Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2021 року м. Київ справа № 288/1595/13 провадження № 61-13486 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю. учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану представником ОСОБА_3 , на заочне рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 19 грудня 2013 року в складі судді Рудник М. І. та на ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 року в складі колегії суддів Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Я. В., ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та просило стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 662 983,44 грн, з яких: - 1 533 385,11 грн заборгованості за тілом кредиту; - 842 076,38 грн заборгованості за відсотками; - 1 287 521,95 грн пені. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 19 листопада 2007 року АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 2622/1107/71-082, за умовами якого банк надав позичальникові кредит у сумі 197 000 доларів США. На забезпечення виконання основного зобов`язання 19 листопада 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. У результаті укладених договорів факторингу ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року та відповідним договором поруки. У зв`язку з неналежним виконанням позичальником обов`язків з погашення кредиту станом на 16 липня 2013 року виникла заборгованість у загальному розмірі 3 662 983,44 грн. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 19 грудня 2013 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року врозмірі 3 662 983,44 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд першої інстанції виходив із того, що позичальник неналежним чином виконував зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку з чим утворилися заборгованість. ТОВ «Кредитні ініціативи», отримавши право вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року, в передбачений договором спосіб направило відповідачам вимогу про досудове врегулювання спору, яка залишена ними без виконання. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без задоволення, заочне рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 19 грудня 2013 року - без змін. Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи та на підставі належних і допустимих доказів дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову; доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують. Суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що відповідачі не спростували розмір заборгованості, яка вирахувана позивачем відповідно до договірних умов та норм матеріального права. Апеляційний суд встановив факт переходу до ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року. Аргументи учасників справи У серпні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, підписану представником ОСОБА_3 ,на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що розрахунок заборгованості є неповним, оскільки не містить зазначення окремих періодів та відсоткової ставки. Вказує, що всупереч положенням частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» ТОВ «Кредитні ініціативи» не звертався до позичальника з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, а тому позовні вимоги заявлені передчасно. Вимога від 17 липня 2013 року, на яку посилається ТОВ «Кредитні ініціативи» в позовній заяві, не була отримана відповідачами та не може бути підставою для дострокового стягнення кредитної заборгованості. Посилається на те, що позивач неправомірно здійснив розрахунок пені в доларах США із зазначенням гривневого еквіваленту та без урахування річного строку позовної давності. Суди також не застосували положення статті 551 ЦК України щодо можливості зменшення розміру пені. Зазначає, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не довело факт отримання права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року. Вказує, що суди не врахували факт пропуску позивачем строку на звернення з частиною позовних вимог до поручителя. У листопаді 2016 року ТОВ «Кредитні ініціативи» подало заперечення на касаційну скаргу та просило залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін. Позивач послався на те, що розрахунок заборгованості є обґрунтованим і містить усі необхідні дані, зокрема, періоди та дати платежів, які здійснені або мали бути здійснені позичальником. ТОВ «Кредитні ініціативи» не погоджується з доводами позичальника про пропуск позовної давності, оскільки в договорі сторони збільшили вказаний строк до десяти років. Указує, що позивач направляв на адресу відповідачів вимогу про дострокове погашення боргу рекомендованим листом. Уважає, що в матеріалах справи наявні докази на підтвердження переходу права вимоги за кредитним договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року до ТОВ «Кредитні ініціативи». Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в даній справі та до закінчення касаційного провадження зупинено виконання оскаржених судових рішень. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року справу призначено до судового розгляду. На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу XIII ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» дана справа передана до Верховного Суду. 06 червня 2019 року дану справу передано судді Антоненко Н. О. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 19 листопада 2007 року АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 2622/1107/71-082, згідно якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит у розмірі 197 000 доларів США на строк з 19 листопада 2007 року по 12 травня 2036 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,9 % річних за весь строк фактичного користування кредитом. Відповідно до договору поруки № 2611/1107/71-082-Р-1 від 19 листопада 2007 року ОСОБА_2 зобов`язалася відповідати перед банком за виконання ОСОБА_1 зобов`язань щодо повернення коштів за кредитним договором № 2622/1107/71-082. У зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору станом на 16 липня 2013 року ОСОБА_1 має заборгованість перед банком урозмірі 458 273,92 долари США, що по курсу НБУ станом на дату розрахункустановило 3 662 983,44 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 191 841 дол. США (1 533 385,11 грн); за відсотками - 105 351,73 дол. США(842 076,38 грн); пеня - 161 081,19 дол. США(1 287 521,95 грн). 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк», який є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк», та факторинговою компанією «Вектор Плюс» укладено договір факторингу № 15, відповідно до якого банк відступив фактору свої права вимоги за кредитними договорами, укладеними з боржниками. Одночасно з правами вимоги до фактора перейшли всі пов`язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів. 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» переуступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги за кредитними договорами, укладеними з боржниками. 17 липня 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» на адресу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 рекомендованими листами направило вимогу про досудове врегулювання спору № 2013/07/Б-0-107 та надало відповідачам строк до 7 днів з дня відправлення даної вимоги для дострокового погашення кредиту, сплати нарахованих процентів за користування кредитом і штрафнихсанкцій. Апеляційний суд установив, що факт переходу права вимоги до ТОВ «Кредитні ініціативи» за кредитним договором № 2622/1107/71-082 підтверджується договорами факторингу від 28 листопада 2012 року; довідкою ПАТ «Омега банк», що є правонаступником ПАТ «Сведбанк», про проведені розрахунки за договором факторингу №15; витягом із Статуту ПАТ «Омега банк»; довідкою ТОВ «ФК «Вектор Плюс» про проведені розрахунки з ТОВ «Кредитні ініціативи»; витягом переліку кредитних договорів по договору факторингу від 28 листопада 2012 року; витягом про реєстрацію в державному реєстрі іпотек від 19 листопада 2007 року; витягом про реєстрацію змін в державному реєстрі іпотек від 06 грудня 2012 року з приводу того, що новим іпотекодержателем є ТОВ «Кредитні ініціативи»; випискою №1 з протоколу №19 від 20 листопада 2012 року. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України(тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. За приписами частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Згідно частини другої статті 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. За змістом пункту 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів»). У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року в справі № 6-223цс16 зроблено висновок, що «визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів». Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Згідно пункту 3.10 кредитного договору № 2622/1107/71-082від 19 листопада 2007 року, укладеного між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_1 , у випадках порушення умов договору вимога про виконання порушеного зобов`язання направляється банком позичальнику в письмовому вигляді та підлягає виконанню в повному обсязі протягом тридцяти календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника, зазначеною в реквізитах цього договору. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв`язку при відправленні листа з повідомленням про вручення, або дата зазначена в повідомленні, яке отримане позичальником особисто в банку. У пунктах 20, 21, 25, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зроблено висновок, що «частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором»; «…суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту»; «…порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами». Предметом позову в справі, що переглядається, є дострокове стягнення кредитної заборгованості. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що між позичальником та позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитного договору, не з`ясували, на які потреби виданий кредит та чи є він споживчим, а отже, не встановили, які права й обов`язки мали сторони спірних правовідносин при укладенні й виконанні умов кредитного договору, та не визначалися з тим, чи поширюється на спірні правовідносини дія Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема частини десятої статті 11 вказаного Закону, якою визначено порядок дострокового стягнення кредитної заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту. Дійшовши висновку про дотримання ТОВ «Кредитні ініціативи» положень договору, які регулюють порядок направлення вимоги про дострокове погашення кредиту, суди виходили з того, що такі вимоги направлені на адресу відповідачів рекомендованими листами. При цьому, суди не надали оцінки пункту 3.10 кредитного договору, згідно якого відповідні вимоги мають направлятися «листом з повідомленням про вручення»; не перевірили факт отримання таких вимог позичальником і поручителем та, за відсутності опису вкладення в поштові відправлення, не з`ясували які саме документи були направлені ТОВ «Кредитні ініціативи» на адресу відповідачів. Неповне встановлення судом першої інстанції обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, в частині наявності в позивача права на звернення до суду з вимогами про дострокове стягнення кредитної заборгованості за договором № 2622/1107/71-082 від 19 листопада 2007 року, зумовило передчасний висновок суду про наявність правових підстав для задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи». Апеляційний суд допущених судом першої інстанції порушень не усунув, не перевірив усіх доводів апеляційної скарги та не навів мотивів відхилення кожного аргументу, викладеного відповідачем в апеляційній скарзі, чим допустив порушення частини другої статті 315 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану представником ОСОБА_3 , задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 року скасувати,справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Із моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала апеляційного суду Житомирської області від 13 липня 2016 рокувтрачає законну силу й подальшому виконанню не підлягає. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов Джерело: ЄДРСР 94938464

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа 759/5757/15-ц Головуючий у І-й інстанції - Борденюк В.В. апеляційне провадження № 22-ц/824/12073/2020 Доповідач Заришняк Г.М ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 жовтня 2020 року Київський апеляційний суд в складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого - Заришняк Г.М. Суддів - Мараєвої Н.Є., Рубан С.М. при секретарі - Діденко А.С. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору поруки припиненим,- В С Т А Н О В И В : В квітні 2015 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулосяв суд із вказаним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості . В обґрунтування позову Товариство зазначало, що 07 липня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», укладено кредитний договір №26- 882/06/2006И, за умовами якого відповідачу ОСОБА_1 було надано кредитні кошти на суму 45 000 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користуванням кредитом -11,80 %. В той же день, 07 липня 2006 року, з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №26-87С/06-2006И, за яким ОСОБА_2 , як поручитель, зобов`язувалась перед кредитором відповідати за невиконання визначених кредитним договором зобов`язань. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов`язань своєчасно та у повному обсязі не виконував, у зв`язку з чим утворилася заборгованість в сумі 35619 дол. США, яка складається з: 29943,55 доларів США - заборгованість за кредитом, 5676,37 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; пені за несвоєчасне погашення заборгованості по кредиту та процентах за користування кредитом в розмірі 44 448 грн. 18 коп., з яких: 17 459 грн. 14 коп. - за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та 26 989 грн. 04 коп. - за несвоєчасне погашення заборгованості по процентам за користування кредитом, позивач просив стягнути кредитну заборгованість солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Не погоджуючись з таким позовом, представник ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву, у якій просив визнати договір поруки, укладений між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 , припиненим, вказуючи на те, що Банк, в порушення вимог ч.4 ст. 559 ЦК України не звертався до поручителя із вимогою про виконання основного зобов`язання протягом строку, що перевищує шість місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року первісний позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором кредиту № 26-87G/06-2006И (№26-882/06-2006И) від 07.07.2006 року у розмірі 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривень. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» судовий збір у розмірі 3 654,00 грн. У задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення, як з поручителя, кредитної заборгованості-відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання припиненим договору поруки -задоволено. Визнано припиненим договір поруки № 26-87G/06-2006И від 07.07.2006 року, що був укладений між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 , з метою забезпечення виконання ОСОБА_1 кредитних зобов`язань за договором кредиту № 26-87G/06-2006И (№ 26-882/06-2006И від 07.07.2006 року). Стягнуто з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 243,60 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду в частині задоволення позовних вимог про стягнення з нього заборгованості скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовити в повному обсязі. В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10.02.2916 року просив залишити без змін. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній. Представники ПАТ «УкрСиббанк» проти апеляційної скарги заперечували, вважаючи рішення суду законним. Відповідачка за первісним позовом ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість постановленого рішення суду в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків. Згідно статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею 639 ЦК України встановлено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України). Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що 07.07.2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №26-882/06/2006И, за умовами якого відповідачу було надано кредит в сумі 45 000,00 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користування кредитом - 11,80%. 07 липня 2006 року в рахунок забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №26-87G/06-2006И, за яким остання зобов`язувалась перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_1 усіх його зобов`язань перед АКІБ «УкрСиббанк» за вказаним кредитним договором. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч.1 ст. 509 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором. За правилом статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу. Судом встановлено, що узв`язку із неналежним виконанням зобов`язань за договором кредиту у ОСОБА_1 утворилась заборгованість за кредитним договором, яка станом на 31.03.2015 року склала 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривень; загальний розмір заборгованості позичальника складається із 29 943,55 доларів США -боргу за кредитом, 5 679,37 доларів США - боргу за відсотками за користування кредитом, 44 448,18 грн. пені. Звертаючись до суду з вказаним позовом, Банк зазначав, що в зв`язку з несвоєчасним виконанням взятих на себе зобов`язань 23 липня 2014 року відповідачам було направлено вимогу про погашення простроченої заборгованості за кредитним договором, що підтверджується реєстрами про відправку рекомендованих листів, однак, станом на день звернення з даним позовом до суду відповідачі свої зобов`язання щодо погашення заборгованості по наданому кредиту та сплаті процентів за користування ним, не виконали. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наявні підстави для дострокового стягнення заборгованості за кредитом, оскільки вимога про погашення простроченої заборгованості була направлена боржнику 23 липня 2014 року, то датою дострокового повернення всього розміру кредиту слід вважати 03 вересня 2014 року. Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, виходячи з наступного. Пунктом 1.2.2. договору про надання споживчого кредиту визначено, що позичальник зобов`язався повернути кредит у повному обсязі в будь-якому випадку не пізніше07 липня 2027 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до визнаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 цього договору. В пункті 11.1 договору про надання споживчого кредиту зазначено, що у випадку настання обставин, визначених у підпунктах 2. 3, 4. 9, 5. 3, 5. 5, 5. 8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов цього договору протягом 31 календарного дня з дня одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. У пункті 11.2 договору про надання споживчого кредиту № 26-87G/06-2006И від 07 липня 2006 року сторонами обумовлено, що зазначене у пункті 11.1 договору повідомлення (вимога) банку направляється листом (цінний з описом та повідомленням про вручення) або доставляється кур`єром на адресу позичальнику, що вказана у розділі 12 цього договору. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зазначено, «якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Наведені приписи дають підстави до висновку, що ч.10 ст. 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлено обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. З матеріалів справи слідує, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, а тому до спірних правовідносин мають бути застосовані ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту». Крім того, ч.10 ст.11 «Про захист прав споживачів» передбачено, що 60-тиденний строк має відраховуватись саме з дати отримання, а не відправлення вимоги. Боржник вважається належним чином повідомлений про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, коли банком не лише відправлено на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року, справа №6-57цс12). В матеріалах справи відсутні докази про отримання відповідачем ОСОБА_1 вимоги про дострокове повернення кредиту. Сама по собі наявність вимоги про дострокове погашення кредитної заборгованості чи квитанції, яка підтверджує її відправку, не може бути доказом отримання позичальником цієї вимоги. Враховуючи наведене, висновок суду першої інстанції про те, що боржником була отримана вимога про дострокове погашення заборгованості за кредитом, в зв`язку з чим наявні підстави для задоволення позову, не можна вважати обґрунтованим, оскільки він спростовується зібраними по справі доказами. За таких обставин, рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Також підлягає скасуванню рішення суду в частині стягнення судового збору, у відповідності до вимог ч.3 ст. 141 ЦПК України, за правилами якої, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. В частині вирішення позовних вимог Банку до ОСОБА_2 та в частині вирішення зустрічного позову судове рішення не оскаржувалося, тому судом апеляційної інстанції не переглядалося. Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року скасувати в частині стягнення заборгованості та судового збору з ОСОБА_1 та постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 - відмовити. В решті судове рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття й може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів. Повний текст постанови виготовлений 12 жовтня 2020 року. Головуючий Судді: Джерело: ЄДРСР 92184007

Постанова Іменем України 09 вересня 2020 року м. Київ справа № 703/747/12 провадження № 61-48242св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на заочне рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 30 березня 2012 року у складі судді Надопти А. А. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Куштана Б. П., Собослоя Г. Г., Описова частина Короткий зміст позовних вимог 21 лютого 2012 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «АКПІБ»; банк), правонаступником якого згідно з договором про відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року є товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»; товариство), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Вимоги обґрунтовані тим, що 17 липня 2007 року банк і відповідач уклали кредитний договір № 1074, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США зі сплатою 12 % річних строком до 16 липня 2027 року. Унаслідок порушення умов договору станом на 26 січня 2012 року розмір заборгованості становить 35 601,07 доларів США, з яких: - заборгованість за кредитом - 34 162,61 доларів США; - заборгованість за простроченими відсотками - 1 143,87 доларів США; - заборгованість за відсотками за період із 01 до 26 січня 2012 року - 294,59 доларів США, яку позивач просив стягнути з боржника. Короткий зміст рішення та постанови судів попередніх інстанцій Заочним рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 30 березня 2012 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивача заборгованість за кредитним договором від 17 липня 2007 року № 1074 у розмірі 284 445,45 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суди виходили з доведеності факту неналежного виконання зобов`язань за кредитним договором, наявності простроченої заборгованості, яку відповідач добровільно не погасив, що є підставою для її стягнення на користь позивача. При апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції зазначив, що на момент пред`явлення позову ОСОБА_1 не був зареєстрованим і не проживав за адресою, вказаною в кредитному договорі, адреса його проживання була невідома, що унеможливило надсилання банком йому вимоги про дострокове повернення кредиту. Невикористання банком позасудового способу захисту не перешкоджає йому звернутися до суду за захистом порушеного права. Короткий зміст доводів касаційної скарги У грудні 2018 року до суду касаційної інстанції від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій його представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали з суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії суддів із п`яти суддів. Аргументи учасників справи Доводи касаційної скарги Представник ОСОБА_1 зазначає, що обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, спростовуються доказами, які підтверджують відсутність заборгованості за кредитним договором (01 грудня 2011 року прострочена заборгованість за кредитом і відсотками була повністю погашена, що підтверджується довідкою від 01 грудня 2011 року; після цього він здійснював платежі у більшому розмірі, ніж це передбачено договором). Усупереч нормам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не направляв йому досудової вимоги про дострокове погашення кредиту з наданням строку для її виконання, що порушує його права, як споживача. Банк не довів належними доказами заявлений розмір боргу. Короткий зміст відзиву Від представника ТОВ «Кредитні ініціативи» надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених рішень. Обставини справи Суди встановили, що 17 липня 2007 року ПАТ «АКПІБ» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 1074, відповідно умов якого останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США зі сплатою 12 % річних строком до 16 липня 2027 року. Відповідно до пункту 2.5 кредитного договору кредит надається позичальнику на добудову житлового будинку. Погашення кредиту та процентів за ним повинно здійснюватися позичальником згідно з графіком (Додаток № 1), який є невід`ємною частиною цього договору (щомісячно до 23-го числа). У пункті 5.3.2. кредитного договору передбачені підстави для дострокового повернення кредиту. Згідно з довідкою банку від 26 січня 2012 року № 02-10/89, яка долучена до позовної заяви, станом на 26 січня 2012 року розмір заборгованості відповідача становить 34 162,61 доларів США (272 952,43 грн), з яких строковий кредит - 34 162,61 доларів США (272 952,43 грн), прострочені відсотки - 1 143,87 доларів США (9 139,30 грн), нараховані відсотки за період із 01 січня 2012 року до 26 січня 2012 року - 294,59 доларів США (2 353,72 грн). 17 грудня 2012 року ПАТ «АКПІБ» та ТОВ «Кредитні ініціативи» уклали договір відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором від 17 липня 2007 року № 1074. Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 05 березня 2018 року залучено ТОВ «Кредитні ініціативи» до участі у справі як правонаступника ПАТ «АКПІБ». Позиція Верховного Суду Пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Колегія суддів частково приймає аргументи, наведені в касаційній скарзі, з таких мотивів. При задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що відповідач взяті на себе кредитні зобов`язання за кредитним договором не виконав, у зв`язку з чим станом на 26 січня 2012 року утворилася заборгованість у розмірі 35 601,07 доларів США (у тому числі строковий кредит - 34 162,61 доларів США, прострочені відсотки - 1 143,87 доларів США, відсотки за період із 01 січня 2012 року до 26 січня 2012 року - 294,59 доларів США), яка підлягає стягненню з позичальника. Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції, визнавши його законним та обґрунтованим. При цьому суд апеляційної інстанції відхилив аргументи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо порушення його прав як споживача внаслідок ненаправлення позивачем досудової вимоги про дострокове повернення кредиту, оскільки відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України невикористання банком позасудового способу захисту не перешкоджає йому звернутися до суду за захистом порушеного права. Колегія суддів не в повній мірі погоджується з висновками апеляційного суду з огляду на наступне. Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання. Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання та початок перебігу позовної давності. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зазначено, «якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Наведені приписи дають підстави для висновку, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. …суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту». Суди встановили, що 17 липня 2007 року сторони уклали кредитний договір № 1074 (предмет - кредит у розмірі 45 000 доларів США, мета кредитування - добудова житлового будинку) строком до 16 липня 2027 року. Пунктом 5.3.2 кредитного договору передбачені підстави для дострокового стягнення кредиту, зокрема, якщо позичальник прострочив свої зобов`язання по поверненню кредиту та/або процентів за користування кредитом щонайменше на один календарний місяць відповідно до умов цього Договору або у разі несплати позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % суми кредиту; або у випадку перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на 10 %. Про необхідність дострокової сплати суми заборгованості за цим договором з вищевказаних підстав банк зобов`язаний письмово повідомити позичальника: повідомленням; при явці останнього в банк; вручення банком особисто позичальнику (під розписку) протягом 3 днів до вчинення необхідних дій по примусовому стягненню коштів. 21 лютого 2012 року банк подав до суду даний позов, у якому просив стягнути з відповідача як прострочену заборгованість, так і дострокову. На підтвердження наявності заборгованості за кредитним договором від 17 липня 2007 року № 1074 банк надав довідку, згідно з якою станом на 26 січня 2012 року сума боргу становить 35 601,07 доларів США, з яких: строковий кредит - 34 162,61 доларів США, прострочені відсотки - 1 143,87 доларів США, нараховані відсотки за період із 01 січня 2012 року до 26 січня 2012 року - 294,59 доларів США. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України). В апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції представник ОСОБА_1 , зокрема, посилався на те, що кредит надавався на споживчі цілі, у зв`язку з чим відповідно до статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк повинен був попередньо направити йому вимогу про дострокове повернення кредиту, чого не було зроблено. Зазначав, що банк не надав належного розрахунку заборгованості з відображенням усіх її складових. При апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції належним чином не встановив усіх фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, не навів мотивів відхилення вищевказаних доводів апеляційної скарги відповідача, в тому числі й щодо відсутності належного розрахунку заборгованості зі всіма складовими, не визначився із характером спірних правовідносин, зокрема, не встановив строк настання виконання основного зобов`язання, не перевірив, чи направляв банк досудову вимогу про дострокове погашення кредиту та чи отримав її позичальник, унаслідок чого зробив передчасний висновок про задоволення вимог щодо стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотками (як простроченої, так і дострокової). Висновки за наслідками розгляду касаційної скарги Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду - скасуванню з переданням справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411 (в редакції станом на 07 лютого 2020 року), 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар В. І. Журавель Є. В. Краснощоков Джерело: ЄДРСР 91614142

