно-правові) щодо відчуження належного концерну будь-якого нерухомого майна (в тому числі будівлі, приміщення, споруди), а також договорів оренди (в тому числі цілісних майнових комплексів) з дозволу органу управління майном концерну – Міністерства оборони України. 4 серпня 2008 року концерн «Військторгсервіс» в особі ОСОБА_3 уклав із Рівенською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржею «Прайс» договір про надання послуг щодо проведення аукціону (прилюдних торгів) з продажу нежитлових приміщень А-1, загальною площею 499,9 кв. м, розташованих за АДРЕСА_1. Переможцем прилюдних торгів, проведених 6 вересня 2008 року, з продажу зазначеного майна став ОСОБА_1, з яким ОСОБА_3, діючи від імені концерну «Військторгсервіс», 20 вересня 2008 року уклав договір купівлі-продажу комплексу об’єктів нерухомості, що розташований за АДРЕСА_1. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог прокурора, виходив з того, що відчуження спірного майна, що є об’єктом державної власності, відбулося з порушенням вимог вищезазначеного Порядку, зокрема без згоди на відчуження майна Міністерства оборони України та Фонду державного майна України, а відтак укладений сторонами договір у силу положень статей 215, 216 ЦК України підлягає визнанню недійсним. Суд також дійшов висновку, що прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в межах установленої статтею 261 ЦК України позовної давності, оскільки про наявність оспорюваного договору прокурору та Міністерству оборони України стало відомо в 2012 році під час проведення перевірки законності відчуження посадовими особами концерну «Військторгсервіс» державного майна. Разом із тим, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справи за позовом про визнання недійсним рішення про відчуження майна, визнання довіреності та договору купівлі-продажу недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, дійшов висновку про те, що припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов’язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи, не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов’язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 16 вересня 2015 року дійшов висновку про те, що суди, при вирішенні питання про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним з підстав виходу представника товариства за межі наданих йому повноважень, мають звертати увагу на вимоги частини першої статті 241 ЦК України, за якою правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Крім того, при розгляді подібних справ слід ураховувати вимоги закону, викладені у частині третій статті 92 ЦК України, згідно з якою, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в постанові від 30 листопада 2016 року. У постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2014 року міститься висновок про те, що для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об’єктивні (сам факт порушення права), так і суб’єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб’єктивних прав, відтак обов’язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 92, 241 ЦК України в поєднанні зі статтями 203, 215 ЦК України та статей 256, 257, 261, 267 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України). Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. Крім того, згідно з частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. За правилами статей 237, 244, 246 ЦК України орган юридичної особи або інша особа, уповноважена її установчими документами, може видати довіреність від імені юридичної особи іншому представнику (який не є органом юридичної особи чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені) та уповноважити представника вчинити правочин від імені юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. Стаття 240 ЦК України допускає можливість передоручення. Разом з тим, згідно із частинами першою та другою статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. З огляду на вищенаведене різну правову природу мають та не можуть ототожнюватися довіреність, яку видає юридична особа своєму представнику на вчинення правочину з відчуження майна від імені юридичної особи, та згода власника майна на його відчуження, яку власник надає згідно зі статтею 136 ГК України. Зокрема, в разі відчуження юридичною особою майна, закріпленого за нею на праві господарського відання, ця юридична особа діє від власного імені, хоча й за обов’язкової наявності попередньої згоди власника майна. У разі видачі юридичною особою довіреності представнику на вчинення відповідного правочину протягом строку довіреності або до припинення її дії від імені юридичної особи діє цей представник. Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів. Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (стаття 203, частина перша статті 215 ЦК України). За таких обставин та з огляду на приписи статей 92, 237–239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення сам по собі факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов’язки за цією довіреністю. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені. Суд у справі, яка переглядається, встановив, що продавцем комплексу об’єктів нерухомості була юридична особа – концерн «Військторгсервіс», а покупцем – ОСОБА_1. Перевіряючи доводи заяви в частині застосування судами норм статей 257, 261, 267 ЦК України щодо позовної давності судова палата виходить з такого. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. За частиною другою статті 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України суди повинні були з’ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України з вищезазначеним позовом. Це право пов’язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення. Ураховуючи те, що прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, суди не з’ясували, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права. Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухваленого у цій справі. Не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки суд, відмовляючи в позові прокурора, виходив з пропущення останнім строків позовної давності, проте так і не зазначив, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави. Суд помилково не застосував вищенаведені норми статті 92 ЦК України, внаслідок чого не перевірив та не встановив обставин, від яких залежить правильне застосування норм матеріального права та вирішення спору по суті. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2016 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 22 вересня 2016 року та рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 6 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17 На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. З огляду на приписи статей 92, 237–239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення сам по собі факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов’язки за цією довіреністю. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені. За частиною другою статті 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом. Відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України суди повинні були з’ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Це право пов’язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення. Ураховуючи те, що прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, суди не з’ясували, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права. Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-72цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3AD123C814A0E55DC2258138002D4E84

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Мегатрейд Дистриб’юшн» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору поруки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року, в с т а н о в и л и : У квітні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю «Мегатрейд Дистриб'юшн» (далі – ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним укладеного між сторонами 22 грудня 2014 року договору поруки. ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» зазначало, що оспорюваний договір був підписаний 22 грудня 2014 року позивачем, від імені якого діяв директор ОСОБА_3 (поручитель), відповідачами ОСОБА_1 (кредитор) та ОСОБА_2 (позичальник). За умовами договору позивач як поручитель зобов’язався відповідати за зобов’язаннями ОСОБА_2 перед ОСОБА_1, які випливали з договору позики, укладеного між останніми 31 березня 2014 року, на суму 500 тис. доларів США, строк виконання зобов’язань наступав 31 грудня 2014 року, тобто через 8 днів після підписання договору поруки. ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» зазначало, що, підписуючи договір поруки від імені ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн», його директор ОСОБА_3 діяв на підставі рішення загальних зборів учасників товариства про схвалення надання такої поруки, яке було оформлене протоколом від 22 грудня 2014 року. Рішення загальних зборів товариства, оформлене протоколом від 22 грудня 2014 року, було підписане ОСОБА_2, який на той час очолював виконавчий орган ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн». Позивач зазначав, що це рішення загальних зборів як підстава для укладення договору поруки було визнане недійсним рішенням Господарського суду м. Києва від 11 квітня 2016 року, яке набрало чинності. Згідно зі Статутом ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» питання щодо укладання договорів поруки відноситься до виключної компетенції загальних зборів товариства, і директор як виконавчий орган обмежений правом самостійного прийняття рішень та укладання договорів поруки від імені товариства. Позивач зазначав, що директор ОСОБА_3 не мав необхідного обсягу повноважень на укладення договору поруки від 22 грудня 2014 року, у зв’язку із чим договір підлягає визнанню недійсним. Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 27 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року, позов ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» задоволено: визнано недійсним договір поруки від 22 грудня 2014 року, укладений між ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн», ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 92 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого та 26 березня 2015 року, постанови Вищого господарського суду України від 24 листопада 2011 року, 16 квітня та 7 серпня 2013 року, постанови Верховного Суду України від 27 квітня та 21 вересня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» ОСОБА_4 та ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі договору безвідсоткової позики, що був укладений 31 березня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_1 надала в позику ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 500 тис. доларів США строком до 31 грудня 2014 року. 22 грудня 2014 року ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» в особі його директора ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір поруки, за умовами якого товариство виступило поручителем ОСОБА_1 за повне та своєчасне виконання ОСОБА_2 усіх зобов’язань, які виникли за договором безвідсоткової позики від 31 березня 2014 року. Підставою для укладення договору поруки ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» стало рішення загальних зборів учасників товариства, яке було оформлене протоколом від 22 грудня 2014 року про надання товариством майнової поруки та надання його директору ОСОБА_3 повноважень на укладення та підписання договору поруки від 22 грудня 2014 року на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договором від 31 березня 2014 року в сумі 500 тис. доларів США. Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 квітня 2016 року, яке набрало законної сили, зазначене рішення загальних зборів ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» визнано недійсним. Відповідно до пункту 10.2 Статуту ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» прийняття рішень, зокрема щодо укладення договору поруки, якщо сума правочину перевищує 1 млн грн або еквівалент такої суми в будь-якій іншій валюті, належить до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» та визнання недійсним договору поруки, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішення загальних зборів учасників ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» про укладення оспорюваного договору поруки від 22 грудня 2014 року, оформлене протоколом від 22 грудня 2014 року, суд визнав недійсним, а тому директор ОСОБА_3 не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для укладення вказаного договору поруки. Разом з тим, у наданих для порівняння судових рішеннях Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 11 лютого та 26 березня 2015 року, та Вищий господарський суд України в постановах від 24 листопада 2011 року, 16 квітня та 7 серпня 2013 року виходили з того, що відповідач під час укладення договору не знав і не міг знати про обмеження повноважень керівника позивача, а тому скасування в подальшому рішення загальних зборів про надання таких повноважень не може бути підставою для визнання оскаржуваного договору недійсним. Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в постановах від 27 квітня та 21 вересня 2016 року. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України). Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. Крім того, управління товариством також здійснюють його органи – загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України). За системним аналізом норм ЦК України (статті 99, 145, 147), ГК України (стаття 89), Закону України «Про господарські товариства» (статті 58, 59, 62, 63) виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов’язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об’єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися в межах корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (пункт 3.2. рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України). З огляду на вищезазначене, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства. Отже, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. При цьому частиною четвертою статті 92 ЦК України передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі. Таким чином, закон вимагає, щоб виконавчий орган товариства діяв добросовісно і розумно, керуючись інтересами товариства, а не власними. За порушення цієї вимоги на виконавчий орган може бути покладений обов’язок відшкодувати завдані товариству збитки. Однак закон ураховує, що питання щодо визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій відноситься до внутрішніх взаємовідносин юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами. Частина третя статті 92 ЦК України містить виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Разом з тим обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів. Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою недійсності відповідного правочину (стаття 203, частина перша статті 215 ЦК України). За таких обставин, з урахуванням норм статті 98 ЦК України та приписів статей 92, 203, 215, 241 цього Кодексу, рішення загальних зборів учасників товариства є актами, що зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання відносин у різних питаннях діяльності товариства, вони мають обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин. Таким чином, якщо суд визнає недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, воно є недійсним з моменту його прийняття. Проте для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) з третьою особою, з огляду на порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом визнане недійсним у судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно з яким виконавчий орган діяв на момент укладення договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства. Закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах з юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 ЦК України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема необхідно встановити, чи виконала третя особа свої обов’язки за договором, у який спосіб у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором майном, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно. У справі, яка переглядається, ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» просить визнати недійсним договір поруки, оскільки ОСОБА_3, який уклав договір від імені товариства як директор, перевищив свої повноваження, діяв недобросовісно та з метою привласнення грошових коштів, а не в інтересах товариства. У справі, яка переглядається, суди належним чином не встановили обставин та не дали їм належної оцінки, що необхідно для правильного застосування статті 92 ЦК України, а саме не проаналізували поведінку відповідачки ОСОБА_1: чи діяла вона, укладаючи оспорюваний договір, добросовісно і розумно; чи знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях директора ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн»; чи виконала вона обов’язки за договором; чи є обґрунтовані підстави для висновку, що участь ОСОБА_1. в укладенні договору була формальною, спрямованою на протиправне позбавлення ТОВ «Мегатрейд Дистриб'юшн» грошових коштів. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року та заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 27 травня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук А.А. Ємець Я.М. Романюк Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 березня 2017 року у справі № 6-147цс17 З огляду на приписи статей 92, 203, 215 ЦК України, договір, укладений від імені юридичної особи її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним із підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору. У разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, яким визначені повноваження виконавчого органу, це рішення є недійсним з моменту його прийняття. Для вирішення в подальшому спору про визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства в той період, коли рішення загальних зборів учасників товариства було дійсне, зазначена обставина має правове значення. Вона підтверджує, що станом на час укладення оспорюваного договору повноваження щодо представництва юридичної особи у виконавчого органу були відсутні чи обмежені. Разом із тим, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень. Для третьої особи, яка уклала договір із юридичною особою, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. З огляду на наведене, визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства саме по собі не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Постанова від 13 березня 2017 року № 6-147цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9437183324AB42B5C22580E90041B5ED

При поданні таких позовних заяв, представники банку в принципі ігнорують більшість вимог статей 119,120 ЦПК України, натомість суди без жодних проблем відкривають провадження по справі, та не звертають увагу на такі недоліки. 1. Належне засвідчення копій Проблема № 1 всі додані до позовної заяви "аркуші паперу" не є оригіналами, та не можуть вважатися копіями, оскільки не відповідають вимогам чинного законодавства щодо засвідчення копій: відсутня печатка юридичної особи - замість неї стоїть штамп, не вказується дата засвідчення копій, не вказується посада особи, яка засвідчує копію. Без обовязкових реквізитів, передбачених законом - "аркуші паперу" не є належними та допустимими доказми. ВІдповідач може спокійно стверджувати, що взагалі не отримував копії позовної заяви та додатків до неї. 2. Повноваження представника Значну частину позовних заяв від імені ПАТ "УКРСОЦБАНК" подають представники, які, водночас, не підтверджують своїх повноважень ні на подання позовної заяви, ні на ведення справи в суді. Мають місце випадки, коли у довіреності представника зазначається, що представник уповноважується на вчиненння юридично значимих дій виключно в межах договору про надання послуг щодо стягнення заборгованості. Таке формулювання є, по-суті, застереженням про обмеження повноважень представника банку. Ані сам договір про надання послуг, ні його копію представник до позовної заяви не додає. Без ознайомлення з умовами договору неможливо встановити в яких межах уповноважений діяти представник. Виникають запитання також щодо повноважень осіб, які тау довіреність підписали - до позову не додаються документи, які засвідчують повноваження осіб, які підписали довіреність.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4, представника товариства з обмеженою відповідальністю «Главбуд плюс» – ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Главбуд плюс» до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_9, Одеська міська рада, про визнання договорів купівлі-продажу та іпотеки нерухомого майна недійсними за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Главбуд плюс» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року, в с т а н о в и л и : У грудні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Главбуд плюс» (далі – ТОВ «Главбуд плюс») звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що учасниками товариства є ОСОБА_1 й ОСОБА_10 з рівними частками 50 % у статутному капіталі. Рішенням загальних зборів учасників товариства, оформленого протоколом НОМЕР_1 від 1 червня 2007 року, директором ТОВ «Главбуд плюс» з правом підпису фінансових та первинних документів призначено ОСОБА_11. 