Поиск в системе
Результаты поиска по тегам 'расторжение договора'.
Найдено 29 результатов
-
Здравствуйте коллеги. Недавно обратил внимание на очень существенную вещь, способную подорвать многие посягательства банков Украины на должников. Разговор пойдет о типах платежных инструментов (платежных карт). Общеизвестной мировой практикой является существования двух видов платежных карт: КРЕДИТНЫЕ КАРТЫ (CREDIT) ДЕБЕТОВЫЕ КАРТЫ (DEBIT) Каждый из этих видов делится на подвиды. И так. В чем разница между картами DEBIT и CREDIT?! Согласно общим правилам делового оборота в мире, упрощенно можно сказать, что кредитные карты - карты, на которых доступен кредитный лимит. Дебетовые - на которых находятся ваши личные средства (зарплата, пенсия, стипендия, депозит или проценты с него). А вот что говорит официальный сайт НБУ по этому поводу: "Дебетова картка (debit card) – різновид банківської платіжної картки. Д.к. призначена для оплати купівлі товарів та послуг, у т.ч. з використанням електронних терміналів, отримання готівки, виконання інших операцій, доступних у меню банкомата або установи банку. Д.к. дозволяє використовувати кошти доступного залишку на депозитному рахунку, на основі якого вона емітована. Різновидами Д.к. є зарплатна, студентська та пенсійна картки." Джерело: Арбузов С.Г. Банківська енциклопедія / С.Г. Арбузов, Ю.В. Колобов, В.І. Міщенко, С.В. Науменкова. – К.: Центр наукових досліджень Національного банку України: Знання, 2011. – 504с. – (Інституційні засади розвитку банківської системи). http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=123276 ПЛАТІЖНА КАРТКА (payment card) – електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. Залежно від умов, за якими здійснюються платіжні операції з використанням платіжної картки, можуть застосовуватися дебетова, дебетово-кредитна та кредитна платіжні схеми. Дебетова схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням платіжної картки в межах залишку коштів, які обліковуються на його рахунку. Під час застосування дебетово-кредитної схеми користувач здійснює платіжні операції з використанням платіжної картки в межах залишку коштів, які обліковуються на його рахунку, а в разі їх недостатності або відсутності - за рахунок наданого банком кредиту. Кредитна схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням платіжної картки за рахунок коштів, наданих йому банком у кредит або в межах кредитної лінії. Джерело: Про платіжні системи та переказ коштів в Україні // Закон України від 05.04.2001 № 2346-ІІІ; Положення про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням // постанова Правління Національного банку України від 30.04.2010 №223. http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=123521&cat_id=123512 ________________________________________________________________________________________________ Вроде бы все доступно и понятно, но есть в Украине одно НО. У знакомых карточка "Банк Русский Стандарт" с кредитным лимитом до 10 тысяч гривен. Но, почему-то на ней чёрным по белому написано - MasterCard Debit. Такая же надпись на голограмме карты. Удивился. Ну думаю, это же БРСы, чему удивляться то. Но потому увидел у подруги карту ПриватБанк Универсальная "Gold"... у нее лимит до 16 тысяч гривен. Так вот, на этой карте точно такая же надпись MasterCard Debit. ВОПРОС СООБЩЕСТВУ! Что это происходит с украинскими банками и эмитируемыми ими же платежными картами и являются ли такие надписи на кредитных картах основанием для доказательства факта мошенничества со стороны банка или же введения клиентов в заблуждение? Насколько я понимаю, это неплохое подспорье для признания договоров по карточкам недействительными. Статьи ГКУ и других нормативных актов сознательно не пишу. Думаю их можно будет указать в последствии дискуссии. Опять же, согласно Постановлению Правления НБУ от 30.04.2010 г. № 223 (Порядок эмиссии) - может существовать какая-то кредитно-дебетная схема... Как это координируется с общемировыми нормами и платежными стандартами... Все-таки наши банки эмитируют не свои карты, а карты международных платежных систем Маstercard. VISA. Если кредитные карты с надписью DEBIT на самом деле используют двойную схему, то почему на них не пишут CREDIT&DEBIT или CREDIT-DEBIT? Всем спасибо. [email protected]
- 47 ответов
-
- 1
-
- защита прав потребителей
- расторжение договора
- (и еще %d)
-
ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 911/2129/17 Провадження № 12-45гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи: представників позивача - Стельмащука А. В., Шкелебея О. В., представників третьої особи - Авраменка С. В., Мілютіна А. Є., Саковця А. О., Тарасенкова В. В., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України») на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року (судді Іоннікова І. А., Тарасенко К. В., Куксов В. В.) та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року (суддя Кошик А. Ю.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (далі - ТОВ «ТЛК «Арктика») до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нагваль-Фіш» (далі - ТОВ «Нагваль-Фіш») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Крупенія» (далі - ТОВ «Крупенія») за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ТОВ «Нагваль-Фіш» - ПАТ «Державний ощадний банк України» про визнання договорів недійсними та витребування майна. УСТАНОВИЛА 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У липні 2017 року ТОВ «ТЛК «Арктика» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Нагваль-Фіш» і ТОВ «Крупенія» про визнання недійсними договору купівлі-продажу від 23 травня 2016 року № 23/05-КП1 і договору від 1 червня 2016 року № 1/06-1КП-ОБ, за яким відчужене майно позивача, та з урахуванням заяви від 22 серпня 2017 року про уточнення позовних вимог, відповідно до якої ТОВ «ТЛК «Арктика» змінило предмет позову в частині позовних вимог щодо витребування майна, просило витребувати від ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика»: майно, що забезпечує функціонування (постачання електроенергії) комплексу «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», а саме: дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 № 0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 №05014948); кабельну лінію від комірки № 1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельну лінію від комірки № 13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч), що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46 -А; холодильне обладнання на базі компресорних станцій, розміщене в рибному ярмарку та комплексі по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», який складається з: адміністративного корпусу «А» площею 1 237,2 кв. м; рибного ярмарку «Б» площею 2 983,0 кв. м; комплексу по зберіганню продуктів харчування «В» площею 16 522,2 кв. м; насосної підстанції «Г» площею 37,5 кв. м та механічної майстерні «Д» площею 128,7 кв. м, та внутрішньо майданчикову мережу 3ТП/РП-4ч 1000 кВа трансформатор, що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46 -А. 1.2. Мотивуючи позов, ТОВ «ТЛК «Арктика» навело доводи щодо укладення спірних договорів з порушенням приписів матеріального права, а саме статей 92, 232, 237, 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), принципів розумності і добросовісності, з порушенням визначених повноважень, та вчинені внаслідок зловмисної домовленості сторін (виведення активів та потужностей товариства, при тому, що позивач будь-яких коштів за наслідками вчинення договорів не отримав), а отже, спірні правочини призвели до втрати підприємством позивача можливості отримати прибуток. Вказані обставини позивач назвав підставою для визнання таких правочинів недійсними відповідно до вимог статті 215 ЦК України та повернення набутого в силу неправомірних правочинів майна його законному власнику. 1.3. Представники відповідача та позивача заявили спільне клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ТОВ «Нагваль-Фіш» - ПАТ «Державний ощадний банк України». 1.4. Ухвалою Господарського суду Київської області від 7 вересня 2017 року до участі у справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ТОВ «Нагваль-Фіш» - ПАТ «Державний ощадний банк України», яке за наслідками звернення стягнення на підставі договору іпотеки на час розгляду справи набуло права власності на об`єкт нерухомості - комплекс «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія». 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним укладений 23 травня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Нагваль-Фіш» договір купівлі-продажу № 23/05-КП1; визнано недійсним укладений 1 червня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Крупенія» договір № 1/06-1КП-ОБ, за якими відчужене майно позивача; витребувано від ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» відповідне майно. Стягнуто з ТОВ «Нагваль-Фіш» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» 1 600,00 грн витрат зі сплати судового збору; стягнуто з ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» 5 400,00 грн витрат зі сплати судового збору. 2.2. Вказане рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року. 2.3. Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що спірні договори укладено з порушенням приписів статей 13, 92, 203, 237, 238 ЦК України і статей 6, 44 Господарського кодексу України (далі - ГК України), що свідчить про наявність правових підстав для визнання їх недійсними відповідно до статей 215, 232 ЦК України. Зміст цих правочинів не відповідав справжньому волевиявленню позивача як суб`єкта господарювання та був спрямований на задоволення особистих інтересів представників позивача, які діяли в інтересах особи, на користь якої виводились виробничі потужності товариства позивача, тобто зловмисної домовленості (навмисної дії) сторін. Тобто суди дійшли висновку, що керівники позивача виступали від імені юридичної особи у відносинах з третіми особами і згідно з положеннями статті 237 ЦК України здійснювали функції представництва на підставі акта органу юридичної особи. Крім того, суди дійшли висновку про доведеність решти позовних вимог. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. У лютому 2018 року ПАТ «Державний ощадний банк України» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року, в якій просило скасувати ці судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. 3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ПАТ «Державний ощадний банк України» вказало, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статті 232 ЦК України, оскільки органи юридичної особи - загальні збори та виконавчий орган (стаття 97 ЦК України) не підпадають під визначення представника в контексті статті 232 ЦК України, з огляду на що ця норма не може застосовуватися у випадку, коли правочин вчиняється органом юридичної особи, що відповідає усталеній судовій практиці Вищого господарського суду України. У випадку порушення членами органу юридичної особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, своїх обов`язків щодо представництва вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані юридичній особі, у межах внутрішніх взаємовідносин юридичної особи та її органу. 3.3. Скаржник також вказав, що суди не встановили самого факту зловмисної домовленості представників сторін та настання несприятливих наслідків у вигляді збитків, ґрунтуючи свої висновки на припущеннях, як і те, чи дійсно укладення оспорюваних договорів суперечило волі позивача та чи було вчинено позивачем дії щодо повернення отриманого ним за цими договорами або навпаки - вчинено дії, що свідчать про схвалення таких правочинів. 3.4. На думку скаржника, під час розгляду справи в суді першої інстанції та під час відкриття апеляційного провадження були допущені порушення норм процесуального права. 3.5. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 911/2129/17 за касаційною скаргою ПАТ «Державний ощадний банк України» на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні. 3.6. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 лютого 2019 року справу № 911/2129/17 разом із касаційною скаргою ПАТ «Державний ощадний банк України» передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 3.7. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на наявність правової проблеми та неоднакове застосування судами норм матеріального права, а саме щодоможливості застосування приписів статті 232 ЦК України до правочину, який вчинено органом юридичної особи, та на наявність суперечностей щодо застосування положень статті 92 цього Кодексу у контексті статей 237, 232 ЦК України. Вирішення такої правової проблеми необхідне для дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між інтересами сторін у справі, а також для забезпечення задекларованого у частині першій статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) завдання господарського судочинства щодо справедливого вирішення судом спору. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про те, що визнання судом правочину недійсним можливо лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом, правова невизначеність у питаннях представництва органу юридичної особи, у тому числі її керівника, у контексті положень як статті 237 ЦК України, так і змісту глави 17 цього Кодексу загалом, а відтак і можливості застосування положень статті 232 ЦК України до правочину, який вчинено органом юридичної особи, може вплинути на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики наведених норм права. 3.8. Ухвалою від 2 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 911/2129/17 разом з касаційною скаргою ПАТ «Державний ощадний банк України» та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи у судовому засіданні 4.1. Представники позивача у судовому засіданні заперечили доводи касаційної скарги, просили залишити касаційну скаргу без задоволення, а прийняті у справі рішення - без змін. 4.2. Представники третьої особи підтримали доводи касаційної скарги та просили задовольнити скаргу, а скасувавши судові рішення у справі, прийняти нове рішення про відмову у позові. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що 23 травня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» як продавець і ТОВ «Нагваль-Фіш» як покупець, уклали договір купівлі-продажу від 23 травня 2016 року № 23/05-КП1 (далі - договір № 23/05-КП1), відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність: дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 № 0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 № 05014948); кабельну лінію від комірки № 1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельну лінію від комірки № 13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч). 5.2. 1 червня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» як продавець і ТОВ «Крупенія» як покупець, уклали договір від 1 червня 2016 року № 1/06-1КП-ОБ (далі - договір № 1/06-1КП-ОБ), відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність: холодильне обладнання на базі компресорних станцій та внутрішньомайданчикову мережу 3ТП/РП-4ч 1000 кВа трансформатор. 5.3. У подальшому, на підставі договору від 21 липня 2016 року № 28/07-16-ОЗ (далі - договір № 28/07-16-ОЗ), ТОВ «Нагваль-Фіш» (продавець) продав ТОВ «Крупенія» (покупець) дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 №0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 № 05014948); кабельну лінію від комірки №1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельну лінію від комірки № 13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч). 5.4. Суди встановили, що, укладаючи оспорювані договори, від імені ТОВ «ТЛК «Арктика» правочини вчиняли директор ОСОБА_1. , який діяв на підставі Статуту, та виконуючого обов`язки директора Грушко В. Ю. , який діяв на підставі наказу від 16 травня 2016 року № 03-в. 5.5. Оспорюваними договорами відчужено на користь відповідачів обладнання, а саме: дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 № 0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 № 05014948); кабельна лінія від комірки №1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельна лінія від комірки №13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч), холодильне обладнання на базі компресорних станцій та внутрішньо майданчикової мережі 3ТП/РП-4ч 1000 кВа трансформатор, що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46-А. 5.6. Відповідне обладнання було налагоджено і запущено для забезпечення електропостачання комплексу споруд «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», який складається з: адміністративного корпусу «А» площею 1 237,2 кв. м; рибного ярмарку «Б» площею 2 983,0 кв. м; комплексу по зберіганню продуктів харчування «В» площею 16 522,2 кв. м; насосної підстанції «Г» площею 37,5 кв. м. та механічної майстерні «Д» площею 128,7 кв. м., та розташований за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46-А, з розробленою потужністю для можливості безперервного забезпечення електропостачання холодильних камер і логістичного центру, здача в оренду яких є основним видом діяльності ТОВ «ТЛК «Арктика». 5.7. Позивач вважає, що, укладаючи спірні договори від імені ТОВ «ТЛК «Арктика», ОСОБА_1. та Грушко В. Ю. вчинили спірні правочини, які фактично зумовили позбавлення позивача права власності на майно, безпосередньо задіяне у його господарській діяльності, що спричинило необхідність у подальшому нести додаткові витрати для забезпечення провадження своєї підприємницької діяльності. Наведені обставини стали підставою для звернення позивача до суду із вимогами про визнання недійсними договорів № 23/05-КП1 та № 1/06-1КП-ОБ та витребування спірного майна у власність позивача. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. За положеннями частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. 6.3. Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 6.4. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України). 6.5. Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. 6.6. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. 6.7. Частина третя статті 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229 - 233 ЦК України. 6.8. Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. 6.9. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. 6.10. Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів. Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. 6.11. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє. 6.12. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною право- і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частини перша та третя статті 92 ЦК України). 6.13. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі (частина четверта статті 92 ЦК України). 6.14. Згідно з частинами першою та другою статті 89 ГК України (у редакції станом на момент укладення оспорюваних договорів) управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства. Посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані: діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями; діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства; діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію; бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків; іншими винними діями посадової особи. 6.15. За пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вносяться, зокрема, відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім`я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи. 6.16. За частиною першою статті 241 ЦК України у випадку вчинення правочину представником з перевищенням повноважень, такий правочин створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. 6.17. Таким чином, у відносинах із третіми особами від імені юридичної особи завжди діятиме певна особа, через яку вчиняються юридично значимі дії, а воля цієї особи на вчинення правочину, реалізована нею через волевиявлення від імені юридичної особи, може передбачати настання невигідних для останньої наслідків, бажати чи свідомо допускати їх настання. 6.18. Отже, за змістом частин першої, третьої та четвертої статті 92 ЦК України, частин першої та другої статті 89 ГК України, пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» орган юридичної особи, який діє одноособово, має повноваження щодо представництва юридичної особи (з можливістю їх обмеження відповідно до установчих документів чи закону), створює, змінює припиняє цивільні права та обов`язки юридичної особи, тому підпадає під поняття представництва, наведене у статті 237 ЦК України. 6.19. При цьому орган юридичної особи, який діє одноособово, усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам та волевиявленню юридичної особи, яку представляє, передбачає настання невигідних для останньої наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. 6.20. Статтею 13 ЦК України визначено межі здійснення цивільних прав: цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. 6.21. За змістом наведених вище норм матеріального права особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. 6.22. Окрім того, такі правовідносини мають довірчий характер між підприємцем (товариством) і його посадовою особою, протиправна поведінка посадової особи полягає у неналежному та недобросовісному виконанні певних дій, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм посадовими обов`язками за власним умислом (розсудом), прийнятті очевидно необачних, марнотратних та завідомо корисливих на користь такої посадової особи рішень. 6.23. Наведеними вище положеннями статті 92 ЦК України та статті 89 ГК України передбачено відповідальність членів органу юридичної особи, її посадових осіб, в тому числі її керівника, якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи. 6.24. Отже, між юридичною особою та її посадовою особою виникають правовідносини, що ґрунтуються на акті юридичної особи, передбачають права та обов`язки сторін у цих правовідносинах, зокрема відповідальність представника за неналежне здійснення представництва. 6.25. Те, що наслідком визнання правочину недійсним за приписами статті 232 ЦК України, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків, не звужує межі застосування частини першої статті 232 ЦК України лише до застосування до правовідносин на підставі договору, а є приведенням права довірителя відшкодовувати збитки у відповідність із відповідним законодавчим регулюванням представництва на підставі акта органу юридичної особи та представництва за законом. 6.26. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до договору про спільну діяльність від 26 липня 2016 року, укладеного ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Крупенія», відчужене за спірними договорами обладнання в подальшому було використано ТОВ «Крупенія» як його внесок у створену з ТОВ «ТЛК «Арктика» спільну діяльність у сфері надання логістичних послуг без створення юридичної особи на базі належного ТОВ «ТЛК «Арктика» комплексу «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія». Позивач як власник вказаного комплексу нерухомості, маючи штат професійних та досвідчених працівників, здійснював на його базі свою господарську діяльність, отримуючи від цього постійний дохід, однак в липні 2016 року учасники товариства встановили, що діяльність колишнього керівництва товариства в особі директора та його заступника була спрямована на виведення активів товариства на пов`язаних осіб, що і стало підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади директора за рішенням учасників з 28 липня 2016 року. 6.27. Також суди встановили, що з наявних у матеріалах справи банківських виписок з рахунків сторін вбачається, що найбільшими споживачами відповідних послуг (орендарями належного ТОВ «ТЛК «Арктика» майна) як до укладення договору про спільну діяльність, так і після, залишилися одні й ті ж самі особи, які щомісячно до 26 липня 2016 року (дата укладення договору про спільну діяльність) перераховували кошти як оплату орендних платежів та оплату супутніх послуг на користь ТОВ «ТЛК «Арктика», а після вказаної дати (з кінця серпня 2016 року) почали перераховувати відповідні кошти з аналогічними призначеннями вже на користь ТОВ «Крупенія». Тобто, за наслідками вчинення наведених дій не змінилися правовідносини, пов`язані з наданням/отриманням послуг на базі комплексу нерухомості «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», адже функціонування такого комплексу забезпечує те ж саме обладнання, його обслуговування здійснюють ті ж самі працівники, а споживачами залишилися ті ж самі наймачі, однак фактичним володільцем такої діяльності стало ТОВ «Крупенія», частка прибутку якого згідно з положеннями договору про спільну діяльність була визначена у розмірі 90 %, а ТОВ «ТЛК «Арктика» - 10%. 6.28. Задовольняючи позовні вимоги у цій справі, суди попередніх інстанцій встановили, що оскаржувані позивачем правочини (договори) вчинялись від імені ТОВ «ТЛК «Арктика» посадовими особами ОСОБА_1 та Грушком В. Ю. від імені позивача, проте всупереч його інтересам. Зміст таких правочинів не відповідав справжньому волевиявленню ТОВ «ТЛК «Арктика» як суб`єкта господарювання, а був спрямований на задоволення особистих інтересів вказаних представників, які фактично діяли в інтересах іншого товариства, на користь якого виводились виробничі потужності. 6.29. Отже, як правильно встановлено судами, наведені вище обставини вказують на наявність умислу, домовленості представників сторін під час укладення спірних договорів щодо переслідування власних інтересів всупереч інтересам позивача, що стало підставою для задоволення позову, визнання недійсними договорів № 23/05-КП1 та № 1/06-1КП-ОБ та повернення позивачу майна, відчуженого за такими договорами. 6.30. Ураховуючи вищевикладене, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. 6.31. Щодо доводів касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права Велика Палата зазначає, що суд апеляційної інстанції, надаючи обґрунтовану оцінку кожному із заявлених доводів апеляційних скарг, правомірно зазначив про відсутність підстав для скасування рішення, керуючись приписами частини другої статті 277 ГПК України. 6.32. Крім того, вказані у касаційній скарзі порушення норм процесуального права не вплинули на правильність висновків судів попередніх судових інстанцій у вирішенні спору по суті позовних вимог, і в силу передбаченого частиною другою статті 311 ГПК України застереження не можуть бути підставою для скасування або зміни прийнятих у справі обґрунтованих судових рішень. 7. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду 7.1. Щодо питання про застосування частини першої статті 232 ЦК України у вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про можливість застосування вказаної норми у подібних правовідносинах з огляду на таке. 7.2. Правочини (договори) юридична особа вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України є підставою виникнення правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. 7.3. Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх повноважень, визначених установчими документами або законом, та діяти у власних інтересах та/або всупереч інтересам особи довірителя. 7.4. На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. 7.5. Між юридичною особою та її посадовою особою виникають правовідносини, що ґрунтуються на акті юридичної особи, передбачають права та обов`язки сторін у цих правовідносинах, зокрема відповідальність представника за неналежне здійснення представництва. 7.6. Те, що наслідком визнання правочину недійсним за приписами статті 232 ЦК України, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків, не звужує межі застосування частини першої статті 232 ЦК України лише до правовідносин на підставі договору, а є приведенням права довірителя відшкодовувати збитки у відповідність до встановленого законодавчого регулювання представництва на підставі акта органу юридичної особи та представництва за законом. 7.7. За вказаних підстав Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статті 232 ЦК України. 8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 8.1. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 8.2. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 8.3. Ураховуючи викладене, постанова та рішення судів попередніх інстанцій підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення. 9. Щодо розподілу судових витрат 9.1. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення. ПостановуКиївського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року у справі № 911/2129/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков С. В. Бакуліна О. Р. Кібенко В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 85743713
-
Здравствуйте! Ситуация поражает своей новизной. Мой брат набрал кредитов в разных микрозаймах ( Швидко Гроші , Кредит Касса, Гроші Всім и т.д.)в количестве 7 штук. Платить нечем, поэтому коллекторы обрывают телефоны мне и родителям. Пробовали просто игнорировать, но посыпались письма и угрозы ужесточились . Кроют матом и угрожают физической расправой. Законность их действий под сомнением. Можно притянуть коллекторов к ответственности ? Угрозы насчет расправы это для запугивания или действительно имеют место быть ? Какая наиболее эффективная тактика поведения с коллекторами и этими микрозаймами ?