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 вересня 2020 року м. Одеса Справа № 915/2160/19 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді Разюк Г.П., суддів: Головея В.М.,Колоколова С.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Миколаївської області від 16.01.2020, проголошене суддею Мавродієвою М.В. у м. Миколаєві, повний текст якого складено 16.01.2020, у справі № 915/2160/19 за позовом Акціонерного товариства комерційний банк "ПРИВАТБАНК" до відповідачів: 1) Фермерського господарства "Агропівдень 2" 2) ОСОБА_1 про стягнення 147 450,94 грн., В С Т А Н О В И В : 21.10.2019 Акціонерне товариство Комерційний банк (далі - АК КБ) "ПРИВАТБАНК" звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просило стягнути у солідарному порядку з Фермерського господарства (далі - ФГ) "Агропівдень 2" та ОСОБА_1 заборгованість по кредитному договору б/н від 14.11.2018, укладеному між АТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ФГ "Агропівдень 2", у розмірі 147 450,94 грн., з яких: 123 600,01 грн. - заборгованість за кредитом; 4 063,74 грн. - заборгованість за відсотками, нарахованими на прострочену заборгованість; 16 200,00 грн. - заборгованість за відсотками у вигляді щомісячної комісії та 3 587,19 грн. - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором. В обґрунтування позовних вимог АТ КБ "ПРИВАТБАНК" посилалося на порушення фермерським господарством зобов`язань за кредитним договором щодо погашення кредиту, внаслідок чого у банку виникло право захисту свого порушеного права шляхом солідарного стягнення зазначеної заборгованості з ФГ "Агропівдень 2" та ОСОБА_1 , яка згідно до укладеного з позивачем договору поруки №POR1542008603306 від 12.11.2018, поручилась власними коштами та майном за виконання ФГ "Агропівдень 2" договірних зобов`язань за кредитним договором. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 16.01.2020 позовні вимоги задоволено в повному обсязі та додатково стягнуто в солідарному порядку з ФГ "Агропівдень 2" та ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПРИВАТБАНК" 2 211,76 грн. судового збору. Приймаючи рішення щодо солідарного стягнення зазначеної заборгованості з ФГ "Агропівдень 2" та ОСОБА_1 , місцевий господарський суд виходив з встановлення факту неналежного виконання відповідачем 1 зобов`язань за кредитним договором від 14.11.2018 щодо своєчасного повернення кредиту, сплати щомісячної комісії, відсотків за користування кредитом та пені за прострочення виконання зобов`язань, а також прийняв до уваги той факт, що зобов`язання за вказаним кредитним договором забезпечено договором поруки №POR1542008603306 від 12.11.2018, укладеним ОСОБА_1 в забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором. Не погоджуючись із зазначеним рішенням місцевого господарського суду, ОСОБА_1 звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. На думку скаржника, рішення суду є незаконним та необґрунтованим, оскільки його прийнято із суттєвим порушенням норм матеріального та процесуального права при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи. Зокрема, скаржник вважає, що судом не досліджено той факт, що позовні вимоги до ОСОБА_1 , як поручителя є безпідставними оскільки договір поруки №POR1542008603306 було укладено між сторонами раніше ніж виникло основне зобов`язання і з відповідного договору не вбачається який саме кредитний договір забезпечується порукою ОСОБА_1 . Скаржник зазначає, що місцевий господарський суд не врахував, що розрахунок заборгованості позичальника здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним і в матеріалах справи відсутні первинні документи на підтвердження отримання відповідачем 1 грошей за спірним кредитним договором. Також, за твердженням апелянта суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що позивач не повідомляв відповідачів про необхідність погашення заборгованості за відповідним кредитним договором. Крім того, скаржник стверджує, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, оскільки він розглянув справу за відсутності ОСОБА_1 , яку належним чином не повідомив про розгляд відповідної справи. Відзиви на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходили, справа розглядається за наявними матеріалами. Згідно з ч.13 ст.8 ГПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Статтею 270 ГПК України визначено, що у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу. Приписами частини 10 статті 270 ГПК України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч.7 ст.252 ГПК України, клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву. Згідно з ч.2 ст.270 ГПК України, розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п`ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи. В прохальній частині апеляційної скарги апелянтом було сформульовано клопотання про проведення розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, яке колегією суддів визнано необґрунтованим, а відтак ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.08.2020 відхилено. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про розгляд апеляційної скарги в порядку спрощеного письмового провадження в межах встановленого чинним процесуальним законодавством строку без проведення судового засідання. Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія дійшла до наступного висновку. Як вбачається з матеріалів справи, 14.11.2018 ФГ "Агропівдень 2" в особі ОСОБА_1 через систему інтернет-клієнт-банкінгу із використанням електронного цифрового підпису підписано заяву про приєднання до Умов та правил надання послуг "КУБ". Відповідно до заяви відповідач ФГ "Агропівдень 2" приєднався до Розділу 3.2.8 Умов та правил надання банківських послуг "КУБ", які розміщені в мережі Інтернет на сайті ПриватБанку http://pb.ua, прийняв на себе всі зобов`язання, зазначені в цих Умовах та уклав кредитний договір. В підписаній ФГ "Агропівдень 2" заяві погоджено наступні умови кредитного договору: - вид кредиту: строковий (п. 1.1); - розмір кредиту 300 000грн. (п.1.2); - строк кредиту: 12 місяців з дати видачі коштів (п. 1.3); - проценти (комісія) за користування кредитом 1,8 % в місяць від початкового розміру кредиту (в тому числі при достроковому погашенні кредиту) (п. 1.4); - порядок погашення заборгованості за кредитом: щомісяця рівними частинами, починаючи з місяця, наступного за місяцем видачі клієнту коштів, до календарного числа місяця, в яке було надано кредит (п. 1.5); - проценти у розмірі 4% в місяць від суми простроченої заборгованості та неустойку в розмірі і згідно розділу 3.2.8 Умов та правил надання банківських послуг. В додатку 1 до заяви сторони погодили графік погашення основної заборгованості та процентів за кредитом, відповідно до якого відповідач повинен сплачувати позивачу щомісячно до дати, зазначеної у п. 1.5 заяви по 25 000 грн. кредиту та 5 400 грн. процентів. З метою належного виконання зобов`язань ФГ "Агропівдень 2" за кредитним договором від 14.11.2018 між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1 (поручитель) із використанням електронного цифрового підпису підписано договір поруки №POR1542008603306, який хоча і датовано 12.11.2018, але фактично підписано 14.11.2018, тобто в день укладення кредитного договору, що підтверджується файлом перевірки електронного цифрового підпису. Крім того, доказів існування іншого кредитного договору забезпеченого відповідним договором апелянтом не надано. Таким чином, доводи скаржника стосовно того, що договір поруки №POR1542008603306 було укладено між сторонами раніше ніж виникло основне зобов`язання, не заслуговують уваги. Предметом договору є надання поруки за виконання клієнтом ФГ "Агропівдень 2", далі - «Боржник» зобов`язань за угодами-приєднання до: розділу 3.2.8 «Кредит КУБ» Умов, далі Угода 1, по сплаті: а) процентної ставки за користування кредитом: - за період користування кредитом згідно Угоди 1 - 1,8% (одна ціла вісім десятих) відсотка від суми кредиту щомісяця; - за період користування кредитом згідно з п.п. 3.2.8.5.3. Угоди 1 - 4,0 % (чотири) відсотки від суми кредиту щомісяця; б) кредиту в розмірі, що вказаний в Угоді 1. Якщо під час виконання «Угоди 1» зобов`язання Боржника, що забезпечені цим Договором збільшуються, внаслідок чого збільшується обсяг відповідальності Поручителя, Поручитель при укладанні цього Договору дає свою згоду на збільшення зобов`язань за «Угодою 1» в розмірі таких збільшень. Додаткових узгоджень про такі збільшення з Поручителем не потрібні. За п.1.2 поручитель відповідає перед Кредитором за виконання зобов`язань за «Угодою 1» в тому ж розмірі, що і Боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Згідно цього пункту Поручитель відповідає перед Кредитором всіма власними коштами та майном, яке належить йому на праві власності. Поручителем надані всі наявні документи, що стосуються Поручителя, на момент укладання цього договору, в господарському/цивільному суді не мається заяв кредиторів про визнання Поручителя банкрутом. У випадку смерті або банкрутства Боржника за «Угодою 1» на, та/або заміни Боржника внаслідок правонаступництва та/або переведення боргу на будь-яку іншу особу (нового боржника), Поручитель приймає на себе зобов`язання та згодний відповідати за виконання «Угоди 1» за Боржника, а також за будь-якого іншого боржника (нового боржника) при настанні вказаних в даному пункті обставин, в зв`язку з чим, Поручитель надає поруку перед Кредитором за виконання новим боржником зобов`язань за «Угодою 1» у розмірі і порядку, визначеному умовами «Угоди 1». При цьому, будь-які додаткові узгодження з Поручителем не потрібні. За п. 1.5 у випадку невиконання Боржником зобов`язань за «Угодою 1», Боржник та Поручитель відповідають перед Кредитором як солідарні боржники. Позивач зазначає, що зобов`язання за договором виконав в повному обсязі, надавши відповідачу 1 кредит в межах встановленого кредитного ліміту, разом з тим в порушення відповідних умов Договору та приписів законодавства відповідач-1 не повернув в повному обсязі кредитні кошти у передбачений договором термін, що і стало підставою для звернення позивача до суду із відповідним позовом, який судом першої інстанції був задоволений повністю, однак колегія суддів не погоджується з таким висновком суду з огляду на наступне. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (ст. 11 ЦК України). Відповідно до ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. За змістом ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 ЦК України). Приписами ст.1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Системний аналіз наведених норм законодавства (ст. 530, ч. 2 ст. 1050 ЦК України) дає підстави вважати, що для звернення до суду з позовом про дострокове повернення всієї суми кредиту має настати одна із подій: сплив строку повернення всієї суми кредиту за договором або зміна строку виконання зобов`язання на підставі пред`явленої вимоги кредитора про повне дострокове погашення кредиту, направленої боржнику. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Обсяг зобов`язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. 14.11.2018 на підставі укладеного кредитного договору позивачем було перераховано на поточний рахунок відповідача 1 кредитні кошти у розмірі 300 000 грн., що підтверджується відповідною випискою по рахунку та факт необізнаності останнього зі змістом Умов не впливає на факт отримання від позивача кредитних коштів. Позичальником ФГ «Агропівдень 2» частково повернуто кредитні кошти банківській установі у визначені кредитним договором строки, разом з тим, заборгованість відповідача 1 перед позивачем за кредитом згідно наданого останнім розрахунку станом на 26.09.2019 становила 73 600,01 грн. і доказів її сплати відповідачем 1 матеріали справи не містять, у зв`язку з чим зазначена заборгованість цілком правомірно стягнута судом першої інстанції солідарно з відповідача 1 та ОСОБА_2 , яка згідно укладеного з АТ КБ "ПРИВАТБАНК" договору поруки №POR1542008603306 від 12.11.2018 поручилась власними коштами та майном за виконання ФГ "Агропівдень 2" договірних зобов`язань по відповідному кредитному договору. Однак, вимогу АТ КБ "ПРИВАТБАНК" про солідарне стягнення з відповідачів 50000грн. заборгованості по кредиту, колегія суддів вважає передчасно заявленою банком, враховуючи що кредитні кошти за кредитним договором від 14.11.2018 відповідачу 1 були надані 14.11.2018, строком на 12 місяців і остаточне повернення кредиту позичальник зобов`язаний був здійснити до 14.11.2019, отже строк виконання відповідного зобов`язання у відповідача 1 станом на 26.09.2019 ще не настав При цьому для зміни строку виконання зобов`язання, необхідною умовою є надіслання кредитором боржнику вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту, чого позивачем виконано не було. Матеріали справи не містять доказів направлення позивачем відповідачам в порядку ч.2 ст.530 ЦК України вимоги про повернення наданих кредитних коштів, а тому суд першої інстанції безпідставно задовольнив вимогу позивача про їх стягнення з відповідачів. Разом з тим, вимога позивача про солідарне стягнення з відповідачів 16 200грн. заборгованості за відсотками у вигляді щомісячної комісії, нарахованої на прострочену заборгованість за період з 14.07.2019 по 26.09.2019, судом першої інстанції була цілком правомірно задоволена враховуючи, що п. 1.4 заявки передбачено, що проценти (комісія) за користування кредитом становить 1,8% в місяць від початкового розміру кредиту (в т.ч. при достроковому погашенні кредиту). Стосовно ж вимоги АТ КБ "ПРИВАТБАНК" про солідарне стягнення з відповідачів заборгованості за відсотками в розмірі 4 063,74грн., то судова колегія зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1056-1 Цивільного кодексу України процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору. В підписаній відповідачем 1 заяві погоджено наступні умови кредитного договору: у випадку порушення строку погашення заборгованості за кредитом, що зазначений в п. 1.5. цієї заяви, проценти за користування кредитом становлять розмір 4 % на місяць від суми заборгованості (п. 1.6). Позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за відсотками на прострочену заборгованість в розмірі 4 063,74грн. у погодженому сторонами розмірі - 4% на місяць, що становить 48% річних і судом зазначена вимога була задоволена в повному обсязі. Однак, дослідивши наданий позивачем розрахунок колегія суддів встановила, що відповідні відсотки були нараховані позивачем не лише на прострочену заборгованість за наданим кредитом у сумі 73600,01грн., а і на 50000грн., строк по сплаті яких у відповідача 1 станом на 26.09.2019 ще не настав., а тому нарахування на них відсотків у такому розмірі є безпідставним, тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що солідарному стягненню з відповідачів підлягає нарахована позивачем заборгованість за відсотками лише на прострочену частину кредиту у розмірі 2 919,47 грн. Щодо вимоги позивача про стягнення пені, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Обґрунтовуючи підстави для нарахування пені, позивач посилається на п. 1.6 заявки, згідно якого неустойка нараховується в розмірі і згідно розділу 3.2.8. Умов та правил надання банківських послуг. Відповідно до ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2019 у справі №342/180/17 в аналогічному спорі вказала, що без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Пунктом 1.6. заявки не передбачено розміру, в якому нараховується неустойка у вигляді пені, у випадку порушення позичальником строку погашення заборгованості за кредитом. Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Згідно зі ст. 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Отже, зазначеним законом визначено граничний розмір пені за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань. Конкретний розмір пені може встановлюватись законом або договором. Враховуючи, що сторонами в договорі (заявці) та в договорі поруки №POR1542008603306 від 12.11.2018 не передбачено розміру пені, а законом її розмір для такого виду зобов`язань не передбачений, судова колегія Південно-західного апеляційного господарського вважає безпідставними висновок суду про задоволення вимоги банку про солідарне стягнення з відповідачів пені в сумі 3587,19 грн. Доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та розглянуто справу за відсутності відповідача 2 не повідомленого належним чином про розгляд даної справи, колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на наступне. Частиною ч. 7 ст.120 ГПК України врегульовано, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суду про зміну свого місцезнаходження чи перебування під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про місце проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає. До повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи. Слід зазначити, що ухвали суду першої інстанції направлялась апелянту за адресою відповідача, яка значиться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, але ним не отримувались, отже колегія суддів вважає, що останній повідомлявся судом належним чином про розгляд даної справи., оскільки інформація про її розгляд оприлюднювалась в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Судова колегія також вважає помилковим рішення господарського суду в частині встановлення солідарного обов`язку відповідачів щодо відшкодування судового збору, оскільки це не передбачено жодним законом чи договором, а відповідно до ст.541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. Згідно п.2 ч.1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення. Пунктом 4 ч.1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення є, зокрема, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на вищевикладене, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 16.01.2020 у справі №915/2160/19 частковому скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати сторін зі сплати судового збору за подання позову позову розподіляються на відповідачів в рівних частинах пропорційно задоволеним вимогам, а за подання апеляційної скарги - на позивача пропорційно задоволеним вимогам. Керуючись ст.ст. 129, 269-271, 273, 275, 280-284, 287 Господарського процесуального кодексу, Південно-західний апеляційний господарський суд - ПОСТАНОВИВ: І .Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Господарського суду Миколаївської області від 16.01.2020 у справі №915/2160/19 скасувати частково, виклавши резолютивну частину рішення в наступній редакції: « 1.Позов задовольнити частково. 1.1.Стягнути в солідарному порядку з Фермерського господарства "Агропівдень 2" та ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" 73 600,01 грн. заборгованості за кредитом; 2 919,47грн. заборгованості за відсотками, нарахованими на прострочену заборгованість; 16 200,00 грн. - заборгованість за відсотками у вигляді щомісячної комісії. 1.2.Стягнути з Фермерського господарства "Агропівдень 2" та з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" по 695,38 грн. судового збору з кожного. 2.В іншій частині позову відмовити» ІІ.Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" на користь ОСОБА_1 1231,50грн. судового збору, сплаченого за розгляд апеляційної скарги. Доручити Господарському суду Миколаївської області видати відповідні накази з зазначенням повних реквізитів сторін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та згідно з ч.5 ст.12, ч.2 ст. 282 та п.2 ч.3 ст.287 касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених у підпунктах а-г пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено 16.09.2020 у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю головуючого судді Разюк Г.П. у період з 31.08.2020 по 15.09.2020. Головуючий суддя Разюк Г.П. Суддя Головей В.М. Суддя Колоколов С.І. Джерело: ЄДРСР 91587374

Постанова Іменем України 26 травня 2020 року м. Київ Справа № 638/13683/15-ц Провадження № 14-680цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальник), ОСОБА_2 (далі - поручителька) про стягнення заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту за касаційною скаргою позивача на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року, ухвалене суддею Аркатовою К. В., та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бездітка В. М., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 14 серпня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути солідарно з позичальника та поручительки заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11239052000 від 23 жовтня 2007 року (далі - кредитний договір-1) на суму 34 016,41 доларів США і пеню у розмірі 22 356,23 грн, а також заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11389728000 від 8 вересня 2008 року (далі - кредитний договір-2) на суму 7 210,36 доларів США і пеню у розмірі 10 102,32 грн. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. 23 жовтня 2007 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-1, відповідно до умов якого позивач надав позичальникові кредит у розмірі 35 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 23 жовтня 2028 року та процентною ставкою 10,50 % річних. 2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № П/11239052000 (далі - договір поруки-1). 2.3. 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-2, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 11 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 7 вересня 2018 року та процентною ставкою 13,85 % річних. 2.4. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № 226650 (далі - договір поруки-2). 2.5. Відповідно до умов договорів поруки відповідальність поручительки та позичальника є солідарною. 2.6. У позичальника є прострочена заборгованість за кредитним договором-1 і кредитним договором-2 (далі разом - кредитні договори). Тому позивач звернувся до суду з цим позовом. (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 22 листопада 2016 року Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалив рішення (викладене з урахування ухвали від 14 лютого 2017 року про виправлення описки), яким позов задовольнив частково: 3.1. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-1 у розмірі 4 485 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 115 623,30 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 045,85 доларів США та суму боргу за простроченими процентами у розмірі 3 439,15 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 16 669,01 грн. 3.2. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-2 у розмірі 2 120,58 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 546 68,55 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 310,65 доларів США і суму боргу за простроченими процентами у розмірі 809,93 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 10 102,32 грн. 3.3. У задоволенні іншої частини вимог - відмовив. 4. Суд першої інстанції рішення мотивував так: 4.1. Позивач надсилав за адресами позичальника та поручительки листи, однак у зв`язку з відсутністю опису вкладення суд не може встановити, чи дійсно це були ті листи-вимоги, які позивач долучив до позовної заяви. 4.2. За договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений договорами порядок дострокового повернення коштів, а саме не направив вимогу про дострокове їх повернення, внаслідок чого термін погашення заборгованості у повному обсязі не настав. Тому є підстави стягнути лише прострочену заборгованість за кредитом і процентами, а також пеню. 4.3. Останній черговий платіж за кредитним договором-1 позичальник сплатив 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року. Вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на те, що у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, і позивач заявив вимогу до поручительки після спливу шестимісячного строку з моменту останнього чергового платежу за обома кредитними договорами, то на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) порука припинилася. (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 5. 18 квітня 2018 року Апеляційний суд Харківської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував постанову так: 5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано виснував, що через припинення договорів поруки не можна задовольнити вимоги позивача про стягнення з поручительки заборгованості за кредитом та процентами, а також пені за обома кредитними договорами. 5.2. Термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязіне настав, оскільки позивач не довів дотримання порядку дострокового повернення коштів за його вимогою. У наданих позивачем листах немає опису, що суперечить умовам кредитних договорів про порядок направлення юридично значимих повідомлень. 5.3. Доводи апеляційної скарги щодо дати останнього погашення заборгованості за кредитними договорами є необґрунтованими, оскільки вони суперечать наданим позивачем розрахункам. 5.4. Аргумент апеляційної скарги про правомірність підвищення процентної ставки за кредитним договором-1 є безпідставним, оскільки немає доказів дотримання позивачем порядку збільшення процентної ставки відповідно до вимог пункту 10.2 вказаного договору. (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. У червні 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 23 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) про незастосування до подібних правовідносин приписів статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, потреба в означеному відступі зумовлена таким : 7.1. Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не дотримав порядку дострокового повернення кредиту за його вимогою, а до наданих листів усупереч умовам кредитних договорів щодо порядку направлення юридично значимих повідомлень немає описів. 7.2. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає порядок дострокового повернення споживчого кредиту: умови, за яких у кредитодавця виникає право на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту; строк, протягом якого споживач може усунути порушення умов цього договору (тридцять чи шістдесят днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу); спеціальний юридичний наслідок усунення цих порушень у вигляді втрати чинності вимоги про дострокове повернення споживчого кредиту. 7.3. Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту на підставі частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), то у споживача (позичальника) відсутній обов`язок повернути достроково споживчий кредит і не може відбутися порушення прав кредитодавця (аналогічні висновки є у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16). 7.4. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц Велика Палата Верховного Суду відхилила довів касаційної скарги про те, що банк на момент звернення до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, пункту 12 кредитного договору та не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення заборгованості. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів, а невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав; кредитор може вимагати у суді захисту цих прав, а саме вимагати виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. 7.5. Кредитодавець не може заявляти вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту у позовній заяві. Подання кредитодавцем позову є складовою цивільного процесу, а не цивільних правовідносин. Тому таке подання не можна кваліфікувати як вимогу у розумінні частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши на підставі частини десятої статті 11 зазначеного Закону вимогу про дострокове повернення коштів за договором, у споживача (позичальника) немає обов`язку здійснити таке дострокове повернення. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 8. Позивач мотивує касаційну скаргу так: 8.1. Суди неправильно застосували частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин: 1) помилково визначили початок перебігу шестимісячного строку за датою сплати останніх платежів за кредитним договором-1 - 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, тоді як початком перебігу такого строку є 6 травня 2015 року - 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог), як це передбачено кредитними договорами; 2) не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. 8.2. Обрання певного засобу захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Направлення позивачем повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту за змістом пункту 12.2 кредитного договору-1 є правом, а не обов`язком. Нездійснення цього права не позбавляє позивача права на дострокове стягнення заборгованості на підставі частини другої статті 1050 ЦК України. Крім того, позивач надіслав досудові вимоги рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. 8.3. Суди необґрунтовано відмовили у стягненні заборгованості за процентами у розмірі 73,19 доларів США за кредитним договором-1, оскільки позивач має право на збільшення процентної ставки на підставі пункту 10.2 цього договору. 8.4. Суди неправильно застосували частину третю статті 549 ЦК України та необґрунтовано відмовили у стягненні за кредитним договором-1 пені у розмірі 5 687,22 грн. 9. 28 січня 2020 року позивач подав додаткові пояснення до касаційної скарги. Вказав, що реалізував передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України право на дострокове стягнення заборгованості. Вважає, що необхідно застосувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 9 липня 2002 року у справі № 15-рп/2002, та висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 6 листопад 2013 року у справі № 6-116цс13, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-160цс19, від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15 і від 3 лютого 2016 року у справі № 6-18цс16. (2) Позиції інших учасників справи 10. 30 липня 2019 року позичальник подав відзив на касаційну скаргу. Просить її відхилити, а оскаржені судові рішення залишити без змін. Мотивує відзив тим, що суди попередніх інстанцій правильно застосували частину четверту статті 559 ЦК України та врахували, що позивач не дотримав порядку досудового повернення заборгованості за кредитними договорами. 11. Поручителька відзив на касаційну скаргу не надала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо права на дострокове повернення коштів за кредитними договорами 12. Суди попередніх інстанцій встановили такі факти: 12.1. 23 жовтня 2007 року та 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником два договори про надання споживчого кредиту, а 14 серпня 2015 року через порушення позичальником зобов`язань подав позов, зокрема, про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася. 12.2. Порядок направлення вимоги про дострокове повернення кредиту передбачений пунктами 12.1-12.2 кредитного договору-1, і такий порядок позивач не дотримав. 12.3. За обома кредитними договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений порядок дострокового повернення коштів - не направив вимогу про таке повернення. 13. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). 14. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції). 15. Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 16. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої зазначеної статті у відповідній редакції). 17. 10 червня 2017 року набрав чинності Закону України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів». 18. Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16). 19. Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). 20. Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. 21. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. 22. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 23. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)). 24. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, Велика Палата Верховного Суду відхилила довід касаційної скарги про те, що позивач перед зверненням до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і пункту 12 договору про надання споживчого кредиту, не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення коштів за цим договором. Велика Палата Верховного Суду вказала, що боржник зобов`язаний виконати його обов`язок відповідно до умов договору. Тобто, порушивши права або законні інтереси кредитора, зобов`язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи на звернення до суду з відповідним позовом. Враховуючи приписи статей 526, 527 і 530 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду зазначилапро те, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання відповідних спорів. Невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав, а тому він може вимагати у суді виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. Враховуючи те, що вимоги кредитора й обов`язки боржника за договором про надання споживчого кредиту у добровільному порядку не були виконані на час ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові погодилася з аргументами суду апеляційної інстанції про наявність підстав для дострокового стягнення заборгованості. 25. Наведений висновок не враховує спеціальний порядок заявлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення коштів у разі неналежного виконання позичальником умов договору про надання споживчого кредиту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку, конкретизувавши його так : суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. 26. У справі № 638/13683/15-цсуди встановили, що у позичальника з позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитних договорів, не з`ясували, на які потреби були видані кредити, чи є ці кредити споживчими, а отже, не з`ясували, які права й обов`язки мали сторони таких відносин при укладенні та виконанні умов кредитних договорів. 27. Ураховуючи, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили належно зібрані у справі докази, Велика Палата Верховного Суду не має процесуальної можливості встановити факти щодо споживчого характеру кредитування позичальника. 28. Позивач стверджує, що направлення повідомлення (вимоги) є правом, а не обов`язком банку. Тому ненаправлення такого повідомлення (вимоги) не позбавляє банк можливості дострокового стягнення заборгованості. 29. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач переконував суд, що направив відповідне повідомлення (вимогу) як позичальнику, так і його поручителю. Проте суди вказали, що всупереч умовам кредитних договорів позивач відправив ці повідомлення (вимоги) рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. Тому суди не змогли встановити, як те, чи справді позивач відправив відповідачам відповідні повідомлення (вимоги), так і те, чи були останні вручені адресатам. Враховуючи наведене, порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами. (1.2) Щодо припинення поруки 30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що останній черговий платіж за кредитним договором-1 сплачений 24 червня 2014 року, за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, а письмові вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на це суди вважали, що оскільки у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, а позивач заявив вимогу до поручителя після спливу шестимісячного строку з моменту здійснення останнього чергового платежу, то на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, порука припинилася. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком погоджується лише частково. 31. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній до 19 жовтня 2016 року). 32. Отже, зі спливом строку, визначеного договором поруки, або зі спливом строку, визначеного законом, порука та відповідне право вимоги кредитора припиняються. 33. Суди встановили, що відповідно до пункту 3.1 договору поруки-1 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань» боржника за кредитним договором-1, а згідно з пунктом 3.1 договору поруки-2 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до погашення поручителем зобов`язань боржника в рахунок виконання зобов`язань за основним договором». 34. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). А календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). 35. З огляду на вказане у договорах поруки сторони не встановили її строк у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку треба застосовувати припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у відповідній редакції про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), а також постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц). 36. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15). 37. З огляду на вказане позивач реалізував право на пред`явлення вимоги до поручителя шляхом подання позову до суду тільки 14 серпня 2015 року. 38. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-1 сторони погодили, що позичальник зобов`язується повертати суму кредиту та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 345 доларів США у день сплати ануїтетних платежів (пункт 1.2.2). Днем такої сплати сторони визначили 23 число кожного календарного місяця строку кредитування, протягом якого позичальник зобов`язаний сплатити ануїтетний платіж. 39. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-2 сторони також погодили ануїтетну схему погашення кредиту, відповідно до якої днем сплати ануїтетного платежу (170 доларів США) є 8 число кожного місяця протягом строку кредитування (пункт 1.2.10). 40. Отже, сторони кредитних договорів встановили, що основне зобов`язання позичальник виконує через окремі зобов`язання з внесення однакових платежів відповідного числа кожного місяця протягом строку кредитування. Тому передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитних договорів вносити періодично, слід обчислювати з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Іншими словами, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після спливу шести місяців з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання терміну виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 63)). 41. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, слід визначати за датою сплати останніх платежів за кредитними договорами. 42. За умови пред`явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором змінюється строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 80); постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц). 43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач 24 березня 2015 року пред`явив вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитними договорами до поручительки, суперечить висновку цих судів про недоведеність через відсутність опису вкладення факту того, що позивач надсилав обом відповідачам саме такі вимоги. Суди не виснували про зміну строку виконання основного зобов`язання. З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що початком перебігу строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, є 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог) про дострокове повернення коштів за кредитними договорами. 44. Отже, суди попередніх інстанцій на підставі зібраних доказів питання відповідальності поручителя перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов`язання, визначених періодичними платежами, не вирішили, як і не визначили те, чи сплив строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів. Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 45. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16 та від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. Стосовно постанови Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, яку теж згадав у касаційній скарзі позивач, то у тій справі Верховний Суд України вказав, що суд касаційної інстанції правильно застосував частину четверту статті 559 ЦК України, а його висновок відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14. (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги 46. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 47. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року. 48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX). 49. Доводи касаційної скарги щодо розміру пені та процентів за кредитним договором-1 спрямовані на переоцінку доказів та на встановлення інших обставин, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій. Тому такі доводи виходять за межі розгляду справи у суді касаційної інстанції. 50. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження (частина перша статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частини перша та друга статті 390 ЦПК України). 51. На судове засідання суду апеляційної інстанції 18 квітня 2018 року не з`явились всі учасники справи (т. 2, а. с. 66). Повний текст постанови від цієї ж дати апеляційний суд склав 23 квітня 2018 року. Її копію позивач отримав 2 травня 2018 року (т. 2, а. с. 89), касаційну скаргу подав 1 червня 2018 року, а додаткові пояснення, в яких доповнив доводи касаційної скарги, - аж 28 січня 2020 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження. 52. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України). 53. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає додаткові пояснення позивача без розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 54. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX). 56. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четвертої зазначеної статті). 57. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги позивача частково обґрунтованими, а вимоги - обґрунтованими. Тому рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. 58. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції повинен всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідити зібрані у справі докази з урахуванням висновків цієї постанови, а також врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо помилковості визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов`язання, але й у гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів (постанова від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц), щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором (постанова від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12). (2.2) Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 60. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції). 61. Регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів». 62. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. 63. Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів»порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. 2. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 90458954