4 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_11, товариства з обмеженою відповідальністю «Охоронне агентство «Гепард» (далі – ТОВ «ОА «Гепард»), третя особа – ОСОБА_10, про звільнення ОСОБА_11 з посади директора та усунення перешкод у користуванні майном. Малиновський районний суд м. Одеси ухвалою від 5 листопада 2014 року вжив заходів для забезпечення позову, в тому числі й відсторонення ОСОБА_11 від зайняття посади директора ТОВ «Главбуд плюс» з ІНФОРМАЦІЯ_1 та призначення ОСОБА_1 виконуючим обов’язки директора товариства з ІНФОРМАЦІЯ_1 до набрання рішенням у зазначеній справі законної сили. 21 листопада 2014 року ОСОБА_1, діючи від імені ТОВ «Главбуд плюс», уклав три договори купівлі-продажу нерухомого майна з ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, за умовами яких ТОВ «Главбуд плюс» передало у спільну часткову власність останнім основні засоби товариства у вигляді нежитлових приміщень загальною площею 3807,6 кв. м, розташованих за АДРЕСА_1. 29 листопада 2014 року між ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, з однієї сторони, та ОСОБА_8, з другої сторони, у рахунок забезпечення зобов’язання за договором позики в розмірі 8 млн 300 тис. грн укладено договір іпотеки, предметом якого виступили вказані вище нежитлові приміщення. Апеляційний суд Одеської області ухвалою від 3 грудня 2014 року ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, на підставі якої ОСОБА_1 призначено виконуючим обов’язки директора ТОВ «Главбуд плюс», скасував. Вважаючи, що спірні договори купівлі-продажу та іпотеки нерухомого майна є незаконними й такими, що порушують права позивача, ТОВ «Главбуд плюс» просило суд визнати недійсними з моменту укладення такі договори: укладений 21 листопада 2014 року між ТОВ «Главбуд Плюс» та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу S_1 частин нежитлових приміщень, розташованих за АДРЕСА_1; укладений 21 листопада 2014 року між ТОВ «Главбуд плюс» та ОСОБА_6 договір купівлі-продажу S_2 часток нежитлових приміщень, розташованих за вказаною адресою; укладений 21 листопада 2014 року між ТОВ «Главбуд плюс» та ОСОБА_7 договір купівлі-продажу S_2 часток нежитлових приміщень, розташованих за тією ж адресою; укладений 29 листопада 2014 року між ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 договір іпотеки нежитлових приміщень, розташованих за вказаною адресою. Малиновський районний суд м. Одеси рішенням від 16 лютого 2016 року позов задовольнив, визнав недійсними три договори купівлі-продажу, укладені 21 листопада 2014 року між ТОВ «Главбуд плюс» та ОСОБА_3, ОСОБА_6 і ОСОБА_7, визнав недійсним договір іпотеки нежитлових приміщень, укладений 29 листопада 2014 року між ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Одеської області 12 травня 2016 року рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ТОВ «Главбуд плюс». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Главбуд плюс» відхилено, рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2016 року залишено без змін. У серпні 2016 року до Верховного Суду України звернулось ТОВ «Главбуд плюс» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 91, 92, 97, 98, 203, 215, 241 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2016 року, а рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року залишити в силі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суд установив, що ТОВ «Главбуд плюс» створено на підставі договору між ОСОБА_10 та ОСОБА_8 й діє згідно зі статутом товариства (нова редакція), затвердженим протоколом НОМЕР_2 загальних зборів учасників від 30 травня 2005 року. Змінами до статуту ТОВ «Главбуд плюс», зареєстрованими 12 січня 2006 року, учасника товариства ОСОБА_8 замінено на ОСОБА_1. Згідно з протоколом НОМЕР_1 загальних зборів участників ТОВ «Главбуд плюс» від 1 червня 2007 року директором товариства призначено ОСОБА_11. Відповідно до наказу від 1 червня 2007 року НОМЕР_3 ОСОБА_11 приступив до виконання обов’язків директора товариства з правом підпису фінансових та первинних документів. На підставі рішення Господарського суду Одеської області від 4 червня 2003 року ТОВ «Главбуд плюс» є власником нежитлових приміщень загальною площею 3807, 6 кв. м, розташованих за АДРЕСА_1, які позначені літерами «А», «Е», «И», № 1 – склади, літера «М» – майстерня, літери «О», «О1» – лабораторія, адміністративна будівля, літера «П» – вагова, літера «Л» – пропускна, літера «Т» – котельня, літера «У» – сушарня, літера «Ч» – трансформатор, літера «9Х» – службове приміщення, літера «Р» – вежа, літера «Я» – камера, № 10 – насосна, літера «С» – приймальна вежа. Ці приміщення розташовані на земельній ділянці, площею S_3 кв. м, яка знаходиться в користуванні ТОВ «Главбуд плюс» на підставі договору оренди землі, укладеного 22 лютого 2005 року з територіальною громадою м. Одеси. 5 листопада 2014 року Малиновський районний суд м. Одеси постановив ухвалу про забезпечення позову в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_11, ТОВ «ОА «Гепард», третя особа – ОСОБА_10, про звільнення та усунення перешкод у користуванні майном та відсторонив ОСОБА_11 від зайняття посади директора ТОВ «Главбуд плюс» з ІНФОРМАЦІЯ_1; призначив ОСОБА_1 виконуючим обов’язки директора ТОВ «Главбуд плюс» з ІНФОРМАЦІЯ_1 до набрання рішенням у цій справі законної сили; зобов’язав державного реєстратора відділу реєстраційної служби міського управління юстиції виключити з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців та громадських формувань (далі – Єдиний державний реєстр) у графах «ПІБ керівника юридичної особи» та «ПІБ осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» щодо ТОВ «Главбуд плюс» запис про ОСОБА_11 з ІНФОРМАЦІЯ_1; зобов’язав державного реєстратора відділу реєстраційної служби міського управління юстиції включити в Єдиний державний реєстр у графи «ПІБ керівника юридичної особи» та «ПІБ осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» щодо ТОВ «Главбуд плюс» запис про ОСОБА_1 з ІНФОРМАЦІЯ_1; заборонив ТОВ «ОА «Гепард», ОСОБА_11 та будь-яким іншим юридичним та фізичним особам вчиняти будь-які дії щодо недопущення ОСОБА_1 до нежитлових будівель та споруд, розташованих за АДРЕСА_1, що належать ТОВ «Главбуд плюс»; зобов’язав ОСОБА_11 передати ОСОБА_1 статут та печатки ТОВ «Главбуд плюс»; уповноважив ОСОБА_1 або його представника за наявності документів, що підтверджують його повноваження, вжити необхідних заходів для виконання ухвали суду. Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру в графі «ПІБ осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» з ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 зазначений як підписант ТОВ «Главбуд плюс». 21 листопада 2014 року ТОВ «Главбуд плюс», від імені якого діяв ОСОБА_1, укладено три договори купівлі-продажу часток нежитлових приміщень, розташованих за АДРЕСА_1, з ОСОБА_3 про продаж S_1 частин, зі ОСОБА_6 – S_2 частин, ОСОБА_7 – S_2 частин. 29 листопада 2014 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_3, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 укладено іпотечний договір (без випуску заставної), предметом якого є нерухоме майно, а саме нежитлові приміщення загальною площею 3807,6 кв.м, розташовані за АДРЕСА_1. Апеляційний суд Одеської області ухвалою від 3 грудня 2014 року скасував ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 5 листопада 2014 року про забезпечення позову. Відхиляючи касаційну скаргу ТОВ «Главбуд плюс», суд касаційної інстанції погодився з рішенням суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру в графі «ПІБ осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, та наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» з ІНФОРМАЦІЯ_1 зазначено ОСОБА_1 як керівника та підписанта ТОВ «Главбуд плюс», то підстави для визнання недійсними спірних договорів, передбачені статтями 203, 215 ЦК України, відсутні. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах. На обґрунтування заяви ТОВ «Главбуд плюс» надало ухвалу Верховного Суду України від 23 лютого 2011 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року, 27 липня 2016 року, постанову Вищого господарського суду України від 18 липня 2016 року, постанову Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року (справа № 6-62цс16). У наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 23 лютого 2011 року, постановленій ним як судом касаційної інстанції, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які установивши, що майно вибуло з володіння товариства не з його волі, директор товариства на момент укладення спірних договорів від імені товариства не мав достатнього обсягу повноважень для їх укладення, не узгодив відчуження спірного майна зі зборами засновників товариства, дії щодо відчуження майна вчиняв за домовленістю з відповідачем, задовольнили позов і на підставі статей 203, 215 ЦК України визнали недійсними спірні договори. Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 24 грудня 2014 року встановлено, що на час укладення спірного договору купівлі-продажу директор товариства не був наділений правом самостійно розпоряджатися майном товариства, оскільки повноваження директора були обмежені. Крім того, господарський суд встановив, що рішення позачергових зборів товариства про відчуження майна товариства прийнято особою, в якої немає правових підстав здійснювати управління товариством. Установивши зазначені обставини, суд на підставі статті 338 ЦПК України скасував рішення суду апеляційної інстанції, а справу направив на новий розгляд. В ухвалі від 27 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив про те, що недодержання в момент вчинення правочину його стороною вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК України, є підставою для визнання такого правочину недійсним згідно із частиною першою статті 215 цього Кодексу. Установивши, що суд апеляційної інстанції не перевірив повноважень директора товариства на вчинення спірного договору від імені товариства, а також не вмотивував свого висновку про схвалення товариством правочину, оскільки договір укладав звільнений голова правління товариства, дії якого, як і сам договір, позивачем оспорювалися, суд на підставі статті 338 ЦПК України скасував судове рішення суду апеляційної інстанції, справу передав на новий розгляд. Вищий господарський суд України постановою від 18 липня 2016 року скасував ухвалені у справі судові рішення, справу направив на новий розгляд з підстави, передбаченої частиною першою статті 11110 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України). При цьому суд зазначив, що згідно із частиною третьою статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Проте суди не дослідили обставин, що мають значення для справи, а саме: чи знав банк про обмеження повноважень представника позивача під час підписання спірних договорів, чи мав директор товариства право на укладення іпотечних договорів та чи були схвалені спірні договори в подальшому. У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року (справа № 6-62цс16) викладено правовий висновок про те, що виходячи з положень статей 92, 203, 215 ЦК України договір, укладений від імені юридичної особи її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним з підстави порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору. Частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником юридичної особи з перевищенням повноважень. Для третьої особи, яка уклала договір з юридичною особою, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, незважаючи на те, що відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства саме по собі не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору. Такий договір може бути визнаний недійсним на підставі визнаного недійсним рішення зборів лише у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Підставою недійсності правочину передбаченою частиною першою статті 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частинами першою – третьою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Зміст правочину становлять права та обов’язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися. Правочин є недійсним у разі недотримання умов його чинності, передбачених статтею 203 ЦК України, а саме: відсутність у сторін (сторони) необхідного обсягу цивільної дієздатності, відсутність волевиявлення учасника правочину та його невідповідність внутрішній волі учасника правочину, невідповідність форми вчиненого правочину вимогам закону, відсутність спрямованості волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату. Згідно з частиною першою статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Управління товариством здійснюють його органи, тобто є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України). Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Дієздатність юридичних осіб може обмежуватися законом (наприклад, юридичних осіб, утворених об’єднанням громадян, політичними партіями) або засновниками юридичних осіб відповідно до установчих документів. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частина третя статті 92 ЦК України). Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх повноважень, визначених установчими документами або законом. Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо ця третя особа при укладенні правочину знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку» частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Підпунктом 5.25 пункту 5 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі – Порядок), передбачено, що майно, яке перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі (земельної ділянки – на місцевості) та, у разі якщо це передбачено законом, реєстрації права власності щодо виділеної частки як на окремий об’єкт нерухомості. Згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа – незалежно від суми. Пунктом 3 глави 7 розділу ІІ Порядку передбачено, що документи, на підставі яких вчинено нотаріальну дію, та документи або копії (витяги) з них, необхідні для вчинення нотаріальної дії, обов’язково долучаються до примірника правочину, свідоцтва тощо, які залишаються у справах нотаріуса. Виходячи з положень ЦК України та Закону України «Про іпотеку», які регулюють відносини, що виникли у зв’язку з виконанням та забезпеченням зобов’язання, нотаріус обов’язково перевіряє відомості про дійсне існування боргових зобов’язань іпотекодавців перед іпотекодержателем. У справі, яка переглядається, встановлено, що предметом спору є визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки часток нежитлових приміщень, які в сукупності складають цілий об’єкт нерухомості і не виділені в натурі, право власності на ці частки як на окремі об’єкти нерухомості не реєструвалося. Унаслідок укладення спірних договорів нерухоме майно, яке було предметом цих договорів, залишилося в користуванні ТОВ «Главбуд плюс», тобто не було передано відчужувачем покупцям. Згідно з підпунктом «є» пункту 9.4 статуту ТОВ «Главбуд плюс» призначення та звільнення з посади директора відноситься до компетенції зборів учасників товариства, які є вищим органом управління ТОВ «Главбуд плюс». ОСОБА_1 призначено виконуючим обов’язки директора товариства на підставі ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 5 листопада 2014 року, яку в подальшому було скасовано. Згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 листопада 2014 року ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є власниками нежитлового приміщення, розташованого за АДРЕСА_1, з визначеними розмірами часток та приватною формою власності, а не спільною частковою. Крім того, іпотекодавці передали ОСОБА_8 в іпотеку належні їм на праві приватної власності частки нежитлових приміщень, які в сукупності складали цілий об’єкт нерухомості. У матеріалах нотаріальної справи, наданих приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_9, відсутні договори позики, зобов’язання за якими забезпечене іпотекою, проте в змісті іпотечного договору зазначено, що нотаріус оглянув та повернув лише договори купівлі-продажу, що є правовстановлюючими документами. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував та дійшов помилкового висновку про недоведеність позивачем обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, що відповідачі порушили його права на нерухоме майно та діяли недобросовісно і нерозумно, а також знали або могли знати про обмеження повноважень представника юридичної особи. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання недійсними спірних договорів купівлі-продажу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 під час підписання договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки не був призначений на посаду директора в установлений законом та установчими документами ТОВ «Главбуд плюс» спосіб, а нерухоме майно, власником якого було ТОВ «Главбуд плюс», вибуло з володіння товариства поза його волею. Суд також дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки судом не встановлено, а відповідачами не доведено існування боргових зобов’язань іпотекодавців перед іпотекодержателем. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктоми 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року, яке було помилково скасоване судом апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Главбуд плюс» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2016 року скасувати, залишити в силі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко А.А. Ємець Л.І. Охрімчук Т.Є. Жайворонок Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2063цс16 Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку» частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа – незалежно від суми. Виходячи з положень ЦК України та Закону України «Про іпотеку», які регулюють відносини, що виникли у зв’язку з виконанням та забезпеченням зобов’язання, нотаріус обов’язково перевіряє відомості про дійсне існування боргових зобов’язань іпотекодавців перед іпотекодержателем. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2063цс16 Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Підставою недійсності правочину передбаченою частиною першою статті 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частинами першою – третьою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно з частиною першою статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Управління товариством здійснюють його органи, тобто є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України). Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частина третя статті 92 ЦК України). Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх повноважень, визначених установчими документами або законом. Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо ця третя особа при укладенні правочину знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-2063ц16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D22F2A6FF91C2D87C225807B00482F83

Господа юристы, объясните мне строителю правовые критерии данного решения о продлении ликвидации банка "Форум" Итак , 2014 год Решение о ликвидации банка от ФГВФО на 1 год до 16.06.2015 http://www.fg.gov.ua/not-paying/liquidation/52-forum/1000-734-oholoshennya-pro-likvidaciyu-pat-bank-forum-z-vidshkoduvannyam-fondom-koshtiv-za-vkladamy-fizychnyh-osib-ta-pochatok ЗУ про гарантування вкладив на момент принятия решения 5. Ліквідація банку повинна бути завершена не пізніше одного року з дня прийняття рішення про ліквідацію банку. Фонд має право прийняти рішення про продовження ліквідації банку на строк до одного року, а системоутворюючих банків - на строк до двох років. Решение о продлении ликвидации на 1 год до 16,06,2016 http://www.fg.gov.ua/not-paying/liquidation/52-forum/1951-1305-oholoshennya-pro-prodovgennya-likvidacii-pat-bank-forum ЗУ про гарантування вкладив на момент принятия решения 5. Ліквідація банку повинна бути завершена не пізніше одного року з дня прийняття рішення про ліквідацію банку. Фонд має право прийняти рішення про продовження ліквідації банку на строк до одного року, а системно важливих банків на строк до двох років з можливістю повторного продовження на строк до одного року. Ну и свеженькое решение о продлении ещё на два года до 16,06,2018 http://www.fg.gov.ua/not-paying/liquidation/52-forum/4518-prodovzheno-likvidatsiiu-pat-bank-forum ЗУ про гарантування вкладив на момент принятия решения 5. Ліквідація банку має бути завершена не пізніше двох років з дня початку процедури ліквідації банку. Фонд має право прийняти рішення про продовження ліквідації банку на строк до двох років з можливістю повторного продовження на строк до одного року. Сразу прошу меня простить за настолько глупый вопрос, т.к. я совсем не юрист, но факт продления на год уже был, как можно согласно действующей сейчас нормы делать повторное продление на 2 года? Спасибо заранее.Буду благодарен за Ваши мнения.