-
ПОСТАНОВА Іменем України 27 листопада 2018 року м. Київ Справа N 905/2260/17 Провадження N 12-173гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - фізична особа-підприємець Авдєєнко Олег Вікторович, відповідач - фізична особа-підприємець Воробйов Анатолій Олексійович, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 905/2260/17 Господарського суду Донецької області за позовом фізичної особи-підприємця Авдєєнка Олега Вікторовича до фізичної особи-підприємця Воробйова Анатолія Олексійовича про визнання договору оренди від 01 грудня 2015 року N 1 припиненим та зобов'язання прийняти нежитлове приміщення за касаційною скаргою Воробйова Анатолія Олексійовича на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року (головуючий суддя - Радіонова О.О., судді Зубченко І.В., Чернота Л.Ф.) й рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року (суддя Курило Г.Є.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У вересні 2017 року фізична особа-підприємець Авдєєнко Олег Вікторович (далі - ФОП Авдєєнко О.В.) звернувся до Господарського суду Донецької області з позовом до фізичної особи-підприємця Воробйова Анатолія Олексійовича (далі - ФОП Воробйов А.О.) про: 1.1 Визнання договору оренди нежитлового приміщення від 01 грудня 2015 року N 1 (далі - Договір) припиненим з 01 червня 2017 року; 1.2 Зобов'язання прийняти нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що між позивачем та відповідачем укладено договір оренди нежитлового приміщення, строк дії якого закінчився 01 червня 2017 року. Орендоване приміщення позивачем відповідно до умов договору звільнено, але на порушення частини другої статті 795 Цивільного кодексу України відповідач відмовляється приймати приміщення за актом приймання-передачі. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. 01 грудня 2015 року між ФОП Воробйовим А.О. (орендодавець) та ФОП Авдєєнко О.В. (орендар) був Договір, згідно з пунктом 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає строком на 18 місяців у користування нежитлове приміщення (далі - приміщення) загальною площею 47,1 м кв., яке знаходиться за адресою: м. Маріуполь, вул. Київська, 62, приміщення N 75. 4. Цільове призначення приміщення - зоомагазин (пункт 1.2 договору). 5. Відповідно до пункту 2.1 Договору орендодавець надає приміщення орендарю за актом приймання-передачі, у якому зазначається технічний, санітарний та протипожежний стан приміщення на момент здавання в оренду. 6. За приміщення сторонами узгоджується договірна орендна плата у розмірі 4 700 грн на місяць (пункт 4.1 Договору). 7. Договір вступає в силу з дня передачі приміщення на термін 18 місяців до 01 червня 2017 року. Дія Договору закінчується після передачі приміщення за актом прийому-передачі (пункти 7.1, 7.2 Договору). 8. На виконання умов Договору відповідач передав, а позивач прийняв 01 грудня 2015 року в користування нежитлове приміщення, яке знаходиться за адресою: м. Маріуполь, вул. Київська, 62, приміщення N 75. Площа орендованого приміщення складає 47,1 м кв., що підтверджується відповідним актом приймання-передачі об'єкта оренди від 01 грудня 2015 року. 9. Судами встановлено, що позивач направляв повідомлення від 21 та 31 серпня 2017 року, 25 вересня 2017 року, в яких орендар повідомив орендодавця, що нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 у м. Маріуполі, орендоване за Договором, звільнено орендарем та просив останнього вважати цей Договір таким, що припинив свою дію, просив прийняти орендоване приміщення за актом приймання-передачі та провести всі необхідні взаєморозрахунки, а саме з орендної плати та витрат на комунальні послуги, узгодити час передачі приміщення. Ці повідомлення були направлені на адресу ФОП Воробйова А.О. 10. 13 жовтня 2017 року позивачем та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Київська-62" складено Акт про звільнення приміщення, в якому зазначено, що приміщення, яке знаходиться за адресою: м. Маріуполь, вул. Київська, 62, приміщення N 75, звільнено орендарем Авдєєнко О.В. 11. Позивач зазначав про те, що згідно з умовами Договору строк оренди встановлений з 01 грудня 2015 року по 01 червня 2017 року та наміру про продовження зазначеного Договору він не мав, про що повідомляв відповідача. Таким чином, позивач, з посиланням на приписи частини другої статті 795 Цивільного кодексу України, просив суд визнати спірний договір припиненим з 01 червня 2017 року та зобов'язати відповідача прийняти нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 12. Господарський суд Донецької області рішенням від 07 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року, позовні вимоги задовольнив частково. Зобов'язав ФОП Воробйова А.О. прийняти від ФОП Авдєєнка О.В. нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 у м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. В іншій частині позовних вимог відмовлено. 13. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Донецький апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позовна вимога про визнання Договору припиненим не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, адже є вимогою про встановлення факту та не направлена на захист права (законного інтересу) позивача, а відтак не може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді. 14. Щодо позовної вимоги про зобов'язання прийняти нежитлове приміщення суди вказали, що Договір припинився саме через закінчення строку його дії, а встановленому законодавством та договором обов'язку орендаря повернути орендоване приміщення після закінчення строку дії договору кореспондується зустрічний обов'язок орендодавця прийняти це приміщення. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 15. У травні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Воробйова А.О. на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року і рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у цій справі разом з клопотанням про зупинення виконання судових рішень до моменту прийняття рішення касаційною інстанцією. У своїй касаційній скарзі відповідач просив зазначені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 16. Скаржник указує, що суди попередніх інстанцій порушили положення статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову), статтю 20 Господарського процесуального кодексу України та наголошує, що Договір укладено Авдєєнком О.В. як фізичною особою, а не приватним підприємцем, тому суди попередніх інстанцій повинні були закрити провадження у справі з роз'ясненням позивачеві його права звернутися до суду в порядку цивільного судочинства. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 21 травня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Воробйова А.О., призначив розгляд справи у судовому засіданні, відхилив клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень та надав строк позивачу для подання відзиву на касаційну скаргу. 18. За змістом частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 19. 13 червня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу разом з касаційною скаргою Воробйова А.О. на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил суб'єктної юрисдикції. 20. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що, звертаючись із касаційною скаргою, Воробйов А.О. зазначив, що цей спір відноситься до цивільної юрисдикції, оскільки договір оренди укладено Авдєєнком О.В. як фізичною особою, а не приватним підприємцем. 21. Оскільки Воробйов А.О. оскаржує судові рішення у цій справі з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, ухвалою від 27 червня 2018 року справу прийнято до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. Воробйов А.О. зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та безпідставними, посилаючись на порушення цими судами норм статей 764, 795 Цивільного кодексу України, оскільки судами не встановлено фактичну дату звільнення позивачем приміщення, не з'ясовано, чи користувався позивач після 01 червня 2017 року орендованим приміщенням та чи наявні причини направлення акта приймання-передачі позивачу лише 21 серпня 2017 року. 23. Крім того, скаржник наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій передчасно зробили висновок, що справа підлягає розгляду господарськими судами. Зазначає, що Договір укладено фізичною особою Авдєєнко О.В., а не приватним підприємцем, а отже, були всі підстави для закриття провадження у справі з роз'ясненням позивачу його права звернутися до місцевого суду, що спеціалізується на розгляді цивільних справ. Позиція позивача - ФОП Авдєєнко О.В. 24. Позивач у своєму відзиві на касаційну скаргу вказує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і такими, що прийняті в результаті всебічного, повного та об'єктивного розгляду судами всіх обставин справи в їх сукупності, та винесені з дотриманням матеріального і процесуального законодавства з огляду на те, що предметом спору є нежитлове приміщення, яке використовувалося для підприємницької діяльності як відповідачем, так і позивачем. Крім того, і відповідач, і позивач зареєстровані як підприємці відповідно до витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 25. Також зазначає, що наміру про продовження Договору на тих же умовах та на той же строк у нього не було, про що відповідач був повідомлений. Про це свідчить той факт, що відповідач відмовився підписати додаткову угоду від 31 травня 2017 року, відповідно до якої пропонувалося зменшити щомісячну орендну плату. 26. Крім того, позивач наголошує, що відповідач до теперішнього часу уникає виконання рішення суду та не приймає своє приміщення, зафіксувавши його стан і показники лічильників для проведення остаточних розрахунків. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій Щодо юрисдикції суду 27. Одним з доводів касаційної скарги Воробйова А.О. є посилання на порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил суб'єктної юрисдикції, оскільки оскаржуваний договір укладено фізичною особою, а не приватним підприємцем, а отже, такий спір повинен розглядатися у порядку цивільного судочинства. 28. Визначення юрисдикції спору має важливе значення для практичної реалізації принципу доступу до правосуддя. 29. Судами було встановлено, що між відповідачем - приватним підприємцем Воробйовим А.О. як орендодавцем та позивачем як орендарем було укладено Договір. 30. На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю. 31. Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 32. Згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. 33. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. 34. У статті 25 цього Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. 35. У статті 26 Цивільного кодексу України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. 36. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 Цивільного кодексу України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. 37. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. 38. Відповідно до вимог статті 15 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, зокрема, щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 39. Разом з тим підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав. 40. Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України як господарську діяльність у цьому Кодексі розуміють діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. 41. У частині другій статті 3 цього Кодексу зазначено, що господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). 42. Судами попередніх інстанцій встановлено, що і позивач, і відповідач на момент звернення з позовом до суду зареєстровані як фізичні особи-підприємці, що підтверджується витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 43. Крім того, предметом спору є нежитлове приміщення, яке використовувалося для підприємницької діяльності як відповідачем (вид діяльності: 68.20 - надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна), так і позивачем (вид діяльності: 03.22 - прісноводне рибництво (аквакультура), 46.23 - оптова торгівля живими тваринами, 47.76 - роздрібна торгівля квітами, рослинами, насінням, добривами, домашніми тваринами та кормами для них у спеціалізованих магазинах). 44. Отже, як установили суди попередніх інстанцій, договір оренди приміщення укладено для ведення підприємницької діяльності - розміщення зоомагазину, це приміщення використовувалось для підприємницької діяльності як відповідачем, так і позивачем. 45. Тобто між сторонами позовного провадження існували правовідносини, які притаманні господарській діяльності, господарським правовідносинам. 46. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спір у цій справі за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах. Щодо способу захисту прав 47. Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога ФОП Авдєєнко О.В. зобов'язати відповідача прийняти нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. 48. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України захист цивільних прав та інтересів здійснюється у встановленому порядку судом шляхом: визнання цих прав; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусового виконання обов'язку в натурі; зміни правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та іншими способами відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. 49. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. 50. У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі (частина перша статті 785 Цивільного кодексу України). Таким чином, повернення майна наймодавцеві є обов'язком наймача. Певному обов'язку завжди кореспондує відповідне право іншої сторони, а не її обов'язок. 51. По суті, предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з орендного користування та підписання акта приймання-передачі є (а) зверненням за захистом не права, а обов'язку, (б) примушенням особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов'язком. 52. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту цивільного права не передбачено законом, оскільки він не підпадає під примусове виконання обов'язку в натурі, передбачене пунктом 5 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України. 53. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що при ухваленні судових рішень у цій справі суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права щодо встановлення ефективним способом відновлення порушеного права позивача зобов'язати відповідача прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. 54. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог щодо зобов'язання прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили є помилковими з огляду на те, що така вимога позивача не є правильно обраним способом захисту своїх інтересів. 55. Стосовно позовної вимоги позивача про визнання Договору від 01 грудня 2015 року припиненим з 01 червня 2017 року Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 56. Статтею 20 Господарського кодексу України та статтею 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. 57. Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. 58. Зазначеними правовими нормами не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення може відбуватися шляхом розірвання договору. 59. Звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати. Водночас відповідно до абзацу 2 частини другої статті 20 Господарського кодексу України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. 60. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в позові в частині визнання договору припиненим з 01 червня 2017 року з підстав, викладених у цій постанові. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 61. Відповідно до частин першої, третьої статті 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 62. Відтак касаційну скаргу потрібно задовольнити частково, а судові рішення, що оскаржуються в частині зобов'язання прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення - про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині судові рішення залишити без змін. Щодо судових витрат 63. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 64. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови в позові судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача. 65. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 315 цього Кодексу в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинні бути зазначені: новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 66. Оскільки в цій справі Верховний Суд приймає нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог, судовий збір за розгляд апеляційної та касаційної скарг покладається на позивача у справі. 67. Однак за матеріалами справи Воробйов А.О. звільнений від сплати судового збору відповідно до положень пункту 9 статті 5 Закону України "Про судовий збір" як інвалід II групи, а тому ним не було сплачено судовий збір за подачу апеляційної та касаційної скарг, а отже, розподіл судових витрат не здійснюється. Висновок щодо застосування норм права 68. За змістом статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову),з урахуванням приписів Цивільного кодексу України, оскількиспірний договір оренди укладено для ведення підприємницької діяльності між позивачем і відповідачем, які на момент звернення з позовом до суду зареєстровані як фізичні особи-підприємці, то з огляду на суб'єктний склад учасників цього спору, предмет та підстави позову у справі цей спір є підвідомчим господарським судам. 69. Предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з орендного користування та підписання акта приймання-передачі є (а) зверненням за захистом не права, а обов'язку, (б) примушенням особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов'язком. Керуючись статтями 300-302, 306, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Воробйова Анатолія Олексійовича задовольнити частково. 2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року та рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у справі N 905/2260/17 в частині зобов'язання фізичної особи-підприємця Воробйова Анатолія Олексійовича прийняти від фізичної особи-підприємця Авдєєнка Олега Вікторовича нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в місті Маріуполь за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. 3. В іншій частині постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року та рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у справі N 905/2260/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
- 1 ответ
-
- 1
-
- большая палата
- расторжение договора
-
(и еще %d)
Отмечено тегом:
-
Р І Ш Е Н Н Я ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 березня 2017 року Соснівський районний суд м. Черкаси у складі: головуючого судді Мельник І.О. за участю секретаря - Хоменко А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Черкаси цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства "Банк «ОСОБА_1 та кредит" до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства "Банк «ОСОБА_1 та кредит", третя особа приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договорів недійсними та зобовязання вчинити певні дії, в с т а н о в и в: Публічне акціонерне товариство «Банк «ОСОБА_1 та кредит» звернулося з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовні вимоги мотивує тим, що 10 липня 2007 року між «Банк «ОСОБА_1 та кредит» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 907-ЧД, згідно з п. 2.1 якого банк надав позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості , поворотності, строковості, платності кредитні ресурси в розмірі 30000,00 доларів США з оплатою по процентній ставці 11 процентів річних. Відповідно до п. 3.1. кредитного договору видача кредитних ресурсів за цим договором проводиться на підставі письмової заяви позичальника за погодженням із банком. АТ «Банк «ОСОБА_1 та кредит» виконав свої зобовязання за кредитним договором у повному обсязі, надавши позичальнику кредитні кошти. Згідно з п. 3.2. кредитного договору позичальник зобовязується повністю повернути кредитні ресурси отримані за договором до 09 липня 2020 року. Погашення проводиться шляхом зарахування відповідної суми на позичковий рахунок. Позичальник зобовязується в термін до 10 числа кожного місяця здійснювати погашення позичкової заборгованості за виданими кредитними ресурсами у розмірі 192,31 дол. США, згідно Графіка зниження розміру заборгованості. Позичальником було допущено прострочення сплати чергових платежів, в звязку з чим виникла прострочена заборгованість. Станом на 04.04.2016 заборгованість позичальника за кредитним договором складає 789838,89 гривень, з яких 9999,76 дол. США, що в еквіваленті по курсу НБУ становить 261078,73 гривень сума строкової заборгованості по основному боргу кредиту; 4267,09 дол. США, що в еквіваленті по курсу НБУ становить 111407,32 гривні сума простроченої заборгованості по основному боргу кредиту; 152,57 дол. США, що в еквіваленті по курсу НБУ становить 3983,37 гривні сума заборгованості по відсоткам; 1780,19 дол. США, що в еквіваленті по курсу НБУ становить 46478,09 гривні сума простроченої заборгованості по відсоткам; 303,00 гривні сума строкової заборгованості по щомісячній комісії; 3711,95 гривні - сума простроченої заборгованості по щомісячній комісії; 362876,42 гривні пеня за прострочення заборгованості по основному боргу кредиту та відсоткам. Виконання кредитних і супровідних зобовязань позичальника перед АТ «ОСОБА_1 та кредит» забезпечується порукою ОСОБА_3, відповідно до укладеного з банком договору поруки від 03 липня 2007 року. Виходячи з п. 1.1. договору поруки поручитель зобовязується перед кредитором відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобовязань за кредитним договором № 907-ЧД від 10.07.2007 р. Підставою договору поруки є дійсна вимога кредитора, встановлена кредитним договором (п. 1.2. договору поруки). Відповідно до п. 2.1 договору поруки у випадку невиконання боржником зобовязань за кредитним договором, боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. У звязку з вищевикладеним просить суд стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3 солідарно на користь ПАТ «Банк «ОСОБА_1 та кредит» заборгованість за кредитним договором № 907-ЧД від 10.07.2007 в сумі 789838,89 гривень та судові витрати в розмірі 11847,58 гривень. В свою чергу відповідач ОСОБА_2, не погоджуючись із заявленим позовом, звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просить визнати недійсним кредитний договір № 907-ЧД від 10.07.2007, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю банк "ОСОБА_1 та кредит" та ОСОБА_2, договір іпотеки № 907-ЧД від 10.07.2007, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю банк "ОСОБА_1 та кредит" та ОСОБА_2, договір поруки № 907-ЧД від 03.07.2007, між товариством з обмеженою відповідальністю банк "ОСОБА_1 та кредит" та ОСОБА_3, та зобов'язати приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_4 виключити з державного реєстру іпотек запис про обтяження належної ОСОБА_2 квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, 18000, зняти заборону відчуження цього майна та виключити з єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис про обтяження. В судовому засіданні представник позивача ПАТ «Банк «ОСОБА_1 та кредит» ОСОБА_5 позов підтримав та просив його задовольнити, проти зустрічного позову заперечував та вважав вимоги ОСОБА_2 безпідставними. Суду пояснив, що з точки зору закону усі товариства належать до однієї організаційно-правової форми юридичної особи. Тому навіть зміна виду товариства, наприклад, з товариства з обмеженою відповідальністю на публічне акціонерне товариство не є перетворенням. Надати суду оригінал документу, яким підтверджується факт отримання кредитних коштів банк не може, через його знищення. Проте, вважає, що факт отримання кредитних коштів ОСОБА_2 опосередковано підтверджується документами, наявними в кредитній справі, зокрема: нотаріально посвідченою заявою продавця квартири (предмету іпотеки), відповідно до якої вона отримала у покупця 30000 доларів США (саме 30000 доларів США отримав позичальник за спірним кредитним договором) та заявами ОСОБА_2 на купівлю валюти на погашення кредитної заборгованості. Вважає, що ОСОБА_2 пропущено строк позовної давності для звернення до суду. Відповідач ОСОБА_2 та його представник за довіреністю в судовому засіданні проти позову заперечували, просили у його задоволенні відмовити з підстав, викладених у зустрічному позові, оскільки сторони кредитного договору № 907-ЧД від 10.07.2007 при його укладенні не дотримались ч. 1-3 ст. 203 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання договору недійсним. Крім того, пояснили, що банком не надано жодного доказу на підтвердження факту отримання позичальником грошових коштів. Відповідач ОСОБА_3, тертя особа ОСОБА_4 в судове засідання не зявилися, про причини неявки суду не повідомили, належним чином повідомлялися про дату та час розгляду справи. Заслухавши сторони та їх представників, дослідивши письмові матеріали справи та докази в їх сукупності, на підставі повного, обєктивного та всебічного дослідження, суд встановив наступне. 10 липня 2007 року між товариством з обмеженою відповідальністю банк «ОСОБА_1 та кредит» було укладено кредитний договір № 907-ЧД, за умовами якого банк надає, а позичальник отримує кредит у сумі 30000,00 доларів США терміном до 09 липня 2020 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11 % річних. Повернення кредитних коштів та сплату відсотків за користування кредитом належало здійснювати до 10 числа кожного місяця шляхом внесення готівки до каси банку або шляхом зарахування суми на позичковий рахунок згідно графіка. 03 липня 2007 року в забезпечення виконання ОСОБА_2 зобовязань за кредитним договором № 907-ЧД від 10 липня 2007 року між банком і ОСОБА_3 був укладений договір поруки, за умовами якого поручитель зобовязався відповідати перед кредитором у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобовязань за кредитним договором № 907-ЧД від 10.07.2007 р., укладеним між кредитором та боржником, відповідно до якого боржникові наданий кредит у розмірі 30000,00 гривень зі сплатою 11 % річних. 10 липня 2007 року між банком і ОСОБА_2 укладено договір іпотеки в забезпечення вимог банку за кредитним договором 907-ЧД від 10 липня 2007 року. За умовами договору іпотеки ОСОБА_2 передав, а товариство з обмеженою відповідальністю банк «ОСОБА_1 та кредит» прийняло в іпотеку квартиру АДРЕСА_2. За змістомкредитного договору за № 907-ЧД від 10 липня 2007 року, кредитодавцем є юридична особатовариство з обмеженою відповідальністю Банк ОСОБА_1 та Кредит. Фізичною особою, яка діє від імені ТОВ Банк ОСОБА_1 та Кредит у преамбулі договору зазначена начальник відділення № 5 Обласної полтавської філії Банку ОСОБА_1 та Кредит ТОВ ОСОБА_6, яка діє на підставі довіреності від ОСОБА_7, який в свою чергу діє від імені товариства з обмеженою відповідальністю Банк ОСОБА_1 та Кредит. Разом з тим, в п. 8 кредитного договору реквізити та підписи сторін від імені банку договір підписано від імені ОСОБА_8, начальника відділення № 4, із вказанням реквізитів відділення № 4, проте з прикладенням печатки відділення № 5. Представник позивача не зміг пояснити вказаних розбіжностей. За змістом договору поруки № 907-ЧД, він укладений поручителем ОСОБА_3 та банком 03 липня 2007 року, тобто до виникнення обовязку у позичальника згідно кредитного договору № 907-ЧД від 10 липня 2007 року, що суперечить частині 1 статті 553 Цивільного кодексу України. Відповідно до п. 1.1. договору поруки № 907-ЧД від 03.07.2007 поручитель зобовязався відповідати перед кредитором у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобовязань за кредитним договором № 907-ЧД від 10.07.2007, укладеним між кредитором та боржником, відповідно до якого боржникові наданий кредит у розмірі 30000,00 гривень зі сплатою 11 % річних. Таким чином, заява банку про наявність солідарного обовязку у поручителя і боржника не підтверджується матеріалами справи, оскільки згідно з умовами договору поруки ОСОБА_3 поручилась за кредит частково, у розмірі 30000,00 гривень. Суд констатує, що на вимогу суду позивачем не надано оригіналів первинних документів, які б підтверджували факт надання ОСОБА_2 кредитних коштів шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування коштів на рахунок, зазначений в п. 2.2. кредитного договору. Крім цього, позивачем не надано до суду оригіналів документів, які б підтверджували факт сплати ОСОБА_2 заборгованості по кредитному договору (касових або інших розрахункових первинних документів), які б вказували на виконання позичальником своїх зобовязань по кредитному договору. В судовому засіданні судом було оглянуто кредитну справу та встановлено, що в ній відсутній оригінал документу про видачу 30000,00 доларів США. Пояснення представника позивача про знищення відповідних документів через сплив строків їх зберігання суд оцінює критично зважаючи на наступне. Порядок видачі коштів в готівковій та безготівковій формі регламентовано Постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 «Про затвердження Інструкції про касові операції в банках України». Так, відповідно до пункту 1 глави 1 розділу 3 Інструкції НБУ № 337 зазначено, що до касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, належать: заява на переказ готівки (додаток 6), прибутково-видатковий касовий ордер (додаток 7), заява на видачу готівки (додаток 8), прибутковий касовий ордер (додаток 9), видатковий касовий ордер (додаток 10), грошовий чек (додаток 11), а також рахунки на сплату платежів та документи, установлені відповідною платіжною системою для відправлення переказу готівки та отримання його в готівковій формі. Відповідно до п. 3.2 глави 3 розділу IV Інструкції НБУ №337 зазначено, що з каси банку готівка національної валюти видається за такими видатковими документами: за заявою на видачу готівки фізичним особам з поточних, вкладних (депозитних) рахунків та фізичним і юридичним особам переказ без відкриття рахунку (з представленням юридичною особою довіреності на уповноважену особу) за операціями з клієнтами (видача кредиту тощо). Відповідно до п. 3.10 глави 3 розділу IV Інструкції НБУ № 337 зазначено, що видача банком (філією, відділенням) готівки іноземної валюти за кредитом в іноземній валюті здійснюється із використанням поточного рахунку клієнта відповідно до укладених між ними договорів. Згідно з статтею 220 Переліку документів, що утворюються в діяльності Національного банку України та банків України, із зазначенням строків зберігання, затвердженого постановою Національного банку України N 601 від 08.12.2004 документи (статут, кредитний договір, заяви-зобовязання, гарантійні листи, обґрунтування, розрахунки ефективності та окупності витрат, висновки, розпорядження, дозволи, фінансові звіти, статистичні відомості) про видачу й оформлення позик, кредитів, що видані банками юридичним і фізичним особам у національній та іноземних валютах зберігаються у банках України протягом 5 років після погашення позики. Таким чином, зважаючи, що термін кредиту до 09 липня 2020 року, строк знищення документів про видачу кредиту станом на день розгляду справи згідно з постановою Національного банку України N 601 від 08.12.2004 ще не настав. Згідно з договором купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 від 09.07.2007 та заяви ОСОБА_9 про отримання коштів вбачається, що грошове зобовязання виражене в гривні, тому посилання представника банку на ці докази як на підтвердження факту отримання кредиту у доларах США суд оцінює критично. Відповідно до ч. 1ст. 131 ЦПК України сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Згідно з частиною першою статті 638 та частиною першою статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту досягнення в належній формі згоди з усіх істотних умов договору. На підставі частини другоїстатті 640 ЦК України у разі, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії. Згідно зст.1046 Цивільного кодексу Українидоговір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до ч. 3ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до ч. 2 ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Виходячи з положень ч. 4 ст. 60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження своїх позовних вимог, оскільки не надано доказів передачі грошових коштів ОСОБА_2 Таким чином, оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд не вбачає підстав для задоволення первісного позову. Пунктом 1.3. Статуту банку передбачено, що відкрите акціонерне товариство "Банк "ОСОБА_1 та Кредит" створено шляхом перетворення Банку "'ОСОБА_1 та Кредит", товариство з обмеженою відповідальністюувідкрите акціонерне товариство згідно із рішенням Загальних зборів учасників Банку (протокол №3 від 15.12.2006) і рішенням Установчих зборів Банку (протокол .N'1 від 12 квітня 2007 року). Відповідно до абз. 6 п. 1.3 статуту банку ОСОБА_1 є правонаступником щодо всіх прав та зобовязань відкритого акціонерного товариства «Банк «ОСОБА_1 та кредит», Банку «ОСОБА_1 та кредит» товариства з обмеженою відповідальністю, комерційного банку «ОСОБА_1 та кредит», комерційного банку «ОСОБА_1 і кредит» та комерційного банку «ОСОБА_1 ділового співробітництва». За інформацією в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 02.07.2007 р. до реєстру внесено запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи - товариства з обмеженою відповідальністю банк «ОСОБА_1 та кредит» за № 10741120016009118. Згідноз ст. 1 ч. 1 ЦК України що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майновівідносини(цивільнівідносини),засновані на юридичній рівності,вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Відповідно до ст. 2 ч. 1ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи таюридичні особи. Згідно зст.80 ч. 1ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільноюправоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Відповідно до ст. 87 ч. 4ЦК України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації і що цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Частини 1, 2 статті 104 ЦК Українивизначають, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особамправонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Юридична особа є такою,що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Ст.108 ЦК Українипередбачено, що перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи. Частини 1, 2, 7 ст. 26 Закону України Про банки і банківську діяльність (в редакції чинній на момент спірних правовідносин) визначають, що реорганізація банку здійснюється добровільно за рішенням його власників або примусово за рішенням Національного банку України. Перетворення передбачаєзмінуорганізаційно-правовоїформи товариства. Реорганізація може здійснюватися шляхомзлиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення. Частина 2 статті 27 Закону України Про банки і банківську діяльністьвизначила, що реорганізація за рішенням власників банку здійснюється згідно із законодавством України про господарські товариства за умови попереднього дозволу Національного банку України. Відповідно до ст. 28 Закону України Про банки і банківську діяльність банк вважається реорганізованим з моменту внесення Національним банком України змін до Державного реєстру банків. Згідно з ч. 1 ст. 3Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осібпідприємців дія цьогоЗаконупоширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб - підприємців. В пункті 3 Прикінцевих положень Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осібпідприємців зазначено, що закони, нормативно-правові акти, прийняті до набраннячинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону. Відповідно до ч. 15 ст. 37 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осібпідприємців перетворення вважається завершеним з моментудержавноїреєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється у результаті перетворення. Згідно з ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бутиодносторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Враховуючи час та порядок припинення ТОВ Банк ОСОБА_1 та Кредит та державну реєстрацію ВАТ Банк ОСОБА_1 та Кредит, суд вважає, що кредитний договір за № 907-ЧД від 10 липня 2007 року є недійсним, з підстав участі у його укладенні, як сторони по договору, юридичної особи, яка на дату підписання цього договору була вже припинена, а підписання цього договору від імені припиненої юридичної особи її представником за довіреністю, повноваження котрої вважаються припиненими з часу припинення юридичної особи, яка надала цю довіреність, є незаконним. Відповідно до ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Підстав для застосування позовної давності щодо зустрічних позовних вимог суд не вбачає, оскільки лише з винкненням спору про заборгованість за кредитним договором ОСОБА_2 дізнався про порушення своїх прав та інтересів. Таким чином, вимоги позивача за зустріним позовом підлягають задоволенню у повному обсязі. Керуючись ст.ст. 15-16, 80, 92, 95, 108, 203, 215, 237, 242, 244, 548, 626 ЦК України, Законом України «Про банки і банківську діяльність", ст.ст. 5, 10, 11, 57-60, 212-215, 218 ЦПК України, суд, В И Р І Ш И В: В задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Банк «ОСОБА_1 та кредит» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Банк «ОСОБА_1 та кредит», третя особа приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договорів недійсними та зобовязання вчинити певні дії задовольнити. Визнати недійсним кредитний договір № 907-ЧД від 10.07.2007 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю ОСОБА_1 «ОСОБА_1 та кредит», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Банк «ОСОБА_1 та кредит», та громадянином України ОСОБА_2. Визнати недійсним договір іпотеки № 907-ЧД від 10.07.2007 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю ОСОБА_1 «ОСОБА_1 та кредит», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Банк «ОСОБА_1 та кредит», та громадянином України ОСОБА_2, який посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за № 4393. Визнати недійсним договір поруки № 907-ЧД від 03.07.2007 року, між товариством з обмеженою відповідальністю ОСОБА_1 «ОСОБА_1 та кредит», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Банк «ОСОБА_1 та кредит», та громадянкою України ОСОБА_3. Виключити з державного реєстру іпотек запис про обтяження належної ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2, зняти заборону відчуження квартири АДРЕСА_2 та виключити з єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис про обтяження квартири АДРЕСА_2. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Черкаської області через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Головуючий І.О. Мельник http://reyestr.court.gov.ua/Review/65203741