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 609/1323/18 Головуючий у 1-й інстанції Ковтунович О.В. Провадження № 22-ц/817/1067/19 Доповідач - Костів О.З. Категорія - ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 грудня 2019 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Костів О.З. суддів - Сташків Б. І., Хома М. В., з участю секретаря - Сович Н.А. за участю представника апелянта - ОСОБА_1 розглянувши у режимі відеоконференції цивільну справу № 609/1323/18 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року, ухваленого суддею Ковтунович О.В., повний текст якого складено 28 серпня 2019 року, у справі за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И В: У жовтні 2018 року Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк») звернулось в суд із позовом до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , апелянт) про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що 06 квітня 2018 року Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали угоду про надання кредиту №490985314. Відповідно до умов договору, позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у сумі 57438.89 гривень строком з 06 квітня 2018 року до 10 квітня 2020 року, а Відповідач - у порядку та на умовах, визначених договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойку та інші передбачені платежі у сумі, строки та на умовах, передбачених договором та графіком погашення кредиту. У порушення умов договору відповідач свої зобов`язання не виконав, в результаті чого станом на 10 вересня 2018 року має прострочену заборгованість за кредитом в розмірі 57438.89 гривень; за відсотками - 9536.00 гривень; розмір неустойки: штраф за останні 12 місяців - 1600.00 гривень. У зв`язку з наведеним позивач просив суд стягнути з боржника заборгованість по кредиту та судові витрати. Рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року позов задоволено в повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за договором №490985314 від 06 квітня 2018 року в загальному розмірі 68574 грн. 89 коп. Вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_3 - адвокат Василевська К.М. подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам. Апеляційна скарга мотивована тим, що розрахунок заборгованості позичальника здійснено неправильно, він є необґрунтованим та недоведеним. Зазначає, що у матеріалах справи відсутні жодні документи, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів. Крім того, отриманий кредит є споживчим, а позивач, всупереч ч.10 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», не звертався до відповідача з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, а тому вимоги позивача є передчасними. Враховуючи наведене, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову. У листопаді 2019 року представник АТ «Альфа-Банк» - адвокат Панченко Д.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відзив мотивований тим, що ОСОБА_3 не надано свого розрахунку заборгованості, будь-яких доказів чи аргументів, які б стверджували неправильність розрахунку Банку. АТ «Альфа-Банк» надано розрахунок заборгованості, який чітко відображає суму до сплати по тілу кредиту, відсотках, штрафу, графи погашення та заборгованості та дані щодо суми кредиту, дати укладення, відсоткової ставки та інше. Зазначає, що сума кредиту 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де зазначено про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн. про що і була підписана оферта ОСОБА_3 . Крім того, посилання відповідача на положення закону «Про захист прав споживачів» щодо обов`язкового направлення повідомлення про порушення зобов`язання є необґрунтованими, оскільки жодної імперативної норми, яка б зобов`язувала кредитора направляти вимогу боржнику немає. В судовому засіданні представник апелянта - адвокат Бабенко С.С. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на мотиви, викладені в ній. Крім того, від представника АТ «Альфа-Банк» - адвоката Панченко Д.В. надійшла заява про розгляд справи без участі представника Банку. Інші сторони в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про день і час слухання справи. Заслухавши доповідача, пояснення представника апелянта, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи із наступного. У відповідності до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Згідно з ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судом встановлено наступні обставини. 06 квітня 2018 року між Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк», та ОСОБА_3 укладено угоду про надання кредиту №490985314, відповідно до умов якої банк надав відповідачу кредитні кошти у розмірі 57438.89 гривень, а відповідач зобов`язався в порядку та на умовах, визначених угодою, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойки та інші передбачені платежі у розмірі, строки та на умовах, передбачених Угодою та Додатком №1 до нього - Графіком погашення кредиту. Датою остаточного повернення кредиту є 10 квітня 2020 року (а.с.14-17). Внаслідок неналежного виконання відповідачем умов угоди про надання кредиту станом на 10 вересня 2018 року заборгованість складає 68574 грн. 89 коп., а саме: - заборгованість за кредитом - у розмірі 57438.89 гривень; - заборгованість за відсотками за користування кредитом - у розмірі 9536.00 гривень; - штраф за систематичне порушення боржником своїх обов`язків зі сплати кредиту - у сумі 1600.00 гривень. Вказане підтверджується розрахунком заборгованості, який надав позивач (а.с.26). Згідно виписки по особовим рахункам АТ «Альфа-Банк» за угодою №490985314 за період з 06 квітня 2018 року по 10 вересня 2018 року вбачається, що відповідач користувався наданими АТ «Альфа-Банк» кредитними коштами (а.с.27-29). Рішенням річних Загальних зборів акціонерів ПАТ «Альфа-Банк» від 26 квітня 2018 року затверджено статут АТ «Альфа-Банк», який є правонаступником усіх прав і обов`язків ПАТ «Альфа-Банк» (а.с. 20-25). В силу вимог частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на те, що у матеріалах справи відсутні жодні документи, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів, виходячи з наступного. Так, згідно ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Емітенти зобов`язані в порядку та строки, установлені договором, надавати власникам рахунків виписки про рух коштів на їх рахунках за операціями, що виконані користувачами електронних платіжних засобів. Форма виписки повинна включати всі обов`язкові реквізити, передбачені нормативно-правовим актом Національного банку з питань організації операційної діяльності в банках України (пункт 8 розділу VII Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 року № 705. Згідно до норм даного положення, документи за операціями з використанням електронних платіжних засобів мають статус первинного документа та можуть бути використані під час урегулювання спірних питань. Згідно Постанови Національного банку України від 18 червня 2003 року №254 «Про затвердження Положення про організацію операційної діяльності в банках України», яка була чинною до 07 липня 2018 року, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Первинні документи мають бути складені під час здійснення операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення в паперовій та/або в електронній формі. Виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Банківська виписка має статус первинного документу, що підтверджено Переліком типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Мін`юсту від 12 квітня 2012 року № 578/5 (далі - Перелік № 578/5), згідно якого до первинних документів, які фіксують факт виконання госпоперації та служать підставою для записів у регістрах бухобліку і в податкових документах, віднесені: - касові, банківські документи; - повідомлення банків; - виписки банків; - корінці квитанцій і касових чекових книжок. З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано до суду Банківську виписку (первинний документ) за період з 06 квітня 2018 року по 10 вересня 2018 року, згідно якої відповідач ОСОБА_3 отримав кредитні кошти та користувався ними (надання кредиту, перенесення заборгованості по кредиту на рахунок простроченої заборгованості за кредитним договором) а.с.27-29. Враховуючи наведене, суд першої інстанції вірно встановив порядок видачі кредитних коштів. Так, сума кредиту 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де він зазначив про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн., про що і була підписана оферта самим же відповідачем (а.с.116). Крім того, відповідно до п.7 Оферти на укладання угоди про надання особистого кредиту №490985314 від 06 квітня 2018 року, позичальник погодився на безготівкове перерахування грошових коштів у розмірі 57438.89 грн. на його рахунок № НОМЕР_1 . Згідно п.7.1. вказаної Оферти днем надання кредиту вважається день списання кредитних коштів з позичкового рахунку Банку із метою їх подальшого зарахування на рахунки, вказані в п.7 цієї оферти на укладення угоди про надання кредиту. Також безпідставними є посилання апелянта на неправильність розрахунку заборгованості позичальника. Зокрема, ОСОБА_3 не надано жодного альтернативного розрахунку заборгованості, будь-яких доказів чи аргументів, які б стверджували неправильність розрахунку Банку. Наданий АТ «Альфа-Банк» розрахунок чітко відображає суму до сплати по тілу кредиту, відсотках, штрафу, графи погашення та заборгованості та дані щодо суми кредиту, дати укладення, відсоткової ставки та інше (а.с.26). Отже, враховуючи, що фактично отримані ОСОБА_3 кошти в добровільному порядку АТ «Альфа-Банк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України, за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь - який час, що свідчить про порушення його прав. Разом з тим, колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що позивач не звертався до відповідача з попередньою вимогою щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, виходячи з наступних підстав. Згідно з пунктом 11 частини 1 статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» в редакції, яка діяла на момент укладення кредитного договору, споживчий кредит - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов`язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Задоволення споживчих потреб людини здійснюється шляхом отримання нею споживчих благ, які мають на меті задоволення її потреб на забезпечення життя, здоров`я та життєдіяльності, зокрема, придбання товарів широкого вжитку і тривалого користування, транспортних засобів, на нагальні потреби: лікування, навчання, весілля, народження дитини, непередбачені обставини тощо. Засобом задоволення тих чи інших споживчих потреб людини виступають споживчі блага. Це товари та послуги індивідуального або виробничого призначення, що використовуються для задоволення особистих економічних та побутових потреб окремих людей. Споживчі блага можуть бути як матеріальними потребами (товари), так і нематеріальними (послуги). Відповідно до частини четвертої статті 16 Закону України «Про споживче кредитування» в редакції, яка діяла на момент укладення кредитного договору, у разі затримання споживачем сплати частини споживчого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - щонайменше на три календарні місяці, кредитодавець має право вимагати повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, в повному обсязі, якщо таке право передбачене договором про споживчий кредит. Кредитодавець зобов`язаний у письмовій формі повідомити споживача про таку затримку із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення, та строку, протягом якого вони мають бути здійснені. Якщо кредитодавець відповідно до умов договору про споживчий кредит вимагає здійснення платежів, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі платежі або повернення споживчого кредиту здійснюються споживачем протягом 30 календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - 60 календарних днів з дня одержання від кредитодавця повідомлення про таку вимогу. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про споживчий кредит, вимога кредитодавця втрачає чинність. Відтак, за своїм змістом частина четверта статті 16 Закону України «Про споживче кредитування» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються. З матеріалів справи вбачається, що 06 квітня 2018 року ПАТ «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали угоду про надання кредиту №490985314 (а.с.14-15). Відповідно до п.7 Оферти на укладання угоди про надання особистого кредиту №490985314 кредит надається для повернення заборгованості за кредитним договором №490985314 від 06 квітня 2018 року шляхом безготівкового перерахування на рахунок Позичальника № НОМЕР_1 , що відкритий позичальнику у ПАТ «Альфа-Банк», суми грошових коштів у розмірі 57438.89 грн. для зарахування коштів на повернення заборгованості за Договором про відкриття кредитної картки. Вказана сума кредиту в розмірі 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де ОСОБА_3 зазначив про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн., про що і була підписана оферта самим же відповідачем (а.с.116). Згідно Додатку №1 до Угоди про надання кредиту №490985314 від 06 квітня 2018 року вказано, що мета кредиту - споживчі цілі (а.с.16). Крім того, із Довідки про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту на Реструктизацію (рефінансування) заборгованості по кредитній картці від 06 квітня 2018 року вбачається, що ОСОБА_3 ознайомлений з інформацією про умови кредитування та орієнтовну вартість споживчого кредиту від ПАТ «Альфа-Банк». Цільове використання (мета кредиту) - на споживчі потреби (а.с.117). З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що 06 квітня 2018 року ПАТ «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали кредитний договір №490985314 про надання споживчого кредиту, а тому на дані правовідносини поширюється дія Закону України «Про споживче кредитування». Апеляційним судом встановлено, що позивач не направляв відповідачу досудової вимоги, а отже у позивача відсутнє право на звернення до суду з вимогою про дострокове стягнення кредиту та інших платежів. Відповідач вимоги банку про повернення кредиту не отримував. Таким чином, внаслідок порушення ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором позивач відповідно до ч.4 ст.16 Закону України «Про споживче кредитування» має право достроково вимагати від відповідача стягнення заборгованості за кредитним договором, за умови попереднього надіслання останнім відповідної письмової вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов`язаних із ним платежів, фактично чим змінюючи строк виконання основного зобов`язання. Однак, позивач жодних вимог до боржника за кредитним договором не направляв. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що у даній справі вимоги Банку є передчасними, Банк не має права на поверення заборгованості без попереднього надіслання боржнику відповідної письмової вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту. Також Апеляційний суд звертає увагу на безпідставність посилання ОСОБА_3 на положення пункту 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (щодо попереднього звернення Позивача до Відповідача з повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту), оскільки дана норма втратила чинність в зв"язку із прийняттям Закону України "Про споживче кредитування" № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року. Натомість аналогічна норма закріплена в ч.4 ст.16 Закону України «Про споживче кредитування». Згідно з вимогами ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У відповідності до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду і ухвалення нового, яким слід відмовити у задоволенні позовної заяви. Крім того, в силу положень ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч.1,2 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Із квитанції № 3195 від 23 жовтня 2019 року вбачається, що ОСОБА_3 за апеляційний розгляд сплатив судовий збір у розмірі 2643.00 грн. (а.с.209). Таким чином, колегія суддів вважає, що судові витрати, понесені ОСОБА_3 , пов`язані з сплатою судового збору за апеляційний розгляд даної справи, слід покласти на АТ «Альфа-Банк». Керуючись ст.ст.141, 367, 368, 374, 376, 381-384, ЦПК України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити. Рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року - скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Стягнути із Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (ЄДРПОУ 23494714, місцезнаходження: 01001, м.Київ, вул.Десятинна, 4/6) в користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , Реєстраційний номер облікової картки фізичної особи платника податків - НОМЕР_2 ) судові витрати, понесені за апеляційний розгляд даної справи в розмірі 2643.00 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складення повного тексту постанови - 26 грудня 2019 року. Головуючий - підпис Судді - два підписи Джерело: ЄДРСР 86654075

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 369/382/17 Провадження N 14-389цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на постанову Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року у складі колегії суддів: Савченка С.І., Верланова С.М., Сліпченка О.І. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг", Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, ВСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг" (далі - ТОВ "Естейт Селлінг"), Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. Позивачі зазначали, що за умовами кредитного договору від 29 травня 2006 року, укладеного між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4, останній отримав кредитні кошти в сумі 27 тис. доларів США на умовах, визначених договором, строком на 4 роки. Виконання зобов'язань за кредитним договором було забезпечено договором іпотеки, укладеного того ж дня між банком та ОСОБА_4, за умовами якого в іпотеку банку було передано квартиру АДРЕСА_1. Позивачі вказували, що квартира є спільним майном подружжя, а позивач ОСОБА_3, яка зареєстрована в ній, згоди на укладення договору іпотеки не надавала. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом продажу предмету іпотеки з укладанням від імені ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ "ПриватБанк" всіх передбачених нормативно-правовими актами державних дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. У решті позовних вимог відмовлено. На виконання судового рішення 31 серпня 2016 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг" було укладено договір купівлі-продажу, згідно умов якого ПАТ "КБ "ПриватБанк" передав у власність покупцю ТОВ "Естейт Селлінг" вказану квартиру, а покупець прийняв у власність нерухоме майно та сплатив продавцю кошти у розмірі 654 тис. 29 грн. Позивачі зазначали, що вказаний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки його укладено з порушенням вимог Закону України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", (далі - Закон України N 1304-VII), яким було тимчасово заборонено відчужувати без згоди власника нерухоме майно, яке є предметом іпотеки і виступає як забезпечення зобов'язання за споживчим кредитом, який був наданий в іноземній валюті. Крім того, в порушення вимог статті 38 Закону України N 898-IV "Про іпотеку" іпотекодержатель не повідомив іпотекодавця про продаж предмета іпотеки, чим порушив його переважне право придбати предмет іпотеки. На підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України N 1304-VII, позивачі просили визнати недійсним договір купівлі-продажу іпотечного майна, укладений 31 серпня 2016 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг". Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що відповідно до вимог статті першої Закону України N 1304-VII протягом дії цього закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України N 898-IV "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Разом з тим, позивачами не доведено, що вони використовують спірну квартиру як місце свого постійного проживання, а також що у позичальника ОСОБА_4 у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно. Постановою Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: визнано недійсним договір купівлі-продажу іпотечного майна, а саме квартири АДРЕСА_2, укладений 31 серпня 2016 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг"; вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги на підставі частини першої статті 203, статті 215 ЦК України апеляційний суд виходив з того, що продаж предмета іпотеки відповідно до рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року вчинено банком 31 серпня 2016 року, тобто в період дії Закону України N 1304-VII, за наявності всіх умов, передбачених статтею 1 цього Закону, за яких майно не може бути примусово відчужене. Апеляційний суд також дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу квартири з підстав недотримання банком положень статті 38 Закону України N 898-IV "Про іпотеку", оскільки позивач ОСОБА_4 не надав доказів порушення його прав, а саме, що він мав намір придбати спірну квартиру і вжив для цього заходів, а також, що він мав необхідний обсяг коштів для погашення боргу. У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року, ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що кредитор правомірно задовольнив кредиторські вимоги шляхом укладення оспорюваного договору на основі іпотечного застереження, оскільки норми Закону України N 1304-VII не містять прямої заборони на позасудове врегулювання встановлене статтею 36 Закону України N 898-IV "Про іпотеку". Письмове застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, засвідчує згоду власника та свідчить про його волевиявлення на реалізацію предмета іпотеки. Касаційна скарга також містить посилання на те, що суд не звернув увагу на юрисдикцію даного спору та визнав недійсною угоду, укладену між двома юридичними особами. Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та роз'яснено учасникам справи подати відзив на касаційну скаргу до 22 червня 2018 року. Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 серпня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 вересня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, у редакції Закону України N 2147-VIII, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Разом з тим, відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Оскільки до суду з позовом звернулися позивачі фізичні особи, які ставили питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між двома юридичними особами, і які хоч і не були стороною цього договору, проте є заінтересованими особами, оскільки вважали, що укладеним договором порушено їх права та законні інтереси. Отже, виходячи з вищезазначених положень норм ЦПК України та ГПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, спір, що виник між сторонами, де позивачами є фізичні особи, а відповідачами - юридичні особи, щодо недійсності договору купівлі-продажу, за суб'єктним складом є цивільно-правовим, а юрисдикція щодо його розгляду належить суду загальної юрисдикції. В частині решти доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного. Скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення можливе за наявності підстав, передбачених статтею 376 ЦПК України. Зазначеними підставами є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що воно ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. При цьому, як зазначено в частині другій статті 376 ЦПК України, неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Проте рішення апеляційного суду будь-яких висновків щодо цього узагалі не містить. Суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи спір, виходили з положень статті 1 Закону України N 1304-VII, іншого тлумачення цим нормам апеляційний суд не дав. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставами для скасування чи зміни рішення, якщо таке порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). Зокрема, порушення вимог статей 76-79 ЦПК України щодо допустимості засобів доказування, необґрунтована відмова суду в задоволенні клопотання осіб, які беруть участь у справі, у дослідженні доказів (стаття 81 ЦПК України), порушення вимог статті 265 ЦПК України щодо змісту рішення суду, тощо. Посилання на невідповідність висновків суду обставинам справи підлягає перевірці апеляційним судом шляхом дослідження доказів, яким суд першої інстанції не дав оцінки або дав неправильну оцінку. У разі ухвалення нового рішення або зміни рішення суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині рішення дає оцінку доказам, що наявні в матеріалах справи, а також новим доказам, якщо вони досліджувалися, в їх сукупності за правилами, встановленими статтями 263, 265 та 367 ЦПК України. Проте рішення апеляційним судом прийнято з порушенням вищезазначених вимог закону. В матеріалах справи відсутні будь-які докази, на підставі яких суд апеляційної інстанції дійшов своїх висновків. Зокрема, позивачами не надано жодного доказу використання спірної квартири як місця свого проживання, а встановлення цієї обставини судом апеляційної інстанції на підставі отримання позивачами судових повісток за адресою спірної квартири спростовується наявними у матеріалах справи конвертами, які протягом всього часу розгляду справи як в суді першої інстанції, так і в апеляційному суді поверталися на адресу судів без їх вручення позивачам за закінченням терміну зберігання. Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Проте позивачами не надано жодних доказів, зокрема витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підтвердження відсутності в них іншого нерухомого житлового майна. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відповідність предмета іпотеки у вигляді спірної квартири вимогам статті першої Закону України N 1304-VII та необхідність його застосування у спірних правовідносинах є передчасними. Крім того, посилаючись в своєму рішенні як на підставу реалізації іпотечного майна на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року про звернення стягнення на предмет іпотеки та маючи докази про його оскарження (а. с. 71-75) апеляційний суд навіть не з'ясував, чи є воно чинним. Отже, суд апеляційної інстанції належним чином не встановив фактичні обставини справи, не перевірив доводів апеляційної скарги, законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. За викладених обставин постанова Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

Постанова Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ справа N 752/18483/15-ц провадження N 61-16972св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М.Є., суддів: Антоненко Н.О., Журавель В.І. (суддя-доповідач), Крата В.І., Курило В.П., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "ПоршеМобіліті" (відповідач за зустрічним позовом), відповідачі: ОСОБА_3 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" та ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року у складі колегії суддів: Борисової О.В., Ратнікової В.М., Панченка М.М., ВСТАНОВИВ: У листопаді 2016 року ТОВ "Порше Мобіліті" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави. Позов мотивований тим, що 28 серпня 2013 року між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 50010368, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 117 712,33 грн для купівлі автомобіля марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з кінцевим терміном повернення кредиту 28 серпня 2018 року. Зобов'язання відповідача за указаним кредитним договором було забезпечено договором застави від 29 серпня 2013 року N 50010368, за умовами якого ОСОБА_3 надав в заставу автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, реєстраційний номер НОМЕР_1. Невиконання відповідачем своїх обов'язків за договором призвело до виникнення заборгованості за кредитом у сумі 306 675,49 грн. Відповідно до листа Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 25 травня 2016 року N 31/27-1963 автомобіль, що був переданий в заставу, знятий з реєстраційного обліку для реалізації, внаслідок чого перереєстрований на ОСОБА_4 З огляду на викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог ТОВ "Порше Мобіліті" просило суд в рахунок часткового погашення боргу ОСОБА_3 за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368 розмір якого станом на 27 жовтня 2015 року складає 306 675,49 грн. звернути стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 см3, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" та стягнути з ОСОБА_3 на користь ТОВ "Порше Мобіліті" суму штрафу в розмірі 14 714,04 грн відповідно до пункту 4.1.2. договору застави від 29 серпня 2013 року N 50010368. В лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати недійсним договір застави транспортного засобу від 29 серпня 2013 року N 50010368, посилаючись на те, що сторони не досягли згоди щодо усіх істотних умов кредитного договору, що фактично свідчить до його не укладення, а тому у сторін відсутні будь-які зобов'язання за ним. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року позов ТОВ "Порше Мобіліті" задоволено частково. В рахунок часткового погашення боргу перед ТОВ "Порше Мобілілті" за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368, розмір якого станом на 27 жовтня 2015 року становить 306 675,49 грн. звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 см3, 2013 року виробництва, державний номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження". У задоволенні решти вимог за позовом ТОВ "Порше Мобіліті" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті" про визнання договору застави недійсним відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 належним чином умов кредитного договору не виконував, а тому необхідно звернути стягнення на предмет застави в рахунок погашення його заборгованості перед ТОВ "Порше Мобіліті". Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд врахував, що ОСОБА_3 кредитний договір від 28 серпня 2013 року N 50010368 не оспорений та судом недійсним не визнаний, а тому доводи про його неукладеність, не є підставою в розумінні статей 203, 215 ЦК України для визнання недійсним договору застави транспортного засобу. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 в розмірі 306 675,49 грн за кредитним договором N 50010368 від 28 серпня 2013 року скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за кредитним договором N 50010368 від 28 серпня 2013 року в розмірі 280 755,49 грн. з яких 36 647,69 грн - сума простроченої заборгованості зі сплати чергових платежів за кредитом та відшкодуванню страхових внесків; 276,32 грн - сума 3 % річних за час прострочення за кредитом та відшкодування страхових платежів; 328,93 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення кредиту; 921,07 грн - сума пені за прострочення виконання зобов'язань зі сплати чергових платежів за кредитом та відшкодування страхових внесків; 212 673,00 грн - сума заборгованості з дострокового повернення кредиту; 634,52 грн - сума заборгованості по процентам; 192,85 грн - сума 3 % річних за час прострочення виконання зобов'язань; 23 542,47 грн - штраф за порушення терміну повернення кредиту; 4 895,47 грн - штраф за направлені вимоги про сплату заборгованості, звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen" модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 кубічних см, 2013 року випуску, кузов N НОМЕР_3, державний номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" за початковою ціною предмета застави в сумі 147 140,40 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В решті рішення залишено без змін. Апеляційний суд, ухвалюючи рішення, виходив з того, що суд першої інстанції всупереч статті 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не зазначив у рішенні необхідних складових, зокрема, початкової ціни предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження. Визначаючи розмір боргу ОСОБА_3 перед перед ТОВ "Порше Мобіліті" апеляційний суд вказав, що правових підстав для стягнення штрафу в розмірі 25 920,00 грн на підставі пункту 8.2.5 Загальних умов кредитування немає. У червні 2017 року ТОВ "Порше Мобіліті" подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити рішення апеляційного суду та винести нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог ТОВ "Порше Мобіліті" про стягнення з ОСОБА_3 заподіяних збитків є передчасними, оскільки останнім неналежним чином виконуються умови кредитного договору. Зазначає, що договором застави передбачено застосування до заставодавця штрафних санкцій, і посилання суду на наявність кримінального провадження за заявою ОСОБА_3 за фактом викрадення транспортного засобу не може бути підставою для звільнення останнього від відповідальності в цій частині. Також вказує, що початкову ціну предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах необхідно визначити на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності під час проведення виконавчих дій. У червні 2017 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та відмовити ТОВ "Порше Мобіліті" у задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував усі аргументи, викладені нею в апеляційній скарзі, і того, що вона не може бути відповідачем у цій справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Порше Мобіліті" у зазначеній справі та витребувано її із суду першої інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 у зазначеній вище справі. У липні 2017 року до суду касаційної інстанції надійшли заперечення ОСОБА_4 на касаційну скаргу ТОВ "Порше Мобіліті", у яких вона вказує, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України справу 752/18483/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року справу N 752/18483/15-ц призначено до судового розгляду. Колегія суддів відхиляє аргументи касаційних скарг з таких підстав. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд установив, що 28 серпня 2013 року між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 50010368, згідно з умовами якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 117 712,33 грн. еквівалент суми кредиту в іноземній валюті - 14 475,20 доларів США. Зобов'язання ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за цим кредитним договором забезпечено договором застави від 29 серпня 2013 року N 50010368, згідно з умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки "Volkswagen" модель Polo Sedan, кузов N НОМЕР_3, об'єм двигуна 1598 кубічних сантиметрів, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належав відповідачу на праві власності. Згідно з пунктом 1.1 договору застави за домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 147 140,40 грн. Пунктом 2.1.1 договору застави визначено, що у разі невиконання заставодавцем зобов'язань за договором, зазначеним в пункті 1.3 цього договору - заставодержатель має право задовольнити за рахунок предмета застави свої вимоги у порядку, зазначеному у розділі 5 цього договору, у повному обсязі, включаючи основну суму боргу, проценти за користуванням кредитом, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання, неустойки, необхідні витрати на отримання предмета застави та його реалізацію. ОСОБА_3 належним чином умов кредитного договору не виконував, з огляду на що станом на 27 жовтня 2015 року його заборгованість перед ТОВ "Порше Мобіліті" становила 306 675,49 грн. Згідно з інформацією бази даних Єдиного державного реєстру МВС України предмет застави перебуває у власності ОСОБА_4 Відповідно до частин першої, другої статті 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом (частини перша, друга статті 590 ЦК України). Застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи (частина перша статті 27 Закону України "Про заставу"). Згідно зі статтею 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначаються, зокрема, загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження; опис рухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги обтяжувача; спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених статтею 26 цього Закону; початкова ціна предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження. Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368. Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 щодо припинення договору застави колегія суддів відхиляє, оскільки застава зберігає силу у випадку переходу права власності на майно, що є предметом застави, до іншої особі. Інші аргументи касаційної скарги ОСОБА_4 також не можуть бути підставою для скасування рішення апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції враховав доводи, викладені нею в апеляційній скарзі, і в мотивувальній частині судового рішення дав їм відповідну правову оцінку. Крім того, суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог про включення до загального розміру боргу, що підлягає сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження, суми штрафу в розмірі 14 714,04 грн відповідно до пункту 4.1.2 договору застави від 29 серпня 2013 року, оскільки предмет застави вибув з користування ОСОБА_3 внаслідок викрадення, щодо цієї події відкрито кримінальне провадження і ці обставини не заперечувалися ТОВ "Порше Мобіліті", доказів умисних дій відповідача ОСОБА_3 щодо зміни власника предмета застави позивач суду не надав. Доводи касаційної скарги щодо визначення апеляційним судом початкової ціни предмета застави для його подальшої реалізації на публічних торгах у розмірі 147 140,40 грн відхиляє колегія суддів, оскільки відповідно до статей 19, 57 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета застави, ніж та, що зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася, на що вказує Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року (справа N 235/3619/15-ц). Апеляційний суд правомірно виключив із загальної суми боргу збитки в розмірі 25 920 грн з огляду на таке. Пунктом 8.5 Загальних умов кредитування визначено, що збитки, заподіяні у зв'язку з неналежним виконанням кредитного договору, повинні бути відшкодовані винною стороною у повному обсязі, понад передбачені штрафні санкції. Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Витрати ТОВ "Порше Мобіліті", пов'язані з укладанням договору про надання юридичних послуг від 26 травня 2015 року, не є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а тому аргументи, викладені в касаційній скарзі, указаних висновків суду не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про залишення без задоволення касаційних скарг та залишення без змін рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року. Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" та ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М.Є. Червинська Судді Н.О. Антоненко В.І. Журавель В.І. Крат В.П. Курило