уважаемые юристы...нужна ваша профессиональная подсказка помощь в виде информации,протите что пишу тут,денег на платные консультации помощников юристов по 300 и 500 гривен у меня нету...кредиты выжали всё что можно...опишу суть проблемы.постараюсь вкратце.....было два кредита,один потребительский,беззалоговый,долларовый в Универсал банке,я его платил ,платила,пока была возможность,потом упадки в заработках,лишилась мини бизнеса своего,платить не смогла..пошли просрочки..они мне предложили реструктуризацию и естественно переписали в гривну уже кредит...я какое то время поплатила и снова дальше не смогла..пошли просрочки..они подали в третейский суд который присудил естествеенно полное стягнення,в общем там сумма сейчас около 100 тыс.гривен ,передали на исполнителей.... второй кредит был взят раннее чем предидущий,в другом банке.который ликвидирован на сегодняшний день...Экспобанк..был автокредит,естественно валютный и ещё какой то завышенный...короче я лошица..тогда сразу неразобралась..вроде как и платить было чем,короче лоханулась и в итоге мицубиши лансер9 который на тот момент стоил в полной комплектации около 21 тыс.долларов мне достался за 32 тыс.долларов без ничего,без наворотов...ибо кредит оформлялся через кампанию посредника АВТОКРЕДИТ..были такие козлы..в общем развели меня там красиво,ну в общем когда опомнилась уже было поздно,да и на полной эйфории что наконецто на колёсах,переоценила свои возможности,что буду как то платить..были надежды..бизнес..то сё....в общем платила..пока не грянул кризис в 2008 когда гривна обвалилас...когда брала кредит то курс был 4.85..а обвал случился до 12 доходило..платила,пока могла...были просрочки..но как то платила...выплатила сумму...надо подсчитать точно квитанции лежат,немало выплатила...если бы по курсу 4.85 то было бы больше погашено..а так конечно жопа....ну и случился евромайдан и слив гривны и всё....вообще всё плохо стало...они подали в суд,при чём подали ровно почти в тот момент когда банк был на стадии ликвидации так как был признан неплатёжеспособным....я на суде не была...повестку уже не помню.вроде как получала....но не пошла...решила затянуть...а они заочное решение приняли без пересмотров и всё....мне домой только прислали решени заочного суда про стягнення с меня почти 1 миллиона гривен.....и вот тут всё переплетается и становится очень запутанно ибо у меня авто уже не было,так как его наглые исполнители приехали и забрали тупо из под дома эвакуатором без надлежащих действий..как опечатывание и тд....увезли не знаю куда.даже адреса хранения не сообщили...я им говорила что авто кредитное и в другом банке...они сказали им по хрен и мол послали меня в суд с ними судится если хочу или погашать долг По Универсал банку...ибо по авто ещё суда не было...это всё случилось года за 2 до суда по автокредиту....в общем стоит моё авто у них уже гдето не знаю где три года,тех паспорт у меня ключи тоже у меня....в общем тут война и революция никто меня не трогал,я надеялась как то найти денег что бы расчитаться с банком но нифига не получилось...сумма для меня немаленькая и неподъёмная.... в общем исполнители наложили арест на квартиру в которой я живу ,а это однокомнатная гостинка в совместном владении с мужем бывшим и моим сыном,выделенной части у меня в ней нету..просто спильна власнисть,и другого жилья нету....прошу совета,сегодня днём пришла почтальонша и принесла 2 писмьа из ДВС,почтальонша знакомая,поэтому я побоялась получать под роспись письма,мало ли что там....во всяком случае письма могут лежать на почте 30 дней пока они его отправят обратно если я так его и не получу....так вот хотела бы знать что ко мне могут предпринять эти исполнители(и как их только земля носит и кто туда нормальный идёт вообще???поражаюсь...такой негатив и проклёны выслушивать регулярно,не боясь за свою карму..ладно..лирическое отступление....так вот,милые мои и хорошие знатоки юристы,подскажите дурочке что мне делать со всей этой билибердой....уже лет 5 превратилась в неврастеничку изза этих кредитов..не живу а существую..и мысли и о суициде были и тд....имеют ли право отобрать мою часть которая не была залогом ни в одном кредите,при том что квартира имеет одну комнату.выделенной части нету моей и две трети не мои...про приход исполнителей и опись имущества я уже читала,тоже волнительный момент..по сути брать нчего....но стоит старенький очень старенький комп сына студента,не новый ноутбук с которого пишу и имею хоть какую то возможность что то узнать и получить возможно помощь,старенький 13тилетней давности холодильник.стиралка...раритетный абсолютно телевизор..не плазма...пожалуй и всё....вот и подскажите мне,если не составит труда,помогите советом,информацией,а я помолюсь за вас и ваших родных..это всё что я могу сегодня сделать к сожалению....на хорошего адвоката ни хрена нету..разве что натурой....но я уже не так уж молода.да и квалификацию потеряла за годы одиночества..простите....бред пишу...но отчасти это всё правда такая ироничная с сарказмом......что делать?чего ждать?спасибо..и дай Бог вам здоровья заваши консультации..на сегодняшний день это огромное дело...ни на одном сайте юр.помощи мне ещё ни один юрист не дал исчерпывающей информации....всё завуалированно и только приглашают на личные беседы и тд...а поговорить стоит нынче дорого,не говоря про расценки...мне что юриста нанимать что ненанимать одинаково-удавка....спасибо ещё раз..с нетерпением жду ответов ,буду заглядывать сюда наверное каждый час....сижу и как параноик боюсь прихода исполнителей...стыдно перед сыном.что не смогла....маму нервировать вообще страшно...82 год...и так еле еле дышит...........будет нервный срыв однозначно..да и моя психика нестабильна уже сожалению...боюсь что впаду в истерику и что то или с собой сделаю или поубиваю исполнителей....самой страшно.....

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс», товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» про стягнення кредитної заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» до публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів», треті особи: ОСОБА_1, товариство з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс», приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання недійсним договору, розірвання договору іпотеки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» про перегляд рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року, рішення Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, встановила: У листопаді 2012 року публічне акціонерне товариство акціонерно-комерційний банк «Львів» (далі – ПАТ АКБ «Львів») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що товариство з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Україна» (далі – ТОВ «Ізолфа Україна») належним чином не виконало свої грошові зобов’язання за кредитними договорами, унаслідок чого утворилася заборгованість у сумі 2 млн 54 тис. 35 євро 90 євроцентів, що еквівалентно 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп. Позивач просив стягнути заборгованість за кредитними договорами солідарно з товариства з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс» (далі – ТОВ «Ізолфа Сервіс») і ОСОБА_1 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп., а також у рахунок погашення заборгованості за цими договорами звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1, яке належить товариству з обмеженою відповідальністю «Факторія» (далі – ТОВ «Факторія»). У листопаді 2013 року ТОВ «Факторія» звернулося до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що договір НОМЕР_1 від 12 квітня 2012 року про внесення змін до іпотечного договору від 16 вересня 2010 року не був підписаний особисто директором товариства ОСОБА_3, тому ТОВ «Факторія» не було належним чином повідомлено про збільшення розміру основного зобов’язання у зв’язку зі збільшенням строків кредитування. ТОВ «Факторія» просило суд на підставі статей 203, 215, 651, 652 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати недійсним договір про внесення змін до іпотечного договору, розірвати іпотечний договір у зв’язку із збільшенням обсягу відповідальності. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року первісний позов задоволено частково, постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Ізолфа Сервіс» на користь ПАТ АКБ «Львів» заборгованість за кредитними договорами в сумі 2 млн 54 тис. 35 євро 90 євроцентів, що еквівалентно 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп., яка складається із: - заборгованості за договором кредитної лінії НОМЕР_2 від 13 вересня 2010 року в розмірі 510 тис. євро, заборгованості за процентами в розмірі 91 тис. 622 євро 10 євроцентів, пені у розмірі 4 тис. 508 євро 80 євроцентів, що в сумі еквівалентно 6 млн 499 тис. 304 грн 64 коп.; - заборгованості за кредитним договором НОМЕР_3від 13 вересня 2010 року в розмірі 1 млн 210 тис. євро, заборгованості за процентами в розмірі 217 тис. 515 євро, пені в розмірі 20 тис. 389 євро 85 євроцентів, що в сумі еквівалентно 15 млн 525 тис. 319 грн 18 коп.; у решті позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково: визнано недійсним договір НОМЕР_1 від 12 квітня 2012 року про внесення змін до іпотечного договору; розірвано договір іпотеки, укладений 15 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Факторія»; у решті позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення зустрічних вимог ТОВ «Факторія» про розірвання договору іпотеки скасовано, у цій частині ухвалено нове рішення, яким постановлено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 13 вересня 2010 року в сумі 6 млн 499 тис. 304 грн 64 коп. та заборгованості за кредитним договором НОМЕР_3 від 13 вересня 2010 року в сумі 15 млн 525 тис. 319 грн 18 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні звичайних цін на такий вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; у задоволенні зустрічних позовних вимог про розірвання іпотечного договору відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року касаційну скаргу ТОВ «Факторія» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Факторія» просить скасувати постановлені у справі судові рішення в частині позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору, розірвання іпотечного договору, а провадження в зазначеній частині закрити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статті 16, пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження своїх доводів ТОВ «Факторія» наводить постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (справа № 6-745ц15) та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктами 2, 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Судами під час розгляду справи встановлено, що 13 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Ізолфа Україна» укладено генеральний кредитний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого банк відкрив позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у сумі 450 тис. євро з кінцевим терміном повернення 12 вересня 2011 року. 24 червня 2011 року та 12 квітня 2012 року укладено додаткові угоди до зазначеного кредитного договору, за умовами яких генеральний кредитний договір НОМЕР_2 перейменовано на договір кредитної лінії, узгоджено ліміт заборгованості за кредитною лінією в сумі 510 тис. євро, процентну ставку визначено у розмірі 11,5 % річних, строк дії кредитної лінії продовжено до 11 вересня 2015 року. 13 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Ізолфа Україна» укладено генеральний кредитний договір НОМЕР_3, відповідно до умов якого банк відкрив позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом 950 тис. євро з кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року. У подальшому до зазначеного договору внесено зміни, якими договір перейменовано на кредитний договір НОМЕР_3, збільшено розмір кредитної лінії до 1 млн 270 тис. євро, узгоджено процентну ставку в розмірі 11,5 % річних та строк дії договору продовжено до 11 вересня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами 14 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ОСОБА_1, а 24 червня 2011 року – між ПАТ АКБ «Львів», ТОВ «Ізолфа Україна» та ТОВ «Ізолфа Сервіс» укладено окремі тристоронні договори поруки, згідно з якими поручителі зобов’язались відповідати за всіма зобов’язаннями позичальника. Між зазначеними сторонами в подальшому були укладені додаткові угоди до договорів поруки, за умовами яких поручителі погодились на збільшення обсягу відповідальності боржника. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами НОМЕР_2, НОМЕР_3 між ПАТ АКБ «Львів» і ТОВ «Факторія» укладено договір іпотеки від 16 вересня 2010 року (з подальшими змінами і доповненнями згідно з договорами від 24 червня 2011 року, 12 квітня 2012 року), за умовами якого ТОВ «Факторія» передало в іпотеку належне йому нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1. Однак договір про внесення змін та доповнень до іпотечного договору від 12 квітня 2012 року підписано не керівником ТОВ «Факторія», а іншою особою. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного та зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позичальник належним чином не виконав своїх грошових зобов’язань за кредитними договорами, тому з поручителів підлягає стягненню сума заборгованості за цими договорами. Договір про внесення змін до іпотечного договору був підписаний неповноважною особою, тому цей договір слід визнати недійсним, а договір іпотеки необхідно розірвати у зв’язку зі збільшенням обсягу відповідальності за кредитним договором без згоди іпотекодавця на підставі частини другої статті 651 ЦК України та статей 18, 19 Закону України «Про іпотеку». Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення зустрічних вимог ТОВ «Факторія» про розірвання договору іпотеки й ухвалюючи у цій частині нове рішення, яким задоволено вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що посилання позивача за зустрічним позовом на порушення банком умов договору є безпідставними, оскільки ТОВ «Факторія» не надало доказів на підтвердження завданої істотної шкоди внаслідок порушення банком умов договору іпотеки, а також щодо збитків, яких завдано іпотекодавцю у зв’язку з визнанням недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору. Визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору не може слугувати підставою для розірвання договору іпотеки, оскільки цією обставиною не спростовується заборгованість за грошовими зобов'язаннями, що значно перевищує вартість предмета іпотеки як на час розгляду справи так і на час укладення договору. Проте у наданих для порівняння: - постанові від 1 липня 2015 року Верховний Суд України дійшов висновку про те, що згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом; суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства; - ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року суд касаційної інстанції керувався тим, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір у порядку цивільного судочинства, не звернули уваги на те, що позовні вимоги юридичної особи до іншої юридичної особи підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статті 16 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. Вирішуючи позовні вимоги банку та зустрічні позовні вимоги товариства, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. За таких обставин постановлені у справі судові рішення в частині позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» до ТОВ «Факторія» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі в цій частині. У поданій до Верховного суду України заяві питання щодо перегляду судових рішень в іншій частині не порушується. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» задовольнити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року, рішення Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів» до ТОВ «Факторія» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору скасувати, провадження у справі в цій частині закрити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-1737цс15 Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. Вирішуючи позовні вимоги банку та зустрічні позовні вимоги товариства, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/648D7AF377009C3BC2257F09002AA180

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 листопада 2014 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Колесника П.І., Ємця А.А., Потильчака О.І., Жайворонок Т.Є., Шицького І.Б., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів» (далі – ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД») про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року в справі № 39/5005/4527/2012 за позовом ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» до публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» (далі – ПАТ «Банк Кредит Дніпро») про визнання недійсним договору застави, в с т а н о в и л а : У травні 2012 року ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів» (перейменовано на ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД») як заставодавцем і закритим акціонерним товариством «Банк Кредит Дніпро» (перейменовано на ПАТ «Банк Кредит Дніпро») як заставодержателем укладено і нотаріально посвідчено договір застави № 181207-З/1 (далі – договір застави). Цей договір укладено з метою забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю «Транс-Кредит» (далі – ТОВ «Транс-Кредит», боржник) зобов’язань за кредитним договором, укладеним 18 грудня 2007 року між боржником і ПАТ «Банк Кредит Дніпро» (далі – кредитний договір). Вартість майна, переданого у заставу, становить 2 220 381,99 грн. Посилаючись на те, що спірний договір підписано головою правління ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» із перевищенням повноважень, наданих йому та спостережній раді товариства, позивач просив визнати недійсним договір застави повністю та зокрема в частині останнього 10 абзацу п. 1.2 та п. 6.8 цього договору. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 6 серпня 2012 року позов задоволено: визнано недійсним договір застави від 18 грудня 2007 року № 181207-З/1, укладений між ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» та ПАТ «Банк Кредит Дніпро», повністю та зокрема в частині останнього 10 абзацу п. 1.2 та п. 6.8 цього договору; вирішено питання про судові витрати. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 15 жовтня 2012 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року, рішення суду першої інстанції скасовано, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого господарського суду України від 7 жовтня 2014 року за клопотанням ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» поновлено пропущений строк, встановлений ч. 1 ст. 11117 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), допущено до провадження Верховного Суду України господарську справу № 39/5005/4527/2012 для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року. У заяві про перегляд постанови суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК України, ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ст. ст. 92, 97–99, 161, 207, 215, 241 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 4 грудня 2013 року у справі № 925/893/13, від 13 листопада 2013 року у справі № 5011-37/16335-2012, від 30 жовтня 2013 року у справі № 27/25Б, від 27 листопада 2013 року у справі № 33/5005/10798/2012 та від 27 листопада 2013 року у справі № 9/5005/10681/2012, від 3 грудня 2008 року у справі № 7/7-08, від 3 грудня 2008 року у справі № 7/6-08, від 18 травня 2010 року у справі № 38/8-09, від 10 квітня 2013 року у справі № 20/051-12, від 1 липня 2013 року у справі № 905/136/13-г, від 15 липня 2013 року у справі № 5006/14/223пд/2012, від 31 березня 2014 року у справі № 5002-22/1557-2011 та від 16 грудня 2008 року у справі № 2/303-08, правовідносини в яких, на думку заявника, подібні до правовідносин у справі, що переглядається. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, що переглядається, судами встановлено, що 12 грудня 2007 року на засіданні спостережної ради ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» ухвалено надати в заставу банку «Кредит-Дніпро» для забезпечення виконання кредитних зобов’язань ТОВ «Транс-Кредит» майно вартістю 2 220 381,99 грн. Підписання усіх документів, пов’язаних з оформленням застави, доручено голові правління ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» ОСОБА_1. 