-
Державний герб України Постанова Іменем України 19 вересня 2018 року м. Київ справа № 752/11447/16-ц провадження № 61-11911св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Штелик С. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», відповідач - ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року у складі судді Мирошниченко О. В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепи О. В., Іванченка М. М., ВСТАНОВИВ: У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») про розірвання договору кредиту, який після зміни предмета позову стосувався визнання договору кредиту припиненим. Позовна заява мотивована тим, що між ОСОБА_6 та акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», був укладений договір кредиту від 30 серпня 2007 року № 825/2-40/1/7-090 (далі - договір кредиту), на умовах якого позивач отримала у банку кредитні кошти у розмірі 52 000,00 дол. США зі сплатою за користування кредитом 12,75 % річних, кінцева дата погашення кредиту - 10 серпня 2014 року. У зв'язку з порушенням строків погашення кредиту 01 листопада 2011 року банк звернувся до третейського суду з позовом до ОСОБА_3 та поручителя за кредитним договором про повернення всієї суми кредиту. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків від 28 лютого 2011 року задоволено позов банку та стягнуто з позичальника і поручителя на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 396 823,70 грн заборгованості за договором кредиту та витрати, пов'язані з розглядом спору. Позивач зазначала, що, пред'явивши позов до ОСОБА_3 та поручителя, банк змінив в односторонньому порядку кінцевий строк повернення коштів. З урахуванням уточнень позовних вимог, посилаючись на те, що відповідно до пункту 4.5 умов договору строк повернення кредиту сплинув через 60 календарних днів з моменту останнього платежу за кредитом, позивач просила встановити, що зобов'язання за договором кредиту припинились 22 вересня 2009 року у зв'язку із закінченням строку договору. У листопаді 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором кредиту. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 неналежно виконує свої зобов'язання за договором кредиту, забезпеченим договором поруки від 30 серпня 2007 року № 852/4-40/11/7-059 (далі - договір поруки), який було укладено між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 як поручителем, і станом на 12 квітня 2016 року за кредитом утворилась заборгованість у розмірі 79 685,50 дол. США. Оскільки рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків від 28 лютого 2011 року про дострокове стягнення кредиту залишається невиконаним, ПАТ «Укрсоцбанк» продовжив нарахування процентів за користування кредитом у розмірі 18 187,20 дол. США, що еквівалентно 465 057,60 грн, та пеню за несвоєчасне повернення процентів у розмірі 13 378,54 дол. США, що еквівалентно 342 097,28 грн. З цих підстав банк просив стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 заборгованість за процентами та неустойку на загальну суму 807 154,88 грн. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано договір кредиту від 30 серпня 2007 року № 825/2-40/1/7-090, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3, припиненим з 22 вересня 2009 року. Стягнуто з ПАТ «Укрсоцбанк» у дохід держави судовий збір у сумі 640 грн. У задоволенні зустрічного позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зобов'язання за договором кредиту припинились достроково на підставах, встановлених у договорі кредиту. Відмовляючи у позові банку, суд виходив з того, що строк позовної давності сплинув 23 вересня 2012 року, а вимоги банку пред'явлені до суду 02 листопада 2016 року поза межами строку позовної давності. Також суд дійшов висновку, що позовні вимоги банку є необґрунтованими та недоведеними. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки зобов'язання за договором кредиту є припиненими достроково у зв'язку зі зміною умов зобов'язання та спливу строку користування кредитом. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції щодо вирішення позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк», суд апеляційної інстанції також виходив з того, що банк пропустив строк позовної давності. У лютому 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пункт 4.5 договору кредиту, згідно з яким у разі невиконання позичальником обов'язків щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом (пункти 3.3.7 та 3.3.8 цього ж договору) протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплинув, не є строком договору кредиту в розумінні частини першої статті 631 ЦК України та не може розглядатись як зміна строку дії договору кредиту, оскільки не відповідає статті 252 ЦК України щодо визначення строку роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Також ПАТ «Укрсоцбанк» зазначає, що оскільки зобов'язання за договором кредиту не припинились, то суди безпідставно та неправомірно задовольнили позовні вимоги ОСОБА_3 Ухвалою Верхового Суду від 23 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу із суду першої інстанції. У травні 2018 року ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_3 подав до суду касаційної інстанції відзив, у якому просив касаційну скаргу банку залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та ухвалу суду першої інстанції - залишити без змін. Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що строк користування кредитом вважається таким, що сплинув 22 вересня 2009 рокуі банк пропустив строк звернення до суду з цим позовом. Оскільки ОСОБА_3 просила застосувати до вимог банку наслідки спливу строку позовної давності, вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали зобов'язання за договором кредиту припиненими та відмовили у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк». Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У травні 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Суди встановили, що 30 серпня 2007 року ОСОБА_3 уклала з АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», договір кредиту та отримала кошти в сумі 52 000,00 дол. США, зі сплатою 12,75 % річних. Погашення коштів мало здійснюватись відповідно до графіка, встановленого у пункті 1.1 договору кредиту, кінцевий термін повернення кредиту - 10 серпня 2014 року. У пункті 2.4 та підпункті 2.4.1 пункту 2.4 договору кредиту передбачено, що проценти за користування кредитом нараховуються щомісяця 28-31 числа місяця, а їх сплата здійснюється не пізніше десятого числа місяця, наступного за тим, у якому були нараховані проценти. Згідно з підпунктами 3.3.7 та 3.3.8 пункту 3.3 договору кредиту позичальник зобов'язаний сплатити проценти за використання кредиту і своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями. Також 30 серпня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк» (правонаступник - ПАТ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_5 укладено договір поруки, відповідно до пункту 1.1 якого поручитель зобов'язувався відповідати за виконання позичальником зобов'язань за договором кредиту щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом та штрафних санкцій. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 лютого 2011 року задоволено вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_7 та ОСОБА_5, достроково стягнуто з них заборгованість за договором кредиту у сумі 396 823,70 грн, а саме: 37 762,94 дол. США неповернутого кредиту, 5 900,39 дол. США процентів за користування кредитом, 4 680,00 дол. США штрафу та 14 379,62 грн. пені, витрат, пов'язаних з вирішенням спору. Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Згідно із статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України). Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. У пункті 4.5 договору кредиту передбачено, що в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Аналогічні положення містить пункт 7.5 договору кредиту. Зазначеними пунктами кредитного договору сторони врегулювали питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення. Суди встановили, що ОСОБА_3 припинила сплачувати чергові платежі за кредитом з 22 липня 2009 року. Зазначене свідчить про неналежне виконання позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 договору кредиту, а тому відповідно до пункту 4.5 цього ж договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 22 вересня 2009 року. Установивши зазначені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення вимог позивача про визнання договору кредиту припиненим. Також суди встановили, що ПАТ «Укрсоцбанк» раніше (01 листопада 2010 року) зверталось до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків з вимогами до позичальника та поручителя щодо стягнення всієї суми заборгованості за договором кредиту. У справі ПАТ «Укрсоцбанк» звернулось до суду із зустрічним позовом до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості за процентами за період з 01 листопада 2010 року до 12 квітня 2016 року та пені за несвоєчасне повернення процентів. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимог банку за спливом строків позовної давності. Проте зазначений висновок не може вважатись правильним з огляду на наступне. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги банку про стягнення таких процентів позовна давність не може бути застосована (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №14-10цс18). Банк не мав права нараховувати проценти за договором кредиту після спливу строку виконання основного зобов'язання (22 вересня 2009 року), тому його вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими, позовна давність не може бути застосована. Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підстави для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Оскільки під час вирішення справи суди неправильно застосували норми матеріального права, то на підставі статті 412 ЦПК України постановлені у справі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» слід скасувати з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зазначених вимог за необґрунтованістю. Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором кредиту скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні зазначених вимог за необґрунтованістю. У решті рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. М. Сімоненко С. П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/76746246
-
Добрый день! Прошу совета. Можно ли считать, что согласно п. 2.6.3 кредитного договора (фото прилагается), если заемщик повышение процентной ставки не одобрил, новый договор не подписал, то срок выполнения основного обязательства был изменен. А это значит, что "після зміни сторонами строку виконання зобов'язання усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 2.6.3 та 2.6.1 договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі протягом 10 робочих днів, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після цього не підлягають виконанню."
-
- увеличение процентной ставки
- прекращение ипотеки
-
(и еще %d)
Отмечено тегом:
-
Постанова Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 548/981/15-ц Провадження N 14-182 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєв В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Панченка О.О., Обідіної О.І., Прядкіної О.В. Учасники справи: позивач: Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит", відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 25 червня 2015 року позивач звернувся до суду з вимогою звернути стягнення на предмет іпотеки, власником якого є відповідач, а саме на магазин загальною площею 64,4 кв. м і земельну ділянку площею 0,0192 га за адресою: АДРЕСА_1 (далі - предмет іпотеки). Позивач також просив суд надати йому право реалізації предмета іпотеки й інші повноваження для забезпечення його продажу та збереження. 2. Мотивував тим, що 27 березня 2007 року позивач і ОСОБА_7 (далі - позичальник) уклали кредитний договір N МКЛМ-40-07 (далі - кредитний договір), згідно з умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 40 000 доларів США до 26 березня 2022 року. 3. Цього ж дня для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором позивач і відповідач уклали договір поруки N МПМ-40/1-07, а також договір іпотеки N МЗМ-40-07 (далі - договір іпотеки), відповідно до умов якого відповідач передала позивачеві в іпотеку предмет іпотеки. 4. Позичальник зобов'язання належно не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 338 817,15 грн. 5. 25 серпня 2009 року Хорольськийрайонний суд Полтавської області ухвалив рішення у справі N 2-421/09, яким розірвав кредитний договір і стягнув солідарно з позичальника та поручителів - відповідача, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 - заборгованість у розмірі 338 817,15 грн. 6. Вказане судове рішення не виконувалося, з огляду на що станом на 26 травня 2015 року заборгованість за кредитним договором склала 4 533 852,80 грн. для погашення якої позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. (2) Результати розгляду справи (2.1) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 7. 20 жовтня 2015 року Хорольський районний суд Харківської області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 8. Мотивував тим, що на відповідача не можна покласти відповідальність за договором іпотеки від 27 березня 2007 року, оскільки вона понесла відповідальність за невиконання кредитного договору як поручитель згідно з рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року. (2.2) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 20 липня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову: 9.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки; 9.2. Вирішив задовольнити вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 4 035 487,54 грн за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів; 9.3. Визнав за позивачем право від власного імені продати предмет іпотеки будь-якій особі шляхом продажу на прилюдних торгах зі встановленням такої початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації: для магазину - 474 620 грн. для земельної ділянки - 10 800 грн; 9.4. Надав позивачеві права підпису договору купівлі-продажу предмета іпотеки від імені продавця; одержати дублікати правовстановлюючих документів; отримати довідки і документи, що будуть необхідні для укладення та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу; отримати в органах Державного реєстру прав на нерухоме майно, нотаріуса витягу з Державного реєстру прав на предмет іпотеки; подавати від імені іпотекодавця в органи Державної реєстрації прав, нотаріусу документи, необхідні для здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки відповідно до отриманих дублікатів правовстановлюючих документів та отримувати останні; подавати відповідні заяви, документи й отримувати інші документи від імені іпотекодавця, які пов'язані з оформленням права власності; здійснювати будь-які платежі, що стосуються предмета іпотеки; отримати у КП "Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" дублікат технічного паспорта магазину; отримати в органах земельного кадастру, Виконавчому комітеті Хорольської міської ради Полтавської області дублікат державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого Виконавчим комітетом Хорольської міської ради Полтавської області 17 вересня 2004 року (кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1; цільове призначення земельної ділянки - для роздрібної торгівлі та комерційних послуг); 9.5. Надав нотаріусу за місцем посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна, що складає предмет іпотеки, право вилучити записи про це майно з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна та з Єдиного державного реєстру іпотек за заявою та повідомленням іпотекодержателя одноособово у момент посвідчення договору купівлі-продажу. 9.6. Передав предмет іпотеки з метою його збереження в управління позивачеві до моменту реалізації. 10. Апеляційний суд мотивував рішення тим, що розірвання кредитного договору, зобов'язання за яким невиконане, не є підставою для припинення іпотеки, а тому відповідач як майновий поручитель відповідає своїм майном за неналежне виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором. (2.3) Короткий зміст касаційної скарги та рішення суду касаційної інстанції 11. 9 серпня 2016 року відповідач звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Вказала, що позивач у 2016 році мав право звернення на предмет іпотеки лише у межах суми боргу, визначеного рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року у справі N 2-421/09. Крім того, стверджувала, що зареєстрована фізичною особою-підприємцем, а тому, на думку відповідача, справа мала розглядатися за правилами господарського судочинства. Просила скасувати рішення апеляційного суду та закрити провадження у справі. 12. 22 березня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою касаційну скаргу відповідача з мотивів її необґрунтованості залишив без задоволення. (3) Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами (3.1) Короткий зміст заяви про перегляд рішення суду апеляційної інстанції 13. 17 жовтня 2017 року відповідач подала до Апеляційного суду Полтавської області заяву про перегляд його рішення від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами. 14. Мотивувала тим, що Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц визнав недійсною додаткову угоду від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, умовами якої за користування кредитними коштами встановлена збільшена відсоткова ставка у розмірі 16 % річних. Оскільки наданий банком розрахунок кредитної заборгованості, який був узятий до уваги апеляційним судом, базувався на відсотковій ставці 16 % річних за кредитом, то вказане судове рішення, на думку відповідача, мало бути переглянуте за нововиявленими обставинами. (3.2) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 15. 21 грудня 2017 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким частково задовольнив заяву відповідача: 15.1. Скасував рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог за заборгованістю за кредитом на загальну суму 4 035 487,54 грн; 15.2. Ухвалив в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову: задовольнити вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 3 009 561,36 грн за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів. 16. Вказану суму суд визначив, провівши перерахунок кредитної заборгованості за відсотковою ставкою 10 %, яка була встановлена кредитним договором. 17. Частково задовольняючи заяву відповідача та скасовуючи рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог, апеляційний суд вважав, що на час розгляду справи не було відомо про незаконність нарахування позивачем підвищеної відсоткової ставки у розмірі 16 % річних, що суттєво для вирішення спору. (3.3) Короткий зміст вимог касаційної скарги 18. 18 січня 2018 року відповідач подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року та закрити провадження у справі з огляду на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. (3.4) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 19. 23 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження. 20. 15 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до судового розгляду. 21. 18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки відповідач оскаржує рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. У касаційній скарзі відповідач вказує на те, що апеляційний суд, беручи до уваги оновлений банком розрахунок кредитної заборгованості за період з 2007 по 2017 роки, не врахував, що вказаний розрахунок включає період, який не був предметом дослідження ні судом першої інстанції у 2015 році, ні апеляційним судом у 2016 році, та включає періоди нарахування заборгованості поза межами позовної давності. 23. Крім того, апеляційний суд не врахував, що Хорольський районний суд Полтавської області від 25 серпня 2009 року у рішенні в справі N 2-421/09 вже стягнув з відповідача як поручителя за період 2007-2009 років заборгованість за кредитним договором, а тому повторне її стягнення за цей період є протиправним. 24. Також відповідач вважає, що апеляційний суд безпідставно не застосував пункт 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, хоча відповідач як на момент укладання договору іпотеки, так і на момент розгляду справи в суді, є фізичною особою-підприємцем, а тому спір, на думку відповідача, має розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Позиція позивача 25. 13 березня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Вказує на те, що надав розрахунок загальної заборгованості за кредитним договором, що підлягає до сплати боржником за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року. 26. Рішенням апеляційного суду від 20 липня 2016 року, залишеним без змін касаційним судом 22 березня 2017 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів; задоволено вимоги про стягнення заборгованості за кредитом у сумі 4 035 487,54 грн. з них: 325 870,47 грн - заборгованість за кредитним договором за рішенням суду від 25 серпня 2009 року, 3 709 617,07 грн - проценти за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року та пеня (34 874 доларів США - проценти і 2 934 308,63 грн - пеня за прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту та процентів за кредитом). 27. Розглянувши заяву про перегляд рішення апеляційного суду від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами, Апеляційний суд Полтавської області у рішенні від 21 грудня 2017 року за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів задовольнив вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 3 009 561,36 грн. з них: 325 870,47 грн - заборгованість за кредитним договором за рішенням суду від 25 серпня 2009 року; 460 644,80 грн - заборгованість за процентами за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року; 2 223 046,09 грн - заборгованість за пенею за прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту та процентів за кредитом. 28. Вказану суму суд визначив, провівши перерахунок кредитної заборгованості за відсотковою ставкою 10 %, яка була встановлена кредитним договором у зв'язку з визнанням недійсною рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц додаткової угоди від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, умовами якої за користування кредитними коштами була встановлена збільшена відсоткова ставка у розмірі 16 % річних. 29. Позивач вважає необґрунтованим твердження відповідача про те, що суд мав право звернути стягнення на предмет іпотеки лише в межах суми, вказаної у рішенні Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року. 30. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 31. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і житлових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 32. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 33. Предметом спору у цій справі є звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки не виконувалось рішення Хорольського районного суду Полтавської областівід 25 серпня 2009 року у справі N 2-421/09, яким розірвано кредитний договір і стягнуто заборгованість за ним у розмірі 338 817,15 грн солідарноз позичальника та поручителів. 34. Позовні вимоги спрямовані на захист цивільних прав позивача, що виникають із кредитних правовідносин і не залежать від наявності у відповідача як поручителя, який уклав договір поруки та договір іпотеки як фізична особа, статусу підприємця. 35. Згідно з частиною першою статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. 36. Фізична особа здійснює право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України). 37. Згідно з частиною першою статті 58 і частиною першою статті 128 Господарського кодексу (далі - ГК) України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи у порядку, визначеному законом. 38. Набуття статусу підприємця не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи. Наявність у відповідача статусу підприємця не може свідчити про те, що з моменту її державної реєстрації як фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і за договорами поруки й іпотеки. 39. Відповідач саме як фізична особа уклала договори поруки й іпотеки, забезпечивши виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором. А тому набула цивільні права й обов'язки у спірних правовідносинах не як суб'єкт господарювання. 40. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими твердження відповідача про те, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства лише тому, що відповідач зареєстрована фізичною особою-підприємцем. (1.2) Щодо законності й обґрунтованості рішення суду апеляційної інстанції 41. При перегляді судового рішення, зокрема, за нововиявленими обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову (частина п'ята статті 423 ЦПК України). 42. Предметом розгляду в суді апеляційної інстанції приухваленні рішення від 20 липня 2016 року, яке переглядається за нововиявленими обставинами, були вимоги позивача звернути стягнення на предмет іпотеки та надати позивачеві право реалізації предмета іпотеки й інші повноваження для забезпечення його продажу та збереження. 43. Відтак, частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції встановлював, зокрема, суму заборгованостіза кредитним договором, в межах якої позивач може звернути стягнення на предмет іпотеки. 44. Розглянувши заяву відповідача про перегляд рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами, Апеляційний суд Полтавської області у рішенні від 21 грудня 2017 року перерахував розмір кредитної заборгованості з урахуванням рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц, яким було визнано недійсною додаткову угоду від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, що встановлювала за користування кредитними коштами збільшену відсоткову ставку у розмірі 16 % річних. 45. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 46. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). 47. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 48. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). 49. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п'ята статті 263 ЦПК України). 50. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35). 51. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23). 52. Перевіряючи застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, переглядаючи судове рішення за нововиявленими обставинами, у межах заявлених позовних вимог суд апеляційної інстанції, досліджуючи рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року, не надав оцінки цьому рішенню щодо розірвання кредитного договору, включенню позивачем до заборгованості за цим договором передбачених ним процентів і пені після його розірвання, а також не надав оцінки правовому статусу відповідача як майнового поручителя за кредитним договором у правовідносинах з позивачем. 53. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). 54. Якщо кредитний договір розірвано у судовому порядку, суд, який розглядає справу, пов'язану з невиконанням зобов'язання за цим договором, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий в іпотеку поручителем, зобов'язаний надати оцінку встановленим рішенням суду обставинам щодо розірвання кредитного договору та наслідкам такого розірвання. 55. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина третя цієї статті). 56. Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов'язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору.Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 57. Після розірвання кредитного договору з огляду на те, що кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання, не припиняються окремі зобов'язання сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15), але в обсязі, що відповідає заборгованості, яка існувала до моменту розірвання договору. 58. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання (частина перша статті 559 ЦК України). 59. Право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (пункт 1 частини першої статті 593 ЦК України). 60. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац 2 частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"). 61. Відтак, розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов'язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов'язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов'язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов'язання, що виникло до моменту такого розірвання. 62. З огляду на вказане з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду, враховуючи її висновки, сформульовані у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15, конкретизувавши його відповідно до пунктів 55-61 цієї постанови. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 63. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою, а рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року - таким, що не ґрунтується на принципі верховенства права, не є законним і обґрунтованим. 64. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю, або для продовження розгляду. 65. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 66. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України). Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи (частина п'ята вказаної статті). 67. Отже, ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 68. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат необхідно здійснити за результатами розгляду справи. (3) Висновки про правильне застосування норм права 69. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). 70. Якщо кредитний договір розірвано у судовому порядку, суд, який розглядає справу, пов'язану з невиконанням зобов'язання за цим договором, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий в іпотеку поручителем, зобов'язаний надати оцінку встановленим рішенням суду обставинам щодо розірвання кредитного договору та наслідкам такого розірвання. 71. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина третя цієї статті). 72. Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов'язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 73. Після розірвання кредитного договору з огляду на те, що кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання, не припиняються окремі зобов'язання сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15), але в обсязі, що відповідає заборгованості, яка існувала до моменту розірвання договору. 74. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання (частина перша статті 559 ЦК України). 75. Право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (пункт 1 частини першої статті 593 ЦК України). 76. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац 2 частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"). 77. Відтак, розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов'язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов'язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов'язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов'язання, що виникло до моменту такого розірвання. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Апеляційного суду Полтавської області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 4 липня 2018 року.