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 липня 2018 року м. Київ Справа N 910/15276/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г. за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В. учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Приватофис", представник позивача - Пільх А.В., Бережний Д.С., Качмар О.Й. відповідач-1 - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк", представник відповідача-1 - Целевич О.Ю. відповідач-2 - Національний банк України, представник відповідача-2 - Амелін А.О. розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Національного банку України та публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Київського апеляційного господарського суду у складі Руденко М.А. - головуючого, Пономаренка Є.Ю., Дідиченко М.А. від 25 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва у складі Гумеги О.В. від 26 жовтня 2017 року Історія справи Короткий зміст позовних вимог та підстав подання позову 1. У вересні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Приватофис" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до (1) Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" та (2) Національного банку України, в якому просило: визнати незаконною бездіяльність Національного банку України щодо неприйняття від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання (погашення заборгованості) за кредитним договором; зобов'язати ПАТ КБ "Приватбанк" виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за кредитним договором; зобов'язати Національний банк України прийняти від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання щодо погашення заборгованості за кредитним договором. 2. Позовні вимоги обґрунтовані наступним: 2.1. 03.03.2009 між Національним банком України (кредитор) та Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (після зміни організаційно-правової форми - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк") (позичальник) було укладено Кредитний договір N 19 (далі - Кредитний договір), за змістом п. 1.1 якого відповідно до Тимчасового положення про надання Національним банком України кредитів для підтримки ліквідності банків у разі реальної загрози стабільності банківської системи, затвердженого постановою Правління НБУ N 459 від 25.12.2008, в редакції постанови Правління НБУ N 92/БТ від 25.02.2009, кредитор зобов'язався надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (кредит), на умовах, визначених цим договором та додатковими договорами до нього. Протягом 2009-2016 років сторонами неодноразово укладалися додаткові договори N N 1-81, якими, зокрема, змінювалися загальний розмір кредиту, процентна ставка, графіки погашення кредитної заборгованості тощо; 2.2. Відповідно до пункту 1.2 Кредитного договору в редакції додаткового договору N 66 від 12.06.2014 за цим договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 7 714 900 000,00 грн. на строк з 03.03.2009 по 23.12.2016; 2.3. Пунктом 1.4 Кредитного договору в редакції додаткового договору N 42 від 26.01.2010 визначено, що в якості забезпечення позичальником виконання всіх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги кредитор укладає з позичальником та/або майновими поручителями іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є об'єкти нерухомого майна, що належить на праві власності позичальнику (і/або майновим поручителям), договори застави (іпотеки), предметом застави (іпотеки) за якими є інше ніж нерухомість високоліквідне забезпечення, а також договори застави майнових прав, предметом застави за якими є майнові права за наданими позичальником кредитами, у тому числі такі, що забезпечені нерухомістю і земельними ділянками; 2.4. На виконання умов Кредитного договору НБУ надав ПАТ КБ "Приватбанк" кредитні кошти, а ПАТ КБ "Приватбанк" частково повернув такі кошти та сплачував за їх користування проценти, що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками та меморіальними ордерами. 2.5. В якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за кредитним договором, у період з 04.03.2009 по 23.02.2012 між НБУ (іпотекодержатель) та ТОВ "Приватофис" (іпотекодавець) було укладено та нотаріально посвідчено іпотечні договори N 21 від 04.03.2009, N 25 від 05.03.2009, N 30 від 06.03.2009, N 58 від 20.03.2009, N 56 від 19.03.2009, N 62 від 24.03.2009, N 66 від 27.03.2009, N 75 від 03.04.2009, N 122 від 28.04.2009, N 105 від 17.04.2009, N 128 від 22.05.2009, N 37 від 10.03.2009, N 42 від 11.03.2009, N 45 від 12.03.2009, N 144 від 31.08.2009, N 35 від 18.08.2010, N 36 від 20.08.2010, N 42 від 13.10.2010, N 3 від 05.01.2011, N 20 від 09.08.2011, N 24 від 13.10.2011, N 21 від 07.09.2011, N 25 від 20.12.2011 та N 11 від 23.02.2012, відповідного до яких визначено, що останні забезпечують вимоги іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору; 2.6. В якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за Кредитним договором, у період з 27.03.2009 по 09.06.2009 між НБУ (іпотекодержатель) та ТОВ "ІстейтАльянс" (іпотекодавець) було укладено та нотаріально посвідчено наступні іпотечні договори: N 67 від 27.03.2009, N 123 від 28.04.2009, N 35 від 10.03.2009, N 40 від 11.03.2009, N 53 від 16.03.2009, N 22 від 04.03.2009, N 27 від 05.03.2009, N 31 від 06.03.2009 та N 135 від 09.06.2009, відповідного до яких визначено, що останні забезпечують вимоги іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору; 2.7. У період з 27.03.2009 по 31.10.2012 між НБУ (іпотекодержатель) та ТОВ "Істейт Сервіс" (іпотекодавець) було укладено та нотаріально посвідчено іпотечні договори в якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за Кредитним договором, а саме: N 68 від 27.03.2009, N 23 від 04.03.2009, N 32 від 06.03.2009, N 38 від 10.03.2009, N 43 від 11.03.2009, N 63 від 24.03.2009, N 136 від 09.06.2009, N 77 від 03.04.2009, N 17 від 05.09.2012 та N 20 від 31.10.2012, відповідного до яких визначено, що останні забезпечують вимоги іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору; 2.8. В якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за Кредитним договором, у період з 03.04.2009 по 30.07.2014 між НБУ (іпотекодержатель) та ТОВ "Спектрум-Енерго" (іпотекодавець) було укладено та нотаріально посвідчено наступні іпотечні договори: N 76 від 03.04.2009, N 72 від 02.04.2009, N 131 від 27.05.2009, N 134 від 09.06.2009, N 48 від 13.03.2009, N 52 від 16.03.2009, N 20 від 04.03.2009, N 26 від 05.03.2009, N 33 від 06.03.2009, N 36 від 10.03.2009, N 41 від 11.03.2009, N 157 від 14.12.2009, N 34 від 26.07.2010 та N 45 від 30.07.2014, відповідного до яких визначено, що останні забезпечують вимоги іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору; 2.9. 24.03.2016 ТОВ "ІстейтАльянс", ТОВ "Істейт Сервіс" та ТОВ "Спектрум-Енерго" були припинені шляхом реорганізації - приєднання до ТОВ "Приватофис", що підтверджується наявними в матеріалах справи протоколом загальних зборів учасників ТОВ "ІстейтАльянс" від 06.04.2015 N 06/04-15, протоколом загальних зборів учасників ТОВ "Істейт Сервіс" від 06.04.2015 N 06/04-15, протоколом загальних зборів учасників ТОВ "Спектрум-Енерго" від 06.04.2015 N 06/04-15, витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 24.03.2016 N 1000770673, N 1000768762, N 1002929306, протоколом загальних зборів учасників ТОВ "Приватофис" від 18.03.2016 N 18/03-16. Відповідно до Статуту ТОВ "Приватофис", затвердженого загальними зборами учасників ТОВ "Приватофис" (протокол N 11/05-2017 від 11.05.2017), ТОВ "Приватофис" є єдиним правонаступником ТОВ "ІстейтАльянс", ТОВ "Істейт Сервіс" та ТОВ "Спектрум-Енерго", що були припинені шляхом приєднання до ТОВ "Приватофис"; 2.10. Отже, на момент розгляду вказаного спору судами, ТОВ "Приватофис" є майновим поручителем перед НБУ за виконання ПАТ КБ "Приватбанк" взятих на себе зобов'язань за Кредитним договором згідно переданого в іпотеку нерухомого майна за іпотечними договорами N 21 від 04.03.2009, N 25 від 05.03.2009, N 30 від 06.03.2009, N 58 від 20.03.2009, N 56 від 19.03.2009, N 62 від 24.03.2009, N 66 від 27.03.2009, N 75 від 03.04.2009, N 122 від 28.04.2009, N 105 від 17.04.2009, N 128 від 22.05.2009, N 37 від 10.03.2009, N 42 від 11.03.2009, N 45 від 12.03.2009, N 144 від 31.08.2009, N 35 від 18.08.2010, N 36 від 20.08.2010, N 42 від 13.10.2010, N 3 від 05.01.2011, N 20 від 09.08.2011, N 24 від 13.10.2011, N 21 від 07.09.2011, N 25 від 20.12.2011, N 11 від 23.02.2012, N 67 від 27.03.2009, N 123 від 28.04.2009, N 35 від 10.03.2009, N 40 від 11.03.2009, N 53 від 16.03.2009, N 22 від 04.03.2009, N 27 від 05.03.2009, N 31 від 06.03.2009, N 135 від 09.06.2009, N 68 від 27.03.2009, N 23 від 04.03.2009, N 32 від 06.03.2009, N 38 від 10.03.2009, N 43 від 11.03.2009, N 63 від 24.03.2009, N 136 від 09.06.2009, N 77 від 03.04.2009, N 17 від 05.09.2012, N 20 від 31.10.2012, N 76 від 03.04.2009, N 72 від 02.04.2009, N 131 від 27.05.2009, N 134 від 09.06.2009, N 48 від 13.03.2009, N 52 від 16.03.2009, N 20 від 04.03.2009, N 26 від 05.03.2009, N 33 від 06.03.2009, N 36 від 10.03.2009, N 41 від 11.03.2009, N 157 від 14.12.2009, N 34 від 26.07.2010 та N 45 від 30.07.2014 (далі разом - "Іпотечні договори"); 2.11. За змістом п. 15.8 Іпотечних договорів з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель має право: звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання зобов'язань, передбачених Кредитним договором, вони не будуть виконані (п. 15.8.1); звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання якого-небудь із зобов'язань за Кредитним договором у випадках: порушення Банком зобов'язань, передбачених Кредитним договором; порушення іпотекодавцем правил про заміну предмету іпотеки; порушення іпотекодавцем зобов'язань за цим договором; виявлення іпотекодержателем погіршення стану предмету іпотеки, або зменшення вартості предмету іпотеки понад нормального фізичного зносу, або фактичної часткової відсутності предмету іпотеки; порушення господарським судом справи про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом, чи про визнання недійсним його установчих документів, чи про скасування його державної реєстрації; прийняття власником або компетентним органом рішення про ліквідацію іпотекодавця; встановлення невідповідності дійсності відомостей, що містяться в Кредитному договорі або в цьому договорі; ліквідації юридичної особи іпотекодавця; невиконання вимог п. 17.1 даних договорів (п. 15.8.2); 2.12. Листами від 19.08.2017 НБУ звернувся до ТОВ "Приватофис" з вимогами щодо усунення порушень за Кредитним договором, відповідно до яких вимагав сплати заборгованість за Кредитним договором в загальній сумі 4 406 807 568,50 грн. у тридцятиденний строк та повідомив, що у випадку невиконання даних вимог він буде змушений звернути стягнення на предмети іпотек за Іпотечними договорами в рахунок задоволення своїх вимог; 2.13. Позивач вказує, що незважаючи на можливість ПАТ КБ "Приватбанк" погасити утворену за Кредитним договором заборгованість, Національний банк України допускає бездіяльність щодо прийняття від ПАТ КБ "Приватбанк" належного виконання такого зобов'язання з метою задоволення своїх вимог за рахунок переданого в заставу (іпотеку) майна, в тому числі за Іпотечними договорами, у зв'язку з чим позивача з метою захисту своїх прав і інтересів звернувся до місцевого господарського суду з позовом ними вимогами про незаконною вказаної бездіяльності НБУ, а також зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" погасити заборгованість за Кредитним договором, а НБУ - прийняти від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань щодо її погашення. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Рішенням Господарського суду міста Києва, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду, позовні вимоги задоволено частково та зобов'язано ПАТ КБ "Приватбанк" виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за Кредитним договором шляхом перерахування на банківський рахунок НБУ грошових коштів у повній сумі заборгованості. 4. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що підтверджені зібраними в матеріалах справи доказами обставини, які свідчать про невиконання ПАТ КБ "Приватбанк" основного зобов'язання перед НБУ за Кредитним договором за наявності відповідної можливості, неприйняття останнім запропонованого ПАТ КБ "Приватбанк" порядку виконання та не вчинення жодних дій на стягнення коштів з ПАТ КБ "Приватбанк", одночасно із наявністю можливості вжиття заходів до стягнення такої заборгованості із позивача шляхом звернення стягнення на належне йому майно, підтверджують правомірність звернення ТОВ "Приватофис" з даним позовом до суду з метою недопущення зменшення його майнового блага, яким було забезпечено виконання банком основного зобов'язання. Короткий зміст вимог касаційної скарги 5. Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, відповідач-2 подав касаційну скаргу в якій просить - вказані судові рішення скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні позову вимовити повністю. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, підтримані відповідачем-1 (узагальнено) 6. Скаржник обґрунтовує свої доводи касаційної скарги наступним: 6.1. Відсутність порушених прав та інтересів позивача, як іпотекодавця, які підлягають судовому захисту, що унеможливлювало задоволення його позову; 6.2. Неправомірне застосування судами до спірних правовідносин передбаченого положеннями положень ч. 2 ст. 386 Цивільного кодексу України способу захисту прав власності, адже звернення на підставі іпотечних договорів стягнення на майно позивача в рахунок погашення забезпеченого ним зобов'язання за Кредитним договором є встановленим законом способом позбавлення особи права власності; 6.3. Невідповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій фактичним обставинам справи, зокрема, щодо прийняття листа заступника Голови НБУ N 41-00009/14703 від 24.02.2017 (в якому у відповідь на пропозицію ПАТ КБ "Приватбанк" щодо погодження графіку погашення заборгованості за кредитним договором було висловлену позицію щодо неприпустимості зменшення обсягу відповідальності майнового поручителя за рахунок наданої банку державної підтримки шляхом погашення утвореної заборгованості) як належного підтвердження позиції іпотекодержателя щодо небажання отримати задоволення своїх вимог від позичальника з метою звернення стягнення на майно іпотекодавця; 6.4. Неврахування судами обставин можливої втрати ліквідності ПАТ КБ "Приватбанк" у випадку самостійного погашення ним заборгованості перед Національним банком України за Кредитним договором. Доводи інших учасників справи 7. Представник позивача проти задоволення касаційної скарги заперечував, просив судові рішення першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. У відзиві підтримав мотиви прийняття та висновки, викладені в оскаржуваних судових рішеннях. Позиція Верховного Суду Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 8. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанції в силу положень ст. ст. 173, 345 Господарського кодексу України, ст. ст. 530, 1054 Цивільного кодексу України на підставі Кредитного договору між сторонами виникли правовідносини, сутність яких полягала в тому, що НБУ зобов'язався надати ПАТ КБ "Приватбанк" кредитні кошти, а останній - їх повернути та сплатити проценти за користування, однак у визначені таким договором строки ПАТ КБ "Приватбанк" грошове зобов'язання з повернення кредитних коштів (23.12.2016) не виконав. 9. Відповідно до інформації, що міститься в "Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за квартал, що закінчився 30 червня 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк", що опублікований на офіційній сторінці ПАТ КБ "Приватбанк" в мережі Інтернет за посиланням https://static.privatbank.ua/files/qvart2kv2017.pdf, залишок на рахунку ПАТ КБ "Приватбанк" в НБУ станом на 30.06.2017 складає 7 669 000 000,00 грн. 10. Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно листа заступника Голови Національного банку України N 41-00009/14703 від 24.02.2017, надісланого в якості відповіді про наміри ПАТ КБ "Приватбанк" (лист N 20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017, згідно якого ПАТ КБ "Приватбанк" повідомляв НБУ про свій намір частково погасити 28.02.2017 заборгованість за кредитними договорами N 7 від 04.03.2014, N 26 від 04.04.2014, N 19 від 03.03.2009, N 10 від 20.02.2015 та додатковим договором до N 18 від 21.02.2014 до кредитного договору N 19 від 24.10.2008 у загальному розмірі 2 384 615 385,00 грн. та просив НБУ підтвердити розрахунок та погодити погашення кредитів 28.12.2017 згідно з графіком), висловлено позицію відповідача-2 щодо неприпустимості зменшення обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за рахунок наданої банку державної підтримки шляхом погашення утвореної заборгованості. 11. У відповідності до статті 613 Цивільного кодексу України, кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. 12. За приписами статті 613 Цивільного кодексу, прострочення кредитора можливе у двох альтернативних випадках: або кредитор відмовляється від прийняття належного виконання боржником, або, за відсутності такого належного виконання, не вчиняє певних дій, які нерозривно пов'язані з вчиненням боржником свого обов'язку. Судами попередніх інстанцій встановлено, що НБУ не вчиняв дії, спрямовані на погашення заборгованості ПАТ КБ "Приватбанк" за Кредитним договором (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з ПАТ КБ "Приватбанк" грошових коштів після настання строку повернення кредиту. 13. Водночас, суди попередніх інстанцій встановили, що, з одного боку, НБУ не відмовлявся від прийняття належного виконання ПАТ КБ "Приватбанк", але в той же час судами не була дана належна правова оцінка наявності чи відсутності дій НБУ, до вчинення яких ПАТ КБ "Приватбанк" не міг виконати свого обов'язку щодо погашення заборгованості за кредитним договором. Поряд з цим, судами попередніх інстанцій не було надано належної правової оцінки укладеному між сторонами Кредитному договору в тій частині, чи кореспондується обов'язок ПАТ КБ "Приватбанк" виконати свої зобов'язання за Кредитним договором з вчиненням певних дій з боку НБУ. Крім того, судами попередніх інстанцій не було встановлено, чи вчинялись ПАТ КБ "Приватбанк" будь-які інші дії (окрім направлення на адресу НБУ листа N 20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017), спрямовані на погашення заборгованості за Кредитним договором та чи існували об'єктивні перешкоди щодо здійснення вказаних дій, у тому числі пов'язані з необхідністю вчинення певних дій з боку НБУ. 13. Водночас, посилання скаржників на можливу втрату ліквідності ПАТ КБ "Приватбанк" у випадку самостійного погашення ним заборгованості перед Національним банком України за Кредитним договором Верховним Судом відхиляються з огляду на наступне. Кредитним договором передбачено кінцевий строк погашення кредиту, обов'язок ПАТ КБ "Приватбанк" погасити кредит у визначений договором строк зі сплатою процентів за користування кредитом, тоді як ні умовами кредитного договору ні положенням Цивільного кодексу України не передбачено підстави звільнення ПАТ КБ "Приватбанк" у зв'язку з економічною недоцільністю чи наявністю інших заборгованостей ПАТ КБ "Приватбанк" з огляду на можливість ліквідності. 14. Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. 15. За приписами частини 1 статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. 16. З аналізу наведених норм вбачається, що майновий поручитель відповідає перед кредитором не лише в розмірі основного зобов'язання, а й зобов'язаний відшкодувати суми процентів, неустойки, відшкодування збитків, які можуть виникнути на підставі відповідного договору у разі невиконання (неналежного виконання) боржником його умов. Отже, майновий поручитель відповідає перед кредитором певним матеріальним благом, яке може бути виражене в будь-якому активі (грошові кошти, рухоме/нерухоме майно, майнові права). 17. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 18. Згідно приписів національного законодавства у разі якщо боржником буде прострочено виконання основного зобов'язання, а умовами договору передбачено відповідальність за невиконання (неналежне виконання) такого зобов'язання, загальний обсяг суми, яка підлягатиме стягненню з боржника, а відтак обсягу зобов'язання, яке повинен виконати майновий поручитель з метою недопущення звернення стягнення на передане ним в іпотеку майно, буде пропорційно збільшуватись в залежності від терміну прострочення. 19. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо того, що прострочення боржника в даному випадку має безпосередній вплив на розмір майнового блага майнового поручителя, зменшення обсягів якого залежатиме від проміжку часу протягом якого боржник прострочує виконання свого зобов'язання перед кредитором. 20. Щодо наявності правових підстав для застосування превентивних способів захисту Верховний Суд зазначає наступне. Частиною 2 статті 386 ЦК України передбачено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. 21. Наведена норма надає особі право на превентивний захист права власності, якщо порушення права власності ще не відбулось, однак дії або бездіяльність іншої особи дають підстави стверджувати про реальну загрозу порушення права власності у майбутньому. Право власника звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення особою дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню за таких обставин може бути реалізоване, якщо загроза порушення є реальною, тобто без надання власнику превентивного захисту власник не матиме співмірних із, правом, що потребує захисту, та адекватних можливому порушенню способів запобігти порушенню свого права власності. 22. За висновком судів у цій справі, діями, які відповідають ознакам, наведеним у частині 2 статті 386 ЦК Украйни, є неприйняття відповідачем-1 виконання від відповідача-2 за Кредитним договором, внаслідок чого відбувається прострочення виконання зобов'язання за Кредитним договором, забезпеченого іпотекою майна позивача, а у відповідача-1 як у іпотекодержателя виникає право в порядку статті 589 ЦК України та статті 12 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить позивачу. 23. Підстави виникнення у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки та порядок звернення стягнення на предмет іпотеки врегульовані нормами ЦК України та Законом України "Про іпотеку" (далі - Закон). Статтею 589 ЦК України передбачено, що у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Згідно з частиною 1 статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Частиною 1 статті 12 Закону визначено, що у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до частини 1 статті 33 Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Частиною 3 цієї статті Закону передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до статті 36 Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Згідно з частинами 1, 2 статті 37 Закону іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. 24. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.03.2018 у справі N 760/14438/15-ц, звертаючись до висновків Верховного Суду України у постанові від 22.03.2017 у справі N 6-2967цс16, підкреслила, що Законом передбачено три способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Велика Палата Верховного Суду, звернулась також до правового висновку Верховного Суду України у постанові від 30.03.2016 у справі N 6-1851цс15, зазначила, що при вирішенні категорії справ про звернення стягнення на предмет іпотеки суди повинні встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. 25. Враховуючи викладене, Верховний Суд звертає увагу на те, що звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду передбачає звернення іпотекодержателя до суду за захистом свого права і виключає перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя. Цей спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки надає іпотекодавцю право у суді заперечувати проти звернення стягнення на предмет іпотеки та передбачає, що суд у відповідному спорі може надати оцінку обставинам невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою (стаття 589 ЦК України, стаття 12 Закону) а також оцінити, чи звернулась особа (іпотекодержатель) за захистом права, яким ця особа зловживає, тоді як виходячи з приписів статті 15 ЦК України захисту підлягатиме порушене, невизнане або оспорюване право, а право, яким особа зловживає, захисту не підлягає. 26. Отже позасудові способи звернення стягнення на предмет іпотеки (тобто такі, у яких іпотекодавець не має можливості вимагати, аби суд відмовив іпотекодержателю у захисті права, яким іпотекодержатель зловживає) шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, можуть бути застосовані, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Проти звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом вчинення виконавчого напису нотаріусом іпотекодавець може заперечувати, звертаючись до суду з позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. 27. Між тим, судами не встановлено, чи узгодили сторони Договору іпотеки позасудові способи звернення стягнення на предмет іпотеки, та з цією метою не було досліджено такі докази у справі як Договори іпотеки, їх дійсність на час розгляду справи та чи не припинена іпотека на підставі статті 17 Закону України "Про іпотеку". Відтак, без дослідження Договорів іпотеки та без встановлення наведених вище обставин неможливо встановити, чи існує реальна загроза порушення права власності Позивача. Верховний Суд звертає увагу також на те, що суди на підставі належних доказів не встановили існування права власності Позивача на предмети іпотеки за Договором іпотеки на час звернення Позивача із позовом про захист права власності. 28. У зв'язку із викладеним Верховний Суд зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях дійшли передчасних висновків, що внаслідок вчинення відповідачем-1 дій (бездіяльності) з неприйняття ним виконання від відповідача-2 за Кредитним договором у відповідача-2 безумовно виникає право на набуття права власності на предмет іпотеки за Договором іпотеки, а відповідно існує реальна загроза в контексті статті 386 ЦК України, оскільки у відповідача-1 є об'єктивна можливість внаслідок вчинених ним дій (бездіяльності) порушити право власності позивача на належний йому предмет іпотеки, за захистом права на який звернувся позивач у цій справі. 29. Також судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки щодо співмірності заявленої вимоги та майнового інтересу позивача, адже загальний розмір заборгованості за Кредитним договором значно перевищує зазначену в Договорах іпотеки вартість майна майнового поручителя. 30. Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 29.03.2017 р. у справі N 918/169/16, здійсненого при застосуванні положень ст. 11 Закону України "Про іпотеку", відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов'язанні, обмежується вартістю майна, переданого в іпотеку. 31. З огляду на положення ст. ст. 7, 11 Закону України "Про іпотеку" та призначення іпотеки як правового інституту вбачається, що суть іпотеки як акцесорного зобов'язання полягає у відсутності у майнового поручителя статусу солідарного боржника, а задоволення вимог іпотекодержателя (кредитора) здійснюється виключно в межах вартості переданого в іпотеку майна, тобто майновий інтерес кредитора при зверненні стягнення на предмет іпотеки забезпечується (і задовольняється) в повному обсязі, якщо вартість предмета іпотеки дорівнюватиме або перевищуватиме розмір вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням, або ж частково, якщо вартість предмета іпотеки буде нижчою за розмір вимог кредитора за основним зобов'язанням, а відтак, розмір виконання майновим поручителем обов'язку боржника за основним зобов'язанням не може перевищувати вартості предмету іпотеки (розміру виконання майновим поручителем свого обов'язку за договором іпотеки), адже в іншому випадку таке зобов'язання не буде відповідати правовій природі іпотеки, визначеній положеннями спеціального закону (в т. ч. ст. 11 Закону України "Про іпотеку"). 32. У зв'язку із викладеним, Верховний Суд частково погоджується з аргументами скаржника в тій частині, у якій скаржник стверджує, що судами не встановлено реальної загрози порушенню прав позивача, а відтак Суд зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях дійшли передчасних висновків про наявність правових підстав для застосування превентивного способу захисту права власності позивача від можливого у майбутньому порушення з боку відповідачів. 33. Відповідно до частин 1 та 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 34. Враховуючи викладене, визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, та з урахуванням положень пункту 2 частини 1 статті 308 та пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України оскаржувана постанова апеляційного суду та рішення місцевого суду підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до Господарського суду міста Києва для з'ясування обставин щодо наявності реальної загрози порушення права власності позивача, співмірності спонукання позивача сплатити основну заборгованість за Кредитним договором із заявленими позовними вимогами, наявності або відсутності прострочення кредитора. Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" та Національного банку України задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.12.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.01.2018 у справі N 910/15276/17 скасувати. 3.Справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Міщенко І.С. Судді: Берднік І.С. Суховий В.Г.