18 грудня 2007 року між ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» як заставодавцем (або майновим поручителем) і ПАТ «Банк Кредит Дніпро» як заставодержателем укладено і нотаріально посвідчено договір застави № 181207-З/1. Зазначений договір укладено з метою забезпечення виконання ТОВ «Транс-Кредит» зобов’язань за кредитним договором, укладеним 18 грудня 2007 року між боржником та ПАТ «Банк Кредит Дніпро». Відповідно до кредитного договору та додатків до нього банк надав ТОВ «Транс-Кредит» траншеву мультивалютну кредитну лінію для ведення статутної діяльності з лімітом кредитування у сумі, еквівалентній 40 млн грн, зі строком погашення відповідно до цього договору та зі строком дії кредитного договору до 14 грудня 2010 року. Вартість майна, переданого у заставу, становить 2 220 381,99 грн. Договір застави підписано від імені позивача головою правління ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» ОСОБА_1. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що за змістом договору про передачу майна у заставу відбулося відчуження майна, а спірний договір укладено головою правління з перевищенням повноважень; обмеження повноважень щодо представництва у спірних правовідносинах встановлено законом, зокрема голова правління згідно зі статутом позивача не є самостійним органом управління, а тому відповідно до ч. 2 ст. 99, ст. 161 ЦК України для набуття товариством цивільних прав та обов'язків він повинен виносити відповідні питання на розгляд засідання правління товариства. Судом першої інстанції визнано поважною причину пропуску позивачем позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку, що передача майна у заставу не є відчуженням, оскільки це лише один із видів забезпечення виконання зобов’язання. Вартість предмета застави становить менше п’ятидесяти відсотків майна товариства, що виключає застосування до спірних правовідносин ст. 98 ЦК України щодо виключної компетенції загальних зборів товариства. Укладаючи спірний договір застави, голова правління, який не є самостійним органом управління, діяв у межах своїх повноважень. Не відповідає обставинам справи також висновок суду про поважність причин пропуску позивачем строку позовної давності. Суд касаційної інстанції з такими висновками апеляційного суду погодився. Разом із тим у постановах Вищого господарського суду України, наданих для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов протилежних висновків: – за правовою природою іпотечний договір є таким що, може призвести до відчуження майна іпотекодавця, оскільки містить умови, які у разі порушення основного зобов'язання чи положень самого іпотечного договору передбачають можливість відчуження нерухомого майна на користь кредитора; за приписами ч. 2 п. 2 ст. 98 ЦК України питання щодо укладення іпотечного договору має розглядатися загальними зборами акціонерів (справа № 5011-37/16335-2012); – правочини про заставу (іпотеку) не відповідають вимогам законодавства, оскільки зазначені договори було укладено виконуючим обов'язки голови правління самостійно, а загальні збори акціонерів для вирішення питання щодо відчуження всіх балансових фондів товариства не скликалися і відповідного рішення не приймалося, що суперечить ч. 2 ст. 98 ЦК України. Якщо установчими документами товариства передбачено, що його виконавчий орган діє у складі кількох осіб, то голова правління не є самостійним органом управління, тому для набуття товариством цивільних прав та обов'язків він на підставі ч. 2 ст. 99, ст. 161 ЦК України повинен виносити відповідні питання на розгляд засідання правління чи загальних зборів (справи № 7/7-08, № 7/6-08); – постановою Вищого господарського суду України від 18 травня 2010 року задоволено позов ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна у зв’язку з тим, що договір укладено головою правління з перевищенням повноважень, оскільки голова правління не є самостійним органом і в силу вимог ч. 2 ст. 99 та ст. 161 ЦК України був зобов'язаний передати питання відчуження майна на розгляд правління товариства, проте правління товариства (позивача) для вирішення цього питання не скликалося і відповідне рішення не приймалося (справа № 38/8-09). Отже, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – ст. ст. 92, 97–99, 161 ЦК України. Усуваючи зазначені розбіжності, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Аналіз ст. ст. 546, 572, 576–578 ЦК України, ст. ст. 1, 4, 6 Закону України «Про заставу» дає підстави для висновку, що суть застави полягає у тому, що кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Тобто право застави – це право на чуже майно, внаслідок установлення якого власник може бути примусово позбавлений права на своє заставлене майно. Отже, застава – це один зі способів забезпечення виконання зобов’язання, особливістю якого є передача майна: заставодавець передає майно у заставу заставодержателю. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і майновий поручитель – власник певного майна, який має право на його відчуження. Таким чином, майновий поручитель зобов’язується відповідати за боржника за основним зобов’язанням спеціально виділеною для цього річчю, якщо боржник не виконує свого зобов’язання і виникли підстави для звернення стягнення на предмет застави. Усупереч дійсному змісту наведених норм матеріального права суд касаційної інстанції у справі, що переглядається, дійшов помилкового висновку, що передача майна у заставу не є відчуженням, яке потребує наявності відповідних повноважень в особи, яка від імені майнового поручителя вчиняє цей правочин. Крім того, за змістом ст. ст. 92, 97–99 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абз. 1 ч. 2 ст. 98 цього Кодексу. Статтею 161 ЦК України передбачено, що виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор). Згідно зі Статутом ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» у редакції, затвердженій загальними зборами акціонерів від 16 березня 2007 року, органами управління товариства є загальні збори акціонерів (вищий орган товариства), спостережна рада та правління акціонерного товариства (виконавчий орган товариства) (п. 8.1). До виключної компетенції спостережної ради належить, зокрема, погодження проведення операцій відчуження майна товариства на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків майна товариства (п. 8.3.4). Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління акціонерного товариства (п. 8.4.1). Правління товариства складається з 5 членів – голова правління, перший заступник голови правління, заступники голови правління у кількості 2 осіб, головний бухгалтер (за посадою) (п. 8.4.4). До компетенції правління відносяться усі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що згідно із законодавством, статутом або рішенням вищого органу товариства віднесені до виключної компетенції іншого органу товариства (п. 8.4.2). На підставі рішень, прийнятих на засіданнях правління, голова правління в межах своїх повноважень видає накази та інші розпорядчі документи щодо діяльності товариства (п. 8.4.7). Голова правління, а за його відсутності – перший заступник голови правління, має право без доручення вчиняти дії від імені акціонерного товариства. Вони уповноважені керувати поточними справами акціонерного товариства і виконувати рішення вищого органу товариства та спостережної ради, представляти товариство в його відносинах з іншими фізичними та юридичними особами, вести переговори та укладати угоди від імені товариства (п. 8.4.5). Зазначені норми матеріального права та зміст Статуту свідчать про те, голова правління ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» не є самостійним виконавчим органом управління товариством, а тому зобов’язаний діяти на підставі рішень, прийнятих правлінням товариства. Відтак, навіть з урахуванням виключної компетенції спостережної ради щодо погодження проведення операцій відчуження майна на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків майна товариства, рішення спостережної ради щодо передачі спірного майна (на суму, меншу за п’ятдесят відсотків) у заставу та уповноваження ОСОБА_1 на вчинення такого правочину не замінює компетенції виконавчого органу товариства – його правління – щодо прийняття рішення із цього питання. Таким чином, при укладенні спірного договору застави ОСОБА_1, діючи від імені майнового поручителя – ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД», у порушення вимог ст. ст. 97, 99, 161 ЦК України вийшов за межі своїх повноважень. Зважаючи на викладене, суд касаційної інстанції у справі, що переглядається, неправильно застосував наведені норми матеріального права, тому заява ПАТ «ДНІПРОВАГОНРЕМБУД» підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року – скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року скасувати, справу направити на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4FB43E2565868DF2C2257DA100244CA2

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2014 року місто Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Гуля В.С., Жайворонок Т.Є., Ємця А.А., Колесника П.І., Потильчака О.І., Шицького І.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів» (далі – ПАТ «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року у справі № 38/9-09 за позовом відкритого акціонерного товариства «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів» (далі – ВАТ «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів») до товариства з обмеженою відповідальністю «Іжиніринг груп» (далі – ТОВ «Іжиніринг груп»), публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» (далі – ПАТ «Банк Кредит Дніпро»), за участю третіх осіб: першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Верби В.М., товариства з обмеженою відповідальністю «Транс-Кредит», про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки, в с т а н о в и л а: ПАТ «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів», правонаступник ВАТ «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів» (далі – Завод), звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом (з урахуванням уточнень до позовної заяви) про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 30 березня 2007 року, укладеного між Заводом і ТОВ «Іжиніринг груп», повернення всього майна, одержаного покупцем за цим договором, та визнання недійсним договору іпотеки від 21 грудня 2007 року № 211207-1/1, укладеного між ТОВ «Іжиніринг груп» і ПАТ «Банк Кредит Дніпро». Заяву обґрунтовано тим, що договір купівлі–продажу є недійсним, оскільки спостережна рада перевищила надані їй повноваження – перебрала на себе компетенцію правління товариства щодо прийняття рішення про відчуження нерухомого майна, уповноваживши голову правління самостійно підписати договір купівлі–продажу. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 9 листопада 2009 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 15 березня 2010 року, у задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 22 червня 2010 року скасовано рішення господарського суду Дніпропетровської області від 9 листопада 2009 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 15 березня 2010 року і прийнято нове рішення, яким позов задоволено. ПАТ «Банк Кредит Дніпро» звернулося із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Вищого господарського суду України від 22 червня 2010 року. Заяву обґрунтовано неповідомленням позивачем про наявність договорів оренди нерухомого майна від 25 грудня 2007 року № 47/30-143/08 та № 47/30-141/08, договору дольового утримання залізничного шляху від 25 грудня 2007 року № 47/30-146/08, укладених між ТОВ «Іжиніринг груп» та Заводом, і протоколу загальних зборів акціонерів Заводу від 18 квітня 2008 року, яким затверджено звіт голови правління про результати діяльності за 2007 рік. Постановою Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року задоволено заяву ПАТ «Банк Кредит Дніпро». Постанову Вищого господарського суду України від 22 червня 2010 року скасовано, рішення господарського суду Дніпропетровської області від 9 листопада 2009 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 15 березня 2010 року залишено без змін. Постанову суду касаційної інстанції обґрунтовано тим, що Статутом позивача не обмежені повноваження голови правління на укладання угод, вчинення правочинів від імені товариства без погодження з правлінням товариства. Завод у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року у справі № 38/9-09 з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права при вирішенні аналогічних судових справ, а саме частини 3 статті 92, частини 2 статті 98, статей 99, 161 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 18 травня 2010 року у справі № 38/8-09, від 9 жовтня 2008 року у справі № 45/271-6/268, від 8 квітня 2014 року у справі № 911/861/13-г, від 3 грудня 2008 року у справах № 7/6-08, № 7/7-08, від 10 квітня 2013 року у справі № 20/051-12, від 1 липня 2013 року у справі № 905/136/13-г, від 13 листопада 2013 року у справі № 5011-37/16335-2012, від 15 липня 2013 року у справі № 5006/14/223пд/2012, від 31 березня 2014 року у справі № 5002-22/1557-2011 та від 16 грудня 2008 року у справі № 2/303-08. Допускаючи справу № 38/9-09 до провадження Верховного Суду України, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у постанові Вищого господарського суду України від 18 травня 2010 року у справі № 38/8-09 за аналогічних підстав та предмета позову, змісту позовних вимог і матеріально-правового регулювання спірних правовідносин викладено протилежний правовий висновок: спірний договір укладено головою правління з перевищенням повноважень, оскільки голова правління не є самостійним органом і в силу вимог частини 2 статті 99 та статті 161 ЦК України був зобов’язаний передати питання відчуження майна на розгляд правління товариства, проте правління товариства (позивача) для вирішення цього питання не скликалося і відповідне рішення не приймалося. Отже, за відсутності рішення правління позивача про відчуження майна позивач не набув цивільних прав та обов’язків, що виникають з оспорюваного договору, оскільки обмеження повноважень щодо представництва у спірних правовідносинах встановлено законом. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Господарськими судами встановлено, що 28 березня 2007 року на засіданні спостережної ради було вирішено реалізувати на вільному ринку об’єкти нерухомого майна Заводу та уповноважити голову правління – ОСОБА_1 на підписання договору купівлі-продажу об’єктів нерухомого майна (далі – протокол засідання спостережної ради). На підставі протоколу засідання спостережної ради 30 березня 2007 року між Заводом (продавець) і ТОВ «Інжиніринг груп» (покупець) укладено договір купівлі–продажу (з відстрочкою платежу) частини нежитлових будівель та споруд АДРЕСА_1 (далі – договір купівлі–продажу). Згідно з пунктами 8.3.1, 8.3.4 Статуту Заводу (далі - Статут) спостережна рада є органом акціонерного товариства, який представляє інтереси акціонерів у період між проведенням загальних зборів акціонерів та з метою захисту інтересів акціонерів контролює і регулює діяльність правління акціонерного товариства, дочірніх підприємств, філій, представництв та до виключної компетенції якої, зокрема, належить погодження проведення операцій відчуження майна товариства на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків майна акціонерного товариства. Відповідно до абзацу 2 частини 2 статті 98 ЦК України рішення загальних зборів про відчуження майна товариства на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків майна товариства, приймаються більшістю не менш як у ѕ голосів, якщо інше не встановлено законом. Отже, Статут Заводу до компетенції спостережної ради відносить лише повноваження надати попереднє погодження на продаж майна на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків, для наступного розгляду цього питання загальними зборами. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, відповідно до пунктів 8.4.1, 8.4.2 Статуту є правління акціонерного товариства, до компетенції якого належать усі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що згідно з чинним законодавством, цим Статутом або рішенням вищого органу акціонерного товариства віднесені виключно до компетенції іншого органу акціонерного товариства. Питання про відчуження майна товариства на суму, яка є меншою за п’ятдесят відсотків, є компетенцією правління Заводу – колегіального органу, представленого п’ятьма членами, рішення якого приймають не менше трьох членів правління (пункти 8.4.1, 8.4.6 Статуту). За таких обставин спостережна рада при прийнятті рішення фактично підмінила компетенцію правління щодо прийняття відповідних рішень, порушуючи приписи статей 97, 99, 160 ЦК України, та вийшла за межі своїх повноважень. Статтею 112 ГПК України передбачено право господарського суду переглянути прийняте ним судове рішення, яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами, що мають істотне значення для справи і не могли бути відомі заявникові. До нововиявлених обставин можуть бути віднесені матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного вирішення спору. Необхідними ознаками нововиявлених обставин є їх наявність на час розгляду справи та те, що ці обставини не могли бути відомі заявнику на час розгляду справи. Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Господарський суд вправі змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається. Переглядаючи за нововиявленими обставинами постанову від 22 червня 2010 року, суд касаційної інстанції не звернув уваги, що протокол загальних зборів акціонерів Заводу від 18 квітня 2008 року, яким затверджено звіт голови правління про результати діяльності за 2007 рік, був предметом розгляду і оцінки господарських судів при розгляді справи, а договори оренди нерухомого майна від 25 грудня 2007 року № 47/30-143/08, № 47/30-141/08 і договір дольового утримання залізничного шляху від 25 грудня 2007 року № 47/30-146/08, укладені між ТОВ «Іжиніринг груп» і Заводом, є не нововиявленими обставинами, а новими доказами у справі, які не спростовують фактів і правових висновків, викладених у постанові Вищого господарського суду України від 22 червня 2010 року. За таких обставин заява Заводу підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року – скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 11123 – 11125 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 17 вересня 2013 року у справі № 38/9-09 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік В.С. Гуль Т.Є. Жайворонок А.А. Ємець П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/AFAB14776051A6BBC2257D9000434566

" Позов задовольнити частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №........ в розмірі 1184568,70 грн - звернути стягнення на предмет іпотеки №....., а саме на нерухоме майно: однокімнатну квартиру №68 за адресою... , шляхом його продажу ПАТ "КБ"Надра" з застосуванням процедури продажу, передбаченої ст.38 ЗУ "Про іпотеку", з укладанням від свого імені договору куплі-продажу нерухомого майна із будь якою особою покупцем за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб"єктом оціночної діяльності, на умовах та в порядку, викладеному в ст.38 ЗУ "Про іпотеку", з наданням ПАТ "КБ"Надра" всіх повноважень продавця предмету іпотеки, в тому числі, але не виключно: отримувати дублікати правовстановлюючих документів на вказаний предмет іпотеки в органах БТІ, органах нотаріату та інших органах державної влади, місцевого самоврядування та будь яких установах незалежно від форм власності, отримувати всі необхідні документи та довідки, необхідні для продажу , вище зазначеного предмета іпотеки, у Реєстраційній службі Головного управління юстиції Київської області, всіх підпорядкованих структурних підрозділах, у тому числі, але не виключно, в Реєстраційній службі Києво- Святошинського міськрайонного управління юстиції в Київській області або у інших органах, які будуть здійснювати функції з реєстрації речових прав на нерухоме майно; здійснювати будь-які платежі у якості продавця в процесі укладення договору куплі-продажу предмету іпотеки; звертатися до суб"єктів оціночної діяльності із заявою про проведення експретної оцінки предмета іпотеки, а також ставити підпис від свого імені за одержання експертної оцінки; отримувати довідки та документи, які необхідні для укладення та нотаріальног посвідчення договору куплі-продажу; отримувати в органах місцевого самоврядування за місцем знаходження предмета іпотеки довідки про склад сім"ї іпотекодавця, копії будинкових книг. На час рефлізації предмету іпотеки передати його в управління ПАТ "КБ"Надра". В решті позову відмовити." " Суд відмовляє в частині позову про надання права заміни замків, обладнанням охоронними пристроями предмета іпотеки, оскільки такий захист не передбачений діючим законодавством." Вот такое заочное решение от 02.06.2014. Письмо валялось на земле. конверт размыт. Не понятно: простое, заказное. Т.е без меня могут все продать, а я даже знать не буду. Хорошо хоть замки не выломали. Подскажите как защититься.