-
Постанова Іменем України 27 червня 2018 року м. Київ справа N 347/1561/15 провадження N 61-5403св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Хопти С.Ф. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Черняк Ю.В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивач - ОСОБА_2, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс", представники відповідача: Матієвський Сергій Вікторович, Харинська Дар'я Сергіївна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області у складі судді Турянського І.Є. від 21 січня 2016 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області у складі колегії суддів: Мелінишин Г.П., Пнівчук О.В., Соколовського В.М. від 19 травня 2016 року, ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс") про визнання припиненими кредитного договору та договору іпотеки. Позовна заява мотивована тим, що 10 листопада 2006 року вона та акціонерний комерційний банк "ТАС - Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС - Комерцбанк"), правонаступником якого було публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), уклали кредитний договір, згідно з яким їй надано кредит у сумі 26 тис. доларів США з кінцевим терміном погашення 06 листопада 2016 року. У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за договором заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року з неї стягнуто заборгованість у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. та 1 тис. 820 грн судових витрат. У рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки. 28 листопада 2012 року ПАТ "Сведбанк" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" уклали договір факторингу, відповідно до умов якого банк відступив компанії право вимоги заборгованості за цим кредитним договором. Посилаючись на повне виконання судового рішення, просила визнати припиненими кредитний договір та договір іпотеки. У грудні 2015 року ТОВ "ФК "Вектор Плюс" звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних за порушення виконання грошового зобов'язання. Позовна заява мотивована тим, що ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2012 року розстрочено до 19 жовтня 2014 року виконання заочного рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року на 24 місяці зі сплатою щомісячно по 7 тис. 724 грн 95 коп. кредитної заборгованості та 75 грн 83 коп. судових витрат. Враховуючи, що фактичне виконання рішення відбулось 08 травня 2015 року позивач просив стягнути з ОСОБА_1 3 % річних за період з 20 жовтня 2014 року до 08 травня 2015 року у розмірі 3 тис. 77 грн 57 коп. Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року справи об'єднано в одне провадження. Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано кредитний договір, укладений 10 листопада 2006 року між ОСОБА_1 та АКБ "ТАС - Комерцбанк", і договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Ромовською О.В. 13 листопада 2006 року. У задоволенні зустрічного позову ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов ОСОБА_1 та розриваючи кредитний договір і договір іпотеки, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ОСОБА_1 надала докази погашення заборгованості в більшому ніж необхідно розмірі, то кредитне зобов'язання є припиненим, тому і зобов'язання за договором іпотеки припиняється. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 травня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "ФК "Вектор Плюс" задоволено частково. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ТОВ "ФК "Вектор Плюс" скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано припиненими кредитний договір від 10 листопада 2006 року та договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Ромовською О.В. 13 листопада 2006 року, укладені між ОСОБА_1 та АКБ "ТАС - Комерцбанк". В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Задовольняючи позов ОСОБА_1 та припиняючи кредитний договір і договір іпотеки, суд апеляційної інстанції виходив із того, що порушені права ОСОБА_1 підлягають захисту в обраний нею спосіб. Оскільки з неї стягнуто борг у повному обсязі, то кредитне зобов'язання припинилося, що зумовлює припинення іпотеки з огляду на її похідний характер. У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "ФК "Вектор Плюс" посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення в частині задоволення позову ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні її позову. Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки зобов'язання між ТОВ "ФК "Вектор Плюс" та ОСОБА_1 є грошовим та визначено в іноземній валюті (долар США), а сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом валюти саме на день платежу, то припинення кредитного зобов'язання не пов'язане з набранням рішення про стягнення боргу в гривні за офіційним курсом на день ухвалення рішення законної сили та (або) закінченням виконавчого провадження, та (або) наданням позивачем квитанцій про часткове погашення грошових зобов'язань. З огляду на викладене ТОВ "ФК "Вектор Плюс" не може вважатися припиненим у розумінні статті 599 ЦК України. У вересні 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначила, що на виконання рішення суду вона сплатила 189 тис. 555 грн 50 коп. заборгованості за кредитним договором - на 2 тис. 336 грн 78 коп. більше ніж з неї було стягнуто за цим рішенням суду, тому на підставі статті 599 ЦК України зобов'язання за цим договором припинилося, що зумовлює і припинення іпотеки. У зв'язку з викладеним ОСОБА_1 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 21 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду. Відповідно до частини третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Суди встановили, що 10 листопада 2006 року АКБ "ТАС-Комерцбанк", правонаступником якого був ПАТ "Сведбанк", та ОСОБА_1 уклали кредитний договір, згідно з умовами якого вона отримала кредит у розмірі 26 тис. доларів США терміном до 9 листопада 2016 року зі сплатою процентів у розмірі 14 % річних. На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором на підставі договору іпотеки від 13 листопада 2006 року ОСОБА_1 передала в іпотеку майно - житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Позичальник свої зобов'язання належним чином не виконувала та допустила заборгованість, у зв'язку із цим ПАТ "Сведбанк" звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 8 лютого 2012 року з ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. і 1 тис. 820 грн судових витрат. У рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку площею 2 тис. 497 кв. м, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Установлено спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів, початкову ціну предмета іпотеки встановлено шляхом проведення незалежної експертної оцінки в процесі виконавчого провадження. Рішення сторонами не оскаржувалося та вступило в законну силу. Ухвалою цього ж суду від 19 жовтня 2012 року розстрочено виконання вказаного судового рішення в частині стягнення заборгованості на 24 місяці з моменту набрання ухвалою законної сили (24 жовтня 2012 року) із щомісячною сплатою заборгованості рівними частинами: 7 тис. 724 грн. 95 коп. кредитної заборгованості та 75 грн 83 коп. судових витрат. Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 07 лютого 2014 року роз'яснено щодо неможливості звернення стягнення на предмет іпотеки до 24 жовтня 2014 року. 28 листопада 2012 року ПАТ "Сведбанк" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" уклали договір факторингу, згідно з яким банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, зазначеними в реєстрі заборгованості боржників, право вимоги якої належить банку на підставі документації, а фактор, шляхом надання фінансової послуги банку набув права вимоги такої заборгованості від боржників та передав банку за плату грошові кошти в розпорядження у розмірі, що становить ціну продажу та в порядку, передбаченому даним договором. Після переходу прав вимоги заборгованості до фактора, він має право нараховувати, в якості нового кредитора, проценти, комісії, штрафні санкції та інші обов'язкові платежі стосовно боржників з дня невиконання ними вимог кредитних договорів зі сплати обов'язкових платежів, строк сплати яких не настав на дату підписання цього договору, але настане у майбутньому. 18 грудня 2015 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Косівського районного управління юстиції Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області за заявоюстягувача відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Косівським районним судом Івано-Франківської області 31 січня 2015 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Сведбанк" заборгованості за кредитним договором у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. та судових витрат у розмірі 1 тис. 820 грн. а також звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості на предмет іпотеки - житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Відповідно до постанови старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Косівського районного управління юстиції Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області від 18 січня 2016 року виконавче провадження з примусового виконання вказаного виконавчого листа закінчено у зв'язку із стягненням боргу в повному обсязі. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року N 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності. Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу. Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів. До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті. Виходячи з поняття "курсова різниця", можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між: - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків; - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період. Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку. Такого ж висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 травня 2018 року у справі N 14-79цс18. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач за зустрічним позовом просив стягнути її на підставі статті 625 ЦК України. Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, звернення до суду з позовом про стягнення з боржника курсової різниці на підставі статті 625 ЦК України є тим способом захисту, який відповідає вимогам статті 16 ЦК України. Разом з цим, у цій справі позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 листопада 2006 року, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 185 тис. 398 грн 72 коп. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню. Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало чинності і виконавче провадження з виконання цього рішення закінчене 18 січня 2016 року у зв'язку із стягненням боргу в повному обсязі. Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. При цьому за змістом статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до статей 3, 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Таким чином, суди попередніх інстанцій, розглядаючи та вирішуючи позов ОСОБА_1, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для його задоволення, оскільки з неї стягнуто борг у повному обсязі, тому кредитне зобов'язання припинилося, що зумовлює припинення іпотеки з огляду на її похідний характер, а підстави для стягнення з неї курсової різниці за кредитним зобов'язанням відсутні. Отже, доводи касаційної скарги вказаного висновку суду першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позову ОСОБА_1 не спростовують, на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в незміненій рішенням суду апеляційної інстанції частині та рішення суду апеляційної інстанції не впливають. Таким чином, рішення суду першої інстанції в незміненій рішенням суду апеляційної інстанції частині та рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_1, які просить скасувати ТОВ "ФК "Вектор Плюс", ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" без задоволення. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 травня 2016 рокув частині вирішення позову ОСОБА_1 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Хопта С.Ф. Судді: Білоконь О.В. Гулько Б.І. Синельников Є.В. Черняк Ю.В.
- 1 ответ
-
- 2
-
- отказ взыскания
- расторжение договора
-
(и еще %d)
Отмечено тегом:
-
Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: [email protected] РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 21.02.2018 Справа № 910/17686/17 Господарський суд міста Києва у складі судді Лиськова М.О. за участю секретаря судового засідання Бородині В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" До Національного банку України третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" про розірвання іпотечних договорів Представники учасників справи: від позивача: Осикіна Л.І., довіреність № 171220/2 від 20.12.17 від відповідача: Кузьменко Ю.С., довіреність № 18-0009/60158 від 19.07.16 від третьої особи: Терещук М.М., довіреність № 20.1.0.0.0/7-113123 від 21.09.17 ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - відповідач) про розірвання іпотечних договорів. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Товариством з обмеженою відповідальністю «СКОРЗОНЕРА» та Національним банком України було укладено іпотечні договори: Іпотечний договір №109 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 511; Іпотечний договір №110 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 504; Іпотечний договір №112 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4744, 4745; Іпотечний договір №113 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4754, 4755; Іпотечний договір №115 від 25.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 25.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 532; Іпотечний договір №116 від 27.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 27.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4771; на підставі якого позивач виступив майновим поручителем за належне виконання Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" ) взятих себе зобов'язань перед Національним банком України за Кредитним договором №19 від 24.10.2008, однак станом на сьогоднішній день обставини, якими позивач керувався при укладені зазначеного іпотечного договору істотно змінилися, що зумовлено націоналізацією ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та зміною після цього спільної поведінки останнього і Національного банку України щодо виконання Кредитного договору №19 від 24.10.2008, а тому, на думку позивача, існують правові підстави для розірвання такого іпотечного договору відповідно до приписів ст. 652 Цивільного кодексу України. Крім того, позивач вказував на допущення Національним банком України істотних порушень умов зазначеного іпотечного договору, що є підставою для розірвання його відповідно до ст. 651 Цивільного кодексу України. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.10.2017 порушено провадження у справі № 910/17686/17, залучено третю особу без самостійних вимог на предмет спору Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" та призначено розгляд справи на 15.11.2017 року. В судове засідання призначене 15.11.2017 з'явились представники позивача та відповідача, надали пояснення по справі. В судове засідання призначене 15.11.2017 представник третьої особи не з'явився, однак через канцелярію Господарського суду міста Києва подав клопотання про відкладення розгляду справи. Представник позивача заявив клопотання про витребування документів, яке було задоволено судом частково. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.11.2017 розгляд справи було відкладено на 29.11.2017. В судове засідання призначене 29.11.2017 з'явились представники позивача та відповідача, надали пояснення по справі. В судове засідання, призначене 29.11.2017 представник третьої особи не з'явився, причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду був повідомлений належним чином. В судовому засіданні 29.11.2017 представник позивача заявив усне клопотання про витребування додаткових документів. Суд частково задовольнив вказане клопотання. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.11.2017 розгляд справи було відкладено на 13.12.2017. 11.12.2017 через канцелярію Господарського суду міста Києва представник відповідача надав витребувані документи. 12.12.2017 через канцелярію Господарського суду міста Києва представник позивача подав клопотання про відкладення розгляду справи. В судове засідання призначене 13.12.2017 з'явились представники відповідача та третьої особи, надали пояснення по справі. В судове засідання 13.12.2017 представник позивача не з'явився, однак через канцелярію Господарського суду міста Києва подав клопотання про відкладення розгляду справи. Ухвалою суду від 13.12.2017 розгляд справи відкладено на 17.01.2018. 17.01.2018 в судове засідання з'явились представники позивача, відповідача та третьої особи. Ухвалою суду від 17.01.18 постановлено розгляд справи № 910/17686/17 здійснювати у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 07.02.2018. В судове засідання з'явилися представники сторін, надали пояснення щодо всіх необхідних дій, передбачених ст. 182 Господарського процесуального кодексу України. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.02.2018 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу №910/17686/17 до судового розгляду по суті на 21.02.2018. В судове засідання, призначене на 21.02.2018, з'явилися представники сторін, надали пояснення по суті позовних вимог, представник позивача надав суду усні пояснення у справі, просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував, представник третьої особи у задоволенні позову просив відмовити. Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, Господарський суд міста Києва, - ВСТАНОВИВ: 24.10.2008 між Національним банком України (кредитор, НБУ) та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (позичальник, Банк, ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК") було укладено Кредитний договір №19 (далі - Кредитний договір). Для забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором №19, Товариством з обмеженою відповідальністю «СКОРЗОНЕРА» та Національним банком України було укладено наступні іпотечні договори (надалі - Договори іпотеки): 1. Іпотечний договір №109 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 511; 2. Іпотечний договір №110 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 504; 3. Іпотечний договір №112 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4744, 4745; 4. Іпотечний договір №113 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4754, 4755; 5. Іпотечний договір №115 від 25.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 25.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 532; 6. Іпотечний договір №116 від 27.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 27.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4771. Предметом іпотеки за вказаними Договорами іпотеки є належне Позивачеві нерухоме майно (земельні ділянки). Пункти 1 перелічених вище Договорів іпотеки містять однакові умови, згідно з якими «цей Договір забезпечує вимоги Іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору №19 від 24 жовтня 2008 року, із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним та продовжують строк користування кредитом, укладеного між Іпотекодержателем та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк". В пункті 3 названих Договорів іпотеки вказано, що іпотекою за цим Договором також забезпечуються вимоги Іпотекодержателя щодо відшкодування: витрат, пов'язаних з пред'явленням вимог за Кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки; витрат на утримання і збереження предмету іпотеки; витрат на страхування предмета іпотеки, якщо витрати на страхування предмету іпотеки зроблені Іпотекодержателем; збитків, завданих порушенням умов цього договору та Кредитного договору. Пунктом 25 Іпотечного договору №109, №110, №112, №113, №115, №116, погоджено, що термін дії договору - до повного виконання ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" зобов'язань за Кредитним договором, зазначеним в п. 1 цього договору, та усіма додатковими договорами до нього. Судом встановлено, що Листами від 18.08.2017 р. №41-0009/57443, №41-0009/57447, №41- 0009 57450, №41-0009/57453, №41-0009/57456 і №41-0009/57463 Національний банк України звернувся до позивача з вимогою щодо усунення порушень за Кредитним договором від 24.10.2014 №19, відповідно до якої вимагав сплатити заборгованість за вказаним Кредитним договором в загальній сумі 2 660 095 431,22 грн. у тридцятиденний строк та повідомляв, що у випадку невиконання цієї вимоги останній буде вимушений звернути стягнення на передане в іпотеку майном за Іпотечним договорами №№109, №110, №112, №113, №115, №116. Як визначено у Вимогах, станом на 01.08.2017 ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» взяті зобов'язання за Кредитним договором №19 не виконало, у зв'язку із чим виникла прострочка за основним зов'язанням у розмірі 2 603 952 426,02 грн. та не сплачено відсотків на суму 56 143 005,20 грн., що є порушенням умов договору та діючого законодавства. Проте, позивач стверджує, що до Вимог не додано жодних документів щодо стану виконання Кредитного договору №19 від 24 жовтня 2008 року, підтвердження розміру заборгованості, щодо заходів стягнення заборгованості ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за Кредитним договором №19 від 24 жовтня 2008 року, обставин порушення ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» Кредитного договору №19 від 24 жовтня 2008 року. Статтею 11 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням. При укладенні Договорів іпотеки сторони, в тому числі, керувалися такими обставинами, як наявна на момент укладення Договорів іпотеки ділова репутація, добросовісність, фінансова стійкість ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", стабільність, своєчасність виконання зобов'язань ПАТ КБ ' ПРИВАТБАНК" за своїми кредитними зобов'язаннями, склад органів управління та акціонерів ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" тощо. 18.12.2016 Радою національної безпеки і оборони України прийнято рішення "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", введене в дію Указом Президента України від 18.12.2016 №560/2016, відповідно до якого запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій Національного банку України питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". 18.12.2016 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи", згідно якої, відповідно до статті 41 1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на підставі пропозиції Національного банку щодо капіталізації за участю держави, рішення Ради з фінансової стабільності, враховуючи зобов'язання власників істотної участі банку (лист від 16 грудня 2016 р.) та виходячи з необхідності забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, Кабінетом Міністрів України, зокрема, постановлено: прийняти пропозицію Національного банку щодо участі держави в особі Міністерства фінансів у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; установлено, що держава в особі Міністерства фінансів придбає акції ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у повному обсязі за одну гривню. 14.09.2017 листом №14/09-2 позивач звернувся до Національного банку України з пропозицією розірвати Іпотечний договір №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 з огляду на істотну зміну обставин, які пов'язані з переходом ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у державну власність, та істотним порушенням умов такого договору з боку відповідача, при цьому матеріали справи містять фіскальні чеки та описи вкладень у цінні листи, які підтверджують направлення вказаної пропозиції як Національному банку України, так і ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". Відповіді від Національного банку України на зазначену пропозицію позивач не отримав, докази протилежного в матеріалах справи відсутні. За наведених обставин, Товариство з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" (позивач) звернулось з позовом про розірвання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 в судовому порядку. Згідно ч. 1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до част. 1, 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.. Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, визначено такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів як припинення правовідношення. Причиною виникнення спору, який є предметом розгляду у даній справі, стало питання щодо наявності або відсутності правових підстав для розірвання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. Відповідності до ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду. Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Приписами частини 1 статті 652 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Отже, при настанні таких обставин сторони за взаємною згодою можуть змінити умови договору або розірвати його. Водночас, частина друга наведеної статті Цивільного кодексу України передбачає випадки, коли договір може бути змінений або розірваний на вимогу однієї із сторін. Так, відповідно частини 2 статті 652 Цивільного кодексу України, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона. Тобто, за змістом вказаної норми (ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України) законодавець пов'язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України, під час істотної зміни обставин. (Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 27.02.2012 №3-9гс12, від 11.12.2012 №3-63гс12). В даному випадку, як на істотну зміну обставин позивач вказує на перехід ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в державну власність, що зумовило об'єднання власників Національного банку України та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в одній особі - державі, та набуття останньою права повного контролю за діяльністю ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". Суд відзначає, що участь держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у спосіб, визначений пунктом 5 частини 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" шляхом придбання акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" державою в особі Міністерства фінансів України у повному обсязі за одну гривню є загальновідомою обставиною та підтверджується наявними в матеріалах справи документами. Крім того, той факт, що єдиним акціонером банку, якому належить 100% акцій Банку, є держава в особі Міністерства фінансів України, підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які розміщені для загального доступу на офіційній веб-сторінці Міністерства юстиції України за адресою - https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch. За змістом ст. 7 Закону України "Про банки і банківську діяльність" державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку. Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції, визначені цим Законом. До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають вимогам, зазначеним у цій статті. Термін повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років. Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України"). З огляду на викладене, належним чином підтверджується факт набуття державою повного контролю за діяльністю ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" за наслідками націоналізації останнього, що, в свою чергу, зумовило поєднання власників Національного банку України (особливого центрального органу державного управління) та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в одній особі - державі. Однак, слід зазначити, що сам по собі факт зміни корпоративних прав боржника, наслідком чого стало об'єднання в одній особі власників боржника і кредитора, не може бути підставою для висновку про істотність зміни таких обставин у правовідносинах між кредитором і майновим поручителем (заставодавцем), а тому встановлюючи істотність відповідних змін слід виходити з їх наслідків. Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту. Суд відзначає, що у матеріалах справи наявне клопотання представника Національного банку України від 11.12.2017 про долучення до матеріалів справи меморіальних ордерів як доказів надання кредитних коштів за Кредитним договором №54 від 02.10.2014, довідки про суму заборгованості за Кредитним договором №54 від 02.10.2014, оборотно-сальдової відомості за Кредитним договором №54 від 02.10.2014 та виписки за Кредитним договором №54 від 02.10.2014. Проте, з огляду на те, що предметом позову у даній справі є розірвання Іпотечних договорів, на підставі яких позивач виступив майновим поручителем за належне виконання Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" взятих себе зобов'язань перед Національним банком України за Кредитним договором №19 від 24.10.2008. З огляду на викладене, судом встановлено, що додані докази не стосуються предмету доказування у даній справі, а тому не можуть бути належними та допустимими доказами у справі і тому не приймаються судом до уваги. Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Окрім того, матеріали справи не містять доказів погашення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" відповідної заборгованості за Кредитним договором у визначених обсязі та строки, а представниками учасників судового процесу не заперечується факт порушення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" визначених строків повернення кредиту, що підтверджується в т.ч. наданою представником ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" довідкою про суму заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, відповідно до якої станом на 01.01.2018 заборгованість ПАТ КБ "Приватбанк" з повернення кредитних коштів за Кредитним договором становить 34351467.76 грн. Таким чином, має місце прострочення виконання взятого ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" на себе грошового зобов'язання, що зумовлює настання визначених законодавством наслідків цього. Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. За змістом ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Відтак, обов'язок іпотекодавця (майнового поручителя) виконати за боржника обов'язок перед кредитором з'являється у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником, а з огляду на встановлені судом обставин вбачається настання обумовлених ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" підстав для покладення обов'язку з виконання зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" за Кредитним договором на позивача, як іпотекодавця згідно Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. При цьому, із наявного в матеріалах справи листа заступника Голови Національного банку України №41-00009/14703 від 24.02.2017, надісланого в якості відповіді на наміри ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", оформлені листом №20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017, відповідно до яких ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" повідомляв НБУ про свій намір частково погасити 28.02.2017 заборгованість, в т.ч. за Кредитним договором, та просив НБУ підтвердити розрахунок і погодити погашення кредитів згідно з графіком, вбачається, що НБУ висловив застереження щодо зменшення внаслідок погашення утвореного боргу обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за зобов'язаннями ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" перед НБУ, що, на думку останнього, може мати негативний вплив на спроможність ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" досягти прийнятних умов реструктуризації корпоративного кредитного портфелю та структури забезпечення. Таким чином, НБУ як кредитор за Кредитним договором, застеріг боржника (ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"), що належне виконання ним своїх грошових зобов'язань може призвести до зменшення обсягу відповідальності майнових поручителів, що прямо свідчить про небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника. Наведене, в свою чергу, дає підстави для висновку про обґрунтованість тверджень позивача щодо небажання кредитора (НБУ) за спірними правовідносинами прийняти належне виконання зобов'язання від боржника (ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК") з метою отримання виконання такого зобов'язання за рахунок майна заставодавця (позивача у справі). Крім того, судом враховано, що згідно із ст. 73 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення. Переважне і безумовне право реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження. Національний банк здійснює відчуження майна, набутого у власність, у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади. Відповідно до п. 5.3 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №327 від 13.07.2010, Національний банк має право реалізувати своє переважне і безумовне право відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України" шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває в заставі/іпотеці як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження, та/або вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором за наявності викладених у цьому пункті фактів. За змістом п.