Державний герб України Справа № 310/9135/17 2/310/745/18 РІШЕННЯ Іменем України 03 серпня 2018 року м.Бердянськ Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі: головуючого судді Дубровської Н.М. за участю секретаря судового засідання Гоноболіної О.І. представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в місті Бердянськ цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» до ОСОБА_3, треті особи Публічне акціонерне товариство «ОСОБА_4 ОСОБА_5», Публічне акціонерне товариство «Комерційний ОСОБА_6», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим» про визнання права власності,- ВСТАНОВИВ: 26 грудня 2017 року позивач в особі Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» (далі ТОВ «Міроіл») звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 про визнання права власності на предмет іпотеки. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 31 серпня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» та відповідачем укладений кредитний договір № 010/17-22/549, за яким останньому надані кредитні кошти у розмірі 176000 доларів США зі строком остаточного повернення до 30 серпня 2017 р. зі сплатою 12,5 відсотків річних на залишок заборгованості по кредиту. Виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором було забезпечено договором іпотеки за № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р., предметом якого Банком та ОСОБА_3 визначене нерухоме майно, а саме ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташоване за адресою: вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області. Відповідач зобовязання по своєчасному поверненню кредиту та відсотків за користування не виконав і станом на 28 листопада 2014 р. виникла заборгованість по кредиту в сумі 87707,71 доларів США. Для стягнення вказаної заборгованості застосувавши своє право вимоги дострокового повернення кредиту АТ ОСОБА_4 ОСОБА_5» звернувся до суду. На підставі рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 14 квітня 2015 року, позов задоволений повністю та з ОСОБА_3 стягнута заборгованість за кредитним договором, станом на 28 листопада 2014 року в сумі 87707,71 доларів США. 10 листопада 2017 року, відповідно до договору факторингу АТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по вказаному вище кредитному договору та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6 банк». У свою чергу, 10 листопада 2017 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6 банк» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору та договору іпотеки ТОВ «Фінстрим», яка є фінансовою компанією та діяла як комісіонер в інтересах та за рахунок ТОВ «Міроіл», виконуючи його доручення на підставі договору комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки від 10 листопада 2017 року. Придбане право вимоги за кредитним договором до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору № 010/17-22/549 від 31 серпня 2007 р. та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. стало власністю ТОВ «Міроіл» відповідно до п.2.5. вищевказаного договору комісії. Станом на час переходу до ТОВ «Міроіл» право вимоги за кредитним договором загальна сума заборгованості відповідача за розрахунком заборгованості, проведеного АТ ОСОБА_4 ОСОБА_5» на момент передачі прав становить 115088,19 доларів США. Позивач - ТОВ «Міроіл» як іпотекодержатель бажаючи скористатися своїм правом, передбаченим ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та п. 6.5.1 договору іпотеки, щодо набуття права власності на предмет іпотеки, звернулося до державного реєстратора Виконавчого комітету Бердянської міської ради з заявою про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Міроіл» на ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого по вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області. Своїм рішенням від 21 листопада 2017 р. за № 38247193 державний реєстратор відмовив у державній реєстрації права власності з огляду на наявність в державному реєстрі прав обтяжень № 22468302 від 22 вересня 2017 р. у вигляді арешту на спірне майно, накладеного постановою Бердянського мвськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області № 47866603 від 22 вересня 2017 р.; обтяження № 10248182 від 02 липня 2015 р. у вигляді арешту на спірне майно, зареєстрованого на підставі Ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області по справі № 310/5457/15-ц від 23 червня 201 5р.; наявності в єдиному реєстрі боржників запису щодо стягнення коштів з відповідача згідно виконавчого провадження № 53308465 на підставі наказу Господарського суду Запорізької області (згідно пошуків в автоматизованій системі виконавчого провадження, провадження відкрито 30 січня 2017 р.); відсутності письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, та документу який підтверджує наявність факту завершення 30 денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги. Вважає, що наявність вищевказаних обтяжень, які перешкоджають реєстрації права власності спірного майна за ТОВ «Міроіл, порушують права позивача щодо переведення на нього права власності на предмет іпотеки. Представник позивача ТОВ «Міроіл» - ОСОБА_1, у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити. Просила суд звернути увагу, що відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому з огляду на вказане ТОВ «Міроіл» просить визнати право власності на спірний предмет іпотеки. Представник відповідача ОСОБА_2 позов не визнав ґрунтуючи свої заперечення викладені у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях проти позову про передачу права власності на предмет іпотеки (а.с. 152- 156, 182, 184). У судовому засіданні пояснив, що між сторонами є спір про заборгованість та її складових. Наголосив на тому, що можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, тому вимога про задоволення вимог іпотекодержателя повинна вирішуватися виключно у позасудовому порядку. Представник третьої особи ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» у судове засідання не зявився, з листа, що надійшов на адресу суду 23 лютого 2018 року вбачається прохання слухати справу без участі представника, з огляду на те, що даний спір між сторонами не впливає на прав та обовязки третьої особи. (а.с.149). Належним чином повідомлені треті особи, які не заявляють самостійних вимог ПАТ «Комерційний ОСОБА_6», ТОВ «Фінстрим» у судове засідання не зявилися, про причини неявки не сповістили, суд виходячи зі смислу ст. 223 ЦПК, розглядає справу по суті. Суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 31 серпня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 010/17-22/549, за яким відповідачу надані кредитні кошти у розмірі 176000,00 доларів США зі строком остаточного повернення до 30 серпня 2017 р. зі сплатою 12,5 відсотків річних на залишок заборгованості по кредиту.(а.с. 9- 14) Виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором № 010/17-22/549 було забезпечено договором іпотеки за № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007р., посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_7 Предметом договору іпотеки Банком та ОСОБА_3 визначене нерухоме майно - ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташоване за адресою: вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області (а.с.21 -23). Відповідач зобовязання по своєчасному поверненню кредиту та відсотків за користування не виконав і станом на 28 листопада 2014р. виникла заборгованість по кредиту в сумі 87707,71 доларів США. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 28 січня 2015 р., що набрало законної сили 11 квітня 2015 р. , позовні вимоги ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» задоволені, з ОСОБА_8 стягнута заборгованість за кредитним договором № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. станом на 28 листопада 2014 р. у сумі 87707,71 доларів США (а.с.25,26) Наразі в провадженні Бердянського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області перебуває виконавче провадження № 47866603 по примусовому виконанню виконавчого листа № 310/7764/14-ц, виданого Бердянським міськрайонним судом Запорізької області 20 травня 2015 р. про стягнення вказаної вище заборгованості з відповідача ОСОБА_3 (а.с.96,97) 10 листопада 2017 р. згідно договору факторингу АТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору та по договору іпотеки АТ «Комерційний ОСОБА_6» (а.с.27-31 ) В свою чергу , 10 листопада 2017 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору № 010/17-22/549 від 31 серпня 2007 р. та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. ТОВ «Фінстрім», яка є фінансовою компанією та діяла як комісіонер в інтересах та за рахунок ТОВ «Міроіл», виконуючи його доручення на підставі договору комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки від 10 листопада 2017 р.(а.с. 41-45, 53, 54) Відповідач ОСОБА_3, як боржник та іпотекодавець був повідомлений про відступлення прав вимоги (а.с.63 66). З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Міроіл» за вих.. № 159/07 від 21 листопада 2017 р., відповідачеві направлена вимога про виконання зобовязань (а.с.67, 68). Виходячи з розрахунку оцінювача ОСОБА_5 від 20 листопада 2017 р., ринкова вартість обєкту оцінювання - цілого убудованого нежитлового приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого по вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області, станом на 20 листопада 2017 р. складає 1056300 ( один мільйон пятдесят шість тисяч триста грн. без НДС. (а.с.71- 93). З огляду на те, що відповідач ОСОБА_3 не виконував взяті на себе зобов'язання, позивач ТОВ «Міроіл» просить суд визнати за товариством право власності на предмет іпотеки, за ринковою вартістю визначеною оцінювачем, яка складає 1056300 ( один мільйон пятдесят шість тисяч триста грн. 00 коп. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України"Проіпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України"Проіпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Відповідна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, і в Постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18. Розділом 6.4 вищевказаного Договору іпотеки врегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно п.6.5.1 цього договору, у відповідності до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» цей договір є договором про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі якого, останній на власний розсуд може: згідно статті 37 Закону України «Про іпотеку» набути права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобовязань іпотекодавця за кредитним договором. В цьому випадку цей Договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Так, за Договором іпотеки від 31 серпня 2007 року, сторони засвідчили, що право Іпотекодержателя зареєструвати право власності на Предмет іпотеки є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій Іпотекодержателя. Судом встановлено та не спростовується сторонами, що ОСОБА_3 не надав згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Доказів того, що відповідач своїми діями або бездіяльністю унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку матеріали справи не містять і не встановлено таких судом. Як вбачається, з рішення від 21 листопада 2017 р. за № 38247193 державний реєстратор відмовив у державній реєстрації права власності з огляду на наявність в державному реєстрі прав обтяжень № 22468302 від 22 вересня 2017 р. у вигляді арешту на спірне майно, накладеного постановою Бердянського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області № 47866603 від 22 вересня 2017 р.; обтяження № 10248182 від 02 липня 2015 р. у вигляді арешту на спірне майно, зареєстрованого на підставі Ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області по справі № 310/5457/15-ц від 23 червня 2015 р.; наявності в єдиному реєстрі боржників запису щодо стягнення коштів з відповідача згідно виконавчого провадження № 53308465 на підставі наказу Господарського суду Запорізької області (згідно пошуків в автоматизованій системі виконавчого провадження, провадження відкрито 30 січня 2017 р.); відсутності письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, та документу який підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги.(а.с.69) Наведене рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень ТОВ «Міроіл» не оскаржено. Проаналізувавши вказані положення Договору та норм законодавства, суд приходить до висновку, що реєстрація права власності на предмет іпотеки як один з способів звернення стягнення на предмет іпотеки можлива на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя виключно в позасудовому порядку. Крім наведеного, у судовому засіданні встановлено про наявність спору між сторонами, оскільки відповідач не погоджується з розрахованою сумою заборгованості. Належні обрахування заборгованості та її складових позивачем не надано. Суд критично ставиться до обґрунтувань позовних вимог з посиланням на те, що наявність вищевказаних обтяжень, перешкоджає реєстрації права власності майна за ТОВ «Міроіл, що порушують права останнього щодо переведення на нього права власності на предмет іпотеки, оскільки наведене може бути усунуто у встановленому законом порядку. Також недоречно обґрунтовані позовні вимоги з посиланням на ст. 392 ЦК України, оскільки наразі ТОВ «Міроіл» не є власником майна, а є іпотекодержателєм. Оскільки сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності Іпотекодержателем, Законом не передбачено визнання за Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду, суд, з урахуванням висновків правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18 дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Керуючись ст.ст. ст.ст.10,12,13,15, 212,263-265ЦПК , суд, - В И Р І Ш И В: У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» до ОСОБА_3, треті особи Публічне акціонерне товариство «ОСОБА_4 ОСОБА_5», Публічне акціонерне товариство «Комерційний ОСОБА_6», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим», про визнання права власності на ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Горького, 45 за ринковою вартістю, визначеною на підставі оцінки, виконаною субєктом оціночної діяльності станом на 20 листопада 2017 року, у розмірі 1056300 грн. 00 коп. відмовити. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Запорізької області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення складений 10 серпня 2018 року. Суддя ОСОБА_9 http://reyestr.court.gov.ua/Review/76274326

Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 08 серпня 2018 року Київ справа №812/41/17 адміністративне провадження №К/9901/31548/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Пасічник С.С., суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Сєвєродонецьку Головного управління ДФС у Луганській області на постанову Луганського окружного адміністративного суду у складі судді Чиркіна С.М. від 06 березня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Чебанова О.О., суддів Сіваченка І.В., Шишова О.О. від 13 червня 2017 року у справі за позовом Державної податкової інспекції в м. Сєвєродонецьку Головного управління ДФС у Луганській області до Приватного підприємства «Поіск-Луганськ» про стягнення коштів за податковим боргом, В С Т А Н О В И В: У січні 2017 року Державна податкова інспекція у м. Сєвєродонецьку Головного управління ДФС у Луганській області (далі - позивач/Інспекція) звернулася до суду з позовом до Приватного підприємства «Поіск - Луганськ» (далі - відповідач/ПП «Поіск - Луганськ») про стягнення коштів за податковим боргом. Обґрунтовуючи позовну заяву, зазначила, що за відповідачем обліковується непогашена заборгованість по податку на додану вартість у розмірі 16399,71 грн., яка виникла внаслідок несплати узгоджених сум грошових зобов'язань. Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 06 березня 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що Інспекцією не надано доказів направлення на адресу відповідача податкової вимоги від 12 березня 2015 року №293-25 рекомендованим листом з повідомленням про вручення, як того вимагає підпункт 42.2 статті 42 Податкового кодексу України (далі - ПК України), й, як наслідок, порушено встановлений Законом порядок направлення (вручення) податкових документів, дотримання якого є передумовою для можливості стягнення податкового боргу в примусовому порядку. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Інспекція подала касаційну скаргу, в якій просила їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, посилалась на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про ненаправлення відповідачу податкової вимоги, оскільки остання була направлена ПП «Поіск - Луганськ», докази чого наявні в матеріалах справи, а тому, за висновком Інспекції, вона має право на звернення до суду про стягнення спірної суми боргу. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. У визначені ухвалою строки заперечення на касаційну скаргу не надходили. В подальшому, справа передана до Верховного Суду, як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) й протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду визначено колегію суддів для розгляду касаційної скарги у складі судді-доповідача Пасічник С.С., суддів Васильєвої І.А., Юрченко В.П. Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, касаційний суд виходить з наступного. Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що ПП «Поіск - Луганськ» (код ЄДРПОУ 30092295) зареєстровано як юридична особа Сєвєродонецькою міською радою Луганської області та взято позивачем на облік як платника податків. Встановлено, що відповідач подав до Інспекції податкову декларацію з податку на додану вартість від 17 липня 2014 року №9040918137, в якій самостійно визначив податкові зобов'язання в розмірі 16432,00 грн. За інформацією облікової картки відповідачем 30 червня 2014 року сплачено до бюджету 80938,00 грн. та станом на 30 липня 2014 року рахується переплата у розмірі 32,29 грн. 12 березня 2015 року позивачем виставлено податкову вимогу №293-25 на суму 16399,71 грн., яка 08 квітня 2015 року надіслана на адресу відповідача рекомендованим листом без повідомлення про вручення. У зв'язку із несплатою грошових зобов'язань по податку на додану вартість у добровільному порядку, позивач звернувся до суду із даним позовом про їх стягнення в судовому порядку з ПП «Поіск - Луганськ». Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. За правилами підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи. Згідно пункту 36.1 статті 36 ПК України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Відповідно до пункту 59.1статті 59 ПК України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення. Положеннями пункту 58.3 статті 58 ПК України передбачено, що податкове повідомлення-рішення вважається надісланим (врученим) платнику податків, якщо його передано посадовій особі такого платника податків під розписку або надіслано листом з повідомленням про вручення. Згідно пунктів 42.1 та 42.2 статті 42 ПК України податкові повідомлення - рішення, податкові вимоги або інші документи, адресовані контролюючим органом платнику податків, повинні бути складені у письмовій формі, відповідним чином підписані та у випадках, передбачених законодавством, завірені печаткою такого контролюючого органу. Документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків або його законному чи уповноваженому представникові. Згідно пункту 95.1 статті 95 ПК України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі. Стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги (пункт 95.2 вказаної статті). За правилами пункту 95.3 статті 95 ПК України стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини. Підпунктом 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 ПК України встановлено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини. Наведені положення законодавства дають підстави для висновку, що юридичним фактом, з настанням якого законодавець пов'язує реалізацію права контролюючого органу на примусове стягнення податкового боргу, у тому числі шляхом звернення до суду, є дотримання таких умов: надіслання платнику податкової вимоги рекомендованим листом з повідомленням про вручення чи вручення її особисто платнику або його законному чи уповноваженому представникові; сплив строку у 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги. За встановлених у даній справі обставин відсутності доказів направлення на адресу відповідача податкової вимоги від 12 березня 2015 року №293-25 рекомендованим листом з повідомленням про вручення судами попередніх інстанцій цілком обґрунтовано зазначено про відсутність підстав для стягнення з відповідача спірної суми податкових зобов'язань, оскільки в розумінні ПК України таке рішення контролюючого органу не вважається належним чином надісланим (врученим), що призвело до неможливості встановлення строку, передбаченого пунктом 95.2 статті 95 ПК України, із закінченням якого законодавець пов'язує виникнення у контролюючого органу права на стягнення податкового боргу. Обставини ж направлення згаданої вимоги на адресу ПП «Поіск - Луганськ» рекомендованим листом без повідомлення про вручення, на які посилається позивач як на підставу для стягнення спірної суми податкових зобов'язань, не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки не змінюють порядку направлення податкових документів, дотримання якого є передумовою для стягнення податкового боргу в примусовому порядку. За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 359 КАС України, Суд П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Сєвєродонецьку Головного управління ДФС у Луганській області залишити без задоволення, а постанову Луганського окружного адміністративного суду від 06 березня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... С.С. Пасічник І.А. Васильєва В.П. Юрченко , Судді Верховного Суду http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75776248

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ № справи 754/2832/16-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/408 /2018 Головуючий у суді першої інстанції: Таран Н.Г. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф. 29 січня 2018 року суд апеляційної інстанції у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва у складі: Головуючого - судді Лапчевської О.Ф.Суддів Кравець В.А., Мазурик О.Ф. при секретарі Потапьонок К.В. за участю представника позивача Костюк Ю.В., представника відповідача ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» Костюк Юлії Володимирівни на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_8, ОСОБА_9 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа ОСОБА_7 про визнання поруки припиненою, - В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 у розмірі 31 229,70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1 083,16 доларів США /а.с. 3/ ОСОБА_8, ОСОБА_9 звернулись з зустрічним позовом до ПАТ «Альфа-банк» про визнання припиненими договорів поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_8 та ЗАТ «Альфа-Банк», №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, та укладеного між ОСОБА_9 та ЗАТ «Альфа-Банк» /а.с.78-80/. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року позовні вимоги ПАТ «Альфа Банк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишено без задоволення, зустрічні позовні вимоги задоволено. Визнано поруку ОСОБА_8 та ОСОБА_9, яка виникла на підставі договорів поруки від 12.02.2008 року, укладених з ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. /а.с. 141-146/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Альфа-Банк» Костюк Ю.В. звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення первісного позову, та відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог. На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилалась на незаконність та необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з'ясовані обставини справи, зокрема те, що матеріали справи містять належний розрахунок заборгованості, з якого вбачається, що остання проплата здійснена 12.08.2015 року (строка 90), наступна - 12.09.2015 року не надійшла (строка 91), заборгованість за відсотками виникла 12.03.2015 року ( строка 85, графа 13). Зазначала, що в розрахунку вказані дати та суми погашення тіла кредиту та відсотків ( графа 8, 9 та 11,12), сума несплачених відсотків розрахована в графі 13 і становить 1083,16 доларів США 16 центів, зміна процентної ставки врахована - з 12.02.2008 р. становить 14,50 відсотків, з 12.09.2008 року становить 16,50 відсотків. Зазначала, що зміна процентної ставки передбачена п. 5.2 кредитного договору, позичальнику було направлено повідомлення 18.08.2008 року, що підтверджено матеріалами справи. Крім того, вказувала, що за умовами кредитного договору і договору поруки не передбачено обов'язку банку повідомляти поручителя про зміну умов договору, зокрема і процентної ставки. Відповідачі були ознайомлені з можливим підвищенням відсоткової ставки і умовами договорів, ніяких заперечень не мали, а тому висновок суду першої інстанції про припинення договорів поруки не відповідає обставинам справи. З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення первісного позову, та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог. Представник ОСОБА_7, ОСОБА_9 - ОСОБА_6 звернувся з відзивом на апеляційну скаргу, зазначаючи про те, що рішення судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Зазначав про те, що розрахунок заборгованості позичальника здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним, не надано доказів виникнення заборгованості на момент звернення до суду з позовними вимогами, позивач не мав достатніх підстав нараховувати відсотки за користування кредитом у збільшеному розмірі, а договори поруки є припиненими. Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України, ч. 6 ст. 147 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів", п. 3 Розділу XII Перехідних положень ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_7, було укладено кредитний договір № 800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75 000, 00 доларів США, зі сплатою 14,50 % річних, з визначеним строком дії договору - 12.02.2033 р. /а.с. 4-10/ В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір поруки № 800003143-П, за умовами якого ОСОБА_8 зобов'язувалась перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання. /а.с. 11/ В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_9 також було укладено договір поруки № 800003143-П-1, за умовами якого ОСОБА_9 зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання. /а.с. 27/ Відповідно до розрахунку позивача, в матеріалах справи міститься розрахунок станом на 07.12.2015 р., що містить вказівку на те, що ОСОБА_7, має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 31 229, 70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1083,16 доларів США. / 30-31/ Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ст. 526 ЦК України про те, що зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства; ч.1 ст.612 ЦК України про те, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом; ч. 2 ст. 57 ЦПК України /в ред. від 03.08.2017 р./, про те, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи та ст. 60 ЦПК України /в ред. від 03.08.2017 р./ про те, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідно до графіку платежів та розрахунку скупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який надано ПАТ «Альфа-Банк» по кредитному договору за №800003143 від 12.02.2008 року, за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальник повинна була сплатити Банку в погашення заборгованості за кредитним договором суму грошових коштів у розмірі 87 608, 00 доларів США, відсоткова ставка була встановлена на рівні 14, 50 % річних. Відповідно до розрахунку, наданого представником відповідачів за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальником на погашення заборгованості по кредитному договору було сплачено грошові кошти у розмірі 94 000,00 доларів США. Таким чином, докази надані позивачем в якості доказів наявності у позичальника заборгованості за кредитним договором мають суперечливий характер та не підтверджені належним чином, у зв'язку з чим суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у стягненні заборгованості. Доводи апеляційної скарги щодо правильності розрахунку та вірного визначення наявності заборгованості по кредитному договору, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки представником позивача, зокрема, і на вимогу апеляційного суду, не було надано детального і документально підтвердженого розрахунку, з вказівкою на дати погашення тіла кредиту, періоди заборгованості, ставки. Жодних доводів в частині наданого представником відповідачів контрозрахунку /а.с. 108-110/, представником банку не наведено, розрахунок не спростовано, а лише вказівка на правильність визначення заборгованості банком не може слугувати належним доказом наявності заборгованості. Крім того, задовольняючи зустрічні позовні вимоги, про визнання договорів поруки припиненими, суд першої інстанції також вірно керувався нормами ч. 1 ст. 559 ЦК України про те, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Встановивши, що частиною №1 кредитного договору «Базові умови кредитування» кредитного договору погоджена, зокрема, номінальна процентна ставка на рівні 14,5% річних, розділом 5 (5.2) частини №2 кредитного договору «Загальні умови кредитування» передбачено право банку змінити розмір процентів про що банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, відповідно до даних розрахунку заборгованості за кредитом /а.с.30,31/, починаючи з 12.09.2008 року використовується процентна ставка 16,50%, тобто підвищена /порівняно з 14,5%/, що не було погоджено з поручителями, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про припинення договорів поруки. Аналогічні позиції, висловлені у постановах Верховного Суду України від 21 листопада 2011 року у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 року у справі №6-67цс11, від 18 червня 2012 року у справі №6-73цс12, 20 лютого 2013 року у справі №6-172цс12. Доводи апеляційної скарги, щодо того, що зміна процентної ставки передбачена п. 5.2 кредитного договору, позичальнику було направлено повідомлення 18.08.2008 року, а за умовами кредитного договору і договору поруки не передбачено обов'язку банку повідомляти поручителя про зміну умов договору, зокрема і процентної ставки, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки суперечать п. 5.2 кредитного договору про те, що про зміну розміру процентної ставки по кредиту банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа. Жодних належних доказів такого повідомлення, при розгляді справи в суді першої інстанції представникам банку не було надано. Нові докази, долучені до апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки у відповідності до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Жодних доводів щодо поважності не подання долучених до апеляційної скарги доказів, апелянтом не зазначено. Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях. Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України апеляційний суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» Костюк Юлії Володимирівни на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року - залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року - залишити без змін. Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71919288

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, звернення стягнення на житловий будинок за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу, звернення стягнення на житловий будинок. ОСОБА_1 зазначала, що у 2008 році ОСОБА_2 взяв у неї в борг 85 тис. доларів США, що на той час було еквівалентно 1 млн. 340 тис. 960 грн. Вказані кошти були необхідні відповідачу для будівництва житлового будинку із надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці площею S_1 за АДРЕСА_1. Для будівництва житлового будинку ОСОБА_2 було витрачено грошові кошти у сумі 170 тис. доларів США. Із позичених коштів позивачці відповідачем було повернуто 25 тис. доларів США. Оскільки між сторонами існували відносини довіри, то і розписка була складена відповідачем лише 15 січня 2015 року з урахуванням повернутих коштів у сумі 25 тис. доларів США. Сторони обумовили, що решта позичених коштів буде повернута після продажу зведеного відповідачем будинку та земельної ділянки, на якій він розташований. Позивачка дізналася про те, що відповідач не має наміру продавати указаний будинок та земельну ділянку, а отже і повертати їй позичені кошти. ОСОБА_1 неодноразово зверталася до ОСОБА_2 з вимогою повернути кошти у сумі 60 тис. доларів США, проте останній їх так і повернув. У зв’язку з наведеним ОСОБА_1 просила суд стягнути з відповідача заборгованість за розпискою у сумі 1 млн. 520 тис. 400 грн та з метою повернення цих коштів звернути стягнення на житловий будинок з надвірними спорудами за АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, на якій він розташований, що належать відповідачу на праві власності. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою у сумі 1 млн. 520 тис. 400 грн, що згідно із встановленим Національним банком України офіційним курсом гривні до долара США станом на час подачі позовної заяви до суду було еквівалентно 60 тис. доларів США. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судових рішень та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1048, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 20 лютого, 18 вересня 2013 року та 11 листопада 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно розписки від 15 січня 20015 року, написаної ОСОБА_2, відповідач позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 85 тис. доларів США для будівництва будинку за АДРЕСА_1. Вартість будівництва будинку відповідач самостійно оцінив у 170 тис. доларів США та зобов’язався повернути ОСОБА_1 50 % від вартості будинку за вирахуванням фактично повернених коштів у сумі 25 тис. доларів США після продажу будинку. Відповідач продаж будинку не здійснив, з позивачкою не розрахувався. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження укладення якого у матеріалах справи міститься розписка, а тому відповідач зобов’язаний на підставі статей 1046, 1047 та 1049 ЦК України повернути позивачці отримані у борг кошти. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 11 листопада 2015 року, наданих заявником містяться висновки про те, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047, 1049 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів. У справі, яка переглядається, з розписки, складеної 15 серпня 2015 року, вбачається, що правочин між сторонами укладено у 2007 році, витрати на будівництво будинку визначено у розмірі 170 тис. доларів США, відповідач отримав від позивачки 85 тис. доларів США на будівництво будинку, відповідач повернув позивачці 25 тис. доларів США, які залишилися після будівництва будинку, а також підтверджено обов’язок відповідача повернути позивачці 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку. Отже, розписка свідчить про те, що відповідач зобов’язався повернути позивачці 50% від коштів, отриманих від реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку. На час розгляду справи будинок не продано. Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов’язали зобов’язання відповідача повернути кошти, а саме – до продажу будинку. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 1046, 1048, 1049 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень в частині вимог про стягнення боргу. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року в частині вимог про стягнення боргу скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1662цс17 Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів. У справі, яка переглядається, з розписки вбачається, що правочин між сторонами укладено у 2007 році, витрати на будівництво будинку визначено у розмірі 170 тис. доларів США, відповідач отримав від позивачки 85 тис. доларів США на будівництво будинку, відповідач повернув позивачці 25 тис. доларів США, які залишилися після будівництва будинку, а також підтверджено обов’язок відповідача повернути позивачці 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку. Отже, розписка свідчить про те, що відповідач зобов’язався повернути позивачці 50% від коштів, отриманих від реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку. На час розгляду справи будинок не продано. Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов’язали зобов’язання відповідача повернути кошти, а саме – до продажу будинку. Постанова від 18 жовтня 2017 року №6-1662цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/02E3F8138D086E8BC22581FA0033540F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Унікредит банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2011 року Публічне акціонерне товариство «Унікредит банк» (далі - ПАТ «Унікредит банк») звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що станом на 6 червня 2011 року у відповідачів через неналежне виконання умов кредитного договору виникла заборгованість, яка становила 182 тис. 908 доларів США 51 цент, що еквівалентно 1 млн 458 тис. 421 грн. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 25 травня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 жовтня 2015 року, позов задоволено: стягнуто з відповідачів на користь банку заборгованість за кредитним договором. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції відхилено, оскаржувані судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 травня 2012 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 29 жовтня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах, зокрема, частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначеної підстави заявник додає постанови Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16 та від 9 листопада 2016 року у справі № 6-2251цс16, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Суди розглядали справу неодноразово. Під час розгляду суди установили, що 22 лютого 2007 року між Акціонерним комерційним банком «ХФБ Банк Україна», правонаступником якого є ПАТ «Унікредит банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав грошові кошти в сумі 157 тис. доларів США зі сплатою 11,5% річних строком до 22 лютого 2022 року. Згідно з пунктом 1.2 кредитного договору позичальник отримав кредит на рефінансування витрат, пов'язаних з ремонтом, а також на купівлю земельної ділянки під будівництво будинку для власного проживання і зобов'язався використовувати кредит на зазначені в договорі цілі і забезпечити повернення кредиту і сплату нарахованих процентів та комісій у встановлені пунктом 1.1 кредитного договору строки. За положеннями пунктів 7.1, 7.2 кредитного договору систематична несплата позичальником належних до сплати сум є істотним порушенням виконання умов договору, що дає банку право вимагати усунення порушення шляхом направлення вимоги у визначений у такій вимозі термін (підпункт «а» пункту 7.2) або вимагати дострокового повернення отриманого та непогашеного кредиту разом з нарахованими відсотками та іншими сумами, передбаченими договором. Того ж дня між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, згідно з пунктами 1.1 - 1.3 якого поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й позичальник, зокрема за повернення основної суми боргу, відсотків, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, зазначених у кредитному договорі. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій про те, що позичальник належним чином не виконав грошове зобов᾿язання за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість, яку банк просив стягнути з відповідача. Окрім того, суд касаційної інстанції зазначав, що відсутність вимоги про дострокове стягнення заборгованості не може обмежити право особи на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Разом з тим, у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року викладено правовий висновок, відповідно до якого суд, вирішуючи питання про застосування строків позовної давності у разі направлення кредитором на адресу вимоги, зазначив, що пред’явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року міститься висновок, відповідно до якого за своїм змістом частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, на відміну від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на які положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються. Наведені заявником судові рішення не свідчать про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки постановлені у справах за інших фактичних обставин (банки направляли вимоги про дострокове повернення коштів) та не містять висновку про те, що направлення письмової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів є обов’язковою умовою, яка передує зверненню з відповідним позовом до суду. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 15 листопада 2017 року № 6-2970цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F883879A0D34AD60C22581E20042694B

В Украине, по объективным причинам, в последние годы ребром стал вопрос безнадежных кредитов. Ситуация накачивалась годами и нет смысла спорить кто виноват больше или меньше, кредитор или должник. Виноваты все, в первую очередь государство, которое все годы вместо функций регулятора и независимого судьи занималась финансовыми и политическими играми, спекуляцией. Недавно мой коллега столкнулся с классической ситуацией для современной Украины. В 2012 году к зарплатной карте, которую оформляли по месту работы - ему навязали кредитную карту с лимитом 20 тысяч (Банк Руский Стандарт). В 2014 году в связи с социально-экономической ситуацией коллега потерял работу. Несколько месяцев пока искал работу жил с кредитных средств. В виду чего у него образовалась задолженность перед банком по карте около 5 тысяч грн. Пока нашел работу, банк начал начислять на просроченные очередные платежи сумасшедшие штрафные санкции (это же "руский стандарт") и списывать долг с кредитного лимита пока сумма на карте не обнулилась и не пошла в минуса. Как следствие он не смог выплачивать долг по карте, т.к. после новой работы ему пришлось бы отдавать большую часть зарплаты чтобы рассчитаться. На реструктуризацию банк не согласился. Должник решил не платить и начал отбиваться от звонков и кредитных агентов банка. В связи с неофициальной работой на момент долга и отсутствием на нем какого-либо имущества - особых наездов и попыток подать в суд банк не предпринял. Как итог о нём забыли на время, Банк Руский Стандарт стал ФорвардБанком. Возможно продал долг финансовой компании по сбору долгов... НО. Банк совершил опрометчивый поступок и прислал ему заключительный счёт-требование по долгу, а позднее подтвердил, что направление такого документа имело место - официальным письмом с печатью и нормальной подписью. Согласно судебной практике Верховного Суда Украины, это действие фактически стало моментом для начала общей исковой давности ко всему долгу. В феврале этого года закончился 3-х летний срок исковой давности по долгу. Срок действия карты кстати не истек до сих пор . Но тут всплыла еще одна подробность. Коллега устроился за это время на гос.службу и в этом году наш бухгалтер сообщил, что ему нужно будет в следующем году указать долг по кредиту в е-декларации как "бесповоротную финансовую помощь", т.к. с момента окончания сроков исковой давности - согласно пункту 4.1.257 Налогового кодекса Украины, Безповоротна фінансова допомога - це: сума коштів, передана платнику податків згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами або без укладення таких договорів; сума безнадійної заборгованості, відшкодована кредитору позичальником після списання такої безнадійної заборгованості; сума заборгованості одного платника податків перед іншим платником податків, що не стягнута після закінчення строку позовної давності; основна сума кредиту або депозиту, що надані платнику податків без встановлення строків повернення такої основної суми, за винятком кредитів, наданих під безстрокові облігації, та депозитів до запитання у банківських установах, а також сума процентів, нарахованих на таку основну суму, але не сплачених (списаних); сума процентів, умовно нарахованих на суму поворотної фінансової допомоги, що залишається неповерненою на кінець звітного періоду, у розмірі облікової ставки Національного банку України, розрахованої за кожний день фактичного використання такої поворотної фінансової допомоги. Такое мнение бухгалтера подтверждают и разъясняющие письма ДФС Украины за 2015, 2016 года. Как в таком случае поступать? - Получается, что от претензий банка человек отбился, но появился новый "коллектор" в лице государства посредством Гос.фискальной службы Украины, от которого отбиться куда труднее. И если с прощенным кредитом еще более-менее понятно, есть волевое действие лица по согласию на мировую с банком и есть якобы полученное доп.благо в сумме прощенного тела кредита, а тут? Как установить момент получения "блага" в лице необращения банка в суд?! Должно ли физ.лицо декларировать как полученную бесповоротную помощь кредитный долг, срок требования в судебном порядке по которому по его мнению истек? Является ли "оценочное" истечение срока давности основанием для уплаты НДФЛ и военного сбора? Я вижу эту ситуацию следующим образом. Юридические факты должны устанавливаться конкретными официальными документами. Если факт не установлен документом, он должен быть установлен в судебном порядке. Является ли основанием для декларирования "бесповоротной помощи" тот лишь один по себе факт, что по подсчётам должника и анализу его юриста - срок исковой давности истёк? А как же необходимость установления самого факта долга?! - Как по мне, любые действия по декларированию чего либо до обращения банка в суд и отказа в иске с мотивацией - пропуск исковой давности - будут преждевременными. Кроме того спорным на момент возможного декларирования может быть сам факт признания долга за собой. Ведь в заключительном требовании указана общая сумма, включающая как тело долга, так и проценты, пеню, штрафные санкции и т.д... Опять-таки как быть с беспределом БРС в части бесконтрольного обнуления баланса карты и списания средств в счет штрафов и пени, а после этого начисления на списанное - % за пользование балансом? В таком случае затруднительным будет сама возможность определения суммы, которую следует задекларировать как "бесповоротная помощь". А еще, в нашей стране каждый спор решается в судебном порядке. Прецедентного права не существует. Мало ли как оценит истечение срока и заключительную выписку суд, вдруг обяжет платить по кредиту, за который как "бесповоротную помощь" уже будет уплачен налог? А ЧТО ДУМАЕТЕ ПО ЭТОМУ ПОВОДУ ВЫ, КОЛЛЕГИ?! ДЕКЛАРИРОВАТЬ НЕЛЬЗЯ НЕ ДЕКЛАРИРОВАТЬ? (ГДЕ ПОСТАВИТЬ ЗАПЯТУЮ?)

Державний герб України Справа № 491/1114/15-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року. Овідіопольський районний суд Одеської області у складі: головуючого судді Кочко В.К., при секретарі Савченко М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в с. Овідіополь, цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Дельта Банк до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - В С Т А Н О В И В : У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі по тексту позивач, ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1, позичальник), ОСОБА_2 (далі по тексту ОСОБА_2, поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 18.06.2007 р. між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі по тексту ТОВ «Український промисловий банк»), правонаступником якого, як зазначає Банк, відповідно до Договору про передачу активів та кредитних зобовязань від 30.06.2010, є позивач, було укладено Кредитний договір №232/ФКВІП (далі по тексту Кредитний договір), відповідно до умов якого позичальнику було надано грошові кошти у розмірі 35000,00 доларів США з розрахунку 13% річних, строком повернення до 17.06.2032. Крім того, Банк посилається на укладений з ОСОБА_2 Договір поруки №232/ZФПОР-07, відповідно до умов якого ОСОБА_2 зобовязалася солідарно відповідати за майнові зобовязання ОСОБА_1 Посилаючись на порушення умов Кредитного договору, позивач просить стягнути солідарно з відповідачів суму заборгованості за Кредитним договором у розмірі 683151,05 грн. Представник позивача у судове засідання, яке відбулося 21.02.2017, не зявився, направив до суду заяву про слухання справи у відсутність сторони позивача. Представник відповідачів ОСОБА_3 заперечувала з приводу задоволення позовних вимог в повному обсязі, та в позові просила відмовити. В судовому засіданні зазначила, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на те, що у позивача відсутні правові підстави для стягнення заборгованості, оскільки, ним не доведено факт відступлення права вимоги саме за тим Кредитним договором, який було укладено з ОСОБА_1, та не повідомлено боржника про відступлення права вимоги за Кредитним договором. Також, зазначила, що позивач не звернувся до відповідача з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, у звязку з чим вимоги позивача є передчасними, що кореспондується з ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог послалась на необґрунтованість та недоведеність розрахунку заборгованості та неправомірне стягнення комісії за користування кредитом, що суперечить ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Вислухавши пояснення представника відповідачів ОСОБА_3, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту ЦПК України), суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. За приписами ст.ст. 10, 11 ЦПК України, суд вирішує справи на засадах змагальності, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб та в межах заявлених позовних вимог, на підставі поданих ними доказів. Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України (далі по тексту ЦК України), одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог кодексу, актів законодавства, а при відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, 18.06.2007 р. між ОСОБА_1 та ТОВ «Український промисловий банк» Кредитний договір, відповідно до умов якого позичальнику було надано грошові кошти у розмірі 35000,00 доларів США з розрахунку 13% річних, строком повернення до 17.06.2032 р.. З довідки про наявність заборгованості, долученої до матеріалів позовної заяви, вбачається, що станом на 30.07.2015 у позичальника наявна заборгованість, яка складає 30128,23 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 674 094,14 грн., з яких: - тіло кредиту 25 549,72 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 563 973,23 грн.; - відсотки 4 578,51 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 101 064,01 грн.; - комісія за ведення кредиту 9 056,91 грн. З них прострочена заборгованість: - тіло кредиту 1 866,71 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 41 204,93 грн.; - відсотки 4 332,81 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 95 640,53 грн. Загальна заборгованість станом на 30.07.2015 складає 683 151,05 грн. Слід зазначити, що в обґрунтування свого права звернення до суду позивач посилається на Договів про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. Разом з тим, в якості доказу реальності операції з відступлення права вимоги до ПАТ «Дельта Банк» було надано лише неповну копію Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р.. Суд вважає за необхідне зазначити, що надана копія Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. не є належним доказом, підтверджуючим правонаступництво і наявність права вимоги, оскільки, вона не дає можливість встановити, що відступлення прав вимоги відбулося саме за Кредитним договором, що був укладений з відповідачем, а також не містить всіх умов переходу права вимоги до ПАТ «Дельта Банк». Крім того, суд погоджується з доводами сторони відповідача в частині відсутності в матеріалах справи належним чином завіреної копії Акту прийому-передачі документів, а тому не виявляється можливим встановити, чи відбулося відступлення права вимоги за Кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1 Відповідно до п. 4.5. Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. зазначено, що факт передачі документів та інформації, визначеної цим пунктом, підтверджується шляхом підписання ОСОБА_4 та Укрпромбанком відповідного Акту прийому-передачі документів. Також, ст. 517 ЦК України передбачає, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Разом з тим, до матеріалів справи не надано доказів повідомлення відповідача про передачу ТОВ «Український промисловий банк» до АТ «Дельта Банк» відповідних прав вимоги. Водночас, в обґрунтування нарахованої суми у розмірі 683 151,05 грн. за Кредитним договором, до матеріалів позовної заяви не долучено належного, розгорнутого розрахунку, що позбавляє суд можливості встановити обґрунтованість нарахованої заборгованості. Довідка, долучена в обґрунтування наявної у відповідача заборгованості, не може вважатися належним та допустимим доказом наявності заборгованості у ОСОБА_1А, оскільки, така не містить усіх зазначених дат погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування. Зазначення цих дат є необхідним, оскільки з моменту здійснення позичальником платежів по Кредитному договору позивач повинен був нараховувати заборгованість вже на нову суму зобовязання. Крім того, в різних частинах довідки вказані різні суми, що позначають один і той самий борг, зокрема, в абз. 3 довідки вказана сума боргу по тілу кредиту в розмірі 25 549,72 доларів США, що в еквіваленті складає 101 064,01 грн., а в абз. 7 цієї ж довідки вказано суму боргу по тілу кредиту 1 866,71 доларів США, що в еквіваленті складає 41 204,93 грн. Така сама ситуація із сумами заборгованості по відсотках. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивачем не надано жодного доказу правильності наданої до суду довідки заборгованості. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «…у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог…». Довідка, надана позивачем, в якості доказів розміру заборгованості, має суперечливий характер та не підтверджена жодними доказами. Також, суд вважає, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, серед іншого є порушений позивачем порядок звернення до суду з вимогами дострокового повернення всієї суми кредиту, передбачений ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до п. 1.4 Кредитного договору, кредит було надано на споживчі цілі, а зобовязання позичальника за кредитним договором забезпечені іпотекою. Так, абз. 2 п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» серед іншого передбачає, що відносини, які витікають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян, у тому числі про надання кредитів регулюються положеннями Закону України «Про захист прав споживачів». Варто зазначити, що Кредитний договір укладений на строк з 18.06.2007 до 17.06.2032. Таким чином, звернувшись до суду з даним позовом про стягнення заборгованості, позивач скористався своїм правом дострокового повернення заборгованості, передбаченим ч. 2 ст.1050 ЦК України. Відповідно до ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Таким чином, звертаючись до суду з даною позовною заявою, позивач мав звернутися до відповідача з досудовою вимогою про повне погашення заборгованості за 60 днів до звернення до суду. Разом з тим, до матеріалів справи долучено копію вимоги від 05.08.2015, нібито направлену відповідачу за день направлення позовної заяви до суду. Більше того, до матеріалів справи не додано документів, що підтверджують факт отримання цієї вимоги позичальником, а тому залишається незрозумілим, чи отримав ОСОБА_5 останню та чи знав на момент звернення позивача до суду про його намір достроково повернути заборгованість. Також, суд вважає за необхідне звернути увагу на неможливість нарахування комісії за ведення кредиту. Як вбачається з довідки про розмір заборгованості, серед іншого позивач просить стягнути комісію за ведення кредиту у розмірі 9056,91 грн. Пунктом 1.7. Кредитного договору встановлено, що комісія за управління кредитом становить 0,1% від суми кредиту (стягується перші 10 років). Суд погоджується з доводами сторони відповідача, що вищевказана умова Кредитного договору суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та є нікчемною, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Відповідно до ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. Таким чином, комісія - це не проценти в розумінні ст. 1054 ЦК України, і не вид забезпечення зобов'язання в розумінні ст. 546 ЦК України, а як вбачається з Кредитного договору плата за управління кредитом. При цьому, Кредитний договір не містить істотних умов, які саме послуги по управлінню кредитом повинен здійснювати Банк за цю плату. Встановивши в договорі комісію за управління кредитом, кредитодавець не надав суду даних про те, які саме послуги за вказану комісію були надані позичальникові. Стаття 215 ЦК України визначає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. З урахуванням вищевикладеного, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості є такими, що не підлягають задоволенню. Керуючись ст.ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Дельта Банк до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через Овідіопольський районний суд протягом 10 днів з дня його оголошення. Суддя: ОСОБА_6 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64960263

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА № справи 752/16524/13-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/1051/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Колдіна О.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі: Головуючого - судді Лапчевської О.Ф. Суддів Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф. при секретарі Гоін В.С. за участю: представника позивача ОСОБА_5, представника відповідача ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович Оксани Дмитрівни на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_8, третя особа: орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення коштів,- ВСТАНОВИЛА: Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. /т. 2 а.с. 161-167/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Універсал Банк» - Нарапович О.Д. подала апеляційну скаргу на рішення суду посилаючись на його незаконність та необґрунтованість. Вважає, що суд першої інстанції прийшов помилкового висновку щодо неналежності обраного позивачем способу захисту прав та відповідно допустив неправильне застосування положень ЗУ «Про мораторій». З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення позову в повному обсязі. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 лютого 2016 року позов задоволено /т.2 а.с.237-239/. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, оскільки не враховано фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснено останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що 29 жовтня 2007 р. між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_8 був укладений кредитний договір № 005-2900/840-0403, відповідно до умов якого Банк надав останній на придбання нерухомого майна (двокімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 58.4 кв.м., житловою площею 33,8 кв.м.) кредит в розмірі 203 877 доларів США зі сплатою 12, 45% річних та строком користування до 10.10.2037 р. 27 січня 2009 р., 15 червня 2009 р., 14 липня 2009 р., 15 липня 2010 р., 12 серпня 2010 р., 15 квітня 2011 р., 22 квітня 2011 р., 15 квітня 2012 р. та 10 травня 2012 р. між Банком та ОСОБА_8 укладалися додаткові угоди до Кредитного договору, якими узгоджувалася зміна розміру плати за користування кредитом: з 15.07.2008 р. по 26.01.2009 р. - 12,45% річних, з 27.01.2009 р. по 14.06.2009 р. - 9,42% річних, з 15.06.2009 р. по 14.06.2010 р. - 4,15% річних, з 15.06.2010 р. по 14.07.2010 р. - 15,51% річних, з 15.07.2010 р. по 14.04.2011 р. - 5,34% річних, з 15.04.2011 р. по 14.04.2012 р. - 3,39% річних, з 15.04.2012 р. по 14.04.2013 р. - 7,00%, а починаючи з 15.04.2013 р. - 18,35% річних. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 29 жовтня 2007 р. між Банком та ОСОБА_8 було укладено Договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстраційним №6561, відповідно умов якого Позичальник передала в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, яка належить Іпотекодавцю на праві власності на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстровим №142к і зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за реєстраційним №2451139. Позивач виконав свої зобов'язання у повному обсязі, видавши відповідачу кредитні кошти шляхом банківського переказу на рахунок НОМЕР_1, що підтверджується випискою по рахунку та заявою про видачу готівки №005В501073020002 від 29.10.2007 р. Позичальник належним чином не виконала умови Кредитного договору, внаслідок чого станом на 23.02.2015 р. наявна заборгованість в розмірі 280735,10 доларів США, з яких: заборгованість по кредиту - 201416,90 доларів США, заборгованість за відсотками - 79110,49 доларів США, підвищені відсотки - 207,71 доларів США. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ЗУ «Про іпотеку» та Іпотечним договором, якими визначений порядок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки, що є одним із способів звернення стягнення, визначених законом. Встановивши, що матеріали справи не містять доказів, що Іпотекодержатель надсилав на адресу Іпотекодавця рекомендованим листом повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, в якому було б зазначено, який із способів задоволення вимог Іпотекодержателя застосовується Іпотекодержателем для задоволення своїх вимог, в матеріалах справи відсутні відомості, що позивач звертався до Реєстраційної служби з заявою про реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі письмового застереження і йому було відмовлено, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що недотримання позивачем досудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, суперечить положенням Іпотечного договору, укладеного між сторонами, положенням ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» та ст. 3 ЦПК України. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02.02.2016 р., рішення суду першої інстанції скасовано, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_8 за Кредитним договором № 005-2900\840-0403 від 29.10.2007р. в сумі 280 735 дол. 10 центів США звернуто стягнення на предмет іпотеки, виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено на період дії ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.09.2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки всупереч нормам ст. ст. 212-214, 303 ЦПК України апеляційний суд не встановив у повному обсязі фактичні обставини, що мають значення для справи, не дотримався вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, зокрема не встановив фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснив останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості, а також наслідки невчинення вказаних процесуальних дій. Так, на виконання вимог, встановлено, що судом першої інстанції було прийнято розрахунок, долучений до заяви про збільшення позовних вимог / т. 1 а.с. 76-78/, відповідачем ОСОБА_8 надано копії заявок про переказ готівки / т. 1 а.с. 184-235/, однак власного розрахунку не надано, від клопотання про призначення експертизи відповідач відмовилась, за поясненнями, наданими суду апеляційної інстанції представником, співставити суми, вказані в розрахунку та суми здійснених проплат не вбачається можливим. Крім того, судом першої інстанції обґрунтованого відмовлено у задоволенні позову, у зв'язку з наявним в договорі порядком позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. Так, відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Так, відповідно до п. 5.2 договору іпотеки від 29.10.2007 р. у разі порушення зобов'язання, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя з вказівкою на спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені ЗУ «Про іпотеку». / т. 1 а.с. 113/ Відповідно до вимоги у матеріалах справи / т. 1 а.с. 135/ банком повідомлено, що стягнення заборгованості буде здійснюватись на власний розсуд, одним із способів, визначених законом та договором іпотеки, крім того, судом першої інстанції представнику позивача надавалась можливість надати підтвердження про направлення досудової вимоги. / т. 1 а.с. 84/ Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). / правові позиції №6-1851цс15 від 30.03.16 р., № 6-2457цс16 від 2.11.2016 року. Так, встановивши наявність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, відсутність звернення банку для здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки, відсутність чіткої вимоги щодо позасудового врегулювання спору, що передбачено умовами договору іпотеки, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмов у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх передчасністю та недотриманням порядку, визначеного іпотечним договором. Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції положень ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», колегія суддів не приймає до уваги, оскільки основна норма права, за якою відмовлено у позові застосована правильно у зв'язку з чим застосування ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не впливає на правильність рішення суду першої інстанції, прийнятого по суті вимог. Відповідно до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович ОксаниДмитрівни - відхилити. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2016 року - залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64747819