п. 1 п. 42 Технічного порядку проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №220 від 31.03.2016, у разі невиконання або неналежного виконання банком зобов'язань, передбачених кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування ним: заборгованість відображається в перший робочий день, що настає за днем закінчення строку виконання зобов'язань згідно з умовами кредитного договору/вимоги Національного банку щодо дострокового виконання банком зобов'язань за кредитним договором, за рахунками з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів. Положеннями п. 43 вказаного Технічного порядку передбачено, що департамент супроводження кредитів не пізніше наступного робочого дня після віднесення заборгованості банку на рахунки з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів, надсилає вимогу банку про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором не пізніше наступного робочого дня після отримання вимоги. Згідно із п. 44 наведеного Технічного порядку у разі невиконання банком вимоги Національного банку щодо сплати простроченої заборгованості у строки, визначені в пункті 43 розділу V цього Технічного порядку, сума простроченої заборгованості підлягає списанню у безспірному порядку відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України". Наведені приписи "Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України", затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 13 липня 2010 року № 327, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19 липня 2010 року № 540/17835, свідчать про можливість звернення стягнення на майно, яке було передано в заставу (іпотеку) в якості забезпечення виконання зобов'язання за Кредитним договором № 19 від 02.10.2014 виключно у випадку неможливості стягнення коштів з банківських рахунків боржника (третьої особи). Відповідно до інформації, що міститься в "Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за дев'ять місяців, що закінчились 30 вересня 2017 року ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", яка опублікована на офіційній сторінці ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в мережі Інтернет за посиланням https://static.privatbank.ua/files, а її роздруківка додана до матеріалів справи згідно клопотання про долучення доказів, поданого 29.11.2017 через відділ діловодства суду, залишок коштів на рахунку ПАТ КБ "Приватбанк" в НБУ станом на 31.12.2016 - 5 644 000 000,00 грн. З огляду на викладене вбачається, що за наявності грошових коштів у ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", зокрема, на рахунках в Національному банку України, у останнього були наявні всі правові підстави для списання у безспірному порядку таких коштів в рахунок погашення відповідної заборгованості за Кредитним договором. Більш того, в силу приписів ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 15 Закону України "Про Національний банк України" на Національний банк України покладено обов'язок з прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у випадку виявлення факту невиконання банком своїх зобов'язань перед кредиторами. В той же час, доказів вчинення відповідачем дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" грошових коштів за Кредитним договором №19, чи прийняття рішення щодо визнання ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" неплатоспроможним матеріали справи не містять. Відтак, із наявних в матеріалах справи документів, загальновідомого факту про націоналізацію ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", тобто набуття державою у власність ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", що зумовило фактичне поєднання власника кредитора і боржника в одній особі, та встановленої поведінки сторін Кредитного договору у своїй сукупності суд дійшов висновку, що мають місце обставини, за яких НБУ, як центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України"), втратив фактичний інтерес у виконанні саме ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" (єдиним власником якого є держава в особі Міністерства фінансів України) взятих на себе за Кредитним договором зобов'язань, оскільки НБУ може здійснити погашення заборгованості за виданим кредитом за рахунок майна, переданого в іпотеку незалежно від можливості/неможливості ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" погасити такий кредит. Тобто, мають місце обставини, за яких спільна поведінка боржника і кредитора створює загрозу втрати позивачем як майновим поручителем належного йому на праві власності майна, в той час, як існує реальна можливість виконання боржником взятих на себе згідно Кредитного договору зобов'язань. Отже, з набуттям державою у власність ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та поєднанням власників Національного банку України та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в одній особі - державі, виникла обґрунтована загроза втрати позивачем як майновим поручителем за зобов'язаннями ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" перед Національним банком України належного йому на праві власності майна, зумовлена виключною поведінкою таких осіб, що, в свою чергу, в повній мірі підтверджує виникнення істотної зміни обставин у розумінні положень ст. 652 Цивільного кодексу України. Наведене, в свою чергу, підтверджує порушення Національним банком України та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" закріплених в положеннях ст.ст. 13, 14 Цивільного кодексу України принципів реалізації особою наданих їй прав та набутих обов'язків по відношенню до позивача. Так, відповідно до приписів частин 1-3 статті 13 Цивільного кодексу України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Відповідно до ч. 1 ст. 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Щодо ж до умов такої зміни обставин, з існуванням яких положення ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України передбачають можливість розірвання відповідного договору в судовому порядку, суд відзначає наступне. Судом встановлено, що будь-яких обґрунтованих доказів того, що на момент укладення Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. його сторони (зокрема, позивач) могли передбачити націоналізацію ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в майбутньому, що зумовить поєднання власників ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та НБУ в одній особі - державі, а більш того, що наслідком цього стане виникнення загрози безпідставної втрати позивачем,як майновим поручителем за спірним Іпотечним договором, належного йому на праві власності майна, у зв'язку із недобросовісною поведінкою кредитора і боржника, матеріали справи не містять. До того ж, обґрунтованим є посилання представників позивача на те, що за наявності інформації щодо настання відповідних обставин в майбутньому на момент укладення спірного Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 останній, з метою захисту позивачем своїх майнових прав, не було б вчинено. Судом враховано, що націоналізація ПАТ КБ "Приватбанк" шляхом визнання його неплатоспроможним та в послідуючому викупом державою здійснювалося уповноваженими на вчинення відповідних дій державними органами (Кабінетом міністрів України, Національним банком України, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб) на підставі положень Закону (зокрема, ст.ст. 39, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") та без участі позивача, а тому цілком обґрунтованим є твердження останнього, що така зміна обставин зумовлена причинами, які він не міг усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності. Крім того, суд взяв до уваги, що в період часу з моменту укладення між позивачем та відповідачем Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. і до дати виведення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" з ринку за участю держави до положень законодавства, якими було врегульовано порядок виведення банку з ринку за участю держави були внесені зміни, відповідно до яких, зокрема, якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов'язань на акції додаткової емісії банку залишається від'ємним чи нульовим, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України у повному обсязі за одну гривню. Кошти від продажу неплатоспроможного банку спрямовуються на поповнення коштів Фонду (ч. 6 ст. 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" із змінами, внесеними згідно із Законом України від 28.12.2014 р. N 78-VIII, у редакції Закону України від 16.07.2015 р. N 629-VIII, який набрав чинності 12.08.2015). Відтак, істотною зміною обставин, якими сторони керувалися під час укладання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014, була зміна акціонерів ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та виведення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" з ринку за участю держави з переходом Банку у 100% власність держави за 1 гривню, що сталося за безпосередньою участю органів державної влади у формі прийняття нормативно-правового акту та рішень і дій, прийнятих/вчинених на виконання положень такого нормативно-правового акту, якими, на розсуд Національного банку України, як особливого центрального органу державного управління, який одночасно був кредитором у зобов'язанні (Кредитний договір № 19 від 24.10.2008, виконання якого забезпечувалося Іпотечним договором №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014.), в порушення статті 6 Господарського кодексу України, було здійснено безпосереднє втручання Національного банку України в господарські відносини за Іпотечним договором №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. В той же час, положеннями статті 6 Господарського кодексу України встановлені загальні принципи господарювання, відповідно до яких загальними принципами господарювання в Україні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Аналогічні положення викладено у п.п. 1, 2 Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. Тобто, майновий поручитель відповідає перед кредитором не лише в розмірі основного зобов'язання, а й зобов'язаний відшкодувати суми процентів, неустойки, відшкодування збитків, які можуть виникнути на підставі відповідного договору у разі невиконання (неналежного виконання) боржником його умов. Отже, майновий поручитель відповідає перед кредитором певним матеріальним благом, яке може бути виражене в будь-якому активі (грошові кошти, рухоме/нерухоме майно, майнові права). В даному випадку, прострочення боржника призводить до зростання обсягу його зобов'язань перед Національним банком України, за виконання якого поручився позивач своїм майном, та таке зростання є обернено пропорційним можливості позивача виконати перед кредитором зобов'язання боржника з метою припинення зобов'язань іпотеки та збереження права власності на майно, а в подальшому взагалі може призвести до унеможливлення виконання позивачем зобов'язань боржника у зв'язку з його надмірним збільшенням та відповідно до унеможливлення зберегти позивачем своє право власності на предмет іпотеки. Суд відзначає, що оскільки майновий поручитель не є солідарним боржником, порядок пред'явлення вимоги кредитором відрізняється від того, що встановлений законом для відносин поруки. Так, кредитор не може заявити вимогу до іпотекодавця як до солідарного боржника за правилами ст. 555 Цивільного кодексу України. Виходячи із загальних положень про зобов'язання загалом та іпотеку зокрема, принципів добросовісності виконання договору кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання від боржника з тим, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки. Водночас, у разі звернення кредитора до боржника із вимогою про виконання основного зобов'язання, боржник зобов'язаний його виконати, оскільки конструкція застави не передбачає не тільки солідарності боржників, але й заміни іпотекодавцем боржника у основному зобов'язанні. Частиною 1 статті 35 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Тобто, виходячи із змісту норм Цивільного кодексу України, Закону України "Про іпотеку" та призначення застави (іпотеки) як правового інституту, кредитор вправі надіслати письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання майновому поручителю, але при цьому обов'язок виконання основного зобов'язання до майнового поручителя не переходить і місце боржника він не заступає. Наведене цілком обґрунтовано дає підстави для висновку, що з укладенням договору іпотеки у майнового поручителя виникає інтерес щодо належного виконання боржником свого обов'язку перед кредитором, який за своєю суттю є майновим, адже стосується права власності майнового поручителя на власне майно (предмет іпотеки), і ґрунтується на легітимному очікуванні добросовісної та розумної поведінки сторін основного зобов'язання (кредитора і боржника), що у випадку виконання майновим поручителем обов'язку боржника перед кредитором гарантувало б останньому можливість відновлення своїх прав за рахунок набутих вимог до боржника. Тобто, укладаючи спірний Іпотечний договір №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 і передаючи належне йому на праві власності майно в заставу Національному банку України для забезпечення виконання зобов'язань приватного банку, фінансова звітність якого за 2013-2016 роки не давала жодних підстав для висновку про неможливість виконання ним забезпеченого зобов'язання, позивач цілком правомірно очікував добросовісної поведінки сторін основного зобов'язання. В той же час, судом встановлено, що з моменту набуття державою права власності на ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", тобто, фактичного поєднання кредитора і боржника в одній особі - державі, спільна поведінка останніх (боржника - невиконання зобов'язань за Кредитним договором; кредитора - небажання прийняти виконання зобов'язання за Кредитним договором, ігнорування наданих останньому прав щодо списання коштів та невиконання обов'язків щодо віднесення Банку до категорії неплатоспроможних) цілком обґрунтовано свідчить про намір звернути стягнення на майно позивача в рахунок погашення таких зобов'язань, що за наведених обставин недобросовісності може бути розцінено як безпідставне втручання у його право мирного володіння своїм майном. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним З огляду на приписи статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і частини 1 статті 3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування. Водночас, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон) встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права. Отже, як звернув увагу Вищий господарський суд України у п. 2 Інформаційного листа від 22.04.2016 № 01-06/1444/16 "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини" (далі - Інформаційний лист), у зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні. Згідно зі статтею 18 Закону для цілей посилання на практику Суду використовують переклади текстів його рішень, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. Водночас у разі відсутності перекладу практики Суду суд користується оригінальним текстом. Тексти Конвенції та протоколів до неї, ратифікованих Україною, опубліковано в Офіційному віснику України, 1998, № 13 (16.04.98) та в газеті "Голос України" за 10 січня 2001 року № 3 (2503). Ці тексти розміщено також у пошукових системах "Законодавство" та "Ліга" (п. 8 Інформаційного листа). Так, згідно із ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Невід'ємною метою статті 1 Першого протоколу є забезпечення захисту особи від невиправданого втручання держави в мирне володіння цією особою своїм майном. Проте, з огляду на статтю 1 Конвенції, кожна Договірна держава має "гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції". Виконання цього загального обов'язку може означати виконання позитивних обов'язків, що випливають з необхідності забезпечення ефективної реалізації гарантованих Конвенцією прав. З контексту статті 1 Першого протоколу випливає, що ці позитивні обов'язки можуть вимагати від держави вжиття необхідних заходів для захисту права власності (п. 43 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі"). Згідно із практики Суду перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути "законним": у п. 2 встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення "законів". Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним (див.: п. 31 рішення від 06.11.2008 у справі "Ісмаїлов проти Росії", п. 39 рішення від 09.06.2005 №68443/01 у справі "Бакланов проти Росії"; п. 33 рішення від 24.03.2005 №58254/00 у справі "Фрізен проти Росії"). За змістом п.п. 147-148 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" Європейським судом з прав людини вказується на те, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої уповноважує позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом", а в частині другій визнається, що держава має право здійснювати, шляхом ухвалення необхідних "законів", контроль за використанням майна. Будь-яке втручання в реалізацію проголошеного Конвенцією права чи свободи має передбачати легітимну мету. Суд повинен проаналізувати, чи дотримали органи влади розумний баланс між заходами, вжитими для забезпечення загальних інтересів суспільства, та потребою захищати право заявника на мирне володіння своїм майном, тобто, чи не стали вжиті заходи особистим та надмірним тягарем для заявника. За змістом п. 151 рішення Суду від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" оцінюючи, чи було дотримано вимоги статті 1 Першого протоколу, суд повинен провести всебічний аналіз різних інтересів, яких торкається ця справа, виходячи при цьому з того, що Конвенція покликана охороняти права, які є "практичними та ефективними". Суд повинен перевірити, що приховується за видимістю, та проаналізувати реальні чинники ситуації, яка оскаржується. Така оцінка може потребувати не лише розгляду відповідних умов компенсації - якщо ситуація схожа з тією, коли особу позбавляють майна, - а й аналізу дій сторін та механізмів, до яких вдалася і які впровадила держава. У цьому контексті слід наголосити, що, оцінюючи поведінку держави, слід враховувати такий чинник, як існування невизначеності - чи то внаслідок законодавчих або адміністративних заходів, чи то внаслідок підходів, які органи влади застосовують на практиці. Насправді, коли під загрозою опиняються загальні інтереси, саме органи державної влади зобов'язані вжити своєчасних, відповідних і послідовних заходів. Відтак, цілком правомірним є посилання позивача на те, що за обізнаності при укладенні спірного Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 про настання даних обставин, які можуть створювати загрозу порушення закріпленого в ст. 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції права кожного на мирне володіння своїм майном та зумовлювати відсутність розумного балансу між інтересами держави та відповідними правами приватної особи, останній з метою захисту своїх майнових прав не укладав би його, адже навіть у випадку задоволення вимог кредитора за рахунок переданого в іпотеку майна та набуття позивачем права вимоги до боржника недобросовісність останніх викликає сумніви у можливості задоволення в подальшому таких вимог. Суд також відзначає, що ані положення Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014, ані звичаї ділового обороту, не дають підстав для висновку про те, що ризик набуття в майбутньому державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк" та наслідки цього має нести саме позивач як іпотекодавець. Таким чином, позивачем доведено наявність всіх умов істотної зміни обставин, за яких положення ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України передбачають можливість розірвання спірних іпотечних договорів в судовому порядку. При цьому судом враховано приписи частини 3 статті 653 Цивільного кодексу України, якими визначено, що у разі, зокрема, розірвання договору зобов'язання припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. За приписами частин 1, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Згідно з частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами, за визначенням частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. За висновками суду, всупереч викладеним вище нормам закону, відповідачем не було спростовано наданих позивачем доказів, зокрема, не надано до матеріалів справи будь-яких належних та допустимих доказів, якими б спростовувалися умови істотної зміни обставин, за яких положення чинного законодавства передбачають можливість розірвання спірних іпотечних договорів в судовому порядку. За таких обставин, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" про розірвання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України судові витрати покладаються судом на відповідача. Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, - В И Р І Ш И В: 1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" задовольнити повністю. 2. Розірвати іпотечний договір №109, укладений 17.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №511. 3. Розірвати іпотечний договір №110, укладений 17.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №504. 4. Розірвати іпотечний договір №112, укладений 23.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4744, 4745. 5. Розірвати іпотечний договір №113, укладений 23.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4754, 4755. 6. Розірвати іпотечний договір №115, укладений 25.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №532. 7. Розірвати іпотечний договір №116, укладений 27.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4771. 8. Стягнути з Національного банку України (01601, м. Київ. вул. Інститутська. 9; ідентифікаційний код 00032106) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" (78593, Івано-Франківська обл., м. Яремче, с. Поляниця; ідентифікаційний код 31067573) судовий збір у розмірі 9 600 (дев'ять тисяч шістсот) грн. 00 коп. 9. Після набрання рішенням законної сили видати наказ. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Дата складання (підписання) повного тексту рішення: 02.03.2018 року. Суддя М.О. Лиськов http://reyestr.court.gov.ua/Review/72521769
-
Державний герб України Номер провадження 2/754/1172/18 Справа №754/9426/17 ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ Іменем України 30 березня 2018 року Деснянський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді : Галась І.А. при секретарі - Дмітрієвій А. за відсутності сторін розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом НОМЕР_1 до ТОВ «Милославський ряд» про розірвання договору, В С Т А Н О В И В: Позивач звернулась до суду з позовом до ТОВ «Милославський ряд» про розірвання договору. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 22.12.2014 року між сторонами було укладено попередній договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого сторони зобов'язались, у строки, встановлені Попереднім договором, укласти Договір купівлі-продажу квартири. Також 22.12.2014 року між сторонами було укладено Договір про забезпечення виконання зобов'язань № М/2/30/12-14, відповідно до якого для підтвердження зобов'язань, що виникли у сторін згідно з Попереднім договором щодо укладення та виконання договору купівлі-продажу та забезпечення виконання таких зобов'язань, ОСОБА_1 сплачує ТОВ «Милославський ряд» суму грошових коштів, розмір, порядок та умови сплати якої встановлюється цим договором. Вказана сума коштів буде зарахована до платежів за Основним договором у момент укладання такого Основного договору. Відповідно до п. 2.2.1 Попереднього договору, ОСОБА_1 зобов'язується у строк до 25 грудня 2016 року, сплатити ТОВ «Милославський ряд» 97% вартості об'єкту, що у національній валюті України на день укладення договору становить 423 117 грн. 40 коп., у т.ч. податок на додану вартість 70 519 грн. 57 коп. Позивач свої зобов'язання за Попереднім договором та Договором про забезпечення виконала належним чином. Станом на дату подачі позову до суду відповідач свої зобов'язання за вищезазначеними договорами не виконав. Зокрема, не виконаними є такі його обов'язки: обов'язок укладення договору купівлі-продажу квартири, визначений у п. 1.1 Попереднього договору та п. 1.3.1 Попереднього договору; обов'язок введення в експлуатацію будинку у ІІ кварталі 2015 року, відповідно до умов п.1.3 Попереднього договору; обов'язок передачі квартири у власність позивача; низка інших умов Попереднього договору та Договору про забезпечення. На підставі наведеного позивач просить розірвати попередній договір купівлі-продажу квартири б/н від 22.12.2014 року, укладений між ТОВ «Милославський ряд» та ОСОБА_1, розірвати Договір пор забезпечення виконання зобов'язань №М/2/30/12-14 від 22 грудня 2014 року, укладений між ТОВ «Милославський ряд» та ОСОБА_1, стягнути з ТОВ «Милославський ряд» суму заборгованості за договором у розмірі 423 117 грн. 40 коп., суму 3% річних за користування чужими коштами у розмірі 20 031,00 грн., суму інфляційних витрат у розмірі 93 682 грн. 37 коп. та пеню в розмірі 3 330 грн. 92 коп., а всього 540 161 грн. 69 коп. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 21 липня 2017 року відкрито провадження та призначено справу до судового розгляду. В судове засідання позивач не з`явився, до суду подав заяву з проханням розглядати справу у його відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, не заперечує порти заочного провадження. В судове засідання представник відповідача не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся за юридичною адресою та шляхом розміщення відомостей про рух справи на офіційному веб-сайті Деснянського районного суду м. Києва. Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим розглянути спір за відсутності представника відповідача відповідно до ст. 280 ЦПК України та на підставі матеріалів справи постановити заочне рішення, про що не заперечувала сторона позивача. Враховуючи, що сторони по справі в судове засідання не з"явились,відповідно до ст. 247 ч 2 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 22.12.2014 року між ТОВ «Милославський Ряд» та ОСОБА_1 було укладено Попередній договір договору купівлі-продажу квартири (а.с. 4-9). Відповідно до п. 1.1 Договору сторони зобов'язуються, в строки, встановлені в п. 1.3.1 цього Попереднього договору, укласти Договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого Сторона 1 (ТОВ «Милославський Ряд») зобов'язується передати у власність (продати) окрему квартиру, характеристики якої вказані в п. 1.4 статті 1 цього Попереднього договору, яка знаходиться в житловому будинку ІНФОРМАЦІЯ_2 (ОСОБА_1.) зобов'язується прийняти у власність (купити) об'єкт та належним чином сплатити його вартість в обсязі згідно з розділом 2 Попереднього договору. Пунктом 1.3.1 Попереднього договору передбачено, що сторони зобов'язуються укласти Основний договір протягом ІІІ кварталу 2015 року, з урахуванням вимог п.5.2 цього Попереднього договору, але в будь-якому разі не раніше отримання стороною 1 правовстановлюючих документів на об'єкт - надання Державною реєстраційною службою України та/або відповідними державними органами документів, що є необхідними для належного укладення та нотаріального посвідчення Основного договору, та не пізніше І кварталу 2016 року. Розділом 2 Попереднього договору передбачений порядок визначення розміру суми Основного договору. 22.12.2014 року між ТОВ «Милославський Ряд» та ОСОБА_1 було укладено Договір про забезпечення виконання зобов'язань № М/2/30/12-14, відповідно до якого для підтвердження виконання зобов'язань, що виникли у Сторін згідно Попереднього договору щодо укладання та виконання договору купівлі-продажу та забезпечення виконання таких зобов'язань Сторона 2 сплачує Стороні 1 суму грошових коштів, розмір, порядом та умови сплати якої встановлюються розділом 2 цього Договору. Вказана сума коштів буде, після її належної сплати Стороною 2 за даним Договором, зарахована до платежів за Основним договором у момент укладення такого Основного договору (а.с. 10-14). Відповідно до п. 2.2.1 Договору про забезпечення виконання зобов'язань № М/2/30/12-14 Сторона 2 (ОСОБА_1.) зобов'язується у строк до 25 грудня 2016 року сплатити Стороні 1 (ТОВ «Милославський Ряд») 97% вартості об'єкту, що у національній валюті України на день укладання цього Договору становить 423 117 грн. 40 коп., у т.ч. податок на додану вартість 70 519 грн. 57 коп. Вартість одного квадратного метра на момент укладення цього Договору становить 10 000,00 грн. Порядок сплати суми коштів, як забезпечення виконання зобов'язань встановлений п.п.2.2.3.1 та 2.2.3.2. Статтею 635 ЦК України передбачено, що попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори. Оскільки сторони уклали договір, вони набули взаємних прав та обов'язків. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Позивач виконав свої зобов'язання, передбачені умовами Попереднього договору та Договору про забезпечення виконання зобов'язань від 22.12.2014 року та сплатив відповідачу кошти в сумі 423 117 грн. 40 коп., що підтверджується платіжними дорученнями (а.с. 16-28). Як зазначає позивач в позовній заяві, відповідач свої зобов'язання за Попереднім договором та Договором про забезпечення не виконав, що призвело до порушення ним істотних умов зазначених договорів. Зокрема, станом на дату подачі позову до суду, не виконаними є такі зобов'язання: 1) обов'язок укладення договору купівлі-продажу квартири, визначений у п. 1.1 Попереднього договору та п. 1.3.1 Попереднього договору; 2) обов'язок введення в експлуатацію будинку у ІІ кварталі 2015 року, відповідно до умов п.1.3 Попереднього договору; 3) обов'язок передачі квартири у власність позивача; 4) низка інших умов Попереднього договору та Договору про забезпечення. Відповідно до ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Частиною 2 статті 651 ЦК України передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Статтею 653 ЦК України встановлено, що у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору. Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Пунктом 6.3 Попереднього договору передбачено, що у випадку прострочення Стороною 1 (ТОВ «Милославський Ряд») з власної ініціативи встановлених цим Попереднім договором строків укладення та нотаріального посвідчення Основного договору більше ніж на шість місяців, Сторона 1 зобов`язана сплатити на користь Сторони 2 (ОСОБА_1.) пеню у розмірі 0,1 % від фактично сплаченої Стороною 2 суми, згідно п. 2.3 статті 2 Договору про забезпечення за кожен місць такого прострочення, починаючи з сьомого місяця. Отже, загальна сума заборгованості відповідача перед позивачем становить 540 161 грн. 69 коп., з яких: - сума коштів, перерахованих позивачем на користь відповідача на виконання умов Договорів - 423 117 грн. 40 коп.; - 3% річних за період з 14.12.2015 р. по 12.07.2017 р. - 20 031,00 грн.; - сума інфляційних витрат за період з 14.12.2015 р. по 12.07.2017 р. - 93 682 грн. 37 коп.; -пеня, відповідно до умов п. 6.3 Попереднього договору за період з листопада 2016 року по червень 2017 року - 3 330 грн. 92 коп. Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналізуючи викладені обставини, в судовому засіданні встановлено, що відповідачем були істотно порушені умови Попереднього договору та Договору про забезпечення виконання зобов'язань № М/2/30/12-14, внаслідок чого позивачка значною мірою позбавлена того, на що вона розраховувала при укладанні зазначених договорів, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі. Відповідно до ст. 141 ЦПК України суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь держави судовий збір в сумі 5401,62 грн. Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 12, 19, 48, 81, 141, 229, 258-259, 263-265, 280 ЦПК України, ст. п.1 ч.2 ст. 11, 509 , 525, 526, 527, 530, 599, 610, 625, 629, 635, 651, 653 ЦК України, суд- В И Р І Ш И В: Позов НОМЕР_1 до ТОВ «Милославський ряд» про розірвання договору - задовольнити. Розірвати попередній договір договору купівлі-продажу квартири б/н від 22.12.2014 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Милославський ряд» та ОСОБА_1 Розірвати Договір про забезпечення виконання зобов'язань №М/2/30/12-14 від 22 грудня 2014 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Милославський ряд» та ОСОБА_1 Дар`єю Володимирівною . Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Милославський ряд» (код ЄДРПОУ 36159464, МФО 351005, юридична та фактична адреса: 02097, м. Київ, вул. Милославська, 31-В) на користь НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 суму заборгованості за договором у розмірі 423 117 грн. 40 коп., суму 3% річних у розмірі 20 031,00 грн., суму інфляційних витрат у розмірі 93 682 грн. 37 коп. та пеню в розмірі 3 330 грн. 92 коп., а всього 540 161 грн. 69 коп. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Милославський ряд» (код ЄДРПОУ 36159464, МФО 351005, юридична та фактична адреса: 02097, м. Київ, вул. Милославська, 31-В) на користь держави судовий збір у розмірі 5401,62 грн. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. Суддя http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73245455
-
Здравствуйте! В 2012 г. было вынесено решение суда о взыскании задолженности по кредиту. С того времени открывались несколько исполнительных производств и касательно должника, и поручителя. Сейчас встал вопрос о мировом, но т.к. было одно исполнительное производство, то это можно было сделать только через суд! Теперь банк говорит, что производство закрыто, и мы можем это сделать и без суда! Но! Если бы дело рассматривалось в суде или было исполнительное производство, однозначно нельзя! А как быть между этими стадиями? Не будет ли так, что через год, банк снова подаст исполнительный лист на исполнение? И ещё один вопрос: банк настоятельно предлагает подписать договор о прощении долга или факторинга! Но не мировой! Кто что может посоветовать?
- 44 ответа
-
- расторжение договора
- факторинг
- (и еще %d)
-
ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним пункту кредитного договору і розірвання договору та зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним пункт 1.4 кредитного договору НОМЕР_1 від 09 вересня 2014 року (далі – кредитний договір), укладеного між нею та публічним акціонерним товариством «Ідея Банк» (далі – ПАТ «Ідея Банк»), та розірвати вказаний договір. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що установлення пунктом 1.4 договору щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту суперечить вимогам закону, а вимога банку про дострокове повернення всієї суми кредиту є зміною істотних умов договору, що і є, на думку позивачки, підставою для його розірвання. У липні 2015 року ПАТ «Ідея Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило стягнути із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором, яка станом на 15 липня 2015 року складала 105 тис. 281 грн 41 коп. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.4 кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року рішення районного суду в частині позову ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 1.4 кредитного договору скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ідея Банк» 105 тис. 281 грн 41 коп. заборгованості за кредитним договором. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення апеляційного суду залишено без змін. 18 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 509, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Суди під час розгляду справи установили, що 9 вересня 2014 року між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній надано кредит у розмірі 100 тис. грн, строком на 60 місяців зі сплатою 3 % річних від залишкової суми кредиту. Пунктом 1.4 цього договору встановлено щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. Суди також установили, що в кредитному договорі, укладеному між сторонами 9 вересня 2014 року, та в графіку щомісячних платежів, який є невід'ємною частиною цього договору, встановлені процентні ставки послуг, які зафіксовані у грошовому виразі, у тому числі й плата за обслуговування кредиту (комісія). Задовольняючи позов у частині визнання недійсним пункту кредитного договору щодо встановленої щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, суд першої інстанції виходив з того, що банк не має права встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які не є послугою банку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що умова кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту не суперечить ні вимогам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ні затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця однакову суму, оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту встановлена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом є незаконним і суперечить положенням статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Прикладів неоднакового застосування інших норм матеріального права, зазначених у заяві, не наведено. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому законодавством визначено декілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (стаття 215 ЦК України). За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається. Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту. Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки споживач є вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року. За положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Згідно із цим Законом послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1). Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що оскільки плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою, що не суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів», на зазначені положення статі 11 цього Закону уваги не звернули та безпідставно відмовили в позові про визнання недійсними положень пункту 1.4 кредитного договору щодо плати за обслуговування кредиту, оскільки обслуговування кредиту не є послугою зі споживчого кредитування у розумінні цього Закону. Саме з цього виходив суд першої інстанції задовольняючи позов про визнання положень пункту 1.4 кредитного договору недійсним. Той факт, що суд першої інстанції визнавши зазначений пункт договору недійсним, не звернув уваги на положення статті 215 ЦК України, на правильність судового рішення в цій частині не впливає, а тому судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанції в частині відмові у позові про визнання пункту 1.4 кредитного договору недійсним слід скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині слід залишити без змін Разом з тим, задовольняючи позов банку в повному обсязі суди на зазначені положення статті 11 Закону «Про захист прав споживачів» також не звернули уваги та погодилися з нарахуванням банком заборгованості з урахуванням положень пункту 1.4 договору. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою і другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання пункту кредитного договору недійсним залишити в силі. В частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2071цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6A4EDC5814071BE3C22581AA005EF513
-
ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_6, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року, в с т а н о в и л и: У січні 2015 року ОСОБА_1 в інтересах свого чоловіка ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_6, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції (далі – державна реєстраційна служба Полтавського МУЮ), про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно. Позивачка зазначала, що в березні 2014 року вона подала позов до Октябрського районного суду м. Полтави про стягнення коштів за договором позики з ОСОБА_3. З метою забезпечення позову 20 травня 2014 року суд постановив ухвалу про накладення арешту на майно боржника ОСОБА_3 – квартиру за АДРЕСА_1 та квартиру за АДРЕСА_2. Рішенням Октярського районного суду м. Полтави від 24 липня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення суми боргу задоволено: стягнуто з ОСОБА_3 на її користь борг за договором позики в сумі 508 тис. 958 грн 70 коп. Проте під час проведення виконавчих дій відділом ДВС Октябрського МУЮ, зокрема опису та арешту майна боржника, стало відомо, що незважаючи на наявність ухвали про накладення арешту, ОСОБА_3, від імені якого за дорученням діяв його тесть ОСОБА_5, 16 липня 2014 року уклав договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за АДРЕСА_1 з ОСОБА_4, яка є донькою останнього та сестрою дружини ОСОБА_3. Посилаючись на те, що зазначений договір порушує її права, оскільки унеможливлює виконання судового рішення, його укладено з метою уникнути цивільно-правової відповідальності, цей договір порушує публічний порядок, - позивачка просила на підставі статей 203, 215-216, 228 ЦК України визнати його недійсним. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 27 жовтня 2015 року позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за АДРЕСА_1, укладений 16 липня 2014 року між ОСОБА_5, від імені якого діяв ОСОБА_3, та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 16 липня 2014 року за НОМЕР_1. Зобов’язано державну реєстраційну службу Полтавського МУЮ поновити реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) за АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, постанову Вищого господарського суду України від 10 лютого 2012 року та постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 5 січня 2009 року Управлінням житлово-комунального господарства Полтавської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Октябрського районної у м. Полтаві ради від 28 березня 2006 року ОСОБА_3 на праві приватної власності належить нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет), розташоване за АДРЕСА_1. Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 20 травня 2014 року з метою забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики накладено арешт на майно ОСОБА_3, в тому числі на квартиру за АДРЕСА_1. Рішенням цього ж суду від 24 липня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто на її користь із ОСОБА_3 борг за договором позики в сумі 508 тис. 958 грн 70 коп. 16 липня 2014 року між ОСОБА_3, від імені якого за дорученням діяв ОСОБА_5, та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1. При цьому суди встановили, що ОСОБА_5 є тестем ОСОБА_3, а ОСОБА_4 – сестрою дружини ОСОБА_3 та дочкою ОСОБА_5. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки за ним проведено відчуження майна обіг якого був обмежений у зв’язку з накладенням арешту на нього, про що продавцю було відомо. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оспорюваним договором купівлі-продажу права позивача не порушено, оскільки на час його укладення заборони відчуження спірних приміщень шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не було. Крім того, відповідачі не були обізнані про наявність ухвали суду про накладення арешту на спірне майно. Разом з тим в інших справах, постанова Вищого господарського суду України від 10 лютого 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року в яких надані заявником як приклади неоднакового застосування норм матеріального права, суди виходили з того, що укладений правочин щодо відчудження майна, яке перебуває під арештом, є нікчемним, незалежно від того чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (далі – ЦК України), іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним. При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України). З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення. З урахуванням особливостей мети забезпечення позову заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. З огляду на зазначене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, помилковим є висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1, станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувало, а права ОСОБА_1 укладенням цього договору не порушені. Суд апеляційної інстанції, переоцінивши докази, наведені судом першої інстанції на підтвердження обізнаності продавця в накладенні арешту, переконливих мотивів для таких своїх висновків не навів. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували наведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі. Наведені в заяві доводи щодо порушення норм процесуального права не свідчать про наявність підстав для перегляду судових рішень згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Допущені судом порушення закону не дозволяють залишити в силі і рішення суду першої інстанції. Задовольняючи позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2, суд не з’ясував і в рішенні не зазначив, які права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_2 порушено оспорюваним договором купівлі-продажу нежитлового приміщення. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1,2 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року та рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 27 жовтня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16 Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним. Той факт, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2552цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/48B5280F4E1282B6C22580B5002B11EC
-
НАЦІОНАЛЬНА КОМІСІЯ, ЩО ЗДІЙСНЮЄ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ РИНКІВ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ (НАЦКОМФІНПОСЛУГ) 01001, Україна, м. Київ, вул. Б.Грінченка, 3; тел. 234-02-24, факс 235-77-51, код ЄДРПОУ 38062828 14.12.16 №8024/16-12 ОСОБА 1 АДРЕСА Про результати розгляду звернення Шановний Дмитро Івановичу! Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, розглянула Ваше звернення від 25.11.2016 (вх. від 02.12.2016 №4-5042) щодо ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» (код за ЄДРПОУ 35326253), ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФАКТОРИНГОВА КОМПАНІЯ «ВЕКТОР ПЛЮС» (код за ЄДРПОУ 38004195) та в межах компетенції повідомляє. Відповідно до інформації, внесеної до Державного реєстру фінансових установ, який веде Нацкомфінпослуг, статус фінансової установи мають: - ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» (код за ЄДРПОУ 35326253, місцезнаходження: 04655, місто Київ, вулиця Вікентія Хвойки, будинок 21) (далі - Товариство) отримало свідоцтво про реєстрацію фінансової установи серії ФК № 214 від 22.09.2008 та додаток до нього з правом надання фінансових послуг: надання гарантій; надання поручительств; факторинг; фінансовий лізинг; надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів. ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФАКТОРИНГОВА КОМПАНІЯ «ВЕКТОР ПЛЮС» (код за ЄДРПОУ 38004195, місцезнаходження: проспект Московський, буд. 28А, м. Київ, 04073) (далі - Товариство), отримало свідоцтво про реєстрацію фінансової установи серії ФК № 357 від 16.11.2012 та додаток до нього з правом надання фінансових послуг: факторинг, надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів. Інформуємо, що відповідно до вимог розділу XI Положення про Державний реєстр фінансових установ, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг від 28.08.2003 №41, зареєстрованого Міністерством юстиції України 11.09,2003 за № 797/8118 у разі внесення фінансової компанії до Державного реєстру фінансових установ Нацкомфінпослуг оформлює та видає заявнику додаток до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, до якого відповідно до встановлених законодавством обмежень на суміщення діяльності з надання певних видів фінансових послуг Нацкомфінпослуг вносить такі види фінансових послуг: надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів; фінансовий лізинг; факторинг; надання поручительств; надання гарантій; надання позик; залучення фінансових активів юридичних осіб із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; операції з іпотечними активами з метою емісії іпотечних цінних паперів. Після отримання свідоцтва про реєстрацію фінансової установи та додатка до нього фінансова компанія має право надавати виключно ті фінансові послуги, які зазначені в додатку до свідоцтва та надання яких не потребує отримання відповідного дозволу/ліцензії. Товариства ліцензії на надання фінансових послуг у Нацкомфінпослуг не отримувало. Інформація про ліцензії, що видані іншими, ніж Держфінпослуг і Нацкомфінпослуг, органами ліцензування, відсутня. Додатково інформуємо, інформуємо, що 28.06.2015 набрав чинності Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» (далі - Закон), згідно пункту 2 частини першої статті 7 якого надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів) є видом господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню. Згідно з частиною другою статті 20 Закону, у разі відсутності ліцензійних умов провадження відповідного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню відповідно до закону, відповідальність за провадження такої господарської діяльності без ліцензії не застосовується. Постановою Кабінету Міністрів України від 07,12.2016 № 913 (далі - Постанова) затверджено Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів) (набрала чинності 10,12.2016), Згідно із абзацом третім частини другої Постанови, ліцензійні умови у частині, що стосується суб'єктів господарювання, які провадять діяльність з надання послуг з фінансового лізингу, надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, надання гарантій та поручительств, надання послуг факторингу та довірчого управління фінансовими активами та внесені до дня набрання чинності цією постановою до Державного реєстру фінансових установ або реєстру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, застосовуються через шість місяців з дня набрання чинності цією постановою. О. Залєтов З повагою Член Нацкомфінпослуг Оборська 235-2058
-
Добрый день помощники-юристы и форумчане. В популярном 2008 году мной был взят кредит в Укрсоцбанке. Немного накопив денег, скитаясь с маленькой дочкой по коммуналкам, я решилась на приобретение собственного жилья. Обратилось у нас в Одессе в агентство Альянс. Исходя из того что денег у меня было немного, остановила свой выбор на квартире в строящемся доме, того же Альянса, сдачу которого обещали 2008 г. Кредит я оформила валютный, не потому что я так хотела, а потому что мне не оставили выбора. Изначально готовились документы на гривневый кредит (хотя со стороны и работников банка и агентства недвижимости меня очень убеждали взять долларовый, на что я категорически отказывалась). И за день до оформления сделки, мне позвонили и сказали что сейчас прекращена выдача гривневых кредитов, а возможно только через пол года, я сказала, что я не тороплюсь, буду ждать. И тут…ждать вы не будете, соглашаетесь на доллары если нет-сделка отменяется, а все проплаты, сделанные мной агентству, строительной компании, залоги мне не возвращаются, так как они выполняют свои обязательства, а я нет. И вот в июня 2008 года мне выдан «фиктивный» долларовый кредит ( на руки доллары я не получила, а на счёт строительной компании отправлена гривна ( которой якобы в банке не было)). Вся ирония в том, что строительная компания прекратила выполнять свои обязательства (возможно даже и задолго до того как я купила у них квартиру) и стройка была заморожена. Строительство дома было завершено только в 2012 году, благодаря усилиям самих инвесторов. Всё это я время, я очень честная и порядочная, отказывая во всём на чём можно сэкономить себе и ребёнку, продолжала платить кредит. Обратившись в банк, с просьбой облегчить кредитные выплаты, получила отказ, слова сотрудника банка «Но вы же платите, вам навстречу не пойдут» И я продолжаю платить. Теперь понимаю, что было глупо платить, могла бы реально получить хорошие условия в то время. До мая 2014 года мною не было допущено не единой просрочки, а по телу шла небольшая переплата. В начале 2014 я стала обращаться в банк с просьбой о реструктуризации. Со стороны банка – полный игнор. И только после прекращения моих выплат, а это произошло в июне 2014 ( потому что полный платёж я не осиливала, а бросать часть денег на проценты, поняла что не имеет смысла), со мной стали разговаривать, приглашать на беседы. Найдя компромиссный вариант, в сентябре я подаю заявление о реструктуризации, и мне отказывают, так как оно было написано от моего имени ( я являюсь поручителем, заёмщик мой брат, который проживает в другой местности, и по состоянию здоровья, после аварии и очень тяжёлых травм, о чем было сообщено банку и предоставлены все выписки из больницы, физически не мог приезжать на написание каждого заявления, и переписания его неоднократно) Обращаюсь к вам ребята юристы с просьбой подсказать как упорядочить мои действия: Сейчас я получила письмо «вимога-повидомленя», мне нужно на него отвечать? в это же время провожу переговоры с отделом по работе с проблемной задолженностью. Если не отвечу, в последствии может быть расценено как игнорирование? В одностороннем порядке мне подняли процентную ставку, об этом я узнала позвонив на горячую линию банка, хотя сотрудники банка , и теперь уже сотрудник отдела проблемной задолженности отрицаю это, и утверждают что я не смогу доказать поднятие ставки. Какие документы мне стребовать с банка, чтобы увидеть что ставку подняли? В договоре есть абзац что все споры рассматриваются в третейском ссуде. Мои действия, ждать пока банк подаст в суд первым, или самой подавать в суд? Если дойдёт дело до судов, есть ли вариант о признании кредитного договора недействительным. По моему договору то что я предполагаю: фактически получена не валюта, а гривна, встречалась ли практика с укрсоцом по счетам и проводкам?; кредит выдан в июне 2008 года под незавершённое строительство, но у меня « сертификат облигаций» к сожалению. Спасибо за прочтение моего послания и жду ваших комментариев.
- 16 ответов
-
- 1
-
- увеличение процентной ставки
- прекращение ипотеки
- (и еще %d)
-
Переплатили з 2007 року кредит "з лихвою". З нинішнім курсом неможливо платити далі вчасно. Ситуація. В графіку платежів зазначено що місячний платіж, абсолютне подорожчання кредиту, платежі за страхування в гривнях. А в графі погашення тіла і проценти за кредитом у валюті! Головний аргумент: пункт 8 статті 18 цього ж Закону ("нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами трактуються на користь споживача ») Читав статті grand insur http://grand-insur.com/uk/sud-z-bankom-otp-bank-ukrgazbank-erste-bank і тут http://pravoznavstvo.at.ua/publ/dogovir/banki_tezh_pomiljajutsja/3-1-0-61 (копія, оригінал чомусь автор видалив) Яка думка форумчан, чи є шанси визнати договір недійсним з підстави вчинення його під впливом помилки (по ст 229 ЦКУ) Також автор статті пише про можливість розірвання такого договору. Як щодо цього варіанту, чи реальний він? І чи є у когось хоч якась практика в плані третього варіанту, щодо: затвердити вказану банком ціну договору і зобов’язати його приймати виконання договору за цією (заниженою) ціною. примушування до прийняття кредиту з узгодженим графіком
- 4 ответа
-
- защита прав потребителей
- расторжение договора
- (и еще %d)
-
Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022, тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41 ________________________________________________________________________ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "26" листопада 2014 р. Справа № 922/3899/14 Господарський суд Харківської області у складі: судді Аюпової Р.М. при секретарі судового засідання Лобові Р.М. розглянувши справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Харків до Публічного АТ "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків та за зустрічним позовом до про розірвання договору Публічного АТ "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Харків про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 1390432,29 дол. США. за участю представників сторін: Представник позивача (за первісним позовом) - ОСОБА_2, (адвокатська угода від 18.09.2014 року), Представник відповідача (за первісним позовом) - Єрмакова І.Г., дов. від 08.10.2012 року, Мартиросов В.І. (керівник). ВСТАНОВИВ: Позивач - Фізична особа-підприємець ОСОБА_1, м. Харків, звернувся до господарського суду з позовом до відповідача - Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків, в якому просить суд визнати грошові зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 перед ПАТ "Східно-Український банк "Грант" за кредитним договором №10 від 30.06.2010р., виражені в доларах США - припиненими. (заява про зміну предмету позову, прийнята ухвалою господарського суду від 04.11.2014р.) Також просить суд покласти на відповідача судові витрати. Ухвалою господарського суду від 15.09.2014р. прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні на 30.09.2014р. об 11:30 год. Ухвалою господарського суду від 04.11.2014р. задоволено клопотання представника позивача про продовження строку розгляду даного спору за межами двомісячного строку. Продовжено строк розгляду справи до 26 листопада 2014 року. Ухвалою господарського суду від 14.11.2014р. прийнято зустрічну позовну заяву Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант" для спільного розгляду з первісним позовом, в якій позивач (за зустрічним позовом) просить суд стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №10 від 30.06.2010р. та додатковими угодами до нього: №1 від 04.07.2011р., №2 від 24.12.2012р., №3 від 27.12.2012р. у розмірі 1390432,29 дол. США та судові витрати за подання зустрічного позову. У судовому засіданні 25.11.2014р. оголошувалась перерва до 26.11.2014р. об 11:15 год. У призначеному судовому засіданні 26.11.2014р. представник позивача (за первісним позовом) первісний позов підтримав, наполягав на його задоволенні. Проти задоволення зустрічного позову заперечував. Через канцелярію суду надав додаткові докази по справі (вх. № 41976), які судом досліджені та долучені до матеріалів справи. Представник відповідача (за первісним позовом) у призначеному судовому засіданні 26.11.2014р. підтримав зустрічний позов, заперечував проти задоволення первісного позову. Через канцелярію суду надав відзив на заяву про зміну предмету позову (вх. № 40104), додаткові пояснення до відзиву на заяву про зміну предмету позову (вх. № 42160) та інші додаткові докази по справі (вх. № 41768), які судом досліджені та долучені до матеріалів справи. Також надана заява про ознайомлення з матеріалами справи (вх. № 42487), яка судом задовольняється. Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР ), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Враховуючи те, що норми ст. 65 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами. Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини та докази на їх підтвердження, вислухавши представників сторін, судом встановлено наступне: Як свідчать матеріали справи, 30.06.2010р. між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом, позичальник) та Публічним акціонерним товариством "Східно-Український Банк "Грант" (відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом) укладено Кредитний договір № 10 (Кредитний договір), згідно умов якого, з урахуванням додаткових угод, банк, на умовах договору зобов'язується відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію з максимальним загальним лімітом в розмірі 2300000,00 доларів США з кінцевим терміном повернення кредиту 28 грудня 2014 року, зі сплатою 16% річних за користування кредитними коштами, а при простроченні повернення кредиту - 32% річних. Пунктом 1.1 Кредитного договору сторони обумовили, що кредит надається позивачу «на поточні та господарські потреби». Змістом п. 1.2 Кредитного договору визначається, що кредит надається траншами (окремими частинами) шляхом перерахування грошових коштів у валюті - долар США на поточний рахунок позичальника у банку, та/або оплати розрахункових документів позичальника в межах суми кредиту. Пунктом 1.5. Кредитного договору передбачено відкриття банком позичальнику рахунків: №№ НОМЕР_2 - з метою обліку суми заборгованості по кредиту; НОМЕР_4 - для сплати нарахованих відсотків за користування кредитом; НОМЕР_3 - для сплати прострочених відсотків за користування кредитом. Як зазначає позивач у первісному позові, в період дії Кредитного договору, сторони усно домовились, що у разі невикористання позивачем сум кредиту в іноземній валюті на господарські потреби, відповідач здійснить конвертацію сум кредитних коштів в гривню, із зарахуванням гривневого еквіваленту на поточний рахунок позивача з метою його подальшого використання за цільовим призначенням. З цією метою, спираючись на існуючи попередні домовленості, позивач звернувся до відповідача із заявами, за змістом яких, позивач просить відповідача видати кредит в іноземній валюті (дол. США) не за цільовим призначенням визначеним умовами Кредитного договору «на поточні та господарські потреби», а «з метою її вільного продажу». З матеріалів справи вбачається, що до банку від ФОП ОСОБА_1 надійшли його особисті заяви: - заява № 2 від 05 липня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 500000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № З від 19 липня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 170000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 4 від 09 серпня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 230000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 5 від 19 серпня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 30000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 6 від 02 листопада 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 227000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 7 від 08 червня 2011 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 100000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 8 від 04 липня 2011 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 300000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 9 від 12 жовтня 2012 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 500000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 10 від 26 листопада 2012 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 120000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 11 від 22 лютого 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 120000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 12 від 03 липня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 369500,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 13 від 08 липня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 230000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява N 14 від 30 вересня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 30000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 15 від 31 жовтня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 25000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта. Як вбачається з роздруківки руху грошових коштів на поточному валютному рахунку позивача за первісним позовом № НОМЕР_5 , в період з 05.07.2010р. по 24.07.2014р. йому були перераховані зазначені транші кредитних коштів в іноземній валюті. Як зазначає позивач за первісним позовом у позові, платіжними дорученнями в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р. він повернув зазначені суми траншу в іноземній валюті на рахунок банку (відповідача за первісним позовом). В свою чергу, банк перерахував позичальнику за його заявами за меморіальними ордерами № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010 року, № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р. гривневий еквівалент вищезазначеної суми траншу. Таким чином, з огляду на зазначені конклюдентні дії сторін, позивач за первісним позовом вважає, що грошові зобов'язання за кредитним договором, виражені в доларах США, є припиненими, що і стало підставою для його звернення до господарського суду з відповідним позовом. В свою чергу, звертаючись до господарського суду з зустрічним позовом, банк (позивач за зустрічним позовом) вважає, що зобов'язання за Кредитним договором від 30.06.2010р., з урахуванням додаткових угод до нього, виражені в іноземній валюті - доларах США, є правомірними, а тому просить суд стягнути з відповідача за зустрічним позовом заборгованість за Кредитним договором в іноземній валюті, з урахуванням відсотків за користування кредитними коштами та пені, всього у розмірі 1390432,29 дол. США. Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам суд виходить з наступного. За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 ЦК України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У відповідності із ст.173 ГК України та ст. 509 ЦК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язку. Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України). Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України). Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно статті 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором. Під припиненням зобов'язання розуміють припинення правового зв'язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання. Загальні підстави припинення зобов'язань визначені у главі 50 ЦК України. До них відносяться виконання, передання відступного, зарахування, новація, неможливість виконання, поєднання боржника та кредитора в одній особі та ін. У відповідності до ст. 345 ГК України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту. Згідно ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. У відповідності до п. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Судом встановлено, що 30.06.2010р. між банком (відповідачем за первісним позовом та позивачем за зустрічним позовом) та позичальником - ФОП ОСОБА_1 (позивачем за первісним позовом, відповідачем за зустрічним позовом) був укладений Кредитний договір № 10 (надалі за текстом - кредитний договір). В подальшому, до зазначеного Кредитного договору були внесені зміни, шляхом укладання між його сторонами додаткових угод №1 від 04.07.2011р., № 2 від 24.12.2012р., №3 від 27.12.2013р. Копії вказаного кредитного договору та додаткових угод до нього, надані банком та позичальником, не містять розбіжностей. Сам по собі, факт укладення Кредитного договору з урахуванням додаткових угод до нього сторонами не заперечується. Пунктом 1.1, 1.3, 4.3 Кредитного договору з урахуванням додаткових угод, сторони погодили відкриття банком позичальникові відновлювальної кредитної лінії з максимальним загальним 2300000,00 доларів США, на термін до 28.12.2013р. на поточні господарські потреби, зі сплатою 16% річних за користування кредитними коштами, а при простроченні повернення кредиту -32% річних, в свою чергу - позичальник зобов'язаний повернути банку у строк до 28.12.14р. суму фактично отриманого кредиту та одночасно сплатити відсотки за його користування й інші платежі згідно умов договору, які нараховані та належать сплаті. Кредит та/або транш вважається повернутим в момент зарахування грошових коштів в повному обсязі, спрямованих на погашення кредиту, нарахованих відсотків та інших платежів, передбачених цим договором, на відповідні рахунки банку. Позивач в обґрунтування доводів, викладених в позові, посилається на те, що фактично кредит в іноземній валюті ним не отримувався, а на поточний рахунок для цілей визначених кредитним договором № 10 від 30.06.2010р. перераховувались кошти в національній валюті - гривні. На спростування цієї тези позивача відповідач у відзиві на позов посилається на наявність в укладеного сторонами договору банківського рахунку фізичної особи - підприємця № 410/ОТД від 25.06.2010р. додатків із встановленням тарифів на операції як у гривні, так і в доларах США, а також на реєстр платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр. та платіжні доручення позивача в іноземній валюті. Дослідивши наданий банком (відповідачем за первісним позовом) реєстр платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр., судом встановлено, що усі операції по відповідному поточному рахунку позивача відображаються одночасно і в гривні, і в доларі США. Зазначене відповідає положенням п. 6 Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженої постановою правління НБУ від 17.06.2004р. № 280, відповідно до яких план рахунків забезпечує мультивалютний облік операцій, суть якого полягає в обліку операцій в іноземній валюті за тими самими рахунками, що і операцій у гривні, але унеможливлює доведення за допомогою наданого відповідачем реєстру платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр. того факту, що грошові кошти саме в іноземній валюті (зокрема, в доларах США) були дійсно зараховані банком (відповідачем за первісним позовом) на поточний рахунок позичальника (позивача за первісним позовом). Крім того, в матеріалах справи наявні надані банком (відповідачем за первісним позовом) наступні документи: - заяви про продаж іноземної валюти №2 від 05.07.2010р., №3 від 19.07.2010р., №4 від 09.08.2010р., №5 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010 року, №7 від 08.06.2011 року, №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.; - платіжні доручення в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.; - заяви та додані до них меморіальні ордери від 30.06.2010р, від 05.07.2010р., від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., від 19.08.2010р., від 02.11.2010р., від 08.06.2011р., від 04.07.2011р., від 12.10.2012р., від 26.11.2012р., від 22.02.2013р., від 03.07.2013р., від 08.07.2013р., від 30 вересня 2013р., від 31.10.2013р.; - меморіальні ордери № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010 року, № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р. При цьому судом встановлено, що кредит за Кредитним договором надавався банком (відповідачем за первісним позовом) позивачу на поточні господарські потреби (п. 1.1 Кредитного договору). Водночас суд наголошує, що відповідно до ч. 1 ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня; відповідно до ст. 35 Закону України «Про Національний банк України» гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України; відповідно до ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України; відповідно до ч. 1 ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні; відповідно до ч. 2 ст. 189 ГК України ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Відповідно ж до ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Крім того, виходячи з положень ст. 11 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004р. № 483, за відсутності індивідуальної ліцензії розрахунки поза режимом зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі розрахунки для забезпечення поточних господарських потреб) можуть здійснюватись виключно в національній валюті України - гривні. Позичальником (позивачем за первісним позовом) до матеріалів справи надано довідку Основ'янської ОДПІ м. Харкова ГУ Міндоходів у Харківській області № 15339/10/10-38-17-01-24 від 10.10.2014 р., в якій зазначено, що позивач протягом 2010-2014 років зовнішньоекономічну діяльність не здійснював, а відтак не міг здійснювати розрахунки в іноземній валюті для забезпечення власних поточних господарських потреб. Даний факт також не спростовано банком (відповідачем за первісним позовом). Крім того, судом встановлено, що в жодному з без номерних меморіальних ордерів, що додані до заяв позивача (меморіальні ордери б/н від 05.07.2010 року, від 19.07.2010 року, від 09.08.2010 року, від 19.08.2010 року, від 02.11.2010 року, від 08.06.2011 року, від 04.07.2011 року, від 12.10.2012 року, від 26.11.2012 року, від 22.02.2013 року, від 03.07.2013 року, від 08.07.2013 року, від 30 вересня 2013 року, від 31.10.2013 року) не відображено кредитування саме поточного рахунку позивача № НОМЕР_5.840, а натомість відображено дебетування облікового рахунку НОМЕР_2, який відповідно до пункту 1.5 Кредитного договору поточним не є, а є рахунком обліковим. Водночас кредитування поточного рахунку позивача № НОМЕР_5 здійснювалось саме у гривнях, що підтверджується наданими відповідачем меморіальними ордерами № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010р., № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р.. З огляду на вищенаведене суд доходить висновку, що усі дії сторін, вчинені ними після укладення Кредитного договору, були спрямовані на надання відповідачем позивачу саме певної грошової суми у національній валюті України - гривні. За таких умов укладений сторонами Кредитний договір в частині визначення валюти кредитування як долару США є таким, що вчинений для приховання укладення кредитного договору з надання кредиту саме в національній валюті України - гривні. Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. При цьому за змістом закону мотиви, з яких сторони вчинили удаваний правочин й оформили його саме конкретними документами, судом не розглядаються, оскільки юридичного значення не мають і перебувають поза межами предмета доказування по справі. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 25 постанови від 06 листопада 2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Аналогічні приписи містяться в п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними». Таким чином, укладений сторонами Кредитний договір в частині визначення валюти кредитування як долару США є удаваним, адже вчинений у відповідній частині для приховання укладення кредитного договору з надання кредиту саме в національній валюті України - гривні. При цьому суд підкреслює, що принципова допустимість визнання правочину удаваним не в цілому, а в певній частині повністю відповідає висновкам та позиції Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 11.02.2009р. у справі № 6-25079св08, постанова Верховного Суду України від 16.12.2012 року у справі № 6-89цс11) і Пленуму Верховного Суду України (постанова Пленуму Верховного Суду України від 04 червня 1993 року у справі за позовом Бобринецького міжгосподарського сортонасінницького підприємства до Н. про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомашини і права власності на неї). Водночас суд наголошує, що відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. За таких умов суд вважає доведеним та встановленим, що сторонами дійсно було укладено Кредитний договір, за яким протягом 2010-2013 років позивач отримав від відповідача кредитні кошти в національній валюті України - гривні - на загальну суму 23657169,16 грн. При цьому, як випливає з реєстру платіжних документів по поточному рахунку позичальника, за період з 01.01.2010р. по 19.09.2014р. 11078041,10 грн. з вказаної суми ним фактично на дату подання позову було повернуто банку. Водночас, суд зауважує про те, що позичальник (ФОП ОСОБА_1.) повинен повернути банку (позичальникові) залишок грошових коштів (кредиту), виражені у гривні, та сплатити проценти та інші платежі, передбачені кредитним договором. Стосовно доводів відповідача, що фактичне отримання позивачем на його поточний рахунок підтверджується заявами позивача про продаж іноземної валюти, а також платіжними дорученнями в іноземній валюті, суд зауважує, що жодним меморіальним ордером, а так само іншими доказами не підтверджується кредитування поточного рахунку позивача № НОМЕР_5 в доларах США, а облік відповідного зобов'язання в іноземній валюті на рахунку № НОМЕР_2 не відповідає положенням абз. 3 п. 1.2 Кредитного договору. За таких умов навіть обліковані на рахунку № НОМЕР_2, який не є поточним рахунком позивача за первісним позовом, зобов'язання позивача перед відповідачем, виражені в доларах США, слід вважати повністю припиненими, в тому ж самому обліковому режимі шляхом подання позивачем відповідачу заяв про продаж іноземної валюти №2 від 05.07.2010р., №3 від 19.07.2010р., №4 від 09.08.2010р., №5 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30.09.2013р., № 15 від 31.10.2013р. та платіжних доручень в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р. № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р. Оцінюючи первісні позовні вимоги з позицій належності обраного позивачем способу захисту суд зазначає, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом (постанова Верховного Суду України від 12.06.2014 року у справі № 6-32цс13). Відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. З огляду на зазначене, та враховуючи, що припинення зобов'язання виходячи з положень глави 50 ЦК України означає його повну відсутність суд вважає, що вимоги позивача про визнання зобов'язання припиненим по своїй суті тотожні його відсутності (неіснуванню). Аналогічної позиції дотримується також і Верховний Суд України. Зокрема, в постанові від 21 травня 2012 року у справі № 6-8цс11 Верховний Суд України вказав, що припинення зобов'язання означає такий стан правовідношення, за якого в силу передбачених законом обставин суб'єктивне право та кореспондуючий йому обов'язок перестають існувати. Крім того, суд підкреслює, що згідно правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс11, позов про визнання обов'язку (правовідношення) в цілому припиненим може бути заявлено відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України у разі невизнання кредитором права боржника на таке припинення обов'язку. Таким чином, вимоги позивача за первісним позовом є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Стосовно зустрічних позовних вимог, суд зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Відповідно до ч. 2 ст. 14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Як встановлено судом, укладений сторонами кредитний договір № 10 від 30.06.2010 року є удаваним в частині визначення в якості валюти кредитування долара США й до правовідносин сторін підлягає застосуванню законодавство України про договір, який сторони дійсно уклали - договір про надання кредиту в національній валюті України - гривні. В іншій частині умови Кредитного договору сторонами не оспорюються й відповідно до ст. 629 ЦК України є обов'язковими для сторін. При цьому в пунктах 1.3. та 1.4. кредитного договору погоджено, що погашення кредиту та погашення відсотків за користування кредитом здійснюється позичальником шляхом перерахування грошових коштів з поточного рахунку Позичальника на відповідний рахунок банку, вказаний у п. 1.5. цього договору та на інших умовах визначених договором у валюті кредиту. Водночас валютою кредиту, з урахуванням удаваності кредитного договору в частині визначення в якості валюти кредитування долара США є саме національна валюта України - гривня. Таким чином, суд приходить до висновку, що погашення кредиту, відсотків, здійснення інших платежів відповідно до умов укладеного сторонами кредитного договору № 10 від 30.06.2010р. позивач (Фізична особа-підприємець ОСОБА_1) має здійснювати саме у дійсній валюті кредиту - гривні. Відтак, будь-які правові та фактичні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача будь-яких сум у зв'язку з виконанням кредитного договору №10 від 30.06.2010р. в доларах США відсутні, через що заявлений відповідачем зустрічний позов є безпідставним й у його задоволенні слід відмовити. Однак суд вважає за необхідне роз'яснити відповідачу, що він не позбавлений права звернутись з окремим позовом до позивача про стягнення суми заборгованості позивача перед відповідачем за кредитним договором у національній валюті України - гривні. Стосовно доводів, викладених відповідачем у зустрічній позовній заяві, суд вважає за необхідне зазначити наступне. На забезпечення виконання укладеного сторонами кредитного договору № 10 від 30.06.2010р. було укладено договори іпотеки №10/1 від 30.06.2010р. та 10/2 від 05.07.2010р. При цьому відповідач в зустрічній позовній заяві зазначає, що на майно, яке передано в іпотеку на забезпечення зобов'язань за кредитним договором № 10 від 30.06.2010р. вже звернено стягнення. Однак як вбачається з матеріалів справи (зокрема - із зустрічної позовної заяви), прийняття відповідачем рішення як іпотекодержателем про звернення стягнення на предмет іпотеки, ґрунтувалось на застереженнях в іпотечних договорах, які відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» прирівнюються до договорів про задоволення вимог іпотекодержателя та за своїми правовими наслідками передбачають передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Однак суд наголошує, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому законом (ст. 1 Закону України «Про іпотеку»). Отже, для законного використання механізму захисту порушених прав іпотекодержателя в порядку, що передбачений приписами ст. 33 та 37 Закону України «Про іпотеку», необхідним є встановлення факту невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання боржником, і лише за умови наявності такого невиконання або неналежного виконання в іпотекодержателя виникає право звернути стягнення на предмет іпотеки (в тому числі шляхом набуття права власності на предмет іпотеки). Враховуючи, що закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише вимагає застосовувати до правовідносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі, звернення стягнення на предмет іпотеки можливе лише за умови невиконання чи неналежного виконання позивачем дійсного правочину, на укладення якого була спрямована воля сторін за кредитним договором № 10 від 30.06.2010р., а саме: невиконання чи неналежного виконання обов'язку з повернення кредиту в національній грошовій одиниці - гривні. Разом з тим, судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідач на виконання вимог ст. 33 та 37 Закону України «Про іпотеку» про виконання дійсного зобов'язання за кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року за кредитним договором до позивача не звертався, послідовно та безпідставно вимагаючи від позивача здійснення платежів за Кредитним договором в іноземній валюті. З цих підстав суд вважає доведеним та встановленим, що звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем по іпотечних договорах №10/1 від 30.06.2010 року та 10/2 від 05.07.2010 року, укладених на забезпечення зобов'язань позивача (ФОП ОСОБА_1.) за кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року, не відповідає вимогам Закону України «Про іпотеку», а дії відповідача із здійснення такого звернення стягнення на предмет іпотеки по іпотечних договорах №10/1 від 30.06.2010 року та 10/2 від 05.07.2010 року, укладених на забезпечення зобов'язань позивача (ФОП ОСОБА_1.) за Кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року, є юридично нікчемними, не мають юридичного значення й не створюють будь-яких правових наслідків. Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 Господарського процесуального кодексу України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З огляду на зазначене, суд вважає за необхідне стягнути судові витрати за первісним позовом з відповідача за первісним позовом, а судові витрати за зустрічним позовом - покласти на позивача за зустрічним позовом. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 11, 16, 509, 525, 598, 626, 628, 629, 1048, 1054 Цивільного кодексу України, ст. ст. 173, 174, 179, 345 Господарського кодексу України, ст.ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 43, 49, 65, 69, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, - ВИРІШИВ: Первісний позов задовольнити повністю. Визнати виражені в доларах США грошові зобов'язання Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1) перед Публічним акціонерним товариством "Східно-Український Банк "Грант" (61001, м. Харків, вул. Данилевського, 19, код ЄДРПОУ 14070197) за Кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року - припиненими. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант" (61001, м. Харків, вул. Данилевського, 19, код ЄДРПОУ 14070197) на користь Фізичної особа-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1) суму сплаченого судового збору за подання первісного позову в розмірі 1218,00 грн. Видати наказ після набрання рішенням законної сили. В задоволенні зустрічного позову відмовити повністю. Повне рішення складено 01.12.2014 р. Суддя Р.М. Аюпова справа № 922/3899/14 http://reyestr.court.gov.ua/Review/41680639
- 10 ответов
-
- 2
-
- обман при заключении договора
- расторжение договора
-
(и еще %d)
Отмечено тегом:
-
Дорогие (в хорошем смысле) наши юристы. Хочу обратиться к вам. Я сам не имею юридического образования и у меня нет банально денег чтобы оплатить ваши услуги, но судебную тяжбу с банком я уже начал (16 го будет первое заседание). Я осознаю что это мое первое гражданское заявление и я переживаю что накосячу с ним. В первый раз всегда где-нить да напортачишь.... Вообщем: может найдется кто-нить с добрым сердцем и юридическим опытом в гражданских спорах, кто поможет мне (готов рассмотреть вариант с вознаграждением в случае если "все получится" - т.к. в случае реституции банк должен будет мне некую сумму, если же "не получится" - то заплатить вам я не смогу, т.к. вероятность того что я вдуг стану богатым меньше 1%). Вообщем хелп. Отзовитесь кто может, (скорее всего бесплатно, хоть и не факт) помочь. зы: вкратце: Про визнання п.15.6 (прописано что все риски несет Позичальник), п.17.1(изменение процентной ставки в одну сторону) кредитного договору №014/0739/82/71875 недійсними. Як наслідок недійсності п.17.1 визнання кредитного договору неукладеним або розірвати кредитний договір згідно ст.652 ЦК України у зв’язку з істотною зміною обставин. Если кто заинтересуется или захочет поддержать (пусть даже удаленно), вышлю все документы на е-мейл. ---------------------------------------------------------------- из позовной заяви ________________________________________ ІІІ. Аргументи щодо п. 15.6 Договору В п. 15.6 зазначено: «Позичальник свідчить, що всі ризики, пов’язані з істотною зміною обставин, з яких Позичальник виходив при укладанні цього Договору, інших Договорів забезпечення, Позичальник приймає на себе, і такі обставини не є підставою для зміни або розірвання цього Договору, Договорів забезпечення, а також невиконання Позичальником зобов’язань за вищезазначеними договорами.» Закон України «Про захист прав споживачів», ст..18 передбачає, що: «Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. » В п.5 ст.18 зазначено «Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.» Пункт 15.6 Договору позбавляє Заявника (Позичальника в Договорі), можливості захистити свої права через суд згідно ст. 652 ЦКУ, що є обмеженням прав Заявника на правовий захист згідно ч.1 ст.3, ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України, ст..55 Конституції України та ст..6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З наведених вище підстав, Заявник просить суд визнати п.15.6 Договору недійсним. ІV. Аргументи щодо п.17.1 Договору В п.17.1 Договору зазначено, що договір вступає в силу з моменту його підписання Сторонами і діє до повного виконання ними прийнятих відповідно до цього Договору зобов’язань – це є строком договору. (Строк користування кредитом не є строком Договору, а являє собою строк зобов’язання – ст.530 ЦКУ). Вказане трактування строку кредитного договору (не строку зобов’язання) не відповідає ст..251, 252, та ч.1 ст.631 ЦКУ, відповідно до яких строк договору визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, тобто часу, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Вищезазначене узгоджується з практикою Верховного Суду України, а саме, в Ухвалі від 7 жовтня 2009 року, колегією суддів судової палати у цивільних справах було зазначено: «З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед Спілкою або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань (п. 6) не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам ст. 252 ЦК України. Згідно із цією нормою права строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Цього в договорі поруки не встановлено.» Ця ж умова щодо строку договору стосується і кредитного Договору. Наявність строку Договору є істотною умовою, оскільки ч.3 ст. 180 ГКУ (що кореспондується з ст.631 ЦКУ) встановлено, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Частиною 7 вказаної статті визначено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. (Відповідно до ст. 2 ГКУ, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.) З вищевикладеного вбачається, що строк дії договору є істотною умовою договору (ст..638 ЦКУ), обов’язковість визначення якого передбачена положеннями як Цивільного кодексу України, так і положеннями Господарського кодексу України. Визнання недійсним п.17.1 Договору про строк, веде до визнання Договору НЕУКЛАДЕНИМ і як наслідок до реституції (повернення сторонами Договору всього отриманого ними в його виконання в разі визнання договору недійсним). V. Аргументи щодо статті 4 Договору Стаття 4 Договору «Коригування процентної ставки» містить перелік істотних обставин що впливають на вартість кредитних коштів що надаються згідно Договору (п.4.1). Відповідно й те, що дана стаття Договору є важливою задля встановлення баланса інтереса сторін згідно чинного законодавства. В п.4.1 Договору зазначено «Кредитор має право в односторонньому порядку на власний розсуд без згоди Позичальника, але не частіше одного разу в шість місяців, змінити процентну ставку за Кредитом у разі настання подій, які мають безпосередній вплив на вартість (збільшення вартості) кредитних ресурсів установи Кредитора та не залежать від волі Сторін. Зокрема, Кредитор має право змінити процентну ставку за Кредитом при настанні одного з таких випадків: 4.1.1 збільшення більш ніж на 5 процентних пункти ставки LIBOR строком на 6 місяців (або ставки EURIBORстроком на 6 місяців за кредитами в Евро);» Згідно п.1.4 «Визначення термінів» Договору, термін «процентний пункт» слід розуміти як «Значення, яке дорівнює десятій частині одного процента, тобто 0,1 процента». На день підписання Договору ставка LIBOR строком на 6 місяців мала значення: 3.075. Значення ставки LIBOR суттево змінилось ще з 2008 року і на сьогоднішній день ставка LIBOR строком на 6 місяців в доларах США має значення в 0.3305. Тобто, ставка LIBOR строком на 6 місяців змінилась на 27,445 процентних пункти, або зменшилась 10,75%, тим самим зменшивши вартість кредитних ресурсів для установи Кредитора, та збільшивши вартість для Заявника (ставка LIBOR – це середньозважена відсоткова ставка за міжбанківськими кредитами, на зміни якої впливають безліч чинників, в тому числі й єкономічні) й порушивши баланс інтересів сторін на користь Банку. Зменшенні вартості кредитних ресурсів для Банку одночасно означає її збільшення для Заявника як Позичальника Банку через зростання курсу долара США і як наслідок падіння національної валюти та доходів Заявника. При цьому Договором передбачено що зміна ставки LIBOR навіть на 5 процентних пункти (п.4.1.1 Договору) є істотною умовою для зміни процентів за Договором (що безпосередньо впливає на вартість кредитних коштів для Заявника). Тобто є факт настання істотних змін обставин Договору. В червні 2014 року Заявник звернувся письмово до Банку листом, в якому аргументував невідповідність п.4.1 діючому Законодавству та принципам рівності сторін, та пропонував Банку обговорення змін умов Договору (через порушення балансу інтересів сторін та настання істотних змін обставин для коригування процентної ставки) і підписання додаткового договору для приведення даного Договору до відповідності чинному законодавству (див. Додаток 5). Проте, Банк відмовився щодо зміни даного Договору (див. Додаток 3) при цьому посилаючись на Закон України від 12.12.2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», що ніяким чином не відноситься до запропонованого Заявником, оскільки не є процесом зміни в односторонньому порядку, оскільки пропозиція Заявника полягала в взаємному обговоренні змін. Крім вищенаведеного, Заявник хоче зазначити як істотну зміну обставин, факт зростання курсу долара США відносно гривні. Заявник отримує всі свої доходи в гривні, надходжень в іноземній валюті не має. На дату підписання Договору, курс гривні до долара США становив. 4,84 грн. за 1 долар. Останній платіж Заявника по зобов’язанням Договору було виплачено Банку в серпні 2014 року по курсу 13.55 грн. за 1 долар США. Знецінення національної валюти відносно долара США склало 279,96 %. Тобто Заявник отримав майже на 280% більше збитків, в той час як банк отримав майже 280% надприбутків. Це істотно порушує баланс інтересів на користь Банку. Всі види споживчого кредиту мають соціальний характер, оскільки вони сприяють вирішенню суспільних проблем – підвищенню життєвого рівня населення, утвердженню принципів соціальної справедливості. Проте настання істотних змін обставин при виконанні умов Договору призвело до падіння життєвого рівня Заявника нижче прожиткового мінімуму. Це порушує баланс сторін у кредитному договорі, та не відповідає засадам договору та принципу рівності сторін (ст..3 ЦКУ). Відповідно до ч.1 ст. 652 ЦК України, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладені договору, договір може бути розірваний. В ч.2 ст.652 ЦКУ йдеться про те, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний. Заявник стверджує, що обставини (знецінення національної валюти на 279,96 % та суттєва зміна ставки LIBOR), що впливають на фінансову схему розрахунків за спірним кредитним договором є істотними настільки, що при їх існуванні в момент укладення договору, на існуючих умовах, позивач не зміг би погодитись на отримання кредитних коштів, а банківська установа - відповідач не зміг би прийняти рішення про оптимальний рівень кредитного ризику - гарантованість повернення, та винести рішення про надання кредиту з огляду на окупність і безпечність кредитної лінії. Тобто при укладанні данного Договору сторони мали впевненість, що жодна з цих двох змін істотних умов Договору не настане. Зважаючи на зазначене вище та згідно ч.1 ст.652 ЦК України, прошу суд розірвати Договір через настання істотних змін обставин та застосувати реституцію з взаємозарахуванням сплачених коштів. VI. Клопотання На підставі викладеного та керуючись положеннями ст.ст. 3, 15, 21, 110, 119-120 ЦПК України, Конституцією України, ст. ст. 3, 4, 10, 13, 203, 215, 236, 548, 652 Цивільного кодексу України, Законами України «Про національний банк України», «Про банки та банківську діяльність», Закон України від 12.12.2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Закону України «Про захист прав споживачів», ПРОШУ: Визнати п.15.6 кредитного договору №014/0739/82/71875 недійсним. (обґрунтування в пункті ІІІ. Аргументи щодо п. 15.6 Договору заяви) Визнати п.17.1 кредитного договору №014/0739/82/71875 недійсним. (обґрунтування в пункті ІV. Аргументи щодо п.17.1 Договору заяви) Як наслідок недійсності п.17.1 визнати кредитний договір №014/0739/82/71875 неукладеним або розірвати кредитний договір згідно ст.652 ЦК України у зв’язку з істотною зміною обставин (обґрунтування в пункті V. «Аргументи щодо статті 4 Договору» заяви). На підставі п.18 ст.4 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” № 7 -93 від 21.01.1993 р. звільнити мене від сплати зборів та державного мита (згідно Додатку 4).