Пришла ухвала 13 12. 15 , что 8.12. постановлено открыть провадження за кредитным договором и назначить суд.заседание на 22 12. Что надо делать?

http://reyestr.court.gov.ua/Review/51550061 Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 вересня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Мостової Г.І., Наумчука М.І., розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу за договорами позики, за касаційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_6 на рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 8 грудня 2014 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 26 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом. Зазначала, що 16 липня 2011 року та 17 липня 2011 року вона надала ОСОБА_4 та ОСОБА_6, а 1 серпня 2011 року та 14 серпня 2011 року - ОСОБА_4 у позику грошові кошти, про що позичальники видали відповідні розписки. Посилаючись на те, що відповідачі не повернули борг, просила задовольнити позов. Рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області від 8 грудня 2014 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики від 16 липня 2011 року в розмірі 139 061 грн 24 коп., із яких: основний борг - 3 700 доларів США, що еквівалентно 46 657 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 3 % щомісячно - 3 552 доларів США, що еквівалентно 44 790 грн 92 коп., основний борг - 3 496 доларів США, що еквівалентно 44 086 грн 56 коп., заборгованість по процентах зі сплатою 3 % річних - 279,68 доларів США, що еквівалентно 3 526 грн 76 коп. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики від 17 липня 2011 року в розмірі 206 322 грн 24 коп., із яких: основний борг - 4 000 євро, що еквівалентно 69 600 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 3 % щомісячно - 3 840 євро, що еквівалентно 66 816 грн, основний борг - 3 720 євро, що еквівалентно 64 728 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 3 % річних - 297,6 євро, що еквівалентно 5 178 грн 24 коп. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договорами позики від 1 серпня 2011 року та від 14 серпня 2011 року в розмірі 238 360 грн 89 коп., із яких: основний борг - 2 700 доларів США, що еквівалентно 34 047 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 1 % щомісячно - 864 доларів США, що еквівалентно 10 895 грн 40 коп.; основний борг - 924 доларів США, що еквівалентно 11 651 грн 64 коп., заборгованість по процентах зі сплатою 3 % річних - 73,92 доларів США, що еквівалентно 932 грн 13 коп.; основний борг - 6 000 євро, що еквівалентно 104 400 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 1 % щомісяця - 1 920 євро, що еквівалентно 33 408 грн; основний борг - 2 260 євро, що еквівалентно 39 324 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 3% річних - 212,8 євро, що еквівалентно 3 702 грн 72 коп. Вирішено питання про розподіл судового збору. Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 26 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення заборгованості за процентами: за договором позики від 16 липня 2011 року в розмірі 3 700 доларів США, що еквівалентно 46 657 грн, зменшено розмір процентів за користування коштами, які підлягають стягненню з ОСОБА_4, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 із 3 552 доларів США, що еквівалентно 44 770 грн, до 621,29 доларів США, що еквівалентно 1 769 грн 8 коп.; за договором позики від 16 липня 2011 року у розмірі 3 496 доларів США, що еквівалентно 44 086 грн 56 коп., зменшено розмір процентів за неналежне виконання договору позики, які підлягають стягненню з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 279,68 доларів США, що еквівалентно 3 526 грн 76 коп., до 78,66 доларів США, що еквівалентно 991 грн 90 коп.; загальний розмір боргу за договором позики від 16 липня 2011 року зменшено з 139 061 грн 24 коп. до 93 504 грн 54 коп.; за договором позики від 17 липня 2011 року у розмірі 4 000 євро, що еквівалентно 69 600 грн, зменшено розмір процентів за користування коштами, що підлягають стягненню з ОСОБА_4, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 із 3 840 євро, що еквівалентно 66 816 грн, до 715 євро, що еквівалентно 12 441 грн; за договором позики від 17 липня 2011 року у розмірі 3 720 євро, що еквівалентно 64 728 грн, зменшено розмір процентів за невиконання зобов'язання з 297,6 євро, що еквівалентно 5 178 грн 24 коп., до 83,7 євро, що еквівалентно 1 456 грн 38 коп.; загальний розмір боргу за договором позики від 17 липня 2011 року зменшено з 206 322 грн 24 коп. до 148 225 грн 38 коп.; за договором позики від 1 серпня 2011 року у розмірі 924 долари США, що еквівалентно 10 895 грн, зменшено розмір процентів за неналежне виконання зобов'язань, які підлягають стягненню з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 із 73,92 доларів США, що еквівалентно 932 грн 13 коп., до 61,215 доларів США, що еквівалентно 772 грн 53 коп.; за договором позики від 14 серпня 2011 року у розмір і 2 660 євро, що еквівалентно 39 324 грн, зменшено розмір процентів за неналежне виконання договору, які підлягають стягненню з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 із 212,8 євро, що еквівалентно 3 702 грн 70 коп., до 172,3 євро, що еквівалентно 2 999 грн 74 коп.; загальний розмір боргу за договорами позики від 1 серпня 2011 року та від 14 серпня 2011 року зменшено з 238 360 грн до 237 498 грн 31 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. ОСОБА_4, ОСОБА_6 звернулися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просять оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Судами встановлено, що 16 липня 2011 року ОСОБА_3 надала у позику ОСОБА_4 та ОСОБА_6 3700 дол. США під 3% та 3496 дол. США без процентів, про що вони склали розписку. 17 липня 2011 року ОСОБА_4, ОСОБА_6 від ОСОБА_3 отримали у позику 4000 євро під 3% і 3720 євро без відсотків, про що ними було видано розписку. 1 серпня 2011 року ОСОБА_4 позичила у ОСОБА_3 2700 доларів США під 1% щомісячно та 924 долари без відсотків, а 14 серпня 2011 року 6000 євро під 1 % щомісячно та 2660 євро без процентів терміном на 6 місяців. Згідно зі ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Визначаючи заборгованість апеляційний суд виходив з того, що проценти за користування позикою згідно розписок від 16 та 17 липня 2011 року щодо коштів в розмірі 3700 доларів США та 4000 євро необхідно визначати на рівні облікової ставки Національного банку України, яка на час подання позову становила 6,5 %. Вирішуючи спір апеляційний суд не звернув уваги на те, що у розписках від 16 та 17 липня 2011 року зазначено як про надання окремих сум у позику без процентів так і визначено розмір процентів за користування іншими наданими у позику коштами, що, з урахуванням наведеної норми права, виключало можливість їх визначення на рівні облікової ставки Національного банку України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд зазначив, що районний суд виходив із того, що встановлені сторонами 3 % за користування коштами визначені за рік користування ними. Однак, як вбачається із змісту рішення суду першої інстанції, останній визначаючи розмір заборгованості вважав, що проценти за користування вказаними коштами складають 3 % на місяць. Апеляційний суд вказав на те, що в розписках від 16 та 17 липня 2011 року не зазначено строк виконання зобов'язання, тому, відповідно до ст. 530 ЦК України, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги. Оскільки, відповідно до постанови по закриття кримінального провадження від 26 грудня 2013 року, з вимогою про повернення коштів ОСОБА_3 звернулася до Чортківського РВ УМВС України в Тернопільській області 16 липня 2013 року, то у відповідачів виник обов'язок повернути кошти з цієї дати. Між тим, згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Неправильно застосувавши до спірних правовідносин ст. 530 ЦК України апеляційний суд не врахував положення ч. 1 ст. 1049 ЦК України, якою визначено інший строк виникнення обов'язку по поверненню позики від дня пред'явлення вимоги. Крім того, не звернув уваги на те, що вимога повинна бути пред'явлена саме боржнику, а відтак звернення позивача до Чортківського РВ УМВС України в Тернопільській області не може бути розцінене як пред'явлення вимог до відповідачів про повернення ними коштів. Від часу настання обов'язку по поверненню коштів залежить період нарахування процентів за ст. 625 ЦК України, про стягнення яких позивачем заявлялась вимога. Відповідно до ст. ст. 613, 616 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, у разі якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. Згідно ч. 1 ст. 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Із змісту постанови Чортківського РВ УМВС України в Тернопільській області від 26 грудня 2013 року вбачається, що 12 серпня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_6 надсилали поштою ОСОБА_3 кошти на погашення суми боргу в розмірі 1640 грн, однак такі останньою були повернуті 19 серпня 2013 року, а 19 вересня 2013 року вони надсилали на погашення частини боргу 2000 грн, які останньою було повернуто 18 вересня 2013 року. Судами цим обставинам ніякої оцінки не дано, не з'ясовано чи мало місце прострочення кредитора, в частині виконання відповідачами обов'язку по поверненню цих коштів, не враховано наслідки, які наступають у такому випадку, та чи були підстави нараховувати проценти по вказаних сумах з часу їх повернення позивачу і притягувати боржників до відповідальності передбаченої ст. 625 ЦК України. Частиною 2 ст. 533 ЦК України встановлено, що офіційний курс валюти визначається на день платежу. Стягуючи заборгованість за договорами позики суд першої інстанції будь-яких розрахунків у своєму рішенні не навів, не зазначив за яким курсом здійснював перевід іноземної валюти в гривню, не встановив коли мали бути виконані зобов'язання відповідачів по поверненню коштів, строк виконання яких не був визначений сторонами. Наведені порушення норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, тому судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, в зв'язку з чим вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 8 грудня 2014 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 26 лютого 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді:Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова Г.І. Мостова М.І. Наумчук

http://reyestr.court.gov.ua/Review/40141108 Державний герб України У х в а л а іменем україни 13 серпня 2014 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Мартинюка В.І., суддів: Горелкіної Н.А., Наумчука М.І., Дербенцевої Т.П., Ступак О.В.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» в особі представника - Карасюка Олександра Володимировича, на рішення апеляційного суду Вінницької області від 28 березня 2014 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2010 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором від 27 грудня 2007 року, згідно з умовами якого відповідач отримала кредит у сумі 265 000 доларів США строком до 26 грудня 2014 року зі сплатою 12,9% річних, унаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 2 404 880 грн. 97 коп., що підлягає стягненню в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який згідно з договором поруки від 27 грудня 2007 року зобов'язався відповідати за виконання позичальником усіх його зобов'язань перед банком у повному обсязі. Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 5 квітня 2013 року позов ПАТ «УкрСиббанк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 404 880 грн. 97 коп., вирішено питання про судові витрати. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 28 березня 2014 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 5 квітня 2013 року скасовано, у задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» відмовлено. У касаційній скарзі товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») в особі представника - Карасюка О.В. просить рішення апеляційного суду Вінницької області від 28 березня 2014 року скасувати й залишити в силі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 5 квітня 2013 року, що було помилково скасовано, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Ухвалюючи рішення та задовольняючи позов ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 належним чином не виконуються зобов'язання за кредитним договором, унаслідок чого виникла кредитна заборгованість, яка підлягає стягненню в солідарному порядку з боржника та поручителя. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із недоведеності та безпідставності вимог банку. Проте, з таким висновками судів повністю погодитися не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам ухвалені у справі судові рішення не відповідають. Судами встановлено, що 27 грудня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав відповідачу споживчий кредит у сумі 265 000 доларів США зі сплатою 12,9% річних із кінцевим терміном повернення 26 грудня 2014 року. У забезпечення належного виконання зобов'язань за вказаним договором, того ж дня між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, згідно з яким відповідач поручився за належне виконання позичальником усіх зобов'язань за кредитним договором перед банком у повному обсязі. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених кредитним договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до положень ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначала, що кредитні кошти фактично не отримувала й підписи у заявах про їх отримання та квитанціях не ставила. Відповідно до ч. 1 ст.http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1766/ed_2012_07_05/pravo1/T041618.html?pravo=1" \l "1766" \o "Цивільний процесуальний кодекс України; нормативно-правовий акт № 1618-IV від 18.03.2004" \t "_blank 10, ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК України. Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла того, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи № 417-П від 7 лютого 2014 року, призначеної під час апеляційного розгляду справи, підписи отримувача у заявах про видачу готівки виконані не ОСОБА_3, а іншою особою. Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, призначає експертизу, коли необхідність експертного висновку випливає з обставин справи і поданих доказів. Висновок експертизи може бути доказом у справі лише в тому разі, коли експертиза була проведена на підставі ухвали суду відповідними судово-експертними установами. Разом з тим, згідно з вимогами ч. 6 ст. 147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 цього Кодексу. Отже, висновок експерта не має переваг перед іншими засобами доказування, також підлягає дослідженню і перевірці. У порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212-214 ЦПК України суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів та заперечень сторін, не дав правової оцінки висновку проведеної у справі експертизи, не оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, взявши за основу лише висновок експертизи, суд не врахував того, що сторонами визнано факт укладення кредитного договору, унаслідок чого дійшов суперечливих висновків щодо недоведеності вимог банку, зазначивши при цьому, що відповідач ОСОБА_3 отримала значно більшу суму кредиту, ніж вказано у кредитному договорі, на погашення якої останньою частково внесено кошти до банку. Апеляційний суд взагалі не вмотивував і не обґрунтував свого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову та не дав оцінки тому, що ОСОБА_3, хоча й указувала на те, що кредитний договір не підписувала, однак питання про визнання такого договору недійсним не ставила. Крім того, судом апеляційної інстанції помилково застосовано ст. 1046 ЦК України, положеннями якої регулюються правовідносини щодо договору позики, та яка не поширюється на спірні правовідносини. Разом з тим, не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції з наступних підстав. Так, згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Згідно із ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. За змістом указаних норм матеріального права, поручитель, хоча і пов'язаний з боржником певними зобов'язальними відносинами, є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором. Поручитель, зокрема, має право висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 цього Кодексу). Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам ст. 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Зі змісту договору поруки вбачається, що строк її припинення не встановлено, тому згідно з вимогами вищевказаних норм матеріального права, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково не пред'явить вимоги до поручителя. Отже, підставою для припинення договору поруки може бути недотримання кредитором строку звернення до суду з вимогами до поручителя. Відповідно до п. 24 постанови № 5 пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Проте, суд першої інстанції на порушення вимог ст. ст. 212-215 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, належним чином не дослідив умови укладених між сторонами договорів кредиту й поруки, та належним чином не з'ясував, чи виникло у банку право дострокової вимоги повернення суми кредиту, процентів за користування кредитними коштами та пені, а також, з урахуванням дійсних обставин справи й доводів сторін, не визначився з датою спливу шестимісячного строку, встановленого для звернення кредитора з вимогою до поручителя про виконання зобов'язання, та наявністю підстав для припинення поруки. Крім того, стягуючи кредитну заборгованість з відповідачів на користь ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції не врахував того, що у зв'язку з укладенням між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» 12 грудня 2011 року договору факторингу № 1 відбулася заміна кредитора у кредитних зобов'язанням, які виникли із укладеного з ОСОБА_3 кредитного договору, й відповідно - відбулась заміна позивача у справі. При цьому судами обох інстанцій взагалі не встановлено дійсного розміру кредитної заборгованості, з урахуванням заперечень відповідачів, не досліджено первинної бухгалтерської документації. На порушення вимог ст. ст. 10, 11, 60 ЦПК України суди не сприяли всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають визначальне значення у її вирішенні, а допустили суттєву неповноту у з'ясуванні таких обставин. Висновки судів у порушення вимог закону ґрунтуються на припущеннях. Ураховуючи, що судами не дотримано вимог процесуального закону, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені судові рішення законними та обґрунтованими визнати не можна, а тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» в особі представника - Карасюка Олександра Володимировича, задовольнити частково. Заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 5 квітня 2013 року та рішення апеляційного суду Вінницької області від 28 березня 2014 року скасувати. Справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.І. Мартинюк Судді: Н.А. Горелкіна Т.П. Дербенцева М.І. Наумчук О.В. Ступак

Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2014 р. м. Київ Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Попович О.В., розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 24 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 24 березня 2014 року по справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и л а: У жовтні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки відповідач не виконує належним чином умови договору № 08004597222, укладеного 27 травня 2008 року між ТзОВ «Просто Фінанс» та ОСОБА_2 Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 24 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 24 березня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та невірне застосування норм матеріального право, просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Вивчивши касаційну скаргу вважаю, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Відповідно до частини 2 статті 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 328 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Керуючись ст. ст.. 324, 328 ЦПК України, у х в а л и л а : У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 24 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 24 березня 2014 року по справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, відмовити. Ухвала оскарженню не підлягає. Суддя О.В. Попович http://reyestr.court.gov.ua/Review/39256380

http://reyestr.court.gov.ua/Review/21840996 Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 лютого 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Головуючого: Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К., Колодійчука В.М., Умнової О.В., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 16 листопада 2009 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 30 березня 2010 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про розірвання кредитного договору та звернення стягнення на предмет іпотеки, - в с т а н о в и в : У березні 2009 року позивач ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк») звернувся до суду із позовом, в якому просив достроково розірвати кредитний договір № PLF0GK08000001 від 07 лютого 2005 року, укладений між сторонами, та у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки б/н від 07 лютого 2005 року, а саме житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та спорудами, розташовані по АДРЕСА_1. Просив звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом продажу будинку, з укладанням від імені відповідачки договору купівлі продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також надання банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Крім того, просив виселити відповідачку із зазначеного житлового будинку зі зняттям з реєстраційного обліку у відділі реєстрації фізичних осіб Решетилівського РВ ГУМВС України в Полтавській області. В подальшому уточнив позовні вимоги та просив достроково розірвати кредитний договір № PLF0GK08000001 від 07 лютого 2005 року. Рішенням Решетилівського районного суду Полтавської області від 16 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 30 березня 2010 року, позов задоволено. Розірвано кредитний договір № PLF0GK08000001 від 07 лютого 2005 року, укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № PLF0GK08000001 від 07 лютого 2005 року звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 07 лютого 2005 року житловий будинок № 17 загальною корисною площею 83,6 кв. м. з господарсько-побутовими будівлями та спорудами, розташовані по АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідачки договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також надання ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_3 з будинку АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстраційного обліку у СГІРФО Решетилівського РВ ГУМВС України в Полтавській області. Вирішено питання про судові витрати. 17 січня 2012 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла вищезазначена цивільна справа, згідно ухвали Верховного Суду України від 07 грудня 2011 року, на підставі Закону України від 20 жовтня 2011 року №3932-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розгляду справи Верховним Судом України». У касаційній скарзі скаржник просить скасувати ухвалені судами рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 07 лютого 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк» був укладений кредитний договір № № PLF0GK08000001, відповідно до якого відповідачка отримала кредит в розмірі 12270,00 грн., з яких 11000,00 грн. на купівлю будинку та 1 270,00 грн. для оплати страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,00% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і комісії 0,65% від суми виданого кредиту в розмірі 71,50 грн. щомісяця зі сплатою зазначених платежів в рахунок погашення заборгованості щомісячно в період з 15 по 25 число в розмірі 230,38 грн., з остаточним терміном повернення до 06 лютого 2015 року. Для забезпечення виконання зобовязань позичальника за кредитним договором, між сторонами 07 лютого 2005 року було укладено договір іпотеки (б/н), згідно з яким ОСОБА_3 передала в іпотеку банку житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та спорудами, розташований по АДРЕСА_1 У звязку з неналежним виконанням умов кредитного договору, заборгованість за яким станом на 23.02.2009 року становила: 8549,63 грн. - заборгованість за кредитом, 496,12 грн. заборгованість за відсотками, 357,50 грн. заборгованість по комісії за користування кредитом та 69,55 грн. пеня за несвоєчасне виконання зобовязань за кредитним договором, позивач, використовуючи свою право, визначене п.2.3.2. кредитного договору на дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором у випадку невиконання відповідачем його умов та розірвання кредитного договору, звернувся до суду та просив достроково розірвати кредитний договір та в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 9472,80 грн., звернути стягнення на предмет іпотеки. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що відповідачем умови кредитного договору належним чином не виконуються, тому позивачем правомірно реалізовано право на дострокове стягнення заборгованості, передбачене п.2.3.2. кредитного договору. Проте, погодитися з висновками судів не можна, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до ст. ст. 33,35 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення у не менш ніж тридцятиденний строк. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. З положень ч. 1 ст.35 Закону України «Про іпотеку» вбачається, що звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки можливе тільки за умови дотримання її положень, яка передбачає: 1) пред'явлення боржникові та у відповідних випадках майновому поручителю письмової вимоги про усунення порушення забезпечення іпотекою зобов'язання, в якому встановлюється не менше як тридцятиденний строк для усунення порушення та містить попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги; 2) незадоволення вимоги іпотекодержателя протягом установленого ним строку, який не може бути меншим за тридцять днів. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки. В порушення зазначених вимог закону суди не з`ясували, чи надсилалась боржнику письмова вимога про усунення порушення, оскільки в матеріалах справи такі відомості відсутні. За відсутності таких відомостей рішення про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки є передчасним. Крім того, ст. 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі покупцеві, порядок та процедура такого продажу. У ч.1 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Також, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не дослідив питання співмірності вартості предметів іпотеки, на які звернуто стягнення, із розміром заборгованості по кредиту. Крім того, в порушення вимог ст. 35,38 Закону України «Про іпотеку» суд взагалі не встановив вартість предметів іпотеки на день звернення з позовом. Ухвалюючи рішення про виселення іпотекодавця одночасно зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, судом першої інстанції не взято до уваги, що таке можливе лише за певних умов, серед яких, зокрема: якщо протягом місяця, з для отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника, мешканці житлового приміщення, на яке було звернуто стягнення, добровільно його не звільнили. Відповідно до ч.2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень першої та (або) апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. На зазначені вимоги закону, суд першої інстанції уваги не звернув, апеляційний суд помилок суду першої інстанції не виправив та залишив рішення без змін. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду ухвалені з порушенням норм матеріального права, при неповному зясуванні обставин, які мають значення для справи, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ч.1 ст. 336, ч.2 ст. 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, - у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 16 листопада 2009 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 30 березня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий: О.С. Ткачук Судді: В.С. Висоцька М.К. Гримич В.М. Колодійчук О.В. Умнова

http://reyestr.court.gov.ua/Review/36307568 Державний герб України № справи:122/7032/2012 Головуючий суду першої інстанції:Іщенко І.В. № провадження:22-ц/190/7324/13Доповідач суду апеляційної інстанції:Підлісна І. А. ________________________________________________________________________________ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "16" грудня 2013 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі: головуючого судді:Підлісної І.А суддів:Белинчук Т.Г. Ісаєва Г.А. при секретарі:Урденко Г.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сімферополі цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» на рішення Центрального районного суду м. Сімферополя від 24 жовтня 2013 року, в с т а н о в и л а : 27.08.2013 року ПАТ «Сведбанк» звернулося до ОСОБА_6 з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором № 1101/0408/88/112 від 29 квітня 2008 року та дострокового повернення кредиту, у сумі 59 782,50доларів США, що еквівалентно 477 841,59грн. Ухвалою суду від 1.04.2013 року залучено до участі у справі правонаступника позивача ПАТ «Сведбанк» - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (а.с. 99- 121, 127). Рішенням Центрального районного суду м. Сімферополя від 24 жовтня 2013 року позов ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до ОСОБА_6 по стягнення заборгованості за договором кредиту задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_6 на користь ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» заборгованість за кредитним договором № 1101/0408/88/112 від 29 квітня 2008 року у розмірі 60000 грн., яка складається з заборгованості за кредитом, а також судовий збір в розмірі 600 грн. В задоволенні решти позову відмовлено. В апеляційній скарзі ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» просить рішення суду першої інстанції скасувати. Зазначає, що рішення суду ухвалене без повного та всебічного з'ясування дійсних обставин справи та належної оцінки доказів, а тому є необґрунтованим та незаконним. Заслухавши суддю - доповідача, вислухавши осіб, що з'явились до суду, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка визнала позов на зазначену суму, а позивач не надав належних та достовірних доказів на підтвердження заявлених вимог. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне. 29.04.2008 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_6 укладено кредитний договір на суму 65 000доларів США зі сплатою 10% процентів за користування кредитом на строк до 28.04.2018 року (а.с.16). 26.01.2009 року між сторонами укладено договір про зміну та доповнення кредитного договору від 26.01.2009 року стосовно розміру процентів за користування кредитом. 17.02.2009року укладено додатковий договір №2 до кредитного договору, де пункти 1.1, 3 договору викладено в інший редакції. 27.04.2009 року укладено договір №3 про внесення змін та доповнень до кредитного договору (а.с. 25-26, 32). ПАТ «Сведбанк» заявив вимоги про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором, розмір якої станом на 3.08.2012 року становить 59782 грн 50 коп. За який період дії кредитного договору утворилася дана заборгованість в позовній заяві не вказано. На підтвердження заявлених вимог ПАТ «Сведбанк» надав розрахунки суми заборгованості по кредиту, процентам, пені (а.с. 6-9). Ухвалою суду від 11.10.2012 року за клопотанням відповідачки, яка заперечувала правильність вищевказаного розрахунку, була призначена судова економічна експертиза для визначення суми заборгованості за кредитним договором (а.с. 77). Судовий експерт ТОВ «Судова експертна палата» заявив клопотання в порядку ст. 53 ЦПК України про надання додаткових матеріалів. В клопотанні було викладено перелік документів, які повинно надати ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_6 (а.с. 79). 12.02.2013 року експертом складено повідомлення про неможливість надання висновку через те, що ПАТ «Сведбанк» не представив на дослідження необхідних документів. Наданих додаткових матеріалів ОСОБА_6 недостатньо для проведення повного дослідження та надання обґрунтованого та об'єктивного висновку щодо поставлених питань (а.с.84-87). Посилаючись на укладення 28.11.2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» договору факторингу, на підставі ухвали суду від 1.04.2013 року, до участі у справі вступив правонаступник позивача - ТОВ «ФК «Вектор Плюс». Відповідно до ч 2 ст 37 ЦПК України усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив. Згідно зі ст. 518 ЦК України боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання. 21.05.2013 року ОСОБА_6 повторно заявила клопотання про призначення судової експертизи для визначення правильності розрахунку заборгованості, наданого банком, та з врахуванням наявних в неї платіжних документів про внесення платежів (а.с. 147). Ухвалою Центрального районного суду м Сімферополя від 21.05.2013 року призначена судова економічна експертиза для визначення розміру заборгованості за кредитним договором від 29.04.2008 року (а.с. 150). 30.05.2013 року експертом ТОВ «Судова експертна палата» заявлено клопотання про надання сторонами додаткових матеріалів. ( а.с. 152) ОСОБА_6 та представник ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Новікова Г.В. були повідомлені про необхідність надання ними відповідних документів (а.с. 152 зворот). Сторони надали документи (а.с. 157, 161). 5.08.2013 року експертом заявлено повторне клопотання про надання документів та зазначено, що від ОСОБА_6 надійшли квитанції щодо погашення кредиту. При цьому, останньою зазначено, що подано документи не в повному обсязі, оскільки погашення заборгованості проводилося у безготівковій формі через міжбанківську валютну біржу. ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» 10.07.2013року надала витребувані експертом документи лише частково. З метою проведення повного дослідження і надання обґрунтованого та об'єктивного висновку щодо поставлених питань експерт запросив від ПАТ «Сведбанк» (правонаступник ТОВ «ФК «Вектор Плюс» - виписки банку по поточним рахункам, а саме по основній заборгованості нарахованим відсоткам, штрафним санкціям, пені згідно з кредитним договором № 1101/0408/88/112 від 29.04.2008 за період з 29.04.2008 по 03.08.2012; докладний розрахунок заборгованості за кредитним договором № 1101/0408/88/112 від 29.04.2008 станом на 3.08.2012; відомості оборотів та залишків по рахунку 2203 «Довгострокові кредити на поточні потреби, що надані фізичним особам» за період з 29.04.2008 по 3.08.2012; інші документи, що мають відношення до справи(а.с. 167). Про необхідність надання вказаних документів повідомлена представник ТОВ «ФК «Вектор Плюс» Качан Н.О.( а.с. 136, 167 зворот) 5.09.2013року експертом ТОВ «Судова експертна палата» складено повідомлення про неможливість надання висновку, оскільки повторне клопотання про надання ПАТ «Сведбанк», ТОВ «ФК «Вектор Плюс» додаткових матеріалів, позивачем не виконано (а.с. 168-170). Відповідно до ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з ч 1 ст 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. ТОВ ФК «Вектор Плюс» вважає, що до позовної заяви ПАТ «Сведбанк» надав розрахунок заборгованості за договором кредиту, який відповідає дійсності. Разом з тим, в засіданні апеляційного суду представник ТОВ не зміг вказати період, за який виникла заборгованість, надати первинні документи, які б достовірно підтверджували правильність розрахунку, врахування всіх платежів відповідачки, які були здійснені нею в період дії договору, дотримання порядку та підстав нарахування пені, штрафу. Також представник ТОВ ФК «Вектор Плюс» пояснив, що надати необхідні документи для проведення експертизи не має можливості, оскільки вони не були передані йому від ПАТ «Сведбанк». Вважає належним та достатнім доказом розміру заборгованості за кредитним договором розрахунок , доданий до позовної заяви. Згідно зі ст 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Отже, враховуючи положення ст. ст. 517, 518, 1077 ЦК України, ст. 37 ЦПК України, наведені обставини не передання новому кредитору необхідної інформації, стосуються правовідносин між фактором та клієнтом, та не впливають на право боржника висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора. ОСОБА_6, мотивуючи необхідність призначення експертизи, вказувала, що для перевірки правильності розрахунків банку необхідні спеціальні знання. Наданий банком розрахунок є незрозумілим, не містить очевидної інформації щодо отримання платежів, в тому числі у безготівковій формі, та перерозподіл їх на погашення кредиту, процентів, пені. Оскільки розрахунок був представлений позивачем, а отже зацікавленою стороною в результаті розгляду справи, вона просила для з'ясування розміру заборгованості провести судову експертизу. Відповідно до ч 1 ст 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Висновок експерта не було надано внаслідок непредставлення суду необхідних документів з боку позивача. Таким чином, оскільки відповідач заперечує розрахунок, наданий позивачем на підтвердження своїх вимог, а останній не надав суду належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували період неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань за кредитним договором, суму простроченої заборгованості, правильність розрахунку та врахування всіх здійснених відповідачкою платежів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність заявленого позову. За таких обставин, також є недоведеними встановлені ч 2 ст 1050 ЦК України, та передбачені п 3.8-3.10 кредитного договору від 29 квітня 2008 року з наступними змінами та доповненнями, підстави для дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Відповідно до ч 2 ст 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Законом України «Про захист прав споживачів» також передбачені умови, за яких кредитодавець може використати своє право на вимогу повернення кредиту, строк виплати якого ще не настав - ч 10 ст 11 Закону. Позивачем не доведено, коли та в якому розмірі відбулося прострочення повернення позичальником чергової частини кредиту, що стало підставою для вимог про дострокове повернення кредиту. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про недоведеність позову в частині стягнення заборгованості у відповідності до розрахунку за минулий період станом на 3.08.2012 року та недоведеності підстав для дострокового повернення частини кредиту, що залишилася. Оскільки ОСОБА_6 визнала наявність в неї заборгованості за кредитом за минулий період на суму 60 000грн, суд першої інстанції у відповідності до положень ст.174, ч 1 ст 61 ЦПК України, стягнув на користь позивача зазначену суму. Відповідачка не змогла надати конкретний розрахунок визнаної нею суми заборгованості, з зазначенням виду простроченого платежу (кредит, проценти, пеня). За таких обставин, суд першої інстанції стягнувши суму заборгованості одноразовим платежем не зазначив її складові. Наведені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для висновку, що суд першої інстанції допустив порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Таким чином, встановивши факти та зумовлені ними правовідносини, суд першої інстанції правильно застосував правові норми та ухвалив законне та обґрунтоване по суті рішення, підстав для скасування якого колегія суддів не знаходить. Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 303, 304, 308, 313, 31; 315, 317 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів, у х в а л и л а : Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відхилити. Рішення Центрального районного суду м. Сімферополя від 24 жовтня 2013 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів. Судді: Підлісна І.А. Белинчук Т.Г. Ісаєв Г.А.

Державний герб України 0508/7593/2012 РІШЕННЯ Іменем України 28 травня 2013 року Ворошиловський районний суд м. Донецька в складі: головуючого - судді Алтухової О.С., при секретарі - Щукіній О.В., за участю представника позивача - Окунь С.В., представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Донецьку цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_6, ОСОБА_4, третя особа: Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", про стягнення заборгованості, - ВСТАНОВИВ: 18.06.2012 року ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, посилаючись на наступні обставини. 26.06.07 між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) (у зв'язку зі зміною найменування юридичної особи з 21.05.09 Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк») та фізичною особою - резидентом України, ОСОБА_7, було укладено Кредитний договір № 368. Відповідно до п. 1 Договору про внесення змін № 1 від 17.12.07 до Кредитного договору № 368 від 26.06.12, Позичальник ОСОБА_8 - фізична особа - громадянка України. Відповідно до п. п. 2.1, 2.2, 2.3, 2.5, 3.2, 5.1, 5.1.1, 5.2.1, 5.2.2 Договору, Позивач надав Відповідачу кредит на суму 198 000 (сто дев'яносто вісім тисяч) доларів США 00 центів, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним - не пізніше 23.06.17, зі сплатою 12,90000 % річних за час фактичного користування кредитом, а Відповідач зобов'язався використати кредит за цільовим призначенням (на ремонт житла) і погасити заборгованість по кредиту та процентах перед Банком відповідно до розробленого графіку погашення кредиту (Додаток №1). Згідно п. 3.3 Договору, нарахування Банком процентів за користування кредитом починається з дати його видачі готівкою Позичальнику безпосередньо з позичкового рахунку по день повного погашення кредиту на суму щоденного залишку заборгованості за кредитом. При розрахунку процентів використовується метод «факт/факт», виходячи із фактичної кількості днів у місяці та у році. Згідно п. 3.4. Договору, проценти за користування кредитом нараховуються Банком щомісячно в перший робочий день місяця, наступного за звітним, за період з першого по останній день звітного місяця, а також в день кінцевого терміну повернення кредиту, визначеного п. 2.3. Договору. Проценти сплачуються Позичальником щомісячно на протязі п'ятнадцяти банківських днів з дати їх нарахування. Відповідно до п. 3.11 Договору, зміна процентної ставки за кредитом можлива за умови настання під час дії Договору будь-якої з наступних подій: зміна розміру облікової та/або ломбардної ставки та/або ставки рефінансування Національного банку України; зміни вартості української гривні по відношенню до долара США; зміни розрахункової вартості придбання Банком кредитних ресурсів; зміни рівня інфляції. Відповідно до п.4.1. Договору, виконання зобов'язань Відповідача (Позичальника) за Договором забезпечується Договором Іпотеки № 127 від 26.06.07, який укладений між Банком та ОСОБА_4. Відповідно до п. 7.1. Договору, Договір набирає чинності з дати його підписання Сторонами і діє до повного повернення Відповідачем (Позичальником) кредиту, сплати в повному обсязі процентів за користування ним та до повного виконання Відповідачем (Позичальником) будь-яких інших грошових зобов'язань, прийнятих ним на себе згідно умов Договору. Відповідно до п. 7.11 Договору, до укладення цього Договору Позичальник стверджує про умови кредитування, закріпленні цим Договором, були попередньо йому повідомленні Банком в письмовій формі. Підписання Відповідачем (Позичальником) Договору є свідченням його згоди на прийняття всіх умов Договору в процесі здійснення Банком його кредитування. 26.06.07 між Позивачем, з однієї сторони, та ОСОБА_4 (Іпотекодавець) з іншої було укладено Договір іпотеки № 127 для забезпечення вимог Позивача що випливають з Договору. Відповідно до ч.3 п. 1.1. Договору іпотеки, Договір іпотеки забезпечує вимоги Іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору № 368 від 26.06.07, укладеного між Іпотекодержателем та ОСОБА_7. Відповідно до п. 1.2. Договору іпотеки, предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме: - дачний будинок (літ. А-2), загальною площею 204,0 кв.м., житловою площею 79,7 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1, на земельній ділянці. На цій земельній ділянці розташовано: літня кухня (літ. Б), бесідка (літ. В), вбиральня (літ. Г), навіс (літ. Д), басейн (літ. Ж), паркан (літ. 1-6), замощення (літ.7); земельна ділянка, площею 0,3773 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, наданої для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд, яка має зовнішні межі: від А до Б - землі ОСОБА_9, від Б до В - землі Маяковської сільради, від В до Г - землі ОСОБА_4, від Г до А - землі Маяковської сільради. Відповідно до п. 1.3. Договору іпотеки, зазначене нерухоме майно (далі - Предмет іпотеки) залишається предметом іпотеки до повного виконання Боржником зобов'язань по кредитному договору. Відповідно до п. 1.5. Договору іпотеки, сторони Договору іпотеки оцінюють Предмет іпотеки в розмірі 2 050 000 (два мільйона п'ятдесят тисяч) гривень 00 копійок. 17.12.07 між Позивачем та Іпотекодавцем було укладено Договір № 1 про внесення змін до Договору іпотеки № 127 від 26.06.07. В преамбулі Договору № 1 про внесення змін до Договору іпотеки № 127 від 26.06.07, вказано, що на підставі свідоцтва про шлюб НОМЕР_1, виданого РАГС Київського районного управління юстиції м. Донецька від 27.07.07, прізвище ОСОБА_4 було змінено на прізвище ОСОБА_4. Відповідно до п. 4 Договору № 1 про внесення змін до Договору іпотеки № 127 від 26.06.07, у пункті 1.1. Розділу 1 "Предмет договору" договору іпотеки замість "ОСОБА_4..." читати "... ОСОБА_4...". Відповідно до умов Договору іпотеки у Позивача виникає право задоволення своїх вимог за основним зобов'язанням, шляхом звернення стягнення на Предмет іпотеки та реалізації останнього або іншим способом, що не суперечить чинному, на момент реалізації Предмета іпотеки, законодавству при порушенні Відповідачем умов основного зобов'язання щодо строків погашення заборгованості за кредитом, сплати процентів за користування грошовими коштами, відшкодування збитків, неустойки, штрафів, пені та іншої заборгованості. Кредитний договір та Договір іпотеки оформлені згідно вимог цивільного законодавства, скріплені підписами працівника ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та печатками з однієї сторони і підписом Відповідачів з іншої, що є безперечним підтвердженням досягнення згоди з усіх істотних умов договорів та їх укладення. У порушення умов Договору, Відповідач свої зобов'язання належним чином не виконав, в результаті чого має заборгованість за кредитом. Відповідно до розрахунку заборгованості за Договором, станом на 22.03.12 Відповідач має заборгованість в розмірі: 181 029 (сто вісімдесят одна тисяча двадцять дев'ять) доларів США 75 центів, у тому числі: 153 450 (сто п'ятдесят три тисячі чотириста п'ятдесят) доларів США 00 центів - загальна сума заборгованості за позикою; 27 579 (двадцять сім тисяч п'ятсот сімдесят дев'ять) доларів США 75 центів - сума заборгованості за процентами, що за курсом Національного Банку України станом на 22.03.12 з розрахунку 798 (сімсот дев'яносто вісім) гривень 50 копійок за 100,00 (сто) доларів США 00 центів, заборгованість за Договором становить у розмірі 1 446 011 (один мільйон чотириста сорок шість тисяч одинадцять) гривень 33 копійки, в тому числі: 1 225 712 (один мільйон двісті двадцять п'ять тисяч сімсот дванадцять) гривень 57 копійок - загальна сума заборгованості за позикою; 220 298 (двісті двадцять тисяч двісті дев'яносто вісім) гривень 77 копійок - сума заборгованості за процентами. На адреси Відповідача неодноразово було надіслано вимоги про сплату боргу. Просили стягнути солідарно з ОСОБА_8 та ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором в розмірі - 1 446 011 гривень 33 копійки.; витрати по сплаті судового збору в розмірі - 3 219 грн. Ухвалою Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21 березня 2013 року було залучено правонаступника позивача ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи". В судовому засіданні представник позивача Окунь С.В., що діє на підставі довіреності, позовні вимоги підтримав, надав пояснення аналогічні викладеним у позовній заяві, наполягав на задоволенні позову. Представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову, зазначивши, що позивачем не надано жодних розрахунків заборгованості, у зв'язку із чим викликає сумнів наявність самої заборгованості. Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову. Суд, вислухавши пояснення представників позивача, відповідачів, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 26.06.07 між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (у зв'язку зі зміною найменування юридичної особи з 21.05.09 Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк») та фізичною особою - резидентом України ОСОБА_7, було укладено Кредитний договір № 368. Відповідно до п. 1 Договору про внесення змін № 1 від 17.12.07 до Кредитного договору № 368 від 26.06.12, Позичальник ОСОБА_8 - фізична особа - громадянка України. Відповідно до п. п. 2.1, 2.2, 2.3, 2.5, 3.2, 5.1, 5.1.1, 5.2.1, 5.2.2 Договору, Позивач надав Відповідачу кредит на суму 198 000 (сто дев'яносто вісім тисяч) доларів США 00 центів, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним - не пізніше 23.06.17, зі сплатою 12,90000 % річних за час фактичного користування кредитом, а Відповідач зобов'язався використати кредит за цільовим призначенням (на ремонт житла) і погасити заборгованість по кредиту та процентах перед Банком відповідно до розробленого графіку погашення кредиту (Додаток №1). 26.06.07 між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_4 з метою забезпечення вимог Іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору № 368 від 26.06.2007 р., було укладено Договір іпотеки № 127. Відповідно до п. 1.2. Договору іпотеки, предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме: - дачний будинок (літ. А-2), загальною площею 204,0 кв.м., житловою площею 79,7 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1, на земельній ділянці. На цій земельній ділянці розташовано: літня кухня (літ. Б), бесідка (літ. В), вбиральня (літ. Г), навіс (літ. Д), басейн (літ. Ж), паркан (літ. 1-6), замощення (літ.7); земельна ділянка, площею 0,3773 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, наданої для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд, яка має зовнішні межі: від А до Б - землі ОСОБА_9, від Б до В - землі Маяковської сільради, від В до Г - землі ОСОБА_4, від Г до А - землі Маяковської сільради. 17.12.07 між Позивачем та Іпотекодавцем було укладено Договір № 1 про внесення змін до Договору іпотеки № 127 від 26.06.07 р. В преамбулі Договору № 1 про внесення змін до Договору іпотеки № 127 від 26.06.07, вказано, що на підставі свідоцтва про шлюб НОМЕР_1, виданого РАГС Київського районного управління юстиції м. Донецька від 27.07.07, прізвище ОСОБА_4 було змінено на прізвище ОСОБА_4. Відповідно до п. 4 Договору № 1 про внесення змін до Договору іпотеки № 127 від 26.06.07, у пункті 1.1. Розділу 1 "Предмет договору" договору іпотеки замість "ОСОБА_4..." читати "... ОСОБА_4...". Згідно умовам Договору іпотеки у Позивача виникає право задоволення своїх вимог за основним зобов'язанням, шляхом звернення стягнення на Предмет іпотеки та реалізації останнього або іншим способом, що не суперечить чинному, на момент реалізації Предмета іпотеки, законодавству при порушенні Відповідачем умов основного зобов'язання щодо строків погашення заборгованості за кредитом, сплати процентів за користування грошовими коштами, відшкодування збитків, неустойки, штрафів, пені та іншої заборгованості. 17.12.2012 р. між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено Договір відступлення прав вимоги, відповідно до якого відбулось відступлення Права вимоги за кредитним договором № 368 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи». В судовому засіданні встановлено, що відповідач ОСОБА_8 змінила прізвище на «ОСОБА_8» в зв'язку з укладенням шлюбу з ОСОБА_10 (а.с. 171). Позивач вимагає стягнути з відповідачів суму заборгованості в розмірі 1 446 011,33 гривень. Згідно з положеннями ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Однією із засад цивільного судочинства є змагальність сторін. Процедура реалізації цієї засади передбачена положеннями ст. 10 ЦПК України, відповідно до якої сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи:роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав. Ч.1 ст. 11 ЦПК України передбачено розгляд судом цивільних справ, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Судом неодноразово витребовувались як у первісного позивача, так і у правонаступника розрахунки заборгованості ОСОБА_6, у зв'язку із чим ухвалою суду також було визнано явку первісного позивача обов'язковою. Однак, суду так і не надано було жодних розрахунків, навпаки, представники позивачів після витребування доказів надавали заяви про розгляд справи за їх відсутності, тобто ухилялися від виконання ухвал суду. У відповідності з ч.2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. В предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом, штрафних санкцій) у відповідності до умов договору, що підлягає дослідженню в судовому засіданні. Такий розрахунок повинен бути наданий з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту на протязі усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. Документи, надані представниками позивачів в якості доказів розміру заборгованості, мають суперечливий характер. Так, відповідно до довідки від 28.02.2013 року заборгованість ОСОБА_8 складає 192100,83 доларів США, з яких: 153450 доларів США - заборгованість за кредитом, 38650,83 доларів США - заборгованість по відсотках. У вказаній довідці зазначено, що за кредитним договором взагалі не було здійснено жодного платежу з погашення заборгованості, однак це суперечить іншим документам, наприклад Додатку №1 до Договору № 22/368 від 30.04.2010 року про внесення змін та доповнень до кредитного договору № 368 від 26.06.2007 р., розрахунку заборгованості, наданому за підписом аналітика ТОВ «Кредитні ініціативи», в якому зазначена заборгованість по тілу кредиту в розмірі 45 300 доларів США. Таким чином, в матеріалах справи відсутній належний розрахунок заборгованості за кредитним договором, представник позивача ухилився від надання суду належного доказу з приводу розрахунку заборгованості, а тому суд приходить до висновку, що розмір заборгованості не доведений. Відповідно до п.5.3.2 Кредитного договору № 368 від 26.06.07, укладеного між ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та ОСОБА_7, Банк має право вимагати від позичальника (незалежно від терміну погашення кредиту) сплати у повному обсязі заборгованості за кредитом та/або процентами за користування ним, суму неустойки і збитків, передбачених цим договором, у випадках, які визначаються згідно з цим договором істотними та можуть негативно вплинути на стан кредитної заборгованості позичальника. При цьому, Банк письмово повідомляє Позичальника (поштою з повідомленням, вручення Банком особисто Позичальнику під розписку) про необхідність дострокової сплати суми заборгованості. Як вбачається з матеріалів справи позивачем надіслано вимогу про повернення кредиту ОСОБА_8 від 29.07.2010 р. та від 25.08.2010 р., однак жодних доказів того, що відповідач ОСОБА_8 отримала зазначені вимоги, суду не надано. На самих вимогах міститься відмітка про те, що вони отримані ОСОБА_11 (а.с.61, 62), проте ні довіреності, ні іншого підтвердження повноважень ОСОБА_11 суду не надано. Щодо наданої копії повідомлення, що надана позивачем (а.с.63), то вона також не містить жодних доказів того, що відповідач отримала зазначені вимоги про дострокове погашення заборгованості. Таким чином, вбачається, що Банком не виконано вимоги п.5.3.2 Кредитного договору, оскільки відповідача ОСОБА_8 не було повідомлено належним чином про дострокове погашення заборгованості. На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що у Банку, на момент подачі позову, не виникло права на вимогу про дострокову сплату у повному обсязі заборгованості за кредитом. Щодо позовних вимог до відповідача ОСОБА_4, яка є майновим поручителем, то суд зазначає наступне. Згідно ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Ч.1 ст. 583 ЦК України передбачено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Відповідно до умов Договору іпотеки у Позивача виникає право задоволення своїх вимог за основним зобов'язанням, шляхом звернення стягнення на Предмет іпотеки та реалізації останнього або іншим способом, що не суперечить чинному, на момент реалізації Предмета іпотеки, законодавству при порушенні Відповідачем умов основного зобов'язання щодо строків погашення заборгованості за кредитом, сплати процентів за користування грошовими коштами, відшкодування збитків, неустойки, штрафів, пені та іншої заборгованості. Таким чином, вбачається, що вимога позивача про стягнення заборгованості з боржника та майнового поручителя в солідарному порядку не ґрунтується на законі, є безпідставною. Виходячи з викладеного, суд вважає необхідним відмовити у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_6, ОСОБА_4. Керуючись ст. 526, 572, 583 ЦК України, ст. ст. 1, 10, 11, 59, 60, 213, 214, 215, 216 ЦПК України, суд - ВИРІШИВ: В задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_6, ОСОБА_4, третя особа: Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Донецької області через Ворошиловський районний суд м. Донецька протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення. Рішення надруковане у нарадчій кімнаті в одному примірнику. Суддя Ворошиловського районного суду м. Донецька О.С. Алтухова http://reyestr.court.gov.ua/Review/31503510

Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2013 року м. Київ Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д. суддів: Лесько А.О., Хопти С.Ф., Червинської М.Є.. Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення та зняття з реєстрації за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» на рішення апеляційного суду Донецької області від 23 жовтня 2012 року, - в с т а н о в и л а: У березні 2012 року публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») звернулось до суду з указаним позовом, в якому просило виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3, разом з їх неповнолітньою дитиною - ОСОБА_4, із квартири АДРЕСА_1, зняти вказаних осіб з реєстраційного обліку та стягнути судовий збір. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 23 жовтня 2007 року між ВАТ «Кредитпромбанк», правонаступником якого є ПАТ «Кредитпромбанк», та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 50 тис. доларів США. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 23 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Зазначав, що ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором не виконував, а тому рішенням Пролетарського районного суду м. Донецька від 7 лютого 2011 року було стягнуто з відповідачів на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 430 398 грн. 11 коп. Вказував, що на момент звернення до суду з позовом відкрито виконавче провадження за виконавчим листом щодо виконання вищевказаного рішення суду, триває процедура звернення стягнення на майно боржника. Банком 20 січня 2012 року на адресу ОСОБА_2 було направлено вимогу про виселення, яка була ним отримана 28 січня 2012 року. Проте, станом на березень 2012 року квартира відповідачами не звільнена. Рішенням Пролетарського районного суду м. Києва від 29 вересня 2012 року позовні вимоги публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» задоволено. Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3, разом із неповнолітньою дитиною ОСОБА_4 із квартири АДРЕСА_1 - предмета іпотеки, знято їх з реєстрації за вказаною адресою. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 23 жовтня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» відмовлено. У касаційній скарзі публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що у порядку виконавчого провадження триває процедура реалізації предмета іпотеки, відповідачі належним чином повідомлялись про звільнення квартири, однак у добровільному порядку звільнити спірну квартиру відмовились, а тому позовні вимоги є обґрунтованими, оскільки права іпотекодержателя порушені. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що банк з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки не звертався, процедура звернення стягнення на предмет іпотеки не витримана, а тому вимоги щодо виселення відповідачів зі спірної квартири є передчасними. Встановлено й це убачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Судами установлено, що згідно кредитного договору, укладеного 23 жовтня 2007 року між ВАТ «Кредитпромбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Кредитпромбанк») та ОСОБА_2, останній отримав кредит у розмірі 50 тис. доларів США. Того ж дня, в рахунок забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Рішенням Пролетарського районного суду м. Донецька від 7 лютого 2011 року стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 430 398 грн. 11 коп. Постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 2-8039, виданого Пролетарським районним судом м. Донецька про стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3 солідарно на користь банку заборгованості у розмірі 430 398 грн. 11 коп. В межах виконавчого провадження державним виконавцем описано та накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1. Відповідно до ч. 1 ст. 33, ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов?язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основними зобов?язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду. При цьому рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або шляхом застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 Закону України «Про іпотеку». Згідно ч. ч. 1, 3 ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження», звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Згідно роз'яснень, наданих у п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК). Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена. Як убачається із п. 45 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» у разі якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то в порядку статті 373 ЦПК суд не може змінити спосіб виконання такого рішення на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки виконання рішення суду про стягнення заборгованості відповідно до Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» має виконуватись за рахунок усього майна, що належить боржнику. Таким чином, апеляційний суд дійшов вірного висновку про те, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки банком не заявлялись, а тому вимоги щодо виселення відповідачів є передчасними. Крім того, колегія суддів зазначає, що згідно ч. ч. 1, 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передану в іпотеку квартиру є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов?язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. При розгляді позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати таке. Згідно з ч. 4 ст. 9, ст. 109 ЖК України, ст. ст. 39-40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення. При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк. Однак, суд першої інстанції зазначених норм закону не врахував. Таким чином, апеляційний суд вірно встановив фактичні обставини справи, доводи касаційної скарги, матеріали витребуваної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які передбачені ЦПК України як підстави для скасування рішень. З урахуванням викладеного та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити рішення апеляційного суду без змін. Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» відхилити. Рішення апеляційного суду Донецької області від 23 жовтня 2012 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий: Д.Д. Луспеник Судді: А.О. Лесько С.Ф. Хопта М.Є. Червинська В.А. Черненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/30005970