-
Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 січня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: суддів: Завгородньої І.М., Горелкіної Н.А., Іваненко Ю.Г., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства «БМ Банк», треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6 про захист прав споживача та розірвання договору та за позовом публічного акціонерного товариства «БМ Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за касаційними скаргами представника публічного акціонерного товариства «БМ Банк» - Мандзюка Максима Вячеславовича на рішення Євпаторійського міського суду Автономної республіки Крим від 9 липня 2013 року та рішення Апеляційного суду Автономної республіки Крим від 6 листопада 2013 року та ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 6 листопада 2013 року в с т а н о в и л а : У травні 2013 року позивач звернувся до суду з позовом про захист прав споживача та розірвання договору, в обґрунтування якого зазначив, що 28 березня 2008 року між ним та публічним акціонерним товариством «БМ Банк» (далі - ПАТ «БМ Банк») укладено кредитний договір № 11/03/280308, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримав кредит на споживчі цілі в розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 12 % річних для придбання квартири АДРЕСА_1. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 28 березня 2008 року між ПАТ «БМ Банк» та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого в іпотеку банку передано квартиру АДРЕСА_1, а також між ним, ПАТ «БМ Банк» та ОСОБА_5 - договір поруки № 11/03/280308/2. 19 листопада 2008 року між ним та ПАТ «БМ Банк» укладено додаткову угоду, згідно якої відсоткову за кредитним договором збільшено з 12% до 14,5% з 5 листопада 2008 року. Вважаючи настання світової фінансової кризи істотною зміною обставин укладеного договору, а також посилаючись на ведення банком нечесної підприємницькою практики в частині встановлення відсоткової ставки та виконання зобов`язання у доларах США, що порушує вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», позивач, уточнивши позовні вимоги, просив суд розірвати кредитний договір. В свою чергу ПАТ «БМ Банк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості, зазначивши в його обґрунтування, що у зв'язку з неналежним виконанням позичальником зобов'язань за кредитним договором від 28 березня 2008 року станом на 8 липня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 88269 доларів 87 центів, що еквівалентно 705 541 гривні 07 копійкам, яку ПАТ «БМ Банк» просив стягнути на свою користь солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Рішенням Євпаторійського міського суду АР Крим від 9 липня 2013 року позов ПАТ «БМ Банк» про стягнення заборгованості задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ «БМ Банк» заборгованість за кредитним договором №11/01/280308 від 28 березня 2008 року в розмірі 705 541 гривні 07 копійок. Вирішено питання про стягнення судового збору. Позовні вимоги ОСОБА_4 про захист прав споживача та розірвання договору задоволено. Розірвано кредитний договір № 11/03/280308 від 28 березня 2008 року, укладений між ОСОБА_4 та ПАТ «БМ Банк». Визнано наслідком розірвання кредитного договору виплату ПАТ «БМ Банк» залишку боргу по кредиту в розмірі 705 541 гривні 07 копійок у строк до 27 травня 2022 року включно солідарно ОСОБА_4 та ОСОБА_5 шляхом здійснення ними щомісячних платежів в розмірі 6472 гривні 85 копійок. Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 6 листопада 2013 року рішення суду першої інстанції в частині встановлення строку та порядку повернення залишку кредиту скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволені позовних вимог в цій частині. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У касаційній скарзі ПАТ «БМ Банк» просить скасувати судові рішення у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Касаційні скарги задоволенню не підлягають. Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з правилами ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. При цьому суд касаційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість постановлених судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та доводів касаційної скарги. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ПАТ «БМ Банк», суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився й апеляційний суд, правильно виходив з того, що ОСОБА_4 належним чином не виконував умови кредитного договору, а тому з урахуванням вимог ст. 554 ЦК України дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідачів в солідарному порядку заборгованості за кредитним договором. Вирішуючи спір в частині вимог про розірвання кредитного договору, суди вірно встановили, що настання фінансової світової кризи, падіння курсу долара є істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, тому на підставі ст. 652 ЦК України дійшли обґрунтованого висновку про розірвання кредитного договору, а як наслідок розірвання договору визначили виплату залишку боргу по кредиту. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині встановлення строку та порядку повернення залишку кредиту шляхом здійснення щомісячних платежів, апеляційний суд зазначив, що визначення порядку виконання рішення суду, надання відстрочки або розстрочки виконання зазначається безпосередньо в рішення за наявності для цього підстав, а тому обґрунтовано відмовив у задоволенні позову у цій частині. Оскільки доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судами допущено порушення норм матеріального або процесуального права, які передбачені ст.ст. 338 - 341 ЦПК України як підстави для скасування рішень, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційні скарги. Керуючись ст.ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а : Касаційні скарги публічного акціонерного товариства «БМ Банк» та ОСОБА_4 відхилити. Рішення Євпаторійського міського суду Автономної республіки Крим від 9 липня 2013 року та рішення Апеляційного суду Автономної республіки Крим від 6 листопада 2013 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: І.М. Завгородня Н.А. Горелкіна Ю.Г. Іваненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/37147973
-
УПРЕК: Вы сами пришли к нам, мы дали Вам наши средства - возвращайте ! ОТВЕТ : Мы пришли к вам и тем предоставили Вам честь, заработать на нас деньги для себя!!! Если Вы оказались в созданном мной разделе "Судебная практика оспаривания исполнительного производства", значит Вам интересно как это делают другие. В наше время, все больше народа начинают учиться защищать свои права в судах. И я являюсь не исключением. Совершенно не имея знаний о том как это делается, я решил защищаться. Ведь я же не "тупой", я не "тварь дрожащая", почему я не могу отстоять свои права самостоятельно? Я делаю вызов не только самому себе, но и государству, которое допускает откровенное издевательство надо мной, в лице банков (ростовщичество). Ведь именно государство выдает лицензии ворам и мошенникам! Вот когда мои нарушенные права будут восстановлены, тогда и появяться предпосылки вспомнить об обязанностях. Может быть тогда я вспомню, за последние 20 лет, о всевозможных участиях в голосованиях и прочей "игрищах" власти, которые не дают достойно жить человеку в стране. Все это полемика и наверное нужно выходить "в суть"! Но прежде хочу сказать два слова о самом форуме. Форум, необычайной полезности (огромный респект создателям, и безкорыстным участникам-юристам котрые помогают людям)!!! Но все таки есть маленькая "чревоточинка" не дающая мне расслабиться. На форуме я видел одного участника, который открыто представлял "приматовские" интересы. А сколько "хамелеонов" - не известно. Я собираюсь выкладывать докуметы, но личные данные буду скрывать, хотя понимаю, что "вычислить" эти данные не так уж сложно (при определенной подготовке), меня волнует другое, "приматовские хамелеоны" тоже "держат руку на пульсе", и реагируют противодействием на полученную информацию из сети. А плюсом является то, что это будут видеть как можно больше народа, и не важно, проиграю я, или выграю дело с приматом, с меня взять нечего!!! Государственный орган (центр занятости населения) подтверждает то, что доходы за последние 3 года, составляют 0,0 гривен, и непостежимым образом, я умудряюсь оплачивать (с трудом), коммунальные услуги. Но это отдельная тема. Ну а Вам, оказавшимся "в теме", желаю удачи и успехов в борьбе зо злом под названием ростовщичество, не бойтесь этих гадов, отстаивайте свои права которые закреплены Конституцией страны, и теми законами и актами, помогающие эти права защитить. Они есть, ведь не может все это длиться вечно, мы - люди!!! Мы не "быдло"!!! И власть должна понимать, голодный и злой ЧЕЛОВЕК для нее опасен! Если ей этого не понять ..... Уверен что увидев сейчас мое заявление на кредит, половина моих соотечественников его узнают. Когда я просил этот кредит, он был настолько доступным, что не мудрено было его взять. Почему и нет, у всех была более менее достойная работа и заработок, я например хотел в хрущевке сделать ремонт. Тогда, (наивный) я планировал его отдать максимум за год. Кто же мог предполагать, что прийдется продать "Жигуленок", а провода в доме висят до сих пор... Договор: Итак. Начало. Представляю хронологию событий, лучше всего это покажет исковое заявление от банка, смотрим: Днепропетровск, Кировское отделение суда, судья Мармур Ф.Ф. 31.10.2013 год. Лист1 Лист2 Лист 3 Лист 4 Из иска видно, что нужно 31.10.2013 идти в суд. У меня было 4 дня на изучение. Говорю честно, паники совершенно никакой. Для меня было главное, как правильно написать встречную заяву, при этом я даже понятия не имел, что существуют этапы разбирательства. В ходе подготовки выяснилось, что существует предварительный этап, и мне позвонил помощник судьи с напоминанием о том что завтра суд. Я сообщил о готовности, и спросил: - "А на какой стадии находится слушание?". На что получил ответ что сразу "по сути". Вот тут я забеспокоился, дело в том, что мне нужен "передых", опять же, парни с форума предложили помощь. Идти за справкой к врачу?, так время уже 5 часов вечера. Стал писать ходатойство (заперечення). Написал, в принтере краска засохла, ну хоть волком вой!!! Соседи помогли, - распечатал клопотання. Вот текст. (Внимание! это не может служить "болванкой"!!!! Проконультируйтесь.) Естествено дело до написания встречного иска не дошло, вернее стал писать, знаете как "письмо на деревню дедушке", уже ночь, плюнул пошел спать. Но не могу уснуть, но зато хорошие мысли в голову пришли. Думаю так, если заперечення "не пролезут", попытаюсь отбится словесно, - добиться главного, перерыва в слушаниях. Я ее записал, вот она...(пожалуйста, не судите строго). В ней есть вопросы к представителю банка, которые на мой взгляд должны были достичь моей цели, отложить следующее заседание хотябы на неделю. Вот с этим я отправился в суд. Еще раз скажу, не паникуйте, расслабтесь. Представте что идете в магазин за колбасой. Когда смотрю на перепуганные лица посетителей, невольно и мне передается атмосфера. Не поддавайтесь. Старайтесь держаться уверенно, а это уже часть победы. Ведь судьи, они психологи, а порой и представители исца не хуже. С представителем мне повезло, это такой молодой человек, из армии тех, кто закончили "университеты юристов и адвокатов". После обязательной вступительной речи, судья спросил о клопотаннях, есть они у нас или нет. Вот тут я сделал ошибку, и сразу заявил о своем ходатайстве, ну кто мог подумать, что клопотання есть у представителя? Не нужно торопиться, это еще один урок. Оказывается, примат готовит дополнение к своим исковым требованиям. Помните я готовил этот вопрос в своей устной речи Заседание длилось минут 15. Судья удовлетворил просьбу исца и назначил заседание на 26.11.2013. Такого подарка я не ожидал. Теперь предлагаю всем нам проанализировать ситуацию. Думаю что примат "приперло", и липовый "расчет задолженности" видать никак не проходит. Значит они принесут это дополнение, и у меня появится еще время для его изучения? Это вопрос к знающим посетителям. То есть, я смогу на следующем заседании, ведь "в суть" мы так и не вышли, взять время для изучения того что "в клюве" принесет представитель банка? Верно? Теперь я хочу для себя уяснить. Что мне нужно сделать к 26.11.2013? Вопрос стоит о встречном иске, если писать его, то конечно нужна помощь. Помните как в "Собачьем сердце", Приображенский просил у чиновника бумагу? Что ему нужна такая бумага,...такая бумага, что ни одна (плохое слово) б..дь, не смогла отобрать комнату в его квартире. Может посредством форума, сообща накатаем такую бумагу? ХРОНОЛОГИЯ СОБЫТИЙ: 31.10.2013 - первое посещение суда. Представитель банка попросил отсрочку. "В суть" не вышли. 04.11.2013 - ходил в суд для ознакомления с делом. Дали без проблем, подвел фотоаппарат (мало света) хотел выложить на форуме. 26.11.2013 - второе посещение суда. ИСТОЧНИКИ ДЛЯ МОИХ ДОКУМЕНТОВ: (Читая весь форум, нахожу полезные материалы, и те которыми воспользовался, ссылки даю здесь.) 1. Почти полная копия моего дела "Решение Святошинского райсуда об отказе Приватбанку во взыскании задолженности по кредитному договору"пропущен срок исковой давности, нет доказательств выдачи 2. Похожее дело Решение Мелитопольского горрайсуда об отказе Приватбанку во взыскании задолженностипропущен срок исковой давности 3. Похожее дело Решение Измаильского межрайсуда оставленное в силе апелляцией об отказе Приватбанку во взыскании задолженностинет расчета и доказательств увеличения срока исковой 4. Похоже дело Решение Куйбышевского райсуда об отказе Приватбанку во взыскании задолженностинет доказательств выдачи кредита, подписания условий 5. Ценность в том, что "особа_6" вышла на кассацию (вот бедолага натерпелся). Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2012 року, до ПАТ КБ «ПриватБанк» ВАШИ СОВЕТЫ ИЗ ПУБЛИКАЦИЙ В ТЕМЕ: (Ежедневно читая ответы в теме, смотрю что мне рекомендуют. То, чем могу воспользоваться и мне понятно, беру на заметку и "прикручиваю" к своей истории. Отозвавшимся моя огромная благодарность.) Доверенность представителя банка (хорошо для затягивания дела) ТЕМА!!!"Даже у карточного кредита есть реальній банковский счет. Банк ведь должен вести учет, Вы же у него не один такой." Только для карточных договоров не обязательно текущий счёт открывать ( есть такая вот фишка в виде маленькой оговорки, а общая норма гласит, что текущий счёт должен быть обязательно на основании заключённого договора банковского счёта). И эту тему можете применить, ведь, как Вы выше писали, никто не знает заранее, что у судьи и представителя в голове. Не пройдёт - за спрос в лоб не ударят. Р.S. Как и обещел, все что со мной будет происходить в суде, выкладывать буду здесь в хронологическом порядке.Общатся будем в постах ниже. Очень надеюсь на помощь знающих людей. Всех благодарю! Спасибо за участие. Заперечення.doc
-
Державний герб України УХВАЛА іменем україни 25 грудня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання виконаним та припиненим кредитного договору за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_4, на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 15 жовтня 2013 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 24 березня 2008 року між ним та публічним акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») укладено кредитний договір, відповідно до умов якого він отримав кредит у розмірі 55 тис. доларів США. Зазначав, що він повністю погасив даний кредит 18 травня 2010 року. Проте банк 30 березня 2011 року повідомив його про заборгованість по кредиту у розмірі 4 045 доларів США, а 1 червня 2011 року визначив розмір заборгованості у вигляд невиплаченої комісії за резервування коштів у розмірі 3 394 долари 80 центів США. Вважав такі дії та вимоги банку неправомірними та просив визнати його зобов'язання за кредитним договором виконаними, а дію договору - припиненою. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 червня 2012 року позовну заяву ОСОБА_3 задоволено. Визнано зобов'язання ОСОБА_3 за кредитним договором від 24 березня 2008 року, укладеним між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк», виконаними у повному обсязі. Визнано таким, що припинив свою дію, кредитний договір від 24 березня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Справа в апеляційному порядку розглядалась неодноразово. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 15 жовтня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив із того, що встановлення визначеної кредитним договором суми винагороди за резервування ресурсів обмежується терміном до повного погашення кредиту, будь-які додаткові умови, що пов'язують дату повного погашення кредиту із графіком його погашення відсутні, тому нарахування такої винагороди повинно здійснюватися до повного погашення кредиту за фактичну кількість днів резервування. Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають фактичним обставинам справи, встановленим правовідносинам та нормам права, які вірно застосовані. Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що встановлення передбаченої кредитним договором суми винагороди за резервування ресурсів обмежується терміном до дати повного погашення кредиту, при цьому відсутні будь-які додаткові умови, що пов'язують дату повного погашення кредиту із графіком його фактичного погашення. Проте погодитись із таким висновками апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 55 тис. доларів США. 18 травня 2010 року ОСОБА_3 було повністю погашено кредит за кредитним договором шляхом проведення повного розрахунку. Згідно з довідкою від 20 травня 2010 року № 2411 на заставне майно: трьохкімнатну квартиру загальною площею 78,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 відповідачем була надана згода на вилучення майна з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, а також його вилучено з Державного реєстру іпотек. Також факт дострокового погашення ОСОБА_3 кредиту підтверджується копіями квитанцій, які судом першої інстанції належним чином оцінені. Відповідно до умов договору, погашення заборгованості за цим договором (за винятком, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступний спосіб: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 630 доларів 83 центи США згідно графіку погашення для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії. Згідно п. 8.5 договору при достроковому (як повному, так і частковому) погашенні кредиту позичальник додатково сплачує банку за користування кредитом 0 % від суми кредиту, що погашається достроково. Згідно ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Відповідно до п. 3.6 договору позичальник сплачує банку винагороду у розмірі й у строки, визначені п. 8.1 договору від дня списання коштів з кредитного рахунку до дати повного погашення кредиту. При цьому, незалежно від дня останнього періоду сплати до дня остаточного погашення кредиту винагорода сплачується у вказаному розмірі. У п. 4.4 договору передбачено, що винагорода за резервування ресурсів нараховується за весь час резервування (до дати погашення кредиту), при цьому сумою зарезервованих ресурсів вважається сума, вказана у графіку погашення кредиту. Пунктом 3.3 договору передбачено, що нарахування винагород, передбачених, зокрема п. 8.1 здійснюється в останню дату їх сплати, зазначену в п. 7.1 договору. Разом з тим, п. 7.1 кредитної угоди вказане положення не врегульоване. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 розтлумачено положення пп. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», які поширюються на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до ч. 8 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право дострокового повернути споживчий кредит, у тому числі шляхом збільшення суми періодичних виплат. Споживач у разі дострокового повернення споживчого кредиту сплачує відсотки за користування кредитом та вартість всіх послуг, пов'язаних з обслуговуванням та погашенням кредиту, за період фактичного користування кредитом. Кредитодавцю забороняється встановлювати споживачу будь-яку додаткову плату, пов'язану з достроковим поверненням споживчого кредиту. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає сплату споживачем будь-якої додаткової плати у разі дострокового повернення споживчого кредиту, є нікчемною. Отже, сплата винагороди за резервування кредитних ресурсів не є самостійним зобов'язанням за вказаним кредитним договором, а є похідним від основного кредитного зобов'язання, у зв'язку з виконанням позивачем обов'язку повернення суми кредиту у відповідача після цього відпала потреба у резервуванні таких ресурсів, і відповідно до останнього по нарахуванню такої винагороди неправомірні, оскільки ним фактично поставлено питання про сплату винагороди за послугу, яка вже не надається. Апеляційний суд на зазначене вище уваги не звернувся та прийшов до помилкових висновків, відмовивши в задоволенні позову. Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_4, задовольнити. Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 15 жовтня 2013 року скасувати, залишити в силі рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 червня 2012 року. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/36369613
- 1 ответ
-
- защита прав потребителей
- расторжение договора
-
(и еще %d)
Отмечено тегом:
-
Закон Украины "О защите прав потребителей" разрешает заемщику самостоятельно выбирать, в какой суд обращаться за защитой своих прав. Будучи абсолютно не согласен с категорическим обобщением "все они...." (дальше подставить свой вариант), предлагаю обсудить здесь суды, в которые Вы бы посоветовали обращаться, и наоборот - суды, от обращения в которые хорошего ничего ждать не приходится. Также можно и просто "пожаловаться" на конкретный суд или на судью, чтобы и другие форумчане были предупреждены.
- 10 ответов
-
- защита прав потребителей
- увеличение процентной ставки
-
(и еще %d)
Отмечено тегом:
- защита прав потребителей
- увеличение процентной ставки
- прекращение финансового поручительства
- прекращение имущественного поручительства
- прекращение ипотеки
- расторжение договора
- недействительность кредитного договора
- недействительность договора ипотеки
- недействительность поручительства
- недействительность договора залога
-
Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до відкритого акціонерного товариства комерційного банку «Надра», приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_4 про розірвання договорів та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Волинської області від 22 грудня 2011 року, в с т а н о в и л а: У січні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 7 лютого 2008 року між ним і відкритим акціонерним товариством комерційним банком «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра») був укладений кредитний договір у розмірі 250 тис. доларів США на строк до 7 лютого 2023 року з процентною ставкою 14,4 % річних. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного зобов'язання між ним і відповідачем 7 лютого 2008 року був укладений договір іпотеки, згідно з яким він передав банку в іпотеку частину приміщення ресторану, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Зазначав, що він як позичальник виконав умови кредитного договору та надав у забезпечення виконання кредитного зобов'язання належне йому майно. Проте банк зобов'язання за вказаним договором не виконав, грошові кошти в розмірі 250 тис. доларів США йому не надав, незважаючи на звернення до банку з вимогою про видачу кредитних коштів. Позивач вважав, що вищенаведені обставини є істотним порушенням умов кредитного договору, тому просив суд розірвати кредитний договір та договір іпотеки та зобов'язати приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_4 вилучити обтяження з Державного реєстру іпотек та зняти заборону на відчуження предмету іпотеки з Єдиного реєстру заборон нерухомого майна. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 жовтня 2011 року позов ОСОБА_3 задоволено. Розірвано кредитний договір та договір іпотеки, укладені 7 лютого 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_3 Зобов'язано приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_4 вилучити обтяження з Державного реєстру іпотек та зняти заборону відчуження частини приміщення ресторану площею 192,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та належить позивачу, виключивши її з Єдиного реєстру заборон нерухомого майна. Рішенням апеляційного суду Волинської області від 22 грудня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального й процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що згідно зі ст. ст. 526, 611 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, також у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, розірвання договору. Зазначив, що банком не доведено факт отримання позивачем кредитних коштів. Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що позивач не надав належних доказів обґрунтованості позову, крім того, часткове погашення ним кредиту свідчить про визнання та виконання умов кредитного договору, факт отримання кредитних коштів. Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судом установлено, що 7 лютого 2008 року між ОСОБА_3 та ВАТ КБ «Надра» було укладено кредитний договір у розмірі 250 тис. доларів США, які банк зобов'язався надати позивачу шляхом видачі готівки через касу банку, на строк до 7 лютого 2023 року з процентною ставкою 14,4 % річних. 7 лютого 2008 року між ними також було укладено договір іпотеки, згідно з яким позивач передав банку в іпотеку частину приміщення ресторану, що знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Дундича (Ворошилова), 5. Відповідно до ст. ст. 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Також судом першої інстанції установлено, що дата народження ОСОБА_3, зазначена в заяві про видачу готівки, не відповідає його паспортним даним. Крім того, згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи від 18 квітня 2011 року № 152 підпис у графі «Підпис отримувача» у заяві про видачу готівки ОСОБА_3 від 7 лютого 2008 року № 911 виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_3 Проте суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Про необхідність урахування зазначених конституційних положень судам роз'яснено й в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 5 березня 1977 року № 1 (з відповідними змінами) «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду». Зазначений висновок судової почеркознавчої експертизи є письмовим доказом, що відповідає положенням ч. 2 ст. 57 ЦПК України, яку апеляційний суд неправильно застосував. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності. Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Проте апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, належним чином доводів позивача та заперечень ВАТ КБ «Надра» не перевірив, не дослідив оригінали квитанцій про внесення ОСОБА_3 грошових коштів у рахунок погашення кредиту, не звернув уваги на те, що надані представником банку виписки по рахунках не засвідчені належним чином та не містять даних про належність їх позивачу, чи наявні на них його підписи, й дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову. За таких обставин рішення апеляційного не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Волинської області від 22 грудня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/23827974
- 15 ответов
-
- прекращение ипотеки
- расторжение договора
- (и еще %d)